Початок подорожі тут

Наш мінібусик здригнувся. У нього щось дуже врізалося. Але швидкість була дуже велика, щоб зупинитися. Ми продовжували мчати. Нас постійно підкидало, я міцно вхопився в поручень. Всі помітно нервували, черговий удар, і ми зірвалися зі шляху, попереду дах. Машина остаточно втрачає керування і ми вилітаємо з висоти дев’яти поверхів. Адреналін у крові, я зараз відчуваю вільне падіння. Перед машини під час падіння нахилився так, що було видно неминуче наближення асфальту. У тілі все завмерло. Але буквально в останній момент один із трансформерів перехопив нас і відкинув далі… “Ви впоралися із завданням!” Це була лише віртуальна реальність, дуже ефектна і реалістична.
Тепер уже ми дивимося справжній екшн по-справжньому. Перед нами останні захисники водної бази борються з атакуючими бандитами. Йде перестрілка, чоловік, що загорівся від напалму, з висоти летить у воду. Базу атакують із кулеметів та ракетниць. Один із героїв зривається з урвища і повисає на одній руці. Пірат його б’є ногою, щоб остаточно зірвався. На базу прориваються ще нападники на скутерах, пробиваючи собою перешкоди, один із чоловіків чіпляється мотузкою за скутер і намагається на водних лижах відбивати атаку, але розбивається об стіну. На допомогу летить військовий літак, вони готують ракетницю, щоб збити літак! Усюди справжнісінькі вибухи від ракет і гранат.

Коли шоу закінчилося, всі аплодували стоячи. Це було справжнісіньке шоу каскадерів.
Так, Сінгапур знає, як вразити! Але повернемось до початку цього сегменту нашої подорожі. Годинний переліт розтягнувся вдвічі. Спочатку нам не давали злету, а потім посадку) Благо кружляти довелося над прикольними островами Індонезії, на низькій висоті. Літак повторив три ідентичні кола, щоразу пролітаючи наскрізь дощову хмару. Коли ми помітили, як за ілюмінатором повторюються ті самі пейзажі, ми навіть почали спілкуватися на ті самі теми по колу тричі. Сінгапур відрізнявся від решти Азії розмахом свого шику. Це місто віддалено нагадує Дубай, але дуже відрізняється у вигідну сторону. По-перше, все зелене і немає пустелі. По-друге, прозоріше налагоджено транспортну систему. Це дуже унікальне поєднання одного з найрозвиненіших мегаполісів світу і водночас постійно на шляху парки, дерева та інша рослинність. Сінгапур нам сподобався починаючи з аеропорту. Весь аеропорт устелений густим суцільним килимом. На прикордонному контролі стоять вази з цукерками. Це так зворушило. Далі на нас чекав кінетичний дощ.

Це металеві великі краплі, що синхронно, швидко, але при цьому дуже граціозно рухаються у вертикальній площині, зображуючи хвилі та подібні фігури. Начебто все досить просто, але очі як магнітом до нього тягне. Питання з готівкою та проїзними на транспорт вирішилося у найближчій скриньці. Хлопець усе пояснив та продав нам проїзні. Якось усе легко пішло від початку. Але безпілотне метро нас швидко повернуло в реальність. Серце машини холодне. Під час посадки в поїзд нас з Дашею розділили скляні двері вагона. З мого боку навіть хоровий звук пролунав “Оууу”. Туристи, що сиділи в метро, ​​розділили моє становище. З Дашиного ж боку хлопець із Бангладешу дуже засмутився, що ми не потрапили до одного поїзда. Оскільки двері не пропускали звук, у нас було секунд п’ять, щоб жестами між собою порозумітися про подальші плани. Ми домовилися зустрітися на наступній зупинці. Я вийшов та чекав поїзд з Дашею. Двері поїзда відчиняються разом із дверима на платформі. Тобто якщо я стоятиму на тому самому місці де вийшов, то і Даша в наступному поїзді виявиться рівно на тому самому місці. Начебто все було чітко, доки не приїхав поїзд без Даші. Зайшовши до поїзда, вагони якого не мають перегородок, я зрозумів глибину проблеми. Або Даша в іншому місці поїзда, або її тут немає. І що робити в такому разі, або вискочити назад, або їхати та шукати вагонами. На роздуми у мене було приблизно 2 секунди до того, як зачиняться двері. Я вискочив назад. Поїзд повний людей проїхав. Я стояв у розгубленості. Всі засоби зв’язку були у Даші у рюкзаку, включаючи адресу готелю. До наступного поїзда було близько п’яти хвилин і треба було зібратись думками, що далі робити. Прибуває наступний поїзд. Чітко на моїх дверях стоїть Даша. При цьому по її словам вона сіла до наступного поїзда. Тепер залишилося й досі нерозгадана загадка. Звідки між двома сусідніми станціями взявся повний поїзд людей. Насправді зараз я вже зрозумів, це був просто поїзд привид. І мені дуже пощастило, що я вискочив із нього.
Дорогою до готелю нам зустрічалися досить звичайні вулиці. Так і не скажеш, що це одне з найрозвиненіших міст. Хоча по суті не може бути кожен сантиметр доведений до футуризму. На початку розповіді я згадував про те, що влада посилено бореться з проституцією. Боротьба настільки сильна, що кожні 20 метрів хтось продає партії Віагри, повії постійно ловлять собі заробіток, а навпроти нашого готелю був розташований бордель. Жінки з номерками млосно чекали на своїх жеребців. Я думав, що Віагру можна фотографувати тільки підпільно, але здивований продавець навіть зі спалахом дозволив зробити фото. Повій на відео вирішили без спалаху знімати. Але на жаль, коли камера була напоготові, жінки були «на завданні». Але, напевно, нам просто з вулицею готелю так пощастило, на інших вулицях ми такого не зустрічали. Але все одно нас потішив весь цей факт. Нас чекав найважливіший момент, треба було повечеряти. З розповідей блогерів я чув, наскільки тут все дорого. Особливо як один хлопець в інтерв’ю розповідав, що кава коштує 4$. Знайшли собі затишніше вуличний, відкритий ресторанчик. Кухарю показали пальцем, що ми хочемо дві порції різної локшини з якимось дивним на вигляд м’яском та аджикою. Кухар порізав ножицями нам м’ясо на шматочки, уклав наші порції на шматки паперу, папір на тацю і сказав досить загадкову цифру. Даша дійшла висновку, що це явно означало 40 сінгапурських доларів (28 $). Я ж сподівався на успіх і дав йому 4 SGD (2,8 $). Кухар радісно подякував нам і вказав, щоб ми сідали. Ми сиділи в шоці, що в досить туристичному районі Сінгапуру, ми дуже смачно їстимемо великі порції за 2,8 американських доларів. Що-що, а поїсти тут точно не дорого. Найголовніше знаходити ці кафешки відкритого типу.

Аджика сінгапурська дуже схожа на ту, що роблять наші бабусі. Пізніше ми ще замовляли по 0,8 SGD (0,6 $) пряний чай з молоком, на кшталт того, що ми постійно пили в Малайзії. З нами трапезу розділив місцевий мешканець, якому було цікаво поспілкуватися з туристами про те, як процвітає бізнес за кордоном. Одна з найцікавіших речей закордоном – похід до супермаркетів. Там завжди можна придбати смачну дивину. Тут же похід запам’ятався зустріччю хлопців, які говорили дуже зрозумілою мовою між собою. Причому ми не могли зрозуміти, що саме це за слов’янська мова. Хлопці опинилися зі Львова)))

Дуже хотілося якнайшвидше побачити центр міста, але вже було близько 22:00. Хтось нам підказав, що метро тут ходить до першої години ночі. Дізнавшись, що маємо ще близько трьох годин для прогулянок, ми поспішили на безпілотний поїзд. Вжух!

І ми на одній із центральних станцій. Все було справді пафосно та незвичайно. Перед нами показово на перегонки проїхали якісь дорогі спортивні авто. У хмарочосах усередині було багато зелені, фонтанів, місточків, переходів та підсвітки. Наче кожен хмарочос намагався переплюнути по розмаху сусідній. Прогулянка містом справді приносила вражаючі емоції. А справжнісінькі емоції почалися, коли сів наш новий планшет, а старий павербанк не підійшов. Головне, що пам’ятаємо найближчу станцію метро до готелю. Та й у готелі були разок, коли речі закидали. Безцільно блукаючи ми дісталися мосту у вигляді ДНК.

З мосту відкривалися чудові краєвиди на сам бізнес-центр. Але найкрасивіше в Сінгапурі – це види на штучні дерева в одному із садів. Ми їх уже бачимо, вони далеко, але сам факт, ми їх побачили на власні очі. Шкода, що до сьогоднішнього нічного маршруту їх не додати. Помилувавшись видами висоток, ми поїхали на метро в готель. Метро Сінгапуру не сильно то й заплутане, але сісти не в той бік чи не на ту гілку було невід’ємною частиною наших подорожей. Без GPS вдруге знайти готель виявилося непросто. Але благо повії не змінюють свого розташування. І по повіях як орієнтиру можна дістатися. Ще біля нашого метро у каналізації жило якесь чудовисько і загрозливо укало з глибини.
Щовечора, повертаючись додому, ми купували в місцевому маркеті напій з якогось дивного фрукта. Одного разу мені навіть попався сік із брудних шкарпеток. У всякому разі, смак був схожий. Ознайомлювальну частину із країною закінчено, завтра можна в глибинку їхати. О другій годині ночі, вражені мегаполісом, ми лягли спати.

Зоопарк

Рано вранці я спостерігав, як мою сосисочку нарізають на частини ножицями і люб’язно простягають мою страву. Та цей ресторан без ножиць, як без рук! Поки ми їли, кухар розморожував м’ясо, просто поливаючи його водою зі шлангу, що стікала й струменіла далі по землі. Ще одна чудова сінгапурська трапеза.

Тепер потрібен готель із вайфаєм, щоб викликати таксі. Поки Даша викликала таксі я вирішив поцікавитися, де у них туалет. Відповідь мене дуже здивувала “What kind of business do you want to do?”. Я спочатку увійшов у ступор, потім припустив, що це може бути аналог питання “По-великому або по-маленькому”. Але навіть у такому формулюванні треба знати правильні варіанти відповідей. Я уточнив дійсно ми говоримо про туалет. Рецепціоніст ствердно кивнув і назвав варіанти відповідей “Small business or big business”. У них просто для різних випадків були різні туалети у лобі. В цей час приїхав наш убер, і ми вирушили за місто. Густі ліси росли вздовж трас. Це найзеленіший мегаполіс світу, напевно. Один із найкращих світових зоопарків нас прийняв дуже привітно.

Точніше, зоопарків виявилося два. Один водяний, інший класичний. До закриття треба було відвідати обидва. Але для цього доведеться пропустити деякі шоу. Ми звичайно звикли відвідувати все та скрізь та нічого не пропускати, але більше двох днів подорожі у майбутнє ми не могли приділити. На щастя, шоу слонів ми бачили вже разів 6, можна його спокійно пропустити на користь другого зоопарку. За входом у зоопарк радісно пустували мавпи, літали пташки, а під мостом лежав здоровенний крокодил і чекав, поки хтось звалиться.

Усі 2530 тварин чекали нас. Зоопарк справді нестандартний. Його збудували на місці джунглів, зберігши при цьому рослинність. Мене найбільше вразила перша зона. З-за кущів долинали гарчання різної інтонації, за кущами… справжнісінькі динозаври!

Вони були практично живі, рухомі та загрозливо гарчали. Або як там називається той звук, що видають динозаври. Ще буквально рік тому ми бачили на Канарах живих русалок, а тут динозаври!

Територією курсували по черзі електричні паровозики. Можна було на найближчій зупинці підсісти та поїхати до наступних зон. Хоч розміри зоопарку дозволяли пішки все обійти, але навіть їзда на такому паровозику була окремою розвагою.

Це було немов сафарі по джунглях. Водії з радістю давали поради на які актівіті в який час краще встигнути.

Однією з розваг було годування тварин. У зазначений час кожні п’ять хвилин годували тварин у різних вольєрах. Тобто треба просто йти певним маршрутом, щоб усе це спостерігати. Фільтрована питна вода по всій території спекотного зоопарку була безкоштовною, але треба було одноразово купити пляшечку. Або ж прийти зі своєю.

Пляшечка у нас тепер на згадку про Сінгапур. День був настільки спекотний, що, якби вода була платною, мені довелося б кредит у банку відкривати. Тим часом усі почали рухатись до арени на зміїне шоу. Під час шоу, ведуча запитала “Хто боїться змій?” Усі відвідувачі були дуже відважними та хоробрими. Даша ж була чесною. Ведуча вказала жестом на Дашу, що підняла руку, і поманила жестом на сцену. У такі моменти головне фотоапарат тримати напоготові. Туристка, що сиділа поруч, похвалила мій фотоапарат. Зважаючи на все, вона теж шукала компактну псевдодзеркалку. Даша стояла обличчям до глядачів, ведуча дістала невелику змію та дала Даші в руки. Весь зал затих, по рядах промайнули стривожені й здивовані вигуки. Насправді відбувалося щось, чого Даша не знала. Даші було зрозуміло, що глядачі навряд чи так переживали через якусь півметрову змію. Але правди вона не бачила. Насправді за Дашиною спиною четверо чоловіків винесли величезну товсту змію. Даші так само вручили частину змії. Після такої змієтерапії Даша більше не боїться змій.

Ще був вольєр з пташками і кажанами. Миша так апетитно жувала кавун, що ми самі зголодніли і пішли обідати. Насправді у зоопарку можна сміливо та весь день провести. Кількість зон з тваринами все одно нескінченна)

Другий зоопарк був поряд. Він був розташований на озері і був присвячений водним тваринам та активностям. Спочатку ми попливли корабликом. Зони першого зоопарку розташовувалися таким чином, що коли ти пливеш на кораблику, складається враження, що тварини гуляють у дикій природі. Якщо не знати про наявність першого зоопарку, то залишишся враженим щільністю тварин у диких джунглях. Водний зоопарк відрізнявся від першого більш розміреною та спокійною атмосферою. Тут уже не треба було поспішати. Після 20 хвилинної прогулянки озером нас чекало міні шоу з різними пташками та рептиліями. Шоу було чоловік на десять. Суть була в тому, що виносили різну живність і давали доторкнутися, погладити або зовсім її садили на охочих.

Одна горда птиця мені навіть сліди на руці залишила. Під кінець винесли, щось зовсім здорове, пухнасте, велелюбне і ліниве.

Після шоу ми вирушили до зони з мавпочками. Взагалі варто відзначити, що у цій поїздці мавпочки скрізь, і на вулицях, і у зоопарках. Часом самому хотілося бути мавпочкою і не паритися за всяку фігню на кшталт роботи. Як не дивно, але навіть сотий раз зустрічаючи мавп починаєш зачаровано за ними спостерігати. Вони всі такі різні та милі. Наступною зоною був великий океанаріум. На вході над прозорим тунелем у воді на нас чекали видри, що пустували як діти.

Вважай, що позапланове шоу видр подивились. Вони дуже захоплено утрьох гралися. У самому океанаріумі на нас чекали гіганти ламантини. До часу їх годування була ще годинка. За цей час можна було сходити в лісок до панд. Це були перші панди, яких ми побачили у житті.

Скажу одне, вони такі ж чудові, як і на картинках. Поряд у кафе подавалися парові пиріжки бао у вигляді пандочок.

Коли настав час рухатися на годування мавп та ламантинів, почався дощ. До того, як він переріс у ціле стихійне лихо, ми ледве встигли проскочити під навіс. Коли дощу не було, ми навіть не помічали, що над основними доріжками парку завжди було накриття на випадок дощу чи сонця. Лило так, що енергетика стихії відчувалася у повітрі. Це була справжня природна міць. Крізь стіну дощу не було видно те, що знаходиться за десятки метрів. Годування мавпочок з нагоди дощу скасували. Мабуть, мавпам не годиться їсти під час дощу. Добре, що Ламантини були і так у воді. На годування до них спустився чоловік із капустою.

Мабуть, він був дуже хоробрий, або ж ламантини були вегетаріанцями. Навіщо ж їсти капусту, якщо у воду зайшов такий смачний азієць. Але, як не дивно, ці гіганти обмежилися овочевими закусками. Дощі тут потужні, але короткочасні. Після годівлі погода вже була без опадів. Зоопарки закривалися і всі туристи пішли на автобус. У павича теж закінчилася зміна. Він пробрався крізь зони і гордо крокував дорогою до автобуса. У наш автобус павич не помістився. Головне як до зоопарку, гугл показував, що треба три автобуси. А зворотно виявляється можна і на одному. Але з іншого боку, добре, що ми заощадили вранці час. Вийшли з автобуса ми явно у дорогому районі. Але навіть тут нам знадобилося не більше п’яти хвилин, щоб знайти кафе в якій ми поїли за дуже демократичною ціною. Трохи дорожче, ніж снідали, але зовсім недорого. Чесно кажучи, другий тиждень їсти азійську їжу було складно. Хоч вона і справді смачна, але багаторічна звичка до української їжі все ж таки відчувається. Далі ми взяли курс на центральну станцію, де годині о 20:00 має бути шоу співаючих фонтанів. Поки ми їхали в метро, ​​для нас дівчина погуглила розклад. Але була одна проблема. Короткочасна злива повернулася також подивитися це шоу. Лило знову епічно. Біля оглядового майданчика знаходиться великий мол. Там якраз можна і перечекати дощ. Наскільки б це місто не було сучасним, але від дахів, що протікають, рятували тільки відра. Хай тек! У нас ще був час до шоу фонтанів і ми побрели вгору ескалаторами, сподіваючись знайти щось цікаве. Але крім безмежних килимів та порожніх бізнес-залів, на верхніх поверхах нічого не виявилося. Перше шоу скасували через дощ. Була надія, що буде шоу о 21.30. У нас було ще півтори години.

Gardens by the Bay

Тим часом злива перейшла в мряку. У мене з’явилася оригінальна ідея прогулятися до парку із сингапурськими футуристичними деревами. Маршрут був по відкритій місцевості, мостами і терасами крізь хмарочоси. Даша цю задумку не сильно підтримала, але ми пішли. Хоча маршрут був фактично по дахах, усюди росли пальми. Сінгапур — країна строгих законів, час від часу замислюєшся чи не порушуємо ми якийсь закон. Як тільки дісталися парку з деревами, всі дерева різко згасли. Ми з Дашею на автоматі підняли руки готуючись здатися сінгапурській владі за таке пізнє вторгнення в цей прекрасний парк. Десь із верхівок дерев пролунав голос англійською “Ми для вас приготували це вечірнє шоу, насолоджуйтесь!”.

І тут романтика у повітрі перевищила всі ліміти. По всьому парку почала грати музика, а дерева синхронно змінювали свої підсвічування у такт. Мелодії були різних ритмів, одні спокійні романтичні, інші швидкі та енергійні. Було таке почуття, що це не по-справжньому. Все було якось ідеально красиво та затишно, наче приємний сон. Шоу тривало хвилин 20.

На тлі парку височів знаменитий сінгапурський готель із басейном на даху. Даша припустила, що якщо людині тут доводити, що він знаходиться на іншій планеті, то в це дуже легко повірити. Шоу закінчилося, почався дощ-злива.

Знову треба бігти у мол. Дивно, що шоу вписалося чітко між двома зливами. Добігши до молу, ми виявили, що загубилася кришечка від фотоапарата. Я повернувся ще раз у парк на пошуки кришечки. Оскільки кришечка лежала весь цей час в сумці, пошуки були приречені на провал. Наближався час другої спроби шоу фонтанів.

Злива як на замовлення вщухла і почалося шоу. Дивний факт, але за технікою фонтани не набагато кращі, ніж вінницькі. Але шоу було поставлене набагато крутіше, ніж у нас. Атмосфера була на висоті. Коли вкотре розпочався дощ, залишилися лише справжні поціновувачі мистецтва. На сьогодні наша програма була закінчена. До готелю дісталися без особливих пригод.
Ми мали ще один повний день в місті. Треба було з розумом підійти до планування. У Сінгапурі є острів розваг Сентоса. Зрозуміло, що другий день треба присвятити Сентосі. Але й там треба визначитись. Частину острова займає парк Universal. Решту різних закладів та атракціонів. Наш вибір припав на Universal.

Парк Universal

Найголовніше було не потрапити на великі черги. За відгуками в інтернеті, у чергах можна простояти більше години на один атракціон. Можна купити пріоритетний квиток та скрізь бути першим. Але тоді можна потрапити до не менш довгих черг тих, хто купив пріоритетний квиток. З іншого боку, витрачати безцінний день Сінгапуру на купу черг не хотілося. Але й пропускати один із чотирьох світових парків не хотілося. Ми вчинили так. Приїхали подивитись на розмір черги на вхід. Розмір нас просто шокував. Ціна за квитки теж кусалася. Пріоритетний квиток коштував ще дорожче і міг змінювати свою ціну залежно від завантаженості парку. Сьогодні ціна пріоритетного квитка була звичайною (+ 20$ до вартості вхідного квитка). Я вирішив ризикнути, але з пріоритетними квитками. Ми не помилилися.

Один з атракціонів був лише за принципом загальної черги. Витративши там хвилин 40, ми зрозуміли як добре, що маємо пріоріті-паси. Додатковою плюшкою була акція від майстеркарда для тих, хто купує подвійні квитки з пріоріті пасом. Нас чекала знижка на 10% на квитки плюс купони по 4$ на їжу + невеликі подарунки. У результаті похід в Universal нам обійшовся у 180 $ за двох. Парк складається з різних зон – Трансформери, Єгипет, Парк Юрського періоду, Королівство Шрека “Far far away”, Мадагаскар, Голлівуд, Нью-Йорк.

У всіх зонах за розкладом проходять шоу, збудовані тематичні атракціони та працюють стилізовані ресторани. Трансформерів і водне шоу я описував на початку цієї розповіді. Із зон по атмосферності найбільше сподобалося королівство Шрека.

Там були тематичні фішки на території. Антураж був настільки реальним, ніби ти справді потрапив у справжнє королівство. По суті, трансформери і водне шоу це вже те, заради чого варто йти в цей парк. Але ще були дуже незабутні зони Спец ефекти Спілберга і зона з безліччю лампочок, яка потрапила до книги рекордів Гіннеса.

На ефектах Спілберга ми стояли у павільйоні для зйомок фільмів. Голос режисера говорив, які спецефекти слід застосувати. Спочатку це була річка на тлі міста. У міру зростання спецефектів починався шторм, що переріс у справжню стихію. Зривалися двері з петель, руйнувалися будівлі. На майданчику перед нами відбувався кінець світу. Настільки реалістично, що навіть місце, на якому ми стояли, потрапило під роздачу. У якийсь момент голос режисера сказав: “Знято, повернути все у початковий стан!” Все, що руйнувалося почало вставати на свої місця, поломки та пробої самі відновлювалися. Це було не менш ефектно, ніж таке реалістичне руйнування.
Павільйон із тисячами лампочок був дуже затишний. Було відчуття, що потрапляєш у країну мрій дитини. Гуляєш декоративними вуличками, що світяться, насолоджуєшся класичною музикою.

Навіть за наявності наших пріоритетних квитків, ми впритул до закриття встигли відвідати останнє із запланованих шоу.

Усі атракціони та шоу парку навіть по одному разу на день відвідати неможливо.
Атракціон із трансформерами мене настільки вразив, що я пропустив одне із шоу у королівстві Шрека на користь ще одного відвідування трансформерів. Причому я настільки був вражений першого разу, що ніяк не міг розлучитися з 3d-окулярами, забувши, що вони в мене в руках.
Водне шоу. Це шоу в нашому рейтингу посіло друге місце після “House of dancing water” у Макао.

Я не буду спойлерити інші зони. Але можу сказати з упевненістю, що кожен собі знайде в Юніверсалі, те, що його гарантовано вразить. Обідали ми в китайському ресторані, який поєднував у собі весь шик і пафос дорогих ресторанів. Все начебто простенько, але водночас у момент трапези, ти знаходишся явно не в Сінгапурі, а далеко-далеко в Китаї.
Ми рекомендуємо Юніверсал до відвідування всім туристам. Звичайно хотілося б сказати, що парк зарядив нас позитивом, але насправді в гонитві все встигнути, ми так за день набігалися, що після парку ледве вистачило сил дістатися Макдональдса. З блаженством поїсти не азійську їжу. Тому що другий тиждень подорожі позаду і треба було часом робити перерви від азійської кухні. Після макдака ми доповзли до шоу журавлів.

У нас до шоу була ще година, цілу годину ми просиділи на лавці відпочиваючи після парку розваг. Шоу гігантських механічних журавлів це, мабуть, серце країни. Журавлі, напевно, кожного пробирають аж до серця.

Це романтичне шоу про кохання птахів. Шоу безкоштовне. Ми за цей час відпочили та були готові підкорювати нові вершини. Ми хотіли встигнути ще раз у парк на шоу дерев. Але зіткнулися в метро з нерозв’язним завданням. Кільцева гілка в одному місці абсолютно не з’єднувалася. Станція з парком була по нашій гілці, але щоб швидко до нього дістатися, було простіше змінити дві інші гілки. Зміна гілок вийшла не з першого разу і було задіяно явно більше гілок, ніж треба. Ми настільки заплуталися в їхньому метро, ​​що дістатися мети здавалося таким же неможливим, як і закінчити політех, коли я вступив на перший курс. На шоу ми не потрапили, але дерева були так само прекрасні. Тепер не було ні зливи, ні поспіху. Можна було насолодитися парком на повну.

Причому маю підозру, що саме ввечері цей парк виглядає так круто. За рахунок підсвічування. Якщо ми переїдемо жити до Сінгапуру, то щовечора в цьому парку проводитимемо. У мене взагалі Сінгапур асоціюється саме із цим місцем тепер. Біля молла був ще великий штучний вир-фонтан. Вода стікала вниз, на підземний поверх, де впадала у штучну річку, якою плавали гондольєри з туристами. Коли ми прийшли вкотре милуватися виром, всі туристи почали показувати пальцем у центр. До нас підбіг хлопець і намагався пояснити, що ми також маємо так зробити. Я спочатку думав, що я повинен туди стрибати. Але хлопець переляканий, що я зараз стрибну (хоча я не збирався), швидко почав пояснювати, що йому потрібні тільки наші пальці в центр. Коли ми нарешті зрозуміли, що від нас вимагають і вказали на центр виру, інший хлопець зробив знімки та ціла купа хлопців сіла на велосипеди та поїхали далі. Схоже у них за квестом було завдання всіх змусити вказувати на центр виру. Ну що ж, настав час прощатися з вечірнім містом. Завтра вранці буде зворотний літак. Тут ми зробили те, що робили востаннє чотири роки тому в Стамбулі. Ми кинули у воду монетки, щоб повернутися.

Країн багато й у кожну повертатися нераціонально, коли у планах весь світ. Але Сінгапур справді за два дні підкорив нас настільки сильно, що ми обов’язково повернемося туди. Даша вперше сказала, що це та країна, де вона хотіла б пожити. Я ж у цій поїздці теж саме вперше сказав під час подорожі про Малайзію.
Зранку у нас було ще кілька годин погуляти по-своєму райончику, потім ми покинули це круте і нескінченно цікаве місто. Шкода, що в нас було лише два дні, мінімум треба три, а краще чотири. Сінгапуре, ми повернемося. Можливо не скоро, але чекай на нас!

І знову на Лангкаві

Була ще перша половина дня. Наш літак знову сідав над зеленими групами островів. Я цю посадку переглядав би знову і знову. Краса за ілюмінаторами. Сонячний острів нас прийняв утретє. Офіцер спантеличено дивився на кількість малазійських штампів за останні два тижні. Він то тягнувся до штампу, то знову перегортав сторінки, перевіряючи, що все правильно. У нас і в самих був сумнів чи можна так часто туди-сюди мотатися. Нарешті чоловік нам штампонув третій в’їзд до країни. Таксист радісно уточнив чи перший день у нас на Лангкаві, але ми тут вже були як свої. Швидко заселилися в готель і пообідали в Індійському ресторані. Прямо ностальгія пробила Індією. Не гаючи часу ми знову вирушили на той самий водоспад Сім колодязів. Ми планували відвідати інший, але таксисти попередили, що другий зараз не повноводний. Ми мали надію, що таксист довезе нас до самого верху, але на жаль ні. Знову треба було здолати пішки гору. Нас навіть підбадьорювали зустрічні туристи, хтось просто сказав, що ще не далеко, хтось у метрах називав відстань, що залишилася.

Відпочиваюча жінка, побачивши мене, радісно повідомила, що ще чотири хвилини. Було жарко, але я знав, що на нас чекають прохолодні ванни і можна максимально кинути сили. Та й взагалі це передостанній день поїздки, що вже заощаджувати сили. Цікавий факт, дорогою ми відкрили проміжний рівень водоспаду, де відпочивала основна маса туристів. Але там було значно простіше. Але можна було побачити всю висоту водоспаду. Дісталися верху. Забравшись у свою улюблену природну ванну над урвищем, я дивився в далечінь і думав. Думав про те, що це перша країна, в якій я хотів би жити. Даша накупавшись грілася на сонечку. Я у воді замерзаю рідко, хотів у цій річці сидіти вічність. І просто дивитися в далечінь. Я знав, що в Києві зараз, можливо, доведеться шукати нову роботу, треба буде вирішувати купу питань. А тут все таке безтурботне. Якщо поринути у воду з головою, то взагалі ніби всі думки випаровувалися. Ці води були немов чарівні. Жовте сонце висвітлювало зелені ліси. Навколо перепліталися звуки екзотичних птахів та комах. Табун мавпочок прибіг у пошуках чого б поцупити у туристів. Я навіть жартома запропонував здати зворотні квитки і купити квитки, щоб батьки перевезли нам сюди дитину з Києва. Час у водоспаді хоч і здавалося зупинився, але сонечко почало знову йти за джунглієві гаї. Вже практично всі туристи пішли, а ми все сиділи та насолоджувалися цим літнім днем ​​серед зими. Діставшись до зупинки таксистів ми поїхали до центрального туристичного району острова. Дорогою ми проїжджали настільки гарний захід сонця, що попросили водія зупинитися і почекати нас хвилин 10. Водій з радістю пішов спілкуватися з водіями інших таксі, що зупинилися, а ми насолоджувалися останнім заходом сонця на Лангкаві.

За зупинку водій із нас навіть не зажадав доплати. Напевно, це звичайна тут справа, коли заходи сонця. Потім була прогулянка нічною набережною.
В останній день у нас розпочиналися перельоти о 17:00. Цього було достатньо, щоб повноцінно відвідати останнє заплановане місце — пляж Tanjung Rhu Beach.

Той, на якому півтора тижні тому у нас із погодою не склалося. На таксі їхали 40 хвилин напевно. Сьогодні погода для пляжу була ідеальною. А сам пляж при сонячному світлі виявився дуже гарним з небесною водою. Правда течія тут постійно зносила. До місцевої атмосфери ми настільки звикли, що вже спокійно залишили сумку з фотоапаратом та планшетом на березі серед місцевих та пішли гуляти вздовж довгої берегової лінії. Пізніше на пляж підвезли туристів з однієї з екскурсій. Туристи з України дуже здивувалися, що ми самостійно дісталися цього пляжу. Щоб повернутися, треба було залишити монетку. Але щоб повернутися напевно, я на острові залишив свою «золоту» картку. Настав час повертатися та прощатися з країною. Далі слідував ланцюжок з трьох перельотів, що зайняв 21,5 годину в дорозі. Приємним доповненням до поїздки був новорічний концерт в аеропорті. Я взагалі не знав, що в самих аеропортах бувають концерти. На тлі танцюристів йшло по колу відео із барвистими місцями Малайзії. Приємно було усвідомлювати, що ми багато де були за цю подорож. Під час другого, найдовшого перельоту, ми летіли у напрямку ночі та за ілюмінатором 11 годин поспіль була ніч. На пересадці у Стамбулі на нас чекали традиційні дегустації лукумів.

Епілог

Ця 16-денна поїздка була легка у плані переміщень. Вона так само була найекзотичнішою, найчарівнішою і найромантичнішою. Дуже вразила відкритість та чесність Малайців. Вони завжди позитивні, але не так активно показують радість, як жителі сусідніх країн. Але під час спілкування ти відчуваєш, наскільки люди позитивні. У цій країні завжди все заплановане вдається якнайкраще, а бажання просто збуваються протягом години. Ця подорож ніби включила кращі моменти з інших наших азійських подорожей. Все те, за що ми полюбили Шрі-Ланку, Таїланд, Мальдіви та Гонконг, тут теж було. Це була головна подорож п’ятого сезону подорожей та вона зайняла у нашому загальному рейтингу перше місце. Коли-небудь ми обов’язково повернемося в Малайзію і відвідаємо ще й другу половину країни. Це була наша найкраща подорож!

Деталізація маршруту

Початок подорожі тут

Розвернувшись на 180 градусів наш кораблик помчав на повній швидкості у бік Малайзії. Швидкість була настільки високою, що якби кораблик мав крила, то він просто злетів би. Від райського Ко Ліпе було непросто відірватися. Закриваєш очі, а перед тобою все ті ж пальми та блакитна вода. Я вирішив для різноманітності прогулятися відкритою частиною корабля і піднявся на відкритий дах. Хтось із персоналу побачив мою цікавість і навіть пояснив мені, що туди не можна. Але не відмовиш туристу) Нагорі було дуже вітряно. На такій швидкості адреналін відчувався по всьому тілу. Навколо нас були сотні зелених островів. Ми знову приїхали на Лангкаві. Потрібно було отримати ще раз штамп в’їзду та пересісти на наступний пором. До наступного порома ми мали ще 53 хвилини. Але тут згадалося, що на Лангкаві інший часовий пояс. І схоже наш пором уже відплив. Туристи у черзі на прикордонний пункт нас з радістю пропустили і навіть офіцер поспіхом поставив нам штампи в’їзду. Добігши до кас, з’ясувалося, що останній пором буде на годину пізніше. Але є одна проблемка — квитки розпродані. Невже наш маршрут, який ідеально пазликами складався, зазнає сьогодні фіаско. З одного боку, ми розуміли, що це Азія, і тут все вирішується на користь туристів, з іншого боку реально накрила паніка. Що робити, треба щось терміново вирішувати! Сьогодні нам на Лангкаві зовсім нічого робити. Вирішення проблеми не змусило довго чекати. До нас підійшов представницько вдягнений чоловік і сказав: “Шановні, не переживайте, я знаю, що вам треба на Пенанг. Я обіцяю, що ви там сьогодні будете.

“Шановні, я бачу, ви ще не заспокоїлися. Розслабтеся, зараз все вирішимо”. Чоловік говорив спокійним та впевненим голосом. Це справді вселяло довіру та спокій. “Ви через 2 години сідайте на інший пором до міста Куала Перліс, там вас забере мій бус і довезе вас прямо в готель на острів Пенанг. Вам це обійдеться по 100 рингіт, ціна за пором, на який ви не встигли була по 70 рингіт”. За фактом за двох ми переплачуємо 360 грн і не відстаємо від маршруту. Справді, це гарне рішення! Але де нам дві години з речами тусуватися. “Ідіть поки поїжте, а я прямо тут постою з вашими речами. До речі, у мене брат навчався на медика в Сімферополі, ви повинні обов’язково з ним поспілкуватися по телефону”. Ми залишили всі наші речі цьому приємному незнайомому чоловікові і пішли гуляти. Ось малайці молодці, як у них все чітко сходить скрізь. Дорога з урахуванням пробок зайняла приблизно півдня. Але так, увечері цього ж дня ми були вже в Пенангу. Правда без готелю, оскільки ми не знали, наскільки близько ми зможемо наблизитися до Пенангу в цей день. Була надія заселитися на день раніше до нашого завтрашнього готелю, але ресепшен виявився закритий уночі. Точніше на ресепшен ми таки потрапили, але там нікого не було. Було близько 22:00 Даша з речами залишилася на ресепшені, а я пішов у пошуках готелю. Спочатку пошуки були не найуспішнішими. Готелі траплялися нечасто, на запитання “Do you have a free room?” мені з усмішкою відповідали “No, sorry!”. Ось чому коли показують Орла і Решку, там на це питання майже завжди відповідають “Yes!”. В одному готелі виявилися кімнати, але це були капсули. До капсул ми ще морально не були готові. Ще в одному готелі була гарна кімната, але за ціною було дешевше купити квитки та заночувати в Гонконзі. Діставшись центральної вулиці, я швиденько вирішив питання з готелем. Там мене з радістю прийняли за гарною ціною. Після заселення ми повечеряли у турецькому ресторані. Цього дня Пенанг відзначав новий китайський рік, але, на жаль, ми про це не знали. Коли лягали спатки, чули, що щось гуркотить, але це було схоже не на салют, а на те, що з готелю цегла сиплеться. Ранок ми розпочали з храмового комплексу Кек Лок Сі. Їхати до нього автобусом було близько години. В інтернеті була доволі скромна фотографія цього місця. Але відгуки туристів нас переконали поїхати туди. І ми правильно зробили. Це був храмовий комплекс із китайських храмів. Вхід безкоштовний. По дорозі ми їли дуже кумедні солодощі.

Перед комплексом озеро з черепахами, яких можна погодувати за 2 рингіти (0,5$).

Черепахи були настільки величезними та голодними, що вони більше зраділи б, якби я сам до них звалився.

Храмовий комплекс Кек Лок Сі

Храмовий комплекс напевно найкрасивіший в Азії. Принаймні, ми ще красивіші не бачили. Він великий, буквально на кожному кроці щось цікаве та незвичайне. Різні альтанки та будівлі. Багато зелені та гарні статуї. Між двома частинами курсує невеликий фунікулер.

Багато елементів китайського декору. Ми реально на території комплексу провели понад три години. Ми навіть собі на згадку купили виделки у храмі, але їх довелося повернути, бо ми зрозуміли, що не пронесемо їх у літак. Красою храмів очі не могли натішитися. І йти, навіть після трьох годин проведених тут, не хотілося.

Але храми приготували нам ще один сюрприз. На багатьох фотографіях ми помітили, що ввечері включать гарне підсвічування.

Тож сьогодні ми сюди ще повернемося. Неподалік храму була гора з фунікулером. Пішки йти було хвилин 15, але оскільки ми цього не знали, то чекали на зупинці автобус близько години. Чергу на фунікулер побороли у старий добрий спосіб “Two people!”. На вершині гори була безліч розваг. Можна було поїхати на джипах до бот саду, прогулятися парком з невеликими джунглями, насолоджуватися панорамами.

Ми вибрали альтернативний варіант розваги. Поглянувши з гори на Джорджтаун, ми вирішили спуститися стежками і доріжками вниз через справжні джунглі. Була одна проблема. Спуск у середньому займає три години, захід сонця за дві. У джунглях у жодному разі не можна опинятися у темряві.

Тому наш час спуск не рекомендувався ніким. Але що нам після забороненого лісу в Куала-Лумпурі, чи тої стежки під мостом на Лангкаві. Встигнемо! Спочатку все було багатообіцяюче і весело. Навіть на ліані Даша покаталася як на гойдалці. Було красиво та дуже екзотично. Деревами скакала всяка живність, навіть бачили рослину синього кольору та термітники.

Але доріжок було багато, так що постійно везти не могло.

Найлогічніша доріжка по маршруту мала вивіску у якій один хлопець цілиться з автомата в іншого. Нас чомусь вивіска не зупинила. І навіть напис “Остерігайтеся собак!”. Далі була наочна табличка “Прохід заборонено”. Ось тут ми й зрозуміли, що все пішло не за планом. Пошуки дороги, яка веде донизу дуже затяглися. Причому часто доводилося йти круто вгору. Коли до заходу сонця залишалася година, ми в кращому разі могли встигнути вибратися нагору. Той самий шлях шукати було теж ніколи. Кілька разів зустріли групки китайських туристів, які теж рухалися наче нагору, але дуже повільно. Рухатися з ними не варто, тому що їх явно поглинуть джунглі за кілька годин. Вже зовсім сутеніло, а краю тих джунглів усе не було. На щастя, деякі доріжки почали освітлюватися ліхтарями. Ми навіть карту знайшли, яка тільки все ускладнила. Але в Малайзії всі бажання здійснюються. Мені раптом дуже захотілося звичайної піци. Даша ще тоді сказала, що навіть “Уявити неможливо, що десь тут буде продаватися піца”. Хвилин через 20, коли моє бажання матеріалізувалося (Саме стільки треба, щоб матеріалізувався фудкорт з піцою) джунглі розступилися, це був кінець. Точніше це був той самий початок, що й дві години тому. І ми сидимо задоволені їмо піцу, і навіть та група китайців прийшла на трапезу. Мабуть, китайці теж вчасно загадали фудкорт. На десерт ми пили місцевий напій “Сироп з лаймом”.

На смак це щось барбарисове. Коли я вибирав напій, мене дівчина швидко ввела в курс, з чого готуються малайські напої в їхньому кафе. Навіть ложку сухого молока мені всипала до рота в процесі оповідань. Сиропу ми випили багато. На фунікулер для спуску була невигідна черга. Тут навіть наша перепустка у вигляді двох пальців не допомогла б. Але у нас не було зворотного квитка на відміну від інших і Даша пішла дізнатися чи є нагорі взагалі каса.

Чомусь це питання закінчилося тим, що нас позачергово посадили на фунікулер і сказали, щоб квиток ми купили на касі, що біля виходу. Як же нам перло із чергами в Малайзії. Внизу якраз під’їхав потрібний нам автобус, але водій сказав, що доки він на кінцевій стоятиме, нам до храму простіше пішки дійти буде. Дорогою ми проходили місцевий великий концерт, але бажання встигнути до храму було сильнішим. Нічний храмовий комплекс Кек Лок Сі вночі був зовсім іншим.

Ми ніби за день відвідали два шикарні храмові комплекси. Сумарна кількість лампочок явно перевалювала за мільйон.

Світився практично кожен сантиметр цього величезного комплексу. Це було просто якесь світлове шоу планетарного масштабу. Ті місця, де ми були вдень, виглядали зовсім інакше. Народу ввечері було, мабуть, разів у десять більше ніж удень. Наскільки ми розібралися, то підсвічування у храмі було на честь китайського нового року.

Я не думаю, що нас колись ще так здивує інший храмовий комплекс. У Джорджтауні, столиці Пенанга, на нас чекав готель “Солодкий перець” з “Пряної” мережі готелів. Наш номер називався “Кубанела” – один із видів перцю. Цей готель вирізнявся антуражем. І справді все було під старовину. Щоправда, унітаз готував повстання і почав сам змивати воду кожні 30 хвилин. Після мого ремонту унітаза, почало щось гудіти в електричній розводці. Після мого ремонту щитка, я думав, що готель зі мною не розплатиться. Вранці на нас чекав включений сніданок у “Пряному” кафе. До кафе правда треба було ще дійти. Але головне – концепт! Цього дня у нас був запланований похід до національного парку Пенанга. Знову на автобусі треба було проїхати годинку за місто. Дорога була вздовж пляжів, дуже мальовнича. Ми собі відмітили пару зупинок, які треба буде зробити по дорозі назад. Заповідник являв собою джунглевий парк, що займав чималу частину острова. Було два шляхи, на пляж мавп та на пляж черепах.

Пройшовши частину шляху по морю до пляжу мавп ми вирішили, що це надто просто. Повернулися назад і змінили шлях глибоко у джунглі.

Причому дорога переважно була вгору. Тривала вся ця витівка близько двох годин.

Треба було ну дуже хотіти купатися, щоб долати такі маршрути заради пляжу. Знову ж таки було дуже красиво. Були навіть стежки, що проходили крізь кам’яні брили.

На виході на нас чекав гарний місток і справді гарненький дикий пляж. На табличці була намальована людина, яку атакують медузи, хвилі та інші вороги. Попередження не плавати та статистика нещасних випадків за останній рік. Але насправді після Лангкаві, і особливо Ко Ліпе, наш план купання вже виконано. Було приємно поблукати зеленим, піщаним і безлюдним пляжем. Правда групка з чотирьох китайців все ж таки знайшлася. Вони завжди знаходяться. На дереві сиділа здорова мавпа. Побачивши мене цікавого, вона почала бігти гілками в мій бік. У мене відверто кажучи серце в п’яти пішло.

Але мавпа просто перестрибнула на дерево, що яке було над моєю головою. Потрібен був передих. Спека цього дня напевно була максимальною. Ми підсіли до китайців у тінь. І спостерігали за крабиком, що рив собі нірку. Поруч лежала шкаралупа від черепашачого яйця. Зліва здоровенні кам’яні валуни та джунглі. Це був немов антистресовий майданчик для відпочинку.

Поспішати було зовсім нікуди, тому релаксувати можна було скільки душі завгодно. З жахом уявлялося, що треба ще дві години пробиратися назад через джунглі горами.

Але це Малайзія, тут усе має вирішуватися так, щоб всім було розслаблено. Так і сталося. Китайці схоже прибули сюди на катері, і коли до берега підплив катер і вони всі на нього сіли, капітан з радістю прийняв і нас за 40 рингіт (8$). Пощастило, що так відбулися. Капітан позбирав ще таких же туристів різними частинами пляжу і повіз нас на екскурсію! Дорогою він виглядав мавпочок і орлів, зупиняючись щоб ми сфотографували. Один з орлів саме показово ловив рибку в морі. Коли орел таки спіймав здобич, то йому всі аплодували. Потім нам показували кам’яні брили, схожі на різних тварин. Даша навіть крокодила вгадала до того, як показали на камінь. Відмінний тріп на пляж вдався. Приблизно тут ми зрозуміли, що доведеться докуповувати ще одну карту пам’яті для фотоапарата. 16-гігабайтна карта була майже заповнена.

На виході з парку ми підкріпилися в індійському кафе, запили все сиропчиком і поїхали в Хард Рок готель.

Це був найзеленіший і сонячніший з відвіданих нами Хард років. Шкода, що на фірмових футболках не було назви країни. Бо “Хард Рок Пенанг” мало хто зрозуміє.

Готель мав свій пляж. Але, відверто кажучи, пляжі Пенанга значно поступаються пляжам сусіднього острова. Було б зручніше Хард Рок будувати на Лангкаві.

Проїхавши в автобусі ще трохи ми вийшли подивитися найкращий пляж Бату Ферінга. У таку спеку навіть місцевим і туристам було ліньки купатися. У нас з цього пляжу найспекотніші спогади про Малайзію. Вода була гарна, але непрозора. Мені чимось нагадувала море у Маріуполі. Особисто моя думка щодо пляжного відпочинку на Пенангу — витрачати час на нього не варто. Але джунглі на острові на висоті. Проїхавши ще купку зупинок, ми вийшли біля плавучої мечеті. Мечеть тримається на палях над водою.

Тобто за фактом вона просто над водою. У мечеті встеленої килимом відчувалася невимушена обстановка. Один із відвідувачів похропуючи солодко спав. За мечеттю один рибалка закидав сіті у воду і витягував десятки рибок. За рибалкою хотілося спостерігати довше, але сонце остаточно добивало свідомість. Навіть автобус, що кондиціонується, вже не допомагав. У результаті дісталися готелю і відлежувалися під кондиціонером. Але ранковий похід у джунглі того вартував. Дорогою в готель проїжджали Макдональдс, який більше був схожий на будівлю парламенту. Перезарядившись у прохолодній кімнаті, ми пішли до молла знайомитися з пенангським Макдональдсом. На смак, напевно, такий самий як у нас. Але у них продавався фруктовий сніжок по одному рингіту (0,25 $). Щоразу коли ми були в молі, заходили на склянку сніжка. Гуляючи центральними вуличками, ми потрапили на святкові гуляння. Всюди були казкові фігури, що світилися, по центру стояло грошове дерево у якого відкривався і навіть закривався рот.

Грала малайська та китайська музика і народ веселився. Це відбувалося на території якогось коледжу. Я навіть китайським хлопцям подарував танцювальне привітання з Києва. Вони були в захваті, як я перейнявся їх китайськими піснями. На цьому святкуванні ми купили собі додому півня та назвали його Кокоте. Тепер він у нас на кухні засідає. Родзинкою цього вечора були романтичні посиденьки на парапеті. Перед нами був піщаний берег та нічне море. Місцеві та туристи, напевно, щовечора тут гуляють. Дуже атмосферне місце. Піщаним пляжем бігає багато крабів. Одні так само як і туристи просто гуляють, інші риють собі нірки. Виносячи з шахт жменьки піску у своїй клешні. При цьому відбиваючись від інших охочих зазирнути у чужу нірку. За цими крабами можна було спостерігати годинами. Вечірнє тепло приємно огортало після денної спеки. Для нервової системи ця подорож просто рай. Настільки малайці розслаблені та приємні люди. І таке відчуття, що всі задоволені. Хоча радість свою висловлюють більш стримано, ніж тайці або ланкійці. Ми рухалися у бік готелю. Коли ми проходили під мостом, місцеві жителі вже лягали спати. Один хлопець навіть перед сном побажав нам удачі, а ми йому на добраніч. Хлопець на позитиві ліг на бочок і затишно заснув. Добре, що країна першого світу і можна не боятися, що прийде вовчик! 

В принципі, на цьому наша програма з Пенангу була закінчена, але до літака ще було наступних півдня. Ми вирішили просто поблукати вуличками, а раптом щось цікаве і трапиться. Дуже оцінили район Little India. Все довкола таке індійське, ще й тематична музика грає. В одного з готелів ми потрапили на музичне шоу із двома драконами.

Судячи з усього, це був подарунок дідусеві, який сидів біля входу на колясці і спостерігав. Шоу тривало хвилин 5 і закінчилося вибухом зв’язки з кількох сотень петард. Причому зв’язка виявилася поруч із нами і якось не було навіть куди подітися. Поруч був отвір між двома колонами. Даша туди змогла пролізти, а я був приречений. Я не знаю, як дідусь переніс таку чергу вибухів, але мені мало не здалося. Ось так просто гуляючи вулицею можна потрапити на шоу драконів. Ще ми заглянули в один з китайських красивих храмів і пішли дивитися одну з їхніх центральних мечетей. Даші не було чим покрити ноги, вона залишилася на вулиці, за двориком. Але дівчина мечеті наполягла, щоб я покликав дружину, вона зараз принесе одяг для нас.

Потім нам провели 20-хвилинну лекцію про мусульманство. Я вивів таку закономірність – якщо просто безцільно бродити по Пенангу, то раз на годину стабільно відбуватиметься щось цікаве. Наскільки ми знали, тайфун, що був у Малайзії та Таїланді, зараз накриває Індонезію та прилеглий Сінгапур.

На одній з будівель був банер, що зображують чоловіка і жінку, що радіють і ховаються курткою від дощу. Даша сказала, що це походу наше найближче майбутнє))) Насамкінець пішли на фудкорт підкріпитися азіатськими пельмешками. Моє замовлення дівчина поставила у спеціальну мікрохвильовку для цих пельмешків. Мені видала миготливий брелок. Я пішов за столик, коли мій брелок задзвенів, це означало, що пельмешки приготувалися і можна їх забирати. Зареєструвавши картку для безкоштовної поїздки, ми поїхали убером в аеропорт. Поїздка звичайно безкоштовною не вийшла, але знижка вийшла значною. В аеропорту нас супроводжував міні-концерт. Ех, позитивний народ. А зараз починається наша подорож у майбутнє.

Продовження оповідання

Початок подорожі тут

Це перша країна з далекої Азії, до якої ми повернулися вдруге. Перший Таїланд вже був понад чотири роки тому, саме з нього і почалися наші самостійні поїздки. Тоді це була материкова частина. Зараз наша мета один з найкрасивіших островів – Ко Ліпе. Це Даша його внесла до нашого маршруту. У путівниках він фігурує як Тайські Мальдіви. Оскільки ми вже відвідували справжні Мальдіви, зараз подивимося, що є спільного.

Наш пором уже більше години був у дорозі, тепла зимова куртка, що лежала на наших рюкзачках, надавала нам суворості в цих спекотних країнах. Зазвичай, у такі поїздки ми одягаємося в літні речі ще в Києві, але тут був виняток. Оскільки перша країна в цьому маршруті була 13-ти годинним Стамбулом, то теплі речі довелося брати із собою. На щастя по шафах у Києві зібрали повний теплий комплект, який час було викинути. Але тепла куртка була ще хороша. Таким чином прибиральники аеропорту Куала-Лумпур виявлять у смітнику джинси жіночі, чоловічі і навіть жіночу осінню куртку) А зараз у нас літо, розпал. Пором скинув швидкість і зупинився на максимальній відстані від мілини. Нас усіх пересадили в човник, який теж побоявся підпливти до самого берега. Знайомство з острівом почалося зі стрибка з речами у теплу воду. Було десь по коліна. Мені це все нагадувало сюжет “Останнього героя”. На початку ми думали, що з погодою нам у цей день не пощастило. Було сонце, але в густому серпанку. Для бірюзової води потрібно синє небо або вода може стати абсолютно звичайною. Але навіть у такій погоді виявився великий плюс, була унікальна можливість поплавати на каяках, не згорівши при цьому в мотлох. Паспорти у нас забрали ще у Малайзійському порту. Зараз потрібно отримати їх назад і поставити штамп в’їзду. Все було дуже хвилююче. Хотілося якнайшвидше розпочати дослідження острова. З візового будиночка вийшов серйозний офіцер, подивився на фотографію першого паспорта, потім уважно вивчив сотню туристів, що припливли. Гучно назвав ім’я та прізвище першого щасливця. До офіцера підійшла схвильована малайка. Хлопець їй строго потис руку, вручив паспорт і різким жестом показав собі через плече, зберігаючи холоднокровне обличчя. Ще більше схвильована дівчина пішла отримувати штамп в’їзду. Офіцер продовжував по-військовому вітати першу партію туристів, перебування на острові яких було менше ніж день. Коли перша пачка паспортів закінчилася, офіцер склав два пальці у формі виделки, і почав йти вздовж туристів, що залишилися, і говорив “Two minutes!” при цьому зображуючи ніби тикає виделкою кожного в груди. Це було свого роду посвята тих, хто прибув на острів. Така зустріч налаштувала кожного на потрібний настрій. Наші паспорти потрапили до другої партії. Тим часом під’їхав таксист від нашого готелю і сів у тіні під пальмою. Після штампу ще треба було заплатити за відвідування острова, але долари ми міняти не планували, тому домовилися, що пізніше заплатимо. Тайці живуть за принципом “савайді”, це так, щоб ніхто не напружувався, все виходило вдало і було на радість. Хлопець без вагань нас пропустив, і ми йому заплатили по обіді. Таксі острова це мотомашини тук-туки.

Таксист привіз нас до нашого екзотичного готелю. З цієї хвилини розпочалася наша райська сторінка цієї поїздки. Наш готель складався з окремих бунгало серед джунглів, розташованих над морем. На ресепшені нам видали прохолодні вологі рушники і квітковий сік. Холодний рушник пасує, це справді те, що потрібно було.

“Ваш номер з видом на море буде готовий пізніше, переодягайтеся, залишайте всі речі на ресепшені, ми самі їх занесемо у ваш номер. До ваших послуг таксі по острову, маски з трубками, щоб дивитися рибок з коралами і прозорі каяки, і все це абсолютно безкоштовно. Вниз сходами вихід до одного з головних пляжів”. Ці слова, мов мед на вуха. Безкоштовне таксі? Маски? Крууто! А види які!

Так, терміново фотоапарат в руки та вперед на пляж. Наш пляж називався Сансет. Вода за такого освітлення була прозоро смарагдова. Серію фотографій ми зробили, але було ясно, що коли буде небо синє, то все доведеться перефотографувати. Такс, з чого почати. Мабуть, з каяка. Якраз повернулися чергові туристи та несли весла на ресепшен. Каяк був із прозорого пластику. Пливучи у ньому, можна було розглядати підводний світ. На пляжі заходу сонця, під і над водою були здоровенні кам’яні брили.

На брилах десятками грілися краби різних розмірів. Підпливаючи до каменю, краби починали розбігатися. На тлі пальмових берегів та смарагдової води це виглядало дуже чарівно. Погляд не можна було відірвати. Особливо в тих місцях, де пляжів не було і від води починалися одразу джунглі. Часом ми робили зупинки на безлюдних мікро пляжах. На одному була навіть печера. Хотілося нескінченно плисти, але сили так не думали. Зворотний шлях був ще й трохи проти течії. Іншим туристам пощастило менше та їм дісталися дуже дивної форми весла. Побачивши, що ми тримаємо зворотний курс, вони домовилися з нами помінятись у готелі. У нашому човні були зручні надувні подушечки, мабуть, для комфорту спини. Іноді в човник веслами стікало трохи води. Я ще тоді подумав: “щось води забагато”.
То був теплий лютневий день. Туристи невідомого нам готелю на приватному пляжі ліниво засмагали, читали книги та потягували напої на тлі райського моря. Наступного моменту буквально кожен так само ліниво спостерігав за Дашею, що пливла в бік берега, з веслами в руках. За Дашею на берег виліз я, витягаючи з води втоплений каяк… Ми з виглядом “ми так і хотіли” насилу вилили воду з човна. Посідали, пропливли три метри і знову потонули. Тут уже фейспалму не вистачало, щоби закрити своє обличчя від безглуздості ситуації. З другого дубля ми успішно відпливли.

Спочатку, коли я звернув увагу, що зростав рівень води в човні, я зрозумів, що якийсь маневр ми робили неправильно. Коли я з’ясував, що то був за маневр, було пізно. Я без роздумів зістрибнув з човна, намагаючись зрозуміти масштаб майбутньої катастрофи. Даша сиділа попереду і не бачила всієї картини ззаду, а ззаду і кінця човна вже не було видно. Останнім шансом утримати човен на плаву було вистрибнути Даші. Я як справжній капітан закричав “Терміново стрибай!” Даша оперативно виконала капітанський наказ, але судно вже було не врятувати. Даша швидко вчепилася в весла, з судна, що тоне, спливли надувні прив’язані подушки. Тепер зрозуміло з якою метою вони були. Я зміг за собою до берега дотягнути крейсер, що зазнав катастрофи. Чому ми вдруге потонули прямо на старті, залишається загадкою, мабуть, занадто різко відштовхнулися від берега. Допливши до рідного готелю, ми з гордим обличчям вручили весла тим хлопцям, з якими ми домовилися. Ця подорож була справжнім екзотичним сафарі з пригодами. Нам дуже сподобалося. Далі ми вирушили на таксі дивитися другий пляж та центральну вулицю Волкінг стріт. На другому пляжі водичка була трохи бірюзова, але через відсутність ясного неба, було видно, що потенціал розкритий не на повну. Хоча, чесно, і так було дуже красиво. На Ко Ліпе панує повільна атмосфера. Всі повинні поводитися ліниво і нікуди не поспішати. 

Першою змогла Даша зловити цю хвилю. Мені ж після малазійського темпу все хотілося кудись терміново встигнути. Хоча по суті, куди ж поспішати на цьому затишному острові. Я Даші почав пояснювати своє бачення, що треба обов’язково зробити та куди сходити. Під час своїх тлумачень я сів у сапфірову воду і сказав: ”А знаєш, справді, забий” в цей момент все тіло обійняли хвилі неробства та повністю розслабленого настрою.

Адже дійсно, все що нам потрібно зробити на цьому острові, за поточні два дні можна повторити 1000 разів і навіть залишиться час) Ми в Таїланді. Я звик швидко ходити, але не на цьому острові. Тут ноги не намагалися прискорити крок. Це справді такий куточок землі, метушня якому не личить. Попри те, що Малайзія була за годину від нас, тут було все взагалі по-іншому. Таїланд від Малайзії дуже відрізняється у всьому. Хоча є загальні моменти, наприклад, Таїланд такий же класний. Посмішки тайців ширші та радісні, посмішки малайців щиріші.

Даша сиділа на березі, я мокнув у теплій воді ми міркували про щось приємне. Було дуже легко та безтурботно. Сонце поступово почало рухатися до горизонту, проступаючи крізь синяву. Водичка почала грати ще яскравішими кольорами. Ми в цей час сиділи на пляжі Санрайз, для традиційної зустрічі заходу сонця потрібно було перейти на пляж Сансет, що знаходиться на протилежному боці острова.
Хоч острівець відносно невеликий, але кожна самостійна спроба перетнути його поперек закінчувалася епічними блуканнями.

В принципі по райському острову і поблукати можна, але головне з сонцем, що палить, не зіткнутися. Хвилин за 40 ми таки дісталися свого шале. Скинувши речі і переодягнувшись у вечірній одяг (такий самий, що й денний, але сухий) ми спустилися на пляж.

На пляжі вже зібрався майже весь острів, навіть собаки прийшли. Усі чекали на того, на честь чого названий пляж Сансет. Навколо ресторанчиків лежали безкоштовні підстилки, щоб було зручніше насолоджуватися красою заходу сонця.

Хтось налаштовував професійну серійну зйомку, хтось запустив дрон, який підозріло далеко відлетів і зник за лінією горизонту. Спочатку було красиво, але коли тайське сонце зайшло за обрій, стало ще рази в три красивіше. Весь червоний колір, що освітлював берег, став проектуватися на хмари. Це був настільки чарівний і екзотичний захід сонця, що в моєму рейтингу, він увійшов у трійку найкращих — захід сонця в дитинстві у бабусі і захід сонця з Цукрової Голови в Ріо.

Можна було робити сотні фотографій і всі вони виходили ультрагарними. Коли червоне освітлення почало сходити з хмар, починали підсвічуватись найдальші шари неба. Хвилин 15 – 20 і все, сеанс колективної магії на сьогодні закінчено. Черговий райський день перейшов до етапу нічних гулянь. “Таксі! На Волкінг стріт, будь ласка!”. Вжик, і ми на найжвавішій частині острова, на центральній вулиці. З чого почати? Спочатку знайдемо смачний тайський ресторанчик. Тайська їжа схожа на Малайську, але в ній теж є щось особливе. Ми мали незвичайний десерт – морозиво з кокосу в кокосі. На смак воно більше солене, ніж солодке, але при цьому смачне. Я б сказав, що воно на початку солоне, а потім начебто і солодке. Загалом все складно) Після вечері прогулянка нічною набережною. Шкода у темряві вода не світиться бірюзовим світлом. Люблю я острови за те, що навіть уночі вони по-своєму гарні. Коли всі ресторани вздовж набережної запалюють свої вогні, а туристи безцільно тиняються один одному на зустріч. Ми маємо вже чотирирічну тайську традицію – на території Таїланду жодного дня без масажу! Масажних салонів на острові, напевно, більше ніж магазинів та готелів разом узятих. Ціни скрізь фіксовані, просто вибираєш салон, який сподобався найбільше. За поточним курсом годинний масаж всього тіла коштує близько 12 $. Ціни не дуже відрізняються від київських, але ж це справжній тайський) Перший день на острові був ідеальний. 

Наше шале нас приємно прийняло кондиціонованим повітрям.
Якщо перший день був ідеальним, блаженству другого взагалі немає опису. Густі щільні штори навіть уранці утримували темряву. Будильник заявив, що час вставати! “Відкривай штори!” сказала, Даша, затамувавши подих в очікуванні того, яка буде погода. Розсуваю штори — ідеально синє небо з парою хмаринок, яскраве сонце, яскраво блакитне смугасте від коралів море! Щоправда, штори довелося різко закрити, адже очі так різко не можуть адаптуватись. Ми вийшли на балкончик – співи екзотичних птахів, звуки комах. Вражаючий краєвид, який зображують на буклетах готелів, де взагалі такого моря немає. На другому ярусі на нас уже чекає включений сніданок і свіжий сік з лічі. Сік був не лише смачним, а ще й холодним. Взагалі на смак він має яскраво виражений квітково-пряний відтінок. Зазвичай у таких красивих місцях треба вставати раніше, снідати і швидше бігти на до морських красот. Але не на Ко Ліпе у лютому. Тут багато хто встає раніше, як і ми.

Але лише для того, щоб стабільно снідати і вбирати атмосферу безтурботного життя. Уся фішка в ранковому відливі. Море настільки мілке, що на сансеті взагалі немає сенсу купатися. Приплив наповнить знову береги годин до 11:00. Тому для тих, хто прокинувся о 08:00, можна зовсім не поспішаючи проходити ранкові процедури. Це взагалі наш найкрасивіший краєвид з готелю за всі поїздки. Та й снідати з такими видами у два рази смачніше. 

“Таксі, на Санрайз біч, будь ласка!”, “Знову вітаю вас!” Сказав нам уже знайомий таксист. Вода вчора надвечір здавалася гарною. А сьогодні при синьому небі я зрозумів, чому це місце називають тайськими Мальдівами. Так тут практично так само красиво як на Мальдівах. Але різниця насправді є, там своя особливість у красі, тут своя. За підводним світом, Мальдіви однозначно виграють, а ось за кількістю доступних за ціною активностей та цікавостей Ко Ліпе переможець! Краса води дуже подібна. Найкрасивіша частина пляжу була навпроти готелю Adaman, або якось так. Оскільки всі пляжі вважаються спільними, то і плавати можна де красивіше. Багато хто грався на косі, що знаходилася метрів за 70 від берега. Піску на поверхні не було видно, вода була по коліна. Коса була гарною бірюзовою смугою.

Заради фотографій на такій далекій косі довелося зробити справжній подвиг. Це був, мабуть, 15-хвилинний похід із фотоапаратом у руках. Глибина сягала того, що доводилося навіть плисти. Як добре, що я вже практикував такі речі. Як давно я хотів повернутись на таке море! Ось воно, здійснення трирічної мрії.

Сама вода настільки тепла, що не відчувався дискомфорт навіть у момент входження у воду. Навіть наш фотоапарат не міг передати ту красу води, що бачили очі. На фотографіях воно красиво вийшло, але повірте в реалі Андаманське море ще красивіше. Щоб поплавати, довелося вдруге повторити подвиг із добиранням до берега. Треба було взяти в готелі безкоштовну маску. Але не збагнули вчасно. Добре, що за 40 бат (1,14 $) можна в будь-якому готелі на день орендувати. Рибок справді багато, коралів теж. Але в Єгипті та Мальдівах ще більше! Хоча тут такий колір води, що все одно дуже радісно. Я з рибками провів понад годину, не вилазячи на поверхню. Вирішив залучити і Дашу, що загоряє, до цієї справи. Коралова лінія була з боку коси. Коли ми вкотре почали добирання до коси приплив вже настільки був сильним, що піднялася сильна течія. Якогось моменту добирання до коралу стало зрозуміло, що в нас останній шанс без допомоги рятувальників доплисти назад до берега. Двадцятихвилинними зусиллями ми ледве вибралися на берег, з глибоководного моря. Що хочу сказати, за припливами та відливами тут треба уважно стежити. Але з іншого боку це була чудова пригода та активіті.

Ще на острові, як і на материку, популярний стрітфуд. Сосисочку на паличці тут завжди можна перехопити.

Причому продавці з візками з’являються саме в той момент, коли ти дико голодний.
Усі мої спроби врятувати шкіру засобами від згоряння були марні. Так би я згорів звичайно у багато разів сильніше, але надвечір я був вже весь червоний.

Найдорожче на острові – це засоби від згоряння, на другому місці – від опіків. Але іноді трапляються стенди з тестерами, щоби ти міг зрозуміти, наскільки воно тобі підходить. Такий тестер був те що треба. Поруч був ще тестер охолоджуючого гелю. Але на мою думку його просто переплутали з гірчицею, шкіру настільки почало пекти, що довелося змити обидва тестери.

Екзотичне різотто

Кожен захід сонця на острові унікальний, і ніколи не повторюється. Сьогодні небо було ясним і проекція вийшла не настільки крутою.

У результаті при хмарності маємо два виділені плюси: Суперзахід сонця і можливість поплавати на каяку. Ми дуже хотіли вдруге, але на відкритому сонці в спеку це не дуже реально зробити. Вважаю, що на наші два дні погода випала просто ідеальна.
“Таксі, на Волкінг стріт, будь ласка”, хлопець усміхнувся і відвіз нас. Однак на Волкінг стріт ми зрозуміли, що не розрахували по грошах, щоби завтра відпливати. Довелося брати таксиста на вулиці, щоб зганяти до готелю, взяти ще грошей. “Таксі, на Волкінг стріт, будь ласка!” Дівчина на ресепшені загадково дивилася на мене, бо бачила, як я поїхав 15 хвилин тому. Таксист, побачивши мене, що я знову виходжу з готелю, не міг приховати свого подиву. Двічі поспіль він ще нікого не відвозив за 15 хвилин. Причому таксист з вулиці, що віз мене в готель, явно дбав про безпеку менше, або просто у мотоцикла відмовило гальмо. Готельний таксист віз так, щоб напевно всі залишилися цілими. У підсумку, готельний таксист, мабуть, не встиг сісти в готелі, коли я з’явився знову, який бажає їхати на Волкінг стріт.

Вечірньою розвагою було відвідування рибного ресторану. Вхід коштує по 450 бат (13$). На вході береш кошик і йдеш до рибного стенду. Усю рибу, що ти покладеш у кошик, приноситимуть тобі за столик по мірі готовності. А поки ти очікуєш на приготування, ласуєш салатами та іншими стравами з морепродуктів. Наприклад, філе свіжої червоної риби було те що треба. Перших рибок почали підносити нам уже хвилин через 7. Тривалість трапези не більше півтори години. Офіціанти ресторану ще наполягають, щоби ти підходив і додатково набирав замовлення в кошик, щоб напевно ознайомиться з усім асортиментом ресторану. Того вечора ми з’їли стільки риби, скільки не їли за всю подорож Португалією. Ми навіть півтори години не просиділи до того, як наїлися до упору. Причому переїли настільки, що навіть після годинного гуляння набережною ми не ризикнули йти на масаж всього тіла. Обмежилися масажем ніг. На острові Ко Ліпе є секретний міст.

Визначна пам’ятка для просунутих туристів. Ми, чесно кажучи, не ставили за мету знайти його, але в один момент я його помітив, і ми змогли знайти таємний вхід серед каміння. На Ко Ліпе було настільки добре і круто, що я був готовий пожертвувати наступною частиною маршруту на користь Таїланду. Тим більше завтрашній день у нас був дуже невизначений, треба буде дістатися острова Пенанг, через острів Лангкаві. Інформацію з точним розкладом в інтернеті знайти не вдалося. Можливо, за один день такий трюк взагалі неможливий. У нас навіть готель на завтра ніде не заброньований. Або ж залишатися на Ко Ліпе і продовжувати радіти життю далі.

Але по правді за два дні ми все відвідали і зробили, що треба було. Згорілі плечі теж голосували за те, що треба рухатись далі. Це було рішення сторіччя, зчепивши зуби ми купили квитки на завтрашній пором до Лангкаві на ранок, сподіваючись виконати успішну пересадку. Ще один розкішний сніданок у розкішному готелі, і ми покинули цей райський куточок.

Це було як останній герой, тільки навпаки. Треба було з речами в руках зайти по коліно вводу, а потім вилізти на човен.

Продовження оповідання

Початок подорожі тут

Це був подарунок від компанії Turkish Airlines за зміну годин перельотів. На екрані світилося, що ми летимо вже понад десять годин. Нормально поспати мені не вийшло, та ще й часовий пояс зрушив на плюс 6 годин. Загалом вечір обіцяв бути нелегким. Перед посадкою я сказав Даші: “Через 2 тижні ми будемо або засмучені тим, що країни не будуть якимись особливими, або сядемо в літак переможцями маршруту”. Але тоді ми ще не знали, що зараз літак приземлиться і почнеться настільки крута подорож, що вона стане найкращою за всі наші поїздки та створить гідну конкуренцію нашому легендарному маршруту Південною Америкою. Тим часом хмари розійшлися і величезні пальмові плантації стелилися сотнями кілометрів, радісно вітаючи нас. Сонце своїми промінчиками ковзнуло по літаку, зайшло за хмаринки і почалася справжнісінька азіатська злива. Не найвдаліший початок… Настрій падав із великою швидкістю. У голові крутилися думки про те, що робити, якщо тайфун наздожене наш маршрут. Треба буде летіти кудись в інше місце, але куди? Гаразд, треба дістатися столиці і заселитися. Всю дорогу наш автобус супроводжували нескінченні стіни зливи. За маршрут було справді страшно і дуже прикро. В аеропорту нам продали автобусні квитки із розвезенням по готелях. У ході їзди ми звернули увагу, що готель наш знаходиться зовсім поруч із центральною станцією. При під’їзді до міста злива змінилася дощем. Коли автобус завернув у місто, ми з Дашею синхронно вигукнули “Ого!”. Це був красивий мегаполіс з безліччю зелених зон, гарних висоток, дорожніх розв’язок між якими на висоті ковзав монорейковий поїзд об’їжджаючи хмарочоси. Наше захоплення було порівняно із зайчиком зі Зоотрополіса, яка вперше приїхала до столиці. Доїхавши до центральної станції, нас пересадили в бусик. Водій вивернувши зі станції, переїхав перехрестя із подивом помітив наш готель. Тобто вся поїздка розвезення зайняла 200 метрів. Ситуація була настільки абсурдна, що водій навіть не зміг свій сміх приховати. Ми словесно віддячили чоловікові за найшвидший трансфер у нашому досвіді і пішли на ресепшен. У цій поїздці ми вибрали готелі трохи краще, ніж найдешевші. Перший же виявився справжнім гарним готелем. Вид з вікна на висотки. На стелі загадкова стрілочка. В цей момент дощ зовсім припинився, хмари розійшлися і більше за подорож ми з ними практично не перетиналися. На годиннику 20:00, перший крок за територію готелю. Це завжди дуже хвилююче у таких величезних містах. Що робити, куди та як краще пройти? Але місто нас прийняло з розкритими обіймами.

Перший райончик був жвавим індійським кварталом з красивими храмами і вируючим нічним життям. Тіло огортала приємна азіатська теплота. Легені наповнював приємний солодкуватий запах. Перших п’яти хвилин на вулицях столиці вже було достатньо, щоби сказати, що нам уже все подобається. Це та сама Азія, яку ми так любимо! Просто безцільне блукання серед цих районів заряджає позитивом і ми отримуємо моральне задоволення. Була вічна проблема, вже сильно хотілося їсти, але бажання поблукати вуличками кращої частини світу було сильнішим. З індійського району ми вирішили дістатися китайського. По карті треба було здолати чимало дорожніх розв’язок та магістралей. Зазвичай у мегаполісах першого світу це завдання нездійсненне через відсутність переходів, але не в Малайзії. Весь маршрут немовби пазликами складався. Скрізь де закінчувалася піша дорога була будь-яка альтернатива. Навіть таке місце було, коли ми йшли вузьким парапетом над дорогою) Нічне лютневе тепло нас безмірно тішило. Незабаром на вулицях почали з’являтися китайські ліхтарики, а це означало, що ми вже близько. Якоїсь миті ми опинилися на довжелезних піших вулицях вздовж яких простяглися ряди нічного ринку на Петалінг стріт. Усюди щось продавали, щось купували, життя вирувало. Стріт фуд тут виявився якийсь не дуже дешевий. Час був саме нічного пережору. Пошук затишної кафешки в чайнатауні закінчився провалом. Варіантів було насправді багато, але першу годину в азіатській країні неможливо просто взяти і почати їсти в антисанітарних умовах. Хоча це питання більше про адаптацію. Потрібен буквально день і ці кафе для нас будуть найріднішими. Але в перші години подорожі завжди відчувається моральний бар’єр. Оскільки ми здолали нехилий піший маршрут до китайського району, то чого нам вартувало вже дістатися знаменитих веж Петронас, які знаходилися в протилежній частині мегаполіса. Дорогою нас постійно зазивав Макдональдс. Але зачекай, шановний Макдаку, твоя година ще настане. А ось і ресторан! Та ще й із малайським меню. Замовили ми щось дуже сумнівне… смачне… реально смачне! Перше знайомство з кухнею пройшло добре! А зачекайте, воно не тільки смачне, але воно ще й гостре. ААА пожежа! Все горить, світ у небезпеці! Тепер зрозуміло, чому офіціант так наполягав, щоб ми замовили напої. Не чекаючи на офіціанта, я побіг сам до холодильника з напоями. Фух, трохи загасили. Вийшли з ресторану ми не просто мандрівниками, ми були героями, справжніми героями, які загасили полум’я! Напевно, хвилин 10 ще в роті відчувалися “вуглинки”. Але гостра їжа це теж питання часу, вже завтра самі поливатимемо все гострими соусами. Такс, що в нас далі цікавого? Та це ж знаменитий магазин Севен-елевен. Це велика азіатська мережа невеликих супермаркетів, у яких завжди можна купити купу різних ласощів. На цей раз був попкорн у карамелі. Він був такий смачний, що ми його ще не раз купували. На одному з розгалужень вулиць Даша помітила скупчення людей. Нам це було зовсім не за маршрутом, але жіноча інтуїція підказала Даші, що там на нас чекає те, що нам треба! Я й сам не знав, що саме нам тоді треба було, але це виявилася довжелезна піша вулиця з нічним стрітфудом. 

Побачивши всю цю їжу, я з легкістю ще раз зголоднів. Там, напевно, продавали буквально весь асортимент малайзійської кухні. Гроші я не встигав ховати, просто як по конвеєру йдеш прямо і весь час щось жуєш. Ціни там були зовсім не дорогі. Переможно пройшовши всю цю вулицю, ми зрозуміли, що треба буде скоро міняти ще гроші. Я не все остаточно зрозумів, що ми пробували. Але це було як у казці.

Що ближче ми були до веж, то складніше було зрозуміти, як до них підібратися. І ось настає момент коли у нас за спиною височіють другі по висоті вежі у світі. На фотографіях і по телевізору вони мене не особливо вражали, але коли я їх побачив на власні очі просто дух захопило. Невже ми таки у Малайзії? У тій країні, яка була настільки далека та недоступна. Та країна, в яку ніколи не було добрих акцій за останні роки. Скільки я мріяв про тебе, Малайзіє. Пам’ятаю того вечора три роки тому, коли я бачив акцію, але не ризикнув купити ще одні далекомагістральні квитки в комплект до південноамериканських. Потім скільки було марних пошуків акцій. І ось ми стоїмо тут, перед нами ці легендарні висотки, ми справді тут! Це такий момент, коли ти перестаєш мріяти про те, про що просто звик мріяти. Тепер на думку почали приходити думки про інші, не менш цікаві місця. За вежами великий парк з озером. Але підсвітка парку, що вимкнулася, натякала, що година ночі не найкращий час для гуляння. А душа тягла нас гуляти, та настільки тягла, що ми вирішили весь цей кількагодинний піший маршрут пройти у зворотному напрямку. У нас у голові ще була своя тайм-зона. Гуляти, гуляти та ще раз гуляти! Народ тим часом почав лягати спати. Всі так затишно спали на вулицях і лавах, що я засумнівався чи варто платити за готель взагалі. При чому зустрічалися досить пристойні на вигляд персонажі. Чоловік у піджаку зі своєю сумочкою під головою, мирно посапує. Оце народ не напружується життям. Ті, що тільки вкладалися, радісно ​​нам посміхалися. Загалом прихистили б, як треба. Дорогою до готелю я собі в черговому Севені купив чудового солодкого газованого напою. Смак нагадував невипрані шкарпетки. Загалом не вгадав із пляшечкою. Глибокої ночі ми нарешті дісталися своїх ліжок. Це був лише перший вечір, а ми вже навіть відвідали великий шматок із запланованого. Наступного ранку нас чекало уявне перемикання на новий часовий пояс, що на шість годин відрізняється від нашого. Все просто, треба поспати, але не дуже багато, щоб не пропустити сніданок і вкластися в 16-денний список визначних пам’яток.

Печери Бату

З побоюванням відкрив щільні штори. Сонце! Ура) Відмінний початок дня. Так, що там у нас на сніданок у готелі. Сніданок виявився повноцінним, щільним. На десерт фрукти та соки. Причому народ переважно накидався на папайю, смак якої ми досі не розуміємо, як її можна любити. Ми ж для себе відкрили сезон кавунів 2017 року. Весь готель добре кондиціонувався. Коли залишили вестибюль, сонячні промені та тридцятиградусна спека радісно прийняли нас. З незвички довелося повертатись у номер за кремом від засмаги. Курс був у печери, до яких можна дістатися поїздом. Гугл нас переконав, що ми маємо пройти до станції 1,5 кілометра пішки. Хоча, як з’ясувалося пізніше, можна було пройти на 1,3 км коротше. У поїзді знову добре – прохолодно. Хвилин 30 їзди та знову спека. Приблизно вся подальша подорож проходила в режимі холодно/жарко з інтервалом по 30 хвилин. Використовуючи невдалий досвід знайомого, на виході з метро ми пішли одразу у правильні, безкоштовні печери. Лютнева спека плавила дуже сильно, на щастя, всюди продавалася холодна вода в півлітрових пляшках по одному рингіту (0,25 $). Була б вода дорожча, ми б просто розорилися в перший же день.

Щодо печер, особисто мене найбільше вразив вхід – величезна статуя бога Муругана перед сходами, що ведуть до печери. Екзотичності цьому місцю надають дикі мавпи, що скачуть вздовж сходів.

Одна з них тягла в зубах пакет із соком. Подолати 272 сходинки в таку спеку було ще тим випробуванням. Причому не всі з ним справлялися, при нас жінка знепритомніла, але її вчасно помітили. Всередині гігантських печер індійські храми. Самі печери звичайно гарні, але для мандрівників, які дісталися Малайзії явно будуть не настільки вражаючими. Наприклад, з нашого досвіду найкращі у В’єтнамі у Дананзі. Але статуя та атмосфера загалом тут класна. До зворотного поїзда ми ще мали зайвих хвилин 30, але в окрузі району нічого особливого не знайшли. Знову холодно, ми у поїзді.

Парк Птахів

До запланованої поїздки в Куала-Селангор ми мали ще близько чотирьох годин. Саме те, для того, щоб навідатися в парк. Парк знаходиться у зоні ботанічного саду. І довга дорога до парку надзвичайно зелена.

Причому від кущів доводилося тримати дистанцію, бо там щось ворушилося. Наприклад, великий варан, який з байдужістю копирсався у смітті. До входу в парк ми йшли настільки нескінченно довго, що навіть на таксі раптово вирішили доїхати. Паралельно прояснивши момент як таксист ставитися до поїздок до міста, що знаходиться за годину їзди від столиці. За 400 рингіт він готовий був здатися в оренду просто зараз. Але ще було рано та й якось дорого. Він правда обіцяв ще якихось орлів і мавп, але цього в поїздці буде ще більш ніж достатньо. Але головне, що перший таксист погодився. Їсти хотілося дико, біля входу в парк продавалося щось дуже дивне і не дуже смачне. Але то була єдина їжа. Це була звичайно екзотика – картопля! Але так несмачно її посмажити у клярі, треба ще мати талант. Ось завжди так, чим більше в поїздці за день хочеш встигнути, тим менше часу залишається щоб поїсти. Отже, ми нарешті у парку. У чому фішка – територія парку накрита сіткою. Тому птахи без вольєрів вільно гуляють всією територією.

Це було вражаюче та дуже незвично для нас. Тут навіть була моя улюблена велика червона пташка. Бродити парком – релакс від міської метушні. У парку у різний час проходять показові годування різних пташок. На годування ми особливо не потрапляли, але на шоу птахів встигли. Шоу було відносно простеньке, але із родзинкою. Нас, наприклад, ще жодного разу не доводили до сміху на подібних шоу. А тут справді організатори постаралися. На подібних шоу ми з Дашею завжди беремо участь. Напевно, не було ще такого шоу, на якому б хтось із нас не зголосився бути добровольцем. Цього разу мені випала честь підгодувати дресованого папугу.

Мені звичайно набагато більше пощастило, ніж Даші, яка тижнем пізніше викличеться добровольцем у парку змій)))) Але на той момент ми ще наївно раділи пташкам. Після парку у нас ще була годинка, щоб поблукати зеленою столицею і десь перекусити.

Я про всяк випадок смикнув сплячого таксиста і запитав, як він ставиться до поїздки в Куала-Селангор. Другий таксист, виявилося, що за 300 рингіт дуже позитивно дивиться на нашу витівку, але про всяк випадок уточнив, чи точно ми розуміємо про яке місто йдеться. Подякувавши таксисту ми вирушили шукати кафешку, яка, як на зло, не хотіла знаходитися. Замість кафе спочатку ми натрапили на гарну мечеть. А потім узагалі знайшли якийсь замок, що виявився залізничною станцією.

Залізнична станція

Їжа цього дня взагалі не хотіла знаходитися. Хоча де-де, а в азіатських країнах із цим проблем немає. У результаті ми знайшли готель, в якому з радістю нас нагодували найсмачнішою азіатською їжею. Поки трапезували я гортав екскурсійну брошуру. Виявляється в Куала-Лумпурі можна знайти набагато більше розваг, ніж ті, що гугляться з інтернету, хоча ціни сильно завищені. На годиннику 18:00. Можна стартувати.

Куала-Селангор

Щодо нашого задуму з таксі, у мене вже не було сумнівів. Та ось таксистів наче підмінили. Всі почали морозитись і дивуватися, як це взяти і поїхати не містом, а країною. Один навіть майже погодився, але коли дізнався, що треба їхати зараз, а не за пів року, то одразу ж відморозився. А час реально цокав. У крайньому разі у нас була візитівка найпершого таксиста. Але мобільний зв’язок у нашому випадку був досить складною задачею. Але Малайзія – країна, де все виходить. Чергова машина зупинилася, в ній сидів водій комплекції більше за мене. Але він був якийсь невпевнений. І щось ми з ним не могли побороти мовний бар’єр. Він у підсумку думав, що ми за ціну говоримо і зневірившись запитав, скільки ми готові заплатити? Я відповів “220 (55$) за поїздку в обидва кінці з кількагодинним очікуванням” Чоловік зрадів, намагався щось про 250 сказати, але впевненості не вистачило і він просто сказав “Спасибі”. Я вирішив трохи вирівняти часовий пояс і годинку затишно подрімав. Хоча за вікном були справді гарні краєвиди. Усі платні дороги водій сплатив власним коштом. У Києві ця витівка пахла горілим. Але ми реально це зробили. Чого ми так рвалися в Куала-Селангор та ще й проти ночі? Відстоявши кілька невеликих черг, ми сіли в човник. Малаєць почав плавно гребти темною водою. Ми всі вдивлялися в непроглядну темряву. “Ну що, бачиш?”, “Немає ще, де ж вони?”, “ААА, бачу!” мільйонна колонія світляків сяяла вздовж берегів нічної річки. У кущах були немов чари. Мозок це інтерпретував як нескінченні гірлянди. Малаєць навмисне підгрібав так, що ніс нашого човна поринав у кущі. Світлячки безтурботно перелітали з гілки на гілку та сідали на руки. Наш фотоапарат відразу сказав, що йому не по зубах ця краса. Навколо безліч інших човнів, але все одно затишно. Найцікавіше, що краєвиди не особливо викликають здивування. Тому що в голові це як звичайна гірлянда. Але сам факт того, що ти на нічному сафарі в Малайзійській провінції, а довкола тебе мільйони світлячків — це невимовно. І все-таки це не гірлянда, а звичайне диво. Я раніше навіть не знав, що таке буває. Загалом, усім, хто не вірить у чари, треба обов’язково побувати в Куала-Селангорі. Коли ми повернулися задоволені до таксиста, видно було, що чоловік відчував гордість за свою країну. Всю дорогу в машині було якесь відчуття, начебто таксист боїться нас. Коли наприкінці шляху ми з ним розрахувалися, він не перераховуючи грошей дуже задоволений швидко поїхав. Знову ніч. Саме час дожору. Ми побрели в центральний молл, який був неподалік нашого готелю. На фудкорті для місцевих ми ще ближче познайомилися з малайською смачною кухнею. Правда про Дашине замовлення чомусь забули, причому так було двічі поспіль. Мабуть, не прийнято, коли дві людини на ніч замовляють дві великі страви. На десерт ми познайомилися із молочно-гвоздичним чаєм Тех Тарик.

Спробувавши чай один раз, ми його пили майже щовечора. Цей день видався насиченим, ще вранці ми були в печерах. Завтра треба буде утнути щось розслаблююче. Наприклад, двогодинний підйом на гору. Теплі ковдри та холодний кондиціонер нас з радістю взяли у свої обійми.

Центральний парк Тітівангса

Цей день ми розпочали у стилі хай-тек. Ми вирушили до центрального парку столиці на монорейці. Поїздка в такому поїзді додавала свої нотки незвичайності в цю поїздку, тому що рейка була над землею.

Маршрут біля поїзда пролягає через безліч хмарочосів. Від кінцевої станції парк виявився не так близько, як нам здавалося у Києві. Ну, тобто щодо Києва, він мені й зараз здається не настільки далеким від тієї станції. Але пройти довелося багато, причому крізь непрохідні дорожні розв’язки і навіть будівництво. Робітники на будівництві, побачивши розгублених туристів, з радістю показали нам секретну стежку. Парк із великим озером – це завжди добре. Але як незвично ловити тридцятиградусну спеку з самого ранку. Парк досить гарний та затишний. З парку є тури гелікоптером, але ми з ними не змогли домовитися за ціну. Так би прикольне досягнення відкрили для себе. На жаль тиснуча спека не давала можливості насолодитися парком по повній, зате повна відсутність таксистів дуже змусила нас насолоджуватися як парком так і околицями всього району.

Заборонений ліс

У мене на карті була відзначена зірочка у дуже віддаленому куточку Куала-Лумпура. Там має бути ліс та гора з пішим маршрутом. Нарешті один з таксистів погодився нас туди відвезти, але за умови, що у мене працює GPS. Але навіть GPS тут виявився безсилим. Блукали ми з ним так, що створювалося враження, ніби нам по приколу кататися з ним. Я був капітаном і коментував водію, куди по GPS ми повинні їхати. Якоїсь миті перед нами виникла Т-подібна розвилка. На запитання водія куди звернути, Я, дивлячись у планшет відповів “Прямо!”. Добре водій не сприйняв мою пораду буквально. Коли ми нарешті дісталися до початку пішої стежки, нас очікувала ще одна позапланова пригода.

Вхід був обмотаний стрічками, як у кримінальних фільмах місця злочинів. Поруч із проходом висіла табличка про те, що якщо нас знайдуть у лісі, то доведеться заплатити по 10 000 рингіт (2,500$). Але ключове слово тут було “Якщо”. Поспілкувавшись із місцевими, ми з’ясували, що так, якщо зловлять, то оштрафують. А закрили ліс через те, що дуже багато нещасних випадків останнім часом. Начебто є ще стежка для спуску. Там ситуація трохи простіша. Стрічок немає, але табличка також висить. У цей момент виїхали з лісу якісь хлопці на мотоциклі та поїхали. Хм… Ну може трішки можна пройти, подивитися одним оком що ж від нас приховують? Через півтори години підйому лісом навіть адреналін вщух.

Підйом пролягав місцями через досить густі гаї. Найстрашніше було напоротися на змію. Адже навіть на допомогу особливо не покличеш. У якийсь момент дорога стала зовсім скелястою і вже почалося справжнісіньке вилізання на гору. Тут довелося розробити план “Б”. Тобто у разі інциденту під час підйому головне доповзти до межі, де ліс закінчується, а вже потім дзвонити до страхової. Нагорі було справді красиво, з одного боку вид на місто, з іншого – на озера з острівцями.

Але головне – ми це зробили, піднялися на гору здолавши заборонений ліс. Видершись на одну з вершин, можна було зрозуміти чому прохід був заборонений. Нагорі є стежка між двома піками, судячи з усього на цій стежці і відбувається більшість нещасних випадків, другий ризик — це можливість зливи. Якби нас накрила навіть короткочасна злива, то шанси спуститися з гори опустилися б до нуля. Між піками ми не полізли, і просто повернулися тією самою стежкою. У момент, коли ми перетнули заборонену межу у зворотному напрямку, почалося справжнє тріумфування і безмежна радість. Ми навіть на згадку сфотографувалися зі стрічками. Взагалі ще з’являлася думка про те, що в разі зустрічі з ревізором внизу, треба буде з’їсти карту пам’яті фотоапарата, щоб не засвітити де ми побували. Як добиратися з цієї глушини до міста навіть не уявляли. Тим часом до лісу під’їхала машина з новими шукачами пригод, які, прийнявши нашу естафету, вирушили підкорювати вершину. Ми трохи засмутилися, що їх не зупинила заборона, адже ми могли з ними поїхати назад до міста на їхній же машині. Але Малайзія – країна, в якій все складається добре. Незрозуміло звідки з’явилися відразу два порожні таксі, і ми без проблем дісталися монорейки, а звідти прямісінько в готель. Хоча ні, дорогою ми вирішили зробити те, що ми жодного разу за 4,5 роки подорожей не робили. Так, це саме те, про що ви подумали, ми відвідали Starbucks, випивши там склянку кави)))

Відвідування Старбаксу

Старбакс був захований у великому молі з купою лабіринтів. Інформейшен та вказівники були безсилі, здавалося, що пошуки приречені на провал. Торговий центр нас не пускав у кафе. Через 30 хвилин блукань нескінченним торговим центром було прийнято рішення забити і відкласти цю витівку ще на кілька років. Але, як згадувалося раніше, у цій країні бажання здійснюються. На виході з молла нас чекала настільки сильна азіатська злива, що ми спокійно продовжили пошуки легендарного Старбаксу. Серед торгових залів був величезний двоповерховий півень, до якого ми постійно виходили.

Був навіть тричі момент, коли Старбакс був через дорогу, але всі спроби перейти між корпусами закінчувалися або півнем, або тим самим ліфтом. Ситуація була ще складнішою ніж у радянському фільмі “Чародії”. Але зрештою ми це зробили! І я нарешті скуштував цю звичайнісіньку каву. Переконавшись, що ми вдосталь насиділися в кафе, Куала-Лумпур вимкнув свою зливу. Нам дуже пощастило, що світлячків ми відвідали вчора. Трохи перепочивши в номері, ми вирішили спробувати ще щастя з музичним фонтаном, хоча після трекінгу крепатура відчувалася добре. Я чесно не знаю, звідки у нас були ті сили повернутися до центру, але ми таки дісталися. Фонтани знаходились у парку біля веж Петронас. У парку тусило безліч туристів. Саме музичне шоу сильно поступається іншим світовим фонтанам,

Ми тільки починали свій маршрут, тому ще не могли ділитися досвідом, зате нас порадував хлопець, сказавши, що на острові Лангкаві зараз сонячна погода. Нас у парку ще кілька разів накрив дощ, додавши активіті у гуляння. План з відвідин Куала-Лумпура був повністю виконаний! Можна було сміливо відзначати закінчення першого шматочка поїздки. Відзначили ми смачною порцією азіатських смаколиків. Щоправда, про Дашину порцію знову забули, але нам і однієї вистачило. На десерт – фруктовий сніжок із Макдональдса. Нас із Дашею Куала-Лумпур дуже вразив і підкорив серця тим, що це і дуже сучасне місто, і водночас азіатське. Таке поєднання в Азії не кожну подорож зустрінеш. Тут тобі і сучасний транспорт, і смачна їжа, добрі люди і навіть справжнє чаклунство. Ми ставимо столиці тверду п’ятірку, хоча двох повних днів і одного вечора все-таки було замало. Ще один день ми сміливо завантажили б до упору. Щоб колись сюди повернутися ми в готелі забули труси.

Лангкаві

Столиця була далеко за ілюмінатором, під нами безмежний океан. У гарному літаку всю дорогу грала весела музика. Якоїсь миті на відстані 11 000 метрів нас привітав острів Пенанг, сказавши нам: “До швидкої зустрічі хлопці! Я вам приготував щось особливе😉”

Острів Пенанг

Острів зник за горизонтом, а наше музичне судно продовжувало маршрут над сонячним океаном. Пілот, мабуть, не любив різких посадок, тому закрилки були переведені в режим посадки ще задовго до приземлення. Незабаром у віконцях з’явилося те, на що всі так довго чекали – сотні островів, на чолі яких Лангкаві. Коли я гуглив фотографії острова, то думав, що це фотошоп. Але він справді з висоти виглядає незвично. Та й взагалі посадка, напевно, найкрасивіша у нашому досвіді. “Enjoy your holidays!” штовхнув промову капітан. Так, це ми з радістю.

Оскільки переліт був внутрішній і без багажу, то від моменту посадки до виходу з аеропорту у нас пішло хвилин 7. За межами аеропорту була справжня екзотика. Види були дуже схожі на шрі-ланкійські. На виході нас упіймав місцевий мешканець і сказав, що довезе нас до готелю за 20 рингіт (130 грн). Звичайний прайс був 25 – 30. Чому б не погодиться. Лангкаві – острів, на якому повністю відсутній громадський транспорт. Єдиний для нас наявний спосіб пересування був таксі. Машину ми не водимо, з моторолером практикуватися під час поїздки не хочеться. Готель був біля аеропорту. Відстані по карті були невеликі, план був такий, що за два повні дні ми все подивимося. Але тут був рідкісний випадок, коли розміри острова по карті не зовсім відповідали дійсності. Ми до готелю їхали близько 30 хвилин. Це дуже насторожувало так, як відстані довелося переосмислити і був ризик не встигнути. Середня поїздка островом на таксі у нас займала від 40 хвилин. Заселення до нашого готелю було після 14:00, але оскільки ми приїхали о 09:00, то заселення на п’ять годин пересунулося. Люблю азіатів за те, що у них все так легко. Бабуся в паранджі нас з радістю прийняла і викликала для нас таксі. Ми прямували до туристичного села, де знаходяться основні визначні пам’ятки острова. Ще не було десятої ранку, а в нас уже подорож рухалася повним ходом. За вікнами машини було багато джунглів, пальм, гір та інших краси. Я вже кілька років сумував за Шрі-Ланкою та Мальдівами. Цей острів мені напевно вгамував половину дворічного бажання. На той момент ми ще не знали, що наступний острів вгамує і другу половину бажання – про Мальдіви. Але це нас чекало далі. Таксисти на Лангкаві дуже товариські. Хлопець нам розповів, що сьогодні приплив великий корабель із Сінгапуру і кількість людей у ​​селі зашкалюватиме, потім дав нам коротку інструкцію що далі дивитися після села і попрощався з нами.

Азіатське село

Головна пам’ятка острова – це небесний міст. З нього і треба починати якщо ясна погода. Наша погода всупереч прогнозам була саме такою. Я не знаю, яка там місткість у корабля, але черга на канатну дорогу була велика. Напевно, ще й десантом частину туристів висадили на острів. У касі при покупці квитків, ти отримуєш одразу набір розваг у цьому селі. Також можна придбати розширений пакет, з додатковими активностями. Ми взяли пакет, до якого входила подорож автобусом-амфібією. На квитку було вибито час для підйому канатною дорогою – через 40 хвилин. Але розмір черги вказував на те, що час тут лише для заспокоєння. Касир нам сказала, щоб ми починали саме з амфібії. Прогулянка на ній займе більше години, що перевищить час для підйому. Але касир наполягала, що ми маємо йти на амфібію. Паралельно треба було вирішити питання з їжею. На щастя підвернувся магазинчик, у якому продавали парові пиріжки Бао.

І ось ми задоволені з бао та пиріжками з листкового тіста сидимо в дуже незвичайному транспорті. Спочатку ми гордо їхали трасою, туристи з цікавістю дивилися на нас. Потім капітан звернув із траси і виїхав на берег і наша амфібія попливла морем. Момент входження у воду це найяскравіший у цій екскурсії. Зробивши пару кіл уздовж лісистих гір, амфібія як ні в чому не бувало виїхала на берег і поїхала далі.

Небесний міст

Повернувшись до азіатського села з амфібії, ми виявили ще довшу чергу на небесний міст. Я підійшов до менеджера та показав наші квитки з простроченим часом. Сталося диво, натовп розійшовся. Менеджер нас у пріоритеті чомусь повів на вхід до канатної дороги. У будівлі з канаткою черга виявилася не меншою. Але тут трапилося друге малазійське диво, в одній із кабінок не вистачало саме двох людей. У всій юрбі-змійці тільки ми виявилися парою. Змійка розійшлася, і ми у кабінці. Під нами густі зелені джунглі. На обрії починають з’являтися сусідні острови.

Все сонячно та зелено. Канатка була двоетапною, тобто на проміжному оглядовому майданчику треба було пересідати, відстоявши невелику чергу. Але й тут спрацювала наша перепустка під назвою “Two people”. Ми знову найперші. Насправді під час усієї подорожі у мене навіть інстинкт виробився – якщо стаємо в довгу чергу, тримати напоготові два пальці. Таким чином ми пройшли багато черг. На самому верху був цілий квест, як потрапити на міст. Усі доріжки виводили на різні оглядові майданчики, але не на міст. Ми знайшли покажчик напрямків, на якому було багато стрілочок з кілометрами до світових пам’яток. Приємно було читати та усвідомлювати у скількох місцях ми вже побували.

На самому мості не менш красиво, ніж на сусідніх майданчиках. Часом у підлозі були прозорі проміжки, щоб добре бачити кількакілометрову висоту. Тут була дискримінація дронів. Стояла табличка з перекресленим дроном, шкода, що дронам не можна на цей міст. Ось через такі дискримінації і почнеться повстання дронів! Наприкінці мосту був хід униз, і стрічки, що забороняли прохід. Купка китайців саме ланцюжком пролазили в той прохід і вилазили за кілька метрів під однією з опор моста прямо в джунглях. Але що нам ті стрічки після забороненого лісу. Не можемо ми стояти на мосту в той час, як група китайців гуляє джунглями. Ми ж за них переживаємо))) Пішли і ми під стрічками.

В останній момент я зустрівся з одним малайцем поглядом і показав йому вказівний палець біля рота. Він у відповідь мені кивнув, хоч і лишився схвильований. Тим часом ми опинилися в справжнісіньких джунглях з екзотичними звуками місцевих жителів. Куди вела стежка незрозуміло, але кудись вона вела.

Далі була табличка, мовляв, самі сюди не ходіть. Але нічого не було написано про штраф. Хвилин 50 ми лізли то вниз, то вгору, зрештою вибралися ми на пересадочному майданчику для канатки. Черга туристів здивовано дивилася на те, як ми вилізли з якихось кущів. Персонал канатки не надто здивувався нашій появі і нас з радістю пересадили у вагончик, що йшов униз. Ми правда спробували провернути трюк із посадкою у vip кабінку, але безуспішно. Внизу на нас чекала ще маса включених розваг.

Музей 3D фотографій

Спочатку ми пішли у музей 3D фотографій. Спочатку ми рятувалися від підступного бегемота.

Потім величезний орел ніс мене над землями, Дашу Ейнштейн узагалі в пробірку посадив. Тематичних залів було безліч, на підлозі позначки, звідки саме треба робити фотографію.

Для музею можна готувати окрему карту пам’яті))) Наступна активіті – “Скайрекс!” Спочатку нам двоє професорів, схожих на порноакторів, з екрана дали інструкцію про місію з вивчення динозаврів.

Наша машина вирушила до віртуального туру, динозаври не дуже радісно сприйняли наш візит, що було далі спойлерити не буду, але було круто. Потім ми мали квитки у сферичний кінотеатр. Після попередньої розваги тут було простіше, але 30-хвилинний релакс на тлі таких активностей нам припав до душі. Біля кінотеатру була зона, на якій спокійно гралися зайчики, радісно зустрічаючи всіх відвідувачів.

На галявину можна було заходити і гратися з ними. Ще була дуже дивна розвага в селі — подорож марсом. Я так і не зрозумів суть, а Даші довелося сидіти із заплющеними очима, щоб не захитало. Взагалі саме село теж гарне, містить безліч азіатських фішок, такі як красиві японські мости, озеро з рибами і навіть справжнього динозавра, що гарчить і дає погладити себе.

Ми провели більшу частину дня, відвідуючи всілякі активності, що були включені до базового квитка. Ми були дуже вражені таким видом розваг. Ми їхали з метою відвідати міст, а тут одразу така купа розваг включена. Ось чесно, Лангкаві буквально одразу зачарував нас. Це ніби серце Малайзії та й самої Азії. У селі було ще багато додаткових активностей, але все згідно з пріоритетом, на всі розваги часу не вистачить. Ще ми запланували відвідування водоспаду “Seven wells”.

Водоспад “Seven wells”

Підійшовши за інформацією до таксиста, я дізнався, що пішки йти вздовж джунглів хвилин 15, але таксист дійшов би за 10, а добіг би взагалі за 5! Ось такі таксисти там молодці. Навіть напарити проїзд нам не пробували. Та й взагалі їхати на таксі, коли є можливість прогулятися вздовж джунглів, це неправильно) Мавпи на деревах цікаво спостерігали за нашим маршрутом. Якийсь турист на моторолері зупинився погодувати мавпу тим, що сам не доїв. Але мавпа досить показово натякнула, що вона не збирається недоїдками харчуватися. Ще цікаво те, що мавпи, яких ми зустрічали були різних порід. Бачили одну сіру мавпочку, за яку трималася, маленька руда. Ще на гілку прилітав тукан, щоб переконатися, у правильності нашого маршруту. Шкода тільки, пташка фотографуватися не любила. А звуки джунглів це незабутньо. Причому цикади настільки голосно цокотіли, не вірилося в те, що це живі істоти таке роблять. До самого водоспаду довелося пристойно пройти вгору. Ця подорож взагалі дуже часто любила, коли ми ліземо вгору. Не дарма я скинув 3,5 кг за весь маршрут)

Світловий день у лютому досить довгий, що, безумовно, грало нам на руку. Нарешті ми дісталися вершини. Тут якраз річка і перетворювалася на водоспад. Скупатись у прохолодній воді в таку спеку було критично необхідним. Безліч природних ванн і порогів були до нашого розпорядження. Між ваннами можна було переплисти і навіть проїхатися як із гірочки. Але найкрасивіша частина нас чекала біля урвища.

Якщо не піднімати сильно голову, то створювався ефект, що за крайнім бортиком нічого немає і тільки верхівки джунглевих дерев на висоті. Неписана краса. Ось це місце у мене тепер і асоціюється зі словом “Малайзія”. Час немов зупинився в цьому місці. Нікуди поспішати не потрібно, все, що треба прямо тут і зараз. У тілі відчувається релакс упереміш зі зростаючою радістю. Це ніби якась ейфорія. По сторонах дика природа та звуки джунглів. Вже й рідкісні туристи розійшлися, а ми всі сиділи у цих ванночках. Шкода, що сонце теж вирішило відпочити і сховалося за густі ліси та гори. Пройшов якийсь довгий проміжок часу і нам теж треба було розпочинати зворотний маршрут, доки не почне сутеніти.

Цей водоспад немов сьоме диво світу залишив у наших серцях на все життя спогади про ті прекрасні літні малайські дні. З легкістю, охолоджені гірською річкою, ми повільно брели у бік азіатського села. Проходячи знову ті самі прекрасні тропіки. Людей у ​​цих місцях вже зовсім не було. Уздовж закритих крамничок нишпорили табуни мавпочок.

Якби це була не Азія, то ми б безперечно почали хвилюватися, як нам потрапити в готель, що знаходиться в сорока хвилинах їзди. Але в Азії за такі речі паритися не потрібно. Незабаром ми набрели на стоянку з таксистами, які наче нас чекали. Водій запропонував їхати не в бік готелю, а до сусіднього туристичного містечка Ченанг, де буде вся вечірня тусня. А що нам молодим, уперед! Дорогою ми здійснили культурний обмін, навчаючи таксиста українських слів, а він нас малайським. Містечко виявилося справді затишним. Шкода, що бронь готелю в цьому районі збільшила б наш бюджет поїздки відсотків на 25. Тому довелося селитися далеко. Що саме ми замовили в ресторані, я вже не пам’ятаю, але було дико смачно та екзотично.

Найпопулярніша розвага – прогулянка нічним пляжем. Просто бродиш собі нічним відливом і вбираєш атмосферу сотень ресторанів теплого вечірнього повітря, усіяного зірками неба та безлічі вогнів. Часом можна зустріти безкоштовні фаєр-шоу, якими ресторани приваблюють туристів. Тут реально рівень романтики критично зашкалює. Я люблю цей пляж, я люблю Лангкаві, я люблю весь світ!!! Перший день на острові – бомба. Треба б на завтра з позначок на карті скласти план. Тут саме нам підвернулася екскурсійна агенція. От і чудово, завтра вранці вирушаємо на чотиригодинну екскурсію сусідніми островами! Потім ще буде пів дня вільних, відвідаємо ще частину пам’яток острова! А поки що таксі в готель! Міцний сон тут був кожен день без винятків. Вимкнувши світло ми помітили на стелі стрілочку, що світиться.

Екскурсія південними островами

Наступного ранку ми на набережній відкрили для себе смачну кафешку. Сніданок у стилі фуршету на двох обійшовся близько 15 рингіт (3,5 $). Країна не перестає нас дивувати.

Після сніданку за нами приїхав бус, водій наклеїв на нас червоні кружечки і нас відвезли на пірс. Кружечки були для гідів орієнтирами, визначення того, до якої групи відносяться туристи. Нас розсадили у невеликому кораблику. Тур почався з такою швидкістю, ніби капітани мали регату і було важливо прийти першим. На око, мабуть, кілометрів 90 за годину плив наш кораблик. Шкода дівчат, що зробили собі зачіски. Хоч сама екскурсія теж буде крутою, але навіть такого швидкісного спідбоута на 4 години вже вистачило б сказати “Вау”. Мандрували ми крізь десятки невеликих островів. Види були подібні до в’єтнамської Бухти Халонг. Колір води тут був яскравий смарагдово-молочний. Паралельно частина туристів їхала аналогічним маршрутом на скутерах. Але, напевно, екстрим що там, що тут не дуже відрізнявся. Перша зупинка була на озері вагітної діви.

Даша озеро більше зацінила, я був під враженням від швидкості кораблика. Хоча з пів годинки справді миленько купалися. На виході з озера на нас готувався замах. Коли в мій пакет із зубами вчепилася дуже страшного вигляду мавпа я подумки подякував “Путівнику по галактиці для подорожуючих автостопом” за ту безцінну пораду використати рушник. Саме воно в мене було з собою. Атаку було успішно відбито, а пакет отримав смертельне поранення.

Погуляли ще островом і далі в дорогу. Знову вітер розвиває наші розкішні шевелюри. А капітан тим часом вирішив продемонструвати фігуру найвищого пілотажу і взяв курс прямо на скелю. Через мовний бар’єр і зустрічний вітер особливо ніхто не обурювався, але коли в останній момент капітан ухилився від скелі, всі полегшено зітхнули. Наступною зупинкою було поселення орлів.

Ми зупинилися з іншими корабликами прямо у морі та спостерігали як хижаки ловлять здобич. У здобич входила плаваюча рибка, яка припливала поїсти хліб, що його підкидали у воду капітани. Шкода, що орли не позують на камеру. Трапеза в орлів закінчилася, ми ж вирушили до наступного “перельоту”. Це була зупинка, на яку всі чекали найбільше. Острів з красивим пляжем.

Путівники говорили наступне, відвідувати треба насамперед острови Лангкаві, а потім рухатися на тайський Ко Ліпе. Інакше Лангкаві сильно поступатиметься красою. Було дуже гарно. Це було екзотично! Куди ж красивіше? Але фотографії потрібно буде відвантажити сьогодні, оскільки за всіма відгуками в інтернеті завтрашні фотографії з Таїланду обіцяють бути ще красивішими.

Крабики зробили візерунки

Ну подивимося-подивимося. А поки що ми маємо зробити десять мільйонів фотографій. Але є сумний момент, що наш напівпрофесійний фотоапарат не міг сфотографувати цю красу, як бачить її око. Тобто ніяк не відобразити цей момент в оригіналі. Ми це розуміли і намагалися щосили запам’ятати ці краєвиди. Головне, залишаючи речі на пляжі враховувати те, що постійно йдуть припливи та відливи. Таким чином ми врятували чиїсь речі, заховані у рушнику. Коли ми витягали рушник, його половина вже вільно плавала у воді. Гуляючи таким островом, всередині боролося відразу два бажання — поплавати і погуляти. Гуляти було гарно, особливо коли йдеш вздовж водички, пролазячи через рідкісні гілки повалених тропічних дерев. Як Малайзії це вдається, вона буквально щодня дивує чимось незвичайним та красивим.

Особисто я вже дав оцінку цій поїздці як найкращій на нашому досвіді. Але не порівнюючи звісно з Південною Америкою. Даша оцінювала більш жорстко і аргументів, щоб назвати поїздку кращою поки що було недостатньо. Але докази насправді не змусили себе довго чекати, вони ховалися за наступні два дні нашого маршруту. А тим часом ми по острову загулялись настільки, що нас по червоних мітках знайшов один з туристів нашого човна, і закликав повертатися. Добре, хоч поплавали перед прогулянкою. Чотири години пролетіли як одна мить. Мить зі швидкістю 90 кілометрів на годину. Ми знову у містечку Ченанг. Тепер можна поїсти і далі в дорогу. Проходячи повз стоянку таксистів почули вітання рідною нам мовою. Обернувшись, побачили гордого таксиста, з яким учора проводили культурний обмін. Добре, ми хочемо тебе взяти в оренду з машиною. Але правил черги вони дотримуються суворо. Зараз була черга лячного таксиста. Таксист виглядав невпевнено і здалося, що він п’яний. Я уточнив у нашого вчорашнього друга, чи справді таксист адекватний і не п’яний. Мене хлопець запевнив, що у цій країні ніхто алкоголь не п’є, а цей драйвер справді добрий. Тим паче він його родич. Ну ок. Застрибнули в машину, дідусь радісно обернувся до нас і спитав з чого почнемо. “У місто Куах!” Скориставшись черговим тривалим переїздом я подрімав. Ось незрозуміло як на острові довжиною 30 км можуть бути настільки довгі переїзди. 

Подорож по острову Лангкаві

Орендували таксиста ми приблизно на 4 години. Місто Куах нас зустріло настільки яскравим і сильним сонцем, що очі було боляче розплющувати. Площа з гігантською статуєю орла була звичайно гарна, але мружитися доводилося настільки, що орел був не в радість. Він хоч великий був, його було легко помітити. А ось змія, що чекала на Дашу в парку, була досить маленька.

Якоїсь миті Даша зупинилася щось у мене перепитати і можливо завдяки цій зупинці шляхи зі змією не перетнулися. Але зближення було метрове. Видно було, що гадюці теж не сподобалася ця зустріч. Покивавши головкою в різні боки, вона поповзла геть. Парк був красивий, але настільки тихий, безлюдний і трохи занедбаний, складалося враження, ніби ніхто не вижив після атаки змій.

Парк був дуже довгим, в кінці нас чекав глухий кут. Потрібного виходу не було. У спробах знайти найближчий вихід ми набрели на дірку в паркані. Швидше за все, комусь зовсім терміново треба було вийти. За діркою на нас чекав рів з болотом. Влада робила все можливе, щоб з парку ніхто достроково не вийшов. На болоті лежали колоди – залишки невдалої переправи. Ми ризикнули повторити подвиг невідомого туриста і за допомогою колод здолали смугу перешкод. За парком була мечеть, до якої ми так хотіли дістатися, але вона виявилася набагато простішою ніж на фотках.

Загалом так, кому захотілося екстриму на Лангкаві, вирушайте до парку міста Куах, там на вас чекає справжня смуга перешкод. До того ж у парку ще й батарея від фотоапарата розрядилася, запасна була в машині таксиста. Сівши в машину, ми взяли курс на середину острова. Паралельно з нами тракторист теж вирішив узяти курс на середину острова. Оскільки двостороння дорога була досить вузькою, то задню конструкцію трактора ми дуже детально вивчили під час поїздки. На карті у мене була позначка без підпису, таксист теж не зміг пояснити, що там, але погодився, що треба відвідати. Це виявились термальні джерела. На вході дівчина широко посміхалась нам і зарядила якусь дику ціну близько 50$ за джерела. Побачивши шок у наших очах, поспішила додати, що помочити ніжки коштує по 3 рингіти (0,75$). Ну ніжки можна і помочити.

Шкода вода не холодна, а гаряча. Хоча теж так ніжки опустиш, одразу релакс по тілу, теплі спогади. Ще почало похмурніти і дрібний дощик якось затишно накрапав. Але так, ненав’язливо, дуже рідко. Погулявши територією ми залізли в машину і поїхали своєю дорогою, а дощик своєю. Наступною зупинкою був найкращий пляж острова Tanjung Rhu Beach. Було цікаво, що в пляжі такого, що він вважається за відгуками найкращим. Ми приїхали туди в дуже похмуру погоду і вода була темною, але пейзажі пляжу, гори у воді давали всі надії на те, що пляж під сонцем буде дуже красивим. У нас у цій поїздці два рази заплановано відвідини острова Лангкаві. Ось і чудово, ми вже точно знаємо, що хочемо подивитися в останній день своєї поїздки. Оскільки на сонце цього дня можна було не розраховувати, то ми поїхали далі. Наступним у нас був пляж із чорним піском.

Коли ми до нього дісталися, далеко в море вже лилися зливи. Як не дивно, але цьому пляжу дуже йшла така погода. Було дуже мальовничо та красиво. Ще схоже був відлив, тому що по рівному пісочку легко гулялося. Вдалині, вздовж зелених ландшафтів височів завод. Вигляд був настільки дивний і не реальний, що здавалося, ніби ми в комп’ютерній грі. Все ніби в тематичній графіці, немов квест якийсь.

Очам здавалося ніби перед нами картина. Ще й мережка чорного піску впереміш із жовтим. Блукати тут хотілося безкінечно, але шторм наближався до берегової лінії. Я помітив, що островів на горизонті поменшало. Коли зник острівець, який був зовсім неподалік нас, ми зрозуміли, що треба дуже швидко повертатися в машину. Я взагалі не знаю, що робити у разі потрапляння під малазійську зливу. Залишити пляж, нам вдалося до зіткнення з водяною стіною дощу.

Дощ так і не наважився перетнути межу пляжу. Ми в дорозі були вже більше трьох годин, для такої вилазки на сьогодні, мабуть, вистачить. Ми почали дорогу назад. Паралельно з нами цей трактор, теж, мабуть, вирішив, що на сьогодні вистачить. У нас було немов повторення курсу з чого складається зад трактора) Оскільки ми об’їхали більшу частину острова, то зворотний шлях був вже зовсім іншою дорогою і повернулися ми до Ченангу з протилежного боку. На вечерю на нас чекав рис по-патайськи. Моя порція рису виявилася на диво невеликою. Тому я вирішив допомогти Даші з рисом, запихаючи в рот весь перчик, що Даша виловила в тарілці. Даша з жахом подивилася на моє обличчя і уточнила, чи не їв я рис, що лежав скраю, бо там було багато перцю. Останнє, що я встиг сказати “Я не надто парюся за перець, усе норм”. За секунду стало не норм. Через 5 зовсім не норм. Секунд через 30 я боявся знепритомніти від того, що язик буквально на частини розривало. Ні водичка, ні морозиво не могли врятувати мене від того дракона, що вирував усередині мене. Якоїсь миті муки припинилися. Коли я зрозумів, що відчуваю смак, дуже зрадів. 

Ще одна романтична прогулянка нічним пляжем. Настав момент першого прощання з Малайзією. Воно було не дуже сумним, тому що в цьому дивному маршруті у нас буде Малайзія ще цілих два рази))) Зі сторони може здаватися дивним такий маршрут, але повірте — він ідеальний. Ці два дні на Лангкаві були неймовірні. По дорозі в готель на нас чекала ще невелика пригода, наше таксі потрапило в аварію, але на тлі з’їденого перцю це взагалі була дрібниця. Наш готель мав особливість. Серед сну є такі п’ять хвилин, коли ти не спиш. Оскільки по сусідству з готелем є мечеть, яка не те щоб співає, але ще й щось довге промовляє. Мабуть, проповіді. Тиша, знову сон. Будильник. Час у Таїланд!

Продовження оповідання

Початок подорожі тут

Це був наш ювілейний п’ятий Стамбул і, відповідно, сьомий раз у Туреччині. Ось хочу сказати одне, міст у цьому світі багато, а Стамбул один. Один такий затишний та гостинний. Навіть коли в тебе є всього 13 годин у цьому місті, ти їм проймаєшся повністю. За таку довгу пересадку нам мали видати безкоштовно готель із трансферами та екскурсія містом. Але в нас як завжди були свої плани щодо цього, і ми з літака найкоротшою стежкою побігли в метро. Взагалі, той факт, що ми пройшли перший переліт – доводив, що з квитками все нормально. Щоправда, на реєстрації трохи збентежило питання, коли на моє прохання виписати всю групу квитків до Лангкаві, я отримав відповідь “А Лангкаві це де взагалі?”. Але Лангкаві таки справді існував і це не могло не тішити. Прикордонна служба запровадила вимогу сканування відбитків вказівних пальців.

Як для лютого, то з погодою нам дуже пощастило. Поки доїхали до центру – визирнуло сонечко і більше не ховалося. Погода була на десять градусів тепліша за Київ. Але “мінус один” нам не давав змоги ходити без теплих речей. Оскільки ми вийшли не на тій зупинці, то познайомилися з містом ще ближче добираючись пішки до центру. По дорозі до центру ми зустріли чоловіка з класичним лохотроном з “втратою” щіточки для взуття. Але, як ми не намагалися перед ним маячити, на нас він не клюнув. Мабуть, обличчя сильно прошарені. 

В нас була дилема — хотілося їсти, але водночас сонячний Стамбул побачиш не кожен день, і навіть не кожну поїздку.

Трапезу довелося відкладати. Але смажені каштанчики, як завжди, прийшли на допомогу. Увібравши позитивних хвиль на центральній площі Султан Ахмет ми вирушили до нашого улюбленого парку з папугами – Гюльхане. Дорогою до парку нас супроводжували чарівні співи мечетей.

Зграї папуг наче на нас і чекали. Як тільки ми увійшли до парку вони відразу почали кружляти між деревами. Дерева гіганти так само велично росли вздовж паркової дороги. Це було одне з перших місць, які ми відвідали в першій подорожі до тоді ще незвіданого міста. У парку, на жаль, закрили парканом чарівні панорами на Босфор. Сподіватимемося, що це тимчасово. Крізь щілини паркану протока наче манила нас своєю блакитною водою.

Я звичайно не фанат ринків, але в азіатській частині Стамбула в районі Ускюдар є один риночок відвідавши вкотре, повертатимешся немов монетка до магніту. Ми заскочили в футуристичний трамвайчик і помчали Галатським мостом через затоку в порт Кабаташ. Ще приємні спогади викликають те, як у трамваї вимовляють це слово. Далі потрібно було зробити піший марш кидок до порту Бешикташ і ось ми пливемо в Азію на поромі. Хто б міг подумати, що в азіатській поїздці ще й в Стамбулі треба відвідати азіатську частину для повного занурення. На поромі нас чекали зігрівальні чашки улюбленого сахлепа.

А в Ускюдарі чекало на кожного своє. Дашу – шопінг із покупкою традиційних синіх домашніх штанів, а мене стаканчики свіжих фрешів по лірі. Мені здається, що продавець за всі роки мене явно запам’ятав. Тим часом тіні почали довшати і сутінки пробиратися по закутках вулиць. Оскільки сонячна погода нас більше не тримала, можна було розпочати свою ситну трапезу.

Це було прекрасно. Ось бувають місця на землі де подобається взагалі все.
Температура почала падати. Довелося навіть шапочку собі купити. Повернувшись до порту Бешикташ, природно, не без чашечки сахлепа, ми попрямували на вечірні гуляння в район Ортакьой. Сказати, що в цьому районі прикольно, взагалі нічого не сказати. Найбільше нашому візиту зраділи продавці стрітфуду. Один мені так міцно потис руку, що довелося перераховувати потім свої пальці. Холод тим часом все глибше проникав крізь наш весняний одяг. Але ще був час прогулятися центральною вулицею Істікляль. Потім ми на трамвайчику повернулися на рідний Султан Ахмет. Сказали нічному фонтану та площі “До побачення!” і помчали в аеропорт! Нашою наступною зупинкою буде столиця Малайзії, один із найсучасніших мегаполісів світу — Куала-Лумпур.

Продовження оповідання

Я хочу поділитися не просто розповіддю про нашу кращу подорож, а й поділитися шматочком тієї доброти та душевності жителів незвичайної країни. Тим теплом серед зими, вологою тропічного клімату та безтурботністю легкої поїздки. Тієї прекрасної літньої погоди, яка з нами була всю поїздку. Вже на половині нашої подорожі було зрозуміло, що ми цієї поїздки не забудемо ніколи і багато разів ще згадуватимемо ті щасливі кілька тижнів. Але все по черзі, повернемося на кілька років тому. З чого все починалося? Це була крамниця будівельних матеріалів, і ми з Дашею купили для ремонту негабаритні куточки і намагалися уявити, як їх дотягнути додому. Біля магазину стоїть автомат із найсмачнішою кавою. Оскільки Даша каву не особливо любить, я налив собі склянку і вкотре почав захоплюватися цим напоєм. Жінка підійшла до автомата поділяючи мою думку на тему, що ця кава можливо просто найкраща в Галактиці. Побачивши мою дружину без кави, вона запропонувала пригостити Дашу власним коштом. Даша сказала, що просто не любить кави. Жінка, побачивши наші негабаритні куточки, запропонувала нам їх довезти додому своєю машиною і сказала, що якраз знає як їх вдало розмістити. Дорогою ми з’ясували, що Ольга зі своїм чоловіком та дітьми перебралися жити до Малайзії, а зараз вона заглянула на Батьківщину. Саме того дня малайзійська доброта торкнулася нас своїми промінчиками і почала манити до себе. Оля дуже радила нам туди вирушити на відпочинок. Ми пообіцяли Олі, що обов’язково завітаємо до Малайзії, як тільки випаде акція. Насправді Малайзію я гуглив уже років зо три, але зовсім не той напрямок, куди, як виявилося, бувають акції. Я гуглив столицю. Але Туркіш запустив акцію на острови, назви яких я взагалі ніколи не чув, хоч зараз вони нам як рідні. Коли я дізнався про акційні квитки на якийсь далекий острів Лангкаві, то спочатку засмутився, що так далеко від центральної частини країни. Але коли ввечері загуглив, що це за острів, то зрозумів, що про красу Малайзії я практично нічого не знав.

Потім була нестандартна та складна процедура купівлі цих квитків. На офіційному сайті авіакомпанії їх не було, як і самої акції. Потрібно було шукати альтернативні способи покупки. На таку класну акцію при натисканні кнопки “Купити” сайт компанії пілот.юа видавав помилку 500. Технічна підтримка сайту посилено заперечувала цей факт. Пішли на знаменитий тікетс.юа, який дуже хвалиться на банерах відсутністю комісії. Банківський переказ гривні в їхній український офіс на цьому сайті, виявилося, коштує додатково 5000 грн до вартості квитків, замість 4 грн як завжди. Загалом лохотрон ще той. Як же викупити квитки питання було ще те. Вони начебто є, але недоступні для покупки з різних причин. На щастя, процедуру вдалося провернути через офіс компанії svit.aero. Але з нашої вини ми залишилися без онлайн доступу до квитків. Чомусь із далекомагістральними квитками частенько якийсь гемор при покупці. Зрозуміло, що на цьому справа з квитками не закінчилась. Три літаки в одному ланцюжку … що могло піти так? Туреччина переходить на інший часовий пояс і час другого літака суттєво зрушується. Так, що він прилітає пізніше, ніж летить третій. Причому авіакомпанія цей кумедний факт не помітила і спочатку переконувала мене, що так краще. Але за своїм досвідом знаю, що будь-яке зрушення після покупки авіаквитків відкриває хороші можливості. Фірма, яка мені їх виписувала, виявила добру компетентність у цьому питанні. І ми безкоштовно отримали триденний stopover у столиці — Куала-Лумпур, замість півторагодинної пересадки. Stopover – це як пауза у перельотах. Це нам заощадило покупку двох додаткових квитків. Коли проблеми з квитками були позаду, почалася інша непередбачена проблема. У сухий сезон, на який ми купили квитки, на далеку Азію обрушився потужний тайфун. До поїздки був ще майже місяць. І тайфун начебто завис у Таїланді. Паралельно сталася добра подія – Таїланд скасував плату за отримання візи з Києва у тестовому режимі на три місяці. Таким чином, ми заощадили по 40 доларів. На противагу цьому диву Сінгапур вирішує посилено боротися з проституцією і висуває вимогу з додатковими документами для жінок віком до 31 року. Сайт, через який я хотів отримати візу Сінгапуру, виявився шахрайським. Я це відгуглив перед тим, як розпочати процес оплати. І як виявилося, Сінгапур вимагає реально пакет документів і дуже часто дає відмову жінкам до 31 року. Змогли податись на візу через інший сайт, на який скарг в інтернеті не було і, на щастя, наступного дня візи були на руках. Але що ближче до поїздки, то веселіше. Тайфун продовжив свій рух із Таїланду до Індонезії. Одна проблема – між цими двома країнами є Малайзія та Сінгапур. За день до вильоту в гуглі купа новин про евакуацію жителів з деяких районів країни через повінь. Це була повний провал. Ще в навушниках постійно на рандомі випадала пісня “One way ticket” та пісня з фразою “Я загинув у далеких країнах”. На роботі тим часом почала діятись не менша дупа. Загалом летіти кудись було просто критично необхідно. Я вирішив для себе наступне – ну хоч побачу на власні очі тайфун та справжню повінь. Уперед! Наш виліт уже сьогодні. Одна проблема – між цими двома країнами є Малайзія та Сінгапур. За день до вильоту в гугле купа новин про евакуацію жителів з деяких районів країни через повінь. Це була повна бляха. Ще в навушниках постійно на рандомі випадала пісня “One way ticket” та пісня з фразою “Я загинув у далеких країнах”. На роботі тим часом почала діятись не менша дупа. Загалом летіти кудись було просто критично необхідно. Я вирішив для себе наступне – ну хоч побачу своїми газами тайфун та справжню повінь. Уперед! Наш виліт уже сьогодні.

Наш відпочинок розпочався навіть не з розкішного літака туркіша, а не повірите – з Борисполя! Mastercard запустив акцію в аеропорту для власників певних рівнів карток. Сканери по нашій картці пропускали нас скрізь у пріоритеті без черг, по окремих доріжках. Перед злетом на нас чекав ситний сніданок з купою смакоти в преміум лонж залі.

Десерт

Причому в олінклюзіва так само входили будь-які алкогольні та безалкогольні напої. Але оскільки ми летимо туркішами, треба залишити місце для трапези в літаку. Як не дивно, на наш короткий рейс до Стамбула за нами прилетів величезний 330-й Airbus. Принаймні на його тлі всі літаки МАУ були ліліпутами. Сповнена рішучості працівниця аеропорту вирішила допомогти розгубленим китайським туристам, пояснивши їм, що літак на Пекін відлітає з 11-го гейту. За здивованими обличчями китайців було видно, що в Пекін вони не планували. А ми тим часом переповнені позитивом преміум зали, мало не полетіли в холодний Стамбул, залишивши куртки на вішаках зали. Добре, що в літак не встигли сісти. У цій поїздці була одна проблема. Вся подорож проходитиме відносно на екваторі, а ось перша 13-ти годинна пересадка буде у лютневому Стамбулі. У результаті теплих речей в ручну поклажу не набереш, потім тягатися при +32 буде незручно, а без них теж Стамбул ніяк не відгуляти, довелося все ж брати. Добре нашим рюкзакам, вони одразу відлетіли в Куала-Лумпур. 

“Welcome on board Turkish Airlines”. Ооо… так, помчали!

Поки стюардеси нас намагалися споїти вином, пілот вирішив продемонструвати всі надможливості сучасного судна. Спершу я помітив, що швидкість перевищила позначку 1000 км/год. Але головний сюрприз був, коли літак піднявся на граничну висоту 12500 метрів. Я не знаю, що саме це було, але до Стамбула ми долетіли менше ніж за півтори години. Мабуть, пілота вдома чекали котлетки з пюрешкою. Ну а нас чекав звичайно Іскандер Кебаб. Отже, наша перша зупинка у подорожі – Стамбул!

Продовження оповідання

«Be careful, it’s very hot!» сказала усміхаючись стюардеса на борту Емірейтс і простягла мені гарячий вологий рушник. О так, наша довгоочікувана подорож розпочалася! Попереду ще сім годин суцільної ейфорії від польоту з однією з найкращих авіакомпаній. Але для організації такої поїздки довелося чимало постаратися і докласти багато зусиль) В’єтнам я почав гуглити ще три роки тому відразу після Таїланду. Але ціни на квитки були не те щоб високими, вони були невиправдані як для такої відстані. Перевіряв ціни я, напевно, не одну сотню разів. Поки одного щасливого вечора не сталося те довгоочікуване диво. У те, що квитки мені продадуть майже вдвічі дешевше за звичайну ціну, мені не вірилося, тому для підстрахування я поставив на них позначку броні на сайті однієї турфірми. Це означало, що я їх зможу вранці викупити з комісією близько 10$, якщо щось піде не так при покупці безпосередньо в авіаперевізника. Власне, завдяки цьому моєму перестрахуванню ми й полетіли до В’єтнаму. В офісі авіакомпанії мені зі співчуттям повідомили, що в ціні помилка і тому вони мені їх продати не можуть. Хоча закон прав споживача був на моєму боці, але вони мали права управління сайтом і редагування ціни, але і з сайтом у них зараз проблема, і вони не можуть внести правки. Одна з менеджерів сказала, що продати не можуть саме вони, оскільки знають про помилку, але будь-яка інша турфірма якщо продасть, то нікому від цього погано не буде, оскільки система коректно проведе платіж. Наступного моменту я вже повним ходом летів до офісу турфірми, поки ціна не відредагована. Поки я біг, мене самого набрала турфірма і співчуваючи повідомила, що в мене в броні помилка, тому що пересадка в еміратах аж 23 години! Але моя відповідь «Я так спеціально вибрав!» її заспокоїла. Касир турфірми ще намагалася мені розповісти про всі умови тарифу. А я запевняв, що згоден на всі правила і в курсі всього лише випишіть мені цей квиток якомога швидше. І ось квитки на руках, ми були задоволені як слони, та й турфірма раділа своїй комісії. Попереду ще 10 місяців очікування та передчуття майбутньої поїздки. Але далі ситуація лише загострилася. Через 4 місяці скасували зворотний рейс, і тепер пересадка буде 8 годин за новим квитком, я попросив замінити рейс на інший день, але так, щоб пересадку зберегти і тут квиткам настали кранти. Була якась помилка у системі щодо квитків. Пішло обнулення, квитки накривалися на очах. Я бачу, як стан із «Confirmed» перейшов у «Unable to confirm». Турфірма мені дзвонить і обіцяє, що вирішить це питання, ви головне не переживайте. Під час вирішення питання ситуація ще погіршилася, і в мене на руках залишалися лише анульовані квитки. Я по всіх каналах намагався пробити як відбувається прогрес. У дубайському офісі мені повідомили, що мені не варто турбуватися, це проблеми турфірми, а не ваші, ви полетите у будь-якому випадку. Турфірма повідомила, що директор одних авіаліній написав листа іншим авіалініям про те, що він не проти щоб ми летіли. У результаті місяця за два квитки назад відновили в робочий стан, але зі зміненою датою повернення, але збереженою 23-годинною пересадкою. Попереду ще чотири місяці. Чи варто розповідати, як системи в аеропорту не могли з першого разу прийняти наші квитки, поки оператори вручну не перевіряли. Але воно того варте! Тепер повернемося на борт Емірейтс.

В дорозі

На борту Емірейтс

Ми в дорозі вже дуже довго, за шестигодинним перельотом і семигодинною пересадкою зі сном на кріслах дубайського аеропорту. Попереду ще сім годин польоту ми витираємо руки гарячими рушниками і вивчаємо меню на день. Літати Емірейтсами настільки комфортно та радісно, ​​що можна просто окрему розповідь написати про всі сім годин цього блаженного перельоту. Наш відпочинок розпочався саме з цього літака. “Nice t-shirt!” Похвалила мене стюардеса, яка була мене вищою на голову. Все було добре, поки не виявилася проблема – фотик просто здох. Чому з усіх поїздок він вибрав саме ту, де він найбільше потрібний, залишається загадкою. У результаті його вдалося реанімувати хвилин за 20, але всі наступні з ним фотографії були з рандомним режимом. Після прильоту потрібно було обміняти запрошення на візу. До речі, єдиних українців за всю поїздку ми зустріли лише в аеропорту на отриманні візи, але на жаль, вони не були добрими представниками нашої країни, якщо хтось дивився фільм «Вікно в Париж», то ми зустріли типову родину Горохових. Перших кілька днів нас було троє, на таксі ми поєдналися з Анею з оркостану і надалі зустрічалися для обміну досвідом, бо ще не нудило від рашистів.

Хошимін

Вийшовши з Аеропорту Аня поставила логічне запитання «А де повітря?» Спека вночі стояла конкретна, кожна клітина тіла після зимового Києва буквально вбирала гормони щастя з повітря. На таксі ми їхали у великій пробці, насолоджуючись мегаполісом. Уздовж доріг все було прикрашене фіолетовими орнаментами, що світяться, у вигляді квітів. Думки в голові були такі: «Сюди треба зайти! І ось сюди зазирнути! Потім туди! Взагалі спочатку В’єтнам був дуже схожий на центральну Індію, але тільки без будь-якого трешу і антисанітарії.
Вселилися в готель, який знаходився трохи у нетрях. Ми поспішили дослідити місто, час був вже близько десятої вечора, але планів було море. Поївши смачну в’єтнамську їжу, прогулявшись центральним парком і нічним ринком нам треба було почати без відставання слідувати нашому великому маршруту.

В одному з готелів домовилися, що вже з самого ранку ми хочемо вирушити на дельту річки Меконг, але оскільки вже була ніч, ми обмінялися скайпами і домовилися зідзвонитись о 06:30 для підтвердження. Потім я на ринку намагався купити шість рамбутанів, в результаті мало не довелося тягнути 6 кілограм, в’єтнамка не могла зрозуміти що таке може бути 6, але при цьому не 6 кілограм. У результаті за кілограмом волохатих рамбутанів ми заплатили 1$, тож ми пішли в готель ласувати.

На лавках час від часу спостерігали картину, як літній європеєць щось розповідає молодим місцевим хлопцям, які сидять довкола нього. Мабуть, хлопці люблять послухати заморські історії. Ми тут всього пару годин, а вже якось так все насичено йде) Дорогою до готелю нас чекало випробування переходу дороги. Світлофорів не було, а трафік був шалений, та й траса смуг на 10, мабуть. В інтернеті були нотатки з цього приводу, що треба просто впевнено не поспішаючи йти. Вірилося мало, але вибору не було. Занурюючись у цю хмару транспорту, що летить, ми помітили, що вони нас облітають, ніби ми невидимі для них, наша присутність на дорозі тут взагалі нікого не парила. Ми спокійно перейшли дорогу, попри щільність руху.

О 6:30 ранку, ясна річ, що сконцентрований по житті в’єтнамець дрих без задньої думки, що він комусь щось вночі обіцяв. Я ж по скайпу зміг визначити його мобільний і почав дзвонити йому на телефон. Хвилин за 10 мені таки відповіли у скайп. Екскурсію підтверджено, тепер справа за малим, дійти до його готелю. На виході з нашого готелю ми натрапили на замок. На ресепшені нікого не було, і почався справжній квест знайти вихід. Ми мали приблизно 10 хвилин. Десь є ключі. Даша почала перебирати шафки, а я прилеглі приміщення. Даша знайшла зв’язок ключів і почала перебір. Мені пощастило менше, я знайшов бабусю, що сидить, років під 100, яка нічого не говорила, а тільки показувала незрозумілий жест. Я розумів, що в цьому квесті бабуся нам явно допоможе, але залишилося вивчити в’єтнамську мову. Ключі зі зв’язки не підходили. Бабуся себе обмахувала віялом, я знав, що віяло якось пов’язане з розгадкою, але як? Ситуація була безвихідною. Можна було звичайно знайти номер готелю, але оскільки стаціонарний телефон був поряд з нами, це нічого б не дало. На щастя, господиня повернулася з ринку і відкрила нас з зовні.
Отже, наш перший день подорожі, 9 ранку, а ми вже рухаємось автобусом на нашу першу точку маршруту. Оперативно порішали. Дуже добре, що так вдалося зробити, оскільки наш 17-денний маршрут не враховував час на купівлю екскурсій, у більшості випадків ми в місто приїжджатимемо пізно вночі, а рано вранці вже маємо бути в дорозі на екскурсію або конкретне місто. Коли в Києві Даша це планувала було трохи лячно, але, по суті, це ж Азія, тут ніхто особливо не париться і не напружується, так що маршрут був за досвідом інших азіатських країн — без урахування запасу часу на купівлю екскурсій. Спочатку я заклав у поїздку 19 днів, з яких буде 17 повних у В’єтнамі, і планував, що ми відвідаємо ще Лаос та Камбоджу. Але після багатоденного героїчного складання складного маршруту моєю Дашею ми з’ясували, що і на В’єтнам у нас днів впритул. Виявляється, у цій країні не те щоб багато чого подивитися, та вона нескінченна! В ідеалі звичайно мати днів 20 і тоді ти відвідаєш взагалі всі туристичні та дуже цікаві місця, але впритул по часу.

Дельта річки Меконг

Сонце палило на всі 35. Дуже розморювало на спеці, але ми пливемо вглиб, назустріч мангровим гаям, екзотичним деревам з чудовими фруктами та вузеньким річечкам між островами. Перші дні поки ми не звикли до В’єтнамсько-англійської мови, ми взагалі не могли нічого зрозуміти, що вони говорять. Тож промови нашого гіда залишилися нам загадкою. Іноді нас висаджували на різних островах, де ми дивилися різні цікавості.

Тут тобі роблять кокосові цукерки вручну, тут тебе годують різними смаколиками та ще й жива музика з піснями. Лонгконг ми зривали прямо з дерева, це досить цікавий фрукт тим, що коли ти його їж, він ніби дивиться на тебе своїм оком. Після трапези нам принесли тарілку з екзотичними фруктами. Тут ми ближче познайомилися із сапурилою, яка віддалено нагадувала грушу з медовими відтінками.

На тлі всіх китайців і в’єтнамців я почував себе Гуллівером, особливо коли сідав у човен і ногою пробив дірку в підлозі. Меланхолійний в’єтнамець лише махнув рукою, мовляв, «Забий». А й справді ця річечка не дуже глибока. По берегах зловісно пробивався молодий мангр. 

Увечері нас повернули до готелю. Відмінна екскурсія по 10$ з людини, та ще й з танцями та обідом. Але тут ми вперше зустрілися з темною стороною в’єтнамців, народ досить жадібний і намагається нагріти на всьому. Наприклад, ця екскурсія була звичайно класною без питань, але ми платили по 15$ і трохи за іншу … Хлопець у готелі багато разів перепрошував, дуже дивувався, посміхнувся і повернув різницю в грошах.

На жаль в’єтнамці на відміну від тайців та ланкійців, далеко не всі бажають тобі лише найкращого. Але приблизно 30 відсотків були настільки класними і доброзичливо-милими, що ейфорія наступала в перші ж хвилини спілкування. Здебільшого це були ті, хто не пов’язаний із заробітком на послугах. Наприклад, помічники менеджерів у готелях чи працівники магазину, які працюють у залі. Деяких таких добродушних в’єтнамців хотілося просто обійняти та розцілувати, але на жаль переважну більшість часом хотілося придушити за спроби набити ціну на своїх послугах. Але на класності поїздки це не позначилось. Повернувшись з річки, ми відразу купили собі квитки на маршрут з автобусів. Тобто ти платиш певну ціну і протягом 20 днів ти можеш у необхідні тобі дати переміщатися на мережевому автобусі між потрібними містами. Дуже зручно. Зустрівшись з Анею, обговоривши як у кого минув день, ми пішли вивчати що тут з масажами. Ціни без торгу починалися від 7$ за годину масажу всього тіла. Враховуючи ціну за подібний масаж у Києві я вже стрибав від щастя. Цікаво, а після торгів, що буде? Після торгів ми лежали по 4 долари і отримували задоволення, але як з’ясувалося, крім Ані, про неї масажисти просто забули))). У них фішка така, вони тебе зазивають на масаж, а потім шукають майстрів у всьому місті. У результаті майстер Ані був десь у дорозі або просто займався кимось іншим) Але знову ж таки, якщо врахувати, що в Києві за 17$ ще й тиждень у черзі треба чекати… то тут досить оперативно. Виходиш з масажу, а В’єтнам ще крутіше стає. А яке нічне життя твориться в Хошимін, просто слів немає, щоб описати. Тут голосно музика лунає, тут купа людей на маленьких стільцях проводять застілля, тут якісь факіри показують шоу, натовпи туристів напідпитку кудись рухаються у різних напрямках під строкатими вивісками готелів. І все це відбувається на проїжджій частині де весь час їдуть машини та байки, успішно розминаючись із веселим натовпом. Якщо вранці ми заряджалися енергією від сонця, що плавить, то вночі від атмосферою нічного життя. Гуляли ми до 12-ї ночі, потім сіли на сліпер бас і вирушили в дорогу.

Але все поважно шляхетно, спочатку знімаєш своє взуття, вкладаєш у пакет, а потім тільки йдеш до автобуса, займати своє лежаче місце.

Далат

Автобус мав їхати вісім годин, за які ми б якраз повноцінно виспалися. Але перша проблема, що сліпер розрахований під ріст в’єтнамців, а не під Гулівера. Але з цим впоралися, а друга проблема, що походу наш водій запізнювався кудись на день народження до мамки і тому ми мчали на такій швидкості, що часом звучала бавовна від подолання звукового бар’єра. Коли автобус зупинився біля кафешки для нічного дожирання, всім видали капці-в’єтнамки, щоб не турбувати туристів одяганням взуття. Зручний момент, що всі міжміські автобуси та маршрутки оснащені якісним вайфаєм, так що нудно в автобусі не буває. Трохи перепочивши на перевалі, знову на зліт. О п’ятій ранку з криком «Далат!» нас висадили і автобус полетів далі, залишивши за собою лише світлову доріжку, що свідчить про перехід у гіпершвидкість. Семигодинний маршрут проїхали за 5 годин, це дуже добре з одного боку, а ось з іншого боку, як же нам о п’ятій ранку готель собі знайти? Надворі ще було темно. Трохи відійшовши від вокзалу, ми помітили маршрутку, що неслася по трасі. Водій, побачивши нас дав по гальмах, але нас конкретно проїхав, потім вискочив з маршрутки і побіг до нас з криком «Сайгон!», Та ні, ми тільки звідти. Поки водій до нас біг його маршрутка теж не марнувала часу, і без гальм їхала назад, ніби наздоганяючи його. Коли водій зрозумів, що нам не по дорозі, застрибнув на ходу назад у свою маршрутку і поїхав. Це була кумедна історія, але буквально за п’ять хвилин моя радість обірвалася двічі поспіль. Спочатку я в нічній темряві помітив яму посеред асфальту і в останній момент прибрав ногу, але не впорався з інерцією. Впав не так боляче, як прикро. Пройшовши хвилини дві вперед, другу яму я не помітив. Тут уже було і боляче і прикро одразу. Ще дві хвилини тому я був бадьорий орел у повному світанку сил, а тепер як підстрелений лебідь шкутильгав у пошуках готелю. 

Кажуть, що в’єтнамці прокидаються о п’ятій ранку. Так ось заявляю, що о п’ятій ранку вони не те щоб не прокидаються, навіть у готелях з написом 24 — всі сплять. Головне, що дзвінків на парканах немає. Тобто готель 24, але огороджений парканом та із зачиненими воротами без дзвінка. На одному готелі дзвінок таки був. Після першого дзвінка ввімкнулося світло на першому поверсі, хтось глянув у вікно і пішов. Після другого дзвінка навіть якийсь дідусь вийшов і мовчки дивився на нас крізь паркан. Що я не намагався пояснити дідові, реакція на нулі. Дід дослухав мою розповідь на тему як ми хочемо заселитися, після чого він спочатку багатозначно промовчав, а потім згодом продовжив мовчати. З наступним готелем пощастило більше. По дзвінку прокинулась купа персоналу, які спали на підлозі на ресепшені. Тут ми заселилися. Коли я ліг на ліжко, ноги просто гули від болю після падіння. А спина почала боліти від несподівано твердого ліжка. Це звичайно було не так прикро, як тоді, коли ми прилетіли на Мальдіви і я в першу ж годину я вступити в якусь канаву так, що кульгав до наступного вечора, але все ж таки. Вселилися ми за 10$ на півтори ночі. Виспавшись, ми вирушили досліджувати місто, правда з другого разу, за 10 хвилин нам довелося повернутися за кремом від згорання. Місто виявилося цікавим у плані того, що природа була така сама, як і в Україні.

А ліси переважно хвойні. Почуття екзотичності різко зійшло на нуль. У мене було побоювання, а раптом ці всі казкові береги та тропічні гори В’єтнаму лише на картинках, але насправді це реально просто Далат так виділився. Була ясна та спекотна погода. На відміну від п’ятої ранку, зараз місто ожило. Ми зайшли в кафешку поснідати і насолодилися однією з принад Азії — в ресторані, в якому продається чай, якщо ти замовляєш страву, то чай тобі приносять безкоштовно. Пам’ятаю в Гонконгу це дуже подобалося, тут рідше таке було, але все-таки приємно. Підкріпившись у кафе, ми ще доповнили враження стрітфудом. Потім зайшли в турист інформейшен і попросили наші заплановані місця нам відзначити нам на гугл карті.

Золота долина Далата

Їхали ми на таксі з вітерцем далеко за місто. Водієві змогли пояснити куди нам треба лише показавши мітку на GPS. Коли приїхали на місце, з’ясувалося, що на позначці нічого не було. Промахнулася дівчина з інформейшена кілометрів на п’ять. По обличчю водія, він там особливо нічого і не очікував побачити. Просто дорога, поруч є паркан, за парканом заросле озеро, але це явно не те що нам треба. Знайшла вихід із ситуації наша Шерлок-Даша. Вона знайшла брошуру в машині, де була фотка потрібного місця. Водій з комусь зателефонував і розібрався куди їхати. У Далаті був не сезон, а місце в яке ми так прагнули ще й відсутнє в туристичних популярних маршрутах. Тож у результаті неосяжний красивий парк весь наш, тільки наш!

Ну ще, звичайно, трохи китайців додумалися до такого ж лайфхаку, але скажу вам таку мудрість «Нема у В’єтнамі пам’ятки краси екзотичної, щоб без китайців!» Якщо ти приїхав у якесь місце і не впевнений, що це визначна пам’ятка, просто знайди китайців і будь спокійним, що приїхав за адресою. Але це ще нічого, ось коли вони у Тамкок наш човник на веслах наздоганяли групою з двох великих автобусів це було дійсно тяжко. Але це попереду, поки що їх всього пару груп по пару людей бродить. У парку були і річечки і два озера і гори і ліси, фонтани і водоспади, красива веселка від бризок води, водяний млин, сходинки у вигляді пеньків ведучих через річку, ченці п’ють чай у затишній альтанці та довга доріжка вгору.

Ще й вказівник такий весь синенький, мовляв, там через 80 метрів буде два в’єтнамські слова. Не перевірити не можна було. Коли ми ледве видерлися на гору, ми з’ясували, що судячи з усього на табличці був напис «Вгорі нічого!». Але тепер знаємо, що точно там нічого немає) Метелики ще в парку красиві літали з великими крилами. 

Було не закрите питання, як повернутися назад до міста. Але у нашого таксиста це питання на щастя також було не вирішене. Не хотілося йому 40 км без улову назад їхати. Головна пам’ятка міста, що знаходиться в центрі, це великий квітковий сад. От туди ми й вирушили, цього разу таксист навіть без мітки зрозумів куди нам, і звісно ж привіз не туди. Ну, звичайно ж, ми хотіли саме в кафе Garden, а не у Flower Garden. Довелося знову задіяти хайтеч. До речі всі таксисти у формі – сорочка та зелена краватка.

Сад був теж класним, а в сезон зважаючи на все ще більш квітучим. Хоча, як може не бути сезону, коли на вулиці 28 градусів. Краса це все добре, але їй не наїсися, і ми пообідали в місцевому ресторані, який до речі був також весь у нашому розпорядженні. Наступним поінтом нашого релакс-відпочинку було велике озеро в центрі міста пройти повз яке було просто неможливо. Цього дня було багато природи, але тут ще є й якісь архітектурні пам’ятки за канатною дорогою. Зловивши таксиста, який не міг зрозуміти куди нам треба навіть бачачи мітку на карті, ми йому намагалися зобразити канатну дорогу. Це завдання виявилося складним. Здивуванням нашим було те, що завжди, коли йдеться про канатну дорогу, мається на увазі, що їхати треба вгору.

А тут якраз навпаки ми приїхали на початок, а ми вже й так на висоті. Та ще й красоти довкола – гори, вкриті туманними лісами. Оскільки у В’єтнамі все починає закриватися близько 17:00, то на дорогу нам залишалася можливість лише спуститися вниз і одразу повернутися. Ми вирішили відкинути ті пам’ятки, що знаходяться по той бік канатки і вирушили до Crazy House.

Це дуже незвичайний готель, який можна переглянути за гроші. Походити територією і позаглядати в кімнати постояльців. Звичайно ми б не їхали, як і натовпи інших туристів, у звичайний готель, в цього була якась особливість, навіть одразу не можу сказати, що саме манило його подивитися))) Підкріпившись смаженим пиріжком з бананом усередині, ми пішли дивитися чиєсь весілля. Було бажання гульнути, але нас так і не запросили. Причому наречений із нареченою не заходять до зали поки останній гість не зайде. Місто окутала ніч і відразу почало вирувати нічне життя, а вірніше бенкет просто небувалих масштабів, таке враження, що всі в’єтнамці що вдень займалися своєю звичайною роботою різко перетворилися на стрітфуд майстрів.

Бенкетували ми знатно, я правда не знаю, що це були за страви та звірята, але таке враження ніби ми весь вечір до ночі тільки й робили, що їли. Особливо запам’яталися млинці, начинені лимоном зі склянкою лимонного молока з льодом та спрінг-роли.

Якась жінка варила в каструлях цікаві напої, побачивши нашу розгубленість у виборі, вона налила нам у велику склянку відразу всі три напої. А й справді, це зняло з нас завдання складного вибору. Потім ми ще їхали потягом, який був із квітів, у вигляді фонтану і взагалі стояв на місці.

Частина вулиць судячи з усього стала пішохідною, оскільки багато байкерів долали маршрути везучи байк поряд. Потім ми гуляли на величезному в’єтнамському нічному ринку. Ми з собою в поїздку взяли всього два невеликі рюкзаки, завантажені не до верху. Щоб тягати було небагато, у нас був із собою той одяг, який уже треба було викинути. Таким чином, рюкзаки поступово легшали. Але тут був важливий момент. Кросівки я викинув ще в Борисполі, тому треба на ринку прикупити інші, поки ми не доїхали до півночі країни. Низькі в’єтнамці, дивлячись на розмір моєї лапи, тільки розводили руками. Не готове було місто до зустрічі Гулівера. Ех, затишне містечко, але треба їхати далі. Рано вранці зробивши фото на тлі місцевої Ейфелевої вежі, ми вирушили до міста, про яке стільки чуток та оповідань – Нячанг.

Дорога до Нячангу

У це місто можна було зробити переліт з Хошиміну, але якщо на маршруті є Далат, то треба автобусом їхати, оскільки він подорозі. За вікном були спочатку рисові поля. До речі, лякало для птахів у них теж низеньке, як і в’єтнамці, щоб реалістичніше було. Коли почали спускатися з гір, види були схожі на Перу. У цей момент ми дуже зраділи, що літак не взяли. Немов ковток Південної Америки. Під час 30-хвилинної зупинки всі попрямували в ресторан на сніданок, ми пішли в протилежному напрямку полазити по джунглях! Але страх того, що автобус поїде, не відпускав нас далеко. Поблукавши стежками крізь зарості, ми теж навідалися в ресторан. Там виявилося все настільки апетитно, що теж замовили смачний сніданок. Хоч уже всі поїли і сідали в автобус, наша трапеза тільки-но починалася. Але за те, я і люблю азійський підхід Савайді — ніхто не париться. Автобус просто зачекав зайвих 10 хвилин на нашу трапезу. Отже, через 4 години їзди ми були у Нячанзі. Щоправда, в автобусі забули кульок з їжею, тому довелося повертатися в автобус.

Нячанг

Тут у нас було багато днів, цілих 5. “Набережна Нячанга схожа на Тель-Авів” Відразу видно, що блогер що написав ту нотатку, жодного разу не був в Ізраїлі. Ця набережна, щось особливе. Дерева дивовижної форми, піщаний довгий пляж з гірськими панорамами порівнянними хіба, що з Копакабаною в Ріо, а вдалині красується острів з величезними літерами Vinpearl, постривай трохи Вінперленд, скоро ми і до тебе дістанемося. Поторкавши теплу зимову воду дуже хотілося в ній купатися.

Але часу на це у нас зовсім не було, вже 12-та ранку, а від списку місць, які треба відвідати наш п’ятиденний Нячанг просто по швах тріщить. Сказавши привіт і пока морю, ми вирушили в глиб міста. Зупинившись на перехресті, ми помітили вайфай мережі Баскін Робінс, відмінно, за чашкою морозива сплануємо пріоритети маршруту. Почали ми із храмового комплексу Понагар.

Понагар

Комплекс дуже мальовничо виглядав на узбережжі річки великого міста. Коли заходиш на його територію, одразу настає якась гармонія і відчувається відчуження від міста, наче ти вже в якомусь іншому місці. Відвідувати храми можна лише в довгому одязі, або одягненому зверху спеціальному одязі, який видається на території комплексу безкоштовно. Сама територія не велика, хвилин на 20 щоб усе подивитися. Приємне доповнення — це жива музика та народні танці з горщиками на головах, які відбуваються раз у якийсь час. Причому чим більше грошей кидаєш у горщик, що стоїть на землі, тим ширше починають усміхатися танцівниці. Одні хлопці так часто кидали, що я всерйоз запереживав, як би не тріснуло обличчя у танцівниці.

А за стінами комплексу видно панорами мегаполіса, оскільки храми розташовані на піднесенні. І пам’ятаю відчувався такий приплив радості, того що ми можемо розслабитися з переїздами оскільки у Нячанзі у нас ще багато днів.

Грязьові ванни та мінеральні джерела Тха Ба

Судячи з вказівників, це має бути недалеко від храмів. Табличка говорила, мовляв, йдіть два кілометри в ті двори. Після 5 хвилин ходу вузькими дворами навіть GPS був безсилий допомогти нам. 

Літня в’єтнамка продавала сир гриль на паличках, яким успішно обідали школярки. Вони якраз і виступили перекладачами, бо бабуся не могла нам пояснити ціну на пальцях. Але воно і зрозуміло, адже у бабусі було на руці на 5995 пальців менше, ніж ціна. Заплатили ми по 6000 донгів (0,25$). А потім побачили на стіні табличку з купою літер та цифрою 5. Ось так школярці знання fyuksqcmrj] мови допомогли заробити 2000 донгів. Нам не знання якраз обійшлися в мінус 2 000. З дворових лабіринтів ми в буквальному значенні ледве вилізли. Далі була табличка, мовляв, ще 80 метрів. А за 80 метрів ще табличка 2,2 км. Які ж в’єтнамці молодці додумалися робити вказівник на вказівник. Загалом до лазень ми йшли так довго, що вони нам справді вже дуже потрібні були. Якщо не помиляюся, то комплекс процедур коштував по 340 000 (15$) з особи.

Етап перший – 5 хвилин під душем, з якого йде під натиском мінеральна солонувата гаряча вода. На жаль, наш фотик теж частково взяв участь у цьому етапі. Але, на відміну від нас, йому термальні води не допомогли.
Етап другий – 30 хвилин відкисаєш у грязьовій ванні кімнатної температури. Причому якщо твоя карма не чиста, то тебе посадять в одну ванну з китайцями, що кричать. Оскільки наша карма була не зовсім каламутною, то китайців посадили до сусідньої ванної, але не дуже далеко.
Етап третій – грієшся на сонечку, щоб бруд висох. Але оскільки сонечко вже пішло за гори, то етап довелося пропустити.
Етап четвертий – знову термальний душ із першого етапу.
Етап п’ятий – Ось тут уже було тяжко. Ти заходиш у прохід між кам’янистими стінами, з яких 5 хвилин б’ють дуже тонкі струмені води. Причому під таким тиском, що на місці не встоїш від болю. Починаєш “танцювати”. Через 4 хвилин це пекельне прання закінчується, і ти виходиш весь у червоних смугах на тілі.
Етап шостий – страшно? Та ні, тут якраз релакс. Термальна ванна +38 градусів на 20 хвилин. Причому нагадую, що може статися з тими, хто має грішок. Китайці не сплять. У них та сама програма.
Етап сьомий – релаксуємо під термальним водоспадом.
Етап восьмий – великий, теплий, термальний басейн.
Етап дев’ятий – ридаєш, що все колись закінчується.

Прогулянка вечірнім Нячангом

Назад ми вирішили проїхатися на таксі, тому що трюк із вказівниками повторювати не хотілося. Таксисту сказали, щоб довіз нас назад до Понагару, тому що ми там помітили цікаві мости поряд. Таксист мовчки довіз нас до комплексу, а потім «дуже здивувався», що комплекс зачинений, і поспішив уточнити куди повезе далі. Ну, звичайно ж таксист, який їздить щодня між комплексом і лазнями не знає, що комплекс увечері не працює, навіщо попереджати туристів. При чому здивування таксист явно репетирував перед дзеркалом не одну годину. Оскільки нам треба було не в Храми, то таксист просто поїхав далі сам зі зниженою кармою. Тепер йому будуть кожен раз китайців підсаджувати.
Мости у них красиві, та й взагалі бути у В’єтнамі і не гуляти пішки — злочин, якщо ти звичайно не в лазні пиляєш. Нашу увагу привернув корейський ресторан під мостом. Причому потрапити туди було зовсім непросто. Вони там явно не очікували побачити відвідувачів. У меню були досить дорогі страви, але виглядали ефектно. Спочатку обрали одне, але офіціант, що не говорить англійською, змогла нас переконати, що це для корейців, беріть інше. Тепер мені цікаво, там, мабуть, собака під соусом був? Ми вибрали інше (250 000 = 11,5 $). Нам принесли багато маленьких тарілочок із закусками. Спочатку був страх що це і є наша страва. Але потім нам приносять велику каструлю з основною стравою, в якій дуже багато сирого м’яса та інших смаколиків ставлять на спеціальну конфорку на нашому столі. Причому запевняють, що м’ясо і все інше можна їсти прямо зараз.

Але ми вирішили спочатку зварити його. Хліб ми змогли попросити лише, показавши фотку на планшеті. Страва виявилася такою ж гострою, як і меч самурая. Треба було пити паралельно багато пива, щоб гасити цю пожежу в роті;) Даша на жаль, не змогла так добре стравою насолодитися, а я ось відвів душу на повну. У цьому ресторані було не лише з англійською туго, а й мова жестів тут зовсім не працювала. Взявши рахунок і показавши кредитну картку, офіціант зрозуміло кивнула і відразу мені принесла ще одну картку, але візитну. І з почуттям виконаної місії пішла. Так, мій майстеркард зазнав фіаско, їм не можна було розрахуватися навіть у ресторанах, у яких на книжечці гордо гравірувалася лейба спонсора – MasterCard. У нас було топ три трапези у В’єтнамі. Ця була на другому місці, хоча тримала перше місце майже до кінця поїздки.
Увечері всюди почав продаватися стрітфуд. Так що похід додому супроводжувався постійними міні-трапезами. Ми навіть забрели на якийсь острів, який був заброньований під розкішний готель. Трохи побродили серед скромної чарівності буржуазії і пішли далі.

Геокешинг

На Канарських островах ми знайшли 11 скарбів, в одному з яких була фігурка-мандрівник у вигляді нареченого, який прилетів туди з Данії.
Ми ж його привезли до Нячанга, тут якраз по карті був захований скарб-контейнер. Оскільки була ніч, і скарб був захований у збудованому бонсаї біля житлового будинку, його пошуки були важкуваті. Ще все ускладнювала група поліцейських, які із чаєм у руках релаксували сидячи на стільчиках метрах за п’ять від скарбу. Спочатку при поліцейських серед ночі ритися на території чужого будинку було якось ніяково. Але наші пошуки були марні, скарб був добре захований. Хвилин за 10 до нас підійшла поліцейська і вручила потужний поліцейський ліхтарик. О, так набагато краще. З ліхтариком пошуки пішли продуктивніше, і незабаром чорна скринька була у нас. Група поліцейських схвально поглядала як ми знайшли скарб. Я так розумію, що вони вже давно просікли тему і мали вечірню розвагу реаліті-шоу із туристів що шукають геокеш. Треба було відзначитись, а ручки не було, інший поліцейський мені з радістю позичив ручку. Розпрощавшись із нареченим (поклали його до контейнера), який гостював у нас півтора місяці, ми вирушили шукати собі масаж.
В одному підворітті якраз по 80 000 (3,8 $) коштує година. Щоправда, там про Дашу забули хвилин на 20, але це так по-в’єтнамськи. Зате мені чоловік перерахував повністю всі кістки. Поки я чекав Дашу мені налили чашку чаю, правда я потім з’ясував, що в цю чашку наливають усім по черзі, а чашку не миють уже, мабуть, років 40… Але я ближче зродився з в’єтнамцями. Ох і день видався! Все тепер точно спати! А ні ще хвилин 40 пішки до готелю і спати. Завтра цілий острів будемо підкорювати.

Вінперленд

Вінперленд це парк розваг, який знаходиться на острові Vinpearl. На острів можна потрапити, найдовшою канатною дорогою над морем. Коштує це задоволення по 600 000 (27$) з особи. Платиш тільки за квиток, дорога та всі розваги безлімітні та безкоштовні, тільки на їжу треба буде розщедрюватися. Приїжджати туди треба до відкриття на 09:00 та гуляти до самого закриття 21:00 – 22:00, розваг там вистачить із головою.

Можна, звичайно, виїхати будь-якої миті, але так робили лише туристи-пакетники, які мали обмежений час. На початку, коли прибуваєш на острів, трохи губишся з чого почати і що робити в першу чергу. Як з’ясувалося пізніше, треба було одразу бігти на бобслей, бо туди черги будуть по півтори години. Але ми цього не знали, але й півтори години стояти заради бобслею не комільфо) Хоча, спілкуючись з людьми, складалося враження, що ми єдині були на острові хто, не відстояв ту чергу хоча б два рази))) Коли ми в черговий раз вирішили перевірити чи не розсмокталася черга, дівчина з черги поділилася досвідом: «Ми простояли годину сорок, спустилися за пару хвилин. Сподобалось. А зараз вирішили – ну що ще разок?!» Причому це до всього ще й не сезон вважається, цікаво що ж буде в сезон. Доречі черга в усьому парку була тільки на бобслей.

Ми почали з американських гірок та атракціону, що емітує падіння з висоти. Гірки спочатку здавалися невинними, поки якійсь китайці, яка брала участь у заїзді перед нами, зовсім не стало погано. Нашій групі це суттєво додало адреналіну, але все виявилося не так страшно. На центральній площі проходило костюмоване дефіле на ходулях. А ми тим часом посилено рятували тайське село від навали павуків та жаб убивць! То була велика кімната з ігровими автоматами. Причому популярний аерохокей тут не мав великого попиту. Накидавшись м’ячами у кошики, і захистивши город від ховрахів, а китайське будівництво від самураїв зі склом, ми вирушили до океанаріуму на шоу русалок. Ось, що ніколи не думав, то це те, що побачу живих русалок.

Русалки граційно плавали у великій акваторії за склом витончено розвиваючи свої хвости. Час від часу вони виринали кудись нагору, швидше за все їм давали рибку за добрий трюк. Далі була прогулянка прозорим тунелем, за стінами якого плавали риби, по погляду яких було видно, що людьми вони не проти поласувати. Ще там був тераріуми з усякою живністю і зони туалетів, у яких пахло корицею, а біля умивальників плавали розкриті бутони квітів в маленьких вазочках.

З їжею на острові звичайно було напруження ще те, це в основному була піца і хот-доги за ціною від 60 000 (2,7 $). Але тут нічого не вдієш. Але дякую хоч не рис) Потім нам треба було «змінити костюми», адже далі аквапарк! Після канарського Сіам Парку нас було вже складно здивувати, але поплюхатися на гірках без черг завжди радісно. Єдиний момент, що над безпекою вони не особливо заморочувались. І дивлячись на вильоти з деяких гірок, відчуття безпеки тануло в повітрі.

Причому з безпекою проблема була навіть на атракціоні «Lazy river», де все, що від тебе вимагається, це релаксувати і повільно плисти в надувному колі штучною рікою, що йде по колу через весь аквапарк. Навіть там ми бачили ну таке потужне зіткнення чиєїсь голови та залізного стовпа, що хлопець більше ніколи не захоче злізати з надувного кола в недозволеному місці. З аквапарку був вихід на затишний пляж. Там були ще затишніші водні мотоцикли. На жаль, не безкоштовні, але за 600 000 (27$) 15 хвилин можна було політати так, що у вухах гул стояв ще довгий час. Головне, коли Даша була за кермом так все нормально, а коли я, то з криком «Висади мене!». Далі ми повернулися до нашої улюбленої ігрової зони, де Даша героїчно скакала на коні, а я на борді майже зайняв перше місце, поки Даша не допомогла)

Потім я ще й на якийсь дім ліз у ролі китайського ямакасі. Наступне за програмою було шоу дельфінів, але воно трохи не збіглося з офіційним розкладом і ми на нього не потрапили. Провівши яскравий захід сонця, ми пішли в замок на 4D кіно з трьома екранами. На вулицях острова ставало все темніше і темніше, а це означало, що вже зовсім близько головний гість програми – музичний фонтан.

Чесно кажучи, я про його наявність у В’єтнамі ще не знав навіть у той момент, коли їхав на острів. І ось розпочалося шоу. Я не описуватиму, що ми там бачили, але скажу так, у нас у цій поїздці ще буде зупинка в Еміратах, тож буде можливість порівняти зі світовим відомим фонтаном. До самих еміратів ми були досить скептично налаштовані, що фонтан буде краще. Так ось, краще в результаті і не було, в еміратах воно там зовсім по-іншому за рахунок атмосфери, що панує, але якщо конкретно порівнювати самі фонтани, то в’єтнамське шоу ви ніколи не забудете. Тут близько 30 хвилин ти сидиш просто з відкритим ротом. Коли фонтан почав танцювати під рашистську музику, у залі можна було чітко визначити кількість орків по ридаючим від щастя мордам. Але класика була ефектнішою. Це був справжній шедевр, фонтан якому усі хлопали!

На годиннику вже було 21:00, але як так, адже буквально кілька годин тому ще було 09:00. Але треба було залишати острів. У канатних кабінках лунала мова, яка запрошувала на повторне відвідування, але у світі ще стільки місць треба відвідати. Скажу так, якщо хочете побувати у діснейленді, то краще злітайте у в’єтнамський Вінперленд, навіть враховуючи довжину перельоту це буде швидше ніж ви будете чекати у чергах діснейленду.
На зворотній дорозі до готелю ми зайшли перекусити по черзі у дві місцеві кафе.
В одній Даша їла «Найсмачніший Фо Бо» за 45 000 (2$) це їх справді дуже смачний суп із рисовою локшиною, яловичиною, купою тропічної зелені і часто подається з тарілкою на якій лежить ще більше зелені. У жодному ресторані В’єтнаму не було несмачного Фо Бо.

До його приготування, схоже, народ ставиться з великою серйозністю. А я в другій кафешці замовив рибне асорті з рисом за 40 000 (1,8$). Правда виглядала моя страва трохи невпевнено у плані свіжості, але цього разу все обійшлося. Тепер прикупимо екскурсію на завтра та спатки. Нам гід зі співчуттям повідомив, що на Південні острови завтра не буде екскурсії з рашистською групою, є лише змішана без орків. Комусь співчуття, а комусь радість. Який прикол їхати в іншу країну, щоб гуляти серед російськомовного населення, але для деяких це, мабуть, велике щастя. Як от для тієї бабусі з онуком, яка їсть борщ, а чадо наминає пельмені. Навіщо взагалі кудись їхати? Сиди собі вдома: і буде тобі і борщ і рашковмовне населення навіть. Але найцікавіше, що з рашиками трапляється в орко-групах, ми дізналися трохи пізніше, коли на іншій екскурсії зустрілися з хлопцями, ті, що на Південні острови вирушили із собі подібною групою. Але про це розповім згодом. Отже, а тепер те, що ми очікували від екзотичного В’єтнаму!

Південні острови Нячанга

Коштувало це задоволення по 13$ з людини, включаючи входи. О 09:00 нас забрав автобус та відвіз на пристань. Звідти й розпочалися наші морські пригоди. Ми були екзотикою серед азійців і всі жадали з нами фотографуватись. Точніше, спочатку всі робили селфі з китайкою, що заснула, а вже потім з нами. Атмосфера панувала дуже компанійська. Першим був острів з не пам’ятаю якою назвою.

Острів з не пам’ятаю якою назвою

Нам усім виставили ящик з безкоштовними трубками та масками, а мені гід навіть персонально свою особисту дав поплавати, бо, мабуть, бачив ентузіазм в очах. Краще ніж в Єгипті і на Мальдівах звичайно коралів з рибками немає, але все-одно приємно поринути в цей підводний світ. Та й взагалі, воно так усе по-екзотичному там. Куди не дивишся, скрізь очі радує. Але всю ту красу все одно не передати у розповіді. Дві години пролетіли як п’ять хвилин. Острів дуже рекомендую до відвідування, як орієнтир, у його назві була літера «У».
На кораблі на нас уже чекав накритий фуршет із безлічі страв національної кухні.

Причому туристи дуже переживали, щоб нам з Дашею дісталося все найкраще і більше. Це було дуже приємно, що азійці нам так раді. “Eat Fish!” сказав мені кореєць, накладаючи мені на тарілку великий шматок курки. А коли Даша потяглася до миски, де вже було мало рису, то їй вручили цілий «таз» з рисом. Азійці буквально світили променями теплоти та привітності в наш бік, ми ж відповідали взаємністю, попри те, що знань спільної мови між нами не було. Наступною за програмою була досить цікава розвага. Десь у морі кораблі з усіма змішаними групами пришвартувалися один до одного і почалася розважальна музична програма. Чоловік у кокосовому ліфчику просто відривався виконуючи місцеві хіти.

Потім він почав навмання запитувати туристів, хто звідки, викликав у центр і починав співати відомі пісні їхніми мовами. У нього йшло все дуже добре, спочатку були німці, потім шведи, потім корейці, потім китайці і тут настала незручна мовчанка, коли він натрапив на двох українців. Схоже, він і країни особливо такої ще не чув. Хоч йому довелося перейти до наступного туриста, весь наш корабель на чолі з китайцями та корейцями просто вибухав від овацій у наш бік. Усі хотіли почути українську народну пісню, але шкода гід нічого не знав, щоби з нами заспівати. Після шоу публіка була дуже розігрітою, і компанійська атмосфера переросла вже в щось більше і запальне. Після мужика з кокосами почалося щось зовсім немислиме, як кажуть за кордоном “Нью експірієнз!”. У море в рятувальному колі з баром виплив бармен.

За рахунок жорсткого рятувального кола у кожного виходив свій столик, на який можна було поставити стаканчик. Натовп ділився на тих, хто у воду просто спускався і на тих, хто ліз на самий верх для стрибку. Дашу за руку відразу схопила азійка, мені вручила айфон на селфі палці і побігла з Дашею нагору, яка планувала зайти у воду знизу. Коли вони підійшли до краю, жінка згадала що боїться висоти та стрибала лише Даша. Поклавши айфон під наші речі, я кинувся нагору. І тут сам спайдермен взяв мій фотоапарат у мене з рук. Причому, звідки на кораблі різко з’явився спайдермен – загадка. Зате маю тепер фоточку зі мною в польоті. Надурівшись у воді, всі повернулися на свої кораблі. Далі у всіх було завдання знаходити свої фотоапарати та мобілки, які для фоток ходили по руках. Причому наш фотик мені віддала вже якась жінка, а не спайдер. Кораблики відшвартувалися та ми попливли на наступний острів назву котрого я так само успішно забув.

І знову екзотика та краса. До речі, шоу на корабликах проводиться тільки для екскурсій змішаних груп, не для орків. Настав знову релакс. Після київської зими досі не можна було насолодитися сонцем вдосталь, у мене вже навіть обличчя згоріло від сонця. Здавалося все мало, хоча плавило не по-дитячому. Ввібравши в себе на лежаках всю екзотику острова, ми вирушили назад. За програмою був ще один острів, вхід на який був відносно дорогим по 90 000 (4$) і всі вже були без сил після такої активної програми. Гід висунув острів на голосування, всі одноголосно вирішили його пропустити. До речі, як ми дізналися від туристів що подорожували в екскурсії з орками були лише острови, жодних барів та анімації з піснями.

О 17:00 ми вже були в готелі, а це означає, що можна ще погуляти. Оскільки розваг у Нячангу було більше, ніж у нас заплановано днів, і нам тут дуже сподобалося, ми вирішили одразу на день продовжити Нячанг, прибравши місто Хуе з маршруту. Ми вирушили до центру міста. До пагоди, лежачого Буди і Будди, що сидить. Я навіть хотів висячою колодою вдарити в дзвін, але вона виявилася на ланцюгу, хоча в Таї такі речі були у вільному доступі. Біля пагоди була школа, в якій проходив стандартний в’єтнамський урок – вчитель каже, а діти хором повторюють.

Однією з розваг за кордоном є відвідування якогось великого продуктового маркету. Це завжди цікаво. Ми вирушили до торгового центру BigC і заразом там повечеряли в Loteria. Це була наша найбільша помилка за поїздку. По-перше, порції були дорогі й маленькі, але не так у розмірі проблема, як у тому, чим ця вечеря для нас закінчилась. Після часового масажу ніг, на десерт ми купили почищене помело. Пам’ятаю я його про всяк випадок під краном помив. Ще виразно пам’ятаю, як помив руки в Лотерії вдруге. Але на жаль, всі ці запобіжні заходи нам не допомогли.

День, що випав

Спочатку ми в кімнаті виявили двох ящірок-геконів. У паніці не знаючи чи це загрожує, чи ні ми розбудили господиню. Коли їй показали гекона за шафою, вона махнула рукою і щось веселе підбадьорювальне сказала на в’єтнамському. А сама поспішила забратися з номера. В інтернеті ж пішли відгуки зовсім різні, починаючи від того, як класно що «Мух не буде! Не проганяйте його», потім хтось скаржився, що його гекон боляче за палець вкусив. А хтось скаржився, що вони так кричать, що неможливо спати і тут наші гекони показово закричали. Звук був ніби наша шафа намагається полетіти з кімнати через стелю. Але не це була найбільша проблема цієї ночі.
О другій годині ночі Даші стало дуже погано, причому первинний симптом був такий – тривожний сон, потім спазм у шлунку. Я почував себе на всі сто, крім однієї проблеми — я розумів, що тріумфувати мені залишилося недовго, адже мені теж снився тільки що кошмар. З невеликою надією я ліг спати, але коли через годину прокинувся від сильного спазму зрозумів, що в наш план подорожі доведеться внести серйозне коригування. Найбільша проблема була у вже купленій екскурсії на Північні острови. Рано-вранці Даша змогла більш-менш підвестись на ноги і навіть сходити в Ананас тур і домовитися про перенесення поїздки. Я навіть з ліжка встати не міг. На щастя дружина добре подбала про аптечку із собою. Найприкріше те, що якщо звернутися в якусь страховку, то буде госпіталізація і тоді зовсім плани подорожі можуть накритися. Весь сум-смуток того, що відбувається, ще посилило те, що я помітив помилку в дати зворотного авіаквитка Ханой-Хошимін. У нас на півночі В’єтнаму, в кінці поїздки могло бути на два дні більше, які з великою ймовірністю дуже потрібні будуть. На щастя квитки коштували всього 45 $ за двох, на тлі всіх витрат це не так багато, але все-таки прикро. Штраф за зміну дати коштував 45 $ … Ми вирішили поки ніяких дій не приймати, адже це лоукостер, йому досить хоч трохи зрушити свій маршрут, і ми безперешкодно змінимо дату у свій бік. За день ми змогли вийти погуляти хвилин на 30 та полежати хвилин 5 на лежаках. І то це було вже глибокого вечора. 
Що це було? Їжа з корабля навряд чи це було за 12 годин до отруєння. Їжа в Лотерії була за 7 годин до отруєння, і у кожного була своя страва, разом ми їли дуже смачне фризерне морозиво, про яке приємно згадувати, навряд чи морозиво. Залізна банка фанти за 5 годин теж навряд. Масаж оліями та зірочкою викликав підозру, але інтернету невідомо ситуацій, коли це труїло людей, навіть швидше навпаки рекомендують при отруєнні. Причому в салоні нас потім заспокоїли, коли ми з побоюванням вдруге прийшли, адже масажисти теж голими руками ці олії втирають. Залишається під підозрою лише почищене помело, їсти яке, як відомо, треба персонально почистивши кожну часточку. Зрештою це не брудні руки продавця. Загалом загадка, що це було, залишилася за завісою. Але ми знаємо одну найголовнішу помилку, яку ми допустили за всі подорожі Азією – цього дня ми не їли нічого гострого, ніде не додавали до страви соус чилі. З цього дня ми абсолютно кожну трапезу супроводжували цим рятувальним соусом. Впевненості в силах на завтрашній день не було, тому північні острови довелося зрушити ще на день. На завтра ми запланували щось не менш екзотичне та гарне, якщо будуть сили.

Пляж Зоклет

У турагентстві російський чоловік доводив, що самостійне відвідування цього пляжу набагато дорожче ніж його тур за 960 000 (44 $). Коли я попросив його обгрунтувати він навіть калькулятор дістав, але при максимальних його підрахунках і хитрощах він не плюсував більше ніж на 200 000 (19 $), а в результаті самостійне відвідування пляжу на двох обійдеться в 96 000 (4,5 $).
Оскільки ми вранці відчували відносно себе впевнено, то вирішили вирушити в провінції за Нячангом. На міському автобусі номер 3 за дві години ми доїхали по 24 000 (1$) з особи до пляжу Зоклет. Дорога була яскравою та екзотичною. Причому ми якось так віддалялися від моря, що не вірилося, що тут зараз опиниться пляж. В автобусі спостерігали романтичну сцену як молодий кондуктор загравав до, судячи з усього, знайомої дівчини. Це було дуже мило, тому що вони були справді милашки. Ще дорогою наш автобус примудрився протаранити машину, що йшла попереду, але хіба в’єтнамці напружуватимуться щодо таких дрібниць? Ні! Просто поїхали далі. Кажуть, що вхід на пляж платний, але щось ми так і не знайшли кому і за що платити, враховуючи, що пляж нічий. Якщо нас запитати, що було найкрасивіше у В’єтнамі, то на фото думаю зрозуміло. Хоча ця думка була на той момент, попереду на нас чекали ще захоплюючі види Сапи і неперевершений Ніньбінь. Але на той момент Зоклет у нас вважався найкрасивішим у поїздці. Красивіше хіба що було тільки на Мальдівах, якщо порівнювати саме цей тип природних явищ. Хоч спека була градусів 35, купатися було якось ліниво. Я думаю, ми перші хто опинився в ідеальну погоду на Зоклеті, але так і не купались.

Ми просто йшли пісочком у нескінченну далечінь. Щоразу ноги огортали теплі гребінці хвиль і тут же до ніг приєднувалася якась прозора живність, яка відчалювала з наступною хвилею. У білому пісочку вирувало життя, всі мушлі кудись повзли по своїх справах у різні боки. Вдалині вздовж набережної виднілися кораблики та маленькі човники. А ми все продовжували ліниво брести. Причому часом пальмові гаї закінчувалися та починалися соснові бори. Це було досить дивно бачити сосни у такому екзотичному місці. Переповнившись екзотичними враженнями, хоча цими видами насправді не надивишся, ми звернули в вулички прилеглого села. Ми йшли у пошуках якихось байкерів або таксі, щоб дістатися водоспадів, які знаходяться десь далеко в іншій провінції. У селі опинився масштабний готель, до якого ми й завернули. У готелі не дуже говорили англійською, але вони раді були нам допомогти в будь-якому питанні. Для початку відправили нас на терасу: чай, каву, згущене молоко, банани та інші смаколики в нашому розпорядженні.

Причому безкоштовно. Така гостинність дуже і дуже підняла нашу прихильність до в’єтнамців. Дівчина на пальцях з’ясувала, що ми хочемо на водоспади Ба Хо і що нам треба таксі. Таксист по телефону сказав що це буде коштувати 600 000 (26$) в обидва боки. Ціна звичайно велика, але, за фактом на таку пам’ятку по всіх країнах екскурсія дешевше не коштуватимуть. Ми погодилися. Коли по GPS доїхали до потрібного повороту, куди вже машина не проїде, то зрозуміли, що це все було по ходу нашого третього автобуса, але на жаль про це ніде не було інформації в інтернеті. Автобусна зупинка була просто на повороті у бік водоспадів. Зрозумівши, що назад нам таксі не треба ми сторгувалися з таксистом до 350 000 (16 $). Правда пояснити це йому можна було тільки після того, як він зателефонував своїй англомовній подрузі, а вона виступила перекладачем між нами. Щоправда, щодо англійської подруги в мене залишилися великі сумніви, мені здалося, що я просто в’єтнамський швидше зрозумів, ніж вона щось виразне вимовила англійською. Але коли всі один одного зрозуміли, чудово! Тож на водоспади!

Водоспади Ба Хо

Ішли ми вздовж рисових полів довго та тяжко і найголовніше питання, як довго ще йти? У цьому селі навіть в’єтнамською не говорили. Спроби домовитися про оренду велика чи байка закінчувалися нічим. А сонце по відчуттям на 40+ палить. Звичайно, якби ми вміли водити байк і не боялися ризиків, то всі попередні і безліч майбутніх маршрутів були б набагато простіше. Проте в нас було саме так. В одному з будиночків на ганку сиділо все сімейство та два байки. Оскільки дорога пряма і ніхто не їздить можна було б якраз спробувати себе на байку, зайшовши до них у двір, всі мої спроби пояснити, що я хочу у них взяти в оренду байк, закінчилися мовчанням і посмішками. І найскладніше, що незрозуміло, скільки ще йти, а раптом два дні?)

Не заперечую, густі рисові поля — це дуже красиво, але ми сюди не за цим добиралися. Незабаром було невелике перехрестя. На якому ми зустріли англомовних туристів. Ага, тож після 30 хвилин важкого маршруту треба ще пройти 2 км, а потім водоспади. Треба було щось вирішувати, сонце було дуже жорстоким і 2 кілометри здавалися недосяжними, ми після отруєння ще не відновилися повною мірою. Біля перехрестя стояв невеликий магазинчик із лавками. На лавці на розслабоні сидів в’єтнамський хлопець, а поряд два велосипеда. Ми запропонували парубкові дати нам в оренду велика. В’єтнамець розмовляючи тільки рідною мовою швидко збагнув що до чого. Спочатку він показав на велосипеди, потім на себе, потім на нас, руку простяг убік водоспадів. Я кивнув “Так”, він показав негативний жест рукою і видав звук байка зображуючи, як він його заводить. Я кивнув, він махнув, щоб ми нікуди не йшли і побіг. Загалом негативний жест у в’єтнамців більше схожий на фрагмент грузинського танцю. Спочатку ми не могли зрозуміти, що це за жест, коли бачили його в різних ситуаціях. Виглядає він, ніби в’єтнамець закручує лампочку в патрон однією рукою на рівні свого вуха. А тим часом поки я вам розповідав про спільне між грузинським мистецтвом та В’єтнамом повернувся наш хлопець на байку. І ось ми вже втрьох мчимо з вітерцем горбатою дорогою. Хлопець виявився дуже балакучий, але говорити з нами він міг лише жестами. Так от поки наш кінь мчав він примудрився і кермувати і повертаючись до нас обличчям, жестами розповідати, що для захисту обличчя від згоряння потрібно прикупити респіраторну маску, і взагалі у нього є друг, який по дорозі назад допоможе нас відвезти куди треба.

Нарешті ми дісталися комплексу з водоспадами. Тепер попереду дрібниці, щоб дістатися третього рівня водоспаду потрібно пройти перші два прямо по скелях вздовж річки. Спочатку все виглядало доволі безпечно — стежка, вздовж мальовничої річечки. Потім було роздоріжжя, і якийсь рашитськомовний хлопець нас запевняв, що треба йти саме вліво. Але мене бентежила велика червона стрілка, яка вказувала йти праворуч. Але хлопець так переконливо нам доводив, що ми повірили. Після п’яти хвилин вбирання в якусь нереальну гору крізь ліси нас зовсім насторожило те, що великі стрілки показують у зворотний бік, та й водоспадів якось нема. Крізь зарості лісу ми розглянули що вдалині, через урвище є і водоспади, і стрілки в потрібну сторону. Тут було все просто — хлопець або помилився, або дуже багато часу провів, спілкуючись з в’єтнамцями. Довелося повертатись. Причому на півдорозі вирішили зрізати і почали пробиратися вниз урвища, щоб потім піднятися на верх іншого берега. По дорозі була головна перешкода – швидкісна глибока річка з порогами. Якимись перелазами по каменях ми все ж таки здолали річку і навіть залишились сухими, а хоча від спеки, мокрі, вже стояли на іншому боці. Тепер із правильними стрілочками. Далі довелося виконувати каскадерські етюди щоб піднятися нагору.

Відстань загалом невелика між водоспадами, а ось висоти щоб піднятися — достатні. У водоспадах дуже красива вода і рибки, що роблять пілінг. Правда надвечір вони вже, мабуть, були не голодні і послуги пілінгу не надавали. Натомість колір води – каламутно-бірюзовий просто зачаровував. Цей водоспадний комплекс був схожий на водоспад Ераван у Таїланді. Покупавшись на другому рівні водоспаду, ми полізли на третій. Коли ми стояли на самому верху, ми почувалися дуже гордо як для людей, які ще не до кінця відійшли від отруєння. Тепер можна було достатньо накупатися. Поруч була стежка у дрімучий ліс, зі стрілочками, що ведуть назад. Звідти вийшов ще один оркомовний хлопець з дівчиною і дуже зрадів, що нарешті побачив водоспад. Хлопець поцікавився, чи будуть далі ще два водоспади. І дуже здивувався, що водоспади вони пройшли, але не тією дорогою. Висновок тут простий — не ходи проти стрілочок, навіть якщо тебе дуже переконують.

Оскільки у лісі навряд чи щось цікаве буде ми вирішили назад піти тією ж дорогою. До речі, вона під спуск точно розрахована не була. Ми спускалися тільки тому, що знали, що там точно була стежка для підйому. На виході з комплексу на нас уже чекав наш байкер зі своїм другом, він показав жестом, що один байк нас двох назад не дотягне. Але тепер не могли зійтися на ціні. Ми гордо заявили, що краще тоді пішки підемо, хоча пішки ми навряд чи дійшли б 4 км після такого довжелезного маршруту. У хлопців теж особливо виходу не було, їм же треба повертатися додому в той же бік. Їм довелося йти на наші умови. З хлопця, який віз саме мене сміялися його друзі. Мабуть, він їм уже похвалився, що везтиме дівчину, а віз прекрасного мужика в повному світанку сил. Під’їхавши до самої траси, ми заскочили в нелегальний бус-маршрутку. Нелегальним він мені здався тому, що, як тільки ми сіли водій одразу сховав табличку «Нячанг», бо попереду був поліцейський пункт. Після такого насиченого дня, годинний масаж ніг це маст, та ще й 20 хвилин масажного крісла в подарунок, поки роблять масаж, та ще й по 4$ з особи просто шикарна ціна.
В’єтнамський ведучий щось дуже переконливо розповідав по телевізору, а за його спиною по карті Індокитаю, посилено рухався циклон. Причому північ країни вже явно починала потерпати. Причому ведучий це явно говорив не без хвилювання у голосі. Нам добре, у нас 35, але маленька проблемка, всього через 4 дні ми будемо в самій північній точці країни. І ще проблема, що Індокитаєм називається та частина Азії, куди входив В’єтнам і ще деякі країни. Гугл нам натякав – не лізьте! Але ж не стане нам на заваді якийсь потужний циклон. Все, спатки, перед наступною порцією екзотики треба добре виспатися.

Північні острови Нячанга

На щастя це не та північ, на яку циклон рухається, тут якраз продовжує палити сонечко, хоча за прогнозом це останній день. Кораблик, змішана група та дружня атмосфера. Цього разу були навіть двоє орків на кораблику, які вчора були з рашистською групою на південних островах і розповіли нам історію.

расійська версія Південних островів Нячанга та інші пригоди тимчасово живих орків

Якщо ми були в повному захваті від південних островів, то шок в орків ще не скоро минеться. Оркогід, який нічого не міг розповісти, бо «Та я тут сам тільки вдруге!» і коли видали маски з трубками для плавання, частину масок заховали і вимагали з рашиків платити за ці маски інакше з острова назад не повезуть, причому гід, який був удруге допомагав в’єтнамцям збивати гроші за маски з туристів. Справа там дійшла майже до бійки. Тільки так вдалося уникнути оплати за «зниклі маски». У результаті їх звозили просто на два острови без жодної анімації з водним баром та танцями та майже розвели на гроші. Втім, у хлопців це була не найбільша проблема із лохотроном. У перші дні вони виклали близько 300$ на різні покупки. Особливо вони були обурені на те, за скільки їм продали фрукти. Якось велорикші вмовили їх проїхати до готелю, в готелі, як завжди, ціна виявилася набагато вищою, ніж домовлялися. Власники велосипедів пішли за ними прямо всередину готелю та почали збивати гроші. Рятуючись від «рекету», хлопці звернулися на ресепшн, на що отримали відповідь, «А чим ми вам допоможемо, розбирайтеся самі!» Схоже, дорогий чотиризірковий готель виявився трохи в долі. Я уявляю, якби за нами хтось ув’язався, то в хостелі просто послали б подалі цих шахраїв. Хостели та гестхауси дуже дорожать своєю репутацією. Оркам ми тоді ще співчували як туристам, обдурити туриста це дуже підло. Але особисто моя думка, що їхня проблема була, що вони на відміну від нас, починали говорити своєю орчою мовою і з боку виглядали в Нячанзі як гаманці з грошима, це єдине місто, де в’єтнамці вивчили орко-мову, причому явно не просто з цікавості. Але тепер хлопці були з нами у змішаній групі та могли розслабитися на повну.

Острів Орхідей, Оленів та чогось там ще

То був півострів і кардинально відрізнявся від південних. Тут уся краса була всередині. Красиві парки зі ставками, річками і купою розваг. Поки ми йшли, один із наших гідів підійшов та подарував Даші безкоштовний флаєр на катання на страусі (звичайна ціна 40 000 = 1,9 $). Ось зі страуса ми й почали. Ми зайшли у великий вольєр із бамбуковими гаями по центру. Навкруги гордо ходили страуси і строгим поглядом на всіх дивилися. До страуса посунули драбинку, і Даша на нього вилізла. Я дістав фотик, але дресирувальник сказав, що потім буде час пофоткати. Починалося все доволі безпечно, страус легким кроком почав біг, тільки ось у програмі у нього не мало бути бігу. Як з’ясувалося, страус планував цю втечу вже 5 років.

Коли страус набрав якусь нереальну швидкість, а два дресирувальники безпорадно бігли вдалині за ним, я зрозумів, що ситуація вийшла з-під контролю. Обличчя у них були якісь невпевнені. Поки страус мчав по прямій ще було все більш-менш не так страшно, але коли він пішов за поворот на повній швидкості і втік за заростями мені якось стало напружено. За якусь мить з іншого боку вискочив порожній страус. За секунду вискочив ще один із Дашею. Тільки Даша тепер була не верхи як ковбой, а як пікадор на родео. Страус продовжував набирати свої номінальні 70 км на годину. Двоє дресирувальників кинулося на переріз. А у Даші істеричний сміх. Коли страуса перехопили, ми ще довго не могли відійти від сміху. У дресирувальника тепер явно буде проблема з сивиною. Тим часом інша дівчина поїхала на другому страусі, виявляється за програмою страус повинен був повільно пройти коло разом із дресирувальником і зупинитися для фоток. На щастя нам випала поліпшена програма із незабутніми враженнями.

Далі на нас чекало шоу ведмедів. Поки ведмеді показували свої трюки, у спину до Даші постукав хоботом містер Слон. Його господар засунув Даші огірки, щоб вона пригощала слона. Поки ми отримали насолоду від слона дресирувальник запропонував наступну фішку. Давайте ви після шоу на слоні покатаєтеся, це коштує 300 000 (23 $) за двох за фіксованим прайсом. Ми якось не впевнено почали морозитись, адже вже в Таї колись каталися. Але тут він зробив пропозицію цікавіше, йому потрібен буде із зали доброволець на шоу і Даша цілком підходить під цю роль, а ми натомість потім покатаємось позачергово на його слоні. Тут уже відмовитися не можна було. На шоу слон творив різні трюки, і тут він кличе Дашу.

Слон підхоплює Дашу хоботом, залазить на маленький подіум, де вміщаються лише чотири лапи і починає крутитися по колу. Захват був ще той. У азійської публіки було захоплення не менше, адже витягли їх коханих не менш екзотичних за слона — українців! Після шоу нас чекало катання, а після – екзотичний обід. Усі страви були національні та сервіровані дуже ефектно. Однією зі страв було м’ясо страуса, мабуть, він завинив нещодавно за щось. Було багато всяких смаколиків та пляшка місцевого вина. Але її якось поставили ближче до мене і чомусь нам попалися китайці, які не п’ють. Орко-хлопець дістав ром, але його ром виявився трохи слабшим за градусом, ніж вино… вже пливемо кудись. За вікнами все таке гарне, після пари келихів вина починає трохи відпускати. Міцненьке…

Острів мавп

Мавпочки нас вже чекали. Було дуже мило і весело, поки того самого російського орка мавпа не вкусила до крові за шию. Але оскільки ми про це дізналися наприкінці, то не напружувалися і шаленіли разом із мавпами на паркових доріжках. Попереду у нас було шоу собачок та мавпочок. Шоу було прикольне, одна мавпа навіть підняла штангу на 200 кг, принаймні так на штанзі було написано.

Але найцікавіше активіті було після шоу це можливість виграти “Айфон сім!” на собачих бігах. На цей час останній айфон 6s))) Ставка коштувала 30 000 (1,4 $) на одного, але і тут Даші привалило. До нас підійшов гід та подарував Даші безкоштовний флаєр на ставку. Даші сьогодні перло як ніколи і страуси, і слон, і ставка на перегони. Даша поставила на другий номер, а я на четвертий зробив ставку. Згодом ми зрозуміли, що спочатку можна було вивчити собак. У моєї були найкоротші лапи, для мене це був провал. На кожному собаці сиділа мавпочка-наїзниця. Втім, провал був і для Даші, адже переміг номер 3. Усього їх було вісім.

Після скачок було ще трохи вільного часу погуляти островом. Я собі вирішив купити фірмову в’єтнамську каву з льодом, але мені зробили гарячу і дуже переконливо сказали, що на острові немає хорошого льоду. За островом стежили чоловіки у формі, озброєні рогатками та пневматичними гвинтівками, щоб рятувати ліхтарі та інше майно від мавп. Втім, орку, який поліз куди не треба було, також дісталося з рогатки.

Потім нас екзотичним морем уздовж інших островів відвезли назад. Усі недосипані ночі досипалися автобусами. Вийшли сонні з автобуса, а тут якраз масажний салон. Прямо з автобуса на масаж і завалилися.
Екскурсія на північні острови була просто приголомшливою і коштувала по 22$ з особи. Втім, у Нячанзі було все дуже круто і всі екскурсії теж були класними, але час прощатися з містом. Нам тут не вистачало лише одного дня, щоб виконати повну програму відвідавши парк Янг Бей, але північ і центральний В’єтнам вже чекають на нас. Ми не встигали до автобуса поїсти, тому замовили піцу в ресторані та взяли із собою прямо в автобус. Оскільки автобус був сліпером, то довелося галявину накрити на підлозі і в напівлежачому стані трапезувати. Це було досить романтично. Їхали ми за маршрутом Нячанг-Хоян (19:00 – 07:30). Тим часом перші гілки циклону добиралися до Нячанга і за прогнозом сонячних днів вже не буде на курорті.
А тим часом перша половина наших в’єтнамських пригод добігла кінця, такого релаксу та лінивої халяви вже не буде.

Дорога в Хоян

Наш нічний автобус, як завжди, кудись просто летів. А за вікнами йшли зливи. Ми розуміли, що південь ми вже зовсім залишаємо і тепер потрібно морально перейти на зовсім інший формат поїздки. Тепер вона буде дуже активною і не такою теплою. Якщо на півдні В’єтнаму сезон, то на півночі абсолютно протилежна ситуація. Поруч зі мною намагався вкластися спати на підлозі якийсь в’єтнамець. Оскільки ніякий в’єтнамець мені потрібен не був, я йому в м’якій формі запропонував перелягти в інше місце, оскільки підлога довга, не обов’язково це робити біля мене в недозволеному місці. Це був другий водій автобуса, який знав лише одну фразу англійською «Don’t wake up me, I’m second driver and need to sleep!» Потім цей секонд драйвер почав хропіти так, що в кінці кожного хропіння ще й додатково похрапував. За цю ніч він вивчив нову фразу англійською – не хропи. Серед ночі була зупинка хвилин на тридцять, прокинувшись, я виявив, що зливи немає, але вітер так зловісно завивав, ​​що мурашки бігали. Я вирішив прогулятися вниз до берега темною стежкою вздовж темного лісу. Але ніби нічого не могло піти не так, але все-таки пішло, коли я натрапив на собак. Після цього я вирішив від автобуса не відходити далеко. Всю дорогу автобус робив зупинки, і в нього то завантажували, то розвантажували якийсь, схоже, нелегальний товар. Мені так здалося, бо вантажники якось напружувалися, коли я з цікавістю виходив подивитися, що саме вони вантажать. Рано вранці ми прибули до призначення.

Хоян

Вийшовши з автобуса, ми навідалися до найближчого готелю. Дізнавшись ціну готелю, ми вирішили, що готель нам загалом і не обов’язковий. Тоді ми попросили на ресепшені просто залишити речі, на тому й вирішили. Поки снідали у сусідній кафешці, помітили, що поряд сидить Док Емед Браун, який якраз прилетів у 2015-й рік і вже кілька місяців подорожує.

У місті було незвично холодно і хмарно, але оскільки це був центральний В’єтнам у не зовсім своєму сезоні, то ця погода була ще досить лояльною до нас. Ми пішли пішки до старого міста. У Хояні дуже багато місць, які можна відвідати, для цього купуєш “Олд таун тікет” і відвідуєш будь-які п’ять місць, які вимагають квиток. Але насправді місць ти відвідаєш набагато більше, тому що не всі вимагають наявності квитка.

Уздовж старого міста тягнеться річка, якою плавають гондоли з туристами. Місто дуже схоже на Венецію, правда я там жодного разу ще не був, але, напевно, схоже))) Хоча навряд чи схоже, але хіба що наявністю річки, і гондол! Ми не пам’ятаємо, які саме назви місць, які ми відвідували, але постійно по дорозі траплялося щось цікаве. Мені дуже сподобалися храми, я зазвичай не шанувальник архітектури, але тут дракони, закручені дахи, сади з містками через басейни та фонтани, це все справді вражає.

Ще заходили в чиїсь маєтки і Даша відвідувала музей порцеляни. Оскільки погода періодично змінювалася короткочасним дощем, час трапези вирішувався за нас. На іншому березі міста є чудовий заклад – це крита велика територія, на якій безліч лавок, у яких кухарі готують усі можливі види в’єтнамських пельменів та іншої екзотики. Меню — це планшети, що обрамлені в дерев’яну рамку, досить незвичайно. Спочатку ми просто бродили і радували око різноманітністю страв, тут якраз нам чай на таці піднесли, випивши чаю ми зрозуміли, що чай несли зовсім не нам, а для екскурсії, що стояла поруч, в однієї китайки на обличчі просто застигло здивування і нерозуміння того, що відбувається. Оскільки екскурсія тут коштувала по 40$, ми до неї не вирішили приєднуватися, я взагалі не розумію, як у цій країні можна викласти за щось такі гроші. Визначившись із раціоном, ми вибрали явно найцікавіше – асорті та різних видів пельменів. З нашими пельменями схожого мало, але страва не менш смачна і дуже незвичайна.

А апельсиново-маракуєвий фреш начебто підкреслював всю вишуканість. Коли нам принесли цю страву, перше було питання, а як його треба їсти і що саме, але дівчина офіціант врятувала нас зі складної ситуації – то розгорнути і всередині їсти, це просто відламувати, а це повністю можна ковтати. До речі, я вже згадував, що майже все у В’єтнамі ми їли багаторазовими паличками, які стояли купкою завжди на столах? Під кінець подорожі навіть миску рису з’їсти паличками не складало особливих труднощів. Так ось після В’єтнаму ми можемо не те що спокійно їсти будь-яку страву паличками, але й майстерно захистити себе від будь-якої небезпеки, достатньо, щоб у кишені лежали дві багаторазові палички. Якщо раніше, коли у Києві йдеш на суші, іноді втомлювалися руки від орудування паличками, то тепер пальці ніколи не забудуть. Поїли і закінчився дощ. Ми продовжили наше рандомне блукання містом. Це місто, наскільки ми зрозуміли є культурним центром В’єтнаму, як для нас Львів. Дуже все затишно і романтично. Ще заглянули в цікавий довгий фастфуд для місцевих, подивитися, але побачивши в ньому туристів, всі продавці оживились і накинулися на нас як на приманку. Мені відразу вручили спрінг-рол на пробу, хтось мені щось посилено розповідав, а хтось домовлявся, що ми маємо повернутися саме сюди. Ледве вирвалися) Хоч за перші три години ми подивилися практично все, але потрібно було дочекатися вечора.

Ми просто гуляли. Найправильніший спосіб скоротати час – сходити на годинний масаж. Але в Хояні чомусь ціни починалися в середньому від 400 000 проти 100 000 як у Хошимін. Оскільки туристів, які бажали було мало в такий холод йти, то масажисти торгувалися до упору. Ми в результаті за двох заплатили щось близько 280 000 (12$), все одно порівняно з Києвом ціна смішна. А тим часом усе холодало та холодало. Замість учорашніх 35 уже було максимум 15 та вітерець. Такий перепад дуже відчувався. Масажисти гріли свої руки об наші спини та час від часу шморгали носом))) Але все одно масаж — це добре. Вийшли із салону, на вулицях уже темно.

Місто дуже змінилося, все світиться, таке враження що настало свято якесь. Місцеві ті, що вдень продавали різні сувеніри, тепер перекваліфікувалися — пропонуючи свічечки в коробках-човниках. По нічній річці час від часу пропливали човни, що світилися. Люди всюди фоткалися і довкола панувало різне активіті. Пробігши вгору тонкою колодою під нахилом, утримавши рівновагу Даша вдарила в гонг, за що виграла приз, це коштувало 5 000 (0,25$), Безліч китайських ліхтариків горіло вздовж вулиць і тут же продавалися, як сувеніри. Ми ніби опинилися в якомусь іншому місті, ніби весь день місто спало, щоб увечері розпочати свої гуляння. З Хояном асоціюється одне слово – романтика.

Коли вже треба було йти назад до готелю на трансфер, ми ще раз вирішили пройтися в центр і насолодитися красою вечірніх вогнів, що відбиваються у темній річці. Далі нам треба було рухатися в Дананг, трансфер ми собі замовили в старому місті по 5$ з людини, у нас всі намагалися уточнити у якому номері готелю ми зупинилися, і не могли зрозуміти, як це ми не зупинялися. Залишивши повний любові та радості Хоян ми вирушили далі. Місто – вогнина!

Дананг

У Дананзі у нас так само не було нічого заброньовано, тому що ми не знали, куди точно приїде трансфер. Через 40 хвилин ми в’їхали в Дананг і помітили нереальних розмірів мегаполіс за вікном. Чомусь ми були впевнені, що це буде СМТ в якому ми легко знайдемо готель. Але ось у місті так відразу знайти готель і вселитися, це треба ще прокачати скіл.
Де вас висаджувати? Запитав водій.
«Так, мабуть, десь у центрі» Невпевнено сказав Я. З нами їхали китайці і сказали, що найкраще вийти біля моста-дракона. Ну звичайно, де ще китайці можуть висадити нас, як не біля дракона))) А міст і справді виявився у вигляді дракона)

Коли під’їхали за вікном лила злива, циклон вже зовсім накрив північ В’єтнаму. Нам китаєць сказав, що вже можна одягати плащі, бо приїхали. Ми із впевненим виглядом вийшли без плащів і побігли. Тут же підвернувся готель. Даша сіла на ресепшені, а я пішов в окрузі подивитися ще готелі, щоб порівняти ціни. Але окрім сусіднього готелю за 63$ в окрузі нічого взагалі не було. Ну ОК, 18$ за ніч тепер виглядає не страшно. Забравшись під ковдру вирішили поїсти смаколиків. Впустивши шматочок печива на підлогу, я помітив, як купка мурах з’явилась з нізвідки тут же почала трапезувати. Загалом, що падає в цьому готелі на підлогу, не повертається.
Ранок був похмурий, але без дощу. Поки що з погодою можна сказати що щастить, дощі або вночі, або коли ми їмо чи їдемо. У Дананзі одна значна пам’ятка, але яка! Печери в мармурових горах. Туди ми й вирушили. Правда онлайн чекін на літак показував, що ніби як boarding time буде за 7 годин до вильоту, але це якийсь баг. Принаймні залишалося сподівається, що це баг. Печери нам відразу сподобалися, це така розвага години на 4. Причому це не щось дрібне, а повноцінні печери, в яких треба лазити у вузьких отворах і відвідувати храми всередині.

І кожна наступна печера виявляється цікавішою за попередню. На самому початку була карта, але вона настільки абстрактна, що ми заблукали в переходах між печерами та вершинами гір, на які можна було вилазити. Показуючи місцевим фото мосту, до якого нам треба дістатися, ті просто розводили руками. Схоже, у цьому неосяжному комплексі навіть місцеві не скрізь були. Одна з печер була зроблена у вигляді спуску в пекло. Чим нижче лізеш, тим більше демонів і жахів трапляється. А вершина однієї гори була навпаки відзначена як дорога до раю. Цікавий факт що ми побували навіть у якихось судячи з усього забутих печерах без освітлення, які ми дивом знайшли за одним із храмів.

По комплексу були вказівники з написом “Free of charge toilet”. На самому туалеті була також велика табличка. Але на виході тут же намалювалася англомовна в’єтнамка і почала вимагати гроші. Я її запитав “Could you read this sign please?” вказавши на табличку. Вона щось намагалася викрутитись, мовляв, вона ж працює у цьому комплексі. На що я чемно ще раз попросив, щоб вона прочитала напис вголос, з другого разу нарешті всі питання відпали.

Хочу зазначити, що жителі центрального В’єтнаму відрізнялися від Півдня підвищеною жадібністю, чим іноді трохи виводили. При спробі купити щось, твоє питання про ціну впритул не чують і демонстративно починають насилу тобі шукати найкращу пляшку води серед тих, які лежать перед тобою. Причому, коли дуже хотілося пити, а спектакль, який тривав з пошуком кращої пляшки вже затягнувся на хвилину, а потім нам таки зволили сказати ціну з націнкою в чотири рази від звичайної вартості, за якою її продають тут скрізь, у Даші здали нерви… Що трапилося того дня в Дананзі, залишилося в Дананзі. Але одне ми знаємо достеменно, та жінка вже навряд чи захоче повернутися до туристичного бізнесу.
Цікаво, що в комплексі в одному місці був ліфт, який коштував якусь невиправдану ціну та міг заощадити аж 5 хвилин підйому на тлі чотиригодинних лазінь. Я думаю, що ліфт у планах планувався трохи вищим.

Для особливих поціновувачів біля парку продаються мармурові статуї у ціновому діапазоні семи тисяч доларів. Вдалині ми побачили номер нашого автобуса, який ходив відносно рідко. Ми так мчали і гнали через велику трасу, що кондуктор спеціально тримала водія. Але залетівши до автобуса виявилося, що він їде не в той бік. Ех, а так старалися. До вильоту у нас ще було години сім, а в місті більше нічого особливо і немає. Знайшовши на карті велике озеро, ми поїхали до нього. Принаймні нам залишалося сподіватися, що автобус до нього під’їде. До нашої бесіди під’єдналася юна в’єтнамка, сказавши, що теж вчить французьку, почувши, як ми говоримо французькою мовою. Вона була вкрай здивована, що ми говорили трохи іншою)))) Як не дивно, але автобус дійсно приїхав саме до того озера до якого ми хотіли. У місті відбувалося щось незвичайне, біля багатьох магазинів у бочках люди спалювали папір, виносячи його зі своїх магазинів. На асфальт у багатьох місцях висипали якісь цукерки та накривали на вулицях столи для дружніх застіль. Незабаром всі і скрізь щось їли за столами, причому часто нас запрошували приєднатися, схоже на якесь свято. Перекусивши в місцевій кафе, ми вирішили зайти на критий ринок. Але різкий запах не дав нам довго знаходиться, причому та ж картина була і на ринках інших міст.

Прогулявшись уздовж озера, Даша знайшла 50 000 (2,1$). Привалило! Оскільки страх після отруєння трохи відступив, а на вулицях було багато стрітфуду, ми вирішили спробувати взагалі весь асортимент міста. І наприкінці ще й вітамінкою «плюс» запили) Смак дитинства. Повернулися в готель по речі, туди тут же під’їхав таксист, зайшов за нами в готель і повіз нас в аеропорт. Причому я в дорозі зрозумів, що ми взагалі-то й не викликали жодного таксиста. Ось це сервіс! У в’єтнамському літаку все було настільки розслаблено, що навіть стюард спершись об стінку, стояв і їв якийсь буріто. А коли треба було пристебнутись на зліт, він його дожував сидячи. За годину на нас чекає щось зовсім нове та інше – Північний В’єтнам.

Дорога в Сапу

Літак затримав свій виліт на годину, в результаті до Ханою ми прилетіли близько 00:00. За вікном погода не розташовувала до себе. Але на відчуття виявилося тепліше ніж ми собі уявляли. Нам треба було розібратися як би так заночувати і рано-вранці поїхати на міжміському автобусі в Сапу. Таксі незрозуміло вигідно чи ні, а ось і Шатл бас. У шатлбасі ми просиділи 40 хвилин і навіть з місця не зрушили. Водій все обіцяв, що за 15 хвилин поїдемо, як ми з’ясували пізніше це такий ханойський стайл усіх водіїв. У результаті ми поєдналися з іншими хлопцями з шатла і поїхали на таксі за таку саму ціну. Їхали якусь нереальну кількість часу в центр, місто виявилося величезним. Діставшись центру за 400 000 (по 18$ за всіх) ми вселилися в готель, який був заброньований ще з ранку. Нас у готелі з радістю прийняли та пообіцяли організувати нам вранці квитки до Сапи, але при цьому назвавши ціну приблизно по 20$ з особи. На ранок менеджер сказав, що квитки будуть дешевшими, всього по 16$ з людини. Рано-вранці нас забрало таксі з готелю і підвезло до сліпер баса. Щиро кажучи, мене на сліпер баси вже починалася алергія. Але в Сапу на сліпері це дійсно зручне рішення. З міста автобус виїжджав більше години, заїжджаючи в усі закутки, причому в деяких просто постояти, це дуже дратувало, адже час на півночі нас критично підтискав, але як я казав це Норз-В’єт-Стайл! Якась туристка пожартувала, що чула новини про сніг у Сапі, ми ще, пам’ятаю, якось посміялися так незручно… Їхали ми, їхали та ще раз їхали, ця дорога здавалася вічною, але часом за вікном заливали зливи, тож все-одно ми б у цей час особливо не погуляли. Як не дивно, але дощі поки що нам зустрічалися або вночі, або в дорозі, або, коли їмо. Чесно кажучи, щастило в цьому плані конкретно. Нарешті автобус повернув із шосе і поїхав у бік гір Сапи. А в гори він їхав безпосередньо вгору, до хмар, а от із них не виїжджав. В один момент і в правду на дахах став з’являтися місцями сніжок. За пів години їзди, коли пішли сніговики на вулицях і бурульки на деревах почалося таке дивне почуття. З одного боку, ти сидячи в легкому літньо-осінньому одязі всім розумом розумієш глибину дупи, в яку потрапив, а з іншого боку мозок відмовляється вірити очам, ніби все-таки там насправді тепло. Автобус відчинив двері, і я повний надій, що це сніг, що просто ще не розтанув, вийшов з автобуса і всі надії розлетілися.

Це був не просто триндець, тут навіть не описати ті емоції жаху і букет почуттів, який супроводжувався пронизливим холодом у кожній клітині тіла і особливо крізь літні сандалі. Що робити ми просто не знали, але щось треба було вирішувати. Якщо з речами питання якось можна вирішити, то розмірів мого взуття у всьому В’єтнамі просто не існує. Найздоровіша спочатку ідея була поїхати назад цим же автобусом, на другому місці була ідея, спочатку поїсти, а потім через дві години поїхати. Але після важкої дороги ще 7 годин автобусом їхати не хотілося. Пішли їсти, у кафе опинився справжній камін. Багато в’єтнамців були з приголомшеним виглядом, як мінімум тому, що сніг вони бачили втретє в житті. «Сапа – місто в якому в середньому один дощовий день на місяць» Хто цю статтю написав??? Він взагалі був у Сапі? В’єтнамка в кафе нас заспокоїла, що зараз ще нормально, а от учора і позавчора…. Вже четвертий день непроглядний туман і сніг з дощами, зараз плюс шість, уночі був нуль, цієї ночі буде два градуси, завтра гугл обіцяє ясно і плюс 16. Поїли, трохи зігрілися, ноги в шкарпетки, шкарпетки в пакети та сандалі. Вийшли надвір, а там ніби ще холодніше стало, а видимість взагалі по нулях ще й дрібний крижаний дощ мрячить. Якимось дивним бажанням ми вирішили дістатися туристика інформейшена.

Село Кат-Кат

Недалеко від Сапи є село Кат-Кат, коли ми сказали, що плануємо його подивитися, менеджер так сміявся, наче його лоскотали десять кольорових хлопців. Я навіть не знаю чому ми вирішили, напевно, тільки через любов до туризму, але ми залишили в туристику речі, купили рукавиці та дощовики і вирушили-таки до села, щоправда, на таксі під’їхали ці два км. Згодом тіло звикло і холод не здавався таким крокодилячим.

На вході в село дівчина, яка перевіряє квитки, нам щиро сказала, що дуже рада нас бачити. Таких психів виявилося небагато. Село можна було обійти стандартним маршрутом, а можна було пройшовши половину заглибитися в ліс, а там карта взагалі незрозуміло що показувала. Село виявилося реально прикольним зі швидкісною повноводною гірською річкою та водоспадом.

З одного з будинків долинала музика, там були на всю танці. В’єтнамці плескали під музику бамбукові палиці, а танцюючі в цей момент підстрибували. Потанцювати міг так кожен, але для цього треба було роззутися, що в нашому випадку здавалося неможливим, треба тепло берегти.

У селі туману було менше. З заглибленням у ліс ми настільки перестаралися, що назад вибиралися через інше гірське село. Маршрут змогли вирівняти, показавши двом дітям фотку моста з брошурки, і вони нам вказали напрямок. Вже темніло. Назад із села вибратися було нелегко, бо крім нас було ще тільки двоє людей і жодних таксистів. Один в’єтнамець зателефонував до служби таксі і сказав чекати тут. Але по В’єт-стайлу ніхто не приїхав, напевно водій перед виїздом вирішив почекати хвилин 40. Назад йти в гору було нелегко, тому що з її щемив потік холодної води, заливаючи ноги. На половині шляху таки попався таксист, але вже, на мою думку, було все одно.

Був нічний автобус. Але кардинально для нашого маршруту нічого не змінювалося виїхати вночі чи вранці. Зрештою вирішили заночувати. Почали шукати готель. Знайшли, торгувалися до того, що нас господар відвів нас за руку до дешевшого готелю. Головне питання було, чи є опалення? Звичайно, ні! Тут не буває таких холодів. Але менеджер, що гріється біля тазу з вугіллям, пообіцяв, що в номері буде електроліжко. Електро-що? Відправив Дашу перевірити, що це таке, Даша повернулася і сказала, що й справді, під простирадлом є тонка грілка, яка включається в розетку і починає гріти. Ок, увімкнули грілку і пішли їсти. Знайшли собі ресторанчик із каміном, правда, то була піч-буржуйка ще й саморобна, проте тепло. Ось тут ми засіли на години. Наївшись від пуза, ми раз у раз просили повторити нам гарячий напій з лайма та меду. Під пічкою грали кошенята. Від речей йшла пара, ноги я тримав практично в печі, це було дуже затишно, саме ця трапеза зайняла у нас перше місце за спогадами їжі у В’єтнамі. Я не знаю скільки ми там годин просиділи до пізньої ночі, але йти не хотілося. У номері стояв дубар. Нашу мокру одежу намагалися висушити феном, все було крижаним і мерзли руки. Вся надія була на електропростирадло. І вона не підвела. Вночі засмажило так, що телефон, що лежить на ліжку, видав повідомлення про перегрівання і перейшов в аварійний режим. Загалом за всю поїздку це був перший день (11-й за рахунком) у якому стався провал із погодою. Та й то я вважаю, що ми справилися непогано. Далі план був такий, вранці дивимося, як обіцянки гугла про погоду в +16 і сонце здійсняться і вирішимо їхати відразу чи ні. Прокинулися ми вранці, на вулиці був плюс 16 та сонце, ніякого туману. 

Екскурсія по селах

Там було багато варіантів екскурсій, ми вибрали якусь із них по 17$ з людини і одразу замовили в готелі автобус у Ханой, таким чином у нас була прив’язана екскурсія до автобуса, і ми були спокійні, що автобус без нас не поїде. У цей момент ми й зрозуміли, що на ціні автобуса готель у Ханої нас сильно наламав, у півтора рази. Оскільки в’єтнамці своїми спробами на чомусь надурити в порядку дістали нас, то готель відгріб відразу за весь центрально-північний контингент, про це я розповім пізніше, історія з цим готелем тепер надовго буде у мене в топі боротьби зі спробами надурити. А тим часом ми поїхали на екскурсію. Як згадувалося раніше, всі водії півночі вшановують кодекс «Зупинися будь-де на пів години повтикати» цей водій не був винятком.

В одному дворику ми простояли якусь неймовірну кількість часу, мабуть, через те, що на водія просто налинули теплі спогади. Вздовж нас постійно їхали байки що везуть дерева. Зараз, напевно, здається, що в цьому щось є дивовижне, але нас було не здивувати після байка, що везе великий поперек стоячий диван. Але диван потім перемогло велике дзеркало між водієм та пасажиром. Цікаво як воно було пасажирові їхати і всю дорогу дивитися на себе, правда дзеркало до рівня очей прям трохи не дотягувало, але було дуже смішно. Та що то дзеркало проти двох туристів з рюкзаками, що сидять за водієм маленького байка, що мчить наздоганяючи автобус. Один турист аж трохи звисає з байка. І вся ця пригода на повній швидкості буде особисто з нами, поспішаючими в аеропорт. Але до цього байка ми повернемося пізніше, поки що ми сидимо з водієм та спостерігаємо за проїжджаючими деревами. Нарешті спогади у водія закінчилися, і він поїхав далі. На одній із зупинок до нас підсіла наш гід – місцевий житель чудово розмовляюча англійською. Дівчина була на повному позитиві, а коли побачила, що я в сандалях не на жарт злякалася, чи не з’їхав я з глузду.
– “Там же буде дуже слизько! Не треба у сандалях!”
– “Це мій стиль!” Гордо відповів я! Усі від душі посміялися. Ну звичайно сидячи у спортивних кросівках можна посміятися. Тим часом автобус виїхав на таку гірську красу, що я одразу забув про вчорашній сніг. Сапа це одне з найкращих місць В’єтнаму, це так красиво, як я навіть не знаю, як. «Зупинимося тут?» Запитала дівчина. Та тут можна було й не питати.

Ці сходоподібні залиті водою рисові поля, в низовині гір, ці річечки та містки вдалині. І це був навіть не сезон. Куди ж красивіше? Далі ми почали піший маршрут вниз до сіл. Я в інеті подивився фотки з сезону, коли поля густо-зелені хочу сказати, що в обох часах є своя краса. Дорогою нам зустрівся відпочиваючий кабанчик, який ліниво похрюкував. Крім нашого гіда з нами завжди йшла ще ціла делегація її подруг. Уздовж стікаючих струмків, стояли дерев’яні механізми, які мололи якусь крупу, за рахунок тиску води. Екскурсія селами була настільки душевна і позитивна що по неволі починаєш любити всіх в’єтнамців. Потім у нас був обід. На обіді всі туристи між собою добре познайомилися.

Ми зі своєю 17-денною програмою подорожі В’єтнамом були просто слабаками. Маршрути в деяких туристів були настільки масштабні та заплутані, що в нас це просто якийсь лінивий відпочинок виходив. Один британець таке враження, що просто вирішив літаками політати. У деякого, початок був з Нової Зеландії. А один хлопець навіть пігулку від малярії на всяк випадок випив. Одна жінка з Ізраїлю дуже здивувалася, що Україна та Оркостан — це різні країни, вона завжди думала, що це одна країна, ось вона, коли була в оркостані під час великої пожежі… Я щоб підтримати розмову просто уточнив, чи це пожежа, коли Наполеон увійшов? Виявилося, йшлося про якусь іншу пожежу. Трапеза закінчилася і почався треш — ми пішли в гори. Після дощів там було слизькіше ніж на вазеліновій фабриці. Часом триматися не було за що. А сандалії справді дуже легко ковзали. Подруги нашого гіда всім допомагали, а особливо мені.

Я зі своєю статурою і висотою виглядав ніби ліліпути ведуть Гулівера на прогулянку. У якихось місцях дорога була ще й болотиста. І начебто все не так погано просувалося, поки справа не дійшла до одного крутого спуску метрів десять завдовжки. Коли я зрозумів, що зчеплення з землею остаточно втратив, залишалося тільки бігти вперед. По сторонах росли якісь колючі рослини. Всі помічниці тільки співчутливо спостерігали за приреченим, але ще чистим туристом і тільки моя доблесна дружина з усієї сили стрибнула в мій бік. На все, що відбувалося, можна було ставити ставку. Моя швидкість різко знизилася зі світлової, до звукової. Я з усієї сили почав утримувати Дашу, яка від мого імпульсу почала долати протилежну траєкторію і в якийсь момент все зупинилося, ми обидва встояли на ногах! Героїня! Героїня! Героїня! Відразу отримала респект від усієї групи, а один хлопець похвально розповів історію, як його дівчина в аналогічній ситуації просто втікла убік, і висловив свої милування, яка мені дісталася класна дружина. Одна дівчина з гідів мені принесла товстий бамбуковий ціпок і сказала, що далі я тільки з палицею повинен йти. Палиця була зручна ще тим, що я в собі відчував якийсь приплив джедайської сили і час від часу бився з бамбуком. На черговому узліссі був передих і тепер можна було знову насолоджуватися краєвидами. Я так радів, що ми заїхали до Сапи, я був під враженням, що заявив, що це найкрутіше місце з тих, що ми бачили у В’єтнамі. Даша сказала, чув би я себе вчора, коли вимагав, щоб мене посадили назад до автобуса. А тим часом мені зробили коника, а Даші серце з травички.

Далі наша стежка вела через бамбуковий ліс. Тут було все просто, відпустиш бамбук — спливеш униз. Це було справжнісіньке випробування на спритність. Вийшовши до великого водоспаду, нам сказали, що все позаду і маршрут закінчено. Подруги гіда відразу розклали купу барахла на продаж. На жаль, як би віддячити їм не хотілося, але там реально було барахло доларів по 14$.

Даша правда прикупила браслет у дівчинки 7 років, яка їй допомагала. Потім ми піднялися в наш бусик і гід сказала, що ми повинні дуже поспішати, оскільки двох туристів чекає автобус у Ханой. Хоч до чотирьох ми не встигали, але переживати не було чого, адже в них тут усе схоплено. Забравши речі в готелі, я ледве відмив сандалі від глини. Нас забрало таксі та довезло до автобуса. Водій уточнив, що ми саме ті, на кого він чекає і дав нам ще 10 хвилин купити собі їжі. На вокзалі продавалося повно стрітфуду. Оскільки в автобус треба було заходити босоніж, то в моєму випадку двоє водіїв допомагали мені зчистити з джинсів глину. Я б у Сапі ще на день залишився, але так було ризиковано робити, оскільки днів залишається до повернення на південь мало, і будь-яка непередбачена ситуація може викинути найцікавіше з програми.
На зворотному шляху ми багато спали, тому 7 годин пролетіли набагато швидше. Потім ми, напевно, хвилин 40 їхали по Ханою в надії, що автобус проїде десь поруч із центром і на сороковій хвилині якраз і сталося те диво. Як добре з собою мати GPS. Далі треба було заселитись.
Ми знайшли якийсь готель. Поки я домовлявся з господарем о 22:00, щоб він нас рано-вранці відправив у Халонг, Даша швидко на планшеті знайшла цей готель і таким чином ми заощадили по пару доларів за ніч. На Букінгу він виявився на долар дешевшим, остерігаючись такс, господар нам зробив ціну ще на долар дешевше, ніж світилася на планшеті. Вже було годин 11 вечора і ніщо не віщувало пригод, але треба було поїсти, а злива тут почалася така, що я боявся, що В’єтнам зараз змиє з карти. Усі пристойні заклади були закриті. А скрізь де було відкрито виявлявся якийсь бордель. В одне кафе піднялися на ліфті на четвертий поверх, але навіть не вийшовши з ліфта, Даша натиснула на перший, та як тут навряд чи годують. Я натиснув другий, бо там теж позначка ресторану. Тут я натиснув на швидкість кнопку першого поверху. Поруч було ще одне кафе, в якому всі не напружено сиділи. Хазяйка підійшла і червоними очима глянувши крізь нас сказала, що тут немає їжі. На мою думку, тут творилося щось нелегально-бордельне. Гаразд, купимо собі печива до чаю. До речі печиво у В’єтнамі дуже дороге, чомусь це у них ексклюзив. Але виходу не було. В порівнянні пачка Марії коштувала приблизно, як тарілка рису з м’ясом.

Бухта Халонг

Якщо в пошуках написати В’єтнам, то його візитною карткою буде бухта Халонг. Але ця бухта має пару мінусів – вічно погана погода, ціна та добирання. Ціни йдуть зовсім різні, все залежить від того, що входить і який кораблик. Наша екскурсія коштувала по 55$ з особи. Їхати в один бік треба було близько 5 годин (всього 170 км). Але в автобусі був справді класний гід. Гід грав на повну, особливо коли розповідав, що водія у сонячну погоду всі вважають за кілера, коли він одягає свої окуляри. Дорогою ми заїхали до великого сувенірного магазину, в якому туалети були начебто для королів, ну ціни на сувеніри приблизно такі самі. Ми приїхали в бухту і звичайно ж туман. Нас посадили на кораблик.

Я спочатку ще подумав, як такий корабель може коштувати так дорого, але коли бачив туристів на дешевших варіантах, зрозумів, що все не так вже й погано. Годували на кораблі так ніби турбувалися, щоби ніхто не переїв. Коли почали пропливати вздовж скель звичайно стало дуже красиво. Потім нас висадили на човники, і ми плавали крізь печери у скелях, запливаючи в ділянки моря, повністю оточені горами.

Далі була висадка на великому острові, де ми вирушили гуляти великою печерою зі сталактитами та сталагмітами.

Щиро кажучи, бухта Халонг зайняла далеко не топ місць того, що ми бачили. Тобто там звичайно красиво, але дорога близько 10 годин в обидва кінці і ціна імхо того не варті. Хоча так дивно, це та знаменита частина у В’єтнамі, що є у всіх гідах. Але враження такого не відтворила. Їдучи назад в автобусі, ми були трохи засмучені тим, що чомусь не вразив Халонг. Але буквально наступного дня Ніньбінь все виправив. До цього ми ще мали нічну прогулянку по центру Ханоя.

Ханой

Хоч ми на півночі вже не перший день, а Ханой у нас лише проїздами, переїздами та ночівлями. Настав час і йому приділити увагу. Це похмуре і непривітне місто вночі перетворюється на щось чарівне та незабутнє. Величезне озеро Поверненого меча прямо в центрі міста, а навколо озера наче найкращі майстри світу зібралися і все найгарніше зробили. На острівці храм із загнутими дахами, до нього веде червоний міст, що яскраво світиться. Десь посеред озера висвітлюється прожекторами якась споруда, судячи з усього, куди меч повернули. Вздовж неосяжного озера всі гуляють, а одна в’єтнамка вигулює свого собаку і на всіх підозріло дивиться. Коли вона повз нас пройшла третє коло, мені вона теж здалася підозрілою. Хотілося їсти, але тільки не рис і тут же на замовлення висвітилися KFC і Dominos Pizza. З яким задоволенням ми їли піцу, вперше за скільки днів ми їмо не страву, засновану на рисі. Домінос відзначився, як і в Індії, коли касир, не знаючи до ладу англійської, намагається тобі запропонувати якийсь додатковий інгредієнт у піцу. Якщо в Індії з горем навпіл по телефону ми з’ясовували що таке екстачі (додатковий сир), то тепер ми з’ясовували форму бортика у майбутньої піци. На десерт зайшли до кав’ярні. Знайшли в меню пудинг, але менеджер нас впритул не міг зрозуміти і повторював, що кава справді класна італійська. Потім таки зрозумів, але пудингу не було в наявності. Він так перепрошував, ніби це був найбільший його провал. Коли я встав, то своїм гуліверським зростом вп’явся в персикове квітуче дерево, хлопець ще більше вибачаючись почав з мене збирати пелюстки, та я і сам був не проти перепросити.

Так ось, персикові дерева вони ставлять на лютневий Новий Рік замість ялинки. Стійте, то ми зараз знову у 2015? Ні, ми у 2016-му, але новий рік все одно буде тільки через тиждень. Ну ок. Пішли продовжувати почесне коло вздовж озера. Різко зросла кількість людей із морозивом. На шляху був невеликий магазинчик, у якому всі брали по дві-три пачки морозива. Тут ми й поласували. Звичайно, класно, коли найдорожче морозиво коштує вдвічі дешевше, ніж найдешевше печиво. Ех круто відпочивається, сиділи ми і спостерігали, як мешканці катаються на якихось міні-скейтах, тільки під кожну ногу свій. Закінчувався 13-й повний день нашої поїздки, а за відчуттям ніби пів року тому ми прилітали до Хошиміну. Завтра у нас буде остання запланована локація та можна вважати план подорожі виконаним. Отже, ранок ми їдемо на автовокзал Ханоя.

Ніньбінь

До вокзалу ми дісталися міським автобусом, щоб більше перейнятися містом. А ось на вокзалі нам трапився справжнісінький водій північного В’єтнаму. Ми спочатку чекали хвилин 30 виїзду, потім ще хвилин 20 поки він таки наважився і потім ще годину не поспішаючи їхали Ханоєм. Іноді його помічник вискакував і шукав людей, яким треба передати посилки. Швидкість нашого бусика можна уявити, якщо помічник міг на ходу вискакувати, а потім наздоганяючи застрибувати назад. В автобус вантажили просто неймовірні речі. Найефектніше це великий моток товстого кабелю, причому настільки великий, що двоє його ледь заштовхнули в автобус. Нас-то час підтискав, адже до кінця світлового дня треба заселитися в Ніньбінь, вирушити в Тамкок і попливти човником. А повільність маршруту просто давила на нерви. Помічник дуже часто звисав на ходу з відчинених дверей у пошуках посилок, часом хотілося його непомітно підштовхнути. Відстань у 108 км ми їхали години 3. Але таки доїхали і це тішило. Вселилися в готель, який відмітили, але не змогли забукати через букінг через баг у додатку. Далі треба було їхати на байку або на таксі, яке потенційно таксі то дорого вийде, адже на околицях за містом треба багато чого дивитися.

Спочатку менеджер готелю запевняв мене взяти в нього в оренду байк, я спробував проїхати метрів з десять, після чого менеджер умовляв мене їхати на таксі. Ми так і зробили, доїхавши за 4$ до Тамкока. До речі менеджер готелю нам дуже допоміг, поставивши ряд зірочок на гугл карті, які треба обов’язково відвідати. Нам треба швидше десь перекусити і в дорогу на човниках. Оскільки час був вечірнім, то всі ресторани були вже порожніми. Але при цьому все одно хотдоги готували довго, щоб ти напевно відчув ресторан. Запасшись зеленим чаєм, ми нарешті вирушили на довгоочікувану екскурсію човником тихою річкою вздовж скель (18$ за двох).

Причому на човниках тут гребуть винятково, тримаючи весла ногами. І ось вони ті самі краси Тамкока, які ми очікували побачити в бухті Халонг. І найголовніше ми тут одні, немає натовпів туристів, краса просто не виразна. Небо було затягнуте і над Тамкоком стояв туман, завдяки цьому гори виглядали досить загадково. Але справа навіть більше була в тиші, тихо було так, ніби втопили якогось рашиста. Для цієї країни така тиша не властива. А тим часом наш човник заплив у печеру, на порядок довшу, ніж печери бухти Халонг. Тут, коли запливаєш не завжди одразу бачиш вихід з іншого боку. Зі стелі стікають струмки і дрібні дощі, часом голову доводилося дуже низько пригинати. А за печерою все ще красивіше і зеленіше. Релакс просто проникав у кожну клітину тіла, а найголовніше знаєте, що? Ми повністю виконали весь запланований маршрут В’єтнамом, здолавши тисячі кілометрів! Ми молодці, далі ще буде безліч краси, але зараз ми успішно дісталися останнього регіону. Часом хтось пропливав на зустріч, а потім ми знову самі, весь Тамкок тільки наш. І знову-таки зараз не сезон, а все дуже красиво. Нас переповнювало бажання швидше вирушити в піший маршрут між цими скелями, де є суша. Одного разу ми зупинилися, і жінка запропонувала за доплату продовжити наш маршрут неофіційною частиною. Ми були тільки за, але не склалося. Наша пані човняр не розрахувала свої сили і через пару хвилин ми настільки завантажили в болоті, що я боявся, що ми на завтрашній літак не встигнемо. Гребли всіма силами, за перші хвилини п’ять ми навіть на міліметр не зрушили. Недарма офіційний туристичний маршрут закінчувався раніше. Всіма силами ми таки здолали болото, та ось далі проти течії у жінки сил і зовсім не залишилося веслувати, вибачившись вона розгорнула човен назад… у болото… назад ми його пройшли легше, бо добре приклалися, набравши швидкість і відштовхнувшись руками від містка, який був із нашого боку. Річка перейшла з режиму релаксу до екстриму, а головне до пригод! Ми ще для повноти букета з Дашею вирішили помінятися місцями, як ми не перекинулися, навіть для гіда залишилося загадкою. Незабаром наш півторагодинний маршрут закінчився.

В інтернеті є дописи що свідчать, що, попри ціну екскурсії човнярці в кінці треба дати чайові. У мене в кишені було 15 000 (0,6$). Але тут жінка незадоволено почала висловлювати, що це мало, ми повинні дати чайові у розмірі 50 000 (2,2 $). Я їй спробував донести, що насправді ми її взагалі нічого не винні, але ситуація тільки загострювалася, в результаті я вихопив назад наші гроші, пояснивши, що я передумав давати чайові. Сподіваюся, після цього вона зрозуміла, що означає, коли ніхто нікому нічого не винен. А ось у дівчини фотографа, яка з іншого човна зробила нам пару фоточок, ми купили фотки, адже пам’ять все-таки. Фотограф також спробувала розповісти, що все-таки ми повинні нашій човнярці дати 50 000, але якось не сильно наполягала, мабуть, боялася тієї ж долі. Для довідки на сусідніх річках годинна екскурсія коштує по 45 000 з людини, і за чайові у вигляді 10 000 нас готові були розцілувати, але як описувалося раніше, в’єтнамці, на жаль, далеко не найкращі представники Азії в порівнянні з тайцями та ланкійцями. Збоку може здатися, що ми досить жорстко давали відсіч нахабства, але інакше бюджет усієї поїздки вийшов би доларів на 500 вище, якщо потурати всім, хто вважає, що ти йому щось винен. Далі ми вирушили пішки у бік однієї із зірочок на карті, які нам поставили у готелі. Не дійшовши до зірочки, ми звернули раніше, бо вже побачили стежки через ці шалено красиві зелені гори, річки та залиті рисові поля. З деяких гір на нас дивилися гірські цапи.

Час від часу зустрічалися будиночки чи просто місцеві святині зі свічками. Іноді перетиналися з усміхненими місцевими жителями. Варто було на кілометр відійти від туристичного місця, тобі вже всі посміхаються просто тому, що ти прийшов сюди. Навіть гірські козли якось добріше дивляться. Гуляти цими місцями можна вічно, без мети і маршруту.

Догуляли ми до повної темряви. Звичайно, коли почало темніти, ми повернули у бік дороги, але доки до неї дійшли вже була повна темрява. Прогулянка була просто кайфовою, а завтра ми ще матимемо цілий світловий день для таких розваг. Діставшись пішки назад до Тамкока ми влаштувалися в кафешці. Здебільшого страви у цій місцевості переважали за участю кози. Але якось ми не дуже любителі. А ось фо бо та стейк ніколи не підводили. Ледве пояснивши, що таке хліб ми таки зробили замовлення. Такс, на столі не стоїть чилі, головне правило після отруєння – не трапезувати без соусу чилі. На прохання нам принесли і соуси, і страви, але не хліб. А де хліб? Ще готується! Вже не в першій кафешці В’єтнаму той же прикол із хлібом, який готується. Причому на Канарах була та сама проблема. У країні заведено подавати хліб гарячим, тому, вони його намагаються розжарити до біла, перш ніж принести. Щоб полегшити всім завдання Даша просто пішла на кухню, і взяла наш хліб, не дивлячись на переконання кухаря «Але він ще недостатньо гарячий!». Але тепер маю гарячий хліб і холодне м’ясо. Я вирішив завдання стратегічно — пішов на ту ж кухню і погрів у мікрохвильовій печі собі м’ясо. Кухар і офіціант заінтриговано спостерігали за мною. А коли я розігрів, всі ми радісно посміхнулися один одному. Тепер було все гаразд. В’єтнамці точно не напружуватимуться, якщо турист виявить ініціативу у приготуванні. На десерт гарячий напій з лайма з медом і можна повертатися в Ніньбінь. Тим часом повернувся наш нічний друг – дощик. У номерах знову дубар. Північ В’єтнаму дуже сувора, а на півдні зараз сонечко і +33. Оскільки у номері були перебої з вайфаєм, нас переселили на інший поверх, показавши перекладену фразу з планшета.

Зміна рейсу

Наступного дня у нас заплановано той нічний переліт, який ми помилково взяли не на той день. Ранок почався з радісного повідомлення на пошту “Schedule changed” цього я і очікував. Оскільки змінилося час вильоту, тепер ми можемо безкоштовно зрушити квитки на інший день, не дивлячись що рейс зрушився лише на годину. На Південь нам по суті так рано не треба, адже ми там все найцікавіше вже подивилися. Але проблема в іншому, на півночі реально прохолодно часом, і судячи з тенденції, ми сьогодні до літака встигнемо подивитися останні місця, які є у нас у списку на півночі. Була ідея потрапити назад у Нячанг. Це трохи було б напружено, але цілком реально. Але й тут проблема, у зв’язку з циклоном, Нячанг зараз теж переживає не найкращі свої дні. А ось у Хошиміні 33 та сонце всі дні на проліт. Загалом вирішили тікати-таки з півночі у вказаний день. Маршрут все-одно до вечора буде закінчено, а судячи з усього, починаючи відсьогодні дощі вже не скоро закінчаться. Зайшовши в онлайн чекін, ми помітили проблемку, наш рейс перенесли на годину вперед опівночі, а виліт світиться знову о 15:00. Стало лячно, я зі скайпу зміг додзвонитися до підтримки лоукостера. Перед нами стояло непосильне завдання передати шести-символьний латинський код в’єтнамцю. Найпростіше рішення – спелінг, але на кожну букву придумати явне англійське слово не так просто, на букві «Y» ми застрягли на повну. Оператор, допомагаючи нам уточнював, “Вай, це як Янки?”. Та не знаємо ми як пишуться якісь янкі. А слів, які ми підбирали на букву «Y», не знав оператор. Все ускладнювалося тим, що крім цієї літери є ще 5. Збоку здавалося, ніби двоє туристів вирішили зіграти по телефону у слова. Я не знаю з якого разу, але його база таки прийняла код, і ми тепер могли перейти до суті. Спочатку хлопець нас переконував, що виліт взагалі не змінився, а потім дійшов висновку, що змінився на північ, але при цьому він щось хоче нам сказати. Я повторював питання «So, today we will fly at 23:55?», а у відповідь отримую приблизно таке Yes, but vô nghĩa tuyệt đối. Ще раз перепитую, і він знову щось хоче додати. Ми з Дашею дивимось один на одного в повній розгубленості. Я повторюю фразу по-іншому, він знову “Yes, but vô nghĩa tuyệt đối” Нам залишалося тільки сподівається, що vô nghĩa tuyệt đối означає “Хлопці, ви такі класні, я вам кричу!” Бо інакше ми ризикуємо побачити циклон у найповнішому розпалі.

Транг Ан

Доїхавши на таксі до гарної пагоди, правда не з першого разу доїхали куди хотіли, але таке, ми виявили мальовниче озеро, що йде в далечінь і знову наші улюблені човники. Але спочатку поїсти! Поки ми їли, господар зі своїми друзями курили якусь явно нелегальну штуку. То була довга труба схожа на бонг. Коли ми зустрілися поглядами, мужик мені люб’язно запропонував пихнути. Опритомнів я в Києві Це було дуже привабливо, але ми утрималися. Дощ мрячив конкретно, це був другий день за подорож, коли нам не пощастило з погодою. Коли здавалося, що поспішати нікуди, адже і так дощ, гірше точно не буде, приїхала два великі автобуси з китайцями, що кричать. Ми доїдаючи на ходу, побігли на човни. І першими попливли в далечінь. Транг Ан кардинально відрізнявся від Тамкока, тут теж було красиво, але інакше. Без китайців наше щастя тривало хвилин 40, поки вони нас не наздогнали. Вони захопили весла і допомагали додавати швидкості своєму човняру. І такі радісні дивляться, мовляв, наздогнали нас.

Від радості ще більше почали кричати між собою. Але чому усі китайці завжди кричать? Хвилин через 20 човен повернувся назад. Невже це все? Але не так усе просто, повернувши на роздоріжжі, ми рушили у бік великої гори. Уздовж гір Даша помітила дроти, виявляється вони там були навіть дуже в тему, адже попереду нас чекала настільки довга і звивиста печера, що в ній провели освітлення.

Концентрація китайців тут просто зашкалювала. Пропливши ще ряд печер, храм та ще цікаву будову на воді, ми допливли до фінішу. Ех душевно у них тут у провінціях Ніньбіня. Далі пішли, як і вчора, експромтом у бік якоїсь зірочки на карті, підкріпившись холодним зеленим чаєм і солодкою приколяхою за долар, якою ми потім ще три дні насолоджувалися.

Ще потрібно було змінити шкарпетки на сухі, і в сувенірній крамниці виявилося, якраз усе що треба для комфортного взуття – шкарпетки, пакунки та гумки. Причому про гумки вигадала продавщиця. До зірочки треба було йти багато кілометрів. Але ми так впевнено йшли безлюдною дорогою, ніби нас попереду мала чекати машина. Та й справді, десь на десятій хвилині шляху ми знайшли таксиста, який просто сидів і чекав. Таксист так і не зрозумів, звідки ми взялися, але з радістю повіз нас до мітки. Приїхавши на місце, ми знайшли купу туристичних автобусів. Ага, значить, тут реально щось є.

Спочатку ми поблукали В’єтнамським храмом, потім піднялися по високих сходах кудись дуже високо, але там крім поховань нічого не виявилося. Спустившись ми пішли стрілочками з нечитаним написом в’єтнамською. Ми не знали куди і навіщо ми йдемо, але тут реально все якесь гарне та прикольне.

По дорозі ми заглянули в місце схоже на монастир. Потім хвилин через 20 стрілочки пішли у зворотному напрямку. Потім ми довго йшли селом, де нам всі раділи.

Потім уздовж рисових полів. Мені здається, що ми були там, де не ступала нога туриста. У результаті ми забрели до дорогого великого ресторану, який стояв практично серед поля біля дороги. Дорогим він був не тому, що шикарний, а просто тому, що там було дорого. І до того ж несмачно. Причому для В’єтнаму це невластиво, коли несмачно, це реально був виняток. Щоб нам було смачно йти, дорогою ми вирішили купити кексиків, але продавалися вони лише коробками.

Довелося придбати цілу коробку. Нам навіть до Києва вистачило. Після кількагодинного хаотичного блукання ми вирішили зловити таксі і поїхати у бік однієї з відвіданих міток, там, де ми бачили цікаві краєвиди, де круто погуляти. Але таксист вже когось віз, і за одне нас підхопив. Щойно все стало екзотично, ми вийшли. GPS нам ніби казав, куди ви взагалі запхались, як ви назад виберетеся? А нам-то що, у нас літак лише на сьогодні запланований) Дорогами і стежками ми зайшли кудись глибоко між горами і дісталися печер, але там було все завалено і закинуто, а численні шматки скель на пророслому асфальті вказували на те, що місце схоже колись не пережило землетрус. Були залишки вивіски та вказівників, валялося кілька плакатів. У печери ми поткнутися не вирішили, хоч вони були зовсім біля нас. Далі були відчинені ворота у спорудах для утримання худоби. Виглядало це все трохи зловісно, ​​враховуючи, що ми невідомо де, і найближча жива людина за кілька кілометрів від нас. Ми почали потихеньку вибиратися у зворотному напрямку. Та й у бік аеропорту треба трохи просуватися, адже він знаходиться за Ханоєм, який розташований за 130 км від Ніньбіня, який за 6 км від Там Кока, в провінціях якого ми десь блукаємо. На зворотному шляху ми знайшли в’єтнамський гірський храм, яким у різних місцях мовилися записані історії, а туристу вказувалося куди далі йти.

Час нас звичайно вже піджимав, але як же таке пропустити. Прикольно так, гуляєш і щось цікаве знаходиш. Внизу будувався готель, але нас робітники не помічали, а поряд була річка витікаюча з печери. Серед робітників знайшов дівчину, яка жестом сказала, що за 90 000 (4$) зараз попливемо. Сіли в човен, підбігла її подруга і сказала, що ми пропливемо п’ятикілометровий маршрут десь за годину. Як це за годину, та у нас якось не особливо є година, ай добре потім доведеться швидше збиратися. Я попросив жестом дівчину, щоб викликала нам таксі до того часу, як ми припливемо. Ех човник у Ніньбіні це завжди добре. Таке пропускати неможна!

Цього разу ми пливли вздовж місцевих поселень та будиночків, що було досить забавно. В одному місці був такий низький міст, що його мало не лежачи пропливали. По дорозі назад ми запливли в печеру, пропливли її і повернулися назад. Сум-печаль була в тому, що грошей у нас було впритул, щоб на таксі доїхати до Ніньбіня. А ось після човника в мене залишалося лише десятка в кишені, яку я й віддав на чайові. Було видно, що жінка справді раділа. На щастя з таксі все відпрацювало чітко і почалася дорога додому. Термін «Дорога додому» у нашій поїздці використовується в той момент, коли ми залишаємо максимально далеку заплановану точку. Тобто попереду у нас ще може бути багато цікавого та запланованого, але воно вже йде за фактом зворотного маршруту.

Дорога до Хошиміну

До Хошиміна треба було здолати всього 2000 км, авжеж основну частину літаком, але до літака у нас є близько 5 годин і дуже велика відстань. Зараз ми їдемо без грошей на таксі з провінцій в Ніньбінь, щоб забрати свої речі в готелі. Доїхавши до готелю треба було терміново розміняти гроші, але цього дня у В’єтнамі сильно хитнувся курс, і ми думали, що в готелі просто хочуть нас наламати. Позичивши у готельного менеджера гроші, щоб розрахуватися з таксистом я пішов швидко де-небудь поміняти гроші. Якщо у всіх містах тобі міг поміняти мало не перший зустрічний, то тут чомусь усі від мене, як від вогню тікали. Зайшов я в якийсь елітний ресторан. За столиком сиділи єдині відвідувачі — на вигляд гангстери якісь. Причому гангстери елітні, у піджаках та з годинником на руках. Підійшов я до господині з питанням розміну, вона мене не могла зрозуміти. Її батько, літній в’єтнамець при всьому бажанні теж не зміг зрозуміти навіщо я йому пропоную 50$ з фразою “Change to Dong”. Ситуація була якась безвихідна, у Ніньбіні реально англійською розмовляли одиниці. Навіть у нашому готелі для вирішення питань використовувався або перекладачі, або їхній друг, який розумів англійську. Дівчина вирішила зрозуміти мене за допомогою гангстерів, що сидять. Коли вона мене підвела до них, ті з цікавістю дивилися на мене. Я показав п’ятдесятку, хлопці різко змінилися в обличчі і відразу кожен став не при справах і мені здавалося ніби вони переді мною за щось виправдовуються. З рестораном не склалося, виходжу і бачу поруч магазинчик з усяким барахлом. Я туди з грошима, а там в’єтнамець затягує в себе ну настільки великий бамбук, що мені навіть ніяково стало, коли ми зійшлися поглядами, я йому явно кайф обламав. По його виду, він явно відчував викриття. Тааак, конверстейшен явно не складеться. Ще була низка спроб, але максимальне, що я досяг так це мені показали пальцем кудись у бік траси на Ханой. Потерпілий фіаско я повернувся до готелю міняти за невигідним курсом. У хлопців була складна математика на тему – чим більше здаєш, тим кращим є курс. Але вся математика накрилася, коли вони вираховували курс п’ятдесятки. Мені на руки дали донги за дуже вигідним курсом. Ну ок, треба перекусити і якнайшвидше продовжувати шлях. Біля автовокзалу була кафешка з хот-догами та більярдом для ліліпутів. Супер! Поки готувалися хот-доги, ми зіграли дві партії. Оскільки ще йшов безкоштовний чай, то двічі встигли попити чайку до і після трапези. Час на літак зовсім піджимав. Мене запевняли, що автобус на Ханой ходить цілодобово кожні 15 хвилин і ось останній за весь час поїхав якраз 15 хвилин тому. Ситуація розігрівалася. Тут же намалювався місцевий житель і почав розповідати, що за два кілометри є другий вокзал, там точно є автобуси і за 70 000 (3,1$) таксист нас довезе. Ага, зараз же, я чудово знаю, що 2 км за лічильником це близько долара. Хлопці вирішили скористатися тим, що ми поспішаємо і сказали, що таксі по лічильнику не поїде. А я вирішив скористатися принципами і надіслав їх услід за рашистським кораблем. Вийшовши з вокзалу впіймали таксиста, що не розмовляє англійською і сказали йому «Bus, Hanoi» чоловік впевнено кудись нас повіз, головне, щоб не в Ханой. Приблизно через 2 км за 23 000 (1$) він нас висадив на заправці біля траси та поїхав. Тут ніякого вокзалу тут немає. Біля траси стояв мотоцикліст і в’єтнамець, що дивилися в далечінь. Нестача часу вже дуже давила. Обидва звісно не говорили англійською, але при фразі Ханой хлопець ствердно кивав головою і ставив якесь питання. Ось чому всі в’єтнамці не можуть просто ствердно кивнути, їм обов’язково треба поставити якесь питання наприкінці. Наявність питання наприкінці відповіді лякала. Я зловив вайфай і по перекладачеві його спитав. Він знову кивнув і знову зі своїм запитанням. Я йому вручив планшет, але він на латиниці не зміг написати в’єтнамські слова. Що ж робити. Вдалині з’явився сліпер бас і двоє хлопців пожвавіли. Сліпер промчав повз нас на швидкості, і водій показав жестом уперед. Те, що відбувалося далі, було схоже на якусь квест-гру на швидкість. Хлопець із речами застрибує до мотоцикліста, до нас незрозуміло звідки підлітає ще один байкер і махає щоб ми сідали. Даша сідає з рюкзаком ззаду, а за рюкзаком сідаю я зі своїм рюкзаком, та так, що починаю трохи звисати з сидіння. У цей час ми вже на повній швидкості мчимо за автобусом. За кілька хвилин автобус зупиняється, і наші мотоциклісти його обганяють і стають спереду. Водій автобуса щось швидко каже, і ми повинні терміново роззутися та швидко заскочити до автобуса. Я заскочив, Даша вдалині кричить, щоб я гроші їй передав для мотоцикліста, але в’єтнамець уже розрахувався з нашим байкером, і всі швидко заскочили в автобус, який перейшов на другу космічну швидкість і помчав у бік Ханоя. 

Тепер можна було перевести подих і відкинутися на затишному місці. GPS показував, що ми рухаємось у потрібному напрямку. Їхати близько двох годин, можна розслабитися, але на 50-й хвилині ми вже були зовсім недалеко від міста і сталося щось знову не за планом. Автобус зупинився, і всі пасажири різко почали вибігати. Один хлопець виявився англомовним і пояснив, що автобус має дві зупинки і перша саме тут. Якщо вам в аеропорт, то виходьте та пересядете на прямий автобус. У цей момент до нашого автобуса приїхав якийсь інший автобус, на вигляд досить прямий, і хтось показав нам на нього. Ми швидко на вихід, але помічник водія, махає, мовляв, сидіть, зараз поїдемо далі. Як далі? нам ніби тут? Знову всі в’єтнамською говорять. Другий автобус починає від’їжджати, я босоніж, Даші сказав, щоб збирала речі, а сам побіг асфальтом за другим автобусом. За мить наздогнала Даша і ми знову кудись мчимо. На слово Airport кондуктор кивнув щось середнє між “Так” і “Нам в інший бік”. Проте водій був впевненим чоловіком і зовсім не розуміючи нас погодився. Коли ми досягли окружної Ханоя автобус поїхав нею і на щастя у потрібний нам бік. Шикарно, їдемо на передніх сидіннях біля водія. Я почав спати. Тут Даша будить і каже, що автобус різко з’їхав з окружної до центру. А нам туди зовсім не треба. Гаразд, наші пригоди ще не закінчено. Водій завіз нас на великий автовокзал і махнув: «Приїхали, так, Аеропорт! Так!», а ось по GPS нам ще більше сорока кілометрів до аеропорту. Відразу ж налетіли як мухи місцеві водії зі своїми послугами. А одна дівчина на щастя говорила англійською, але вона почала запевняти, що в аеропорт можна потрапити лише на її байку, при тому, що на вулиці дощ. Почали шукати вхід до кас. Водії почали хапати за руки. На першого, який схопив, я так різко закричав прямо в обличчя, що в кращому разі він втратив запори до кінця життя. Вузькі очі йому більше не світять. У касах нам з радістю хотіли продати квитки в Сапу, але, коли зрозуміли, що нам в аеропорт, дівчина зі співчуттям сказала, що краще зловити таксі. Такий варіант ми теж тримали напоготові. За вокзалом зловили таксі і здавалося, що ну тепер точно потрапимо в аеропорт, причому наша мітка на карті наближалася. На під’їзді водій вирішив уточнити “International?” я за звичкою кивнув, а потім думаю, політ та у нас саме «Domestic». Та що ж діється із цим маршрутом? Почали гуглити, аеропорт начебто на карті один. Водію я уточнив, що нам доместік, він впевнено кивнув і довіз нас!!! Коли ми, радіючи, що встигли, підійшли до табло, помітили, що нашого рейсу немає. Якийсь хорор творився. Працівник, глянувши в наші квитки, сказав, що ми помилилися терміналом і нам потрібен ще один автобус. Кількість автобусів у нашій дорозі до аеропорту просто зашкалювала, але цього разу ми за 5 хвилин доїхали куди треба. Мені здається, щоб проїхати половину Південної Америки ми використовували менше транспорту, ніж за останні пару годин на цьому маршруті. Пройшовши реєстрацію, ми полегшено зітхнули, у нас навіть ще година залишалася на передих, тому що ми з Ніньбіня дуже швидко доїхали. Ціни в аеропорту були практично такі ж, як і в місті, так що можна було засісти в ресторані і відпочивати. Рейс затримався ще на годину, в результаті до Хошиміну ми прилетіли близько другої години ночі.

Повернення до Хошиміну

Вийшли з аеропорту, знову дика спека та ніякого дощу. Так, ми знову на півдні. Більше не буде того північного холоду. Оскільки ми вже знали, що 10$ за таксі аеропорту — це багато, вирішили дістатися своїм ходом у центр. Ми пішли впевнено за натовпом, адже вони явно знають, як потрапити в центр, бо так впевнено йдуть. Через 5 хвилин всі сіли на свої байки і роз’їхалися хто-куди. Ми залишилися самі, як на мед налетіли власники байків з пропозиціями доїхати із ними на байку. Ледве від них відбившись ми знайшли таксиста, який на питання ціни дістав купу купюр і показав нам. Даша вже на рефлексі з обуренням запитала: Скільки?! Але в нього було 130 000 (5$). Шикарно, поїхали. Було видно, що таксист був щиро радий нашій компанії. Приїхавши до вже знайомого району, ми намагалися втрьох розглянути серед купи наш готель. Коли Даша його таки знайшла, і таксист так зрадів, що навіть у долоні заплескав. Ось було видно людина просто рада, що вона довезла туристів і нам радісно, ​​що ми не на півночі країни. А місто просто вирувало нічним життям, тут ніби ніколи не сплять. Прийшовши в номер, було незвично вмикати кондиціонер на охолодження. Ще годин п’ять тому нам холоду було достатньо. А тим часом поштою я боровся за справедливість з одним із попередніх готелів. Вже була пізня ніч, на завтра було заплановано просто спокійний день.

Тунелі Кучі

Ми неквапливо прокинулись і побрели плавитися під зимовим гарячим сонечком. Снідавши, ми вирішили зайти розміняти грошей в один уже знайомий готель, де два тижні тому брали екскурсії. Хлопець з ресепшена дуже зрадів нашому візиту і запитав, як просувається подорож, хлопець був гордий, коли дізнався, наскільки ми цінуємо його країну. Хоч день планувався без активностей, але побачивши список екскурсій, ми не змогли втриматися і наступної миті вже їхали в автобусі. Ось за що мені сподобався В’єтнам, хоч серед ночі замов екскурсію, тебе рано вранці відвезуть, хочеш серед дня замов — тебе відвезуть, народ на цю тему зовсім не напружується.
Хоч ми до в’єтнамсько-англійської вже досить звикли, але все-таки половину промови гіда розібрати не змогли. А розповідав він доволі прикольні речі. Екскурсія була у тих місцях, де в’єтнамські та радянські партизани давали відсіч американським солдатам під час війни. Показували багато саморобних пасток і хаків щоб завалити американського солдата. Це було щонайменше ефектно, хоча краще б цими пастками мололи радянських окупантів. А потім був спуск у самі підземні тунелі. Гід призначив одного з туристів йти першим за ним, але поки той гордо протикав свій шанс, то виявився щонайменше п’ятим. Першим, як не дивно, виявився я. Тунель був дуже низьким і вузьким, якщо в’єтнамець міг по ньому бігти пригнувшись, то поза в якій мені довелося його долати була просто невимовна. Кожні 20 метрів можна було зійти з дистанції і в один момент наша група почала рідшати. Я ж гордо доповз до останнього поїнта – 120 метрів. На виході погодували якимось вареним коренем, що нагадує картоплю і показали бюст Хошиміна. Екскурсія була не довгою, але цікавою, ми були задоволені тим, що поїхали. По дорозі назад автобус зупинився, щоб усі зробили фоточки на рисовому полі на тлі заходу сонця.

Увечері ми пішли тестувати місцевий Макдональдс. До речі, це був один із найкрутіших маків, що ми побачили. Третій поверх відведений для дитячих свят, причому коли ми були, то відразу дві групи щось відзначали. Послухавши як в’єтнамською співають знамениту Happy Birthday, ми пішли на поверх для дорослих)

Там був крутий сенсорний стіл, при торканні до дільниць якого змінювалися кольори. З нульового на третій поверх у прозорому ліфті їздили замовлення, таким чином роблячи коло та спускаючись до каси. У них у маку можна замовити навіть збірний гамбургер! Я з’їв незабутнього смаку поркбургер. Хошимін — це місто старту або фінішу туристичного маршруту, тому тут всі або білі, або спалені-згорілі. Часовий релакс-масаж після маку і можна поблукати, насолоджуючись нічним життям. На годиннику несподівано стала година ночі.

Зоопарк у Хошиміні

Ще один прекрасний азійський день під гарячим сонцем, що може бути прекрасніше? Азія, ми так тебе любимо! Підшукуючи місця для сніданку, ми спочатку зайшли в піцерію, дівчина за прилавком з радістю сказала, що обидві піци вже майже готові. Ось це так сервіс! Тільки заходиш, а твоє замовлення, про яке ти ще сам не знаєш, вже майже готове! Ціни не дуже сподобалися, тому ми зайшли до іншого ресторану, де мені піцу взагалі не принесли. Гаразд, повернулися до попереднього та затарилися тією, від якої спочатку відмовилися. Треба було заскочити за одним конвертиком на ресепшен, а за одне перекусити в холі. У нас турист поцікавився, наскільки смачна ця піца, я сказав, щоб він почекав, швиденько розпакував і при ньому продегустував. Я піці поставив хорошу оцінку, задоволений турист пішов далі. До зоопарку ми спочатку невдало поїхали на таксі. Потрапили до мегапробки, оцінивши ситуацію вирішили далі пішки дійти.

Вийшли якраз біля розкішного баньяна. Щось ранок із самого початку не задався, то піцу не принесли, то пробка з таксі. Я знаю все виправить справжня крижана в’єтнамська кава. У звичайної кави може бути проблема, що вона сильно гаряча, а у в’єтнамської, що лід сильно заморожений, і щоб у густій ​​суміші згущеного молока з кавою з’явилася рідина, доводиться якийсь час чекати, поки лід почне танути. Поки йшов вулицею та сьорбав каву, один охоронець у мене поцікавився «Як тобі В’єтнамська кава, подобається?». О таак, я за цією кавою ще довго сумуватиму. У зоопарк ще довго шукали вхід, але це все дрібниці, головне я попив тієї шикарної кави)

Територія зоопарку була просто величезною, перше, що ми зробили — побігли до пульверизаторів, щоб нас полило разом із травою. Через 5 хвилин ти знову сухий. У зоопарку таке враження, що час йшов у зворотний бік, спочатку слони ходили задом наперед, а потім ще й жираф жував проти годинникової стрілки. Коли Даша звернула увагу на жирафа, він на секунду зупинив жування, поглянув зневажливо і продовжив далі жувати собі проти годинникової стрілки. В цей спекотний день було найприємніше побалувати ноги в акваріумах з рибками, що роблять пілінг. Всього по долару, і вони твої скільки хочеш. Це унікальне почуття страху та лоскоту, ніби ми знову повернулися до Таїланду. Мабуть, близько години бовталися з рибками. На території також бродила невловима пташка. 

Невловимою вона була тому, що її ловити нікому не треба було. На тлі величезного дерева якомусь мужчині робили фотосесію, ймовірно, на альбом його пісень для дівчаток-підлітків. Тому що фотографувався він у піджаках на голе тіло та з приреченим обличчям. Одним словом, було класно, ми провели реально півдня блукаючи територією.

Прогулянка хмарочосом

А коли спека почала спадати, почали неквапливу прогулянку у бік готелю. Дорогою ми помітили два великі бізнес-центри, з’єднані ближче до верхівки переходом з зеленим парком на висоті. Ми вирішили з’ясувати, що до чого і зайшли до БЦ. На пропуску охорони не було, тому ми зайшли з працівниками в ліфт. Почувалися ми трохи не комфортно, бо були в шортах і футболках, а ось працівники в строгому дрес-коді з піджаками і краватками. Сказати, що ми трохи привертали увагу нічого не сказати. На якому поверсі був той перехід із парком взагалі не зрозуміло, та й ліфти нагору йдуть поверхів по 10 максимум, потім треба міняти ліфт. Забрели ми зовсім незрозуміло куди, всі щось кодили за комп’ютерами. Але хоч на нас не звертали уваги. Одна дівчина підійшла та запропонувала допомогти. Я відразу відповів, що ми збираємося їхати вниз, але потім подумавши вирішив з’ясувати, де той сад. Вона нас вивела на чорний хід і сказала перейти два поверхи сходами, а потім знову на ліфт. Там ми заблукали вже на повну. І ось йдеш коридором, а назустріч всі в смокінгах і не зрозуміло, чи вітатися з колегами, чи менше привертати увагу. Гаразд, забили на той сад, давай шукати ліфт донизу, що їде до першого поверху. Ну хто ж знав, що вихід у місто опиниться на четвертому поверсі? Все одно було смішно. Прогулявшись центральними площами і парками ми повільно добралися до нашого району. Далі за програмою масаж, на якому про мене забули хвилин на 15. Цього дня про мене скрізь забували. Масаж був настільки розслаблюючим, що іноді мимоволі підсмикувався від провалів у царство сну. За сумісництвом у цьому салоні можна було купити собі картину.

На вечерю ми пішли у кафешку, з якою 2,5 тижні тому все почалося. Місцева кицька, що жила, там була вже зовсім вагітна. Вийшовши з ресторану ми востаннє зробили ковток цього неймовірного нічного життя та вирушили до аеропорту. На стійці реєстрації ми, залишивши собі тільки ручну сумку і пару кофт. Сказали, щоб багаж летів одразу до Києва. «Але так не можна, ви ж не летите зараз до Києва». Але все було прораховано та перевірено, пояснивши менеджеру що за рахунок того, що трансфер вийде на 45 хвилин менше ніж добу, то він якраз може багаж провести як транзитний. «Але в системі немає відомостей, що ви потім летите до Києва, щоби закріпити багаж! Гаразд, я його відправляю у Київ, але на пересадці пройдіть на чекін знову». На цьому подорож у нашого багажу була закінчена, але не наша. Емірати вже давно нас зачекалися,

Невдала спроба розвести туристів

Фото з іншої спроби розводу, але все ж таки)

Як я згадував раніше, один готель Ханоя продав нам квитки на автобус за 750 000 (32$), які за фактом повинні коштувати за двох 440 000 (20$) з урахуванням націнки. Коли ми це зрозуміли, то вже були в іншому місті. Якщо готель бере комісію не 20 000 (як інші готелі), а в півтора рази від вартості, то, як мінімум, він про це повинен попередити. Це кидалово у чистому вигляді. Способи боротьби з таким завжди є і тут теж підібрали потрібний. Готель який мав оцінку на букінгу близьку до максимальної, зловив від мене 2,5 з коротким кометом про те, що власник обдурив нас на 15$. Оцінка вже не була такою близькою до максимальної. Я не знаю, що там букінг робить зі своїми менеджерами готелів, але вже втретє переконуюсь в ефективності цього сервісу.
Далі все пішло напівавтоматом. При реєстрації в готелі необхідно було вказати свій емейл. Останній символ судячи з усього був не до кінця розбірливий, тому лист від готелю містив у копії купу варіантів одержувача зі зміненим останнім символом. Коротко питання від готелю було таке «Що трапилося, ми реально шоковані відгуком?». Я у відповідь розписав всю математику, в результаті якої на мені наварили близько 15 доларів.
Менеджер відписав чому їм доводиться так багато накручувати за свої послуги, мовляв, папір дорогий, година роботи персоналу, мобільний зв’язок і т.д. і додали фразу, «Ми лише намагаємося вести наш бізнес, але за фактом у них сервіси хорошого рівня тому моя оцінка у 2,5 не зовсім правильна. Оскільки готель розуміє, що я зараз відчуваю, то для налагодження наших з ними відносин пропонує повернути всю витрачену нами суму, а ми, своєю чергою, допоможемо їм прибрати негативний відгук».
Я відповіддю готелю та ефективністю букінгу був трохи здивований. Причому почути від В’єтнамця фразу на зразок «Давай я тобі поверну гроші» було зовсім дивно. Але оскільки вони «ведуть бізнес», то пропозиція була цілком бізнес-коректною. Я погодився, але думав, що йдеться про різницю у вартості.
Далі був невеликий гемор, коли ми намагалися придумати, як перекинути гроші з в’єтнамської картки на українську. Найпростіший спосіб був, щоб вони сплатили мені інтернет у гривні на сайті провайдера. Але, як ми з’ясували пізніше, на онлайн території України заборонені картки В’єтнаму. Ситуація була якась невирішальна, висить груша – не можна з’їсти. Тут менеджер пропонує передати мені готівкою. Ви в якому місті? У Хошимін (1700 км від Ханоя)? Без проблем, скажіть вашу адресу, і мій друг протягом 20 хвилин принесе гроші. Оскільки ми вже залишали готель і не встигли дочитати відповідь про 20 хвилин, то я через перекладача показав дівчині на ресепшені фразу на В’єтнамському, що сьогодні нам принесуть гроші. Дівчина, що не розмовляла англійською, кивнула головою. Супер! Коли ми повернулися в готель на нас чекав конвертик, в якому лежало 720 000 (32$) повна вартість, яку з нас взяли за ті автобуси. Дівчина зателефонувала менеджеру ханойського готелю і дала мені телефон. Як же корисно знати англійську і на такому приємному моменті закінчувати подорож. «Андрію! Привіт як справи, як подорож? Передавай Даші привіт, і слухай, вибач, будь ласка, що так вийшло з вами, ми вас дуже чекаємо в Ханої знову, обов’язково приїжджайте ще до нас!»

Епілог

Для того щоб описати все найцікавіше, що трапилося з нами у В’єтнамі мені знадобилося 21731 слово і більше 50 годин, пізніше додалось ще годин 5 перекладу цієї розповіді.
За вартістю дня поїздка зайняла 20-те з 27 місць, тобто практично найдешевша вартість дня.
Особисто моя думка, що, не дивлячись на специфічний менталітет в’єтнамців загалом В’єтнам цікавіший від інших нами відвіданих країн Азії, а саме якщо порівнювати з Таїландом або Шрі-Ланкою. Хоча ті країни були відносно давно та об’єктивно порівнювати вже складно. З Гонконгом тут не порівняти це зовсім різне, а ось на кону проти Індії, ясна річ, що В’єтнам перемагає. Хоча що тут порівнювати, в Азії всі країни найкращі для туризму.
Дуже порадувало розмаїтість та різноманітність місць для відвідування. Причому менш активні туристи можуть просто провести все дозвілля в Нячанзі і отримати не менший заряд вражень ніж ми, хоча заради видів Сапи та Ніньбіня, таки варто попихкати в сліперах.
Один недолік — це ціна на авіаквитки з Києва. Але тільки завдяки нашій уважності та удачі ми змогли відстежити той момент з помилкою в ціні. Якщо порахувати наш самостійний стандартний тур пакет переліт + проживання + трансфер, то виходить за двох на двісті доларів дешевше ніж у київському турагентстві пропонують мінімальну ціну тура за одного.
У наступному оповіданні я детально розпишу маршрут з цінами та пересуваннями, і так, якщо ви дочитали розповідь до цього місця, то мені дуже приємно, бажаю і вам відвідати цю диво-країну чи знову повернутися😊

Дата подорожі: 14.01.2016 – 03.02.2016
Тривалість: 17 повних днів і один вечір у В’єтнамі
Повних днів без дощу : 14
Авіаквитки: MAУ+Emirates, Jetstar, Vietjet
Екскурсії: Купували прямо в готелях або самі добиралися
Складність поїздки: 9/10 (дуже складно)

Розповідь про подорож тут.

Віза. Віза оформлюється онлайн.

Нотатки

1) Автобуси ходять через весь В’єтнам із зупинками у різних містах, оплачуєш собі такий автобус із зупинками у потрібних містах та робиш переїзди між містами у ті дні, коли тобі зручно. Наш автобусний маршрут був Хошимін-Далат-Нячанг-Хоян по 34$ з особи.
2) Авіаквитки на внутрішні перельоти дешеві (20 – 30$ з особи в одну сторону), купити їх за таку ціну можна не менше ніж за 5 днів до вильоту. Сайти лоукостерів В’єтнаму.
http://www.jetstar.com/
http://www.vietjetair.com/

3) Банківські картки у В’єтнамі практично ніде не беруть. Можна тільки з комісією знімати готівку.

Щоб подивитися майже весь В’єтнам у швидкому темпі нам знадобилося 17 повних днів

День 1 Приліт у Хошимін увечері, близько 20:00, купівля екскурсії
День 2 08:30 – 19:00. Екскурсія на дельту річки Меконг (по 11 $ з особи)
00:00 – 05:00. (кожну годину відправлення) Нічний автобус в Далат.
День 3 Самостійно оглядаємо визначні пам’ятки Далата. Crazy house, golden valley, flower garden та інші.
День 4 07:30 – 12:00. Переїзд автобусом в Нячанг мальовничою дорогою. Відвідування храмового комплексу Понагар, грязьові ванни Тха Ба, прогулянка вечірнім містом
День 5 09:00 – 21:00. Парк розваг vinpearl (по 25 $ з особи)
День 6 09:00 – 17:00. Екскурсія на Південні острови (по 13 $ з особи)
День 7 Екскурсія до парку Янг Бей (Невиконаний пункт, у нас цей день випав через отруєння)
День 8 Самостійна поїздка на автобусі на пляж Зоклет та Водоспади Бахо (автобус №3 коштує по 1$ в один бік, час у дорозі 01:40)
День 9 09:00 – 17:00. Екскурсія на північні острови (по 22 $ з особи)
19:00 – 07:30. Нічний переїзд автобусом в Хойан
День 10 Гуляємо Хойаном дивимося його денні та вечірні краси
20:15 – 21:00. Вечірній переїзд в Дананг (кожну годину відправлення по 5 $ з особи)
День 11 Печери Дананга (години 4 займуть), увечері гуляємо містом
22:30–23:30. Переліт в Ханой (по 31 $ з особи)
День 12 08:30 – 14:00. Автобус у Сапу (по 10 $ з особи). Відвідування села Кат-Кат
День 13 Екскурсія по селах (по 16 $ з особи)
16:00 – 22:00. Автобус у Ханой (по 10 $ з особи)
День 14 08:30 – 19:00. Одноденна екскурсія в бухту Халонг (Ціни від 25 $ з особи)
День 15 11:00 – 14:00. Переїзд в Ніньбінь (по 2,5 $ з особи)
15:00 – 15:30. На таксі в Там Кок (3,5 $) круїз на човнику (по 9 $ з люд), гуляємо місцевими селищами, повертаємося на таксі в Ніньбінь
День 16 На таксі в Транг Ан (8 $) круїз на човнику (по 7 $ з люд), катаємось і ходимо місцевими пам’ятками.
18:00 – 21:00. Переїзд автобусом в Ханой (по 4,5$), і на таксі в аеропорт (13$)
22:50 – 01:00. Переліт до Хошиміна (по 20 $ з особи)
День 17 13:00 – 19:00. Екскурсія на тунелі Кучі (по 12,5 $ з люд)
День 18 Зоопарк Хошиміна та гуляємо містом
23:55 Відлітаємо додому

Що не помістилося у наш маршрут
1) Парк Фіонг у Ніньбіні
2) Острів Фукок на Півдні В’єтнаму
3) Місто Хуе
4) Місто Муйне

Цей політ був однією з найбезпечніших авіакомпаній світу – Люфтганзою. Великий простір для ніг та просторі зони біля аварійних виходів. З їжі на короткому перельоті дали лише дивний сендвіч, але вино у них, як завжди, прекрасне. Але моє серце давно завойоване компанією Emirates. Почалася посадка, літак був досить високо, а за ілюмінатором вже був аеропорт. Схоже, нам не дали посадку. Але літак на другий захід схоже йти не планував, аеропорт не закінчувався. Хм… Летимо, аеропорт все не закінчується і не закінчується. Літак почав рішуче знижуватися. Якось дивно, йому б злітати краще. За ілюмінатором з’явилася чергова злітна смуга, і літак м’яко приземлився. Так, розміри аеропорту дуже вразили. Потім було дуже і дуже довге рулювання до нашого гейту. З таким самим успіхом літак міг дорулити прямо до готелю.
– Скільки вас?
– Сам прилетів, — відповів я.
Офіцер підозріло подивилася на натовп у мене за спиною, поставила ще кілька запитань і пропустила. Наступним був Антон.
– Скільки вас?
– Приблизно сорок! – спалився Антон.
– Сорок?! – Дівчина оглянула натовп, ніби прилетів Соловей та його 40 розбійників. Я, щиро кажучи, думав, що на цій відповіді наша поїздка і закінчилася. Але на щастя вже за 20 хвилин ми їхали на таксі у справжній європейській пробці.
Це було відрядження до центрального офісу для демонстрації своїх міні-проектів та інших конференцій. Тиждень називався Hackweek18. Перед поїздкою в Києві ми займалися виключно проектами, які самі й вигадали протягом минулих тижнів. Робота всього офісу була сконцентрована на найнеймовірніших інноваціях та сміливих рішеннях. Головна умова – не можна працювати над проектом, над яким працюєш постійно. Ми з Антоном реалізували проект, що заспокоює нерви користувача у стресовій ситуації. Наприклад, під час двогодинного оновлення сервера користувачеві пропонується пограти у вбудований тетріс замість нудного вікна прогресу оновлення. Коронна фішка тетріса, що він заробляє біткоїни і рахує блокчейни прямо під час гри. Тепер оновлення сервера зустрічатиметься з радістю. Або ж у разі знаходження критичного бага на сайті, у користувача відразу з’являється кнопка “Спробувати полагодити”. При натисканні на кнопку з’являється поні, яка гайковим ключем намагається відремонтувати сервер.

Це наш центральний офіс із веселкою у небі

Отже, ми у Німеччині. Увечері демонстрація, а поки що є час для підготовки. Спочатку потрібно зібратися думками. А це найкраще зробити прямо у центрі міста. Від офісу до центру можна дістатися прямою гілкою метро. Але одна проблема дуже сильно світить сонце серед синього неба, вирує ураган і все заливає тотальною зливою. Злива летіла з якихось далеких хмар. Співробітникам почали надходити повідомлення від родичів, щоб не ризикували виходити надвір. Інтернетом росли відеостримінги про те, як у Берліні людей носить вітер вздовж асфальту разом з велосипедами, злітають білборди та літають різні важкі предмети. Ех, шкода ми не у Берліні, таку цікавість пропускаємо.
А ще шкода, що не вдалося з собою взяти Дашу. Як і передбачалося купити квитки за адекватною ціною на конкретну дату менше, ніж за місяць, просто неможливо. Ціни особливо відрізнялися від азіатських промо-тарифів. Хотіли купити за милі, але оператор МАУ зробив націнку у розмірі 59%. Типу через колцентр треба заплатити комісію і купувати за дорожчим тарифом ніж на сайті. Причому оператор спочатку це не розповідав, що продає дорожче, а просто сказав, що ціна в один бік із людини 5090 грн. На сайті світилася 3200. Загалом МАУ у своєму репертуарі. Я попросив технічну підтримку оперативно розібратися з проблемою тарифу, щоб встигнути купити квиток. Але вже минуло 2 місяці, а у відповідь тиша.

Інтуїтивно визначили, де має бути центральна станція і вперед. Франкфурт мені дуже сподобався з перших хвилин. Вулиці міста і затишні та сучасні одночасно. А самий центр взагалі ультракрасивий.

По суті, на площі лише кілька тематичних будинків, але вони настільки начищені, що сяють красою. Щоправда, гарний вигляд псувало близько п’яти вантажних робочих машин, що стояли біля одного з будинків, але на враженнях це не позначилося. Пролунали звуки тромбонів та подібних інструментів. Звуки наростали і були хаотичнішими ніж мелодійними. Також долинали звуки ударів металу. На нас явно рухалася рота бунтуючих “трубістів” (або як їх там), що вирвалися з-під контролю, і схоже кухарів з кришками і каструлями. Було трохи ніяково. Тим більше ми маємо сконцентруватися над проектом. Звуки все ближчі. Ще мить і з-за рогу вирвуться “трубісти” та “каструлісти”! Ми зітхнули з полегшенням, це виявилися лише діти, яким вручили музичні інструменти та мечі. Одні дуділи, інші торохтіли.

За центром на нас чекав сам Майн і купа мостів. Ми навіть поспішили пройтися розвідним мостом. Але він виявився майже звичайнісіньким. Однак це був найстаріший міст міста. Так, трохи сконцентрувалися та подумали про проект. Тепер можна повернутися до офісу. Там якраз усі мали вже розміститися та приготуватися. З денними проїзними за 5,3 євро зручно. Катайся туди-сюди скільки хочеш. В офісі пообідали та заселилися до готелю. До презентації ще 3 години. Для підготовки проектів на 40 осіб виділили невелику кімнату. В якій явно всі не помістилися б. Ми вирішили врятувати офіс від переповнення і вирушили знову до міста. На цей раз ми почали з району Брюкенфіртель. Вулиці були трохи схожі на латинський квартал Парижа.

Навіть безглузде блукання ними приносило масу задоволення. Око тішилося щохвилини. Навіть обидва ока. Відкриттям стала невелика площа Schweizer Platz. Ще ми вирішили, що непогано було б ще раз перекусити і блаженно поїли німецького дьонера. Тепер рухаємось далі. Наступною зупинкою була бізнес частина міста – район банків. Такі райони я дуже люблю.

Гуляючи серед висоток ти немов повертаєшся до Бангкока чи Сінгапуру. Хоча це не Азія і повітря тут зовсім не солодкувате. Район цікавий тим, що вздовж неосяжних споруд пролягає зелений парк. Гуляючи яким відчуваєш цікаве відчуття. Начебто і в бізнес-центрі, але водночас все навколо зелене. Загалом частинка Сінгапуру) Оскільки сьогоднішній день почався о 3 годині ночі, він здавався нескінченним.

Конференція вже зовсім скоро, треба поспішити до офісу. Залишимо район червоних ліхтарів наостанок. Весь вечір йшли презентації, безлімітне пиво та бургери. Було весело. Заодно познайомилися з німецькими колегами, яких знав лише з листування.
Весь наступний день до самого вечора з 7:30 ранку на нас чекав ланцюжок довжелезних мітингів (конференцій) німецькою мовою. У нас була у вухах гарнітура, дві дівчини давали синхронний переклад англійською. Восьмигодинний потік інформації було вислухати складно, часом здавалося, що голова трісне. Але організовано було досить цікаво, у стилі регбі. І один із головних доповідачів був одягнений у форму регбіста та в руках тримав м’яч.

Серед мітингів був обід, який можна описати як гастрономічний рай. Було так смачно, що я навіть їв стейки слабкою прожаркою. Хоча у звичайному житті я до таких навіть не ризикую підходити. А десерти, як їх було багато, і вони були дуже смачними. Я відчував себе давнім шахом, якому в дари принесли всі найсмачніші страви світу.

Ще по руках ходив фотоапарат типу Поляроїд, і можна було робити селфі зі співробітниками. За негласним правилом, кожне селфі з двох людей хтось обов’язково навмисно псував своїм обличчям на фоні)))) У якийсь момент мітинги закінчилися, останнє слово луною пролетіло конференц-холом. Невже це все? Добі вільний! Свободу папугам! Насправді просто треба було розділити конференції на дві окремі групи – відділ продажів та відділів розробки.
Тепер можна одягнути свій вечірній костюм і вперед ловити успіх за хвіст у казино Рояль!

Це було втретє у житті, коли я одягав костюм. У казино строгий дрес-код. Спочатку ми приїхали в готель, переодяглися і сіли на трансфер до корабля. Трансфер нас привіз на півтора кілометри далі ніж треба. Водієві автобуса пояснили, що корабель не тут. Але у німців все точно, “Мені заплатили щоб я вас висадив саме тут!” – сказав водій німецькою і поїхав. Все в ошатних костюмах, дівчата у сукнях та на підборах. 50 людей урочисто дефілюючи морозною набережною йшли до корабля півтора кілометри. Збоку здавалося, що йде довга весільна церемонія. Частина дівчат ловили таксі, але це теж була не найестетичніша дія. Наше “казино Рояль” було всередині корабля. Усім вручили стартовий пакет фішок, смачне шампанське і помчала гра. Так само як і п’ять років тому в Макао, мені так само не щастило з рулеткою. Як і п’ять років тому випадав не той колір, чи зовсім попав на зеро! Мені на зерно практично щастить. Залишається ставити на нього і взагалі буде айс. На щастя, обидва випадки поєднує той факт, що гроші не справжні. Зі справжніми грошима мені вхід до казино точно закритий після такого фіаско. Офіціанти почали щось цікаве носити на тацях у склянках. То були не коктейлі, то був суп! Якось було дивно. Суп? Але доїдаючи четвертий суп, я зрозумів, чому його включили до меню. Гастрономічний рай продовжився!

Я навіть нарешті спробував якийсь на смак гриб Трюфель. Але повернемось до ігор. Поки я безуспішно намагався вгадати колір чи сектор, Антон тримав успіх за хвіст. Майже всі його ставки були вдалими. Серед німців він отримав прізвисько “Золота ручка”. Я хлопцям пояснив, що в нього таке звання завжди було, і зараз нічого дивного не відбувається. Це абсолютно нормально, що Антон завжди виграє. Коли Антон відійшов у пошуках смачного супчику, я продовжив ставити за нього. Спочатку на червоний і виграв удвічі. Потім я логічно подумав, що Антон зараз поставив би на чорний. Тому весь виграш Антона я сміливо поставив на чорний. Золота ручка навряд чи помилився б. Як не дивно, виграв чорний. Повернувся задоволений Антон, я уточнив у нього які б він два кольори поспіль вибрав би. Він сказав: “Спочатку червоний, потім чорний”. От щасливий Шайтан! Гаразд, я пішов шукати успіху у двадцять одне. Тут уже мені почало везти. Це була моя гра мені привалювало як ніколи. Ноги не в змозі були тримати такого фартового господаря, і я вирішив підшукати зручний стільчик. Коли я почав сідати, виявилося, що це стілець круп’є, яка щойно відійшла.

Дівчина повернулася і жестом вказала, що цю гру маю провести саме я. Але оскільки я в правилах був не дуже сильний, спочатку я намагався забрати ставку Меджита, помилково думаючи, що він програв. А потім намагався подвоїти виграш Володимира, який програв. На мить мені здалося, що мене зараз Меджит викине за борт. Добре, хоч у мене з його мамою давні зв’язки і він цього не зробить як мінімум із поваги до мами. Грошей на блек-джеку я підняв безліч. Для початку я “Купив” капітана корабля і запевняв народ, що ми пливемо з Майна прямісінько до Дніпра. Потім я вручив п’ятдесятку Антонові, щоб він собі купив чогось файного. Потім німцю розповідав, що я український відомий бізнесмен… Загалом сила перемоги та азарту мене огортали з усіх боків. Виглянув на майданчик, там саме зараз відкривався надзвичайний краєвид на нічний Франкфурт.

Шкода, що за такого дубаря, на вулиці довго не вистоїш. З розваг на кораблі був бокс із камерою, який робив креативні фотографії. Щоправда, знову-таки на двох тестувальниках – мені й Антоні бокс намертво завис і нашими фізіономіями доводилося милуватися весь вечір усім охочим сфотографуватися.

Оскільки удача була моїм другим ім’ям, то я навіть за Сергія сів пограти поки він відлучився. Карта йшла дрібна. Довелося багато разів добирати, щоб виграти. Коли я таки виграв, то зрозумів, що то були не його карти. З жахом подивився на його слот, у нього 21! Відмінно одразу за двох людей виграв, ще й за себе. Паралельно гри бармени не переставали радувати смачними коктейлями. Коктейлі йшли легко і переважно по голові не вдаряли. На сцені запалював діджей і весь наш Матрикс пустився у танець. Усі в парадних костюмах, молоді та літні, українці та німці, всі ми були одним єдиним голосом, що голосно співає “Я-я-я коко джамбо!”. Можливості зійти з корабля було дві – о першій годині ночі та о четвертій ранку. Коли на годиннику непомітно виявилася перша година ночі, ми зрозуміли, що нам на наступній виходити. Але точно не зараз. Веселощі продовжилися. І коктейлі різко багатьом дійшли до голови. Паті продовжувалося. Пам’ятаю, ми з німцем посилено обговорювали другу світову. Потім наша колега з України мені розповідала щось німецькою. Хтось когось за руку вкусив. Потім у якийсь момент на годиннику висвітлилася четверта ранку. Потрібно було виходити. Але історія тільки набирала обертів.
“Все, що було у Франкфурті, залишиться у Франкфурті” Ця фраза звучала кілька разів. Усі погоджувалися. За чотири з половиною години задзвонив будильник. Я розплющив очі. Після вчорашніх активних мітингів було важко думати. Але тут відігравала велику роль тотальне недосипання останніх трьох днів. Літак за 6 годин. Потрібно зібратися, поснідати і їхати до міста. На сусідньому ліжку розплющив очі Антон і в нерозумінні як ми опинилися в готелі подивився на мене.
– Антоне, у тебе зараз буде дуже багато питань, просто прийми реальність, ми в готелі і все гаразд.
Вибратись у місто сил вистачило далеко не у всіх. Двоє хлопців, снідавши рішуче встали, пішли у бік міста. Проходячи через ресепшен сіли на диван і на цьому їхній похід схоже скінчився. Мені теж хотілося повалятися у ліжечко, але дух мандрівника не давав цього зробити. Якщо я зараз не сяду в метро та не доїду до міста, то собі цього не пробачу! Зібрався силами і до Франкфурта!

За великим рахунком, всі його основні місця я вже бачив у попередні дні. Тепер можна безцільно поблукати вуличками в центрі та його округах. Це дуже і дуже класне місто. Я годинами тинявся і було приємно і радісно. Родзинкою походу був район червоних ліхтарів.

Щоправда, замість тіток там було дуже багато дядь, доволі лячного вигляду. Похід районом перетворився замість пізнавального релаксу у гру на кшталт “пакмана”. Я ходив по лабіринтах вуличок так, щоб не перетнутися з жодним кольоровим хлопцем. У центрі зайшов до магазину автомобілів Тесла прямо як на екскурсію. Посидів у електрокарі. Далі у мене був обід із горобцями. Я купив потрійний чизбургер, чому був дуже радий. Там цілих три котлети та три сири. Горобці були раді не менше за мене, адже там аж дві булки, які вони у мене по шматочку вихоплювали дзьобиками прямо з пальців. Загалом Франкфурт, дякую тобі за ці три чудові дні, наступного разу привезу до тебе знайомитися Дашу. Все-таки без свого вірного напарника – дружини, подорожі не такі яскраві.

Ну, що готові послухати казочку про екзотичний та далекий острів? Острів, який поєднує в собі краси сейшельських пляжів, країна, що має місцями таку ж красу, як і Мальдіви. Легкі відтінки центральної Індії додадуть пригод, а всі кольори найкрасивіших морів і спокійний темп дадуть розслабитися на повну. Якщо готові поринути в цю казку, то вирушайте в наші спогади в цей дуже далекий та комфортний дев’ятигодинний переліт на Боїнг Дрімлайнер. Подорож буде насиченою, небезпечною, і не менш прекрасною. Тож почнемо!

Готуємось до поїздки

Після повного трешу з перенесенням рейсів ми долетіли додому з Чорногорії. Здавалося, що літати взагалі не захочеться. А ще й з авіакомпанією зараз потрібно розбиратися. Нарешті ми вдома заходжу в інтернет і натикаюся на домініканські квитки. За всією логікою зрозуміло, що ціна низька (699 євро за двох, приблизно 21500 грн), це буде сезон і країна має бути класною, треба брати квитки. Даша заплакала, і сказала, що вона взагалі нічого більше не хоче, окрім як спати. І перспектива 9-годинного перельоту просто вбивала наповал. Ми полежали хвилин 20 на дивані і тверезо обговорили, що до вильоту ще пів року, а за пів року точно повернеться бажання літати й не раз, але цієї акції вже не буде. Взяли себе у руки, логіка показувала, що треба брати. Рішення було нелегке. У момент покупки Даша зазначила, що це перші квитки, що ми беремо не те щоб без радості, а й зі сльозами. Купили, пішли спати.

Організація поїздки була дуже тяжкою. В онлайні, ми купили чартерні квитки авіакомпанії TUI з Бельгії, натомість не отримали ніяких документів, крім номера замовлення. Справжність квитків неможливо було перевірити в жодній системі, крім сайту авіакомпанії. Але й там, вони, чесно кажучи, не викликали впевненості, що виліт за таку ціну взагалі відбудеться. Мене навіть на одному з форумів попросили відписатися, якщо я успішно злітаю у підсумку.
Час йшов, за Чорногорію ми отримали компенсацію більше ніж вартість туру, пройшло безліч нових подорожей і всі ті старі проблеми вже забулися. МАУ успішно скасувала квитки до Брюсселя та назад. І тепер на руках лише квитки на чартерний рейс. Система МАУ нам пропонує купу варіантів з пересадками, але вони нам не підходять, бо марно почнуть губитися додаткові дні відпустки. У результаті, як виявилося, у відділі технічної підтримки тоді ще працювали теж люди, і ми змогли домовитися про дуже вигідну заміну квитків. Нас пересадили на літаки Люфтганзи та дали спеціальну зупинку у Франкфурті на 13 годину. Ці умови нас повністю влаштували. Тепер усе готове, можемо летіти!

Розповідь про Франкфурт тут. На табло літака висвітилось “До прильоту в Пунта Кану залишилося 09:00” і почався зворотний відлік часу. Так, я морально готовий, я відсиджу ці 9 годин. О, вже на хвилину менше! О, на дві! Ні, так якось повільно. Треба чимось терміново себе зайняти. На екранчику висвітився наступний напис “Приготуйтеся до сніданку!”. О! Так буде краще. Переліт проходив насичено, ми балакали, я дивився Ріка і Морті, потім дивився “По той бік живоплоту”, я спав, я ходив, знову спав, слухав музику, намагався заглянути через сусідів до ілюмінатора (вибір місць був платний, так що сиділи у проході), обійшов літак по колу, сходив до туалету разів п’ять. Загалом веселуха була ще та. Але попри довгий переліт, у Дрімлайнері він пройшов доволі комфортно, нас кілька разів годували і купу разів пропонували різні безалкогольні напої. А побалакати напередодні великої поїздки завжди було радісно. “До прильоту в Пунта Кану залишилося 00:09” Ооо дааа!

Ми пролітали над блакитними пляжами і під сонячними промінчиками м’яко приземлилися. Аеропорт нас зустрів живою музикою та дуже незвичайним дизайном. Це були будиночки із солом’яним дахом і без стіни, що відокремлює злітні смуги від зони очікування. У першу ж секунду ми поринули в атмосферу поїздки, що почалася. Оскільки літак був чартерний, практично всі летіли пакетними турами. Ми підійшли до дівчини у фірмовій футболці тур оператора, щоб запитати, де тут автобуси. Вона привітно спитала, який у нас готель, щоб відправити нас на трансфер. “Ем, ось саме готелю з трансфером у нас немає, ми тільки квитки купили з тур пакета”. Дівчина нас запевнила, що жодних автобусів тут немає, і лише таксі за шалені гроші (торгувалися з нами збиваючи ціну до 60$ за переїзд Аеропорт – Bayahibe).

В одного таксиста був важливий аргумент, що іншим транспортом якщо навіть можливо доїхати, то добиратися потрібно ну дуже довго, мій аргумент був, що у нас є 13 днів щоб дістатися до цілі і повернутися в аеропорт, повинні встигнути.
Ні, тут точно десь є автобуси. Я ж бачу зупинки на карті. Буквально кожен нас намагався запевнити, що автобусів не існує і за щасливою обставиною буквально кожен мав свою машину, щоб нас довезти. Але на питання про те, де ж таки бувають найближчі автобуси, всі впевнено розповідали абсолютно про різні міста так, що свідчення між собою не збігалися. Так, треба знайти когось без машини. Залишив Дашу з речами і пішов за аеропорт. По дорозі мені трапився студент, на вигляд зовсім молодий і в окулярах. Чомусь наявність окулярів мені завжди вселяє якусь довіру, що це не шахрай. “Вибачте, де тут автобус у напрямку Ла Романи?” Хлопець мені швидко показав вдалині зупинку і щось ще переконував мене іспанською. Швидше за все про пересадки. От і файненько. Перебралися з Дашею на зупинку, і почали рухати пішки у бік найближчого міста. Маршрутка нас швиденько підхопила. Нам треба було їхати далеко і в конкретне село, однією маршруткою тут явно не вирішимо питання. Водій сказав, що з нас по доляру і поїхали до Bayahibe.

Я ще намагався зачинити двері, але це виявився кондиціонер. Ми в дорозі. Дорогою нас висадили і сказали, що скоро нас підбере автобус. Так і було, автобус через півтори години так само висадив і сказав, що там через дорогу нас забере маршрутка, та нас довезла прямо у Bayahibe. Нічого собі нам пощастило, як усе склалося, чи все-таки тут так усе продумано? Добре перевіримо ще. Маршрут складала Даша, я з надією запитав чи це був наш найдальший переїзд, тому що по карті ми проїхали чималу частину острова, але Даша пояснила, що це якраз був найкоротший. Проблема в тому, що в інтернеті практично немає інформації про те, як саме добиратися автобусами островом, але є сухі факти того, що різні мандрівники вже так добиралися між різними містами, а значить і ми впораємося.

Bayahibe

На нас чекав довгий піщаний пляж з гарною водою, але оскільки вже була друга половина дня, то справжню красу води ми зможемо побачити лише завтра. Ми безтурботно бродили, пляжем, затоками з застиглої лави та сільськими провулками. З собою у нас були банани, які ми здобули під час пересадок на маршрутках. На останній пересадці Даша залишилася з речами і до неї підійшов місцевий хлопець і почав розповідати про Домінікану, про Гаїті, як вони тут на одному острові мешкають і подібні цікавості. Я в цей час збігав до банкомату зняв грошей на всю поїздку, прикупив води та гроно найсмачніших кисло-солодких бананів. Банани в Домінікані бажано завжди мати з собою, вони не дадуть пропасти з голоду під час довгих мандрівок по джунглях і безлюдним пляжам. Ми не відзначили пляж у самому селищі як щось особливе, тому що тут є набагато цінніші туристичні місця. Хоча пляж красивий. О 19:00 настає густа темрява, селище в якому на кожному кроці грає гучна музика включає її ще голосніше. Таке враження, що Домініканці ніколи не сплять. Місцеві жителі розпочинають продаж місцевого стрітфуду. В основному це курка в клярі, батат та смажені банани. Якщо пощастило з локацією, асортимент чебуреків до ваших послуг. Все дешево та смачно, велика порція їжі коштує 150 песо (3$), смачний середній чебурек 50 песо (1$). Але чебуреки та батат далеко не у всіх селищах.

Часовий зсув відносно Києва був 6 годин. Близько о 20:00 ми зайшли в готель, лягли на ліжечко, і я Даші почав диктувати нотатки у нашому “Бортовому Журналі”. Бортовий Журнал – це набір нотаток на мобілці для майбутньої розповіді про подорож. Я помітив, що Даша заснула прямо під час записування, Я запитав: Ти, що спиш?. Але почути відповідь я вже сам не зміг. Сповнені сил та енергії ми прокинулися о 3 годині ночі. Довелося себе силоміць змушувати всипати. Прокинувшись о 6-й ранку, ми встановили свій абсолютний рекорд за всі поїздки проспавши аж 10 годин. У результаті у нас вся поїздка вийшла над висипною, ми щодня намагалися силоміць лягти пізніше і до світанку висипали небувалу кількість годин під час подорожі.

Національний парк Дель Есте

О 6-й ранку було ще темно, ми не поспішаючи вибралися на вулицю. Тиша! Отже, музика тут лунає не цілодобово все-таки. На превелике щастя, перші прокинулись домініканці саме ті, хто готував сніданки. Прекрасний батат з яйцями, смаженою докторською ковбаскою на нас уже чекав. Місцевим жителям явно було приємно, що ми маємо таку любов до стріт-фуду. Ось тільки чому немає гострих соусів — загадка. Гаразд, ми маємо бути сміливими, ми виживемо і без дезінфекції!

Починаємо наш маршрут, хвилин за 30 дісталися до траси і не встигнувши моргнути, нас уже віз бусик до Домінікуса. Але оскільки ми були єдині пасажири, а бусик, мабуть, належав якомусь готелю, то водій з радістю відвіз нас прямо до входу в національний парк, що знаходився у далекому пішому кінці Домінікуса. Ми в черговий раз пораділи як швидко і просто тут все вирішується з транспортом. Але так і не придбали із собою у похід воду. На щастя, береговий охоронець п’ятизіркового готелю нам з радістю наповнив пляшку. На сьогодні у нас маршрут нескінченною береговою лінією. З одного боку джунглі, з іншого — безлюдний пляж. Ми це називаємо сафарі. Така традиція саме і з’явилася у цій поїздці.

Оскільки довжина берегової лінії перевищує 30 кілометрів, можемо вважати пляжі нескінченними. Зрозуміло, що ми стільки не пройдемо, просто почали йти та насолоджуватися прогулянкою. Море і погода змінювалися, то воно вирує на тлі густих хмар, вода виривається крізь щілини в застиглій лаві, то ідеально синє небо і сонечко висвітлює піщаний вхід у молочно-блакитну воду. На маршруті постійно знаходились різні цікавості.

Кілька разів до нас прилітали містер і місіс Пелікани. Іноді ми босими ногами вступали в купу найгостріших кулькових колючок. Один раз така колючка почала обхоплювати мій палець на нозі, я з жахом та криком підстрибнув, розкинувши ноги в різні боки, ну типу є такий стрибок у танцях у козаків. Виявилося, це дядько Краб дав зрозуміти чия тут територія, сам краб швиденько подався у бік моря.

Далі в маленькій лавовій ванночці з-під каменя виглядала тітка Мурена. Протягом маршруту до нас іноді прилітали пташки схожі на колібрі, та яскраво зелені міні папужки. Простягаючись у нескінченність пляж, не те що б радував око, від нього просто неможливо було відірвати погляду. Для цілковитої картини я сфотографувався зі своїм вірним конем! Не питайте мене, де я там знайшов свого коня)))

Складність нескінченного маршруту полягає в тому, що треба вчасно почати йти назад, розрахувавши сили на зворотну дорогу. Зупинятися не хотілося, але ми вже йшли кілька годин. Треба все-таки примушувати себе повертати назад, у нас ще джунглі на сьогодні в планах. Причому, коли йдеш, здається, що за наступним поворотом щось буде ще красивіше. Погода продовжувала змінюватися, палюче сонце кожні 30 хвилин продовжувало затягуватися хмарами, а потім знову сяяти над лазурним морем. Але з кожним разом сяяло все сильніше. До повороту в джунглі ми дійшли відносно вчасно, інакше в заголовках новин були б сенсації про туристів, яким не вистачило сил повернутися до готелю.

Доки Даша остигала на лавці в тіні, я здійснив героїчний похід за водою до того самого охоронця. На щастя, там була стежка джунглями. Сонце набирало сили, а море краси. Вода світилася яскравим бірюзовим непрозорим кольором. Я при охоронці залпом випив півлітрову пляшку і набрав ще одну з собою. На цей маршрут із собою потрібно було брати кілька літрів не менше. Але завжди можна було охолонути у морі. До печери маршрут тривав хвилин 40 крізь справжні джунглі з різними дивами.

Суворі термітники, красиві, але явно отруйні ягоди, пташки. Печера виявилася справді вражаючого розміру, без ліхтариків там ніяк. Добре, що у наш час усі мобілки вже мають ліхтарики. Прямо як у справжніх фільмах печера мала місцями провалену стелю, з якої звисали коріння та ліани.

У радіусі кількох кілометрів не було жодної живої душі, лише джунглі. Особливий шарм — це звуки крил кажанів, які проносилися дуже низько над головами. Ми молодці! План виконали, тепер потрібно вибратися назад у Домініку і зловити попутку. Зворотну дорогу я назвав “Катування райською красою”. Від того, що сонце було в зеніті було дуже красивого кольору вода, але від втоми і температури наші свідомості трималися на волосині. Ми не могли знайти вихід через готелі, щоб потрапити на трасу. У результаті забрели до п’ятизіркового готелю, де люди ходили без браслетів, попили на барі холодної води і свіжими, пішли торгуватися з готельним бусиком. Водій, звичайно, хотів золоті гори, за наш порятунок, але йому довелося погодитись на 200 песо (4$). Охоронець на виході з готелю хотів записати номер нашої кімнати, Щоб нас якщо щось могли знайти і був дуже здивований, що ми тут так на 15 хвилин у готель забрели. Виходить, що вхід в готель охороняє охоронний пункт, але ніхто не очікує, що туристи вилізуть прямо з джунглів на пляж) Кондиціонер! Це те, що нам потрібно було. Близько години ми лежали під кондиціонером у номері. Ми дуже задоволені походом, перед поїздкою ми переживали, що море виявиться не таким гарним як його фотошоплять в інтернеті, але було красиво. Хоча за фактом по-справжньому гарне домініканське море на нас чекає ще попереду.

Ла Романа

Пройшло лише пів дня, можна продовжувати наші пригоди. Ми хотіли відвідати ще один парк з печерами, що був зовсім поблизу, але там був вредний охоронець, у якого типу не було 100 песо здачі (2$), тому він наполягав, що ми йому повинні залишити решту. До того ж квитки він ніякі не дає. Тобто весь день йому платять по 200 і 300 песо за вхід до парку, а надвечір йому виявляється, що у нього зовсім немає грошей на решту. Гаразд, принципово повернемося ще без здачі.
Значить, міняємо плани, ловимо маршрутку і вперед у Ла Роману. Усього 40 хвилин, і ми у великому місті. Місто взагалі для справжніх цінителів. В принципі нам з Дашею такі міста цікаво дивитися, це як центральна Індія, тільки ще не так все запущено. Принаймні було цікавіше прогулятися ніж Віднем або Братиславою (але це сильно перебільшено). Мені захотілося морозива, і ми зайшли до найближчого супермаркету. Там у самому розпалі проходив карнавал. Всім щедро наливали коктейль із рому та коли, а коли келих ставав порожнім наливали ще. Також можна було попити безкоштовно рідкісний для острова напій – каву. Танцюристи запалювали, музиканти грали, всюди веселощі!

Вдало ми зайшли за морозивом, і все-таки йдемо далі до мети, але нас поплескали по плечу і наступної секунди ми в самому центрі запалювали з танцюристами домініканські танці. Місцеві жителі були в захваті, вони знімали нас на мобілки та хлопали, атмосфера була наповнена радістю та святом. Натанцювалися, навеселилися, а щоб напевно похід у маркет запам’ятався бармен налив мені ще склянку коктейлю. І все це безкоштовно. Добре, що до печери сьогодні не полізли. Ех, гарний ром був.

Поки їхали зворотною маршруткою пообговорювали з групою з Америки наші та їх маршрути Домініканою. В одного з них колишня дівчина була українкою з прізвищем Тимко, що співзвучно із нашим прізвищем. Тож американець, ймовірно, зробив висновок, що в Україні у всіх приблизно однакові прізвища. Хлопці дали пару слушних порад “Якщо хочеш, щоб було добре, їдь у Пуерто Плата та Ріо Сан Хуан”. У нас ці місця теж були відзначені як потенційно цікаві, але тепер, напевно, треба буде перевірити. Хоча я б після закінчення поїздки сказав би “Хочеш, щоб тобі було в Домінікані добре? Вирушай на острів Саона та дикі пляжі міста Лас Галерас!”

Острів Саона

Це острів, на якому нібито знімали знамениту рекламу Баунті. Хоча, переглянувши рекламу, ми не змогли визначити чи так це. На острів можна потрапити або екскурсією, або заплатити човняру ще дорожче і плисти одним. Ми вийшли у пошуках човняра, оскільки вдвох потенційно цікавіше попливти на незвідані частини острова. Але у порту на нас взагалі ніхто не звертав увагу. Тоді ми пройшлися по місцевим бюро. Загалом маємо два види екскурсії на вибір. Одна найближча до великої землі зупинка на Саоні та зупинка із зірками. Або дві зупинки на Саоні у менш популярних місцях зі зворотного боку острова та зупинка із зірками. Саме це ми шукали. Жінка хотіла за двох 110$, я запропонував сотню, оскільки у мене більше з собою все одно не було, на тому й зійшлися. На запитання “коли вирушаємо?” отримали несподівану відповідь “Через 10 хвилин! ” і вже за кілька хвилин нас відвезли. Виявилося що було два останні місця. Екскурсія розпочалася о 08:30.

Нашу групу із 20 людей довезли до Домініки та вивели на пляж. До нас плив зовсім невеликий катер. Жінка запитала у гіда чи це наш катер? На, що гід сказав: “В це дійсно важко повірити, але ви все поміститеся”. І дійсно через 10 хвилин всі компактно вмостилися і наш катер розвинув швидкість близьку до надзвукової. Пальми, вчорашній маршрут береговою лінією, смугасті ділянки моря проносилися зі свистом. Дорога на такій швидкості зайняла близько години.

Я боявся, що волосся на голові назавжди залишиться в стані, що стирчить. На одній із зупинок ми вивантажили пару організаторів із їжею, вони пішли готувати обід. А нас відвезли ще хвилин 10 до одного із пляжів. Наш катер приїхав перший. Людей не було взагалі, тільки чорні пташки з дуже дивним інопланетним цвіріньканням літали навколо нас. На цей пляж нам дали дві години. Частина туристів відразу вляглася засмагати. Але трохи дивно, позасмагати можна і без екскурсії в селищі, а тут, а тут, а туууут гааарно! Розійшлася хмарність, ось вона справжня краса Домінікани! Безліч кілометрів пляжів зовсім без людей, але в основному всі чомусь групувалися разом.

Ми з Дашею недослухавши гарну інструкцію чистою іспанською побігли вдалину, щоб бути наодинці з цією красою! В екскурсію ще входив безлімітний домініканський ром. Коли хмара находила на сонце вода ставала менш красивою, можна було накотити рому і все ставало гарнішим. Але поки що ми тут не дослідимо кожен метр, не наробимо тисячі фотографій, ром пити ніколи.

Людей продовжували підвозити, але розміру пляжів вистачало на те, щоб усі бажаючі могли залишитися віч-на-віч з природою. Ще я у гіда взяв трубку з маскою і трохи дослідив підводний світ. Рибки були, навіть скат плавав. Але всоте переконуюся, що за рибками тільки в Єгипет! І схоже лише у Dreams Vacation тепер. Не будемо тут на рибок витрачати час, йдемо в джууунглі!

На цій зупинці я більше назвав би їх пальмовим лісом. Було дуже екзотично! Чому дві години пролетіли із такою швидкістю??? Це не чесно, ми ж тільки но припливли. Гаразд, давайте на другу локацію. Нас привезли на другий пляж, там нам під тінистими пальмами накрили чудовий фуршет із безлімітним холодним пивом. Фуршет був біля моря. Під час трапези продовжуєш очима десь там плавати. Я помітив, що над головами сусідів висять великі кокоси. Сусіди також помітили, що я задивився на кокоси прямо над ними. Вони тривожно подивилися на гіда, той заспокоїв, що ще нікому на голову нічого не впало. Поки застілля було в розпалі ми з Дашею по офлайн карті пішли в джунглі шукати якусь лагуну. Тут вже були не пальми, а густі чагарники та мангрові шипи. Проходили повз дерево з апетитними фруктами.

Місцевий житель підійшов до нас і пригостив порізаним фруктом. Було щось поході на фінік, тільки дуже велике та соковите. Далі серед заростей на нас чекала невелика сіренька змія, помітивши нас вона вирішила, що не хоче пригод і поповзла. До лагуни ж пробратися було неможливо стежками, довелося трохи прориватися через зарості. Ми вийшли на напіввисохле величезне озеро. Земля була червоною та напіврідкою. Наче ми потрапили на марс, під ногами грязьові горбики неапетитно чвакали. Добре хтось із нас зрозумів помітити деревце, біля якого ми вилізли інакше було б складно знайти назад прохід крізь зарості. Наскільки контрастно-різна Домінікана в плані природи: і печери, і пляжі, і якісь марсіанські ландшафти.

Повернулися на місце збору в повному захваті. У цей час наших туристів гід водив десь по селу, яке ми встигли усе облазити вздовж і впоперек. Одна пара поцікавилася нашим маршрутом і трохи надихнулася, що треба було одразу йти до лагуни, але після слова “змія” їхнє бажання суттєво поменшало. Але взагалі, як я помітив зустріч змії у подорожах підвищує екзотичність подорожі.

На цьому пляжі ми, до речі, у воду так і не залізли, було досить гарно і радісно просто перебувати-існувати серед такої краси. Чергові дві години добігли кінця, а значить настав час рухати вперед. Наступна зупинка була серед моря біля мангрових чагарників. Ми вже багато, де бачили мангри, але так, щоб вони росли прямо серед моря у вигляді самостійного острівця без суші – це щось нове. Після мангрової зупинки була найочікуваніша. Нас висадили просто серед моря у природному басейні. Глибина була тут до пояса, вода прозора і ідеально красива, прямо як годиться. Але, найголовніше це місце проживання морських зірок. Але ж де зірки? Капітан заліз вище і показав мені напрям, у якому шукати. Ми одразу вирушили туди і вже за хвилинку я кричав від радості. Такі великі, такі шипасті, такі красиві!

Головне їх довго не тримати над водою. У цьому райському природному басейні морські зірки були неначе вишенька на торті. Навіть фотоапарат не зміг витримати такої краси та запоров майже всі фотографії. Ми так і не розгадали, чому саме в цьому місці була дика втрата кольоровості. Але це місце однозначно одне з найкрасивіших місць у всьому світі. Ну принаймні у 29% світу, решту ми поки що не бачили. До нас ефектно підпливла біла яхта з настільки гучною музикою, що ми бачили, як зірки попливли (а вони виявилися спритними, я взагалі не знав, що вони рухаються). На яхті капітан та помічник рухалися у такт басам. Ми всі піднялися на яхту і почалася найгучніша дискотека в галактиці. Танцювали всі, включаючи гідів, капітана та помічників. Взагалі, якщо біля домініканця включити місцеву музику, він обов’язково почне або співати, або танцювати і це реально круто! Ром із крижаною колою лився річками.

На кораблі музика грала настільки сильно, що, просто лежачи на лавці і дивлячись у безтурботне синє небо з хмаринками, всередині все продовжувало танцювати, можливо ще й від рому. Але мама каже, що начебто трохи чула нашу музику навіть у Києві. Поки дивився на хмари, в голові вже почали прокручуватись фрази та ідеї для цієї розповіді. Я думав про те, наскільки вдячний, що співробітник МАУ погодився дати нам Франкфурт, про те, наскільки класно, що ми літали на Дрімлайнері, взагалі думок було багато. Буває навіть, коли в голові складаються ідеї як описати картину текстом, то починаю відчувати як усі майбутні читачі блогу, включаючи пишучого мене дивимося крізь призму часу на нас з Дашею в поїздці. Виходить якась машина часу. А тим часом пальми проводжально змінювали одна одну.

Коли ми припливли до гавані, то танці тривали ще якийсь час перед тим, як ми зійшли на землю. Потрібно було з корабля зістрибнути у воду. Поки я наважувався зробити віртуозний стрибок через море прямо на сушу, місцевий житель підхопив мене і переніс на плечах) Екскурсія звичайно дорога в порівнянні з азіатськими аналогами, але атмосфера, якою тут тебе зарядять, буде триматися довго. Гучна музика біля нашого готелю вже не здавалася такою гучною. Вже був вечір, надвір викотили чебуречні. Смачно, але чого ж вони так довго їх роблять! У Bayahibe ти маєш своїм очікуванням довести, що ти гідний цього чебурека. Сьогодні ми були молодцями, змогли не спати аж до 20:30.

Печери Cueva de Chicho

О 7:00 як огірочки ми вже снідали у місцевих. Хвилин 40 пішаком від нашого готелю, і ми у черговому національному парку, цього разу у нас із собою були гроші без решти. Охоронець, мабуть, чув, що ми прийдемо раніше, ніж він відкривається, тому він, схоже, тут ночував. Коли ми проходили, він швидко прокинувся. Перша частина маршруту була накатана машинами, але в якийсь момент починається розвилка для тих, хто на машині і тих, хто хоче пройти пішки тропіками. Нам назустріч вибігло четверо собак, вони намагалися виглядати дуже суворими, але хвостики їх дико палили. Трохи погавкав, вони вирішили піти. Потім вибіг зовсім молодий песик, і визираючи з-за наших ніг намагався зрозуміти на кого ті собаки так грізно намагалися гавкати. Ну які ж тут усі милашки! Поки йшли бачили незвичайне явище, над нами йшов дощик, але до нас він не долітав, було видно, як краплі летять за кілька метрів над головою. У нас правда закралися погані підозри: спочатку дощ, який на нас не потрапляє, потім маленький песик, який нас не бачив. Великі собаки, які дуже агресивно дивилися на нас. Ми злякалися, чи ми не привиди…

Ми спускалися до самого низу

Начебто печер на маршруті повинно бути чотири, але зараз відкрито лише останні дві. За відгуками у попередніх взагалі нічого робити. А ось останні обіцяють бути цікавими. Ще до речі у них тут у джунглях ефектні кактусові ліси. До печери ми дісталися, якби не табличка, то я б у житті не ризикнув туди лізти. Вхід виглядав зловісно. Було дві печери що поряд, з’єднані підземним озером. Табличка говорила, що дайвери можуть пропливти 600 метрів і виринути в іншій печері. Але мені уявити складно, як хтось сюди тягне все дайверське обладнання. Ситуація класична, у найближчі пару кілометрів із людей лише охоронець, що збирає гроші. Перед нами темний вхід, далі темрява і як належить сталактити зі сталагмітами. Я викрикнув у середину голосне “У”, а у відповідь почув писк кажанів. Що ж, зараз буде цікаво.

Все нижче і нижче і нижче. Спускалося, до речі, досить просто. На наше щастя я йшов першим, а Даша з фотоапаратом ззаду. Оскільки печера з озером і повністю без вітру, рівень води можна помітити тільки кидаючи камінчик вперед. Я ще думав, як краще зістрибнути з каменю або обійти зліва. Добре, що я вибрав обійти, якби вирішив зістрибнути, то по шию пішов би у воду. По поверхні водної гладі пішли хвилі. Так, із цією печерою розібралися. Зараз сходимо до другої і повернемося ще сюди. З другою печерою ми були вже розумнішими, перевіряли камінчиками, щоб не виявилося раптової води. У другій печері ми спускалися справді багато та ефектно, десь пролазили майже на животі, десь доводилося живіт втягувати. Бачили цікаві зеленого кольору мінерали, іноді підлога іскрилася найдрібнішими кристаликами. Ефектно вдалося одними ходами спуститися, а іншими піднятися. Правда знайдений розвалений на частини здоровенний павук нас трохи напружив. Це ж його хтось ще й переміг у цій печері. А тепер го екстремалити! Ми знову спустилися в першу. Встановили ліхтарики в скелях і попливли напівтемним підземним озером.

На дні безліч каменів були різної світлості, адреналінчик по тілу трохи віддавав. Над головами було чути важкі ляскання крил. Вода була приємної температури. Освітлення, звичайно, зовсім не вистачало, тому що світло не виходило направити безпосередньо на озеро, і чим далі відпливаєш, тим темнішою стає вода. Все пройшло просто супер. У нас досі якщо спитати, що найяскравіше запам’яталося з поїздки, то перша думка – це купання в печерному озері. Близько 10:00 ми повернулися до готелю, треба було їхати далі.

Півострів Самана

Як же ми доїдемо і чи буде нам так везти з транспортом як з Домінікусом та дорогою з аеропорту? По карті наш планований переїзд займав близько 300 км. І ніде не було інформації, на чому і як їхати. Господиня готелю нам накидала приблизні варіанти пересадок на листку. Правда довелося спілкуватися з нею іспанською якого ми не знаємо. Але точніше вже трохи знаємо, але це був тільки початок поїздки) Ну, вперед! Вийшли до зупинок маршруток. Водію назвали назву півострова, що знаходиться з іншого боку Домініканської республіки. Водій на подив сказав: “Окей!” і розпочався наш маршрут. Водії нас передавали з рук до рук. Маршрутки змінювалися автобусами, ті знову маршрутками, один раз висадили на трасі і сказали бігти за поворот, там вже чекає на автобус. У одному автобусі ми з жахом спостерігали як відважного чоловіка їсть акула з шістьма головами, щоправда, по телевізору, але не встигнувши побачити як його доїдять нас пересадили у наступний. Один з автобусів зупинився і ми всі разом із водієм пішли на обід.

Ми з Дашею з’їли величезну порцію їжі з м’ясом і авокадо за 150 песо (3$) на двох. Поїздка тривала близько шести годин, за цей час ми змінили 5 видів транспорту, від розкішних автобусів, до повільних маршруток, що розвалюються. Ми оселилися в селищі Лас Галерас. До заходу сонця було лише кілька годин. Так, що колись повечеряємо, а зараз треба було бігти гуляти поки ще світло. Якщо не знаєш куди йти — рухайся до печери. Ще вранці ми були на Карибському морі, тепер на Атлантичному океані. Картинка пляжів змінилася суттєво. Тепер це потужний і безкрайній океан, довжелезні хвилі десь далеко розбиваються об бар’єрні рифи. Серед океану невеликий острівець із пальмами. На пляжі іспанська табличка говорить “Не намагайтеся доплисти до острівця” Пальми розташовані вже не так густо. Дуже великий простір для повільних романтичних прогулянок. А зліва гори! Я вже переймався, що тут зовсім гір немає, а так, одразу додали собі у маршрут. До печери було кілька кілометрів прекрасною зеленою зоною, причому дорога пролягала через п’ятизірковий готель. Охоронець привітав нас), На жаль, пляж готелю був сильно занесений водоростями, але при цьому люди виглядали задоволеними відпочиваючи на території готелю. Ми взагалі не засмутилися, бо до готелю не прив’язані, а вже сто відсотків бачили, що є пляжі без водоростей у цій країні. Потім навігатор нас почав вести трохи по джунглях, головне встигнути назад проскочити це місце до темряви. Незабаром навігатор нас повів по скелях, причому досить небезпечним маршрутом. Ми акуратно переступали крок за кроком біля небезпечних урвищ. Напевно, наші мами не схвалили б цей маршрут. 

Але було дуже круто, потужний океан під ногами розбивався об гостре каміння. А ми метрів за п’ять пробираємось крізь ванни та печери по скелях. На зворотному шляху нас чекав гарний захід сонця у гори. Коли ми повернулися до міста, було вже зовсім темно. Пошуки їжі тут були складними, ми не могли знайти стрітфуд, а витрачати багато грошей, щоб поїсти європейської їжі нераціонально. Після довгих пошуків ми знайшли дітей, років по 10, що готували щось смачне. Хлопець нам пояснив, що вони підміняють господаря, 10 хвилин, і все буде. У результаті курка в клярі та смажені банани були нашою вечерею. KFC) Наш готель у цьому місті був схожий трохи на тюремну камеру з фільмів.

Єдиний плюс — наявність балдахіна від комарів, які саме в цьому готелі літали роями. Коли я лягав спати, мені здавалося, що найгіршого місця на землі і бути не може. Але план був такий, завтра переселимося в інший і все буде добре, просто пережити цю ніч, дуже гучну ніч, перетин двох трас був прямо за нашим вікном, яке не мало шибок, просто металеві масивні жалюзі. Рано вранці справи були теж далеко не ідеальні, тут в таку рань нічого не готують і перший наш кількакілометровий маршрут з пошуку їжі закінчився травмованою ногою і поверненням в готель. Другий похід у пошуку їжі закінчився смаженою куркою у клярі зі смаженими бананами та тамариндовим соком. Загалом тут дуже важко з їжею. Зате місцеві собачки завжди знають, де гарантовано отримати порцію кісток. Щоправда, вранці замість собачки сидів суворий кіт з таким виглядом, що собаки навіть на 10 метрів наближалися до кіоску. Отже, починаємо марафон пляжами.

Вісім особистих пляжів Домінікани

Як часто ви попадали на дикий пляж, де нікого взагалі немає? А одразу на вісім? Тобто вибирай той, що тобі подобається і він твій, можеш хоч у кожному по черзі поплавати і визначити який все-таки був краще, вони все одно всі твої особисті. Причина криється в страшному секреті… тут немає лежаків (с). Люди сидять у дорогому п’ятизірковому готелі за 486 $ за ніч на пляжі, де все обнесено водоростями, а тут за 30 хвилин ходу куточок раю! Але нам це на руку в принципі. Ми ще самі не знали, який скарб зараз знайдемо, просо побачили ланцюжок пляжів на карті, а наприкінці буде судячи з фотографій крута річка.

Загалом вже тільки заради цієї прогулянки пляжами вже має сенс їхати до Домінікани! Ми почали рух від Las Galeras пляжною лінією у бік гір (спочатку трохи обходили містом). Нашим провідником зголосився бути пес Ель Курасон (це ми його так назвали). Собачка бігла, завжди попереду показуючи нам стежки між пляжами.

За красою реклами Баунті просто відпочивають. На фотоапараті фотографії виходять значно гірше, ніж насправді. Були невеликі пляжі метрів по 100, деякі були гігантські у вигляді дуги, гадаю до кілометра завдовжки. Якщо втомився, знайди пальму зі свіжим кокосом, і влаштуй собі кокосову паті на тлі екзотичного океану. Наш Курасончик теж часом знаходив собі розваги, йому подобалися краби, які ховалися в норах, він їх розкопував і намагався дістати. Невдоволений краб у результаті втік у море. І так один за одним пляжі змінювали один одного кілометрами! Між пляжами зазвичай до 20 хвилин не складні переходи у гаях джунглів.

За увесь час ми зустріли чотирьох гуляючих людей. На одному з пляжів ми вибралися не дуже вдало з лісу і довелося йти по чиїмось грядкам. У цей час на машині проїжджали місцеві хлопці і з підозрою дивилися, як ми акуратно тупцюємо по їхньому городу. Було якось ніяково. З восьми пляжів ми вибрали два най-най, де купалися. Хоча кожен наступний пляж був все красивішим та красивішим.

Ось як такі гарні місця з’явилися на цьому світі? Нас із Дашею настільки надихало те, що на пляжах нікого немає, що ми почали переживати за нашу асоціальність. Між парою пляжів потрібно було заглибитись у джунглі та пройти охоронний пункт. Ми думали, що на цьому маршрут і закінчиться, оскільки охоронця явно тут поставили не для того, щоб він пропускав усіх.

Але головне впевнено йти. Ми намагались виглядати впевненими, але зустрілися поглядами із чоловіком. Він уточнив чи не на далекий пляж ми тримаємо маршрут? І з радістю пропустив нас і показав, як краще йти. Ух ти! Головне, щоб назад він потім випустив. Дев’ятий пляж, довжиною 2,4 км, уже мав достатню кількість і лежаків, і кафешок, так що на ньому вже були туристи. Благо розмірів вистачало на всіх. Людей сюди привозять машинами та маршрутками, судячи з усього. Ми відразу купили смачний кокосовий хліб.

Це, до речі, те, що обов’язково радимо спробувати у Домінікані. Як на мене, то пляж по красі явно простіший за попередні вісім. Але наша мета наприкінці пляжу, я вчора перед сном на фотографіях побачив цю річку – Каньо Фріо. Завдяки цій річці і склався маршрут красивими пляжами. Ця річка із прозорої бірюзової води, окантована манграми по берегах.

Дуже гарне місце, де вона впадає в море, але ми зробили трохи цікавіше, піднялися за течією, знайшли вхід і попливли метрів 300 вздовж мангрових заростей у бік моря. Дуже гарна вода, з обох боків джунглі, зверху часом звисають ліани. Трохи страшно, раптом тут водяться якісь крокодили. Ще через те, що нам нема де залишити речі, потрібно плисти по черзі.

Даша сміливо заявила, що вона буде першою і попливла. Коли я плив у мене на шляху виплив об’ємний листок. Я думав, що мене так і з’їдять.

Дуже радимо таке сафарі по річці. Причому поряд є річки абсолютно неапетитних кольорів, а ця прямо зразок прозорості. Після таких пригод ми вирішили урочисто пообідати екзотичною кольоровою рибою-папугою, що відразу при тобі готують. На смак нічого особливого, але кольоровий хвостик дуже цікаво виглядав. Начебто вже півдня на піщаному маршруті, а перед підйомом на гору встояти не змогли. Напевно, хвилин 40 витратили на підйом і спуск, щоб зрозуміти, що нагорі нічого особливого) Зате гора підкорена. Зверху, звичайно, відкривалися часом краєвиди на пляжі, але красивіше бути на самому березі.

Як же гарно минає цей день, ще ввечері я приспав ніби мене ув’язнили, а вранці ніби мене достроково випустили до раю погуляти. А найпрекрасніше, що на нас чекає зворотна дорога все тими ж красивими пляжами. Жаль тільки, що наш Курасончик вирішив залишитися біля кафешок. На зворотному шляху ми знайшли сліди лапок нашого друга, вони були спрямовані в протилежний бік, отже, він уже побіг додому. У принципі, якщо їхати в Домінікану тільки за морем, то можна оселитися в Лас Галерасі максимально близько до початку ланцюжка пляжів і щодня як у сутінковій зоні, що повторюється, ходити на пляжі, просто брати з собою провізію на весь день одразу.

Ось чесно-чесно, тут буде саме так красиво, як ви собі зараз уявляєте райські пляжі планети. Дісталися до самого початку маршруту і з почуттям перемоги сиділи на колодах любуючись заходом сонцем. Потім був захід сонця, але не такий як у рекламах, а на жаль, негарний.

Один чоловік, який з нами спілкувався вранці, сказав, що бачив, як ми вирушили у бік джунглів і йому цікаво, як далеко ми зайшли. Я показав пальцем на гору на горизонті, мені здається, він мені не повірив. Та я й сам не надто вірив, що ми аж туди дісталися. Складно з раю було повертатись назад до в’язниці, але переселенням сьогодні було займатися фізично ніколи.

Ще ніч і з’їдемо. Господиня готелю з розумінням сказала, що вже звикла до того, що просять повернути гроші за невикористані ночі, бо через шум багато хто з’їжджає. Ще в нашому готелі не було перехідника на домініканську розетку. Я трохи розібрав саморобний світильник і зробив із нього розетку для зарядки. Недаремно ж у мене диплом інженера!

Паща диявола (La Boca Del Diablo)

Вранці перетягли речі в інший Готель і вирушили в дорогу. Спочатку ми проїхали близько 7 кілометрів на маршрутці, потім довірившись картам попросили водія нас висадити біля роздоріжжя. До нас одразу ж підрулив місцевий мотоцикліст. І через пару хвилин ми вже мчали з вітерцем по вбитій дорозі вглиб джунглів. На одному мотоциклі помістились усі втрьох і на спині ще невелика похідна сумка. Їхати було щось зовсім нелегко, але багато ям та пагорбів. Деколи здавалося, що я везу мотоцикл, а не навпаки. Але треба було терпіти ці ще 7 пекельних кілометрів.

Зате по дорозі відкривалися чудові краєвиди на високі гори. Таксист привіз нас до пункту призначення – пащу Диявола. Перед нами була діра радіусом у пару метрів, з дірки приблизно кожні 30 – 40 секунд виривається потужний потік дрібних бризок. Висота пострілу досягає до 14 метрів, звук у момент виверження дуже сильний і справді страшний. Головне не підійти до діри з того боку, в яку вона вистрілює. За дірою близько 30 метрів застиглої та роз’їденої водою лави. Якщо підійти до краю, то внизу можна побачити всю потужність океану. Там справжнісінький шторм, гігантські непокірні хвилі розлітаються після потужних ударів об скелі. Море змінює свою геометрію під дуже небезпечними кутами, добре, що скелі досить високі. Хоча і тут бувають сюрпризи, в одну з таких вилазок удар об скелю був настільки сильний, що рівня води вистачило щоб мене залити.

Хоча було справді високо. Загалом це місце, де Домінікана вже не така ласкава та райська. Мотоцикліст запитав: “Ну, що їдемо назад?”, але ми ще спочатку пояснили, що тільки в один кінець. Ми вирішили влаштувати собі справжнє сафарі дикими джунглями, пройти кілька годинний маршрут до одного з далеких пляжів. Хлопець намагався нам донести, що це небезпечно і робити це не варто. Паралельно приїхала екскурсія квадроциклами. Наш водій пішов поспілкуватися із гідом про нас. Підійшов гід, який на відміну від мотоцикліста говорив англійською і уточнив чи ми збираємося самі підкорити джунглі. Гід сказав, що це небезпечний маршрут. Я сказав, що ми знаємо. Насправді ми не знали, але буквально в кожній поїздці ми чуємо цю фразу по кілька разів. В основному всі переживають, як це ми у спортивних сандалях збираємось підкорювати гори, спускатися в ущелини тощо. Ну чи на крайняк якісь дикі тварини, але така зустріч з досвіду малоймовірна. Гід, наприклад уточнив, чи знаємо ми дорогу, але я бачив стежку і очима і на офлайн карті. Загалом ми зробили висновок, що переживають за те, як ми йтимемо лавовими скелями. Попрощавшись із людьми, ми вирушили стежкою вглиб. Можливо, якби ми знали іспанську трішки краще за нуль, то зрозуміли б попередження мотоцикліста “Цей маршрут небезпечний тим, що на туристів у джунглях нападають із мачете…”. Тим часом ми йшли крізь бананові гаї, бачили ананасик. Пробували зірвати зелений банан – гидота рідкісна. Бачили, як хлопчик повів коня завантаженого кокосами. Гід уточнив, чи знаємо ми дорогу, але я бачив стежку і очима і на офлайн карті. Загалом ми зробили висновок, що вони переживають за те, як ми йтимемо лавовими скелями. Попрощавшись із людьми, ми вирушили стежкою вглиб. Можливо, якби ми знали іспанську трішки краще за нуль, то зрозуміли б попередження мотоцикліста “Цей маршрут небезпечний тим, що на туристів у джунглях нападають із мачете…”. Тим часом ми йшли крізь бананові гаї, бачили ананасик. Пробували зірвати зелений банан – гидота рідкісна. Бачили, як хлопчик повів коня завантаженого кокосами. 

Бачили, як робітники видобувають кокоси великими ціпками та за допомогою мачете. Ми їх про всяк випадок не відволікали і побрели далі. У нас був чудовий пікнік на скелях. Ми дісталися чергового виходу високо над морем. Далі почався процес добування кокосів, вони росли досить високо на пальмах. Нам вдалося знайти таку пальму, біля якої лежала колода. Хвилин 10 у мене пішло щоб пальцями потроху прокручувати кокос за годинниковою стрілкою, але відвалюватися він не збирався.

Хвилині на 15-й кокос вдалося трохи нахилити у свій бік. У фінальний момент довелося стати на гілочку, а руками повністю повиснути на кокосі. Під моєю вагою кокос зірвався, і ми м’яко зістрибнули. Другий кокос я добув уже за напрацьованою схемою, головне схопитися за нього. В Орлі та Решці була корисна порада щодо розкриття кокосів. Я зробив так само, знайшов ціпок по-гостріше, і з усієї сили тим місцем, де від кокоса йшов паросток вдарив об кілок. Відразу бризнуло кокосове молоко. Далі отвір проробити було вже не складно. Свіжозібраний кокос під час спеки — це справді райська насолода, як у рекламі) Коли кокос допили, то вже можна було роздовбати його об каміння і трохи поїсти м’якоті. У цих кокосах вона була, як желе. Оскільки запас води у нас був невеликий, то кокосами добре вгамували спрагу.

Після кокосових пригод з новим зарядом бадьорості рушили далі, ми в дорозі були години півтори і залишилося вже небагато, десь хвилин 30. З наших очей похід виглядав абсолютно безпечним, і ми не могли зрозуміти, чому ті хлопці так хвилювалися. Але з очей неблагополучно-виглядаючого темного чоловіка і підлітка, які з мачете в руках наздоганяли нас, похід виглядав трохи інакше. Вони підійшли до нас і щось почали пояснювати іспанською, я кивнув і махнув, щоб вони проходили вперед. Але чоловік жестом показав, що ми маємо йти з ними. От попали, щось пішло не за планом. Ну гаразд, йдемо. Даша мене запитала: “Ми типу взяті під варту?” Щиро кажучи, не знаю, сам перший раз у такій ситуації. Я вже придивлявся до розмірів каменів, що лежали навколо. Я зупинився зав’язати шнурок, темний хлопець, що замикав конвой свиснув, підліток попереду також зупинився. Вони нас зачекали, ми пішли далі. І, як на зло, саме цього дня через переселення до готелю, ми взяли з собою всі гроші та картки, щоб не залишати їх у готелі. За одним із поворотів з’явився пляж із купою людей, які припливали сюди на моторних човнах. Хлопці від нас відстали і ми вийшли до людей. Фух, пронесло здається. Що це взагалі було?

Пляж Фронтон, відверто кажучи, виявився так собі, але саме сафарі по джунглях було просто суперське, ще й з пригодами. Пляж був під 150 метровою прямовисною скелею, офлайн карти показали, що можна піднятися по скелі і дістатися готелю іншою дорогою, кілометрів за сім. Нам дуже не вірилося, що на ту скелю можна взагалі піднятися, але карти творять чудеса, ми дійсно почали підйом.

Насправді було вкрай нерозумно знову йти в джунглі, бо ті самі хлопці могли банально піти за нами. Але на той момент ми ще не усвідомлювали, що з нами відбувається. Дорога назад була не складною, крізь прості рослини, не такі цікаві як під скелями. Але навіть цією дорогою нас знову наздогнали. Отже, постарайтеся вгадати, хто цього разу нас наздогнав:

А) Прекрасний місцевий житель на білому коні — душі прерій!
Б) Одноногий пірат зі справжнім гаком замість руки.
В) Актор із досить відомого фільму та його знімальна група.
Г) Чоловік у татуюваннях та з пістолетом у руках.

Правильну відповідь ми дізнаємося прямо зараз! На наше щастя, це був хлопець на коні, який проскакав, привітався і втік у джунглях. По маршруту були ще розвилки до цікавих пляжів, але сонце було в зеніті і вже було йти напружено.

Ми вийшли на берегову лінію, яка вже вела до нашого міста. Там ми зустріли бувалого рашиста, який 13 років тому переїхав до Домінікани щоб не жити у рашці. Він нас і просвітив, чим міг закінчитися похід у джунглі і що означала фраза “Це небезпечно”. Але за фактом до вбивства справа не доходить, у туристів просто відбирають усе цінне, тому поліція іноді влаштовує рейди в джунглі. Він сказав, що навіть якщо турист схопить ціпок, то нападник швидше за все втече і битися не буде. За великим рахунком, якщо з собою не носити нічого цінного та лише дрібні гроші, то на маршруті відносно безпечно. Чи варто говорити, що наступного дня ми навіть обручки з сережками залишили в номері. Тепер підіб’ємо підсумок нашого сьогоднішнього походу. Це було дуже красиво і круто, якби ми знали про справжню небезпеку, то в маршрут вирушили б, але без цінних речей. Ех, Домінікано, ти така різна! У готелі у нас була зустріч із місцевим президентом. Це в них так пиво називається. Президент мовчки слухав про наші мандри. Увечері ми просто бродили набережною.

Ель Лимон

Цікавий факт, що маршрути вигадувалися по ходу справи. Тобто, Даша знала про кінцеві точки, де потрібно побувати, але як добиратися і що ще робити вигадували на ходу, тому що в інтернеті не багато було інформації. Вчорашня маршрутка з пересадкою на мотоцикл була експромтом. Сьогодні ми намітили відвідування водоспаду Лимон. Доїхали туди маршруткою без жодної пригоди, аж шкода якось. Вважай, що година сорок минула марно. Водій нас висадив на трасі та показав стежку якою можна дійти до водоспадів.

Це цілий національний парк. Місце популярне і сюди натовпом привозять туристів. Йти треба кілька кілометрів, але чомусь кожен, хто заходить на територію парку, почувається крутим жокеєм. Майже всі, кого ми зустрічали, їхали на конях. Поруч бігли поводирі коней. Виглядало досить дивно. А коней була така кількість, що кінською ковбасою можна було б прогодувати увесь острів. Та й ціна якась у районі 30$ за коня, загалом морок якийсь. Ми ж гордо йшли диким брудом, який збивався копитами коней. Дивно якось. Проте річка тече, джунглі ростуть, отже, все відносно мальовничо.

За вхід у парк із нас взяли щось у районі одного долара. Сам водоспад вважається найкрасивішим і найповноводнішим на Самані, але при цьому зовсім ніякий. Але тут головне те, що можна пройти трек маршрут джунглями, а водоспад це як іскорка, що дає поштовх. Ми на водоспаді не зупинялися і пішли далі. Адже кожен маршрут у джунглях це нові можливості отримати неповторний досвід. Ми йшли горами, три рази перетинали річку, бачили, як ростуть зрілі плоди какао.

Ми вилізли у справжньому домініканському селі, де дуже голосно грала музика. Навіть попри відсутність людей музика грала! Грала так, що в радіусі 100 метрів жодного птаха не було. Що ж з домініканцями в старості буде, як вони взагалі щось чутимуть? Можливо село і було порожнім тому, що одного разу хтось увімкнув радіо так голосно, що ні в кого не вистачало сил дійти епіцентру стихії, щоб його вимкнути. Однак у місцевому сільпо найстійкіші продавці все-таки продали нам печива на вагу і місцеву колу. Згодом ми вийшли до міста Ель Лимон. Містечко зовсім не туристичне і відповідно ціни такі самі. Тут ми закотили бенкет по повній і рибка заморська, і м’ясо і салати, купа різних смаколиків.

Поки трапезували, мені у вайбер написав форумчанин із Турправди “Андрію, вітаю тебе, ти виграв у номінації Автор 2018 року!!!”. Даша саме відходила помити руки. Коли повернулася, я запитав її: “Як тобі обідати в Домінікані з найкращим автором 2018 року?”. Чи нам було радісно в той момент? Ми сяяли так яскраво, що вночі заважали один одному спати від сяйва. Даша прокинулася, щоб вимкнути світло, а це виявилося сяйво від мене йшло. Але повернемося до міста з кислою назвою) Ми чудово пообідали і були сповнені сил продовжувати пошуки пригод. Карта нам показала, що за два кілометри від міста є пляжна лінія. Правда сонце ставало все злішим і злішим. Але ж не їхати назад. Ми не знали, в який час буде останній автобус, але поки ясно вони точно повинні ходити. Ми пішли у бік пляжів у надії що, нас підбере якийсь мотоцикліст. Але ніхто нас так і не підібрав. Дорогою проходили повз хлопців, які щось посилено рубали за допомогою мачете. Причому рубали вони в канаві біля дороги, збоку здавалося, ніби хлопці позбавляються когось. Ми не стали їх турбувати і тихенько пройшли повз, хоч у них і були мотоцикли. Дорога нас привела до розкішного, але закритого готелю. Все виглядало свіжо, доглянуте, без сміття, ось тільки ні людей, ні охорони. Ще була стежка в обхід готелю до пляжу, але ми вирішили, що це не так цікаво, як погуляти готелем. Ми пройшли ворота і йшли зеленою територією. Куди ж усі поділися?Готель від працюючого відрізняється тільки повною відсутністю людей. Ззаду почувся звук мотоцикла, хтось їхав у наш бік, але в результаті не ризикнув заїжджати в готель і поїхав стежкою. Ми йшли все далі і далі, доки не зустрілися очима з охоронцями, які сиділи та з цікавістю весь час спостерігали за нами. Ми з впевненим виглядом змінили траєкторію у бік пляжів і пішли, начебто так і планували. Вийшли на дикий пустий пляж.

Він був дуже довгим, хвилі були потужні. Схоже, зараз не сезон на пляжі та готель закритий, але ми потім бачили, як працівники поливають рослини та доглядають готель. Це дуже крута атмосфера, за два кілометри від міста закритий готель та дикий пляж із надзвичайними хвилями. Немов пройшов апокаліпсис, і ми гуляємо залишками цивілізації біля стихії.

Щоправда, часом траплялися такі ж шукачі пригод як і ми. Карти показували, що поряд у джунглях є територія дуже дивного кольору з позначкою “Natural wetland”. Хм, можливо болото, але як ми з’ясуємо якщо не побачимо самі, правда потрібно трохи впровадитися в джунглі. Спочатку ми пробиралися стежками, бачили, як двоє мужиків копають нове русло для річки, що протікає. Хвилин через 30 стежки закінчилися і до мітки залишалося метрів 10-15 пройти густими джунглями. Вони ще, як на зло, такі колючі. Але цікавість взяла гору і крок за кроком ми почали рухатися, оминаючи великі термітники. До нас на зустріч із гущі так само почала рухатися тварина великого розміру. У мене пішло серце в п’яти, я буквально відчув кожен нерв свого тіла. Це виявився чорний дикий козлик!

Ми його не дуже цікавили. Але цього було достатньо, щоби далі не лізти. Тим часом стежками, з яких ми зійшли, проїхали мотоциклісти. Воно було на краще, що ми з ними не перетнулися. Причому проїжджали вони сюди-туди кілька разів, і складалося відчуття, що шукають вони саме нас. Так, все, вибираємось у місто. Поки йшли двокілометровою дорогою зустріли цілу грізно виглядаючу групу байкерів-підлітків. Вони про щось посилено сперечалися. На щастя, обійшлося без нашої участі. Вже було близько 16:00, треба починати їхати у бік готелю. Дорогою прикупили свіжого кокосового хліба. Прямо хтось зі свого будиночка торгував. Нам потрібно було в Самані пересісти на маршрутку до Лас Галерас. Коли ми приїхали до Самани, там якраз починався карнавал.

Несподівано, головне вчасно приїхали. Близько години ми насолоджувалися святом, сотні костюмів, образів, усі радіють, одна музика перекрикує іншу, сонечко світить. Позитивно!

Але треба було їхати до свого міста, як тільки сонце сяде, маршрутки перестануть ходити. Ми з інтернету змогли вирахувати приблизну дату головного карнавалу, а це локальні, проходять протягом місяця за різними містами і ніде їхнього розкладу немає. Такий насичений день ми відсвяткували стиглими манго.

Від Сосуа до Санто Домінго

З раннього ранку на нас чекав черговий довгий переїзд. Ми вже й не сумнівалися, що з легкістю дістанемося. Варто було лише вийти з готелю на трасу. Наступної хвилини Даша сиділа в кабіні, а я в кузовній частині, обладнаній лавками. Сказати, що моя поїздка йшла з вітерцем — нічого не сказати, часом здавалося, що мене просто здує з кузова. Потім почалася злива, і водій натягнув на каркас брезент. Стало затишно. На пересадці в Самані нас хвилин за 20 пересадили в іншу маршрутку і за якихось 4,5 години ми доїхали до іншої частини Домінікани. Ця частина Домінікан знаходиться досить близько до кордону з Гаїті. Гаїті — це країна, куди можливі екскурсії лише з гідами, які мають заряджені автомати в руках. І, на жаль, чим ближче підбираєшся до Гаїті, тим менталітет людей змінюється на гірший бік, дуже схожий як коли гуляєш по расії. Скажімо так, якщо хочеш побачити Домінікану лише з гарного боку, то краще обмежитися передмістями Ла Романи та півострова Самана. Якщо хочеться повного занурення, яке з тебе зніме рожеві окуляри – рухайся у напрямку кордону з Гаїті або москви. Якщо до того щоб розрахуватися в маршрутках я просто діставав гроші і водій брав необхідну суму, то тут можуть взяти стільки, скільки даси. Наприклад, кондуктори постійно намагаються обрахувати і з легкістю можуть з 1000 песо дати здачу 500 замість 800. На вимоги дати правильну здачу морозитимуться. І якщо дуже наполягати, то ще сотню так і бути дадуть. Але в цій частині Домінікани є цікаві місця для подорожей, так що продовжуємо маршрут. У нас заброньований готель з басейном, але, крім нас, ніхто в готель не заїхав, то за фактом у нас був усі кілька днів особистий готель з особистими терасами та особистою зеленою зоною. Приємна господиня говорила англійською. Ось тільки одна проблема — ми підійшли до воріт, які не зачинені на замок, але з того боку воріт сидять чотири люті собаки і чекають, коли я ризикну відчинити ворота.

На щастя, це виявився не наш готель, наш був поряд. У підтвердженні бронювання красувалася фраза “Не заводити асоціальних дівчат у номер”. Саме місто, активно практикує секс-туризм. Біля готелю був невеликий пляж. Океан тут вже зовсім звичайного кольору, наче ти вже не в Домінікані. Ми це чудово розуміли ще коли почали рух на захід. Хоча насправді ще будуть гарні пляжі. Поки йшли до океану пройшли повз зелену гадюку, що грілася на кущиках. Змія нас помітила і в пориві незручності зникла в заростях.

Трохи покаталися на потужних хвилях і рушили у бік самого міста, воно було за кілька кілометрів від готелю. Дорогою під’їхав чоловік і запропонував підкинути до міста. Коли він нас довіз, то почав посилено вимагати 10$. Тут же хтось підбіг до машини щоб допомогти нам розміняти гроші якщо у нас великі купюри. Мдааа… До місцевого менталітету ще треба звикнути. У мене в подібних ситуаціях відповідь одна “Сорян, грошей немає взагалі!”, я, звичайно, попередньо уточнив у нього чи це не домініканський жарт, але він сказав, що він не жартує. Довелося дядькові задовольнятися 100 песо (2$). Саме місто, чесно кажучи, не вразило, але ця локація зручна для нашого маршруту. У цьому місті є чудовий пляж, судячи з рейтингу. І таке враження, ніби всі туристи Домінікани вирішили сидіти один в одного на головах саме на цьому пляжі.

Фото з іншого пляжу – Playa Caleton)

Море тут трохи красивіше азовського. Але при цьому наявність лежаків та кафешок роблять свою магічну справу. Ми вирішили піти кудись подалі від туристів. Вийшли на вулицю, що досить затишно виглядає. Наприкінці навіть має бути великий супермаркет, судячи з карти. Але чим далі йшли, тим будинки ставали простіше, а місцевих гаїтян-домініканців дедалі більше. За фактом завдання виконане, тут крім нас не було жодного живого туриста. Щось будиночки ставали дедалі розвалені, а місцеві вже явно звертають увагу на нашу присутність. Даша припустила, що нам має сенс повертатись назад. На перехресті вийшов хлопець зухвалого вигляду з молотком у руках і явно шукав поглядом щоб до когось пристібатися. Коли я почув “Аміго!” у наш бік, я пожалкував, що не погодився повертатися. Хлопець підійшов до нас і уточнив, що ми тут забули, можливо пляж? Я про всяк випадок вирішив погодитись. Він сказав, що зараз нас виведе на пляж, і махнув молотком, щоб ми йшли швидко за ним. Він прискореним кроком пішов у бік пляжу, ми з Дашею руки в ноги та погнали у протилежний бік. Коли проходили повз пристойно виглядаючого хлопця, який готував бургери, над ним аж сонце засвітилося. Вирішили, якщо що, ховатимемося за ним якщо що. 

Коли ми дісталися до межі лячного району, Даша запропонувала поїсти в ресторанчику, я ж сказав, що поїсти тільки коли доберемося до готелю і закриємося на всі замки. З міста поверталися вже зовсім по темряві, нас зголосився підвезти таксист-мотоцикліст. Після довгої і складної дороги, що складається з двох кілометрів, він примудрився привезти нас туди, звідки взяв. Поїхали з ним на другий захід, зрештою приїхали за адресою. Треба було заплатити 150 песо, у нас було з собою купюра 500, він дістав дрібними 130 песо і намагався переконати нас, що це насправді 350 песо, а не оскільки написано звичайними цифрами на його монетках. Причому, судячи з його вигляду, він сам у це дуже вірив. Я пішов у готель розміняти у господарки гроші, Даша залишилася поспілкуватися з ним. У ході спілкування ми дійшли висновку, що мотоцикліст, можливо, був під якимись речовинами. Щось із ним було не те. Він ще посилено вмовляв з ним завтра поїхати на 27 водоспадів трасою і запевняв як це безпечно))) Найцікавіше, що, коли нам треба було заплатити за маршрутку щось у районі 200 песо, кондуктор із радістю забрав у мене жменю монет у 140 песо і сказав, що йому вистачить. Зважаючи на все, тут жменя монет це незліченна кількість грошей, якої вистачить, щоб розплатитися за якусь послугу.

27 водоспадів

У місті посилено просували екскурсію з каньйонінгом на 27 водоспадів. Вартість космічна — на двох 7500 песо (150$). Якщо повторити самому аналогічний маршрут, то витрати на двох виходить приблизно 1900 песо (38$). Маршрут складається лише з кількох маршруток. Спершу ми переїхали до міста Пуерто-Плата, а звідти пересіли на маршрутку, яка нас висадила на трасі біля національного парку. Кілометр пішки, і ми на місці. Маршрут легкий, ми без знання мови та номерів маршруток дісталися практично без проблем. Хоча були невеликі складнощі з пересадкою. У парк потрібно приїжджати вранці, інакше частину водоспадів буде зачинено.

Я так зрозумів, що у лютому треба приїжджати не пізніше 11:30. Ми вибрали оптимальний маршрут із 12 водоспадів. Його всі радили. За маршрут потрібно заплатити по 550 песо з особи (11 $). На тебе надягають страховий костюм та призначають провідника. Провідник за 500 песо (10$) з радістю погоджується скрізь тебе фотографувати не втопивши твій фотоапарат. Спочатку хвилин 40 потрібно пройти в гору, потім ми підійшли до непрозорої блакитної річки під урвищем і він сказав, що можна починати. Це був не просто стрибок, це був стрибок сміливості! Але, на щастя, виявилося глибоко. Водичка бадьорячи – холодна.

Ми почали проходити водоспадами та річками. Були водоспади закручені як водяні гірочки, були водоспади з високим перепадом. Одна скеля була така висока, що під час польоту можна було відраховувати секунди. Деколи ми наздоганяли інші групи, іноді нас наздоганяли. Були настільки стрімкі місця, що під час стрибка вниз кричали всі. Сам провідник майстерно робив стрибки з нашим фотоапаратом так, що фотик завжди залишався на повітрі.

Де було дуже високо він давав вказівки куди стрибати, а сам обходив. Мені завжди було мало, і я на місця стрибків повертався кілька разів. З нами у групі було ще двоє китайців. Мені здається, китаєць-тато вже сам був не радий, що підписався на цей екстрим, не кажучи про його доньку. Ми ж отримали повну віддачу від каньйонінгу, це було реально класно. Це була одна з причин переїзду до цієї частини острова. Сумарно спуск тривав близько години. Це звичайно ні що порівняно з боротьбою на виживання під час турецького каньйонінгу, який тривав понад 6 годин. Зате обійшлося без сліз. Наприкінці маршруту чергували лікарі про всяк випадок. Весь маршрут від входу до парку до виходу займає приблизно 2,5 години.

Пуерто-Плата

У запасі ми мали ще половину світлового дня, в сусідньому місті є чудова канатна дорога. Треба б з’ясувати, куди вона веде. Поки чекали на кабінку, я ловив вай-фай і мені прийшло повідомлення, що Turkish Airlines почав розпродаж усіх своїх напрямків. А це означає лише одне – сьогодні буде бурхливий вечір із перебором акційних напрямків. Купувати квитки з планшета досить непросто. Але починати планувати подорож під час іншої подорожі це завжди радісно.

Щоправда, іноді здається, що вже ситий по горло поїздками і купувати нічого не хочеться, але Домініканська йшла як по маслу і ми з легкістю взяли квитки на наступний 2020-й рік. Це була центральна Індія для моїх батьків. Їх подорож пройшла приблизно за місяць до пандемії Вагончик нас підняв просто у хмари. Ми вийшли у високогірному туманному парку.

Парк дуже доглянутий, тисячі екзотичних рослин. А головне – все оповите густим хмарним туманом. Дуже гарно, просто казка. Я її назвав би ”Пригоди в зачарованому лісі”. Причому хмари на канатках можуть зіпсувати всю красу, а тут вийшов ефект навпаки. У парку ми провели багато часу проходячи маршрутами знову і знову. Ми навіть думали назад спуститися стежками без канатки.

Через деякий час, оцінюючи безпеку всіх наших домініканських маршрутів, ми зробили висновок – добре, що ми ще й на той маршрут пішим ходом не поперлися. Внизу гори нас чекало яскраве сонце. Хмари безпосередньо зачепилися за гору, де розташовувався парк. У нашого готелю була чудова перевага, якщо не хочеться вирішувати питання з вечерею, то господиня з радістю за 400 песо (8$) приготує повноцінну вечерю, частина якої ще й на сніданок піде.

Ріо-Сан-Хуан

Як нам сказав канадець на початку поїздки “Якщо хочете, щоби Вам було добре їдьте в Ріо Сан Хуан”. Тож ми так і вчинили. Як тільки посвітлішало на вулиці ми одразу вирушили в маршрутну подорож. Їхати було приблизно годину – півтори. У самому місті є мангрові ліси, звідки стартують екскурсійні човники. Але треба зібрати групу людей, інакше доведеться платити самим за весь човен. За двох просять 1500 песо (30 $). Якщо людей буде більше, то 2000 песо поділять на всіх. Як тільки ми приїхали, побачили групу, що відпливла. Гаразд, пішли погуляємо доки інші зберуться. Поки хвилин 30 гуляли вздовж мангрів, пропустили чергову групку, що зібралася. Натомість надивилися як граються собачки.

Сіли чекати на людей. Хвилин 10 – 20 чекали, нарешті прийшли ще двоє охочих. Маршрут біля човника був досить похмурий, і вся витівка здавалася сумнівною. По манграм пропливли зовсім небагато. З цікавого, часто траплялися на скелях білі статуї у вигляді людей, що дерлися або сиділи.

Начебто це образи племен, що раніше тут жили. Запливали в печеру та на досить звичайний пляж. Але коли ми припливли на останній – Playa Caleton ми зрозуміли, що вся наша задумка була не дарма.

Це просто на диво красивий пляж, напевно, один з найкрасивіших, що ми бачили за цю поїздку. З дуже прозорою водою. Людей небагато, продається недорога їжа. За кілька кілометрів є траса, де ходить маршрутка. Наш гід висадив нас, щоб ми покупалися. Ми, тверезо оцінивши ситуацію, подякували гіду за екскурсію та відправили його назад вже без нас. Тут не те що хочеться плавати, жити хочеться в такій красі. Ще й круті окуляри під водою знайшов. Загалом пощастило. Прямо на пляжі продавалося купа місцевої їжі, ми зробили акцент на чебуреках, а на десерт була прекрасна “Піна Колада” в ананасі. Я правда трохи побачив таїнство її приготування в антисанітарних умовах і мене мало не відкачувати довелося. Але було смачно і ми живі! За кількістю з’їдених чебуреків ми значно підняли економіку пляжу того дня. Тим часом на пляж під’їжджали дикі туристи і ми мали несподівані та радісні зустрічі з різними людьми, з якими ми перетиналися раніше на маршрутах в інших містах. На пляжі провели щонайменше пару годин. Нам, звичайно, це не властиво, пляж, море і ми навіть годинами купаємось. Проте було так гарно, що якщо винайдуть портали, то я обов’язково туди ще раз повернуся. На скелях, що оберігали бухту пляжу, були заховані ряди білих кам’яних голів, які дивилися у бік моря. Ми вирішили йти на трасу не прямим шляхом дорогою, а скоротити через мангровий ліс.

Тим більше навігатор нас обіцяв провести. Витівка виявилася провальною, ми змогли познайомитися носом до носа з домініканськими павуками, змогли визначити міцність павутини і те, як вона ніжно вкриває тіло, досліджували малюнки у вигляді пальмочок на піску, залишені комахами. Але з корисного — знайшли чудові затоки води в мангрових коренях.

Правда довелося трохи потурбувати місцевих крабів, вони точно не очікували побачити тут людей. Наш довгий похід раптово закінчився на тому ж пляжі, де ми почали маршрут хвилин 20 тому. Довелося йти на траси нудною прямою дорогою. На самій трасі нас миттю підібрала маршрутка та провезла кілька кілометрів назад у Ріо Сан Хуан. Ми хвилин 40 вирішили виділити на дослідження самого міста. Сонце шпарило безжально, але бажання пригод було сильніше.

Місто було зовсім не туристичне. Ми подивилися, як мешкають місцеві Домініканці, до нас вибігали натовпами фотографуватися діти. А найдрібніших, мами приводили і ставили до центру для кадру. Діткам було радісно дати нам п’ятірки і доторкнутися до нас. Та й для нас це заряд позитиву.

Кабарете

Вечір ми вирішили провести у популярному серед кайтерів місті – Кабарете. Добиралися туди на так званому “карріто!” – це другий вид транспорту у цій частині Домінікани. Власники легкових машин впихають чотири особи ззаду і дві спереду, за цю незручність беруть приблизно таку ж ціну, як і в маршрутках. Коли людей не вистачає, наприклад, ззаду сидять всього три широкі хлопці, то вони закликають перехожих підсісти. Зовні карріто ніяк не відрізнити від звичайних машин, цей транспорт сам тебе знайде коли потрібно. Хоча маршрутки тут теж іноді практикують пошук туристів спеціально завертаючи з маршруту у підворіття.

Загалом транспортна система тут функціонує просто ідеально, якщо туристу потрібно кудись дістатися на відстань в межах години, то на північній Домінікані транспорт сам його знайде. Одного разу їхали маршруткою, до нас водій підсадив на сидіння третім підлітка. Ми не те що б не вміщалися — тут було більше питання “Чиї кістки хруснуть першими?” Добре я днями рибу їв, фосфор все ж таки. Після півгодинної їзди хлопець вийшов трохи кульгаючи. Я зміг відійти швидше, бо загартований щоранку їздити 24-ю маршруткою у нас дома. У Кабарете є ну дуже дорогий парк з печерами, що його краще ігнорувати, тому що там все те ж саме, що і скрізь, але дорожче в 10 разів. Є купа ресторанчиків, ми вибрали китайський. А ще є довжелезний пляж із великими хвилями та сотнями кайтерів. Мабуть, весь виконаний маршрут на наші сили вже давали про себе знати, ми вже вдруге за день знайшли місце, де відпочивали. Ми сиділи і дивилися, як сотні парашутів у небі тягнуть кайтерів. Це як релаксотерапія. Щоправда, сильний вітерець заганяв пісочок у всі щілини обличчя. До готелю було близько восьми кілометрів, але маршрутки та карріто їхали настільки заповнені, що навіть не зупинялися. А місцеві мотоциклісти, сподіваючись зірвати куш, намагалися довести, що бензин на 8 кілометрів коштує як мішок золота, і що це загалом безпечно ганяти по трасі. Ми вже навіть почали йти пішки, як нас підхопив маршрутник, який вірив у нескінченну місткість свого транспорту. Знову ж таки повторюся, для нас, як для людей натренованих 24-ю маршруткою в годину пік просто не існує ситуацій, коли ми не влазимо.

Післязавтра у столиці, яка знаходиться в іншій частині Домінікани, буде карнавал. Завтра за планами протягом дня якимось дивом треба буде дістатися туди. Ми дуже уважно і неодноразово намагалися обчислити точну дату карнавалу і попри те, що всі джерела вказували її як післязавтра, на одному іспанському сайті з’явилася новина про те, що гуляння завтра. Господиня швидко скликала консиліум своїх друзів, і всі дійшли висновку, що головний карнавал буде першої неділі березня – тобто завтра. ААА! На годиннику майже опівночі, карнавал розпочнеться приблизно через 16 годин в іншій частині острова, треба терміново змінювати плани. Терміново збираємось і до столиці, але спочатку трохи поспимо все-таки. Послужлива господиня прокинулася рано-вранці, приготувала наш сніданок і склала його з собою, посадила нас у машину і довезла прямо до прямого автобуса, який вирушав о 06:20 ранку (ходить щогодини). На дорогу дала корисну пораду взяти до автобуса зимові куртки з багажу.

Карнавал у Санто Домінго

Що ви знаєте про виживання у холоді? Виживання це коли автобус-вбивця під приводом довести до центру намагається охолодити тебе максимально близько до нуля градусів. Ще й двері спеціальні герметичні в салоні. Тож не дарма ж у нас куртки всю дорогу були з нами. Жаль не було термометра заміряти температуру. Приблизно о 10.30 ми виспані були вже в столиці. До речі, доки їхали, бачили у сусідній машині лежав Президент (пивна фура обганяла нас). Один зі знайомих попередньої господині дав нам слушну пораду – користуватися убером, у столиці він дуже розвинений. Ми включили роумінговий інтернет, і це дуже спростило всі пересування. Убер — справді не дорогий, середній час подачі машини до трьох хвилин. На автовокзалі, як тільки я підтвердив адресу, відразу ж поруч опинилася машина. До карнавалу ще 5 годин, а ми вже у столиці ще й заселилися! Щоправда, номер був знову трохи схожий на в’язницю, зате за такою кількістю ґрат безпечніше. Цікаво, навіщо їм стільки ґрат на вікнах та дверях…

Той самий хлопець розповідав, що карнавал розпочнеться приблизно о 15:30 і близько 18:00 для нас закінчиться, оскільки ми явно не захочемо ризикнути продовжувати гуляння з місцевими. П’ять годин до карнавалу нам з головою вистачило, щоб оглянути основні визначні пам’ятки центру. Хочу зазначити, що старе місто в Санто Домінго справді перевершило наші очікування, воно справді цікаво виглядає і затишне. Але якщо немає карнавалу, то витрачати час на нього не потрібно, тому що вся краса домініканців у селах на пляжах.

Буквально за годину до карнавалу розпочалася активна підготовка. Діти запускали повітряних зміїв, продавці розгортали вуличний стрітфуд. У сумках із льодом починали носити крижане пиво на продаж. Причому ціни просто казкові, особливо з огляду на те, що це карнавал, де могло бути все особливо дорого. Наприклад, банка крижаного пива коштувала 60 песо (1,1 $). Кокосова насолода в карамелі на паличці 15 песо (0,3 $) і т.д.

Ми з Дашею дегустували домашні лимонади. Це було шикарно. Фестиваль розпочався о 15:30, основна його частина тривала близько двох годин, тобто всі дві години був безперервний парад у костюмах із танцями. Яких там тільки не було вбрань, фантазія людини безмежна. Вся дія супроводжується гучною музикою. Хода простяглася на кілька кілометрів по променаду вздовж набережної. Народ у самому піку натовпу, напевно, одну людини в товщину був. Чим далі від віп секторів, тим народу менше, аж до повної відсутності. Але танцюристи найбільше старались саме проходячи ці сектори.

За якоюсь місцевою традицією всі озброюються м’якими, але пружними циліндрами, які кріпляться на мотузку. Такою “зброєю” можна відлупцювати «на щастя» будь-кого і скільки завгодно разів під час фестивалю. Як правило на це не ображаються, але чим більша статура у жертви, тим рідше йому перепадає, наприклад мене взагалі жодного разу ніхто не лупнув.

Даші ж дісталося. Одного спортивного чоловіка відлупцював цілий натовп домініканців у однакових масках на обличчі, що виглядало ефектно. Чоловік спочатку обернувся, явно висловлюючи злість, але побачивши 15 чоловіків, що однаково виглядають, зрозумів, що він явно в меншості і натягнуто посміхався, ніби саме так він і хотів. Для нас із Дашею відвідування карнавалу було дуже важливою подією, це наш перший карнавал! Зазвичай карнавали проводять у сезони дощів, а тут у пік туристичного сезону! Радість і гуляння набирали обертів, чомусь люди в костюмах чортів уже ходили не лише в рамках параду, а й у протилежний бік серед натовпу. Мене навіть з одним із чудовиськ хтось схопив за руки для дуже старовинного обряду. Щоправда, обряд довелося перервати, адже в такій ситуації головне швидко засунути руку першим у свою кишеню. Поруч хлопець, що проходить, зміг тільки помацати кишеню, у якому була моя рука. Ех провалилася спроба свиснути гроші з моєї кишені. Всі учасники різко розійшлися ніби не при справах. Не на тих хлопці напали, ми загартовані вашими джунглями вже! Навіть якби я не помітив, то ми втратили б зовсім незначну суму і одну з банківських карток. Та й взагалі, судячи з бюджету поїздки, значні суми тут в цілому не потрібні. Головне фотоапарат не втратити, хоча найкращі фотографії за день щоночі вирушають у хмару. Ех Домінікано, що ж ти така гарна і така лячна водночас. Втім, для тих, хто шукає пригоди – в самий раз. Почало темніти, а кількість людей у ​​масках зростати. І, чесно кажучи, спокійно почуватися не виходило. Ми вирішили вийти з цієї історії не постраждалими і максимально жвавими вулицями дісталися набережної, де проходив карнавал, у старому місті. Там на нас чекала затишна китайська кафешечка. Як затишно спати в готелі, який закритий дверима і купою ґрат від зовнішнього міста)

На останній день ми запланували парк Los Tres Ojos. Поснідали, викликали убер, він виявився, як завжди, за кілька хвилин від нас і успішно поїхав у бік парку без нас. Невдача! Спроба два. Успіх, ми в убері. Перший водій ніяк не міг знати адресу, допоки нас не посадить, але, мабуть, так збіглося, що він не захотів їхати з нами, а ми його могли потім трекати. Зовні парк із себе не представляв нічого особливого, просто дерева та плата за вхід по 100 песо (2$) з особи. Але варто тільки спуститися вниз по драбинці, як перед тобою відкривається чарівна система з печер та синіх озер.

В одній з печер на нас чекав дерев’яний пліт, на якому по 25 песо (0,5 $) можна переправитися на інший берег кристально чистою гладдю. Які тільки дива не робить природа.

Бачили, як переправляли китайців, жінка тремтячими від страху колінами зійшла на берег. Як же класно, коли тебе так легко вразити. Не дарма китайці славляться своїм острахом висоти і невмінням плавати.

Шкода правда вся ця розвага лише на годинку, а попереду ще цілий день, який потрібно чимось зайняти. У місті є різні руїни, але щось вони зовсім розвалені. А деякі ще не до кінця відновили, щоб вони мали бодай якусь форму. А ось магазин IKEA, як завжди, нас радо поводив своїми лабіринтами. Ще знайшли платний ботанічний сад, причому ціна була явно завищена, але особливих планів немає, то чому б і ні)

Також ми поповнили свій рейтинг відвіданих макдональдсів. Увечері у кафе, де роблять заморожені йогурти, я замовив собі дуже цікавий фруктовий йогурт. Даша у мене запитала, який із фруктів відчувається найбільше, я помітив, що фрукти тут взагалі не відчуваються, і в цей момент іншій дівчині вручили мій йогурт. Була німа сцена, вона глянула на мене, а я з ложкою її йогурту в роті дивився на неї. Загалом, касир трохи переплутала домініканку зі мною, коли видавала замовлення. Я дуже люблю заморожені йогурти. У Санто Домінго за 220 песо (4,5 $) наливають значне відерце.

Причому йогурт беруть заморожений білий і при тобі перетирають його із замороженими фруктами, щоб ти не обрав – смакота. Жаль із собою не можна взяти річний запас йогурту. Наступного ранку зручніше влаштувавшись біля лобового панорамного вікна двоповерхового автобуса ми вирушили в тригодинну дорогу до аеропорту. Проїжджаючи поворот на Bayahibe, трохи хотілося плакати, це було місце нашого старту, ми з радістю зробили б це все коло іще раз.

Підсумок

Що хочу сказати, домініканська поїздка тривала майже 13 днів, було дуже красиво, дуже насичено і головне різноманітно. На запитання “Що найбільше запам’яталося в Домінікані?” ми в один голос відповідаємо – “купання у підземному озері у печерах біля Bayahibe”. На другому місці, напевно, дикість і доступність джунглів, гір практично немає, за рахунок чого маршрути виходило вибудовувати дуже довгі, краса пляжів Домінікани це тверда п’ятірочка, це дійсно було так само красиво як на фотошоплених фотографіях райських пляжів в інтернеті, а може вони й не такі фотошоплені. Менталітет місцевих жителів можна умовно розділити на дві групи, частина, що знаходиться біля Гаїті – так собі, а от там, де Ла Романа чи півострів Самана однозначно залік! Вулична їжа хоч і програє суттєво Азії посмаку та різноманітності, але вона тут так само легко доступна та дешева. Ціни на транспорт та їжу повністю поза конкуренцією з усіма іншими відвіданими нами країнами, навіть з огляду на нинішній курс гривні. Готелі нам обходилися в середньому 30$ за ніч, за комфортом були так собі, мало сенс платити за готелі більше, якщо, звичайно там умови кращі. На букінгу я бачив ціни і дешевше – 90$ за 11 ночей, боюся дізнатися, що ж там за умови. Принаймні особистий туалет із душем і ліжко у нас було завжди. Кількість пригод тут також на висоті. Але на всі безперечні плюси накладається одна вагома проблема – ця поїздка у нас вийшла найнебезпечнішою за всю нашу історію подорожей. Скрізь усе закінчилося добре, нас ніхто зрештою не пограбував, не рубанув мачете, не вдарив молотком, не одна з чотирьох змій не вкусила, павуки виявилися флегматичними. Тож в Домінікані потрібно бути обережним і не варто брати з собою прикраси та дорогі речі. З іншого боку, можна не потикатися в джунглі та ліси, і не ходити до диких та нескінченно прекрасних пляжів, але це точно не про нас. У нас залишилася не відвіданою ще одна частина де водяться крокодили і дикі фламінго, але ця частина знаходиться вже зовсім на кордоні з Гаїті і за відгуками, краще її про всяк випадок пропустити.

Домінікана нас не відпускає

Коли ми вже пройшли всі контролі в аеропорту, нам окремо просканували взуття, всі наші речі пильно обнюхував собака. Залишалося піти та сісти на літак. Охоронець виділив групу чоловік із 15 і повів у бік виходу з транзитної зони. Незабаром ми покинули транзитну зону і перейшли в зону отримання багажу, потім попри наш погашений штамп в’їзду, ми знову були у зоні прильоту. Щось відбувається не те, та й де всі інші пасажири. Нас привели до медпункту та попросили почекати. Англійською ніхто не говорив, ми стояли біля дверей з абревіатурою із чотирьох літер. Я почав гуглити, що відбувається, але офіцер просив вимкнути телефон. Я продовжив гуглити. Перше, що я з’ясував, що в Домінікані дуже серйозна система безпеки в аеропорту. Чотири літери над дверима означали відділ відстеження наркообігу. Продовживши гуглити ми з’ясували, що буває ще додаткова перевірка, після якої можна не встигнути на літак, а літак має право полетіти без туристів. Стояли ми довго і до вильоту залишалося вже хвилин 20. Нас попросили зайти в кімнату і пройти до апарата, схожого на телепорт. Я побачив, як цей апарат перед нами просвітив дівчину так, що на екрані відобразилися її всі органи, включаючи мозок. Офіцер показав жестом, щоб ми проходили. Я показав у перекладачеві, що він нам повинен пояснити що відбувається і чи не рентген це. Співробітники почали нам щось розповідати іспанською, але я зміг знайти на телепорті модель і визначив, що це рентген. Ми потрапили на вибіркову перевірку наркоконтролю. Наскільки я знаю, людина має точно частини тіла, які рентгеном просвічувати не можна і дуже здивувався, що всі так спокійно проходять повне опромінення. Я написав у перекладачі, що станом здоров’я ми проходити рентген не будемо. Даша припустила, що зараз почнеться найцікавіше. Офіцер суворо подивився на нас і попросив віддати паспорти. Я вручив їх йому, він з ними кудись пішов. Даша жартома припустила, що в кращому випадку на нас чекає анальний зонд замість рентгена) Але по суті була велика ймовірність взагалі нікуди не відлетіти. Я почував себе містером Густо з фільму “Готель Гранд Будапешт”, який так само браво намагався відстояти свої права перед прикордонниками, в яких сам не був певен. Офіцер повернувся з паспортами і сказав, щоб ми йшли за ним. Ідемо! Він нас вивів назад у зону прильоту і запитав чи добре ми бачимо наш літак (стіни, що відокремлює злітні смуги в аеропорту немає). Я кивнув, і він сказав: “Ідіть і сідайте в нього!”. Мабуть, під час перевірки наших паспортів, система нас визначила як безпечних. Ми успішно сиділи в літаку серед опромінених пасажирів. Що можу сказати про цю ситуацію. Проблема в тому, що ми не знаємо місцевий закон і відповідно свої права щодо медичних обстежень. Наприклад, наскільки я розібрався, на території України ніхто тебе не має права змусити проходити будь-які медичні обстеження. Як справи в Домінікані невідомо, але їхня служба вже не раз знаходила контрабанду всередині людей. Уся ця ситуація була реально нервовою. Але, з іншого боку, це країна пригод, тому усе норм! Дякую всім, хто подумки пройшов з нами цю незвичайну подорож, попереду на нас чекає ще один день у Бельгії, але це вже окрема міні-історія.

Детальний маршрут та витрати тут.