Понеділок 23 березня 2020 року

Як же різко змінюються плани, коли відбувається надзвичайна ситуація. Причина цього – карантин у зв’язку з коронавірусом. Через тиждень у нас мали відбутися три подорожі до Німеччини: поїздка моїх батьків на вихідні, у мене відрядження і Даша через день мала до мене приєднатися. Зараз я б писав розповідь про те, як ми класно провели час у Франкфурті, про те, що ця подорож вчетверте поспіль в ту саму країну. Але все складається інакше. Принаймні в мене. У Даші з Мишком успішно вийшла незапланована подорож до Єгипту натомість. Вони встигли проскочити. Тепер кордони багатьох країн закриті, авіасполучення практично зупинено, а ми, возз’єднавшись із сім’єю, сидимо на самоізоляції. Ще недавно я робив нічні вилазки до лісу. Там не було ні людей, ні вірусу. Щоправда, відсутність людей у ​​нічному лісі теж трохи напружує, але це куди цікавіше ніж самому сидіти вдома. Компанія, в якій я працюю, вчасно відреагувала на епідемію, ми тепер мінімум місяць працюємо з дому, забезпечені необхідною технікою. У мене тепер свій кабінет у Мишковій кімнаті. Мій робочий день закінчується, і ми з Мишком починаємо “мочилово” по мережі. Не дарма я пару років тому купив на розпродажі ще одну копію гри Portal, чекав, коли Мишко підросте і почнемо грати по мережі. Крім мого кабінету, у квартирі є ще деякі зміни. На балконі тепер зона карантину для всього, що було принесено з вулиці, включаючи продукти. Усе має спочатку кілька діб пролежати на балконі, особливо пакети, у яких принесено продукти. Якщо є продукти, яким потрібен холодильник, всі вони спочатку проходять обробку спиртом. У самій квартирі нині чистота близька до поліклініки. Крім основної епідемії, головне не заразиться іншими хворобами. Інакше може все ускладнитись. Наша зона відчуження зараз – це спільний коридор. Там у самому кутку стоїть на п’ятиденному карантині велика, запакована в поліетилен валіза, сповнена речей. У коморі кошик з речами, які були одягнені на Дашу з Мишком у момент прильоту з Єгипту. І ТАК, це була шикарна та несподівана подорож.

Четвер 12 березня

Два дні тому у школах оголосили тритижневий карантин у зв’язку з можливою епідемією. Іншими словами, потрібно три тижні сидіти з Мишком. Перша логічна думка, що краще відсидіти цей час десь у приємнішому місці, ніж просто вдома, наприклад, у Єгипті. На момент покупки туру, за офіційними даними, там було 60 випадків зараження і 27 випадків одужання. Але якщо полетіти на тиждень, то потрібно буде два тижні сидіти вдома на самоізоляції. Якщо не полетіти, то потрібно буде сидіти вдома три тижні і також можливо на самоізоляції. Усього маємо два варіанти, в обох три тижні потрібно сидіти і нічого не робити, тільки в першому варіанті є тиждень Єгипту, а в іншому фігушка. Тури в гарні готелі були рекордно дешеві на нашому досвіді. За 12000 грн взяли 8 найповніших днів на 1+1 в Island View Resort. Спочатку брали четвірку, Garden View, але, як і прогнозували, четвірка виявиться закритою і всіх поселили до п’ятірки.
У мене на Єгипет відпустка запланована не була. Я ж цього дня розмовляв зі своїм начальством в офісі, що готовий летіти через тиждень у відрядження, а потім сидіти на самоізоляції. Тим паче в поїздці вся моя робота мала відбуватися практично без людей. Маша, теж підтримала ініціативу не скасовувати відрядження та летіти. Тим більше статистика на нашому боці.

П’ятниця 13 березня

Оголошено надзвичайну ситуацію у зв’язку з епідемією. У європейських країнах почалося стрімке зростання заражених. Цього дня усі співробітники у тестовому режимі пробували роботу з дому. Але потім надійшов лист, що в офіс можна повернутися один раз, щоб забрати необхідні речі і продовжувати віддалену роботу. Усі регулярні рейси з Києва будуть скоро зупинені, чартери продовжать літати в обидва кінці. Отут я, звичайно, не зовсім зрозумів, чому дали можливість далі літати подорожувати. Я зателефонував туроператору, він підтвердив, що всі рейси в силі і в будь-якому разі вони знайдуть спосіб повернути туристів, якщо прям зовсім, все закриється. Потім я поспілкувався з нашим МЗС, у них є онлайн чат, там отримав пояснення щодо самоізоляції після повернення.
Так… Картина змінилася кардинально. Тепер, якщо щось ще раз зміниться, можна полетіти до Єгипту і залишитися там на карантині. Що загалом теж досить хороший варіант. Щоправда, незрозуміло як саме там виглядатиме карантин. Тепер я шкодував, що не взяв квиток на себе, можна було б тимчасово переміститись на дистанційну роботу до Єгипту.
Виліт буде в суботу о четвертій ранку. До цього часу ми багато думали, обговорювали та зважували. Разів зо два відмовлялися від ідеї летіти і двічі змінювали думку на протилежну. Надвечір ЗМІ почали остаточно бити на сполох. Вирішили розбудити Мишка і сказати йому, що ми не летимо. Інакше вранці прокинеться ще злякається, що мати полетіла без нього. Вночі пішли закупити продуктів на тиждень, поки закуповували ще раз подивилися один на одного, і Даша запитала мене “Тобі не ліньки буде все це собі готувати?”. На тому твердо вирішили, що треба летіти.
Наше рішення багатьох друзів і родичів шокувало. Моя мама намагалася відмовити від витівки. Мама Дашина завжди за Єгипет. Тож відмовляти не стала. Вона навіть в останній день сама встигла покататися електричками, ще не відомо хто з нас ризикованіший. Зараз в інтернеті можна вже багато знайти відео про те, як люди плакали в камеру з проханням евакуювати з Єгипту, про те, як туристи гонять на оператора Джоїн Ап, який офіційно сказав, що забере всіх щонайменше на тиждень пізніше, ніж потрібно. І це все відбувалося того ж тижня, коли була подорож Даші та Мишка. Але чому було ухвалено нами рішення летіти? Саме на момент вильоту хворих у Шарм-ель-Шейху не було, а також у зону ризику Даша з Михайлом не потрапляють. На момент вильоту шанс підхопити ковід в країні з найсильнішими епіцентрами епідемій приблизно 0,7% (якщо порахувати всіх людей, що знаходяться в країні, якщо взяти провінцію Хубей або країну Італію). Шанс захворіти на неї в Єгипті, де поки що епідемія йде в лояльному режимі приблизно 0,000….%, загалом дуже маленький. Також ми розглянули статистику кількості готелів у Шармі та ймовірність попадання карантину саме в той, що ми оберемо, вона виявилася також на нашу користь. Крім статистики, важливий момент, саме для нас зручніше і приємніше пересиджувати епідемію в Єгипті, ніж удома. Жаль правда, що не всі разом летимо. 
Але навіть незважаючи на всю цю статистику, ясна річ, що ця подорож є ризиком, і ми чудово розуміли, що є шанс застрягти захворілими в арабській лікарні іншої країни.

Єгипет 14 березня – 21 березня

О 09:00 мені прийшов звіт про доставлений смс-маячок. А значить, Даша з Мишком приземлилися у Шармі. І в них почалася безтурботна подорож. Після приїзду в готель їм повідомили, що змушені переселити з четвірки до п’ятірки. Де на них уже чекали вітальні коктейлі.

Оскільки у цій п’ятірці Даша з Мишком вже вдруге, то їм дали покращений просторий номер. На вулиці було 25 градусів, сонечко з хмарами. Хмара на небі висіла після урагану. Ми спочатку планували ще на день раніше летіти, але, за прогнозом, було видно, що в п’ятницю, м’яко кажучи, погода буде нельотною. Шторм був настільки сильним, що розніс понтон і першого дня рибок подивитися не вдалося, тільки Мишко поплескався біля берегу. Хоча за наявності аквапарку і басейну з підігрівом, один день не дуже критично.

З другого дня вже було полагоджено вхід у море і ставало все спекотніше і спекотніше. Рибок було багато. Температуру води Даша охарактеризувала як ту до якої можна звикнути. В середині відпочинку було 28 градусів на вулиці. Якщо не знати про існування світової епідемії, нічого взагалі не показувало, що щось не так. Все ті ж брудні стільці в ресторанах. Персонал, що розкладає серветки по столах, розриваючи упаковку зубами, інший працівник зубами притримує чужий рушник, коли щось з ним робить, а ще один ротом надує матрацик для дитини однієї з туристок. Жодних особливо підвищених санітарних заходів не вживають. Тільки додатково повішено диспенсери із санітайзером у ресторані. Все проходить як звичайно. Хоча ні, до надуваючого матрац чоловіка підійшов його колега і почав пояснювати, що так не можна. Але перший його заспокоїв тим, що матрацик чистий, лише з ринку. Тож можемо не переживати. Відпочиваємо далі. До речі, туроператори та працівники готелю продовжують так само активно зазивати на екскурсії. Поки за всіма новинами б’ють паніку, в Дашиному готелі саме той куточок інформаційної тиші та спокою, в який я теж з радістю перемістився б. Але вже ніяк, регулярні вильоти та прильоти, так само і чартерні вильоти з України зупинені. У заголовках новин написали ж просто, що всі перельоти зупинені і всі були в шоці, як же Дашу з Мишком тепер повернуть з Єгипту. У цій ситуації важливо читати лише достовірні першоджерела. Друга хвиля переживань за Дашу в чатах почалася, коли Єгипет оголосив, що закриває аеропорт для регулярних рейсів, а заголовки новин обмежилися фразою “Єгипет закриває аеропорти”. Зрештою журналісти влаштовують, самі того не знаючи, інформаційний шум, який лише посилює епідемію. Але працівники готелю так само, мабуть, вражені заголовками новин вирішили терміново всіх виселити і поклали Даші в номер записку про те, що у зв’язку із закриттям готелю, до наступного ранку 12:00 дня необхідно виселитися. Але це ще за кілька днів до закінчення туру.

О! Зараз чую починається все найцікавіше. Даша мала тур від Тезтура. Готельний гід нашого оператора відразу пропадає і більше не з’являється. Персонал на ресепшені, взагалі не в курсі, що відбувається, анекстурівський гід сидить на своєму місці і каже, що нічого не закриють. Я зателефонував до Тезтуру і запитав, як це розуміти? У Тезтурі теж здивувалися і сказали, що в усьому розберуться. Попросили мене надіслати їм фотографію записки. Я ж помилково їм надіслав фотографію результатів аналізів, які мені колись надсилала поліклініка))) Готель, до речі, на телефон вирішив не відповідати. У результаті з’ясували номер гіда, гід по телефону сказав, що нікого не виселять, відпочивайте далі. Ну раз не виселять, продовжуємо відпочивати.

Оголошення, що із завтрашнього дня готель закриють, зникли, на їхньому місці з’явилися нові з датою закриття + 3 дні. Одна відпочиваюча сказала, що після прильоту на тижневий тур, через пару днів їй сказали, щоб вона виселялася і відлітала додому, і навіть трансфер за нею приїхав. Вона сказала, що нікуди не полетить і лишилася. Потім навіть депортацією загрожували по телефону. Ближче до кінця її туру їй знову сказали, що настав час їхати, цього разу вона погодилася. Коли її привезли в аеропорт, там запитали, чому вона хоче полетіти раніше закінчення туру, адже її імені немає у списках вильоту на сьогодні. Вона сказала, що нічого такого вона не хоче і її повернули назад до готелю, в результаті після закінчення туру їй продовжили тур ще на один день. Мабуть, в операторів йшло все не дуже гладко. Найбільше дісталося туристам Join UP, спочатку туроператор повісив інформацію на сайті про те, що туристів забиратимуть на тиждень пізніше, що поряд з новиною про закриття аеропорту виглядало ще страшніше, а потім у двох готелях стався спалах коронавірусу. На щастя для нас готелі знаходилися за 16 кілометрів від нашого.

Потім в Україні якийсь мужик під час новин по телевізору сказав, що всі туристи з Єгипту мають діставатися самі і в новинах почався просто шок, жах та паніка. Ближче до вечора випустили виправдання, що чоловік мав на увазі не тих туристів, які полетіли до Єгипту пакетним туром на чартерах, а тих, хто полетів регулярними рейсами. Не знаю, що сталося далі, але незважаючи на новину на офіційному сайті Join UP, про те, що всіх заберуть на тиждень пізніше, почали терміново забирати всіх раніше. За фактом молодці, все чітко й оперативно розрулили з Єгиптом, але якісь мутки були. Але це саме ситуація з Єгиптом. Ті ж туристи, які полетіли Джоїн апом на Шрі-Ланку, примусово отримали можливість продовжити тур за власні кошти. Цю інформацію я також взяв із головного сайту компанії Join UP. Дашин тур закінчився за запланованим часом і всі без зрушень повернулися додому на чотирнадцятиденну самоізоляцію. Сказати, що під час початку епідемії в Єгипті було спокійно не можна, все залежало, наскільки тобі пощастило з готелем та тур оператором. Але саме в тезтурівському Island view resort був просто ідеальний і спокійний відпочинок, за винятком того випадку із запискою.

А тим часом у Києві 14 – 21 березня

У Києві було ще відносно спокійно. Усім зрозуміло було, що епідемія вже поряд, тим більше у Чернівецькій та Житомирській областях вже були перші зараження. Починали вводитися перші карантинні заходи. Я ж у суботу ще ризикнув сходити на зустріч однокласників, але перед походом, за допомогою чату переконався, що ніхто не збирається йти з ознаками будь-якої хвороби. Взагалі зустріч була під питанням, у чаті було багато обговорень на тему, чи варто зустрічатися. У результаті зустріч розпочалася у ресторані, а закінчилася у нічному клубі. Хоча навіть у клубі я тримав дистанцію від танцюючого натовпу. Це була остання яскрава розвага з повсякденного життя. Вже з неділі я перейшов на повну самоізоляцію і в гордій самоті чекав на повернення своєї сім’ї.
Дні вже не дуже відрізнялися один від одного. У суботу та неділю я робив тривалі багатокілометрові походи до лісу, який, на щастя, недалеко від дому. Головне дійти до лісу, не наближаючись до людей. Лабіринти доводилося долати ще ті. Таке відчуття, що дистанцію хотів дотримуватися лише я. Мої лісові походи проходили досить насичено. Вже першого ж дня я зустрів 10 мотоциклістів, боксера, чоловіка з гвинтівкою і найнесподіваніше – двох китайців! Причому по одному китайцю з інтервалом десь на годину. Може це один і той же звичайно тинявся. На другий день відбулася не менш цікава ситуація — у лісі мене “зловила” поліція))) Вони з машиною знаходилися в досить дивному місці, я намагався зрозуміти, навіщо вони там стоять. У результаті наші погляди перетнулися. Я зрозумів з якою цікавістю я на них дивлюсь з-під капюшона. Я вирішив удати, що взагалі на них не дивився, але саме через це мене і вирішили перевірити по повній. Причина перевірки виявилася наступною “Ви якось підозріло подивилися”. Але оскільки я чистий перед законом, після кількахвилинної перевірки і розмови мене пустили гуляти далі в ліс. Вихідні дні закінчилися, розпочалася віддалена робота. Тепер вільні лише вечори. Але ввечері на вулиці чимало людей. Я чекав до 21:00 і влаштовував собі нічні походи в ліс. У темряві там не було взагалі нікого, навіть поліції. З одного боку, це звичайно добре, що я тут сам, але з іншого боку це трохи тисне на нерви. У мене вже виробився цілий маршрут, як я йду в ліс, а потім через озера повертаюся додому. Так день за днем ​​і скоротав перший тиждень, морально перебуваючи з родиною в сонячному Єгипті. 

Карантин та самоізоляція з 21 березня – 4 квітня

Як і було сплановано раніше, ми сидимо два тижні вдома і не можемо нікуди виходити. Спочатку ми вважали, що буде складно та нудно. Але одомашнилися досить швидко. Зараз є багато часу для розміреного та неспішного життя. Вранці можна довше спати, до самого початку робочого дня. Після роботи, можна не корити себе і дивитися серіали, грати з Мишком у комп’ютерні ігри та іншими безглуздими заняттями проводити час. Вже за перший тиждень все почало звикатися і сприйматися як звичайне життя. Хоча у мріях та бажаннях, тільки відкрийте кордони між країнами – ми одразу в дорогу! А поки що накопичуємо енергію. Приблизно з другого тижня багато розважальних заходів почали переходити в онлайн, практично щодня ми проходимо онлайн-квести, беремо участь в аналогах “Що, де, коли”, вікторинах та інших подібних розвагах. Життя почало переходити в онлайн режим. До офісної роботи тепер повертатись зовсім не хочеться. Зараз не потрібно щоранку витрачати час та сили на штовханину у транспорті. Загальні показники в нашій компанії показують, що віддалена робота співробітників продуктивніша, ніж коли всі сиділи в офісах. Та й наш менеджмент із Німеччини вперше виступив із промовою, в якій натякнув, що роботи у колишньому форматі вже ніколи не буде. Я стільки разів намагався до німців донести переваги віддаленої роботи, але мені щоразу розповідали, наскільки це неефективно, а тепер усе змінюється на краще. Невже це початок нової епохи для деяких видів робіт? Та й у повсякденному житті виявилося, що багато речей можна робити віддалено, навіть такі як стрижка, по відео з ютуба та походи в магазин за допомогою кур’єрської служби. Хоча походи в магазин після карантину повернемо у звичайний режим.

Перший день після самоізоляції та останній день перед посиленням карантину. 5 квітня

Два тижні минуло! Можна гуляти! З самого ранку, поки людей на вулицях мінімально біжимо до лісу! Пташки цвірінькають, їжачки пирхають, то ось ти яка вулиця? Гей, а чому так багато людей вулицями ходить, не дотримуючись дистанції, не утримуються від рукостискань? Ви що, безсмертні? Гаразд, нам головне тримати від усіх дистанцію і абсолютно ні до чого не торкатися. Головне дістатися лісу. У лісі ми влаштували справді масштабний та далекий похід. Але при цьому в організмі виникло малознайоме почуття. Це була втома, яка нам була невластива під час ходьби. За два тижні організм зовсім розслабився. Коли все це закінчиться, нарощуватимемо темпи. 

З наступного дня вже заборонили прогулянки в рядах місць, але найголовніше, що ліс не потрапив під заборону. Лише лісопаркові зони. Але для повного перестрахування я спочатку зателефонував до українського ВООЗ, звідти мене перенаправили дзвонити до нац. гвардії. Там я детально зміг дізнатися про наші права та зрозумів, що по лісу ми можемо гуляти з чистою совістю. А ще ми на карті навчилися відрізняти лісопаркові зони від лісу. Тепер ми точно знаємо, які ділянки нашого лісу належать саме до лісу, і там можна перебувати. Головне обирати такий час та маршрути, в який на вулицях мінімальна кількість людей. І звичайно ж карантинна зона для одягу та душ після повернення є обов’язковим. Тож можна тепер обережно гуляти. 
Наскільки не прекрасним було б життя онлайн, але деякі речі все-таки вимагають виходу з онлайн. Тож мені треба було відвідати відділення мого банку. Але оскільки найближче робоче відділення знаходиться у протилежній частині району, а транспортом під час карантину ми не користуємося взагалі, то я мав великий і далекий піший похід. Добре, хоч із працівниками вдалося домовитися так, щоб у саме відділення мені потрібно було з’явитися буквально на пару хвилин.

День народження

Тепер можна повертатись назад в онлайн. У мене був незвичайний день народження. Ми завжди намагаємося якось здивувати форматом днів народжень, і цей був один із найприкольніших — онлайн. Крім тостів та дзвону келихів у камеру день народження складався із трьох частин. У першій наші друзі проходили онлайн квест, який зробили ми з Дашею. При цьому всі проходили міні-командами по дві особи, а завдання було складено так, щоб усім доводилося комунікувати між собою.
Також було два ексклюзивні завдання: від Даші з шафи та від Миші з посудомийки. Потім були справжні онлайн хованки! Хтось ховається у себе у квартирі, а його партнер ходить із ноутбуком із включеною камерою. Усі інші друзі говорять куди йти і що перевіряти, щоб знайти того, хто сховався.

Ще ми намагалися грати в камінь, ножиці, папір у форматі чату. Третьою частиною була онлайн гра по мережі — Змійка. Тут була справжня битва не на життя. Це був дуже незвичайний день народження, і я навіть радий, що він був в онлайн-форматі, це варто спробувати обов’язково! І вперше в житті в мене вийде відзначити фізичний день народження у теплу пору року, десь на природі. Тож влітку буде продовження святкування.

Про скасування готелів та авіаквитків

Останнім часом стали популярними питання до нас щодо скасованих поїздок та повернення коштів. Поїздок під удар потрапила велика кількість, але авіакомпанії та готелі дуже добре ставляться до туристів. В інтернеті, звісно, ​​багато обурень та гучних заяв від незадоволених туристів. Мовляв, не повертають гроші і т.д., але я опишу сухі факти.

МАУ: На цей момент повністю повернули всі заплачені гроші на банківську картку за дві поїздки, що зірвалися. За першими квитками ще встиг за день до карантину через кол-центр запросити повернення, за другі квитки вже на нових правилах через онлайн форму робив запит. Причому квиток був за незворотним лоу-костом тарифом. Щодо швидкості відповіді МАУ. Наприклад, сьогодні я отримав відповідь оператора на пошту через три години після створення запиту з датою вильоту, яка повинна бути через 9 днів.

Wizz: Вони взагалі красені. Якщо нічого не робити, то на рахунок нарахують 120% від сплаченої суми з терміном на 2 роки. Якщо їм зателефонувати, а слухавку вони беруть, принаймні англомовний центр узяв, то можна запросити гроші на картку у розмірі 100% від витраченої суми.

Готелі Німеччини: Два готелі, які були проплачені за безповоротними умовами, повернули гроші у зв’язку з епідемією. У причинах повернення так і вказано. До речі, був цікавий факт, коли готель повернув гроші після того, як рік тому з мене їх списав. У виписках банку почалися незрозумілості, оскільки не відразу помітили яким роком позначено транзакцію, а число збігалося із завтрашнім днем.

Booking.com: Теж милашки. Якщо поїздку не вдається здійснити у зв’язку з епідемією, то броньований готель переходить у режим безкоштовного скасування з поверненням усіх грошей на картку. Якщо готель не виходить на зв’язок, а деякі готелі зникли безслідно, то букінг зі свого рахунку повертає на карту всі заплачені гроші.

Flixbus: Тут все просто, скасовуєш більше, ніж за місяць, дають ваучер на рік, більше ніж за 14 днів – мінус 1 євро. І так далі зменшення суми повернення. Ваучер можна використовувати самому або перевести в готівку через майбутні бронювання друзів.
Але попереду ще явно багато листувань з готелями та авіакомпаніями, але головне, що під час такого форс-мажору всі зберегли людське ставлення один до одного. Хоча за правилами всі перераховані вище сервіси могли б послатися на форс-мажор, і ніхто б нічого не отримав.

Туроператори: Тут зі скасуваннями та змінами я не стикався. Але мене справді засмучує ставлення туристів до туроператорів в інтернеті. Річ у тому, що кожен турист під час купівлі туру ставить свій підпис у договорі, де погоджується із заздалегідь невигідними для себе умовами у разі, коли в оператора почнуться складнощі. Але незважаючи на це, створюється багато тем, де шукають юристів і обурюються проти умов оператора, з якими самі ж погодилися, підписуючи договір. Дотримання умов договорів є дуже важливим у нашому світі. Якщо турист підписав договір, то вже доведеться дотримуватись договору, тут нічого не поробиш.

Що корисного для себе зробив під час карантину

Крім тотального “нічогокорисногонеробства”, є все ж таки і плюси. Я вже зробив дві речі, які давно хотів зробити: написав програму калькулятор і навчився грати на піаніно. Вчиться тут, звичайно, можна безкінечно, але як мінімум я вже можу грати довгу композицію у дві руки. Але це минув лише місяць, подивимося, що ще можна зробити)

Що корисного зробили для миру під час карантину

Беремо активну участь у благодійних фондах боротьби з коронавірусом. Такі фонди є на розетці та dobro.ua. А Наш комп’ютер невтомно допомагає стенфордському інституту досліджувати вірус.

Мої спостереження та висновки щодо ситуації з карантином

Епідемія, звичайно, ще не пройшла і до кінця не зрозуміло, які наслідки будуть у плані людських жертв, але є і позитивні моменти. Медицина зараз робить великий крок вперед. Як мінімум, мережа розподілених обчислень Folding home за потужністю зросла більше ніж у п’ять разів. Якщо коротко — це така програма, яка за рахунок вільних ресурсів комп’ютера допомагає моделювати біологічні процеси для дослідження хвороб. Також багато сервісів перейшли нарешті в онлайн режим, наприклад курси з шахів.

За чим я сумую

Під час епідемії ми не ходимо в магазин і, відповідно, свіжий батон, який я так люблю тепер тільки в моїх спогадах. У холодильнику хліб може зберігатися дуже довго, але майже відразу втрачає всю свою свіжість. Ми замовляємо доставку раз на півтора тижні, на щастя кур’єрські послуги на перші доставки для нових клієнтів безплатні, так що карантин зможемо протягнути так. Та й, чесно кажучи, краще раз на 10 днів заплатити 70 грн та суттєво знизити собі ризик підхопити вірус. Всі оплати проводимо лише онлайн, тому контакт через гроші повністю виключений. Кур’єри доставляють пакети на поверх, я їх забираю лише після того, як вони йдуть. І звичайно частина товарів відправляється після цього в карантинну зону.
Ще сумую за аудіопрослуховуванням ютуб-каналів. Коли я їхав із роботи або ходив на обід, мені завжди розповідали щось цікаве у навушники. Вдома з комп’ютера також можна, але це трохи не той формат, до якого я звик.
Вечірні прогулянки. Їх не вистачає жорстко. Якщо на початку карантину ще можна було вибиратися, то зараз на вулицях якась пилова буря та запах гарі. Загалом настала повна ізоляція.
Ну і звичайно ж, на першому місці це подорожі. Здавалося б, пройшов лише місяць, але для наших планів і нашого темпу це вже простій. Днями зірветься вже друга наша подорож. Та й погода вже дозволяла б повсюди колесити Україною. До речі так, Україною вже теж одна подорож зірвалася)

Мрії

Десь на початку епідемії мені часто снилися подорожі. Найяскравіший був сон про те, як я катався на Феррарі Мальдівами. Причому на острові були пагорби з панорамами та потужна дорога. Ще незадовго до початку епідемії снився сон, у якому бачив північне сяйво. Не знаю чого це, але чомусь щоразу, коли я розумію, що зараз нікуди не можна поїхати, мені згадується образ того сяйва. Мені дуже хочеться зараз бути знову в одній із двох поїздок: у прекрасних долинах Каппадокії чи мчати на швидкісному поїзді до чергового японського міста. Як не дивно, ще недавно у мене Японія була у списку поїздок, до яких повертатися вже не планував. Але тепер чомусь усе змінилося. Мені здається, це почалося з того моменту, коли я прибирав у шафі і знайшов старі проїзні на японські поїзди.
На другому місці у мене гастрономічний голод грузинською кухнею. Ще до карантину вона була така доступна, ці грузинські кафешки зараз щокроку, але тепер цього, як і багато чого іншого немає. Доставкою готової їжі ми не користуємося – готуємо лише самі, щоби мінімізувати ризики зараження.
Загалом мрії досить прості, і як тільки закінчиться карантин – одразу в дорогу!

Ця подорож була подарунком Даші на День народження – відвідати Венеціанський карнавал! Я у волонтаріаті кожен раз настільки захоплено розповідаю про можливості подорожей, що одного разу Аня підійшла до мене і запитала, а які зараз взагалі є акції? Венеціанський карнавал! Аня до цього ще ні разу в житті не літала на літаку. Схоже саме в цей момент у світі стало на одного туриста більше!

Увечері Аня прислала повідомлення що купила квитки! Ми з Дашею були приємно здивовані. Зазвичай люди дуже хочуть подорожувати, але відкладають своє життя і, на жаль, іноді до самої смерті. Тепер залишилося приємне очікування. Десь за два тижні Аня запитала, чи почали ми готувати маски для Карнавалу, на що отримала відповідь, що у нас ще дві інші подорожі до цієї, тож поки що готуємося до інших. І ось настав довгоочікуваний момент, Даша зробила класні маски, тож можемо летіти!!!

Переліт

Це був ранковий переліт, який увійшов в топ найкрасивіших перельотів нашого життя, а можливо й найкрасивіший. Спочатку був світанок, потім під нами пролетів інший літак. Ми летіли над вершинами засніжених гір у рожевих променях ранкового сонця. Політ був плавний, і практично увесь час неможливо було відірватися від вікна. Мені було радісно ще через те, що перший переліт для Ані виявився таким красивим. Вона сиділа на кілька рядів позаду нас теж біля вікна. Коли ми приземлилися я з нетерпінням поглянув на Аню і її реакція була найкращою, яка тільки могла бути: “Чому люди не літають увесь час, щоб бачити таку красу? Це повинні побачити всі!!!”. Пам’ятаю, що саме таку фразу я сказав після нашої першої великої подорожі до Хургади. Мені дійсно дивно чому тут всі не літають, адже ще й ціни на квитки стартують від 5 євро в один бік.

Тревізо

Сьогоднішній маршрут наш був прокладений до Верони, тож спочатку треба було доїхати до Местре. Але як можна поїхати одразу в Местре коли є можливість подивитись Тревізо, що зовсім поруч з аеропортом? Тож починаємо саме з цього міста. З квитками на автобус до Тревізо було щось дивне, треба було одразу купувати квиток на два дні за 4 євро, нам в касах пояснили що це найдешевший варіант. Гугл чомусь також показував, що можна доїхати тільки цим автобусом. Але щоб відновити всесвітній баланс ми цією карткою ще скористувались для дороги із Тревізо до Местре, оскільки валідатор її також прийняв. У Тревізо був ще зовсім ранок, місто тільки починало прокидатися.

Вже традиційно подорож Італією ми починаємо із кави та круасана. Цей початок був вдвічі яскравішим ніж минулі, адже це було перше знайомство Ані з Італією і вона випромінювала стільки позитивної енергії, що мені навіть не довелось просити, щоб каву робили гарячішою ніж зазвичай. Продавчиня у кафе запитала звідки ми, і певно дуже здивувалася за останній рік побачити настільки щасливих українців. Жінка нам у подарунок налила чайничок чаю і побажала гарного дня. Тож подорож одразу почалася з позитивних ноток. Далі ми гуляли затишними сплячими вуличками ранкового Тревізо. Містечко доволі маленьке, охайне і за рахунок цього дуже затишне. Ми провели тут приблизно годинку і після цього на три хвилини запізнились на потяг, тож поїхали в Местре на автобусі. Ми були у цих краях п’ять років тому і Местре бачили переважно вночі. Не найприємніше і не найбезпечніше місце у світі, але зранку виявляється доволі милим містечком, тож пішки через центр було пройти в самий раз і можна їхати до цілі.

Верона

Потягом їхати до Верони приблизно півтори години, за цей час послухали безліч історій від Ані, особливо запам’яталася історія про інопланетян та історія про коника. Верона нас зустріла, як і п’ять років тому, сонячною теплою погодою без жодної хмаринки на небі. Головне було не припуститися помилки та не вийти на зупинку раніше, як ми це зробили минулого разу. Ми настільки були обережними що ледве взагалі не пропустили Верону. Тепер вперед гуляти містом закоханих! Коли ми дійшли до самого серця Верони, Аня запропонувала піти ліворуч, не помітивши великий амфітеатр справа що розмірами майже не поступається Колізею.

Я сказав, щоб Аня подивилась що на неї чекає справа і після цього вже ніяка вулиця зліва не потрібна була. Але амфітеатр-амфітеатром, а обід за розкладом. У центрі, як не дивно, ми знайшли маленьку піцерію в котрій працювали бангладешці. Фішка в тому, що кухарі з Азії завжди професіонали у справах їжі. Тож ми ні на секунду не сумнівались, що зараз почнеться гастрономічний рай. А для повної впевненості Аня вирішила зафільмувати повний процес приготування піци, я зазначив що на камеру вони, мабуть, зроблять найкращий шедевр.

І схоже так і вийшло, ця піца була дійсно вдалою. Після трапези наші з Анею маршрути тимчасово розійшлися, вона пішла в амфітеатр, а ми пішли губитися серед вулиць Верони. Але ніт! Спочатку кава-брейк! Ми вибрали дуже пафосний на вигляд ресторан, в якому, як нам пояснила працівниця, продається рідкісне тістечко що зазвичай готують тільки на Різдво і замовляють його за декілька місяців.

Але лише за 6 євро воно доступно цілий рік. Саме кафе було настільки пафосним, що навіть були різні ціни в залежності від того чи сидиш ти у залі, чи за столиком біля стійки. Тепер у нас була і смачна піца і пафосний кава-брейк, тож як кажуть поляки — тепер вшистко в пожондку! Тож можемо губитися у вулицях улюбленої Верони.

П’ять років тому Верона була взагалі першим італійським містом, яке ми побачили і тоді вона нам дуже сподобалася і дуже круто що через п’ять років, коли ми себе по праву можемо вважати справжніми експертами по туристичній Італії, Верона ще раз підтвердила свій статус в наших очах. Місто дійсно відноситься до маст-візіт в Італії.

Обов’язковою точкою відвідувань є верхня панорама, при чому якщо не хочете підійматись два рази поспіль, то краще одразу прокладіть маршрут навігатором, щоб не попасти в глухий кут на самій горі))))) До речі Аня по маршруту не відставала, ми час від часу обмінювались координатами та порадами. По факту вийшло що всі ми подивились всі місця. Під час цієї подорожі особливо запам’ятався момент коли у нас з Дашею був привал біля мосту і я лежав у Даші на колінах та почав засинати. Чомусь мені цей спогад дуже відклався в пам’яті.

Тепер вечеря піцою і можна повертатися до Местре. Піцерію ми вибрали незвичайну, тут її готували на хрусткій фокачі. А на вітрині вона лежала в напівсирому вигляді, ти вказуєш який саме шматочок відправиться для приготування у печі. Ми настільки любо трапезували, що коли Аня написала що вже на вокзалі, то ми вияснили, що до потягу залишилось 29 хвилин, а нам йти пішки лише 28…

У фіналі ми застрибнули майже у момент закриття дверей. Хоча як ми потім з’ясували, вони закривались просто так, не від того що поїзд зараз поїде. Він взагалі ще 15 хвилин вирішив просто постояти. Вірогідно машиніст теж вирішив поласувати тією неймовірною піцою. Аня, бачачи, як ми за хвилину до часу відправлення заскочили у поїзд сказала, що ми божевільні мандрівники. Річ у тім, що 13 годин тому ми так само вскочили у літак)))) Але такий трюк не варто повторювати. На годиннику 30 000 кроків, а значить план на сьогодні виконаний повною мірою.

Венеціанський карнавал 2023

П’ять років тому подорож у Венецію у нас отримала статус “синдром Парижу”, це коли від міста очікуєш більше, ніж отримуєш. Тоді була проблема для сприйняття нового міста – дуже яскраве літнє сонце та кількість людей. Але тепер лютий, а після ковіду людей досі ніде не буває багато. Тож тепер у Венеції є шанс реабілітуватися. І хочу зауважити, що на цей раз місто від нас таки отримало відмітку “Реабілітовано”. До центральної площі ми йшли приблизно чотири години.

Тут скоріше була суть насолодитися вуличками міста, а також спробувати поблукати без навігатора. Цікавий факт, але без навігатора єдине, що добре вдається — це саме блукати, бо дістатись до площі навіть за вказівниками не виходило) На одній із перших вуличок нас зустрів оперний співак, після його співів аж захотілося відвідати оперу.

Це дійсно був справжній витвір мистецтва. Потім обов’язковим пунктом програми було плавання на трагетто, це та сама гондола, але для перепливання через Гранд канал. Послуга коштує 2 євро і схоже не дуже відрізняється від плавання на гондолі за 100 євро, тільки тривалість разів в 10 менша. А оскільки ми тільки що зекономили 94 євро, то це варто відсвяткувати справжнім італійським морозивом, при чому обов’язково із трьох кульок одразу! Будьте уважні, якщо скуштуєте морозиво лише з двох кульок, візит до Венеції зарахованим не буде!

Поки їли морозиво побачили справжнє диво світу – відлив у Венеції. Я в житті про таке не чув, але рівень води в каналах став настільки падати що навіть частина гондол припинила курсувати. А ще кажуть що Венеція потопає, та вона тут себе почуває краще за всіх!

Канали то добре, але в нас ще був челендж “Знайти Маріо“. Маріо — це власник готелю з яким наші батьки потоваришували шість років тому і я хотів зробити сюрприз, записати відеопривітання мамі з татом, які зараз в Україні. Проблема полягала в тому, що готель давно закритий. Я запитував у сусідньому магазині працівників, вони нічого не знали про Маріо. Тож я написав йому емейла, а у відповідь вночі отримав що це не Маріо, а Вінченцо. Смішно, адже мама підтвердила що Маріо це власник готелю на Занзібарі, а в Венеції власника звали все-таки Вінченцо. Але це вже було по за нашим маршрутом, тож ідея провалилася. А поки що мандруємо по Венеції далі і тримаємо маршрут до центральної площі. Тим часом вуличками починають з’являтися перші люди у масках та костюмах.

Було якось незручно їх фотографувати, але ми не знали що саме в цьому і фішка. Люди місяцями готують образ для карнавалу саме для того, щоб розділити його зі всіма бажаючими, тобто фотографувати тут не тільки можна, а ще й потрібно! Пара що сиділа в костюмах у кафе, одразу вдягла маски, коли побачила що туристи дістають фотоапарати.

До центральної площі залишались лічені метри, але обід за розкладом! Ми знайшли приємний ресторанчик зі світильниками з муранського скла, репродукціями італійських картин і загалом інтер’єр був доволі автентичний і затишний. Коли почали робити замовлення, я помітив, що ресторан має зірку, але, на жаль, не мішленівську, а рейтинг на гугл карті 1,8 із 5. Тепер головне не отруїтися і не замовляти ті страви, на які всі скаржаться у відгуках. Як не дивно, ресторан від нас отримав три п’ятірки. На щастя, нам не було на що нарікати.

На площі Сан Марко концентрація людей у масках та костюмах досягала свого піка. І це дійсно цікаво — розглядати деталі образів людей. Сам формат карнавалу суттєво відрізняється від карнавалів в інших країнах.

Замість традиційної музичної ходи тут всі як одна сім’я. Далі за розкладом був захід сонця. Це найкрасивіша та найромантичніша частина дня у Венеції. Пам’ятаю, що п’ять років тому ми також ходили під рожевими чарами сідаючого за обрій сонця. Так само і в цей раз на 14 лютого, День всіх закоханих, ми стояли із чашкою кави і дивилися закоханими очима на сідаюче сонце.

До речі, цікавий факт, що 14 лютого що ми провели втрьох. У волонтаріаті за кілька днів до вильоту також колеги здивувалися коли дізналися що я з Анею лечу до Венеції на 14 лютого. “А як же Даша?” – хтось дуже розгублено запитав. “А Даша також летить!”. Хоча Аня і планувала нам “не заважати”, але втрьох було дійсно приємно і радісно проводити такий день, ми з Дашею не переставали грітися від випромінюючого позитиву і щастя людини котра вперше в житті відправилась в туристичну закордонну подорож.

Після подорожі ми з Дашею дійшли висновку що, половина емоцій подорожі була отримана саме від сіяючої Ані. Захід сонця змінився темною ніччю. На наше диво у людей почали світитися елементи на костюмах, тобто в них ще був і нічний образ. А у деяких мешканців були взагалі суто нічні образи примар, від яких в прямому сенсі цього слова застигала кров у жилах.

Коли така примара робила крок в мою сторону я мимоволі робив два кроки назад, інстинкт самозбереження працював на повну. Ми Венеції ставимо на цей раз залік. Одного дня для нас було достатньо для відвідування.

Далі наші маршрути з Анею розійшлися, оскільки вона вирішила відчути справжній дух міста і взагалі ніч не спати. Ми ж у свої 30+ таку розкіш не могли собі дозволити і відправилися набиратися сил для наступного дня.

Падува

Це був дуже і дуже важкий вибір. Ми зробили практично неможливе. Ми сіли на поїзд у Местре та вийшли у Падуві. Сама складність була у тому, що якщо не виходити, то трохи більше ніж через годину ти опинишся на озері Гарда. Я проходив усі стадії прийняття. І тільки один аргумент мене переконав так зробити – зараз виходимо у Падуві, а коли повернемося до Кракова то ще раз візьмемо квитки до Венеції і поїдемо до Гарди на декілька днів. Це була справжня гастрономічна частина нашої подорожі. Почали ми із кав’ярні, якій вже понад 200 років.

Тут подається кава з особливим м’ятним сиропом, а також продаються відповідні шоколадно-м’ятні тістечка. Я як людина яка “ні краплі не залежна від кави” віддаю цій кав’ярні свою мішленівську зірку. Але кава то був тільки початок, далі ми пішли гуляти містом і одразу натрапили на дуже фотогенічний ринок. Тут всі продукти були як з картинки, а одна із фішок це морепродукти, які тут одразу і готують.

Ми собі відмітили це місце для обідньої трапези. Але пройшовши трохи далі, ми знайшли невеличкий ресторанчик із готовою їжею для місцевих, їжа там була дуже аутентична. Тож обід ділимо на дві частини, а точніше на два обіди. Ми пішли нагулювати апетит. Саме місто як і у випадку із Тревізо було затишним зі старовинними вуличками. Одне із головних визначних місць Падуви це Базиліка святого Антонія.

Оскільки вона знаходиться на околиці старого міста то доки туди дістанешся і повернешся назад, нагуляєш апетит. Нам цей храмовий комплекс дуже сподобався, та все це ще й під теплу сонячну погоду у лютому, що взагалі може бути краще? Але повернемося до гастрономічності. У місцевому ресторанчику на нас чекали пельмені фаршировані жульєном та лазанья. А на площі був мікс морепродуктів, фокача та два бокали аперолю.

Влаштували собі міні-свято. Оскільки попереду у нас ще була половина світлового дня, ми сіли на поїзд і поїхали далі, у місто із якоюсь вичурною назвою. На фотографіях там є великий парк та гори, а міста із великим парком не можуть бути поганими, це факт.

Місто із хитромудрою назвою

Коли ми вийшли із поїзда я помітив велику схожість зі Старокостянтиновом, де я проводив влітку своє дитинство. Єдиною важливою відмінністю була наявність пальм в цьому містечку. Можливо італійський архітектор колись проїжджав повз Старокостянтинів і не зміг не відтворити частину цього міста в околицях Венеції. Тут було дійсно затишно, прогулянка по парку через гору зайняла приблизно годину, а на вершині на нас чекали підсніжники, як нагорода для тих, хто забрався в такий віддалений куточок Італії. Коли ми після парку гуляли містом вздовж каналу, я почув як двоє місцевих щось обговорювали про туристів. Можливо ми ще й перші туристи, що відвідали місто із хитромудрою назвою.

Ось такий у нас видався міні-тріп на три дні. Італія як завжди була на висоті, але головне що у світі стало на одного туриста більше! Коли ми з Анею зустрілися в аеропорту перед вильотом я напівжартом сказав, що є така крута туристична ачівка коли ти береш квитки у наступну подорож ще до завершення поточної. Аня цілком серйозно дістала телефон і сказала, що вона готова, скажи тільки де зараз дешевий тариф? Але я був не готовий так сходу назвати де зараз вигідна ціна, треба зробити вдома аналіз. Наступного дня щаслива Аня сиділа на роботі із купленими квитками до Парижу, а на вихідні поїхала до Вроцлава! Нам із Дашею залишається тільки стоячи аплодувати😊

Це було одне з найекзотичніших відряджень.
Як і більшість поїздок, все починається з того, що серед ночі до будинку під’їжджає таксі. Далі нічне проходження реєстрації, гуляння по дьютику, а за вікнами на нас чекає новенький airbus a330. Наш політ навіть на камеру якийсь оператор знімав. Для авіакомпанії політ на новому літаку був явно урочистою подією. І ось з ілюмінаторів видно, як за горизонт йдуть обриси кримського півострова, за блакиттю чорного моря з’являються обриси берегів Туреччини, і ще через годину з’являються інші береги Туреччини, але вже на Середземному морі. На виході з трапу на нас уже чекав приємний гарячий вітер південних країн.
Зустрівшись з іншою бандою ми вирушили до старовинного міста Олімпос. Проїхавши вулички Анталії, ми виїхали на гірські серпантини і їхали вздовж моря. По приїзду на нас чекав теплий прийом, радісні обіймашки, затишний ресторанчик на березі і звичайно ж блакитне, тепле море. Коли входиш у воду, навіть дискомфорту практично не відчуваєш. Перекусивши ми вирушили в круїз мальовничими бухтами. Блакить води побила рекорди всіх наших поїздок, Slash_id навіть висунув цілком логічну теорію про те, як турки в СРСР закуповували синьку для підфарбовування моря. Так цікаво, що людей щороку бачиш десь у різних країнах, а тут вони всі одночасно в Туреччині, плавають з тобою в екзотичній бухті.

14 годин тому я ще працював

Простим плаванням справа не обійшлася: хто ніби орел парив з вершин яхти прямо у воду, хтось із душу поливав тих, кому спекотно в морі, хтось насолоджувався безлімітним пивом, хтось кричав «Дивись як я вмію», хтось кричав «Зайчик не лізь звідти стрибати!». Одним словом, на яхті панувало повне комільфо! Третя бухта була найтаємничішою, адже пропливши чималу відстань від яхти, ми потрапили в справжні печери, які розташовувалися у воді біля підніжжя скель. У печерах всі щось співали.

Третя бухта на щастя була останньою, бо після водних печер навряд чи хтось міг би плавати. Після урочистої вечері на березі моря, оглянувши околиці міста, полежавши на лежаках, приймаючи місячну засмагу і теплий вітер, ми вирушили висипатися. Адже вже друга доба тривала, а ми практично не спали. Дуже класне відчуття, коли темної ночі під світлом місяця на тебе дме теплий вітер.

Зайченята відпочивають

Після міцного гарного сну, апетитного турецького сніданку спати захотілося ще більше. Але як же тут спати, адже зараз починається справжнісіньке піратство! Друзі розділилися на чотири серйозні банди. Наша команда була, мабуть, найбрутальніша, на нашому прапорі, що обгорів, на всіх грізно дивився апельсин, назвали ми себе «Заводний апельсин», а девіз наш був не менш лютим – «Кіс, кіс, кіс!». Старий пірат, який за своє життя взяв на абордаж не менше дюжини кораблів, вручив нам перше завдання і ми вирушили в руїни стародавнього Олімпосу. Поки ми йшли берегом, люди з жахом дивилися на злого апельсина, який люто дивився на них прямо з прапора. У першій точці на нас чекав піратський грот! У якому симпатична, але підступна піратка, яка явно занапастила на цьому світі не менше сотні смертних моряків, цілу годину катувала нас завданнями. Коли в останньому завданні ми нарешті донесли на мотузках срібну чашу піратської води до старого дерева, вона нарешті нам віддала код і ми вирушили далі.

Вхід в Олімпос

На другій точці ми робили з лавра стріли для лука, поки капітан команди намагався потрапити стрілою в петлю на дереві, щоб отримати піратський ключ від старої скрині. Отримавши марганцівку із секретним кодом, ми вирушили викуповувати наших колег, які потрапили в полон. Процес викупу був досить складним, оскільки доводилося підручними засобами виміряти з точністю до метра великі відстані. Час добігав кінця, а одного з піратів викупити так і не виходило, але на щастя, старий пірат пощадив нашого друга. Пробираючись крізь гаї лавра та колючих кущів, час від часу доводилося долати пророслі руїни старого міста. Нашою метою був берег, на якому піратка Божевільна Креветка, відправила найвідважніших, на каное брати корабель на абордаж. Перший раз я плив на каное, та ще й з хвилями, чесно кажучи, думав, що перевернуся, але жага взяти якийсь корабель на абордаж не дала мені впасти. Капітан корабля нам віддав таємну шифрограму, яку ми за допомогою прапорців передали на берег. Розгадана шифрограма говорила «Скриня в морі». У морі, то в морі! Не допливаючи до берега я десантувався прямо з каное, впустивши цим свого опонента в море. Одягнувши піратські підводні маски на очі частина наших піратів шукала цю скриню під водою. Завдяки кмітливості мені вдалося визначити місце скрині, адже ті, хто її залишили в морі, повинні були для себе залишити неявну мітку. Оглянувши уважно море, мені стало зрозуміло, що позначало схованку. Пірнаю, а там на глибині скриня. Перша проблема, що глибоко, а друга, що від захоплення, повітря швидко закінчується, а під водою ще й спробуй збагнути, як ключем замок відкрити. Трохи не склеївши біля скрині ласти, я все ж таки переміг замок, а наш колега швидко знайшов необхідний артефакт серед купи каміння в скрині. Мокрі, але задоволені ми побрели виловлювати “вудкою” ключ зі струмка.


За законом підлості виловлюючи пляшки, ключ опинився в останній. До того ж щоб потрапити до цілі, треба було беззвучно перебратися над піратськими тенетами. Мало того, що попередня команда зламала товсте дерево, поки намагалася беззвучно пройти, так наша ще й тенета мало не порвала) Після помилки в завданні через яку по спеці довелося йти дуже довго, та ще й ні туди, ми вирушили на піратський обід для передиху. Хоч би яка втома не була, але холодний кавун на десерт повертає всі сили назад, навіть не дивлячись на смертельну спеку сонячного зеніту. Температура була близько сорока градусів. Для подолання останнього завдання командам довелося поєднати зусилля, поєднавши всі артефакти, і запаливши вогонь за допомогою хімічних реакцій. Завдяки спільним зусиллям було отримано ключ від головної скрині, а ключі з попередніх завдань допомогли позбавити скриню від ланцюгів. Клад наш! І звичайно ж пляшки рому!

Піратську скриню охороняв Костик

Над містом уже панував вечір, і фан-клубовців чекав підйом на гору Химеру. Завдяки заточеному в горі чудовиську зі скель постійно виривався вогонь. Насправді це дуже цікаве природнє явище.

Гора Химера

На вечері панувало справжнє святкування, проходили різні нагородження, урочисті промови, співи пісні “чорні очі” різними мовами, включаючи литовську і навіть китайську! Звичайно пірати відзначали семиріччя свято ромом і в процесі навіть з’їли цілого барана! Після рому піратську натуру вже нічого не могло зупинити і звісно почалося купання голяка під освітленням півмісяця. Здорово надурівшись у нічному морі, друзі пішли купувати сувеніри по нічних магазинах. Торгівля йшла в повному розпалі, торгувалися навіть у маркеті і відразу двома мовами. Задоволені успішними торгами колишні пірати пішли на автерпаті плавати в басейн і відзначати всю цю справу текілою. А оскільки на деревах росли зелені гірко-кислі апельсини, було прийнято тверде рішення, що це справжні лайми для текіли.

Апельсинки!

Бурхлива гульня в басейні затяглася до глибокої ночі, а якийсь турецький грендфазер постійно намагався потрапити по нас чимось із балкона, причому предмети ставали все важчими і важчими, починаючи з недоїденого лайма, закінчуючи важким бетонним підвіконням. Далі від божевільного діда друзі перебралися на другий поверх у номер і там продовжилися веселощі з чемпіонатом зі стрибків на матраці. Але в один момент почулися страшні кроки на сходах і Андрій навіть припустив, що краєм ока бачив злого діда, що йшов до сходів. Друзі затамували подих, ручка дверей почала плавно опускатися, коли чужинець зрозумів, що двері зачинені, він почав завдавати важких ударів зі зворотного боку. Я навіть на мить уявив, як двері розрізаються бензопилою, але тут раптово зі зворотного боку дверей почулася знайома мова. На щастя це виявилися наші друзі і гуляння продовжилося.
Хоча з Олімпосом у нас один часовий пояс, зрушення по біологічному годиннику вийшло значне, двічі практично не спати по дві доби. Одній групі тих, хто вирушає додому, навіть поспати не вдалося до ранкового трансферу. По дорозі назад в аеропорт уже панувала тиша. Обгорілі, стомлені, замучені фан-клубівці відсипалися після бурхливого відпочинку. Для моєї групи в аеропорту трапилася одна несподіванка – у зв’язку з переповненням літака, місця в економ-класі закінчилися і дорога назад була у бізнес-класі. На батьківщину ми поверталися по-королівськи, ми ще ніколи не літали бізнес-класом.

Дуже дякую компанії за таке розкішне свято VIP рівня.
Христино, у цьому світі не існує потрібних слів, які змогли б передати нашу з Дашею подяку тобі за таку поїздку.
PS Окреме дякую, що відправила нас на Химеру.

Десь у паралельному всесвіті

Це мала бути чергова незабутня поїздка у Карпати на травневі свята, коли гори усіяні кульбабами та густою зеленою травою. Під час підйому на верховинські гори легені наповнюються свіжим гірським повітрям, довкола цвірінькають пташки, пасуться корівки. Все мало саме так скластися. Але всупереч усім календарям у нашому всесвіті в цей час у Карпатах нуль градусів і йде сніг.

Наша реальність

Це був робочий сонячний день у Києві, мені зателефонувала кохана дружина та сказала, що поїздка до Карпат на травневі схоже накривається. Треба було терміново щось вирішувати, доки є можливість скасувати залізничні квитки. На травневі взяти тур, що горить, не найтривіальніше завдання. Та ще й тури мінімум на 7 ночей, а травневих вихідних буде лише три ночі. Я б міг взяти відпустку, та в мене ще випробувальний термін не закінчений, але вже дві відпустки погоджено до його закінчення можна було б якось віддалено попрацювати, але в мене ноута немає. Загалом усе було проти нас. І лише готель Larissa Garden вірив у нас. Причому вірив настільки, що за 365$ за двох готовий був нам надати ол інклюзів на 7 ночей. Вся логіка перехиляла чашу терезів у бік того, що полетіти не вийде. І тільки ціна готелю ніби говорила “У вас все вийде”. Сиджу я в офісі, дивлюся в комп’ютер і розумію, що треба дуже терміново вирішити купу питань. У кімнату зайшла наша колега Оля, яка керує процесами. “Оля, у мене тут така справа …”
Даша аж сама не повірила, що мені затвердили віддалену роботу. До вечора абсолютно всі питання були вирішені, і я сидів удома, вже з налаштованим ноутом у руках, за що окреме спасибі Лесайп. І нашому улюбленому Tasty Travel за тур. Даша сказала, що в будь-якому разі вже давно нікуди не літали і пора б уже кудись податися. Відкривши на планшеті карту мені спливло повідомлення “Ваш виліт у Будапешт буде через 13 днів”. Ми з Дашею подивилися один на одного і посміялися. Добре хоч встигнемо до Києва долетіти до цього часу.

Туреччина 2017

Наша подорож по новій традиції починається з акційної преміум лаунж зони. Цього разу на нас чекала паста болоньєзе, кукурудзяний суп пюре, багато всяких смакот і незабутній десерт. У мене він складався з восьми малинових тістечок та п’яти келихів прекрасного вина. Думками я вже був на відпочинку. Даша ж віддала перевагу ірландському віскі. У нас у запасі було дві години і вони були просто шикарними. Я пам’ятаю, що диван мені здавався нереально затишним. Оголосили посадку на борт. Роздрукувавши карту Камбоджі на безкоштовному принтері, ми вирушили на наш рейс до Анталії.

Це був 99-й переліт, тінь нашого літака падала на хмари, огортаючись круговою веселкою. Переліт пройшов майже без пригод. Крім того випадку, коли стюардеса схопила вогнегасник і пішла в бік кабіни пілотів. З пасажирів, мабуть, лише я звернув увагу. Прилетіли ми ввечері. Я завжди вважав за унікальну честь, якщо наша валіза на стрічці виїде першою. У цій поїздці нам випала протилежна честь і він виїхав останнім. Здавалося, що в аеропорту ми провели вічність. Але насправді вічність ми провели у трансферній маршрутці, оскільки один із пасажирів сів на літак, але не долетів до Анталії. Наші доблесні гіди 2,5 години намагалися вирішити це завдання, але так і не змогли. Біля автобуса була купа незадоволених туристів. З’ясувалося, що ні один із підтверджених готелів не працює і всіх селять до інших. Оскільки наш готель був найдешевшим у Галактиці, я відразу ж сказав, що готовий в’їхати в будь-яку п’ятірку, якщо так багато небажаючих в’їжджати. Далі на нас чекало дві новини. Гарна в тому, що наш готель таки теж закритий, а так собі, що у господаря є два однакові готелі поруч один з одним і нас просто вселять у сусідній. Можна було далі боротися за вселення у найкращий готель, але за такого результату був би мінус день від поїздки, а вихідних у нас і так лише три. Одна жінка настільки висловлювала небажання вселятися в сусідній готель, що навіть майже вселилася до закритого. Нас спеціально підвезли до закритого, їх висадили і автобус поїхав у відкритий))) Готель, який нам надали, виявився навіть дуже нічого. Красива зелена територія, на якій ростуть стиглі апельсини і навіть зріють банани. Готель позиціювався як четвірка, хоча причепитися можна було звичайно багато чого. Але за 365 $ на травневий тиждень за двох нас все влаштовувало. Ми приїхали близько півночі, я пішов на ресепшен, відразу уточнити, щоб нам зробили пізню повноцінну вечерю. Менеджер добродушно посміхнувся і повів нас у закритий ресторан, де на нас чекали сервіровані тарілки з двома гарнірами, м’ясом з підливою та зеленню. “Коли повечеряєте підете на бар і скажете, що ви щойно прилетіли, бар для вас буде працювати” Так само добродушно посміхаючись із почуттям зробленої доброї справи, рецепціоніст пішов назад у лобі. Забігаючи наперед, скажу, що це була наша восьма поїздка до Туреччини, але перша аж на 7 днів і в ол інклюзів. Думка про турків у мене значно виросла за подорож. Якщо порівнювати з Єгиптом, то в туристичній Туреччині немає постійного страху, що тебе хочуть обдурити. 

Памуккале

Поївши, і взявши по коктейлю, ми пішли шукати вуличну агенцію, щоб купити екскурсію. Біля готелю була компанія ROM travel, ми взяли Памуккале за 30$. Хлопець нас запевняв, що такого сервісу, як у нього, ми точно ніде не знайдемо. Насправді так і виявилося. Не спрацював будильник в телефоні (а через 4 дні і сенсор припинив працювати) ми проспали, автобус поїхав. Прокинулися ми в той момент, коли мали бути на вулиці. Протягом 7 хвилин зібралися, вибігли надвір. Ще не було навіть шостої ранку, біля входу в готель стояв хлопець, який продав тур. “Я зустрічаю кожного свого гостя і особисто контролюю, щоб він сів до автобуса!” Він зателефонував комусь, за нами приїхала машина і ми наздогнали автобус. Гід в автобусі побачивши, що ми зайшли парою швидко попросила одного з туристів, щоб він пересів так, щоб у нас було два місця поряд. Оце було реально ефектно! Дорога була далека, в автобусі можна було доспати недоспане. Гід умовно вибачившись сказала, що в рамках реклами ми повинні відвідати дорогою два магазини. Але оскільки в ці магазини їхали автобуси Tez Tour та інших дорогих готельних операторів мені стало легше. У магазинах творився нереальний лохотрон з акціями, які можна було зрозуміти тільки, знаючи найвищу математику.

На жаль, люди велися і купували це все барахло за дуже дорогі ціни. Навіть незважаючи на те, що навколо готелів у туристичних місцях все це продавалося в рази дешевше. Наприклад, винний льох нам парив пляшки унікального фруктового вина по 33$ за 2 пляшки. Хоча біля готелю у туристичних лавках вони продавалися по 8 – 10$ за штуку. Але людям немов слово акція відключає логіку. Одна жінка спочатку скупила нереальну купу ексклюзивного текстилю, а в магазині дорогоцінного каміння, накупила собі Султаніта всього за 37$, який за словами гіда, набагато сильніше вражає ніж діаманти, якими тепер нікого не здивуєш. Всі ці магазини реально підбішують. Але Памуккале знаходиться за 3,5 години їзди від Анталії і як самостійно туди дістатися без машини я просто не уявляю. Нарешті ми дісталися легендарного Памуккале. Вхід у заповідник знаходиться на відстані від ванн і перше що вражає — це ландшафти макових полів.

Від виду полів було важко відірвати очі. Хотілося сфотографуватись з усіма маками цих безмежних полів! І кожна наступна фотографія здавалася крутішою за попередні. А це ми ще не дісталися головного заради чого приїхали. Після маків ми погнали дивитись легендарні білі гори. Вони були дійсно білі та красиві, бірюзова вода навіть без сонця була гарного кольору. Треба було правда звикнути ходити босоніж по цим всім нерівностям. Але, як не дивно, ноги швиденько звикли. Було красиво, але світло, що відбивалося дуже тисло на очі. Був двоїстий момент: начебто і хочеться все поїдати очима, але в той же момент хочеться закрити їх, щоб вони відпочивали.

Народу здавалося багато, але пройшовши буквально пару рівнів вниз, ми вже могли самостійно займати цілі басейни. Спочатку мені все-таки здавалися красивішими макові поля, ніж білі гори, але коли ми дісталися того місця, куди не доходять туристи і побачили полотна не зачеплених ванн, я остаточно закохався в цю місцевість. Я мріяв потрапити до Памуккале ще задовго до початку подорожей. Це місце завжди здавалося таким загадковим та чарівним.

Далі треба було повернутися до макових полів і дійти до високого амфітеатру. І знову фотографії з маками, потім з амфітеатром та ще сто фотографій з маками. Амфітеатр сподобався, вразив своєю висотою.

Але маки… 3 години пролетіли… Треба було назад до автобуса. Можна було б ще покупатись у басейні Клеопатри, туристів там вже було небагато, але час закінчився. Шкода, ми не дикуном туди дісталися і були жорстко обмежені в часі. Зворотна дорога була важкувата, але інакше ніяк. Екскурсія дуже вимотала, але все одно того вартувала.

Каньйон Гейнюк

Тому що відпустки на цю поїздку я не брав, потрібно було за три вихідні дні максимально все подивитися. З самого ранку ми заскочили до місцевої маршрутки та поїхали до сусіднього міста Гейнюк. На в’їзді в місто потрібно було зійти на трасі, і заглибитись дорогою у бік гір. Нам було зручно, бо за два тижні до нас тут відпочивала ціла делегація з тещі, моїх батьків та нашого Мишка.

І маршрут у каньйон уже було добре прокладено. Ми правда у кількох місцях спробували його модифікувати. У першому випадку ми наїлися гігантської шовковиці, а у другому просто подовжили собі шлях. Вхід до заповідника коштує по 7 лір (2$). Перше, що на нас чекало це каскади синіх озер.

Озера переливались одне в одне і манили до себе. В одного з озер ми помітили вхід у низьку печеру.

Напівзігнувшись ми заглибилися метрів на 50 у гірську породу. Добре, що на мобілках є ліхтарики. Я все чекав, коли ми напоремося на кажанів, але зустріли них. Після печери ми подалися вгору в гори. Пройшовши дуже красиві пейзажі, ми дісталися до самого каньйону. Гірська річка була градусів 14. Віддавши на зберігання всі свої гроші та цінні речі якомусь британцю, ми взяли в нього в оренду гідрокостюми по 13 $ і продовжили маршрут водою.

Холод був настільки жорстоким, що кисті просто нили від болю. Але зате ми здійснюємо справжнісінький каньйонінг. Навіть незважаючи на те, що два роки тому зареклися більше в такому не брати участь. Цей каньйонінг тривав на 7,5 годин менше, ніж той у який ми потрапили два роки тому, але навіть пів години проведені в каньйоні залишили незабутні враження в цій поїздці. Тут було звичайно простіше, не треба було пірнати з головою у водоспад і лізти у темряві. Тут все було цивілізовано. Хоча полазити теж було де. Вибравшись у тепло, ми сохли і грілися на травневому сонечку. Потім був бутербродний перекус над урвищем гори. Бутерброди Даша нам запакувала в готелі на сніданку. Моя зайчиха завжди піклується про нас.

Ще півтори години пішки назад, і ми знову на трасі. Дорогою нам траплялися втомлені туристи. Туристів мотивувало те, що ми дійшли до каньйону, а отже, і вони дійдуть.

По дорозі на одному з ресторанчиків Алі висіла вивіска “2 склянки фрешу за долар”. Випивши вісім склянок чудового фрешу, ми були готові далі здійснювати подвиги. Вперед до Анталії!

Анталія

Ми ще мали в запасі половину дня. Ми не були впевнені, що маршрутка точно зупиниться серед траси, тому ми з надзвичайною легкістю автостопом зловили машину. Хлопець теж їхав до Анталії і говорив лише турецькою. Приблизно на цьому наша розмова закінчилася. Оскільки хлопець любив у машині покурити довелося струсити попіл із сидінь. Доїхали швиденько та з вітерцем. Від грошей хлопець відмовився, показавши жестом, що йому було приємно нам допомогти.

Щиро кажучи, не очікував, що турки такі милі. І навіть у готелі вони були дуже приємні і ввічливі. Хлопець висадив нас за чотири кілометри від старого міста. Це вже були дрібниці для пішої прогулянки. Хоча ми вже пів дня безперестану кудись йдемо) Ми вже були кілька років тому в цьому місті. Минулого разу в нас була година всього. Тоді Анталія здалася просто прикольною. Цього разу вона нам здалася нарівні зі Стамбулом за красою.

Варто трохи більше заглибитись у затишні вулички старого міста, як починаєш просочуватись шармом старого міста. Було бажання пройтися абсолютно всіма вуличками. І зазирнути у всі кафе. Це як суміш найкращих моментів Гданська та Стамбула. А дійшовши до краю міста, він ніби відкривається для туристів у новому вигляді. Тепер це урвище над блакитним Середземним морем, захід сонця світить на мандрівників, що гуляють, і закохані парочки, що сидять на лавці. Чудове завершення чудового дня!

Фаселіс

Це був останній неробочий день у нашій подорожі. Принаймні в мене, Дашу ж чекали заслужені сонячні пляжі. З ранку ми поїхали в бік Кемера, зарядилися смачним морозивом і поїхали ще далі. У каньйоні нам попалися туристи, які порадили туристичну стежку в Фаселіс через бухти та гори. Зараз ми її і перевіримо. Треба було вийти на трасі біля тунелю. Побачивши тунель, я попросив водія зупинити, він випустив. Потім я зрозумів, що це не зовсім тунель, про який говорили туристи. Але на превелике щастя потрібний нам тунель виявився через 10 метрів. Спочатку дорога була лісистою та рівною. Погода для походу була комфортна – кожні пів години небо повністю затягувало і до блакиті прояснювалося.

Дійшовши до першої бухти треба було почекати хвилин 15, поки небо посиніє, щоб вода набула гарного кольору. Далі дорога повела кардинально в гори через круті урвища. Спочатку були навіть позначки маршруту, щоб не заблукати. Але від блукань навіть мітки не врятували. Часом починалося цілковите блукання по непрохідних чагарниках, час від часу вибираючись подивитися з висоти на морську красу. Незабаром ми взагалі забрели до гробниць. Час від часу нам траплялося двоє мандрівників, які так само як ми шукали дорогу. Було кумедно. До Фаселіса ми дісталися трохи пізно, місто вже було зруйноване! Поблукали по руїнах і влаштувавши на лавці справжній пікнік! На виході виявилося, що з офіційного входу ще й довелося б відстебнути по 20 лір (5$). Від виходу із заповідника ходить маршрутка прямо до Кемеру. На центральній станції ми пересіли на іншу маршрутку та поїхали на околицю міста до району Асланбучак.

Міст Македонського

У маршрутці ми познайомилися з парою, які пішки вирішили облазити, мабуть, усю Туреччину. Вони нам підказали корисну модифікацію подальшого маршруту. Спочатку ми планували дійти лише до мосту. Дорога до мосту була настільки мальовничою та красивою, що Фаселіс зовсім згас на тлі такої краси. Ну просто дуже гарно. Ми йшли разом із парою, і вони нам розповідали історії про свої небезпечні подорожі. Про те, як у них були зустрічі з вовками, дикими кабанами і навіть стикування з мафією. А я думав це у нас у центральну Індію була екстремальна подорож. Діставшись мосту виявили кафешку з дуже затишним гірським озерцем і водоспадом.

Я не міг пропустити такої краси і побіг купатися. Вода була, м’яко кажучи, тонізуюча. Але як же тут було красиво. Було приблизно половина дня позаду і від маршруту ноги вже трохи втомлені. Але від краси не втечеш, і ми почали довжелезний підйом високо в гори. За словами цієї пари мандрівників там знаходиться славне селище.

Гендельме

Було дві проблеми: невідомо скільки треба йти, тому що селища немає на карті, і ми забули його назву. Ми почали підозрювати, що на вечерю в готелі ми не потрапимо. Та й на обіді за три дні жодного разу ще не були. Правильним рішенням було автостопнути машину. Гарячий турецький дідусь зі своєю молодою майбутньою дружиною з оркостану якраз їхали на шашлик до ресторану. Ресторан був, на жаль, всього за кілометр від нас, але його супутниця наполягла, щоб він нас закинув вище. Висадили нас кілометрів за п’ять біля розвилки. На роздоріжжі була пояснювальна табличка турецькою.
Офлайн перекладач від гугла заявив, що перекладає лише з інтернетом. Зупинивши ще одну машину, ми спробували з’ясувати куди ж нам треба, але ми самі в принципі не знаємо куди саме. Було дві прикмети, там має бути печера та дерево. У горах англійською ніхто не говорив. Хлопці з машини на всі наші запитання просто схвально кивали та поїхали. Вдалині ми побачили хлопця, що поливає грядку. Я побіг до хлопця грати у крокодила. Я йому показав витончене і красиве дерево, що граційно грає своїми листочками на сонечку. Хлопець мовчки глянув на мене і у відповідь зобразив величезну печеру!

Ось це ми з ним зійшлися у жестах. Я питально на нього подивився, а він вказав якою дорогою йти і сказав: “Гендельме!”. Точно! Це те місто, що ми шукали (йти треба лівою дорогою, якщо стояти обличчям до розвилки). Містечко виявилося зовсім недалеко від нас. Купивши соку із кислих вишень, ми були готові до огляду міста. Але як тут все знайти! Місцева дівчина нам сказала, що Маара он туди. На щастя, Маара і виявилася печерою. Навколо всюди були таблички про півкілометрову глибоку печеру. Неподалік входу намалювався якийсь лівий дід, який вимагав гроші. Було несхоже, що дід працівник печери. Як мінімум у нього не було жодних квитків.

Відморозившись від діда, ми почали спуск. Був один нюанс, оскільки ще вранці ми навіть не підозрювали про існування печери, то мобілки із вбудованим ліхтариком залишили у готелі. Темрява була цілковита. Висвітлювали дорогу собі червоним автофокусом від фотоапарата. Глибина в 500 метрів була перебільшена на 480 метрів. Так, що спуск зайняв не більше двох хвилин. Але дуже таємниче вийшло. Зовні нас знову чекало чисте гірське повітря і спів мечетей, що розноситься далеко по горах. Пошуки дерева не зайняли багато часу. Дерево дуже і дуже старе йому вже не одна сотня років.

Наскільки воно старе я не знаю, тому що містечко відгуглити не вдалося. Але розміри дерева вражають. Неподалік дерева стіни розваленого замку. Навіть там трохи полазили. Але зарості там вже зовсім окупували територію. Ми почали свій довгий спуск із гір. Нам спершу навіть дві машини запропонували підвезти нас. Але тепер ми нікуди не поспішали і можна було спокійно спускатися вниз. Ми дуже рекомендуємо цей гарний маршрут. Невдовзі ми зустріли тих самих нових знайомих, що нам його й порадили. Вони на своїх двох вирішили подолати маршрут. Зворотний шлях у нас був через візантійське село. Але щось візантійців там було вже не дуже багато. Судячи зі шматка, що бракує у кактуса, тут нещодавно проходив хтось дуже голодний. Вже був зовсім вечір, але стежка зовсім не хотіла закінчуватись. Сили почали покидати нас. До кінця вечері в готелі залишалося близько години. А ми ще навіть до пересадочного Кемера не дісталися. Це був третій день на ногах, від пройденого кілометражу я вже почав радіти, що завтра робочий, а не піший день. На останньому кілометрі нас підхопила приватна маршрутка, що везла місцевих хлопців, які спускалися каньйоном. Висадили нас на зупинці району Асланбучак і стало зрозуміло, що рейсова маршрутка до центру може вже й не ходити. Пішки до центру Кемера близько п’яти кілометрів. Дорогою їхала якась елітна машина. Рука сама смикнулася автостопнути. Двоє мандрівників з оркостану якраз їхали до готелю в центрі Кемера. Дізнавшись, що ми з містечка Бельдібі. Сказали, що з радістю нас туди підкинуть. Доїхали з вітерцем. За 15 хвилин до кінця вечері 😊

Будні в стилі All Inclusive

Закінчилися травневі свята, розпочався робочий тиждень. Оскільки вай фай ловив лише у лобі, довелося трохи переробити лобі під робочий офіс. Невелика перестановка меблів ближче до розеток. Трохи протягнути кабелів туди-сюди, трос із шифром, налаштування vpn каналу. Я повністю готовий! Хоча ні, ще кілька коктейлів і робоче місце укомплектовано. На щастя, канал був досить стабільним для комфортної роботи. В цей час у Даші настала пляжно-пасивна частина відпочинку. Працюючи в лобі, я жив наче в паралельному світі. Спостерігаючи весь день за роботою ресепшену, слухаючи які у людей проблеми чи побажання. Чим взагалі люди займаються у лобі. Напружував лише один момент, постійно слухати як готельні гіди розводять на гроші довірливих туристів, залякуючи страшніше ніж у сучасних трилерах з метою продати дорогу екскурсію чи ювелірку із псевдодорогоцінного каменю. І найприкріше, що люди пачками на це ведуться і переплачують у кілька разів, щоб отримувати такі самі послуги, які вони б отримали, купивши тур на вулиці. Навколо мене вирувало життя. Можна було поставити прискорену камеру і спостерігати, як я сиджу на місці, а навколо мене дуже швидко змінюються епізоди життя в лобі. Я навіть став місцевим героєм в очах тих, хто приїхав відпочивати. “Ліно, а ти ще не в курсі? Це ж наш Андрій, він герой, нам усе налаштував!” Інтернет працював ідеально не тільки у мене, а й усіх, хто звертався до мене. Працювати було зручно. Забув, щоправда, взяти з Києва гарнітуру, але питання легко вирішилося першим сувенірним магазинчиком.

Моя зайчиха мені її прямо до відеоконференції принесла. За три дні роботи я дуже звик до свого нового “офісу” і був готовий попрацювати ще тиждень. І ось восьмигодинний день закінчено. Не втрачаючи ні секунди наче на техобслуговуванні гоночної машини, я швидко згортав своє робоче місце. Всі кабельки, тросики, швидко в кімнату, ноут на замок. Швидко надвір, вжух! І ми в маршрутці мчимо продовжувати нашу подорож.

Гора біля Гейнюка

Часом у місті траплялися таблички про те, що Алі подбав і проклав маршрут на гору з чудовою панорамою, а також він чекає всіх на часниковий хліб у своєму ресторані. Ось ми й поїхали випробувати його маршрут. Зійшли на в’їзді до міста, вже на звичній трасі. Напис на камені говорив, про гарну панораму і застерігав не курити, щоб не було пожежі. Підйом на гору нам сподобався. Усюди росли дерева зі стовбурами незвично червоного кольору.

Іноді траплялися таблички, що розхвалюють те, як Алі все класно робить. Реально дуже підіймався настрій, коли ми знаходили чергову табличку. Підйом зайняв менше ніж годину і був досить нескладний. Нагорі ж нас чекала справді приголомшлива панорама з лавкою. По дорозі вниз ми, ще начитавшись “Про подвиги якогось Алі”, вирішили сходити в його ресторанчик і випити ще раз два фреши на долар. Ресторан виявився закритим! Зате інший дідусь швидко увійшов у наше становище і понизив свої прайси. Ще внизу ми зустріли туристів, з якими ми перетиналися вчора у Гендельме. Саме обмінялися враженнями про вчорашній день. Оскільки справа наближалася до ночі, треба було повертатися до готелю.

Після вечері ми поїхали дивитися що та як в інших готелях нашої мережі. Почали ми з готелю, до якого мали їхати спочатку. Готель, як на мене, був справді простіше ніж той, у який нас у результаті заселили. Дорогою до наступного готелю ми помітили чорну кішку, що перебігала нашу дорогу. Все б нічого, але натовп туристів, які йшли до нас на зустріч, зупинилися і, дивлячись у наш бік, почали щось обговорювати. Бабуся з дідусем, що йшли до нас на зустріч, взагалі розвернулися і пішли назад. Тобто, ті хлопці чекають, що ми перейдемо чорну лінію першими. Ми зупинилися, і я демонстративно сплів руки на грудях і зробив напівоберт. Хлопці у відповідь прийняли ще вільніші пози, немов їм і по той бік добре. Ми з Дашею у відповідь демонстративно сіли на узбіччя, гордо піднявши носи вгору. Батл міг би і продовжуватись. Але з боку хлопців йшли чотири дівчини, які нічого не знали про кішку. Хлопці почали повільно йти за ними. Ми з Дашею теж почали плавно йти на зустріч. Коли дівчата першими перетнули умовну лінію, хлопець голосно сказав нам: “Шлях вільний!” Обмінявшись сміхом, ми розійшлися за своїми напрямами. Деякі готелі виглядали зовсім розкішно, у деяких були аквапарки, які не поступаються аквапарковим комплексам. Але варто згадати вартість нашого туру в 365 $ за двох відразу ставало радісно, ​​як ми заїхали вдало. До речі, ми ще вписалися чітко між двома дощовими тижнями в практично сонячну погоду. Наступного дня під час мого робочого дня сталася невеличка пригодницька подія. На одній з вуличок нашого готелю прибиральник напоровся на змію і почалася справжня битва. Шкода факіра не було поблизу, ще б смолоскипи вогню і вийшло б чудове шоу. Цього вечора, щоб не обмежувати себе часом вечері, ми його вирішили пропустити і поїхали у тривалу вечірню подорож до Анталії.

Вечірня Анталія

Цього разу вже було зовсім все по-серйозному. Ми отримали картку для проїзду в транспорті Анталії і тепер могли спокійно пересуватися містом. Просто є один аспект. Маршрутки з Кемера зупиняються далеко від старого міста і необхідно зробити правильну пересадку на 6-й або 8-й номер. Картку, на щастя, можна купити прямо у водія автобуса. На пересадці був великий торговий центр із фудкортом. На фудкорті продавалася більшість тих самих страв, що були у нас на вечерю. За винятком одного мого улюбленого Іскандер Кебаба! Як же я обожнюю цю смакоту.

У старе місто цього разу ми заїхали з іншого боку та відкрили для себе зовсім нову красу міста.

Це були піші багаторівневі дороги, що перетинали невеликі каскадні парки з водоспадами. Це дуже гарно.

Серед міста наче райські куточки! На одному з рівнів водоспаду в мальовничому місці висіли чиїсь шкарпетки. Група турецьких хлопців, побачивши, як ми дивимося на шкарпетки відразу при нас почала виправдовуватися і показувати, що вони всі у своїх шкарпетках. Один хлопець не продемонстрував. Я наполягав на тому, що один із їхніх друзів чомусь приховує чи є в нього щось на ногах.

Але ось провал, він теж у шкарпетках. І тут хтось із хлопців помічає що я без шкарпеток! Усі почали сміятися і з підозрою на мене дивитись. Ось така шкарпетково-розважальна історія з нами трапилася. “Enjoy Antalya!” – Попрощалися з нами хлопці. Як тут усе затишно. Анталья, як і Стамбул, місто котів. Коти тут усюди.

Причому деякі мають досить дивовижні форми. Ми навіть бачили кота, що завис, дивлячись на стовбур дерева.

Мабуть, це був вимкнений кіт. Купивши 0,5 апельсинового фрешу, ми пішли в порт. Усюди увімкнули гарне підсвічування.

У порту на хвилерізі красувався маяк. Вздовж усього хвилерізу розслаблялися місцеві та туристи. Усі ніби в якійсь абстракції ліниво сиділи і воркували один з одним.

Це було наше третє відвідування Анталії і хочу сказати, що всі три рази вона була абсолютно різною. Ми з Дашею дуже рекомендуємо це місто майже так само, як легендарний Стамбул. До готелю дісталися без пригод рейсовими автобусами.

Потішила зупинка, обладнана двома розкішними м’якими кріслами.

Пляжі Бельдібі

Секретний пляж

На третій робочий день я дійшов висновку, що варто все-таки відзначиться не лише у гірських річках та озерах, а й у морі. За кілометр від нас був секретний пляж. Нам про нього розповіли одні з туристів дорогою до каньйону. Ми дотримувалися інструкцій. Спочатку галькою йшли близько кілометра у бік гори, до кінця лінії готельних пляжів. Потім ми пролізли у щілину між двома скелями. Потім трохи довелося дертися по скелях. Спустившись на землю, ми опинилися на безлюдному, нічим не примітному пляжі з такою ж галькою. Щось не так, мабуть, ми щось упустили. Наче дівчина ще казала, що треба по воді щось здолати. Ліворуч від нас була висока скеля, об яку сильно бив прибій. Теоретично можна спробувати проплисти вздовж скелі та подивитися, що за нею. На мій великий подив за нею виявився дійсно красивий невеликий пляж. На ще більший подив там уже було чоловік 15, притому з речами. Як вони це зробили? Виявилося, що до цього пляжу є ще поверх досить цікава стежка. Через занедбаний транспортний тунель. Загалом прикольно відкривати такі незвичайні місця.

Нічний похід

Після вечері ми мали нічний похід у бік в’їзду до міста. У непроглядній темряві ми залізли на якісь занедбані дороги. Ліворуч від дороги гора і темний ліс. Світло фар. У наш бік на покинуту дорогу їде машина. Цікаво, що вони забули на перекритій бетонній дорозі. Напевно, зараз станеться щось нелегальне і в кращому випадку нас не зачепить. Машина зупинилася неподалік нас. З машини вийшли чотири темні постаті. Що буде далі, вони нас бачили чи ні? Фігури поволі стали в строгу лінійку, помочилися, сіли в машину і поїхали. Досить несподівана розв’язка. Ми пішли ще далі покинутою дорогою. Незабаром натрапили на ще одну машину з вимкненими фарами. У темряві ми розгляділи чоловіка, що дивився на нас і дівчину, яка навпочіпки курила. Далі були бетонні огородження, їх перелазити ми не стали. Адже у нас позаду є ще ціла нерозвідана нічна траса. Я краєм ока помітив, як до дерева щось підбігло з боку гори і причаїлося. Темрява була дуже густа. Час наближався опівночі. Не зводячи очей з того дерева, ми пішли на трасу. Траса нас довго не балувала красою, і піша частина незабаром обірвалася. У бік нашого готелю треба було пробратися густим лісом. Стежки звичайно ж були, але з боків були зарості. Мене бентежило одне. Я не міг згадати, чи водяться в цих краях “шанхайські барси” або “бенгальські тигри”. Вибравшись із лісу ми зустрілися з групкою місцевих хлопців, які несхвально мовчали. Крок за кроком, і ми дісталися готелю. Нічний похід взагалі “З вогником” був.

Старі дороги Кемерського району

То був наш останній день. Виліт у нас вечірній, тож ще можна зробити повноцінну вилазку. Ходять легенди про якусь печеру Бельдібі. Але точної інформації про її місцезнаходження ніхто не знає. В інтернеті всі факти суперечать один одному. У результаті ми знайшли блог одних мандрівників, які присвятили чимало часу, щоб з’ясувати, що печери саме в Бельдібі не існує.

Завдяки їхньому блогу ми собі проклали мальовничий маршрут. Щоб доїхати від Анталії до нашого міста Бельдібі потрібно проїхати через три відносно нові тунелі. Але є ще занедбані серпантинові дороги, по одній з яких ми лазили серед ночі. Ось цими дорогами ми і вирушили в дорогу. Доїхавши з Бельдібі до першого тунелю, ми повернули на стару дорогу. Маршрут вийшов довгий і дуже мальовничий, навіть із виходом на пляжики. Водичка була гарна, коли дивишся з висоти. Ще ми проходили повз якусь красиву територію обнесену колючим дротом. Іноді в колючому паркані траплялися дірки лазівки. Причому чим далі йдеш, тим більше цих лазів. В кінці огорожі була дірка в людський зріст, для тих, хто зважився в останній момент. Ми все-таки не стали з’ясовувати, що там так охороняють. Вдень якось не екстремально таке провертати. Маршрут зайняв кілька мальовничих годин. Це була наша перша Туреччина у такому форматі, і вона нам дуже сподобалася. Я б з радістю продовжив подорож. Летіти додому не хотілося. У цій поїздці на нас чекав ювілейний сотий переліт! Ми це зробили!

Вранці вийшов на роботу вже в київський офіс. З ранку традиційна планерка на тиждень. Наша скрам майстер розпочала мітинг “Так, давайте оцінимо, що у нас з ресурсами. Подивимося у кого цього тижня буде відпустка. Ага, у середу починається відпустка в Андрія!”. На мене всі глянули з підозрою, а хтось навіть перепитав “Як, знову?)))”. А я що, я вже давно не був у відпустці, це взагалі моя перша відпустка за останні три місяці)))

Інформація про подорож

Дата подорожі: 06.05.2017 – 13.05.2017
Готель: Larissa Beldibi
Тривалість: 7 ночей (Бельдібі)
Тур агентство в Києві: Tasty Travel
Оператор: TPG (норм)
Тип туру: Повний пакет — страховка, переліт, трансфери, готель, ол інклюзів
Екскурсії: Памуккале, решта самі
Покупка путівку: За 2 дні

Третій сезон поїздок розпочався з найбільшого екстриму в нашому житті, зараз все приємно болить, ранки гояться, коліна плавно приймають свій стандартний колір))) Цього року нам настільки сподобалося Середземне море, що ми його відвідали четвертий місяць поспіль, встановивши свій особистий рекорд)))

Сонячна Анталья зустріла київську банду теплими променями літнього сонечка та приємною турецькою атмосферою.

Анталія

Оскільки до прильоту іншої банди було ще 4 години, ми втілили мій хитрий план у реальність. Швиденько в автобус №600 та у старий центр Анталії – Калеїчі. Спочатку у нас був 40-хвилинний тур громадським автобусом. Під час поїздки я щось розповідав про купецький побут і акти паломництва, загалом усе, що вигадувалося на ходу, використовуючи модні екскурсійні фрази. Потім у нас була година, щоб ознайомитися з містом.

Під час прогулянки до нас долинув улюблений звук турецького трамвая. Цей звук дзвону немов занурив нас у поїздку, для мене він як візитна картка Стамбула, а тут ти його чуєш зовсім в іншому місті. Всі елементи Анталії, це як Стамбул, тільки все перетасовано і скомпоновано по-іншому. Ті ж фреші, ті ж бублики з сирками, навіть таксисти, які намагаються обдурити такі самі. На замітку скажу, що ніколи не варто користуватися послугами турецьких таксистів, це завжди погано закінчується. Ми таксі не скористалися, тому що я чудово знав усі їхні хитрощі з цінами. Красі старого міста – залік, нам ну дуже сподобалося. Оскільки ми можемо порівняти кілька міст країни – ставимо всій Туреччині впевнений залік.

Пам’ятник QR коду

Назад змогли знайти зупинку лише завдяки поверхневим знанням турецької мови. Як це не дивно звучить, за четвертий візит до Туреччини вже трохи вивчили мову. Як і планували в аеропорт, повернулися хвилина у хвилину. Ось таку ми собі вигадали розвагу, щоб не чекати 4 години в аеропорту. 

Каш

Рівно о 13:34 дві банди зустрілися і вирушили прямим рейсом до самого куточку країни – міста Каш. В автобусі на нас чекав турецький перекус, усім роздали дюрюм, айран, банани та інші ласощі. У програмі був заявлений якийсь похід у каньйон, кожен його собі якось уявляв, але явно не так, як виявилося на справді. Було кумедно, що всі їдуть в автобусі і в кожного по шаурмі в руках. Кейтерінг був дуже добре продуманий. Після п’ятигодинного переїзду треба було плисти на байдарках до готелю.

Поки ми з Дашею переодягалися, сховавшись за маршруткою, вона успішно поїхала.

Море було дуже теплим, пливли на тлі романтичного заходу сонця, наприкінці зістрибнули з байдарок і почали веселитися у воді. Поки Ілля до нас стрибав з пірсу, на місце його посадки підпливла байдарка, це було одне з найбезглуздіших зіткнень в історії всесвіту. Плаваючи просто в блакитному морі ми влаштовували підводні фотосесії. Ми вперше в житті проводжали захід сонця прямо в морі.

Поплававши 15 хвилин, ми всі поспішили вселятися до готелю і побігли на вечерю. На вечері всіх попередили, що каньйон це трохи складна процедура. І якщо хтось не впевнений у собі, вирушать на екскурсію на острів Кекова. Я уточнив, у Христини, можливо після каньйону ми зможемо так само встигнути сплавати на острів. Христина мене запевнила, що після походу мені вже нічого не захочеться, звучало не переконливо. Я собі в голові уявив щось фізично складне, але воно й приблизно не виявилося схожим на те, що на нас чекало за фактом. Я собі це уявляв, як дві червоні скелі, через які треба перестрибувати. Вночі особливо ми не гуляли, адже о 6:30 сніданок і каньйон. Мізинець Архі ще вдома був атакований злою тумбочкою, а в літаку підступна валіза, ніби вирішила закінчити цю чорну справу, через це Архі не дуже добре себе почував, але від походу не відмовився. Все ж таки нашій команді це не перешкода. “Хлопці, візьміть змінну білизну, ви можете трохи намокнути” це в принципі все, що нам було відомо.

Каньйон

О 08:00 крокодильський гірський холод зустрічає нас із маршрутки, нам видають напіввідкриті гідрокостюми, а на них вішають скелелазні страховки для карабіни. Це чомусь нікого не насторожило.

Від холоду хотілося назад у маршрутку, але вона успішно поїхала. Коли нам видали каски, це теж ніякого лиха не віщувало.

Почали рухатися, дорогою нас зустрів Гендальф і наказав зібрати всі втрачені кільця на маршруті, розгадуючи секрети замків та ключів. Ух ти, як прикольно придумали, навіть у костюмах… А це ще як?!! Чому наш маршрут не вгору, а вниз, прямо в гірську річку? Ми ж відразу намочимось на такому холоді, а попереду ще довго йти. Мда… хоч би Гендальф міг би попередити нас. Ногами у воду – тут же судоми у кісточках.

Здолавши невелику дистанцію ноги хлопців відходили від пронизливих болів крижаної гірської річки. І тут водоспад – красиво! А точніше – перший спуск – о па-па. Хто спускається, той відмовитись уже не зможе. Перший герой спускаючись по скелі, зістрибнув у воду, а там майже до пояса. Тут бойовий дух похитнувся. Вже є перший, хто відмовився. Який нафіг до пояса – вода крижана. Гаразд, гідрокостюм, який починався трохи вище колін, повинен врятувати. Застрибую я, і холод починає пробивати навіть під костюмом. Після першого спуску впевненість у бажанні походу у багатьох згасла, але дороги назад не було. Ну хоч вище пояса сухо. На наступному переході я був би радий, щоби не довелося мочити голову. Якщо через першу по шийну переправу ще не вдалося намочити Дашу, то на другій переправі дно засмоктувало і вже мокрими були абсолютно всі. Постійно шукали сонячні ділянки для зігріву, поки хтось спускається. Один зі спусків був у вигляді тролея над водоспадом, я попросив інструктора зробити мені екстрим, думаючи, що він на більшій швидкості мене пустить. Інструктор сказав “Окей, джаст сітдаун енд джамп”. Я стрибнув, але замість спуску відчув, як мене потягли за страховку назад, і я опинився в потоці під водоспадом, поштовх в інший бік, він мене назад у крижаний водоспад. Холоднеча нереальна, я кричу «Ноу екстрім», у відповідь відпускання страховки і просто з тролею лечу вниз у воду. Більше я не просив екстриму. На четвертій годині настало переохолодження організму, почався великий страх сильно захворіти. Проблему вирішували відігріваючись на сонячних частинах скелі та зняття футболок з-під гідрокостюму. Але тут уже сонце не допомагало, а далі скелі стулялися і подвійний великий водоспад з порогами проходив через ділянку, що не прогрівається. Страховий тролей порвався перед нашою командою, коли натягнули новий, не дуже розрахували можливу вагу учасників.

Стрибаючи з водоспаду, зачеплений до тролея я лечу саме у водоспад, інструктор тягне трос, але через прогин мотузки я проходжу не по повітрю, а перпендикулярно струменю, пам’ятаю те відчуття як холодна вода заливалася у вухо, скелясте дно, тягнуть, він сильно прогинається і мене продовжує по всіх каменях і скелях волокти, вода-повітря-вода. Кудись витягли. Навколо скелі неба немає, попереду другий ступінь водоспаду. Страхувальний трос безнадійно висить у воді, наш турецький інструктор кричить, щоб трос не чіпали. Спускатися скелею зі струменем водоспаду довелося повністю без страховки. Спустився, а там глибина, треба пливти. Навіть судоми з ніг уже пройшли.

На сонячній галявині всі збиралися немов після аварії корабля. Це була четверта година у дорозі. Попереду на нас чекали дві новини: Хороша – незабаром обід, погана – ми пройшли майже половину. Щелепи – відвисли. Так, ми ще кільця збирали по дорозі і відмикали замки, але це дрібниці. Привал. Булочки, консерви, шоколадки. Консервами від’їлися на повну, відкривай банку на будь-який смак. Коли ми доїдали смачні баклажанчики, інструктор уточнив, де саме ми взяли консерви з баклажанами??? Він вказав на наші запаси, а консерви зовсім не такі, з гарними етикетками. А ми їмо з якоїсь вигорілої банки. Ось лажа, якусь стару ліву консерву відчинили. «Хлопці, у тій купі консерви валяються вже кілька місяців, це не наші». Головне вчасно. Тепер наш ворог був не лише холод, а й можлива діарея. Мені з Дашею ще пощастило, бо ми їли з тієї купи баклажанову, а от хлопцям пощастило менше, вони доїдали старий тунець.

Позаду вже було більше десятка водоспадів і спусків, хоч ми й розуміли, що попереду ще більша частина шляху, але в душі кожен сподівався, що такого крижаного пекла більше не буде. Спочатку дорога була не дуже складна, але вже почався зовсім повний треш. Був чотириметровий узвіз без страховки, треба було стрибати із головою. Якщо для багатьох це було не малою проблемою, то для хлопця який не вмів плавати це була катастрофа. Він стрибнув, пішов під воду, а ми з Ромкою давай швидко витягати його з дна. У деяких неприродно тремтіли руки та ноги на таких спусках. Після цього пірнання був спуск на мотузці просто усередині вертикального потоку. Тут страховка не передбачалася. Після того як перший же фан спробував ухилитися від струменя і в результаті його затягнуло прямо в центр, я тільки побачив крізь непрозору воду, як зірвалися з мотузки його руки. Ті почуття, які ми відчували, неможливо описати в повному обсязі. Пощастило, що з деталями майбутнього нас ніхто не ознайомив, інакше в каньйон піти зважилося б небагато.

Ішла восьма година нашого шестигодинного походу. Я навіть двічі використав каску на голові за призначенням. Навколо краса невимовна, а в голові тільки одна думка — дійти до кінця і не захворіти. І тут довгоочікувані вісті про кінець, але чомусь усі сповільнилися, ах так, перед кінцем ще один пекельний спуск.

Я спустився і прийняв Дашу, але варто мені оступитися і я знову пливу в крижаній річці.

З кінцем тут вийшла подвійна ситуація, з одного боку річки більше не буде, а ось з іншого боку довгий підйом у гору.

Підіймалися ми близько 30 хвилин, вже зовсім ніякі, побиті та подряпані.

На вершині Гендальф та Гімлі кожному видавали пляшку холодного пива. Це коли раптом холоду було замало. Змінки не було. Зате була запасна білизна, нею і грілися) Після годинної поїздки в автобусі, ми з Дашею впали на ліжко наче з Титаніка врятувалися.
Коли нас повезли на вечерю багато хто боявся, що нас знову змусять плавати. Вечеря була дуже і дуже смачною, там було, напевно, все найкраще від турецької кухні.

Гендальф довірив мені кинути обручку в міні-мордер. Кільце було класне, справжнє з ельфійськими написами, прямо як у фільмі. Я кинув кільце у вулкан, а Гендальф запалив лазер на своїй палиці і вулкан спалахнув разом із кільцем… 

А ще мої знання розмовної англійської допомогли сторгувати для Слави футболку у магазині, де фіксовані ціни. Серце продавщиці не витримувало моє оповідання, про те як Слава хотів поцілувати маленьке турецьке кошеня, а той у відповідь порвав його єдину футболку. Розтануло серце – розтанула ціна. 

О 12-й ночі нас повернули в готель, але й тут часу спати не було, будильник мені сказав: «Сигнал спрацює через «1:50».
Будильник задзвонив, я ніби не лягав. Встати не можу, сильна судома схопила всю ногу. Дещо вирівняв ногу, але навіть не вірилося, що вона може не боліти. Всі м’язи болять, тіло ниє, подряпані лікті та коліна, у багатьох чомусь опухло саме праве коліно. А один чоловік настільки яскраво відзначив кінець походу, що його бездушне тіло просто занесли до маршрутки.
Це офіційно був наш найбільший екстрим у житті, нам шалено сподобалося, і як завжди Христині великий респект та повага за організацію, все було мега-мега.

А ви коли-небудь бронювали на букінгу не готель, а печеру? Ми — вже так) Причому все так природно “Ваше бронювання печери підтверджено”. Я раніше чув, що можна забронювати намет, але так, щоби печеру — це вперше. А самий парадокс в тому, що печеру забронювати дешевше ніж повноцінний готель, всього 23 євро на добу та печера з усіма зручностями твоя! 

Ще нещодавно все було так просто, найкращою поїздкою сьомого сезону можна було сміливо назвати – Ансі. Але тепер ми зіштовхнулися із найскладнішим вибором. Добре, хоч Норвегія була минулого сезону.
Прийдеться номінацію скасувати, а ландшафтному дизайнеру Каппадокії видати Оскар!

Ця подорож була ще й унікальною тим, що вона відбулася не з нашої ініціативи. Ми з Дашею більше року тому прорахували можливі шляхи добирання до Каппадокії і тримали її у віш-листі, але одного теплого вечора наша подруга Оля запропонувала “А давайте візьмемо і полетимо в Каппадокію на мій День народження!”. Олін день народження був лише через тиждень, але просунутим мандрівникам і без зайвих слів було зрозуміло, що йдеться не про найближчий.

Добираємося до Гьореме

Дорога до Каппадокії — це справжнє випробування сили волі, ти маєш довести, що ти справді гідний того, щоб поринути у цю казку. І потрапити до цієї казки можна в наступний спосіб. Спочатку потрібно пролетіти близько двох годин до Анкари. Найкраще застосувати віскі з колою або трохи вина, це тимчасово полегшує розуміння складності маршруту. Потім близько години їхати до автовокзалу автобусом по 11 лір. Причому сісти потрібно не до того автобуса, що відправляється прямо зараз, а до іншого, який і не планує найближчим часом їхати. Ми ж легких шляхів не шукаємо. Тепер потрібно потрапезувати, але для розігріву апетиту бажано пробігтися всіма поверхами величезного автовокзалу в пошуках тієї заповітної каси з квитками. Потрібно якнайбільше намагатися спілкуватися з працівниками автовокзалу, які розмовляють гарною і чистою турецькою мовою. До речі, каси дві, і обидві знаходяться на третьому поверсі, одна з них під номером 50, інша з номером сімдесят з чимось. Потім з’їсти найсмачніший Іскандер кебаб, ну чи не менш чудову кьофте.

У них на автовокзалі просто чудовий ресторанчик. “Cheap and clean” – так описав нам її працівник каси. Потім цокаємося за подорож, що почалася, і п’ємо айран. Після айрану непогано випити чайку з турецьких стаканчиків. Олі, яка найбільше хотіла чаю з вузького турецького стаканчика принесли у великій скляній чашці. Оля спочатку хотіла випити фреш замість айрану, але Женя сказав безсмертну фразу “Ти в Туреччині — пий айран!” пролунало як слоган для турецької реклами айрану. Офіціанту обов’язково залишаємо чайові, оскільки цей ресторан ще потрібен буде для повернення з казки. Тепер хвилин 40 прогулянка дуже дивним напів-парком, який оточує автовокзал. І можна їхати далі. Дорога до Невшехіра займає приблизно 5 годин. Прямого автобуса до Гьореме не виявилося, незважаючи на те, що в інтернеті начебто такі значилися. На момент нашої подорожі вирушало два автобуси різних компаній о 15:00 та 15:30. Квитки купувати треба на місці. Начебто ще є інші автобуси, але нам їх не пропонували. У обох компаній автобуси зручні і роблять зупинки, щоб перекусити. Якщо їхати фірмою “Nevshihir”, то даватимуть смаколик і каву, потім бажаючим ще наливають Pepsi. Якщо їхати компанією “KomilKoc”, то можна буде подивитися на смакоту, яку повз вас пронесуть, але не запропонують. Але воду будуть давати всю дорогу. У будь-якому разі їхати дуже комфортно. Ми приїхали до Невшехіра о 20:30, остання маршрутка в Гьореме вже поїхала. Можливо, якби ми сіли о 15:00 в автобус, то встигли б. Далі таксисти пропонували підвезти за 100 лір (18 $). Ми сіли в місцеву маршрутку за пару лір і поїхали до центру міста, щоб спробувати звідти доїхати до Гьореме. Але був один нюанс – почалася настільки сильна злива, що в центрі навіть з-під козирка зупинки висунутися було складно. І незрозуміло чи будуть ще якісь автобуси. На щастя, поряд із нами стояли китайці, які викликали нам таксі. Самі вони планували заночувати в Невшехірі, але побачивши наше прагнення дістатись у серце Каппадокії, викликали собі також таксі до Гьореме. Ми зрештою домовилися за 60 лір. Як тільки всі вмостилися, таксист чомусь сказав Жені пересісти з переднього сидіння і посадив на його місце іншого чоловіка. Женя пересів до нас назад. Виявляється, це нам запропонували розділити поїздку. У результаті ми поїхали за 40 лір (7$). Мало того, що лила найсильніша злива, то ще й холод був просто крокодильський. Мене пронизувало до кісточок. Але вчотирьох на задньому сидінні стало значно тепліше. Гугл прогнозував, на всю нашу поїздку грози по півдня. Але не дарма цей сезон у нас називається “Я йду і сонце йде за мною” Поки за 20 хвилин доїхали до Гьореме дощ закінчився.

Гьореме

Незважаючи на рутину добирання, вулиці міста одразу надихнули нас. Ці дивні скелі знаходяться прямо на вулицях міста! Готелі, магазини, печери, все впереміш і відразу. Все красиво підсвічується нічним освітленням і переливається від дощу, що нещодавно закінчився. Невже таке буває? Тепер потрібно вирішити питання із повітряною кулею. Змерзлі та переживші грозу, ми знаходилися внизу піраміди бажань. Бажання було одне – хоч би взагалі вдалося злітати на повітряній кулі. Місяць тому, знайома Олі прилетіла сюди на п’ять днів і наприкінці співала пісню “На великій повітряній кулі ми так і не політали!” Хазяїн готелю пообіцяв, що кулі з післязавтрашнього дня стабільно літатимуть. Це нас втішило, і ми піднялися по піраміді бажань трохи вище, тепер у нас була головна мета, щоб наша куля летіла в ясну погоду, і ми побачили світанок. Настав час заселятися.

Нас провели до наших двох печер. Одна печера розкішна та простора, з видовбаною лежанкою у скелі та килимом на стелі, друга печера невелика, але затишна. Але ціна абсолютно однакова. Потрібно визначити, хто в яку заселиться найдемократичнішим шляхом. Перший варіант був “Хай вирішує Орел чи Решка!” Але це було б дуже просто! Треба було якось ускладнити все! Але як? Потрібен брейншторм! Які тільки вишукані ідеї не спливали, був варіант, коли Даша спить у маленькому, а решта у великому, варіант, коли всі сплять у великому, варіант, коли всі сплять у маленькому, а тусять у великому, варіант коли через 2 дні міняємося номерами. Варіант, коли ніхто не спить, варіант, коли всі просто сплять, ще був варіант анонімного голосування. Хазяїн спочатку стояв і питав, що ми вирішили. Ми сказали, що в такому складному питанні ми так швидко відповіді дати не можемо і продовжили приколюватися, перебираючи безглузді варіанти. Хвилин за 15 ми таки розселилися. Тішить те, що у всіх варіантах одна пара шукала причину чому в класному номері повинна жити саме інша пара і це реально круто. Скинули речі і пішли бенкетувати до міста. Сочевичний суп, піде, запечена кьофте з грибами під сиром та інші смаколики. Це був удар по дієті, але дуже смачний удар. Жені потрібно було поміняти гроші і, на щастя, офіціант у ресторані виявився справжнісіньким “Central bank of Cappadocia”, принаймні він так представився.

Незвичайністю цієї поїздки є те, що треба щодня рано прокидатися, щоб не пропустити кулі. У червні кулі починають злітати о 04:35. За кулями потрібно спостерігати з гір, що оточують місто. Дорога до найпопулярнішого оглядового майданчика займала 12 хвилин. Але наш готель розташовувався досить вдало і з нашої тераси теж відкривалися чудові краєвиди. Так що першої ночі можна схалтурити і не лізти в гори. Тим більше сьогодні невідомо чи будуть ті кулі в таку погоду. Один з нас зголосився бути тим героєм, який раніше за інших встане і перевірить чи будуть кулі, а потім розбудить інших. За фактом усі вибігли о 04:40 на терасу у передчутті побачити це диво. Куль не було. Але з гір долинав гул, можливо це якось пов’язане з кулями. Причому вийшли всі не в настрої, ще й ліхтар зрадницьки світив у око. Моєму ненастрою була вагома причина — мені наснився сон п’ять хвилин тому, що ми пішли дивитися на кулі, а там тамада почав розважати всіх тупими конкурсами. Стоїмо як вкопані і дивимося в порожню далечінь. Я розповів, що мене дратує ліхтар і тепер він почав дратувати всіх трьох. Так, чомусь бракує нашого героя. Він спить, сказав, що сподівається, що куль не буде))) Ми продовжуємо дивитися на підступний ліхтар. І тут з-за ліхтаря далеко в пустелі визирнув шматочок ще одного ліхтаря! Жартую, звичайно, визирнула куля! Ми побігли на терасу вище, в пустелі виднілося кілька десятків куль, які поступово надувались. Нашого героя розбудили, і тепер ми всім складом. Небо було затягнуте, всередині все більше зростала напруга, так хочеться ясного неба завтра. Куль почало надуватися все більше і більше, перші почали відриватися від землі.

Кулі все злітали і злітали, хвилин за 30 у небо піднялося близько 150 куль. Це видовище складно назвати прекрасним, це щось набагато вище, ти наче дивишся на найкращі заставки для робочого столу. Невагомі кулі різної віддаленості ширяють немов у космосі, вони пір’їнки. Всередині мене в цей момент все ставало так само невагомим. Це наче побачити зелені Карпати вперше. Це ті моменти, які стають безцінними коштовними камінчиками у музеї спогадів. Тут навіть незрозуміло, що прекрасніше, дивитися на кулі чи піднятися в небо на них. Година магії і можна далі по ліжечках. Полежавши хвилин 10, ми з Дашею дійшли висновку, що треба розпочинати маршрут зараз, поки небо має хоч якусь блакить, за прогнозом вдень буде гроза. Оскільки кількість сил різна і переваги на маршрутах теж, то оптимально трекати окремо від друзів. Ми включили мобільний інтернет та постійно обмінювалися враженнями з маршрутів. Близько 6 ранку ми розпочали наш похід у долину Шабель.

Долина Шабель

Маршрут розпочинався за містом. По дорозі нас чекало кафе з найсмачнішими булочками, пиріжками та іншими турецькими смаколиками.

На початку маршруту нас зустрів провідник – собака Рубі. У собаки був неймовірний талант псувати фотографії безглуздими позами. Ми намагалися пояснити Рубі, що впораємося без нього, але він наполягав, що без провідника на маршрутах не можна. Ну гаразд, йдемо разом. Найцікавіше, що, перебираючи фотографії інших туристів, я помітив, що собаки-провідники в Каппадокії – звичайна справа.

На початку нас чекали автентичні дерева, обвішані турецькими очками від зурочення, горщики в візках і навіть двоє інопланетян. Цей світ такий цікавий, ще недавно ми були в шоці від того, що дивилися шоу русалок, а тепер зустріли справжніх інопланетян. До речі, види Каппадокії чудово вписалися б у картину фільму “Кін-дза-дза”.

А тим часом собака робив все, щоб вписатися на всі фотографії задом наперед. Спроба добігти до гарної панорами швидше за собаку перетворилася на фотографію, на якій Даша ніби на перегонки мчить зі своїм мисливським другом!

Долина Шабель одна з найкрасивіших долин цієї місцевості, її фішка в тому, що можна не тільки полазити між скелями, а й походити прямо по верхівках. Бонусом для тих, хто вирушив на маршрут раніше будуть кулі, що мальовничо ширяють на панорамних фотографіях.

Після того як ми налазились вершинами, можна спуститися вниз у вузький каньйон. Лазіння по вершинах часом не зовсім безпечне, так що будьте пильні та обережні. За три дні маршрутів я одного разу трохи оступився, але вдало приземлився на руки. Було страшнувато. Коли ми спустилися у вузький каньйон наш Рубі почав напружено підвивати, здавалося, що за поворотом буде щось несподіване. Вузькість і висота каньйону приємно хвилювала. Пройшовши хвилин п’ять, ми дійшли до спуску драбиною метрів зо три у висоту.

Цього схоже собака і боявся, він явно добре знав про драбину. Ну що ж Рубі, доведеться нам тут розпрощатися. Ми спустилися драбиною і пішли далі, собака почав завивати і вимагати, щоб ми повернулися. Але навіть при найоптимальніших розкладах, ми його все одно по драбині не спустимо. Ішли ми хвилин п’ять, а гавкіт не затихав. Щось треба було робити, але по факту, що ми можемо зробити? А собака може спокійно повернутися тією ж дорогою, що йшов з нами, тим більше дорога одна. Але несподівано Рубі наздогнав нас, таки знайшов спосіб спуститися, за хоробрість наш вірний пес був нагороджений палкою ковбаси салямі після повернення з каньйону. Правда, поки я вийшов з магазину з ковбасою на його місці вже сидів інший собака з таким же виглядом, ніби пройшов з нами весь каньйон. Але Рубі ми знайшли та нагородили. Поступово долина Шабель перейшла у Рожеву долину.

Ця долина була найширша з усіх. Якщо по всіх долинах можна було пробиратися тільки стежками, то в цій повна свобода дій. А якщо уважно заглядати в скельні печери, можна знайти навіть цілі храми з колонами всередині. Ще знаходили досить цікаву двоповерхову печеру з мотузкою для підйому, але підніматися не ризикнули.

Ми в дорозі були лише кілька годин, але за цей час було поставлено абсолютний рекорд. Наша заряджена батарея показала, що заряд практично вичерпано. За ці пару годин ми зробили понад триста фотографій. На щастя, у нас є друга така ж батарея. А ще зараз розпочнеться сніданок. А ще з просторої рожевої долини легко повернутись у місто, а потім почати з того ж місця. Загалом, все вказувало на те, що можна зробити перерву.

Наш Рубі теж хотів зайти в готель, але я зачинив вхідні двері хвіртки. Поки ми піднялися на другий поверх, собака на нас уже дивився з інших відкритих дверей на другому поверсі. Прийшли на сніданок та розповіли Олі з Женею про свої враження про маршрут у долину Шабель. Ми були буквально переповнені емоціями. Оля зауважила, що зараз буде цікавий момент в історії подорожей, вперше після нашої розповіді вони зможуть повторити наш маршрут лише через 30 хвилин, замість звичайного року – двох. Сніданок виявився досить смачним, загалом добре, що повернулися. Щоправда, обіцяють сильну грозу вже зовсім скоро і повернення на сніданок може виявитися останньою нашою пригодою за весь день. Поснідали та побігли продовжувати наш маршрут.

Печери, звичайно, траплялися ошатні, та й взагалі на будь-який смак. Наш шлях лежав до міста Чавушін. Але безпосередньо до нього дійти було б надто просто. На щастя, окрім прямої дороги ще була дорога, яка йде паралельно праворуч і переходить у Червону долину. А потім, коли ми вийдемо з Червоної, то будемо метрів на 400 далі, ніж зараз, натомість зробимо коло через долину близько трьох кілометрів.

Червона долина

Ось, здавалося б, пройдемо однією-двома долинами, а далі буде все монотонно, але ні! Абсолютно всі долини виглядають по-різному. Наприклад, у Червоній долині є такі прикольні моменти як підіймання метрів 15 вгору сходами, які переходять у темний тунель, яким потрібно з ліхтариками йти наскрізь.

Навіть у найвіддаленіших куточках долин часто знаходиться прекрасний храм. Біля таких пам’яток обов’язково буде продаватися недорога вода, що дуже допомагає в довгих походах.

По Червоній долині ми вибралися нагору, звідти відкривався чудовий краєвид на каньйон з долинами. А ще там зелена висаджена трава, м’які меблі, гойдалки у квітах, кава, морозиво та купа смакоти. Насправді до того місця підходить автомобільна дорога і ті туристи і місцеві, які полінувалися спускатися в долини, тут проводять час.

Замість сильної грози з дощем сонечко серед ясного неба набирало потужності, переходячи з теплого в гаряче. У нас, звичайно, був сонцезахисний крем і навіть крем від опіків, але все це успішно залишилося в номері, адже вранці ми навіть не сподівалися, що після стількох вдалих сонячних поїздок прогноз знову помилиться. На наше щастя, це були перехідні дні від крижаного циклону в літню спеку. Провели фотосесію на траві, зарядилися фісташками та продовжили наш маршрут.

Щоправда, вигляд долин під палючим сонцем трохи насторожував і в розпал літа такий похід може погано закінчитися. Але в цей момент було ще в міру спекотно. Маршрут Червоною долиною був дуже незвичайним, були навіть коридори крізь скелі з бортиком над урвищем.

Іноді хотілося одразу двома стежками йти, але доводилося вибирати якусь одну. Ще впевненості додавали карти Maps me, де всі ці стежки були добре промальовані. Гугл був впевнений, що ми просто по бездоріжжю гуляємо.

Чавушін

Через кілька годин веселого походу ми дісталися Чавушина. Тут у нас був відмічений якийсь замок.

Там ми виглядаємо з вікон.

Це була гора, що складається з наскрізних печер, мабуть, аналог хмарочоса у давніх людей. Причому на верхніх поверхах є повно туристів, але як вони туди потрапили зовсім незрозуміло. Ми довго крутилися, шукали підйом, у результаті вирішили брати фортецю штурмом! І ось воно, я не дарма подивився всі серії “Гри престолів”, я точно знав, що коли-небудь нам це знадобиться. До верхніх поверхів ми піднялися так, як у фільмі підіймалися дикі на стіну! Був ще крутіший варіант — просто підлетіти на драконі, але ми вирішили без зайвого пафосу піднятися. Не віриться, що стільки туристів на верхніх поверхах теж скористалися навичками з культового фільму.

Поки ми дослідили всі закутки, Оля з Женею теж почали підйом. Тільки ось дилема. Вони не знають, де саме можна було так піднятися, а ми не знаємо, де саме тепер спуститися. Було одне дивне місце, але Женя своєю фразою поставив усіх на місце “Друзі, нагадую, у нас завтра куля!”. А кулею ризикувати зовсім не хотілося. Ех, треба було таки на драконі залітати нагору. Тепер потрібно було лише з’ясувати, як інші спускатимуться.

Я навіть сховані сходи знайшов. Причому дерев’яні сходи вселяли ще менше довіри, ніж самостійний спуск. У результаті все виявилося банально і просто — в одному місці були звичайні сходи для спуску та підйому. Загалом фортецю взяли, тепер непогано б відсвяткувати перемогу! Вибрали собі ресторан без людей, зробили замовлення. Офіціант по телефону викликав машину, в машину передав наше замовлення, машина поїхала в інший ресторан і хвилин через 20 привезла наші страви. Прямо на таці. Це було дуже дивно, тим паче схоже, що за нашим замовленням водій їздив мінімум до Стамбула. Мені це ще здавалося дивним тоді. Але до кінця поїздки ми вже перестали дивуватися таким дрібницям. Ось ви коли-небудь думали, що можливо ми живемо в симуляції? Найімовірніше замислювалися. І взагалі можливо, що тільки ви є справжніми, а всі навколо вас, як у матриці, просто перевіряють ваше ставлення до різних аспектів у світі. Я намагався розгадати цю теорію вже не один рік та під різними кутами, але доказів не знайшов. Насправді є поки що лише часткові докази у вигляді “Інтерференційний експеримент Юнга”, але швидше за все це просто людство ще не здатне пояснити всі квантові явища. Але те, що трапилося в цьому ресторані через пару днів є практично прямим доказом віртуальності. Прилетів горобець і завис. Він стояв і дивився вдалечінь. Клацання пальцями біля нього не давало жодного ефекту. Офіціант приніс йому піалку з водою і підсунув упритул так, що вона торкалася горобця. Горобчик лише дивився в далечінь і іноді трохи повертав голову. Разом із горобцем почали зависати й усі, хто на нього дивився. Здавалося, що зараз станеться розгадка, Але хвилин 10-15 нічого взагалі не відбувалося. Потім горобчик навалив купку і продовжив зависати. Можливо, він просто перезавантажувався чи перегрівся. Я почав гуглити, що робити з перегрітими горобцями, у відповідь отримав стільки дивного контенту, що сам мало не пішов у перезавантаження. Скажімо так, поки що інтернет не здатний відповісти на це питання, але результати видає такі, що логічний ланцюг філософи і за все життя не зможуть знайти. Коли перезавантаження горобця було успішно завершено він почав стрибати. Горобець спритно почекав момент, поки всі відволіклися і просто зник, ніби й не було ніякого горобця. 
Чекати на їжу довелося довго, і починало трохи тиснути на голодні нерви. Але варто було тільки скуштувати цей чудовий шиш-таук, як ми все пробачили ресторану. Як добре, коли починаєш маршрут о 6-й ранку. Начебто стільки долин за сьогодні пройшли, а попереду ще половина дня) На виїзді з Чавушина є чудові природні стовпи з шапочками. Для фотографій просто шикарне місце. Ми поки що не знаємо, наскільки прекрасний Стоунхендж, але справжні висячі камені саме тут)

За стовпами починається ціла долина, але всі долини відвідати за один день теж не айс) Ми вирушили на зупинку чекати на маршрутку назад у Гьореме. Поки чекали маршрутку, біля нас зупинилася машина, чоловік простягнув відерце черешні і наполіг, щоб ми собі набрали жменьку черешні. Як це мило! Нас просто пригостили черешнею! А ось і маршрутка приїхала. Було трохи дивно усвідомлювати, що сьогоднішній багатокілометровий та багатодолинний маршрут на маршрутці можна проїхати трасою хвилини за чотири. І ми знову у своїй затишній печері! Вечори у цій поїздці були знатними, адже щовечора був привід зустрінеться за спільним столом з улюбленими друзями та обговорити всі враження сьогоднішнього дня, а їх були справді тисячі.

Та куди там тисячі, мільйони! І сплив дуже цікавий факт. Незважаючи на те, що планування та прокладання маршрутів у нас було спільне, але за фактом маршрути вийшли не те щоб різні, а й одні й ті самі місця могли повністю відрізнятися. Наприклад, у багаторівневій печері-фортеці у Чавушині ми натрапили на кімнату, вкриту кіптявою та парафіном, але через 40 хвилин Оля з Женею вже зробили фотографію кімнати, в якій горіли десятки свічок. А в долині Шабель наші маршрути виявилися зовсім різними, тому що блукаючи по вершинах ми випадково натрапили на спуск, а Оля з Женею пішли верхівками далі. Ще кожного вечора народжувалися меми та безсмертні цитати. Наприклад, суворість тутешніх печер можна було визначати по червоних смужках на Женіній голові. Якщо при виході з печери не встиг вчасно пригнутися, то на голові стає на одну смужку більше. День сьогодні був гіпернасиченим, о 21:30 ми вже спали без задніх ніг. Наш наступний день розпочався о 03:40 ночі. Це був особливий день – в Олі був день народження, а ще на нас чекала куля! Небо було ясним і на піраміді бажань ми перейшли від “Політати серед ясного неба” до “Політати на гарній кулі”. Цікаво було, що серед 150-ти куль літала одна сіра з величезним написом “Potencial”, але найчастіше вона була така повернена, що читалося лише слово “Потенція”.

Щодня у нас було змагання, хто першим побачить потенцію серед куль. І кожен негласно переживав, щоб потенція не виявилася нашою кулею. Так рано прокинулися не тільки ми, але ще й наш старий друг Рубі, який дуже затишно влаштувався на лавочці на нашій терасі, спершись на мої футболки, які сохли. Мабуть, собака вночі вирішив, що не годиться йому на вулиці спати і перебралася до нас на терасу. Коли Рубі встав, він ще демонстративно своєю дупою протерся по моїх футболках, але разом з нами на кулю він вирішив не йти.

Ще в Києві Оля нам повідомила про своє переживання, що в Каппадокії буде багато китайців, але як кажуть, щоби перестати чогось бояться, треба з цим зблизитися. Тому нашу маршрутку групового трансферу заповнили китайцями до упору. І наша куля звичайно теж) Злітний майданчик з кулями виглядав круто, вони були такі гігантські, всі різні, їх надували потужними компресорами.

Коли куля надувається до певного розміру, починають підключати вогонь. Уся ця підготовка до запуску дуже хвилювала, як воно вперше полетіти на кулі? У кошик поміщається 24 особи, які по троє розташовані в окремих секторах. У результаті кожному дістається достатньо місця, щоб милуватися. Ми думали, що на кулі буде холодно, але від постійного вогню йшов приємний жар.

Куля відірвалася від землі дуже плавно, далі нас всіх огорнула радість, емоції, ейфорія. Усі переживання пішли. У нас була дійсно гарна куля та ясне небо. Капітан, підбавляючи газу, почав награвати пшиками мелодію. Я попросив його зіграти на пальнику “Happy birthday”. Чоловік сказав, що ще жодного разу таку мелодію грати не пробував і зараз це буде вперше – “Пшик, пшик-пшик-пшик пшик-пшик!” Усією кулею почали радісно співати Олі пісеньку.

Наша куля почала вдало летіти над долиною Шабель, і ми змогли обмінятися нашими маршрутами та визначити, де саме ховається спуск у каньйон. Люди на землі нам махали, всі раділи і веселились. Політавши над долинами, ми розпочали підйом на висоту 400 метрів. Кулі все прибували та прибували. Капітани куль за раціями пов’язані з центральним диспетчером, який керував усім флотом. Нам сказали, що 100 куль вже у небі та ще 50 злетить протягом 30 хвилин. Ми піднімалися все вище і вище, капітан оголосив: “Увага, світанок!” З-за гори визирнуло червоне сонце, це було радісно і романтично.

Коли я сказав Олі, “Як все чудово склалося, куди може бути краще?” В цей момент один китаєць став на коліно і запропонував своїй дівчині вийти за нього, це було мило до сліз. Ці 50 хвилин у повітрі були просто фантастичними та незабутніми, хотілося ще літати та літати.

Але розпочалася посадка. Теж досить цікавий досвід. Усі по команді присідають та тримаються за спеціальні поручні. Як тільки куля робить сильний удар об землю п’ятеро чоловіків наче ніндзя накидаються на кошик із землі, не даючи їй злетіти назад. Потім стабілізований шар робить зовсім невеликий зліт і сідає на причіп машини, потім всіх випускають. Криків радості було океан! Ми це зробили!!!

Все заплановане рік тому склалося з точністю до міліметра! Тепер у нас ще буде півтори години до сніданку поспати і можна сміливо далі в дорогу! Ці кулі точно вартували кожної своєї копійки.
Тепер по справі: Поїздку до Каппадокії потрібно планувати з урахуванням ризиків поганої погоди мінімум дня на три.

Адже у разі вітру кулі можуть не літати днями. На кулі потрібно записуватися на найближчий час. Також варто враховувати, що дорога до Гьореме через Анкару займає один день, відповідно приїхати сюди всього на день, а потім ще один день добиратися додому буде фізично та морально складно. У нас у Каппадокії було три повні дні і цього було якраз.
Тим часом я пішов за Гаррі Поттером у бік непоказних дверей. У приміщенні стояла напівтемрява, але було добре видно обриси кімнати та хлопчика з блискавкою на лобі. Гаррі підійшов до дверей і відчинив їх. За дверима на стіні висіло багато різних форм балалайок. Тепер я знаю, де зберігаються балалайки. Хоча, чесно кажучи, інструмент був більше схожий на скрипку.
Задзвонив будильник, настав час на сніданок. Якщо мені ще колись насниться продовження сюжету про Гаррі Поттера і секретне сховище балалайок я обов’язково напишу про це в оповіданні. Наїлись від пуза, тепер можемо продовжувати.

Сьогоднішній маршрут розпочинався з оглядових майданчиків Гьореме. До них йти менш як 15 хвилин. Це ті місця, з яких щоранку всі спостерігають за кулями. Місце дійсно фантастично гарне, причому в будь-який час доби. Саме звідси відкривається гарний краєвид на все місто. Поки йшли до нього, Даша згадала, що забула в номері кепку. Коли Даша повернулася з кепкою, наш друг Рубі вже вірно служив мені. Спочатку він просто ліг спати поряд у тіні, але, коли я спробував тихенько звалити, він так само тихенько пішов за мною. Поки ми вбирали в себе промені з панорами ранкової Каппадокії, собака роздобув собі пиріжок. Ми планували спускатися у долину Кохання-2. День був спекотним, сонце агресивно освітлювало кожен закуток каньйону. Але чи не зупинить це бравих мандрівників? Ми розпочали спуск. Долина нас зустріла трохи специфічно. Ноги почали атакувати тонкі та гострі як голки нитки якихось рослин. Рослина виглядає як пшениця, тільки з довгими волосками. Волосся настільки тонке, що пронизували сандалії наскрізь і боляче впивалися в ноги. Зате нашому Рубі все ніпочому, він як гасав, так і гасає. До нього навіть друг приєднався – чорний собака Бокс. Бокс мав конструкцію пуфика, проте бігав досить швидко. Долина Кохання-2 виглядає досить непогано, має тематичні стовпчики.

Але помітно поступається решті долин. Після недовго треку ми потрапили до розкішного ресторану, де поповнили запаси води, Рубі одразу урвав собі м’яска, а Бокс і зовсім вирішив залишитися. Незабаром ми прийшли на одну з визначних пам’яток – церкву Ель Назара. Вхід не дорогий, по 6 лір, це близько долара. Церква це печера, в якій збереглися фрески на стінах.

Особливістю цієї пам’ятки є господар, який мешкає в сусідній печері. Він любить побалакати. Він сказав, щоб ми після церкви сходили в печеру для голубів, а потім поверталися до нього на турецький чай. У давнину голубів у цих місцях дуже цінували і намагалися розводити якнайбільше, у результаті для голубів відведені цілі печери. Коли ми заходили до церкви, за нами хотів зайти Рубі, він зустрівся з господарем на вході. Я уточнив, що собака не наша, на що отримав несподівану відповідь: “Я знаю, тому вона моя) Вона часто приходить пожити в мене.”. Але найінтригуюче — зараз ми дізнаємося справжнє ім’я Рубі і з’ясуємо наскільки сильні мої екстрасенсорні здібності, які так спритно спали до цього часу, накопичуючи енергію та мудрість моїх років, щоб сьогодні вразити господаря собаки та читачів цієї розповіді. Отже, відведіть дітей від екранів, а леді та джентльмени краще сядьте – відповідь вас може трохи приголомшити.

Хоча когось я обманюю, у такий збіг навряд чи хтось повірить. Нашого собаку, а вірніше собаку господаря звати Финдик! Ех, не запросять мене, мабуть, у битву екстрасенсів.

Долина Земі

Наступна долина була надзвичайно зелена і подекуди болотиста, називається долина Земі. Щоправда, похід через густо заростаючу долину був трохи страшнуватий. Оля з Женею вчора зустріли довгу змію (довгу – за версією Олі). А долина Земі якось співзвучно ще так називається… Проходячи цю долину, ми були напоготові. Але такий зелений маршрут, ще й з річкою, був зовсім несподіваним у цих місцях. Дорогою траплялися чудові печери та підйоми на панорами. У результаті долина нас вивела до міста Учхісар. Це місто у нас із Дашею викликало культурний шок. Здалеку виглядає немов Гоґвортс.

За фактом це сотні невеликих будинків, над якими височіє замок-печера. Вхід за символічну платню по 9 лір (1,5 $). Наскільки все-таки вражає вигляд цього міста. Якби я бачив його у фільмі, то був би певний, що це комп’ютерна графіка.

Підйом не довгий, а з самого верху вся Каппадокія буквально як на долоні. Приблизно в цей момент я почав відчувати, що закохаюся по вуха в цей регіон. Внизу біля підніжжя замку розташовані ще два не менш цікаві замки, в яких можна від душі полазити і повизирати над небезпечними урвищами.

Та й саме місто спроектоване досить вдало, є кілька місць з яких відкриваються прямо ідеальні види на місто і скелю-замок.

Я був такий зачарований краєвидом, що не помітив дерево, обвішане «очками від зурочення». Коли я вдарився головою, очі так загрозливо затремтіли, що мало не почався перший ви історії Туреччини окопад. 

Більша частина дня була позаду, і ми пройшли справді довгий і складний маршрут, але відчувався ентузіазм від побаченого міста, що замість автобуса ми вирішили повернутися до міста через чергову долину.

Іти довелося прискорено, бо грозового вигляду хмара тихенько підкралася до міста. Зі зворотним маршрутом ми не помилилися, Блакитна долина виявилася однозначно найкрасивішою з сьогоднішніх долин. У цій долині дуже незвичайна структура скель, що явно відрізняється від усіх попередніх долин. До готелю добралися менше, ніж за годину, і ми знову в рідній печері. Яррр!!! Цього вечора у нас був справжній бенкет в одному з найефектніших ресторанів Гьореме, ми відзначали День народження Олі.

Ми перепробували весь асортимент турецьких солодощів та найсмачніших місцевих страв. Це був дуже незвичайний день народження, ми ще жодного разу не гуляли на днюсі закордоном))) І знову ж таки найцінніше і неповторніше це обмін враженнями та емоціями від сьогоднішніх маршрутів. Ми сиділи на терасі веселилися і сміялися. Над сусідньою скелею почав сходити повний місяць і навіть був такий момент, коли туристи, які стояли на горі, буквально на секунду майнули на тлі місяця.

З іншого боку, над далекими містами вирувала гроза. Не знаю яким дивом, але мені вдалося вмовити всіх перед сном ще раз зробити невеликий трек і піднятися на оглядовий майданчик, подивитися на блискавки над містом. Але навіть не стільки блискавки, скільки вигляд з майданчика на нічний Гьореме просто зачаровував. І найдивовижніше, що за такого рівня красою навіть не потрібно летіти далеко до Китаю, ось воно все тут, під боком, у Туреччині. Загалом Туреччина вкотре вразила нас красою своєї країни. І перед сном обов’язкові посиденьки із чайком на терасі. Женя того вечора ще пропонував усім скуштувати традиційний турецький напій, але оскільки смак напою дуже вже нагадував розсіл, то напій особливо нікому не зайшов. Натомість у ресторані куштували дуже смачний національний напій із гібіскусу.
Прокидатися о пів на п’яту ранку вже увійшло в норму. Єдиний момент — всім снилися або тривожні сни, або повна маячня. Сьогодні ми вирішили кулі зустрічати з головного оглядового майданчика Гьореме. Було красиво, навіть незважаючи на те, що тут збирається практично все місто, місця вистачає для всіх. Але особисто моя думка — кулі однаково красиво дивитися з різних частин міста, головне забратися вище.

Напевно, це одне з моїх улюблених оповідань, поки я його пишу я знову з друзями в Каппадокії і так не хочеться, щоб віно закінчувалося, але починається наш останній повний день. Шкода, що сніданки в готелі починаються о 08:00. Для нас було б зручніше розпочинати маршрут одразу після куль.

Аванос

До міста їхати хвилин 40-50. Не довго. Розжарений асфальт малює картини озер, у яких відбиваються машини, що їдуть. Які ж прекрасні і небезпечні міражі. День схоже буде спекотним сьогодні. Місто Аванос нам зайшло буквально з першої хвилини. Місто невелике, але є всі необхідні елементи для затишної прогулянки – тіньові алеї, міст через річку, затишна мечеть серед зелених дерев, купа майстерень із горщиками, в майстерні можна заходити і все розглядати.

Ціни на порядок нижчі, ніж у Гьореме. До того ж тут навіть є МакДональдс і Старбакс! Кілька годин погуляти містом просто за милу душу.

Ще ми не змогли пройти повз ресторан, зали якого були зроблені під старовину. Я твердо вирішив, що ми тут маємо чимось поласувати. Буквально в кожному ресторані я пробував сочевичний супчик, до супчику принесли салат, також ми вибрали турецьке тістечко — Бурму. Я довго мучився у виборі між айраном та напоєм із гібіскусу. Після довгих внутрішніх суперечок я зупинився на напої, але незнання турецької тут зіграло проти мене.

Мені принесли велику склянку холодного і гарного розсолу, який нам давав куштувати Женя. Мені здається, що офіціант навіть до кінця не вірив, що я його питиму. Але загалом посиділи позитивно. До речі, ця поїздка є лідируючою за кількістю випитого айрану за подорож. Мене звати Андрій і я айранозалежний!

У цей час Оля з Женею приїхали маршруткою погуляти в Аванос. А ми сіли на ту саму маршрутку і поїхали в напрямку Гьореме. Ми вирушили до місця, яке на карті відзначене як ”Fairy Chimneys”. Ми не були до кінця впевнені, що задум того вартий, але треба ж спробувати. На одному з розвилок я попросив водія висадити нас. Враховуючи міражі на дорогах, вчинок був справді сміливим. Адже якщо спека виявиться нам не по зубах, то наступна маршрутка цією трасою проїжджатиме лише за годину. Ми знаходилися немов у центрі пустелі, безлюдність і самотність скель насторожувала. Але ми пішли у степ у бік самотніх гір. Долина виявилася дійсно вартісною і точно відрізняється від усіх попередніх. Та й взагалі хочу зазначити, у кожній долині є своя родзинка. Здавалося б – однакові скелі, але насправді краса скрізь різна. Тут можна блукати біля підніжжя скель «з шапочками».

Цей вид, мабуть, наймістичніший, як тільки ті камені-шапочки тримаються на гострих піках? Хвилин 40 на маршруті, і ми помітили, що від фінальної зірочки нас відокремлює стіна з гір заввишки до 20 метрів. Але не будемо ж ми через це в обхід йти?! Експромт був ще той, але ми вилізли на стіну! Знов-таки дякую Грі престолів, де було продемонстровано як різна погань підіймалася на стіну.

Якщо вони змогли, то в нас точно вийде. Підйом не сподобався тільки нашому багатостраждальному фотоапарату, якщо в попередніх поїздках його топили, то падіння на скелі для нього було чимось новим. За стіною на наш великий подив було повно людей. Як вони опинилися в цьому безлюдному каньйоні? Ми поспішили спуститися до них. Тут виявився цілий печерний комплекс, причому досить серйозних масштабів, навіть поліцейський має свою печеру. Судячи з підсвічування, вночі тут має бути красиво, але як же вночі сюди дістатися. Налазилися у всіх мислимих і немислимих печерах.

Починаємо виходити і проходимо турнікет та квиткову касу зі зворотного боку. Виявляється, це цілий комплекс просто неба, куди привозять туристів. Вдало ми перелізли через гору. Ну що, пішки до Чавушина! Головне впевнено йти і колись прийдемо. Маршрут до ”Fairy Chimneys” я відношу як один з найбільших, але після долини Шабель звичайно. У Чавушині ми відразу прийшли в нашу улюблену кафешку, де зависають горобці, везуть їжу з іншого ресторану, але дуже смачно готують. Передих у нас був дуже довгий. Скелелазіння під літнім турецьким сонцем гарненько вимотують. Проте варто пам’ятати, що в Каппадокії ми можливо єдиний раз у житті і все, що ми не встигнемо за цю поїздку, залишиться навіки незвіданим. У Гьореме було два шляхи: прямий на маршрутці або п’ятикілометровий через долину Кохання-1, а потім ще годину Голубиною долиною. Тверезо зваживши сили, ми прийняли рішення, що зайві п’ять кілометрів по долинах нам не завадять. Але було одне Але. Схоже сьогоднішній прогноз погоди не помиляється і в бік нашого готелю рухається дуже чорна хмара. Правда хмара поки що далеко, може встигнемо проскочити. А якщо не встигнемо? То доведеться шукати собі затишну печеру. Дорога красива і мальовнича, пшеничні поля на тлі грозового неба.

І тут фотик нам сказав: “Знаєте що, напевно далі ви йдете без мене, я побачив у цьому світі досить вжжжшшшшшрррр…” Упс! Тільки не зараз. Потрібно терміново оживити його! У результаті допомогла трансплантація об’єктива (в сенсі відключили і назад підключили) і наш друг знову з нами. Для переходу в долину Кохання-1 треба було піднятися на гірський хребет. Поки ми туди впевнено йшли, проходили повз групу турків. Десять чоловіків і жінок, що стояли біля машин, здивовано дивилися на нас. Коли ми піднялися на гору, то зустріли настільки чорне небо з потужними гуркотами грому, що вирішили терміново коригувати маршрут. Долини 100% пройти не встигнемо. Потрібно бігти до готелю. Карти показали, що горами хвилин за 40 дістанемося. Женя написав, що вони зараз йдуть у долину Кохання-2. Але та хоч біля готелю ризики начебто не критичні.

Чим швидше ми йшли у бік готелю, тим більше нас насувалися хмари з боку готелю. Коли залишалося йти хвилин 20, почав здійматися сильний вітер. З неба почали падати великі краплі. Я відправив Олі з Женею у вайбер повідомлення “Біжіть!” і ми з Дашею щосили побігли у бік міста. До речі, пробігали чудовий тематичний парк зі скелями, але було не до нього. Наче й відходили вже три дні по горам і долинам, а в такій ситуації сили швиденько знайшлися на добрий спринт. Варто було тільки зачинити двері рідної печери, як на місто обрушилися місцями град, місцями злива. У місті вимкнулась електрика. Печера наших друзів була порожньою – це поганий знак. Женя відписався, що вони майже добігли до готелю і чекають у Сараї. Це ресторанчик недалеко від нас) До вечора дощ вщух і настав час відсвяткувати черговий день, цього разу навіть без розсолу!

Рівно о пів на п’яту будильник розбудив нас і сказав: “Пора!”. До таксі у нас ще було повно часу, щоб останній раз помилуватися кулями, що підіймаються в небо. Фінальним майданчиком ми вибрали долину Шабель.

Тим більше дорогою є ресторанчик зі смачним фастфудом. Долина — порожня, вибирай собі пік будь-якої гори і всі кулі тільки твої! У нас був дефіцит теплого одягу, тому щоранку я виходив укутаний у плед з готелю, плед був настільки тематичним, що я себе уявляв у ролі Джафара з Аладдіна.

Навіть машина, що проїжджала повз сповільнилася. Водій глянув на мене, а я йому схвально кивнув. Я так і не зрозумів, що я схвалив, але водій з піднятим настроєм піддав газу і поїхав далі.
Дорога назад пройшла без особливих пригод. У ресторані на автовокзалі Анкари нас вже зустріли як рідних, офіціант був щиро радий, що ми повернулися, щоб ще раз скуштувати найсмачніший Іскандер кебаб та кьофте.
Ось така у нас вийшла динамічна поїздка, п’ять днів пройшли немов пів року, за рахунок ранніх підйомів дні були надзвичайно довгими, за рахунок турецької кухні нескінченно смачними, завдяки кулям фантастично гарними, завдяки друзям – теплими та особливо веселими.

Шкода, що фізично не можна повернутися у віртуальну реальність своїх спогадів і знову побувати там за тим самим сценарієм. Цей острівець теплої та затишної поїздки з нашими друзями завжди плаватиме десь у просторі та підігріватиметься нашими спогадами.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 13.06.2019 – 18.06.2019
Тривалість: 4 повні дні
Авіаквитки: Мау
Печери: Booking
Екскурсії: Все самі, кулі замовляли в готелі
Складність поїздки: 5/10 (середньо)

Це була чергова затишна подорож до однієї з улюблених країн. Як завжди, акційні квитки були куплені ще минулого року, за чотири поїздки до цієї. Час вильоту неквапливо наближався. Почалися перетини з іншими заходами. Поїздка частково перетнулася одразу з двома корпоративами у різних місцях. На один із них ми поїхали, захопивши із собою рюкзачки. Корпоратив був веселий та активний, їхати зовсім не хотілося. Але довелося) Зрештою у нас було з балу на бал. Традиційний релакс у лаунж зоні мастеркарда і ми в повітрі. У нашому літаку був овербукінг, тобто місць було продано більше, ніж є. Причому ми потрапили до групи ризику, тому що наша онлайн реєстрація анулювалась у тому числі. Але на щастя авіакомпанії для нас із Дашею місця таки знайшлися. Далі переді мною стояло важливе завдання, я хотів бути чарівником, але за правилами карти міг вибрати лише варвара. Весь політ тривала битва в Герої Меча і Магії 2. Літак почав знижуватися, стюардеса увійшла в моє становище і дозволила мені продовжувати гру, але без навушників. Якраз до приземлення я переміг! Ми прилетіли вночі, місто нас зустріло дуже красивими сяючими житловими масивами. Можливо вдень ці висотки виглядали не дуже, але вночі підсвічування творило чудеса. Оскільки з аеропорту міський автобус ходить цілодобово, дістатися до готелю в центрі не важко. Готель мав безкоштовну послугу “Швидке заселення”. Послуга полягала в тому, що нам о першій ночі двічі змінювали номер, тому що не працювали кондиціонери. Але ж це пригоди, без яких було б нудно. Ще й ліфт заглючило, і він зупинявся на кожному поверсі дев’ятиповерхового готелю. Натомість під час поїздки грала настільки мотивуюча музика, що зупинки здавались чимось урочистим.

Почали ми дослідження міста з головної мечеті. Розміром та декором мечеть приємно вразила.

Було доволі безлюдно. За великим рахунком, Анкара — це місто нічного життя, до другої половини дня тут спекотно і тихо. У місті величезна кількість парків із класними фонтанами.

Денне гуляння містом в основному зводилося до гуляння парками та вуличками з місцевими ринками. Ми також вилізли на фортецю. З фортеці відкривався вид на всі райони столиці.

Дуже виділявся найбідніший район. Спочатку нам місто не здалося нічим особливим, просто собі містечко з парками. Але варто було лише спекоті трохи зійти і думка кардинально змінилась на кращу. Найбільший пік сонцестояння ми перечекали у готелі. Дорогою до готелю дуже смачно поїли традиційної кухні у місцевій кафешці. У Туреччині несмачно поїсти дуже складно, особливо коли в меню є Іскандер кебаб) Даша взагалі заявила, що у неї був найсмачніший шиш таук за наш п’ятирічний досвід.

Пригоди у метро

Отже, сонце трохи послабшало, тепер ми вирушимо в далекий район Кечіорен. Спустилися до метро. Турнікети вимкнено, за вхід платити не треба. Ну ок, схоже на свято. Висить карта з двох ліній, серед яких немає нашої станції. Менеджер подивився куди нам треба і сказав, що це станція Анадолу на цій гілці. На карті Туреччини цієї станції взагалі немає. Приїхали до Анадолу. По GPS ми знаходимося на станції з іншою назвою. І зовсім не тією, що нам треба. Менеджер турецькою пояснив, що треба проїхати у зворотному напрямку, проїхати станцію, з якої ми почали і дістатися до Кизилай. Там пересісти та доїхати до станції AKM. Щось дивне, ну ок. Поїхали назад. Пересіли на другу гілку. На цій гілці у схемі метро вже присутні не дві, а три гілки. Серед яких нашої станції досі немає. Тепер у гілок інші кольори. Причому є гілка, яка переходить з одного кольору до іншого. Все ускладнювалося тим, що ми не знали де дивитися напрямок гілки, але нам у цьому щастило. Доїхали до станції AKM. Там на нас чекала схема, на якій є загадкова четверта гілка, але оскільки вона по суті п’ята (адже є гілка з двох кольорів), то на гілку M5 вказівника немає. Ми інтуїтивно вибрали гілку-кандидата, але дідусь турецькою сказав, щоб ми перейшли на інший бік. З іншого боку гілка мала інший номер. Турецький чоловік рекомендував нам перейти ще раз на протилежний бік. Чоловік здався переконливим, ми ще раз перейшли. Але дідусь позицію не здавав. Побачив нас знову на платформі, підійшов і почав доводити, що так ми не досягнемо мети. Як аргумент він покликав ще одного діда, і вони вдвох на прекрасному турецькому нас переконали все-таки знайти містичну гілку. Побродивши серед чотирьох ескалаторів, ми побачили таємний прохід. Через п’ять хвилин бродіння тунелем ми вийшли на ще одну гілку, яка була відсутня у всіх попередніх схемах. На ній була потрібна станція. Тепер треба вгадати із напрямком. Але поточна станція схоже кінцева, оскільки з одного боку тунелю є глухий кінець. Поки ми чекали, поїзд приїхав на колії іншого напрямку. Весь народ що чекав на поїзд у першому напрямку різко побіг у поїзд з другого напрямку. Ми побігли за натовпом. Завдяки нереальному успіху ми таки дісталися загадкової станції. Насправді турецький метрополітен припас ще пару сюрпризів і на наступний день. 

Вийшли із метро. Цей райончик був значно красивіший за попередні. Але найкрасивіше була за спиною. Це був великий та широкий водоспад серед міста. Він явно був штучний, але виглядав дуже ефектно. Причому радісно було гуляти як знизу, та і нагорі.

Водоспад був багаторівневий, великий та ділився на окремі. Внизу одного з водоспадів знаходиться сквер з озером, мостами та місцевими жителями – качечками.

Нас водоспад настільки вразив, що ми одразу пробачили Анкарі монотонність ранкових вулиць. І вже не було сумнівів щодо правильності поїздки. Найцікавіше, що водоспад ніде не фігурував у путівниках. Про нього я дізнався випадково, побачивши його на одній із фотографій гугл карти.

З водоспаду відкривається вид на гору, на вершині якої знаходиться гарна будівля, і там теж водоспади. Як же тут гарно! Ще й захід сонця додає свою нотку романтики. Перебралися з однієї гори в іншу. Будівля виявилася виставковим центром. Вхід вільний. Усередині теж гарно полазити, та ще й на дах можна вийти.

На вершині гори розташувався ресторан казахської кухні. Тут ми й зупинилися повечеряти в променях сонця. Панорама на водоспад, сонце, романтика! Коли сонечко сховалося і місто почало занурюватися в нічне царство, увімкнулося підсвічування на водоспади.

Тепер вони ще й переливались різними кольорами. Причому вся краса цієї пам’ятки в тому, що вона саме в Анкарі, там, де ми найменше очікували таке творіння побачити) Крізь район проходить вузька річка. Уздовж річки кілометрами зона відпочинку. Місто ожило. Люди повибиралися на галявинки і в альтанки. Діти купками бігали та грали. Ми пішли гуляти річкою та приймати атмосферу.

Там ще й вольєри з тваринами були. Причому тварини вночі не надто поспішали спати. Загалом висновок такий, влітку Анкара – нічне місто. Гуляти можна було нескінченно, поки ноги зовсім не почали втомлюватися. Ближче до півночі ми почали повертатися до центрального району з готелем. Людей ставало дедалі більше. А на нашій зупинці натовп був уже зовсім густий. Виявилося, що сьогодні річниця спроби військового перевороту та всю ніч будуть мітинги на центральній площі. Спати під мітинги та співи було важко.

Знову ранок. Незабаром буде спекотно. Ми заскочили в автобус та поїхали на околицю міста. Там є велике озеро, де можна покататися велосипедами. Але до озера ще треба пішки пройти близько трьох кілометрів. Коли ми вийшли з автобусу, нас чекав сюрприз у вигляді дуже крутого серпантинного спуску вниз. Це означає, що в пік спеки доведеться багато йти вгору. Але впевненість у тому, що здійснимо автостоп зашкалювала. Далеко йти не довелося, перший автостоп нас сам знайшов. Це було таксі, в якому їхали туристи з Канади. Побачили нас самотньо блукаючих в сторону озера, зупинили таксиста і помахали, щоб ми до них заскочили. Дівчина запропонувала по дорозі назад, скинутися і поїхати разом, у неї є місцевий телефон і номер таксиста. Взагалі супер все вирішилося!

Так само дівчина з великим нерозумінням поцікавилася, а як ми спочатку планували повернутися назад. Але відповіді особливо і не було, в принципі взагалі ніяк) Домовилися з дівчиною на певний час, взяли велосипеди в оренду (3$ за годину) і помчали вздовж озера. Забавний факт, але за всю дорогу треба було практично завжди їхати вниз кільцевим маршрутом. Закони фізики тут не працювали.

З цікавостей були черепахи, які ліниво переходили дорогу. Уздовж озера подекуди були кафешки на відкритому повітрі для передиху. На одному з них ми відпочили, і я від’їдався морозивом. У той момент воно мені дуже добре йшло. Дві години на озері пролетіли як п’ять хвилин. Дівчина нам повідомила, що вирішила ще навернути коло, тому наша спільна зворотна поїздка скасувалась.

Але нічого, зараз щось придумаємо. Я махнув рукою першій же машині. І за хвилину ми мчали з вітерцем по серпантину. Чоловік з радістю погодився підвести і наполягав, що він це робить безкоштовно. Які ж турки прикольні. Принаймні ті, що не пов’язані з таксі та готельним бізнесом. Причому не так багато країн, де менталітет людей дозволяє брати попутників. А в Туреччині це вже другий із двох разів, коли ми користуємося успішним автостопом. Чоловік довіз нас до однієї з зупинок, звідки ми легко дісталися готелю. Сонце було у зеніті. Потрібно терміново поїсти і під кондиціонер перечікувати 35 градусну спеку. Хороший кебаб під кухоль розливного айрану пішов на ура! Коли ми замовили айран, офіціант із нами заговорив максимально висловлюючи свою повагу.

Годинку повалялися, можна вибратися далі. На вулиці не те що спеки не було… йшов конкретний дощ! Це було несподівано. Довелося ще в лобі сидіти чекати. Але особливо довго чекати не вийшло. Оскільки нас піджимав ранній час закриття мавзолею Ататюрка. Дощ наче увійшов у наше становище і припинився рівно на ті 20 хвилин, які нам знадобилися, щоб дістатися мавзолею. А ось потім як почалася злива – мало не здалося.

Мавзолей вразив своїми масштабами. Виглядає дуже ефектно. Ще й зміну варти під зливою подивилися. Разом із кінцем зміни варти закінчився і дощ.

Небо знову безтурботно блакитне. Від мавзолею простягається довга алея з кам’яними левами. Збоку від алеї стояв автомат із напоями, який нещадно забрав у туриста одну ліру.

На вечір ми запланували повернутися до району з водоспадами. Та ось невдача, треба ще раз проїхати на метро. Все пішло не так, коли ми переплутали станцію. Цього разу на нас чекали такі пригоди як перехід з однієї платформи на іншу через поїзд, що стоїть, так, щоб зайти відразу в інший поїзд. Тобто платформа була потрійна і два поїзди, що належали різним гілкам, відразу. Потім на одній із пересадок ми помилково сіли не в той напрямок, але поїзд чомусь поїхав у потрібний нам бік, незважаючи на електронну вивіску у водія та електронне табло всередині вагона. Причому люди зовсім не здивувалися. Вони якимось магічним чином знали, що вивіски та електронні вказівники напряму показують неправду. На одній зі станції по карті відразу зустрічаються дві гілки у горизонтальному напрямку. Цікаво, які дива туристів там чекають? У цей раз ми вийшли прямо біля парку, назву якого неможливо прочитати “Gökçek Park”.

Парк, як і всі попередні парки, був дуже милим. У ньому було багато фонтанів і навіть водоспад із печерою. У парках турки розуміються. Порелаксував. Почали повільно рухатися у бік водоспадів і заразом у пошуках ресторанчика для вечері. В одному з ресторанів був такий нав’язливий сервіс, що золоту табличку у Фреймут вони б силоміць видерли. Надовго ми там не затрималися. Поруч був маленький, але на вигляд затишний ресторанчик. Там ми і зупинилися. А оскільки почалася чергова злива, ми ще й нікуди не поспішали. Крім нашого замовлення нам на стіл поставили салат і три види закусок. Коли ми доїли найсмачнішу, нам принесли ще таку саму. Потім принесли наше замовлення. Коли ми доїли, нам принесли кавун. І уточнили чи не хочемо ми чаю. Даша сказала, що може пізніше, але чайок нам тут же принесли, а на додаток ще кавуна. Було досить мило. Але коли з’ясувалося, що в рахунок вони це все не включили, ми просто були вбиті на повал атмосферністю закладу. Дощ закінчився і можна було гуляти далі. До самої ночі ми знову бродили вздовж річки і раділи Анкарі та її мешканцям. На районі біля нашого готелю проходили також масові гуляння. Нічне життя міста – це чудово! Подивився на годинник, мене накрило те саме почуття, коли ти в іншій країні і треба йти спати, а через 12 годин я буду вже огірком і працюватиму в офісі. Анкара нас настільки не хотіла відпускати, що в аеропорту з’ясувалося, що рейс затримано на 2:30 години))) 

Це був один з найкращих вікендів цього року! Анкара пречудова!

Інформація про подорож

Дата подорожі: 14.07.2017 – 17.07.2017
Тип поїздки: Вікенд
Тривалість: 2 повні дні
Авіаквитки: МАУ за 8 місяців
Складність подорожі: 2/10 (легко)

Ця історія, як і багато інших, почалася близько року тому. Наші добрі знайомі запросили пожити у них тиждень у Кракові. Дітям буде весело, та й чого б не злітати зайвий раз? Вирішено, ми взяли квитки. Пройшов рік, вся родина знайомих хворіє на вірусну ангіну. Все починає вказувати на те, що їхати не треба. Рейси авіакомпанії МАУ вже зсунуті і відповідно можна повністю повернути гроші за квитки, втративши 19 євро на одному візейрівському квитку, який було взято для того, щоб я зміг прилетіти до початку робочого дня.
До поїздки – день, житло невиправдано дороге. Бронювання проходить теж із якимись ускладненнями. Можна значно скоротити поїздку, але тоді буде у Кракові лише день. Та й у Кракові ми взагалі вже були не раз. Але, найголовніший момент – йдеться не про речі, які потрібно повернути в магазин, а про подорож. А скасовувати подорож – не комільфо! Вирішено, летимо у будь-якому випадку!

Приблизно півтора року тому Михайло заявив, що мріє подивитися Краків. Ми вирішили цю подорож зробити сюрпризом, про який він цілий рік нічого не знав. Даша просто запропонувала ввечері поїхати подивитися в як в Борисполі літають літаки. Є речі, від яких Мишко точно ніколи не відмовиться – покататися трамваєм, подивитися на поїзди і подивитися на літаки. Тим паче можливому майбутньому пілоту вже можна починати вивчати траєкторії зльотів. Дійшли до самого прикордонного контролю. Даша непомітно включила запис відео, а я Мишкові запропонував блискучий план “Слухай, а давай замість того, щоб у понеділок, вівторок і середу йти до школи, краще полетимо до Кракова!”. Мишко буквально заціпенів і дорослим рішучим голом сказав, що згоден. Я уточнив, чи точно він згоден, Мишко підтвердив ще раз. Потім було питання на якій моделі літака ми збираємося летіти, з ким і коли. Я говорю, що прямо зараз. Мені здається, Мишко вже коли у літаку сидів не до кінця усвідомлював, як так склалося, що ми летимо до Кракова. Але Мишкові не звикати, то я його якось у дитячий садок повів, а в останній момент запропонував замість садка піти покататися на трамваї і сходити в Макдональдс на картоплю фрі (у мене тоді був вихідний). То його якось Даша відвела до садка у неділю першого квітня. Загалом Мишкові з нами не скучно. У літаку одна жінка уточнила куди саме ми прямуємо і чи точно лише до Кракова? Ми з Дашею трохи здивувалися, потім вона сказала, що читає наші розповіді) Весь політ я сяяв яскравіше за місяць. Навіть коли в Кракові лягли спати, світло мого сяйва Даші з Мишком заважало спати. 

Ойцовський національний парк

Ось вона цьогорічна золота осінь. Без своєї машини до парку потрібно добиратися автобусами з пересадкою. Причому один із них ходить раз на 2,5 години у вихідні. Коли ми їхали до парку, то дивом потрапили на зупинку за дві хвилини до автобуса. Про те, що нам так само пощастить по дорозі назад ми й не сподівалися. До речі, й правильно робили. Парк справді вражаючий і просто ідеальний для зустрічі золотої осені.

Я вже неодноразово писав, що поважаю Польщу за те, наскільки там багато природи. І навіть цього разу Польща не підвела. Перше, що впало у вічі – велика кількість грибів. Я не думаю, що це були їстівні гриби, інакше їх не могло бути так багато.

Але густота була настільки високою, що іноді на них випадково наступали. Парк дуже просторий з безліччю стежок і навіть гір. Якщо втомився милуватися низинами, можна піднятися на гору і вже дивитися на все з висоти. Причому в парку є ресторани на будь-який смак та гаманець. Найчастіше в ресторанах готують знамениту місцеву рибу, але черга, яку потрібно відстояти за рибою, не сумісна із кількістю днів у нашій поїздці. Довелося від риби відмовитися та задовольнятися піцою та варениками. Сам парк справляє справді сильне враження, ось туристи прилітають літаком у Катовіце і їдуть до Кракова, а краще б до Ойцува. Нам як шанувальникам природи дуже зайшло.

Але є невелика складність. Зв’язок практично не ловить і, відповідно, немає інтернету, автобуси на вихідних ходять з дуже великим інтервалом. Коли ми вирішили, що нагулялися, парк нас відпускати не став. До наступного автобуса ще більше двох годин. До Кракова пішки 20 км.

Ми вже морально приготувалися до довгого походу у бік Кракова. Але один поляк нам порадив дійти ще далі. За три кілометри є місто Скала. Там більше шансів упіймати автобус. Поки чоловік нам це пояснював, двоє індусів на зупинці з надією дивилися на нас. Я їм переклав, що є дві новини, автобус таки буде, але за дві години, а ось в іншому місті – швидше. Ну Скала, то Скала – вперед! Похід в інше місто зайняв понад годину. Ми підійшли до зупинки, індуси також. Під’їхала машина і водій висадив ще трьох індусів. Потім приїхав автобус і навіть там сиділи корінні індуси. А ще вранці ми фоткалися на початку парку теж з індусами. Загалом це був польський парк з індійськими нотками. В принципі, той індус не планував зі мною фоткатися, але він сидів на асфальті перед фотографом, і йому для симетрії явно не вистачало одного українця спиною до спини. Все-таки ми одна індійська сім’я і таке інше. Поки їхали в маршрутці трохи подрімали і були готові продовжувати гуляти. Вечеря у нас була традиційно в барі Млєчному. Вирішили подивитись його рейтинг на гуглі – 4,0. Доки дійшли рейтинг став 3,9. Хтось прямо перед нашим приходом розмістив гнівний відгук про хамство та непривітність. Коли ми зайшли чомусь весь персонал поводився як зайчики, у хорошому сенсі цього слова)))

Скільки разів ми були у Кракові, але жодного разу не відвідували підземний музей. Хоч уже й відчувалася втома, але в музей вирішили заглянути. Нам сподобалося. Звичайно, бувають музеї насиченіші, але цей доволі сучасний. З купою інтерактивних інсталяцій. Мені особливо сподобалося, як я зайшов за ріг, а там на відео середньовічна полька свариться з чоловіком. А потім чоловік помічає мене і починає кричати, щоб я провалював, тут нема на що дивитися))) На завершення сьогоднішнього 19-кілометрового пішого маршруту Мишка чекало польське морозиво-ріжок. Втім, я теж з радістю поласував. Як же мені воно подобається, шкода, що місць із продажем саме цих ріжків стало значно менше.

Наступного ранку ми почали з єврейського кварталу Казімєж. В принципі, ми не знали, що він єврейський, але написи на івриті, і стара синагога дуже натякали на це. А потім проїхав туристичний електрокар із рекламою прогулянки єврейським кварталом. Загалом наші припущення виправдалися. І райончик справді крутий. Ось чесно, мені він більше подобається, ніж центральне старе місто. У другій половині дня ми вирушили на місцевий кар’єр Закшувек із блакитною водою.

Але цього разу був рідкісний випадок, коли сонця було багато. Дуже яскраво світило і весь час у вічі, мабуть, тому кар’єр не дуже зайшов. Хоча виглядає справді непогано. Зате на заході погуляти по Вавельському замку і Плантам було в задоволення.
Ми раніше завжди з Польщі привозили сири, причому брали не конкретні, а просто на око. Але за останні роки у Києві реально стало продаватися багато смачного польського сиру. Ми вирішили зробити тест, купили у Польщі такий самий сир, такого ж виробника, що ми купуємо вдома. Результат дуже здивував – у Києві польський сир смачніший. Як це? У мене є тільки одне пояснення, може, поки він до нас доїжджає ще більше витримується і стає більш насиченим на смак. Але це відкриття справді суперсько-радісне.

Ось моя невелика поїздочка і закінчилася, вранці за стандартною схемою на літак, з літака на роботу. А то завжди київські маршрутки забиті, краще вже відразу на літаку. Ще й пролітає поряд з офісом. Летіти лише годину. Треба прилетіти і швиденько мчати до офісу, щоб не пропустити ранкові збори.

Пілот нас усіх вітає і каже, що через погодні умови, можливо, доведеться летіти до Львова. Який ще Львів?! У мене робота не там! Потім умови покращилися, і ми полетіли до Києва. Але оскільки через сильний туман сідати не можна було, то капітан повідомив, що протягом години повідомить нам, де ми зрештою сядемо, у Києві чи Львові. На щастя, це був таки Київ. Ми приземлилися за 3 хвилини до початку зборів. Тому на зборах я вперше був віддалено присутній прямо з літака в гарнітурі. Навіть на прикордонному контролі дозволили не знімати гарнітуру. Виглядав я збоку жахливо пафосно. На ділі звичайна планерка)))
Даша з Мишком прилетять аж у середу. Але ми тоді ще не знали, що туман розвіявся ненадовго і триватиме щонайменше тиждень…

Інформація про подорож

Дата подорожі: 18.10.2019 – 21.10.2019
Тип поїздки: Віддалена робота
Тривалість: 2 повні дні + Даша з Мишком на 3 дні більше
Транспорт: МАУ + Wizz Air
Складність подорожі: 2/10 (Легко)

Як описував у розповіді про Прагу, для економії відпустки ми вирішили спробувати режим Work and travel. Відтворивши на ноутбуці тестове середовище своєї компанії, я був повністю готовим до віддаленої роботи. Єдиний момент – ми літаємо без багажу, а у Wizzair безкоштовно можна пронести лише одну одиницю маленької ручної поклажі. Сумка з ноутом явно не писалася до наших двох рюкзачків. В аеропорту необхідно було пройти дві інстанції не засвітивши сумку з ноутом, інакше доплата виявилася б дорожчою за самі квитки, які коштували по 375 грн з особи в один бік. На щастя недавно ми дивилися фільм про фокусників “Ілюзія обману 2”. Це був справжній магічний дебют! В який момент правильно повернутися до перевіряючих боком. І ось я вже сиджу в літаку з ноутом, радості не було меж! Тепер треба лише швидко долетіти до Польщі і встигнути до початку робочого дня вийти в онлайн. Та вийшла проблема, мало того, що літак вилетів на пів години пізніше, так ми ще прорахувалися з переведенням часу. Ми селилися у друзів, на візовому контролі я подав папірець, на якому надрукував адресу та номер телефону наших друзів. Офіцер помітив, що це не броня готелю, ми з ним погодилися на всі сто і він нас пропустив. Допомогло те, що за мультивізою це був не перший в’їзд, інакше довелося б бронювати напевно готель. Далі треба було дістатися з Катовіце до Кракова. Ціни на маршрутки були дорожчими, ніж пропонували в літаку, але Даша сторгувалася. У Маршрутці є Wi-Fi і вуаля я в мережі! 

Їхати треба було далеко від автовокзалу і ми мали чітку інструкцію на якому автобусі. Ми поцікавилися “де зупинка нашого автобуса”. Від місцевого водія ми отримали виразну польську відповідь на тему: – “Ліквідовано!”. Автобус скасували, таксист відмовляється везти за лічильником, тарифи якого написані на банері на його машині. Другий таксист попався більш доброзичливий. У підсумку ми доїхали за 200 грн замість 325, як хотів попередній таксист без лічильника. Заселилися! Продовжилися робочі будні, але зате є вечори! Вечори у Кракові! Оскільки зсув був на годину вперед, то в нас до вільного вечора на автоматі додавалася годинка. Віддалено працювати виявилося легше, ніж я собі уявляв. Тепер кількість поїздок у п’ятому сезоні можна ще більшою зробити! Вдень я офісний працівник, увечері – мандрівник! У Даші ж була повна відпустка, тому Даша для себе відкривала Краків удвічі активніше.

Знайомство зі старим містом

Спочатку наш друг Сашко нам влаштував екскурсію по передмісті Кракова, повівши вздовж річечок, справжньої краківської кропиви та інших чагарників. Коли ми нарешті перейнялися польською природою, він нас посадив на автобус до центру. В автобусі була дилема з оплатою проїзду. Проїзд оплачується в автоматах, які бувають різних типів і, відповідно, вимагають різний вид оплати. Одні приймають монети та картки, інші тільки картки. Нам якраз попався той, що інший. З жменею заготовлених монет ми були безсилі. Єдиний спосіб оплати – картку автобус не прийняв, бо я забув про пін-код. Коли я пін-код згадав у зворотному автобусі, профіту все одно не отримав, оскільки банк блокував транзакції. У Києві я вже з’ясував, що Польща входить до зони ризику і деякі типи транзакцій по карті за замовчуванням заборонені (Станом на 2023 рік цих обмежень вже нема). У результаті проблему часто доводилося вирішувати проханням заплатити за нас інших пасажирів, а ми їм віддавали вже монетами. З типами квитків було теж не все прозоро, треба було купувати по хвилинах на 20, 40 чи 90 хвилин. Причому, якщо купиш на 20, а автобус потрапить у пробку – твої проблеми. Нам до центру їхати було 15 хвилин.

Загалом кожна подорож в автобусі це були цілковиті пригоди. На кожній зупинці висить розклад. Причому якщо ти спізнюєшся кудись, то автобуси, відчуваючи твій страх, навмисно спізнюються відносно графіка. Діставшись центру міста, ми почали знайомство з краківських плантів. Це довгий парк, навколо колишніх стін старого міста. Планти зелені і завжди раді сховати туристів у своїх заростях. Старе місто чимось схоже на Львів та інші європейські міста, проте в ньому є щось таке, від чого хочеться повертатися і повертатися сюди. Вся справа в центральній площі та гулянні людей. Іноді організовувалися цілі концерти вуличних музикантів. Вже не вперше зауважуємо, що вуличні оркестри виконують твори класиків набагато цікавіше, ніж на концертах у філармонії.

З польською кухнею ми мали знайомство в одному з фудкортів. Кухня, як завжди, сподобалася. Якось уже зовсім потемніло. Оскільки це був перший з багатьох вечорів, то ми тинялися без особливого плану. Подивилися нічний замок і спустилися вниз гуляти вздовж річки Вісли. На іншому березі якраз злітали величезні повітряні кулі. Догуляли ми зовсім до темряви.

Вранці мене розбудила Даша, повідомивши, що за 5 хвилин починається робочий день. Віддалено працювати, звичайно, цікаво: прокинувся, почистив зуби, і ти на роботі. Можна було б списати, що на транспорті не доводиться добиратися і можна довше поспати, але де там, часовий пояс був зміщений вранці не на нашу користь. Цей вечір та супутні вихідні ми присвятили Празі.

Я прокинувся від того, що яскраве сонце світило прямо на наші з Дашею сидіння. Навколо були поля, наш нічний автобус мчав на повній швидкості назад до Кракова. Планшет вже зовсім розряджений, оскільки перед сном вирішив переглянути фільм Готель Гранд Будапешт. Біля кожного сидіння була розетка. Дуже зручно, коли не паришся в дорозі про заряд девайсу на якому GPS та карти. Мене знову вирубило. Наступного разу я прокинувся, коли автобус під’їжджав до зупинки. Сонцем уже й не пахло, сірі хмари наче підкреслювали сірі робочі будні. Дісталися автобусом до хати і знову на роботу. Той тиждень, який я собі виділив для віддаленої роботи, виявився повним мітингів. У Сашка з Олею склалася незалежна одна від одного думка, що моя робота полягає в нескінченних розмовах з кимось з офісу. Причому спочатку це сказав Сашко, а через 10 хвилин це повторила Оля, що повернулася з вулиці. Було трохи дивно брати участь весь день у зустрічах, коли ти перебуваєш за 850 км від точки збору. Але сучасна техніка творить дива. Шкода голографічної камери не було, а хоча може і на краще. І знову вечір!

Соляні шахти

Одних вечорів критично не вистачало, щоби повністю відчути країну, але ми намагалися як могли. Не втрачаючи жодної хвилини, ми дісталися залізничного вокзалу і поїхали до міста Велічка. Там великі підземні шахти, в яких видобували сіль ще купу століть тому. Увечері вибір мови для екскурсій був невеликий. Ми обирали між польською та ніякою. Вибір був очевидним. Даша якимось дивом дуже легко вловлювала в мові коріння споріднених слів, для мене це було немов китайською. Але суть була одна – все добре. Ми уявляли соляні шахти трохи інакше, ці були схожі більше на кам’яні, але їхні розміри та глибина неймовірно величезні. Це було справді вражаюче. Ще там можна було одержати досягнення, поївши у ресторані на глибині 125 метрів під землею. Що я із задоволенням і зробив. Досягнення відзначив півтора порціями вареників (по-польськи «пєрогі») з якимись смачностями всередині. Поки дісталися назад до Кракова, було вже пізно, ще й ногу підвернув, поки бігли до потягу.

Ранок. Робота. У віддаленій роботі є так само принадність у тому, що обідати можна не відриваючись від роботи, економлячи собі годину часу або навпаки подрімати під час обіду, адже все, що потрібно зробити – відкинутися на диван від ноута. Для підтримки бойового духу Сашко теж весь тиждень працював із дому, у нас був справжній коворкінг. Подрімавши під час обіду, мало не проспав черговий мітинг, добре, що Сашко розбудив. Тим часом Даша зранку вирушила на Free walking tour в центр. У мене був індивідуальний вечірній тур від своєї дружини. Даша мені переказала і показала найкращі моменти. Цього дня ми відвідали Краківський замок.

Знову ж таки ми не особливо ганяємося за архітектурою, але замок сподобався. Одночасно різні правителі добудовували всередині каплиці у різних стилях, модних того часу, у результаті вийшов досить цікавий комплекс. Ще цікавий момент, що першого дня проходили на набережній статую дракона, яка, як виявилося, вивергала полум’я кожні 15 хвилин.

Я не можу зрозуміти, як ми так проскочили чітко у цьому проміжку. Але Даша на фрі волкін турі бачила полум’я. Вечеряли ми в кафе «Бар Млєчний», яке частково має підтримку від держави та дуже демократичні ціни. Одна складність — страви треба замовляти з меню польською мовою і не завжди можна зрозуміти, що саме ти отримаєш. Багато слів і коренів перетинаються з українськими, але мають зовсім протилежні значення. Добре хоч у межах меню все було точно їстівним. 

У мене старе місто Кракова асоціюється з великим концертним простором, навіть описуючи кафешку одразу згадується та музика флейт та віолончелей із вулиці. Ми навіть музичну скриньку батькові купили. За замком розташований досить цікавий для прогулянок район Казімєж. Цього вечора ми також детально досліджували інший берег Кракова, відкривши для себе красиву церкву, та безліч мостів.

Причому один із мостів із підсвічуванням нас не хотів відпускати. Спроби повернутися по GPS в старе місто закінчувалися поверненням до початку мосту. Причому спроб повернутися до старого міста було зроблено кілька. У результаті ми відпочивали на лавці, спостерігаючи за річкою. Знову ніч та знову треба спати. У робочий режим я вже втягнувся і почав шкодувати, що взяли режим out-of-office лише тиждень. Я реально боявся, що буде складнувато. Даша, що повернулася вдень із зоопарку, розрекламувала мені смачні млинці з сиром, які там продаються. Наш вечірній маршрут якраз лежав через зупинку із зоопарком. Біля будиночка з фастфудом стояли дитячі атракціони, які час від часу зазивали своєю музикою. Вдень млинці купувала Оля, яка розмовляла польською. Продавчиня якраз саме цю мову й розуміла. У меню схожого нічого не знайшли. Оладки, млинці, панкейкс, світ, у відповідь на всі ці слова продавчиня мовчки дивилася на нас. У мене вже був страх що не скуштую цих легендарних млинців. У якийсь момент запанувала мовчанка. Один з атракціонів почав голосно грати ковбойську музику додаючи ситуації більше драматизму. На щастя, контакт стався за словом “Сир”. Жінка його конвертнула у “Сер” зрозуміла, що йдеться про “налесники”, які висіли в окремому меню на стіні. О так, вони були шикарні і коштували всіх зусиль. Далі нашою метою були кургани, вірніше один із трьох, з якого відкривається вид на місто.

Гора була десь у лісі, наш старий друг GPS все вирішив за нас, незважаючи на те, що гугл карта його намагалася підставити. Частина дороги лежала вздовж вольєрів зоопарку, зрештою, ще й на звіряток подивилися, причому Даша вдруге. Сам курган не вселяв довіри на тему того, що з нього відкриватиметься панорама на місто, а не на верхівки сосен. Як не дивно, панорама з вечірнім заходом сонця нам таки відкрилася. Дивишся на всю цю красу і розумієш, що о другій годині ночі почнеться дорога назад до Києва, поставивши крапку в нашому четвертому сезоні подорожей.

Оскільки планшет продемонстрував хорошу підкованість у лісах Польщі, назад ми пішли іншою дорогою, додатково милуючись красою лісу. З лісу ми виїхали в нічне старе місто. На центральній площі годинник саме бив рівний час і з вежі Маріацького костелу трубач грав музику. Після закінчення гри він махав народу внизу. Відіграв мелодію, помахав і втік. Але мелодія знову продовжилася. Він грав її по черзі зі всіх чотирьох сторін. Ми ж змогли опинитися у трьох із них оббігаючи вежу по колу. Був гарний вечір, народ відпочивав у кафешках і блукав освітленими вуличками. Ми вже дуже звикли до Кракова і не хотіли летіти. Закупивши різних польських сирів, о 23:00 ми лягли спати. О 09:00 знову працював, але вже з офісу.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 11.08.2016 – 18.08.2016
Тип поїздки: Віддалена робота
Тривалість: 4 повних вечора
Віза: Отримували самостійно для португальської подорожі
Транспорт: Wizz air 
Складність поїздки: 4/10 (Нижче за середній)

Зараз ми самі того не підозрюючи вирушимо в одну з найкрасивіших подорожей Європою, в Баварію! Рік тому я мав корпоратив в одному чудовому німецькому місті на озері Тегернзе. І одні з найяскравіших вражень — це гора заввишки понад півтора кілометри, з якої можна летіти близько 20 хвилин на санчатах вниз! Вже після першого свого спуску я зрозумів, що не можу не поділитися цим зі своєю сім’єю. Як тільки повернувся, буквально одразу взяв квитки на трьох до Мюнхена наступної зими! Єдине, що почекав пару тижнів, щоб квитками не потрапити в дату наступного потенційного корпоративу. Не сперечаюся витівка до жаху лячна, швидкість на санчатах, ми заміряли, розвивається до 60 кілометрів. Я сам там пару разів так летів із санчат, що боявся не зібрати всіх кісток. Тож цілий рік ми морально готувалися. Мишко начебто був і радий цій витівці, але помітно переживав. Друге важливе завдання – взяти багато теплих речей, включаючи змінні та додаткову пару взуття та все це укласти в ручну поклажу. Рік моральної підготовки, і ми розпочинаємо!

За день до вильоту з’ясовується, що це небувало-тепла зима для тих місць і траса просто закрита, і прогнозів її відкриття також немає, як і прогнозів на сніг. А щоб напевно добити ще, і спалах коронавірусу двотижневої давності потрапив саме на Баварію. А точніше на одне з тих міст, куди я пропонував заїхати.

Начебто як інкубаційний період закінчився і нових випадків не було, але все-таки такий собі момент. Які висновки можна зробити: туристів явно буде зараз поменше, а із закритими саночками ми конкретно зекономимо на поїздці)
Тепер коригуємо маршрут і вперед! Але теплі речі про всяк випадок із собою взяли, раптом санчата відкриють таки. Незадовго до раннього вильоту в мене почало боліти в боці. Боліло так, що я переживав, що це можливий апендицит. Самодіагностика з інтернету показала, що у мене 4 із п’яти головних симптомів не збігаються. А п’ятий умовно збігається, наявністю болю. Гаразд Мюнхен, ми все одно до тебе доберемося. Сіли в літак і вжух у небо! Вилітали ми 14 лютого. Поїздка почалася одразу в позитивному ключі, коли стюардеса МАУ зачитувала всім вірш-побажання про хмари та приємну турбулентність у наших серцях. Потім ми піднялися в сонячне небо над хмарами і нас частували шоколадками. Ну не милашки?)
Далі у нас такий план – прилітаємо, швиденько сідаємо на поїзд і їдемо до міста Роттах-Егерн, це там, де знаходиться озеро. Там навіть без санчат буде красиво. По дорозі десь у камері зберігання залишимо речі. Враховуючи, що літак приземлиться об 11:20, то до кінця світлового дня ми ще матимемо повно часу. Після прильоту зловили небувалу чергу на паспортний контроль. Такс, на найближчий потяг вже не встигнемо, проте маршрут таки виконаємо. Поки стояли, я зауважив, що поруч із нами у черзі стоїть один із колишніх хороших президентів України. Оце так поворот. Невже навіть президенти стежать за моїми акціями?) Ми зробили селфі, він дав Міші п’ять і потис мені руку побажавши удачі. І в цей момент сталося несподіване! Ви просто не повірите. Краще сядьте зручніше. У мене тут же пройшов мій “апендицит”. Можливо, це перший у світі випадок такого лікування. Цікаво від коронавірусу він також може так “зцілювати”? Черга хвилин за 40 розсмокталася і, на наше щастя, приїхав саме той поїзд, який проїжджав наш готель дорогою до озера. Готель був із сучасних, це коли ти з програми в телефоні проходиш чекін. Коли ми під’їжджали до готелю, програма висвітлила повідомлення, що наш номер готовий і на телефоні згенерований цифровий ключ від номера. Тепер ми можемо відкривати свій номер телефоном. Добре, скинемо речі і поїдемо далі. Правда в готелі очікували що з нами їде маленька дитина і готували для неї ліжечко-люльку, хоча при бронюванні ми вказували вік дитини. Коли побачили Мишка, трохи були шоковані, але змогли нам без доплат надати тримісний номер. Закинули речі й уперед!

Тегернзе

Їхати від центру приблизно півтори години. Але гугл постійно плутається у свідченнях, то треба їхати двома поїздами, то треба їхати двома поїздами і автобусі. Хоч, як не дивно, але на мюнхенську платформу приїхав поїзд, на якому було вказано, що він їде прямо на озеро, куди нам і треба. Незважаючи на це, Гугл посилено вимагав, щоб ми пересіли. У самому поїзді на табло зупинки з озером не було. Доїхали до зупинки, де гугл вимагав пересадку. Вийшли, наступний поїзд буде за хвилину. Але цей підозріло не їде. Повернувся в поїзд і запитав, чи не їде він на озеро. Дівчина сказала, що нам далі і показала в кінець поїзда. Підійшли до працівника на станції, називали озеро, він сказав, щоб ми терміново сідали в останній вагон нашого ж поїзда. Це ще як??? Гаразд не будемо сперечатися з наукою. Забігли швидко в останній вагон, а там на табло якраз і світиться потрібне нам Тегернзе. Ми сидимо у повному нерозумінні. Як це так, той самий поїзд одночасно і їде, і не їде на озеро. Але як виявилося, у Німеччині це можливо. Не знаю як з рештою вагонів, але через 30 хвилин за вікнами нашого вже відкрилася шикарна панорама на просторе озеро. Ми приїхали. З чого почати?

Хочеться поділитися одразу всіма вже рідними для мене місцями із сім’єю. До нас підійшов чоловік і напіванглійською дав ще ряд порад, що обов’язково потрібно подивитися на озері. Найприємніше в цьому озері, що воно чудово абсолютно за будь-якої погоди. Рік тому я бачив його під сонячним небом, зараз воно під важкими сірими хмарами. Картинка зовсім інша, але не менш прекрасна. Наприклад, колір води від цього виглядає лише більш насиченим.

Навколо озера знаходяться кілька містечок та місця для трекінгу у гори з панорамними оглядами. Ми звичайно не могли пропустити таке. Причому піднімалися на неї двічі. Один раз щоб помилуватися, ну а вдруге щоб забрати забутий рюкзачок. Але на озері це нормально від таких видів, я думаю, ми не перші, хто забував рюкзаки. Честь виконання другого підйому випала мені, тому що я програв у гру “Камінь, ножиці, папір”.

Мишко поцікавився, коли ми їстимемо в якомусь ресторані. Мишка чекало здивування, коли ми пояснили, що в подібних поїздках найчастіше дворазовий режим харчування із проміжним перекусом. Бо на ресторани у подібних місцях не вистачить ані часу, ані грошей. Тому важливо дуже добре і щільно снідати. А ось перекусів можна влаштовувати скільки хочеш. Тільки потрібно знайти магазин, але з магазинами тут є повний дефіцит. Вони на озері є, але чомусь саме не в тих місцях, де ми лазили.

Тож питання з водою вирішували заходом у кафешку та проханням налити питної води. Хазяйка кафе з радістю погодилася. Коли ми дійшли до міста Роттах-Егерн і набрали собі в невеликій лавці сосисок і булку, то з’ясувалося, що приймають тільки готівку, а банкомати тут звичайно є, але знову ж таки зовсім не там куди ми дісталися) Даша знайшла в кишені один євро. Продавщиця розуміючи нас подивилася і сказала, щоб ми не парилися. Взяла монетку та дала нам наше замовлення. Сказала, що це зовсім не проблема і щось про те, що “Зима близько”. Що це означало я не зрозумів, але милашки сьогодні схоже всі.

А ще тут усюди безкоштовні туалети. Наскільки сильний контраст між Баварією та тією Німеччиною, де знаходиться Дрезден. Відчуття, що дві різні країни. Але насправді такі контрасти я помічав і в інших країнах. Навіть якщо в Україні взяти протилежні кінці, то менталітет та умови сильно відрізнятимуться. І зараз ми реально у класній Німеччині. А ще й озеро на тлі засніжених гір, чи взагалі є щось красивіше в цьому світі?

Якщо згадати найкращі місця Європи на нашому досвіді, це Ансі, Гарда та Норвегія… Ці всі місця об’єднують саме озера та гори. І тільки у Норвегії ще й явна перевага – водоспади, які десятками ллються з фіордів. Навіщо кудись далі їхати, просто жити тут, та й усе, щоранку прокидатись у цій красі. Так зберися, ще більша частина світу не відкрита! Раптом десь ще красивіше. Ось якби можна було перенести це озеро з горами в Домінікану, а ще кілька фіордів і трохи вулиць з Ансі туди… Хоча ні, так не можна, біля гір розтануть снігові вершини, а вулиці Ансі втратять свою неповторну атмосферу старовинної Франції. Ну ось, доки міркував тут, уже й потемніло. На озері від цього стало не менш красиво, тепер у містечках запалили світло. Хоча інший берег вже особливо не видно. Ми пройшли маршрут близько 10 кілометрів вздовж озера, детально вивчили аж два міста і тепер можна з почуттям виконаного обов’язку повертатися до Мюнхена. Устрибнули в автобус, який нас повіз навколо озера прямо до залізниці, де ми пересіли на прямий поїзд. Відстані між красотами Баварії максимально ідеальні. Назад нам треба було їхати півтори години. Цього часу якраз вистачає, щоб відпочити від маршруту і дістатися кудись поїсти. З їжею питання вирішувалося також досить легко. Прямо на центральному залізничному вокзалі Мюнхена знаходиться величезний фудкорт. Я б не сказав, що дуже смачно, зате швидко і недорого.

Інсбрук

Ще рік тому я відкрив просто чудове місто в Австрії. Туди ходять фліксбаси, дорога займає приблизно дві з половиною години і коштує 8 євро в один бік з людини, якщо купувати заздалегідь. Дорога пролягає прямо крізь Альпи і вже частину вражень отримуєш в автобусі, дивлячись у вікно. Але це звичайно, якщо ви любите гірські краєвиди. Нам пощастило побачити веселку незвичайної форми на вершині гір. Це райдужна пляма асиметричної форми.
А ще в Європі окрім якісних доріг якісні пробки. Якщо потрапляєш у пробку, то вже на довго, а не на пару хвилин. Так що у нас були додаткові 30 хвилин милування гірським пейзажем та незвичайною веселкою. Наскільки я з’ясував з інтернету, це один із варіантів природного явища, яке називається Паргелій.
Рік тому у мене був холодний і завалений снігом Інсбрук, він викликав у мене море захоплення. Те, що викликав у нас сонячний Інсбрук, можна класифікувати як два океани захоплення, причому на кожного. Майже відразу ми почали підйом на найвищу вершину міста. Потрібно було їхати на фунікулері та канатках із двома пересадками. Добре, хоч зараз морально я був готовий до ціни. Раунд тріп близько 40 євро з дорослого та 20 євро з дитини. Але в будь-якому випадку до подорожі Баварією потрібно бути фінансово-морально готовим. Ми вже тоді почали підозрювати, але ще не знали, що наша подорож буде однією з найдорожчих на нашому досвіді. Воно посіло четверте місце за середньою вартістю дня (включаючи лоу-кост квитки та готель). Баварія за вартістю дня перемагає такі поїздки як Японія, Мальдіви, Сейшели, Китай, ту поїздку до Малайзії, до якої входили Таїланд, Сінгапур та Туреччина. У цій поїздці з нами був Мишко, але сумарні витрати на дитину тут дуже низькі. Готель, сніданки та транспорт безкоштовні. Якщо відняти витрати на дитину (включаючи переліт), то поїздка займає 11-те місце якраз на рівні з вищезгаданими поїздками. Ось така цікава статистика.

На самій горі нас чекало дуже багато снігу та літнє спекотне сонце. Можна було навіть повністю зняти футболку та грітися під сонечком. Внизу серед Інсбрука розташований аеропорт, за зльотами та посадками якого було зручно спостерігати. Та й коли самим містом гуляєш, радісно дивитися на літаки прямо над головою.

Рік тому снігу було більше, і трекінг у горах був недоступний. Зараз ситуація була кращою, але слизько було так, що ми себе відчували героями фільму про Еверест. Особливо коли хтось починав ковзати вниз. Піднятися маршрутом до найвищої вершини це ще пів справи. А ось злізти… Було і страшно, і весело одразу. Ми з Мишком намагалися з’їжджати сидячи.

Але нічим добрим це не закінчувалося. Тільки мокрими та холодними стали. Один індус таки вирішив з’їхати у напрямку до підйомника, але мені в якийсь момент здалося, що він зараз з’їде на кілька кілометрів нижче за підйомник.

На нього дивилися і з жахом, і з захопленням. Те, що ми намокли це не страшно, зараз прямо на горі вмостимося на лавочку і прогріємось на сонечку. Зліпили маленького сніговика, назвали його Бен.

А ще на горі ловить вай-фай та своїми емоціями можна ділитися у прямому ефірі з батьками. Виявляється, те, що торік у мене Інсбрук був без сонця, було перевагою. У результаті я минулого року отримав нереальне задоволення від пейзажів, а цього року разів у п’ять сильніше.

Хоча мені тоді здавалося, куди ще красивіше. Крім вершини гори, сам Інсбрук не менш прекрасний. Там є річка, вздовж якої розташувалися кольорові будиночки. Це місце також обов’язково до відвідування.

Я виділив би ці будиночки як візитну картку міста. І звісно саме місто, на тлі гір просто чудове. Коли ми спускалися з гори, то вийшли на проміжну станцію. Там невелике містечко та альпійський зоопарк. Рік тому я відкрив для себе цей красивий маршрут, прориваючись крізь кучугури і провалюючись по коліна в снігах. Цього ж року це був чудовий сонячний ліс. Навіть не віриться, наскільки може кардинально відрізнятися одне і те ж місце у різні роки.

А ще у нас підростає майбутній письменник оповідань Мишко. І наступний текст це його перша проба пера:
————–
Ми ходили містом 2 рази. І ми двічі бачили золотий дах. І ми шукали кафе. Ми гуляли містом. У нас був flixbus о 17:30. Ми доїхали чудово. Ми заходили в те кафе де колись виступав гітлер. У Мюнхені ми бачили метро. Номери S1, S2, S3, S4, S6, S7, S8. S5 немає. Шкода сумно.
—————

Я лише хочу доповнити тим, що на маршруті Мюнхен-Інсбрук однозначно має сенс доплачувати за переднє панорамне місце в автобусі, оскільки фантастичні гірські краєвиди найкраще виглядають із панорамних вікон другого поверху. Вже закінчувався другий день. Але час погуляти Мюнхеном ми так знайти і не змогли. Але як писав Мишко, увечері ми мали обов’язковий похід у Ховбройхаус. Ми сіли за стіл із німецькою компанією.

Як мені пояснив чоловік з розкішним “мусташем”, для того, щоб розуміти, що ти живеш в Мюнхені потрібно іноді відвідувати цей паб. Атмосфера тут, як я вже колись писав, неймовірна. Як тільки відкриваєш вхідні двері, одразу ж ловиш ударну хвилю музичного оркестру та гомін сотень відвідувачів. Перше відчуття завжди однакове “Тут напевно зібралося все місто” і “Як вони взагалі тут помістилися?” Проте відвідувач завжди знайде собі компанію до душі, до якої можна приєднатися. Ми замовили собі дві здорові свинячі рульки, море пива і картоплю для Мишка. Цією вечері ми поставили свій новий рекорд з чеку за трапезу в 49 євро. Але це було настільки смачно і душевно, що воно того варте. Для Мишка цей день був одним з найвизначніших в історії його подорожей — сьогодні у свої вісім років він відкрив десяту країну! При цьому не перестаючи повторно повертатися до своїх улюблених Египтів та Туреччин.

Швангау

Вид з мосту Марії 

А тепер наша вишня на торті. Оскільки ми в перший день встигли відвідати озеро Тегернзе, яке спочатку планувалося на цей день, то тепер ми маємо виграний день у поїздці. Попередні два дні і так віднесли цю подорож до однієї з найкращих Європою, а тепер ми їдемо потягом уздовж зелених і жовтих полів, а на тлі Альпи, багато Альп. Їхати потрібно близько двох годин в залежності від поїзда. Усередині вагона є великі панорамні вікна, що дуже підходять для спостереження за красою та місцевою живністю.

На цьому маршруті нам пощастило побачити орла що полює. Це звичайно не такий улов як тоді, коли ми поїхали у Дрезден. Там були і олені, і зайці на полях, але ми всю дорогу біля вікон проводили фотополювання. Наприкінці маршруту на всіх чекало чергове озеро на іншій стороні якого були розсипані дрібні будиночки. Поїзд усіх висадив на кінцевій станції Фюссен, а звідти 10 хвилин автобусом у Швангау. Все це покривається баваріан кардом. Автобус знайти досить легко, тому що в нього пересідає буквально весь поїзд. Там одразу під’їжджає кілька автобусів, так що всі без проблем поміщаються. І ось, тебе привозять до самого епіцентру краси. Ти в місті, по краях два величні замки. Входи до замків безкоштовні без квитків. Але якщо хочеш відвідати зали, то стій у кілометровій черзі до загальної каси. Оскільки у чергах ми практично ніколи не стоїмо, відвідування залів вирішили пропустити. Спочатку ми піднялися до замку Хоеншвангау.

Вгору підніматися хвилин 10. Там же, за стінами замку ти розумієш, заради чого потрібно було стільки добиратися. Хоча це добирання швидше відноситься вже до краси маршруту, ніж просто поїзд між містами. З одного красивого замку відкриваються види прямо на другий ще красивіший. В інший бік озеро та тематичні будиночки поруч із ним. Оскільки ми не можемо жити без озер, то наступною точкою маршруту було обрано озеро Альп зі смарагдовою водою.

Озеро має як мінімум два місця для гарних видів. Перше прямо з берега на засніжені гори, що визирають серед лісів на протилежному кінці. Друга точка знаходиться на піднесенні праворуч. Щоб дістатися панорами, потрібно трохи прогулятися вгору лісом. Друга точка сподобалася саме тим, що вода набуває зеленого кольору сусідньої гори.

Які ж красиві місця є в Європі, але як же заздалегідь з’ясувати, де саме такі місця? Наприклад, я про це місце ще тиждень тому навіть не знав, а тепер подумки ставлю поїздку поряд із найкрасивішими подорожами Європою. Далі ми пішли в глиб лісу подивитися, що там сховалося за лебедине озеро. Але скажу одразу, взимку на нього точно не варто витрачати час. Хоча два лебеді там все-таки плавало) Ще й лісом явно пройшовся ураган, ми зустріли на шляху багато повалених дерев))) Від Лебединого озера повернення до міста йде дорогою з якою йде основний в’їзд. І саме звідси відкривається панорама замку Хоеншвангау.

Зважаючи на все, його розташування захищало саме цю дорогу. З цього боку він є неприступним у всіх сенсах цього слова. Я навіть зрадів, що я лише мандрівник, а не лицар, який повинен завойовувати замок. Тепер ми знову на початку, на роздоріжжі між двома замками. Можна йти досліджувати другий. Але спочатку підкріпитись. Відмінною приємністю невеликого містечка виявилося те, що тут недорогі ціни у місцевій кав’ярні. Ще й подають їжу миттєво. Правда максимум на що тут можна розраховувати це картопля фрі та подібні страви, але за оперативність тверда п’ятірка. З другим замком треба чинити так, спочатку йти на замок, доки він не зачинився, а потім йти на панорамний міст Марії. Ми ж зробили навпаки і зрештою не встигли зайти всередину замку. Бо в зимовий час він працює на дві години менше, ніж улітку. До 16:00. На міст підніматися, звісно, ​​не так легко, як могло б бути. Це якщо виявити бравість і підніматися по стежках прямо. Можна, звичайно, і асфальтованою дорогою. Але на вигляд це якось довго і похмуро, плюс весь час доведеться дихати запахом конячок. А тут чисте лісове повітря, гора та сніжок, багато снігу! Що ще для щастя треба?

Ще начебто як можна автобусом за 3 євро під’їхати. Але це вже зовсім без романтики, без коней та без лісу. І ось ми виходимо на міст… Під нами прірва близько сотні метрів вниз, у самому низу кілька потужних водоспадів, але найкрасивіше — це вид на замок. Це не просто якийсь там вид на замок. Це найкрасивіший вид на рукотворний об’єкт, який ми колись бачили. Озера з горами вже вилетіли з голови. Хотілося просто тут стояти і нескінченно фотографувати, потім нескінченно дивитися, а потім ще раз нескінченно фотографувати, та й наостанок ще раз нескінченно дивитися. А краще все одразу! До того ж вхід на міст абсолютно безкоштовний. Чому з людей беруть гроші за те, щоб вони дивилися якісь картини в музеях, а тут краса в мільйони разів сильніша просто для всіх і безкоштовно. Ще ми бачили у відгуках на гуглі, ще місяць тому цей міст був закритий на ремонт. Ми боялися, що застанемо його ще закритим, але нам дуже пощастило. Ну і як тепер далі рухатися маршрутом, якщо неможливо відірватися. Я зробив кілька спроб відірвати погляд від панорами. Ніяк, просто безуспішно. Я правда бачив уже подібну красу, але в снах. А тут вперше наяву. Так треба все ж таки взяти себе в руки і змусити йти далі. А далі є кілька панорам, з яких замок уже відкривається наче ти на гелікоптері. На найвищі підніматися не обов’язково, там види плюс-мінус однакові. Але такі, як у настільній грі Каркассонн. Тут тобі і озера, і гори, і міста, і безкраї поля. Ми, ще дивлячись фотографії в інтернеті думали, що це фотографії з дронів зроблені, а тут виявляється настільки вдало розташувалася гора. Як я вже писав раніше, даремно ми замок залишили на самий кінець, коли ми зайшли всередину, то встигли дійти тільки до туалету і все закрилося. Охоронець, звичайно, запевняв-заспокоював, що всі, хто не встиг, можуть завтра зайти. Але не будеш же ти завтра ще раз сюди прилітати з Києва заради замку) А так краса звичайно фантастична.

Ну що ж настав час повертатися до Мюнхена. Останній поїзд взимку вирушає близько 6-ї вечора. Якщо не встигнути, то дорога назад буде насиченою на пригоди. Розклад автобусів до поїзда добре підібрано. Були автобуси як від першого поїзда, так і до останнього. Хоча до Фюссена пішки менше ніж годину йти, але після цих гірських замків уже й на зупинці посидіти зайвих хвилин 30-40 на радість. А може і на старість) Мишко ж на маршрутах тримався огірком. Він щодня мав вечірню смачну нагороду за витривалість на маршрутах. Але схоже його витривалість стає вищою за нашу. 

Шкода, що по дорозі назад було темно і не можна було зайвий раз помилуватися панорамами за вікном. Це був наш третій вечір і прогулянку самим Мюнхеном реалізувати знову не вийшло.

Мюнхен

У нас були чудові сонячні півдня до вильоту. Чому б їх не витратити нарешті на Мюнхен? Коли я був тут минулого року, то в центрі було перекопано одну з площ. Мені було цікаво побачити, що ж там збудують. Як виявилося, за рік там змінилося зовсім нічого. Там так само перекопано, кран, який робив будівництво з однією з сусідніх будівель, тепер переїхав і ремонтує наступне. Зрозуміло, Європа, як завжди, перекопана. Але канал та парки Мюнхена, як завжди, пахнуть, там немає ні ремонтів, ні натовпів. Лише дерева, водні пороги та місцеві жителі на пробіжках. Чим довше ми гуляли, тим яскравіше світило сонечко і все ставало милішим і милішим. Однак настав час повертатися додому в зиму.

Від готелю у нас йде прямий поїзд, правда ми пізно виїхали, але поїзди ходять досить з високою точністю, так що приїдемо трохи впритул, і все встигнемо. Далі починається ланцюжок дивних збігів. Після якого можна повірити у знаки долі. Спочатку у Київстару перестає працювати роумінг. Тобто, в телефоні взагалі пропадає така властивість як інтернет. Навіть не намагається відновити підключення. У мене в голові чомусь нав’язливе бажання відновити зв’язок, хоч я розумію, що подорож вже закінчена, а ми їдемо на прямому поїзді в аеропорт і, по суті, інтернет не потрібний. Ряд маніпуляцій не дають жодного ефекту, інтернету просто немає. Я бачу, як ми їдемо картою, але не бачу часу прибуття. Практично всі поїзди оснащені моніторами, де видно список зупинок, де ти знаходишся, та яка буде наступна зупинка. Але, звісно, саме в цьому поїзді таких моніторів не було. Тут я починаю помічати на карті, що рейки, якими йде поїзд, зовсім ніяк не можуть привести нас в аеропорт. Запитали поряд місцевого, він сказав, що аеропорт це кінцева. Причому сказав це рашистською, а потім з’ясувалося, що інших слів рашистською він і не знає. Фух, видихнули. Та й на поїзді було написано, що він їде в аеропорт та на станції на табло знак літака. Я уточнив, чи тут один аеропорт. Отримав відповідь, що один. Ще раз видихнули. Люди видно, що теж із речами для подорожі. Хвилин через п’ять хлопець що говорить англійською, що він помилився і цей поїзд справді не їде до аеропорту. Як це взагалі можливо??? Гаразд у Києві з’ясуємо. Що робити? Ми зараз просто не встигнемо на літак. І головне питання чому все складається саме так, щоб ми не встигли? Стає якось моторошно. Що робити. Швидке опитування пасажирів та хлопця показало, що треба виходити у найближчому місті та їхати автобусом. Судячи з невпевнених осіб, тих, хто вийшов з нами, вони були не менш здивовані. Автобусом їхати близько 20 хвилин, а приїде він за нами за 15 хвилин. Отже, ми в ідеальному випадку приїдемо за 40 хвилин до вильоту. На щастя, на зупинці безкоштовний вайфай, терміново замовляю убер. Він їхатиме швидше, але приїде за нами з аеропорту щонайменше за 15 хвилин. Знову не варіант. Ахтунг! Або як там кажуть у Німеччині. Думати треба терміново щось думати. О, Гугл пропонує якесь невідоме таксі. Терміново ставимо додаток, реєструємось зі швидкістю світла. Тариф 25 євро. Та все одно вже який там тариф. Машина опинилася біля нас. Сіли у таксі запрацював роумінговий інтернет. Прибули до аеропорту. Швидко до табло. Нашого рейсу взагалі нема. Та що ж таке. Підбігли до працівника, він назвав на який гейт нам бігти. Біжимо зі швидкістю світла. Якимось дивом на всіх точках контролю не виявилося жодного пасажира. Добігаємо до гейта, саме йде посадка в літак. Встигли! Є ще менше ніж 10 хвилин до кінця посадки. Отже, саме час поїсти. Задоволені дістали салати, які купили вранці у маркеті та почали трапезу. Переліт пройшов добре та спокійно. Крім дивного гуркоту в районі шасі в момент посадки літака. У дорозі ми опрацьовували десятки ситуацій, намагаючись припустити чому поїзд, який за всіма критеріями їхав в аеропорт, поїхав в інше місто. Ми навіть точно бачили такий поїзд на табло аеропорту, коли на початку подорожі обирали на чому їхати. Найлогічніша версія була – петля часу. Або складніша версія – дві петлі часу одразу. Швидше за все, зниклий зв’язок з інтернетом потрапив саме на той момент, коли ми потрапили в той час, коли ця гілка мала інший кінець, а мобільний інтернет просто не існував. Вже вдома я почав перебирати інтернет і, щиро кажучи, відповідь знайшлася не відразу. У випадку з відсутнім інтернетом пояснення просте – Київстар, схоже, завалив сервер у той момент і відновлював роумінг. А ось з гілкою S1 історія цікавіша. Це єдина гілка серед S, яка має роздвоєння на одному зі своїх кінців. За дві станції до кінцевої. Вагони розчіплюються і поїзд перетворюється на два різні. Той вагон, на якому є аеропортова позначка поїде в аеропорт, інші поїдуть в інше місто, зворотна дорога з якого займе мінімум 40 хвилин. Я не знаю, як до цього дійшли проектувальники схем метро Мюнхена. Але настільки дурних рішень ми не зустрічали ще в жодній із пройдених країн, це певною мірою перемога над проблемами в логіці метро навіть самої Японії)))
Хоча, між нами кажучи, якби ми не відлетіли, то зайві дні в такій місцевості, як у Баварії не зашкодили.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 14.02.2020 – 17.02.2020
Тривалість: 2 повні дні та по половинці
Авіаквитки: МАУ
Готель: Booking
Складність подорожі: 4/10 (Нижчий за середній)

Про транспорт Баварії та технічні деталі маршруту

Перед поїздкою я зареєстрував акаунт на сайті залізниці Німеччини.

На телефон потрібно встановити дві програми:
DB-Navigator – Для відображення Баваріан карти без інтернету
MVV-App – для покупки онлайн та відображення локальних квитків онлайн

Щоразу, коли нам потрібно було купити денний проїзний або чергову Баваріан карту я робив це онлайн і з екрана телефону пред’являв контролерам. Баваріан карта при покупці онлайн дешевше на пару євро ніж у касі.
Ми мандрували у складі чоловік, дружина та наша дитина 8 років. Для поїздки з аеропорту в Тегернзе (через Мюнхен) ми купили Баваріан карту (вона ж Bayern card) на двох дорослих, тому що дитина 8 років у цьому випадку, щоб їде безкоштовно. Таким чином нам був доступний весь регіональний та локальний транспорт Баварії включаючи поїзди та автобуси. Начебто до цієї карти не входять деякі інтерсіті, але нам на маршруті вони не траплялися.
Ми добиралися регіональними поїздами BRB чи BOB. Обидва ці поїзди входили до Баваріан карти.
Якщо поїзд їде в потрібному тобі напрямку, необхідно переконатися, що саме на твоєму вагоні чи всередині нього вказано цей напрямок. Оскільки частина вагонів може від’єднатися та поїхати в іншому напрямку. Так було з напрямком Мюнхен-Тегернзе та Мюнхен-Аеропорт на гілці S1.
Важливо. До Інсбрука по баваріан карті доїхати не можна. Найдешевший варіант, який ми знайшли – Flixbus.
Якщо за межі Мюнхена виїжджати не потрібно, то має сенс купувати денний груповий проїзний. Але в онлайн його потрібно купувати саме того дня, коли плануєш ним користуватися. Бо він буде одразу закомпостований.
Для того, щоб дістатися до аеропорту найкраще підходить аеропортовий денний квиток, який так само покриє весь транспорт Мюнхена.