Це була довга весна, без поїздок аж до травня. Після нескінченного В’єтнаму здавалося, що минула вічність до наступної поїздки. Пам’ятаю, після прильоту з Азії, таксист у Києві побачивши два невеликі рюкзаки запитав: “А де ж ваш багаж?” Дивлячись, що ми явно одягнені не по погоді серед зими. На відповідь, що ці рюкзаки і є наш багаж, він посміхнувся. А потім біля будинку знову спитав: “Так все ж таки де ваш багаж?” Водій так і не повірив, що на три тижні можна кудись полетіти з двома неповністю завантаженими рюкзаками. Настали довгоочікувані травневі свята і понеслася низка поїздок та подорожей. На одних вихідних ми були у Старконі, на інших тур Карпатами, на треті і випав Стамбул.

Стамбульська подорож у нас присутня кожного сезону і відповідно Туреччина є нашою найбільш відвідуваною країною. Ми були вже в цій класній країні шість разів, але при цьому не разу не були на курорті на олл-інклюзиві. Попередні дві подорожі до Стамбулу напоролися на не найкращу погоду. Вибір цих дат проходив під пильним вивченням погодних архівів за останні 5 років. Таким чином ми вирахували, що 13-16 травня буде найвдалішим варіантом і не помилилися. У Борисполі я перевірив, як працює система онлайн квитків, на всіх поінтах чекали дані прямо з планшета. Особливо весело було передавати на перевірку паспорти та планшет у віконце на прикордонному контролі. А на одному з проміжних контролів дівчина у нас із рук взяла два паспорти, причому обидва виявилися моїми. Загалом мозок персоналу Борисполя ми винесли на повну. 

За кількагодинний переліт ми встигли облетіти грозу. Це був перший раз у нас в історії, коли ми з ілюмінатора бачили грозову миготливу хмару. Після прильоту до Стамбула мій новий паспорт отримав свій перший штамп. Справа була ввечері і насамперед після прильоту ми вирушили скуштувати одну з найкращих кухонь світу. Раніше, коли людей було побільше, а терактів по менше, кафешки навіть опівночі працювали на повну силу, а зараз почали закриватися набагато раніше. Загалом у зв’язку з терактами багато хто насторожено ставився до нашої витівки зі Стамбулом. Але за фактом за час нашого перебування повз мене пролетів всього один коктейль Молотова і серед ночі пролунав вибух на іншому березі міста, та й постріл ми чули лише один раз, до того ж це могла виявитися просто петарда. Натомість із погодою цього разу пощастило по повній.

Повечерявши в кафешці, ми вирушили по GPS до нашого готелю. Готель був реально крутий. Щоправда, хлопець на ресепшені не міг знайти наше бронювання, а коли я дістав букінг, то виявилося, що це не наш готель, а одна з визначних пам’яток позначених у нас на карті. Наш же готель був зовсім в іншому місці. Дійшли до нашого готелю, поки реєструвалися, спостерігали, як люди фотографуються на тлі дзеркала.

Ліворуч від нас двері!

Нас вписали в номер, з якимось шумом витяжки за вікном, на перше ж прохання нас переселили безкоштовно, у номер, який був дорожчим на десять відсотків нашого. Поки нас на ресепшені перереєстрували, чергова дівчина підійшла до дзеркала, дзеркало від’їхало убік, вона зайшла за нього і дзеркало стало на місце. Побачивши наше здивування менеджер нам повідомив “It’s just a magic, by the way, your new room situated behind this mirror too”. Ось і ми жили у справжньому дзеркалі. Я почував себе Гаррі Поттером у Гоґвортсі щоразу йдучи до своєї кімнати. Ніч була дуже спекотною, а сніданок дуже щільним. За всю історію поїздок некурортними готелями, сніданок в Harmony Hotel був одним з кращих.

В дорогу!

Рано-вранці ми вирушили в наш дводенний шлях. За перший день треба було пройти пішки все те, що бачили за попередні три роки. Попередні три рази були взимку, і літній Стамбул постав перед нами зовсім у новому вигляді. Клумби з квітами в тих місцях, де ми навіть їх і не уявляли, а парк з великими товстими лисими деревами перетворився на зелений парк зі звичайними деревами.

Зелені папуги так само парили від дерева до дерева, а панорамний вид на Босфор приготував сюрприз, вода була зовсім іншого кольору, ніж ми бачили раніше.

З темної вона перетворилася на блакитну, за кольором нагадуючи море Мальдівських островів. Попивши фреша і поївши смачного морозива, ми пішки пішли дивитися Долмабахче.

Долмабахче

Пішки перейшли зі старого міста на бізнес-частину через міст, з якого традиційно рибалки ловили рибку. Долмабахче — це була новіша резиденція для Султанів (замість Топкапи), а пізніше і для президента Ататюрка. Щоразу приїжджаючи до Стамбула то по часу, то по грошам не потрапляли всередину. Цього разу розщедрилися по 30 лір (10$) і таки побували всередині. Відвідування правда мало не зірвалося через якусь реконструкцію всередині, але вона опинилася лише у незначній частині.

Усередині фотографувати було заборонено, тому фотографій цієї скромної чарівності буржуазії показати не можу. Але там було справді ефектно та класно. Сподобалося, що до відвідування входить екскурсія. Жили султани, звичайно, розкішно, але я без вайфаю і девайсів не уявляю, чим можна було займатися в цих апартаментах. На самій території була зелена трава з фонтанами і бігаючою живністю, фазани, павичі, качки і звичайно ж коти.

Котик грівся на сонечку, але тут прийшли кури і прогнали кота з насидженого містечка. На території резиденції панувала ідилія. Ми навіть на траві повалялися хвилин 15, відпочиваючи після виконаного пішого маршруту.

Азія

Далі ми пішли до порту Кабаташ, щоб вирушити в азіатську частину. Але на який саме порт нам треба я не пам’ятав, але Даша здогадалася знайти торішні фотки на планшеті і показати їх в тікет-офісі. Чоловік по фотографіях не міг зрозуміти де це, але під наближенням почав розглядати написи на магазинах і визначив, що це район Ускюдар, оскільки у назві однієї з магазинів фігурувала назва району. Ще пощастило, що наш кораблик вирушав за хвилину. В Ускюдар ми пішли на ринок, де продають фреші по лірі (0,33 $). Напилися апельсинових фрешів, пішли в магазинчик, де щороку Даша купує собі піжамні штани, повернулися ще раз на фреші.

Пообідали і потім знову повернулися на фреші. Даша якось розтягнутіше смакувала кожен стаканчик, а я як на барі, випивав, ставив склянку, мені наливали наступний. Таким чином ми випили 13 склянок фрешів. Обід був як завжди найсмачніший.

То був мій улюблений Іскандер кебаб. Мене навіть офіціант вчив як правильно вимовляти назву цієї нереальної страви. Після ринку ми поїхали на набережну полежати з місцевими на траві.

Після такої кількості фрешів багато рухатися було важко. Відлежалися в тіні від спекотного літнього сонця. З травнем погода ніяк не асоціювалася, у Стамбулі було справжнє літо. З галявини ми вирушили вгору, у гористу місцевість, звідки відкривалися чудові панорами з паркової зони.

Все було невимушено та добре. Сонце поступово рухалося до заходу і над Босфором повітря починало набирати частки золота.

Дорога в район Ортакьой

Причал, від якого ми хотіли переплисти в район Ортакьой, виявився не діючим. І тут ми зрозуміли, що доведеться перебиратись через Босфорський міст. Це насправді дуже і дуже складна витівка. Турки, яких ми почали питати, як заїхати на міст, посилено говорили, що нам треба повернутися до порту Ускюдар. Але водій одного з автобусів, коли я показав на міст кивнув головою, спочатку ми простояли в пробці хвилин 30, а потім водій просто проїхав міст і поїхав далі, на моє запитання він турецькою сказав, що він взагалі англійської не знає. Ось навіщо ствердно кивати головою, якщо не розумієш, про що йдеться? Цікаво, як він інтерпретував наш перший діалог, мабуть, він подумав, що я запитав його “Який гарний міст!” і вказав на міст, а він мені у відповідь кивнув головою. Або, напевно, було так: “Я спитав, а чи не проїжджаєте ви повз той міст, але так, щоб на нього зовсім неможливо було потрапити?” А він у відповідь кивнув головою. 

Хоч турки заперечували факт, що міст можна проїхати автобусом, але ми вже раз проробляли таке і точно пам’ятаємо, що автобус там ходить. У результаті після довгих обговорень з одним із товаришів, з’ясували, що автобус там не ходить, зате там ходить метробус, він такий самий, як автобус, тільки коштує набагато дорожче. Переїхавши міст, ми заїхали зовсім не туди, куди треба. Там, де ми вийшли, була велика дорожня розв’язка. Кожен турок був упевнений, що наш автобус їде із сусіднього виходу підземки. Коли ми дісталися останнього виходу, там нам сказали, що це треба на іншому метробусі їхати, там, де ми вийшли спочатку, але при цьому ніхто не знав на яких саме автобусах їхати. А якщо знав, то такого автобуса не виявлялося на тому виході, куди нас відсилали. У результаті якимсь дивом ми виїхали і дісталися до причалу Бешикташ, який був на пів шляху до нашої мети. Чого ми так рвалися до того району? Там гарне жовте освітлення, ліхтарики та вечірні гуляння. Там дуже затишно та красиво. Там, де ми вийшли, дорогу знали добре, бо не раз нею вже ходили. Здавалося, що ще хвилин сорок пішки і ми дісталися. Що може бути простіше, якщо не треба долати розв’язки транспорту. Люди на зустріч йшли, закриваючи носи серветками, кепками та іншими підручними засобами. Це дуже насторожувало. Але тут я почав помічати, що вже не вперше йдучи дорогою я намагаюся щось дістати з очей. У світлі фар, що проїжджають, ми помітили велику кількість дрібного пуху в повітрі, який схоже летить з місцевих дерев. За 40 хвилин дороги ніс уже не дихав, а руки вже запарилися весь час чистити очі. Ця дорога була трешовою, а коли ми таки дійшли, в районі вимкнено освітлення. І вся романтика минулих років розвіялася. Фіаско було ще те. Хоч народ і юрмився, але в темряві воно якось не таке прикольне, як з жовтим освітленням. Натомість їли дуже смачну страву у місцевій кав’ярні району. Змучені багатогодинним добиранням ми сіли на автобус і з пересадкою на трамвай доїхали до рідного Султанахмета. Спали вночі міцненько, але було дуже спекотно.

Принцеві острови

З ранку ми вирушили гуляти набережною. Багато турків засмагали на кам’яних брилах, а деякі навіть купалися. Іноді на камінні грілися котики. Набережною було трохи важко йти проти сонця. Зате вздовж міської старої стіни. Цього дня ми попливли на Принцеві острови. На найбільшому ми вже були рік тому, цього разу взяли другий за розміром.

Вид з острова

Острів був як завжди шикарний, навіть більше сподобався ніж минулорічний. Гуляючи островом, ти немов опиняєшся в черговій новій країні, з видами, які не притаманні Стамбулу. Насамперед як ми припливли на острів, одразу ж підтримали концепцію гастрономічного туру, хоч ресторан не мав терміналу для карток, він з радістю списав з картки гроші терміналом сусіднього магазину. Поїли, далі в дорогу. Котиків було багато. Я взагалі перейменував би ці острови на Котикові.

Островом ми йшли близько чотирьох годин. Особливо про релаксуючу прогулянку з красивими панорамами та кото-терапією розповідати нема чого, єдине було дуже весело, коли стояли два велосипедисти та спілкувалися між собою. В якийсь момент велосипедист на рівному місці з велосипедом провалився з головою з урвища. Іржали всі та велосипедист у тому числі.

Співаючі Дахи

О 17:15 ми попливли назад до Стамбула, адже треба було встигнути на Співаючі Дахи. Як добре, що у нас стояла мітка на планшеті. Місце називається Valide Han. Ми йшли якимись безлюдними вуличками, і дійшли до великих дерев’яних воріт з невеликими дверцятами. Нам потрібен дідусь Мехді. За дверима ми почули молоді голоси, отже, у цьому безлюдному місці саме там є люди. Мабуть, прийшли за адресою. Тут якраз двері відчинилися, і літній чоловік випустив задоволених туристів. Ми ввійшли. На запитання ціни, дідусь назвав секретну таксу. Ми заплатили, і він махнув рукою, куди нам іти. Це був найскладніший квест за дуже дивним місцем. Це були старі занедбані приміщення та темні коридори. На деяких дверях висіли замки. Ми безпосередньо блукали хвилин 20 у спробах знайти вихід на дах. У результаті перше, що ми знайшли це туалет. Там навіть живий чоловік був. Щоб самому звичайно з’явитися в цьому місці потрібно мати сталеві нерви.

Дорогою на дахи

Нам таки пощастило знайти ту лазівку і все старе місто під нами. У відгуглений час почали співати мечеті з різних частин міста. Романтика та краса панувала на цих дахах. Закохана пара сиділа вдалині так довго не рухаючись, що ми почали перейматися за їхній стан. Поки милувалися краєвидами десь на вуличках пролунав постріл. Після співу на дах піднявся дідусь ключник. І ми почали збиратися, у дідуся схоже як раз робочий день скінчився. Поки йшли назад, дідусь Мехді зайшов в одну з дверей і зачинився. Внизу звісно, висів замок і без дідуся не відкрити. На замку висів номер, куди дзвонити. Згодом ще підтягнулися хлопці, які бажали вийти. Один із них набрав номер, і ключник спустився до нас. Просто дідусь чекав, поки набереться група, як маршрутка не від’їжджає, доки не набереться натовп. Вийшовши з комплексу, ми опинилися на безлюдних вулицях серед закритих торгових точок. Вибиралися ми довго, напоролися на підлітків, які намагалися винайти Коктейль Молотова. Причому один з них чи то жартома, чи то всерйоз полетів у мій бік, але пролетів повз. Довелося пришвидшити крок. Коли ми вибралися в людний центр стало легше. З одного боку, лячно коли натовп, щоб у ньому ніхто не вибухнув, з іншого боку на безлюдних вулицях теж небезпечно.

 За гастрономічним планом ми мали ще спробувати їхній національний Тейсті кебаб у горщику. Страва ця дорога, тому довелося обійти низку ресторанчиків, щоб визначити де найдешевше. Коли визначилися і сіли, нам підсунули меню зовсім з іншими цінами ще й припискою, що 10% не включено у вартість. Коли менеджер побачив, що ми встаємо зі столу. То переконав нас, що для нас будуть віп ціни саме такі як він показував нам, нам одразу принесли інше меню і без жодних такс. Вперше, до речі, такий варіант шахрайства бачили.

Готується наша вечеря

Приготування кебаба в горщику виглядало ефектно і явно надало шарму нашій вечері, за рекомендацію цього кебабу окрема подяка xeops, який у своєму оповіданні його дуже хвалив. Після трапези треба було б сходити на вечірню набережну, але нас накрило такою жорсткою зливою, що мало не здалося. Відразу всі продавці традиційно перекваліфікувалися на продавців прозорих парасольок. У тому році ми таку хотіли привезти, але забули в аеропорту. Цього разу парасольку таки привезли, забувши в готелі дві пари навушників та зв’язок ключів. Стамбул відпускати нас явно не хотів. Ніч була традиційно спекотною, та ще й вибух на сусідньому березі міста розбудив. Готель упакував нам наш сніданок у вигляді двох гігантських сендвічів, з половинок батона, і навіть авіаквитки нам роздрукував. Як своїм улюбленим мандрівникам МАУ підвищив клас наших авіаквитків з економа до бізнесу. Було несподівано, приємно та радісно. Про це ми довідалися перед посадкою на літак. У нас взяли на перевірку квитки і натомість дали заготовлені з бізнес-класу з нашими іменами. Чим ми заслужили таке розташування не знаю, але вони зробили правильний вибір. Загалом про бізнес-клас МАУ хочу сказати, що він трохи не дотягує сервісом до економ-класу компаній Turkish Airlines або Emirates. Але все одно було радісно від красиво сервірованого чаю та безкоштовного журналу. 
Ця поїздка до Стамбула була однією з найкращих і явно найсонячнішою. Стамбул ми, як завжди, рекомендуємо.

Інформація про поїздку

Дата подорожі: 13.05.2016 – 16.05.2016
Тип поїздки: Вік-енд
Тривалість: 2 повних дні
Віза: Не потрібна
Авіаквитки: МАУ
Готель: Harmony Hotel
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 4/10 (нижче середнього)

Одного з аргентинських жарких вечорів ми повернулися додому після романтичної вечері. Зайшовши в інтернет з планшета, щоб подивитися лайки, ми натрапили на нашу улюблену акцію Turkish Airlines. Мобілку швидко вивели з режиму польоту, картка на готові… Є, поїздка до Південної Америки відзначилася тим, що під час однієї подорожі ми собі запланували та організували наступну. О так, той аргентинський вечір був справді чарівний.
Оскільки з відпусткою зовсім напружено, а злітати не те щоб хочеться, це просто хороша традиція вже, так що вирішили собі влаштувати суто вікенд.
Це була не просто подорож, а справжній фуд-туризм. Стамбул має дві переваги: ​​там красиво і дуже смачно. Їли ми все і скрізь. Іскандер у томатному соусі з йогуртом, долма зі сметанним соусом, мідії під лимонним соком прямо на вулиці, фреші йшли відразу стаканчика по 3-4 і багато разів на день і звичайно ж традиційний турецький сахлеп із корицею. О як ми любимо Стамбул. Навіть мама, коли спілкувалася з братом по скайпу, брат сказав, що його зять поїхав до Європи на шопінг, а мама сказала, що діти (Ми з Дашею) поїхали до Стамбула поїсти. Загалом, як завжди, турецька їжа на висоті.

Це було вже п’яте відвідування Туреччини, і друге відвідування Стамбула за рік, тож тепер це у нас найбільш відвідувана країна. На вулиці було +12, я світлу частину дня ходив у футболці. У Стамбулі та Україні відбулася інфляція і відповідно ціни за рік змінилися більше ніж у два рази щодо гривні. Щоб не витрачати валюту, ми взяли гривневу картку і в Стамбулі або розраховувалися нею, або знімали в партнерській мережі банкоматів ліри. По курсу вийшло з урахуванням різних комісій, що вся поїздка за рахунок цього обійшлася на 5$ дорожче, ніж якби ми їхали з доларами. Готель був прямо в центрі старого міста, можна сказати, що центріше нікуди. З аеропорту ми проїхалися на метро, ​​потім 30 хвилин пішки, і за годину ми в центрі Стамбула на Султанахметі.

Під час заселення я звернув увагу, що весь час чути вертольоти. Коли ми вийшли з готелю, спочатку побачили величезну кількість міліції, камер та переїзних фургонів, у яких сидять офіцери та ведуть стеження. Далі я зрозумів, що людей у ​​центрі зовсім багато, а сама площа взагалі перекрита. З’ясувалося, що Папа римський цього дня також відвідав Стамбул. Так, щось є в цьому місті привабливе. Офіцер пояснив, що протягом години площу відкриють. Нам це взагалі шикарно, усі зараз довкола площі, отже транспорт за задуманим маршрутом буде вільний. Пройшовши центральними вуличками, ми вирушили на міському поромі в азіатську частину. Там погуляли трохи в новому для нас напрямку і тепер складається враження, що у цьому гігантському мегаполісі куди не піди – скрізь красиво та затишно. Ще ми дуже любимо Стамбул за котяче царство, котів та кішок на вулицях дуже і дуже багато!

Не один кіт під час фото не постраждав.

Зрозуміло, що ми там не тільки ходили, а й постійно їли) З Азіатської частини ми перепливли в бізнес частину і пішки прогулялися до нашого улюбленого райончика, який знаходиться біля входу на пішохідний міст. Цей райончик уперше ми помітили два роки тому, коли каталися корабликом. Тепер це наше улюблене місце для вечірніх посиденьок. Взагалі так незвичайно, коли вже добре знаєш закордонне місто. Після складної Південної Америки спілкування з турками взагалі не помітне, згадуючи поїздку, мені здається, що ми українською розмовляли. Хоча далеко не всі турки знали англійську, але головне ми спілкуємось на одних жестах!

На площі панувала приємна атмосфера, місцеві жителі сиділи на лавочках і спілкувалися, всюди кафешки, все підсвічується, а поруч дуже гарний міст немов у чарівному сяйві. Оскільки всі поголовно їли печену картоплю з салатами, ми себе не змогли втримати і вирішили ще раз потрапезувати. На автобусі ми переїхали у Таксим – бізнес-центр столиці. А звідти гуляли вуличкою Істікляль. Зустріли традиційний старовинний трамвай, у якому грав оркестр. До речі, цього року ми купили собі картку для проїзду в громадському транспорті, по ній знижка досягала 60%, що значно спростило нам пересування містом. Тож кому треба – беріть у нас у тимчасове користування. Найдивніше, що на Таксимі ми чомусь нічого не їли. То, напевно, було єдине місце в цій поїздці, коли ми не їли. З Таксима йшли пішки до Султанахмета на іншу частину Стамбула, а звідти піша прогулянка двориками житлового району старого міста. Таким чином ми за день побували у своїх улюблених місцях.

Принцеві острови

Наступного ранку почався дощ. Разом з появою дощу, на вулицях також з’явилося багато продавців одноразових парасольок. Хоча ціну спочатку заломили зовсім неадекватну. За п’ятий раз у Туреччині я зміг визначити точну ціну парасольки до ліри, така парасолька має коштувати 5 лір. 

У турист інформейшені на питання «Як доплисти на Принцеві острови», нас запитали, «А на який острів саме?». Чомусь я собі уявляв ці острови як щось одне ціле))) Ми попливли звичайно на найкрасивіший) Спочатку нам необхідно було переплисти на бізнес частину в Кабаташ, а звідти плисти далі. В очікуваннях наступного порома ми засіли у затишній кафешці явно з італійським нахилом. Домовились, що розрахуємось карткою. Поки Даша була у туалеті, у ресторані вимкнули світло. Даша розповіла, як важко було знайти вихід із підвального поверху. Через 5 хвилин світло ввімкнули, і я вирішив сходити до туалету. Коли в мене світло вимкнули, я був у такій темряві, що довго не міг знайти ручку. Оскільки ми подорожували без телефонів, підсвітити не було чим. Поки я шукав ручку, навпомацки я дістав щось із розетки і вставив назад. Знайти вихід із кімнати це була перша половина біди, другою половиною було, що туалет знаходився на підземному поверсі і далі мало бути знайомство зі сходами в темряві. Коли світло ввімкнули, не чекаючи замовлення, я швидко розрахувався карткою в терміналі, оскільки готівка була на вагу золота з огляду на поточну ситуацію з доступністю долара в Україні. Коли мені принесли замовлену пасту. Офіціант запитав, чи не бажаю я пармезану. Я уточнив, чи безкоштовна ця послуга? Офіціант ствердно кивнув головою, і кудись зовсім пішов із ресторану під дощем. Коли він хвилин за 10 повернувся, про пармезан походу вже забув. Якось незвичайно посиділи в кафешці. Приємно порадувало, що все, що продавалося всередині порома, було за такими ж цінами, як і в місті. У Києві чомусь практикується зовсім інша схема. Хоч усе заливало дощем, або навіть «дрібною зливою», як заявляв Синоптик, острів нам все одно сподобався. Дощ трохи полив і припинився.

Коли поверталися на пором, ноги промокли настільки, що довелося терміново шукати магазин зі шкарпетками, а часу вистачало тільки заскочити в маркет. Чуття підказувало – там мають бути шкарпетки! Серед різних продуктів стояв лише великий кошик із подушками. Чуття підказувало, що шкарпетки там точно мають бути. Порившись у подушках, я знайшов одну пару колгот. Інтуїція казала мені: «Шукай краще», після кількох хвилин безуспішних пошуків я й справді знайшов шкарпетку! Без цінника. Одну… Але чисту. Ага! Значить шкарпетки точно тут є, після довгого перебору купи подушок було знайдено другу шкарпетку. Коли я їх приніс на касу, касир мені чистою турецькою розповіла, що шкарпетками вони не торгують. Я взяв касира за руку і повів до корзини. Вона показала, що раз немає цінника, то й шкарпетки не продаються, і взагалі вона не при справах, що вони там опинилися. Ну якщо ціни немає, давай я свою назву «One lira, two lira?» касири переговорили між собою, вона розвела руками, що не може нічого зробити, оскільки маркет шкарпетками не торгує. Даша запропонувала наступний хід — якщо маркет не торгує, і шкарпетки не належать до товарів маркету, то ми їх можемо безкоштовно забрати? Я жестом показав касиру, мовляв, я їх тоді просто заберу і запитав, «OK?». Здивована касир показала жестом руки «Як завгодно, нам у принципі все одно». Ось ми й домовилися. Ці шкарпетки мені реально дуже зігріли промоклі заледенілі ноги. Я думаю, що вони не просто так там опинилися в єдиному екземплярі. З парому перескочили на трамвай, з трамваю прямо до готелю. Феном вдалося в мить висушити взуття і можна далі гуляти. 

Вечірній Стамбул, як завжди, був на висоті, а його ресторани радували нас своїми кулінарними шедеврами.

Дорога додому

Ось такий видався дводенний вікенд. А тут найцікавіший момент – лягаю спати я у Стамбульському готелі, а вранці вчасно вже маю бути на роботі в Києві. Будильник дав нам поспати лише 2,5 години і почалася зворотна дорога. Дві з половиною години, щоб виспатися і пильнувати робочий день було недостатньо, відповідно мені потрібно було добре виспатися в дорозі. Спав я абсолютно скрізь. Спав я у мікроавтобусі, що їде до аеропорту. Потім в аеропорту чекаючи на реєстрацію, потім швидко пройшовши всі контролі і одним оком глянувши на д’ютик я спав в очікуванні відльоту. Тільки-но сів я в літак, теж заснув, потім пам’ятаю, що почався розгін і капітан оголошує, що в Києві хороша погода мінус 10. «Опа-па, після плюс 12 це трохи напружено буде», потім я прокинувся від того, що літак торкнувся землі, потім, скориставшись своїм трюком, ми перші пройшли прикордонний контроль і водій скай басу оголошує, що ми на метро Харківській, далі я пам’ятаю, як з’явилася моя станція пересадки. Загалом я поспав у всіх проміжках нашого шляху. Дорога з готелю до роботи для мене пролетіла як 30 хвилин.
Ця подорож увійшла до нашої історії як ювілейний 50-й авіапереліт за 2 роки та 3,5 місяці наших подорожей.

Інформація по туру

Дата подорожі: 29.11.2014 – 01.12.2014
Тривалість: 2 повні дні
Авіаквитки: МАУ, купували по акції 13.10.2014
Готель: Akdeniz Hotel (Рекомендуємо)
Екскурсії: Усі самі
Складність поїздки: 2/10 (нижче від середнього)

Кажу я Даші, «Схоже цього року не бачити нам акції на квитки до Стамбула» і тут немов мої слова матеріалізувалися. Наступного вечора випадково клікнувши не по тій закладці браузера я потрапив на форум з банером про старт акції, ну хіба не новорічне диво? Вчені кажуть, що швидкість світла на цей момент недосяжна! Ця теорія була спростована в перші ж дні акції. Акційні квитки справді закінчувалися зі швидкістю світла.

Летимо попиваючи безкоштовне бортове вино, в сусідньому ряду куми з піврічною хрещеницею, кум дегустує безкоштовний віскі з колою, загалом летіти Turkish Airlines повне комільфо. Дві години комфортного польоту, і ми знову у Стамбулі. Лише рік минув з останньої подорожі. Все таке вже рідне та знайоме. У літаку нам турецька жінка сказала, що на новий рік у Стамбулі нічого особливого і його майже не відзначають, я навіть трохи засмутився, що у нас не буде новорічних пригод.

Незабутнє заселення до готелю

Ситуація з відсутністю пригод швидко виправилася, коли ми дісталися трамваєм до нашого хостела. Взагалі дуже зручно, коли прямо з аеропорту йде метро. Ще по дорозі до хостелу нам один турок розповів щось незрозуміле про проблеми з готелями по всьому Стамбулу. Не сприйнявши турка всерйоз, ми підійшли на ресепшен і на запитання «Where’s our appartments» отримали відповідь «No apartments, the hotel is closed». Я прям знав, що колись таке має обов’язково статися, скільки ми не їздили, але колись обов’язково має статися))) Дивність ситуації була в тому, що готель був навіть проплачений заздалегідь. З’ясувалося, що недавно держава закрила більше 20 готелів у центрі. Нам господар запропонував безкоштовно вселитися в інший готель, але знаючи Стамбул я по карті визначив, що в кращому випадку до готелю треба годину летіти літаком)))) Від запропонованого готелю ми відмовилися, і я почав наступ. Тут уже англійська мова пройшла одну з найкращих практик. До вирішення проблеми, що склалася, був підключений турецький оператор букінгу, турецький робот букінгу, який мене вмовляв чистою турецькою натиснути якусь цифру на мобілці і Сер Аділь що керує хостелом. Але порядності Турків треба віддати належне, менеджер хостела робив буквально все, щоб ми якомога легше вирішили питання з переселенням, дав свій мобільний телефон для дзвінків, виділив кімнату, щоб кума нагодувала малечу, сам швидко перебирав варіанти для нашого поселення і паралельно теж вирішував питання з букінгом. Багатозадачність менеджера була на висоті, оскільки крім нас ще 20 осіб було з такою ж проблемою. У результаті з букінгу приходить лист про те, що нібито проблеми не було, менеджер букінгу по телефону повідомляє, що все добре, це якесь непорозуміння, а менеджер Сір Аділь запевняє нас, що все добре і саме в нас ніяких проблем. Його друг Хасан нас проведе в наш новий комфортабельний готель. Тут з’являється друг Хасан, на повному позитиві бере увесь наш багаж і веде в сусідній готель. Сір Аділь пообіцяв, що нам все сподобається, умови проживання будуть набагато кращими за його хостел, а ми не повинні нічого доплачувати, оскільки його гості ніколи не повинні доплачувати. 

Тут і почався справжній турецький Шик. Дорогий готель, відкритий кілька днів тому. Красива ліпнина, ажурні сходи з прозорими поручнями, два тримісні номери з особистим туалетом, феном, ванними приналежностями та гарними тапочками, балкон з видом на стамбульську вулицю. Адміністрація посміхається і радіє тобі як віп-гостю, а смачні турецькі сніданки як чудове доповнення) Загалом норм ми собі забронювали хостел))) Наш новий готель називався Golden Rain. Я навіть менеджера про всяк випадок запитав про безкоштовність для нас, він сказав, що нам виділяє стільки безкоштовних днів, скільки нам треба. Загалом Сіру Аділю мега-респект за ефектне вирішення ситуації та новорічну пригоду.

Стамбул шикарний у будь-яку погоду, незважаючи на похмурість, все було пречудово. Найкрасивіші мечеті в нічному освітленні, чайки… Загалом, усе це я вже вихваляв рік тому. Даша вирішила зробити вражаючу фотку, як від її бігу розлітаються з трави чайки. Чайки дійсно розлетілися і більше не повернулися, купа туристів, які чекали, щоб з ними сфотографуватися залишилися засмучені. Зате замість чайок тут же прилетіли горобці, але це не сильно пом’якшило ситуацію. Почали ми з обходу красивої центральної частини старого міста, після чого вирушили на висоту sky sapphire.

З 54-го поверху відкривалася вся велич і могутність безкрайнього міста. Потім після довгих блукань ми сіли в маршрутку, яка, швидше за все, мала їхати кудись туди, куди нам треба. І справді через 20 хвилин саме туди ми і приїхали))) Це гарне місце у бізнес-частині Стамбула. Тут починається знаменитий міст, тут готують найсмачнішу шаурму, тут відбувається класне міське гуляння на затишних вузеньких вуличках.

Повернувшись назад на Султанахмет, ми пішли бродити старовинними вулицями міста і зустріли господаря, у якого винаймали житло рік тому. Цього року, крім його чотириповерхового будинку, у нього вже була своя кафе і ще один будинок, бізнес у нього попер на повну. Побажавши його бізнесу розширитися до захоплення всієї центральної площі, ми вирушили прогулятися набережною. Щоправда, набережна виявилася в основному обнесена парканом. Перед поверненням до готелю я лежав у Даші на ногах, а Даша мені співала різні пісеньки.

Наступного дня для того, щоб заощадити на екскурсії на кораблі, ми просто сіли в міську пором по 3 ліри з людини. Пором йшов маршрутом Європа-Азія. І за 20 хвилин ми вже в азіатській частині мегаполіса. Тут же з’явилася купа китайців, швидше за все, збіг. У цій частині міста англійську не знає ніхто, зате багато хто знає, як робити найсмачніші фреші по одній лірі.

Спроби з’ясувати хоч щось про місцеві визначні пам’ятки закінчилися тим, що ми через електронний турецько-англійський перекладач спілкувалися з турком і в результаті зрозуміли, що нам потрібен навіщось жовтий автобус. Перекладач дуже сильно спотворював сенс слів, так що ми один одного зрозуміли в одному – це дуже смішно. Зрозуміло, що ніякого жовтого автобуса там не виявилося. Але які там робили фреші….

Пройшовши пішки всю турецьку Азію, ми вперше перетнули знаменитий міст автобусом. До речі, зіркою поїздки була моя племінниця Настя, вона завоювала серця Турків. Машини зупинялися, і водій показував їй ріжки, прикордонник в аеропорту так на Настю задивився, що не дивлячись штампонув мені в особисті позначки турецький в’їзд, працівники установ фотографували собі на мобілки.

Загалом молода зірка. Сам новий рік відбувався на площі Таксім. Як писалося вище, нам розповіли, що турки особливо не відзначають свято. Щоб усі так не відзначали Новий Рік як турки))) Масові гуляння центральною вулицею, танці, свисти, веселощі, двоє хлопців залізли на високий карниз і боялися злізти. Все світитися, скрізь веселощі. Промчав старовинний трамвай, у якому не було однієї стіни і було видно, як оркестр на інструментах грає відомі хіти минулих років.

Рівно о 12-й ми відкрили наше 200-грамове шампанське і 2014-й рік подорожей було відкрито. Коли ми почали повернення до нашого шикарного готелю, дуже довго не було нічного трамвая. Коли через 30 хвилин трамвай таки з’явився. Почалася справжня турецька битва за право потрапити в нього, наймасштабніший у світі слем, розжарені пристрасті, я зміг перетнути межу дверей, але кум зміг тільки рукою дотягнутися з вулиці до моєї куртки. Кума я тягнув з усіх сил, раптом я зрозумів, що максимум вийде затягнути тільки пів кума. Та й навряд чи пів кума зможе себе комфортно почувати під час їзди. Мені лише заважала якась турецька рука, щоб успішно затягнути другу половинку кума, а чужі руки якось не заведено випихати. На щастя, якийсь турок нам вирішив допомогти і викинув руку іншого турка з трамвая, в результаті кум у трамваї, а турок зовні, зате з рукою! Поїздка як завжди вдалася, навіть попри похмурість неба. Стамбул як завжди на висоті, а види нічних мечетей просто чарівні.

Інформація по туру

Дата подорожі: 30.12.2013 – 02.01.2014

Як усе почалося

Сиділи ми якось восени пізнього вечора, мріючи про майбутню подорож до Таїланду. Неквапливо переглядали сайти з цінами на новорічні тури. Тут сплив банер «Авіаквитки до Стамбула за 1$», зрозуміло, що ціна виявиться вищою, але я вирішив клікнути на банер, щоб побачити повну ціну. Сильний приплив адреналіну, хвилювання від того, що бронювання таких квитків не працює, мозковий штурм, під час якого я все ж таки забронював квитки за допомогою багу на сайті. Прокинувшись вранці, ми чекали відкриття авіакас. Ще дорогою на роботу мені дзвонить оператор і повідомляє, що мною були заброньовані авіаквитки, які не підлягають бронюванню. Але це вже не мало значення, тому що в обідню перерву я їх радісно тримав у руках, вітаючи по телефону Дашу з Мишком про майбутню подорож. Забронювавши готель на booking.com, можна було спокійно зітхнути. Приємним доповненням було скасування візового режиму.

Дорога

Вранці пішов сильний сніг, одразу стало ясно, що на таксі до аеропорту дістатися дуже ризиковано. Мишка в руки і таксі-метро-пересадка-метро-таксі і ми в літаку. У літаку з нами познайомився місцевий житель Стамбула Аріф і сказав, що допоможе нам дістатися готелю. Аріф справді позбавив нас від купи труднощів: Дочекався, поки ми отримаємо в аеропорту візок, довіз нас на таксі і знайшов наш готель, переговорив про все з господарем, перевірив, щоб усе було нормально, розповів які афери можуть чекати в Стамбулі і як користуватися транспортом. У душі в нас залишилася невимовна подяка за його велику допомогу.

Під час під’їзду до готелю Аріф запитав, «Ви, що квартиру в Стамбулі винайняли?», адреса та, вивіска та, а готелю немає. Вийшли ми оглянути будинок, і навіть таксист виліз проявивши цікавість. Аріф сказав нам, що дочекається поки ми успішно заселимось, зателефонував за номером вказаним у броні.

Стамбул

Ранкове сонечко, на тлі синього ясного неба, своїми променями яскраво світило через балкон. Чайки літали навколо мечетей, маленькі вулички старого міста з викладеними доріжками красиво виглядали на фоні затоки Босфору, що блищала від сонця. Ми вирушили відкривати це чудове місто. Оскільки ми жили в центрі старого міста біля Блакитної Мечеті, всі культурні пам’ятки були поруч.

Ціни у місті виявилися настільки дорогими, що словами не описати. Наприклад, на двох проїзд за курсом 8, трамваєм і фунікулером коштує 50 грн, поїсти 150-220 грн, а входи в мечеті по 100 грн з людини і т.д. Але під час відпочинку головне враження, а не гроші, просто потрібно було не перевищити фізичний ліміт.

Місто одразу ж підкорило наші серця, старовинні мечеті та храми, розкішні фонтани та квітучі площі, сучасний транспорт.

У перший день ми відвідали всі культурні центри міста. Блакитна Мечеть своїми розмірами не залишає байдужим нікого, навпроти знаходиться не менш гарний собор «Айя Софія», за яким знаменитий Ханський палац, на обхід залів якого йде чимало часу, картину доповнює панорама міста на три частини Стамбула, розділені босфорською затокою.

Мишко безперечно був зіркою Туреччини, туркам дуже подобався. Продавець маркету Мишкові подарував шоколадку (батькам припала до смаку), фокусник турецького морозива дав Мишкові погризти ріжок, турецький шаурміст нагодував Мишка смаженою картоплею, дворічна турка підійшла до візочка і поцілувала зайця. Багато хто підходив погратися, один продавець зображував дракона, який кусає принца за руки, один турок на площі попросив повозити Мишка і візочку, а в магазині один продавець навіть на руки взяв поносити. У кафе для Мишка завжди був безкоштовний хліб (улюблене Мишине турецьке блюдо) та гаряча кип’ячена вода, щоб робити кашки. Турки дуже привітні та доброзичливі, коли ми вирішили зайти в кафе, возик із зайцем двоє турків аж на третій поверх занесли. Загалом наш синок отримував від поїздки по максимуму)))

Щоночі ми сиділи на лавочках біля фонтану, і пили сахлеп — це національний молочний густуватий напій зі спеціями орхідеї, заправлений корицею, п’ється гарячим.

Наступного ранку ми вирушили на круїз босфорською затокою. Мишкові найбільше запам’яталася та частина круїзу, в якій його годували))) Вздовж берегів часом відкривалася така краса старовинних вуличок та величних палаців, що після екскурсії ми відразу ж вирушили пішки тим самим маршрутом на іншій частині міста, у бік красивого мосту, що об’єднує Азію з Європою. Оскільки наше білченя любило тихенько знімати і викидати рукавиці, до деяких визначних пам’яток доводилося повертатися двічі. Головне було часто фотографувати, щоб зрозуміти після якої фотографії зникла рукавичка.

У кожному місті ми традиційно відвідуємо Макдональдс, Турецький опинився на висоті. Їжа смачна та гостра з турецькими мотивами. Я замовив собі гамбургер МакТурко))) До пізньої ночі ми гуляли містом. Нічні вогні великого міста просто зачаровують, чайки, що літають уночі над куполами мечетей і храмів підсвічувані сіянням міста, запам’яталися нам як візитна картка Стамбула.
На третій день ми вирушили дивитися знаменитий Гранд Базар та прилеглі до нього пам’ятки. Ще за кілька кілометрів почався район, на якому чіплялися бездомні діти, а після цього розпочалося єгипетське «Друг, шкіра, дублянки!» На самому базарі ціни захмарні, туристам там робити нічого. Ввечері ми пішли в справжнісінький і пафосний рибний ресторан. Цей ресторан відноситься до таких, у яких ти себе перед елегантним офіціантом відчуваєш, ніби школяр, що провинився, і боїшся, що тобі в комплімент принесуть вино двохсотрічної витримки, за яке ти не в змозі розплатитися. Покуштувавши рибного асорті ми вирушили до фонтану пити Сахлеп. В останній день в режимі релаксу ми вбирали промені теплого сонця, гуляючи парком та центром.

Дорога додому

У кожній поїздці має бути елемент несподіванки, ця не була винятком. Дорога до аеропорту була чітко спланована через трамвай та метро. Трамваї ходять буквально щохвилини, бояться нічого. Але десь сталася поломка, трамвая довго нема, а коли приїжджає, ми розуміємо, що з візочком до нього не вліземо. Маршрут доводиться кардинально змінювати, під час дороги ми потрапляємо у затор. В аеропорт приїхали заплановано, за 1:20 до відправлення літака.

На вхід в аеропорт була велика черга на проходження рентгена ще до реєстрації на рейс… У той момент, коли ми пройшли останню перевірку, час посадки був 17:20, час на годиннику 18:00, час вильоту 18:20. На руках квиток з гейтом 305, біля нас гейт 201. Я з сумкою, Даша з візочком, Мишко у візочку, мчить зі швидкістю світла, гейти, сходинки, ліфти, на екранах, що миготять, посадка на наш рейс вже закінчена, в режимі Last Call. Вже щось оголошують про наш рейс у мікрофон, але від швидкості і напруги нічого не чути. Вдалині з’являється вивіска «Gate 305» і дві дівчини у формі самотньо стоять. Я пам’ятаю, як у стрибку поклав їм паспорти та квитки на стіл… Персональний транспорт для тих, хто запізнився, і ми в літаку… Усю дорогу назад був відхідняк, а Київ нас зустрів холодом і кучугурами…

Місто Стамбул перемогло у нас у номінації «Місто 2012», усі мають хоча б раз у житті в ньому побувати.

PS: У Туреччині обов’язково спробуйте справжнє турецьке морозиво, яке накладають у ріжок на вулиці турецькі фокусники, отримайте незабутні враження від процесу;)

Дата подорожі: 11.12.2012 – 15.12.2012
Готель: Kardesler Apart (квартира). Рекомендуємо.
Тривалість: 4 дні
Тип туру: Самостійний booking.com + svit.aero
Екскурсії: Самі, у місцевих дуже дорого та англійською
Авіаквитки: Купували за місяць по акції
Готель Бронювання: Через інтернет за місяць під авіаквитки

Поки йде довга та цікава робота над розповіддю про подорож берегами Егейського моря у нас пройшла невелика поїздка до Львова та Карпат, якої я не можу не поділитися. Незважаючи на те, що зазвичай у нас подорожі проходять досить позитивно і в сонячному світлі, ця на жаль потрапило до категорії “майже вдалих”… Проте ми знову зустрілися з нашими друзями, і ця зустріч залишила найтепліший відбиток на сторінках цієї подорожі.

Львів

Наприкінці робочого дня ми сіли на поїзд Інтерсіті, який за п’ять з половиною годин довезе нас до Львова. А там ми житимемо у моєї подруги Олени та її дочки Даші. Моя Даша сказала, що починає себе погано почувати перед посадкою в поїзд. Чим далі ми їхали, тим гірша ситуація — у Даші піднімалася температура і ломило тіло. У цій ситуації заспокоювало одне, що ми вже майже місяць вакциновані першою дозою Модерни. Поки доїхали на поїзді задум подорожі вже здавався хитким. Ми проштудіювали в інтернеті найближчі цілодобові аптеки, щоб купити експрес-тест на коронавірус. На щастя, Олена переконала, що вони нещодавно перехворіли і на нас чекає окрема кімната. Наступного дня ситуація з Дашею не покращала і все ж таки ми побігли здавати експрес тест. Він виявився негативним, але страх все одно не розвіявся, а раптом надто рано здали? Благо в наш час існує інтернет, і Даша змогла собі наступного ранку поставити діагноз, який пізніше підтвердила лікар – бактеріальна ангіна. Згодом організм і ліки почали перемагати недугу, а ми раділи, що подорож не зірвалася, надвечір ми навіть змогли вибратися в тематичний ресторанчик “П’яте підземелля”.

Концерт на балконі.

Львів, як завжди, виявився чудовим. Особливо коли ти гуляєш по ньому не у вихідний день (у вихідний кількість туристів зашкалює і відчути спокійну атмосферу міста набагато складніше). Наступного дня Даша зміцніла під дією антибіотиків, і ми здійснили чудову прогулянку до Музею архітектури та побуту.

Він розташований у величезному лісопарку, тому ми насолодилися видами гірських селищ, не виїжджаючи зі Львова. Взагалі будиночки виявилися дуже симпатичними, а працівники привітними, завжди готовими розповісти цікаву інформацію про побут наших пращурів.
Увечері ми вчотирьох відвідали Будинок камерної музики. Слухали орган, музика супроводжувалась візуальними проекціями на одну зі стін будівлі. Загалом культурно просвітлювалися як могли.

Олена з дочкою Дашею незважаючи на те, що мешкають поруч із Карпатами жодного разу не були в горах. Ми вважали своїм обов’язком умовити їх поїхати з нами на маршрут, хоча б на день. Зірки зійшлися, і вони вночі перед подорожжю здалися, а в поїзді було тільки два вільні місця і як раз в нашому вагоні. Так що готуємо купу бутербродів і зранку вирушаємо в дорогу!

Сколе

Моя Даша почувається вже повноцінно, тільки трохи ще турбує горло. Ми всі бадьорі. Їхати від Львова лише півтори години. Ми заскочили до нашого готелю, кинули речі та розпочали маршрут. Ми йшли вгору до водоспаду Кам’янка.

Олена з Дашею трималися молодцями, навіть не скажеш, що це їхній перший підйом. Дорога зайняла дві з половиною години, а наприкінці нас чекав мальовничий водоспад та ресторани з карпатською їжею та порціями.

Як же добре, що є Карпати! Тут, за півтори години від Львова є буквально все – і гострі ялинки, колиби та гірські річки, що ще потрібно для карпатського щастя? Доїдаючи шашлик під дзюрчання річки, ми не могли натішитися, що через кілька років нарешті ми знову в Карпатах.

Даша Олени залишилася в будиночку-ресторанчику, а ми втрьох ще піднялися трохи вгору до гірського озера з великою кількістю пуголовків.

Ще одна відмінна риса того, що ти у Карпатах – це аромати лісу, цього разу ще й із грибними нотками. Грибів було дуже багато, в основному неїстівні, але вони виглядали дуже мальовничо на тлі лісової краси, тому ми насолоджувалися їхнім виглядом.

Навіть добре, що гриби були неїстівними, бо всю цю красу розібрали б. Коли повернулися у Сколе, вже був час садити Олену з Дашею на зворотний потяг. Наша ж подорож продовжилася. Як не дивно, пошуки нормального ресторану нас привели на автозаправку, тут є ресторан A la minute з прекрасним баношем.

Перший день у нас був тренувальний. Тепер буде справжній похід на високу гору Парашка. Поки я лежав на ліжку і міркував про похід, з-за ліжка визирнув рудий кіт і запропонував познайомитись. Двері тут у кімнату треба зачиняти добре, бо з Дашею так серед ночі прийшла знайомитись чорна кішка, добре, що Даша не дуже голосно закричала.

Гора Парашка

Ми морально готові до маршрутів будь-якої складності, але це на межі складності. За спогадами підйом на Говерлу був простішим, хоча минуло вже багато років, тож порівняння не зовсім чесне. Перша половина маршруту йде лісом під досить критичним кутом. Я все ще дивуюсь як під таким кутом ялинки ростуть так рівно.

Для тих, хто подужав пройти ліс, чекає нагорода – поля чорниці та брусниці. Просто чудове місце для передиху та підвищення рівня чорниці в крові. Друга половина маршруту нескінченна красива, тут уже відкрита місцевість і найближчі дві години ти йтимеш по хребтах гір, не відриваючи очей від панорам, що йдуть за обрій. По дорозі до вершини Парашки, потрібно пройти інші гори, тому дорога йтиме то вгору, то вниз.

А ближче до кінця маршруту є джерело, де можна поповнити запас води. Ось тільки заради нього потрібно спуститися і піднятися назад дуже крутим спуском. Тож треба добре розрахувати свої сили. Даша була нашим героєм у цьому поході, бо спустилася за водою. Мене чомусь сили стрімко покидали, хоч я дуже витривалий на таких маршрутах.

Набрали дві пляшки, одну сховали для дороги назад, одну з собою далі. Вершина гори в самому кінці здається зовсім неприступною. Але ти розумієш, що лишилося зібрати всі сили і ти нагорі. Ми так і зробили із купою фотозупинок.

Як тільки ми піднялися на верх замість тріумфу я відчув дивний перепад тиску всередині себе. Давно я так не вимотувався під час підйому. Зворотний маршрут для мене видався якимсь нескінченно складним. Це було ще складніше, ніж коли ми йшли вгору, ми ще вибрали трохи іншу стежку для спуску і довелося робити каскадерські трюки, щоб спуститися в місто. Зате спустилися біля улюбленого ресторану. У дорозі ми були 8 годин та 10 хвилин. Це один із найдовших наших гірських походів. Скільки я не намагався насидітися на стільці у ресторані, а легше не ставало. Невже це старість? Але, на щастя, це була лише бактеріальна ангіна. Варто тільки дійти до готелю і випити трав’яного чайку з рудим котиком на колінах, як мене нагребло настільки, що я з жахом уявляв, як тепер повертатимемося до Львова. Завтра у нас за планом виселення, потім ще одна гора та вечірній поїзд назад до Олени. На ранок ми зрозуміли, що треба шукати інший поїзд і везти мене до Львова, поки я ще можу ходити. Господиня готелю нам ще ввечері розповідала про силу альтернативної медицини та сказала, що зараз мені дасть законсервований мухомор і все минеться! До такого повороту я не був готовий, від гриба ввічливо відмовився. Ми ще першого дня помітили на кухні дві банки, на одній напис “Мухомор”, на другій “Веселка”. На щастя, була ранкова електричка з порожніми вагонами. Написав Лені, що ми продовжуємо влаштовувати лазарет) Так я продовжив постільний режим. Правда на електричку ми трохи не встигали, тож довелося в цьому стані ще й бігти. До вечора мені трохи полегшало, і ми навіть змогли усі разом вийти до ресторану, де моя Даша серйозно отруїлася тортиком… Почався новий виток проблем зі здоров’ям. Ми мали ще один день у запасі. Ми змогли його повноцінно провести, гуляючи Львовом. Ми навіть відкрили для себе новий прикольний ресторан “Підпільний Кіндрат”.

Там увечері гарна жива музика. Заклад знайшли випадково, у нас, як і в минулій подорожі до Львова, не склалося з пошуком ресторану в останній день, бо скрізь, де ми хотіли посидіти, виявлялося зайнято. Але тут, мабуть, сама доля привела до Кіндрату. Незважаючи на весь тягар подорожі про поїздку залишилися лише найпозитивніші та найтепліші спогади.

Жаль, що Олена живе лише у Львові, а не в кожному місті України куди ми любимо заїжджати. Ну що ж настав час повертатися додому, нас там чекає “приємна” друга доза Модерни. Але ми собі зрозуміли одне, як би важко не проходила вакцинація (а друга доза за підсумком для мене пройшла важко) це в рази менша проблема, ніж те, з чим можна зіткнутися під час справжнього захворювання навіть при легкій формі. Подорожуйте і не хворійте!

2021-й рік

Все почалося з того, що у Києві закрився єдиний аквапарк. Ми його відвідували із завидною регулярністю – приблизно раз на 2 – 3 роки. Проте новина про закриття аквапарку чомусь дуже засмутила. Як мінімум, він був класний. І тут з’ясовується, що на Закарпатті якраз відкрився новенький, як його не випробувати? Насправді були свята, а сидіти вдома, це точно не про нас, от ми й вирушили втрьох у чергову гарну подорож, а заразом і в аквапарк по дорозі.

Подорожувати рідною Україною це завжди радісно. У поїздках Україною в мене є один страх – це стан поїздів. Але цього разу був гарний виняток із правил. Незважаючи на те, що у нас були квитки на найдешевший поїзд без кондиціонера, саме наш вагон чомусь виявився сучасним, зручним, чистим і з кондиціонером. Інші вагони виглядали значно простіше. Їхати було дуже комфортно. Перше місто на нашому маршруті – Берегове. Тут ми кілька років тому вже зупинялися і забронювали номер у тому самому готелі, просто по телефону.

Бронювали за місяць, потім за кілька тижнів готель ще передзвонював і уточнював, чи ми приїдемо. І в день приїзду господиня каже, що поселить нас в інший готель, він трохи за містом та із загальною ванною кімнатою, а то у них “накладка вийшла”. Причому про накладку вони довідалися чомусь саме зараз, коли інші готелі під час свят нам знайти буде проблематично. Зазвичай подібні проблеми вирішуються чарівною фразою англійською «Тоді я дзвоню в букінг». Але не тут було, бронювали безпосередньо. Довелося самим влаштовувати імітацію підтримки букінгу. Я не знаю кого і куди зрештою поселили, але нам дісталася саме наша кімната і саме в нашому готелі, в центрі міста. З нас із Дашею вийшли б непогані представники технічної підтримки туристів.

Цю подію ми відсвяткували чудовими варениками з картоплею, млинцями з сиром та іншими смакотами в одному з ресторанчиків. Берегове славиться своїми термальними джерелами. Літо цього року було дуже холодним, але якраз на нашу поїздку випали всі 35 та ясне сонечко. Але від плану не відступаємо, термальні джерела, отже, термальні джерела. Тим більше там буде +40, так що ще трохи навіть відчуємо різницю тепла. Крім нас відчути різницю тепла вирішило, мабуть, все місто.

Дивно, але в термальні басейни всі компактно помістилися. Якби мені показали стільки людей, і запитали, чи зможуть вони поміститися в термальних басейнах, моя відповідь була б негативною. Але в тісноті, та не в образі, ми справді провели позитивні кілька годин. На хвилі позитиву ми вирушили трапезувати до Золотої Пави, це тут місцевий замок-ресторан.

Навіть незважаючи на те, що спочатку це було казино, все-одно відчуваєш себе на прийомі у короля. Загалом, подорож і схуднення для мене речі несумісні. Далі за планом ми мали годинне охолодження під кондиціонером у номері. Коли охолонули, набралися рішучості та зайнялися нашою улюбленою справою західної частини України – похід у гори. Ми вибрали чудову гору з хрестом на вершині. Іти туди було близько години і якраз потрапили на розкішний захід сонця.

На другий день з самого ранку ми зробили кілька спроб вирушити в Косино і зазнали повного фіаско, у вихідні маршрутки та автобуси в Косино не ходять, а за 15 км дороги таксисти хочуть 240 грн, причому проти того, щоб люди об’єднувалися між собою. Загалом якось не по-братськи. А якщо до цієї ціни ще й додати дорогу назад та квитки в аквапарк, то поїздка вийде дорожче за авіапереліт в іншу країну. Вирішили цю ідею відкласти до кращих часів і одразу їхати в Мукачево. Прийшли в готель зібрали речі, вийшли з рюкзаками на вулицю та автостопом упіймали першу ж машину. Але замість Мукачева вирішили уточнити, чи не планує водій заїхати до Косино. На наше щастя, чоловік їхав на торгову точку, яка знаходиться прямо біля аквапарку. Причому з радістю повідомив нам, що підвезе нас безкоштовно, і навіть на відріз відмовився взяти гроші на компенсацію бензину. У мене прямо відродилася віра в доброту закарпатського населення) Такі моменти справді гріють душу. Ми вже неодноразово зауважували, що серце української доброти знаходиться безпосередньо у Карпатах і, на жаль, Прикарпаття та Закарпаття часто до цього кола не потрапляють. Вже перевірено неодноразово. Але тут стався справді приємний виняток із правил. Це був місцевий житель, який займається продажем у магазинчику недалеко від аквапарку. Поспілкувавшись, дізнались, що водій скоро зі своєю родиною збирається летіти до Єгипту на відпочинок. Я думаю, що його добро йому повернеться і швидше за все йому випаде виключно найкращий номер із видом на море без жодних доплат.

Аквапарк на нас уже чекав, новенький-преновенький. Ти платиш за вхід, отримуєш 3 години в які входять пів години найкрутіших саун, всі термальні басейни, тематичні басейни у ​​вигляді напоїв, (наш улюблений із запахом вина), і сам аквапарк, а також мотузкові лазалки та батути. Незважаючи на дуже велику кількість людей, термальна зона забирає значну частину напливу від аквапарку. Ми ж насамперед побігли до аквапарку. Дуже зручно зроблено, що всі гірки відгалужуються від однієї чотириповерхової вежі. Причому основна частина людей зазвичай зосереджується біля однієї-двох гірок, там де велика черга. На решті гірок середнє очікування було до півтори хвилини. І це у неділю! За дві години накаталися від пуза. І навіть незважаючи на наш великий досвід катання на екстремальних гірках, у цьому аквапарку знайшлася та гірка, на якій під час польоту я мало не пустив сивину. На одну з найвищих гір Міша навідріз відмовився йти. Причому я його розумію, для семирічного хлопчика тут не всі гірки підходять. Я запропонував Мишкові умову, спускається і ввечері морозиво. Мишко на пару секунд задумався, але потім сказав, як відрізав, що він не згоден. Я ж пішов в атаку “А за два морозива? Ще й героєм будеш!”. Несподівано для мене Мишко сказав: Ну давай спробуємо!.

Оце сміливо! Я спустився перший, щоб страхувати внизу, Мишко, не сумніваючись, теж вирушив в екстремальний політ. І ось він наш переможець! Побігли мамі розповімо про перемогу. “Зайка, вгадай з якої Михайло гірки з’їхав щойно?😊” До речі, Даша з’їхала з тієї гірки лише раз і сказала, що з неї вистачить. Мишко ж з’їхав ще раз і уточнив, чи не належить йому тепер ще два морозива. Я похвалив його якість пошуку вигоди. Загалом недаремно Мишка навчили плавати, тепер йому доступні такі класні розваги, як дорослі аквапарки. Останню годину ми провели в термальних зонах та саунах. Як же це було чудово. Особливо сауни. Тільки заради цих саун хотілося проплатити ще три години, щоби отримати ще 30 хвилин. Але це було б не дуже раціонально, тому що частина часу піде на те, щоб пообідати, а їжа на території аквапарку не така й дешева. У результаті за ті ж гроші отримаєш значно менше часу і більше витрат. Вирішили, що воно того не варте. Оскільки всі речі з нами, то повертатися до Берегова вже не треба і можна одразу рухатися далі. Ми пройшли 5 хвилин до траси. Там стояли сумні чоловік із жінкою та сказали, що вже хвилин 20 безуспішно ловлять машину. Даша підняла руку, і перша ж машина зупинилася. Так, цього дня у Даша у нас була “Фартова ручка”. Машина їхала не зовсім туди, куди нам треба, але з такою фартовою ручкою це не проблема. Ми проїхали близько 10 км і вийшли на іншій трасі, де інша група людей чекала на маршрутку. Цього разу Даші навіть не треба було махати ручкою, щоб відразу під’їхала маршрутка. Як не дивно, але сьогоднішній запланований складний маршрут виявився дуже легким. У Мукачеві на нас уже чекав наш улюблений готель “з валізами”, а біля готелю улюблена Хінкальня.

Робочий ноутбук у готелі підключився до інтернету, навіть не питаючи пароля. Ноутбуку цей готель теж був добре знайомий) На Мишка наринула хвиля спогадів, він з радістю згадував, де він гуляв, де грав у конструктор і де ванна кімната. На сьогодні крім прогулянок улюбленим Мукачевом, ми запланували звичайно ж підйом на гору. Щоправда, трохи не розрахували з часом, і вийшла нічна гора з нічним лісом. У сам ліс ми намагалися не заходити, а рухатися тільки асфальтованою дорогою, проте цвіркуни зловісно цокотіли з темряви. Дорога назад не задалася ще довшою. Ми вирішили трохи скоротити і влізли у зовсім зловісні хащі.
Повернутись у готель цілими та неушкодженими було за радість.

Прохолодний ранок почався з прохолодного басейну просто неба. Насправді басейн був і не такий вже й прохолодний, але мені вранці будь-яка вода здається холодною. Цей басейн – наше відкриття. Платиш по 100 грн з дорослого та басейн на весь день наш. Причому народу я не сказав би, що багато. У Києві так дешево до басейну не сходиш) Наплавались, нахінкалились, і можна далі рухати, наступна наша зупинка – Ужгород. Ужгород, як і Мукачево, не може не радувати, він просто класний. Колись давно, ми ще зовсім молоді, годували тут качечок з мосту. А тепер з нами Мишко відкриває це прекрасне місто!

Ми заселилися в новий готель. Все було ідеально нове, але один мінус — були відсутні сітки на вікнах і на стелі сиділи комарі. Я зачинив усі вікна і вирішив прибити одного з них. Навіть незважаючи на те, що стеля була високою, я летів наче супермен. Хлоп! Від комара залишився слід, наче маленький метеор летів і зачепив стелю. Враховуючи ідеальну білість нової стелі, сліди нашого злочину було добре видно. Я вирішив виправити ситуацію. Намочив туалетний папір. Була ідея помити стелю у стрибку, але я поставив стілець на тумбочку і обережно виліз на вершину. На жаль, папір виявився неякісним, і окрім сліду від метеора тепер ще й красувалася рожева аура від туалетного паперу. Готель, вибач, я все виправлю. Взяв шматочок ганчірки, намочив його, знову виліз на вершину хиткої споруди. І почав обережно відмивати. Коли здавалося, що гірше вже бути не може… змилася побілка зі стелі. Це було фіаско. Натомість готелю поставлю максимальний рейтинг. До речі, незважаючи на хиткість конструкції, на яку я підіймався щоразу, я відчував себе впевнено. Не дарма ми рік тому з Антоном в офісі влаштували змагання, хто простоїть довше на серф-дошці, яка балансує на колоді. Я знав, що ці навички колись стануть у пригоді. Крім стандартних гулянь містом, обов’язковим пунктом був кар’єр, який ми з Дашею щоразу почесно обходили над урвищами.

Цього разу облазити кар’єр треба було з Мишком. Задумка була не найбезпечнішою, але Мишко пройшов посвяту мужньо. На наш подив біля кар’єру було багато відпочиваючих, працювало кафе. Ми навіть не здогадувалися, що тут купаються, тому що минулого разу ми тут були в холодну пору року і ніколи влітку.

Далі було почесне купання у вечірній, прозорій воді. Купалися, поки зовсім не потемніло. Але без вечірнього забирання на гору у нас ніяк, благо одна така гора прямо біля кар’єру. Але найкрутіше, що наш невеликий маршрут по західній Україні успішно виконано, ми молодці!

З гордістю побрели у бік готелю. Дорогою була трохи дивна пригода, на залізничному переїзді опустилися шлагбауми, машини зупинилися, ми чекали на поїзд, чекали довго, але він так і не приїхав. І навіть коли ми перейшли і пройшли вже зовсім далеко, було видно, що шлагбауми, як і раніше, опущені.

Наступний день у мене був робочим, я традиційно віддалено один день працював, а Даша з Мишком продовжили підкорювати Ужгород. Ближче до вечора ми ще раз встигли скупатися в озері і погуляти липовою алеєю. Ось така видалася поїздочка, що закриває сьомий рік наших подорожей.

Справа була ввечері, робити не було чого. Так спонтанно і було ухвалено рішення розпочати дев’ятий сезон подорожей із Херсона. Я б з радістю за щорічною традицією перед початком сезону виклав би фотографію з квитками та готелями майбутніх поїздок, але цього разу все, що я можу докласти це квитки, за якими досі йдуть повернення грошей за скасовані рейси через ковід. Як не дивно, повернення вже виконали всі готелі, автобуси та практично всі авіакомпанії, за винятком МАУ 😉На скільки часу поїдемо до Херсона? Можемо на вихідні, хоча у неділю може бути дощ. Ну тоді поїхали завтра – у четвер увечері? На тому й домовились.

Херсон

Місто нас зустріло сонячним ранком. По алеях, що тяглися від вокзалу далеко до центру, вже пройшла золота осінь. Хоча ще вчора у Києві все виглядало досить по-літньому. Така зміна сезону, і сонячна погода почали перетворювати сонний настрій на позитивний, ще й господар квартири сказав, що зможе нас заселити прямо зараз о дев’ятій ранку. А ми вже встигли скласти речі в камеру зберігання АТБ. Побігли назад за речами та заселяємось. За що я люблю АТБ, то це за широку мережу магазинів, що дозволяє безкоштовно покласти речі на зберігання практично в будь-якому місті України. У Херсоні у них ще й подвійні шафки для великих рюкзаків))) Квартира у нас виявилася царська) Виглядало досить смішно, я ще ніколи не спав так, щоб на мене дивилися гіпсові статуї, а навколо люстри вишикувалися всі знаки зодіаку. Тепер подивимося, які є пам’ятки в самому місті. Перший путівник мені запропонував замість Херсона вибрати Амстердам чи Берлін. Другий путівник сказав, що поряд є парк, а найближча пам’ятка знаходиться за 170 км і є площею у Миколаєві. Так, не густо тут з визначними місцями. Але ми знали, заради чого саме ми приїхали, тут уся краса за містом. Тільки треба з’ясувати, у кого тут є машина, щоб нас відвіз. У Кам’янці було простіше, місто не велике, всі одне одного знають і можуть швидко розповісти, хто куди і коли повезе. У великих містах складніше з цим. На цей раз нас виручив сервіс Good Taxi. Вони себе позиціонують як таксі, яке може відвезти куди завгодно, провести екскурсію та забрати назад, все це досить лояльній ціні, ще й фотографій нам добрих наробили. Ми пробували замовити машину до пісків на інших популярних таксі, але вся складність виявилася в тому, що пустеля не має адреси, а для операторів і мобільних додатків це виявився блокер.

Олешківські піски

Їхати до пісків не довго, близько 50 хвилин. Є різні заїзди, головне не заїжджати там, де заводять туристичні групи, інакше ризикуєте побачити полотна затоптаних барханів. З боку нашого заїзду затоптаних барханів не було, але до центральної частини пустелі треба було добре протоптати, скажімо так, довести, що ти справді гідний пустелі. Хоча була дорога і до більш центральної частини, але ми з Дашею вирішили, що так буде цікавіше. Наш сумарний похід зайняв дві години. Пустеля істотно відрізняється від Сахари і навіть від тієї пустелі, яку можна собі уявити, дивлячись фотографії у відгуках.

Просто на фотографіях усі ловлять вдалі ракурси. Тут немає нескінченності з неживих піщаних барханів або пальмових гаїв та високих скель, проте вся романтика пустелі тут у повному обсязі. Тут є і зловісні гілки дерев, що виглядають як змії, тут можна прочитати останні новини пустелі прямо з піску.

Наприклад, тут пробігала зайка в напрямку до центру або те, що в цій норі хтось засів і вже давно не виходить, і навіть те, що вітер протягом останніх годин, неодноразово змінював свій напрямок, це чітко видно по кільцях візерунків навколо рослин.

Відстеження слідів тут справді захоплююча гра. Щоправда, деякі сліди так і не розшифровані, наприклад чомусь у когось ноги перетворилися на лапи або як хтось ішов однією ногою, а також якісь таємниці таять у собі оази з дрімучих лісів. Хоча про одноногий похід я починаю здогадуватися. Тут дуже приємно гуляти по пісочку босоніж.

Прямо нові відчуття під ногами, а ще тут ховається багато зловісних колючок. І якщо невдало вступити, то й пострибаєш на одній нозі. Тож на одну таємницю менше. Замість пальмових оаз тут дрімучі ліси. Я навіть не знав, що ліс десять на десять метрів може виглядати настільки темним і непривітним. Але і звичайно ж сама краса — це захід сонця в остигаючій пустелі.

Ми йшли зачаровані, не в змозі відірвати погляду від червоної кулі. Головне розрахувати час так щоб встигнути вибратися з пустелі до темряви. У нашому рейтингу пустель я її ставлю на друге місце між туніською та єгипетською, навіть незважаючи на те, що вона не така велика і не така вже й нежива. Пустелю однозначно рекомендую, особливо людям, які борються з безсонням, після походу спатимете як в удаві зайчики.

Водний лабіринт на байдарках

Це був туманний ранок. Ми прийшли на набережну, там нас від причалу забрав моторний човен, він же водне таксі. Адреса, яку треба називати, була у форматі “На байдарки до Тетяни” і нас повезли на один з островів, де можна взяти в оренду байдарки.

Ми припливли до дуже цікавого місця, такого побачити ми не очікували. Навколо було багато островів, на яких у місцевих є дачі. Площі мінімальні, дачі щільно притиснуті одна до одної, життя вирує. Відчуття, що ми пливемо каналами Венеції. Тетяна дізналася про наші побажання і докладно описала маршрут, який нам підійде. Ми записали на відео деталі маршруту та вирушили в дорогу. Зазвичай люди беруть байдарку на цілий день і десь висаджуються для пікніка, ми вирішили активно поплавати без ризиків перевернутися при висадці.

З туманом нам справді дуже пощастило, вся краса річкових вулиць, очеретів та озер одразу зросла в кілька разів. А коли за годину почалося ясне небо, то вся краса перевідкрилася для нас у новому образі. Причому красоти постійно змінювалися. Це були і широкі води, і вузенькі проходи крізь зарості, і повноцінна річка, дерева вздовж якої вже почали перевдягатися в осінні кольори. Тепер нам здавалося, що ми пливемо по річці Бентота на Шрі Ланці, вишукуючи дивовижних тварин – ось ця колода точно крокодил, а цей корч викапаний варан. Найбільше хотілося підпливти ближче до водяних жителів – пташок.

Але вони схоже хотіли нашого знайомства найменше, хоч жабенята нам були раді, принаймні не тікали від нас. Наш маршрут зайняв 3,5 години, останні два канали були справжнім випробуванням на спритність. Ширина тут була кілька метрів з безліччю вигинів, а наша подвійна байдарка була не дуже вправною на повороти.

Ми кілька разів так врізалися в берег, що по хвилині намагалися вирватися назад. Ми залишилися дуже задоволені цією подорожжю, хоч і втомилися від активного веслування. Після повернення на базу зателефонували капітанові човна, щоб він приплив і забрав нас назад. Зворотний шлях був незвичним, все виглядало інакше, ніж вранці. У тумані нам здавалося, що ми тут одні, а насправді навколо купа кораблів та іншого водного транспорту борознять простори Дніпра не гірше, ніж машини літають дорогами у мегаполісі.

Яке щастя було завалитися в номері в ліжечко. Особливо після щільної грузинської трапези. Але минула лише половина дня, терміново годинку відпочиваємо та продовжуємо відкривати нові місця. Зателефонували водієві та сказали, що готові продовжувати подорож.

Станіславський Гранд каньйон

Пустеля була, річки з озерами були, тепер гори! Гори тут не надто високі, але дуже красиві, особливо на заході сонця. Людей тут було досить багато, але гірських ландшафтів тут стільки, що місця легко вистачає всім. Тут навіть рекламу миючого засобу для машин знімали біля нас.

Головне від усієї краси широко рота не розкривати, в тутешніх місцях живе багато мошок і якщо їх потривожити, то вони швидко знайдуть усі щілини на обличчі. До заходу сонця була ще година, ми з Дашею облазили всі тріщини в скелях, які тільки змогли знайти.

Час пролетів як кілька хвилин. І ось він — романтичний захід сонця прямо в хмари!

Я вже просто не вірю, коли люди розповідають, що бувають чисті заходи сонця в море. На моєму досвіді таке було лише одного разу в Грузії, а потім щоразу в останні десять хвилин проявляється якась хмара і все, прощай захід сонця.

Найцікавіше, що в Грузії було спочатку теж так, і навіть частина людей пішла, але в останній момент сонце знову вийшло з-за хмар і закотилося в море.

Сонце закотилося, всі гори та розлами дослідили, план виконано, можна повертатися до Херсона. Шкода, що день складається тільки з двох половинок, так би ще встигли кудись махнути)

Повернемося до Херсона

Обіцяний недільний дощ закінчився ще до нашого виходу на прогулянку, це добре. Але перелік розваг теж закінчився. Пішли бродити містом, може, що відкриємо для себе. У списку популярних екскурсій є екскурсія двориками, отже тут є десь цікаві дворики, ось із них і почнемо.

А дворики тут справді затишні та цікаві. Вони майже всі знаходяться вздовж центральної пішої вулиці. Тут, напевно, кожен дворик намагався виділитися затишністю від сусіднього. Пошук двориків проходив у режимі своєрідної гри, багато з них закриті на кодові двері і потрапити можна, якщо хтось вийшов, але двері за собою не зачинив. А таке відбувається постійно. Я, звичайно, не впевнений, що це саме ті дворики, якими водять екскурсії, але нам сподобалося. На одному екскурсійному сайті говорилося, що під час їхньої екскурсії ми послухаємо дзвін, саме в цей момент дзвін і почався. Супер виконали ще один пункт. Поки шукали черговий дворик, до нас підійшла місцева жінка та запитала, що ми шукаємо. Коли ми пояснили, що ми тут у пошуках чогось цікавого, вона нас відправила шукати заповітну вулицю, назву якої вона не пам’ятала, тільки пам’ятала прізвище політика, який почав її цікаво облаштовувати.

Вона сказала нам орієнтир і показала, в якому напрямку шукати. А це вже зовсім цікаво! У пам’ятках вона ніде не фігурує. На щастя, я знайшов цього самого політика в інтернеті, і там у нього саме брали інтерв’ю щодо облагородженої вулиці. Ця вулиця на карті називається “Канатна”.

Тут справді дуже мило, на будинках оновили фасади та розфарбували цікавими картинами, встановили незвичайні скульптури біля будинків. Виходить нова пам’ятка Херсона. Вулиця ще не закінчена, багато будинків лише у процесі змін, тож незабаром буде ще цікавіше. А ось серед старих пам’яток ми дуже оцінили набережну, яка знаходиться у парку Слави.

Тут гарне місце, щоб релаксувати, милуючись панорамою. Гаразд, пішли ми за нашими речами до чергової камери зберігання, настав час повертатися додому і вигадувати ще щось цікаве, поки тепло. Це був чудовий і активний вікенд, дякую Херсону, а особливо його навколишнім красотам, ми в цю область ще обов’язково нагрянемо для нових відкриттів, до зустрічі!

Інформація про поїздку

• Екскурсійне таксі в Олешківські піски та Станіслав замовляли у Good Taxi
• Водне таксі замовляли тут

Ми знову у дорозі. Київ почало тотально засипати снігом. Останні теплі дні ще можна зловити десь на заході. Цього року листопад видався особливо холодним. У нас була велика місія, на нас чекало 400 сортів молодого вина на святі Божоле. Причому дати збіглися з поїздкою не свідомо. Та й взагалі спочатку думали до Львова, але перед покупкою квитків вирішили ще на захід податися. В Ужгороді ми вже 7 років як не були.
Дорога була довгою, але з музикою. Один чоловік, мабуть, почав дегустацію ще в Києві. І в поїзді він щось співав. Коли його нарешті приборкали, провідник його вирішив покласти на сусідню з нашою полицею, перевівши з середини вагона. Але оскільки хропіння — це мій давній ворог, я спробував акуратно перевернути тіло, що відключилося на бік. Тіло різко ввімкнулося і заспівало. Весь вагон мені був безмірно “вдячний”. Найпам’ятніший хіт був про щось на кшталт “Америка, Нью-Йорк, оркостан далеко…” Через годинку мужик сів на своєму місці в середині вагона і сидячи заснув, зате не хропів. Прокинувшись вранці, перша думка яка мене відвідала “Дружина з мексиканцем поїхала в Х’юстон!”, Друга думка прояснила першу “Америка, Нью-Йорк …”. Це ж треба, як в’їлася пісня в голову. На під’їзді до Чопа одна жінка вирішила розгорнути підпільну фабрику з виробництва навушників Sony. Її завдання полягало у перекладанні навушників з базарного пакета у фірмові маленькі пакетики. Шурхіт пакетиків не давав доспати.

Ужгород

Місто нас прийняло синім небом і 15-градусним теплом. Я навіть зимову куртку зняв. Заселившись, ми вирушили до зони фестивалю. На сцені вже починали виступати народні колективи, а в зоні вуличної їжі можна було від пуза наїстися закарпатської смакоти. На голодний шлунок розпочинати дегустацію якось не комільфо. Сам фестиваль розпочався у четвер увечері. Нині вже була субота і народу, схоже, ставало дедалі більше. Винні дегустації проходили у підвальному приміщенні.

Вхід на весь день коштував 20 грн. До того ж можна виходити і заходити скільки хочеш, на ці 20 грн ти вже можеш навіть купити винця. Другий варіант – це заплатити 95 грн. Тобі видають фірмовий келих, в який надалі наливатимуть вина на пробу, а літр вина, що найбільше сподобався, ти отримуєш у подарунок.

Обидва варіанти ми вирішили перевірити на собі. У нас тут все-таки два дні) На вході висіла табличка, що закликає спробувати максимальну кількість вин. Винороби так само люб’язно закликали дегустувати їхні шедеври. Один хлопець мені відразу налив таку порцію, щоб я, мабуть, не зміг у решти спробувати. А найголовніше, вина справді смачні. Але треба було зробити перерву) На вулиці вже був концерт, а на годиннику було тільки 12 ранку.

Місто вміє гуляти! Затишними вуличками Ужгорода можна блукати вічно. Начебто їх не так багато в старому місті, але все дуже затишне. Серед гуляючих часто траплялися люди із фірмовими келихами фестивалю в руках. Поруч із замком Ужгорода знаходиться музей просто неба. Немов 7 років тому на світанку наших стосунків ми гуляємо знову тими ж вуличками музею, все таке знайоме.

За вечірньою трапезою ми поїхали на околицю до “Деці у Нотаря”. Я прямо відчував, як набираю вагу. Але українська кухня того варта) Спроби вловити зворотну маршрутку до міста закінчилися провалом. Після 21:00 у вихідний день це виявилося неможливим.

Кар’єр

Із самого ранку ми вирушили на великий кар’єр. Дочекатися маршрутки рано вранці закінчилося так само провалом. Але кар’єр за київськими мірками був зовсім не далеко. Півгодинна ранкова прогулянка була якраз. Перед кар’єром зайшли до місцевої розливайки випити чайку. За стіною грала дискотечна музика з нехитрим текстом. “Патімейкер, шейкер-шейкер” Поки чайник закипів, місцевий патімейкер начисто вигнав з голови мексиканця в Х’юстоні разом з Нью-Йорком. Сам кар’єр ми довго не могли знайти і ходили колами, хоч у нас була карта з GPS. 7 років тому ми дісталися без жодних технологій, не блукаючи. Озеро було, як і минулого разу, шикарне.

2016

2009

Навіть хтось купався. Година пролетіла непомітно та екстремально. Обійти по колу не найбезпечніша витівка, але ми впоралися. На зворотній дорозі на нас чекало складне завдання. Дві стежки. По одній підеш – у циганський квартал потрапиш, по іншій – на маршрутку. Минулого разу завдання вирішили не на свою користь, ще й у сутінках. На цей раз пощастило більше. Обідали ми у “Кафе під замком” продовжуючи куштувати гарну кухню. На десерт у нас традиційні льохи з дегустаціями вин. Сьогодні ми вже були з персональними келихами, віддаючи свої два голоси за найкращих виноробів. З одними хлопцями ми палко прощалися бажаю один одному перемог та удачі. Вина були дуже і дуже смачні, але організм фізично обмежений по вміщенню рідини. Ще на зло, на вулиці продавали чеський напій Кофолу, яку в Чехії так і не вдалося скуштувати.
За останні роки Ужгород почали заповнювати різноманітні міні-статуї та індуси. Причому, звідки другі взялися мені взагалі незрозуміло. Ми постаралися знайти максимальну кількість міні-статуй. Дуже цікава розвага, тим більше, що на планшеті у нас були збережені історії про кожну міні-статую. Найкращою однозначно була Свободка.

В інтернеті є багато фотографій її у різних вбраннях, до свят її люблять вбирати.
Тим часом осіннє сонечко почало переходити до заходу. Для нас це означало одне – треба повертатися додому, робота чекає. В останню годину ми встигли зазирнути на гарячий шоколад до Львівської майстерні шоколаду і, звичайно, на фудкорт зі стріт-фудом, щоб набрати смаколиків у поїзд. Виїжджати із затишного Ужгорода не хотілося.

Коли ми вже їхали поїздом, нам стало зрозуміло, що Закарпаття всіма силами намагається нас утримати — на стіні висів банер “Зимовий фестиваль вина у Мукачеві”. Це схоже на виклик!

Що потрібно зробити, щоб люди повною мірою могли оцінити всю красу своєї країни? Відповідь виявилася простою, достатньо закрити кордони на ковід! Ми й раніше багато подорожували Україною, але тепер можна набагато більше часу приділяти найцікавішим куточкам нашої країни. І навіть відкрити фрагменти інших країн. Наприклад, сьогодні ми відкриємо справжнісінький шматочок Норвегії, не покидаючи при цьому країну. Для цього нам потрібно буде взяти пару квитків до Кам’янця-Подільського і трохи помандрувати його околицями.
Ми вже не раз були в улюбленому Кам’янці і здавалося, чого ми тут ще не бачили? Але від пильного ока Даші нічого не сховається, всі незвідані місця будуть відкриті!
Оскільки карантин відкриває нові можливості, тепер можна не просто мандрувати в рамках відпустки, а й віддалено працювати. До епідемії виходило так робити тільки по кілька днів, тепер можна сміливо пробувати тимчасову релокацію. Тепер можна не прив’язуватися до вихідних, а вирушати в дорогу просто серед тижня. На дворі зараз липень місяць, кордони поступово починають відкриватися, скоро вже можна буде здійснити велику подорож, а поки що порепетируємо на коротшій. Вперед за пригодами!

Пригоди на себе не змусили довго чекати і почалися прямо в момент посадки в поїзд. У нас було викуплено два із двох місць у купе. За правилами липневого карантину можна було їхати лише по дві особи. Але, як з’ясувалося пізніше, “Укрзалізниця домовилася з карантином” (це була пряма цитата від начальника поїзда). І в наше купе підселили ще двох людей, яким офіційно продали квитки до цього ж купе. Хоча на момент нашої покупки такої можливості не було. Вся жорсткість карантину, що дотримується нами, за останні чотири місяці зазнала краху. Але скасовувати плани якось не хотілося, коли ти з речами вже сидиш у поїзді. Укрзалізниця мала б розіслати емейл про зміну карантинних заходів тим людям, які купували квитки заздалегідь.

Та й гаразд із тією залізницею, давайте краще відразу перейдемо до хороших пригод, адже поїздка була справді однією з найкращих по нашій країні. Наша квартира виглядала дуже тематично, тому що раніше це було кафе. На стелі висіли ланцюги, на вході був намальований старий пірат. На кухні біля барної стійки я обладнав собі робочий кабінет. Робочий годинник я трохи змістив. Частину завдань я робив уночі перед сном, частину у вихідні. Таким чином, розвантажував собі час для денних подорожей. Під час поїздок просто брав із собою ноутбук і в екстреному випадку міг підключитися до термінового завдання. Варто зазначити, що продуктивність у такому режимі точно не постраждала, і я зрозумів, наскільки можу бути мобільним під час роботи. Через господиню ми знайшли водія з машиною (його номер наприкінці оповідання) та погодили з ним план індивідуальних поїздок, водій виявився великим ентузіастом щодо екскурсійних подорожей. Він дуже переживав, щоб ми побачили абсолютно всі місця з усіма деталями та красою, головна його вимога була, щоб ми не поспішали і хоч до вечора гуляли у всіх місцях. При цьому він виявився єдиним, хто з місцевих водіїв знав про всі місця, які ми хотіли відвідати, інші схоже морозилися через те, що там убиті дороги. Чоловік енергійний, вирушав з нами маршрутами, тримаючи наш темп, де були гори, він з нами з радістю лазив, подекуди ще й спритніше… 

Ах так, забув сказати головний нюанс, йому 72 роки. Дуже сподіваюся, що ми з Дашею у його віці теж будемо з такою спритністю та ентузіазмом лазити у гори. Я спочатку дико сумнівався у його віці, але коли він почав розповідати про день, коли помер Сталін, я остаточно переконався. Загалом чоловік заліковий, рекомендую.

Соняшникові поля тут усюди, їх на маршруті буде багато, у сезон їх точно не пропустите. Цікаво, ніколи раніше не замислювався скільки у світі неідеальних соняшників, доки не спробував із ними зробити фотографію.

Цей надто низький, той кривий, ось ті занадто рівні, а той, що найближчий, його взагалі хтось надгриз. Ну нічого у нас тут маршрут великий, зупинятимемося скрізь поки не знайдемо найбільш еталонні соняшники для фотографії.

Хотин

Навіть не знаю, що приємніше здивувало: замок, панорами чи трекінговий маршрут. Почнемо із замку, він тут справді чудово зберігся і максимально виглядає як справжній замок, на відміну, наприклад, від замку Тустань, який зараз взагалі ніяк не виглядає))

Або, наприклад якщо взяти замок у Братиславі, який просто схожий на комерційну будівлю, а тут справді повноцінний замок з усіма атрибутами і купою тематичних залів. Навколо замку все ще гарніше, тут є цілі стежки мінігірськими маршрутами. І навіть є стежки по вершині старої стіни для тих, кому спокійні маршрути надто безпечні. Ми, звичайно, полізли на всі відгалуження від місцевих скель і обов’язково прогулялися стіною.

Без травм тут звичайно не обійшлося, але як кажуть, краса вимагає жертв. А ось нашому водієві все по зубах, спритно скрізь перестрибує і пролазить по всіх місцевих скелях. Ще про Хотин в мене залишилося приємне враження. Поки ми гуляли, мені прийшла пропозиція повернутися до однієї з найкращих компаній в Україні, де я колись з радістю працював і створював процеси. Це, звичайно, не заслуга Хотина, але тепер такі приємні спогади за ним закріпилися 😊

Жванець

Тут досить гарне і затишне місце, яке якраз по дорозі до Кам’янця, тут річки роблять гарний поворот. На жаль, як я не намагався сфотографувати панораму, так і не підібрав успішного ракурсу. Ще схоже тут раніше проходив кордон, тому що стоять запобіжні вигорілі таблички.

Кам’янець-Подільський

Сам Кам’янець так само прекрасний, як і завжди, тут ті самі класні прогулянкові маршрути, внизу каньйону так само приємно пахне сільським повітрям, а в самому місті тепер можна орендувати велосипеди. Єдина проблема, вулиці цього міста постійно нахилені то вгору, то вниз. Але якщо вирішив спалити зайві калорії, то в самий раз. А ще тут можна замовити доставку смачної недорогої піци із Сільпо. Щоправда, вийшов один нюанс, дві піци приїхали гарячі, готові, а одна заморожена. Магазин, звісно, ​​з радістю погодився її прийняти, якщо ми самі до нього дістанемося на околицю міста. До речі так, коли тобі треба потрапити до їхнього Сільпо, то Кам’янець із маленького затишного міста перетворюється на довжелезний Кривий Ріг. Ми вирішили проблему цікавішим шляхом, щоб не їхати на край землі. Оскільки піца була Карбонара з купою м’яса, ми вирішили нагодувати начинкою котів та собак. Ми зібралися у вечірній похід, взяли піцу з собою і почали йти. Ми пройшли весь центр старого міста, дійшли до замку, обійшли замок з усіх боків, зайшли на гори за замком, там все обходили, спустилися вниз до річки, обійшли весь відрізок річки до мосту, піднялися на міст, але й там не зустріли взагалі жодних тварин. Я з піцою наче кур’єр обійшов усі визначні пам’ятки міста. У результаті ми змогли знайти клієнтів. Це були два котики, один нас ніби чекав на зелених пагорбах, а другий чекав уже біля самих апартаментів.

Бакота

Перші сліди української Норвегії ми виявили саме тут. З крутої скелі відкривається шикарна панорама на бакотську затоку та прилеглі до неї береги.

Для повного занурення в атмосферу рекомендується дивитися види попиваючи безалкогольний бакотський мохіто. Його тут продають на вході за символічну ціну. А щоб насолодитися панорамою ще ближче, потрібно знайти крутий і небезпечний стрімчак, щоб звісити з нього ноги. Тепер можна спускатися нижче, а нижче на нас чекають печерні храми та цілий кемпінг.

Внизу види вже не так чіпляли погляд, хоча були по-своєму чудові. У будь-якому випадку проходження всього маршруту є обов’язковим. Інакше не відчуєш усю висоту та велич місцевих гір. Спочатку, звичайно, простіше, весь час треба йти вниз. Але одна з аксіом пішого туризму каже: гарний спуск супроводжуватиметься гарним підйомом.

Так і тут, після того, як ми прогулялися красивими берегами затоки, почався підйом-боротьба з липневим сонечком. Благо нагорі на нас чекав холодний бакотський мохіто) Тепер невеликий перекус бутербродами і рухаємось у саме серце української Норвегії – село Субич.

Субич

Це місце знайшла Даша, досліджуючи гугл-карту в окрузі Кам’янця щодо того, куди ще з’їздити. Додані фото вражали, і хтось написав відгук, що «тут красивіше, ніж у Бакоті». Ми неодмінно вирішили це перевірити.
Навіть незважаючи на вбиту дорогу, наш водій примудрився заїхати прямо до вершин місцевих гір. До верху потрібно було пройти ще хвилини 3. Що більше ми піднімалися, то більше дивувалися, що така краса знаходиться саме в нашій країні і чомусь про неї ми ніде не чули. Це місце має бути головним на туристичних маршрутах цього регіону!

Гарно тут на всі боки відразу, очі розбігаються, з чого почати? Починати найкраще з вершини, яка знаходиться лівіше монастиря. Потім рухатись правіше і виглядати на кожному з виступів. Головне пам’ятати про безпеку, і не перестаратися сідаючи на край схилу. Далеко внизу пропливали маленькі кораблики, катери та водяні мотоцикли. Отже, якщо знайти, де їх взяти в оренду, то ще й знизу можна помилуватися приголомшливими видами.
Ми справді зловили тут хвилю захоплення та сповненості. Виїжджати звідси зовсім не хотілося. Хотілося сидіти на величезному валуні над урвищем, роздивлятися водну гладь, ловити теплий літній вітер, що пахнув квітами та травами.

Китай місто

Тут на нас чекав невеликий шматочок “норвезького Гейрангера”. Дуже красиві краєвиди на річку, яка тече далеко внизу, а крім гарних видів нагорі, можна ще й прогулятися в самий низ. Але спускатися не просто можна, спускатися потрібно, нехай і не до самого низу, але все одно краса цих місць буде виглядати вже інакше, але не менш прекрасно. Природа тут дуже яскрава та соковита. Ми ходили і вбирали красу.

Уздовж спуску часом трапляються старовинні бетонні стовпчики з отворами у центрі. Спочатку ми думали, що давні цивілізації їх використовували як телепорт, але виявилося все набагато банальнішим. Хоча не розвіюватимемо таємницю, нехай це краще залишиться стародавніми порталами. Від цього місце здається ще гарніше.

Маліївці

Наступного дня ми мали поїздку в чергове нове і незвичайне місце. Перше, що на нас чекало, це велике старе озеро. У якому на поваленому дереві грілася черепашка.

Як тільки ми наближалися, черепашка пірнала, а потім ліниво повертаюся. Цікавою визначною пам’яткою тут є водоспад, усередині якого знаходиться храм. Водоспад хоч і штучний, але він дуже мальовничо виглядає. Неподалік водоспаду на галявині ще одне озеро, для охочих викупатися — вода там дуже холодна, але кришталево чиста. Ну і в довершенні парк із віковими деревами. Маліївці – місце гарне, але знаходиться невиправдано далеко від цивілізації. Хоча в цьому є свій шарм, тут панує атмосфера зупинки часу.

Знову Кам’янець-Подільський

Ми знову у Кам’янці! Всі красиві місця на маршруті відвідані, але страшно хочеться ще кудись поїхати. Але куди, адже ми тут уже все розвідали. Виявляється, ми ще не приділили належної уваги річці Смотрич. Тому ми сіли в броньовану розвідувально-дозорну машину і почали борознити річку та її околиці у нижній частині міста. Місцями їхали і навіть пливли річкою.

Це було настільки незвичайно та захоплююче! Крім нас було двоє пасажирів, вони сіли зверху на платформі. Щоразу, коли наш бронетранспортер проносився під черговим деревом, ми з водієм перелякано оберталися, перевіряючи чи точно у пасажирів залишилися голови на своїх місцях. І звичайно ж, момент радості, коли машина входить у річку і піднімається зустрічна хвиля прямо на нас.
Якщо вам у Кам’янці з якоїсь раптом причини здається нудно, то це чудовий засіб підбадьоритися.
Оскільки тепер всі наші задуми добігли кінця, ми пішли вивчати таємниці самого замку. Тут явно має бути щось таке, чого ми ще не бачили. На превеликий подив ми дійсно відкрили невелику мережу тунелів із зовнішнього боку замку, де можна полазити з ліхтариками. Щоправда, зловісне відчуття не залишало до самого виходу з тунелів.

Час, що залишився, ми витратили, гуляючи вже звичними закутками та парками міста. До нашої компанії приєднався собака-провідник, який за доброю традицією був нагороджений їжею за те, що так віддано пройшов з нами весь маршрут і милувався гарним заходом сонця. А після гарного заходу сонця треба потрапити в не менш гарний заклад. Відкриттям цієї поїздки у нас був ресторанчик “Троє у каное”. Це для любителів мексиканської кухні. Інтер’єр та краса страв буквально зробили наш настрій. А ось наш попередній фаворит “Біля річки” на жаль здав свої позиції. Взагалі хочу зазначити, що для гастротуру це місто дуже підходить. За всі дні, що ми тут були, відкрили для себе чимало цікавих закладів зі смачною їжею.

Настав час повертатися, ми сіли в поїзд трохи сумно від того, що закінчилася чергова подорож. На той момент ми ще навіть не здогадувалися, що наша найбільша подорож за всі роки почнеться лише через 4 дні.

Інформація про поїздку

Водій, який нас возив сусідніми містами: 067-746-91-14 Вітя

Ми це зробили! Це, як і очікувалося, була фантастична релакс-поїздка до Кам’янця Подільського на вихідні. Як завжди було дуже смачно та душевно. Я думаю не має сенсу описувати в цей раз що саме смачно і як там красиво. Можу сказати тільки одне, повертатимемося знову і знову.
Родзинкою цієї поїздки були Заліщики. Для досягнення мети довелося з Кам’янця 3,5 години потрястись у спекотному автобусі з ефектом масажера для всього тіла. Під час поїздки я трохи переживав, адже на тижні мені поставили нову пломбу, яка просто могла не пережити цей “Масаж”, як і всі наші кістки. Частина дороги в автобусі скоротав спілкуючись із незнайомою бабусею, якій були цікаві всі аспекти життя у столиці. Іншу частину коротав з “Ріком і Морті”. Автобус відправляється о 13:15 із Кам’янця та прибуває о 16:45 до Заліщиків. На самі Заліщики у нас пішло близько двох з половиною годин. Цього часу з головою вистачило, щоб дістатися до гори, знайти стежку для підйому, пройшовши частину шляху зрозуміти, що це не правильна стежка, повернутися, знайти іншу, піднятися і повернутися на поїзд. Нагорі справді так красиво, як у всіх на фотографіях. Але фотографії виходили лише на мобілку за рахунок підтримки панорамного режиму.