Не встигли ми перепочити після вікенду у Стамбулі, як настав наступний вікенд у Львові.
Як же добре, що до цього міста ходить із Києва нічний плацкартний поїзд. І навіть, як не дивно, на нього були квитки. За старою традицією в наш хостел, що знаходився у самому центрі, ми пішли пішки від самого вокзалу. Три причини, через які ми поїхали до Львова:
1) У західній Україні живуть найдобріші люди у світі
2) Найдобріші люди знаються на передноворічних гуляннях
3) А смачно там, мммм….

Ця подорож була певним продовженням нашого фуд-туризму. Доброта цих людей відчувалася ще з поїзда, коли провідниця дуже сміялася про щось своє перевіряючи наші квитки. Ніч сну і ми приїхали. З погодою нам дуже пощастило, було вісім градусів, без вітру. 

Заселилися, треба десь поїсти і записатися на екскурсії. Питання про «Поїсти» вирішилося досить цікаво. Мені зателефонував кум, дізнавшись, що ми у Львові, перше, що він сказав: «Обов’язково зайти до ресторану Кумпель, там дуже смачно!». То був просто знак долі. Назв страв не пам’ятаю, але на десерт було морозиво із темного пива. 

Далі ми попливли в центр. У центрі ми зловили гіда, який продавав тури. Дівчина хвилин 10 намагалася підібрати нам найцікавіші та незвідані куточки Львова, але, на жаль, з’ясувалося, що ми були взагалі скрізь. Навіть там, де дуже рідко хтось буває. Якщо немає екскурсій у Львові, поїдемо дивитися околиці Львова. Але завтра. Сьогодні у нас культурна програма з нестандартних місць. Пару місць ми вирішили уточнити у дівчини-гіда, вона, побачивши наші роздруківки маршруту, відзначила, що ми серйозно підготувалися. Спочатку ми піднялися на ратушу, подивилися «Львів на долоні».

А потім ще як згори виглядає. Коли на балкон ратуші виходить грати трубач, люди внизу стовпившись дивилися вгору. З нашого боку це виглядало, наче вони дивляться та радіють нашим персонам. Відчувши почуття власної важливості, ми пішли шукати дворик, в який зносять всі речі радянського часу. Двір заховався справді добре. Далі на нас чекав дворик втрачених іграшок. Другий дворик був прикольнішим. В іграшках відчувалися елементи нашого дитинства.

Після двориків ми вирушили на територію театру, в якому з різних старовинних декорацій зроблена велика аплікація. Вхід на територію театру було закрито, але пояснивши консьєржу мету нашого візиту, вона нас з радістю пропустила. Тут були навіть інопланетяни та люди майбутнього, обвішані компакт-дисками. Потім ми зустрілися із нашими друзями, які доповнили наші знання невідомого Львова. Ми навіть бачили копію статуї свободи, яка сидить на даху першого банку на території України. Хоч на вулицях холодно не було, це не завадило нам зігріватись чудовим львівським глінтвейном. Погулявши з друзями по центру, ми вирушили до наступної стратегічно важливої ​​точки подорожі. Ресторан “Старгород”. Під живу українську музику ми продовжили пізнавати шедеври західної кухні та пивоваріння. Підкріпившись, якщо це можна було так назвати (правильніше було б “Тотально переївши”) ми вирушили оглядати будинок-кросворд. Жаль, що вночі його не підсвічують.

Суть задуму не до кінця зрозуміла, а в інтернеті багато суперечливої ​​інформації, але було прикольно. Увечері на нас чекав етнічний концерт гурту Йорій Клоц. Музика прямо лягала формою вух. Весь концерт пролетів на одному подиху. Взагалі рідко, коли нова музика відразу подобається, але тут кожна пісня просто обгортала, а дуже сильні баси змушували рухатися в такт музики кожну клітинку тіла. Після концерту ми таки зважилися вирушити на екскурсію замками на околицях Львова. Зайшовши в тур агентство, потрібно було залишити свій номер телефону та ім’я. Коли з’ясувалося, що я Андрій, а був саме день Андрія, мені подарували книгу про Львів, яку написав автор на ім’я Андрій і залишив у турагентстві, щоб вони її подарували Андрію, який купуватиме тур. У Книзі також є автограф і послання від автора. Як це все мило. Закріпити такий чудовий вечір ми вирішили чашечкою топленого шоколаду та десертом із морозива, шоколаду, вершків, мигдалю та горіхових крипсів. Було дуже солодко та пречудово. Можна було ще гуляти всю ніч, але завтра не менш насичений графік і треба добре виспатися.

Вранці після вчорашнього маршруту ноги трохи гули. Виписавшись із готелю та залишивши речі, ми поспішили до екскурсійного автобуса. Екскурсії були повні інформації та досить цікаві. Дуже виділився другий замок, в якому живе справжня примара, а ще там, десь висить фотографія когось, хто просто як «Великий Гетсбі». У результаті на кожній фотографії чи картині у замку ми шукали портрет Дікапріо з келихом. А коли ми спустилися в підземелля, спробувати удачу на привида, там трапилася справді одна кумедна історія. Після якої я вже не сумнівався, що примара є. Це коли дівчина спіткнулася в темряві і страшним голосом охнула.

Наляканий!

Приїхавши в місто, ми пішли знайомитися з кухнею ресторану Крива Липа, а потім звичайно ж на десерти в майстерню шоколаду. Але оскільки хотілося і вчорашнього, і чогось нового, довелося солодощів об’їсться зовсім у край, а на вуличному ярмарку ще обов’язково поїсти стріт-фудових сосисочок. Виїжджати не хотілося, тим більше, що рано-вранці треба бути бадьорим на роботі.
У такому прекрасному місці ми закінчили ланцюжок подорожей 2014 року, який складався з 9 подорожей, що тривали 56 днів. Це наш рекорд😊

Інформація про подорож

Дата подорожі: 13.12.2014 – 14.12.2014
Тривалість: 2 повні дні
Екскурсії: На вулиці купували

Не в змозі чекати на фестиваль склавши руки, ми із Зайкою рушили в гори, по “Золотому кільцю”.

Коломия

Музей Писанки занесений у книгу рекордів Гіннеса справді вражає своєю кількістю розписаних яєць, а завдяки величезній кількості колодязів у місті — з жаги померти практично неможливо.

Так само як і скрізь у Карпатах, є своя велика відома річка – ”Прут”, яка зустріла нас великою течією.

Косів

Селище славиться своєю вражаючою горою з виглядом, що зовсім не вражає, піднявшись на вершину крім ялин, які ростуть на ній ми нічого не побачили.

А ось зате “Прут” обернувся вже в серйозну гірську річку з екзотичними водоспадиками, в яких ми з Рибусиком і повеселилися кілька годин. Пообідавши в горах, ми рушили далі.

Хлібичин

Оскільки ми туди рушили на нічліг, то окрім спокійної та мирно поточної “Прут” там нічого й не побачили, а коли вранці рушили далі господарі забезпечили нас річним запасом огірків.

Верховина

Якщо до цього моменту люди ще говорили хоча б українсько-гуцульською мовою, то тепер їхня мова була суто гуцульською і не завжди розбірлива, це було перше місто з серйозними горами, що оточували його, тут уже ”Прут” була окрасою міста.

Ми з кицькою одразу рушили підкорювати гори та напівтропічні ліси на них.

Доброті та милості тутешніх людей можна сильно позаздрити — то сало з бринзою нам дали скуштувати, а ввечері ще й шашлик з настоянкою на корені якоїсь карпатської рослини виставили, нагадуючи, щоб ми налисники з вишнею і карпатський трав’яний чай не переставали куштувати.

На штучному трампліні лижники демонстрували свої стрибки.

Криворівня

У селі за нами одразу пішла корова.

Не дарма там відпочивали Франко та Грушевський – відпадні музеї вийшли, а ще там є ”Хата-Гражда” це будинок, який збудували та жили в ньому корінні гуцули, а зараз будинок на території їхніх нащадків, які люб’язно його всім показують усередині. Зловивши машину, на дорозі назад ми побачили, як корова теж вирішила піти назад.
Виїжджаючи з смт нам видали великий запас карпатського чаю.

Ворохта

Після п’ятнадцятихвилинного піднімання в гору сумки, колесики наказали добре відпочивати. Після того як затаранили на гору валізу без колес, їхати взагалі вже нікуди не хотілося. Нагодувавши нас чаєм із чорничним варенням, дочка господині повела нас у гори, де ми з кицюнею збирали купу чорниці. Містечко дуже славне своєю двокілометровою канатною дорогою, яка вже два роки не працює. У місті дуже красиві старовинні залізничні мости та чудові гірські ландшафти.

Говерла

Після довгої години підйому, ми ще дві години болісно піднімалися.

Але ми змогли, ми підкорили висоту у 2061 метр.

Під час спуску ми розповідали людям, що піднімаються, що ще дуже багато і важко, щоб не згасав їхній бойовий дух, а щоб не згасав мій бойовий дух, я впав із Говерли.

Буковель

Гарне, дороге місто, але влітку там робити нічого. Покатавшись на значній довжині канатною дорогою, ми поїхали далі.

Яремче

Тут ми знову зіткнулися з річкою “Прут” яка була вже з гарними водоспадами в один з яких мене затягнуло коли я її перепливав, в момент при подоланні водоспаду мої органи познайомилися з прекрасним гірським камінням.

Також ми побували там на “Скелях Довбуша”, це ліс зі скелястою місцевістю та скелями у яких утворилося безліч гарних печер.

Ось так і пройшло наше перше перебування з Дашею в горах.

Що може бути краще поєднання краси природи, добрих людей та смачної їжі? Ці найкращі риси можуть дозволити собі далеко не всі частини світу. Але на щастя у нас є Карпати, і цим все сказано. Це була наша шоста подорож на ці чудові землі. Загалом наші подорожі до Карпат розпочалися ще з 2009-го року, ще до наших перших польотів та сезонів подорожей. То була незабутня поїздка, ми тоді відкрили для себе щось нове в нашій Україні. І тепер, як на оздоровлення нервів, раз на кілька років обов’язково треба приділити час Карпатам. Схема була стандартною, у п’ятницю з роботи на поїзд, з поїзда у вівторок на роботу. Це було очевидно початком нашого невеликого гастрономічного туру. За три дні, що ми провели, мабуть, перекуштували весь асортимент гуцульської кухні. Під час пошуку житла, в інтернеті натикалися на якісь космічні для Карпат ціни, від 700 грн за ніч та вище. І застереження, що на травневі там буде багато людей. Але не були б Карпати Карпатами, якби там було так складно. Немає житла, знайдемо на місці, у вихідні не ходить частина автобусів нашого маршруту, не проблема, попутки довезуть.
Приїхавши поїздом до Воловця, ми пересіли на маршрутку до Міжгір’я. А в Міжгір’ї зайшли в першу кафешку, що трапилася, і запитали у господині куди тут можна заселитися. І ось номер готелю з усіма зручностями в нашому розпорядженні за 200 грн (8$) на добу.

Озеро Синевир

Давно була мрія побачити його. Але дістатися до нього з Києва, те саме, що в Перу до важкодоступного Мачу Пікчу, хіба трохи легше і дешевше. Таксисти кримінального вигляду заряджали ціни від 300–350 грн. Звідки узялися такі таксисти з такими цінами в цьому світі добра? Ми відморозились від таксистів і перша попутка нас сама підібрала, водій проїжджаючи запитав чи не на Синевир нам, йому частину дороги було з нами по дорозі. Супер, з ним півдороги приблизно проїдемо. Водій розповідав, як він не перетравлює таксистів, і всупереч їм підвозить людей. На бензин із нас взяли “по 10 грн з носа”. Далі ми пішли пішки, сподіваючись, що нас ще хтось підвезе. Тут же, на перехресті зустріли трьох велосипедистів, які прямували в той самий бік і в нас почалися своєрідні перегони, хто буде першим. Поки вони пакували свої речі в багажники велосипедів, ми вирвалися вперед. Погода почала псуватися, крім дощу, все ускладнювалося поривчастим вітром. У той час, коли ми боролися з парасолькою, велосипедисти нас красиво обігнали, далі ми наздогнали їх, коли вони спробували вдягти в дощовики. І знову ми були попереду. Звичайно, не минуло й 5 хвилин, як вони вже задоволені проїжджають повз нас. І за хвилин 5 ми спостерігаємо їх біля джерела, що набирають воду. Ми махаємо їм рукою і знову обганяємо їх. А після цього сталося те, що визначило нашу перемогу – нас підхопила машина! Сім’я з Ужгорода їхала на Синевир та вирішила нас врятувати від дощу. Потім, біля озера, за годину, як ми там гуляли, ми побачили їх знову і весело привітали один одного.

У парку Синевір до озера було дві дороги, лісова стежка в гору та асфальтова дорога рівніша. Ми ж вибрали екзотику. Уздовж стежки були таблички із зазначенням назв рослин та звірят яких можна зустріти. Від деяких звіряток мимоволі починаєш прикидати на яке дерево з якою швидкістю вийде піднятися у разі зустрічі. Озеро виявилося досить невеликим, але побувати там прикольно, особливо, коли дощ закінчився. Щоб наповнити маршрут ми ще вирішили пройтися десятикілометровою стежкою в якусь гору, принаймні так було написано на вказівнику, але стежка закінчилася через 300 метрів.

Зате виглянуло сонечко і озеро стало значно красивішим. Попивши глінтвейну в місцевій колибі ми вирушили у зворотний маршрут. Спочатку нас підвезли місцеві 3 км дорогою. Потім після десяти хвилин ходьби нас підхопили хлопці зі Львова. Звіривши наші GPS ми з’ясували, що їхній шлях лежить прямісінько через наше Міжгір’я. Поки їхали, з’ясували, що наші плани завтрашньому маршруту перетинаються, і взяли номер телефону готелю, який вони вже собі підібрали і з’ясували, що він заселяє на добу. За вікном пішла якась нереальна краса гірських ландшафтів. Не вийти тут було неможливо. “Висадіть нас тут, будь ласка”. Хлопці дуже здивовано на нас подивилися і перепитали серйозно ми. А нам що, що дійдемо пішки або ще попутку зловимо, тут завжди раді допомогти. До Міжгір’я залишалося близько 10 км. Краса була ще та.

Прогулявшись з годинку горами, ми вирішили-таки повернутися назад, цього разу місцеві, їхали на околицю нашого містечка. От і чудово, потім ще три кілометри пішки вздовж гірської річечки, і ми вдома. Таким чином, замість 350 грн, нам поїздка до озера і назад обійшлася у 20 грн (0,9$). Ось просто радує легкість цього всього. Висловлюємо величезну подяку людям, яким не шкода підвезти туриста! Потім посиділи у крутому кафе, з’ївши дві великі порції місцевого шедевра та по тарілці смачного салату, заплатили приблизно 120 грн (5$) за двох. Нам ще дуже сподобався чай і ми попросили офіціанта дізнатися, що це саме за чай. Хлопець нам у підсумку навіть розповів куди його можна сходити і зараз купити. Загалом цей день був і смачним, і красивим. Проти ночі ми вирішили прогулятися, але було незрозуміло де тут центр. Безлюдною темною вуличкою йшов хлопець напідпитку, і коли я його запитав: “Де тут центр?” він здивовано констатував факт, що ми якраз у центрі. Другим питанням ми йому винесли мозок, “А де тут можна вночі прогулятися?”. Було видно, що хлопець зібрав усі свої думки до купи і, очевидно, навіть протверезів від таких складних питань, він направив нас до якогось парку, якого на тому місці не було. Загалом не можна такі складні питання вночі людям ставити.

Церковний дзвін ніби намагався підірвати нам голови. Я спросоння не міг збагнути, що відбувається. Після шести гучних ударів настало затишшя, але не на довго, потім ще близько тридцяти таких же ударів. Наскільки ми зрозуміли це означало, що зараз пів на сьому ранку. Мешканці Міжгір’я всі дуже добре знають, коли настає пів на сьому. Хоча може наша теорія і провальна, можливо, в дзвін просто б’ють щоранку близько трьох десятків разів без прив’язки до часу.

До маршрутки у нас ще було пару годин, ми собі вибрали гору по-красивіше і полізли на неї насолоджуватися краєвидами. На півдорозі навіть куртки залишили, щоб легше було йти. Якось у Карпатах немає страху, що їх хтось поцупить. Пам’ятаю, як роки чотири тому ми коляску так залишали в кущиках, коли були вже не в змозі таранити її в гору або стукали кому-небудь в будинок, щоб вони у себе коляску на пару годин потримали. Так, без Мишка та коляски в гору набагато було легше підніматися. Та й Мишко навряд чи зараз оцінив би ідею полізти в гори. Було близько десятої ранку і всі відкриті кафешки чомусь казали, що кухня відкриється десь за годину. А який сенс без кухні відкриватися? Після довгих пошуків ми все-таки знайшли тих єдиних, хто працював у такий ранній час)

Берегове

Їхали десь близько трьох години вздовж гірських пейзажів. Але на жаль Берегове було на Закарпатті і гори невдовзі зовсім стали рівнинними та віддаленими. Та й із попутками на Закарпатті складніше вже було. Попросивши водія рейсового автобуса зробити зупинку біля потрібного готелю, ми пішли заселятися. Поки виходили з автобуса я занурився у телефонну розмову, а коли закінчив говорити переді мною розстилалася вся галактика, дрібні зірочки і сузір’я поблискували в різних куточках мерехтливими лампочками. У мене було повне божевілля, куди ми забрели? Хлопець радісно повідомив, що ми прибули до Космопорту. Я не розгубившись уточнив, де саме наша сонячна система розташована, але офіціант сказав, що це не наша галактика. Це виявився бар біля готелю, ми зайшли не в ті двері. Ось так от виходить, раз в житті помилишся дверима і твій будинок за мільярди кілометрів від тебе. В принципі, вже був час обідати. Потрапезували ми як справжні міжгалактичні туристи. Цього разу машину автостопом упіймати не вдалося, тому довелося брати таксиста. Ми прямували в термальний комплекс, що знаходиться в місті Косино, де сьогодні проходить фестиваль Бограча і на додачу виступає гурт The Hardkiss.

Косино

Покуштувавши першу полуничку в цьому році, ми по-швидкому вирушили в комплекс.

Було дуже холодно, на градуснику була температура мінус десять, на годиннику – 60 секунд. Якоїсь миті мені здавалося, що вони не закінчаться, босі і мокрі ноги почало ламати від холоду. Хвилина пройшла! Можна йти назад у сауни. Вбігши в римську парильню, я відігрівався після крижаної сауни для особливо розпарених. Контраст був ще той, Даша не ризикнула зі мною розділити це задоволення. Було близько восьми різних саун з різними приколами, але запам’яталися найбільше та, що з купою пари і та, де мінус десять. За браслетом на сауни у нас було безкоштовно 30 хвилин, далі благородніший відпочинок.

Зі щедрого кубка лилося пиво, заливаючи термальний басейн до верху і переповнюючи його. Від води йшов пивний запах, атмосфера була на сто зі ста. Після пивного басейну, ми плавали в червоному вині дуже гарного врожаю, аромат був прикольний.

Для спеціальних гурманів був басейн з палинкою (угорський фруктовий бренді), а щоб протверезитися — з кавою. З неба з гігантського крана по центру басейну лилася під великим натиском вода, а навколо була штучна кругова течія, на якій всі влаштовували перегони. У ціну квитка входила тарілка Бограча, бутерброд та вино чи газовані напої.

Потрапезували і назад у термальні води. За три години навіть вилазити не хотілося, особливо з вина. Незабаром розпочався концерт гурту, який ми спостерігали “Не відходячи від каси” – прямо з басейну. На їхні найвідоміші пісні бігали до сцени. На вулиці було градусів 16, але було так весело, що реально в мокрих купальниках було пофіг на прохолоду.

Адже будь-якої миті можна побігти назад у тепле вино. А ось з пивним басейном до вечора трапилося щось не те, вода там стала настільки гарячою, що я боявся, щоб хтось не зварився. Було так класно, що йти не хотілося. Ці купальні явно стали візитівкою цієї поїздки.

Назад нам пощастило зловити попутку, і ми повернулися до Берегова за 40 грн. Ми рекомендуємо комплекс Косино. Вхідний квиток не фестивальний день коштує по 300 грн (12$) з особи на 3 години.

Знову Берегове

Ми всі намагалися втиснути винну дегустацію, але реально за часом вона зовсім не тулилася до графіка. З самого ранку ми вирушили до ресторану, який було зроблено зі старого казино. Трапеза була більше схожа на відвідування Лувру, в якому ми ще не бували.

Було дуже епатажно, пафосно і реально круто. Була і червона рибка і якесь дефлопе під соусом фієста з насінням каціуса. Загалом трапеза була царсько-фараонською. Обійшлося це все задоволення на двох у 240 грн. Якщо в ресторан я заходив звичайним туристом, то виходив я наче лицар з оголеним торсом на білому коні. Загалом посиділи ефектно. Даша досі з трепетом згадує ту відбивну зі смаженими грибами (справжніми, а не якимись печерицями).

Після царського сніданку ми вирушили до термального комплексу “Жайворонок”. Тут звичайно не було такої розкоші з вином та горілкою. Але шарм термальної води… Ми взяли абонемент на дві години, які пролетіли зі швидкістю світла. У гарячій воді все так ліниво, без поспіху і приємно. 

Так минула наша перша половина дня. Потім підкріпившись на космічній станції шоколадними варениками з вишнями під вершками, ми вирушили далі.

Мукачево

Оскільки цей тур у нас вважався офіційно гастрономічним, то після приїзду ми вирушили до дуже зарекомендованого друзями ресторану Тональ. Треба було перекусити, хоча на космічній станції ми були близько години тому, але по суті подолали світловий рік, доки добиралися з гіпершвидкістю маршрутним кораблем. Щоправда, добиралися ми якось не зовсім офіційно імхо. У всякому разі, мені так здалося, коли водій мене садив у багажник, пояснюючи, що так потрібно. Поки нас везли, я почував себе мексиканцем з довгими вусами, який нелегально їде до штатів. 

Місцевий хлопець у ресторані нам на планшеті відмітив пару зірочок, і ми вирушили в дорогу. Першим на шляху був замок.

Дорогою до замку трапилося щось дуже радісне та дуже приємне. На одній із вуличок стояла парочка. До нас підійшов чоловік та сказав, що ми великі молодці, він читає наші розповіді про подорожі, які ми публікуємо в інтернеті, а впізнав він мене в обличчя. Те почуття, яке мене переповнювало на той момент не піддається опису, це ніби була весна у весні. Нам з Дашею реально дуже приємно, що ви читаєте наші оповідання😊
Незабаром ми дісталися замку і поспішили приєднатися до екскурсійної групи. Екскурсовод попався вдалий, чоловік дуже любив історію цього замку. Про сам замок хочу сказати, що досить цікаво по ньому поблукати було. А порівняно з Тустанню, то тут ще й замок фізично існує. Із замку ми поїхали до центру міста. Де був тривалий передих лежачи на лавці. Справа йшла до вечора, GPS показував, що недалеко від нас є величезний парк. Оскільки парки ми дуже любимо, то рішення було очевидним. Тут я й закохався у Мукачево. Краєвид був пречудовим — вздовж зеленого парку до гірського хребта тече широченна річка, оповита соковитою весняною зеленню.

Церква із золотими куполами гордо світиться у променях вечірнього сонця на одному з високих пагорбів. Час від часу назустріч трапляються такі ж пари, що гуляють, як і ми. Праворуч проходив якийсь фестиваль, але часу до поїзда залишалося все менше, а ми намагалися все більше і більше пройти цією красою. Їхати з міста зовсім не хотілося. Коли відстань до вокзалу вже була зовсім критичною, ми були змушені повернути назад. Біля вокзалу був ресторанчик, в якому наше замовлення готували відразу в коробках на винос, якщо ми не встигнемо закінчити трапезу до відправлення поїзда. І ось усю красу Закарпаття ми вже спостерігаємо з віконця нашого вагона. Думаю, що цього року ми ще раз обов’язково повернемось до Карпат, трьох днів для повного морального задоволення не вистачило.

Після тривалої перерви, нарешті наша довгоочікувана подорож)
Викупивши все купе, ми вирушили до Карпат. Мишко майже всю дорогу героїчно проспав. Тому ніч у поїзді та 4 години у маршрутці пройшли терпимо. Оселившись і пообідавши у Верховині, ми одразу вирушили показувати Мишкові місцеву природу та гори, які ми підкорюватимемо.

Принцу природа дуже подобалася, різні ялинки, кущики, деревця, ягідки. Перший похід на невисоку гору Мишко переніс радісно – посміхаючись та сміючись.

А у тата на плечах взагалі веселуха)))

Наступного дня розпочалося гуцульське свято “Полонинське літо”.

Спочатку ми з коляскою довго піднімалися в гору доріжкою, пробираючись через натовпи гуцулів, а потім дісталися галявини на якій проходило святкування. Карпатські музики весело грали та співали, всюди готувалася гуцульська кухня – бануш із бринзою, кулеша, шашлики та квас. Люди раділи та веселилися. Незважаючи на те, що було дуже спекотно, свято проходило позитивно.

Зловивши мікроавтобус ми дісталися назад, до Верховини.
Годували в Карпатах по-гуцульськи – смачно та великими порціями, тепер навіть Мишко почав їсти їжу. Кожен день закінчувався обговоренням, на яку гору ми підніматимемося завтра.

Одного чудового дня з’ясовується, що до Чернівців їхати лише дві години, ну не могли ж ми прогаяти такий чудовий шанс.

Чернівці

Почали ми свою екскурсію з легендарного чернівецького університету, якому поступається навіть замок Гоґвортс.

Університет справді дуже гарний, тільки заради нього вже варто їхати до цього прекрасного міста. Перекусивши різних булочок, ми вирушили на театральну площу, на якій висаджено багато гарних квітів. Проходячи через будинок з левами, ми помилувалися соборною площею, з якої пішли на вулицю “Кобилянської”. Оскільки вулиця пішохідна – вона надзвичайно гарна.

Символіка євро

Подивившись Церква з “крученими куполами” та “будинок корабель”, настав час погодувати Мишка. На щастя, тут же підвернулась затишна кафешка, в якій відключили світло. Саме для годування Мишка. За 4 години гуляння містом та 4 години дороги, ми були не в змозі в цей день підкоряти гори. Умостившись на затишному ліжку, ми дивилися дуже незвичайний канал по телевізору.

З кожним днем ​​наші походи ставали все довшими, гори вищими, а дороги складнішими. З коляскою доходили до підніжжя гори, після чого її або ховали в кущах, або заносили комусь у будиночок на зберігання.

Гірські водоспади

Мишкові ці походи сподобалися найбільше. То у мами в рюкзачку, то в тата на руках. Загалом радості у дитини було море. Господиня нам виготовляла щодня шедеври гуцульської кухні. Мишкові гуцульська їжа припала до смаку. Гуслянка з кашею – просто смакота. Гуцульська доброта та гостинність, на багато днів у нас вселили гармонію. Оскільки зворотний поїзд був пізно ввечері, ми ще нагулялися Івано-Франківськом.

Івано-Франківськ

Здавши речі в камеру схову, ми вирушили до озера. Востаннє це озеро бачив 4 роки тому вкрите льодом. Місто, звичайно, значно поступається своїм закарпатським та прикарпатським колегам. Проте за 4 години в місті помилувалися його пам’ятками та затишними вуличками.

Ми знову в раю…

Приїхавши до Верховини, ми, не роздумуючи, оселилися в тому ж будиночку, що й два роки тому. Цього разу брали житло з харчуванням, годували дуже смачно і багато😊Підкріпившись після дороги, ми відразу полізли на якусь гору.

Як же безтурботно, чудово та затишно було знову повернутися до Верховини. Полазивши по горі, ми вирушили додому від’їдатися дешевої полуниці😊

Наступного дня ми вирушили до села Ільці на гуцульський ярмарок. Купивши мильних бульбашок і печива у вигляді намиста, ми були найщасливішими людьми у світі)

Після чого вирушили грати з собачками та корівками. Наївно не підозрюючи про те, який похід на нас чекає завтра.

Ранок почався з невеликого п’ятихвилинного дощу. Після якого ми вирушили у похід на “Писаний камінь”. На який нібито йти потрібно півтори години. Ми піднімаємося все вище і вище, а хмари на горах дедалі нижче.

Після години нашого підйому перша хмара налетіла на нас разом зі зливою. Частина дороги стала болотистою і пробиратися стало значно важче. Зустрічна дівчина сказала нам, що ще приблизно 4-5 км йти.

Через 2 години нашого підйому зустрічні хлопці сказали, що йти треба ще 4 км. А на третю годину підйому рум’яна дівчинка сказала, що ще далеко. Загалом мокрі та вимотані за три години і двадцять хвилин, ми таки дійшли до легендарного каменю.

Шлях назад зайняв ще дві години, звісно не без дощу, хмари та урагану в тому ж місці. Але похід того вартував, було справді дуже красиво і незвичайно.

Хмара, яка огортала наш шлях, додавала містичності. Весь наступний день ми відпочивали, гуляючи Верховиною.

Яремче

Порівняно з милою Верховиною, містечко звичайно відпочиває. Проте подивитися є що. Видзвонивши Романа, у бабусі якого ми жили минулого разу, ми вирушили на водоспад.

На цей раз вода досить була холодною, тому поплавати не вдалося. Спробувавши коника з бринзи, ми пішли гуляти до оленів та кабанчиків. Олені задумливо хмукали, а кабанчики вибагливо хрюкали. Повна гармонія😊

Відпочили на славу.

Карпати 2018
Ця подорож була дуже важливою в нашій історії. Наш син Мишко, мандрує виключно готелями з водними гірочками і щоб було все включено. Коли йому було менш як два роки, він уже підкоряв Стамбул і кілька разів Карпати. Але на татових плечах подорожувати – одне, а на своїх двох це вже наступний рівень. Ми його вирішили підключити до активних подорожей і на Мишка вже чекає цілий ланцюжок перельотів. Ця поїздка була тренуванням перед здійсненням довгих та складних маршрутів.

Мукачево

На всі задуми відпустки не вистачає, тому мій перший день був присвячений роботі. Я взяв із собою ноутбук та на ресепшені зміг собі організувати затишний робочий міні-кабінет. У цьому я своїй компанії дуже вдячний, що дозволяють мені попрацювати віддалено. Тут навіть більша заслуга саме нашої дружньої команди. Даша з Мишком мала культурно-розважальну програму. Спочатку фабрика карамелі, потім безлімітний басейн.

У мене справи пішли не так гладко, як я сподівався. Ноутбук, який я позичив, виявився із вірусом. Кожні 20 хвилин ноутбук намагався скинути всю інформацію. На щастя, у мене була з собою рятувальна флешка, і я швиденько усе перевстановив. Біля готелю знаходився грузинський ресторан “Хінкальня”. У той момент, коли зробили замовлення, офіціант повернувся ще раз і щоб ми не нудьгували, почав показувати ефектні карткові фокуси! Причому фокуси справді круті. Після закінчення робочого дня я приєднався до безлімітного басейну.

Мишко цього року освоїв плавання, і в басейні посилено практикував пірнання. Увечері ми вирушили підніматися на невелику місцеву гору. Цей похід дався дуже важко, оскільки після двох відвідувань басейнів за день дитину краще було вкласти спати, а не в гору. Але підйом таки відбувся, причому успішно. На зворотному шляху дитина була настільки втомленою, що навіть місцевий концерт не зачепив. Хоча там музикант із вогнем на голові давав жару.

Як зайшли в ресторан повечеряти Мишко ще пам’ятає, але як опинився в готелі – ні. Ще працівник ресторану злякався, що дитині, мабуть, погано. А це була лише втома після активного дня на ногах + 2 басейни + гора.

Воловець

Зазвичай ми прокладаємо маршрути у глибину Карпат, але у цій поїздці треба мінімізувати транспорт. Тож тренуватимемося на Закарпатті. Приблизно за годину ми доїхали ранковою електричкою і вже о 8:30 заселилися в готель. Перший підйом було на гору Сотку. Підйом був дуже легкий, але сумарний маршрут зайняв близько 10 км. Потім була загальна тиха година, заснув Мишко, заснула Даша і відключився я. Прокинулися. Перспектива того, що ми зараз ще кудись зберемося Мишу не дуже тішила. Ми почали прогулянковий маршрут нагору по сусідній горі.

Маршрут був досить мальовничим. Зупинитись було неможливо. Мишко для себе відкрив гірську луну. Добре зваживши сили, ми вирішили здійснити повний підйом на гору Воскресенський Верх. На роздоріжжі ми вибрали невдалий лівий маршрут. Пологий підйом закінчився і почалася настільки крута гора, що ми з Мишком йшли як скелелази ланцюжком. Крута частина гори тривала хвилин сорок. Сказати, що це було тяжко – нічого не сказати. Ми наче на Еверест підіймалися. Але Мишко на подив тримався бадьорим. Після крутого підйому нас чекала нагорода – зарості чорниці.

За чотири попередні поїздки, чорниці ми так і не зустріли. А тут від’їдайся скільки хочеш. Щоправда, сонце скоро почне сідати, а нам ще піднятися і повернутися. Чим ближче до вершини, тим більше чорниці. Наш маршрут зазнав тотального уповільнення. Наче гора нас не хотіла пропускати. Спочатку крутим підйомом намагалася перешкоджати тепер смачнішими ягідками. Ще й невідомі гриби із гарним забарвленням. Мишко вже давно вивчає книгу з грибів. Спочатку він розповів нам подвійну назву гриба, потім ще й заявив, що вони їстівні. Ми з Дашею в грибах знаємося добре. За всіма ознаками гриби мали отруйні та неїстівні риси. Зараз перевіримо. Вбив назву в гугл — Луска золотиста, і вуаля, дитина таки має рацію. Це справді їстівні гриби. Наївшись грибів… Так, це було ще крутіше, ніж той день, коли Мишко розповів таксисту історію київських трамваїв із маршрутами та номерами. Включно в які роки були альтернативні маршрути.

Загалом підйом був насиченим. Мишко першим добіг до вершини, і ми нескінченно тріумфували. Випробування на складність маршрутів успішно пройдено висота 1225 м підкорена! Ми це зробили! І навіть по скайпу моїй мамі показали панораму. Спускалися ми іншою стежкою, що була явно легшою для підйому. Сумарно за день ми піднялися на дві гори та пройшли піший маршрут близько 20 кілометрів.

Воловець має проблему із закладами харчування. Хоча, здавалося б, це Карпати. Але ні, таки ще не Карпати. Є близько 5 ресторанів, що працюють до 22:00. Але до 10-ї ранку кухня не працює. Тому тобі можуть зварити пельмені чи вареники. Вдень чомусь знову тільки пельмені чи вареники, а в районі 19:30 кухня знову не працює і на вибір пельмені чи вареники. Добре, хоч пельмені ми любимо. Є ще престижний ресторан “Верховина”, але там увечері буде таке весілля, що свій ресторан вони закрили з самого ранку. І нікого не пускали до наступного дня.

Наступний день ми мали трохи в іншому форматі. З самого ранку ми вирушили кататися на канатці. Неподалік від водоспаду Шипіт.

Мишко оцінив катання.

Перша поїздка на канатці

А біля водоспаду Мишко поставив черговий рекорд, пролетівши на зіплайні 110 метрів. Пролетів так, що наприкінці застряг настільки, що інструктор близько 5 хвилин не міг звільнити дитину. Я думав “Ну все, зараз Мишко скаже, що більше ніяких польотів” Але син, що вивільнився, відразу ж заявив, що хоче ще раз політати. Потім він хотів ще й втретє, загалом ледве відтягли.

Обід був взагалі суперський. Нам принесли близько кілограма налисників з сиром та чорничним варенням, банош з бринзою та шкварками такого розміру, що я не зміг весь подужати, суп, тарілку пельменів зі спеціальним соусом із часнику, перцю та оцту на замовлення Мишка. Кінцевий рахунок нам виставили 145 грн. Це було шикарно!

Автостопом проїхати 13 кілометрів виявилося непідйомним завданням. Зазвичай у Карпатах при спробі зловити машину автостопом, зупинялася приблизно кожна перша. Тут приблизно жодна за півтори години спроб. Щоправда, дві таки зупинилися. В одній дядько хотів 210 грн за 13 км маршруту, а в іншій дядько хотів 240 грн за 13 км маршруту. До того ж дорога нова. Незважаючи на те, що інший дядько запевняв, що ми не дочекаємося маршрутки, ми таки дочекалися і поїхали за 25 грн на трьох. За пару хвилин до маршрутки таки зупинився адекватний місцевий та відвіз 6 осіб за принципом “Скільки дасте”.

Увечері на нас чекала вечеря з пельменів. Ну типу не працює кухня і таке інше.

І знову в понеділок. Отже, робочий день! Я вкотре облаштував собі містечко. Тепер перед ноутом було віконце з видом на гору.

Вид з робочого місця

Мишко дурів з дітьми, що жили по сусідству. Спроба пообідати не пельмені була приречена на провал. Цього разу кухня працювала, весілля не було, але відключили холодну воду та ресторани просто простоювали. Зате пельмешок зварити завжди готові. Як тільки закінчився робочий день, ми встигли піднятися на чергову невелику гору і поспішили на поїзд.

Дуже важливо було, що ми відвідали ту високу гору позавчора. Вона нам щодня тепер радувала око, три ока, тобто три рази по два ока. Воловець для тренувальної поїздки був якраз, але якщо ви хочете побачити всю красу Карпат, то однозначно вирушайте вглиб, у Верховину. Люди добріші, відкриті та рідніші 😊

Це були дуже насичені травневі свята. Спочатку ми подорожували Францією, потім захопили шматочок Швейцарії. Прилетіли до Києва, день відпочили, наступного дня я вийшов на роботу, допрацював до вечора, і ми сіли на поїзд. Вжух і ми в Івано-Франківську. Ще півторагодинний вжух і ми в Яремчі! Тут у нас була перша зупинка. Ми приїхали настільки рано-вранці, що господиня готелю спросоння не могла зрозуміти, хто і що від неї хоче. На вулиці лила злива! Ми зайшли на спільну кухню, там група туристів із сумними обличчями збиралася у гірський похід. Приїхати під час такої дикої негоди це ще пів біди, а ось із рюкзаками в похід йти це зовсім печаль, до того ж у них ще й квест намічався у поході. Ну, Норвегію пройшли, а отже й тут прорвемося! Подумки зібралися і вперед за пригодами! Зате водоспад має бути повноводним. Пригоди довго шукати не довелося, на вулиці від напору води зривало каналізаційні люки, мої літні кросівки швидко здалися. Вся подорож, м’яко кажучи, зазнавала фіаско. Принаймні нам так здавалося о 9-й ранку першого дня. Але якою б погодою не була, половина поїздки до Карпат — це висока кухня, цього ніхто не відбере.

Але спочатку треба вирішити питання із взуттям. На щастя, поряд був магазин з різноманітним взуттям, на жаль, там були тільки літні кросівки. Гаразд-гаразд, йдемо на базарі подивимося. У першому ж павільйончику жінка дістала чоботи з внутрішніми валянками та махрові шкарпетки. Варто мені було тільки вставити ногу в суху шкарпетку, укутати валянком і все це опустити в теплий чобіт… Я сказав, що з чобіт більше не вилізу. Тепер ніяка погода не зірве підйом у гори!! Буду в чоботях підніматися!

О! А мокрі кросівки можна поки що на ринку до вечора залишити, щоб у номер не повертатися. Ми зайшли в ресторан і життя остаточно налагодилося. Карпатська кухня… Ось чому так не можуть готувати, наприклад, у Києві? У нас навіть є заклади з карпатською їжею, але й за смаком, і за цінами вони програють.

Від того, що поїли навіть злива змінилася на дощ. Почнемо наші мандри з водоспаду. Водоспад виглядав, наче стихійне лихо. На нього навіть з мосту було страшно дивитись. Ця неспокійна вода буквально вселяла жах. Ефектно!

Невже ми даремно тренувалися перед поїздкою? Кілька тижнів тому ми пили ранковий чай, треба було придумати чим будемо займатися у вихідний день, я запропонував повторити наш старий челендж – пройти весь Київ пішки, але цього разу з Мишком! Наш маршрут зайняв 7 годин та 15 хвилин, ми пройшли близько 23 кілометрів!!! Ми рухалися від самого краю Оболоні, до кінця ДВРЗ, що знаходиться за Дарницею. Міша мав чудову мотивацію – під час походу безлімітне морозиво! Для нас же з Дашею була інша радість – дуже прикольний ресторанчик наприкінці нашого маршруту. Таким чином Мишко показав, що готовий підкорювати серйозніші вершини Карпат. Так що дощ не завада! Вперед на гору Маковиця.

Підйом проходив досить в комфортних умовах, Мишко знаходив шишки і запускав їх у далечінь. Можливо, він хотів зібрати всі шишки в лісі, я навіть не замислювався раніше про те, як багато шишок у світі. Чим ближче ми наближалися до вершини, тим дужче піддував вітерець. На самій вершині нас чекала чудова галявина, але вітер на ній настільки лютував, що наш підйом можна було прирівняти хіба що з сутичкою з тигром!

Чи варто говорити, що за поїздку ми зламали три парасольки? На відкритій місцевості ми не протрималися й п’яти хвилин, то був повний треш. Назад ми йшли через “Скелі Довбуша”. Після дощу ліс був дуже «соковитим», дрібні крапельки ніжно звисали з ялинових голочок.

А скільки валунів там! Сподіваюся, коли їх Довбуш сюди притягнув погода була лояльнішою. Злізли з гір і пішли знову їсти. Втомлені, мокрі й ситі ми заповзли в готель, але я в сухих чобітках! Мишкові ми перед поїздкою купили крутий літак, який потрібно було терміново випробувати.

А пам’ятаєте, як я писав у розповіді про поїздку до Ансі, що погода цінувала наше прагнення все подивитися і була протилежною до суворого прогнозу? Так от, мабуть, ми настільки завзято підіймалися на гору під час негоди, що й тут отримали поблажку. Хмари розійшлися! Синє небо та сонце! Все налагодилося, все супер! Ось тільки літак залетів на чужу територію( Завдяки літаку за один вечір ми побували в половині городів місцевих будиночків. Завжди був страх, щоб за парканом не було собаки. Одного разу я таки не помітив собаку і пішов впевнено забирати літак, коли я помітив собаку, то собака сидів у ступорі з яскраво вираженим подивом, він звик бути лютим, коли люди за парканом, а коли хтось іде прямо до нього і вже на його території, що робити в такій ситуації собака не знав. Так і просидів нерухомо поки я не пішов. Мабуть, боявся, що я не за літаком, а за ним прийшов. Незважаючи на втому, довелося йти гуляти по Яремче на друге коло, треба ж і під сонцем погуляти. У нас була чудова вечірня прогулянка під променями вечірнього сонця.

Верховина

З самого ранку ми підкріпилися пельменями і вирушили до улюбленої Верховини. У Верховині ми завжди зупиняємось в Оксани. Вона нам майже як родичка. Оксана нас знала ще, коли ми з Дашею були просто парою. Колись 7 років тому ми приїхали до Оксани вагітні. Через кілька років Оксана і її мама бавилися з Мишком, коли він сидів на кухні в дитячому стільчику. Ще кілька років потому Оксана приймала нас вже досить з дорослим Михайлом. Причому, пам’ятаю одного разу ми приїхали до Оксани сюрпризом. Прийшли, постукали у двері і сказали щось на кшталт “а ось і ми!”. Вже кілька років поспіль у нас не виходило дістатися Верховини і ось нарешті ми приїхали. Оксана зі своєю мамою нас радісно прийняла. Вона правда не планувала, так рано відкривати сезон прийому туристів, але заради нас без роздумів зробила виняток. Цей знайомий запах її будинку, аромати карпатського власноруч зібраного трав’яного чаю та її фірмовий сорокап’ятиградусний “Корінчик”. Як же радісно знову повернутися до такого рідного дому! Погода так і шепотіла нам – лізьте в гори, сонце з вами! Ми вже традиційно розпочали маршрут із гори, що знаходиться біля музею “Тіні забутих предків”.

Правда доводилося йти з зупинками, тому що Мишко мав на меті запустити всі шишки вдалину з гори. На цей раз ми внесли невелике покращення в маршрут. Якщо минулого разу ми проходили якусь частину і поверталися, то тепер ми як любителі трекінгу дійшли через ліси та гори до сусіднього села і повернулися зовсім іншою дорогою. Причому навіть село в енній кількості кілометрів могло не бути межею маршруту, ми йшли до упаду в прямому значенні цього слова. Одного разу я послизнувся і влаштував такий упад у калюжу, що фотоапаратом буквально зачерпнув воду. Хто читає оповідання останнього року подорожей, міг зауважити, що нашому фотоапарату випала нелегка доля. Але цього разу на диво він навіть не перестав працювати. Правда, мій одяг тепер виглядав так, ніби я тиждень пролежав у горах на землі. Благо в будинку є пралка, а у мене друга пара джинсів.

Щовечора у нас з Мишком була обов’язкова вилазка на стадіон, де ми запускали літак, не боячись, що він вкотре полетить кудись. Щоправда, поки ми знайшли стадіон, то довелося сходити до половини верховинців, забираючи літак з їхніх територій. На другий день погода продовжувала нас балувати, хоча за прогнозом було видно, що всі дощі, які так і не почалися, збираються в одну мега-зливу завтра об 11:00. Сьогодні ми взяли курс на далеку гірську далечінь. Далеко-далеко за вишку стільникового зв’язку, яка і так знаходиться на вигляд недосяжно далеко. До нас приєднався кудлатий друг “Полонинський собака” – це така порода у них у горах.

Це, мабуть, наше улюблене з Дашею, коли до нас у похід приєднуються собачки. Хоча тут я трохи сумнівався – чи не ведмідь за нами пішов. За розміром був схожим. Незважаючи на п’ятигодинну довжину нашого маршруту, було дуже легко. Адже будь-якої миті можна повалятися на сонячних галявинах. Мишко ніяк не міг зрозуміти чому собака йде з нами і навіщо йому це треба. Можливо собака на п’яту годину маршруту і сам ставив собі те саме питання, але кинути нас самих він не міг. Ще за що я люблю Карпати, якщо закінчується питна вода, то потрібно просто постукати в будь-який з будиночків і тобі наповнять пляшку.

Щоправда, як вони так високо живуть для нас загадка. Загалом було весело, але у нас навіть був екстрим, спочатку Мишко схопився рукою за огорожу, яка була під невеликою напругою. А потім, коли ми перебиралися через пасовище, одній корові з великими рогами не сподобався наш кудлатий дружок і вона рішуче пішла в мій бік. Я Даші з Мишком крикнув, щоб вони терміново бігли за огорожу і сам теж проскочив за найближчий паркан. 

Ми дісталися вкрай мальовничого місця. Це було підніжжя двох гір, що сполучаються, лісиста місцевість і гірська неглибока річка.

Мишко переключився з шишок на камені. Це було настільки затишне місце, що під час привалу я просто вимкнувся. Дружок дрімав поруч із нами. Повернулися ми традиційно іншою дорогою. Цікаво, що такі довгі маршрути ми раніше жодного разу не робили. Мабуть, що більше ходиш у поїздках, то більше тренуються ноги. Причому значно більше, наприклад цей маршрут точно був у 4 рази довшим, ніж ми раніше проходили, навіть 10 років тому без Міши. Коли ми нарешті повернулися в місто, нашого дружка чекала нагорода у вигляді соковитого стегенця.

Пообідали вдома, з годинку поспали, що робимо далі? Звісно ж у гори! Мишу ця перспектива радувала не дуже, але він чудово знав, що за кожну взяту гору йому дістанеться морозиво! Тож часом Мишко навіть попереду біг. По маршруту ми проходили пам’ятні для нас місця, наприклад, он у тих кущах ми ховали коляску і продовжували маршрут з Мишком на руках. А ось у тому будинку ми просили залишити на час коляску, щоб продовжувати маршрут, а на цьому камені у нас обов’язкова фотка. Другий маршрут був не такий довгий, але на вершині гори на нас чекав краєвид на засніжені вершини “двотисячників”. По вершинах було видно, що похід на Говерлу зараз – задум небезпечний. Ризикувати не будемо, доведеться приїжджати ще раз серед літа. Потрібно знайти якусь альтернативу, але нижчу. Оксана порадила нам піднятися на Білу Кобилу. Погода сказала нам: – “Ви як хочете, а з 11:00 почнуться всі дощі, разом узяті за пропущені дні.” Проблема в тому, що вершина гори знаходиться від нашого готелю приблизно за 8 кілометрів і шанс того, що нас підбере транспорт вкрай малий, оскільки село практично порожнє, а маршрут йде практично по бездоріжжю.

За всіх оптимальних розрахунків ми не могли встигнути сходити і повернутися до дощів. Але варто спробувати. Дорога виявилася не те щоб складною, це був майже аналог Говерли. Вночі був дощ і майже всі 8 кілометрів треба йти під нахилом нагору, через бруд з калюжами. О 10:30 ми були тільки на половині маршруту до гори. Починав накрапувати дощ, погода почала швидко змінюватися не на нашу користь. Суха логіка і здоровий глузд говорив — повертайтеся, поки не пізно. Переобговоривши плани тридцять разів, ми прийняли нелегке рішення розвернутися і йти назад. У мене був лише один аргумент на користь продовження маршруту “А що як зараз пронесе як тижнем раніше в Ансі або як увечері в Яремче?” Але тут навіть смішно було припускати, що нам цього разу пощастить з погодою.

Ми пройшли хвилин 10 зворотного маршруту і на телефоні з’явився мобільний зв’язок. Я оновлюю прогноз і… Це не те щоб неймовірно, але зливи відклалися на 2:00 вперед. Уважно перевіряли ще раз прогноз. Як нам так щастить із погодою на цих травневих??? Дякую! Ми продовжуємо маршрут! Дощ закінчився і засвітило яскраве сонце! На висоті 1500 метрів нас чекала нагорода – панорама на всі висотні гори, включаючи Говерлу! Мишко мріяв побачити Говерлу і ось воно, дитяча мрія збулася! До речі, останні сто метрів нагору були ну з дуже великим нахилом.

Шкода, не взяли рукавички, можна було б зліпити сніговика. Види чудові! Це найкрасивіша гора в околицях Верховини! Місія виконана, вершина підкорена, новий Мішин рекорд! Часу перевести дух не було, з боку гір насувалася дощова хмара, яка огортала все на своєму шляху. Терміново спускаємось!

Буквально біжимо вниз! Ми природі теж зробили приємне, по дорозі з гір позбирали чиєсь сміття. Дощ нас спіткав коли до Верховини залишалося менше половини маршруту, та й яка вже різниця, ми молодці, ми вже у будь-якому випадку зробили це! На сьому годину маршруту було вже зовсім мокро і в мене почалися циклічні ковзання та падіння. Причому одне падіння було на багатостраждальний фотоапарат, я його спробував прикрити в результаті послизнувся і з перекидом полетів ще далі. Як же добре, що ми позавчора випрали мої перші джинси. З гір я спустився з виглядом ніби я тиждень у шахтах відпрацював. Це був наш фінальний маршрут у цій поїздці, він зайняв 18 км, тривав 7 годин та 15 хвилин, ми здійснили підйом 623 метри та підкорили висоту 1,5 км. Ви молодці!!! Я намагався з’ясувати за скільки морозива Миша готовий залізти на ще одну гору, і на мій жах Міша подумав і погодився за два морозива після вечері ще один підйом зробити. Маленький троль! Довелося визнати, що для нас це вже буде перебір. Це були одні з наших найкращих травневих свят.

Шкода тільки, що не спекли пасочки, наступного разу Великдень треба буде відмітити заздалегідь в календарі. Наступний день був туманний та сонний, а потім дорога до Києва. Я за традицією з поїзда приїхав прямо в офіс, свіжий як огірочок! Даша з Мишком поїхали додому. За планом це був кінець наших травневих подорожей, далі різні концерти та театри. Але як виявилось у подорожей були трохи інші плани на нас. Мишко останні пів року висував ідею з’їздити до Одеси. Але є проблемка, ціна на купе, до Одеси збігається з ціною на квитки до Стамбула від МАУ, тож Одесу ми відклали на невизначений термін. А ось Одеса нас не відкладала. Мишка перед Карпатами обсипало алергією на руках, Даша пішла з Мишком отримувати довідку для школи та звернула увагу лікаря на алергію. Медсестра сказала, що чула, що в сусідньому кабінеті є відмовний тур до санаторію для мами та дитини з алергією. Даша пішла до сусіднього кабінету уточнити, чи можна поїхати до цього туру… Через кілька днів я їх проводжав на поїзд, їм дали путівку до санаторію на 24 дні до Одеси за рахунок держави!

Мрія араба:
Одружується з туристкою
Тому що у неї багато грошей
Вона йому купить готель
І будуть вони жити поживати
і добра наживати!

Залишивши осінню Україну, нас літак поніс нас до літньої Хургади. З ілюмінатора відкривалися чудові краєвиди на моря та країни. Єгипет зустрів нас температурою у 34 градуси. Виходячи з літака, ми спостерігали, як інші люди, що сильно засмагли, сідають у літак.

Записавшись на різні екскурсії, ми розпочали наш медовий місяць. Першого дня нас усі вітали, кажучи ”З приїздом!!!” згодом ми таки зрозуміли низку ознак, якими всі араби країни могли визначити, що ми тут перший день.
Надзвичайно красиве і тепле море ласкаво прийняло нас, різнокольорові екзотичні рибки, які не бояться людей, плавають, надаючи ще більше краси (острів Гіфтун, або корал околиць готеля El Geisum village). Море ще красивіше, ніж на відфотошоплених банерах турфірм. Того ж дня ми пізнали, що деякі рибки в морі, м’яко кажучи, можуть постояти за себе, якщо їх спробувати доторкнутися, одній такій рибці ми дали прізвисько Колян! Морські їжаки плавно ворушили своїми голками надаючи підводній атмосфері повної гармонії. Іноді ми плавали з хлібом, годуючи рибок з рук (але так не треба робити), чим успішно користувався Колян кусаючи за руки та за ноги)

Цікаві ці араби на всьому намагаються робити гроші. Начитавшись в інтернеті про те, скільки разів потрібно торгуватися з арабами, ми вирушили в бій за покупками. До кінця поїздки ми з Дашею дійшли висновку, що Єгипетській економіці наша поїздка невигідно обійшлася, оскільки торги ми вели до майже номінальних цін.

Коли йдеш вулицею буквально кожен до тебе чіпляється і, м’яко кажучи, пропонує щось купити. Якщо ти щось купив у цьому магазині, то стаєш VIP клієнтом, і тебе завжди будуть там дуже раді бачити.

Скориставшись цим, ми домовились прийти на жовтий чай до одного араба. Він нас повів вигулювати, показавши нам місцевий християнський храм, і місце де роблять найсмачніші фреші та найсмачнішу шаурму, коли ми його запитали про те, який шанс вижити після шаурми, він дуже здивувався, у них шаурма абсолютно нормальна страва. Привів він нас до одного араба, той нам дав два каламутно-зелені фреші, сказав, що називається асір гасап і повів на кухню, щоб показати, що це. Взяв він якийсь бамбук, засунув у подрібнювач і налився асір гасап. На смак схожий, на молочний коктейль, пізніше ми з’ясували, що це цукрова тростина.
Ціна за 300 грам фрешу 1, 3 чи 4 фунти (1, 4, 6 гривень)
За день ми випили на 40 гривень 4,5 літра фрешів із манго, авокадо, асір гасапу, дому, фініків, кокосового молока, гранату, полуниці, лимона та м’яти. Смакота ще та. Шлунок сприйняв ідеально.

Пішов я ввечері прогулятися і тут мене заманив араб і вирішив зі мною торги затіяти, запропонував мені купити дві арафатки (дешеві хустки на голову, щоб сонце не пекло):

-Я продам тобі за 110 фунтів (22 долари)
-Ю соу фанні !
-Твоя ціна?
-5
-95
У результаті його останнє слово виявилося 10 фунтів за дві, але я стояв твердо на п’яти фунтах.

Луксор

Перша наша подорож була у знамените місто фараонів – Луксор. Температура у місті була близько 45°C (мозки плавило сильно). Карнакський храм дуже гарний своєю структурою, стародавніми розписами на стінах та різними статуями часів правління Фараонів.

Після храму пообідавши в ресторані, ми вирушили на катері Нілом у місто мертвих (Ніл ділить Луксор на місто живих і місто мертвих. Араб, який вів наш пором, люб’язно дав мені покермувати і ми мчали Нілом наввипередки з другою групою.

Ніл по чистоті та кольору дуже схожий на Дніпро.

У храм Хатшепсут, єдиної дівчини-фараона, який зроблений у скелі, наш екскурсовод не ризикнув іти через високу температуру на вулиці, розповівши нам усе про храм в автобусі.

Звичайно ми з Дашею пішли в храм (ох і спека хлопці там була).

Після храму нас повезли до гробниць фараонів у три з них можна було зайти.

Райський острів + острів Гіфтун

Екскурсія називалася ”Захід сонця у море” після лову риби нас висадили у море над кораловим рифом.

Корали ми собі уявляли в яскравіших кольорах оскільки дивилися мультик “в пошуках Немо”

Але все ж корали і рибки які там живуть справили сильне враження, дві висадки по півтори години на коралових рифах пролетіли як одна мить, від всієї цієї краси навіть втома не відчувалася, поки не піднялися на борт яхти.

Каїр

Наступна поїздка була до столиці, о першій ночі автобус забрав нас з готелю і помчав пустельними трасами. Місто сучасне — високі будівлі, пробки на дорогах, загалом, все як належить. Нас завезли до Каїрського національного музею, справді цікаво. Сказали, що відвідування музею займе у нас дві години.

Тут я і здійснив свій хитро-грандіозний план! Вислухавши годину захоплюючої екскурсії, я зник з музею і подався в місто, а саме в метро. Витягнувши свою здачу по фунту з жадібних касирів, котрі явно думали, що я єгипетські цифри не розумію. Я спустився на платформу. Вивчаючи дивні розмітки на підлозі, які, як виявилися, вказують у які двері вагона потрібно буде заходити, а через які виходити, я зрозумів, що краще триматися натовпу. Тут як завиють сирени, червоним світлом замиготять, я думав терориста впіймали, виявилося це сповіщення про прибуття поїзда.

Приїжджає склад із восьми вагонів: один для дівчат у паранджі, інший просто для дівчат, решта спільні. Їдемо, я розглядаю арабів, вони мене, загалом, цілком життєва ситуація. Проїхавши дві станції я перейшов по переходу, щоб їхати назад, а назва станції вже інша… дивлюся в карту, а там взагалі немає цієї назви, дивлюся – а є ще одна назва на станції, дивлюся в карту – теж нема, попередня станція є, а цієї нема! Виходу особливо не було, сів у метро і помічаю, що це слово на всіх станціях. Виявляється, означає, що ти назад їдеш гілкою. Друге слово виявилося назвою гілки, як я й припускав. Проїхавши назад дві станції, до мене підійшов арабський полісмен і сказав ”Барака-барака-Баррака!!!” і показав великий палець вгору, я йому показав те саме, що ми посміхнулися і розійшлися. За 10 хвилин до кінця екскурсії в музеї я приєднався до своєї групи.
І ось воно, виходиш з автобуса і не знаєш, що спочатку зробити — доторкнутися або сфоткатися на тлі великої піраміди Хеопса (136 метрів).

Перше диво світу досягнуто! Це дійсно класно це не просто піраміда, це Піраміда! Відвідавши ще дві піраміди, нас привезли до величного Сфінкса, біля якого ми з Дашею слухали Flёur – “Посмішки сфінксів”.

Ми його поїдали очима, він справді великий! О 12 годині ночі автобус нас привіз назад до готелю.

Сафарі

Відпочивши день від поїздки до столиці, ми вирушили на екскурсію в саму пустелю. Спочатку ми ганяли на квадрациклах, у прямому значенні цього слова, на зворотному шляху швидкість можна було вичавлювати до упору. Після чого покатавшись на конях, ми вирушили кататися в спайдеркарах, досить цікавий, але слабоописуваний винахід.

У спайдеркарі

Після чого нас повезли до села бедуїнів. Покуштувавши місцевого хліба, під кальян, послухавши розповідь гіда, ми пішли дивитися їхній місцевий тераріум. Ніколи не думав, що у тераріумі може бути так цікаво. Далі була смачна вечеря з розважальною програмою і ще в телескоп показали Нептун).

Щасливих запорошених, втомлених і страшенно задоволених нас привезли в готель. На цьому ми вирішили з екскурсіями закінчити. Повний місяць висвітлює Червоне море, ми лежимо на лежаках біля води і сприймаємо кожну секунду в Африці.

Інформація по туру

Дата подорожі: 22.09.2010 – 03.11.2010
Готель: Minamark.
Тривалість: 10 днів (Хургада)
Оператор: Turtess
Тип туру: Повний пакет ол інклюзів
Покупка путівки: За 3 тижні
Вартість всієї поїздки за двох: 16 000 грн (1975$)

Холодного зимового вечора, мріючи про травневі свята, було вирішено летіти до Єгипту з Мишком, на пляжний відпочинок. Але оскільки ціни на травневі свята зростають у півтора рази, то ми вирішили розпочати травневі святкування раніше.

Трохи поспавши, ми насолоджувалися найкрасивішими гірськими ландшафтами пустелі та блакиттю червоного моря з вікна ілюмінатора. При виході з літака нас обдуло приємним гарячим вітром, так ми собі уявляли вихід на трап, але тут трохи не зійшлося, порив крижаного вітру шокував нас. Де ж єгипетська нестерпна спека? Але, в результаті думки матеріалізувалися, і наступного дня почалася спека, яка згодом стала дійсно нестерпною)))
Заселення до готелю курорту ділиться на три види: або плати, або лайся, або довго чекай. Причому араби схильні до першого варіанту вселення, бо нас привезли на півдня раніше ніж вселення, то це взагалі ідеальний випадок збити грошей з туристів. Але тут представники єгипетського народу напали не на того фараона)

Наш улюблений готель

Прополоскавши на ресепшені мізки арабам, ми в результаті отримали хороший номер з видом на море на трьох осіб, замість стандартного номера, причому повністю безкоштовно. Тут головне вміти переконувати відразу двома мовами. Задоволені заселенням ми побігли снідати.
Після щільної трапези ми поспішили до довгоочікуваних коралових рифів, які чекали на нас 2,5 роки.
Краса підводного світу, це, напевно, найкрасивіше, що є в природі. Різнокольорові корали, серед яких плавають сотні риб. Риби плавають на будь-який смак та колір, зовсім не звертаючи уваги на допитливих туристів. На знак вітання морського народу я вирішив потиснути смугастій рибці хвостик, на жаль, він виявився колючим і болючим, тут же лежала гарна відкрита раковина, але підозріло її ніхто не брав, я так само вирішив не ризикувати, тому що колючої риби вистачило з головою.

Мишко заінтригований червоним морем

В один момент вся живність трохи розпливалася, мабуть, через присутність поблизу якоїсь безпечно-нехижої риби. Трохи пропливши вперед, я побачив велику рибу, яка дуже гордо пливла. Коли вона дивилася на мене, то в її погляді не було якогось голоду, а так собі, почуття делікатесу лише. Я з цікавістю її розглядав, доки не звернув увагу на майже трикутний плавець до гори. Я колись з плавання зайняв третє місце, якби мене бачила мій тренер у цей момент, то сміливо присудила б мені перше. Втім, біля самого понтона наші з рибою дороги розійшлися. Все-таки не дарма вигадали буйки. Невдовзі з’ясувалося, що це був Каранг, з яким ми потім потоваришували. Даші в цьому плані пощастило більше, оскільки вона зустрілася віч-на-віч з цілою зграєю таких риб. Звісно ж, зустріч із хижою рибою на пляжі була цілою подією, бо одразу ж усі терміново пливли дивитися на хижаків. Особливо коли я натрапив на двометрову мурену, яка когось доїдала. Побіг розповісти Даші, це ще хтось почув, у результаті всі милувалися, як трапезує хижа рибка.
Готель у нас був просто шикарний, на території три ресторани, купа барів, морозиво, гриль і все це ол інклюзив. Обідати ми любили у гриль-барі, а на десерт ходили до іншого.

Обідаємо в гриль-барі

Вечорами ми любили посидіти з келихами вина на терасі італійського ресторану не поспішаючи поїдаючи лазанью і восьминога запеченого з оливками. Як і належить в романтичних історіях, вся трапеза проходила на тлі повного місяця, який здіймався з моря. Дуже романтичний ресторан для вечері.

Увечері в пелюстках квіток зі свічками, виставляли красиві безалкогольні коктейлі в холі готелю. У разі, коли ти сильно втомлений від алкогольних барів, в яких бармени в дорогих костюмах роблять смачні шедеври, завжди можна поласувати коктейлем з холу. Мишко ол інклюзив тут же полюбив. Їв багато і все, особливо йому до душі припала піца «4 сири» та морозиво. З Мишком їсти морозиво одне задоволення, він кусає з боку ріжка, а ми з боку морозива і всі задоволені. Щовечора ми ловили таксі, закидали візок у багажник і їздили відкривати собі райони синайського півострова. Головне було не залишити територію Шарма, оскільки в межах Сінаю віза не потрібна і в аеропорту її можна просто не оформляти.

Мишко відпочиває на червоному морі

Як згадувалося раніше, три роки тому Хургада зазнала найсильнішого економічного удару через торгування зі мною, але на щастя для Шарма, багато покупок ми не робили.
Перше знайомство було з районом Наама Бей. Звичайно ж, наш син був там зіркою і нам покладався в подарунок попкорн від єгиптянина). Стій», «Земляк я теж українець!», «Ти мене забула?!», «Слухай друг, а чому рашисти як мавпи…» і так далі їх цитувати можна нескінченно. З одним “українцем” навіть почав рідною нам обом українською мовою говорити, але «земляк» відразу згадав, що його мама з України, а сам він там не був. Маму звати звісно «Наталя!» (у них туристи діляться на Саш і Наташ!), а ось як звуть діда «Український уродженець» на жаль забув. Погулявши головним районом шарму, ми поспішили в готель, щоб встигнути на факір-шоу від анімації.

Даша навіть допомогла арабу міцніше лежати на розбитому склі.

Наступним нічним знайомством ми обрали район Сохо. Музичний фонтан нас радісно вітав, ​​всі раділи і фотографувалися, а на острівцях у вуличних басейнах можна було затишно посидіти.

Фонтан на Сохо

Але поїздка в Сохо нам запам’яталася не затишком, а зустріччю з бегемотом, який мене вкусив так, що гематома на всі груди пройшла тільки під кінець поїздки. Хоча, мабуть, я сам винен, адже бегемот стояв з роззявленою пащею і нікого не чіпав, тим більше, що він був бронзовий. А я вирішив сфотографуватися у його пащі у формі ластівки. У момент мого ластівчиного дебюту, бегемот ніби ожив, оскільки моя вага переважила його голову і бегемот почав падати, намагаючись врятувати себе від падіння важкої статуї, я впав на його гострі зуби. У результаті я собі твердо вирішив, що більше не фотографуватимуся у формі ластівки в пащах у бегемотів.

Момент падіння

Третім відкриттям Шарма був район 1001 ніч, оскільки він знаходився просто біля готелю, то й на таксі їхати не доводилося. Під час гуляння ми познайомилися із черговим «Земляком», який у ході допиту виявився справді наполовину українцем, а ще й єгипетською тезкою нашого сина, звали його Мустафа. До кінця поїздки Мустафа був нашим найкращим другом і казав, що ми його талісмани удачі, врешті дійсно після нашої чергової зустрічі з ним, він відразу почав комусь успішно впарювати сумку. Мустафа подарував дельфінчика на згадку Мишкові.

Михась та тезка

Останнім районом для знайомства з Сінаєм було Старе місто. Це приблизно як Наама бей, тільки більше та дешевше. Відмінною рисою району була мечеть, з якої долинала арабська молитва. У результаті ми відвідали усі основні райони Шарму.
Після 7 днів «пляжного відпочинку», ми втомилися від переїдання, з крепатурою від довгого плавання і кульгаючими ногами ми сіли в літак. З усіх поїздок, найкрасивіші види з ілюмінатора саме дорогою до Єгипту. Оскільки до наступного літака залишалося всього 2 дні, мені необхідно було свої ноги терміново упорядковувати для активного відпочинку.

Дата подорожі: 21.04.2013 – 28.04.2013
Готель : Sunrise Select Diamond Beach Resort. Дуже рекомендуємо
Тривалість : 7 ночей (Шарм-ель-Шейх)
Тур агентство в Києві: Pilot
Тип туру: Повний пакет ол інклюзів
Екскурсії: Не брали
Покупка путівки: За 2 місяці (Краще брати за тиждень)

На цей раз вибір готелю був найретельнішим і враховував просто величезну кількість критеріїв, все ускладнювало обов’язкову наявність водних гірок на території. Сайт пошуку готелів вже вдруге нам допоміг зробити правильний вибір, як далекого 2012-го з тайським готелем. І ось ми вчотирьох летимо в нами ще незвіданий готель. У літаку було видно, що всі летять на позитиві. Під час підльоту до Шарму один із туристів радісно вигукнув «А он і наш Dessole!» За ілюмінаторами яскраво світилися великі літери нашого готелю. Було дуже круте відчуття того, що саме наш готель виразно виділявся з висоти. Всі, хто летіли до нашого готелю, немов вступили до братства. Після прильоту був окремий автобус для готелю. Свої валізи треба було чомусь запихати у вікно, а всередині працівник їх приймав. Гарний арабський звичай! Коли одна дівчина сказала, що вона краще занесе речі через головний вхід, я їй розповів, що це буде грубе порушення старої традиції і вважатиметься образою. Зі словами «Добре, не ображатимемо єгиптян» вона так само засунула свою валізу у вікно. Ми всі вирушили в дорогу. І так знайомтеся, наш найкращий єгипетський готель.

Dessole Royal Rojana

Після приїзду на нас чекав цілодобовий Royal All Inclusive. Менеджер на ресепшені видав нам ключі і сказав, що ми матимемо дуже гарні кімнати. Жодних грошей у паспорті, ніяких сперечань чи здирств, просто ось вам гарні кімнати. Дуже вразило. Конферансьє наполягав, що хвилин через 15 покаже нам дорогу, але в Єгипті треба цінувати кожну хвилину і ми самі вирушили дослідити територію. Але спершу поїсти! І в бар заглянути! О, тепер можна йти далі. Територія середнього розміру, але як же ми блукали в пошуках номера! Втім, наші блукання припинилися, напевно, день на сьомий. Дашина мама з Мишком, які залишилися чекати на працівника сказали, що теж довго шукали номер.

– Але ж працівник сказав, що покаже номер?
– Та він так і зробив, підійшов до нас за 15 хвилин і вказав пальцем «Вам туди».

Номери були справді в хорошому тихому місці, а тещі взагалі дістався номер на чотирьох, ми його називали президентським, обидва номери були з видом на море. Зазвичай при заселенні є арабський трюк — не працює гаряча вода, ти дзвониш на ресепшен, приходить сантехнік, відкриває у підвалі кран і сподівається, що ти йому за це заплатиш. Я перевірив воду, вода є, хм… що не так. Стукаючи у двері, прибіг працівник і сказав, що полагодить нам кондиціонер, за його словами ми нібито зателефонували і сказали, що кондиціонер не працює. Зважаючи на все, наш арабський друг прибіг лагодити кондиціонер ще до того, як він «зламався». До речі, за годину до виселення з номера кондиціонер таки «зламався» в очікуванні заселення наступних гостей. Щодо всіх цих хитрощів, це звичайно мої особисті здогадки, але ми втретє в Єгипті, з них двічі була «проблема з гарячою водою» та один раз «із кондиціонером». Після сніданку на нас чекали два великі пляжі з багатим підводним світом. Людей у ​​воді практично не було, незважаючи на температуру 34 градуси. Корал був великий і непоганий, але явно поступався коралу готелю Suconnect diamon beach (колишній Санрайз). Під водою нас чекали два скати, мурена, крилатки, хірурги, тридакни та купа іншої живності. Мишко з радісним настроєм заліз із понтона у воду на глибину, його одразу вкусила риба.

У дитини істерика, більше ніякого моря не хочеться. Після довгих заспокоювань Мишко вразився як чоловік пірнув і я вирішив теж за ним стрибнути. Міші це чомусь теж не сподобалось. Тепер Мишко до понтона ні за якісь шиші не погоджувався йти. Найближчі пару днів дитина далі за дитячий пляж не заходила, мовляв: «Тато, там рибки».

Через кілька днів я запропонував Мишкові піти на глибину, для того, щоб рибок розлякати. «Тато, йдемо!!!» Тепер Мишко спокійно плавав під приводом того, що ми не плаваємо, а лякаємо рибок, причому спочатку тато лізе у воду і лякає їх своєю бородою. Я почував себе якимсь старим Хоттабичем прямо. А потім Мишко спускається з понтона, щоб стріляти в рибок з водного пістолета водою! Рибки ж дуже бояться води. Водна розвага в морі відбувалася до 10:00. О десятій ранку на весь пляж лунало хропіння з колонок, потім крик «Анімасіоне апстееейрсссс!!!!» потім кричав півень ніби ним по барабану били, на повну гучність по черзі грало два гімни готелю, а аніматори спускаючись на пляж заряджали позитивом кожного, хто їм траплявся по дорозі. Для Михайла це означало одне, аквапарк відкритий!

З 10:00 до 12:00 на території великого басейну відбувався повний треш в аквапарку. Зелена гірка, помаранчева, жовта, потім «Тато, а давай перевернемо того хлопчика з матраца у воду», потім знову зелена, потім «Тато, хлопчик знову заліз на матрац, пливемо перевертати!», потім м’яч, потім знову жовта. З сусіднього басейну долинали захоплені крики – було видно, як аніматори вчать кататися на серфі у басейні. У третьому басейні саме забивають якийсь переможний гол! Поки ми каталися з Мишком, дві дівчинки час від часу в мене стріляли з водяного пістолета і ховалися. Тут я дістав Мішину волину з сумки і в басейні пролунав крик жаху. Перестрілка доходила до того, що ми на великій швидкості летіли з водяної гірки і примудрялися перезаряджати пістолети, щоб під час польоту давати відстріл один одному.
Коли сили супроводжувати Мишу були на межі, вахту приймала Даша або теща. У середньому дитина за раз з’їжджала близько 60 разів. 

Бармен біля басейну настільки вкладав душу в приготування коктейлів, що навіть ті, хто не п’є, з радістю б у нього замовили коктейль. Після завершення свого шедевра, він набирав пару грам у трубочку і давав продегустувати, раптом ще щось треба додати. Міша вимагав, щоб йому приносили “Атошку фрі” з гриля бару, його високість отримувала картоплю прямо в басейні на виїзді з гірочки.

Чесно кажучи, в снек-барах біля басейнів можна було так наїстись, що обід би уже не вліз. О 12:00 аквапарк закривався на перерву, а це означає, що час обіду! Це був не просто обід, це було справжнє бенкетування – велика різноманітність м’ясних страв, салати: грецький, шуба, олів’є, смачне морозиво. Кухар готують при тобі свої шедеври. Дитячі аніматори у вигляді різних веселих персонажів закликали дітей поїсти у спеціальну дитячу зону. Бармени на швидкість наливали безлімітного пива та вина. Мишко швидко зрозумів фішку ол інклюзива і вимагав все нових і нових смаколиків.

Обід закінчено – далі законні півтори години тихої години, доки сонце змінить свій режим на вечірній. У номері до цього часу вже закінчувалося прибирання і в холодильнику чекали холодні соки та кола. Будильник задзвонив, на годиннику 15:30 – час на море! Щовечора на нас чекав приємний вибір, на який із двох пляжів сходити. Надвечір до пляжу припливали крилатки і манили своїм небезпечним пір’ям, а під понтоном ліниво відпочивала риба-крокодил. Щовечора на нас чекав захід сонця у гори. Сонце зникло – купання завершено. Хоча у цей момент у воду явно випливали найцікавіші представники хижаків.
Провівши останні промені африканського сонця, ми вирушали в грін ленд.

Це зелена зона готелю з вистриженою травою, альтанками та великими лавками-гойдалками. 20 хвилин грін зони після заходу сонця – все, що для щастя треба. Правда в цей час сусідній готель труїв тарганів так, що хвилин на 5 все затягувало у якусь хімічну хмару. Проблема вирішувалася лежанням на траві, як би під хмарою. Лежиш під хмарою – романтика! Переодягнувшись, усі прямували до головного корпусу до ресторану. У корпусі на нас чекали коктейлі та народні танці.

Сьогодні була вечеря у єгипетській тематиці, і відповідно танці були традиційними.

Міні-сфінкс із чаєм усіх зустрічав на вході. Ах, знову бенкетуємо! Я майже плакав від радості, дивлячись на це різноманіття страв і щоразу повторював «Я такий щасливий!». А як їм вдавалися кондитерські шедеври!

Шоколадний стовп із заварних тістечок, різнокольорові вази із цукру наповнені медовими огірками, різноманітні солодкі візерунки прикрашали ряди різноманітних тортів. Я в цей готель закохався буквально з першого тістечка. Після вечері на нас чекало справжнє шоу від анімації. Професійні танцюристи таке творили на сцені, що навіть я, скептично налаштований до танців, сидів з відкритим ротом. Особливо, коли двоє хлопців асинхронно крутили велику скакалку, інші танцювали постійно, перестрибуючи її. Таке приголомшливе шоу було не щодня, але два рази на тиждень було. Хоча в решту днів теж нудьгувати на шоу не доводилося. Після шоу на нас чекав Голлівуд.

Це район Єгипту, в якому є “живі” динозаври та співаючі фонтани. Динозаври, звичайно, дуже порадували, а от фонтани – так собі. Зважаючи на вхід по сім доларів – до Голлівуду їхати не обов’язково.
Наш готель був настільки крутий, що навіть після стандартних семи ночей нудно не було. Щодня розклад один і теж і це дуже тішить. Як сказала теща – рай має виглядати саме так. Навіть для таких активних мандрівників, як ми з Дашею, цей режим дуже тішить, адже це Єгипет із великої літери. Але й без екскурсій не обійшлося.

На другий вечір ми вирушили до пішого походу на Сохо сквер, взявши з собою туристів із Полтави. Які чомусь були впевнені, що я нічну дорогу по пустелі добре знаю. Я не став нікого засмучувати, що я вперше тут, і в результаті всіх впевнено вивів. Оскільки на Сохо екскурсій взагалі не виявилося, ми поїхали за 7 $ (в один бік) на Наама бей. Наші нові знайомі переживали, що ми вшістьох у таксі не вліземо, але Єгипет не був би Єгиптом, якби араби переймалися подібними речами. Кожен поважаючий себе єгиптянин на Наама беї продає або екскурсії, або кальяни. Приємного вигляду охайний чоловік нам детально все розповів про екскурсії і дав свій прайс. Якийсь сумнівний тип «з підворіття» непереконливо і неприязно нам запропонував свої екскурсії, бачачи, що у нас є брошура з цінами, він стратегічно назвав усі ціни на 5-10$ дешевше. Не роздумуючи, ми закупилися екскурсіями у цього сумнівного типа. Араб був настільки суворий, що навіть узяв у мене долари, які не те що на вулиці приймати боялися, але і в банку після перевірки мені їх люб’язно порадили в який-небудь Зімбабве їх сплавити.

Кольоровий каньйон та Блакитна діра

Як не дивно, в обумовлений час за нами таки приїхав бусик, і ми вирушили до кольорового каньйону з нашими новими друзями та Одеси. Дівчата були так само з мережі готелю Dessole і на руках у них гордо красувалися срібні та золоті браслети, це означало, що турист уже не вперше відпочиває в мережі готелів і має додаткові привілеї, наприклад безкоштовне продовження кімнати для пізнього виселення. 

До каньйону ми їхали позашляховиком по пустелі. Якоїсь миті наш позашляховик звернув у глиб горбатої пустелі. Немов гравітація ослабла, всі буквально ширяли в повітрі всередині машини, а наш залізний кінь мчав все далі. Потім ми спустилися в каньйон.

Виходячи з фоток, я собі уявляв щось схоже на Гранд Каньйон, який я ще не бачив. За фактом це було щось більше схоже шматок-каньйон. Проте було прикольно) Правда бидлота і туди дісталася, якийсь Жора добре відзначився, вишкрібавши своє ім’я в різних місцях. Попивши бедуїнського чаю, ми поїхали до заповідника Абу-Галум. Незабаром наших залізних коней ми змінили на верблюдів.

Щоправда, деякі туристи настільки гальмували, що, напевно, церемонія «Усади свою дупу на верблюда» тривала хвилин 20. Причому в основному гальмували саме арабські туристи, ніби верблюд для них велика рідкість. Після 40 хвилин їзди на верблюдах ми прибули до блакитної діри. У багатьох буклетах її рекламують саме так:

а за фактом вона виглядає так:

І знаходиться на 11900 км вправо від тієї, що на першій фотці. Дуже ефектний вхід у Блакитну діру, пливучи під водою через ущелину ти ніби стрибаєш у нескінченну глибину. А далі рибки та корали за стандартом. Корал цього заповідника явно поступається заповіднику Рас-Мухамед, проте години 2 я з води не вилазив. Потім нас нагодували і для всіх бажаючих був платний душ і безкоштовний для всіх самовпевнених. Тобто стандартне єгипетське кидалово на екскурсіях. Але оскільки гід запевняв, що все входить в екскурсію, я належав до другої групи. Причому це помітив араб, але оскільки він не побачив у якій я кабінці, йому довелося кожну відкривати та перевіряти хто там миється особисто. Коли араб мене знайшов, він намагався пояснити, що душ після солоного моря в екскурсію не входить. Поки араб підбирав слова, я успішно помився. Не розповідатиму подробиці, що було, коли я сходив безкоштовно у туалет. На зворотній дорозі нас ще завезли на чергову фабрику найсправжнісіньких парфумів у світі. Ці парфуми виявилися навіть більш справжніми, ніж ті, що нам в Каїрі казали, що єдині справжні. Але оскільки там можна було попити холодного каркаде, то саме цим я й займався. Увечері нас повернули до готелю.

Квадроцикли

Наступної ночі в мене було заплановано нічне катання на квадрациклах. Вранці з фразою “Дивись як я вмію” я дуже сильно травмував ногу на водній гірці, перші пів години навіть злізти з неї не міг. Наступні години зо три я міг хіба що лежати. Хоч страховка і була, але витрачати дорогоцінні хвилини Єгипту на страховку – це злочин. Біль болем, а екскурсія за розкладом. Оскільки Даша з тещею відморозилися і Мишка мені не дали з собою, довелося самому шкандибати на екскурсію. Працівник готелю якраз проїжджав машиною і запропонував підвезти мене до ресепшену, коли дізнався, що мені треба до шлагбауму готелю дуже схвилювався за мене, а моя відповідь, що мені на екскурсію його зовсім не втішила. Охоронець на виході з території готелю на мене теж дивився квадратними очима. До речі охороні готелю взагалі залік, вони завжди були готові допомогти, питали чи все гаразд, коли ми чекали довго на машину. У обумовлений час мене особисто забрав водій на своїй машині, спочатку я думав, що мене просто повезли на органи. Причому цей водій говорив лише арабською. Потім він забрав ще двох хлопців з іншої Дессолі, таке враження, що суцільні Дессолі в Шармі. Всю дорогу наш драйвер говорив двома телефонами одночасно, при цьому не кладучи трубки і швидко перемикаючись між дзвінками. Наша теорія була, що він таким чином підробляє в техпідтримці місцевого провайдера. Коли ми проїхали табличку Welcome to Egypt у зворотний бік, теорія щодо органів у всіх трьох зміцнилася у думках. Але зрештою нас таки посадили на квадрацикли. Всім окрім мене впарили арафатки по 3 долари. Отже, помчали. Я помітив, що квадрацикл поставлений на підвищену передачу і відчув, що задній рейсер може цього не знати. Коли я обернувся назад, все, що мені залишалося – сильно затиснути гальма. Арабка в мене так упилася, що обернулася вся колона. Далі ми їхали трасою і коли треба було об’їхати машину, проаналізувавши вміння водіння задньої арабки я ще раз обернувся назад. Дівчина ніби джин ширяла в повітрі, а квадрацикл, немов керований невидимим гонщиком, перетнув перпендикулярно трасу і поїхав у пустелю. Політ дівчини був не так довгим, як ефектним. Полежавши секунд 10, вона встала, сіла за інший квадрик і поїхала далі – брутально! Нічна пустеля просто радувала око, це якесь особливе відчуття. В один момент, коли колона їхала на невеликій швидкості, до мене підбігло якась єгиптеня, засунуло палець у квадрацикл і той затих. За дорогу в нашій групі чотири рази ламався квадрацикл, причому четвертий був у мене. Потім за хорошою традицією ми хором кричали ім’я кожного з групи, щоб послухати ехо. Причому один назвав настільки складне ім’я, що я від душі посміявся з жарту, але це виявився не жарт… просто він виявився татарином за національністю. Поки катався, нога пройшла. Нас повернули по готелям. В цей вечір в готелі ми зустріли двох цезарів, які посилено споювали якихось дівчат.
Для постійних гостей, ті у кого браслети срібні та золоті, на території готелю була vip коктейль вечірка. Виглядало це дуже ефектно і дійсно по багатому. Ми цього правила на початку не знали та пройшли, наш браслет не перевірили. Нам також дуже сподобалося. Вночі теща відлетіла до Каїра на піраміди, тому весь день ми були з Мишком на господарстві.

Наступний день був такий самий, як і всі попередні, і це було шикарно. У будь-якому іншому місці я не захотів би такої монотонності, але це Єгипет, там можна. Надвечір цезарі на гітарі грали бременських музикантів. Вночі повернулася теща повна вражень, а наступного дня я подався до заповідника Рас-Мухамед до рибок.

Рас-Мухамед

Даша з Мишком сказали, що їм і в готелі рибок вистачає, тому відправили мене самого. На яхті я був єдиний європеєць, решта – араби. Двоє хлопців з Іраку зі мною познайомилися і в наказовому порядку сказали, що вони мої друзі) Не став я з Іраком сперечатися. Риф дуже сподобався, було три зупинки приблизно по годині. Друга дійсно тішила око. Корабель нас висадив у відкритому морі, а сам поплив далі. Гід тримав наш курс, і ми пливли кудись вдалечінь. Причому всі араби пливли групкою відносно далеко від рифу. Що вони там дивилися незрозуміло. Я ж плив над самим рифом, причому кілька разів мало не сталося епічного зіткнення. Мене гід постійно кликав повернутися до групи, але потім зрозумів, що марно. Я показав жестом, що допливу куди треба, але тільки біля рифу. Хвилин за 40 ми допливли до корабля і він нас забрав. Перед третьою зупинкою був обід і хоч корабель уже зупинився, усі не поспішаючи обідали. Я у гіда поцікавився про деталі, він сказав, що це найцікавіший риф.
«Коли ж можна буде пірнути?» Запитав я.
Тобі можна хоч зараз! Стрибай!» Гід бачив мою небайдужість до моря.
Маска на обличчя, затяжний стрибок, і я вже на шляху до рифу. Тут було багато тридакн та інших живих квіточок, які різко ховалися при наближенні. Загалом екскурсії на Рас Мухаммед залік, саме морській, а не автобусній.
Наступного дня на нас чекала довгоочікувана екскурсія до Йорданії. Ми запаслись їжею, сіли о 02:00 в автобус.

Йорданія

Через 4,5 години нас повернули назад у готель, мовляв, вибачте, дорогу затопило, екскурсії не буде. Забирайте назад оплату.
Отже, за 4,5 години ми побачили:
– Світанок у пустелі
– Пустелю
– 2 години простояли на заправці біля кордону.
І головне – безкоштовно!
Так ефектно закордонні поїздки ще не зривалися.

Хочу сказати, що місцеві жителі в Єгипті за останні два роки дуже змінилися на краще. Ніхто до тебе здебільшого не чіпляється, не хочеш торгуватись – не треба. Нам, звичайно, цього сильно не вистачало. Мені ця фішка дуже подобалася, а тепер її нема. Тепер єгиптянам залишилося свою жадібність побороти і все буде супер. А взагалі так було цікаво гуляти місцями дворічної давнини. Тут Мишкові давали безкоштовно картоплю, а ось тут Мишко сам у колясці покотився доки ми фотографувалися. На дев’ятий день у нас був виліт до Києва після вечері, що ідеально компенсувало приліт до Єгипту після вечері.

Епілог

Це була наша 26 ніч у Єгипті. На закінчення хочу сказати, як би добре в інших країнах не було, а Єгипет він завжди неповторний.

За Єгипет!

Інформація про подорож

Дата подорожі: 25.09.2015 – 04.10.2015
Готель: Dessole Royal Rojana
Тривалість: 9 ночей (Шарм-ель-Шейх)
Тур агентство в Києві: Tasty Travel
Оператор: Пегас (Гівно)
Тип туру: Повний пакет — страховка, переліт, трансфери, готель, 24 години роял ол інклюзів
Екскурсії: Кольоровий каньйон + Блакитна діра, Квадроцикли, Рас Мухамед
Купівля путівки: За 3 тижні