Повернення у Нормандію та Нант

Пам’ятаєте, як у дитинстві нам усім снилися сни, як ми літаємо? Так безтурботно та легко. Якось одного вечора я шукав цікаві цікавості по світу і ШІ мені порадив дуже незвичайну розвагу – Аероплюми. Про таку штуку я ніколи не чув, але на відео це виглядало зовсім фантастично-магічно. Люди з прив’язаним до спини дирижаблем просто літають, розмахуючи крилами! Де ж це? Європа, фух, пощастило, що не якась заморська дуже візова країна. Так, це десь в Нормандії, яку ми вже проїхали вздовж та впоперек. Ще й відносно недалеко від нашого попереднього маршруту, якби ж ми тільки знали про таку розвагу. Ну й добре, значить ще раз летимо до Нормандії. Перші п’ять хвилин я неймовірно радів і був схвильований через свою знахідку. Наступні п’ять хвилин я ридав від того що не проходжу по вазі. Даші на восьме березня подарував листівку із зайкою, що вільно літає і сказав, що ми повертаємося влітку в Нормандію і Даша буде літати як уві сні. Мишко теж підписався на польоти. Подальші деталі я не розкривав аж до самого старту польоту. Тож Даша знала тільки, що буде якимось неекстремальним і магічним способом літати зі справжніми крилами! Тільки от куди ж впихнути цю подорож невідомо, літній графік у нас був доволі активним. Але все якось так склалося, що в серпні ми змогли втиснути ще й Францію. Але летіти у Францію на кілька днів – себе не любити, тож запланували одразу маршрут із розмахом.

Сонячне затемнення

Ця подорож нам зробила цілу серію сюрпризів. Як ми з’ясували, то через годину після нашого прильоту буде потужне сонячне затемнення аж на 92 відсотки. Рівно 30 років і один день тому ми стояли з батьками на київському вокзалі і проводжали бабусю з дідусем. Я дуже хотів побачити те затемнення, але його закрили хмари, я тоді дуже засмутився і в пам’яті назавжди залишилися обриси тих хмар. Коли мене Даша порадувала, що ми зараз спіймаємо ще більш потужне, я відверто не повірив, що небо буде чистим. Було незрозуміло, чи встигаємо ми доїхати до міста, чи варто шукати оглядовий майданчик біля аеропорту. Але дякую всесвіту, літак прилетів ще раніше, і ми сіли на попередній автобус, тож в пік затемнення ми були біля району Ля Дефанс і спостерігали раптові сутінки.

Світило те сонце своїми вісьмома відсотками настільки потужно, що без окуляр ані секунди неможливо було дивитися. Добре мої сонячні окуляри завалялися в рюкзаку і були дуже поламані, тож доламавши окуляри ми зробили собі четверне скло через яке можна було дивитися. У місцевих брали професійні окуляри, але об’єктивно в них не цікаво. Звісно ми добре усвідомлювали, що дивитися на сонце небезпечно для очей. Тож в жодному разі не робіть так. До речі, ось вам цікавий факт: через два тижні, або за два тижні до сонячного затемнення обов’язково буде місячне затемнення.
Ми погуляли по своєму улюбленому Ля Дефансу і пішли заселятися до нашої хорошої знайомої. З самого ранку ми залишили у неї речі і відправилися в іншу і найкращу частину Франції.

Політ на аероплюмах

Спочатку поїздом за квитками ми доїхали до міста Évreux, потім, на тому ж поїзді по проїзному до міста Valognes. Звідти на місцевому автобусі ми доїхали до міста Montebourg. А вже звідти пішки півтори години через поля, дороги та села до ангара дирижаблів. Тут як кажуть – любиш літати, люби і по полях пішки ходити. Насправді, якби ми знали раніше, то замовили би заздалегідь міський автобус по одному євро, який би нас довіз якраз до ангара. Але ми про це не знали. Детально маршрут розписаний в розповіді про організацію.
На нашу подорож ще випала неймовірна європейська спека. Цього літа вона нещадно атакувала країни, було щось близько 35 градусів. Але морально ми були готові, хоча було і нелегко.

І ось нарешті показався ангар дирижаблів. Політати на дирижаблі це Дашина мрія і коли вона дізналася, що це справжній ангар, то була приємно схвильована. Літали Даша з Мішею по черзі, 5 хвилин підготовка і 25 хвилин літаєш. Вага твого тіла в цей момент збалансована до нуля. Якщо стає важко, у працівниці є мотузочка в руках і вона тебе може як кульку в повітрі водити.

Воно реально того вартувало, це було неймовірно, а мамам в прямому ефірі транслювали політ. Тобто це справжні міні-дирижаблі, а ти їх пілот.
Назад ми добиралися тим самим маршрутом і зупинилися ночувати в нормандському місті Лізьє.

Lisieux

Один з моментів за що я люблю Нормандію, це неймовірно смачна їжа. Рецепт такий: помідорки чері, м’який сир, хамон, багет, паштет накшталт фуа-гра, або подібне, можна додати картопляне пюре-хвилинка і обов’язково французьке вино. Просто спробуйте цей рецепт ідеальної вечері.

Оскільки це був наш другий заїзд до Нормандії, то ми відкривали для себе нові менш відомі міста, але вони виявилися ладненькими. Поточне місто нас вразило саме храмом. Він гігантський і фантастичний.

Якщо у вас буде проїзний, то заради храму має сенс зупинитися на годинку.

Bernay

Це місто зайшло прямо в серденько, це еталонне нормандське місто зі смугастими будиночками. При тому кожний наступний будиночок ще смугастіший за попередні. В минулій нормандській подорожі нам дуже зайшов Руан, але він був тоді першим таким містом на маршруті.

Зараз же Берне вразив ще більше, оскільки після Берне ми поїхали в Руан і він нас вразив на цей раз менше. Хоча об’єктивно обидва міста топчик.

Руан

Тут ми погуляли в безкоштовній картинній галереї, заховали пляшку з посланням для майбутньої подорожі нашої мами з її подругами і прогулялися по красивенному старому місту. З пляшкою то у нас традиція, якщо подорожі перетинаються, то треба як в відомій передачі заховати пляшку і передати координати.

Évreux

Це місто виявилося не дуже примітним, хоча в самому центрі дуже незвичайний і затишний садочок. Оскільки усі ці міста у нас були за один день, то тут ми вже втомлені сиділи на березі річки і їли піцу на заході сонця під живу музику саксофоніста. Нормандський проїзний це і винагорода і прокляття одночасно. Бо з ним можна за день дуже багато чого подивитися, але коли на вулиці більше 30 градусів, то це може бути тяжкувато. Останній сегмент на цей день у нас було повернення в Париж, і звісно ж цей поїзд скасували через страйк робітників.

Ось вам ще цікавий факт, якщо у вашій французькій подорожі не скасували бодай один поїзд через страйк, то подорож не зарахована. Але, на щастя, працівники на станції швиденько замінили квиток на інший поїзд безкоштовно. Тож вночі ми знову приїхали у Париж.

Париж

Наступні три шикарні дні ми провели у Парижі. Я б чесно з превеликим задоволенням вчетверте описав би як ми гуляли по шикарному Парижу, але нового нічого немає, тож просто повірте, то було як завжди шикарно. Як тільки почали гуляти, то Міша одразу заявив, що треба піти до Ейфелевої вежі, щоб подивитися як людей у гру в наперстки розводять. Спостереження за цим процесом це окрема розвага. Але ж звісно із Парижем треба бути обережним, бо можуть не тільки в наперстки тебе розвести. Документи, гроші, все це необхідно залишати в готелі, з собою тільки дрібні купюри і оплата телефоном.

Околиці Нанта – регіон Пеи-де-ла-Луар

Третя частина подорожі у нас була спрямована на відкриття нового для нас регіону. По накатаній схемі ми купили квитки на потяг до початку регіону, а далі у нас діяв проїзний. Тож ми собі теж зробили ланцюжок міст, в яких виходили гуляти по кілька годин.

Le Man

Містечко зайшло прямо у серце. Хоча на початку гуляли і наче нічого особливого, прямі вулиці, магазини, людей чомусь зранку немає. Але варто було піднятися в старе місто, а там вузенькі вулички серед старих кам’яних будинків. Види тут суттєво відрізняються від нормандських.

Я б чесно кажучи ставив це місто до рівня маст сі у Франції. Хоча воно зовсім невелике виходить. Хотілося гуляти та гуляти і далі нікуди не їхати. А ну ще каву випити, а потім знову гуляти. А от що об’єднує цей регіон з Нормандією, це ті самі смачні багети з тунцем.

Правда на цей раз я вирішив взяти екзотичний з сиром та горіхами, а він виявився козиним (у мене з цим проблема), мені завжди здається, що козел дивиться своїми очима мені у вічі. Тож тунцеві багети, я обіцяю, що за можливості буду брати тільки вас.

Angers

Місто дуже виділилося тим, що там зовсім нема чого дивитися. Є правда величезна фортеця, але вона платна. Проблема в тому, що коли багато подорожуєш, то розумієш що подібні речі можуть бути ще масштабнішими і навіть безкоштовними. Ще в місті є довжелезний парк, але доволі лисий і доволі ні про що. Тож навіть якщо є зайвий час, можете просто пропустити це місто. Скажімо так, ми його подивилися з вас.

Clisson

Ми залишили речі в готелі в Нанті, відпочили, але дух авантюризму нас таки відправив глянути ще одне сусіднє містечко. Воно виявилося доволі милим і затишним. У місті панувала атмосфера часу, що зупинився. Ми вмостилися біля річки і милувалися як байдарочники переносять свої байдарки через дамбу в променях ласкавого вечірнього сонця.

Це було дуже дивно, можна ж просто плисти по річці, але тут прямо переносили байдарки, при тому у кожного в байдарці був великий бідон. Що всередині бідона ми не бачили, але впевнений там була сметана. Ми почали обходити місто по колу в пошуках цікавостей. Десь у воді проплив сом якогось нездорового розміру. Я взагалі не знав, що соми можуть бути такими кремезними. Мабуть, у цій річці краще не плавати.
Ще погулявши трохи ми знайшли намальованого шпака на бетонній стіні під опорами моста, щоб люди могли помилуватися витвором мистецтва з протилежної сторони стояв безкоштовний бінокль, що спрямований рівно на цього шпака. В цілому містечко навіювало спокій та невимушеність. Сюди має сенс приїжджати на медитації, якщо немає часу або грошей летіти на Балі.

Порнік

Наступний день нас пощадив у прямому сенсі того слова, ми заїхали у чергове туристичне місто і побачили, що зворотний поїзд буде аж ввечері, тож так і бути ми сьогодні не зможемо упахатися подивившись чергову дюжину міст. Доведеться насолоджуватися рибацьким містом із доволі незвичайною назвою.

Місто курортне і одразу розташувало нас до себе. Це такий тип міст де можна гуляти вздовж набережної і насолоджуватися не тільки морем, а й місцевими дачами, що облаштували собі французи. Гуляти тут можна нескінченно в прямому сенсі того слова адже берегова лінія тягнеться десятки кілометрів до інших міст. Тож ми безцільно блукали-насолоджувалися атмосферою і неймовірно смачною випічкою в одній з місцевих пекарень. Обід вже традиційно тунцевими багетами з тієї самої пекарні.

Оскільки місто знаходиться на морі, то тут можна спостерігати епічні відливи та припливи води. Коли ми тільки приїхали, то робили фотографії на фоні корабликів в порту на воді. Коли ж був час повертатися, то ми спостерігали десятки корабликів на піщаному березі. Ніколи не задумувався, що ці судна спроєктовані так, що можуть без проблем спуститися на мілину, а потім назад піднятися. Хоча звісно цим відливам далеко до легендарних занзібарських, коли по дну океану можна було гуляти до самого обрію.

Нант

Дуже незвичне і цікаве місто. Через усе місто проходить зелена намальована лінія. Вона тебе буде вести по найкращих туристичних місцях міста, іноді її переривають зелені маскоти, що тримають її в руках. Подорожувати з такою смужкою неймовірно зручно, адже впевнений, що завжди повертаєш у найцікавіші закуточки.

А в самому центрі міста унікальна інсталяція сучасного мистецтва ніби автомобілі потрапили у минуле і зіштовхнулися із залишками старих скам’янілостей. Важко описати, краще це побачити. Я так розумію цей артоб’єкт тимчасовий. А от що тут постійне, так це безкоштовний ботанічний сад біля вокзалу, видно, що в нього митці вклали душу. Не так багато таких парків по світу, хоча Франція дійсно славиться своїми крутими парками.

Острів машин

А тепер фінальна магія подорожі. Ще коли я шукав інформацію про ці міста то помітив тут гігантського слона, що гуляє по острову. І якось це ще так повсякденно виглядало… Виявилося, що на острові є тематичний парк механізованих тварин. Вхід до тварин і каруселей з тваринами – платний. Але самого величезного слона можна подивитися безкоштовно. Я вже неодноразово казав що цей світ може нескінченно дивувати. Навіть коли за плечима відвідано більше 800 міст по всьому світу, ми стоїмо перед величезним механічним слоном, що поливає людей хоботом під час своєї ходи, а ще недавно ми навіть не знали про таке диво. Ефектів вау у цій поїздці було чимало. Вдруге насолодилися Нормандією по повній, це дійсно Чарівний куточок Європи. Оскільки уся подорож проходила під температурою на вулиці в 38 градусів, сказати що втомилися ми – нічого не сказати. І коли ввечері вже лежали в готелі я помітив що в Нанті ще є вечірня розвага – кільця що сіяють. Довелося зібрати усі сили в кулак, Даша сказала що катала вона ті кільця ще дивитися. Тож ми з Мішою вдвох вирушили ще в нічну пригоду. Окрім сяючих кілець, тут було справжнє нічне життя у місцевих закладах. В небі висіла наша планета, під нею місячна м’яка планета, діти стрибають на батутах. Словом звичайний чарівний день у Нанті. Нажаль, чи навіть на щастя це було останнє заплановане місце і завтра з ранку летимо в Париж і відпочивати до дому.

Кольмар та околиці

Що ми тільки вже не робили у подорожах – їли гамбургер у Гамбурзі, пили какао в Макао, їли яєчко дієтичне у Бремені, але цього разу більш амбітна ціль – з’їсти кальмара в Кольмарі! А щоб два рази не літати, то і діжонську гірчицю в Діжоні. Звідки ми взагалі дізналися про той Кольмар? Я колись вдало в інтернеті загуглив “Топ нестандартних місць Європи”. І тепер час від часу вихоплюємо з того списку цікаві міста. Щоб моя розповідь не здавалася написаною у стародавньому стилі, то одразу додам пояснення “загуглити” це те, що люди робили, щоб шукати необхідну інформацію до запуску штучного інтелекту. Але стаття зі списком цікавих міст то одна справа, а друга – як туди дістатися? Кольмар – неймовірно красиве місто у не менш красивому регіоні Франції Ельзас.

Можливо те місто і залишилося таким красивим, бо настільки важкодоступне. Дешевий маршрут ми змогли прокласти з Варшави в Базель. Повертатися додому вже будемо з Ліону. Друга задача, доїхати вчасно у Варшаву. В Польщі у поїздів є штучний інтелект, який вміє відчувати страх пасажирів. Якщо ти кудись поспішаєш, то поїзд найімовірніше затримається. У нашому випадку трапилося щось неймовірне. На табло приїзду була затримка до 200 хвилин у всіх поїздів окрім нашого. На противагу такому щастю, два наступні поїзди, що їхали вже в аеропорт просто не приїхали. Але запас часу у нас був хороший, тож все було чітко. Правда літак все одно ледве не пропустили, але тут вже був людський фактор. Навіть із великим досвідом подорожей можна потрапити в погану ситуацію коли декілька незалежних факторів збігаються в одну проблему. На щастя, ми всі втрьох летимо у велику подорож. Коли наші знайомі дізнавалися маршрут, то всі питали “Це що, автобусний турпакет у вас?)”, але то був черговий витвір мистецтва зі складання красивих маршрутів від Даші. Тож починаймо.

Базель

Аеропорт знаходиться на умовному кодоні трьох країн. По прильоту треба обрати вихід в правильну країну. Потім стадія прийняття того, що за автобус до міста треба заплатити майже як за літак. І ось ми знову у Швейцарії, ніколи б в житті не подумав що буду мінімум чотири рази у Швейцарії. У Мишка це була 27-ма країна.

Як показує наш досвід, сила Швейцарії у природі. Тож почнемо з велетенського ботанічного парку за містом, тим паче це безкоштовно, а безкоштовні місця в цій країні на вагу золота) Правда доведеться трохи пішки пройти до цього парку, щоб за транспорт не викладати усі гроші світу. Парк виявився добротним, тут ми бродили декілька годин, із цікавого бачили автомат, що продає домашні продукти, наприклад кошик зі сливками або курячі яйця. Сама концепція парку цікава, тут немає працівників.

Так само ми зайшли у повністю безлюдний музей старого млина, що працював без персоналу. Радісно, що майбутнє потроху наступає і зникають професії, які створені заради професій, дуже хочу дожити до моменту коли приберуть машиністів у київському фунікулері, що виконують суто декоративну функцію. Парк дуже зайшов, навіть попри те, що десь серед парку ріс прихований дуріан і час від часу смерділо так, що йшли сльози з очей.

Але я впевнений, що то тимчасова проблема. Далі ми пішли трапезувати у місто на справжній скупий швейцарський пляж. Пляжі в цій країні виглядають доволі брутально, це метрів десять гальки і все. Оскільки ми вже досвідчені туристи по цій країні, то вже знаємо як в маркетах правильно закупатися щоб було дешево та смачно. Хоча і слово дешево тут умовне, більше підходить фраза “Не занадто дорого”.

Щось ми ще не дісталися старого міста, а ноги вже втомилися. Ще й автобус у Францію, як на зло, вночі. Старе місто Базеля приємно здивувало, але втім 99,9% швейцарських міст вас приємно здивують, якщо їх назва не “Женева”. Ми проводили сонце гуляючи по набережній, а далі відпочивали на площі біля незвичайних фонтанів.

Кольмар та його околиці

Але уся ця подорож та розповідь була звісно ж не заради Базеля, ми прямували в максимально мальовничий регіон Франції – Ельзас. Селитися треба у культурному центрі Кольмарі і подорожувати по сусідніх містечках. Вони розташовані в межах до однієї години їзди від міста і кожне наступне буде краще за попереднє. Ми бачили, що цей регіон на фотографіях дуже красивий, але з фотографіями інколи достатньо обрати правильний ракурс і навіть французьке місто Байо може здатися красивим, або коли фотографію роблять з дрона, а ти в такому ракурсі взагалі не зможеш побачити місто.

Тож ми завжди тримаємо кулачки, щоб чергова локація була красивою не тільки на фотографіях. Приїхали ми в Кольмар близько опівночі, було настільки темно, що не тільки красу міста не можна було побачити, а й асфальт під ногами. Тож з красою почекаємо до ранку. Зранку ми пішли в місцевий маркет і затарилися продуктами для французьких пирувань. Французькі бенкетування – це купа місцевих сирів, вино, круасани, хамон-жамбон, регіональний паштет, варене яєчко, зелень, овочі та гарнір.

Оскільки у цьому місті треба було ще й з’їсти кальмара, то ми купили купу креветок. Буде на вечерю паста з креветками по-кольмарськи! Після французького сніданку нарешті настав довгоочікуваний час подивитися місто. Вау-ефект тримався абсолютно усі дні перебування у Кольмарі, окрім тих моментів, коли ми виїжджали на територію Німеччини, що була поруч)

Місто дійсно фантастичної краси, його можна назвати без перебільшення дизайнерським витвором, по красі не поступається Аннесі. Хоча там велике озеро і не менш великі гори додають вагому перевагу. Якщо в попередніх сімох французьких подорожах нас Франція беззаперечно вражала, то на цей раз остаточно добила своєю красою в хорошому сенсі цього слова.

Тут навіть десь є статуя свободи, ідентична тій що в Америці, бо скульптор народився в Кольмарі. О, а он і вказівники на землі, які ведуть до статуї. Але ці вказівники скажімо так – французький пранк, вони вас не те що не доведуть до статуї, вони вас в кращому випадку по колу міста проведуть і будуть час від часу в різні сторони показувати.

Справжня статуя знаходиться настільки далеко від міста, що без жартів легше дійти до американського посольства, отримати візу, доїхати до аеропорту і злітати в Нью-Йорк.

Як подорожувати по околицях Кольмару?

Є дві опції автобус у форматі хопон-хопоф за ціною космічного корабля зі включеними сніданками на фоні планети Земля або автобусом за 4 євро, квиток на який діє 4 години. Міста розташовані навколо Кольмара, тож можна балансувати з цим квитком так, щоб охоплювати за раз по декілька міст. До самих міст приблизно 40 хвилин, між ними іноді ходить цей автобус, а іноді пішки близько півтори години. Піший маршрут вартий особливої уваги, не дарма це частина французького місцевого Каміно. Як ми уявляли до подорожі, що це будуть розкішні виноградники на фоні французьких лісів та гір, так воно і виявилося і ще навіть краще ніж уявлялося.

Перший день ми подивилися Eguisheim та Turckheim. До першого міста ми доїхали автобусом. Воно хоч і схоже на Кольмар, але вулиці суттєво вужчі, що додає особливу атмосферу місту, на жаль, в моєму випадку атмосфера була оскверненою місцевим пиріжком. Це той випадок коли ти не знаєш чи він зіпсований, чи такий і має бути. Але судячи з усього він був якраз свіжий. Тож важливий лайфхак для цієї подорожі, не купуйте місцеві пиріжки, навіть якщо вони виглядають максимально апетитно.

Після декількох кіл вулицями круглого містечка ми вийшли на виноградники і почали маршрут до Turckheim. Сонце нас не милувало, на вулиці було 35 градусів. На щастя, по дорозі був велетенський супермаркет із паками морозива по кілька євро, це коли на трьох треба з’їсти вісім порцій. Хоча задача здавалася складною, сумісними зусиллями ми впоралися.

Наступною задачею був справжній квест із пошуком солі. У нас в апартаментах її зовсім не було і зазвичай кілька пакетиків можна взяти в кебабних, але у Франції цих закладів не було. І або купувати велику упаковку солі в магазині, або сподіватися на подарунок долі. Не зважаючи на низку фейлів, наша сіль на нас чекала у японському переїзному фургоні-ресторанчику у місті Turckheim. Це було друге місто на нашому маршруті і як я писав вище, воно було теж класним, а на центральній площі готували кінотеатр перед відкритим небом, щоб показувати Індіану Джонса. Ми відверто раділи, що цей регіон такий же красивий як і на фото.

Фрайбург

Щоб не тріснула губа від краси регіону, наступного дня ми поїхали у німецький Фрайбург. Скажімо так, місто ладненьке, не поганеньке, тут навіть своя атмосфера у вигляді людей, що за трапезою опускають ноги в крижану воду в струмку, що протікає містом.

Але якщо ви подорожуєте вже французьким регіоном Ельзас, то не очікуйте, що за його межами буде щось красивіше. З іншої ж сторони, якщо ви подорожуєте по Німеччині, то не заїжджайте на французьку частину, бо це перекриє усі враження від Німеччини.

Ще, як на зло, сіли на автобус замість поїзда. Виявилося, що цей автобус спочатку має пів Німеччини об’їхати, а потім так і бути, заїде на околицю Фрайбурга. В цілому погуляли добре, але коли знаєш, що поруч Франція, то вже чекаєш коли повернешся у Францію. Щоб покращити собі місцевий досвід, ми купили велику пачку морозива у маркеті за 3 євро, вона була настільки велика, що безкоштовна порція ще перепала випадковій перехожій бабусі.

Околиці Кольмара

Сьогодні у нас буде маршрут такий Ribeauvillé-Riquewihr-Kaysersberg. Краса почалася ще з автобуса, спочатку ми проїхали повз вищезгадану і важкодоступну Статую Свободи (жалюгідна пародія на статую у нашому Мукачеві). Потім на нас з гір дивилося одразу три замки. У нас зазвичай є правило щодо гір, які трапляються на маршрутах, але на цей раз обійдемося тільки однією з трьох.

На Рибовілле у нас було трохи більше години, щоб встигнути на автобус доки діють квитки. За цю годину ми встигли і подивитися чергове миле містечко і навіть на пів гори піднятися, щоб побачити панораму над містом. Треба було зважити, чи піднятися ще трохи вище, але тоді можна зловити дощі в наступному місті, або зловити дощі вже в третьому місті. Ми обрали варіант з найменшою кількістю дощів.

Тож поїхали на автобусі у Рикевір. Я б з радістю сказав, що тут нам ще більше сподобалося, але тут усі міста рівносильно найкращі. Знаковим моментом в цьому місті стало те, що ми вирішили перевірити, що тут можна отримати через додаток To good to go. Нам про цей додаток розказала подруга перед подорожжю, ми до цього віднеслися скептично. В цьому додатку ти можеш отримати у форматі сюрпризу, їжу зі знижкою до 70 відсотків, ту, що ресторани або кав’ярні не встигають продати за день або у форматі промо заманюють клієнтів. Ти не знаєш, що саме ти отримаєш доки не забереш, але в цьому місті пропозиція світилася у магазині із невизначеним асортиментом. Ми вирішили все ж таки запитати перед проплатою, що в пакеті, бо треба було з’ясувати, чи зможемо ми пообідати. Пакет був чималий, але серед іншого там була велика банка схоже оливкової пасти. Добре що ми запитали, бо з банками гуляти було б проблематично. Цей пакет ми не взяли, але саме з цього моменту почалася відправна точка, як ми почали користуватися цим сервісом. Головне обирати заклади у яких рейтинг вище чотирьох і все буде добре.

Наступні дні ми вже майже перейшли на харчування по цьому додатку. Я б ніколи не подумав, що в дорогому регіоні Франції ми будемо ходити в ресторани))) Наприклад, сьогодні вечеря в індійському, завтра в рибному. Особливо порадували готелі, що після сніданків за 4 євро видавали великий пакет випічки що залишилася.

Так що ми відкрили нову розвагу, як свого часу був для нас геокеш. До Kaysersberg ми пішли пішки мальовничими виноградними полями, що прикрашалися масивними дощовими хмарами. Дорога була насичена пригодами, час від часу нас заливало і ми ховалися під поодинокими деревами, а іноді щось смачне попадалося, на кшталт яблук або свіжого інжиру. І чим більше ми підходили до фінального міста, тим частіше і сильніше йшов дощ.

У місті ми опинилися в заручниках у магазина із барахлом. Через тотальну зливу, все що ми могли дивитися, то були товари цього магазину. Але колись у нас було гірше, ми поспішали на концерт Kozak System, але через дощ застрягли біля сцени з концертом Поплавського. Пам’ятаю тоді ще від його концерту декілька “заручників” втратили свідомість. Біля цього магазинчика було настільки нудно, що ми все ж таки перебігли під накриття невеличкої кафешки-віконця. Давай хоч чаю вип’ємо. Тільки но нам заварили чай, дощ закінчився.

Тепер ми як дурні із гарячим чаєм стояли під накриттям і дивилися як туристи гуляють вулицями чергового красивого міста. На щастя, коли ми допили чай із місцевим несмачним тістечком, дощ все ще не почався. Щось у цій подорожі місцеві тістечка нам не заходять))) Одна з крутих фішок цього міста – фортеця розташована не дуже високо, тож піднятися до неї доволі легко, не дарма цю місцевість називають “Землі фортець”.

Тепер програму виконали, можна повертатися у Кольмар на вечірню програму. В наших апартаментах не працював телевізор, тож для більшої соціальної інтеграції ми дивилися з верхнього поверху-мансарди на життя людей сусіднього будинку. Дівчина років дванадцяти із захопленням щось розповідала з балкона другого поверху жінці на вулиці. Потім дівчина почала демонструвати нові підводні маски, схоже вони збираються в Єгипет у готель на першій лінії. Цікаво, що люди живуть в такій красі і хочуть подорожувати, щоб побачити щось менш красиве))) Це як коли ми побачили усю красу Китаю, то були здивовані навіщо китайці кудись ще літають)))) Але подорожі то велика справа, не уявляю як без них можна жити. Тож поїхали далі за маршрутом.

Страсбург

Назва міста звучить, наче Франція віджала це місто у Німеччини, тож було трохи лячно, що воно буде зовсім німецьким, але, на щастя, все виконано в кращому французькому стилі, хоча вже і не таке як було у Кольмарі. Це місто знаходиться настільки на кордоні з Німеччиною, що можна перейти через міст і погуляти по Німеччині і тут видно як дві країни хизуються одна перед іншою. Зі сторони Німеччини безкоштовний відкритий аквапарк з купою дітей, що веселяться, безкоштовна оглядова вежа. Аж не віриться, що це Німеччина.

Франція пішла більш радикальним шляхом, тут був величезний парк з морозивом за півтора євро і безкоштовними туалетами. Як тобі таке, Німеччино? Шах і мат! При чому знаючи ціни на морозиво у Франції, то тут вони були конкретно демпінговані. Але в тому і краса конкуренції – виграє споживач. Ми просто пречудово провели день у поєднанні цих двох міст. У центрі Страсбурга своя краса, тут є район “Маленька Франція” який більше схожий на маленьку Венецію, і то просто рай для урбаністичного трекінгу.

Вишенька тут – розвідні мости. Біля мосту можна спостерігати цікавий факт, як люди в величезній кількості пливуть по каналу на доволі нецікавому кораблику у вигляді купола. Одразу видно, що люди не лякані 24-ою маршруткою Києва, де подібні натовпи були звичайним явищем. Якщо б ще ціна була символічна за той кораблик, але ніт, все доволі серйозно та дорого.

На наступний день у нас запланований німецький курорт Баден-Баден, але після досвіду із Фрайбургом ми уважно передивилися фотографії міста, щоб визначити, що дійсно нам туди треба. Але не дарма той Баден-Баден завжди був на слуху, там дійсно прикольно, тож вперед!

Баден-Баден

Попри дешеві квитки фліксбасом, перша реальність з якою зустрічаєшся, це те, що вокзал знаходиться далеко від міста і з дешевого фліксбаса треба пересісти на дорогий німецький міський автобус. Це німецький курорт із термальною водичкою на кшталт Карлових Вар у Чехії, або Криниці Здруй у Польщі. Нам цей формат міст дуже заходить і цей не був виключенням.

Величезні зелені парки, фонтани, річка і атмосфера курорту на вулицях. І що важливо для нас, тут є гори із замком на вершині. От з них і почнемо. Це був той рідкий випадок коли навігатор від нас намагався позбутися прокладаючи маршрут в місцях де потрібні троси і скелелазне спорядження. На початку ми чесно намагалися подолати гору, незважаючи на те, що поруч люди підіймалися за допомогою тросів.

В якийсь момент настало місце, в якому якщо трохи вище піднятися, то вниз спуститися не вийде. Далі була ще одна спроба взяти гору на іншій стежці, знову фіаско. Та що ж ти навігатор твориш із нами! З третьої стежки нарешті піднялися. Панорами шикарні, замок не менш шикарно розвалений.

Замок виглядав дійсно цікаво і там навіть можна було ще залізти вгору в середині самого замка, але це, мабуть, для тих, хто не намагався до того взяти величезну гору голими руками. Після гірських пригод можна піти в термальні води відпочити. Але вийшов невеличкий облом. В кращому німецькому стилі половину купальні закрили на ремонт, а ціни при тому залишили без змін. Тоді краще будемо відпочивати в прохолодному басейні. До речі, басейн на відкритому повітрі в Баден-Бадені коштує 10 євро з родини.

Ще у мене там стався дивний антикармічний випадок, це коли я рятував потопаючу осу і через хвилину наступив босою ногою у траві на іншу осу. Я ще розумію, якби я топив ту осу, але ж тут сталося навпаки. Карма, ти така непередбачувана. Залишок вечора ми проводили на лавці біля фонтану і гуляючи великими пагорбами в околицях міста.


Тепер нам треба було дістатися Ліона, оскільки тільки звідти був дешевий зворотний переліт. Спочатку пів дня проїдемо до Діжона, а завтра продовжимо маршрут.

Діжон

По дорозі до Діжона у нас була пересадка на півтори години у Мюлузі. Як показав короткий досвід, Мюлуз виглядає гірше ніж звучить. А ось Діжон виглядає як треба, тільки одна велика проблема – на вулиці 35 градусів о п’ятій вечора. Сонце було настільки злим, що чи не вперше в історії подорожей ми не могли вийти з апартаментів. Краще в темний період дня гуляти, але без тотальної спеки. Добре що по дорозі до готелю нам якийсь дорогий готель напакував смачної випічки через To good to go, тож буде веселіше чекати доки сонце сяде. На великий подив коли сонце сіло – на вулиці аж ніяк холодніше не стало. Тому довелося розбивати прогулянку по приємному Діжону ще на дві частини. Коли я вийшов о десятій вечора то зловив флешбек як ми у 2010-му були в Хургаді, коли зловили плюс 46 градусів. У будь-якому разі погана спека краща за хорошу зливу. Сам Діжон доволі затишний тут навіть є якесь традиційне морозиво за яким тягнулася черга формату “Лувр у свята”. Але ми живемо в світовій столиці смачного морозива, тож нас такими магазинчиками не здивуєш)

Зранку ситуація була набагато кращою, тож ми собі проклали маршрут одразу до озер, там точно буде легше перечікувати спеку. По дорозі ми зайшли в парк із безкоштовними музеями і нас настільки затягнуло, що до озер ми так і не дісталися, а ще у музеїв була нечесна перевага – працював кондиціонер.

Коли ми вийшли з музеїв то залишався час тільки забрати ще пару пакунків з їжею та їхати в Ліон для пересадки на літак. Хоча ми приїхали до Ліону за п’ять годин, але це місто ми знаємо як рідне, і якщо тобі дорогий квиток на літак, то п’ять годин до вильоту це якраз достатньо часу, щоб доїхати автобусами та трамваєм не за усі гроші світу.


Ось така у нас вийшла затишна подорож, головною перлиною як і очікувалося став Кольмар і сусідні містечка. Їхати в цей регіон однозначно варто, а чи треба зупинятися в інших містах по дорозі? Вони хороші, але значно поступаються кольмарській частині. У будь-якому разі ви нікуди від них не дінетеся, бо дешеві аеропорти знаходяться доволі далеко і на нашому досвіді треба балансувати подорож між Ліоном та Базелем.

Париж та його околиці

Все почалось ще десь рік тому, у мирний час, до мене постукав незнайомий контакт із французьким номером. Жінка написала мені “Привіт!”, я спочатку трохи розгубився, бо не знав якою мовою маю відповідати. Жінка повідомила, що до Києва прилетіла на кілька днів і мене порекомендували як того, хто зможе налаштувати ноутбук так, щоб з нього можна було сплачувати податки. Я відповів, що із легкістю безкоштовно це налаштую віддалено, але жінка наполягла, що готова приїхати у будь-який зручний мені час, щоб я показав як усе це робити. Так ми познайомились із Маргаритою. Це українка, що живе у Франції. З тим французьким ноутбуком був дійсно складний випадок, там був трошки не простий Windows, тож Рита побачила майстер-клас на тему приборкання неслухняного Windows. Рита була дуже вдячна і на прощання сказала, що якщо надумаємо летіти в Париж, щоб обов`язково зупинились жити у неї. Пройшов майже рік, у нас квиточки до Лілля і ми прозріваємо із цін на житло у Франції. Воно влітку не те щоб дороге, а просто для олігархів. Що ж робити? Так, здається у нас там якраз є знайома. Пишу текстом “Рита, вітаю! Пам’ятаєш мене, це той комп’ютерник, що приборкав твій французький ноутбук?” Рита, відповіла, що із радістю нас чекає у себе вдома. Тож можемо спокійно летіти.

В той час ще не було у Європі чітких правил для людей, що отримали прихисток у європейській країні і хочуть відвідати іншу країну. Можемо ми летіти чи не можемо, навіть юристи не могли відповісти. Та наша волонтерська праця стала в пригоді. До Даші одного дня звернулася жінка із запитанням “А чи можу я летіти до Франції із прихистком від Польщі?”. “Чудове питання, нас воно турбує не менше”. Колективним обговорюванням дійшли, що саме французька віза розв’яже усі проблеми. Жінка запитала, “Тож треба йти до посольства?”. Даша відповіла, що піде прямо зараз разом із нею. “Яка ще французька віза, ви ж українці та маєте право вільного в’їзду” здивувався посол. Даша пояснила, що 90 днів по біометрії вже минуло, а прихисток надала саме Польща. Посол повторив фразу, що українці вільні люди і мають право без перешкод в’їжджати до Франції незважаючи ні на які там обмеження за паспортом.

О це так поворот! І коли здавалося, що вже точно можна спокійно летіти, від ранейра прийшов лист що саме Франція не скасувала ковідні вимоги, тож якщо ви відноситесь до антиваксерів, то будь ласка йдіть і робіть тест. Сама іронія в тому, що саме в цьому місяці ми і були цими “антиваксерами”. У нас після другої дози минув майже рік, а третю ми вирішили робити коли дійсно почнеться нова хвиля, і тут палиця в колеса, що саме Франція одна з останніх країн, яка не скасувала вимогу.  Забігаючи наперед скажу, що ковід накрив Польщу через півтора місяця, та так швидко всіх почав косити, що ми зі швидкістю світла проходили квест з отримання польського Пфайзеру після української Модерни. До речі, по відчуттях було легше ніж після другої дози, але так же погано, як після першої. Ну тепер точно усе, можемо летіти!

Лілль

Переліт проходив у штатному режимі, тільки під час посадки трапилось щось із турбіною, посадка була доволі жорсткою, а коли ми виходили з літака, то бригада інженерів вже щось вивчали у турбіні. Далі трапилось щось дуже неймовірне, хоч це і був внутрішній переліт по Європі, але усіх відправили на прикордонний контроль. Цікаво, а нас зараз посадять на той самий літак у якого із турбіною якась лажа трапилась, чи депортують іншим? Офіцер взяла наші паспорти, провела їх по базі, серця перестали битися, шкода, що того посла зараз біля нас немає. “У вас усе добре, проходьте”. Сива волосина зірвалася з моєї голови. Та блін, ми ж нічого нелегального не робимо насправді, але із цими невизначеними законами ніяких нервів не вистачить. До речі, до прийняття поправок, що остаточно нам дадуть вільне пересування лишався всього місяць.

Чому ми вибрали саме Ліль? Дешеві квитки були, а потім ще й з’ясувалося, що тут Париж під боком. Та і за рахунок швидкісних потягів Франції усе тут під боком. Наступний міський автобус буде через 40 хвилин. Також за цей час ми дійдемо пішки до міста, що знаходиться поруч. Оскільки чекати ми дуже не любимо, тож пішли вздовж французьких полів кудись у передмістя. Хоч дорога і не була якоюсь особливо мальовничою, але прогулятись все ж краще, ніж чекати на автобус. Далі приміським потягом було їхати всього 8 хвилин. Велетенські зелені ельфи чекали нас по приїзду на вокзал. Тут їх багато, вони всі виглядають по доброму, можна розглядати та обирати собі улюбленого. Мені сподобалась ельфійка, яка стояла з прив’язаними до спини книгами. Це дуже крута візитівка міста, у мене тепер у спогадах Лілль завжди асоціюється із великими зеленими ельфами. Як ми дізналися пізніше, це була тимчасова інсталяція.

Тепер на каву із красунами у Керфор і можна погуляти по місту. Саме Керфори у Франції були аналогом краківської Жабки. Завжди можна швиденько поїсти та випити кави, а головне не за здирницькими цінами. Як сказала наша подруга: “Днями моя знайома повернулась з Франції, сказала, що там усе ну дуже дорого, уявляєте кава та круасан на двох аж 40 євро, вона була саме у Ліллі!”. Оля, ми б жахнулись цієї інформації, якби самі ще вчора у Ліллі не пили каву із круасаном по 3 євро з людини)))) До речі у Керфорах дійсно смачна кава. Сьогодні у нас у Ліллі було десь півтори години до потягу, повноцінно тут будемо зупинятись на зворотному шляху. За півтори години ми прогулялись вздовж мальовничого каналу серед квітучої липи, яку Міша все підбивав нас назбирати та засушити. Також ми відмітили, що місто дійсно перспективне, щоб у ньому зупинитись. А зараз йдемо на швидкісний потяг, що прямує до аеропорту Шарм де Голя. Навіщо нам взагалі той дальній аеропорт був потрібен, питання добре, але дешеві квитки на потяги до Парижа були тільки в напрямку цього аеропорту. Контролер зайшов до вагона, сказав: “Бонжур”, усі кивнули у відповідь, на цьому перевірка і закінчилась, потяг з неймовірною швидкістю понісся через добрий шмат Франції. Я до останнього не вірив, що ми так швидко прибудемо до аеропорту. На жаль, потяг не показував швидкість, але вона була максимально наближена до першої космічної. Тепер ми в аеропорту і план такий, треба якимось чином купити проїзні і сподіватись, що вони покриють відстань від аеропорту до Парижу.

Спочатку ми думали, що нас спіткала невдача, оскільки у всьому аеропорту був збій інтернету, тож усі каси та автомати не працювали. Працівник аеропорту сказав що проїзний ми зможемо купити тільки у Парижі, але потім додав, що оскільки нема інтернету в аеропорті, то це буде поважною причиною для контролерів, тож просто сідайте у потяг, який вам подобається і їдьте до Парижу. На питання, а де саме потяг, два працівники показали одночасно у різні сторони. Ми вибрали ту, що нам більш подобалась. Тепер ми їдемо у Париж, назви станцій, такі як “Нотр дам де Парі” аж дух перехоплюють. До речі, ми у Парижі вже були колись і собор встигли відвідати до пожежі, тож ми щасливці, а от собор дуже шкода. Так, тепер ми на одній із центральних станцій, а як ми пройдемо через турнікети якщо у нас нема квитків? Але це ж Європа, тут увесь час щось ремонтується тож нумо знайдемо зламаний турнікет. І таки той турнікет чекав усіх щасливчиків, що потрапили на відсутній інтернет. Тепер можемо купити проїзні. Тут є різні типи і за різною ціною. Даша усе нагуглила і навіть мала наші фото для вклейки. Ми взяли такі, що діють до кінця тижня, зараз як раз тільки початок. Ти за ці проїзні віддаєш пів королівства, вони за ціною двох літаків до Лілля, а за це отримуєш проїзд по Парижу та усім його околицям на усьому транспорті. Оскільки на цей Париж у нас були по-справжньому наполеонівські плани, тож воно того вартувало.

Одразу пройдемось по улюблених місцях, це була прогулянка біля центра Помпіду з обов’язковим стрітфудом, потім через міст до Нотр-Даму де Парі, а потім ми пішли шукати ті богемні брауні, що випадково купили п’ять років тому. На жаль, пекарня була зачинена, у неї виявився дуже дивний розклад, вона працює раз на тиждень зранку та вночі. Якась підпільна пекарня, схоже вони не тільки тістечками займаються, а тістечка то просто прикриття. Але, на щастя, у французьких Керфорах майже завжди є кондитерські шедеври, тож я легко знайшов заміну тим брауні. Тепер йдемо до затишного латинського кварталу, а звідти до довгоочікуваного Люксембурзького саду. Я не буду описувати повторно які ці місця класні, але якщо ви там вже були, то зрозумієте нашу любов, а якщо ще не були, то для вас є чудова новина — у вас попереду справжні відкриття. Та взагалі у Парижі ми зловили себе на думці, що він такий же радісний і класний, як і першого разу.

Тут дуже легко зловити хвилю того, що ти в подорожі. А також приємним є той факт, що кількість жовтих туристичних зон на мапі значно перевищує фізичні ресурси тіла, тож тут не занудишся. Також не можу не згадати про місцеві делікатеси у Макдональдсах – міні роли з яловичиною. Як сказала наша подруга Ріта здивованим голосом: “Хтось приїжджає у Париж за фуагрою, а хтось на гастрономічний тур по Макдональдсах”. Думаю, якби менеджмент Макдональдсів світу знав наскільки ми експерти з їх меню на світовому рівні, то запропонували б нам працювати у них сомельє. Як плюс не треба довго чекати на їжу і можна зберегти час на вештання по місту. Але це одночасно і мінус. Коли нам здавалося ввечері, що ноги вже відпадають Мишко рішуче оголосив, що він сьогодні повинен побачити Ейфелеву вежу! Тож маршрут до нашої подруги, яка живе у місці Курбевуа, що в іншому кінці Парижа, ми прокладали так, щоб ще й захопити вежу. У нас в таких місцях є гра “Хто перший побачить визначне місце”. На цей раз перемогла Даша. Так, вежа стоїть у теплих променях вечірнього сонця, можемо їхати у Курбевуа. Раніше ми думали, що цей Курбевуа знаходиться десь далеко від Парижу, а виявилось що він прямісінько біля нашого найулюбленішого району “Ля Дефанс”.

По нашій особистій статистиці цей район заходить не всім мандрівникам, але для нас це рай для очей. Особисто я у мандрах люблю дві речі – природу та бізнес-центри зі значною кількістю хмарочосів. Друге це як раз про цей район. Це як найкраще із бізнес-центрів Еміратів помістити в один невеликий район Парижу. Повсюди артоб’єкти, цікаві дизайнерські рішення, малюнки. Ще й метро безпілотне як в Еміратах, а головне — ми тут побуваємо багато разів за цю подорож! Трохи ще поблукали по району і вперед до Ріти! Вечірня дорога проходила, скажімо так, не найлюксовішими вулицями. У нас на дорозі стояла гучна компанія із кольорових парубків. Коли ми їх обходили, то хтось вирішив скинути петарду на голову тих парубків. Ми вже думали, що почалась стрілянина. Далі по дорозі було щось дуже дивне, на вулиці валялась різна техніка і речі. Мабуть, хтось когось достроково виселив з квартири, добре хоч ця друкарка не прилетіла на голову. Як виявилось, був той день тижня, коли мешканці виносять непотрібну техніку на утилізацію.

“Бонжууур!!!” Зустріла нас Ріта, а її невелика пухнаста собачка-хмарка почала радісно скакати. Здається собачка нас чекала вже дуже давно! У Ріти було дуже цікаво жити, вона багато розповідала нам про особливості життя у Парижі і кожен раз нас балувала чимось цікаво-смачненьким.

Версаль

Ще одна приємна фішка району – звідси можна потрапити прямим поїздами практично у будь-яке місце в околицях. Сьогодні у нас запланований Версаль. По дорозі до потягу нам вручили по промоакції солоденьку водичку. Тепер їхати буде веселіше.

Версаль настільки популярне місце, що кількість людей, що рухається на саме відкриття, буде лякати настільки, що потім ще тиждень по ночах будуть ввижатися кошмари. Але коли ви побачите увесь величезний розмір загальної території, то кошмари будуть ввижатись вашим ногам.

Увесь натовп тут буквально розчиниться у перші ж сто метрів. Ми собі поставили неосяжний план – подивитись кожний закуточок Версалю. Цей план був настільки ж приречений, як у потвор расіян, що намагались взяти Київ за три дні. Тепер щодо дійсності, територія тут не просто велика, вона нескінченна майже в прямому сенсі цього слова. Якщо ви не підготовлені до великої ходьби, то має сенс користуватись послугами електрокарів, або не ставити амбіціозних цілей побачити усі закуточки. Другий момент, більшість території це умовно кажучи, нічого нового.

Якщо є алейка з кущів, то ця алейка без змін буде тягнутись на тисячно-крокову відстань. Я б виділив парк, що прилягає до малого Транону, дуже б радив усі сили в ногах зберегти саме на нього. Цей парк нам сподобався навіть більше, ніж сам Версальський палац, бо парк у такому стилі один, а подібної розкоші у палацах по світу багато. Але пропустити палац неможливо, його треба обійти хоч у деяких місцях гуськом з іншими людьми.

Цікаво, як буде гуськом українською, мабуть, каченятком. В цілому щодо Версаля я б сказав так, якщо маєте обмежений час у Парижі і вже бачили подібні місця, то Версаль можна відкласти на наступний раз. Якщо у вас тут дійсно купа часу, як у нас, то подивитись є сенс, щоб скласти власне враження. Якось так. Потім після Версалю сиділи на лавках у місті і вечеряли смаколиками із Керфору. Я не думаю, що у розповіді дуже смачно звучить те, що ми харчуємось із магазинів, але дуже рекомендую спробувати такий підхід. Повірте, в ньому є своя романтика і велика економія часу.   

Діснейленд

А тепер про довгоочікуване. Тут можна винести в окрему розповідь, почну із самого початку – купівлі квитків. Купити можна їх тільки онлайн, причому ціна в офіційному додатку вище ніж у сумнівних додатках агрегаторах. Тепер треба обрати додаток так, щоб тебе не кинули на квитки. Ми скористались азіатським Klook за декілька тижнів до подорожі. Різниця навіть із подвійною конвертацією була значна відносно ціни в офіційному додатку. Але є проблема, я вирішив купити квитки польською карткою. На жаль, одна із проблем Польщі це банківська система. Тобто при оплаті на сайтах постійно трапляються якісь проблеми, на цей раз проблема дійсно виявилась із карткою. Процес купівлі квитків зайняв півтори години. Але все ж таки вдалося подолати систему.

Ще треба було вгадати у який день не буде дощу. Тепер про черги. Якщо ви не були у французькому Діснейленді, то ви ніколи не бачили справжніх черг у цьому світі. Тут є мобільний додаток, який тебе буде орієнтувати по актуальному часу очікування, навмисно занижуючи його. Тобто ти не будеш знати, чи доведеться тобі чекати три години у черзі, чи всього одну. Ми приїхали прямо до відкриття, тут є цілих два Діснейленди, що знаходяться поруч, у нас квитки були на обидва, тож цілий день можемо безлімітно між ними переміщатися. На момент відкриття парку у будній сонячний день на один із популярних атракціонів черга становила 90 хвилин… Змійки до атракціонів зроблені таким чином, що ти не можеш побачити усю чергу, це буде постійним сюрпризом – скільки людей далі.

Додаток показував, що черги доходили до трьох годин. У Діснейленді є фаст-паси, але ти повинен платити окремо за фаст-пас на кожний атракціон і дійсно чималу суму. Атракціони тут дійсно круті, але наскільки б ви не отримали позитивних вражень, найближча черга з вас їх швидко виб’є. Ми намагались виловлювати атракціони, на які очікування не перевищує 30 хвилин, зі змінним успіхом це вдавалось. Але по факту, твій день просто перетворюється на нескінченну логістичну схему, щоб потрапити на черговий атракціон. Звісно що за день на всіх атракціонах не покатаєшся. У відгуках читав, що коли у парку дощ, то велика перевага – відносно короткі черги. Хоча про ці черги ми знали заздалегідь, намагались морально бути готовими, але, на жаль, ми сильно розбещені сінгапурським парком Universal, де декілька років тому навіть важко таке було уявити. До речі, за якістю атракціонів я віддаю перевагу на користь Universal. З негативних моментів по Діснейленду це, мабуть, все. Тепер про позитивне: уявимо що черг немає і розглянемо суто атракціони. Вони без перебільшення круті. Тут будуть спойлери самих атракціонів, тож можете не читати секцію про атракціони.

Атракціони Діснейленду

На перше місце ми ставимо Twinlight Hotel. Це старий готель із примарами. Коли ти сідаєш у ліфт, він обривається… Так ще не верещали на жодному іншому атракціоні. Головне відпустити руки, щоб відчути руками вільне падіння. Перлина атракціону, що зовні незрозуміло, що саме буде і тому Мишко пішов на нього без зайвих вагань. На друге місце варто поставити Cars-tastrophe Canyon. На диво, в нього невисокий рейтинг. Ти сідаєш в екскурсійний автобус, далі проїжджаєш різні місця із тематикою тачок, аж доки не доїжджаєш до машини із цистерною пального, тут і починається землетрус що створює пожежу… Було настільки ефектно, що це єдиний атракціон на який ми одразу пішли на друге коло. Сідати треба з лівої сторони. На другому колі перед нами сіли люди, ми їм як раз вчасно порадили посадити дітей ближче до борта лівої сторони, вони потім були вдячні. Третє місце я віддам до Hyperloop. Завдяки цьому атракціону ми всі познайомились із мертвою петлею. Я ніколи в житті не планував йти на атракціони, де я буду летіти вниз головою, але тут було темно і ми цього не бачили поки не почалась атракція. Як виявилось, це було не так і страшно. Ми навіть потім були ще й на іншому атракціоні, де вже знали, що буде така петля. Наголошую, що ми бачили далеко не усі атракціони, тож і рейтинг тут дуже суб’єктивний.

Шоу

На шоу ми потрапити не змогли через ті самі черги. Я не знаю за який час треба в чергу встати, щоб на шоу потрапити. А от шоу на відкритій місцевості, наприклад, паради дійсно виглядають весело, проходять на позитиві. Єдиний мінус – для сучасного покоління більшість із цих персонажів — якісь невідомі тварини. Тобто по факту актуальними персонажі будуть для дітей яким зараз більше ніж 30 років. До речі Мишка ми порадували, що йдемо до Діснейленду за день, на що наш десятирічний син відповів “А що це?”. Я думаю парку потрібна велика актуалізація, бо дійсно політ Пітерпена чи Піноккіо мало що значать для сучасних дітей. Але хочу зазначити головне нічне шоу до 30-річчя парку.

Влітку воно починалось о 22:55. Тут і світлове, і музичне, і шоу фонтанів, і головне шоу дронів! Вперше вжитті побачили шоу дронів. Дійсно круто-круто-круто. Дітям, що увесь день провели на ногах, те шоу вже до ліхтарика, а от дорослі тут радіють як діти.

Їжа

Вода безкоштовна, із собою можна проносити їжу. У місцевих тематичних ресторанах теж можна поїсти не за всі гроші світу, тож тут було усе добре.

Висновок по Діснейленду

Якщо вас анітрохи не засмучує той факт, що із 14 годин ви проведете 11 стоячи у черзі, то парк буде вище будь-яких очікувань. Якщо черги — це не ваше, то відвідати Діснейленд можна, але не покладайте на нього дуже високі очікування. Ви ніколи не будете знати напевно чи сподобається вам атракціон, на який ви зараз будете стояти у довжелезній черзі. Доповнення: зараз ми маємо вже великий досвід парків розваг і Діснейленд впевнено тримає останнє місце через ті самі черги.

Лувр

А ось Лувр, як не дивно, не тільки справив на нас гарне враження, але й зацікавив Мишка. Він увесь час вимагав, щоб йому перекладали таблички під експозиціями. Тут багато залів і моя порада – якщо зал вам не заходить, ідіть далі і шукайте зали до душі. Такі тут точно є. Квитки до Лувру треба купувати на офіційному сайті онлайн, на місці то буде проблема через черги.

Головна мета була – побачити Мону Лізу. Багато хто розповідав, що вона якась мала, або темна. І це дуже дивно, бо насправді картина нам сподобалась, не можу зрозуміти чому багато людей її уявляють якоюсь особливо яскравою або дуже великою. Я вам точно кажу, що її розмір в самий раз)))

Оскільки ми вже почуваємо себе “багатими духом”, тож треба тепер провести вишукану французьку трапезу. Тож ми вирішили спробувати французький ресторанчик. Знаю, при наявності смачних багетів та керфурів це звучить безглуздо, але ж треба щось екстравагантне спробувати.

Тепер головне замовити страву, щоб вона була без козиного сиру, або хоча б без смаженого голуба. Поїли в цілому непогано, але схоже ми не такі “багаті духом” як нам здавалося — смачніше французького багета із тунцем ще нічого смачнішого у Франції не винайшли, тож можемо повертатися у Лілль. Але по дорозі ще заїдемо в одне містечко.

Аррас

Місто нас зустріло з музикою, в прямому сенсі цього слова. Тут як раз був гучний концерт на центральній площі. Я взагалі помітив, що в Європі люблять святкувати, привід завжди знайдуть. А Мишкові так взагалі пощастило, поки ми купували чай в турецькому кафе, йому ще подарували колу коли почули, що він з України. Цікаво що б було, якщо власник кафе розпізнав би расіянців.

Після турецького чаю ми пішли гуляти по великому місцевому парку. Знайшли галявину під сонцем і почали справжній французький пікнік із фуа-грою та варенням. Фуа-гру нам подарувала в дорогу Ріта. Скажу вам, що це дійсно смачно і приємно.

Хоча в цілому з закритими очима її навряд чи можна відрізнити від іншого паштету, але ж тут сам факт того, що ти на сонячній галявині в аутентичному французькому місті їси бутерброд з фуа-грою.

А ще Аррас, як і більшість французьких міст, має безмежно красивий парк із річкою. Тут навіть для тренування на байдарках спеціальне обладнання. Шкода, що після Діснейленду, Версалю та Лувру ноги вже фізично багато ходити не можуть. А ще й наші рюкзачки на переїздах треба брати з собою. Раніше було легше, заніс речі у комірку супермаркету і гуляєш скільки потрібно. Зараз то маркетів немає, то комірок, то взагалі сієста.

Околиці Лілля

У цього міста ідеальне географічне розташування, біля кордону з Бельгією. Тож хочеш звідси в Париж, хочеш – гуляй по околицях, а хочеш – їдь до Бельгії. Звичайно, ми як завжди захотіли все і одразу. Звідси можна доїхати фліксбасом одразу до головних бельгійських міст — Генту та Брюгге, оскільки ці міста в нас вже відкриті, ми обрали найближче місто Кортрейк. Але спочатку заскочимо в сусідній французький Рубе.

Рубе

Це місто відзначилося у двох номінаціях. По-перше, доки я довго думав в пекарні чи хочу багет з тунцем, його хтось з’їв замість мене, а по-друге, воно увійшло в нашу рубрику найкращих парків світу. Тож Parc Barbieux ставимо в рейтингу на рівні із ботанічним садом в Ріо-де-Жанейро.

На жаль, майже десять років пройшло після Ріо, тож об’єктивно порівняти парки важко. Але фуа-гру тут їсти буде навіть краще, якщо місцеві гусаки не задзьобають. Оскільки у нас є ще цілих пів дня, то встигнемо зганяти в Бельгію.

Кортрейк

Цікавий факт, що ми їхали залізницею, і від більш дальньої станції можуть бути дешевші квитки. А ще ми з’ясували дивний факт: купуючи квитки на офіційному сайті французької залізниці, ти не зможеш ними скористатися сідаючи в потяг з бельгійської сторони, оскільки їх треба обов’язково роздрукувати в автоматі, що знаходиться з французької сторони. Але про це ти не дізнаєшся доки не проплатиш квитки. Знаю, це звучить як якийсь кам’яний вік, де люди користуються принтером, але повірте, це і є кам’яний вік. Тут вам не Україна із передовими технологіями.

Кортрейк — це містечко, що максимально занурює тебе в бельгійську красу. Тут чітко зрозуміло, що ти вже у Бельгії. Місто не дуже велике, десь на пів дня. Але ці пів дня тут точно варто погуляти. Тут навіть є башта з безкоштовним підйомом в центрі міста. Але квитки усе одно треба, хоч і безкоштовні) Звісно якщо у вас Бельгія ще зовсім не відкрита, то треба обов’язково закласти хоча б день на Гент та Брюгге, а для всього іншого є завжди Кортрейк! Зверніть увагу, що багато туристів роблять помилку і закладають собі в подорож час ще на Брюссель, так от, так робити не треба, там немає чого ловити.

На жаль, тижнева подорож добігає свого кінця, тож треба повертатися. Франція як завжди фантастична і круто що ми в цій подорожі закрили довгоочікувані гештальти. І як показує досвід, якщо у вас є на своє єдине життя якісь плани або мрії то краще їх виконувати доки є можливість.

Знаєте є вислів, “Нас країна не відпускала”, так ось, в цій подорожі нас не відпускав літак. Ми прилетіли, вже почали виходити люди з літака. Але за одну людину до нас вихід перекрили і пояснили, що скоро буде велика буря, тож пасажирам безпечніше буде залишатися в літаку, ніж в аеропорту. Я не міг повірити своїм вухам. Тобто за вікном просто похмуро, але через те, що колись буде буря, нікого не випускають. Ми ще двадцять хвилин чекали на бурю, потім 20 хвилин був дощ, потім ще 20 хвилин просто чекали. Мене в цей час вже чекали у волонтаріаті. Тож всі чогось чекали. Це була найдивніша наша історія із літаком.

Подорож в Нормандію

Ця чарівна тижнева подорож має не менш чарівну історію підготовки. Десь у травні Даша знаходить у своєму рюкзаку авіаквиток, на якому замість місця призначення написано “Невідомо”. Замість дати вильоту вказаний 12-й сезон подорожей, а аеропорт призначення VLA. Таким чином Даша дізнається, що десь в майбутньому, мінімум через 4 місяці буде якась подорож, невідомо куди. Цікавий факт, що квиток Даша знайшла не одразу, я його вже два дні підкладав у кишені куртки, але рибка не клювала. Даша у мене дружина мудра, і майже одразу визначила, що це може бути за подорож, але мені не сказала. Логіка тут така, скоріш за все це Європа, а якщо Європа, то щось важкодоступне, а наразі ми знаємо тільки одне важкодоступне місце. Єдиний сумнів був, в тому, що на маршруті буде природне явище, якого ми ще не бачили.

У пошуках Валдо

Валдо — це такий мультяшний хлопець, якого треба шукати на великих картинках із купою різних персонажів. Я Даші час від часу нагадував про факт існування Валдо в цьому світі. І ось одного сонячного дня Даші подзвонила сестра і запитала чи не знає, де краще придбати ляльку Валдо, бо її дочці така треба і кидає посилання на пошук в інтернеті, нажаль інтернет замість привітного хлопця показав щось схоже на напівживу ляльку вуду. Хвилин через 10 після завершення телефонної розмови Даші дзвонить номер з кодом невідомої країни і чоловічий голос повідомляє “Якщо ви шукаєте Валдо, подивіться під ліжком”. Перелякана Даша перепитує, “Під яким саме?”, на що чоловік повторює ту саму фразу і кладе трубку. Спантеличена дружина приходить в кімнату і в шоці каже: “За останні десять хвилин відбулося щось дуже дивне, але я під ліжко не ризикну заглядати”. “Що значить не ризикнеш? А як ми спати тоді вночі ляжемо, якщо якась лялька у нас під ліжком??? Йдемо дивитися разом!”. Даша повідомила, що спати вже сьогодні передумала, але ховаючись за мене пішла дивитися під те ліжко. Під ліжком лежали пазли, ми почали їх збирати, а Даша вже свердлила мене поглядом. Я намагався вдавати, що не в темі. На зібраному пазлі виявилася фотографія нашої мультиварки, всередині якої сидів Валдо. Даша побігла на кухню, обережно відкрила мультиварку, а там… ще одні пазли, на цей раз Валдо був десь на природі. “На що тільки не підеш, щоб витягти родину на прогулянку?)” Через півтори години, з купою зібраних пазлів з різних місць, Даша знайшла з ліхтариком в темряві фінальні пазли, більш дрібні. Склавши ці пазли, у Даші на руках опинився квиток на концерт співачки Imany, на який вона давно хотіла потрапити. Але на квитку не було дати і місця. Я сказав, що це її подарунок на день народження і подарував завчасно, щоб Даша могла послухати до концерту актуальні пісні співачки. Чесно кажучи цей квест не задумувався як хорор, але чомусь він таким вийшов.

Початок подорожі

Я попередньо домовився з тещею, що вона приїде і залишиться Мишком, Дашу заздалегідь повідомив, що про політ скажу за 3-4 дні. Друзів повідомив, що їде мама Даші до нас і можна нам щось передати, але Даші наразі це не можна палити. Даша зрозуміла, що до нас найближчим часом планує приїхати її мама, але всі друзі ідеально відморозилися від теми, що вони знають про це. За чотири дні я розповів Даші, що її концерт буде через 5 днів, а ми вилітаємо через чотири, тобто через день після її дня народження. Також повідомив, яка буде погода, попередив, що треба взяти теплі речі та сукню, що буде п’ять локацій і дуже багато переїздів. Також Даша бачила картинки, що одночасно і описують подорож і не несуть ніякої корисної інформації. На картинках був туркменський хлопчик, якась річка, музичний інструмент і навіть фотографія великого міста з повітря, зроблена так, щоб не можливо було визначити що саме це за місто. На кожній з цих фотографій був Руан. Але якщо цього не знати, то ніколи не здогадаєшся. В аеропорту перед вильотом я повів Дашу в незвичний ресторан, де їжу привозить робот-кицька. Настрій був на висоті. Куди ми летимо Даша не знала, в цей час посилено оголошували посадку на рейс до Валенсії. А на гейті, біля якого ми сиділи, було написано “Стокгольм”. Даша сказала, що я не можу бути таким жорстоким, тож це точно не “Стокгольм”. Ми стоїмо в черзі на гейт, і тут підходить чоловік і запитує. “Чи ця черга на рейс у Париж?”. Добре хоч не Дашу запитав, бо Даша відповіла б, що не знає куди вона стоїть. Спочатку у Даші була коротка пауза “Чому Париж, якщо ми кудись летимо звідки буде довге добирання?”. Але й у Парижі є такий аеропорт, від якого, м’яко кажучи, ближче на місяць злітати, ніж доїхати до міста. Даша з радістю запитала: “Ми їдемо туди, де та вся краса з приливами та відливами?”. Так, ця довга подорож до абатства Мон Сан Мішель!!! Ура! Тож я запросив Дашу на ранкову прогулянку по улюбленому Люксембурзькому саду.

Чому я обрав цей напрямок? Ми вже придивлялися як саме дістатися цього абатства, але воно знаходиться дійсно далеко від цивілізації і кожен раз коли ми були у Франції, то до Сан Мішеля було б дійсно довго їхати. Але оскільки співачка давала концерт у Франції, а ми одразу можемо закласти в цю подорож рівно стільки днів, щоб точно вистачило, то виходить чудовий маршрут!

Париж

Ми прилетіли пізно ввечері, заселилися на ніч до нашої хорошої знайомої Ріти із самою фантастичною собачкою на світі. Коли собачка-хмаринка Ліза нас побачила, то почала настільки відверто радіти, що в цей момент всі проблеми цього світу відійшли на другий план. Це коли ти бачиш наскільки багато може бути добра лише в одні маленькій тваринці. Ліза точно створена для того, щоб її любили. Від зупинки автобуса до Ріти було 45 хвилин пішки, попри пізній час, рішення було прийнято – йти пішки, бо це Париж і не хочеться пропускати зайву можливість прогулятися по столиці. На першому світлофорі до нас підійшли дві місцеві жінки і пояснили, що в Парижі чекати на зелене світло не прийнято: “Це вам не Німеччина, чи звідки ви там?”. “З України!” гордо відповіли ми. “У будь-якому разі, тепер ви знаєте які тут правила” Інша жінка додала, що це стосується виключно Парижа. Так, суворі у них тут правила. Всю подорож ми спостерігали за місцевими і хочу відзначити, що дійсно, водії справді чекають доки всі бажаючі перебіжать дорогу на червоний, включно з бабусями з палицею, і пішоходи, схоже, чекали доки червоне світло з’явиться, щоб починати переходити. Краще французам не подорожувати до Грузії, де навіть на зелене не рекомендовано переходити.

У нас була перша половина дня у місті, спочатку я планував, що ми додивимося Лувр, але він виявився зачиненим щовівторка, планом Б було кабаре Лідо, але, як з’ясувалося, воно зачинене назавжди. План В був сходити у мішленівський ресторан на високу кухню, але на жаль в максимально цікавому ресторані зараз подають смаженого голуба з лимонною кісткою. Якщо минулого разу я ще був готовий на равликів, то боюся, що на голуба морально готовим ніколи не стану. На щастя, про провал всіх трьох планів я дізнався ще до початку подорожі, тож ці пів дня ми гуляли по Парижу.

Про прогулянку по Парижу можна розповідати вічно, бо місто дійсно класне. Але його сприйняття суто залежить від того, з ким ви тут і з якою метою. На моєму досвіді незадоволені відгуки інших туристів про місто можна поділити на такі групи “Поганий готель” та “Брудно”.

Наша ж оцінка місту “Топ 3” в Європі серед мегаполісів. По-перше, Париж це дуже смачно. Йдеш у будь-яку пекарню, обираєш багет що був створений саме для тебе і провалюєшся в гастрономічний рай.

По-друге, Париж – це безмежні туристичні жовті зони на гугл карті. Хоча з нашим темпом ми б могли обійти усі основні райони за день, я б по ним гуляв знову і знову. По-третє, Париж  — це Лувр та Мулен Руж, по-четверте, це футуризм району Ла Дефанс. Насправді можу ще багато перераховувати переваг міста, але їх краще висвітлять наші попередні розповіді.

Сьогоднішній сонячний маршрут ми зробили таким: Вже традиційна прогулянка по району Ла Дефанс. Потім великий піший маршрут від Тріумфальної арки через Ейфелеву вежу до Люксембурзького саду. Від саду піший маршрут до району Берчі, і звідти на фліксбасі в Лілль.

Лілль

Приємним фактом є те що, такі віддалені міста, як Лілль на нашому досвіді вже вдруге, тобто раніше навіть уявити не міг, як можна побувати в таких віддалених містах Європи, а зараз це всього лише переліт плюс автобус. Лілль на маршруті був стратегічно важливим, у Даші тут сьогодні вечірній концерт, я ж під час концерту пішов шукати собі Макдональдс на вечерю. Макдональдсів у місті три штуки. В кращих французьких традиціях в кожному різний асортимент.  Я поставив за мету знайти той, в якому будуть мої улюблені роли, що продаються тільки у Франції. А за одно це чудовий спосіб, щоб прогулятися всім містом. Мене дуже здивував мак у центрі. Адже до нього стояла змійка черги, а на вході дівчина з планшетом приймала замовлення. Виглядало як у фільмах про дорогі французькі ресторани, я вже всерйоз запереживав, що не зарезервував тут столик заздалегідь. Але враховуючи різність асортименту у місцевих маках, було логічне питання, а чи є у них меню. Дівчина сказала, що ті, хто платять карткою можуть заходити без черги до зали і на кіоску буде меню. Це був трохи дивний досвід, не розумію, навіщо люди стоять цілою чергою на вулиці і навіщо вони на пам’ять знають асортимент саме цього Макдональдса. Після довгих пошуків, я з’ясував, що у Ліллі, як і схоже у всій Франції, більше немає ролів з яловичиною, проте з козиним сиром – легко. Нічний Лілль схожий на замок з гри “Герої меча та магії II” за рахунок башти червоних драконів, що гордо височіє над старою площею. Люди сидять у ресторанчиках, навіть не звертаючи увагу на цю красу. На цьому місці мені довелося перервати спогади про поїздку та терміново зіграти в Герої меча та магії. Коли я зіграв і хотів повернутися до розповіді, то згадав про башту драконів і сів ще раз грати. Тож повернемося до Франції. Наскільки б Лілль не був затишним, але це не Нормандія, заради якої ми приїхали. Тож з самого ранку ми нарешті вирушили до серця Нормандії – Руана.

Руан

Даша знала, що ми їдемо в Нормандію, але не знала в які саме міста і який у нас маршрут. Доки ми їхали на фліксбасі, то познайомилися з жінкою з України, що під час розповіді таку кількість разів повторила про пересадку в Руані, що Даша дійшла логічного висновку, що ми їдемо саме в Руан. І як завжди мала рацію, бо моя дружина завжди права. І якби це був не Руан то довелося б терміново міняти маршрут.

Це те місто, де колись одна жінка доволі добре проявила лідерські навички, але за фактом виявилася слабкою в дипломатії, звали ту жінку Жанна. Наразі це місто виглядає як казка, і це без перебільшення. Оскільки в цьому регіоні доволі дешеві ціни на житло, то ми поселилися прямо в центрі казки. Для повної гармонії не вистачало літаючих метеликів, чи хоча б дракона над містом. Найкраще знайомство з Руаном це звісно два смачнющих багети зі смачним наповненням всередині. Господиня пекарні, як і водиться в справжніх казках, була дуже доброю та люб’язною. Мабуть, саме вона колись передала червоній шапці пиріжки. Ми обрали максимально зручну лавку і під промінчиками жовтневого сонця почали трапезу.

До нас підбіг цуцик і став наполегливо вимагати багета. За ним підійшла україномовна хазяйка і ми почали розмовляти про життя серед казки. Собачка зрозуміла, що багета їй не дістанеться і застрибнула у портативний будиночок, котрий дівчина тримала в руках. Я таких ще не бачив, ця маленька собачка живе дійсно по-королівськи. Нашу трапезу ми завершили не менш по-королівськи – справжнім французьким брауні. Я думаю, що ці брауні колись винайшли худі жінки для коригування ваги, бо за малу вагу в ті часи могли записати до відьом. Що будемо дивитися? А он якась цікава будівля як раз. Ця будівля також була присвячена тій самій Жанні.

І цікаво, що багато будівель датовані минулими сторіччями. Місто фантастичне, безмежно красиве, закохує з першого ж брауні! Коли здавалося що миліше вже не буде, то ми знайшли працюючу карусель, працівник якої крутив колесо фортуни, з допомогою якого діти вигравали додаткове коло.

А один хлопець, що сидів на атракціоні про щось мріяв. Хоча про що тут можна ще мріяти? І так все максимально красиво вже. Цікаво, що на це місто я не ставив ставку при плануванні маршруту, бо на маршруті є дві ключові точки це Етрета та Мон-Сан-Мішель, а Руан та Кан просто зручно розташовані для переїздів. Старовинних вуличок багато, очі розбігаються, хочеться всюди й одразу погуляти. Що ще цікавого приготувало місто? В самому центрі за столиком кафе сиділо три білих ведмеді…

Ми вже нічому не дивувалися. Що далі, Івасик-Телесик на гусях полетить? Цікаво, але далі приблизно так і сталося, бо нам Ріта з собою в дорогу подарувала баночку фуа-гри. Тож гусяча тематика була. Але спочатку треба нагуляти апетит, а це найкраще зробити покоривши якусь гору. На щастя, невеличка гора з панорамою міста на нас якраз чекала на проводи вечірнього сонця.

До гори прорватися крізь казкові сцени було нелегко. Наприклад, як можна пройти повз затишної соковитої галявини для відпочинку. Доки обирали собі місце, спостерігали як кицька полює на ворон. Ну що ж, сонце провели, тепер можна на вечерю. Вечері в цій подорожі у нас були завжди тематичними і під щось цікаве по французькому телебаченню.

Під червоне вино з фуагрою ми дивилися кулінарне шоу, на якому змагалися французькі кондитери. Завдання були непрості і з неочікуваним поворотом сюжету. Шкода, що в наступні дні ми це шоу зловити не змогли.

Маршрут Етрета – Фекам

Коли я купував квитки на поїзд, то помітив, що рейок в Етреті немає. Але ж квитки куплені на офіційному сайті залізниці, що ж, може вони дуже впевнені, що встигнуть прокласти рейки. Ми сіли на поїзд до Бреоте, і коли ми вийшли на пересадку, то відмітили, що дійсно рейок немає. Гарна новина, що стояв автобус, а ось погана новина, що він стояв для усіх хто вийшов окрім нас, бо то була якась туристична група. Ну ок, подивимося що буде через 20 хвилин. Пішли гуляти по Бреоте. На жаль, Бреоте більш гучно звучить ніж є насправді. Тут є дорога, дерева, корівки на полі і все. Тож у місті, в якому було цілих 20 хвилин, виявилося, що часу забагато. Через 20 хвилин приїхав автобус з поміткою регіонального поїзда і повіз нас в Етрету.  

Даші відкрив, що по відгуках це одне з найкрасивіших місць Нормандії. Коли ми приїхали, спочатку здається, що нічого особливого в цьому місті немає і тільки велика автобусна стоянка натякає, що все ж таки ми обрали правильний туристичний маршрут. Ближче до центру почалося доволі затишне старовинне місто. І не встиг я Дашу довести до набережної, як на ресторанах і готелях всюди було намальоване головне визначне місце Етрети. Справді красиво! З чого почнемо? Давай з он тієї скелі!

Тут головне сили розрахувати, бо далі буде довгий трекінг в абсолютно іншому напрямку. Погода нас вирішила не балувати і час від часу починалися мікрозливи. Вони були дрібні, але, м’яко кажучи, щирі.

Проте красу Етрети це не зіпсувало! Облазили всі скелі навколо, і те місце, де у всіх туристів закінчується маршрут, у нас він тільки починався. Підкріпилися в пекарні смачними багетами і вперед. В цілому в інтернеті не згадувався маршрут між Етретою та Фекамом, навіть навігатор мені показував що треба йти в обхід. Але ж мають бути стежки над цими красивими видами?

І таки стежки були і таки було дійсно красиво! Шкода, що від такої краси фотоапарат вкотре почав клеїти ласти. Йому схоже не сподобалися ті мікрозливи. Фотоапарат себе поводив як перебірлива принцеса. Він сам обирав чи буде включатися для фотографії, чи ні. Тож на маршруті тепер довелося тримати фотоапарат максимально довго увімкненим після того, як він включився.

Але фотоапарат, як виявилося, то була половина біди. У Франції є одна проблема, тут постійно якісь страйки чергових незадоволених працівників. І я побачив, що завтрашні квитки на Мон-Сан-Мішель скасовані. Це абатство знаходиться настільки далеко від цивілізації, що іншим способом туди особливо і не доїдеш. Потрібен поїзд. І потрібен мозковий штурм. Бо вся подорож як раз заради Сан Мішеля і задумувалася. Якимось магічним чином саме готель біля абатства мав безкоштовне скасування прямо до дня заїзду. А ось від Сан Мішелю отримали відповідь, що їх не турбує, що в цей день страйк і скасований увесь публічний транспорт. Це було дуже дивно, враховуючи, що це лише вхідні квитки в яких вони можуть просто змінити дату. На зворотний поїзд від абатства у нас квитків не було, бо він відправлявся в незручний час, тож ми розраховували, що будуть якісь місцеві автобуси. Але тепер ми знаємо, що автобусів немає і не буде, а ціна на поїзд на наступний день одразу зросла в майже десять разів. Кількість питань збільшувалась, але відповіді не було. На щастя, нам скасували тільки половину поїзда і як мінімум зранку доїдемо до Кана. Так, беремо паузу, хай мозок перебирає найкращі рішення. Цікаво, що стресу через цю ситуацію ми не відчували, вже загартовані подорожами. У будь-якому разі все вирішиться.

Маршрут до Фекама був дійсно мальовничий, треба було пройти 15 км. І він був саме таким, як я уявляв, завжди можна було підійти до краю, щоб подивитися з висоти на Ла Манш. З одною поправкою, я вважав, що маршрут буде весь час на висоті по рівнині, насправді нам часто доводилось спускати вниз і знову підніматися на вершину.

Коли ми дійшли до Фекама, то вже були настільки втомлені, що ледве доповзли до лавки. Рейок тут, на перший погляд, також не було видно, але все ж таки справжній поїзд за нами приїхав. Хоч би до готелю тепер дійти. А ще й якийсь астрономічний годинник треба подивитися в місті. Але у годинника схоже щось із підсвіткою не склалося, тож доведеться його відкласти на далеке майбутнє. Тепер настала найулюбленіша частина дня – вечеря. Сьогодні у нас до французького вина був хамон та авокадо в прикуску зі смачним місцевим сиром. По телевізору показували рекламу.

Насправді теж цікаво, враховуючи, що у нас стоїть блокувальник реклами, і за останні років десять я і не пам’ятаю коли її бачив. До речі сайт на якому ви зараз читаєте розповідь також без реклами, це його фішка.

Кан та перебудова маршруту

З самого ранку на нас чекали великі дипломатичні переговори з власником апартаментів та менеджером французької залізниці. По-перше, треба було продовжити завтрашній готель на додатковий сьогоднішній день, по-друге, за такою ціною як була пів року тому, по-третє, взагалі зробити так, щоб він повернувся на букінг, бо хазяїн вже зняв ці апартаменти з букінгу. Далі переговори з залізницею. За скасований рейс вони нам випустили нові квитки на завтра, а от зворотних квитків у нас не було, а ціна на них тепер захмарна. Я попросив менеджера піти нам на зустріч. Чоловік подивився в монітор і здивувався, мабуть, побачив нову ціну. Потім запропонував зробити нам проїзний по 10 євро з людини і попросив паспорти. Коли побачив українські паспорти, то зворотні квитки нам із радістю виписав безкоштовні. Приємно, за це великий плюс йому у карму. Тепер йдемо на автовокзал і дізнаємося чи водії автобусів приєдналися до забастовки. На щастя ні, можемо продовжувати подорож новим маршрутом.

Довіль та Трувіль

Це дуже затишні і красиві два нормандських міста, що зрослися в одне. Тут було настільки неочікувано красиво, що навіть фотоапарат погодився включитися, щоб все фотографувати. Тут щось схоже на португальську Сінтру, але без замків.

Тут багато дачних будинків і схоже кожен хотів побудувати краще ніж у сусіда. Дуже дивно, що про це місто ми раніше не чули. Схоже, що в сезон це дійсно великий курорт.

Зараз перевіримо які тут багети роблять. І місто дійсно отримує тверду п’ятірочку! Цікаво, що 90 відсотків раціону цієї подорожі це багети з начинками, ще десь 5% кондитерські вироби.

Доки їхали в автобусі, Франція вирішила запустити перевірку екстрених сповіщень на телефонах, тож в один момент майже в усіх одночасно почали бити тривогу телефони, на телефоні був текст красивою французькою мовою. Французи нам пояснили, що це тренування. Приблизно через кілька хвилин з відставанням тривога увімкнулася у чоловіка з айфоном. Тож айфони як завжди виділилися.

Онфлер

Від Трувіля до Онфлера їхати приблизно годину. Як не дивно, але Онфлер дуже відрізняється від попередніх двох міст. Мені він більше схожий на старовинну Францію. Якщо треба було б вгадати в якому саме місті жила Жана д’Арк, то я б зробив ставку саме на Онфлер.

Але ця старовинна Франція в хорошому значенні, все виглядає доволі автентичним, проте чистим і без середньовічних ароматів. Місто складається з двох умовних частин, самого міста, і парків на набережній. Парки, як завжди по всій Франції якісні і вилазити з них зовсім не хочеться.

На щастя, у нас із собою була їжа, тож ми влаштували пікнік у цьому незвичайному парку. Незвичайність полягала в тому, що в парку багато клумб у формі човників, в середині своя флора і бюсти якихось відомих людей. Розміри човників метрів по десять завдовжки. Тож у нас на пікніку можна сказати була присутня ціла делегація французьких діячів.

За парком починається набережна. Шкода, що часу вже не було на все, бо вже п’ята локація за сьогодні і треба повертатися на вечерю та ночівлю в Кан. Сьогодні на вечерю були томати черрі, рудий твердий сир і місцевий паштет, що ми намазували разом з інжирним варенням.

По телевізору сьогодні показували буденність французьких поліцаїв, що ловили злочинців. Ми не особливо розуміємо французьку мову, але схоже ті злочинці були ще тими покидьками.

Мон-Сан-Мішель

Ось і настав той довгоочікуваний день, коли ми сидимо в протязі і їдемо до заповітного абатства. Їхати поїздом від Кана приблизно дві з половиною години. Якщо напрямку до абатства ця відстань здається довгою, то у зворотному напрямку буде якраз, щоб трохи поспати після насиченого дня. Поїзд приїжджає до міста Понторсон. Одразу під поїзд приїжджає автобус, що везе прямо в абатство. Тут, на щастя, все дуже добре підлаштовано, враховуючи, що зараз не сезон, то можна зранку приїхати на поїзді і ввечері повернутися назад, часу між поїздами вдосталь. Є один момент, який у мене був прорахований для вчорашнього дня: в інтернеті є сайт для рибалок на якому вказаний графік приливів та відливів в цьому регіоні. Перший наш план включав ночівлю в Понторсоні заради того, щоб побачити замок під час максимального приливу. За рахунок цього ми втрачали день маршруту, бо треба було б потім цілий день чекати на зворотній поїзд. Через зміну маршруту ми потрапляємо на середину відливу, але тепер маємо плюс один день в подорожі. Їхати в автобусі лише 10 км по прямій дорозі. Даша традиційно виграла гру “Хто перший”. Вона перша побачила Мон-Сан-Мішель. В цілому моя дружина завжди виграє в цій грі, мені тільки один раз пощастило виграти, я перший побачив замок у Румунії, але тоді на маршруті я був сам.

Повернемося до абатства. Воно дійсно настільки ж фантастичне, наскільки його описують. Десь на вершині храм оточений компактним містом із власною інфраструктурою і навіть своєю поштою. Автобус зупинився метрів за 200 від входу і тут почалося щось дуже дивне. Погода різко змінилася на штормову, нещадно лупив горизонтальний дощ в обличчя. Ми абатство в прямому сенсі брали штурмом. Тут був ва-банк, або нас здує разом з автобусом, або ми добіжимо до міста. Ми перемогли і злива майже одразу закінчилася.

Тепер ми в місті, вперед до храму! Точніше на гору до храму! Ми підійшли до менеджера, що сканував квитки і пояснили що через страйк вчора не змогли приїхати, він перевірив чи наші квитки не використані і пропустив нас. Розміри абатства вражають.

Залів доволі багато, я б не сказав, що в самих залах щось особливе, але сам факт, що ти на вершині, а навколо напівпустеля із морського дна, від якого далеко за горизонт відійшла вода. Приливи і відливи восени два рази на день. Ми себе почували на вершині всесвіту цієї магічної казки.

Цікаво, куди той чоловік веде групу туристів по сухому дну, там же далі суцільна вода. А все нормально вони пішли в сторону горизонту прямо по воді. Дивно.

Доки ми спускалися з храму у місто, то бачили що дуже багато людей чомусь починають йти кудись по воді, можливо і нам треба! Може там просто вода тепла? “Дуже холодна!”: сказала жінка, що витирала рушником ноги. Ми запитали, а куди вона взагалі ходила? “Та так, навколо замку”.

Ну ок, пішли і ми подивимося, що там цікавого. Виходить під час відливів фішка, прогулятися по морському дні, щоб зловити кращі панорами. Але майте на увазі, під час приливу цей трюк буде дуже небезпечним. Ми ж знаходилися за дві години до піку відливу. А водичка дійсно холодна, на щастя, не така, як була на польських Мальдівах навесні))) Та й відчуття радості з того, що відвідали важкодоступне визначне місце Європи перемагало відчуття холоду від води.

Оскільки до поїзда ще було багато годин, зворотний маршрут у нас був пішим. Що нам ті десять кілометрів. По дорозі робили зупинку на обід, звісно з багетів, потім додаткову зупинку на каву з тістечком і фінальну зупинку в великому Керфурі на літровий апельсиновий фреш зі смачним еклером. Цікаво, що в маленькому місті бачили автомат по видачі багетів. Навіть таке буває в цьому світі. Для тих хто обрав піший маршрут до Понтрсона чекає нагорода у вигляді аутентичного працюючого млина.

До млина карта показувала великий обхід, то ж ми вирішили йти напряму через поля. Млин дійсно шикарний, спробував потрапити в середину – зачинено. Але коли ми обійшли млин, то з’ясувалося що всередині працюючий магазин, в який ми намагалися зайти просто з чорного входу. Добре хоч не зайшли) Весь час до залізничної станції абатство проводжало нас з горизонту, часами в промінні сонця, часами в суцільній тіні, як з якоїсь епічної казки.

Оскільки до поїзду ще був час, то ми вирішили подивитися на будинок, в якому ми планували провести ніч до зміни маршруту. Будинок хоч виглядав максимально затишно, але розташований в не самому затишному місці – біля великого кладовища. Чомусь на букінгу це вказано не було)))

Ми це зробили, їдемо на вечерю і ночівлю в Кан! Чому ж наші апартаменти так далеко від залізничної станції(((

Сьогодні під час чергової тематичної вечері до якої додали червону ковбаску ми дивилися шоу формату Файни Юкрайни, тільки про історію Франції. Мініісторії які йшли паралельно в різних часових проміжках.

Байо та Кан

Це містечко знаходиться за 17 хвилин їзди від Кану, я б не ставив його обов’язковим на маршруті, але оскільки інших варіантів більше немає, то ми влаштували собі день у форматі релаксу. Ми погуляли по центру, звичайно ж влаштували багетний обід, потім погуляли вздовж місцевої річки і відпочивали у черговому розкішному парку.

Парки — це взагалі сильна сторона Франції. Другу половину дня ми заклали на Кан. Чесно кажучи в самому Кані я також не бачу сенсу відводити більш ніж половину дня. Місто доволі велике, але цим все й обмежується.

Є неприступна велика фортеця, але, судячи з усього, там ще кілька років буде ремонт. Неприступна фортеця тим, що немає вказівників з якої сторони саме вхід. І щоб потрапити всередину, її треба пробувати штурмувати з різних сторін. Але знов таки, Кан дуже зручно розташований, щоб бути відправною точкою до Мон-Сан-Мішель. Тому в маршруті він є ключовим. Сьогоднішня вечеря виділялася тим, що замість вина ми купили французьке шампанське.

Повернення в Париж

Що чудового у подорожі по Нормандії — це початок та закінчення Парижем. Погода в Парижі знову була сонячною, тож на цей раз ми почали маршрут від Монмартру до набережної. Єдиний мінус це ціни, які тут значно вище за Нормандію. Тож довелося пройти всі стадії прийняття, щоб за каву та багети заплатити дорожче ніж ми звикли. До хорошого звикається швидко. Летіти з сонячного Парижу зовсім не хотілося, буквально через силу себе змушували. Париж нам спробував допомогти залишитися, в центрі почалися настільки сильні затори, що аеропортові автобуси не могли доїхати до зупинки, щоб забрати людей. Оскільки в аеропорт Бове майже всі їдуть цими автобусами-шатлами, то в буквальному значені увесь літак не встигав на свій рейс. Коли автобус нарешті почав заїжджати на зупинку, то одразу врізався у дерево. На щастя, вони з деревом домовилися. Сумарна затримка була настільки великою, що літак оголосив затримку вильоту і переніс рейс. Бо нам самим було цікаво, як розтулиться ситуація, коли взагалі ніхто не встигає на літак.

Епілог

Ось така у нас вийшла подорож-сюрприз для Даші. Чи сподобався нам маршрут – one love! Які міста були найкращими окрім Парижу? Руан, Етрета та Мон-Сан-Мішель. Чи рекомендуємо ми маршрут, стовідсотково рекомендуємо, це дуже красива і смачна частина Франції.

Як дістатися Мон-Сен-Мішель та які ще є маршрути по Нормандії

Відносно легкий та недорогий спосіб починати маршрут з Парижа.

Спочатку треба доїхати автобусом (FlixBus або BlaBlaBus) або поїздом (SNCF) до міста Кан і зупинитися там на дві ночі. Наступного ранку їхати на поїзді Кан — Понторсон, ввечері назад Понторсон — Кан. Від Понтросону до абатства Мон-Сан-Мішель ходить автобус розклад якого підлаштований під поїзд, відстань до абатства 10 км. Таким чином за день ви побуваєте в абатстві та повернетеся назад у Кан, де будете ночувати другу ніч.

Нотатки:

  1. По регіону Нормандії дії спеціальний проїзний на поїзди TER та Nomad. Тож до Нормандії (зупинка Evreux) можна купити квиток з Парижа, а далі їхати по проїзному.
  2. Якщо будете бронювати маршрут заздалегідь, то квитки на автобуси та поїзди будуть недорогі (менше ніж 10 євро з людини в одну сторону на кожному транспорті). Ближче до дати подорожі квитки на поїзди будуть коштувати близько 30 євро з людини в один кінець.
  3. Квитки в середину самого абатства треба купувати завчасно на сайті, оскільки кількість відвідувачів, дозволена на кожний проміжок часу, є обмеженою. Час візиту легко розрахувати знаючи розклад поїзда (SNCF). Треба увійти в середину у двогодинний проміжок від часу зазначеного у квитку (правило може змінитися). У нас вже два рази був випадок зі скасуванням поїзда, нас на наступний день пустили в абатство по квиткам попереднього дня.
  4. В інтернеті є розклади припливів та відливів, ви можете обрати собі такий день, щоб побачити абатство у воді.
  5. Що робити якщо через страйк у Франції скасували поїзд на ваш день? Потрібно звернутися до каси SNCF та попросити безплатно поміняти квитки на іншу дату. В абатстві контролеру можна пояснити ситуацію і він пропустить по квитках з іншого дня.
  6. Наше відвідування абатства було таким. В одну сторону ми під’їхали на автобусі, а назад йшли пішки до Понторсона. Дорога буде вздовж річки з панорамою на Мон-Сан-Мішель та фотогенічний старовинний млин (він досі працює, в ньому знаходиться крамничка). Розклад автобусів тут.
  7. Щоб мобільний додаток SNCF відображався англійською, а не французькою мовою, у вашому телефоні повинна бути встановлена англійська мова другою за пріоритетом після української. Якщо у вашому телефоні встановлена расіянська, то починайте вчити французьку.

Що ще подивитися в Нормандії?

1 день. Поїздом Caen – Mont Saint-Michel – Caen.

2 день. Автобусом компанії Nomad їдемо Caen – Deauville, гуляємо в Deauville і в Trouville-sur-Mer, далі автобусом Trouville-sur-Mer – Honfleur, гуляємо там і їдемо звідти в Caen. Квитки на автобуси недорогі, купувати можна тільки на місці в касі.

3 день. Автобусом або поїздом Caen – Bayeux – Caen.

Сам Caen особисто нам не сподобався, але він ідеальний для точки відправлення. Житло краще мати поряд залізничною станцією та автовокзалом. Далі треба переїхати поїздом в іншу локацію Caen – Rouen.

4 день. Rouen, місто надзвичайно мальовниче.

5 день. Поїздом з пересадкою Rouen – Etretat, далі є дві опції: або погуляти тільки в Etretat і поїхати назад, чи пройти пішки над урвищем 15 км до міста Fécamp і звідти на поїзді з пересадкою Fécamp – Rouen. Цікавий факт — попри те, що квитки будете купувати на сайті залізниці SNCF, на пересадці до Етретату ви пересядете не на поїзд, а на автобус.

6 день. Автобусом Flixbus Rouen – Париж.

7 день. Літання на aeroplume. Це одномісні дирижаблі. Ми доїхали до зупинки Valognes, звідти автобусом до Montebourg, гугл карти знають розклад, десь читав відгук що у вихідний день цей автобус не ходив. Від Montebourg можна за півтори години дійти пішки до ангара. Або замовити автобус по одному євро з людини через додаток Cap Cotentin. Замовляти такий автобус треба мінімум за годину до відправлення. Прямо біля ангара є зупинка, точну назву я не знаю, але скоріш за все Hangar à Dirigeables d’Ecausseville. Тобто за один день можна приїхати з Парижа, політати, та повернутися у Париж. Бронювати політ треба заздалегідь.

Ліон та Аннесі

Головне не втратити можливостей. Це гасло, мабуть, іде разом з нашими подорожами останні роки три. Прагнення не втратити ті самі можливості є одним із рушіїв активних подорожей. Хоча хто його знає, скоріш за все ми просто дуже любимо активний спосіб життя, а нам здається, що намагаємося не втратити можливості. Але розповідь зовсім не про це, ця розповідь про місце, яке в нашому рейтингу впевнено тримається в топі міст світу, які потрібно подивитися — Аннесі. Тож зараз ви відправляєтеся з нами у Францію, ми пройдемо пішки 105 кілометрів по мальовничим місцям. Полетіли!

Ліон

Цей день у мене був робочим, з самого ранку були суцільні довгі наради. Як тільки прокинувся, так до самого літака не знімав навушники, активно беручи участь у нарадах. Потім за планом було розбиратися з новою для мене технологією для підготовки релізу, тож я завантажив собі на телефон подкасти і продовжив працювати прямо під час польоту. Дорога до Франції для мене пройшла непомітно. Щойно літак приземлився у Ліоні, я одразу вийшов на зв’язок, щоб розпочати процедуру випуску релізу, але дізнався, що за ті дві години перельоту, наша команда встигла провалити підготовку до релізу, тож його відклали на тиждень вперед. Реліз авжеж шкода, але добре що не через мене. Тепер можна розпочати подорож. А розпочинаю я подорожі доволі по стандартній схемі – кава та круасан. Тим паче розпочати французьку подорож не з круасану це справжній злочин. Про Ліон потрібно знати дві речі: по перше, місто дуже класне, а по-друге, аеропорт Ліону знаходиться настільки незручно і далеко від міста, що можливо автобусом з Кракова буде набагато легше доїхати ніж від ліонського аеропорту. На додаток ще й водії автобусів знають виключно французьку. Але що нам, всі якось добираються і ми впораємося. Добре хоч потрібний автобус під’їхав. Їдемо, з квитками процедура, м’яко кажучи, пішла не по плану, замість добових у нас одногодинні, оскільки не змогли порозумітися з водієм, а потім на додачу помітили що автобус їде не в тому напрямку. Тож куди ми їдемо тепер? В якесь місто, що називається на кшталт “Майонез”. З нього теж можна дістатися до Ліона, але ще складніше. Але що там, двома пересадками більше, двома менше. Головне що на дворі справжнє квітневе літо, а за вікнами яскраві поля жовтого ріпаку! Тож просто дістанемося того міста. Коли нам здавалося, що складнішим маршрут вже не стане, то при пересадці на трамвай, між нами та Мишком зачинилися двері і трамвай поїхав без нього. Твіст сюжету був ще той. Як кажуть “Оце так поворот”. На щастя, ми вже були навчені сінгапурським метро, тож до цієї ситуації Мишко був готовий, і знав що потрібно просто чекати в місці, де востаннє бачились. Я перестрибнув у зворотній трамвай і повернувся за ним. Він як раз французькому працівнику щось хотів пояснити польською мовою. Галактика врятована! Можемо далі їхати в місто.

За нашою з Мишком традицією перша трапеза у Франції проходить обов’язково у Макдональдсі, а саме петіт ролом з яловичиною, що продається тільки у французьких маках. Але, як я вже казав, Ліон незвичайне місто, тож саме цього рола у першому маку не було, зате був смачний чізбургер з гірчицею, що мені порекомендувала двоюрідна сестричка. Хоча там з маком теж був нюанс, скажу так: він у нас посів почесне третє місце найгірших маків у світі. Тепер же ми нарешті в місті.

Ми почали знайомство з Ліоном зі схилу, з якого відкривається чудова панорама на все місто. Панорама знаходиться у Jardin des Curiosités. Цікаво, що з висоти ми бачили будівлі, що дуже схожі на знайомі місця інших міст. Тож з пагорба ми бачили такі міста як Дубай, Київ, Тбілісі, Флоренція та окремо київська Контрактова площа. І що було найнеочікуванішим це Ейфелева вежа, яку ми побачили по дорозі до саду.

Мишко здивовано запитав, що вона тут робить. Я йому пояснив що просто Париж дуже близько розташований до Ліона… А у самого в голові тепер зовсім світ перевернувся. Колись для нас було відкриттям, що у Римі офіційно два Колізеї, один круглий, а другий квадратний. Це ми ще якось пережили, а що за фішка зі ще однією Ейфелевою вежею??? І тут я як прокинувся.  Так, після оглядки терміново ідемо до вежі, щоб з’ясувати що вона тут робить. Виявилося, що в Ліоні є точна копія вершини Ейфелевої вежі. Але вона так ефектно виглядає із-за дерев, що здається, що там вся вежа є. Тепер рухаємося з парку до базиліки Нотр-Дам-де-Фурв’єр. Навігатор наполягав, що нам треба йти напряму, не звертаючи в інші парки. Але ми парки ніколи не пропускаємо, тим паче вони тут шикарні. По факту ми змушені були прокладати новий маршрут до базиліки. Не так, як роблять люди зазвичай – з парадного ходу. Ми чомусь намагалися потрапити зі сторони схилу. Я думаю що монголи приблизно так намагалися брати Великий китайський мур. Наскільки я знаю, у монголів це не дуже вийшло, тож які були шанси, що вийде у нас? Але на щастя ми таки знайшли як вийти до головного входу не повертаючись назад.

Нехай і не з першого разу, і навіть не з другого, але наша цілеспрямованість нам допомагала. До речі, базиліка по ефектності виглядає не гірше ніж усі ти шикарні парки Ліону разом взяті. Наша цілеспрямованість у цій подорожі не тільки проявилася у добиранні до базиліки, а й у пошуках йогуртерії, де продають заморожений йогурт. Мишко його теж дуже любить, тож весь наш дводенний маршрут ми коригували з урахуванням розташування йогуртерій. Але я не знаю що то була за напасть, думаю що навіть чорна магія задіяна. Але вони усі були або зачинені, або технічна поломка, або навіть неіснуючі. У підсумку, почали шукати працюючу йогуртерію ми о сьомій вечора, а знайшли о п’ятій вечора наступного дня. Але ж головне досягли результату, і йогурт був смачний. Відійдемо від тематики з їжею і повернемося до нас щасливих біля базиліки. Далі ми спустилися фунікулером на набережну і відчули справжній дух Ліону.

Плив кораблик, на берегах відпочивала молодь, у місцевих ресторанах була повна посадка, за вуличними столиками сиділи місцеві мешканці і обговорювали важливі французькі теми. Я завжди казав, що головна ознака хорошого міста — це коли всі сидять і їдять. Ліон повністю покривав цю ознаку. Ми ж своєю чергою просто блукали вуличками приймаючи в себе французьку благодать. Серед вуличок є незвичайний годинник, який кожну чверть години щось робить, що саме ми так і не з’ясували, оскільки двічі поспіль запізнилися на одну хвилину.

Але це все через те, що місто дійсно не відпускало, або через те що я пропустив поворот доки вів до годинника. Далі було відкрите питання, де повечеряти не за всі гроші світу? Коли Міша запропонував Макдональдс, то ми з Дашею хором відповіли що після минулого ще не пройшла моральна травма. І знаєте що? Ми вечеряли в Макдональдсі))) Міша просто хотів морозива, а я побачив у меню свій улюблений петіт рол. До речі, у Франції в маках також продається смачне червоне морозиво. Було смачно. Перед тим як повертатися додому, ми вирішили дійти до ще одного визначного місця, але то виявилося моторошне підворіття.

Ранок ми вирішили розпочати з шикарного та безкоштовного ботанічного саду, до якого додавався за замовчуванням шикарний дощик. Я не знаю чому, але кожен раз як ми у Франції дістаємося шикарного саду, то обов’язково починається дощ або злива, якої навіть не було за прогнозом. На щастя ми підготовлені до всього – накинули плащі та продовжили маршрут. У парку нас радісно вітали антилопи, фламінго та пластикова жирафа. Судячи з фотографій парку, жирафа там мала бути справжня, але її тимчасово замінили на пластикову.

Також нас зустріла місцева мешканка, що дуже просила підписати якусь петицію, яку саме, з’ясувати було важко, оскільки вона розмовляла виключно французькою. А як ви вже знаєте, то французькою я знаю тільки фразу “Я не їв шість днів”. Окрім тварин, сам парк виглядає дійсно фантастично і з розмахом. Що я люблю у квітневій Європі — це сакури.

У мене навіть традиція є – знайти максимально свіжу сакуру та відкусити шматочок мокрого цвітіння. Ідилію живих тварин та квітучого парку можна було доповнити тільки поїздкою на дитячій залізничній дорозі. Але є нюанс, абсолютно в усіх подорожах та усіх нами відвіданих дитячих залізницях, вони кожного разу виявляються зачиненими через несподівані причини. Звісно ж ця подорож не була винятком. І поїзд був, і водій, але він сказав що йде дощик, тож поїзд не поїде. Такого повороту сюжету у нас ще не бувало. Довелося без поїзда “їхати” вздовж колій.

Але то усе дрібниці, дитячі розваги, ми вже шостий раз у Франції і настав час дорослих розваг, на які ми так довго не наважувалися. Ліон вважається гастрономічним центром Франції. Ми поїхали на фудмаркет знайомитися ближче з місцевою кухнею. Рано чи пізно це все одно треба було зробити. Подавайте равликів! Міша не здогадувався про наші підступні плани доки йому не принесли равлика. Бідній дитині ще й найбільший дістався.

Легкий адреналін по тілу, вперед. Які вони на смак? На курку не схожі, щось трохи схоже на крокодила, але не таке смачне. В цілому страва непогана, огидно не було. Одразу кинув фотографію нашій подружці Ані, що як раз пробувала нещодавно равлика, вона нам дуже поспівчувала. Її опис трапези равликами був рівно протилежний нашому, тож ми дійшли висновку що їй просто дістався тухлий равлик. Тепер у нас в родині є мем, кожен раз коли ми бачимо на вулиці живого равлика то обмінюємося розуміючими поглядами.

Цікавий факт, що працюючий заморожений йогурт чи працюючу дитячу залізницю тут фіг знайдеш, а як равлики — то їх валом. Але, на щастя, окрім равликів було безліч інших цікавих страв. Ми вперше скуштували гратен з равіолі, і це було дійсно дуже смачно. Тепер для завершення гастрономічного раю ми з Мішею ще купили солодких напоїв, смаки яких не продаються в інших країнах. Цікавий факт, що Мишко ще не куштував оригінальний варіант напою, але вже пробував різні смаки.

Поїли? Можна їхати далі, у нас за паном залишалася остання локація – площа Белькур. На площі є цікава розвага — це магазини японської культури. Прямо такі, як ми відвідували в Токіо, де продаються тисячі фігур японського аніме.

Азія для нас недоступна вже майже чотири роки, і це був дотик до приємного, того минулого життя, коли можна було просто сісти на літак і полетіти куди заманеться, той давній доковідний світ. Але знов таки, у різні часи випадають різні можливості, які ми намагаємося не втрачати. Наразі нам доступна Європа, значить будемо дивитися її вздовж та поперек. Колись, відчуваю, дорвемося до Азії і будемо наганяти втрачене.

Останні години в Ліоні ми дуже мило погуляли по набережній острова, там судячи з архітектури побудовані нові райони, які виглядають дуже мило, а головне саме там ми знайшли той недоступний заморожений йогурт))) Час сідати у фліксбас і відправлятися туди, заради чого ця подорожі і планувалася – наше улюблене Аннесі!

Аннесі

Подорож з Ліона до Аннесі займає близько двох годин на фліксбасі. Чим менше стає відстань до цього раю, тим красивіші види з’являються за вікном. Височезні скелі, урвища, річки, безкрайні тумани серед гір. Ми знову в Норвегії? У мене починаються такі ж самі флешбеки як і минулого разу коли ми чотири роки тому вперше приїхали в Аннесі. Я тоді взагалі не міг повірити що це все наяву.

І ось ми приїхали на автовокзал у ці самі дати, тільки іншого року. Хотілося усе й одразу, і на озеро, і в туалет і поїсти. Але якщо зараз не поїмо, то в Європі, як завжди, магазини на вечір закриються і буде халепа. Тож швидка вечеря біля супермаркету Моноп і вперед перевідкривати найромантичніше озеро на планеті. Озеро нас зустрічало заходом сонця із золотими вершинами гір. Дивлячись на ці вершини я в голові із захопленням уявляв скільки тут треба буде переробити роботи. А поки що невеличке коло до великої сакури і вперед до готелю, морально та фізично готуватися до завтрашнього великого трекінгу. Цікавий факт, що ми заселилися саме в той готель, в який мали заселятися два роки тому мої батьки, але подорож була скасована через ковід. Нажаль батьки с того часу так і не побували тут.

Ранок. Ура! Нарешті, вперед! Але спочатку смачний французький сніданок. Поруч з готелем була французька пекарня де робили смачні сендвічі в багетах і неперевершені тістечка. Супер, тепер кожний ранок будемо починати смачно. А це вже запорука гарного маршруту. На першому сніданку ми познайомилися з жінкою з України, яка вже живе тут десять років. Я був у прямому сенсі дуже радий тому, що вона живе саме тут. Ми запитали чи через роки озеро так само прекрасно для неї виглядає як і раніше, жінка відповіла що дійсно увесь час радіє що живе саме тут.

Мабуть, ця людина зробила щось ну дуже добре у цьому світі, що її доля завела жити у раю ще при житті. Для нас же це місто також було першим на нашому досвіді, про яке ми чотири роки тому наполовину всерйоз заговорили про те, що непогано було б жити саме тут. Але коли вже дійсно плануєш релокацію, то можна обрати більш комфортне місце для життя, але так, щоб такі райські куточки як Аннесі були під боком. Поснідали, можна розпочинати маршрут. Минулого разу коли ми були на озері, то виконали дійсно вражаючий план по місцевим визначним місцям, але була одна проблема, це непрозорий розклад автобусів, тож автобуси нас, м’яко кажучи, піджимали. Тепер же настало справжнє 21-сторіччя і розклад автобусів доступний на гугл карті і тепер дійсно буде легко пересуватися. На цей раз ми прибрали з маршруту ряд туристичних місць, та поставили значний акцент саме на ці дивовижні гори. У мене був прямо не закритий гештальт. Минулого разу ми піднялися на галявину с фантастичними видами і змушені вже були бігти назад щоб встигнути на автобус так і не подивившись, що ж там було далі. Вранці ми це місце поставили єдиним пріоритетом сьогоднішнього дня.

Трекінг Talloires-Montmin-Doussard

Ми приїхали автобусом від автовокзалу до міста Талуа і одразу почали підйом в сторону водоспаду Cascade d’Angon. Цей водоспад минулого разу дуже припав до душі, тож цього разу він ще й по маршруту, тож що може бути краще? Минулого року нам дуже пощастило з погодою, замість тотальних злив було ясне сонце, цього разу можна так сказати вийшло повністю навпаки. Але на щастя дощові плащі були напоготові про всяк випадок.

Таку кількість дощів за один день ми навіть в Норвегії не ловили. Але райським місцям дощі не завада. Водоспад перетворився з красивого на екстремальний. Маршрут до нього перетворився на справжню смугу перешкод. Зі сторони могло здаватися, що українська родина бере участь у таврійських іграх чи готується до бою у багнюці або до бою з багнюкою.

Водоспадів під час дощів стало два, окрім потужнішого високого повноводного, з’явився метрах у двадцяти поменше, що поливав на цій смузі жаху туристів, які ховалися під скелями від дощику. Коли нарешті дісталися водоспаду, то задоволення ми відчули космічного масштабу, це як досягнення, ми зробили це! Тепер ще треба повернутися назад на стежку і не вбитися по дорозі.

Мені в таких місцях увесь час страшно впасти, бо мені здається що від сильного падіння можуть вилетіти пластини з моїх рук. Як не дивно, поки що ніхто не впав, але ви вже здогадуєтесь хто впаде на руку на наступному маршруті? Далі за водоспадом була саме та галявина, на якій ми чотири роки тому ніжилися на сонечку на фоні шикарних гір. Так, а де гори-то??? Хмари розійшлися, гори з’явилися, тепер все в порядку, гори на місці, хмари знову закрили гори.

Далі чим більше ми піднімалися в гору, тим частіше через нас пролітали справжні циклони. Ми прямо бачили як ці масивні хмари на нас накатували і пролітали собі далі. А он дві хмари схоже зараз зіштовхнуться поруч із нами, може навіть блискавку побачимо? Але на такій відстані боюся, що це буде останнє що ми побачимо, тож мерщій вперед. Ми пройшли кілька невеличких мальовничих гірських сіл, далі почалася траса кудись далеко в гору.

Треба було обирати, повертатися назад чи кілька годин по трасі підійматися в гору. Але коли у реченні присутня гора, то вибір очевидний. Йдемо дивитися що там. Але траса виявилася перекритою, щось там казали про смертельну небезпеку. На щастя, паралельно із трасою йшла лісова стежка, раз на трасі небезпека, йдемо стежкою повз грибочки та сосонки. Коли стежка вийшла на трасу, то прийшлося здолати ще кілька перекриттів. На щастя ніхто не постраждав. Доки ми йшли, дуже хотілося їсти, навігатор показував що в кінці траси буде кілька відчинених ресторанів. Я ще пожартував, що там виявиться купа людей. Коли ми нарешті дійшли до ресторану, то менеджер мене запитав чи ми маємо резервацію, і, як не дивно, невідомо звідки в ресторані була майже повна посадка. Як це взагалі відбувається? Звідки взялися люди? Траса ж перекрита! Прямо як в комп’ютерній грі. Але ж які тут фантастичні види!!! З ресторану відкривалася панорама на все озеро, яке було далеко внизу.

Це фантастика, терміново тут обідаємо! До речі чек за обід побив навіть рекорд того ресторанчика в Юрмалі. Але панорамні види тут побили рекорди абсолютно всіх ресторанів разом взятих.

Ще час від часу літали парапланеристи, аж собі захотілося. Незважаючи на те, що ми знаходимося на вершині, у горах є таке правило, завжди є куди вище. А зважаючи на те, що ми трохи перепочили, добре поїли, тепер можна продовжувати трекінг. Насправді ми сподівалися що сядемо потім на автобус та спустимося, але перекрита траса позаду можна так сказати – натякала, що тільки ніжками, ніжками!

Ми пішли у напрямку села Монме, найчарівніші швейцарські панорами відкривалися нашому погляду. Ми насправді ще не були на швейцарських панорамах, але судячи з фотографій з інтернету, не дарма тут поруч Швейцарія. Ці види заглушать будь-якого рівня втому в тілі. Мені здавалося що ми гуляємо по полях де знімають рекламу шоколадок зі справжнього альпійського молока. До речі он і корівки відпочивають.

Схоже, вони тут не на пасовисько прийшли, а цілеспрямовано на відпочинок у цих дивовижних ландшафтах, та я їх і не засуджую, відпочивайте мої корівки! Коли ми дійшли до кінцевої зупинки автобуса в Монме, то на нас чекало одразу дві новини. Добре, що за розкладом автобус буде через 10 хвилин, а про погану можливо ви вже здогадалися, тож ми пішли пішки далі. Як нам пояснив місцевий мешканець, автобус буде у місті, що знаходиться в шести кілометрах звідси. Але схоже то були французькі кілометри, бо вони виявилися коротшими за кілометри навігатора. Та й навігатор схоже нас вирішив не засмучувати, тож показав більше ніж у два рази меншу по часу відстань.

Йшли ми вздовж квітучих полів, засніжених гір, повз конячок, повз дядечка, що газонокосаркою скошував кульбабки на галявині. А маршрут все не закінчувався. Коли я казав що мені цікаво що ж там буде далі за галявиною на якій ми зупинилися чотири роки тому, я не очікував, що ми прямо настільки далеко подивимося, що там далі, а точніше ми пройшли сумарно 28 кілометрів по горах. Раніше я вважав такі відстані у горах виснажливо-неможливими, а тепер такий складний маршрут навіть Мишко здолав. Але повернемося до дядечка, що косив кульбабки. Навіщо він так, чому цей світ такий жорстокий? Тобто він зранку прокинувся і вирішив що ці красиві квітучі кульбабки його остаточно дістали і тому він зараз з ними назавжди розбереться? Але кульбабки вже не врятувати, бо то явно його територія.

Завершення маршруту було в самому низу, недалеко від озера, тут гори виглядали як Кіліманджаро у Серенгеті, де ми теж ще не були, але у мультику про короля лева приблизно так і виглядала гора. Неймовірно щасливі ми поїхали на автобусі до Аннесі. У цей день ми зробили пішки і на транспорті повне коло навколо озера. Традиційно вечеряти біля супермаркету. Сон був міцніший за гору, а також почуття закритого гештальту під назвою “Що ж там далі за галявиною”, оскільки я тепер знаю абсолютно всі місця, що йдуть до самого озера.

Дюен

На другий день після сніданку зі смачних багетів, тістечок-шедеврів та кави ми поїхали у симпатичне місто з острівцем. Минулого разу ми тут робили невеличкий трекінг. Але оскільки ця подорож присвячена саме гірським маршрутам, пошукаємо, десь має бути підйом високо в гори. Але спочатку зарядка апельсиновим фрешем.

Ми пішли у напрямку міста Шапарон, виловлювати початок маршруту в гори. Ранкове озеро вітало нас своєю безтурботною гладдю. Хвилин через двадцять навігатор сказав що ми можемо починати підйом. Але знову халепа, у нас на шляху стояв знак про смертельну небезпеку. При чому цей доволі переконливо виглядав, якщо минулий вказував на трасу, то цей конкретно на маршрут у гори. Було б добре знати, в чому саме небезпека: змії, обвали чи злочинці. Але знак там був дійсно не марно, оскільки правильний маршрут починався на десять метрів далі від цього розгалуження. Правильний маршрут виглядав так, наче на ньому мав бути той знак, але ж не будемо ми сперечатися з навігатором. Нахил приблизно 45 градусів, тож заберемося. Чим вище ми йшли, тим вертикальніше ставав кут. Що ж Мишкові так не щастить із нашими маршрутами. Це вже третій фейл коли ми беремо дитину на маршрут, а він по складності і небезпечності виявляється максимальним який можна уявити. І ось воно, кут нахилу став майже прямим, далі треба підніматися суто вгору, по трошки просуваючись вперед. Навігатор показав, що висоту треба здолати рівно в 99 метрів. Перед нами стояв цікавий виклик, на такі штуки ми ще не залазили так високо. Максимально це було метрів десять пару місяців тому в Закопане. Але там було конкретно видно ціль, а тут вершина не у полі зору. Ну що ж, беремося за ланцюги і вперед. Є два важливі правила: ні в якому разі не відпускати руку від ланцюга, і хоча б одна з двох ніг повинна впевнено стояти. Ми піднімалися на фоні озера, сказати що види були фантастичні — нічого не сказати, особисто у мене саме цей підйом тепер асоціюється із трекінгом в Аннесі.

Не дивлячись на складність, ці види того варті. Але якщо для всіх людей це просто складно, то для мене, із досі зламаними руками, задача у двічі складніша. Тобто якщо я зірвусь, то ланцюг треба тримати під правильним кутом відносно пластин у руках, інакше я навіть не знаю що то буде, руки, мабуть, і залишаться на тросі. Аннесі — це дуже зелена місцевість, а коли щось в природі дуже зелене, це означає регулярні дощі.

Незважаючи на трохи слизькі камені після ранкового дощу, коли нам залишалося ще метрів десять підйому, ми таки зловили дощ. Так, ноги в руки, і мерщій на вершину, бо зараз стане слизько до неможливості. Ми забралися! Тепер ми знову високо в горах, перечекаємо трохи міні-зливу і можемо починати маршрут до оглядок.

Цікавий факт, але тут на оглядках окрім нас були такі ж скажені люди, що вирішили почати трекінг в таку непогоду. Чи красиво тут? На максималках, ще й підігріває почуття підкореної гори. А погода для справжніх мандрівників робить спеціальне виключення, і серед похмурого сірого дня, саме коли ми досягли оглядок, вийшло сонце саме на ті пів години.

Тепер залишилася справа за малим, спуститися цивілізованим шляхом і не вбитися на слизьких каменях. Тут і відбулося пам’ятне падіння на хвору руку. На щастя, пластина витримала прямий удар. Ми це зробили, чарівний маршрут позаду. Небо одразу затягнуло масивними хмарами.

Відсвяткуємо маршрут на набережній півтора літрами фрешу, місцевим паштетом та іншими смаколиками з місцевого маркету. Хоча спочатку фрешу ми планували випити всього пів літра, але він дуже добре пішов. Та й коштував по 2,5 євро за 0,5. З горами ми у цій подорожі закінчили, тепер будемо споглядати прекрасне по дорозі від Дюену до Аннесі.

А споглядати дійсно є що, особливо якщо по дорозі накупити з собою велику пачку набору морозива. Я б сказав що маршрут вздовж озера – ідеальне доповнення до неймовірних панорам з місцевих гір. А у вигляді нагороди туристів чекає величезна і квітуча сакура, що знаходиться біля самого Аннесі. Хоча в нашому випадку вийшло без нагороди, оскільки ми вирішили скоротити маршрут вздовж траси і проїхали одну зупинку автобусом, зупинка виявилася настільки далеко від сакури, що довелось сакуру відкласти на завтрашній день.

А до кінця вечора ми сиділи на березі озера і насолоджувалися атмосферою. Я ще в той момент зрозумів чому нам так подобається Аннесі, у нього безперечно є схожість із нашим Тернополем. Тільки в Тернополі немає такої сакури.

Наступного дня у нас було лише кілька годин, щоб погуляти. Минулого разу ми не потрапили до місцевого замку через те що прийшли за п’ять хвилин до закриття. На цей раз ми планували трохи прогулятися в місті і таки побачити замок. Але в цьому місті поняття “трохи” не існує, тим паче у неділю ту ще й ярмарок зранку.

Тож вулички, сакура, ярмарок і коли ми дійшли до замку, то зрозуміли що автобус буде через 20 хвилин. Невже знову не встигли, перевірю квитки, раптом щось змінилося. І таки так, чомусь на надрукованих квитках відправлення стало на десять хвилин пізніше ніж вчора було. Тобто на замок можемо виділити цілих десять хвилин! Погнали.

З урахуванням кількості поверхів у нас було приблизно по 2 хвилини на поверх з купою залів. Тринадцять років тому ми вже подивилися за 10 хвилин великий бахчисарайський палац, тож у нас вже є досвід.

Сподіваюся що расіяни нічого не зіпсували своїми лапами у бахчисарайському палаці, щоб після звільнення можна було його нормально подивитися.

Десять хвилин пройшло, мерщій у супермаркет за їжею та в автобус. До ліонського аеропорту було їхати приблизно 80 хвилин, до літака ще багато часу, тож можемо тепер виконати останню заплановану частину подорожі! Ми вийшли з аеропорту, нам треба було здолати кілька непрохідних трас і ось наша фінальна ціль – поля рапсу!

Бордо та Аркашон

Бордо – як же пафосно це звучить. Але що це і де саме у Франції я не знав. Я побачив цей напрямок у Райянейрі і треба було знайти аргументи, чому саме нам туди потрібно. Перший аргумент – місце із такою назвою не може бути поганим. Але цього замало. На щастя на очі потрапив інший вагомий аргумент – форт Боярд! Даша, Міша, я знайшов нам новий напрямок, летимо на форт Боярд! Нажаль на саму гру потрапити неможливо, але можна хоч на власні очі побачити ззовні цей іменитий форт. До Бордо ми летіли близько трьох годин, це вже був незвично довгий для нас переліт, за останній рік дійсно відвикли від таких довгих перельотів. Але на противагу цьому – добирання від аеропорту до центру міста рекордно дешеве – 1,7 євро та ще й без пересадок.

Автобуси ходять раз на двадцять хвилин, але перший же поїхав прямо перед нами. Це був перший знак, що з автобусами у цій подорожі буде туго. Прогноз обіцяв нам дощі на всі два дні нашого перебування, але, мабуть, коли мандрівники ставлять за ціль подивитись у несезон форт Боярд, то погода робить виключення і у дощі ми майже не потрапили.

Перший пункт програми – спробувати бордо у Бордо! Це майже як тоді, коли я пив какао у Макао. До речі, перше що ми побачили коли вийшли у центрі — як офіціант поніс комусь вино.

У маркеті бордо було знайти не важко. Вибір великий, ми навіть вирішили гульнути і купили пляшку не за 3,15, а за 3,75 євро! На гарнір білий сир із пліснявою за 2,15 євро. Вино сподобалось, але мене одразу вкрило алергією. Це для мене не характерно, останній раз в мене була алергія рівно 20 років тому.

Форт Боярд

Там Форт Боярд

Із самого ранку ми вирушили на потязі до Рошфора, їхати приблизно 2 години. Коли ми вийшли із потяга, то на нас чекав автобусний сюрприз – у неділю автобуси взагалі не ходять до міста Фура, звідки відправляються пороми до форту. Ну й грець з тими автобусами, підемо пішки! Всього-то близько трьох годин. Але судячи з відсутності автобусів, до форту будемо пливти теж пішки. Наші сподівання зловити машину першу годину руйнувались тим, що траса була огороджена і ми не змогли б до неї дістатись. Але через годину була прогалина і перший же француз зупинився. Він розмовляв тільки французькою і явно нам давав знаки, що до Фури він не їде. Але ми показали жестом, що нам усе одно підходить, бо більша частина траси загальна. Коли він нас висадив майже одразу зупинилась інша машина і жінка із радістю підкинула нас прямо у місто і прямо до порту. І дуже класно, що у сучасних реаліях увесь світ один одному допомагає. Ми приїхали до точки, звідки відправляються пороми і нажаль останній паром, що ходив до форту, вже відправився десь два місяці тому. Але форт звідси видно! А ще це був перший Мішин океан. Тож йдемо подивимось саме місто, а що як там буде сам батечко Фура, не марно ж місто назвали на його честь!

У центрі міста нас чекав гастрономічний рай, французькі багети із тунцем і райські брауні. На другий десерт у нас були ягоди суничного дерева.

Раніше я навіть про таке не чув, але ми побачили дерево із дуже привабливими плодами. Я вирішив спробувати, на смак приємні та солодкі. Перевірили в інтернеті – їстівні! Дивно, що раніше ніколи про них не чув, а тут купа і ніхто не збирає. Тепер треба було якось повернутись у Рошфор.

Зі зворотнім автостопом нажаль не пощастило, тож довелось йти десь близько двох годин до найближчої залізничної станції. А там як раз нас підхопив поїзд. Тож у підсумку, щоб подивитись форт Боярд нам знадобився літак, потяг, дві машини автостопом та 35 000 дорослих кроків на людину!

Бордо

Із самого ранку у нас було трохи часу у самому Бордо. Що нам запам’яталось. По-перше, спеціально для нас по річці біля міста проплив бобер. Я спочатку думав що то крокодил, але ми дійшли спільного висновку, що то бобер. Ми певний час чекали, може ще хтось пропливе, але нажаль стара китайська мудрість не спрацювала: “Якщо довго чекати на березі річки, то нею пропливе труп путіна”. Та у будь-якому разі йому разом із недорашкою не довго залишилось. Наступним був парк Jardin Public.

Окрім того, що парк сам по собі дуже файний, із японськими мотивами, ще в ньому багато мешканців-птахів. Зранку вони переважно були “вимкненими” чи “заряджались” від землі стоячи на одній лапці. Одна велика пташка пливла по річці і голосно крякала через однаковий проміжок часу, Міша припустив що вона попереджає про низький рівень батареї і її теж потрібно поставити на зарядку.

З поганих новин, тут річкою теж не проплив трупак бункерного діда. Але не дивлячись на погану новину, парк дуже раджу відвідати. Наступним пунктом програми у нас було саме місто. У центрі дійсно відчувається дух Франції, я б охарактеризував як частина латинського кварталу Парижа. У сенсі не того кварталу де кольорові хлопці парять 5 Ейфелевих веж за ціною шести, а той, де усе файненько та красиво.

Тепер залишилось купити фрозен йогурту і можна рушати в найцікавіше місце нашої подорожі. Про те, що Аркашон буде найцікавішим ми ще не здогадувались. Фрозен йогурт був ще зачинений, тож я пообіцяв собі повернутись за ним сьогодні уночі. Як я описував у минулих розповідях – один з найулюбленіших моментів Франції це міні біфроли у МакДональсі. Ми із собою в дорогу взяли аж дев’ять штук і поїхали робити одне з відкриттів цього року.

Аркашон

Аркашон знаходиться в 50 хвилинах поїздом від Бордо. Саме місто це морський курорт, зараз несезон і майже усе зачинено, а океан, м’яко кажучи, непривітний. Але тут у нас є година до автобуса. За цю годину ми прогулялись по узбережжю та зайшли на каву із тістечками у кафе. Жінка, що працювала у кафе, сказала, що вона із білорусі та подарувала нам два місцевих тістечка із собою в дорогу. Тепер час вирушати до цілі. На зупинці до нас підійшов англомовний чоловік та запитав, як йому дістатись до берегу, бо він не може розібратись. Я запитав, може йому потрібне не узбережжя, а пустеля? Він зрадів, бо був зовсім не ознайомлений із маршрутом, а приїхав в Аркашон також як і ми за пустелею.

Завдяки нам він дізнався розклад і номер автобуса туди і назад. Він був дуже радий, що зустрів нас. До речі, у Бордо по прильоту я взагалі зміг проконсультувати француженку французькою мовою як їй дістатись до центра. Цікаво, що ми вже п’ятий раз у Франції і деякі важливі туристичні слова вивчились самі собою. Ми приїхали до дюни Піла. Моя вам рекомендація – для поїздки за можливості обирайте максимально вітряну погоду – отримаєте цікавий, незабутній і екстремальний досвід. Тут знаходиться величезна дюна, вона настільки велика, що верхівки дерев десь далеко внизу.

На щастя тут є сходи, тож підйом відносно легкий. Доки ми підіймались, то вже бачили, що зверху нас чекає справжня піщана буря – вирували піщані вири.

Чим більше ми піднімались до верху, тим сильніше усвідомлювали наскільки зараз почнеться цікава пригода. І ось ми на вершині. Вітер тут був настільки жорстоким, що час від часу ми хапались за обличчя від болю врізання піщинок. Види тут неймовірні, на краю дюни дуже екстремально і, схоже, не дуже безпечно. Довжина маршруту по вершині десь година в один бік. І дійсно було круто, що ми потрапили в епіцентр стихії.

Тут можна було нахилятись під шаленим кутом – вітер тримав, можна було розганятись проти вітру і стрибати відчуваючи себе літаком. Можна взагалі випустити книжку “1001 ідея як розважити себе у пустелі”. Головне не падати на пісок, бо буря буде нещадно лупити по всіх незакритих частинах тіла.

Усі кишені та взуття забивалися піском так, що час від часу потрібно було його висипати. Гул у вухах стояв такий, що я здивувався як уночі не було дзвону. Які б глибокі сліди ми не залишали, десь за 5 хвилин їх замітало повністю. Я дуже-дуже раджу спробувати для себе відкрити такий вид розваги, як буря в пустелі. Якщо вам не пощастило і ви сюди потрапили у хорошу погоду, то кажуть тут красиві заходи сонця. Але у нашому випадку ми це перевірити не змогли. Тепер 40 хвилин на автобусі і ми знову в Аркашоні.

Як раз є час повечеряти піцою до зворотного потягу. До речі, був цікавий момент, тут є піца п’ять сирів, при чому п’ятий сир виявився козиним. Щоб охарактеризувати моє відношення до козиного сиру скажу так, після того, як трупак таки пропливе річкою – в пеклі на путіна чекає тільки піца із козиного сиру. Ось така поїздочка у нас вийшла навіть без відриву від робочого процесу. Під час подорожі я з телефону блискавично виконав складну задачу з оновлення 34-х кастомерів. І головне, коли ми повернулись у Бордо, я таки пішов вночі купити собі фрозен йогурту і він був шикарним.

Париж


Частина 1. Польща та Нідерланди
Частина 2. Париж
Частина 3. Бельгія

З Амстердама всі досвідчені мандрівники їдуть до Парижа на швидкісному поїзді, ми додали собі “розваг” і купили квитки на літак. Навіть думки не було, що існує швидкісний і тим паче рентабельний поїзд між Амстердамом та Парижем. За прогнозами в Парижі на нас чекала сильна негода. Але начебто справи покращуються. Коли літак піднявся до свого ешелону, всюди були суцільні хмари. За своїм досвідом скажу, що хмари на такій висоті трохи напружують. Я почав дрімати. Літак трохи колихало середньою турбулентністю. Згодом я прокинувся від зростаючого головного болю. Мене накрив якийсь дикий напад гірської хвороби. Хоча повітря та тиск не відрізняється від звичайного. Але мені цей політ якось не зайшов. Реально росла трохи тривога через хмари, турбулентність і головний біль. І тут щось сталося. Літак дуже сильно потрусило. У салоні пасажири почали кричати. Пару секунд і знову летимо трохи колихаючись. По салоні промайнув істеричний сміх. Стало страшно. Крізь хмари почала проглядатись земля. Ми вже не на максимальній висоті, певно, йдемо на посадку. Але посадки не дали і літак почав стрімкий набір висоти. При цьому роблячи різкі маневри, мабуть, облітаючи грозу. Пілот французькою штовхнув вибачну промову. Потім повторив англійською, але розібрати ми не змогли. Але загалом проскочило, що ми сядемо не в Парижі. Це якийсь суцільний стрес, а не переліт. Якоїсь миті таки почали посадку і навіть у Парижі. Я, напевно, скинув кілька кілограмів поки долетів. Блідий, з головою що розколюється, я вийшов з літака. Качечка з Дашею не скаржилися. Автомат біля автобуса на відріз не хотів продавати квитки потрібного типу. Водій, що приїхав, сказав, що квитки лише через автомат. Я його дуже вмовив пройти зі мною до автомата і показати, що я роблю не так. Водій із радістю вирішив показати мені майстер-клас. Але при цьому висловив мімікою здивовано-обурену реакцію. У результаті водій сам не зміг від автомата добитися квитків. Мімікою висловив сильний сором і сказав, що з радістю мені продасть квитки. Їхати було близько години, це був звичайний автобус із великою кількістю зупинок містом. Багато людей зайшли з валізами, але згодом більшість вийшли. А одна валіза залишилася недоторканою. Причому така ретро-химерна на вигляд. Недаремно в автобус заходив якийсь скромний мужик із димлячою сигаретою. Французи нас кілька разів перепитували чи це не наша валіза. І тут хтось, мабуть, зателефонував до поліції. Водій оголосила в салон, щоб відгукнувся власник валізи. Тиша. Першими з автобуса вискочили найзасмагліші хлопці. Люди почали евакуюватись. Автобус треба терміново залишити. Ситуація прийняла несподіваний поворот. Один француз із фразою: “Я що через цю валізу тепер не поїду” – схопив валізу і жбурнув її з автобуса. Крик і метушня почалися ще голосніше, ніж у літаку годину тому. Також підозріло було, що водій – жінка. Хоча я чітко пам’ятаю, як талони продавав мені чоловік. Хто ж мафія? У той момент, коли валіза приземлилася на підлогу, наймиліший дідусь схопив її за ручку і сказав, що це його. Люди, які не встигли евакуюватися, висловили настільки довгу французьку лайку, що я навіть зрозумів суть. Але лайка до дідуся не дійшла, тому що у нього виявився слабкий слух. До речі, французькою до цього ми знали не багато. Тільки фразу “Пане, я не їв шість днів”. Загалом, столиця Франції нас прийняла досить специфічно. До готелю потрібно було пройти кілька кілометрів. Ми вирішили зрізати, пройшовши через довгу школу з відчиненими воротами. Зі зворотного боку ворота виявилися зачиненими. Таким чином ми собі подвоїли маршрут.
У мене був стереотип, що Ейфелеву вежу буде видно практично звідусіль. Але це виявилося досить рідкісне явище у Парижі. Натомість поряд з готелем між будівлями був великий логотип як “Umbrella corporation” зі знаменитого фільму.
Ще до поїздки готелі Амстердама та Парижа надсилали мені на пошту поради та вітальні листи, чим дуже вразили. Заселилися до класного готелю. Дуже хотілося їсти, у сумці знайшовся плавлений сир із хлібом. Швидко перекусив.

Метро у Парижі складається із трьохсот станцій. І це дуже зручно. Завжди можна дістатися в потрібне місце. Але з чого почати? Очі по карті розбігалися від кількості зірочок. Почнемо із району Маре!

Район Маре

Вийшли неподалік історичного району. Поруч річка та острів з якого відкриється вид на Нотр-Дам де Парі. Собор виявилося не видно, зате я перший вдалині побачив шматочок Ейфелевої вежі. Але на острів ми не дарма пішли. У пекарні ми купили багет-сендвіч та найсмачніший брауні у Галактиці. Це було незабутньо. Люблю гастрономічність у поїздках. Не зрозуміло, навіщо вони винаходили круасани, коли вміють робити настільки смачні брауні. Район Маре спочатку здався звичайнісіньким житловим кварталом. Але заглиблюючись у його вулички починаєш отримувати ті відчуття, завдяки яким людям подобається Париж. Вулички Парижа – це прекрасно.

Нас навіть в асоціацію євреїв хотіли прийняти на одній із вуличок. Наприкінці району нас несподівано зустрів національний центр мистецтва та культури Жоржа Помпіду.

Я був настільки не готовий до такої дивовижної споруди, що навіть вступив у гівно прямо в центрі міста. Центр виглядав настільки незвичайно, наскільки це можна було собі уявити. А екскрементальна ситуація була настільки безглузда, що Даша з мене довго сміялася. Сміялася до тих пір, поки підступний птах не пролетів над Дашею і не врівноважив нашу карму. Тепер ми сміялися обидва. У самому центрі є різні музеї, які ми не планували відвідувати. Але навіть просто зайти до такої будівлі вже радісно.

Нотр Дам де Парі

Наступною точкою маршруту був острів зі знаменитим на весь світ собором. Черга в Нотр-Дам де Парі вражала, зате швидко рухалася. Саме час було зробити сотню фотографій. Насправді сама краса розкривається не з боку фасаду, а із задньої частини собору із затишного тінистого парку. Дуже радіємо, коли бачимо відомі світові пам’ятки. Усередині самого собору дуже вразили вітражні вікна.

На мосту біля собору вуличний музикант грав просто на мітлі різними інструментами. У Парижі тішить те, що все цікаве. Розбирає нетерпіння побачити всі зазначені місця, але їх дуже багато.

Монмартр

Тепер столицю треба подивитися із висоти. Найпростіше це зробити з гори Монмартр. Заглянули на кілька хвилин до латинського кварталу. Оцінили, що завтра йому приділимо більше часу. Виїхали на метро у віддалений район.

Вийшли із метро в іншому кінці міста. Нас оточили прекрасні вулички. Для початку потрібно піднятися на пагорб і відвідати базиліку Сакре-Кер. Своїм розмахом базиліка вражає майже так само, як і Нотр-Дам. Схоже, що коли будували, насамперед акцент робили на розмірах. Тепер, щоб побачити Париж з висоти треба піднятися на одну з веж. Спочатку ти платиш близько 7 євро, а потім тобі дівчина радісно повідомляє, що потрібно пройти 300 сходинок нагору. Я ледве непритомним не впав від перспективи.

Складність ще була в тому, що сходинки гвинтові і починала паморочитися голова під час підйому. Піднялися, як не дивно, досить оперативно. На верхівці Ейфелеву вежу знайшли не відразу. Але коли побачили, радості не було меж. Так класно, що Париж весь такий різний та пам’ятки не монотонні. Спустилися вниз і з гордим виразом обличчя вийшли з вежі. Навколо Монмартру є багато цікавостей. Наприклад, стіна на якій написано “Я тебе люблю” всіма мовами світу.

Місцевість дуже різна по висоті, тому важливо добре продумати маршрут, щоб не довелося постійно підніматися і спускатися з пагорба. Тепер треба б повечеряти. Та оперативно, бо неможливо гаяти час в ресторані, якщо стільки місць не побачені. Рішення не змусило довго чекати. Вулична їжа – це коник міста.

За 3,5 євро я собі купив найдовший хот-дог із сиром, яким повноцінно наївся.

Вуличний лохотрон

Якийсь час ми залипли, спостерігаючи як розводять лохів під час гри у “Наперстки”. Ну там, де треба вгадати під яким стаканчиком м’ячик. Провівши аналіз, ми визначили близько 6 підставних осіб. Кожен мав свою роль. Був підставний лох, який завжди не вгадував, вказуючи на свідомо неправильну склянку. Був чоловік, який завжди вигравав. Був хлопець, який показував лоху як треба грати. Були інші персонажі. Раз на пару хвилин траплявся якийсь справжній лох і шоу починалося. За нашими підрахунками за 10 хвилин команда акторів підняла близько 300 євро. Але таке шоу довго дивитися не рекомендується, оскільки кишенькові злодії можуть обчистити навіть простих спостерігачів.

Мулен Руж

Рішення купівлі квитків по 120 євро ми напевно виношували з тиждень. Так дорого ми ще ніде не платили за шоу. Але я все життя мріяв потрапити сюди. Та й треба скласти свою незалежну думку про кабаре. Ось тільки одна халепа. Всі в смокінгах та дорогих костюмах. А я в шортах. За дрес-кодом не можна. Так, трошки впустили цей момент у плануванні поїздки. Сек’юріті мен радісно запропонував змінити нам час шоу на квитках, щоб ми поїхали в готель за своїм костюмом. Але костюма у мене не те щоб у готелі не було, у мене його навіть у Києві немає. Не купувати ж тепер дорогі штани заради разового відвідування шоу. У голові вже навіть промайнув запит “Окей гугл, де в Парижі секонди?” Я запропонував зайти останнім, щоб не світити свої шорти, але хлопець пояснив, що з боку начальства йде суворий контроль і пропустити нас не може. Його напарник навіть ходив уточнити чи не вийде нам пройти. Отримали негативну відповідь. Але щось було у цій схемі нечисте. Чомусь охоронці точно знали, де саме неподалік продаються дорогі штани. Причому ми були не єдині, кого вони завернули. Гаразд, підемо в касу, щоб нам змінили дату на завтра і щось вигадуватимемо. Поки хлопець у касі шукав нашу бронь, до нас підбіг один з охоронців і радісно повідомив, що дасть мені свої запасні штани))) Галактика врятована! Ще чоловік попросив не забути віддати їх після шоу. Штани були розмірів на 5 більше ніж мені потрібно. Але ремінь творить чудеса. Щоправда, поки одягав штани – загубив квитки. Загалом хотілося на обличчя одягнути просто маску сорому. З дрес-кодом це справді був наш провал, зате пригода норм вийшла) Тепер про саме шоу. Нам воно шалено сподобалося! Я не розумію, чому багато хто його критикує. Ми бачили вже багато світових шоу, і Мулен Руж явно в топових місцях нашого рейтингу. Були такі номери, після яких сидиш за столиком наче зачарований. Хочу звернути увагу, що квитки на пізніше шоу, яке розпочнеться о 23:00 в день шоу, коштували суттєво дешевше за 77 євро. Але тут вже будуть свої нюанси з транспортом та сприйняттям шоу якщо з раннього ранку на ногах. Ніч у Парижі прекрасна, яскрава та весела. Все світиться барвистими кольорами, народ гуляє, радіє. Це прекрасно. Тепер треба виспатися та продовжити маршрут. Смішно, що за перший день до Ейфелевої вежі навіть не наблизилися. Заряджені позитивом ми солоденько заснули. Щоправда, там ще був нюанс із карткою від номера. Але ми в нього зрештою потрапили.

Люксембурзький палац

З самого ранку стояв настільки густий туман, що творіння Ейфеля ми не побачили б як не намагалися. Тому ми почали з чудового саду при Люксембурзькому палаці. Сад був грандіозний. Клумби з квітами наче опрацьовані цілим відділом дизайнерів.

Усамітнений куточок з озерцем настільки зачаровує, що весь світ перестає довкола існувати. Парк чудовий. Після парку ми вирушили до латинського кварталу.

Латинський квартал

Вчора ми його трохи змогли побачити. Тепер часу було достатньо, щоб досліджувати всі його вулички та красоти. За шармом я вважаю, що саме цей квартал є серцем Парижа. Він настільки затишний, що деякі вулички ми тричі проходили із задоволенням. Тепер настав час подумати про високе. Ми попрямували до найзнаменитіших районів міста.

Лувр

Я вже підготував камеру для зйомок справжньої європейської черги. Але ось сюрприз. Черги немає. Біля входу взагалі нікого немає. Рідкісні туристи підходять і заходять. Сам Лувр забирає чимало часу, до дводенного маршруту ми його не включали. У Дашиної мами досі шок, що ми були в Парижі і не пішли до найзнаменитішого музею світу. Але ми обов’язково його відвідаємо наступного разу. Далі розташовувалися помпезного розміру площі та парки. Поціновувачам архітектури тут буде особливо цікаво. Але оскільки ми більше за природній красі, то пішли відлежуватись у парку. У парках дуже зручно. Замість лавочок сотні стільців. Завжди собі можна зловити тінисте місце.

Але знов-таки, якби весь Париж виглядав як центр, то нам би не сподобався. Але ті вулички та цікавості у віддалених районах – надають Парижу справжній шарм. Тріумфальна арка виявилася набагато меншою, ніж ми собі уявляли. Але згодом ми знайшли ще одну. Розміри другої були якраз. Але коли надвечір ми натрапили ще й на третю арку, я зрозумів, що про Париж знаю далеко не все.

Між арками довгі та нудні Єлисейські поля. За фактом, це дуже довга вулиця з дорогими туалетами. Але тут на нас чекало щось незвичайне. Це був пафосний магазин одягу Луї Віттон. Пафос вимірювався у кількості нулів на цінниках.

Сумочка за 7100 євро або шуба за 18000. Ми ж із Дашею грали у гру “Вгадай який з ременів найдорожчий”. Деяким відвідувачам ще наливали шампанське, але не нам. Схоже, треба було мінімум сумку для цього купити) Загалом магазин дуже порадував. Поруч була виставка машин Феррарі. Наскільки я зрозумів це виставка прототипів майбутніх моделей. Тепер можна рухатися до самого інтригуючого – Ейфелевої вежі. Потрібно було оновити запас води. На одній із вуличок якраз був маркет. На око потрапила вода Перієр і Евіан. Вода була з однаковою ціною, як і вся інша. В Україні ж ця вода вважається елітною. Принаймні за ціною. Довелося купити одразу дві пляшки. У нас була інтригуюча дегустація води прямо на тлі вежі. Але дві великі пляшки тягнути було б не зручно. Довелося перієром ще й руки помити та вмитися. Ці дорогі французькі бульбашки ніжно огортали моє українське личко.

Ейфелева вежа

Я не знаю, як вони це зробили, але вежа справді вражає. Дивитись на неї радісно. Та й відчуття, що самостійно з Києва сюди дісталися! На вежу ми підніматись не планували. Але коли вже дісталися начебто можна й піднятися. Але не все так просто. Навіть на піший підйом велика черга. При тому, що на другому поверсі буде ще одна черга. Так тому й бути. У 2011-му вийшов один із моїх улюблених треків гурту MRF “Наречені на Ейфелевій вежі”. Я шість років собі уявляв, як стоятиму з Дашею на вежі і слухатиму цей трек. Вийшло приблизно так, тільки рівно “під”, а не “на”. До речі пишу цю частину оповідання під цей трек) Пішли до Макдака поїсти. У Макдональдсі отримали акційний келих за замовлення меню. Тепер ми маємо щось на згадку про Париж. Тепер важливо цей сувенір не розбити. Можна буде просто загорнути в той рушник, що нам довелося купити у готелі в Амстердамі. Втома накривала сильно. Але попереду в нас була ще дуже насичена програма.

Район Дефанс

Спочатку ми їхали наземною гілкою метро прямо поряд з Ейфелевою вежею. Мені здається, до планування маршруту обов’язково потрібно включати цей проїзд. Прямо як екскурсія виходить. Незабаром ми доїхали на околицю міста у відносно новий район. Це був неначе шматок Сінгапуру чи Гонконгу на околиці Парижа. Висотки немов змагалися між собою своєю незвичністю та красою. Уздовж висоток довгий піший променад із басейнами, фонтанами та рослинами.

Тут є все, що потрібно для затишної прогулянки. На сходах тріумфальної арки можна досить романтично посидіти, спостерігаючи за підсвіткою, що включаються. Таким Париж не уявляв навіть. Це руйнація стереотипів. Тут у нього зовсім інший вигляд. Немов злітали в далеку Азію.

Причому розміри району вражаючі. Прогулянка променадом в обидві сторони займе не менш як годину. Район Дефанс ще більше поповнив скриньку вражень про Париж. Весь променад знаходиться на висоті. Часом можна знаходити його краї та милуватися краєвидами внизу.

В основному це шосе, але рослини, що обплітають стіну, зачаровують. І нарешті засвітилося головне підсвічування на далекій Ейфелевій вежі.

Підйом

Радісно проїхалися на метро вздовж вежі. Тепер за планом була остання точка маршруту – повалятися на Марсовому полі, милуючись красою творіння Ейфеля. Але, як на зло, черга на піший підйом була відсутня. Хоч сили нас покинули ще години 3 тому, побачивши нічну Ейфелеву вежу енергія з’явилася немов із повітря. Пішки можна піднятися лише до другого із трьох рівнів. Коштує таке задоволення по 7 євро. Але на вежу не можна зі склом. А у нас якраз акційний келих. Тепер вибір став ребром. Пам’ятний сувенір чи враження. Перемогло друге. Але келих я придумав, куди можна заховати, щоб не знайшли. Поки ховав келих, то в моєму сховку хтось уже теж сховав келих. А взагалі, у мене була надія, що там виявиться заповітна пляшка з грошима з Орла і Решки.
Набралися сил і нагору! Два прольоти ми прогнали по 5 хвилин кожний. Оперативно! Тепер можна послухати один з улюблених треків уже на самій вежі) Романтика! Я інстинктивно став на коліно, зняв з пальця обручку і сказав дружині: “Виходь за мене”. Даша взяла обручку, і вона вислизнула з рук. Це була якась уповільнена зйомка, серце ледь не вискочило з грудей, в голові пульсувало від нервів.

Кільце впало до ніг, відскочило і почало відбиватися від усіх виступів навколо ніг. Траєкторія вказувала прямо в наскрізну щілину. В останній момент обручка впала саме туди. Якусь мить я відчував, як проступає сивина. Але диво. Там виявилося заварено і обручка вилетіла назад. Ця історія обручки зі щасливим кінцем. Цікаво скільки тут було невдалих історій з кільцями, що впали. Зблідлі від жаху, ми спустилися з вежі. По дорозі додому чули, як дівчина напідпитку обурено цитувала свою подругу і говорила: “Як можна проміняти ці вулички Парижа на Балі!”. Ми на Балі поки що не були. Але мені здається, що розумію її подругу. Все ж таки Балі — це Азія, але Париж насправді показав високий рівень цікавого міста для подорожей. По пригодам, як для міста Європи, Париж отримує тверду п’ятірку! Ми були майже два дні у Парижі. І хочу наголосити, що цього вкрай недостатньо. Для того, щоб все відвідати необхідно мінімум ще три. Діснейленд, Версаль, Лувр, чекайте ми ще обов’язково повернемося. Тепер смішно згадувати, як за планування Парижу спочатку хотіли лише добу виділити.

Дорога до Бельгії та останні пригоди в Парижі

Ранок був дощовий. Чекаючи наш автобус, я дивився як ллє з даху дощ. Поруч стояв француз та жінка з оркостану. Жінка сказала французові: “Ка-фе” дідусь здивовано промовчав. Жінка не відступала: ”К-а-ф-е!”. Француз, зібравшись силами, відповів: ”No cafe”. Далі діалог перейшов на складнішу фразу. “Г-д-е ка-фе?”. Дідусь холоднокровно мовчить. “А г-д-е?”, “А г-д-е?”. Вдруге жінка ще повільніше повторила. Але так і лишилася без кафе. Завжди забавляло як люди москальською іноземцям по складах кажуть, щоб ті більше зрозуміли.

Приїхав двоповерховий автобус Flixbus. Завантажилися на vip місцях другого поверху прямо над водієм. Поки спали, мобілка злетіла з зарядки і впала на перший поверх. Коли ми це виявили, жодної мобілки на першому поверсі вже не було. Водій порадив краще її шукати. Коли двадцятихвилинні пошуки закінчилися невдачею, водій сказав, що, мабуть, з пасажирів хтось вкрав. Тут і почалося найцікавіше. Один із пасажирів підійшов до мене і жестами французькою пояснив, як він бачив, що водій забрав телефон собі. Поворот був несподіваним. Ми почали водія разом з пасажиром пресувати. Причому пасажир його одразу рідною мовою обробив. Якоїсь миті водій здався і віддав телефон. Наче він подумав, що ми якийсь інший телефон шукаємо, а не той, що він знайшов і вимкнув одразу. Щиро кажучи, від компанії Flixbus такого не очікував. До того ж ціна тому телефону була вже близько 10 євро, напевно. В техпідтримку описав ситуацію і зажадав, щоб вони переглянули записи з камер. Але поки виразної відповіді не отримав. Мабуть, водій просто хотів, щоб ми щось залишили у Франції і обов’язково ще повернулися. Але думаю ми і так повернемося в цю затишну країну.


Продовження у Бельгії!

Французька весна в Аннесі!

Зараз ми вирушимо до надзвичайно красивого французького міста. Це місто в рази красивіше за Париж і займе в нашому рейтингу Європи почесне третє місце після Норвезьких фіордів та італійської Гарди, зустрічайте відкриття 2019 року – Аннесі!

Кілька років тому, з’явилася передача від Орла і Решки – “Навколо М”. Ми подивилися буквально пару випусків та закинули, але одне з міст, яке відвідала героїня, напевно, рік не виходило у мене з голови. Це місто, за всіма параметрами, обіцяє бути цікавим. Я знайшов ту стару передачу, згадав назву і дуже зрадів, що до міста дуже легко дістатися по лоу-кост тарифам. Справа за малим, взяти квитки та почекати рік до вильоту!

Добре, що рік тому ми так само набрали лоукостових квитків, тож очікування проходило досить ненудно. Спочатку ми насолоджувалися мільйоном смаків грузинської кухні, підкоряли карпатські вершини з Мишком, потім боролися з суворою чорногорською погодою та скасованими рейсами, влаштували собі зиму серед літа на норвезьких фіордах, вивчали всі куточки та парки Барселони, гуляли старовинним Таллінном, колесили на велосипедах по округах фінської столиці, детально вивчали всіх рибок червоного моря, гуляли парками Житомира, вшосте підкорювали незабутній Стамбул, вивчали тварин у Біловезькій пущі тарганстану, відчували дух незалежності в копенгагенській Християнії, я летів на санках з альпійських гір, потім ми пробиралися крізь небезпечні, але чудові джунглі Домінікани і зустрічали весну на Кіпрі.

Аннесі

Ми прилетіли до аеропорту Женеви. Попри страшні ціни Швейцарії, поїсти в аеропорту нам удалося за 14 євро на двох, у супермаркеті. Ми навіть розслабилися, наївно думаючи, що у Швейцарії з цінами все не таке страшно буде, як нам розповідали. Але насправді це трапився якийсь містично-дешевий аеропорт. Ми навіть в останній день обідали саме в аеропорту, тому що це дешевше ніж у Женеві))) Але цей ціновий резонанс на нас чекає наприкінці, зараз ми ситі сіли у фліксбас і поїхали прямісінько до французького Аннесі. Дорога від аеропорту займає годину та 20 хвилин, квитки на денний рейс коштують по 8 євро. За автобусом мрячили дощі та лютував холодний вітер. Прогноз погоди запевняв нас, що за годину буде ясно. Ми приїхали до міста, поки йшли до готелю промерзли і промокли до ниточки. Здавалося, що наша коротка подорож під загрозою. Але гугл-погода твердо стояла на своєму, мовляв, зараз стане ясно. Заселення в апартаменти пройшло трохи складно, легенда з інструкції говорила, що нам потрібно знайти зелену корову в багатоквартирному будинку. Навіть був вказаний поверх, ось тільки не зрозуміло, як іде відлік. Корову першою знайшла Даша, це виявився сірий від бруду килимок, з якого сумно дивилася корівка і поглядом говорила: “Добийте мене!” Хазяїна так і не виявилося. Після низки уточнень ми довідалися, що друг господаря, який має бути біля корови, так і не прийде, але лишив нам ключі під килимком. Поки завантажували речі, на вулиці підозріло заспівали солов’ї. Ми вийшли з дому – ясна погода, трохи хмаринок, навколо гарні гори, поперек каналу розташувалися кам’яні мости з клумбами на перилах, всюди гуляють-релаксують місцеві жителі та щебечуть пташки! 

Ні вітру, ні дощу, ні хмар, ніби нічого й не було, навіть гори ясні, хоча хвилин 20 тому я ще не знав про їхнє існування. Ось якою такою магією змогли спрогнозувати? За фактом виходить із точністю до хвилини. Прогноз показував раз на годину оновлення, а вийшли ми о 16:00. Здається, подорож врятовано, вперед досліджувати місто! Старе місто все у квітах, старовинних будинках, кожна вулиця випромінює романтику. Скрізь клумби тюльпанів, які красиво висаджені серед дрібних квіточок тієї ж масті.

Через все місто проходить канал. Канал хоч і один, але який! Старовинні містки з’єднують половинки міста, замок де Л’Іль побудований прямо у центрі каналу, розтинає його на дві частини. Спів соловейчиків упереміш із сонячним промінням розносять любов і радість у кожен куточок. Дуже романтична атмосфера, якщо хочеш зробити безвідмовну пропозицію – роби її у сонячному Аннесі. Старе місто досить невелике. Але вся краса в тому, що окрім старого міста, сучасна частина так само ідеально вилизана. Все красиве, квітуче, акуратні невеликі вулиці, а якщо йти вздовж каналу, можна забрести в заміські ліси.

Вода в каналі віддає блакиттю, наче в екзотичних азійських річках. Дуже красиво. Набагато красивіше ніж ми представляли це дивовижне місто. Але навіть ця вся краса є лише тортом, а вишенька – озеро Аннесі. Це гігантське озеро, оточене високими засніженими альпійськими горами. Більше за те, розміри гір різноманітні, кожен може собі знайти висоту гори до вподоби. Уздовж озера розташувалися невеликі містечка, загальною протяжністю 42 км по колу, містечка в собі так само приховують свою красу, що потрібно ретельно дослідити. І нагадую, що співи птахів тут з раннього ранку до пізнього вечора без зупинки.

І давайте фінально доповнимо картину замками. Ми бачили щонайменше п’ять замків в Аннесі та його околицях, причому замки виглядають справді класно, такі, як і належить бути справжнім старовинним замкам. А ще в автобусній чи навіть пішій доступності причаїлися високі та потужні водоспади та просторі каньйони. До таких визначних пам’яток можна дістатися за 40 хвилин автобусами, або пройти близько шести кілометрів крізь парки, ліси та квітучі жовтими квітами поля. Тут уже ти сам вибирай. Але якщо такі прогулянки не для вас, то можна просто відправитися в круїз на кораблику по озеру. Як вам містечко?) Це я ще про дикого оленя в лісі не розповідав. А найприємніше, що квитки з Києва коштують близько 2000 грн на людину в обидва кінці, з урахуванням автобуса з Женеви в обидва кінці) Але купувати треба за рік)

Ми були збентежені, ми не знали з чого почати маршрут. Ми рушили пішки праворуч озера. На виході з міста на нас чекав чудовий парк. Не можна просто взяти і пропустити чудовий парк! Парк ще й значних масштабів. Тут ростуть багатовікові товсті дерева і збудовані цілі гуртожитки зі шпаківень. Ми все ж таки змогли себе перебороти і вийти з гарного парку. Озеро хотілося просто взяти та обійти по колу, попри дорогу у 42 км. Незадовго після парку на нас чекала квітуча та соковита сакура.

Після дощу сакура була соковитою у прямому значенні цього слова, я, чесно кажучи, не втримався і відкусив шматочок цвітіння. І це було шикарно, я ніби вкусив шматочок смачного кавуна чи веселки, весь рот наповнили пелюстки. Координати сакури.
Крім сакури за маршрутом нам траплялися магнолії, темно-червоні клени, бузкового кольору дерева та купа живності. Крім граціозних лебедів, різні екзотичні водоплавні пташки. Одна з пташок сиділа на камінчиках і відлічувала по п’ять секунд, створюючи дзьобом звуки як радянський будильник. Чим більше йдеш, тим більше повертає озеро і відкриває нові й нові види на гори.

Краса неземна. Одна проблемка в цьому всьому, автобуси ходять раз на півтори години і закінчують ходити досить рано. Коли ми зрозуміли, що відчуваємо легку втому і потрібно повертатись, gps показав нам маршрут 8 км. Останній автобус пішов пів години тому. На допомогу прийшов убер. За 12 євро машина приїхала за нами з міста та відвезла назад. Поки машина за нами їхала, ми встигли купити сирну міні-піцу у заміській булочній. У цю піцу ніби вклали всі найкращі сири світу)

Нічне місто було таке прекрасне, як і при сонці, зараз вулиці освітлюються теплим помаранчевим світлом, переповнені столики всіх ресторанів, всі трапезують і про щось говорять. От правда дощ знову збирається, та й ноги вже гудуть. Начебто й пройшли за сьогодні небагато, але факт перельоту та переїзд в автобусі дають про себе знати. Погода каже що завтра вранці будуть дощі! Але ось о 6-й ранку ясно. Еххх … ставимо будильник на пів шостого значить) Дощі прогнозують з 11:00 так, що у нас буде цілих 5 годин у запасі!
З раннього ранку ми перебрались з готелю до автобусу та вирушили до парку Roc de Chère. Їхати треба було близько години, якраз можна додивитись сни. З автобусами в Аннесі треба бути уважними, першого ж дня на автовокзалі у водіїв взяти брошурки з розкладом. Бо якщо пропустити свій автобус, то наступний доведеться чекати півтори години.

Парк Roc de Chère

Водій нас висадив біля гірського парку, я правда назвав би це більше лісом. На карті світилися огляди, ми поспішили до них. Синє та сонячне небо, співочі пташки та гірське чисте повітря. І навіть місяць! Правда місяць був тільки у мене в очах, організм, мабуть, проходив акліматизацію. Довелося полежати на камінчиках хвилин 10 та продовжили шлях. Ми знайшли огляд з красивим виглядом. Дуже раділи, але місцевий житель, який виконує свою ранкову пробіжку, сказав, щоб ми пройшли 50 метрів вправо на справді круту панораму. Попри те, що види з першої оглядки були просто чудові, то з сусідньої — чудові помножені на два. Озеро, вершини гір, на озері острівець із замком, якщо подивитися праворуч у бік високих гір, то можна побачити ще один замок, але вже в горах ну як така краса може існувати!?

Чому ми ніколи раніше не чули про це місто та його околиці? Але нічого, тепер за справу взялися Андрій із Дашею, зараз про Аннесі дізнається всі! Чи варто говорити, що після нашого повернення наші батьки одразу взяли квитки та наші друзі теж? Ми продовжили досліджувати парк, з цікавого нам попався величезний сонячний годинник, але правда він був в тіні під шапками дерев, так, що можливо це був тіньовий годинник.

З парку є кілька виходів у різні міста, ми обрали місто Таллуар-Монмен! Поки йшли у бік міста на стежку вибіг молодий олень, ще й граціозно став під промінчиками сонця. Наші погляди зустрілися, і олень немов фокусник випарувався зі швидкістю світла. Ще до речі були білочки, але на фоні зустрічі з оленем про них уже не обов’язково розповідати. Містечко біля підніжжя парку зустріло нас сонцем і гарною водою.

Ну як у такому місті не поїсти? Ми знайшли маркет, купили їжу, яку потрібно готувати у мікрохвильовій печі. Потім я пішов у кондитерку і попросив, щоб нам у мікрохвильовій печі підігріли їжу. Хлопець спочатку збентежився моїм проханням, але я настільки був натхненний подорожжю та зустріччю з оленем, що він просто не зміг мені відмовити. Ну ще він не зміг відмовити, тому що ми з ним говорили різними мовами і йому було простіше погодитися, ніж щось пояснювати. Хоча англійською він таки сказав у результаті “Так, ти, що-небудь купиш?)” Я з радістю купив у нього круасан, а потім навіть ще два. Круасани чудові. Все-таки Франція! Та й потрапезували на славу, ще й із десертами. Оскільки шоколадний мус продавався тільки по чотири штучки одразу, довелося випити майже півлітра мусу) За 1,8 євро) Такс, що у нас тут ще є поряд? Карта показала, що в парі кілометрів у горах є чудовий водоспад. Погода, мабуть, розглянула в нас справжніх поціновувачів Аннесі і обіцяний дощ змінила на яскраве та ясне сонце! Дощі перейшли вже на середину дня.

Дорога в гори дуже мальовнича, озеро відкривається все в нових та нових ракурсах та з різних висот. Та й водоспад не аби який, таких потужних і високих ще пошукати потрібно.

Годинник показує, що наступний автобус буде тільки через 50 хвилин, значить встигнемо ще кудись залізти. Вибрали навмання мітку на карті і вирушили ще однією стежкою лісами. Цього разу був старовинний кам’яний міст із гірською річкою, що протікає під ним. Біля мосту зелена галявина, з одного боку оточена гірськими вершинами. На галявині у нас був привал із прийняттям сонячних ванн. Чесно кажучи, ледь не заснули)

Спустилися з гір і сіли до автобуса. Сонячне небо побачило, що ми закінчили з панорамами і почало підтягувати потроху хмари. Поки доїхали назад до Аннесі, вже було зовсім усе затягнуте. Але без дощу! А якщо без дощу, а попереду ще половина світлового дня, то можна вирушити далі. Благо, в автобусі знову трохи поспали.

Каньйон Gorges du Fier

Ми пересіли на один з міських автобусів і доїхали в невелике сусіднє містечко Пуазі, там ми повинні були здійснити пересадку на ще один автобус, але було якось ліньки на нього чекати) Наша мета була — каньйон Gorges du Fier. Ми вирішили йти пішки близько п’яти кілометрів, це не сильно відрізнятиметься від очікування автобуса. Навігатор нас вів по трасі, ми вирішили покращити маршрут та пішли довшою тропою через ліси. Що нам молодим, кілометр туди, кілометр сюди. У нагороду ми отримали шикарні жовті поля з квітами.

Тоді ми ще не знали, що це ріпак, тому гадали, що це за ефектна рослина. Хотілося купатися у квітах. А на тлі похмурих хмар яскраві квіти виглядали як безкрайня сонячна галявина, причому із засніженими вершинами гір вдалині. Не знаю, що на нас чекає в каньйоні, але маршрут уже зарахований як вдалий. Ми настільки захопилися фотосесіями, що зовсім збилися зі шляху і довелося трохи повертатися з полів. Місце де ми знайшли поля.

Мабуть, на нас поля вплинули настільки дурно, що ми потім ще раз збивалися з маршруту, хоча йшли строго навігатором. Але найголовніше, що навіть у такій похмурій погоді спів птахів лився рікою. Погода, мабуть, враховувала наше прагнення подивитися кожен куточок передмістя, дощ покапав хвилин десять і знову відстрочився на кілька годин. Каньйон – це дуже незвичайне місце, яке потрібно обов’язково відвідати. Тут немає водоспадів, але гірська річка внизу присутня, як належить.

На підлозі часом трапляються сині мітки для ніг, якщо стати на мітку, то можна побачити абстрактні зображення кам’яних фігур. Частина маршруту знаходиться всередині каньйону йти треба по мосту, а ще частина зовні. Плата за вхід досить демократична, близько 6 євро з особи. Хоча могли б і безкоштовно впускати))) Провели десь годину в каньйоні. Ми молодці! Зробили за сьогодні повноцінних два маршрути! Неподалік знаходиться замок Chateau de Montrottier. Не пропускати ж замок через якусь втому?!

Пішли, погуляли навколо замку – краса, та й сам замок зроблено на славу. Ще й де-не-де видно кам’яні леви. Що робити далі? Зараз близько 18:00, ми на ногах з шостої ранку, вже пройшли і гори, і каньйон і піші маршрути і по-доброму треба їхати в готель і відпочивати. Але краса тутешніх місць настільки зачаровувала, що я б собі ніколи не пробачив, якщо ми втратимо три години світлового дня в готелі. Значить, план такий! Знаходимо затишне містечко з полянкою по зеленіше, відпочиваємо доки сили не повернутися і продовжуємо маршрут. Як на замовлення підвернулася колонка з питною водою, дві лавочки та стіл. Як говорили в одній передачі – “На добраніч!”. Буквально хвилин 30 вистачило, щоб відновити трохи сил і бути готовим до нових маршрутів. А ще у нас були смачні лимонні булочки, можливо вони теж зробили свій внесок у відновлення сил. Ми вирішили так, якщо місця все одно мальовничі, то підемо в місто теж пішки. Це близько 8 км. Можливо, сил не вистачить, тоді застрибнемо до автобуса. Планшет нас повів крізь ліси, що поросли диким часником. Так що дорогою нас супроводжував легкий запах шаурми.

У лісі довелося піднятися трохи на гору, навігатор нас не щадив. Ще й спіткнувшись, сильно підвернув ногу. Нога почала розпухати, але й це не згасило бойового духу, ми продовжуємо! На виході з лісу ми наздогнали місцевих жителів, які вели на повідку великого собаку. Собака стежив за тим, як ми їх наздоганяємо, від цього радісно підстрибував виляв хвостиком. На кілька секунд відволікалась на господаря, а потім знову поверталася до нас і раділа. Коли ми їх остаточно наздогнали, радості у собаки не було меж. Наче весь сьогоднішній день вона чекала саме на нас! Песика буквально хотілося поцілувати. Ми ще довго йшли полями та містечками, але в результаті нас наздогнала злива і таки довелося встрибувати в автобус! Коли вийшли на зупинці в самому Аннесі, вся втома, що накопичилася, остаточно дала про себе знати, потягнута нога зовсім розпухла і ходити стало проблематично. Ледве дісталися до себе в номер. Я впав обличчям у ліжко. Всі інші пересування по номеру я намагався робити так, щоб на маршруті були дивани. Надворі був вечір, ще навіть не темно.

Але, на щастя, лив дощ і без докору совісті можна було відпочивати. Це був дійсно довгий та насичений день. Зараз відкриємо планшет і з’ясуємо, коли нам завтра ловити сонце? О 7 ранку! Картина аналогічна, рано-вранці мінлива хмарність, потім за прогнозом дощі. Ну хоч будильник можна на годину пізніше поставити!

Дюен

Нога до ранку не те щоб не стала кращою, вона серйозно напухла в районі гомілкостопу. І по-хорошому в Києві вже треба було бігти до лікаря. Але не знаю, яким неймовірним дивом я зміг на неї легко встати. Якби не зовнішній вигляд, то я не подумав би, що з нею щось не так. Було б дуже прикро, якби я не зміг по Аннесі ходити. Ми дійшли до зупинки і вирушили до міста Дюен, що знаходиться в одному з віддалених куточків озера. Небо було затягнуте, порвані хмари обгортали гори.

В автобусі, здавалося, начебто їдеш на екскурсії. До містечка ми їхали близько 50 хвилин. Я все-таки ще раз опишу як тут все дико красиво, як автобус проїжджає вузькими вулицями вздовж одноповерхових будинків, усаджених клумбами та густими підстриженими кущами. Ми вийшли у місті біля острова, на якому стояв замок. Сам замок виявився приватним. Трохи погуляли набережною і звернули на трекінговий маршрут у гори.

Чим вище йшли, тим погода ставала рівно протилежною до прогнозу. Небо було все ясніше і ясніше, коли ми остаточно дійшли до панорами, що нагадує види на норвезькому фіорді, стало ясно і сонячно! Дякую погода, дякую!!! Невже ми знову у Норвегії? Ех, шкода спускатися рано чи пізно доведеться. І це приємне відчуття, коли бачиш красу, тобі дико красиво, це всередині підвищує рівень радості, і в тебе з’являється бажання її якось поглинути цю красу у себе.

Максимум, що можна зробити, це сфотографувати, але й цього мало! Хочеться надивитись, а цього неможливо зробити. Скільки не дивися все одно мало. Сонце засвітило ще яскравіше, ну все тепер взагалі неможливо відірватися. Так ми до старості залишилися дивитися на природу…. Ось і казці кінець, хто не рашист той молодець!

І все ж таки відірватися довелося, адже скоро рейсовий кораблик припливе. Загалом, що я скажу, НЕ ходіть на огляд над Дюеном, там занадто красиво! Озеро Аннесі в цю пору року надзвичайно тихе, ми навіть не уявляли, що тут може ходити кораблик. Але розклад на пристані висить. Ми прийшли за 5 хвилин до від’їзду на самотню пристань. Ідилія, єднання з озером, але кораблика навіть на горизонті немає.

Поки йшли, бачили, як у пустельному закутку турист фотографував лебедя, який тупо позував перед ним! Якісь казки тут відбуваються. Напевно, це лебідь, на якому прилетів Івасик-Телесик. Ми сиділи біля пустого озера і чекали часу розкладу. Як не дивно, через 7 хвилин звідкись (не знати звідки, казна-звідки) узявся з’явився кораблик і нас забрав.

Тепер розпочалася спрощена версія Норвегії номер два. Навіть не завжди можна було легко визначитися в який бік гарніше дивитися. Ось, що я хочу сказати — передача “Навколо М” нам зовсім не зайшла, але її не дарма зняли. Тепер багато хто дізнається про ці класні місця, до яких можна дуже швидко і бюджетно дістатися. Аж не віриться, що містечко Аннесі, яке там показали трохи, не приділяючи багато уваги, мені настільки запам’яталося, що пізніше вийшла досить серйозна та крута поїздка.

По озеру пропливти корабликом до або з Дюена теж має бути обов’язковим пунктом. Кораблик якщо не помиляюсь коштував по 8,5 євро з особи.

Ми висадилися в Аннесі. Пішли ласувати місцевим стрітфудом. Для Франції класика це багети-сендвічі. Тут можна придбати солідного розміру до 6 євро. Ми взяли дуже незвичайний у ньому всередині блюдо Тартіфлет. В основу входить картопля. Правда перед нами саме ця начинка закінчилася, так що ми взяли бутерброд з тунцем, але заплатили за обидва, щоб нам потім приготували поза чергою. СМАЧНО!!!! Причому із тунцем сподобався більше.

У готелі зробили невеликий передих пожалів опухлу ногу, благо Даша прихопила фастум гель. І знову в дорогу. На цей раз ми вибрали маршрут уздовж каналу у бік передмістя. Ми йшли красивими парками, лісами, навіть канал у парку має гарний вигляд, вони ніби спеціально підфарбовують воду.

Кілька разів потрапляли під дощ і знову під сонце. А назад у старе місто прогулювалися крізь нове. І навіть нове місто не підвело. Все акуратно і чистенько. Чим ближче наближаєшся до старого, тим більше зелені та квітів. Ще неподалік старого міста є величезне зелене поле, на якому можна бігати або лежати релаксувати. Оскільки у запасі було ще багато часу ми собі поставили негласну мету пройти взагалі всі вулиці старого міста. І навіть забрели до замку. На жаль, за 30 хвилин до закриття нас не впустили, навіть за гроші не можна.

Навіть не можна за гроші, щоб просто зайти пофоткатися на території і одразу вийти. Сказали приходити завтра. У нашому випадку це звучить як приходьте через років 7 – 10, коли знову сюди прилетите. Гаразд, запам’ятали цей замок, колись повернемося. Вже вечоріло й небо затягувало на дощ. Ми з почуттям виконаного обов’язку “Полазити абсолютно скрізь” стомлені, пішли в готель відпочивати. Перед готелем вирішили купити ще один бутерброд. Поки нам його зробили сталося немислиме та незаплановане. Хмари розійшлися і визирнуло ясне сонечко на тлі синього неба. Продавщиця запитала нас: “У вас все добре?”. Воно то з одного боку навіть дуже добре, замість обіцяних дощів ми отримали просто казкову погоду на всю подорож, а ось з іншого боку совість просто не дозволить зараз узяти та піти в готель відпочивати за такої погоди. Пішли знову гуляти набережною далеко-далеко вздовж озера.

Якщо після прочитання оповідання ви собі поставили в плани побувати в цьому незвичайному місті, то моя мета досягнута, літайте самі і розповідайте друзям про те, як на планеті буває красиво! Ну, а ми продовжуємо маршрут, тепер до Швейцарії!

Інформація про подорож

Дата подорожі: 24.04.2019 – 28.04.2019
Тривалість: 3 повних дні та дві половинки
Авіаквитки: МАУ
Готелі: Airbnb та Booking
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 4/10 (Нижче середнього)