Наскільки красиве море в Хорватії? На нашому суб’єктивному досвіді найкрасивіші моря Європи це Ксаміль в Албанії та Макарська в Хорватії.

Де саме краще жити? В будь-якому місті поблизу Макарської, або в самій Макарській, там всюди красиве море, включно з островами (ми були на острові Сумартін). На другому місці нам сподобалися пляжі на острові біля міста Трогір.

Як дістатися до Трогіра з аеропорту Спліта. На міському автобусі приблизно за 10 хвилин. Розклад є на гугл карті. В цьому міському автобусі можна заплатити безконтактно банківською карткою.

Як дістатися Макарської. Можна купити квитки або в додатку Flixbus, або за готівку в автобусних касах, там чомусь зазвичай дешевше було, а деякі з перевізників навіть знижку для дітей молодших за 11 років давали. Перевізників багато, хтось їздить під брендом Flixbus, хтось самостійно. На місці не буде проблеми купити квитки в автобус. Але тільки за готівкові євро.

Важлива інформація про автобуси. Вони можуть дуже запізнюватися, наприклад замість двох годин, їхати три години.

Як дістатися острова Сумартін від Макарської. Міський пором (станом на 2023 рік ціна була близько 6 євро) йде приблизно годину. Дорогою назад ми ще й отримали тур на захід сонця на кораблику 😊 Квитки можна купити онлайн тут.

Як дістатися на Плитвицькі озера? Ми винайняли житло в місті Plitvica біля входу номер один. Туди доїхали автобусом зі Спліту вночі. Наступний день подивилися озера і зранку поїхали далі по маршруту.

Чи варті озера такої довгої дороги? В залежності від того, що ви вже бачили на своєму туристичному досвіді. Якщо ви були в Польщі на Морському Оці, то можливо вас озерами не так вразити.

Яка температура моря? На початку вересня море було достатньо тепле, щоб протягом дня неоднократно купатися. Оксамитовий сезон прекрасний теплою водою, зменшенням кількості туристів, нижчими цінами на житло.

Що по ресторанах. Харчуватися краще в ресторанах з високим рейтингом на гугл карті. Це не обов’язково будуть дорогі ресторани. Чому я звернув увагу на рейтинг? Бо в ресторанах з рейтингом нижче 4,5 працюють настільки злі офіціанти, що можуть вам відкусити руку. В той момент як в ресторанах з високим рейтингом ставлення до клієнтів як в кращих мішленівських ресторанах.

Привіт! Мене звати Андрій і ми всією родиною працюємо міжнародними волонтерами для рідних українців, це нова фаза нашого життя, що почалася після однієї із подорожей, про яку я зараз розповім. Також буде окрема розповідь про наш цікавий волонтерський досвід, а поки що перегорнемо сторінку у минуле життя де я був звичайним офісним працівником, хоч і працював віддалено від офісу.

• Я дуже хочу взяти довгу відпустку і полетіти кудись далеко-далеко до Азії, нарешті після довгих років ковіду вона починає відчинятись, тож можна мені велику відпустку? Запитав я у свого менеджера.
• Андрій, можна попросити тебе не брати відпустку у найближчі кілька місяців поки в нас великий реліз? А потім, починаючи з лютого лети далеко й надовго відпочивати, бо я і сама вже хочу. Відповіла мені менеджер.

Хто ж би міг подумати тоді, що її слова будуть настільки пророчими? Ми дійсно полетіли далеко, та настільки надовго, що навіть коли почало з’являтись натхнення писати розповідь, то досі ми не знаємо наскільки надовго ми полетіли. І тепер буде нове, зовсім інше життя.

На дворі був лютий, нам перенесли рейс на чотири дні назад. І повідомили, що направлення на Кубу буде призупинено, то ж іншого рейсу не планується. Оскільки це був пакетний тур, ми зібрали велику валізу, по програмі мастеркарда потрапили у бориспільську лаунж зону та вирушили у двох із Дашею у далекі мандри.

Полярна ніч

Нашому рейсу випав сильний зустрічний вітер, то ж будемо летіти із дозаправлянням та на порядок довше ніж планувалось. По дивному збігу обставин на нашому рейсі була велика концентрація недоброзичливих людей. Я не знаю як так співпало, але та давня історія, коли на рейсі в Домінікану комусь прокусили палець мені вже не здається такою дивною. Мабуть, коли людей замикають без сонця у тісному літаку це починає масово давити на нервову систему. Я так і не зрозумів на що був розрахований той літак, але точно не на сидячих пасажирів. Найшвидші зайняли сплячі міста на підлозі біля аварійних виходів. А хтось взагалі, здавалось, вирішив вийти посеред польоту, чоловік підійшов до аварійної двері і зважуючись на неї дивився. Поряд сиділа жінка із переляканим виглядом. Я її заспокоїв, що аварійні двері посеред польоту відкрити в нього не вийде тож хай не переймається. Жінка поділилась зі мною своїм спостереженням, що люди летять дуже напружені. Але треба просто перетерпіти цей переліт. Тим паче якби я знав, що зворотного такого вже не буде ніколи, то я б ще менше переймався. Хоча б дуже дивувався, чому це зворотного перельоту цим літаком із цими людьми вже не буде. А тим часом за вікнами була найдовша ніч у нашому житті, ми летіли наздоганяючи сонце, що сіло. Для нас ніч продовжувалась близько 14 годин, тому вона і стала для нас полярною.

Трохи про місцеву специфіку

Знаєте, у пакетних турах є один мінус — це груповий трансфер, тому що обов’язково якийсь турист загубиться між літаком та автобусом, автобус буде його довго чекати і це буде обов’язково твій автобус. На цей раз у валізі одного з туристів засвітилось три пачки котячого корму. Погранконтролю це зовсім не сподобалось і турист повинен був пояснити якого дідька він затіяв.

Ми з Дашею ще довго гадали у якій саме ситуації могло знадобитись таранити до Куби три півтора кілограмові пакети котячого корму. Коли вони таки зайшли в автобус, то він дружині як раз говорив, що краще вони б взагалі його не брали. Тепер ми поїхали. Я спостерігав багато хижих птахів що кружляли у небі, саме небо було дуже низьке, тож погода змінювалась із великою швидкістю. Куба це острів, а курорт Варадеро це десь 20-кілометровий завдовжки півострів на острові.

Одна із проблем Куби, що локальні оператори тримають монопольні ціни на екскурсії, які завищені настільки, що заплативши 150 – 200 доларів з людини за якусь поїздку, потім, мабуть, уся кубинська родина буде рік безбідно жити. А місцеві жителі, що мають машини, тримають свої монопольні ціни. І, як на мене, дуже дивно, що люди віддають тут дуже великі суми за екскурсії, що виходять дорожче ніж вартість екскурсії на острів-резорт на Мальдівах з ол інклюзівом. На місцевому транспорті подорожувати, як у сусідній Домінікані, теж не вийде.

Оскільки влада над цим добряче постаралась — користуватись громадським транспортом туристу заборонено. Але заборона не стільки на транспорт, скільки на користування локальними грошима. А без оплати проїзду, транспортом і не скористаєшся. Якщо ти турист, то користуйся тільки послугами туристичних фірм, де відносно недавно легалізували долар, а якщо ти приїхав із євро, то це не проблема, його із радістю приймуть по курсу один до одного із доларом. А ще недавно тут були якісь «кукі» для туристів, але на щастя їх скасували.

По факту кубинці діляться на два типи, ті хто дуже люблять владу і не будуть приймати у туриста заборонені гроші у вигляді песо і ті, хто усвідомлюють що не треба наживатися на туристах і приймають песо. Здавалося б — що тут такого, песо чи долар? А де взяти ті песо і долари, коли Куба входить до переліку країн із шахрайством з картками. Тобто краще заздалегідь знати усі ці нюанси та приїхати саме з доларами. Але навіть із доларом є трохи проблема, бо офіціальний курс 25, а фактичний майже 100. Це як у русні зараз. То ж з обміном тут доволі непросто. Ми були підготовані, на гіркому досвіді Маші, що була тут кілька тижнів тому.

А от русня, що прилетіла тільки з картками, прямо на Кубі відчула переваги руського миру, коли їх усі картки відключили від банкоматів. А от білорусам і вимикати не прийшлось картки, їм просто сказали, що тур скорочений на 3 – 4 дні та ще вимагали гроші за те, що вони полетять на іншому літаку, то ж потрібно оплатити квиточки за цей літак без компенсації за скорочений тур. Але якщо логічно подумати, то готелям доведеться за чиїсь кошти продовжувати тримати українців на ол інклюзіві. То ж оптимальне рішення — достроково повернути усіх білорусів до репресійного батька, русню поближче до свого ката, а українці як раз зможуть далі жити за проплачені тури русні та їх братів. Тут кубинська логістика спрацювала просто ідеально. Але це все буде потім. Поки що на дворі 17 лютого — мирний час, ми приїхали до готелю і у нас починається ол інклюзів.

Варадеро

Як не дивно це звучить, але кубинський ол інклюзів виявився найліпший на нашому досвіді. Я думаю що Єгипет та Туреччина, коли впроваджували цю концепцію, планували щось по типу такого зробити. Наш готель називався Memories Varadero, це четвірка. Зовні доволі схожа на типовий єгипетський готель. Ми не встигли на сніданок, але завжди працювали снек-бари.

Оскільки у кубинців без хабарів нічого не відбувається, тож нас селити раніше категорично не хотіли, попри те, що наповненість готелю була десь 60%. Ми вирішили не гаяти часу та зайнятись дослідженням території. Поки чекали на сендвічі у снек-барі, до нас підійшли інші туристи і запропонували із ними скинутись на якусь екскурсію місцевому чоловіку. Це була дуже “вигідна” пропозиція, але я так і не зрозумів чому ми повинні із крутою знижкою віддати маже 200 доларів, щоб поїхати на якийсь пляж, якщо за ці гроші у цивілізованому світі можна злітати у повноцінну подорож. А інші дві туристки взагалі переймались, що не зможуть потрапити на красивий пляж, бо… увага… Літак зламався! Але знаючи ціну на автомобіль, я боюсь дізнатися скільки ж тут коштує літак, щоб злітати на пляж і повернутись. І чому за ці гроші не дешевше злітати на найкращі пляжі Занзібару? Це справа кожного, на що саме витрачати гроші, але не можу зрозуміти чому ти в одній із найбідніших країн світу повинен платити космічні суми тільки тому, що ти турист. Інше питання, на що взагалі кубинці витрачають ці гроші, тут усе під санкціями, я впевнений що більшість читачів не розуміють глибину проблеми санкцій, але я у розділі про Гавану цю тему розкрию.

Поки просто прийміть той факт, що ми вперше у житті давали хабар… у супермаркеті… щоб купити воду. Сума була космічна за місцевими мірками — цілий долар. Але на щастя обмін пройшов повністю конфіденційно і нікого не затримали. Але, будь ласка, не повторюйте цей небезпечний трюк, хабарі це дуже погано. Про один долар це не перебільшення, це саме так і було. Половина суми пішла за товар, а половина повз каси. Товар був якісний, тож ризик того вартував і ми не померли від спраги. Але повернемося до пляжів. Коли я почув, що хтось планував летіти на інший пляж літаком я дуже здивувався, адже знав що Куба з чим з чим, а з пляжами точно не підведе.

Туристи з готелю нам розповіли, що була днями велика негода і море було дуже холодне, але на щастя зараз погода налагоджується. Ми ще тоді подивились прогноз і побачили що саме на наше перебування випало потепління, потім знов похолодання. Ще тоді пораділи що будемо на Кубі чітко в період потепління. Ми ще не знали тоді, що і наступне похолодання буде нашим, а потім знов потепління.

Я описав тільки частину специфіки країни і може з’явитись логічне питання, а навіщо взагалі тоді летіти у таку далеку країну? Якщо є багато країн, м’яко кажучи, по-легше. На щастя відповідь є — океан. Пам’ятаєте я колись описував, що перше місце по кольору води дістається Занзібару? Так от зустрічайте альтернативу — Варадеро на Кубі. У чому різниця між фантастичним Занзібаром?

Там багато красивих пляжів у різних частинах. Тут один, довжиною майже 20 км. Він не однорідний, десь чистесенький пісочок, десь буде кам’янистий, а десь із кручами над водою. Тобто якщо хочеш на пасивний відпочинок, прилітай на ол інклюзів до Варадеро і хоч кожен день міняй собі вигляд пляжу просто трохи переміщуючи місце, де купаєшся. Ми не шанувальники пасивного відпочинку, але цей пляж нам залишив нескінченну кількість вражень.

Як я писав раніше, ол інклюзів тут дійсно крутий. Тут є свіжі морепродукти та імпортний алкоголь, такий який продається у мережі дьюті фрі. Асортимент ол інклюзіву неоднорідний. Морепродуктів може тиждень не бути, а потім вони будуть у нескінченній кількості. Правило дефіциту — що сьогодні викинули на прилавок, то і буде у меню. Але готують дійсно на славу. Одна проблема — кубинці дуже повільні і можна час від часу спостерігати черги. Але і тут є лайфхак. Багато людей люблять просто постояти у чергах, без черг йти до ресторану не так весело. Тож треба просто відстежити у які періоди черг немає зовсім і відносно цього планувати сніданок, обід та вечерю. Тож із чергами ми навчились боротись дуже швидко.

Перший день нам Куба здалася грубуватою та ізольованою, ми зрозуміли наскільки обмежені тут у пересуванні і побачили наскільки люди готові платити невиправдані гроші, щоб вирушити у віддалені місця. Вишенькою на торті стала вже традиційна подія — у мене вкрали спортивні сандалі. Я їх мокрими залишив на десять хвилин біля дверей номера на третьому поверсі де нікого не було. Я усвідомлював, що тепер попри нестерпну спеку я вимушений буду ходити у кросівках. Але познайомившись із Кубою поближче я тепер розумію, що швидше за все їх хтось із голоду з’їв. Перепрошую за грубий жарт, але, мабуть, то було найгірше, що можна було в мене вкрасти у перший день подорожі. Зазвичай коли країна не заходить із першого дня, потім вже мало шансів виправитись, але це був дуже приємний виняток з правила.

По факту ми залишимося в прямому сенсі закоханими у цей дивний, ізольований безмежно красивий та романтичний світ. Чим ми будемо розважатись? По-перше, тут є гігантський кактус. Звісно дуже банально просто прийти, заплатити гроші якомусь кубинцю, бо він тут поставив касу і подивитись на кактус. Краще це зробити з екстримом уночі. Тим паче за готелем тільки траса та ліси. Кактус був десь за 20 хвилин від готелю. Коли ідеш вздовж траси, то ліхтарі усе освітлюють, а ось якщо відійти у сторону лісу, то у темряві можна розбити лоба. Сам кактус був трохи глибоко у джунглях. Чи не боялися ми уночі туди пертися??? Авжеж було лячно, ми ці джунглі перший раз бачимо, а що як хтось вночі вирішить нами поласувати? Але тут головне концепт! Як, наприклад коли прах жиріновського, що тепер додають до пакетів із гречею в расії, щоб кожен міг так сказати відчути жиріка на смак. А коли праху не вистачає, то додають прах інших політиків, бо головне концепт! Сподіваюсь за читанням цієї розповіді гречку ніхто не їв. Ось ми і стоїмо біля кактуса, що сказати, дійсно великий, але після проходження нічних джунглів він уже не справляє тих вражень, що відчуваєш коли йдеш до пазурів невідомо кого.

Сафарі

Другий день ми почали із традиційного улюбленого заняття — морського сафарі! Ми пішли уздовж моря далеко-далеко до кінця півострова. У таких сафарі головне взяти із собою достатньо питної води, та почати маршрут якомога раніше, доки пекуче сонце не візьме цей день у свої обійми. Цього разу із нами мандрував новий друг — плетений із листя цвіркун! Ми його знайшли у перший день на березі та одразу потоваришували. Що нам зустрілося на маршруті?

Цього разу було багато губкоподібних коралів, що прибоєм викинуло на берег. Цікавий факт, що в інші дні ми таких  більше не бачили. Потім у нас було перше знайомство із місцевими справжніми господарями Куби — пеліканами. Ця зустріч була не тривала, оскільки пеліканам не було до нас ніякого діла і вони просто шукали собі рибку, у майбутньому у нас ще будуть дуже близькі зустрічі з ними. Птахи усвідомлюють свій розмір і підпускають до себе людей менше ніж відстань витягнутої руки. Бо такого велетня точно ніхто не наважиться образити, а може й рибки дадуть.

Що стосується рибальства, то тут дійсно виділились чайки, вони літають над океаном, кидають із дзьоба у воду приманку, та вистежують чи повелася риба на ту приманку. Щодо птахів, то тут багато цікавих і незвичних нам. Тут є маленькі пташки, що завжди тусять групками по 30 – 50 пташок. Вони чомусь завжди стоять поперек вітру і по їх пір’ю можна спостерігати чудову аеродинаміку. Видно, що пташки отримують велике задоволення від повітряно-сонячних ван. Всі ці пташки то добре, але ми маємо побачити колібрі! Куба це одне із місць їх проживання. Але щоб побачити дику колібрі треба трошки постаратися. Для цього потрібно на заході йти гуляти до квітучих дерев. Якщо на дворі палюче сонце, то колібрі висовуватись не будуть. Ми спочатку того не знали, і тільки мріяли, що їх побачимо. Цікаво, який то буде колір: синій чи зелений? Головне, щоб не сірий, але по факту головне їх взагалі побачити. Та зараз був ранок, тож замість колібрі нас чекали мангрові ліси.

Мангри це одні із наших улюблених екзотичних рослин. Якщо ми у мангрових лісах, то ми у своїй стихії. Цікаво, чи водяться тут крокодили? Щось ми не погуглили, бо це теж може бути їх стихія. Тепер нас розпирали двоякі почуття, з однієї сторони хотілось зустріти крокодила, а з іншої не хотілось, щоб він зустрів нас. Але нас зустріли комарики та з’явилось логічне питання, а що тут взагалі із малярією?

Зараз ми вже знаємо, що малярії на Кубі начебто немає, але про це пишуть на цивілізованих сайтах. Якщо натрапити на сайт ростуризму, то звісно є, і краще на Кубу не їхати. Але то було раніше, зараз ці тварини на Кубу і не прилетять вже, бо Європа закрила не тільки свій авіапростір для дикунів, але ще й перегородила найкоротший шлях до Куби. З точки зору туризму мені навіть трохи шкода расіян мандрівників. Майже завжди це були дійсно адекватні люди, що тверезо дивляться на світ оскільки багато чого бачили і вже не зомбуються телевізором. Якщо ви росіянин чи білорус, що дійсно усвідомлюють те, що натворили ваші терористичні держави та якось протидієте режиму, то на жаль вам не пощастило із країною в якій ви народились, не пощастило зі співвітчизниками рашистами, яких на жаль у вас більшість. Але то тимчасово, ЗСУ гарно робить свою справу. Тож рашистів, на щастя, кожен день все менше та менше.

Щось я відволікаюсь від сонячної Куби.

Поки ми шукали крокодилів — знайшли великий скелет шипастої риби, хтось був настільки суровим, що навіть колюча риба не стала перешкодою. Так, здається нам пора. По дорозі до автобусної зупинки я звернув увагу на листя однієї рослини, яку колись бачив у неймовірних відео нашої планети. І я таки мав рацію, Даша, дивись-но що зараз буде! Як тільки я доторкнувся до листочків, вони одразу почали згортатися у компактний нічний режим. Це дуже активна рослина, що ховає листочки від хижаків. Тож сьогоднішнє сафарі вдалося! А ось і автобус. Автобус у Варадеро — один. Він туристичний, працює у режимі хоп он, хоп офф. Квиток коштує 5$ з людини на день. Тож купуючи квиток, його треба відкатати по повній, відкриваючи якомога більше місць на півострові. Сьогодні ми планували дістатись до самого міста Варадеро, але на під’їзді ми все ж таки вийшли, бо тут є круте туристичне визначне місце, а саме супермаркет!

Для Куби це щось на кшталт музею. Для місцевих тут дуже дорого, для туристів не завжди доступно, бо можна оплатити тільки карткою, котру треба розблоковувати під власний ризик компрометації. Але уся “краса” цього “музею” саме в санкціях. Це майже пусті або повністю пусті прилавки.

Якщо є полиці із соком, то це буде тільки один вид соку, також є м’ясний відділ з однією товстою палкою шинки та сиру. Саме в цьому маркеті нам підказали, що можна купити воду, що коштує пів долара, давши хабаря у вигляді долара не забираючи решту. Але із трьох касирів хабарі приймають не всі. Але й дійсно, якщо всім продавати ту воду, то маркет доведеться зачинити оскільки не буде товару. Тож совок тут у повній красі. А це ще ми до Гавани не дісталися! Як кажуть, залишайтесь з нами, не перемикайтесь! Як сказав один рашистик у коментарях “Що нам ті санкції, он Куба вже 60 років під санкціями і нічого страшного!”, читаючи цей коментар саме на Кубі я ледве кавою не подавився. Але деякі речі у житті дійсно потрібно побачити, щоб усвідомлювати усю картину можливої дупи, такі місця як Нью-Делі в Індії, та супермаркет у Варадеро. У нас були ще плани гуляти далі, але ми припустилися однієї помилки. Запам’ятайте правило. Ніколи! Ніколи не йдіть подивитись на кубинський океан, якщо у вас є ще на сьогодні плани.

Краса океану тут тягне наче спів сирен. Тут він ще був із великими брилами, що додавали смугастості серед цієї неземної краси. Я навіть не пам’ятаю як опинився у воді, плаваючи у цій прекрасній воді. Десь на березі сидів місцевий працівник, побачивши мою любов до океану запитав мене “Чудове морько! Чи не так?)”. 

Таааак! На жаль останній автобус по пів острова закінчував ходити десь о шостій вечора, тож після океану ми змогли подивитись тільки невеличкий шматочок міста. Саме місто Варадеро доволі довге і теж має свою нескінченну пляжну лінію.

На щастя від пляжної лінії містечко відділяють невеличкі кущі як ширма, тож океан не так безсоромно буде притягувати. А ще ми домовились із місцевим таксистом, щоб він звозив нас завтра до Гавани.

Гавана

Є дві різні Гавани. Одну бачать туристи, що домовляються із гідами, або беруть тури в готелі, тобто це буде та Гавана, яку вам покаже уряд Куби. Зовсім іншу Гавану ви побачите якщо домовитесь із таксистом, щоб він вас привіз у столицю та заїхав за вами годин через п’ять. Повірте мені, відчуття та повнота картини будуть зовсім інші. Ми багато потім обмінювались враженням від побаченого з іншими туристами, нам здавалося що ми з ними були не те що в різних Гаванах, але й на різних планетах. Тож вам обирати що побачити — картину маслом або правду.

Рано вранці нас забрали із готелю і ми відправились у подорож. Це був трансфер шерингового формату, тобто разом із нами сиділа жінка, яка виходила біля аеропорту десь по дорозі. Перша фотозупинка була на гігантському мості. Це тут таке місцеве визначне місце. Міст дійсно вражає та знаходиться у дуже мальовничому місці над величезним урвищем. Навіть пташки і то нижче літали.

Таку зупинку треба включати до обов’язкового списку того, що подивитись в околицях. Тут навіть підприємливі кубинці відкрили барчик, хоча який в тому сенс, якщо у багатьох і так ол інклюзів. Наступною зупинкою була сама Гавана. Ми із водієм домовились що через п’ять годин він нас забере на цьому самому місці, якщо місто нас не забере першими))) Місто нас зустріло із музикою!

У прямому сенсі цього слова. Тут був міні карнавал із трьох людей, але було дійсно весело. Тепер я вирішив випити кави із тістечком. Але ми не до кінця розуміли усю глибину кубинської проблеми. По-перше, не було зрозуміло чи дійсно треба поміняти гроші на песо, але по факту у столиці приймуть будь-яку валюту. По-друге, намагатись знайти тістечко у центрі Гавани по шансах теж саме, що виграти у лотерею.

Коли ми знайшли кав’ярню, то вирішили, що треба знайти ще одну, щоб порівняти ціни, та не покидала мрія про щось солоденьке до кави. Але ми ж не знали, що на всю Гавану тут всього півтори кав’ярні. Ну здавалося б, зайди у маркет та купи щось до кави, тим паче на гугл мапі є маркети.

Ага, дзуськи! Спочатку був маркет, де продавалися лише рулони білого паперу. Потім був магазин з овочами, а в третьому, останньому, взагалі нічого не продавалося. Тільки штуки чотири пластикові пляшки до половини заповнені чимось схожим на пісок. Потім прийшов місцевий покупець і продавець дістав йому із під полиці пакет якоїсь шкарлупи. Коли намагаєшся сфотографувати цей увесь достаток, то продавці починають сердитись, але ми обережно кілька кадрів зробили.

Тепер треба прогулятись вулицями, щоб відчути дух столиці. Скажімо так, ми у черговий раз раділи, що народились в Україні. Якщо в Індії треба було дивитись під ноги, щоб не вступити у, перепрошую, лайно, то в Гавані було трохи гірше. Оскільки те саме лайно тут може литись із балкона, якщо хтось там зверху вирішив влаштувати вологе прибирання. Для перехожих людей це здавалось абсолютно нормальною подією, на нас не підготовлених трохи ляпнуло. Але це як посвячення у треш. Але чесно кажучи ми вже не дивувались. Тепер перед нами була наступна складна задача — треба було поїсти. Ресторанів багато, зачинених серед них ще більше. Можливо вони відкриваються ввечері, я не знаю.

Наприклад, чудова піцерія зі свіжим дизайном та привабливими банерами, та навіть персоналом у середині просто не працює і все. Можливо дефіцит сировини, можливо це показуха для приїжджих. На щастя, у підсумку ми таки знайшли відчинену піцерію. Касирка навіть погодилася прийняти оплату по відносно вигідному курсу у доларах. Але коли вона запитала чи збираємось ми куштувати піцу у закладі я допустив помилку сказавши так! Вона мені показала чергу на вулиці довшу ніж до Мони Лізи у Луврі. Це були теж щасливці, що знайшли ту єдину у місті піцерію. Добре, я змінив думку, давайте навинос. Тепер можна спокійно чекати в іншій черзі, серед тих кому сидіти не обов’язково. Чому такий попит на сидіння саме у закладі, усе просто, тому що навколо сидіти взагалі нема де. Тож ми «накрили на стіл» у когось перед дверима на сходинці. Коли прийшов хазяїн, він вирішив не турбувати нас та люб’язно почав чекати, щоб не переривати нашу трапезу)))

Це було дуже мило, але ми наполягли, щоб хазяїн все ж таки потрапив до помешкання. Мені здається, що я пишу не розповідь про мандрівку, а посібник “Як вижити у Гавані за п’ять годин”. Тож тепер ми вміємо здобувати собі їжу! Тепер можна далі досліджувати цей дивний світ. Але й на тому дива не закінчились, поки ми гуляли до нас підійшла пара, чоловік із жінкою і сказали що у Даші дуже гарні босоніжки! Вони почали із нами розмовляти та запитали чи не можемо ми помінятись із ними взуттям. Але враховуючи що мої сандалі кубинці взагалі вже вкрали тож відповідь була однозначна – ні, бо у нас не так тут багато залишилося взуття.

Наступне запитання мене взагалі збило з пантелику: “Варадеро це не справжня Куба, а ось Гавана… До речі як вам Гавана?”. Я й досі не знаю відповіді на це питання. Скажімо так, я там не живу, ось і ладоньки))))) Зараз є доволі популярна пісня зі словами “Гавана унана”, мені здається що співачка не була у Гавані коли складала таку милу та романтичну пісню)

Назад у Варадеро

На цей вечір в готелі у нас був зарезервований столик в а-ля карт ресторані. У нашому готелі їх було чотири. Сьогодні був креольський ресторан. Але бронь столика була через дві с половиною години, а їхати десь дві години та сорок п’ять хвилин) На щастя наш водій теж поспішав додому, тож у ресторані ми були завчасно, я навіть у білих джинсах. Тих самих, що колись купували для покорення Ріо. Не знав я ще на той момент, що скоро це буде мій єдиний теплий одяг в холодній Європі. Адже перед Кубою в літак у середині лютого я вже традиційно сідав тільки у літніх шортах, щоб не тягати теплі речі із собою у сонячну країну. Тож добре, що хоч білі джинси для а-ля карту взяли. Той вечір був просто пречудовий.

По ночах ми любили ходити на пляж та лежати на лежаках дивлячись на зорі. Тут було настільки низьке небо, що здавалося, наче зорі рухаються серед хмар. І здавалося б десь там є життя біля якоїсь зірки, вони нічого не знають про нашу епідемію ковіду, та й вірус до них просто не долетить. А ми з імунітетом, що закінчується, будемо проходити новий курс вакцинації по поверненні. Такі у нас були думки на той момент.

Наступного ранку ми відправились у подорож місцевим лісом. Ліс був платний. Є багато суперечок на тему чи вартий він своїх грошей, але нам сподобалося. Тут були і невеличкі печери і деякі екзотичні пташки, гігантських розмірів термітники і навіть перша колібрі яку ми зустріли!

Вона була зеленою. Радощам не було меж! Загалом джунглі були у всій красі, тут навіть і ліани і страшні печери-провалля, прямісінько як у майнкрафті. Зараз передивляючись фотографії того лісу, взагалі дивуюсь, як таке може не сподобатись.

А нагородою для тих хто пройшов ліс буде лазурне морько! Але ми зробимо дещо цікавіше. Кажуть тут є справжні коралові рифи, трохи далі за Варадеро у селищі Карбонара. Але звісно ж туристам туди ніяк дешево дістатися не можна. Бо треба тільки через купу доларів із таксистами. Але що ж нам, ми вже давали хабаря у супермаркеті, невже ми не доїдемо до якогось міста?

Кораловий риф та печера біля Карбонари

Ми ще з Києва взяли із собою маски із трубкою. Тож були підготовлені. Тепер нам потрібно доїхати на туристичному автобусі до автовокзалу Варадеро. Пройти повз вічну чергу до банку. На жаль мені здається, що кубинці проводять половину свого життя стоячи у чергах до банків. Я не знаю, що не так із банківською системою тут, але відділення завжди можна ідентифікувати по довжезних чергах. Особисто мені не зрозуміло, чому тут не можна прокласти, наприклад місцеву мережу, щоб розвантажити запити до банків. Тим паче що у готелях інтернет є і достатньо швидкий, щоб виконувати онлайн запити. Смартфони теж наче б то є у місцевих. Але це моє прагнення усе оптимізувати. Можливо кубинці до черг ставляться по-іншому. На автовокзалі нам сказали, що ми як туристи нікуди дістатися не зможемо самі. Є деякі автобуси, які ходять дуже рідко і в незручний час. Тоді йдемо на трасу ловити автобус. На наше щастя, місцевий чоловік взяв нас під свою опіку. Він сказав, що їхати треба буде із пересадкою, пояснив скільки буде коштувати проїзд і сказав, щоб ми просто були поруч. Перший автобус, що зупинився сказав чоловіку що не візьме туристів, навіть тих у яких є песо. Чоловік сказав що теж тоді не поїде і залишився із нами. Довічна подяка тобі незнайомцю за це. Інший автобус погодився нас узяти. Автобус то було гучно сказано, це було щось подібне до вантажівки де позаду усі сиділи на лаві.

Ми тут були нелегалами, та ще й єдиними білошкірими. Я обережно зробив пару кадрів. Завжди не розумів людей, що ниють про те, в якій країні вони живуть, помандруйте по світу, подивіться як буває. Тож Україна форева! Потім ми усі вийшли і пішли великим натовпом до автобусної станції, де ми пересіли на інший автобус. Наш новий друг домовився із водієм що нас тут теж підвезуть. Автобус вже був справжній, але дуже перевантажений. Тепер ми їдемо прямісінько до цілі. Нам треба було вийти на повороті до аеропорту. Адже там починається усе найцікавіше. Ми вийшли як планували, віддячили кубинцеві грошима від щирого серця. Він не хотів брати, бо допомагав теж від щирого серця, але йому дійсно ці гроші будуть у пригоді та він зможе їх поміняти по дуже вигідному курсу, тож ми наполягли. Настрій був на висоті.

Тепер ми на роздоріжжі. Наліво підеш — підземне озеро знайдеш, направо підеш кораловий риф знайдеш! Ми почали із печери. Нас радісно вітали місцеві працівники, що збирали кокоси із пальм. Видно їм сподобалося, що навіть тут бувають дикі туристи. І ось я вперше займаюсь снорклінгом із маскою у підземному озері в глибокій печері.

Трохи моторошно, прохолодно і точно незабутньо. Тим часом підвезли пакетних туристів і люди почали мірятись хто як дешево сюди дістався. Перший сказав, що заплатив всього 50 доларів, другий сказав “Пф, я всього 40 доларів”. Я не втримався і сказав “А нам дорога обійшлася у 40 песо на двох” (1,5$). Було ефектно, ми перемогли))) Але ще ми купували проїзний на день у туристичному автобусі за 10$ оскільки жили не у самому місті Варадеро.

Накупались, обміняли у місцевого працівника ще песо про всяк випадок та пішли добувати собі воду. Не могли ж ми не скористатись можливістю у країні де всюди висять стиглі кокоси. Я один смачний помітив ще до того як дійшли до печери, тож приховав його на зворотній шлях. Оскільки ми відомі відкривачі кокосів, тож проблеми із відкриванням не було, тут головне мати міцного лоба! Це жарт. Але кокос не довго чинив опір. Зараз би я просто уявив би що це голова рашиста, так відкрив би ще легше.

До села із рифом треба було пройтись хвилин 40 під пекучим сонцем. Тут дійсно потрібно бути заґартованим. То було справжнісіньке кубинське село. Я б радив сюди приїхати тільки для того, щоб побачити як виглядають села в екзотичних країнах. Тут навіть таксі є!

До речі про кораловий риф конкретного місця ми не знали. Але десь у відгуках зустрічалось, що він тут має бути. Коли ми нарешті дійшли до моря, то зустріли доволі штормову воду у гострих непривітних берегах із застиглої лави. Я ще зі своїми поламаними руками… Воля до плавання перемогла і я таки поплив на розвідку. Даша спостерігала за мною з берега. Так от, я офіційно заявляю — корал тут є, він добрий, живий. Рибками теж добре укомплектовано. Тут попадались навіть такі корали під водою, які ми зустрічали викинутими на берег у Домінікані. Схожі на віяло. Головне у цих лабіринтах знайти зворотний шлях і це не жарт, плюс треба тримати опір течії та хвилям, щоб пузиком не прочухати. Але якщо ти впевнено тримаєшся у воді, або ти расіянин, що не вміє плавати, то усе буде добре, можна сміливо лізти у воду. Накупались, тепер найскладніше, як без того доброго дядька добратись назад у вже рідне Варадеро?

І тут починається наша улюблена рубрика “Фартить по-азіатськи”. Ми дійшли до траси де треба ловити автобус. Поряд стояла жінка, як виявилось то був наш талісман. Під’їхав дуже комфортабельний сучасний автобус, жінка чекала саме його, оскільки це була розвозка для працівників готелю. Ми зайшли слідом за жінкою, водій нам кивнув що він не проти двох неочікуваних гостей. Ми зайняли місця і почали їхати у напрямку до Варадеро. Цікаво куди саме? У місті автобус зупинку не робив, а поїхав ще далі. Для нас це тільки на руку, їхав він так без зупинок довго-довго і нарешті зупинився… прямісінько біля нашого готелю! Це була розвозка для вечірньої зміни працівників саме нашого готелю! Пощастило це ще мало сказано. Водій на грошах не наполягав, але із радістю прийняв) Знати б розклад цього автобуса, можна було б колесити Кубою.

Печера

Наступне визначне місце в околицях Варадеро це печера із доісторичними наскельними малюнками. Але те, що малюнки доісторичні це не точно, оскільки це історія яку не можливо перевірити)))

Сама печера теж платна, але якщо попадеться один із завзятих працівників, то він багато чого цікавого буде розповідати.

Розміри печери вражаючі, а ще там вражаюча популяція кажанів. Деякі навіть із них навіть закільцьовані на лапках. Завдяки таким поміткам кубинці відстежують міграції кажанів. Тобто якщо десь знайдуть зграю із рожевими мітками, то будуть знати звідки вона мігрувала. Нам печера дуже сподобалась і на жаль тепер нас печерами навряд чи здивуєш)

Загадковий міст

Десь в годині пішки від нашого готелю ми помітили, що на одному із мостів завжди стоять туристи і дивляться у воду, при чому туристи кожен раз різні. Скільки разів ми вже проїжджали, я запідозрив, що тут є якась фішка і ми повинні її розкрити. Фішка виявилась дуже крутецька, біля цього мосту дельфінарій, а коли у дельфінів вільний час вони плавають біля моста. Тож можна хоч кожен день приходити та дивитись на дельфінів, що граються. І це повністю безкоштовно! Біля цього моста є дві зупинки туристичного автобуса, але для нас цей годинний маршрут згодом стане звичкою для прогулянок увечері. У нас тут взагалі вже з’явилися улюблені місця. Неподалік від нашого готелю був великий пагорб.

Це було наше особисте місце, ми приходили сюди дивитись романтичні заходи сонця, більше нікого тут не було, тільки час від часу десь внизу проїжджали ретро машини. Це особливе місце, тут завжди добре і спокійно.

Ми ще не раз будемо сюди приходити перед вечерею на заході сонця. До речі саме в цей час прилітають наші друзі колібрі, як я писав, головні атрибути, щоб побачити пташку це мати квітуче дерево та сідаюче червоне сонце.

Що ще є подивитись в околицях Варадеро

Тут я б не сказав, що є багато речей які можна подивитись, але той хто шукає завжди знайде. Коли у самому місці всі вулички були ретельно вивчені нами, підкорений кожен пляж нескінченої берегової лінії, ми почали вивчати, що є в околицях готелів, де робить зупинки туристичний автобус. Ми так ретельно вивчали, що я навіть один раз зловив головою дерево коли сидів на другому поверсі автобуса.

Запам’яталася прогулянка величезним гольф-полем з озерами, дивними птахами та галявинами з лунками. Поле знаходилось на території якогось готелю, але для туристів усі маршрути вільні. Я не уявляю, як на цій жарі можна грати у гольф, але прогулятись тут дуже мило. Потім великою знахідкою був цілий район, що знаходиться біля кінця півострова. Район явно планувався як туристичний, тут і супермаркет з дуже дивним асортиментом і ресторани і великий порт із яхтами.

Але я не знаю що тут трапилось, чи то ковід, чи то санкції вкрай усе задушили, але тепер це виглядає як район-примара. Людей тут мало, майже усе закрито, навіть є брендовий магазин, але звісно теж закритий. Є великі пусті готелі. Наразі ковідних обмежень майже нема, навіть ніяких тестів по прильоту здавати не треба було, невже той випадок пів року тому, коли цілий літак помістили на карантин так вдарив по іміджу Куби? Сумно, тут дійсно великий потенціал для туризму. Але гуляти цими вуличками доволі приємно, не так лячно, як у Туреччині під час повного локдауну.

Можливо тут просто бізнес погано налагоджений, хоча у цій країні є дуже підприємливі люди. Наприклад, мені намагались впарити марихуану навіть під час плавання у морі. Погодьтесь, такого рівня сервісу ви ще не бачили. Коли ти плаваєш, до тебе підпливають і починають розповідати про асортимент. Особисто я бачу на Кубі багато потенціалу для потужного розвитку, але, здається, місцевий уряд щось робить не так. Наступним відкриттям був для нас один із сусідніх до нас готелів, він знаходився за поворотом берега, із водоростями на пляжі їм трохи не пощастило, але у готелю є родзинка. Кожен вечір на заході сонця тут грає жива музика, а бармен ходить і розносить усім глядачам коктейлі, при тому навіть якщо ти не з цього готелю, тобі теж із радістю принесуть.

Це дуже інстаграмне місце. Але в цілому я б саму Кубу також назвав би інстаграмним місцем, якщо розділити кубинський рай та пекло, то тут вас чекають чудові заходи сонця, один з найкрасивіших океанів світу, занзібарського рівня, та екзотичні пташки. Птахи це дійсно щось унікальне тут, я кажу про тих величних пеліканів, що я розповідав раніше. Ми на маршрутах із ними зустрічались багато разів. І якщо вони у тебе на дорозі, то стороною будеш обходити саме ти, а не вони. І краще щоб ти ще рибку із собою приніс, я ще ніколи не бачив таких вільних та величних птахів та близько.

Окремо я хочу розповісти про вечірні шоу у готелях. Раз на тиждень тут святкують кубинський день, це як міні свято на території готелю, при чому ми таке бачили не тільки в нашому. Вечірні шоу у нас були такі: спочатку три дні енергійних танців різних національностей, гімнасти. А найголовніше — шоу синхронного плавання у басейні. Уявляєте справжнє професіональне синхронне плавання за участі багатьох плавців!

Для урізноманітнення відпочинку час від часу ми ходили до включених аля карт ресторанів. Сьогодні був японський ресторан. Відвідувачі сиділи по колу за столом, посередині кухар витворяв трюки із їжею та приборами. Під час трюків потрібно було ловити їжу, було радісно та весело.

Ми познайомились із парою яка мешкає у москві, ми добре розговорились, виявили що у нас є спільні інтереси. Після вечері ми пішли по номерах і почалася війна…

Увесь світ перевернувся до гори ногами, у нас ще тільки кінець 23 лютого, а в Україні вже ранок. Я бачу стрічку робочого чату. Даша зв’язалася із мамою, сказала, щоб вона розбудила моїх батьків. Моя мама спросоння запитала “Ти дзвонив? Щось трапилось?”. Тепер рішення треба було приймати дуже швидко. Оскільки кожен наступний день ставав тільки гіршим за попередній. І ті жахи, що здаються на межі сьогодні, завтра вже будуть тільки квіточками. Гарною новиною стало те, що у расіян як завжди усе робиться через дупу. І стало трошки легше, коли по внутрішніх каналах через знайомих ми дізнавались, що на фронті ці потвори зазнавали поразки. Як сказав потім майор Чорнобаєв одній російській мамці: “Вашого сина заджавілініло!”. Але це усе було далеко не в перший день Я опублікую наступну розповідь, де більш детально розкрию нашу історію після Куби, але тепер повернемось до Куби. Почнемо з того, що подихаюча Куба вирішила виділитись, заявивши, що визнає незалежність Донецька та Луганська. Напевно, забагато туристів, треба зробити менше. А шкода, мені вона тільки починала подобатись, але звісно тепер по нашій ліцензії турагента вже ніхто до Куби ніколи не полетить, хай далі сидить без туристів. Ми, українці, вийшли на сніданок, водночас вийшли наші вчорашні московські знайомі. Дівчина, ковтаючи ком у горлі, невпевнено запитала “Я навіть боюсь запитати, як ви тепер до нас будете ставитись?”. Я пояснив, що саме вони двоє нічого поганого ще не зробили, але звісно те що трапилось, вже буде безповоротнім у плані стосунків українців із расіянами. Дівчина підійшла із мокрими очима і співчуваючи обійняла нас із Дашею.

З роботи прийшов емейл, що за мною буде закріплений німецький волонтер і тепер усі українці у додатковій оплачуваній довгостроковій відпустці і за всіма працівниками гарантовано зберігаються робочі місця. Моя німецька менеджер також одразу зі мною зв’язалась, сказала, щоб я поки що повністю забув про роботу, а вона вже готова їхати на кордон з Україною, щоб рятувати моїх родичів. В цей же момент на зв’язок вийшла менеджер відділу кадрів і з полегшенням видихнула, дізнавшись що я не встиг повернутися з Куби. Побажала залишатися на острові і переключилася на інших працівників. Наші друзі з Польщі вийшли на зв’язок і сказали, що чекають на наших батьків.

Наступна новина для нас була, що авіакомпанія разом із пакетним туроператором більше не існують, тож тепер ми залишаємось на Кубі на невизначений період. За цей невизначений період гід навіть хотів додаткових грошей отримати, а потім дізнався, що насправді він нам винен грошей за скасований літак. Оскільки на самій Кубі війни немає, то тут так просто не можна викинути туристів з готелю. Тож тур усім було продовжено на невизначений термін. Посол України написала, що візи у всіх також будуть автоматично пролонговані на невизначений термін. Треба якось летіти. Рейсів немає, та й куди взагалі тепер летіти? Минулого життя більше не існує, буде нове, яке нове, як саме воно буде виглядати? І взагалі як вийти зі стану заціпеніння? Так, головна задача для нас – витягнути маму з Мишком якомога швидше з країни, а батька подалі від епіцентру. Я не буду описувати деталі евакуації, але є справжні герої у цьому світі. І мама з Мишком по щасливому збігу опинилися в одному з перших евакуаційних поїздів. Хоч поїзд і попав під обстріл рашистів, але все обійшлося. Татові також пощастило виїхати з Києва в той момент, коли по столиці вже їздили расійські танки. На щастя, у Львові тоді жила дуже хороша знайома. Олена була не в мережі, тож я їй просто написав, що батько із завтрашнього дня буде жити разом з нею. С часом Олена прислала відповідь, що залюбки чекає на тата. Так, розв’язали першочергове питання – безпека близьких.

Наступне питання – безпека друзів. І людей, що відзначилися в нашому житті. Я вийшов на зв’язок навіть з одним з викладачів з інституту. Трохи заспокоювало, що всі вони хоча б у відносній безпеці і на зв’язку.

Паралельно в пріоритеті було питання, як можна допомогти ЗСУ хоча б віддалено. На щастя на самій Кубі нам гроші були не критичні, оскільки разом із туром продовжили програму все включено. Тож з карток залишки відправив на донати. Далі ми збирали до купи всі можливі сервіси лояльності, що дали можливість обмінювати бали на донати. До речі, пам’ятаю що одним із перших зреагувало Сільпо та одна книгарня, що почала конвертувати гроші з карти єПідтримки через купівлю книжок на підтримку бійців. Всі сервіси для конвертації програм лояльності опублікував в соцмережах, щоб інші могли вивести.

Що далі? Треба думати. Даша сказала, що раз нам пощастило опинитися далеко від війни, треба зрозуміти, що від нас очікує всесвіт, тобто що саме ми можемо корисного робити прямо тут. З першого ж дня ми почали полоскати расіянам мізки до того, як вони встигнуть подивитися свою пропаганду. В той момент расіянська пропаганда робила все, щоб приховати факт початку війни. Ми ж пачками обробляли расіян в готелі під приводом “О! А хочеш дізнатися що там в Україні?”, на автоматі всі відповідали “А давай!” не усвідомлюючи що перед ними українець. Оскільки авіапростір для расіян і білорусів закривався зі швидкістю хаймарса, їх достроково вивозили з готелю, ще й збивали з них гроші, бо вони мають оплатити новий літак.

Натомість у готель почало прилітати все більше і більше поляків. Поляки одразу стали найкращими друзями українців. До мене підійшов чоловік і сказав, що знає через знайомих у турагентстві, що через тиждень буде чартерний літак, у якому ще є вільні місця, він спробує зв’язатися зі знайомою, щоб нас безкоштовно посадили на літак. Інший до мене підійшов і грізно запитав чи я не москаль. Який я був щасливий в той момент, що я не москаль, бо навряд чи б після тієї зустрічі я б зміг написати цю розповідь. Поляки до нас підходили і висловлювали свою підтримку. Ми ж застрягли у справжньому дні бабака. Тільки тут ще й кожен день усе жахливіші та жахливіші новини із твоєї країни. А перед очима безкрайнє красиве карибське море, краса якого тепер не значить нічого для нас. Ми в умовному коридорі між старим та новим життям. На щастя часу подумати про нове життя було вдосталь. Ми усвідомлювали, що нам просто нескінченно пощастило не опинитися в епіцентрі війни і тепер ми маємо конвертувати цей шанс на користь українців. Тож ми вже знали що станемо волонтерами, а пізніше й одними з меценатів центру видачі продуктів для українців. Треба було визначитися з країною для нового життя. Ми тоді не усвідомлювали, скільки саме те нове життя буде продовжуватися і наївно думали що тижні два-три. Але, однак, країну треба обрати. Німеччину ми одноголосно відкинули. Чим дуже здивували мій німецький менеджмент. В один голос ми визначилися, що це буде Польща. Рівень життя ми тут отримаємо максимально комфортно наближений до України. Умовним планом Б був Стамбул або Малайзія. Наступним питанням було збереження уламків минулого життя. Оскільки ми не відносимо себе до матеріалістів, то з минулого життя головне зберегти спогади. А де всі спогади окрім фотографій? На расіянському сайті ще й кацапською мовою. На щастя, всі фотографії зберігаються в хмарному сховищі, тож вони в безпеці. А ось з розповідями підстава ще та, на тому сайті ще є й умовний захист від масового експорту. Але ж я тестувальник, тож коли мені треба витягти мій контент з полону, то ніякий захист рашикам не допоможе. І як результат цю та інші розповіді ви читаєте на моєму особистому сайті та ще й солов’їною мовою.

Дорога до нового дому

Українці майже з першого дня війни об’єдналися в різні чати, бо питань було треба вирішувати дійсно багато. І в той час, коли ми шукали шляхи покинути острів, як з’ясувалося, польські туристичні оператори шукали шляхи, як допомогти українцям. І в одному з чатів проскочила інформація що чиясь знайома турагент з Польщі зможе безкоштовно посадити вісім людей на вільні місця в чартерному літаку. На наше щастя, в цьому чаті було шестеро людей окрім нас. Тож на нас записали місця. Це чудова новина, але виліт через тиждень. Хоча чесно кажучи вже взагалі не було ніякої різниці коли той виліт, бо час тепер не мав для нас сенсу. Це лише показник того, коли почнеться нове життя. А від того, коли саме воно почнеться нічого не змінюється. Хотілося тільки швидше почати приносити більш вагому користь Україні. Ми розповіли іншим українцям по чатах про те, що польський тур оператор Rainbow дозволив тур агентам безкоштовно саджати українців на вільні місця в чартерах. В тому чаті також була консул України, яка допомогла всім іншим розподілитися по літаках. Цікаво, що паралельно з чатом Куби ми бачили чат туристів сусіднього острова Домінікани. На відміну від совкової Куби, в домініканському чаті вирішувалися рівно протилежні питання на тему інтеграції в країні. А нам вже час летіти в невідомість. Ми провели на острові 24 дні. Про наш новий досвід буде опубліковано пізніше велика розповідь.

P.S. Під час війни було дуже важко взяти себе в руки і написати розповідь про подорож. А фактично про дуже важливий період нашого життя. Сказати що я був не в ресурсі нічого не сказати. За написання цієї розповіді я вперше сів через 3 місяці. Важливо її було написати хоча б в якомусь дуже чорновому варіанті, доки не погасли деталі в спогадах. Після написання розповіді я понад рік боявся до неї повертатися, щоб її починати вичитувати і приводити до ладу.

“Кохана! Де мої штанці?” Якщо ви раптом знаєте звідки ця фраза і до чого вона, то вам неодмінно треба полетіти до Леголенду. Якщо ви, так само як і ми, цю фразу раніше не чули, але любите парки розваг, тоді план такий.

Перший вечір: Дивитеся родиною Lego Фільм.

Другий вечір: Купуєте квитки до Біллунну на два дні. Попередньо перевірте, щоб Леголенд працював.

Третій вечір: Дивитеся інші частини Lego Фільму і морально вже передчуваєте майбутню подорож.

Час ікс: Літаєте на триповерховому дивані рятуючи всесвіт! З повним зануренням у тривимірну подорож навіть без 3D-окулярів.

Цікаво? Але як у всіх добрих казках, тут є одна страшна таємниця, Біллунн це Данія. А отже шанс зловити максимально депресивну погоду тут на максималках. Але якщо прийняти цей факт заздалегідь, то просто порадієте зайвий раз, що вам не жити в цій країні і натомість ще більше полюбите свою рідну країну. Рейси у Ранейра максимально комфортні і схоже підлаштовані саме під Леголенд. А враховуючи, що парк розваг знаходиться за чотири кілометри від аеропорту, то це ідеальне поєднання із вечірнім рейсом. Ми прилетіли ввечері, треба було встигнути на автобус з аеропорту, щоб не чекати 45 хвилин. Коли ми заскочили в автобус, то водій повідомив, що квитки треба йти купувати в аеропорту або в додатку, а автобус через дві хвилини їде. Мені потрібна була тільки назва автобусної фірми, за дві хвилини я встиг завантажити додаток, обрати квитки, зареєструватися і проплатити їх. Ось він багаторічний досвід роботи з інтерфейсами різних програм!

Інші ж пасажири пішли в аеропорт і пропустили цей автобус. Ми поїхали заселятися у сусідньому містечку Вейле. Холодне, мокре, суворе, зимове і вічно траурне Вейле зустріло нас густою ніччю. Доки ми йшли до апартаментів, то проходили через місцевий ресторан, всередині якого була повна посадка. Трапеза виглядала наче в бібліотеці із дуже суворою бабусею-наглядачем. Добре хоч в ресторан нам не треба було, а то б ще місяць цей світ бачив би у синіх тонах. Ми прийшли до свого будиночка, господиня нас провела всередину і сказала “Слава Україні”! Ми почали чаювати у себе в кімнаті, а вона нам принесла смачного печива і побажала скорішої перемоги. Попри всю суворість Данії, всередині будинку було дійсно дуже затишно, все було вінтажним і цікаво виглядало. Ми жили на підвальному поверсі, наші вікна були як раз в рівень з землею, тож ми бачили як маленькі рослинки під світлом ліхтарика коливаються хвилями на холоді. Ці спогади у мене викликають тепло та затишок.

Вейле

Оскільки житло в Данії дуже дороге, тож чим ближче жити до Леголенду, тим дорожче. Щоб забронювати житло за максимально людську ціну, ми поселилися в околицях сусіднього міста, тому зранку та ввечері на нас чекає довга прогулянка до міста і назад. Містечко невелике, і вдень навіть не так траурно виглядає, як ввечері.

Ми походили по музеях: мистецтв та Kultur­museet. Музеї дуже якісні, інтерактивні. В першому, окрім картин, дивилися на старовинні речі вікінгів, унікальні величезні золоті монети, в другому ще цікавіше – тіло жінки, яке збереглося в болотах протягом 2500 років. Додали культурної нотки в нашу поїздку. В місті доволі мило можна погуляти кілька годин і як приємний бонус – сходити на суші у форматі традиційного шведського столу.

А для справжніх поціновувачів гастрономічної подорожі є порада – купити у маркеті велику коробку тірамісу і ввечері її за раз з’їсти. Така коробка обійдеться за ціною звичайної порції тістечка у кафешках інших країн. Окрім гастрономічної складової, є ще одна приємність у Вейле. У сусідньому парку на мандрівників чекають цілі сімейства оленів.

Їх тут така кількість, що вистачить на всіх охочих, досвід дійсно класний. Олені себе почувають тут зовсім вільно і можна підібрати собі оленя на свій смак, будь-якої масті чи форми ріг. По дорозі до парку відкриваються гарні краєвиди на сучасні будівлі, які віддзеркалюються у воді, а якщо бути точним, то у воді фйорда.

По правді, це всі доступні розваги у місті, хоча ні, є ще одна – ресторан високої кухні з настільки високими цінами, що я цілком серйозно ніколи не думав, що такі ціни за їжу існують. Мені ще нещодавно здавалося що 20 євро за маленьку баночку трюфельної пасти це багато…

Але повернемося до основної цілі.

Леголенд

Багатокілометрова черга починалася далеко-далеко від входу. Але на наше щастя від входу не у Леголенд. Це була зима, в Леголенді несезон, парк розваг зараз працює тільки по спеціально визначених днях. І судячи з кількості людей, про те що Леголенд працює взимку знало приблизно кілька десятків людей, включаючи нас. Навіть місцеві були впевнені, що парк розваг взимку взагалі не працює. Але ж куди ця неосяжна черга? Може і нам туди треба? Доки ми намагалися знайти кінець черги, то встигли навіть знайти великий термос з безкоштовною кавою, для фанатів. Це виявилася черга в Lego House, тобто в Лего музей. Може ми щось переплутали, бо в Леголенд зараз в черзі рівно п’ятеро людей включаючи нас, а тут я не знаю скільки сотень. Ми запитали когось із черги, що відбувається, на що отримали неочікувану відповідь, що чоловік сам здивований, що тут така черга, в якій він стоїть вже не першу годину. Найбільш просунуті фанати навіть зі стільцями. Так, запитаємо ще когось. Місцева мешканка нам пояснила дві речі, що вони всі фанатіють за тематикою лего і що сьогодні той день, коли музей Лего буде продавати унікальну лего-качку, яку продає раз на рік.

– Тобто в парк розваг всьому цьому натовпу не треба взагалі?

– Ні, тут всі прийшли за качкою!

Я вже сам не був впевнений, що мені не потрібна та качка, бо люди прийшли займати чергу за три години до відкриття. Добре, зарядилися кавою, тепер можна йти в парк розваг.

Сказати, що цей парк розваг сьогодні відчинили спеціально для нас – нічого не сказати. Це був початок грудня. В середньому черга на атракціон складала три людини включно з нами. Тобто атракціони дійсно запускали спеціально для нас. Ми навіть заради цікавості завантажили додаток паризького Діснейленду, щоб порівняти розміри черг. В Діснейленді черги в цей день були приблизно на одну – дві години довше…

Тож в котрий раз Діснейленд упевнено продовжує тримати останнє місце в нашому рейтингу парків розваг. З мінусів подорожі в несезон, це те, що не всі зони відкриті, але особистий парк розваг – це мрія всіх дітей. Ми почали з рол-костера, проїхали приблизно 5 разів поспіль.

Але вирішили дати працівнику теж відпочити, тож пішли досліджувати, що ще є на території. Далі на нас чекав персональний багато-D кінотеатр і багато дійсно прикольних атракціонів. З часом таки почали з’являтися люди, але на середню чергу це так і не вплинуло, бо схоже атракціонів і розваг тут було усе одно більше кількості людей.

Один із наших улюблених атракціонів в парках розваг, це коли ти стріляєш бластерами по монстрах, заробляючи бали. Потім можна помірятися у кого більше балів. На цей раз ми тут відвели душу на повну. З кожним колом все більше і більше відточуючи майстерність. Я впевнений, що ми тепер можемо сміливо летіти в далекі галактики, щоб давати відсіч інопланетянам.

Потім ми підійшли до атракціону що мав вигляд доволі екстремального і скоріш за все із вільним падінням. Ми запитали працівника, наскільки він швидкий, на що отримали відповідь, що все залежить від нас. Цікаво. Коли ми сіли на сидіння, то з’ясували що маємо себе підіймати до гори за канати самі))) Я б сказав атракціон напівавтоматичний, але було радісно на перегони підіймати себе, я навіть нарешті повірив в силу своїх зламаних рук!

Але головний атракціон на нас чекав попереду. У наступному реченні є невеличкий спойлер. На нас чекав дуже крутий політ у віртуальній реальності, без 3d окулярів на справжньому триповерховому дивані, саме для розуміння важливості цього атракціону я і раджу подивитися Lego Фільм до відвідування парку!!! Нас Леголенд настільки захопив, що ми навіть вирішили політати на літачках що обертаються по колу.

Я завжди думав, що це сильно захитує і не ризикував, але фішка як раз у відцентровій силі, тобто твій організм майже не відчуває, що його перевертають догори ногами. Від парку без черг ми отримували максимальну віддачу. Коли вдосталь накаталися, то настав час подивитися, що ще тут є цікавого. Тож далі ми їхали на поїзді із лего, піднімалися на оглядову башту – 360 градусів, плавали навколо світу на лего-човні, гуляли по мініатюрній лего-Європі і навіть відвідали справжній лего-океанаріум.

Добре що лего-рибки не кусаються. Далі нас чекав лего майстер-клас. Ми робили схоже дуже відомий місцевий символ у вигляді сердечка. Інструктор був трохи здивований, що ми не знали куди саме треба додавати візерунки. Бо схоже місцеві з дитинства це знають)))

Потім ми на легоконкурсі побудували новорічну ялинку! Вже стало зовсім темно і пора було летіти додому. До аеропорту пішки менш як годину, тож дуже зручно, що не треба бронювати готель на останній день, а це ще один приємний бонус. У підсумку скажу так, якщо ви не фанат лего, то злітайте в цей парк і ситуація легко виправиться😊

Колись давно, у довоєнному дитинстві, продавалась жувальна гумка “Поле чудес”, там треба було стерти дві з п’яти скретч-літери і вгадати слово. Так ось одне з перших слів, які мені випали – Афіни. З того часи минуло понад двадцять років. Авіалінії приходили та йшли, акції з’являлись та зникали, але привабливої Греції щось не випадало. Також багато чув, що для подорожі по Греції потрібна машина. Та ось якось у затишній ночі двадцять першого року я помітив, що між Афінами та Салоніками є цілий залізничний маршрут. Тож можна відкривати материкову Грецію? Наскільки я пам’ятаю, то був осінній вечір, то теплої Греції буде ще більше ніж пів року. Вранці порадував Дашу, що знайшов маршрут по Греції. Так і запланували. Цікавий момент, що десь у цей період рашисти планували, як будуть подихати на українських землях та попередньо рашистській владі вже було відомо, у якій послідовності перестріляють яких расіян. Але поки що ці расіяни можуть доживати останні чотири місяці свого нікчемного життя. Полетіли! Вжжжж…

Салоніки

Ця поїздка мала особливу мету, ми вирішили поставити всесвітній рекорд Гіннеса за кількістю з’їденого грецького салату за тиждень! Після торішнього острова Корфу, я вже аніскільки не здивувався, що тут не їздять усі на колісницях, а жінки не ходять з амфорами з оливковою олією на голові. Але чим дійсно здивували Салоніки, так це схожістю з Анталією та Кушадасами. Взагалі якщо прибрати усі грецькі банери, то я б в житті не подумав що це не Туреччина. Треба терміново з’їсти грецького салату, але пересадка в Салоніках усього пару годин, тож поки що потішимося грецькою випічкою та дуже смачним лавакейком.

Салоніки нам однозначно сподобались, місто не дуже велике, але як тимчасова заміна Туреччини в самий раз. Одна із проблем з якою ми зіштовхнулись, це розклад автобусів, що не доступний на гугл мапах. Місцеві використовують додаток Moovit. Але і цей додаток дає значну похибку, тож конектити декілька автобусів буде проблематичним. Так ми ледве не проґавили автобус до автовокзалу. Тож нам прийшлось конектити автобус із таксі.

Скільки не подорожуй, скільки досвіду не набирай, але адреналін та пригоди під час подорожей завжди залишаються. Ми дивом встигли доїхати до автовокзалу, щоб сісти на останній автобус, що прямує у Калітею.

Калітея

Це маленьке містечко на одному із «пальців» пів острова Халкідікі. Тут доволі складно обрати, де саме потрібно зупинитись у Халкідіках, але ціни на житло та відстань до вокзалу Салоніків вам допоможуть зорієнтуватись) У мене тут взагалі було складно із назвами. Халкідікі це не місто, а назва півострова, місто, в якому ми зупинилися називається Калітея, воно відносно не далеко знаходиться від Салоніків, які взагалі читаються як Цесалоніки. І кожен раз, коли нам треба було пояснити, куди ми їдемо, я плутався поміж усіма цими назвами. Приїхали до міста ми вже глухої ночі. А це значило тільки одне – час нічного дожору.

Велику тарілку грецького салату, будь ласка! Одна із переваг Греції, що порції їжі тут завжди великі та смачні, за це можна взагалі не перейматись. Та й сама Греція відносно дешева для гастрономічної подорожі. Тепер план на сьогодні виконаний, можна йти спати.

Мандри по Халкідікам

Автобуси тут ходять із від’ємною регулярністю, раз на дві години і судячи із нашого досвіду можуть взагалі не приїхати, тож для відкриття півострова нам знадобиться автостоп. Тут він працює на рівні – зупиняться 9 із 10 машин. Тож за транспорт можна взагалі не паритись, але це якщо ви не з рашки, бо після спілкувань із декількома водіями я вже казав фразу: “Дякую, Боже, що я не москаль”, бо до рашистів тут місцеві жителі доволі вороже налаштовані. Почали ми ранок з улюбленого зайняття – морське сафарі.

Це коли ти без мети йдеш по узбережжю і шукаєш всілякі цікавості. Наш маршрут склав приблизно годину і коли здавалось, що нічого вже цікавого ми не знайдемо – ми зірвали джекпот. Під берег приплили дві дуже цікаві медузи королівського розміру. Я думав, що щось подібне можна зустріти в Австралії, цей монстр, мабуть, може людину цілком заковтнути і почати полювати на наступну. Хоча ми були на березі, медузи-велетні почали пливти у нашу сторону. Вони нас явно відчували.

Перший же наш автобус не приїхав, тож ми успішно скористувались автостопом, щоб доїхати до Поліхроно. Тут одне із місцевих визначних місць – озеро із голодними черепахами. Тож треба купити хліб, потім біля годинки йти вгору до самого озера. Там на вас чекають черепахи, що ще більш голодні, ніж ті медузи. Тут у невеличкому ставку їх, мабуть, сотні. І голодні тут не тільки черепахи, але й велика риба, що час від часу виринає. Хоч і здавалось, чого заради черепашок годину вгору лізти, але вони настільки із радістю їдять хліб, що потім у самого піднесений настрій. Тепер можна спускатись у Поліхроно за наступною порцією грецького салату.

Цього разу тут додали каперси. Тепер можна покупатись у моречку та повертатись у Калітею. До речі, було дуже дивно, що у Греції наразі був несезон. Море ще відносно тепле, погода жарка, але чому нема туристів – питання. Халкідікі складаються із трьох півостровів у вигляді пальців. На цю подорож ми вибрали один із трьох – Касандру. Тож наступного ранку ми вирішили подивитись як виглядає крайня точка цього півострова.

Зранку ми смачно поснідали вже у любій нам кафешці і поїхали у Поліурі. Водій автобуса навіть перепитав чи дійсно нам треба саме у це маленьке містечко, яке знаходиться далеко від пляжів. Але насправді нам потрібно було ще далі, але туди не ходять автобуси. Треба було пройти ще 2 години пішки із перепадами висоти. Але ми вже зрозуміли, що з автостопом проблем не буде, тож ми практично пересіли з автобуса у машину. В середині машини схоже до нас була буря пустелі, чоловік пояснив, що він просто має дуже активного цуцика. Як же добре, що він не посоромився гармидеру і взяв нас із собою. Тому що не дивлячись на легкий автостоп, машини у цій глухій частині острова проїжджають не часто. Чоловік їхав не до самого кінця нашого маршруту, але на щастя значну його частину, та усі перепади висоти. Десь хвилин за 30 ми дійшли кінця Греції!

Я очікував щось на кшталт нескінченного водоспаду у прірву, чи якісь міфічні створіння, але нас зустріла повна протилежність. Скажемо так, кінець Греції виглядає дійсно непогано, але якщо ти хочеш кудись сховатись так, щоб тебе ніколи не знайшли, то це місце саме для тебе. З цікавого тут можна піднятись на кручі і подивитись з висоти на дійсно красиві лагуни із казковою водичкою, думаю, що у сезон сюди можна підплисти на туристичному кораблику, але це не точно. У Греції взагалі я помітив, що багато чого у туристичному плані можна було б краще розвинути і загрібати гроші. Наприклад можна продавати каву. Бо тут був великий дефіцит. Як мені сказала жінка у кафе: “Кави немає, але є сендвіч із сиром та шинкою”. Може в них якогось патенту на каву нема в країні, не знаю) Тепер була задача повернутись назад із кінця світу. Автостоп на щастя спрацював знову із першого разу, нас підібрали німці.

Дивний факт, але у самій Німеччині автостоп ніколи не працював. З автобусами нам не щастило по повній. На цей раз десь у хвилину ми розминулись з автобусом. Тож пішли наше “невезіння” восьминогом заїдати) Далі ми тримали маршрут через два найпопулярніших пляжі. Водичка у Glarokavos Beach виглядала дійсно пречудовою. Але все одно нас не покидало питання, навіщо сюди аж на тиждень пакетами прилітати. По факту, на курорті із розваг тут тільки морська прогулянка і можливість з’їздити у Салоніки. Хоча це дивно, якщо брати за приклад ту саму Туреччину, то там майже із будь-якого курорту можна взяти тур до будь-яких визначних місць країни.

Далі у нас по програмі заплановане озеро, але на дорозі до нього виріс паркан, за яким знаходиться кілька метрів справжніх хащ. Але ж не будемо ми ще 20 хвилин обходити паркан? Молодечий запал в середині нас ще не вщух! За парканом на нас чекала підозріла легкова машина. Схоже, що водій тренувався у керуванні, але виглядало так, наче вона стежить за нами. Біля озера у нас був привал і реаліті-шоу “Життя крабів”. Два краби усе виловлювали момент, щоб наваляти один одному, але нарешті побачили нас і розбіглись у різні напрямки. Я все не втрачав надію знайти для себе каву. Нарешті на горизонті замайоріла автомобільна заправка. Там зазвичай усе є! Але на цей раз там не було навіть пального. У магазині взяв банку холодної кави та швепсу, тож у мене був імпровізований Еспресо-тонік. Чомусь орфографічний модуль мені показує, що слово Еспресо я повинен писати саме із великої літери, можливо він теж розуміє усю велич цього напою.

Вечір ми проводили у місті Pefkochori поїдаючи величезну порцію морозива одразу із п’яти кульок. Але знову таки, польські швідерки та італійське морозиво поставило настільки високу планку, що тепер кожен раз куштуючи нове морозиво, про себе думаєш “То не швідерки”. На цьому ми закінчуємо нашу курортну частину Греції і рухаємось вглиб.

Салоніків забагато не буває

Як тільки ми приїхали в місто, то пішли одразу за тим самим смачним лавакейком, що їли у перший день. Він був такий же фантастичний. Але чомусь на цей раз на запит його розігріти, нам його схоже трохи приморозили) Далі тут дуже пречудово налагоджена система морських прогулянок на кораблику. Квиток на мінікруїз коштує один коктейль, чи каву. І це дійсно круто. Ти отримуєш і напій і круїз. До речі, коктейлі зробили дійсно класні.

Ще хочу зазначити не менш класний ніж ті коктейлі райончик для прогулянок – Ano Poli. Він чимось схожий на Стамбульський Ускюдар. Тут можна без мети поблукати старовинними затишними вуличками. Ми у Салоніках провели кілька годин і поквапились їхати далі. Наш наступний готель чекає на нас у Літохоро під Олімпом. Звісно ж з автобусом до Літохоро ми розминулись хвилин на 10 через затори.

Тепер у нас було більше ніж година, щоб пошукати щось цікаве на автостанції. З цікавого були два гіроши, чай та тістечка «солодкі огірки». При чому я хотів один великий, а Даша сказала їй купити сім маленьких. Я ще пам’ятаю, здивувався як вона планує так багато з’їсти, а коли купив, то виявилось що Даша казала не про огірки, але тепер будемо два дні їсти саме огірки.

Літохоро

Ми приїхали ввечері. Містечко виглядає на всі сто, та ще й гори. Наш готель теж був пречудовим. Це такий тип готелів, де тобі працівник відчиняє двері ліфта, а коли ти виходиш, то той самий працівник тобі їх відчиняє зі зворотної сторони. У номері на щастя був холодильник, то ж наші огірки були у безпеці. Вже починались сутінки, але ж як це приїхати у гори та одразу не полізти туди? Тут недалеко є природне визначне місце “Ванна Зевса”. Ось туди й прогуляємось.

До речі, найкращі види Олімпу саме на цьому маршруті, якщо ж звісно ви не плануєте підійматись на вершину. Наступного дня вранці ми підкорили Олімп у сучасному форматі. Можна доїхати на таксі до міста Пріонія, а потім до семи годин спускатись у низ.

Це десь середина маршруту, до самого верху, але ми вирішили зробити собі лайт версію і обмежились тільки шестигодинним спуском. Як я писав, найкращі види були на нижньому 15-хвилинному маршруті. Тут же в основному будуть дерева. Але є дуже фотогенічні водоспади зі смарагдовою водою. Думаю, що весь задум спуску тут заради цих водоспадів.

Також по дорозі є старовинна церква. Цікавий момент, але там було дійсно багато людей та майже усі пили каву! Вона таки існує у Греції! Каву та ласощі тут наливали усім мандрівникам. Це було дуже мило. Мені такі моменти дуже піднімають настрій. Запам’ятався момент, як повз нас проходив чоловік із сім’єю і він їм суворо сказав: “Я буду обідати саме тут, бо хочу з найкращими краєвидами”, потім кожен раз, коли ми бачили ще кращий краєвид, то згадували того чоловіка.

А ще одна й та ж пара туристів декілька разів нам йшла назустріч. Ми дуже сподіваємось, що вони не заблукали. Хочу дати наступний підсумок – Літохоро — дуже атмосферне місце, в незалежності чи збираєтесь ви підійматись, чи спускатись з гори, заїдьте сюди, тут як декорації для знімання фільму про середньовіччя. А ми поїдемо далі.

Тут є один нюанс, якщо далі їхати на потязі, то треба або годину пішки до залізничної станції іти вниз, або на таксі за 10 євро. Сама станція виглядала так, начебто на ній потяги не курсували вже років двадцять. А у нас потяг ще й з дуже короткою пересадкою. Але тепер ми знаємо, що потяги чекають один одного, а квитки можна купити онлайн на офіційному сайті. Оскільки до поїзда було ще хвилин 40, ми спустились до моря, бо в Греції ми його вже поблизу не побачимо. На станції замість електронних табло, на листочках написано за якими напрямками прибувають на яку колію потяги і навіть вказані кінцеві напрямки після можливих трансферів. У потязі схоже їхали місцеві “авторитети”, потім у них була перепалка із працівниками і добре хоч до перестрілки не дійшло. Поїздка, скажімо так, була із перчинкою.

Каламбака

А тепер те, заради чого дійсно треба побувати в Греції (не враховуючи грецького салату). Окрім класної назви, саме тут знаходяться знамениті Метеори. Коли ми приїхали, було вже темно, але коли ми йшли через центр, то бачили як великі скелі нависають над містом. В голові одразу промайнуло “Схоже ми знайшли другу Каппадокію”. І тут дійсно багато спільного: теж багато ресторанів місцевої кухні, теж бурлить нічне гастрономічне життя і тут теж є маршрути і долина, ну і звісно головне це скелі із монастирями. Тут немає повітряних куль, але у противагу тут є монастирі. По розмірах для трекінгу ми оцінюємо метеори менше за Каппадокію десь в 6 разів. Тож двох днів тут вистачить, щоб зазирнути у найпотаємніші стежки у скелях. Коли вже настане той ранок та можна вирушати на маршрут???

Ранок!!! Мерщій на автобус! Автобус йде на самісінький верх, до одного із найбільших монастирів. Це дуже зручно, оскільки подальший маршрут можна спланувати так, щоб менше підніматись. Правда, якщо ви поставите собі за мету подивитись взагалі все, то будете лазити вгору-вниз стільки, що ноги потім ще кілька днів будуть гудіти.

Майте на увазі що автобуси тут ходять раз в кілька годин, тож слідкуйте за інформацією на сайті. Ось і перший монастир вже на горизонті! Настрій росте! Мерщій фоткатись!!! Це була дев’ята ранку, монастирі тільки відкривались, тож одразу до найбільшого сформувалась черга.

Але ми не квапимось, тож після фотосесії підемо гуляти стежками, знов таки мапс мі, хоч і став після оновлення неякісним сервісом, але про стежки він тут знає все. Так, куди податись? А ось якась стежка веде вгору! Чудово.

Після невеличкого підйому почався тривалий спуск – погана ознака. Якщо кудись треба спускатись, то потім доведеться довго підніматись. Це виявився маршрут до одного зі зруйнованих монастирів. Наразі тут відкритих всього шестеро, а раніше було набагато більше, тож один із цікавих челенджів це знайти якомога більше закинутих. А ось і наш вірний пес-провідник, він чекав на нас!

Тепер точно як у Каппадокії. Ще важливий момент, не думайте що Каппадокія та Метеори взаємозамінні, це не так, обов’язково треба побувати і тут і там. Невдовзі ми вийшли на велике плато над прірвою. Скільки ми не спускались, все одно знаходились на великій висоті. Схоже було, що наш провідник теж милується краєвидами. А стежка веде усе далі й далі. Зрештою вона нас вивела на самий низ, тож тепер точно доведеться підніматись наверх. Назустріч нам не раз йшли туристичні групи із гідом, можливо гід може розповісти щось цікаве про ці місця, але ж скільки радості коли ти самостійно усе це відкриваєш. Тим паче гід точно не поведе у напівнебезпечні місця, куди краще не суватись. Але де ж пригоди?

Ось і ми вирішили, що мудрий гору не обійде, а мудрий через гору пройде! Вирішили трохи зрізати. Ну а далі все по стандартному шаблону, коли в голову приходить думка, що то була не така вже і блискуча ідея, то вже пізно чи взагалі неможливо назад піднятись. Можливо у цих хащах ми взагалі були першими людьми за історію людства! Трохи подряпані, але цілі ми вилізли на галявину, там як раз збирались люди зі скелелазним спорядженням. Сподіваюсь, ми їм не дуже кайф обламали, що ліземо тут без обладнання та страховок.

А ще на цьому маршруті я помітив, що у мене починає стирчати нитка із руки. Після епічного перелому рук пройшов вже майже рік, а досі руки підкидають час від часу сюрпризи. Ми з Дашею намагались видрати нитку із колишнього шва, але марно. Доведеться додому із ниткою їхати. Взагалі що тепер є для нас дім, ми й самі не знаємо. Повернемось на маршрут. Вже час і собі відвідати один із храмів. Ми як раз у підніжжя одного із них. А високо ж його збудували. Ну що ж ноги, готові? Вперед! Вхід у кожний храм коштує фіксовано три євро з людини. Всередині вони усі різні. Можна читати відгуки, а можна навмання зайти в ті, які випадуть на маршруті. І всередині дійсно класно! Я не майстер описувати рукотворні будівлі, але ви усе зрозумієте коли тут будете.

Тут можна описати так, мальовничо, панорамно, автентично, пречудово, та ще й іноді колокольно! Тепер нам із храму потрібно спуститись знову донизу і звісно заради того, щоб піти знову вгору. Тепер нам потрібно було піднятись майже на першу точку маршруту. На жаль, ліфтів тут немає, тож вперед у 30 хвилинну подорож на вершину. А поки ми підіймаємось у гору, поділюсь міркуванням на тему ліфтів та давніх цивілізацій. Мандрівникам майбутнього буде набагато легше мандрувати. Наприклад зараз ми приходимо до старого визначного місця і треба сходами пиляти вгору. А тепер уявіть через тисячу років прийдуть мандрівники подивитись на давню пам’ятку – хрущовку, а тут бац і ліфт є! Не треба дев’ять поверхів пішки підійматись. А нам зараз на місцях минулої величі залишається тільки ніжками підійматись.

Тепер ми знову на одній із верхніх точок, ми зайшли ще в один монастир. Тут нас особливо вразила туалетна кімната з автоматичними дверима. Серед давнього монастиря це виглядає як портал у майбутнє. Ще, до речі, у монастирях є питна вода, що значно полегшує маршрут у жарку погоду. Наші друзі колись тут були влітку і сказали, що метеори при плюс сорока градусах можуть не дуже сподобатись, тож вибирайте правильний період.

А також слідкуйте за розкладом монастирів, вони тут працюють не кожен день, але нам пощастило оскільки були відкриті усі. Тепер ми помірною ходою йшли у напрямку дальнього. Тут буде багато панорамних місць і навіть скель, де можна полазити. Враховуючи, що скелі нависають над урвищем, тож по екстремальності можна вибрати на будь-який смак, від майже дитячих до “Пофіг, життя одне!”.

Залізти на ті скелі то пів біди, а ось злізти, ще й зі зламаними руками не найлегша задача. Так, на жаль вже рік пройшов від падіння з велосипеда, а руки досі зламані, хоча фізично майже не обмежені. Як показав досвід, головне мати здорову голову на маршруті. При нас двоє азіатів спускалися із п’ятиметрової скелі дуже оригінальним способом. Спочатку чоловік це чомусь робив спиною до скелі протягом двох секунд і порадив зробити цей каскадерський трюк своїй дівчині. У нас той спуск займав кілька хвилин, оскільки майже не було за що зачепитись. Так от, на жаль, дівчина в той момент отримала цінний урок довіри. Але добре що обличчя ціле залишилось. По дорозі ми зайшли ще у два монастирі. Один із них як раз є візитівкою метеорів, він завжди для мене виглядав на фото якимось неприступним і я б ні за що не подумав, що туди можна потрапити без спец обладнання.

Так, програму по монастирях виконали побувавши у чотирьох з шести, тепер треба дочекатись заходу сонця, тож є час ще полазити по панорамних скелях. Для заходу та світанку на мапі є окремі мітки. Але скажу так, це був офіційно найгімняніший захід сонця, що ми зустрічали. Доволі високий горизонт і сонце то й не дуже встигає почервоніти до заходу. Тепер ми знаходимось за сім кілометрів від міста, і треба встигнути спуститись доки нас не з’їв у сутінках якийсь шанхальський барс! Хоча я був такий голодний, що і сам би із радістю поласував тим барсиком. Він точно був би смачніший ніж ті булочки, що ми взяли з собою, а потім нагодували бродячого песика.

Пройшовши десь хвилин 15 біля нас зупинилась машина із двома жінками з Аргентини. Жінка сказала, що вона добре знає, як це подорожувати без машини і як це важливо коли тебе ввечері хтось підкидає до міста. Тож у нас вийшов зворотний автостоп, це коли машина нас стопнула. Ще десять хвилин тому я був готовий до зустрічі із барсом, а тепер ми у центрі в ресторані, де нам подають грецький салат із мусакою, а на десерт кавун як комплімент! Фактично за повний світовий день ми повністю виконали програму по Метеорах.

У нас тут закладено два дні, і хочу сказати, що місцева атмосфера того вартує. Коли ми прийшли до апартаментів, то хтось почав наполегливо стукати у двері. Я відкрив двері, там стояв чоловік який розмовляє тільки грецькою, але рівень розуміння вже був достатній. Він показав ключі і сказав, щоб я пройшов за ним. Біля будинку був магазин на ремонті, він дав мені ключі від магазину. “Вау тепер у мене буде свій бізнес у Греції!!!” Я навіть не мріяв про таке. У прямому сенсі, дійсно якось на думку не спадало про таке мріяти. А як же мій Матрікс? Тож я буду продавати, керувати і паралельно працювати далі у своїй улюбленій компанії?! А можна ще краще, наймати сюди наших українців та тролити туристичну русню! Чоловік сказав, що завтра я зможу у цьому місці залишити наш рюкзак після виселення. Отакої, схоже нема бізнесу у мене, ну то й краще, мені усе одно не подобається фінансова система у Греції.

У нас був ще один світловий день, тож ми пішли лазити буквально по всіх стежках та маршрутах, що нам потрапляли на очі. Ми влазили в такі місця, що я не впевнений, що там взагалі колись бували люди. Дуже зручно, що скелі мають шорсткувату поверхню, тож можна зовсім не боятися скотитись із крутого підйому.

Тож це ідеальний варіант для обіду на висоті. Також окремим місцем дослідження було невелике містечко Кастракі. Там у нас був привал, щоб подрімати трохи, але монастирський дзвін так гучно та раптово почав дзвонити, що спати перехотілось на тиждень вперед. А наразі вже час нашого поїзда до Афін. Прощавай Калампака, ти була неперевершена, обов’язково усім буду рекомендувати цей маршрут.

Афіни

До Афін від Метеор ходить дуже “тематичний” поїзд. Місцеві “митці” розфарбували балонами у найгіршому сенсі цього слова ззовні кожен вагон. Цей потяг можна було б залучити у таких майбутніх кінострічках як “Квиток в один кінець”, “Прірва серед свята” та “Едвард руки-крюки знову береться за справу!”. Але замість цього він курсує між Калампакою та Афінами. Також на поїзді нема ніяких позначок щодо його напрямку, тож ти просто сідаєш, загадуєш куди ти хочеш і він тебе привозить в Афіни. Ми заселились у готелі на околицях. Тепер дивіться, столиця умовно складається із двох частин – околиці та центр.

Якщо хочете отримати максимум задоволень від Афін, то бажано або жити у центрі або їхати до центра на метро, оминаючи панорами околиць. Якщо хочете зловити себе на думці, що потяг був не такий і страшний, то можна пішки пройтись від околиць до центру. Головне не зачепитись за брудний ніготь на нозі старої леді, що просить гроші на одній із вулиць.  Мені здається, що я пишу не про Європу, а про кращі райони центральної Індії, але це стосується тільки околиць, самі Афіни то дійсно класне місце. Мало того, я із радістю додаю столицю до рекомендацій під час подорожі до Метеор. Головне не робіть нашу помилку – йти через околиці, щоб подивитись на зміну караулу. Перформанс тут проходить у такому ритмі, що коли ми у Кіото спостерігали за садом каменів, там було жвавіше.

У центрі ми купили комбінований квиток до основних визначних місць. Авжеж найголовніше це Акрополіс, але наявність такого квитка вам створить справжній маршрут по місту, під час виконання якого, ви повністю схопите справжню атмосферу міста. Акрополіс дійсно такий пречудовий, як на різних фото, але максимальну віддачу ви отримаєте, якщо будете милуватись панорамним видом із сусідніх високих точок. Навколо Акрополіса великий парк із горами. І цей парк справжнє диво світу, я дуже раджу саме на цей парк закладати значну частину часу, щоб пройти усіма стежками.

Під час виходу з Акрополісу сталася шокуюча історія якою я поділюся, оскільки це стало частиною подорожі. Але можете пропустити цей абзац. Коли ми виходили, на колонах стояв працівник, що спостерігав за відвідувачами, колона була невисока, тож він стояв над головами, зі сторони це виглядало так наче б то він зараз стрибне. Але стрибнув не він, стрибнула жінка зі скелі в метрах ста від нас. Ми не знаємо, що саме трапилося, очевидці казали, що вона цілеспрямовано зробила крок у прірву. Пізніше я прочитав у новинах, що вона вижила під час падіння і була доставлена до шпиталю, про подальшу долю новин нема.

Далі у нас був вищеописаний квест познаходити усі ті визначні руїни, котрі теж входять до квитків. Я б не сказав, що окремо на ці всі руїни вартувало б купувати квиток, але у рамках комбо-квитка як раз. При чому по масштабності деякі із них настільки великі, що поки ми знайшли вхід, то втомились і забили болта на них, пішли далі. Під час огляду одних із наступних руїн стався цікавий момент. Даша помітила, що у кущах щось коїться. Неначе якісь хижаки влаштували смертельний двобій. Виявилось це дві дорослі черепахи не поділили територію і намагалися панцирами побити одне одного, кусались і «бодалися».

Пам’ятайте, якщо вам набридло дивитись руїни, завжди можна повернутись у той шикарний парко-ліс навколо Акрополіса. Або ще краще сходити у будь-який ресторан прямісінько у центрі. Ціни тут дійсно радують, не в кожній країні ти можеш собі дозволити розкішну трапезу біля головних визначних місць країни. Я думаю ви вже здогадались який салат ми замовили) Настав вечір, тепер місто почало чарувати своєю підсвіткою, тож довелось заново йти все дивитись у нічних кольорах.

До речі, захід сонця ми дивились з пагорба у парку, тож дуже рекомендую саме так і робити. Доки ми безцільно блукали, то помітили, що йдемо вже у цілеспрямованому натовпі. Усі окрім нас кудись прямували. Тож не дізнаємося, доки не дійдемо, там буде явно щось цікаве.

Хвилин за 15 ми таки дійшли до каси, де нам сказали, що далі можна йти тільки по 70 євро з людини, тож ми пішли спати. Наступного ранку, коли ми вже знали, що до центру знов треба пройти через треш, то йшли розслаблено, адже знали, що в центрі буде також затишно, як тій рашистці було колись в Алупці.

Це таки сталося, материкова Греція була нашою 59-ою країною, скільки подорожей до неї не було, та Греція ніяк не потрапляла у наші плани. І нарешті рік тому ми відвідали острів Корфу і рівно через рік – материк. У підсумку хочу відзначити, що зайшла саме не морська частина. Тобто Афіни-Метеори і трішки Олімпу – підніжжя. Чи варто їхати у Грецію? Так, як мінімум на гастротур та для дотику до античності.

Безумовно одним з основних відкриттів нового року стали Татри. Навіть не можу зрозуміти чого ми за стільки разів відвідування Польщі не разу не відкривали для себе цю гірську красу, яка настільки поруч до Кракова. Хоча з іншого боку якби ж я знав про ту красу, то усі наші маршрути кожен раз були тільки у цей регіон. А так треба ще світ дивитись. Зараз не дуже багато часу на написання розповідей, але вже пройшло кілька місяців, а поїздка у Старий Смоковець все гріє і гріє своїми спогадами. Старий Смоковець це горне містечко у Словаччині що знаходиться в трьох годинах автобусом від Кракова. Цікавий факт, але ця поїздка у нас вийшла не з першого разу. Ми заздалегідь купили автобусні квиточки та забронювали готель. Але було підвішене одне питання, чи маємо ми право покидати Польщу після того, як у нас вичерпалось 90 безвізових днів. Відповідь на це питання не знали навіть на гарячій лінії уряду Польщі коли я їм зателефонував. Це питання регулювалось одним із польських нових законів, котрий написаний так, що його можна трактувати у будь-якому напрямку. Був ризик не повернутись назад до Польщі. То ж ми за тиждень скасували квитки із готелем. На мене це призвело неочікуваний удар. Під час воєнних подій і так не дуже стабільний емоційний стан, а тут ще трапляється те чого я завжди уникав усіма можливими шляхами скасування подорожі. Два дні на межі депресії і було прийнято рішення купити нові квитки на ті самі дати.

Цікавий факт, але готель вийшов значно дешевше ніж різниця на втраченій комісії за скасовані квитки. Зі сторони може здатись що навіщо так ризикувати їхати у дводенну подорож, але коли ці подорожі складають основну мету життя, то рішення приймаються трохи по іншому. Тож було прийняте тверде рішення їхати, але про всяк випадок вимкнули польські сім картки. Як пройде сама подорож було цікаво не тільки нам, але і цілому волонтаріату де ми працюємо і багатьом українцям що приходили до нас із питанням переміщення між кордонами. Волонтер Ярка попросилась поїхати з нами, але у мене була для неї контрпропозиція. Авжеж вона може поїхати, але попереднім автобусом. І якщо її зупинять і дадуть право на один телефонний дзвінок, то вона повинна буде зателефонувати саме нам, щоб ми не сідали до автобуса.

Настав час X. Краківські види змінилися гірськими закопанськими панорамами, і ми під’їжджали усе ближче та ближче до кордону. 500 метрів, 300 метрів, 100 метрів. Щось оголошує водій і зупиняється за 5 метрів від стовпа. От і приїхали. Але усе добре, це всього лише перекур.

Мишко, уявляєш, якщо зробиш ще крок, то зарахується нова країна! Ми вийшли з автобуса і тихенько перейшли за стовпчик, наче ми там і стояли до цього. Да давайте вже швидше паліть та погнали, бо трохи в напряг стояти прямо на кордонній смузі. Поїхали, фух.

Татранська Ломниця

Це була наша перша зупинка. Це невеличке містечко, але має і ресторанчики і канатну дорогу. Ми швиденько пообідали супчиками і побігли шукати канатку. Супчики ми обрали через те що ми були трохи уже обмежені в часі. Взагалі у нас завжди є два вороги, це расіянські потвори та час якого завжди не вистачає у подорожах.

Благо зараз сучасні мапи можуть розрахувати с точністю до хвилини твій маршрут. Одна проблема, канатні підйомники тут коштують за ціною лоукост авіаквитків, але повірте мені вони знають за що беруть гроші, воно того вартує. На самий верх сьогодні вже підйомів не було, проте можна піднятись на гірське озеро.

З цього моменту ми зрозуміли що гірські озера це настільки красиве природне явище, що за можливості його треба завжди додавати до маршруту. Як і у випадку з екзотичними океанами не одна фотографія не зможе передати усю красу, треба їхати ти і бачити це на власні очі. Який цей світ прекрасний. І навіть прекрасний той вагончик що зараз підіймається без нас на самий верх. Усе це виглядає дійсно фантастично. Та ще й тут є безліч гірських маршрутів. Ми собі вже обрали тропу і вирушили вперед. Йти хотілось вічно, але знову таки час… Хоча мені здається якби ми могли б зупиняти час, то усе одно нам би його не вистачало на усі маршрути що нам спонтанно трапляються під час подорожей.

Тож треба повертатись униз і їхати далі. До речі ця зупинка у нас була на маршруті тільки завдяки, тому що тут була зупинка автобуса. Спочатку ми вагались чи підійматись сюди, але підійматись обов’язково треба. Поїхали далі. У цій гірській частині Словаччини дуже добра залізнична розв’язка. Тут курсує три потяги що об’єднують два курорти із Попрадом. Ціна за квиток залежить від відстані, але за частіше не більша за півтора євро з дорослого. Самі сегменти маршруту теж завдовжки у середньому 45 хвилин. Тож можна комфортно подорожувати. І потяги чекають друг на друга. Ми зробили пересадку на високих Татрах і поїхали до Попраду.

Попрад це містечко чимось схоже на наш Старокостянтинів, такі ж невисокі дома та затишні вулочки. Зі Словацькою кухнею ми близько познайомились у торговому центрі на фудкорті. Правда нажаль тут була більше європейська кухня, але усе одно було смачно. Але чого я загадав взагалі про цей фудкорт. Біля нас за сусіднім столиком хтось забув жіночу сумочку. Треба було знайти власницю. Тим паче Даша її бачила. Але усі наші пошуки були марні.

На фудкорті сумку теж не залишиш, бо за сусіднім столиком обідають як заведено толерантно казати представники ромської нації. Пошуки були марними, ми її віднесли до інформейшен центру. Цікавий факт, але схоже що у цей момент ми запустили бумеранг добра котрий дуже скоро до нас повернеться, але нажаль не у вигляді вбитого рашиста. Хоча хто знає, будемо сподіватись що саме від нашого фінансування хоча б одну потвору знищили. У Попраді сьогодні було свято, тут був фестиваль Італійської кухні і музичний концерт із цього приводу. Тож ми навіть взяти на себе частинку святкової атмосфери. Мишко навіть взяв участь у родео! Вже вечоріло, тож треба було їхати у село Нова Лесна, де нас чекало свіже гірське повітря, неймовірний ландшафт і затишна кімната. Саме цей момент у мене тепер асоціюється із цією подорожжю. Село, купками в’ються над полем комарики, вечірнє повітря холодними масами час від часу обіймає чи просто чекає на тебе у низинах. Кинули у номері речі і пішли гуляти-зустрічати перші зірки.

Мишко вирішив лишитись у номері. Як у справжній казці ми гуляли не самі десь у полі гуляв зайчик що навіть разок нам показав себе у вечірніх сумерках. Коли ми повертались у готель, то на вулиці нас зустрів Мишко із фразою “Що, не очікували мене тут зустріти?)” Він вийшов на подвір’я сказати, щоб ми лишили йому телефон, а двері за ним захлопнулися… Добре що хоч літо на дворі було. Мені настільки зайшло це містечко, що я ще пішов уночі гуляти роздивлятись ті далекі та безтурботні сузір’я у небі. Там далеко нема не війни, ні корони, ні турбот. Хоча там, мабуть, інше життя та інші проблеми… Як же яскраво сіяв місяць у небі.

Штрбське плесо

Із самого ранку ми вирушили далі, поснідав місцевими пиріжками що ми прикупили з вечора. Ми тримали курс на Штрбське плесо, це ще один місцевий курорт у горах. Сама залізнична станція теж знаходиться на висоті, тож на потягу  їдеш усе вище та вище. Коли ми приїхали, то помітили що курорт не такий маленький як я собі уявляв, тут ціле місто.

Файне, красиве. Але спочатку гори! Де тут канатка? Далі події розвивались наче в якомусь анекдоті. Треба було лише сісти на підвісну лаву, тільки ноги відірвались від землі як ми зрозуміли що телефон Даші залишився у потягу… Ми їдемо у гори де майже не буде зв’язку. Але це цивілізована країна, хтось обов’язково його знайде. Але є одна проблема, головне, щоб телефон не віднесли до поліції, бо із нашим невизначним статусом що до перетину внутрішніх кордонів аж ніяк не треб зайвий раз паспорти на перевірку давати. Як тільки доїхали на гору одразу поповнили роумінг на сім картках, телефонуємо…Ніхто не бере… У цей момент жінка намагалась розібратись як на українському телефоні взяти слухавку))) Ситуація доволі знайома, мав таку ж проблему коли знайшов чийсь телефон у Туреччині і теж не міг взяти слухавку… З другої спроби усе вдалось і жінка повідомила що телефон на залізничній касі буде нас чекати до вечора. На щастя мова у Словаччині зрозуміла на слух. Хоча можливо вона просто розмовляла польською з нами. Тепер на один гаджет у нас менше, ніщо не буде відволікати від місцевих панорам, а вони тут як завжди неперевершені. Тут є і види на озера і навіть сніг.

Особливо сміливі навіть покатались по слизькій поверхні. Ми врахували той факт що за снігом просто крутий обрив і вирішили що життя дорожче. Сама краса мандрівників чекає на вершині гори!

Але годинку прийдеться підійматись ніжками. Якщо любите гори, ви не розчаруєтесь у цих місцях, просто візьміть фліксбас із Кракова у Старий Смоковець чи Татранську Ломницю і ви в гірському раю. Знизу на відважних мандрівників чекає смачний обід, тут велика фуд зона де можна знайти ресторанчик на свій смак. А після трапези обов’язкова прогулянка навколо мальовничого озера, щоб трохи набраних калорій спалити.

Оскільки до зворотного автобуса у нас ще був час, ми випадково відвідали музей сучасного мистецтва просто неба у Старому Смаковці. Це маршрут хвилин на 30 по лісово-пагорбовій місцевості де час від часу будуть стояти доволі дивакуваті витвори мистецтва. Але це так, щоб час скоротати, головне то гори тут. Ну що ж поїхали назад у Краків, волонтерська місія кличе!

 – Перепрошую, допоможіть пробити на касі самообслуговування ці три тістечка.
 – Добре, але ви маєте дуже швидко розрахуватися карткою, бо все ж таки пожежа…

А, ось чого включилися сирени?! А що робити з кавою, бо я встиг її налити, але не встиг пробити, бо каси вже заблоковані. Так, мерщій до виходу! Потім повернемося заплатимо за каву. Коли ми побачили, що до залізничного вокзалу вже поспішають пожежні машини, то зрозуміли що ми вже, на жаль, не повернемося. Стою з кавою, наче вкрав її. Ну а з іншого боку, вони б її просто вилили, якби я її залишив на касі. Ну ок. Ідемо дивитися місто.

І тут переді мною починає падати юнак з рюкзаком, на щастя чоловік не впав, проте з його рюкзака вилетіло два пакетики розчинної кави. Я хотів віддати чоловіку каву, а він відмахнувся. Тепер я ще й з пакетиками кави в руках. Якийсь дивний і дуже нестандартний початок подорожі. Але і сама подорож у незвичайному для нас форматі. О пів на сьому ранку ми вилетіли, а вже о пів на десяту вечора повернемося назад.

Мені дуже пощастило скомбінувати квитки двома різними перевізниками на один день так, щоб не платити за готель і отримати повноцінний день в новому місті. Чесно кажучи Швецію ми ніколи не розглядали як країну для подорожі, доки одного разу не зловили дуже дешеві квитки у Гетеборг і зрозуміли що у цієї країни великий потенціал. Тож у самому місті у нас є 8,5 годин.

З чого почнемо? Звісно ж із дощів. Дощів та злив за цей день було з десяток, але скажу чесно, ми взагалі не скаржимося. Після того, як в Ісландії була всі дні на рідкість хороша погода, то тепер можна і поподорожувати трохи зі зливами. Та й злива тут проблема відносна. Навіть якщо промокнеш, то просто ввечері вдома все висушимо та й все. Головне мати додаткову пару сухих шкарпеток і пакети для ніг, якщо вже ну зовсім промокнуть.

Місто нас приємно здивувало тим, що виявилося схожим на Сінгапур. Ну як схоже, не прям один в один, але є місця які виглядають прямо дуже футуристично. Для Мишка це була, до речі, 21-а країна, в якій йому навіть вручили майже справжню нобелівську премію. Коли ми зайшли в музей нобелівських премій, то Мишко пройшов успішно квест, за що йому видали винагороду у вигляді шоколадної медальки.

Перевага музею ще була в тому, що можна хоч трохи побути без дощу. Так, куди далі попливемо? А далі вже по чудовій скандинавській традиції нас чекав справжній шведській стіл із безлімітними сушами приблизно по 15 євро з людини. Доки ми йшли до закладу, ми бачили й інші шведські столи, що стояли у парках, але у ресторані все ж краще, бо з їжею)))

Ось непомітно й настала половина подорожі! Другу половину ми присвятили Скансену. Його рекомендують, мабуть, усі путівники та знайомі, хто бував у цій країні. Тож як раз через все місто пішки пройдемо і подивимося, що ж там таке. Скансен — це великий етнографічний музей просто неба із серії наше Пирогово. Він і є першим у світі скансеном, і тепер музеї такого типу називають його іменем. Так з чого почати?

Он якийсь будиночок премилий. Зайшли в середину, там сиділо кілька туристів і автентично вдягнена жінка біля розпаленої печі. Жінка сказала, оскільки ми усі в зборі, то ж можемо починати розповіді місцевих казок! І закрила двері на замок, щоб ніхто не заважав.

Ми залюбки послухали легенду про місцевого хлопця та дівчину троля. Історія, на щастя, була з хепіендом. Що, схоже, нетипово в країні тролів. З казки ми дізналися, що у Швеції раніше люди вважали, що тролі виглядають як звичайні люди, крім того, що мають хвостик.

Далі блукаючи крізь будиночки та старовинні паркові вулички ми прийшли до вольєрів з тваринами. Але фішка була не стільки у тваринах, як у білочці, що ласувала смаколиками у туристів прямо з рук, синичкам, що прилетіли і чекали, коли білочка поступиться місцем і маленькому дятлику, що сидів поруч в черзі за синичками. Це все було схоже на справжню лісову казку, коли люди і хазяїни лісу живуть в одній гармонії.

Дятлик не соромився – позував всім охочим його пофотографувати. Після дзен терапії з лісовими друзями, ми перебралися в зону з лемурами та іншими милими тваринками, а потім для закріплення вражень ще й у зону з морськими мешканцями, включаючи крокодила, який ліниво чекав, доки хтось з туристів суне руку.

Ми провели у Скансені близько трьох годин до самого закриття. Далі було дві новини: хороша в тому, що закінчилися нескінченні зливи і вийшло сонце, а друга, що разом зі зливами закінчився і наш час у цьому фантастичному місті. Я не знаю чи було б що робити у місті ще другий день, але, як на мене, то для восьмигодинного візиту – місто бомба.

Відносно недавно ми почали детально досліджувати Італію, завдяки тому, що Візейр запустив справжні лоукост-тарифи до Неаполя. Коли я повернувся і написав розповідь про подорож, мене на форумі запитали які ще частини ми плануємо побачити. Я тоді розділив країну на умовні регіони для подорожей: Гарда та Венеція, Мілан та Комо, Піза-Флоренція-Болонья, Неаполь-Сорренто-Рим, Сицилія. І відповів, що колись побачимо й інші частини цієї дивовижної для туризму країни. Я й уявити не міг, що знадобиться лише рік, щоб країну подивитися майже повністю включаючи ці регіони. Головне не втрачати можливості та не відкладати своє життя. Тож тепер ми летимо у дуже незвичайну частину країни.

Незвичайна вона по багатьох параметрах. Наприклад природа, вона тут місцями схожа на зелені ландшафти з Гри Престолів. Погода тут мінлива і непередбачувана. Сонце на тлі синього неба не означає, що через короткий час тебе не буде заливати дощем. Але головний індикатор Італії — це наскільки в цьому регіоні смачно готують піцу. Але із цим питанням є одне велике АЛЕ. Саме на Сицилії настільки полюбляють сієсту, що якщо приїхати сюди всього на пару днів, то буде великий ризик взагалі нічого не скуштувати. Рівень сієсти доходить до абсурду, це коли увесь персонал сидить у ресторані, але обслуговування почнуть тільки через три години. Цей факт, м’яко кажучи, не просто вибивав з колії, а й відніс подорож до розряду “голодної”. Як це не дивно, б звучало відносно Італії. Можливо саме через це Сицилія і вважається найбіднішим регіоном країни. Але зараз наш літак м’яко сідає в аеропорту Катанії і ми робимо перший ковток весняного свіжого повітря серед зими. У самому аеропорту ми одразу влаштували справжній фуршет із бутербродів, круасана та кави з Макдональдса. Але дуже важко було трапезувати коли за панорамним вікном гордо височіє справжній вулкан! Тобто ти знаєш, що пригоди десь зовсім поруч, а ти замість цього їси бутерброд. Скоріш вирушаємо на маршрут!

Палермо

До Палермо треба їхати автобусом кілька годин, по дорозі на туристів чекають ландшафти, що можна віднести до категорії справжніх витворів мистецтва. Я навіть не знав що таке буває в Італії. Хотілося усюди лізти: і на вулкан, і по цим дивовижним ландшафтам, і по запланованому маршруту одночасно. Але маршрут — то головне. Найкраще знайомство з містом, як і з початком гарної подорожі, це місцева кухня.

Популярна страва стрітфуду тут це пиріг із сиром та шинкою всередині. При тому це не кальцоне, а на вигляд саме пиріг. Мишко ж почав знайомство з містом із відкриття фанти з новим смаком. Нізащо не здогадаєтеся, що за смак. Сицилійський апельсин! Цікавий момент, що саме цей смак тут був на акції, тож ми одразу закупили собі про запас. Саме місто нас підкорило своїми парками із віковими деревами.

Я вирішив, що парк прикрасить чашка кави, але зіткнувся із кавою по-сицилійськи. Тут до кави завжди видають спеціальний прилад мікроскоп, бо якщо зір не ідеальний, можна банально не побачити де саме кава у стаканчику. Даша спрогнозувала наступний крок еволюції, що каву будуть просто видавати у сухому вигляді, щоб не витрачати воду взагалі) Але на той момент я не знав, що це така фішка Сицилії, тож був дуже здивований розміром порції мого американо, навіть страшно уявити як би виглядало еспресо)))

Ми не поспішаючи гуляли вулицями міста у напрямку гори, бо де є гори, завжди є цікаві маршрути. Саме місто має свій характер, воно дійсно класне, але жити там не хотілося б ні за які гроші. В цілому розумієш наскільки у класному місці ти живеш. Доки дійшли до гори, ноги вже почали відвалюватись, а це ми ще не почали підйом. Добре, зараз трохи перепочинемо, а може й не трохи, і вперед, тобто в гору.

Маршрут виявився не складним, по дорозі на нас чекала велика родина гірських козликів і справжнє стрибаюче шоу коли їм на зустріч побігла чиясь такса. Козли буквально пурхали по вертикальних схилах гір. Як вони це роблять, а головне навіщо? Підйом був доволі довгим, коли нам здавалося, що ми втомилися, то завжди можна було подивитися на велосипедистів, що їхали вгору. На горі на нас чекали панорами вечірнього міста та незвичайно красива природа.

Цікаво, що було б якщо ми прилетіли б сюди влітку у сезон. Бо при високій температурі не дуже то й потрекаєш по горах. Взагалі хочу дати пораду бути обережними із Сицилією у сезон, бо судячи з фотографій туристів вона буде далеко не така зелена, як взимку. Тепер із відчуттям перемоги можна йти на вечерю. Вечері в Італії це завжди радісно.

Але як завжди є «але» в нашій улюбленій Сицилії, тут чомусь все не так, як в Італії) Якщо ти хочеш вечеряти о шостій вечора, то вже легше з голоду померти, бо сієста вона така. Ніхто тут раніше семи-дев’яти вечора для тебе відкриватись не буде. Ми до цього трохи не були готові морально і коли знайшли ресторан що відкриється о шостій вечора, тобто через пів години, вирішили, що ми знайдемо інший. Ми тоді не знали який скарб втрачаємо. На щастя у багатьох містах увесь час працюють йогуртерії. А, як відомо, заморожений йогурт – моя слабкість. Тож до вечері змогли смачно скоротати час.

Чефалу

Це місто знаходиться в годині їзди поїздом від Палермо. У нашому особистому рейтингу це місто отримало позначку “Маст сі на Сицилії”. Це еталон того, як повинні виглядати старовинні курортні міста Європи. Вузькі пішохідні вулички ідеальної вузькості. Кількість і різноманітність туристичних магазинчиків ідеально збалансована. Все самобутнє і прикрашене. Але почнемо знайомство з містом традиційно з трапези. На нас чекала аранчінярня. Аранчіні це смажені в клярі кульки із начинкою. Сама кулька буває із рису, картоплі або пасти. Цікаво що на Сицилії нам попадалися тільки із рису.

Розмір кульки зазвичай достатній, щоб поїсти і як раз залишити місце на десерт із кавою. Хоча з десертами на Сицилії теж є нюанс… скажімо так: беріть канолі з рикотою – не прогадаєте. А ось якщо візьмете щось інше, то із вірогідністю 100 відсотків прогадаєте) Із кухнею познайомилися – тепер морько! А воно як завжди привітне та радісне. Мишко одразу поставив собі за мету перекидати усі камінчики з берега у воду. Місто дійсно комфортне, хочеться одразу гуляти і вздовж моря і по місту і лізти в гору. До речі! Чому ми ще не вилізли на гору? Он там зверху є замок, нумо його відкриємо. Доки йшли містом, почалася злива. Здавалося б завзятих туристів злива не зупинить! А от заморожений йогурт – зупинить. Ну що ж йогурт, ти переміг! Як раз і злива закінчилась. Підйом до замку тривав близько хвилини. Ми майже одразу напоролись на табличку, що замок зачинений через погоду. Ну й добре, на одну гору на маршруті менше. На щастя, тут є ще одна. Тобто цілий національний парк на горі. Як туди дістатися ми не знали, бо щось інтернет нічого не міг порадити як туди дістатися з будь-якої точки Сицилії. А саме в цьому місці він нам запропонував півтори години пішки і ми у парку. Схоже все вказує на те, що це правильний вибір, ми почали підйом.

Красивий підйом, дуже красивий підйом. Панорами на місто і сусідню гору із замком точно вартували того. Та й сама дорога доволі екзотична. Щоправда, на початку маршруту нам попався настільки ображений кіт, що я досі себе відчуваю йому винним, він просто сидів на паркані і дивився на мене поглядом переповненим нескінченної журби. Ще шкода що на маршруті не було із нами чотирилапих провідників. Але час від часу собаки-кусаки на нас погавкували за парканами. Хоча їх настрій видавав веселий хвостик. Окрім екзотичних панорам на нас також чекали екзотичні дерева. Першим нам попалося суничне дерево. Ми вже знаємо, що плоди їстівні, оскільки перевірили це на собі ще під час подорожі до Бордо. А далі, мабуть, головна візитівка Сицилії.

Апельсинова пауза!

Це гасло потрібно було голосно і чітко вигукнути коли проходиш повз дерево зі стиглими апельсинами чи мандаринами. Вся наша делегація відкладає усі свої справи і маршрути, після чого починається тотальне поїдання цитрусових. Мета – з’їсти все дерево. На цьому дереві росли трохи кислі апельсини, але на щастя у нас із собою були ще солодкі мандарини то ж ми трохи балансували.

Назад на маршрут

Ми продовжили наш підйом. Під час підйому від нашої делегації відстав шарфик Даші, він вирішив перепочити і чекав нас на зворотному шляху. І ось ми нарешті на вершині. Сам парк тут умовний, навколо джунглієва рослинність, але йти можна по узбіччю траси. На горі є тільки один ресторан. Зараз тут пообідаємо і можна рухатись назад. Але ж ви вже знаєте що о п’ятій вечора тут не заведено їсти. Тож хазяйка ресторану сказала, що вона нас із радістю прийме через три години. Але враховуючи, що ми схоже єдині туристи на всю Сицилію у несезон, то їй точно було б вигідніше нас обслужити. Ну ок, схоже буде ще одна апельсинова пауза. Ми почали маршрут назад у Чефалу. Із шарфиком, як і домовлялись зустрілися по дорозі, він на нас чекав лежачи на асфальті. А далі був зовсім фантастичний твіст сюжету із хепіендом. Попереду на нас чекала невідома машина, чоловік італійською пояснив, щоб ми сідали із ним. І як тільки ми сіли, одразу почалася настільки потужна злива, що нас попросту б змило з тієї гори. Вже було важко зрозуміти чи їде наша машина, чи пливе. На жаль чоловік знав тільки італійську, але ми доволі продуктивно поспілкувалися доки їхали. В місті чоловік пультом відкриває ворота і завозить нас кудись на приватну територію. Ми виходимо із машини, вороже налаштовані гуси на нас злобно гагагакають. Чоловік виходить з машини і ми бачимо рясу, це виявився ченець! Він провів нас до своєї церкви і показав дорогу як можна вийти в місто. Зливу ще трохи довелося перечекати і як тільки вона послабла, ми перескочили у паб, який чудом виявився відкритим. Мабуть, останню годину нас переслідувало справжнє сицилійське щастя.

Після ситної трапези ми пішли досліджувати руїни, які собі запримітили коли піднімалися на гору. З гори відстань здавалася трохи меншою, але ж не зупинять нас якісь там кілометри та злива. У нас навіть були парасольки, щоправда, у Палермо в готелі, але ж були! До руїн ми дістались коли вже зовсім стемніло, від чого ті руїни виглядали доволі зловісними, а ще нас почала переслідувати чорна кицька погрожуючи нявкаючи. Та що ж ми зробили такого, що всі коти Сицилії немов мафія проти нас об’єдналися. Котів ставало все більше і більше.

Одночасно ми нарахували аж шість штук, і всі якось недобре на нас дивилися. Можливо вони теж хотіли їсти, але через сієсту їх також не годували. Схоже нам час повертатися у Палермо. Прибережний маяк нам прощально освітлював маршрут.

Фавіньяна

До Трапані ми змогли дістатися тільки автобусом, розклад якого настільки таємний, що дізнатися його можна тільки на центральному автовокзалі у Палермо. Тут чомусь така проблема з усіма автобусами, але ходять дійсно часто, тож немає проблеми коли треба кудись дістатися. У Трапані також треба зробити вибір куди далі, ми обрали острів Фавіньяна.

Острів доволі великий, але основна цікавинка це залишки фортеці на самій горі. Як вже водиться знайомство ми почали з аранчіні та тістечок. На жаль то були не канолі. Далі ми почали підйом до фортеці. Підйом достатньо легкий, а в зелений несезон ще й мальовничий.

Я б не сказав би що відвідування цього острова є обов’язковим, але нас дуже гріло те, як тут все зелено і тепло прямо серед зими. Саме тут можна порівняти фотографії того, як острів виглядає під час сезону влітку. Це буде прямий антонім слова зелений та мальовничий. Тож нам була подвійна радість.

Трапані

Це місто під час сієсти було настільки пустим, що ковідна Туреччина відпочивала. Ми вже дійсно почали перейматися куди поділися люди, а раптом усі разом отруїлися піцою, ми ж теж зранку її їли. Хоча ні, ми зранку їли фантастичні на смак тістечка у портовій кондитерці. То де ж люди і як нам повечеряти? Як раз в одній піцерії чоловік ставив піцу до печі, схоже таки на цей раз нам пощастило.

Але кухар показав мені пальцями що відкриється тільки через дві години. А для кого ж піца? Чому не можна приготувати на одну більше? Пошуки їжі були приречені, аж доки ми не знайшли його – місцевий генделик! Якщо у генделиках зазвичай продають біляші, то в Італії піцу та аранчіні.

Після ситної трапези у генделику ми пішли гуляти вулицями старого міста. Саме місто я б схарактеризував так – тут дуже красиві хмари над морем.

Монделло

У Сицилії є таке негласне правило: затишні міста і не дуже у подорожах будуть йти строго по черзі один за одним. Ми це доволі швидко зрозуміли, тож зараз ми їдемо у дійсно класний район під Палермо. Ми виселилися з готелю, здали речі у камеру схову і пішли на зупинку. По дорозі зустріли рідних українців що подорожують. Приємно усвідомлювати, що життя у людей починає потроху налагоджуватися і головне його не відкладають. Тепер нам треба було розібратися, як тут платити в громадському транспорті. Місцевий житель нас запевняв що у неділю транспорт безкоштовний. Пізніше ми зрозуміли чому, бо у контролерів у неділю вихідний, але як чесні туристи ми квитки купили. Монделло це великий пляжний курорт, весело тут однаково як і в влітку, так і взимку. Правила сієсти тут не діють, отже це буде дійсно легкий день у подорожі. А головне тут є гори, великі гори! Починати треба із відвідин джелатерії, кількість кульок морозива на родину не повинна бути меншою за шість. Це був прекрасний початок знайомства з курортом. Далі ми пішли на трекінговий маршрут у природний заповідник Капо Галло.

Маршрут дійсно мальовничий, з однієї сторони вертикальна плоска гора, з іншої блакитне морько. А вздовж дороги росте колосся. Прогулянка як у безтурботному сні. Маршрут триває хвилин 20, а далі можна продовжити трекінг у самі гори прямо над урвищем. Хто ж від такого відмовиться? Вже навіть на картах стежок не було, а ми продовжували наш маршрут. Йшли доки не набридло, але схоже так можна дійти до сусіднього міста. Від цього маршруту ми були у повному захваті.

Тепер можна із почуттям виконаного обов’язку відправитися на трапезу. Знаєте що таке антисієста? Це коли всюди сієста і всі туристи сусідніх міст заповнили на повну усі ресторанчики, там де сієсти немає. Тож знову знайти собі місце для трапези справжній челендж. Але на щастя для нас було три стільці і столик у магазині-пекарні. Тож почнемо наше бенкетування піцою, Маргариту в студію! Це справжній шматочок раю у Сицилії, тепер додивимось Палермо і можна вирушати на протилежну частину острова. Сьогодні у Палермо ми відкрили також класну локацію – набережну. Це дійсно класне місто для того, щоб не поспішаючи прогулюватися.

Тут все як треба: і море, і широка зона для прогулянок, і зелені густі паркові зони. Дякую Палермо, ти був чудовою відправною точкою у цій частині острова, тепер ми вирушаємо далі, де на нас буде чекати подорож до фантастичної Таорміни.

Катанія

Ми стояли і дивились на масивний замок зі сторони нашої квартири, додаткові товсті металеві опори, та три великі засуви. Ого… Ми заселились в автентичну квартиру в центрі Катанії, з височенними стелями та прохідними кімнатами, а всі меблі були зроблені вручну дідом нинішнього хазяїна. Схоже раніше на Сицилії творилися ще ті мафіозні розборки польотів. Хоча ми подивились серіал Білий лотос і я розумію, що можливо і зараз можна тут легко втрапити в халепу. Надворі вже ніч, але ж ми не можемо просто взяти і відкласти відкриття нового міста на завтрашній день. Побігли досліджувати що тут цікавого. І ми правильно зробили. Через пару днів тут має початись сицилійський карнавал, а зараз як раз в різних частинах міста проходять репетиції. На жаль, на карнавал ми не потрапимо, то хоч на підготовку подивимось. Це був як міні карнавал спеціально для нас. Потім треба було повечеряти.

Ми обрали дві канапки з морепродуктами в місцевому кіоску. Вони коштували по сім євро, хоча за розміром були на три максимум. Наступного дня коли ми більше розвідали місто, то зрозуміли, що то був ресторанчик на території рибного ринку, тобто це дійсно місцева фішка з’їсти таку канапку, мені навіть стало трохи легше, що я з’їв не просто бутерброд за 7 євро, а справжню місцеву легенду.

Наксос

Із самого ранку ми поїхали відкривати одне з найголовніших міст цієї місцевості Таорміну. Але по дорозі було ще інтригуюче містечко Наксос. Якщо в ньому вийти погуляти кілька годин, то і на Таорміну буде вдосталь часу і переїзд буде не таким довгим. Це виявилось справжнє курортне місто із великою кількістю готелів. Але що нас найбільше вразило це пляжі цих готелів.

Виходить, що всі пляжі це застигла гостра лава, місцями прорубаний вхід або дерев’яні настили для доступу до доволі звичайного моря. Головне питання, навіщо тут комусь приїжджати до дорогого пляжного готелю і не отримати навіть нормального моря? Ми вже бачили сотні пляжів по світу і цим ми офіційно присвоюємо статус найгірших. Але найгірший для тих, хто сюди приїде відпочивати. Для нас же зараз це було ідеальне місце для трекінгу лавовими горами. Єдиний мінус трекінгу, ми не могли знайти як вийти з пляжу, бо всюди були зачинені безлюдні готелі. Тож в одному місці довелося трохи через паркан перелазити. Отже, трекінг ми рекомендуємо, а пляжинг – ніт! Хоча взимку абсолютно усе місто було пустим, самотній і пафосний ресторан працював на повну, всередині була майже повна посадка. Звідки там взялися всі ці люди? Чому тут немає сієсти? Схоже це знак що тут треба пообідати. Але є одна проблема. У ресторан немає входу, ми двічі обійшли по колу – дверей нема. Але як там опинились люди, невже це знову ознаки того що ми у матриці? Пусте місто в несезон, повний ресторан людей, немає входу. Все вказувало на те що ми у віртуальній реальності. На щастя нас помітив хтось із клієнтів і вказав пальцем де саме ті секретні двері. В цей самий момент матриця виправила помилку реальності і двері з’явилися. Хоча з іншої сторони, якби матриця щось виправляла, то я б забув цей випадок, а це тільки доводить, що ми не в матриці. Хоча з іншої сторони матриця хоче, щоб я подумав саме так і тому з пам’яті це не видалено. Але якби матриця захотіла, щоб я подумав саме так то вона б одразу зробила, щоб я подумав саме так, а не ось так, як я подумав тільки що. Тож схоже ми все ж таки живимо в реальному світі, але чому тоді дверей не було, а тепер є?))))

Доки я вів роздуми на тему матриці нам принесли комплімент від матриці ресторану – запечені мідії. Словом потрапезували ми на славу. Одним із головних задумів нашої зупинки у Наксосі був місцевий парк, але коли ми побачили ціну за вхід до парку, то вирішили що нашою метою був ресторан і поїхали до Таорміни.

Таорміна

Їхати краще одразу автобусом, на відміну від поїзда він їде одразу на гору. А гора тут висока. Таорміна це особливе місто. Я б йому дав статус візитівки цієї частини Сицилії. Якщо зі сторони Палермо таким містом було Чефалу, то зі сторони Катанії – Таорміна. Ще я дуже раджу подивитись перед подорожжю другий сезон Білого Лотосу, ще більше перейметеся Таорміною. На момент подорожі ми ще не дивилися серіал, але місто зайшло одразу.

Ось детальний план того, як отримати від міста по максимуму. Спочатку з оглядового майданчика подивіться на острів та спробуйте відірвати очі. Знаю це буде важко, але від цього ще ніхто не помер. Далі ідемо вузькими вуличками старого міста і заходимо до кав’ярні на каву із канолі. Канолі слід брати саме з рикотою. Тут є два тонких моменти. По-перше, це поєднання, ще й в Таорміні вбивчо смачне.

Але вижити можливо і навіть треба хоча б заради кумкватових дерев. А другий момент, перед замовленням обов’язково уточніть ціну на каву, бо після того, як одна із кав’ярень потрапила до сюжету якоїсь передачі, ціна лише на каву тут настільки захмарна, що ви дійсно ризикуєте не пережити фінальний рахунок.

Щось якась небезпечна виходить Таорміна у цій розповіді. Після кави із богемним канолі, проходимо центральну площу і тримаємо курс трохи на гору, але не довго – хвилини півтори. Тут буде купа кумкватових дерев. Якщо ви ще не знайомі із цим фруктом на вас чекає приємне відкриття. Якщо вже знайомі тоді впевнений, що це місто ви додали собі до списку майбутніх подорожей.

Але не тільки гастрономія та панорами прикрашають це місто, тут ще й дуже автентично виглядають старовинні вулички і навіть взимку в пік несезону тут дуже приємна атмосфера. Далі можна піти до старого амфітеатру або спуститися пішки вниз до острова.

Спуск буде тримати приблизно 30 хвилин по панорамній стежці. І так, не забудьте заглянути до оливкового саду, що розташований прямо перед початком спуску. Нам вже час повертатися до Катанії. Назавтра нас чекає третя після Таорміни і Чефалу важлива точка нашого маршруту. Тож треба добре повечеряти і набратися сил. Цієї вечері ми відкрили для себе затишний ресторанчик, де я ще ближче познайомився із місцевою стравою – гночі із сиром в томатному соусі.

Сіракузи

Пам’ятаєте я описував що на Сицилії цікаві місця попадаються строго через одне. Сиракузи я б охарактеризував як канолі без крему, каву без чашечки або Таорміну без панорам. Скажімо так, можливо в сезон тут більш душевно, але в нашому випадку найбільше, що запам’яталося з цього міста це піца в піцерії.

Треба було відкоригувати маршрут, щоб не втрачати день. На карті неподалік знаходиться величезний природний заповідник. Навігатор вказує, на те що найближче місто там Касібле. Касібле, так Касібле, поїхали.

Касібле

Як не дивно, але саме тут на нас чекала третя важлива точка нашого маршруту. Це дуже маленьке місто. Біля зупинки ми смачно поїли піцу та каву із пиріжками з рикотою (доволі рикотова виходить подорож). Тепер ми пішли у напрямку парку. Перші хвилин 20 ми йшли вздовж траси, аж потім нас навігатор повів зеленими полями. Види на полях були трохи схожі на рисові плантації В’єтнаму. За полями нас чекало вгадайте що?

Апельсинова пауза!

Тут росли закинуті, але безмежні сади сицилійських апельсинів та лимонів. Це ті апельсини, що мають червоні пігменти усередині із медовим смаком. Я думаю, що ця пауза у нас у всіх взагалі найбільше запам’яталася з подорожі. Я, мабуть, в житті стільки апельсинів ще не їв за раз. І до речі це був наш перший досвід у житті із сицилійськими апельсинами. Було настільки смачно, що навіть не звертали увагу на тотальне переїдання. У той момент наша кров точно почала мати трохи апельсиновий відтінок. Задоволені та апельсинові ми пішли у напрямку до моря. Далі постало питання чи добре всі ми вміємо лазити на апельсинові дерева?

Бо ми зустріли велике стадо корів, яке дуже недобре на нас дивилося. Ми йшли як ні в чому не бувало, але про всяк випадок поглядали на форми та розміри дерев. За коровами троє хлопців намагались осідлати мотоцикла. Даша припустила, що де ж би ще водилась сицилійська мафія як не у безлюдних апельсинових садах. От халепа, а якщо це мафія? Коли ми проходили зовсім поруч один із хлопців вирішив нас щось запитати італійською, я не знав що саме він питав, але вже готовий був віддати йому гаманець. Одне тільки мене стримало, я ніколи не користуюся гаманцем і не мав готівки.

Ми вийшли на безтурботний великий пляж, тут було дійсно красиво, перший красивий пляж на Сицилії. Схоже у сезон купатися треба саме тут.

Нас чекала дивовижна прогулянка пляжем до наступного далекого міста Фонтане. Весь маршрут був особисто нашим. Хоча в якийсь момент з’явились загублені люди. Але виглядало так, начебто вони не розуміли навіть який зараз рік. Потім вони так само безслідно зникли. Від Фонтане прямує поїзд до Сиракуз, звідки можна буде доїхати до Катанії.

Мигдалева пауза

Це був також наш перший досвід поїдання свіжозібраного мигдалю. Я навіть не знав що він росте на деревах. А головне пощастило, що фрукти були вже перестиглі і на деревах висіли самі кісточки. Тож далі дорога серед жовтих квітів була із мигдалевим ароматом. Коли ми дійшли до міста, було вже зовсім темно, а поїзд за розкладом буде більше ніж за годину. У місті ми були також єдиними людьми. Але вирішили спробувати щастя у пошуках їжі. Як не дивно, але знайшли кав’ярню, яку жінка як раз зачиняла на замок. Жінка англійською не розмовляла, але гастрономічна мова перекладу не потребує, тож тепер ми забезпечені круасанами та пиріжками. Тож тепер протягнемо до повноцінної вечері у Сиракузах. Пішли на самотню залізничну станцію, що освітлювалась не менш самотнім ліхтарем. Зупинка була схожа на зупинку “Дно болота” із “Віднесені привидами”. Проблема була в тому, що на станції не продавалися квитки. Я взагалі був не впевнений, що там зупиниться поїзд. Бо на вигляд ми десь у кінці світу де взагалі де нічого немає вже. Згодом на самотню станцію приїхав не менш самотній поїзд із двох вагонів. Машиніст персонально для нас увійшов в салон, щоб продати нам квитки, бо знав, що на станції немає автомата. На пересадці між поїздами у нас була приблизно година, тож ми змогли навіть повечеряти піцою, щоправда, у вокзальному генделі, зате смачно і без сієсти.

Ачіралє

Пам’ятаємо золоте правило регіону про “Через раз”. Сьогодні у нас останній день на Сицилії і ми знали, що він приречений потрапити на нецікаве місто, але ми хоча б спробували. Це місто ми вибрали через те, що саме тут буде карнавал і можливо застанемо ще репетиції. До міста треба їхати поїздом, то ж що може бути краще? Доки під’їжджали до міста, я помітив, що вулкан, м’яко кажучи, прокинувся. “А там завжди так йшов дим?”. Наступне логічне питання було — що робити якщо почнеться виверження? Але як я тепер знаю, вулкан тут димить і вивергається доволі часто, то ж окрім нас схоже взагалі нікого не турбувало, що вулкан посилено димить. Для нас же це був ще той вау-ефект. Приїхали, тепер треба спробувати відірвати погляди від вулкана і піти маршрутом в сторону моря. На цей раз навігатор нас трохи підвів, він увесь час намагався нас завести прямо в будинок до італійців. Самі італійці виглядали недуже задоволено, що карти гуглу влаштували їм прохідний двір через приватну територію.

Нарешті ми вийшли до моря, але море виявилось метрів на сто нижче ніж ми очікували, але так було навіть краще, бо з висоти відкрилася просто пречудова панорама. А ще сюди як раз прийшов на прогулянку місцевий мешканець зі своїм життєрадісним песиком. Собака настільки нам зрадів, що забув про хазяїна, він так радісно скакав поміж урвищем та нами, що в мене серце в п’яти пішло. На щастя собака скакав обережно. Тепер ідемо подивимось що в самому місті. Як ви вже здогадалися, в місті було настільки нічого, що нічогіше в цьому світі бути не може. Тому ми пішли далі. А далі на нас чекала феєрична трапеза в кондитерській кав’ярні. Ми відвели душу на італійських тістечках.

Не можу сказати, що на піцах теж відвели душу, бо за цю поїздку піци було справді дуже багато в нашому раціоні, і від в неї вже стільки радості не було. Тепер прогуляємось до залізничної станції і у нас буде ще пів дня, щоб погуляти по Катанії. Поки йшли містом, то зрозуміли, що ми навіть не знаємо назву міста де ми гуляємо. Оце вже новий рівень подорожей, коли подорожуєш туди не знаючи куди)

Катанія

Саме місто ідеально для прогулянки у форматі “Половина дня” тут є і чудовий зелений парк із великим пагорбом і велика туристична зона і великі магазини де можна купити місцевих смаколиків. За останні подорожі я підсів на Тірамісу. Воно в багатьох країнах Європи в маркетах продається в лоточках вагою 400 грамів та за ціною приблизно 3 – 4 євро. По якості та смаку нічим не поступається ресторанним і мені здається що навіть краще, бо його можна з’їсти одразу багато. Нашу подорож ми вирішили завершити глибоким зануренням у гастрономію, тож замовили у ресторані страву, в яку входить філе різних сирих морепродуктів, це був дуже цікавий досвід і якби ми продовжували перебування на острові то ймовірно ще б раз таку замовили, а потім принесли настільки смачну пасту, що я вже ридав, що ми летимо завтра.

Я вирішив подивитись назву пасти і помітив що вона входить у розділ особливих страв від шефа, тож на жаль ми ніде більше її не скуштуємо.

Епілог

Цією подорожжю ми закрили всі наші довгострокові плани маршрутів по Італії, тепер можна сміливо повертатися в місця що сподобались найбільше, а саме озера Гарда і Комо. Про саму Сицилію скажу так, ми були у несезон і с точки зору зеленої рослинності це було правильним рішенням. Цей острів дуже специфічний с точки зору подорожей. Нам поїздка дійсно сподобалася (бо насправді є у нас ряд подорожей віднесені то категорії невдалих), але якби б ми прилетіли влітку, то боюсь Сицилія потрапила б саме до цієї категорії. Хоча у мене в далеких мріях є повернення до Катанії на кілька днів задля того, щоб піднятися на активний вулкан, а це якраз треба робити влітку)

P.S. Обов’язково подивіться другий сезон Білого Лотосу перед подорожжю.

Мета подорожі була з’їсти трдло прямо в Брно. І ми успішно виконали цю задачу! Але окрім трдла лишилось ще багато приємних спогадів про мініподорож. Спочатку треба було довго їхати на автобусі, настільки довго, що я встиг поспати, потім на зупинці замовити в автоматі кави, але тільки замовити, забрати не встиг, потім ще раз поспати і навіть занудьгувати. Але добре що в епоху цифрових технологій можна завантажити собі книгу і слухати усю дорогу. На цей раз це була книга, як не дивно, про расію – роман “1984”. У книзі дуже влучно описана частина буття сучасної русні. Нарешті ми приїхали! Ми у самому серці Брно, для кращого сприйняття нового міста бажано бути ситим.

Тож ми почали із гігантського вепрового коліна із келихом чеського пива. Коліно було настільки великим, що навіть ще собою бутербродів наробили. Тепер можна дивитись місто. Як виявилось Брно теж готувалось до зустрічі з нами і через годину тут розпочнеться справжній бразильський карнавал!!!

Оце так привалило! Тож тепер у нас є годинка на старе місто. Стара частина тут доволі велика, і як водиться – є стара фортеця. Але для кращого сприйняття фортеці, треба випити запашної кави разом із тим довгоочікуваним трдлом. Сьогодні у нас було трдло із малиновим смаком. А тим часом народ почав збиратись вздовж довгої вулиці очікуючи початок карнавальної ходи.

У Бразилії на карнавалі ми не бували, але я думаю, що цей нічим не гірше. Дійсно круті костюми, танці, барабани. Якщо порівнювати карнавал із домініканським, то він суттєво відрізняється задумом. Якщо там були різного вигляду створіння, то тут акцент на великому пір’ї та запальних танцях у сміливому вбранні. Для тих хто бажає побувати на карнавалі не за усі гроші світу, це буде шикарне рішення. До речі житло на ці дати ніяк не відрізнялось за ціною від інших дат. Схоже він тут не такий розпіарений ще.

То ж користуйтесь моментом. У карнавальній атмосфері ми блукали маленькими вуличками, заглядали в усі закутки. Навіть зайшли у якусь пафосну будівлю із шикарними вітражами. Не знаю чи чекали на нас там, чи ні, але оскільки усі були на карнавалі, ми змогли вільно зайти. Тепер головне питання, а що саме ще можна дивитись у Брно окрім старого міста та карнавалу? Інформації гуглилось дійсно мало. Але тут є дві пречудові локації. Тож сідаємо на трамвай, та їдемо у район Бістрц, тут є велике озеро та річка.

Сідаємо на маленький кораблик та відправляємось у справжню кількагодинну подорож, у вечірньому сонці види тут фантастичні. На берегах час від часу відпочивають місцеві жителі, вони з радістю махають туристам що пропливають. Хотілося, щоб цей момент ніколи не закінчувався. Ми десь далеко від сьогоденних проблем пливемо на маленькому кораблику по тихій річці. Оскільки цей кораблик був сьогодні останнім, то ми зробили наступне – вийшли на зупинці Скали, прогулялись пішки до замку і там сіли на останній зворотний рейс. Один мінус, та зупинка була схожа на дрімучий ліс. Коли ми виходили, то навіть капітан із персоналом на нас якось прощаючись дивились. Але це була дійсно приємна прогулянка лісом із видами зі схилу на річку. Ми навіть два грибочки під мохом знайшли. Ми повинні бути прийти на зворотну зупинку за 15 хвилин до відправлення порома, але схоже дрімучий ліс на нас справив настільки міцне враження, що ми прибігли за 25 хвилин до відправлення. Але скажу так, цей кораблик із річкою одне із найромантичніших міст Європи.

Ночували ми сьогодні у студентському гуртожитку. Я у гуртожитку ніколи не жив, тож цього разу був мій перший досвід. До речі, живуть студенти у Чехії добре, мені сподобалось.

Зрання ми почали маршрут на другу локацію. У Чехії взагалі усе добре об’єднано автобусами, та ще й усі автобуси приймають пейпас. Єдина проблема, гугл знає далеко не про всі маршрути, тож краще користуватись їх офіціальним додатком. Двома автобусами ми доїхали у Скальний Млин. У цій місцевості є система печер і канатка. Що ж може бути краще. Тож спочатку ми виконали невеликий трекінговий маршрут, а потім піднялись на самісіньку вершину у кабінці. Звідси відкривається вид на прірву що вражає. Десь там унизу ходять люди, що зараз відвідують печеру. Назад ми спускались пішки, оскільки печера була заброньована на конкретний час. Тож часу у нас було достатньо.

Печера називається Пунква і бронювати, як нам пояснили, краще заздалегідь. Але нам пощастило, для нас ще було вільне віконце впритул для зворотної дороги. Чим же особлива ця печера? Вона дійсно глибока і тут треба плисти два кілометри на човні по підземній річці. А ще тут вісім градусів, тож беріть теплі речі.

Чеська гідеса розповідала щось дуже цікаве і енергійне, і навіть окремі уривки та історії були зрозумілими. Хоч ми вже бачили багато різних печер, цю ми відмічаємо як ту, що варто відвідати. Тим паче автобусне з’єднання із містом дійсно добре відпрацьоване. А касир на автовокзалі навіть планшет дістала, щоб показати як добиратись. Там головне тільки у правильному напрямку сісти в автобус, бо ми так замість Брно майже відправились у зовсім інше місто. Так би, мабуть, замість написання розповіді досі б були у Брно, оскільки не встигли б на зворотній фліксбас. А так ми у своєму вже рідному Кракові.

З аеропорту Стокгольм Скавста до Стокгольму можна дістатися такими способами:

1. Автобус flygbussarna, Квиток можна оплатити однією карткою за всіх подорожуючих у водія. Ціна така ж сама як і купувати квиток онлайн. Розклад та ціни можна подивитися тут. Час в дорозі 80 хвилин. Квитки куплені онлайн не прив’язані до дати і не мають місця, тож має сенс купувати квиток в автобусі при посадці.
2. Сісти на автобус номер 515, за 30 крон доїхати від Verkstadsskolan (зупинка біля виходу з аеропорту) до Nyköping Centralstation. Далі пересісти на поїзд від Nyköping Centralstation до Stockholm Centralstation. Квиток на автобус можна купити карткою у водія, або в офіційному додатку. Квиток на поїзд можна купити карткою, що має чіп, в терміналі на залізничній станції. Ціна за квиток на поїзд онлайн та в терміналі однакова.
3. Flixbus.

Як дістатися зі Стокгольму до аеропорту Stockholm Arlanda

1. Автобус flygbussarna, Квиток можна оплатити однією карткою за всіх подорожуючих у водія. Ціна така ж сама як і купувати квиток онлайн. Розклад та ціни можна подивитися тут. Час в дорозі 45 хвилин. Квитки куплені онлайн не прив’язані до дати і не мають місця, тож має сенс купувати квиток в автобусі при посадці.
2. Поїздом Arlanda Express. Швидше і дорожче ніж автобусом.