Головне не втратити можливостей. Це гасло, мабуть, іде разом з нашими подорожами останні роки три. Прагнення не втратити ті самі можливості є одним із рушіїв активних подорожей. Хоча хто його знає, скоріш за все ми просто дуже любимо активний спосіб життя, а нам здається, що намагаємося не втратити можливості. Але розповідь зовсім не про це, ця розповідь про місце, яке в нашому рейтингу впевнено тримається в топі міст світу, які потрібно подивитися — Аннесі. Тож зараз ви відправляєтеся з нами у Францію, ми пройдемо пішки 105 кілометрів по мальовничим місцям. Полетіли!

Ліон

Цей день у мене був робочим, з самого ранку були суцільні довгі наради. Як тільки прокинувся, так до самого літака не знімав навушники, активно беручи участь у нарадах. Потім за планом було розбиратися з новою для мене технологією для підготовки релізу, тож я завантажив собі на телефон подкасти і продовжив працювати прямо під час польоту. Дорога до Франції для мене пройшла непомітно. Щойно літак приземлився у Ліоні, я одразу вийшов на зв’язок, щоб розпочати процедуру випуску релізу, але дізнався, що за ті дві години перельоту, наша команда встигла провалити підготовку до релізу, тож його відклали на тиждень вперед. Реліз авжеж шкода, але добре що не через мене. Тепер можна розпочати подорож. А розпочинаю я подорожі доволі по стандартній схемі – кава та круасан. Тим паче розпочати французьку подорож не з круасану це справжній злочин. Про Ліон потрібно знати дві речі: по перше, місто дуже класне, а по-друге, аеропорт Ліону знаходиться настільки незручно і далеко від міста, що можливо автобусом з Кракова буде набагато легше доїхати ніж від ліонського аеропорту. На додаток ще й водії автобусів знають виключно французьку. Але що нам, всі якось добираються і ми впораємося. Добре хоч потрібний автобус під’їхав. Їдемо, з квитками процедура, м’яко кажучи, пішла не по плану, замість добових у нас одногодинні, оскільки не змогли порозумітися з водієм, а потім на додачу помітили що автобус їде не в тому напрямку. Тож куди ми їдемо тепер? В якесь місто, що називається на кшталт “Майонез”. З нього теж можна дістатися до Ліона, але ще складніше. Але що там, двома пересадками більше, двома менше. Головне що на дворі справжнє квітневе літо, а за вікнами яскраві поля жовтого ріпаку! Тож просто дістанемося того міста. Коли нам здавалося, що складнішим маршрут вже не стане, то при пересадці на трамвай, між нами та Мишком зачинилися двері і трамвай поїхав без нього. Твіст сюжету був ще той. Як кажуть “Оце так поворот”. На щастя, ми вже були навчені сінгапурським метро, тож до цієї ситуації Мишко був готовий, і знав що потрібно просто чекати в місці, де востаннє бачились. Я перестрибнув у зворотній трамвай і повернувся за ним. Він як раз французькому працівнику щось хотів пояснити польською мовою. Галактика врятована! Можемо далі їхати в місто.

За нашою з Мишком традицією перша трапеза у Франції проходить обов’язково у Макдональдсі, а саме петіт ролом з яловичиною, що продається тільки у французьких маках. Але, як я вже казав, Ліон незвичайне місто, тож саме цього рола у першому маку не було, зате був смачний чізбургер з гірчицею, що мені порекомендувала двоюрідна сестричка. Хоча там з маком теж був нюанс, скажу так: він у нас посів почесне третє місце найгірших маків у світі. Тепер же ми нарешті в місті.

Ми почали знайомство з Ліоном зі схилу, з якого відкривається чудова панорама на все місто. Панорама знаходиться у Jardin des Curiosités. Цікаво, що з висоти ми бачили будівлі, що дуже схожі на знайомі місця інших міст. Тож з пагорба ми бачили такі міста як Дубай, Київ, Тбілісі, Флоренція та окремо київська Контрактова площа. І що було найнеочікуванішим це Ейфелева вежа, яку ми побачили по дорозі до саду.

Мишко здивовано запитав, що вона тут робить. Я йому пояснив що просто Париж дуже близько розташований до Ліона… А у самого в голові тепер зовсім світ перевернувся. Колись для нас було відкриттям, що у Римі офіційно два Колізеї, один круглий, а другий квадратний. Це ми ще якось пережили, а що за фішка зі ще однією Ейфелевою вежею??? І тут я як прокинувся.  Так, після оглядки терміново ідемо до вежі, щоб з’ясувати що вона тут робить. Виявилося, що в Ліоні є точна копія вершини Ейфелевої вежі. Але вона так ефектно виглядає із-за дерев, що здається, що там вся вежа є. Тепер рухаємося з парку до базиліки Нотр-Дам-де-Фурв’єр. Навігатор наполягав, що нам треба йти напряму, не звертаючи в інші парки. Але ми парки ніколи не пропускаємо, тим паче вони тут шикарні. По факту ми змушені були прокладати новий маршрут до базиліки. Не так, як роблять люди зазвичай – з парадного ходу. Ми чомусь намагалися потрапити зі сторони схилу. Я думаю що монголи приблизно так намагалися брати Великий китайський мур. Наскільки я знаю, у монголів це не дуже вийшло, тож які були шанси, що вийде у нас? Але на щастя ми таки знайшли як вийти до головного входу не повертаючись назад.

Нехай і не з першого разу, і навіть не з другого, але наша цілеспрямованість нам допомагала. До речі, базиліка по ефектності виглядає не гірше ніж усі ти шикарні парки Ліону разом взяті. Наша цілеспрямованість у цій подорожі не тільки проявилася у добиранні до базиліки, а й у пошуках йогуртерії, де продають заморожений йогурт. Мишко його теж дуже любить, тож весь наш дводенний маршрут ми коригували з урахуванням розташування йогуртерій. Але я не знаю що то була за напасть, думаю що навіть чорна магія задіяна. Але вони усі були або зачинені, або технічна поломка, або навіть неіснуючі. У підсумку, почали шукати працюючу йогуртерію ми о сьомій вечора, а знайшли о п’ятій вечора наступного дня. Але ж головне досягли результату, і йогурт був смачний. Відійдемо від тематики з їжею і повернемося до нас щасливих біля базиліки. Далі ми спустилися фунікулером на набережну і відчули справжній дух Ліону.

Плив кораблик, на берегах відпочивала молодь, у місцевих ресторанах була повна посадка, за вуличними столиками сиділи місцеві мешканці і обговорювали важливі французькі теми. Я завжди казав, що головна ознака хорошого міста — це коли всі сидять і їдять. Ліон повністю покривав цю ознаку. Ми ж своєю чергою просто блукали вуличками приймаючи в себе французьку благодать. Серед вуличок є незвичайний годинник, який кожну чверть години щось робить, що саме ми так і не з’ясували, оскільки двічі поспіль запізнилися на одну хвилину.

Але це все через те, що місто дійсно не відпускало, або через те що я пропустив поворот доки вів до годинника. Далі було відкрите питання, де повечеряти не за всі гроші світу? Коли Міша запропонував Макдональдс, то ми з Дашею хором відповіли що після минулого ще не пройшла моральна травма. І знаєте що? Ми вечеряли в Макдональдсі))) Міша просто хотів морозива, а я побачив у меню свій улюблений петіт рол. До речі, у Франції в маках також продається смачне червоне морозиво. Було смачно. Перед тим як повертатися додому, ми вирішили дійти до ще одного визначного місця, але то виявилося моторошне підворіття.

Ранок ми вирішили розпочати з шикарного та безкоштовного ботанічного саду, до якого додавався за замовчуванням шикарний дощик. Я не знаю чому, але кожен раз як ми у Франції дістаємося шикарного саду, то обов’язково починається дощ або злива, якої навіть не було за прогнозом. На щастя ми підготовлені до всього – накинули плащі та продовжили маршрут. У парку нас радісно вітали антилопи, фламінго та пластикова жирафа. Судячи з фотографій парку, жирафа там мала бути справжня, але її тимчасово замінили на пластикову.

Також нас зустріла місцева мешканка, що дуже просила підписати якусь петицію, яку саме, з’ясувати було важко, оскільки вона розмовляла виключно французькою. А як ви вже знаєте, то французькою я знаю тільки фразу “Я не їв шість днів”. Окрім тварин, сам парк виглядає дійсно фантастично і з розмахом. Що я люблю у квітневій Європі — це сакури.

У мене навіть традиція є – знайти максимально свіжу сакуру та відкусити шматочок мокрого цвітіння. Ідилію живих тварин та квітучого парку можна було доповнити тільки поїздкою на дитячій залізничній дорозі. Але є нюанс, абсолютно в усіх подорожах та усіх нами відвіданих дитячих залізницях, вони кожного разу виявляються зачиненими через несподівані причини. Звісно ж ця подорож не була винятком. І поїзд був, і водій, але він сказав що йде дощик, тож поїзд не поїде. Такого повороту сюжету у нас ще не бувало. Довелося без поїзда “їхати” вздовж колій.

Але то усе дрібниці, дитячі розваги, ми вже шостий раз у Франції і настав час дорослих розваг, на які ми так довго не наважувалися. Ліон вважається гастрономічним центром Франції. Ми поїхали на фудмаркет знайомитися ближче з місцевою кухнею. Рано чи пізно це все одно треба було зробити. Подавайте равликів! Міша не здогадувався про наші підступні плани доки йому не принесли равлика. Бідній дитині ще й найбільший дістався.

Легкий адреналін по тілу, вперед. Які вони на смак? На курку не схожі, щось трохи схоже на крокодила, але не таке смачне. В цілому страва непогана, огидно не було. Одразу кинув фотографію нашій подружці Ані, що як раз пробувала нещодавно равлика, вона нам дуже поспівчувала. Її опис трапези равликами був рівно протилежний нашому, тож ми дійшли висновку що їй просто дістався тухлий равлик. Тепер у нас в родині є мем, кожен раз коли ми бачимо на вулиці живого равлика то обмінюємося розуміючими поглядами.

Цікавий факт, що працюючий заморожений йогурт чи працюючу дитячу залізницю тут фіг знайдеш, а як равлики — то їх валом. Але, на щастя, окрім равликів було безліч інших цікавих страв. Ми вперше скуштували гратен з равіолі, і це було дійсно дуже смачно. Тепер для завершення гастрономічного раю ми з Мішею ще купили солодких напоїв, смаки яких не продаються в інших країнах. Цікавий факт, що Мишко ще не куштував оригінальний варіант напою, але вже пробував різні смаки.

Поїли? Можна їхати далі, у нас за паном залишалася остання локація – площа Белькур. На площі є цікава розвага — це магазини японської культури. Прямо такі, як ми відвідували в Токіо, де продаються тисячі фігур японського аніме.

Азія для нас недоступна вже майже чотири роки, і це був дотик до приємного, того минулого життя, коли можна було просто сісти на літак і полетіти куди заманеться, той давній доковідний світ. Але знов таки, у різні часи випадають різні можливості, які ми намагаємося не втрачати. Наразі нам доступна Європа, значить будемо дивитися її вздовж та поперек. Колись, відчуваю, дорвемося до Азії і будемо наганяти втрачене.

Останні години в Ліоні ми дуже мило погуляли по набережній острова, там судячи з архітектури побудовані нові райони, які виглядають дуже мило, а головне саме там ми знайшли той недоступний заморожений йогурт))) Час сідати у фліксбас і відправлятися туди, заради чого ця подорожі і планувалася – наше улюблене Аннесі!

Аннесі

Подорож з Ліона до Аннесі займає близько двох годин на фліксбасі. Чим менше стає відстань до цього раю, тим красивіші види з’являються за вікном. Височезні скелі, урвища, річки, безкрайні тумани серед гір. Ми знову в Норвегії? У мене починаються такі ж самі флешбеки як і минулого разу коли ми чотири роки тому вперше приїхали в Аннесі. Я тоді взагалі не міг повірити що це все наяву.

І ось ми приїхали на автовокзал у ці самі дати, тільки іншого року. Хотілося усе й одразу, і на озеро, і в туалет і поїсти. Але якщо зараз не поїмо, то в Європі, як завжди, магазини на вечір закриються і буде халепа. Тож швидка вечеря біля супермаркету Моноп і вперед перевідкривати найромантичніше озеро на планеті. Озеро нас зустрічало заходом сонця із золотими вершинами гір. Дивлячись на ці вершини я в голові із захопленням уявляв скільки тут треба буде переробити роботи. А поки що невеличке коло до великої сакури і вперед до готелю, морально та фізично готуватися до завтрашнього великого трекінгу. Цікавий факт, що ми заселилися саме в той готель, в який мали заселятися два роки тому мої батьки, але подорож була скасована через ковід. Нажаль батьки с того часу так і не побували тут.

Ранок. Ура! Нарешті, вперед! Але спочатку смачний французький сніданок. Поруч з готелем була французька пекарня де робили смачні сендвічі в багетах і неперевершені тістечка. Супер, тепер кожний ранок будемо починати смачно. А це вже запорука гарного маршруту. На першому сніданку ми познайомилися з жінкою з України, яка вже живе тут десять років. Я був у прямому сенсі дуже радий тому, що вона живе саме тут. Ми запитали чи через роки озеро так само прекрасно для неї виглядає як і раніше, жінка відповіла що дійсно увесь час радіє що живе саме тут.

Мабуть, ця людина зробила щось ну дуже добре у цьому світі, що її доля завела жити у раю ще при житті. Для нас же це місто також було першим на нашому досвіді, про яке ми чотири роки тому наполовину всерйоз заговорили про те, що непогано було б жити саме тут. Але коли вже дійсно плануєш релокацію, то можна обрати більш комфортне місце для життя, але так, щоб такі райські куточки як Аннесі були під боком. Поснідали, можна розпочинати маршрут. Минулого разу коли ми були на озері, то виконали дійсно вражаючий план по місцевим визначним місцям, але була одна проблема, це непрозорий розклад автобусів, тож автобуси нас, м’яко кажучи, піджимали. Тепер же настало справжнє 21-сторіччя і розклад автобусів доступний на гугл карті і тепер дійсно буде легко пересуватися. На цей раз ми прибрали з маршруту ряд туристичних місць, та поставили значний акцент саме на ці дивовижні гори. У мене був прямо не закритий гештальт. Минулого разу ми піднялися на галявину с фантастичними видами і змушені вже були бігти назад щоб встигнути на автобус так і не подивившись, що ж там було далі. Вранці ми це місце поставили єдиним пріоритетом сьогоднішнього дня.

Трекінг Talloires-Montmin-Doussard

Ми приїхали автобусом від автовокзалу до міста Талуа і одразу почали підйом в сторону водоспаду Cascade d’Angon. Цей водоспад минулого разу дуже припав до душі, тож цього разу він ще й по маршруту, тож що може бути краще? Минулого року нам дуже пощастило з погодою, замість тотальних злив було ясне сонце, цього разу можна так сказати вийшло повністю навпаки. Але на щастя дощові плащі були напоготові про всяк випадок.

Таку кількість дощів за один день ми навіть в Норвегії не ловили. Але райським місцям дощі не завада. Водоспад перетворився з красивого на екстремальний. Маршрут до нього перетворився на справжню смугу перешкод. Зі сторони могло здаватися, що українська родина бере участь у таврійських іграх чи готується до бою у багнюці або до бою з багнюкою.

Водоспадів під час дощів стало два, окрім потужнішого високого повноводного, з’явився метрах у двадцяти поменше, що поливав на цій смузі жаху туристів, які ховалися під скелями від дощику. Коли нарешті дісталися водоспаду, то задоволення ми відчули космічного масштабу, це як досягнення, ми зробили це! Тепер ще треба повернутися назад на стежку і не вбитися по дорозі.

Мені в таких місцях увесь час страшно впасти, бо мені здається що від сильного падіння можуть вилетіти пластини з моїх рук. Як не дивно, поки що ніхто не впав, але ви вже здогадуєтесь хто впаде на руку на наступному маршруті? Далі за водоспадом була саме та галявина, на якій ми чотири роки тому ніжилися на сонечку на фоні шикарних гір. Так, а де гори-то??? Хмари розійшлися, гори з’явилися, тепер все в порядку, гори на місці, хмари знову закрили гори.

Далі чим більше ми піднімалися в гору, тим частіше через нас пролітали справжні циклони. Ми прямо бачили як ці масивні хмари на нас накатували і пролітали собі далі. А он дві хмари схоже зараз зіштовхнуться поруч із нами, може навіть блискавку побачимо? Але на такій відстані боюся, що це буде останнє що ми побачимо, тож мерщій вперед. Ми пройшли кілька невеличких мальовничих гірських сіл, далі почалася траса кудись далеко в гору.

Треба було обирати, повертатися назад чи кілька годин по трасі підійматися в гору. Але коли у реченні присутня гора, то вибір очевидний. Йдемо дивитися що там. Але траса виявилася перекритою, щось там казали про смертельну небезпеку. На щастя, паралельно із трасою йшла лісова стежка, раз на трасі небезпека, йдемо стежкою повз грибочки та сосонки. Коли стежка вийшла на трасу, то прийшлося здолати ще кілька перекриттів. На щастя ніхто не постраждав. Доки ми йшли, дуже хотілося їсти, навігатор показував що в кінці траси буде кілька відчинених ресторанів. Я ще пожартував, що там виявиться купа людей. Коли ми нарешті дійшли до ресторану, то менеджер мене запитав чи ми маємо резервацію, і, як не дивно, невідомо звідки в ресторані була майже повна посадка. Як це взагалі відбувається? Звідки взялися люди? Траса ж перекрита! Прямо як в комп’ютерній грі. Але ж які тут фантастичні види!!! З ресторану відкривалася панорама на все озеро, яке було далеко внизу.

Це фантастика, терміново тут обідаємо! До речі чек за обід побив навіть рекорд того ресторанчика в Юрмалі. Але панорамні види тут побили рекорди абсолютно всіх ресторанів разом взятих.

Ще час від часу літали парапланеристи, аж собі захотілося. Незважаючи на те, що ми знаходимося на вершині, у горах є таке правило, завжди є куди вище. А зважаючи на те, що ми трохи перепочили, добре поїли, тепер можна продовжувати трекінг. Насправді ми сподівалися що сядемо потім на автобус та спустимося, але перекрита траса позаду можна так сказати – натякала, що тільки ніжками, ніжками!

Ми пішли у напрямку села Монме, найчарівніші швейцарські панорами відкривалися нашому погляду. Ми насправді ще не були на швейцарських панорамах, але судячи з фотографій з інтернету, не дарма тут поруч Швейцарія. Ці види заглушать будь-якого рівня втому в тілі. Мені здавалося що ми гуляємо по полях де знімають рекламу шоколадок зі справжнього альпійського молока. До речі он і корівки відпочивають.

Схоже, вони тут не на пасовисько прийшли, а цілеспрямовано на відпочинок у цих дивовижних ландшафтах, та я їх і не засуджую, відпочивайте мої корівки! Коли ми дійшли до кінцевої зупинки автобуса в Монме, то на нас чекало одразу дві новини. Добре, що за розкладом автобус буде через 10 хвилин, а про погану можливо ви вже здогадалися, тож ми пішли пішки далі. Як нам пояснив місцевий мешканець, автобус буде у місті, що знаходиться в шести кілометрах звідси. Але схоже то були французькі кілометри, бо вони виявилися коротшими за кілометри навігатора. Та й навігатор схоже нас вирішив не засмучувати, тож показав більше ніж у два рази меншу по часу відстань.

Йшли ми вздовж квітучих полів, засніжених гір, повз конячок, повз дядечка, що газонокосаркою скошував кульбабки на галявині. А маршрут все не закінчувався. Коли я казав що мені цікаво що ж там буде далі за галявиною на якій ми зупинилися чотири роки тому, я не очікував, що ми прямо настільки далеко подивимося, що там далі, а точніше ми пройшли сумарно 28 кілометрів по горах. Раніше я вважав такі відстані у горах виснажливо-неможливими, а тепер такий складний маршрут навіть Мишко здолав. Але повернемося до дядечка, що косив кульбабки. Навіщо він так, чому цей світ такий жорстокий? Тобто він зранку прокинувся і вирішив що ці красиві квітучі кульбабки його остаточно дістали і тому він зараз з ними назавжди розбереться? Але кульбабки вже не врятувати, бо то явно його територія.

Завершення маршруту було в самому низу, недалеко від озера, тут гори виглядали як Кіліманджаро у Серенгеті, де ми теж ще не були, але у мультику про короля лева приблизно так і виглядала гора. Неймовірно щасливі ми поїхали на автобусі до Аннесі. У цей день ми зробили пішки і на транспорті повне коло навколо озера. Традиційно вечеряти біля супермаркету. Сон був міцніший за гору, а також почуття закритого гештальту під назвою “Що ж там далі за галявиною”, оскільки я тепер знаю абсолютно всі місця, що йдуть до самого озера.

Дюен

На другий день після сніданку зі смачних багетів, тістечок-шедеврів та кави ми поїхали у симпатичне місто з острівцем. Минулого разу ми тут робили невеличкий трекінг. Але оскільки ця подорож присвячена саме гірським маршрутам, пошукаємо, десь має бути підйом високо в гори. Але спочатку зарядка апельсиновим фрешем.

Ми пішли у напрямку міста Шапарон, виловлювати початок маршруту в гори. Ранкове озеро вітало нас своєю безтурботною гладдю. Хвилин через двадцять навігатор сказав що ми можемо починати підйом. Але знову халепа, у нас на шляху стояв знак про смертельну небезпеку. При чому цей доволі переконливо виглядав, якщо минулий вказував на трасу, то цей конкретно на маршрут у гори. Було б добре знати, в чому саме небезпека: змії, обвали чи злочинці. Але знак там був дійсно не марно, оскільки правильний маршрут починався на десять метрів далі від цього розгалуження. Правильний маршрут виглядав так, наче на ньому мав бути той знак, але ж не будемо ми сперечатися з навігатором. Нахил приблизно 45 градусів, тож заберемося. Чим вище ми йшли, тим вертикальніше ставав кут. Що ж Мишкові так не щастить із нашими маршрутами. Це вже третій фейл коли ми беремо дитину на маршрут, а він по складності і небезпечності виявляється максимальним який можна уявити. І ось воно, кут нахилу став майже прямим, далі треба підніматися суто вгору, по трошки просуваючись вперед. Навігатор показав, що висоту треба здолати рівно в 99 метрів. Перед нами стояв цікавий виклик, на такі штуки ми ще не залазили так високо. Максимально це було метрів десять пару місяців тому в Закопане. Але там було конкретно видно ціль, а тут вершина не у полі зору. Ну що ж, беремося за ланцюги і вперед. Є два важливі правила: ні в якому разі не відпускати руку від ланцюга, і хоча б одна з двох ніг повинна впевнено стояти. Ми піднімалися на фоні озера, сказати що види були фантастичні — нічого не сказати, особисто у мене саме цей підйом тепер асоціюється із трекінгом в Аннесі.

Не дивлячись на складність, ці види того варті. Але якщо для всіх людей це просто складно, то для мене, із досі зламаними руками, задача у двічі складніша. Тобто якщо я зірвусь, то ланцюг треба тримати під правильним кутом відносно пластин у руках, інакше я навіть не знаю що то буде, руки, мабуть, і залишаться на тросі. Аннесі — це дуже зелена місцевість, а коли щось в природі дуже зелене, це означає регулярні дощі.

Незважаючи на трохи слизькі камені після ранкового дощу, коли нам залишалося ще метрів десять підйому, ми таки зловили дощ. Так, ноги в руки, і мерщій на вершину, бо зараз стане слизько до неможливості. Ми забралися! Тепер ми знову високо в горах, перечекаємо трохи міні-зливу і можемо починати маршрут до оглядок.

Цікавий факт, але тут на оглядках окрім нас були такі ж скажені люди, що вирішили почати трекінг в таку непогоду. Чи красиво тут? На максималках, ще й підігріває почуття підкореної гори. А погода для справжніх мандрівників робить спеціальне виключення, і серед похмурого сірого дня, саме коли ми досягли оглядок, вийшло сонце саме на ті пів години.

Тепер залишилася справа за малим, спуститися цивілізованим шляхом і не вбитися на слизьких каменях. Тут і відбулося пам’ятне падіння на хвору руку. На щастя, пластина витримала прямий удар. Ми це зробили, чарівний маршрут позаду. Небо одразу затягнуло масивними хмарами.

Відсвяткуємо маршрут на набережній півтора літрами фрешу, місцевим паштетом та іншими смаколиками з місцевого маркету. Хоча спочатку фрешу ми планували випити всього пів літра, але він дуже добре пішов. Та й коштував по 2,5 євро за 0,5. З горами ми у цій подорожі закінчили, тепер будемо споглядати прекрасне по дорозі від Дюену до Аннесі.

А споглядати дійсно є що, особливо якщо по дорозі накупити з собою велику пачку набору морозива. Я б сказав що маршрут вздовж озера – ідеальне доповнення до неймовірних панорам з місцевих гір. А у вигляді нагороди туристів чекає величезна і квітуча сакура, що знаходиться біля самого Аннесі. Хоча в нашому випадку вийшло без нагороди, оскільки ми вирішили скоротити маршрут вздовж траси і проїхали одну зупинку автобусом, зупинка виявилася настільки далеко від сакури, що довелось сакуру відкласти на завтрашній день.

А до кінця вечора ми сиділи на березі озера і насолоджувалися атмосферою. Я ще в той момент зрозумів чому нам так подобається Аннесі, у нього безперечно є схожість із нашим Тернополем. Тільки в Тернополі немає такої сакури.

Наступного дня у нас було лише кілька годин, щоб погуляти. Минулого разу ми не потрапили до місцевого замку через те що прийшли за п’ять хвилин до закриття. На цей раз ми планували трохи прогулятися в місті і таки побачити замок. Але в цьому місті поняття “трохи” не існує, тим паче у неділю ту ще й ярмарок зранку.

Тож вулички, сакура, ярмарок і коли ми дійшли до замку, то зрозуміли що автобус буде через 20 хвилин. Невже знову не встигли, перевірю квитки, раптом щось змінилося. І таки так, чомусь на надрукованих квитках відправлення стало на десять хвилин пізніше ніж вчора було. Тобто на замок можемо виділити цілих десять хвилин! Погнали.

З урахуванням кількості поверхів у нас було приблизно по 2 хвилини на поверх з купою залів. Тринадцять років тому ми вже подивилися за 10 хвилин великий бахчисарайський палац, тож у нас вже є досвід.

Сподіваюся що расіяни нічого не зіпсували своїми лапами у бахчисарайському палаці, щоб після звільнення можна було його нормально подивитися.

Десять хвилин пройшло, мерщій у супермаркет за їжею та в автобус. До ліонського аеропорту було їхати приблизно 80 хвилин, до літака ще багато часу, тож можемо тепер виконати останню заплановану частину подорожі! Ми вийшли з аеропорту, нам треба було здолати кілька непрохідних трас і ось наша фінальна ціль – поля рапсу!