Так почалася наша візова історія Шенгену, це була ювілейна 20 країна в наших мандрівках і це була Угорщина. За рік до поїздки моніторячи акції, я знайшов ці диво-квитки за 781 грн на двох в обидві сторони на той момент це було приблизно 73$, тож загалом летіли ми по 195 грн в один кінець, з людини. На цей час це наш рекорд. Система wizzair не була розрахована, на те, що хтось буде купити квитки через мобільний додаток в акційний день із поверненням до Києва на 366 день від дати покупки. У результаті з покупкою почалися проблеми, але жага роздобути квитки за такою ціною була непереможною. У результаті після низки складних маніпуляцій я отримав анульовану броню, але гроші вже пішли у Візейр банківським переказом. Мені необхідно було створити ще одну бронь і попросити операторів перенаправити гроші, які надійдуть, з анульованої броні на актуальну. Перший оператор хотів сказати, що так не можна, але на щастя сів телефон і зв’язок обірвався. Другий оператор запевнив мене, що це чудове рішення, і він саме так і зробить. Через 2 дні після банківського переказу мені таки прийшли квитки. До вильоту залишилось 360 днів.

Минув рік

Спочатку було самостійне отримання візи, а потім у дорогу! Під час подорожі ми розраховувалися лише банківською карткою, або знімали готівку прямо з гривневої картки. Конвертація трохи підвела на зняття готівки, але з цим окремо розберуся з банком. При розрахунку карткою конвертація працювала за прийнятним курсом. 

Почалося все зі відстрілу крокодилів на висоті 11000 метрів. Усі 75 хвилин польоту пролетіли за улюбленою грою на планшеті. Літак приземлився і почалися наші пригоди. Водій в автобусі відмовився нам продавати квитки з невідомої причини, зате студент-бразилець поділився своїми, оскільки нам по дорозі, і пізніше зможемо з ним розрахуватися без здачі. Діставшись до готелю у мене порвався кросівок, але на щастя у мене їх було два. Почнемо знайомство з Угорщиною через кухню.

Кухня

Я десь читав, що у Європі їжа дорога, але великі порції. З ціною не посперечаєшся, реально дорога, але з розміром порцій тут трохи проблема, наїстися угорськими порціями зовсім неможливо. Тут нам на допомогу прийшли турецькі кафе, їх дуже багато, їжа така ж смачна як у Туреччині, а ціни набагато нижчі. Загалом угорську кухню ми пізнали через турецьку. Але все ж таки була одна угорська кафешка, в якій платиш за вхід, а далі ол інклюзив. Тут ми вже відірвалися за всі дні. Коли ми підійшли до офіціантки, їй на вухо щось шепнув інший офіціант, після чого в дівчини почався істеричний сміх. Сміялася вона про щось своє, але як же цікаво про що саме, які два угорські слова було достатньо сказати, щоби настільки розсмішити? Почекавши якийсь час, дівчина заспокоїлася і почала відповідати на наші запитання. Слова ставали дедалі невпевненішими, по тілу йшло невелике тремтіння і тут новий вибух сміху, та такий, що офіціантка підносом затуляла обличчя. Нас у результаті покликала інша та обслужила. Найближчі хвилин 20 ми за трапезою спостерігали як бідна дівчина буквально вмирає від сміху та не може заспокоїтись. Що ж, непогана анімація вийшла. Потім скайпом Миші розповідав, що смачно їв баранчика Шона. Перший вечір ми провели, гуляючи набережною Дунаю з боку Пешта. Ми познайомилися з численними мостами міста та парламентом, що не кажи, а мости гарні.

Парламент

Парламент у принципі також норм, але в нічному підсвічуванні. Заночували та вирушили маршрутом.

Секешферхеряктотам

Це місто настільки важковимовне, що я навіть в автобусі по пам’яті приблизно зміг відновити щось на кшталт Сехер-нехер! І звичайно мене не могли зрозуміти. У цьому місті раніше коронували королів, а тепер просто усі їдять морозиво. Ось ніби не хочеш морозиво, але його всі скрізь їдять, що теж починаєш хотіти і купуєш.

Гуляючи старовинними вуличками ми розчулювалися з того, як люди різних національностей об’єднані поїданням морозива. Навіть за столиками ресторану сидять і їдять ріжки. За своєю традицією ми познайомилися з угорським макдональдсом. Далі за планом було відвідування замку Борі Вар. Оскільки у місті говорили виключно угорською, пояснення з листоношами було виключно у вигляді фотографій на планшеті. Нам вручили офіційний бланк, на якому написали номер автобуса. Хто б міг подумати, що свою першу закордонну пошту я отримаю саме в Секешферхеякосьтак.

Через пів години їзди за місто ми з’ясували, що замок відкриється лише через тиждень, чим заощадили собі на вхідних квитках, оскільки його можна було оглянути легко через низький паркан.

Борі вар

У Києві сніг, а в нас тут сонечко. Коли ми чекали зворотний автобус, дідусь угорець підійшов і почав нам розповідати коротку історію країни красивою угорською. Коли ми намагалися йому сказати, що говоримо тільки англійською, його це не на мить не збентежило і він продовжив гнути свою лінію угорською. Чому саме історію країни? Бо розповідав її довго і виразно. Через 40 хвилин підійшов автобус, і ми поїхали назад до міста зі складною назвою. Через зупинок 5, до автобуса зайшов той самий дідусь, з першої зупинки, він походу ще й маг. На цей раз він позбавив нас необхідності слухати його історію. Повернувшись на автовокзал і забравши залишені речі, ми вирушили далі.

До речі, квитки за 781 грн не включали ні багаж, ні велику ручну поклажу, так що в цій поїздці ми ще мали і рекордну кількість речей – 1 рюкзак і жіночу сумку. Рюкзак дивом пройшов по габаритах дрібної ручної поклажі в аеропорту.

Кестхей

Нам трапився не найвдаліший автобус, цей автобус проїжджав дуже багато міст, відповідно дві з половиною години ми милувалися угорськими степами та полями. Місто Кестхей знаходилося на озері Балатон. Незабаром після виходу з автобуса ми знайшли собі Угорця, який люб’язно погодився нас провести до озера, та ще й зрозумілою мовою розповів про країну. Озеро звичайно чимало, але на цьому в принципі його заслуги і закінчуються)))) Можливо в сезон заслуг більше)))

Озеро Балатон

Але ввечері прогулятися звичайно приємно. На одному з берегів гуляла зграя лебедів, коли Даша пішла фотографуватися, лебідь-ватажок натякнув, що збирається нам відповісти, тому довелося цю компанію покинути. Оскільки у місті ніхто не шпрехає англійською, та ще й дуже пізній час – 18:00, то все довкола закрито і на вулицях немає людей. Поїсти тут стало цілою проблемою.

В одній кафешці, після довгих мук з угорським меню за 20$ ми отримали приблизно 6 оливок, 5 шматочків сиру, два помідорчики чері розрізаних на четвертинки, трохи руколи і несмачний в’ялений бекон. Але ж це не турецьке кафе, тож норм. Далі в дорогу!

Хевіз

Термальне озеро Хевіз

Коли Даша складала маршрут, цей день на секунду видався якимсь потенційно нездоланним – 4 міста. Але згадавши наш американський маршрут, ми навіть не парилися, що тут є якийсь ризик. Оскільки до Хевізу ми приїхали вже зовсім глибокої ночі для Угорщини, то о 20:00 ми могли розраховувати лише на мівіну по 16 грн із єдиного працюючого маркета, що працює аж до 22:00. Мета всього цього ланцюжка міст була термальне озеро. Коли ранком прокинулися, погода була похмурою, на вулиці було 9 градусів тепла. Я сказав «Не знаю, що має статися на озері, щоб перекрити весь цей складний маршрут та проблеми із харчуванням». Я припустив, що хіба що наявність русалок зможе все виправити. Ще і вхід, порядку по 20$ з особи. Переодягнувшись ми вийшли на терасу, з якої спускалися сходи в озеро. Почавши заходити у воду, вода здалася мені не дуже теплою, але дубар на вулиці просто заштовхнув мене у воду. На 9 градусній похмурій вулиці, під обдуванням холодного вітру, особливо в плавках не встоїш. Тіло до води звикло за секунди, а висуватися зовсім не хотілося, тому що при найменшому піднятті мокрої руки за межі води відчувався сильний мороз холодного вітру. Через кілька хвилин озеро вже здавалося теплим, а над водою піднімалася пара. Пливучи в цьому пару відчуваєш якесь дивне ейфоричне почуття. Начебто, на перший погляд, нічого особливого, але як воно заворожує. А найприємніше, що це холодна частина термального озера. Пропливши крізь двері до приміщення, ми потрапили в теплу частину, обрамлену плиткою. Тілом пішов релакс. У теплій воді було приємно-розморливо. Але і це ще не все, далі на нас чекала гаряча частина озера. До гарячого басейну навіть зайти було трохи важко. У гарячій воді розморило на повну. Також у воді треба зайняти чергу і з кожним дзвоном дзвіночка просуватися на одну людину вперед. Попереду нас чекали гідромасажики, при кожному пересуванні вперед масажувалися різні частини тіла. Почувши наш план подорожі термальними джерелами країни, хлопці з пітера люб’язно запропонували притримати для нас місце, поки не пересунеться до початку масажів. Оскільки у них на це озеро 10 днів, а в нас 3 години і треба починати рух до іншої частини країни в термальні печери. За цей час ми смачно перекусили у турецькому ресторані, на території комплексу. Під час масажу в гарячій воді, всі невимушено спілкуються на актуальні теми про температуру води, про лілії, що процвітають, про інші термальні джерела. Бабуся з оркостану побажала нам вдалого маршруту. Треба було рухатися далі. Три години плюхання у воді пролетіли непомітно. Насамкінець ми ще раз зробили коло від холодного до гарячого. Загалом місто Хевіз отримує залік, озеро справило сильне враження. Наступні купальні у нас було заплановано у готелі Геллерт, міста Будапешт.

Будапешт

Тепер з’явилася нагода подивитися столицю не лише вночі, а й вдень😊 По заселенню, я вказав господареві на помилку в букінгу щодо нашого харчування, за що отримав назад 10 євро від вартості. Цей теплий вечір ми вирішили присвятити острову Магрід, який знаходиться на Дунаї у Будапешті. Острів великий і зелений, скрізь бігають бігуни😊 Спочатку ми потрапили у безкоштовний мінізоопарк, побачивши нас лелеки відразу почали демонструвати акробатичні номери, стаючи один на одного. Причому лелека виконувала трюк настільки майстерно професійно тримаючи рівновагу, що я впевнений, якби я став на лелеку, то не зміг би так утриматися. Після зоопарку, пройшовши ряд галявин, ми прийшли до якихось руїн. Звичайно, для когось вони безсумнівно є пам’яткою, але якось вони виглядали надто розваленими. А ось за руїнами на нас чекав японський парк, в якому цвіло дерево схоже на сакуру. Ми дійшли до кінця острова, напевно, за годину, він виявився справді великим. По дорозі назад ми пішли вздовж Дунаю, спостерігаючи за бігунами. Чого їм бігати, якщо тільки прохід островом вже змушує ноги відвалюватися. Тим часом місто включало своє нічне освітлення, а це означає, що скоро вісім вечора і всі кафешки будуть закриті.

Можливо, тому бігуни і бігли, щоб встигнути поїсти. Вечірня краса міста звичайно чарівна. Місто ніби змінюється на інше. Невеликий прохід по набережній Буди для фоточки на тлі парламенту, і ми вирушили трапезувати в турецькі кафешки Пешта, які завжди раді нас прийняти не дивлячись на пізню ніч – 9 вечора. На ранок після виконаного пішого маршруту, ноги просто не могли нормально рухатися, але попереду на нас чекав релакс — купальні в престижному готелі Гелерт.

Релакс

Після озера готельні басейни особливо не вразили. Звичайно, це виглядає красиво, але природна краса сильніша. А ось гаряча вода завжди приємна. Сорокаградусний басейн настільки розслабив усе тіло, що навіть втома та крепатура ніг пройшла. В одному з басейнів можна було плавати чомусь тільки в шапочках.

Хоча я не можу зрозуміти, якщо у мене спина вся волохата, то мені теж потрібна якась шапка на спину, тобто чим волосся з голови гірше, ніж волосся зі спини?))) Ох, як же ми напарилися в гарячих басейни. Хлопець на стійці інформейшен люб’язно погодився залишити до вечора наші речі.

Оскільки проїзд був дуже дорогий, то доводилося годинні відстані долати пішки, заодно і з містом краще познайомилися. Видершись на гору Гелерт, ми оглянули околиці і оком проклали собі маршрут до нашої мети – будайського замку.

Ішли ми приблизно вічність, можливо тому, що не поспішали, але найімовірніше тому, що не в той бік. Оскільки з англійською в місті туго, ми зловили угорця і жестом попросили його продовжити асоціативний ряд “Гелерт хотел, Гелерт хіл, ???” Він у відповідь казав, що щось багато угорською, але ми зловили найголовніше «Будь вар», це й було бракуючою ланкою. Тепер вистачило цієї фрази, щоб у місцевих дізнатися напрям. Дорогою ми натрапили на в’єтнамський ресторанчик і вирішили почати звикати до кухні країни вже за 300 днів. Потім були довгі сходи вгору, і ми досягли мети.

Прогулявшись вуличками старого міста, ми почали цікавитися у туристів, що ще в цьому комплексі можна подивитися. Нам усі розповідали де якісь ще є пам’ятники, а особливо он у тому дворі, так там взагалі мегапам’ятники. Нудьга загалом, суцільні пам’ятники. Зате вулички та види просто прекрасні. Але ми прийшли сюди не тільки за цим, під старим містом розташовувався лабіринт графа Дракули. Про лабіринт ніхто з туристів не знав, а гугл теж нічого розумного про його розташування не видав. Але місцеві, чувши слово «Лабіринт», впевнено показували нам пальцем у двори. Ходячи хвилин 20 різними заворотами ми-таки знайшли двері з відповідною вивіскою і сходами вниз. Ну що ж уперед!

У наступному абзаці розкриваються деталі лабіринту, якщо хочете пережити все, не знаючи деталей, пропустіть абзац. Спочатку в напівтемряві ми ходили підземними закутками, по боках були різні інсталяції на тему королівських сімей. А ось далі світло зовсім зникло, і ми були в повній непроглядній темряві. Уздовж стіни висів канат, за який можна було триматися, щоб коригувати свій маршрут. Крізь густину абсолютної темряви проглядалися елементи в стінах, що майже не світилися. Причому на них погляд неможливо було сфокусувати. Далі почало долинати капання води і ставало справді трохи моторошно. Я найбільше переживав, а раптом так не задумано і просто перегоріли лампочки. Після десятихвилинного блукання по темряві, ми вийшли в напівтемряву. Одна рука була мокра, бо десь у темряві вліз у воду. Карта на стіні показувала, що все тільки починається. На стінах висіли розповіді та факти про графа Дракулу, а з-за закутків почали долинати зловісні звуки. Потім почали з’являтися відрубані голови на списах. З-за повороту почав долинати дитячий хор, за поворотом надгробок і в тумані видніється труна, з іншого боку висить клітка для тортур ув’язнених. Звісно я вирішив влізти в клітку, але варто в неї зайти, як двері за інерцією зі скрипом зачинилися, я з розвороту спробував штовхнути не ті прути і склалося враження ніби я зачинився з кінцями.

Лабіринт справив на нас просто колосальне враження, нам дуже сподобалося, це додало очок до рейтингу всієї поїздки. Вечір ми провели вже в Пешті, на центральній вулиці Ваці. Скрізь суцільні рашкомовні вивіски, що значно знижує почуття закордонної подорожі. Загалом півтора дні є що подивитись у місті. Треба було добре виспатися, бо з самого ранку нас чекав поїзд.

Мішкольц

Поїзд правда вдвічі більше коштував, ніж наші авіаквитки, але там був вай фай, правда тільки в один бік. Пара годин у дорозі, і ми в місті, в якому говорять або угорською, або німецькою, а їхати нам ще з купою пересадок і далеко. У місті був настільки сильний мовний бар’єр, що касир навіть не змогла зрозуміти, що ми хочемо купити два квитки на трамвай, враховуючи, що вона тільки ними й торгувала. Нам треба було дістатися міста Мішкольц-Тапольца і ​​це за іронією було єдине слово, яке ми знали угорською. Кого не питаєш, все, як зомбі, ніхто нічого не може ні сказати, ні показати.

Зомбі хоче забрати моє морозиво

Нарешті один чоловік все ж таки зрозумів нас і показав на трамвай і назву потрібної зупинки на табличці і навіть сказав, що нам треба потім буде «Цвай». Хороша новина була в тому, що за 20 хвилин ми таки змогли з’ясувати маршрут. Погана ж новина була в тому, що із зупинкою чоловік помилився. Загалом після приїзду на зупинку у нас ще випав шанс прогулятися вуличками міста. Місто до речі виявилося красивіше Будапешта, так, що ми жодного разу не пошкодували. Потім ми чекали на цей Цвай хвилин 20 і ще хвилин 30 їхали на ньому. По приїзду, намагалися з’ясувати де купальня у корінних жителів. На щастя по рушнику з пакету, що стирчить, вони швидко зрозуміли і вказали куди нам йти. Отже, ми вже близько до цілі, перекусивши дорогою в парку ми пішли в печерні купальні. Вони були не настільки термальними як усі попередні, зате красиві.

Печерні купальні в Мішкольц-Тапольца

Поплавати у воді серед печерних лабіринтів раніше не доводилося. Найбільше сподобалася печера, в якій була темрява, а на стелі висвітлювалися ультрафіолетом зірки та місяць. На жаль, ці купальні не надто великі, ми там пробули максимум годину. Загалом найефектніші з усіх відвіданих – це озеро у Хевізі. Чого тільки наш фотоапарат за поїздки ще не переживав, буквально пів року тому його заливало бразильським водоспадом, а тепер він плаває з нами в печерних купальнях. Із запотіванням об’єктива спочатку боролися, протираючи його мокрими пальцями, потім пов’язкою з волосся, потім забили. Ось наскільки Canon вміє робити довговічними фотоапарати. Планшет також пройшов бойове хрещення. 

Навколо купалень був чудовий парк, парки ми любимо. Щоби наші речі не вкрали, ми за болівійською традицією попросили незнайому угорку стежити за ними. Тут висновок був логічний, ми поїли в її кафе, вона готує смачно і накладає великі порції, значить хороша людина! Начитавшись інформації з угорських банерів, я з нею навіть зміг домовитися, що ми буквально залишимо на годинку. Гуляючи парком, ми не підозрювали, що найцікавіша розвага цього міста у нас ще попереду. Вдалині з’явилися металеві рейки, що вивертаються в різні віражі, але вони були настільки низько над землею, що здавалося, що це просто щось недобудували. Підійшовши ближче, ми побачили застереження, що катання на бобслеї на ваш страх і ризик. Цікавенько, підходимо ближче, якісь механічні лежаки на рейках та працівник. Воно працює! Сідаю я в бобслей і мене починає трос тягнути рейками в гору.

Бобслей

Для керування є лише ручка гальма. Хм … Їхати в гору кілька хвилин, поки нічого не відбувається. Збоку табличка із попередженням, що на верху вже самостійно все. Доїхала машинка до верху, і трос відпустився. Боб полетів кулею вниз по віражах, швидкість почала рости настільки швидко, що вітром почало обличчя трохи приминати. У потоці адреналіну я хапаю гальмо, працює, але з гальмом не так цікаво. Відпускаю гальмо, швидкість, напевно, кілометрів 70-80 плюс маса тіла, від несподіваної швидкості просто жах нахлинає, реально страх вилетіти. Долетів я до низу, чую десь далеко Дашин крик, через хвилину прилетіла Даша, перша її фраза «Ще?» відповідь «Звичайно!». На друге коло я зібрав усю мужність у кулак і вирішив пролетіти взагалі не гальмуючи. Давно я такого страху екстриму не відчував. Сумарна швидкість була така, що бобслей підкидало і на поворотах утримувався лише завдяки ременю. Тіло не було готове до такого навантаження, після прильоту трохи навіть заколисало.

Лечуууу

Загалом Мішкольц-Тапольцу твердий залік, не так за печери, як за бобслей. Повернувшись до міста Мішкольц у нас було ще пару годин поблукати вуличками. Містечко реально вразило, це щось середнє між Львовом та грузинськими містами. Ми навіть у кондитерку поласувати зазирнули. У містечку панує умиротворення старовини. І лише сучасні трамваї не вписуються у старовинний стиль. До вокзалу пройшлися годину пішки.

Чекаючи поїзда, я підключився до вай-фаю і одразу отримав лист від Візейра. Там був номер броні та фраза про зміни. Оскільки до кінця візи залишалася доба перша думка була «Докаталися Шенгеном». Придивившись у номер броні – полегшало, «Фух, не наш рейс». Але далі події розвивалися гірше. У листі йшлося, що Візейр Україна закривається і квитки до Грузії анульовані, чекайте на повернення грошей. Фішка була в тому, що ці квитки були куплені за 1200 грн (100 $) на двох, на не сезон. Але оскільки Візейр примудрився двічі зрушити час вильотів, ми за своїм повним правом їх безкоштовно зрушили двічі наперед, аж до травня, на самий сезон. Діяти треба було оперативно та рішуче. Але спочатку дорога додому.

Далі була ночівля та ранкова дорога додому. Ми завжди до аеропорту виїжджаємо з дуже великим запасом часу. Цього разу він нам був у пригоді як ніколи. Оскільки доїхавши до потрібної нам кінцевої станції метро, ми з’ясували, що це не той кінець гілки… Загалом у метро ми накатались. Прилетівши до Києва, одразу до телефону та набираємо номер Візейра.

– Юначе, ну ми ж припиняємо літати, що ми можемо зробити?

– Але ж ви у квітні літаєте, а гроші мені ще не повернули, значить ви можете пересунути анульовану бронь на ті дати, коли ще літаєте, правильно?

– У принципі так, а які?

– Нам підходить останній рейс назад.

– Добре, я зараз напишу менеджерам листа, щоб відновили вашу бронь.

За пів години на пошту прийшли нові квитки зі знижкою 18 000 грн.

Цікавий факт про поїздку — місто Будапешт, багатьма місцями схоже на місто Буенос-Айрес.
Отже, 51-м перельотом, 20-ою країною було відкрито перший наш Шенген. Куди далі? Курс на історичну батьківщину!

Інформація про подорож

Дата подорожі: 22.03.2015 – 27.03.2015
Тривалість: 4 повних дня
Авіаквитки: Wizzair, купували по акції за 366 днів до зворотного вильоту
Складність поїздки: 4/10 (середня)

Частина 1. Польща та Нідерланди
Частина 2. Париж
Частина 3. Бельгія

Ця частина подорожі у нас називалася “Пивний тур”. Все-таки бельгійське пиво круте. Та й взагалі про красу далекої Бельгії вже стільки всього оспівано, що не терпиться її побачити. Бельгійська мова дуже і дуже схожа на українську! А ні, це ми в маркет із польськими продуктами зайшли. Все добре. Мова зовсім не схожа. У готель як завжди приїхали завчасно. Тож просто залишили речі й пішли досліджувати містечко.

Гент

Перше враження від Гента склав Собор Святого Бавона. Це був один із найбільших соборів, у яких нам доводилося бувати. Передати всю ту старовину, помпезність і дух середньовіччя я не зможу. Але відвідати його обов’язково треба. Повз не пройдете. За собором відкривається вся краса Гента. Це наче Прага, тільки все більш затишне і близьке одне до одного. Ці вулички, ці будиночки і мальовничий канал.

У нас на карті було відмічено 25 місць, обов’язкових до відвідування. Навіть було дивно усвідомлювати, як у такому невеликому містечку міститься стільки місць. Але тут навіть безцільно можна блукати вуличками помираючи від краси. Почали ми пивну частину туру із місцевого пляшкового пива.

Вибрали собі місце у віддаленому райончику та звісили ноги з каналу. Це було світле пиво, воно не дуже відрізнялося від будь-якого іншого. Зробили висновок, що треба до білого дістатися. Тепер можна далі гуляти. Одне з головних питань було, де поїсти. Макдональдс ще будується, а місцеві кафешки ставлять за страву від 17 євро. Як добре, що хтось у своєму блозі описав про заклад souplongue. Це був справжній порятунок. За 5 євро ти отримуєш здоровенну миску крем супу, булочки з маслом, персик та різні добавки типу сиру в суп.

Для особливо голодних є літрове відерце супу за 6 євро навинос. Після чого пройшлися колоритними ярмарками і на десерт перекусили місцевими солодощами. Ще пів години тому було страшно впасти з голоду, а тепер тотально переїли. Від фасадів будинків, мостів та вимощених доріжок неможливо було відвести очі. Це місто наче років на 200 тому живе у минулому. Романтичність у повітрі просто зашкалює.

Також в Генті є один місцевий паб Bierhuis у якому понад тисячу сортів пива. А коли розгублений мандрівник не знає з чого почати, то пиво ще й безкоштовно грам по 50 на пробу наливають. Звичайно хотілося спробувати весь асортимент, включаючи найміцніше пиво, якого наливають не більше трьох бокалів по 0,33 на руки.

Але біле нефільтроване, мабуть, завжди смачне. Було смачно. Я думаю, у Бельгії навіть не любителі пива стануть любителями. Увечері біля каналу на вулицях Гента збирається все місто. Усі як одна велика родина сидять і насолоджуються місяцем, віддзеркаленнями фасадів. Дуже комфортне містечко.

Брюссель

З самого ранку виписалися з готелю та вирушили поїздом до столиці. Поїзди ходять кожні 9 хвилин. Їхати менш як годину через зелені поля. На вокзалі зручно розташовані автоматичні камери зберігання. Тож здати свої рюкзаки обійшлося зовсім недорого та оперативно.

Ще більшим плюсом є те, що вокзал розташований прямо у центрі. Тож з чого ж почати? Звісно ж із музею шоколаду. Платиш за вхід 6 євро та безлімітне королівство шоколаду твоє. Їж скільки хочеш) Точніше скільки влізе, хотілося більше, ніж влазило.

В сортах какао-бобів у нас із Дашею вийшла суперечність. Сподобалися різні. Далі за нашою культурною програмою потрібно було знайти всі три відомі статуї, що пісяють.

Найцікавіше, що статуя хлопчика виявилася за розмірами менше, ніж більшість однойменних сувенірів у продажу. Статуї розташовані так, що поки пройдеш їх усіх, то подивишся практично все старе місто. Дуже зручно. Я б не сказав, що статуї справляють особливі враження, зате виходить якийсь квест. У столиці ми пробували баночний Хугарден та Леф. Хугарден на смак подібний до того, як у нас у банках, але за міцністю значно швидше до голови доходить. А може, просто спекотна погода була. Оскільки з лавками великий дефіцит у місті, всі туристи сидять на бордюрах навколо центральної площі.

Провели в місті ми близько трьох годин і залишилися задоволені, що заїхали. Тепер ми поїдемо до віддаленої частини Бельгії.

Брюгге

Дорога до Брюсселя до Брюгге займає менш як дві години. Поїзди дуже комфортні, так що час іде швидко. Брюгге значно більший, ніж Гент. У заброньованому готельчику на нас чекала наймиліша господиня. Своїх гостей вона зустрічає келихом пива та соку. Старе місто оточене каналом, який ми необачно вирішили пройти по колу. Шлях вимірювався годинами) Але краса цього шляху була неймовірна.

Гент брав красою внутрішнього міста, Брюгге одразу підкорив нас красою із зовнішнього боку. Просто можна йти вздовж каналу та милуватися. Людей тут майже немає, що ще більше додає краси. З одного боку каналу є довга паркова зона та справжні млини.

Наскільки ми зрозуміли, удень можна зайти за гроші всередину. Увечері можна просто сходами нагору піднятися. Щоправда, там не зовсім розраховано, що ти без нагляду підніматимешся.

До старого міста ми потрапили вже зовсім ввечері. На ратуші, що розташована в центрі міста, якраз розпочався дзвоновий концерт. Все старе місто огорнула музика на дзвонах. Грали справді щось відоме.

Але в дзвоні нелегко визначити, що саме грало. З дитячими майданчиками у Брюгге відбувається якась криза жанру. Ми знайшли у трьох місцях щось схоже на дитячий майданчик із пристроєм дуже схожим на дитячу карусель.

Причому з першими двома ще можна було щось придумати. А ось як розважатися на третьому “атракціоні”, що складається з паралельних опуклих труб, залишилося загадкою.

У цих затишних містах – один мінус. Якщо хочеш особистий номер із власною туалетною кімнатою та менш ніж сто євро за ніч, то доводиться жити трохи за старим містом. Щоночі у нас були затяжні походи в готель.

Вранці наша господиня готувала нам сніданок так, наче ми графи, які приїхали культурно збагачуватися з далеких земель. Все було дуже чинно і благородно. Я навіть відчував, наче на мені фрак! Як зручно жити поряд із магазином оренди велосипедів. Два найоригінальніші велосипеди вже чекали нас.

Їхати на таких незвичайних і красивих велосипедах було наче за кермом новенького Феррарі. Нам навіть один із місцевих дідусів на вулиці сказав, що у нас дуже незвичайні велосипеди. На під’їзді до старого міста на нас чекав розкритий розвідний міст! Причому міст розкривався з поворотом у площині. Спочатку розвідні мости нас дуже тішили. Але згодом їхній розкритий стан починав більше заважати. На велосипедах вздовж каналу ми поїхали по місту, що прокидається. Містки, ворота та млини супроводжували нашу поїздку.

Ми обійшли половину кола старого міста і звернули на дорогу, що веде на околицю міста. Нашою метою були замки в сусідніх містах. Цього дня сонечко добре пригрівало. Але вітерець від їзди полегшував самопочуття. Головне не зупинятися. Перший замок “Kasteel Ryckevelde” на нас чекав у справжньому бельгійському лісі. Перед замком озерце, величезна сонячна галявина та меч у камені!

Я вже навіть хотів відправити на свою роботу смс, мовляв, прощавайте, офісний планктон, я, виявляється, тепер король Артур! Але як не намагався, меч із каменю дістати не вийшло. Все ж таки я офісний планктон, а не король. Далі маршрут лежав уздовж кукурудзяних полів, розкішних дач та маленького містечка Oostkamp.

Місто ми проїхали без зупинок. Але все одно воно здалось якимсь благодатним, спокійним. Під час поїздки дуже запам’яталися залізничні переїзди. Шлагбауми закриваються, мабуть, за пів хвилини до поїзда. Потім пролітає з неймовірною швидкістю поїзд та шлагбауми відкриваються. Весь цей процес триває якусь мить. Навколо поїзда прямо чутно, як іде повітряна ударна хвиля.

Другий замок на нас чекав у місті Лоппем і називався “Het Kasteel van Loppem”. Замок був цікавіший за перший, але суть не змінювалася. Озеро тут було явно краще. Вмостилися на лавці та на траві. Під час тривалого відпочинку спостерігали за місцевим рибалкою, який ловив рибу, та потім відпускав. Спортивна риболовля.

Трохи навіть побалакали з чоловіком про країну. Тепер ми вирушили в саме місто, шукаючи маркет. Насамперед потрібно було охолонути, інакше перегрів та тепловий удар був неминучим. Перед маркетом була стоянка для велосипедів. Кожне блокування наших велосипедів ми фотографували. Такими були умови оренди. Мабуть, на випадок, якщо викрадуть. Система антивикрадення на наших велосипедах була серйозна, складалася з кількох рівнів захисту. Маркет для нас був райським куточком. Він складався із двох відділів. У першому було холодно, у другому дуже холодно. За всіма відділами були дегустації товару за принципом самообслуговування. Причому добрими порціями. На дегустації були вина, сир, кава з булочками, йогурти одразу баночками, шоколад та горішки. А на десерт купили собі літр соку та булочки-тортики. Цей маркет був порятунком від далекої дороги і від сильної спеки. Тепер ми знову сповнені сил і готові до дороги назад. Вона до речі не дуже довга, Брюгге недалеко від цього міста. Як же тут ефектно проносяться поїзди через дорогу. І знову розвідний міст.

У центр Брюгге на велосипеді особливо не заїдеш, бо там незручна для велосипеда бруківка. Тому ми припаркували велосипеди і пішли релаксувати парками та прилеглими вулицями. З цього боку міста був широкий канал і величезна галявина з лебедями та качками.

За кількістю пір’я в траві можна зробити висновок, що це постійне місце проживання цих качок. 

Ось на жаль, і настав час залишати романтичну Бельгію. У цій поїздці ми відкрили дві нові країни. І обидві виявилися вдалими.

Парижу ми віддаємо медаль за пригоди та кількість цікавостей, а Бельгії за романтичність.

Ейндховен

До Нідерландів ми доїхали фліксбасом. Що вразило в місті, це велика пам’ятка у вигляді кулі та розбитих кеглів. Але на жаль, на цьому визначні пам’ятки міста й закінчились. Ще ми вичитали, що можна взяти велосипед в оренду і покататися вночі по доріжці, що світиться. Але вичитали це ми вже вранці. Хоч це місто було найнецікавішим у нашому маршруті, але воно залишило незабутні спогади про наш найзатишніший сніданок. У будинку, де ми оселилися, був невеликий внутрішній дворик. Вранці було холодно і лила злива. Але господиня наполягла, що снідати краще у її дворику. Збоку дворика стояв стіл, над ним був дах і висіла люстра, яка насамперед виконувала функцію обігріву.

Тобто рівно наші два місця і стіл знаходилися в куполі тепла та затишку. За нашим умовним куполом лила сильна злива і холод. Сам сніданок складався із дуже цікавих продуктів. Схоже, їх усе поєднувало те, що вони були особливо екологічними. Навіть чай був особливо біологічним. Вся ця атмосферність ммм. Запам’яталася нам назавжди.

Пижовіце

Ми оселилися у черговому готелі біля аеропорту. Час уже був вечірній і їхати до Катовіце вже не мало сенсу. Значить досліджуватимемо локальну місцевість. Погода була просто ідеальна, було не холодно і не спекотно. Західне сонце світило своїми останніми літнім промінням. Навколо нас поля та ліси. Повечеряли ми на 50 злотих від пуза. З’їли дві величезні порції вареників та деруни з гуляшем.

Те, що ми замовили, напевно, на трьох розраховувалося. Єдина розвага в цьому місті – піти подивитися, як злітають літаки. Для цього треба було оминути аеропортову зону. Але в самому несподіваному місці було огороджене будівництво. Ми акуратно перебралися через барикади, обійшли ями і зайняли найвдаліше місце, щоб бачити, як літаки летітимуть на нас. А остання пригода, подарована нам Європою у цій поїздці — як нас вивела охорона з будівництва.

А ні, ще вранці за нами не приїхав трансфер, щоб відвезти в аеропорт. Це була пригода з адреналінчиком) Ось, власне, і все. Це була остання восьма подорож п’ятого сезону. Європа цього сезону показала себе з кращого боку. Спершу італійське озеро Гарда, тепер західна Європа. Загалом тут заслужений залік. Нідерланди, Бельгія та Франція обов’язкові до відвідування!
Цей сезон був, напевно, найцікавішим у нас, за рік ми здійснили 25 перельотів, провели 58 днів закордоном. Квитки на шість із восьми поїздок були куплені перед початком сезону. У результаті цей сезон у нас вийшов спланованим заздалегідь. Навіть раптова зміна роботи не спромоглася зрушити щільний графік поїздок. У результаті під час випробувального терміну треба було домовитися одразу про три подорожі. Причому третя була несподіваною для нас самих. На свій п’ятий рік подорожей ми вдруге скористалися саме гарячим туром. А також ми відкрили для себе щось красивіше за Мальдіви – тайський острів Ко Ліпе.
Будильник, я розплющую очі. Потрібно зрозуміти, що це за готель і де ми. Це наша кімната? Ми, що у Києві? Аааа точно, ми вчора повернулися… Гаразд, треба збиратися на роботу…

Інформація про подорож
Дата подорожі: 23.08.2017 – 31.08.2017
Тривалість: 9 повних днів
Повних днів без дощу: 8
Авіаквитки: WIZZ + WIZZ
Готелі: Booking
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 3/10 (легко)

Частина 1. Польща та Нідерланди
Частина 2. Париж
Частина 3. Бельгія

З Амстердама всі досвідчені мандрівники їдуть до Парижа на швидкісному поїзді, ми додали собі “розваг” і купили квитки на літак. Навіть думки не було, що існує швидкісний і тим паче рентабельний поїзд між Амстердамом та Парижем. За прогнозами в Парижі на нас чекала сильна негода. Але начебто справи покращуються. Коли літак піднявся до свого ешелону, всюди були суцільні хмари. За своїм досвідом скажу, що хмари на такій висоті трохи напружують. Я почав дрімати. Літак трохи колихало середньою турбулентністю. Згодом я прокинувся від зростаючого головного болю. Мене накрив якийсь дикий напад гірської хвороби. Хоча повітря та тиск не відрізняється від звичайного. Але мені цей політ якось не зайшов. Реально росла трохи тривога через хмари, турбулентність і головний біль. І тут щось сталося. Літак дуже сильно потрусило. У салоні пасажири почали кричати. Пару секунд і знову летимо трохи колихаючись. По салоні промайнув істеричний сміх. Стало страшно. Крізь хмари почала проглядатись земля. Ми вже не на максимальній висоті, певно, йдемо на посадку. Але посадки не дали і літак почав стрімкий набір висоти. При цьому роблячи різкі маневри, мабуть, облітаючи грозу. Пілот французькою штовхнув вибачну промову. Потім повторив англійською, але розібрати ми не змогли. Але загалом проскочило, що ми сядемо не в Парижі. Це якийсь суцільний стрес, а не переліт. Якоїсь миті таки почали посадку і навіть у Парижі. Я, напевно, скинув кілька кілограмів поки долетів. Блідий, з головою що розколюється, я вийшов з літака. Качечка з Дашею не скаржилися. Автомат біля автобуса на відріз не хотів продавати квитки потрібного типу. Водій, що приїхав, сказав, що квитки лише через автомат. Я його дуже вмовив пройти зі мною до автомата і показати, що я роблю не так. Водій із радістю вирішив показати мені майстер-клас. Але при цьому висловив мімікою здивовано-обурену реакцію. У результаті водій сам не зміг від автомата добитися квитків. Мімікою висловив сильний сором і сказав, що з радістю мені продасть квитки. Їхати було близько години, це був звичайний автобус із великою кількістю зупинок містом. Багато людей зайшли з валізами, але згодом більшість вийшли. А одна валіза залишилася недоторканою. Причому така ретро-химерна на вигляд. Недаремно в автобус заходив якийсь скромний мужик із димлячою сигаретою. Французи нас кілька разів перепитували чи це не наша валіза. І тут хтось, мабуть, зателефонував до поліції. Водій оголосила в салон, щоб відгукнувся власник валізи. Тиша. Першими з автобуса вискочили найзасмагліші хлопці. Люди почали евакуюватись. Автобус треба терміново залишити. Ситуація прийняла несподіваний поворот. Один француз із фразою: “Я що через цю валізу тепер не поїду” – схопив валізу і жбурнув її з автобуса. Крик і метушня почалися ще голосніше, ніж у літаку годину тому. Також підозріло було, що водій – жінка. Хоча я чітко пам’ятаю, як талони продавав мені чоловік. Хто ж мафія? У той момент, коли валіза приземлилася на підлогу, наймиліший дідусь схопив її за ручку і сказав, що це його. Люди, які не встигли евакуюватися, висловили настільки довгу французьку лайку, що я навіть зрозумів суть. Але лайка до дідуся не дійшла, тому що у нього виявився слабкий слух. До речі, французькою до цього ми знали не багато. Тільки фразу “Пане, я не їв шість днів”. Загалом, столиця Франції нас прийняла досить специфічно. До готелю потрібно було пройти кілька кілометрів. Ми вирішили зрізати, пройшовши через довгу школу з відчиненими воротами. Зі зворотного боку ворота виявилися зачиненими. Таким чином ми собі подвоїли маршрут.
У мене був стереотип, що Ейфелеву вежу буде видно практично звідусіль. Але це виявилося досить рідкісне явище у Парижі. Натомість поряд з готелем між будівлями був великий логотип як “Umbrella corporation” зі знаменитого фільму.
Ще до поїздки готелі Амстердама та Парижа надсилали мені на пошту поради та вітальні листи, чим дуже вразили. Заселилися до класного готелю. Дуже хотілося їсти, у сумці знайшовся плавлений сир із хлібом. Швидко перекусив.

Метро у Парижі складається із трьохсот станцій. І це дуже зручно. Завжди можна дістатися в потрібне місце. Але з чого почати? Очі по карті розбігалися від кількості зірочок. Почнемо із району Маре!

Район Маре

Вийшли неподалік історичного району. Поруч річка та острів з якого відкриється вид на Нотр-Дам де Парі. Собор виявилося не видно, зате я перший вдалині побачив шматочок Ейфелевої вежі. Але на острів ми не дарма пішли. У пекарні ми купили багет-сендвіч та найсмачніший брауні у Галактиці. Це було незабутньо. Люблю гастрономічність у поїздках. Не зрозуміло, навіщо вони винаходили круасани, коли вміють робити настільки смачні брауні. Район Маре спочатку здався звичайнісіньким житловим кварталом. Але заглиблюючись у його вулички починаєш отримувати ті відчуття, завдяки яким людям подобається Париж. Вулички Парижа – це прекрасно.

Нас навіть в асоціацію євреїв хотіли прийняти на одній із вуличок. Наприкінці району нас несподівано зустрів національний центр мистецтва та культури Жоржа Помпіду.

Я був настільки не готовий до такої дивовижної споруди, що навіть вступив у гівно прямо в центрі міста. Центр виглядав настільки незвичайно, наскільки це можна було собі уявити. А екскрементальна ситуація була настільки безглузда, що Даша з мене довго сміялася. Сміялася до тих пір, поки підступний птах не пролетів над Дашею і не врівноважив нашу карму. Тепер ми сміялися обидва. У самому центрі є різні музеї, які ми не планували відвідувати. Але навіть просто зайти до такої будівлі вже радісно.

Нотр Дам де Парі

Наступною точкою маршруту був острів зі знаменитим на весь світ собором. Черга в Нотр-Дам де Парі вражала, зате швидко рухалася. Саме час було зробити сотню фотографій. Насправді сама краса розкривається не з боку фасаду, а із задньої частини собору із затишного тінистого парку. Дуже радіємо, коли бачимо відомі світові пам’ятки. Усередині самого собору дуже вразили вітражні вікна.

На мосту біля собору вуличний музикант грав просто на мітлі різними інструментами. У Парижі тішить те, що все цікаве. Розбирає нетерпіння побачити всі зазначені місця, але їх дуже багато.

Монмартр

Тепер столицю треба подивитися із висоти. Найпростіше це зробити з гори Монмартр. Заглянули на кілька хвилин до латинського кварталу. Оцінили, що завтра йому приділимо більше часу. Виїхали на метро у віддалений район.

Вийшли із метро в іншому кінці міста. Нас оточили прекрасні вулички. Для початку потрібно піднятися на пагорб і відвідати базиліку Сакре-Кер. Своїм розмахом базиліка вражає майже так само, як і Нотр-Дам. Схоже, що коли будували, насамперед акцент робили на розмірах. Тепер, щоб побачити Париж з висоти треба піднятися на одну з веж. Спочатку ти платиш близько 7 євро, а потім тобі дівчина радісно повідомляє, що потрібно пройти 300 сходинок нагору. Я ледве непритомним не впав від перспективи.

Складність ще була в тому, що сходинки гвинтові і починала паморочитися голова під час підйому. Піднялися, як не дивно, досить оперативно. На верхівці Ейфелеву вежу знайшли не відразу. Але коли побачили, радості не було меж. Так класно, що Париж весь такий різний та пам’ятки не монотонні. Спустилися вниз і з гордим виразом обличчя вийшли з вежі. Навколо Монмартру є багато цікавостей. Наприклад, стіна на якій написано “Я тебе люблю” всіма мовами світу.

Місцевість дуже різна по висоті, тому важливо добре продумати маршрут, щоб не довелося постійно підніматися і спускатися з пагорба. Тепер треба б повечеряти. Та оперативно, бо неможливо гаяти час в ресторані, якщо стільки місць не побачені. Рішення не змусило довго чекати. Вулична їжа – це коник міста.

За 3,5 євро я собі купив найдовший хот-дог із сиром, яким повноцінно наївся.

Вуличний лохотрон

Якийсь час ми залипли, спостерігаючи як розводять лохів під час гри у “Наперстки”. Ну там, де треба вгадати під яким стаканчиком м’ячик. Провівши аналіз, ми визначили близько 6 підставних осіб. Кожен мав свою роль. Був підставний лох, який завжди не вгадував, вказуючи на свідомо неправильну склянку. Був чоловік, який завжди вигравав. Був хлопець, який показував лоху як треба грати. Були інші персонажі. Раз на пару хвилин траплявся якийсь справжній лох і шоу починалося. За нашими підрахунками за 10 хвилин команда акторів підняла близько 300 євро. Але таке шоу довго дивитися не рекомендується, оскільки кишенькові злодії можуть обчистити навіть простих спостерігачів.

Мулен Руж

Рішення купівлі квитків по 120 євро ми напевно виношували з тиждень. Так дорого ми ще ніде не платили за шоу. Але я все життя мріяв потрапити сюди. Та й треба скласти свою незалежну думку про кабаре. Ось тільки одна халепа. Всі в смокінгах та дорогих костюмах. А я в шортах. За дрес-кодом не можна. Так, трошки впустили цей момент у плануванні поїздки. Сек’юріті мен радісно запропонував змінити нам час шоу на квитках, щоб ми поїхали в готель за своїм костюмом. Але костюма у мене не те щоб у готелі не було, у мене його навіть у Києві немає. Не купувати ж тепер дорогі штани заради разового відвідування шоу. У голові вже навіть промайнув запит “Окей гугл, де в Парижі секонди?” Я запропонував зайти останнім, щоб не світити свої шорти, але хлопець пояснив, що з боку начальства йде суворий контроль і пропустити нас не може. Його напарник навіть ходив уточнити чи не вийде нам пройти. Отримали негативну відповідь. Але щось було у цій схемі нечисте. Чомусь охоронці точно знали, де саме неподалік продаються дорогі штани. Причому ми були не єдині, кого вони завернули. Гаразд, підемо в касу, щоб нам змінили дату на завтра і щось вигадуватимемо. Поки хлопець у касі шукав нашу бронь, до нас підбіг один з охоронців і радісно повідомив, що дасть мені свої запасні штани))) Галактика врятована! Ще чоловік попросив не забути віддати їх після шоу. Штани були розмірів на 5 більше ніж мені потрібно. Але ремінь творить чудеса. Щоправда, поки одягав штани – загубив квитки. Загалом хотілося на обличчя одягнути просто маску сорому. З дрес-кодом це справді був наш провал, зате пригода норм вийшла) Тепер про саме шоу. Нам воно шалено сподобалося! Я не розумію, чому багато хто його критикує. Ми бачили вже багато світових шоу, і Мулен Руж явно в топових місцях нашого рейтингу. Були такі номери, після яких сидиш за столиком наче зачарований. Хочу звернути увагу, що квитки на пізніше шоу, яке розпочнеться о 23:00 в день шоу, коштували суттєво дешевше за 77 євро. Але тут вже будуть свої нюанси з транспортом та сприйняттям шоу якщо з раннього ранку на ногах. Ніч у Парижі прекрасна, яскрава та весела. Все світиться барвистими кольорами, народ гуляє, радіє. Це прекрасно. Тепер треба виспатися та продовжити маршрут. Смішно, що за перший день до Ейфелевої вежі навіть не наблизилися. Заряджені позитивом ми солоденько заснули. Щоправда, там ще був нюанс із карткою від номера. Але ми в нього зрештою потрапили.

Люксембурзький палац

З самого ранку стояв настільки густий туман, що творіння Ейфеля ми не побачили б як не намагалися. Тому ми почали з чудового саду при Люксембурзькому палаці. Сад був грандіозний. Клумби з квітами наче опрацьовані цілим відділом дизайнерів.

Усамітнений куточок з озерцем настільки зачаровує, що весь світ перестає довкола існувати. Парк чудовий. Після парку ми вирушили до латинського кварталу.

Латинський квартал

Вчора ми його трохи змогли побачити. Тепер часу було достатньо, щоб досліджувати всі його вулички та красоти. За шармом я вважаю, що саме цей квартал є серцем Парижа. Він настільки затишний, що деякі вулички ми тричі проходили із задоволенням. Тепер настав час подумати про високе. Ми попрямували до найзнаменитіших районів міста.

Лувр

Я вже підготував камеру для зйомок справжньої європейської черги. Але ось сюрприз. Черги немає. Біля входу взагалі нікого немає. Рідкісні туристи підходять і заходять. Сам Лувр забирає чимало часу, до дводенного маршруту ми його не включали. У Дашиної мами досі шок, що ми були в Парижі і не пішли до найзнаменитішого музею світу. Але ми обов’язково його відвідаємо наступного разу. Далі розташовувалися помпезного розміру площі та парки. Поціновувачам архітектури тут буде особливо цікаво. Але оскільки ми більше за природній красі, то пішли відлежуватись у парку. У парках дуже зручно. Замість лавочок сотні стільців. Завжди собі можна зловити тінисте місце.

Але знов-таки, якби весь Париж виглядав як центр, то нам би не сподобався. Але ті вулички та цікавості у віддалених районах – надають Парижу справжній шарм. Тріумфальна арка виявилася набагато меншою, ніж ми собі уявляли. Але згодом ми знайшли ще одну. Розміри другої були якраз. Але коли надвечір ми натрапили ще й на третю арку, я зрозумів, що про Париж знаю далеко не все.

Між арками довгі та нудні Єлисейські поля. За фактом, це дуже довга вулиця з дорогими туалетами. Але тут на нас чекало щось незвичайне. Це був пафосний магазин одягу Луї Віттон. Пафос вимірювався у кількості нулів на цінниках.

Сумочка за 7100 євро або шуба за 18000. Ми ж із Дашею грали у гру “Вгадай який з ременів найдорожчий”. Деяким відвідувачам ще наливали шампанське, але не нам. Схоже, треба було мінімум сумку для цього купити) Загалом магазин дуже порадував. Поруч була виставка машин Феррарі. Наскільки я зрозумів це виставка прототипів майбутніх моделей. Тепер можна рухатися до самого інтригуючого – Ейфелевої вежі. Потрібно було оновити запас води. На одній із вуличок якраз був маркет. На око потрапила вода Перієр і Евіан. Вода була з однаковою ціною, як і вся інша. В Україні ж ця вода вважається елітною. Принаймні за ціною. Довелося купити одразу дві пляшки. У нас була інтригуюча дегустація води прямо на тлі вежі. Але дві великі пляшки тягнути було б не зручно. Довелося перієром ще й руки помити та вмитися. Ці дорогі французькі бульбашки ніжно огортали моє українське личко.

Ейфелева вежа

Я не знаю, як вони це зробили, але вежа справді вражає. Дивитись на неї радісно. Та й відчуття, що самостійно з Києва сюди дісталися! На вежу ми підніматись не планували. Але коли вже дісталися начебто можна й піднятися. Але не все так просто. Навіть на піший підйом велика черга. При тому, що на другому поверсі буде ще одна черга. Так тому й бути. У 2011-му вийшов один із моїх улюблених треків гурту MRF “Наречені на Ейфелевій вежі”. Я шість років собі уявляв, як стоятиму з Дашею на вежі і слухатиму цей трек. Вийшло приблизно так, тільки рівно “під”, а не “на”. До речі пишу цю частину оповідання під цей трек) Пішли до Макдака поїсти. У Макдональдсі отримали акційний келих за замовлення меню. Тепер ми маємо щось на згадку про Париж. Тепер важливо цей сувенір не розбити. Можна буде просто загорнути в той рушник, що нам довелося купити у готелі в Амстердамі. Втома накривала сильно. Але попереду в нас була ще дуже насичена програма.

Район Дефанс

Спочатку ми їхали наземною гілкою метро прямо поряд з Ейфелевою вежею. Мені здається, до планування маршруту обов’язково потрібно включати цей проїзд. Прямо як екскурсія виходить. Незабаром ми доїхали на околицю міста у відносно новий район. Це був неначе шматок Сінгапуру чи Гонконгу на околиці Парижа. Висотки немов змагалися між собою своєю незвичністю та красою. Уздовж висоток довгий піший променад із басейнами, фонтанами та рослинами.

Тут є все, що потрібно для затишної прогулянки. На сходах тріумфальної арки можна досить романтично посидіти, спостерігаючи за підсвіткою, що включаються. Таким Париж не уявляв навіть. Це руйнація стереотипів. Тут у нього зовсім інший вигляд. Немов злітали в далеку Азію.

Причому розміри району вражаючі. Прогулянка променадом в обидві сторони займе не менш як годину. Район Дефанс ще більше поповнив скриньку вражень про Париж. Весь променад знаходиться на висоті. Часом можна знаходити його краї та милуватися краєвидами внизу.

В основному це шосе, але рослини, що обплітають стіну, зачаровують. І нарешті засвітилося головне підсвічування на далекій Ейфелевій вежі.

Підйом

Радісно проїхалися на метро вздовж вежі. Тепер за планом була остання точка маршруту – повалятися на Марсовому полі, милуючись красою творіння Ейфеля. Але, як на зло, черга на піший підйом була відсутня. Хоч сили нас покинули ще години 3 тому, побачивши нічну Ейфелеву вежу енергія з’явилася немов із повітря. Пішки можна піднятися лише до другого із трьох рівнів. Коштує таке задоволення по 7 євро. Але на вежу не можна зі склом. А у нас якраз акційний келих. Тепер вибір став ребром. Пам’ятний сувенір чи враження. Перемогло друге. Але келих я придумав, куди можна заховати, щоб не знайшли. Поки ховав келих, то в моєму сховку хтось уже теж сховав келих. А взагалі, у мене була надія, що там виявиться заповітна пляшка з грошима з Орла і Решки.
Набралися сил і нагору! Два прольоти ми прогнали по 5 хвилин кожний. Оперативно! Тепер можна послухати один з улюблених треків уже на самій вежі) Романтика! Я інстинктивно став на коліно, зняв з пальця обручку і сказав дружині: “Виходь за мене”. Даша взяла обручку, і вона вислизнула з рук. Це була якась уповільнена зйомка, серце ледь не вискочило з грудей, в голові пульсувало від нервів.

Кільце впало до ніг, відскочило і почало відбиватися від усіх виступів навколо ніг. Траєкторія вказувала прямо в наскрізну щілину. В останній момент обручка впала саме туди. Якусь мить я відчував, як проступає сивина. Але диво. Там виявилося заварено і обручка вилетіла назад. Ця історія обручки зі щасливим кінцем. Цікаво скільки тут було невдалих історій з кільцями, що впали. Зблідлі від жаху, ми спустилися з вежі. По дорозі додому чули, як дівчина напідпитку обурено цитувала свою подругу і говорила: “Як можна проміняти ці вулички Парижа на Балі!”. Ми на Балі поки що не були. Але мені здається, що розумію її подругу. Все ж таки Балі — це Азія, але Париж насправді показав високий рівень цікавого міста для подорожей. По пригодам, як для міста Європи, Париж отримує тверду п’ятірку! Ми були майже два дні у Парижі. І хочу наголосити, що цього вкрай недостатньо. Для того, щоб все відвідати необхідно мінімум ще три. Діснейленд, Версаль, Лувр, чекайте ми ще обов’язково повернемося. Тепер смішно згадувати, як за планування Парижу спочатку хотіли лише добу виділити.

Дорога до Бельгії та останні пригоди в Парижі

Ранок був дощовий. Чекаючи наш автобус, я дивився як ллє з даху дощ. Поруч стояв француз та жінка з оркостану. Жінка сказала французові: “Ка-фе” дідусь здивовано промовчав. Жінка не відступала: ”К-а-ф-е!”. Француз, зібравшись силами, відповів: ”No cafe”. Далі діалог перейшов на складнішу фразу. “Г-д-е ка-фе?”. Дідусь холоднокровно мовчить. “А г-д-е?”, “А г-д-е?”. Вдруге жінка ще повільніше повторила. Але так і лишилася без кафе. Завжди забавляло як люди москальською іноземцям по складах кажуть, щоб ті більше зрозуміли.

Приїхав двоповерховий автобус Flixbus. Завантажилися на vip місцях другого поверху прямо над водієм. Поки спали, мобілка злетіла з зарядки і впала на перший поверх. Коли ми це виявили, жодної мобілки на першому поверсі вже не було. Водій порадив краще її шукати. Коли двадцятихвилинні пошуки закінчилися невдачею, водій сказав, що, мабуть, з пасажирів хтось вкрав. Тут і почалося найцікавіше. Один із пасажирів підійшов до мене і жестами французькою пояснив, як він бачив, що водій забрав телефон собі. Поворот був несподіваним. Ми почали водія разом з пасажиром пресувати. Причому пасажир його одразу рідною мовою обробив. Якоїсь миті водій здався і віддав телефон. Наче він подумав, що ми якийсь інший телефон шукаємо, а не той, що він знайшов і вимкнув одразу. Щиро кажучи, від компанії Flixbus такого не очікував. До того ж ціна тому телефону була вже близько 10 євро, напевно. В техпідтримку описав ситуацію і зажадав, щоб вони переглянули записи з камер. Але поки виразної відповіді не отримав. Мабуть, водій просто хотів, щоб ми щось залишили у Франції і обов’язково ще повернулися. Але думаю ми і так повернемося в цю затишну країну.

Продовження у Бельгії!

Частина 1. Польща та Нідерланди
Частина 2. Париж
Частина 3. Бельгія

На подвір’ї далекий 2007 рік. Кудлатому підлітку дівчина Альона привозить гумову качечку з Бельгії. Качечка починає свої подорожі підкорюючи міста України. Якось, качечка була така відважна, що навіть на Говерлу піднялася. Колекція качечок почала зростати. Тільки на стелі їх було 136 люмінесцентних, але перша завжди займала почесне місце в колекції. З того часу минуло вже близько десяти років. Тепер ми просто не могли не взяти її на батьківщину. Отже, починаємо нашу дев’ятиденну заплутану подорож.

На Київ стрімко насувалися холоди та негода, та ще й чотири вихідні дні поспіль. Загалом все вказувало на те, що настав час у дорогу. Ще й акційні квитки підходили під дати. У Жулянах на нас чекала вражаюча черга на стійку реєстрації, але на щастя разом зі скасуванням візового режиму скасували і віза-чек. Тепер з ручною поклажею і біометрією можна прямо йти на контрольні пункти. Зате на рентгені нам влаштували огляд на повну.
Сіли в наш улюблений візейрівський літачок і в дорогу! Каченя перенесло переліт спокійно. Ми ж насолоджувалися останньою нагодою попити відносно дешевого чаю перед дорогими країнами.

Перша зупинка була у Польщі. На кордоні щось пішло не за планом і нам з подивом заявили, що у нас угорська віза. Я уточнив, що ще біометричний паспорт. У відповідь отримав “Not valid!”. Це що ще за нот валід? За якими це правилами? У нас все чесніше нікуди. Чому не можна, офіцер пояснити нам не змогла. Далі поцікавилася метою, я гордо заявив “Транзит!” і навіть квитки з готелями є. Дівчина мовчки поставила штамп в’їзду і пропустила нас. Що це було, схоже, залишиться загадкою. Готель ми собі винайняли прямо біля аеропорту, щоб з ранку можна було максимально довго поспати і полетіти далі. Доброзичлива господиня чистою польською розповідала нам корисну інформацію. Польський найкраще розуміє Даша. Але я настільки активно кивав головою і говорив: “Так”, що наприкінці жінка порадила Даші менше спілкуватися з водіями, щоб ті ціну не накрутили як на туристці, адже Ваш чоловік чудово володіє польською.

Краків

У майже рідний Краків поїхали через Катовіце. Так значно дешевше, хоча і довше. Але поспішати нам було нікуди. Ми запланували візит до друзів на околиці міста. Там на нас чекали шикарні поля та ліси. Не розумію, як Кракову вдається бути таким улюбленим.

Увечері ми поблукали старим містом, подивилися, як дракон вивергає полум’я і звичайно ж повечеряли в барі Млєчному.

Начебто за день нічого такого не зробили, але місто, як і минулого разу залишило тепло в пам’яті.

Зате вечірнє добирання до готелю залишило цілу низку спогадів про холод. Температура стрімко падала, градусів до 12 – 14 і розпочалася справжня холоднеча. Тривале добирання до аеропортового готелю супроводжувалося думкою “Скоріше б під ковдру”. Пам’ятаю той солодкий момент, коли ми нарешті залізли під ковдру.

Амстердам

З самого ранку ми прилетіли до нідерландського міста Ейндховен. Одразу біля аеропорту ми сіли в автобус та поїхали в Амстердам. Про те який Амстердам класний я вже описував рік тому. Але тоді у нас було близько 7 години тільки. Тепер ми зможемо подивитися його не лише вдень, а й уночі. Я б ще раз з радістю описав красу його каналів і фасади будиночків, від яких не відвести очей, але повторюватися не буду.

В Амстердамі на нас чекала осінь. Дерева начебто були зеленими, але повітря було тепло-осіннє. Наш готель був далеко від центру. Треба було розібратися, як до нього потрапити. Варто мені було підключитися до місцевого вай фаю як сталося непередбачене — на планшеті зламалася операційна система. Почалися ланцюгові перезавантаження. Це явно було пов’язано з вай фаєм. Але зараз його неможливо було вимкнути. Мережа наче жива вчепилася в наш планшет. На початку поїздки це нам зовсім не потрібно. Планшет з великими труднощами вдалося вивести на відносно стабільну роботу. Але перезавантаження тепер переслідували нашу подорож.

До готелю ми змогли доїхати автобусом, усередині якого можна було розплатитися карткою. Потім ми купили собі добовий проїзний та взагалі все стало легко. Готель був дуже дивним. Начебто все добре, але рушник треба купувати, і він твій навіки. Рушника нам ще не вистачало в ручній поклажі. Постільну білизну чомусь теж треба було самому заправляти. А один із вимикачів світла був приблизно на висоті 2,5 метра від підлоги. Мене це взагалі ввело у ступор. Але потім Даша придумала, що там стояло раніше двоповерхове ліжко. Загалом готель хороший, але з ним явно щось було не так.

Почали ми наш день із музею NEMO. Це звичайно звучить дивно, оскільки музеями ми зазвичай не цікавимося, але цей пропустити було складно. Музей являв собою гігантський корабель. Платний музей розташований усередині корабля і, за словами наших друзів, був не надто цікавим. А зверху можна погуляти безкоштовно. Ось там ми й гуляли. З літньою спекою нам допомагали боротися різні фонтанчики та генератори веселки. Ніжки було радісно помочити. Ще неподалік музею ми натрапили на дуже затишний нідерландський дворик. У тому дворику взагалі хотілося залишатися вічно. Невисокі будинки оточують широке відгалуження каналу і стіна з аркою, яка була увита живою в’юнкою рослиною.

Першу половину дня сонце світило крізь серпанок. Відчувалася атмосфера глибокої осені та легкої меланхолії. Якоїсь миті пронісся сильний і швидкий дощ, додаючи свіжості внутрішньому умиротворенню. Щиро кажучи, навіть хотілося трохи спати. Але варто було дістатися одного зі знаменитих амстердамських парків — меланхолія розвіялася.

Птахи, туристи, місцеві люди з собаками, всі затишно розташувалися на безкраїх галявинах. Минулого разу ми були в іншому парку, і він нам сподобався не менше. Схоже ця країна розуміється на міських зонах відпочинку. Парком можна блукати і блукати. Уздовж парку було збудовано мікрорайон, що складається з тематичних пабів та магазинчиків.
Тепер ми попрямували назад у центр. Незабаром ми побачили справжнісіньку європейську чергу. Черга була дуже довгою та звивистою. Я одразу подумав, що це та знаменита черга, що тягнеться до паризького Лувру. Швидким кроком у мене пішло більше хвилини, щоб дійти до кінця черги. Ця черга була до будинку Ганни Франк. Але, на щастя, нам далі у центр. Там вуличний актор уже давав свій виступ. Нам дуже подобаються такі активності. Я помітив, що вони проводяться на центральних площах головних міст приблизно о 20.00.

Сьогодні вранці був невдалий досвід зі сніданком. У принципі, у вегетаріанському кафе було смачно, але чек на 30 євро це рекорд!

З вечерями ми вчинили обережніше, я замовив собі меню в Бургер Кінгу, а Даша собі взяла велику тарілку салату в одному з маркетів. За ціною більш ніж удвічі вийшло демократичніше. Але взагалі я помітив, що в Нідерландах постійно занижене почуття голоду через рясні дегустації в сирних магазинах. Головне уважно читати таблички, бо схопиш старий козячий сир і день зіпсований. Принаймні у мене був зіпсований. Вийшли з фастфуду, на вулиці вже темніє. Коли в Амстердамі темніє — дорога одна — на вулицю червоних ліхтарів. Минулого разу через рейс ми не змогли дочекатися ліхтарів. А тепер гуляй скільки влізе. Дівчата в червоних вітринах наче рибалки на риболовлі. А ось і рибка! Один із хлопців з радістю зайшов до однієї з дверей, і вони з дівчиною зникли. З інших дверей уже виходив задоволений відвідувач, якого чекала компанія друзів. За одним із вікон диктори мовили Ред Лайтс радіо. Тепер треба було переступити невеликий моральний бар’єр.

Червоний будинок

В Амстердамі є одне доволі пікантне шоу Casa Rosso. Квитки на шоу коштують по 45 євро з особи без напоїв. Тут ще й питання ціни трохи кусається. Іншими словами, ти маєш бути точно впевнений у тому, чого ти очікуєш від цього шоу, щоб бути готовим вкласти за двох майже сотню євро. Зваживши всі за та проти, ми попрямували до каси. Я англійською уточнив що саме це за шоу, щоб точно визначити чи правильно ми все розуміємо. Хлопець запитав у відповідь, а що саме ми очікуємо там побачити, мабуть, щоби не травмувати випадкових цікавих туристів. Я, щиро кажучи, трохи не очікував такого питання, але сказав коротко “Hmm… mm.. sex show?”.

Хлопець зрозумів, що ми звернулися за адресою і коротко перерахував, що саме і в яких варіаціях на нас чекає на цьому шоу. “Aha, well… two tickets please!”. На картці спрацювали ліміти. Банк наче намагався врятувати нашу психіку. Але готівка була під рукою) Разом із квитками Даші вручили тематичний льодяник, який можна посмоктати під час шоу. Пам’ятна фотка на тлі фірмового рожевого слоника із піднятим хоботом і вперед! Пройшовши контроль, ми опинилися всередині театральної будівлі. Шоу йде в режимі нон стоп з 19:00 та опівночі. Даша вирішила сходити в туалет, але звідти назустріч йшов настільки великий хлопець із нескінченно темною засмагою, що одній йти стало страшнувато. І ось ми заходимо до зали… колишніми ми вже ніколи не будемо… все що, того вечора було на вулиці червоних ліхтарів назавжди там і залишиться.

Через півтори години переповнені емоціями, що вдосталь насміялися, на повному позитиві ми вийшли. Хоча в інтернеті багато критики у бік цього шоу, ми вважаємо, що його треба відвідати обов’язково. Потім можемо разом обговорити найкращі моменти) Це шоу ще задало якусь атмосферність нічному Амстердаму. Поблукавши трохи центральними вуличками, ми вирушили спатки.

Зансе-Сханс

Всього за 15 хвилин їзди поїздом можна дістатися до дуже тематичного міста Зансе-Сханс. Єдина складність — це купівля квитків та їхня валідація на станціях. Купити квитки треба вибравши якусь станцію з різною назвою. Результат сканування квитків висвічується нідерландською мовою і відразу незрозуміло, що саме сталося. Якщо пікнути ще раз на тому ж стовпчику, він скаже щось явно попереджувальне. А якщо на іншому, то квиток просто погаситься як використаний. Але це, наскільки ми змогли зрозуміти.

У нас квиток був раундтриповий і це дуже ускладнювало поняття того, як саме і де його треба пікнути. Загалом добре, що на контроль не напоролися. Але у будь-якому разі у нас були чесно куплені квитки. Дорогою від станції до музейної частини міста дуже пахло шоколадом від місцевого шоколадного заводу. А ось і наш перший розвідний міст на маршруті, та ще й у розведеному стані.

Ну, весело ж! Вхід на територію музею просто неба безкоштовний. Але можна купити за 15 євро якийсь квиток, який ми так до кінця і не з’ясували, де має знадобитися. Усі майстерні та тематичні будиночки також з безкоштовним входом. Тут тобі показують, як роблять дерев’яні черевики, там навчають як правильно готувати сир і таке інше. Навіть просто поблукати сільськими вуличками дуже радісно.

Години три тут скоротати взагалі як нічого робити. Одна з розваг цього музею піднятися на працюючий млин, таке задоволення коштує по 4 євро. Можна подивитися, як усередині млина працюють усі механізми. І навіть вийти на балкон. В околицях села є стежки здоров’я — довгі піші маршрути крізь зелені та густі очеретяні гаї. Часу гуляти стежками не мали, але хвилин 20 схоже було якраз.

Волендам

Тепер ми вирушили прямим автобусом у рибальське містечко Волендам. Водій автобуса видав, мабуть, найкрасивіші квитки, які нам траплялися. Їхали ми близько 40 хвилин через зелені поля. Оскільки зворотний квиток на поїзд у нас був із Зансе-Сханса, то треба було на автобусі ще повернутися туди. Останній автобус буде о 17:00, це трохи більше ніж за годину. Але години саме з головою вистачить, щоб вивчити рибальсько-туристичне село. Хоча якщо час дозволяє, то ще набережною можна сходити в Едам. На жаль цьому місту дісталося не найкрасивішого кольору море. Але все досить тематичне – кораблики, будиночки та кафешки. У цьому місті на кожному розі продавалися міні-млинці.

Мабуть, місцева кухня, отже, треба скуштувати. Звичайно не верх насолоди, але смачно) Головне, що тут треба спробувати це бутерброди з оселедцем. Час на зворотний автобус вже зовсім підтискав, але не спробувати тут оселедця означало, що треба буде ще раз їхати) У результаті з бутербродом в руках ми мчали у бік зупинки. Встигли. Тепер можна насолоджуючись видами з вікна і ласувати бутербродом.

До речі оселедець дійсно на смак був особливим. Ми знову у Заансі. Тепер людей практично немає. Останні групи туристів від’їжджають і музей починає пустіти.

Ми пішли гуляти вулицями, що розташовані з житлового боку міста. Там людей взагалі не було. Мов час зупинився. На вулицях тиша та нікого немає. Все місто тільки наше. Причому не просто місто, а дуже красиве, затишне, доглянуте місто, все у квітах. Втім, схоже, у Нідерландах немає дефіциту на гарні міста.

І знову Амстердам

Планшет показав, що в Амстердамі є метро. Це було трохи дивно, бо в місті дуже багато каналів. Оскільки у нас був проїзний ми вирішили подивитися якийсь віддалений район міста. Район вибрали навмання і спустилися до підземки. На наш подив там дійсно було метро. До того ж із чималою кількістю станцій. Хочу сказати, Амстердам схоже прекрасний у всіх районах. Це був район із парком Sarphatipark. Нагулявшись вулицями, ми пішли до парку. Час уже був вечірній і треба було щось вирішувати з вечерею. На щастя недалеко від парку був маркет, в якому продавалися готові салати. Це реально порятунок — не дорого, а також не довелося витрачати багато часу на очікування вечері. Жаль у маркеті не виявилося мікрохвильової печі. Але мені пояснили, що ця велика миска макарони з овочами вважається салатом і гріти його не потрібно. Повернулися до парку з провізією, вибрали затишну лавочку та розпочали вечірню трапезу. Було смачно😊

На порожньому столі сумно дивився нічийний кавун. Найцікавіше, що ще пів години тому, коли ми вперше зайшли до парку, кавунів було два. Мабуть, одному з них стало нудно, і він покотився додому. На вечірнє місто опустилися холоди, все вказувало на те, що треба їхати та відпочивати перед завтрашньою Францією. Залишати Нідерланди зовсім не хотілося, тут добре. Та й завжди ознакою гарного міста чи країни є страх “А що як далі буде не так прикольно”.

Це цікаве відчуття, воно у нас з’являється у найкращих поїздках. На пересадочній трамвайній станції чергові вуличні артисти показували шоу. Це була площа Рембрандта. Люди гуляли, раділи та відпочивали на освітлюваних нічних галявинах. На площі був розташований центральний офіс букінгу. Було радісно побачити своє потенційно майбутнє місце роботи. Підбивши підсумки — Нідерланди це прекрасна, красива і дуже чиста країна зі своєю родзинкою.

Тут є і атмосфера і щось таке, чого ми ще не бачили в інших містах, ідеальне поєднання каналів та великого міста, нескінченно смачні сири та позитивні туристи. Безліч напрямків на всі боки, куди можна поїхати погуляти і звичайно ж вулиця червоних ліхтарів, що щодня зберігає в собі дедалі більше секретів туристів, що приїжджають. Нідерланди, ще обов’язково побачимось!

Продовження у Парижі

Початок оповідання тут.

Ось ми й дісталися Риму! Скільки років я хотів потрапити сюди! Скільки було спроб, і ми тут! Шкода правда, що зараз уже ніч і ллє злива, але завтра ми одягнемо свої водолазні костюми та почнемо відкривати це місто! Нам дуже пощастило, що у мами з татом залишилося два квитки на транспорт, якими ми успішно скористалися, перескочивши з фліксбасу на міський автобус. Поки ми йшли до готелю, у нас було перше знайомство з містом. Правду кажучи, з околицею міста, проте якусь розвалену стару стіну вже побачили. Ранок! За вікном щось середнє між сонячно і зараз розпочнеться всесвітній потоп. Терміново поїхали до центру. Як ми з’ясували пізніше, погода нам просто вирішила дати шанс дістатися сухими до Ватикану. Поки ми їхали до метро всіх заливало дощем. Коли ми вийшли з метро, ​​дощу не було.

Ватикан

Вид с купола

Дійшли до Ватикану, вже зраділи, що відкрили нову країну, але тут нам розповіли, що це не Ватикан( Гаразд, ходімо в інший Ватикан! Як тільки дісталися до справжнього – почався обіцяний дощ, та й нехай – у нас тепер довга програма під накриттям. Почали ми з підняття на купол.

Тарифу було два – з ліфтом і без. Ліфт правда проїжджає лише частину маршруту. Ми вирішили скоротити підйом. І буквально одразу опинилися під куполом собору Святого Петра. Розміри та краса справді вражають, прямо дуже вражають. Чесно кажучи, навіть у голові не вкладається скільки тут виконано колосальної роботи! А ще дехто не вірить, що люди змогли побудувати піраміди. Та ви відвідайте спочатку Ватикан!

Але це був тільки початок підйому як виявилося. Потім тут було стільки сходинок, що в голові не вкладалося, як взагалі стільки сходинок змогли побудувати. Коли вже здавалося, що далі нікуди, виявлялося, що це лише половина маршруту. Коли ми нарешті добралися до верху, там виявилася ще купа сходів. Я боявся, що на вершині, коли ми вийдемо буде космос і не буде чим дихати. Але нагорі був не космос, тут заливало зливою так, що важко було йти. На щастя, у нас було достатньо часу, щоб дочекатися хорошої погоди, у нас в запасі було ще приблизно 85 годин. Так що ми переводячи дух просто почекали поки злива закінчиться. Не могла ж вода таким потоком литися безкінечно. Тепер у нас справді відкрилася крута панорама.

Даша навіть першою побачила вдалині Колізей. Але це не точно, оскільки контури були не зовсім ясні. Зверху відкривалися дійсно вартуючи види всього цього підйому. Тепер підемо до самого собору. Як я писав раніше, в соборах італійці розуміються. Тепер потрібно проскочити між дощами до Макдноальдса на швидкий перекус і назад зануритися у Ватикан.

З Макдональдсами у них тут досить дивно. Якщо ти бачиш вказівник зі стрілочкою, що вказує на напрямок до Макдональдса, то сам ресторан може опинитися на відстані що може бути хоч в іншому місті. Найчастіше стрілочка вестиме до іншої стрілочки, а та ще до однієї і так може бути до нескінченності. І в прямому значенні майже по колу. Поки ми їли, місто знову накрило зливою. Потрібно буде проскочити між дощами як поїмо. Поки йде дощ, розповім про масочний режим в Італії. На нашому досвіді це виявилася нація що найбільш дотримується карантинних заходів. У приміщеннях, транспорті та музеях всі ходять у правильно одягнених масках. У поїзді навіть пасажир, сидячий в іншій частині вагона, може оглянути чи всі туристи одягли правильно маску і зробити зауваження, якщо маска раптом не покриває ніс. Для переміщення Італією потрібен грінпас. Тобто це програма з плеймаркету, куди можна завантажити QR коди, які скрізь скануватимуть. Якщо за правилами вакцинації все дотримано, то грінпас буде зеленим, якщо не підходить вакцина або кількість доз — червоним. З червоним грінпас тут взагалі нічого не вийде відвідати і можна пролетіти з готелем. Додаток для верифікації грінпас називається VerificaC19. А додаток для зберігання кодів – Green Pass Italia. Тож ми ще з Києва були спокійні, що у нас зелені грінпаси. В одній програмі можна завантажити коди на всіх мандрівників. Пам’ятаю колись сміялися з теорій змови про штрихкоди на лобі, а я зараз всерйоз задумався наскільки було б простіше якби QR код був-таки набитий на лобі. Не треба було б щоразу діставати додаток із грінпасом, а автоматичні сканери могли б у всіх його зчитувати прямо з чола. Жаль тільки, це якось некрасиво виглядало б. Хоча пам’ятаю півтора роки тому люди у масках мені теж виглядали дуже незвично. До речі, цікавий факт, що у снах мені досі сняться люди без масок, а той факт, що в мене зламані руки часто сниться. Тобто уві сні я усвідомлюю, що руки зламані та рухи потрібно робити акуратно. На момент написання оповідання у мене вже залишилося лише два з чотирьох переломів, що дуже тішить.

Але повернемося до Риму, якраз дощ за вікном затих. До музеїв Ватикану потрібно було йти хвилин 15, на жаль, вікно без опадів виявилося довжиною у 5 хвилин. Добре хоч дощ не холодний з неба ллє. Під час наступного віконця ми добігли до музейного комплексу. Тут у музеях своя фішка, якщо на вулицях були нескінченні стрілочки, що вказували на Макдональдс, то чомусь така ж історія з Сикстинською капелою. Яка за фактом виявиться в самому кінці. Тобто від першої стрілочки до самої Сикстинської капели близько трьох годин.

Музейний комплекс особливо описувати не буду, просто скажу, що нам ДУЖЕ сподобалося і при відвідуванні Риму, на Ватикан потрібно обов’язково закласти хоча б пів дня. А нам так взагалі з такою погодою поспішати не було куди. Залів дуже багато, різних тематик і навіть є виходи до саду. В цілому по Італії ми помітили що вони, схоже, свого часу дуже “допомогли” Єгипту. Оскільки в Римі багато єгипетських обелісків, а у музеї цілі зали, присвячені єгипетській тематиці. Класно, що така подорож виходить різноманітна. Ще вчора ми досліджували природу, тепер такі знамениті рукотворні шедеври.

Рим

Одна з відмінностей римського регіону від неапольського — тут нажаль немає такого повального стрітфуду. Рівень піци у крові значно впав, ми вже були майже добу без піци. Вона тут просто на вулицях не продається, чи нам так не щастило всі три дні. Хоча стрітфуд дуже важливий у подорожах, це банальна економія часу вдень. Зате ось хто себе дійсно відчував вільно у плані їжі, це римські чайки. Вони тут буквально найкращі друзі людей. Коли ти підходиш до чергового оглядового балкончика десь у місті, на перилах неодмінно на тебе чекатиме з гордим виглядом чайка.

Як нам і казала кума, у Римі куди не підеш скрізь щось цікаве. Цього вечора у нас виявився основний акцент на фонтанах та Пантеоні – чудовому храмі з дірою у куполі, там просто відкрите небо було. За описами, за рахунок потоків висхідного повітря до храму дощ не потрапляє. Але схоже сьогоднішній дощ був винятком або працівники просто підлогу у центрі вирішили намити. На сьогоднішній вечір у нас було заплановано особливу активність – пошуки пляшки зі ста гривнями, яку тиждень тому тут сховали мої батьки. У нас була фотографія тата з пляшкою біля дорожнього знака та мітка на карті. На цей раз це виявився Hard Rock ресторан.

Хоча Даша мала значну перевагу у вигляді цілих рук, але пляшку вона знайшла за допомогою ніг! Ні, це не особлива солідарність, просто густа трава була дуже мокра після дощу, і ми почали намацувати ногами зверху. Ось так у траві може пролежати тиждень пляшка з грошима і ніхто навіть про це не дізнається. Це була друга знайдена нами пляшка після Каппадокії. Було радісно.

Чомусь пошук ресторану для вечері виявився теж не найтривіальнішим завданням, хоча, здавалося б, тут стільки ресторанів. Але якось у Римі дивно розташована інфраструктура. Якщо ти пішов з вулиці, де була явна концентрація ресторанів, то потім ти можеш пів години блукати шукати і нічого не знайдеш. У результаті ми вечеряли у ліванському ресторані. Саме пересиділи черговий дощ. Зате можна сказати останній у цій подорожі. Тепер на нас чекав цілий сонячний день! Потрібно було з нього, як завжди, вичавити по максимуму! Тож почнемо його прямо з Колізею!

Так згоден, я теж спочатку думав, що він кругліший і біля нього має бути купа народу. Але ні, стоїть весь такий самотній, для входу правда, потрібно на сайті отримати безкоштовний квиток на якусь виставку. Причому охорона попереджає, що зараз під час ковіда не можна ходити навкруги, а треба йти тільки всередину. Це було дивно, тому що через ковід зазвичай можуть усередину не пустити, а не навпаки. Загалом гарний Колізей! Тепер можна подивитися ще й другий… Так, як не дивно, в Римі офіційно два Колізеї – круглий та квадратний.

Зате навколо круглого народу було не те щоб багато, сюди схоже з’їхалися туристи з усієї Італії. Мабуть, тому в Позитано взагалі майже не було людей, всі приїхали сюди. Усередину ми не стали заходити, оскільки відвідали вже досить велику кількість подібних амфітеатрів, включаючи третій за величиною в Ель-Джемі у Тунісі. Проте я його для галочки доторкнувся. Потім ми багато блукали прилеглими пам’ятками радіючи сонячному світлу. Хочу сказати, що мені Рим зайшов настільки, що у моєму рейтингу посунув Париж на третє місце серед великих європейських міст.

А от порівняно з Барселоною точно важко сказати хто на першому місці, можливо, і обидва. А Париж тоді так і залишу на другому. У Даші Рим таки потрапив на третє місце після Барселони та Парижа. Але це так, порівняння чисто за знаменитими європейськими мегаполісами. Якщо брати в порівняння всі міста Європи, то в лідерах буде французький Ансі, потім швидше за все норвезький Флом і т. д., тому що ми все ж таки більше любимо маленькі затишні містечка, а ще краще з неймовірною природою.

Тож ми весь день тинялися і раділи Риму, потім проводжали вечірнє сонце на пагорбі. А ввечері була чергова смачна піца у затишному ресторанчику. Хоч про Рим я розповів небагато, бо блукання містом описувати не цікаво, але там справді було душевно. О! Важлива порада, при плануванні маршруту прокладайте його так, щоб на Іспанській драбині опинитися зверху, а не знизу)))

Цього року Рим був неймовірно популярним серед туристів, наші знайомі почали одні за іншими викладати фотографії ще за кілька тижнів до нашого прильоту, потім продовжували викладати під час нашої подорожі. Тут можна було зустрітися з тим, з ким роками не бачився у Києві. Та й ціни на цей напрямок були неймовірно дешевими. На жаль, за кілька тижнів після нашого повернення додому Італія знову закриє кордони для України і, судячи з форумів, ще багато людей не встигнуть полетіти.

Натомість ті, хто встигли проскочити у відчинене на кілька місяців італійське вікно з такими цінами, неймовірні щасливчики! Ну а ми зараз вирушимо у фінальну точку маршруту.

Тіволі

Буквально за годину їзди від столиці знаходиться просто чудовий Тіволі. Ми туди поїхали з самого ранку. Квитки на поїзд заздалегідь купувати не потрібно, тому що це місцева електричка із фіксованою недорогою ціною. Місто ви полюбите ще на під’їзді, коли за вікнами відкриються гірські ландшафти. Тепер, коли ми в місті, необхідно визначитись які вілли ми хочемо тут відвідати. У віллах якраз і фішка міста. Ми вибрали Григоріанську, вхід коштує по 8 євро. Вілла знаменита великим штучним водоспадом у парку. Але чомусь нам дівчина, що продає квитки, сказала, що ходити до водоспаду не можна і ще до визначних пам’яток теж. Пояснила це тим, що небезпечно. Тільки незрозуміло чому. Тобто, ви за вхід платите звичайну ціну, але майже нічого не дивіться. Чомусь фраза “Туди не ходіть, там небезпечно” прозвучала для нас як справжній виклик. Нас чомусь тягне у такі місця. Запаслися картою та пішли маршрутом. Де сама вілла незрозуміло, але каньйон тут шикарний, дуже мило та гарно гуляти. А ось і табличка, що вказує, що по тій доріжці йти не можна оскільки там гарний водоспад. А за нею ще одна для тих, хто не помітив першу, причому другу не помітити складно. Що ж робити?! Після того, як ми ні краплі не сходили, щоб подивитися на 120-метровий водоспад, міць якого може показати, наскільки стихія готова будь-якої миті поставити людину на своє місце, ми просто пішли далі.

А далі на маршруті були гроти, щоправда, зайти можна було частково, далі прохід заставлений табличкою – туди теж не можна. Та що ж таке. Зрозуміло, що ми в жодному разі не пройшли за табличку, щоб поблукати стежкою, що проходить під кам’яними арками і виводить на чудовий вид — на каскад дрібніших водоспадів. Ну що ж підемо подивимося куди тут ще не можна сходити. Далі були досить цікаві локації біля підніжжя каскадних водоспадів і навіть, диво, можна було зайти всередину однієї з печер з водоспадом!

Далі на маршруті нам трапилася чергова табличка, мовляв, праворуч не йдіть, бо там виявиться непоганий вид на той великий водоспад з висоти пташиного польоту. Тут справді була похмура дорога, яка подовжила наш гірський маршрут. Останньою цікавою локацією був тунель у горі з арочками з видом на каскадні водоспади.

Прогулянка зайняла кілька годин і була справді чудовою, хоча концепцію платних парків я не зовсім розумію. Цікаво, що в парку крім нас було ще троє туристів, які схоже заплатили по 8 євро дійсно щоб просто пройтися стежкою пропустивши половину цікавостей. Вихід з каньйону знаходиться з іншого боку урвища, на виході ми потрапили до дуже старого міста. Воно виглядало як декорації до фільму про лицарів. Потужні вулиці вздовж кам’яних будинків. А тепер найголовніше у цій локації – дегустація місцевої піци! Скажу одразу вона виявилася як завжди прекрасною!

Нам вже зовсім було незвично згадувати, як після повернення з Гарди, Верони та Венеції ми критикували італійську кухню і, зокрема, піцу.
Тепер після піци потрібно автепаті у вигляді італійської кондитерської. Це було кафе з приємним інтер’єром та гарним посудом. Перше чим запам’яталися посиденьки — за одним зі столиків затишної тихої кафешки сидів їхній кухар та обідав, але при цьому йому хтось на мобілці показував відео з повною гучністю. Це було дуже дивно, але нікого це не бентежило. Мабуть, якби ми знали італійську, теж би з радістю послухали))) Але саме кафе запам’яталася цікавим випадком. Ми замовили там два круасани з кремом, каву та чай. Заплатили за це 6,40 євро. Спочатку ми зраділи, як тут недорого вийшло в такій гламурній кафешці, але в рахунку нас здивувала найдорожча позиція – Дашин чай, який коштував 3 євро, майже як два круасани з кремом та кавою.

Ми дійсно були впевнені, що це помилка і можливо кава просто мала коштувати три євро, заради спортивного інтересу я поцікавився “Чи дійсно у них така дешева кава”, у відповідь почув, що так і є, просто чай у них не простий, а якийсь над органічний та найкращий. Ось так от, якби знали наскільки золотий чай стосовно моєї кави пила Даша, то краще б намагалися в ньому розкуштувати нотки альпійських лугів. Ми останнім часом стали помічати тенденцію, що чай зазвичай дорожчий за каву в закладах, але так щоб за ціною трьох чашок кави це рекорд)))) Потім ми йшли вулицею і увесь час намагалися згадати, що ж за нотки ми відчували під час чаювання.

Часу до зворотнього поїзда було ще багато, тому ми вирішили відвідати ще одну віллу — д’Есте. Вхід коштує по 10 євро, тут відвідування ділитися умовно на дві частини – це сама вілла з розписними стінами та стелями та сад фонтанів. Особисто я до архітектури та розписів досить холодний, але сад з фонтанами я відніс би до дива світу.

Їх тут настільки багато, що це буде точно рекорд у вашому житті, коли можна одночасно побачити стільки різних фонтанів, тим більше спроектованих без єдиного насоса.

Я не знаю, хто був власником вілли, але я записую його у свої кумири. Це була справжня фонтанотерапія. Уявляю скільки людей тут влітку, зараз кількість фонтанів в десятки разів перевищувала кількість відвідувачів.

Ось і виконали основну програму, тепер можна рухатись у бік вокзалу. Але місто, схоже, вирішило зробити мені прощальний подарунок і на нашому шляху відкрилася закрита йогуртерія із замороженими йогуртами. А я такі речі не пропускаю. Політика місцевої йогуртерії просто пушка, до йогурту можна додавати необмежену кількість різних топінгів. Ми поклалися на вибір власника, і тепер я йшов задоволений як дитина зі смачним йогуртом.

На вокзалі, щоб потрапити на платформу потрібно було спуститися в перехід, ми пішли сходами, тому що вранці вирішили скористатися ліфтом, який складається всього з двох поверхів і в результаті заблукали між ними. Ми їздили і на перший, і на нульовий і навіть знову на перший, тому що не могли розібратися, де саме вихід)

Незважаючи на дуже дощові дні, поїздка вдалася на всі сто, ми тепер її згадуємо з великим теплом. Наступного дня рано-вранці ми повернулися на фліксбасі в Неаполь, де в нас залишалося буквально півтори години, щоб пішки дійти до аеропорту. Ми купили собі в дорогу піци, я ще раз з’їв ту суперпомідорну піцу, яку перший раз скуштував тиждень тому, і ми почали йти в бік аеропорту. Але не змогли пройти повз Макдональдс, заради італійського макфлурі, в яке тут додають снікерс, а поки що літаки і весь світ трохи почекають!

Інформація про подорож

Дата подорожі: 28.11.2021 – 5.12.2021
Екскурсії: Усі самі
Складність подорожі: 4/10 (Нижчий за середній)

Червень 2019 року. Спроба номер 1. Ура, за лоукостом тарифу МАУ можна взяти зовсім недорогі квитки в Рим, як добре, що у нас безвіз і подорожувати так легко, взяв квитки і через рік дешево полетів! Прямо на травневі свята! Пізніше рейс трохи змістили, і авіакомпанія змінила нам дати прямо на політ із першого травня. Супер-супер! Ще і Неаполь відвідаємо і Сорренто! Ах як звучить добре….
Березень 2020 року. Так, щось пішло не за планом, Даша з Мишком терміново летять до Єгипту, поки кордони зовсім не закрили. Даша з Мишком встигають вилетіти останнім рейсом перед закриттям кордону на виліт. А тим часом я розгрібаю електронною поштою тонни скасування рейсів. Наліталися, всіх із початком Пандемії! Нічого, колись винайдуть вакцину і знову з’явиться можливість повноцінно літати по Європах. А поки що будемо досліджувати відкриті землі.
31 серпня 2020 року. Теплий вечір, відзначаємо компанією День народження улюбленої куми. Нарешті частина кордонів відкрита, хоча мандрувати трохи небезпечно, але ми будемо максимально обережні. Хтось ще песимістично сказав, що на вакцину чекати ще років десять…
31 серпня 2021 року. Ми сидимо на набережній біля Дніпра, відзначаємо День народження куми, друзі, невже ми всі вакциновані і чи можна знову розпочинати повноцінні подорожі по більшості напрямків? Цікаво, що серед усіх нас попарно всі вакциновані різними вакцинами. Це круто! Можна збільшувати колишні масштаби.
Вересень 2021. Спроба номер 2. Повернулися лоукост ціни на Європу, і вона відкрита! Тепер польоти коштують взагалі копійки. Те, що раніше здавалося лоукост тарифом від МАУ, тепер майже втричі дорожче за поточні ціни. Ну що ж, Рим і Неаполь, нікуди ви від нас не подінетесь, за місяць чекайте нас!
10 жовтня 2021 року. Я лежу в парку на тротуарі поряд із велосипедом, з дуже зламаними руками. Думки в голові плутаються “Що сталося?”, Як я впав?”, “Добре, що я нікого не збив під час падіння”. Приїхали Даша з Мишком мене рятувати. На моє запитання: “Яка наступна подорож у нас?” Даша співчутливо відповіла “Італія, за тиждень”. Я був приємно здивований, що ми повинні летіти до Італії, оскільки не міг пригадати ніяких деталей, але розумів, що ця травма прикладанням подорожника не вилікується. Через годину ми побачили рентген обох рук і зрозуміли, що чергова спроба під загрозою зриву. Через тиждень, коли літак відлітав, у мене вже був процес реабілітації, але моїх сил на той момент вистачало лише на п’ять хвилин вийти на балкон у лікарні та назад до палати.
Після цього випадку різні друзі говорили одну і ту ж фразу – “Може вам взагалі не слід летіти в за цим напрямком? Якщо прямо настільки не складається”. Була навіть порада трохи змінити маршрут, щоб він не був схожим на запланований раніше. Моя ж позиція була така “Ага, зараз же, нікуди від нас та Італія не дінеться, значить полетимо втретє, причому тим же маршрутом!” Тим більше руки, на щастя, не ноги. Та й взагалі при такому падінні з велосипеда я вважаю себе дуже щасливою людиною, що так відносно легко все сталося, лише чотири пластини і тільки в руках.
Початок листопада 2021 року. Ми успішно злітали у міні-подорож до Німеччини. Рукам та Даші звичайно було не легко, але літати ми вже можемо. А значить, давай починати третє коло! Але не будемо ж ми знову рік чекати, летимо вже цього місяця! Наша ідея Італії настільки надихнула моїх батьків, що вони встигли злітати і повернутися ще раніше за нас, та сховати для нас пляшку з грошима!
28 Листопада. Спроба номер 3. Я прокинувся рано-вранці. Почуваюся добре, тест негативний, грін-пас зелений, всі документи готові. Невже ми летимо? Поки йшов чистити зуби, визирнув у вікно і впав у ступор, на вулиці стояв густий туман. Приїхали до Жулян. Вильоти почали суттєво зрушуватись, але не наш. По флайрадару було видно, що зараз приземляться два Візейра. Один із них наш, другий до Варшави. Перший приземлився, схоже на наш! А ось другий літак уже не зміг приземлитися та полетів на посадку до Борисполя. Рейси суттєво зрушили, наш же лише на 30 хвилин. Тут раніше часу диктор оголошує посадку пасажирів у літак. Таки летимо!

Довгоочікувана Італія!

Місто Позітано

Зараз буде розповідь про дуже класну, неймовірно смачну та емоційно теплу подорож. Погнали! 

Нам потрібно було заселитися до 15:00, через запізнення літака були ризики, що ми не встигнемо, а готель нас попереджав про раннє закриття чекіна. Я написав господареві, він поставився з розумінням і сказав, щоб я не переживав і тримав його в курсі часу, коли прилетить літак. Літак зрештою майже наздогнав свій час і тепер ми якраз до 15:00 встигали в готель. Прибігли на митний контроль, і тут трапився цікавий казус. У офіцера був дефект зору, і очі були спрямовані в протилежні сторони, і мабуть, він не очікував, що ми підійдемо до віконця вдвох. В результаті він узяв мій паспорт, потім відволікся, довго розмовляв зі стажером, не дивлячись поставив штамп і ще раз подивився на мене. Але, схоже, побачив Дашу. Потім здивовано глянув на фотографію у паспорті, взяв інший паспорт, перегорнув його, глянув ще раз на мене, знову взяв мій паспорт і почав другий раз його штампувати, він вже прицілився, я закричав як Дарт Вейдер “Noooooo!!!”. Потім спробуй у візовому посольстві для іншої країни пояснити, що це за лажа зі штампами. На щастя, реакція в офіцера була гарною. Вони з помічником почали перегортати сторінки обох паспортів і дуже здивувалися, коли виявили в моєму вже є штамп. Чоловік посміхнувся і показав нам жестом, що він дивився в різні боки. Це був незвичайніший паспортний контроль у нашій історії. До цього колись був цікавий випадок, коли прикордонний працівник, довго гортаючи паспорт, запитав нас: “Чи не подорожуємо ми з Орлом і Решкою ​​випадково?” 

Неаполь

Одна із родзинок міста, що пішки від аеропорту до центру міста діставатиметься близько години. А завдяки вимозі Візейра про маленьку ручну поклажу ми були, як завжди, без нічого. Причому свій рюкзак я вже можу повноцінно носити на плечах, оскільки руки зламані нижче. Італія дуже зелена, ми раділи, країна буквально плакала від радості, що ми таки прилетіли. Причому плакала настільки сильно, що у нас промокли ноги незважаючи на парасольку та дощовик. Поки дісталися готелю, пройшли крізь зливу сильнішу, ніж бувала в екзотичних країнах. А коли дійшли до готелю, то дізналися, що господар зрештою застряг десь у пробці і близько 30 хвилин на нього ще й треба чекати під дощем. Коли поїздка починається з того, що в тебе промокає єдине взуття – поганий знак. Що потрібно робити в такому випадку, ноги в сухі шкарпетки, шкарпетки в пакетики, а зверху взуття. Ми до цього дійшли не відразу, але оскільки поїздка була щедрою на дощі, то згодом навчилися адаптуватися до такого середовища.

Відмінний факт подорожі, що дощі його її ускладнили, але при цьому ніяк не зробили гірше. Схоже, хорошу подорож дощами не зіпсуєш, якщо це звичайно не екзотичні моря та океани. Але зараз дощ лив – будь здоровий, і здавалося, що місто своєю красою це не перекриє. Ми почували себе Жаками Кусто, які збираються дослідити підводне місто. Я ще зі своїми руками не можу тримати парасольку, а плащі на мій зріст короткі))) Я взагалі в дитинстві мріяв вирости до двох метрів, але в один момент помітив, що висота стелі виходів у транспорті 190 см. Спочатку я важко звикав до свого росту в 189 см, один раз ударився головою об вихід в маршрутці з такою силою, що відлетів назад прямо в руки сидячої бабусі. Тут організм, мабуть, і зрозумів, що треба зупинитися зі зростанням. Але тепер пожинаю плоди у вигляді коротких плащів та нестачі місця для ніг у літаках. На щастя для нас, злива посилилася настільки, що основна частина води з хмари схоже вилилася і дощ почав значно згасати, коли ми вийшли з готелю. Перше правильне знайомство з Неаполем потрібно розпочинати з вуличної піци! Це була суперпомідорна піца за півтора євро. Після недавнього Гамбурга ці ціни здавалися непристойно низькими. Та й згадуючи подорож на Гарду, ціни нас справді приємно здивували. Ми почали рухатися у бік старого міста по дорозі дегустуючи буквально все, що можна відкусити. Потім була кава з італійськими тістечками. Тістечка тут справді шикарні, навіть є аналог ромової бабки. Пройшовши трохи ближче до центру, ми познайомилися з вуличним апероль-шприцом за 2 євро та пройшовши ще 10 хвилин було найголовніше знайомство з піцою Маргаритою!

Чому ми не були знайомі раніше? Чому в українських піцеріях це найпростіша піца, а тут такий шедевр!

Але шлунок не гумовий, доведеться продовження кулінарного знайомства відкласти до вечері. Хоча зачекайте, що це там продається, заморожений йогурт? Ну гаразд, десерт ще влізе. За фактом у нас стався когнітивний дисонанс. Чотири роки тому була велика подорож по Гарді, Вероні та Венеції. Їжа нас тоді не те що не вразила, ми дуже розчарувалися в італійській кухні і, зокрема, в піці. Навіть за день до цієї подорожі ми жартували, що на нас чекає голодний тиждень, як повернемося до Києва, то одразу поїмо смачної їжі. І тут буквально в перші години подорожі світ перекинувся з ніг на голову. Ми смачно трапезуємо в Італії! Це я ще не дійшов до знайомства з піцою Наполітана. Вже на цьому етапі можна було б зробити висновок, що подорож вдасться. Перше чим вразив Неаполь, це храми.

Вміли вони тут будувати з розмахом та красою. Друге, це вузькі вулиці старого міста, тут іде справжня гульня, всі щось купують чи їдять, чи грають, усюди перці. Причому що далі в центр, то більше перців. Спочатку вони були просто як малюнок на шкарпетках, коли ми купували сухі шкарпетки, тепер це як статуї на столах, а тепер взагалі усюди як будь-що, хочеш брошка, а хочеш великий перець у людський зріст з короною.

Схоже, у них тут був якийсь заміс із перцями. Пізніше ми з’ясували, що це не просто перці, а роги у вигляді перців. Вулиці старого міста було дуже цікаво досліджувати, оскільки дворики зберігають багато секретів. Тут можна знайти і незвичайні ресторани, і химерні статуї. Бродити тут одне задоволення. Головне в момент, коли починається сильна злива опинитися біля магазинчика з чимось цікавим, тому що якийсь час доведеться провести за вивченням асортименту.

Ми так застрягли біля однієї розкладки. Ви не вгадаєте з чим! З перцями! Тепер я у своєму житті бачив усе, що можна зробити у вигляді перцю. Ми вийшли зі старого міста і попрямували у бік набережної. Чим нас порадувало місто – це довга жовта зона. Цей колір на гугл картах характеризує туристичні місця. У цьому місті зона дуже довга та цікава. Тут тобі буде і величезний замок, і навіть галерея, як у Мілані.

Ми правда в Мілані ще не були, але, судячи з фотографій, тут нічим не гірше, хоча можливо менше за розміром. У нас на Неаполь було відведено півдня у цій поїздці.

Обійти все за півдня виявилося ще тим випробуванням. Навіть незважаючи на велику жовту зону, тут ще й окремий острівець є де потрібно обов’язково побродити. Добре хоч на головній площі королівський палац був закритий)))) До речі, з приводу двориків був цікавий момент. Якщо ходити тільки жовтою зоною можна пропустити вуличку “Червоних ліхтарів”. Ми на неї потрапили випадково, коли намагалися зрізати, дістаючись старого міста. Вулиця вузька та темна, часом трапляються квартири з відчиненими дверима, біля дверей стоять як на показ італійки. І вочевидь вони стоять у негоду просто щоб подихати повітрям. Ми всі один одному мило посміхнулися, привіталися і розійшлися у своїх справах. За цей вечір ми зробили неможливе – обійшли весь Неаполь) Я розумію, що насправді потрібно було виділити більше часу, але на цю подорож у нас тільки тиждень на 10 міст включаючи Рим.

Добре, що всі світлофори сьогодні перемикалися на нашу користь на переходах. Причому переважно нам діставався не зелений, а помаранчевий колір. У цій країні чомусь у пішохідних світлофорів три кольори, причому помаранчевий є найдовшим із дозволяючих. Підкорення Неаполя ми відзначили найсмачнішою неаполітанською піцою в одному з ресторанів. Фішка цієї піци в тому, що сир робиться із молока бізонів. У рейтингу піци Італії вона в нас посіла перше місце. Сир має приємний димний смак.

Тепер треба дістатися готелю, а він, як на зло, в іншій частині міста. Причому добиратися, що на транспорті, що пішки приблизно однаково. Але дуже цікаво було проїхатися у метро. Ми спустилися на станцію і почали чекати. Чекали довго. Дуже довго. Я розумів, що попереду ще майже тиждень і начебто ми встигаємо, але почав серйозно переживати, що тижня не вистачить, щоб дочекатися поїзда. Сама логістика метро продумана наполовину круто. Круто, що висять великі табло, але не круто, що замість часу поїзда ними просто крутять рекламу. Тут ніби мають бути ще знамениті дизайнерські станції, але ми прикинули, що якщо на кожній по черзі виходити помилуватися, то й життя може не вистачити в очікуванні поїздів. Отже, ми у готелі! Потрібно висушити мокрі речі перед завтрашнім маршрутом. На щастя, у нас є спільна кухня, в готелі немає нікого і є духовка. Як виявилося, наявність духовки в готелі є незамінним атрибутом для сушіння взуття. Тепер ми повністю сухі.

Помпеї

“Помпеї, за мить перетворені на пил…” грало у мене в навушниках, коли я лежав на ліжку в лікарні. На той момент для нас Помпеї справді за мить перетворилися на пилюку. Але тепер ми їмо свіжоспечені круасани на сніданок і продовжуємо так давно задуманий маршрут. Поїздом треба було їхати близько години. Але місцеві поїзди тут змагаються з метро у конкурсі, хто пізніше приїде. Приблизно чверть часу поїзда стоять десь між містами та чекають доки проїде зустрічний поїзд. Тобто, якщо плануєте тут кудись дістатися поїздом, потрібно закладати часові ризики. Нам ще пощастило, що музиканти, що зайшли, застрягли саме в нашому вагоні. Тож ми сиділи з музикою. Нарешті ми приїхали у Помпеї. Я, до речі, раніше не знав, що це місто все ще існує. Тобто старі Помпеї, звичайно не житлові, але довкола них вже облаштувалися нові Помпеї. При виході людей із поїздів починається приклад доброї європейської корупції. Місцева турфірма відразу всім продає квитки з націнкою у два євро з людини. Причому на квитках надруковано звичайну ціну 16 євро, але з тебе вимагають на касі 18. Коли я запитав, що це за лажа. Дівчина почала пояснювати, що це, мовляв, для пропуску без черги тощо. Хоча черга тут може бути саме в цій конторці, а вони позиціонують себе офіційними касами для входу в Помпеї. Місцева влада удає, що не підозрює про те, що прямо поруч із входом у Помпеї туристів розводять на гроші. І, на жаль, те саме буде і в Римі, і в музеях Ватикану. Причому “представники кас” починають брехати про те, що їхня ціна справжня, а через ковід або ще чогось можна купувати тільки у них. І цікавий момент, що в цей бізнес крім кольорових хлопців так само сунуться рашистки. Найправильніша дія, щоб не потрапити на гроші — завжди йдіть до офіційного входу, далі якого тільки сама визначна пам’ятка і не спілкуйтеся з незнайомими вам людьми. Особливо якщо вони дуже хочуть допомогти.

Ми нарешті зайшли до розваленого міста. Раніше ми вже бачили багато руїн, але такого розміру справді вперше. Це виявилося дуже-велике місто із вцілілими вулицями. Тут багато цікавих елементів, мозаїк та невеликих садів. Кажуть, у пік сезонів можуть бути натовпи, але ми навіть уявити не можемо, скільки потрібно людей, щоб заповнити це розвалене місто.

Нам тут дуже сподобалося гуляти навіть попри рясні дощі. Часом дощ вщухав і нам відкривався величний вулкан Везувій, потім знову все затягувало і так по колу. Але місто від цього менш цікавим не стало. Ми вже зголодніли, а йти не хотілося. Тому ми підійшли до одного з виходів і попросили охоронця, щоби він нас випустили на перекус.

Як не дивно, але в них справді опинилася така опція, тебе можуть випустити за межі міста на п’ять хвилин. Цього цілком вистачить, щоби встигнути купити вуличну піцу, та повернутися. Цього разу, крім піци, ми познайомилися з аранчіні. Це рисові засмажені кульки із начинкою. Тепер у мене є новий фаворит у місцевій їжі, тепер потрібно якось балансувати аранчіні та піцу, причому кульки можуть бути так само з пасти чи картопляного пюре. Нам навіть дощ поступився дорогою, щоб ми поїли. Він закінчився, лив поки ми їли під тентом і вщух, коли ми закінчили трапезу. Ми просто дивовижно пообідали за 6 євро на двох.

Продовжимо досліджувати Помпеї, на ситий шлунок вони стали навіть ще краще. Наприкінці ми відвідали центральний музей, що знаходиться на території. До речі, зручна фішка всього цього комплексу – безкоштовні камери схову із зовнішнього боку.

Тобто Помпеї дуже зручно ставити під час переїзду між Неаполем та Сорренто. Оскільки всі речі будуть у шафці, причому шафки є й великі. Ми трохи погуляли новим містом, із кавою продегустували італійське тістечко “Баба”, аналог ромової бабки і поїхали далі.

Сорренто

Це місто справді так само прекрасне, як і звучить. Дерева гнуться від стиглого апельсинового врожаю, на інших гронами висять ківі, дерева та будинки прикрашені гірляндами з тисяч лампочок. Місто виглядає буквально як цукерка, а які тут скелі! І, звичайно ж, вид на вулкан! Дощі нарешті стихли, настрій на позитиві, очі розбігаються куди піти спочатку. За кількістю новорічних гірлянд ми однозначно віддаємо цьому місту медаль – це абсолютний рекорд.

Тож новорічний настрій у нас уже розпочався з 29 листопада. Цікаво, що в цій частині Італії зараз явно не сезон, тому що більшість закладів закриті, можливо в пік сезону тут навіть ще душевніше, але й людей явно більше, ніж зараз, так що у нас була золота середина.

Але сезон чи ні, новорічні свята за розкладом. В один момент спалахнула велика ялинка, люди випустили сотні надувних куль у небо, почався салют, а діджей на всю площу почав крутити мікси! Ось це я розумію місто вміє гуляти, це треба було ще так вчасно опинитися на цій площі. Нам навіть подарунки видали!

Так рано новий рік ми ще не відзначали! Тепер підемо до мішленівського ресторану на трапезу! Точніше, він наполовину мішленівський, судячи з історії, у нього раніше була зірка і не один рік поспіль, а тепер чомусь ні. Хоча якщо мішленівська комісія передумала, то може це поганий знак йти туди. Але тепер і ми складемо свою експертну думку. Буквально кожну вечерю ми не обходилися без піци Маргарити, тут її приготували досить добре, але більше нас порадувало різотто з морепродуктами.

У Даші в тарілці було багато різноманітних мушель із їстівною серединою. Я завжди думав, що так їдять лише мідії, але цього вечора межі нашого пізнання кулінарії значно розширилися. Естетичне задоволення приносили їх форми та текстури. Після цієї вечері на мушлі в морі я дивитимусь іншим поглядом, трохи голодним. Після трапези нам подали десертне меню, ми відмовились.

Але офіціант вирішив зайти з козирів і покрутив біля нас тацю з різними тістечками. Я не люблю нав’язливий сервіс, але було дійсно кумедно. Хоч на десерт ми й не наважилися, та було весело! Ще мені сподобалося, що в туалеті було дуже тепло, оскільки одна зі стін, з іншого боку, була піччю для піци. Я спочатку не міг зрозуміти звідки іде жар, потім зрозумів, що поряд гаряча стіна. Я б не виділяв саме цей ресторан як обов’язковий до відвідування, оскільки як показав досвід у цьому регіоні Італії у всіх ресторанах добре, затишно та смачно. Як тільки ми почали викладати фотографії в соціальну мережу з Сорренто, нам почали цитувати стару пісню.
Цікавий факт, що пісню схоже знають усі в цьому світі окрім мене. Я спочатку думав, що це те, що співає зайчик з телевізора в “Ну постривай”. Тож увечері я знайомився із новою для мене піснею. А тепер те, на що ми так довго чекали!

Сонячний день в Італії

Про цей день оспівували різні синоптики ще задовго до нашої подорожі. Гугл і синоптик малювали, що нас всю поїздку заливатиме дощами, крім цього, заповітного сонячного дня. Ми прокинулися і не повірили очам. Це було дійсно ясне небо! Тепер потрібно дуже багато встигнути вкласти в цей момент щастя! Почнемо, мабуть, із Вулкану! Від щирого серця поснідали, подивилися на вулкан зі скелі і погнали на потяг! О, апельсин поспівав і впав, їдемо ще й з урожаєм! Через 50 хвилин ми були в Помпеях, тут одна з відправних точок автобусів. Коли тиждень тому тут були мої батьки, вони потрапили на вулкан, але гору занесло великою хмарою і нічого не було видно. Правду кажучи, мамі з татом взагалі не дуже щастить з вулканами в подорожах. А нам щастить більше. Ми вже були на вершині Тейде на Канарах і навіть на одному болівійському, правда до самої вершини не дійшли, тому що мені не вистачило повітря, і я побачив місяць із зірками там, де його явно не було. Пам’ятаю те почуття, коли сидиш і наче повний сил, починаєш підйом, пару метрів і ти знову в мотлох, ніякий. Потім сидиш, наче норм, але варто зробити ще одну спробу і знову ти ніякий. Але тут все простіше, вулкан нижче, автобусом можна доїхати майже до вершини.

І замість автобуса ми їдемо назад поїздом. Там випало багато снігу тож вулкан сьогодні закритий. Це дізнався один із туристів, який зателефонував до заповідника нагору. Обломчик вийшов, тож міняємо плани. Поїдемо до Позитано. Все вказує на те, що ми повинні повернутися в Сорренто і зробити великий гак, але гугл каже, що можна по дорозі вийти на Мете і там підсісти на автобус, який ходить раз на годину. Спробуємо, це скоротить нам маршрут якщо це правда. А от якщо гугл дав осічку, то втратимо ще купу часу. Вийшли на Меті, працівник станції вказав, де зупинка, там поряд якась агенція, робітниці теж погодилися, що зараз приїде автобус. Але він чомусь не їде! Як ми дізналися пізніше, у цьому регіоні Італії не лише метро та поїзди мають проблеми з пунктуальністю. Поки ми чекали на автобус, ми зрозуміли, що всередині можуть не продаватися квитки, повернулися на станцію, купили квитки, повернулися на зупинку. Автобуса так само не було, але тепер ми ще й з квитками. До речі, на вулкан теж потрібно купувати квитки заздалегідь, до того, як приїдеш на вершину. Але, на щастя, сайт видав помилку під час заповнення анкетних даних. Автобус таки приїхав із двадцятихвилинним запізненням. Ми почали їхати гірським маршрутом. Якщо до цього нам подорож просто подобалася, то тепер ця подорож і слово “Любов” стали синонімами. Таку красу ще треба пошукати на планеті. Вся фішка в цих стрімчаках, уздовж яких розташувалися будиночки. Поки їдеш жадібно поїдаєш картину очима. А коли приїжджаєш у сам Позітано, то розумієш, що тепер це місто все наше і можна облазити все вдосталь.

Позитано

Ми вийшли на першій зупинці, можна сказати на першій вершині міста. Жаль, що ми не знали про те, що єдиний відкритий туалет у цьому місті знаходиться на протилежній вершині. Хоча, здавалося б, мають бути ресторани… А ось і ні. Чи не сезон, а може й ковід, закрито практично взагалі все. Але, з іншого боку, це було дуже круто, все місто було буквально лише для нас. І якщо в Туреччині міста під час карантину без людей виглядали зловісно, ​​то тут все ідеально вилизане і виглядає дуже мило. Просто місто для нас. Ми якийсь час бродили вгору-вниз вуличками і раділи кожній панорамі. Правда до самого пляжу не ризикнули спуститися, тому що потім не здолаємо підйом нагору. Сили дуже важливо балансувати у таких подорожах. Місто як на фотошпалерах, я б сказав просто маст до візиту. Ми дісталися іншого кінця міста і тут нас чекала зупинка автобуса. Здавалося, що на цю красу не можна надивитись, але виявилося можна. Автобус запізнився на годину! За цю годину ми вже надивилися на повну. Хоча тепер ми знаємо, що, схоже, він просто зламався і за нами приїхав наступний рейсовий.

Амальфі

Якщо Позітано ми охарактеризували як маст, то тепер я скажу так: Позітано без Амальфі – весілля без музики! До Амальфі потрібно їхати близько 40 хвилин. І це місто з’явилося на маршруті тому, що ми не потрапили на вулкан. У нашого топографа Даші все розраховано, і це була чудова заміна. Знаєте, це коли кажуть що у міста є своя атмосфера. І як добре, що в нас тут випав сонячний день. Тут до речі відкриті ресторани, і ми обов’язково зробили інспекцію місцевої
Маргарити та лимонного сорбету. Місто отримало наше кулінарне схвалення!

До речі, та вродлива церква, що на фотографії з 16:15 відкривається на безкоштовний вхід. Принаймні у листопаді. Коли нам здалося, що ми дослідили все, що тільки можна в цьому затишному містечку, ми почали бродити лабіринтами між будинками. Це окремий вид насолоди – міський трекінг.

Ти ніби весь час йдеш вгору, але при цьому весь час уздовж будинків. Наші блукання були винагороджені раптовим відкриттям — ми знайшли у горі великий пішохідний тунель. Цікавість взяла верх, і ми так дійшли аж до сусіднього міста Атрані.

Місто Атрані

Зважаючи на все, воно теж повинно бути прикольним, але банально вже не було часу. Повертаємось в Амальфі.

Благо в Амальфі кінцева в автобусів і там їх дуже багато і прямо у водіїв можна дізнатися точний час відправлення. Надвечір вони ходили приблизно кожні 30 хвилин. Сонце закотилося, як і наш сонячний день. Це було фантастично чудово. Коли ми їхали назад, то бачили зламаний автобус, який вирушав за пів години до нашого, поряд з ним був другий зламаний автобус, імовірно той, який вдень не приїхав за нами. Колись технічний прогрес дійде до того, що можна буде взагалі будь-який транспорт бачити в реальному часі і проблеми сучасного туризму підуть. Але завдяки сучасному прогресу я можу публікувати фотографії цієї подорожі.

Оскільки через мої зламані руки фотоапарат ми фізично не можемо взяти з собою, а навіть недорогі телефони, на щастя, вже роблять цілком якісні фотографії, хоча звичайно різницю все ще видно. Основну частину зворотної дороги ми спали, і судячи з заколисуючого серпантину, це було відмінне рішення. А ось після приїзду в Сорренто на нас чекав черговий затишний ресторанчик з написаним крейдою текстом англійською “Ми готуємо кращу лазанью”. Ми перевірили відгуки і дійсно лазаньєю тут люди захоплюються, тож будемо перевіряти!

Ресторан виявився зовсім невеликим, десь на 6 столиків усередині. За одним зі столів сиділа велика родина та обмінювалася подарунками із власниками ресторану. Це було так мило! Вони всі так щиро раділи та сміялися! Я вже описував, що їжа в ресторанах тут смачна і цей заклад також не був винятком.

Острів Капрі

Для мене Капрі завжди був невеликим принт-центром у політехнічному інституті на першому поверсі, ми там постійно щось ксерили. Трохи пізніше я зрозумів, що Капрі – це чудові карамельні цукерки! А тепер ми знаємо, що Капрі — це щось більше. Якщо з якоїсь причини після подорожі околицями Сорренто у вашому серці залишилося вільне місце, то острів Капрі його заповнить до країв!

Поромів із Сорренто вирушає досить багато, набагато більше, ніж ми змогли знайти на сайті в інтернеті. Ціна та швидкість у всіх різна, але з досвіду попадання в шторм хочу сказати, що за швидкість є сенс доплачувати.

Найближчим за відправленням був пором, який від Сорренто пливтиме 45 хвилин. Поки ми чекали на причалі, до нас підійшов чоловік і почав пропонувати екскурсію на кораблику навколо острова по 15 євро з людини. Він нам розповідав все італійською, за ці пару днів ми настільки звикли до мови, що навіть не відразу його зупинили. Але потім все ж таки попросили перейти на англійську. Чоловік був дуже харизматичний і коли розповідав, як саме кораблик опливатиме острів, то зображуючи кораблик “опливав” навколо нас.

Вже тільки за це хотілося купити квитки. Але в нас не було особливо часу, та й погода сьогодні буде похмурою. За нами приплив пором, і ми вирушили до міні круїзу. Ранкове сонечко прощалося з нами останніми променями, заходячи в хмари. Але добре що дощу не буде. У нас на острові буде приблизно 5,5 години, тому що ввечері потрібно виїхати на фліксбасі до Риму. Чим ближче ми підпливали до острова, тим більше усвідомлювали, наскільки в нас часу впритул, щоби тут все подивитися. Ми зійшли на берег і прийняли найправильніше рішення. Тут можна сісти на фунікулер по 2 євро та піднятися відразу на верхню частину, а звідти вже починали маршрут.

Щоправда, ми думали, що це велика канатна дорога, яка насправді опинилася в іншій частині острова. Проте саме завдяки фунікулеру подальший маршрут пішов дуже добре. Капрі – це дуже зелений острів із морем фруктових садів. Тут можна сказати літо. На острові багато природних і рукотворних цікавостей, їх дуже легко знаходити, оскільки скрізь є постери з картою, на якій показано, де ти є, і як дійти до наступної точки, а головне із зазначенням часу, скільки це займе. Причому трекати тут можна не тільки бруківкою, а й стежками в горах, по суті, острів складається з двох високих гір.

Спочатку ми не були впевнені, чи варто платити близько 70 євро за двох, щоб сплавати на острів і повернутися, але тепер розуміємо, яку перлину в поїздці ми могли пропустити. Саме п’яти з половиною годин вистачило, щоб облазити тут усе, що тільки можна було, разів п’ять сказати “вау” або “ух ти”, а також продегустувати двічі місцеву піцу. Двічі, бо вона виявилася дуже смачною, і ми побігли купувати ще.

Залізти в найдальші нетрі, вибратися з них, пройти через зливу і висохнути на сильному вітрі і навіть мало не помилитися поромом при посадці. Я б на острові виділив дві обов’язкові точки, це Giardini di Augusto та Arco Naturale. Хоча за сонячної погоди можуть виявитися й інші місця фаворитами. Ну а нам час вирушати далі за маршрутом.

Тепер треба було забрати в готелі речі, але вхідні двері на ресепшен відчинялися лише спеціальним пультом, його у нас забрали під час чек ауту. На стіні висіла кнопка, яка була відключеною. Я написав господареві у вотсап, він відповів, що бачить нас по камері спостереження та активував нам кнопку на стіні віддалено. Ось це так сервіс! Можемо рухатись далі! 

За що я люблю фліксбаси, водій знає скільки пасажирів має сісти і як тільки останній заходить, автобус вирушає, не чекаючи на графік. Щоправда, ми спочатку занесли речі в автобус, а потім пішли за продуктами. Я боявся, що автобус поїде без нас. Але водій, на щастя, дочекався, поки візуально всі пасажири будуть точно на місці.

Місто Сорренто

Прощай романтичний Сорренто, ти був прекрасний. До Риму дорога займе приблизно 4,5 години. За цей час потрібно морально підготуватися до завтрашньої негоди. Прогноз обіцяє, що завтра на суші буде води більше, ніж у Тірренському морі. Поки ми їхали, мені зателефонувала співробітниця Маша. Маша ще в житті не дзвонила по роботі прямо в Сорренто! Хоч розмова була і по вайберу, зате як звучить. Масштаб машинної проблеми вказував на те, що розмову ми закінчимо швидше за все взагалі в Римі. Але зламалося там так, що до Риму розмова не дійшла, всі просто зачекали, поки я повернуся з відпустки. То що у нас сьогодні на вечерю? А сьогодні в нас ціла галявина. Оливки в маслі, хамон і голівка сиру грана подано, який ми їли у прикуску. Я ще з дитинства любив смачно поїсти в дорозі, мені бабуся завжди пакувала домашні пельмені у товсту фольгу. Дідусь ніколи не поділяв моє кохання поїсти в дорозі. Коли ми познайомилися з Дашею і вирушили в першу подорож до Полтави, то з радістю виявили одне в одного кохання смачно поїсти в дорозі. Щоправда, через помилку у квитках ми тоді поїхали до Харкова, але в той момент нам було не так важливо, куди мандрувати, головне з ким.

Продовження тут!

Купувати квитки за рік не лише вигідно, а й корисно. Саме завдяки такій купівлі квитків до Португалії ми й опинилися без доплат в Амстердамі. Рік тому мій знайомий Льоша взяв одночасно з нами такі ж квитки. Дзвонить мені він днями повідомити сумну звістку про те, що рейс скасовано, але звістка якраз була дуже радісна, адже тепер можна полетіти з пересадкою в будь-якій країні Європи! Відсортувавши пересадки рейсів МАУ, ми з’ясували, що найдовша пересадка через Амстердам – 7 годин. Оператор по телефону повідомила, що є ще негласна дев’ятигодинна пересадка, але доведеться летіти не лоукостером, а компанією KLM. Привалило так привалило! Я ще ніколи так не тішився скасуванням рейсу. Ще одна довга пересадка можлива була в Празі, але вибір між “празьким тортиком” та “косячком” був очевидним)))

Грузинське застілля

Грузинські пісні, нереально смачна грузинська їжа, декоративний ріг, який я випадково відірвав від стіни. Грузинську мафію ми відшукували кожні пів години, головне, щоб комісар вижив. Море вина та веселощів, день народження Олі проходив веселіше ніж весілля у грузинського винороба. Головне не забути, що хтось із нас завтра летить до Португалії… Додому дісталися пізно, з таким розкладом можна було довше гуляти й одразу в аеропорт. Були б речі із собою.

Полетіли

Під час польоту Даша відзначилася тим, що полагодила столик у літаку. Ось видно, що політех випускає справжніх інженерів, здатних навіть полагодити боїнг 747! А ось пілот, на жаль, не виявився випускником політеху і влаштував нам настільки хард посадку, що літак навіть вивертав зі злітної смуги, не встигнувши повністю скинути швидкість.
Вискочивши першими з літака, ми скоріше побігли на паспортний контроль пояснювати, що ми тут робимо з португальською візою. Офіцерові загалом було неважливо, що ми і де робимо, тому він попросив пред’явити тільки броню португальських готелів. Наші друзі не встигли першими на контроль, внаслідок чого ми загубилися так, що знайшлися лише дивом під час посадки на поїзд, що їде з аеропорту до центру.

Амстердам зустрічай нас!

Місто нас зустріло чоловіком, який крутив косячок прямо на вокзалі. Далі було багато дуже яскравих персонажів. Треба було перекусити, не втрачаючи при цьому часу, найрозумніше було заскочити в макдак.

Фея відвідала Макдональдс!

Макдак сподобався, було смачно.
Уздовж затишних каналів ми вирушили у бік вулиці червоних ліхтарів. Дівчата у віконцях радісно чекали на своїх клієнтів. Правда самі дівчата, м’яко кажучи, на любителя. Та й розміри деяких іграшок на вітринах секс-шопів викликали мурашки по тілу. А ось сину наших друзів — п’ятирічному Артему якраз вітрини дуже сподобалися, при спробі відвести Артема від вітрин, він сказав: “Та дайте ж глянути!”. Милуючись каналом з чергового містка, ми помітили медсестру, яка явно шукала кому надати допомогу. Наша делегація швидко визначила свого представника, якому було покладено відповідальну місію дізнатися скільки коштує допомога медсестри.

Представником виявився я. Причому найактивніше мене з натовпу випирала власна дружина, мовляв, без розцінок не повертайся. Мені спочатку було якось незручно йти до медсестри, але вона так схиляла до себе, що мені ціна в 50 євро навіть не видалася якоюсь страшною. Далі тактовно треба було відморозитися, адже медсестра одна, а людей, які потребують її допомоги багато, а я одружений.

Загалом я навів свій головний аргумент “У мене тільки перша година в місті”, на що отримав контрдоказ “Так я тобі влаштую чудовий початок”. Все ж таки від послуг вдалося відморозитися, хоча видно було, що дівчина дуже хотіла допомогти.
Так, після такого треба було охолонути, ми вирушили до найближчої кондитерки за морозивом.

Наступним поінтом було відвідати coffe shop. Вся наша експедиція була дуже багата на дух, і всі були твердо впевнені, що coffe shop нам не потрібен. Але варто було тільки пройти повз перший, як хтось вигукнув: “А давайте зайдемо!”. З усієї нашої делегації не курив лише п’ятирічний Артем. 

На нашому маршруті ми також відвідували ряд пам’яток таких як Монетна вежа, Азіатський храм, Королівський палац і т.д., але описувати їх не має сенсу, їх треба їхати і дивитися) Серед міста розташувався невеликий скверик Begijnhof.

Навколо якого були розташовані житлові будинки, включаючи найстаріший дерев’яний будинок. Я не втримався і пройшов у альтанку чиєїсь хати, сів за столик і відчув себе справжнім голландцем.
На вузьких вуличках Амстердаму панував святковий настрій, багато музики, веселий народ, щось продають. Дуже затишно. Відчуття було ніби гуляєш Стамбулом. У центрі міста розташувався великий сирний магазин. Ключова особливість якого була в тому, що всі сири можна було пробувати у необмеженій кількості.

Я, напевно, перепробував усі сорти світу) А час все цокав, і до вильоту залишалося все менше. У родини Льоши виліт був на 2 години раніше. І на цьому місці наші дороги розходилися аж до Києва. Ось цікавий момент, за однакових дат і початкових умов, у всіх цілі настільки різні, що наші португальські маршрути перетнулися лише на 7 годин в Амстердамі.

Наступною метою було відвідування одного з багатьох величезних парків міста. До парку ми йшли близько години, і головним було дорогою сфоткатися на тлі легендарного напису Iamsterdam.

В уяві я собі уявляв, як велично виглядаю з неї, але за фактом там виявилося стільки людей, що виглядали всі крім мене) Музей Вангога мав настільки потужну ціну за вхід, що ми культурно збагатилися навіть не заходячи всередину. Ось що означає музей справжнього класика. Дорогою до парку ми проходили через арку якоїсь будівлі, де вуличний акордеоніст грав класику не гірше, ніж весь оркестр у філармонії.

Парк був довгий і релаксовий з безліччю озер та екзотичних пташок. Одна з пташок показово зловила рибку😊 У парку наче релаксувало усе місто, а літнє сонечко всіх пригрівало на зеленій травичці. У нашому рейтингу Амстердам посів найвище місце серед міст материкової Європи. В останню годину ми ще раз повернулися на вулицю червоних ліхтарів насолодитися колоритом. На цей раз заощаджуючи час, ми повечеряли картоплею фрі, яку насипають як насіння в паперовий конус і заливають майонезом. Фіранки майже всіх вікон були закриті — робота кипіла по повній, всі працювали) На цьому вступна частина нашої великої подорожі була закінчена. І ми вирушили далі😊

Посадка на рейс

Початок тут:
9 годин в Амстердамі
Хмарні пригоди на Мадейрі

У дитинстві у кожного з нас була дитяча енциклопедія світ довкола нас, яку в мене безсоромно віджала класуха у першому класі. Мої спроби повернути улюблену книгу були марні. Запам’яталася сторінка з рибками, і там був “Португальський Кораблик”. Ось так я вперше дізнався про Португалію. Наш 80-й переліт добігав кінця, і ми приземлялися на материк. Заселившись другий раз у вже знайомий готель. Ми вирушили гуляти по набережній, між Лісабоном і Кашкайшем. Насправді ця прогулянка лише підкреслила той факт, що в Лісабоні та його околицях робити нічого. Зате зробили добру справу, допомогли спуститися трьом дівчаткам з півтораметрового парапету вниз. Мене потім мучила совість, а як же вони назад залізуть. У результаті доїхавши поїздом до Кашкайша, ми почали досліджувати це затишне містечко.

Пока їхали в поїзді з нами познайомився рашкомовний головний помічник другого кухаря французького ресторану в Лісабоні. Хлопець зі своїм другом дуже раді були зустрічі з нами. Хлопець переїхав жити до Лісабона 5 років тому. Потім він розповідав багато чого, але на жаль усі його думки та висновки спростовувалися фактами з вікіпедії. Як мінімум той факт “…Ну а що, Португалія відносно нещодавно в Євросоюзі, одна з останніх країн, що вступила…” Головне впевненість. Добре, хоч португальці не розуміли його мови. З його розповідей про те, як класно переїжджати до Португалії ми зробили висновок, що якщо ви сповнені сил і відчуваєте в собі впевненість у професії другого помічника першого кухаря, то вам, безперечно, варто переїхати. Який там за рахунком кухар та помічник я вже й сам заплутався, але хтось із них був далеко не першим. Він говорив стільки слів за хвилину, що кількість слів мавп’ячої мови явно перевищувало дозволені норми. Хлопці невідомо звідки з’явилися і так само несподівано зникли.
А тим часом ми опинилися перед парком.

У величезному парку з павичами та іншими цікавостями можна було трохи відпочити. Після дуже активної Мадейри відчувалась нестача сил.

Саме містечко теж досить миле з вуличками, ресторанчиками та набережною. Цей день у Лісабоні був неповним, тому що частину на себе забрав переліт. Відповідно він був у релаксовому стилі.

“Кімната 404”

Цього ранку, коли ми заїжджали в готель, кімната ще не була готова, тому ми просто залишили речі, а ввечері приїхали вселятися. Хлопець нам видав картку від кімнати 404. Діставшись на четвертий поверх і відкривши двері, наші жахи річної давності втілилися знову на яву…

Перед нами була недобудована кімната з купою будматеріалу, що лежав по центру, різний інструмент спалахами висвітлював у пам’яті ті жахіття, що ми пережили під час ремонту. Різак по плитці відразу ж відродив спогади тієї п’ятниці, коли наших плиточників не стало, бо їх посадили за щось у в’язницю прямо під час ремонту. Відсутність світла відразу виразно висвітлила картину кінця ремонту, в якому проводка виявилася перебитою. Відсутність матраців та ліжок – меблярі, які залишили у нас негабаритний новий матрац, який ми не замовляли і не оплачували, і зникли назавжди. Залишки цегли… тільки не вони, та цегла… краще навіть не згадувати кому, за що і куди ми її мало не засунули… купа бетону, що хрумтить під босими ногами, коли я вночі не зміг знайти свої тапки і йшов по руїнах босоніж. Спалахи пам’яті згасали, перед нами зловісна 404 кімната в темряві. Показавши фотку кімнати на ресепшені, у хлопця на обличчі було здивування, потім він щось зрозумів і з дуже незграбним виглядом видав інші ключі. До речі кімната 405 була набагато кращою, ніж 404. Переночувавши в готелі, ми вирушили до “північної столиці Португалії” – Порту.

Порту

Потягом їхали понад 3 годин. Заселилися у готель до одного дідуся. “Amigos Ukraniano!” ми миттєво стали найкращими друзями. Для чекіна було ще рано, ми закинули речі та вирушили до міста. Спочатку місто нічим не відрізнялося від столиці. Але варто було дістатися річки і наш маршрут був ще раз скоригований, тепер ми достеменно знали, що можна не поспішати повертатися назад до Лісабона. Уся країна немовби змінилася, це вже не тихий Лісабон. Хотілося гуляти скрізь і одразу, причому одночасно на обох берегах та всіх шести мостах! Багато людей ходили з великими іграшковими молотками, ми навіть одного разу отримали таким молотком по голові. У них виявляється вчора було свято São João, на якому молоток був важливим атрибутом. А тут добре гуляє народ! Найкращий спосіб почати знайомство з містом — це вирушити в круїз річкою. До круїзу ми ще відвідували низку архітектурних пам’яток і їли дуже смачну місцеву страву Франсезінью.

Страва була такою ж смачною, як і на банері. Спробувавши перший шматочок, я вже знав, чим обідатиму в наступні дні. Годинна екскурсія на кораблику коштувала по 12,5 євро, і тебе катають уздовж шести мостів. Причому кожен міст намагався бути кращим за попередній. Один із мостів проектував Гюстав Ейфель. Коли будувався інший міст, його збудували схожим, але вдвічі масштабнішим – з двома ярусами.

На кораблику люди розділилися на дві групи, екстремали на відкритому повітрі та прості мандрівники, яким не дісталося місця на носі. Екстремали самі не знали, що вони екстремали, доки гігантська хвиля не накрила всіх селфімайстрів. Екстремали ж своєю чергою розділилися на песимістів та оптимістів. В основному поділ безпосередньо залежав від того, наскільки ти в руках тримав дорогу техніку в момент настання цунамі.

Ми з Дашею на щастя опинилися серед лузерів, яким не вистачило місця на носі. Добре хоч нікого не змило. Сонячний Порто буквально заряджав позитивний настрій. Після кораблика, поки я шукав ресторанчик із туалетом Дашу розважав якийсь клоун, змушуючи веселитися та танцювати. Причому клоун був досить настирливий і не до кінця зрозуміло, звідки він взагалі з’явився. Головне, що нічого не поцупив) На лівий берег ми пішли нижнім ярусом мосту. Лівий берег порту славиться своїми винними льохами та дегустаціями.

Флаєри на безкоштовну дегустацію нам подарував один із туристів, щоправда, на дегустації наливають приблизно 20 грамів вина. А ось платна дегустація двох видів вин коштувала стільки, що простіше у Києві свій винний льох відкрити) Це звичайно перебільшено, але пляшка шампанського Асті мартіні в тому ж Порту коштує 6 євро, а найдешевша дегустація по 13 євро з особи. По суті дегустація португальських вин у нас відбувалася щовечора)

Ще на лівому березі є прекрасна зелена набережна, де всі сидять і валяються, гріючись на сонечку. Можна сказати, що у Порту береги протилежні за призначенням, правий – для активного відпочинку – лівий для релаксу. Повалявшись на галявині, ми пішли на верх схилу, щоб звідти пройтися верхнім ярусом мосту. Верхній ярус був настільки високо, що обидва береги міста виглядали зовсім інакше. Ще класно, що крізь верхній ярус проноситься трамвай. Види цього мосту – окрема пам’ятка міста. На іншому березі схилом для особливо втомлених ходить монорейка досить не звичайної конструкції. Рівень пасажирів горизонтальний, але колеса з’єднані з пасажирським блоком великою гармошкою постійно змінюючи кут. Проблемою правого берега було ще раз напоротися на клоуна, який змусить танцювати. Він як акула плавав серед натовпу, шукаючи собі нову жертву. Однією з найпопулярніших розваг Португалії є поїздка на старовинному трамваї.

Трамвай у Порту якраз іде від центру до океану. Вміють же на всьому заробляти, сто років не вкладаєш у модернізацію трамвайного транспорту і потім профіт – популярна туристична розвага. Сівши в трамвай, я почував себе чомусь водієм паровоза, постійно смикаючи за мотузку, що веде до дзвіночка над машиністом. Видно було, що машиніст вже звик до дзвону дзвіночка і не забороняв. Друга частина розваги — це обмін привітаннями з перехожими, які так само радіють старовинному трамваю, як і сидячі в ньому. Трамвай досяг кінця шляху і перед нами був величезний парк з безмежним океаном. Потужністю бурхливого океану віяло настільки сильно, що на пірс до маяка доходили тільки найсміливіші і наймокріші.

Від бурхливого океану неможливо було відвести погляд. Назад вирішили йти пішки. Виявилося не близько. По дорозі я вирішив заглянути в ресторанчик, щоб навідатися до туалету. Коли я підійшов до конферансьє, що стоїть за прилавком і про щось розмовляє з відвідувачем, то потрапив у незручну ситуацію. Порушивши їхню задушевну бесіду, я помітив, що відвідувач тримає спрямованим пістолет на конферансьє і обоє дивляться на мене. На наше спільне щастя пістолет виявився не справжнім, і хлопець мені жестом вказав де туалет. Під час сцени з моїм походом до ресторану жоден конферансьє не постраждав. Я не знаю, чому мені здається, що це був саме конферансьє, але просто внутрішня чуйка. Ця історія сприятливіша, ніж у мого колеги, який пішов у бразильський зоопарк і потрапив у справжню стрілянину. Сподіваюся, там теж не один конферансьє не постраждав. Переходячи через міст, ми звернули увагу, що на даху покинутого будинку чайка навчає чогось свого чайчика. Вони гуляли разом по даху, і мама щось йому час від часу розповідала.

Справа йшла зовсім до ночі, але ми встигли до закриття ресторанчика. У Португалії другі за позитивністю після таксистів це поліцейські. У них завжди можна уточнити дорогу і тобі з наймилішою усмішкою та очима повного ентузіазму розкажуть, як дістатись потрібного місця. На центральній площі готувався концерт, але на жаль час його початку суперечив нашому ранньому підйому завтра. Дорогою додому ми виявили магазин з українською продукцією. Система цін у магазині була якась складна, ми так і не зрозуміли, чи там було дешево, чи дуже дорого. В готелі на нас чекав наш дідусь Амігос. Він стільки нам намагався розповісти, але на жаль, португальською. Але головне ми зрозуміли, що завтра в місті будуть національні танці. Супер, якраз до них повернемось у місто. На прохання питної води, ми отримали масу переконань, що в крані вода ідеальна) Відпочиваючи в номері після такого контрастного дня, до нас постукав дідусь, стверджуючи, що це терміново. Відчинивши двері, ми побачили у дідуся два пластикових стаканчики для води, що простягає нам, “Амігос украніанос!”. Порту місто шикарне, нам воно дуже сподобалося. У нас спеціально не був куплений зворотний квиток на поїзд до Лісабона, а значить ми зможемо продовжити наше перебування в цьому місті.

Долина річки Доуро

Піднявшись у несусвітню рань, було відчуття, що ми й не лягали спати. На ресепшені двері були зачинені, коли наш літній друг почув, що ми намагаємося вийти з готелю, він дуже здивувався, подивився на годинник і від душі почав сміятися, по його сміху було видно, що йому теж здалося, що ми так і не встигли лягти спати. Він нас випустив, але при цьому продовжував сміятися, щось примовляючи португальською. Кращий спосіб кудись запізнитися в Порту, це скористатися їх чудовим метро. Від виходу з готелю до відправлення поїзда було хвилин 50. Треба було проїхати в метро пару зупинок з пересадкою. Але вони так рідко ходить і примудряється спізнюватися. Що нам прийшлось повним ходом мчати з метро, ​​так і не дочекавшись поїзда. Заскочили зі швидкістю світла у таксі і за 5 хвилин і 5 євро уже були на вокзалі. Варто відзначити, що метро було не набагато дешевше. Підбадьорилися, то підбадьорилися. Їхати потрібно було трохи більше двох годин, при цьому поспати можна не більше півтори години, адже через півтори години розпочнеться знаменита долина. І справді, за вікном поїзда з’явилися найкрасивіші краєвиди, що ми коли-небудь бачили з вікон поїздів. Їхали ми до міста Піньхао. Раптово поїзд зупинився та нам сказали “Train change! Як же вони люблять несподівано змінювати транспорт. Нас пересадили в інший поїзд, і ми поїхали далі. У самому місті одна здоровенна гора, з якої відкриватимуться гарні краєвиди.

Але підйом на цю гору під палючим сонцем був важкуватий, йшли вгору ми хвилин 50. Види були звичайно красиві, але з поїзду були не гірші. Я собі на замітку поставив, що на гору краще на таксі підніматись. Я не думаю, що це буде дуже дорого. Спускалися ми іншою дорогою де безпосередньо загрузли в несподіваних пісках.

А одного разу так узагалі завернули на стежку не в те місто, добре хоч місцева бабуся зрозуміла що таке поїзд за нашими поясненнями. Коли ми спустилися, поїздом приїхали туристи, мабуть, не такі ранні як ми. А в нас шлях лежав далі в наступне місто. За Піньхао підсумок такий, заїхати варто, але в спеку не обов’язково пішки нагору дряпатися.

Ламега

Далі ми поїхали поїздом до міста Регуа. Провідник побачивши нас зрадів і запитав: “Назад до Порту?” Ні, ми ще побачимось на зворотному шляху! Домовившись із провідником про зустріч у наступному поїзді, ми вийшли. Оскільки у вихідні та понеділки з автобусною системою Португалії все погано, до міста Ламега довелося добиратися на таксі. У місті Ламега треба було підкріпитися, а то крім фісташок з автомата ми ще взагалі нічого не їли. Містечко настільки локальне, що порозумітися в кафе було практично неможливо, на мій запит “Меню” мені запропонували на вибір “Молотий” або “Чорний”. Були такі ресторани, де походу взагалі не було їжі. В одному нам нарешті пощастило і нам накрили галявину. Причому сангрія у цьому ресторані посіла перше місце. Вона була з білого крижаного ігристого вина і до її складу входили: апельсин, ананас, ківі, полуниця та яблуко. Менш пощастило з Дашиною рибною стравою. Рибка була трохи протухлою. Хоч її на першому ж проханні забрали, але офіціант запевняв, що це її нормальний стан, оскільки цей сорт везуть з Ісландії. На десерт був смачний шоколадний мус. Настільки смачний, що по дорозі назад ми ще раз повернулись заради нього. Потім була спроба розібратися з розкладом автобусів, яка звелася до того, що назад теж треба їхати на таксі. Першим пунктом відвідування у цьому місті була велика церква, яка мала бути недалеко від нас. Коли ми почали розбиратися по карті, як до неї йти, крутилися-крутилися і з’ясували, що ми стоїмо біля її бічної стіни. 

Далі ми полізли на гору до замку. З замку відкривався краєвид на безкрайню долину з безліччю селищ. Даша у прямому розумінні взяла участь в обороні замку, відстрілюючи з інтерактивного арбалета нападників.

Захистивши замок, ми гордо пішли з гори вниз, щоб залізти на іншу гору з великим святилищем — церквою Носа-Сеньйора-душ-Ремедіуш. Ідеально звичайно було б щоб між горами був прокладений міст, але в Португалії схоже дуже люблять піші походи на гору. Скрізь наголошувалося, що треба здолати 686 сходинок. Я дійшов висновку, що раніше це вважалося дуже круто мати так багато сходинок.

Спека гріла так, що свідомість була трохи каламутною. Якщо в багатьох містах ми обходилися пляшками води по півлітра, то цього разу півтора літра випивалося за 10 хвилин. Перед цим серйозним підйомом треба було відлежатися у Зайки на колінах. Вибрали зручну лавочку в центрі та влаштували 20-ти хвилинний відпочинок. Поки лежали, до нас підійшов чоловік і португальсько-англійською розповів нам, яке позаземне задоволення він отримує щоразу від приїзду в це місто. Отримавши взаємну відповідь, він побажав нам всього найкращого. Відпочили, вгору. Дорогою ще прикупили води з собою. Варто зазначити, що Будівники Носа-Сеньйора-душ-Ремедіуш були досить лояльними, розташувавши величезний сад на всю площину підйому. Так що сходами було йти необов’язково, можна було зигзагами йти тінистим парком. Ще був варіант під’їхати на тук-туці, але сонце настільки розморило все місто, що навіть тук-тукери залишили свій транспорт.

З вершини відкривався краєвид на все місто. Другим жестом лояльності був фонтан, вода в якому була настільки крижаною, що навіть свідомість тверезіла від того, що ти туди опускаєш руки. У плануванні наших маршрутів тішить той факт, що в добі аж 24 години, інакше б поїздки були набагато довшими. Наш сьогоднішній маршрут, судячи з буклетів, рекомендується туристик інформейшенами як триденний. Спускатися було теж чудово, вниз тим же тінистим парком з безліччю фонтанів та інших радощів. По дорозі бачили маленьке налякане мишеня. Це як невелика ачівка, ось ви коли-небудь бачили португальського наляканого мишеняти? А ми бачили, значить ачівка))) Звичайно це не порівняно із тим як я бачив, як на Канарах чхає павич, але теж не погано. Мишеня намагалося скоріше від нас бігти, тому перевертався і незграбно перекидався.

Регуа

З центру міста ми поїхали на таксі назад до міста Регуа. До відправлення поїзда ми мали ще годинку, яку ми із задоволенням витратили на вивчення ще одного автентичного містечка. Було гарно і весело, народ танцював на відкритому повітрі, а один чоловік так захопився, що навіть почав усіх поливати зі свого шланга. На такій спеці його воду, схоже, ніхто й не помітив. Чим мені сподобалася Португалія – народ постійно гуляє. Доречі треба поспішити, адже в порту сьогодні ввечері народне гуляння. На платформу приїхав поїзд підвищеного комфорту з поділом на класи, але оскільки наш квиток не мав поділу то можна було вибрати будь-яке місце в будь-якому класі. Вибір був очевидним, проте не всі зрозуміли цю фішку. У нашому вагоні першого класу чомусь було дуже багато рашиків, хоча ще 5 хвилин тому оркомовна людина в цих місцях вважалася рідкісною пам’яткою. Один чоловік іншому розповідав, як він не може зрозуміти, кому треба доплатити. Хвилин за 30 їзди він таку кількість разів згадав, що хоче комусь доплатити, що я вже був готовий стати цим кимось. Тут з’явився контролер, і чоловік звичайно вибрав його як суб’єкта для доплати. Жаль контролер не збагнув і відмовився приймати доплату, оскільки судячи з рішучості орка, після доплати, контролер зміг би з легкістю купити власний поїзд.

Під час одного з минулих перельотів ми дивилися один дивний фільм, у якому був сюжетний поворот, поки герої спали, поїзд згорнув не туди і заблукав, і вони вирішили, що це знак. Будить мене стривожена Даша і повідомляє мені новину, після чого я повністю розумію, як було тим героям у фільмі. Перша думка “Ось він, цей знак!” друга думка “А який власне знак і чому той самий?”. Очі не вірили, але GPS чітко показував, що ми їдемо зовсім не до Порту, а до Лісабона. Даша навіть на секунду зраділа, як ми собі заощадили в дорозі, але речі то були у нашого улюбленого дідуся, який жив за 320 км від Лісабона. І головне всі сидять так спокійно, але це зрозуміло, адже GPS дивимося тільки ми. Треба було щось вирішувати, чи може помилка в GPS? Але як така помилка може бути, що він показує ту ж країну та координати, що теж лежать на залізничних коліях? Вихід був один – перезапустити планшет. За неймовірним збігом це таки виявилася помилка GPS. З похибкою кілометрів на 100. Зараз під час написання оповідання мене осінило, адже ми були підключені до мережі wi-fi в поїзді, яка коригувала місцезнаходження і, отже, раптово, мабуть, головна станція, що роздає інтернет на поїзди, показала своє місцезнаходження в нашому сигналі і у GPS зірвало дах. Проте наш потяг запізнився. 

Як вище згадувалося, користуватися метро в Порту дорого і не вигідно. За 5 євро на таксі ми доїхали куди треба. Водій наприкінці натиснув якусь кнопку і рахунок різко виріс майже на 3 євро, на мою вимогу пояснити навіщо він так зробив, водій спробував нам щось довести протягом декількох хвилин, а потім відмахнувся і сказав, щоб ми заплатили за лічильником ті 5 євро, що були спочатку.

Фестиваль був у самому розпалі. Команди з різних регіонів Португалії по черзі виходили на сцену з кількома піснями та танцями. У кожного представника була своя роль, костюм та атрибутика. Коли ми прийшли, на площу вийшов натовп долини річки Доуро, що представляє регіон. Вони нам були як рідні. А їхні пісні ммм… досі з Дашею напиваємо слова “О Доуро, Доуро!”. Хоч уже було темно, зі сцени світили настільки яскраві прожектори, що я одягнув сонячні окуляри. Найімовірніше, це зробили для місцевих жителів, яким не звично, коли біле яскраве сонце не дає розплющити очі. Концерт був крутий і в чомусь розслабляючий. Повечерявши у Маку, щоб не витрачати час, ми вирушили в довгу дорогу до нашого готелю та спатки.

Знову Порту

Треба було зменшувати темп, третій день був релаксовий. Добре виспавшись, ми не поспішаючи помчали в Кристал парк, що знаходиться на піднесенні недалеко від центру, оскільки наш готель був ще вище, то для нас це швидше був спуск, а не піднесення. Снідали ми в якійсь кондитерці, але там особливо не наїсися. Але в Португалії схоже це найкраще, що тобі світить, якщо хочеш вранці поїсти. Купивши акційних соків по 30 центів у маркеті Pingo Doce, ми дісталися парку.

Я б не сказав, що парк це щось неймовірне, але для відпочинку якраз. Ще безліч качечок з каченятами вносить певну гармонію, а ще ми бачили неможливо руду дівчинку. Десь з годинки ми гуляли вздовж озер, фонтанів, фонтанчиків, різної живності та рослин. Наступним місцем була бібліотека, в якій Джоан Роулінг надихнулася на написання Гаррі Поттера.

Все б нічого, але по суті це книгарня (старовинна та красива), в якій за вхід треба платити по 3 євро. Натовп при цьому там такий, що якби так було, під час відвідування Джоанною, то замість Гаррі Поттера вона б, мабуть, написала книгу-катастрофу. Недалеко від нас знаходився ресторанчик, в якому ми вперше днями спробували ту саму франсезінью. Далі плани самовідкорегувалися. У мене в тарілці була велика порція. До вечора ми бродили по обидва береги, парки і мосту без особливої ​​мети вбираючи в себе всю атмосферу міста.

Насамкінець ми вирішили відвідати якийсь знаменитий ринок і тієї ж миті він опинився у нас за спиною, знову приємний збіг.

Поїзд до Лісабона

Під час купівлі залізничних квитків є правило, якщо купуєш більше ніж за 5 днів, є шанс отримати гарну знижку, але в запасі вже не було п’яти днів. Натомість був один цікавий поїзд, вартість якого була на 6 євро дорожча за звичайний, судячи з опису він повинен бути на магнітній подушці. Ми вирішили випробувати таку дивину. Цікавий момент, що переліт на двох швидше за все обійшовся б дешевше за поїзд. Коли ми прибули на платформу, на таксі за п’ять євро таксист перевернув ще раз трюк із кнопкою, яка підвищила ціну на 3 євро. До поїзда у нас було ще хвилин 40, а цього більш ніж достатньо щоб вивчити португальську для того, щоб з’ясувати, в чому прикол. Таксист португальською щось настільки впевнено повторював по колу, що після десятого разу ми навіть зрозуміли. Він хотів націнку 80 центів за виклик по телефону, тут справді не причепишся, така позначка у нього в машині є, а ми справді викликали його через готель. А ще він хотів 2,2 за те, що наші рюкзаки він поклав у багажник, а не в салон. Наші рюкзаки до речі вважаються small cabin bag, перевезення їх безкоштовне навіть у лоукостерів в літаках. Щоб зрозуміти португальську мову таксиста у нас пішло хвилин п’ять, наступні п’ять хвилин я присвятив тому, щоб він вивчив ту частину англійської мови, в якій розповідається, що такий трюк не пройде. У підсумку ми йому заплатили 5 євро за лічильником та вісімдесят центів за виклик, на тому й порішали. На платформі не було монорейкової системи, а отже поїзд буде без подушки. Але в чому ж його особливість тоді? Поїзд приїхав у двох частинах на сусідні платформи, по номеру вагона у квитку треба було визначити який із поїздів твій. Потім із різницею хвилин у 10 ці частини одна за одною вирушили в дорогу. Було цікаво, але підозра, що він просто так коштував на 6 євро дорожче, не покидала нас. Одного разу я помітив на електронному табло спідометр і зрозумів, за що ми заплатили. Коли швидкість перевалила за 200 км/год наче гравітація змінила свої властивості. Дорога на поворотах міняла кут і поїзд наче літак творив справжні віражі. Наша рекордна швидкість була 224 км/год. З незвички навіть мені стали в пригоді таблетки від заколисування.

Проблему як рукою зняло. Добре хоч попри квитки ми сіли по ходу поїзда. Ще в поїзді була розвага з автоматичними дверима туалету, які заклинило і якщо хочеш потрапити усередину, потрібно зробити рятувальну операцію зі звільнення там ув’язненого. Потім у кращому разі сам виберешся, а в гіршому – чекай на свого лицаря. Під час покупки з андроїда баг не дає вибрати місця. Тому ми попросили чоловіка сісти на інше місце, щоб ми сиділи поруч, але пізніше ми побачили два вільні місця по ходу їзди і пересіли туди. Спочатку контролер підійшов до того чоловіка, він пояснив, що його місце зайняте, коли контролер повернувся і побачив, що місце чоловіка вільне, дуже підозріло подивився на нього. Вигляд чоловіка продемонстрував, що ми йому винесли мозок. Далі контролер підійшов зі своїм КПК і до місць де ми сидимо, уточнив чи не Філіп мене звати. Потім зрозумів, що я Андрій із сусіднього місця і попередив, що на одній із зупинок прийде Філіп. Хоча було видно, що ми вже всіх заплутали. Коли прийшов Філіп, я його зустрів по імені. Чоловік дуже здивувався що я знаю його ім’я. На наше щастя, на цій зупинці звільнилися два інші місця по ходу поїзда. Це нагадує випадок як ми в Болівії винесли мозок французам, коли вони з нами на екскурсії вирішили познайомитися, а я про чоловіка вже знав усі деталі, включаючи вік. Ці данні я побачив під час покупки екскурсії в агентстві. Правда я тоді помилився, ім’я виявилося не Андре, а Андреа і це була його дівчина)

Фоток з поїзда немає, але ось вам милі качечки.

Загалом заплатити 60 євро замість 48 коштували того, щоб покататися на такому поїзді. Але запасіться пігулками від заколисування. Коли ми прийшли втретє заселятися в той самий готель, на ресепшені дівчина подумала, що ми просто прийшли за своїми речами, і спочатку не зрозуміла, чому ми вимагаємо чекін. Вона саме в цей момент розповідала одній туристці, що в Лісабоні робити нічого, а в Сінтру не можна їхати прямим поїздом. Оскільки у нас на завтра була запланована Сінтра, якраз на прямому поїзді я поцікавився, а чому не можна? “Щодня цей поїзд грабують!”. 

Ми все ж таки вирішили ризикнути. Ще нас розбирала цікавість, що португальці практично не працюють у вихідні і ввечері завжди всі магазини закриті. Нам було цікаво чим вони займаються натомість. Виявилося, все банально: дивляться телевізор, перуть одяг та кричать на дітей. А не працюють через те, що закон зобов’язує роботодавця платити вдвічі більше своїм працівникам. Вранці я помітив, що основна розвага — це пити еспресо з маленьких чашок. Причому, схоже, чим менше чашка, тим крутіше твоє еспресо. Ми навіть бачили у нашій улюбленій мережі супермаркетів Pingo Doce, як відвідувач не встигав ще до кінця розплатитися, а вже випивав свій еспресо. Перший раз, коли ми в Португалії шукали маркет і нам пояснили, що треба йти до Pingo Doce, звучало як іноземна образа, коли хочеш послати туриста по далі.

Сінтра

Сінтра це велике місто, яке складається з величезних парків та палаців. На супутниковій карті це місто повністю зелене. Воно знаходиться за годину їзди від столиці. У цей день перед виїздом з Лісабона ми купили проїзні по 15,5 євро на поїзд та всі автобуси Сінтри. Кількість замків у місті значно перевищує світловий день. Тож треба обирати. Першим ми вибрали найпопулярніший замок Піна.

Піна

Ми заплатили по 11 євро за парк+огляди. З входами в замок ціна була близько 15 євро. Але ми не особливо фанати музеїв, тож для нас був якраз відповідний квиток. Видершись на гору і побачивши замок поблизу, ми почали шкодувати, що не сплатили квиток на входи, але оскільки огляди були теж на території замку, то ми по суті нічого не втратили, тільки не могли входити всередину замку, але спокійно гуляли всім його оглядовим майданчикам. Види були бездоганні. Тільки за один вид з балкончика Піни Сінтра у нас зайняла високе місце серед побаченого за подорож. Оглядів було багато, види були різні та всі як один захоплюючі.

Розстилаються вдалину ліси, океан, що йде за горизонт. Гори, які ще не підкорені нами. І гектари парків, які мають бути підкорені нами. Чарівність! Скоріше ж у парки! Спустившись із замку, ми знайшли купу вказівників на купу цікавостей в радіусі кілометра від нас.

Парк, напевно, посів друге місце серед бачених нами парків після ботанічного саду в Ріо-де-Жанейро. Цей парк був схожий на магічний ліс із казки про Білосніжку.

Він був дуже густий і непрохідний, дерева були повиті плющем, величезні валуни розкидані тут і там, стежки вели на пагорби, звідки відкривалися шикарні краєвиди на піну.

Одна з панорам

Ось де треба проводити час, а не у столиці. Трапезували ми в невеликій кафешці бутербродами з тунцем. У цій країні день без риби – викреслений день з життя. Три години пролетіли як 5 хвилин. Треба було рухатись далі, але не залишало тривожне почуття, а раптом ми щось ще в парку не побачили.

Автобус, що йде в центр зловили з другого разу, тому що перший вирішив не зупинятися, оскільки вважав, що в ньому достатньо людей. Доїхавши до центру, ми змінили гілку автобусів, щоправда, невдало. Той, на який ми хотіли сісти, не зміг доїхати до нас і зламався. Дівчина, що продає квитки, нас посадила на автобус іншої гілки і сказала водієві, щоб висадив нас у певному місці і вказав напрям куди потрібно рухатися.

Регалейра

Самі не знаючи, ми вибрали ще один бомбезний замок. Спочатку виглядав він по простіше Піни, та й дешевше. Якщо не помиляюся по 6,5 євро з особи. Поки фотографував Дашу на фоні замку з однієї вежі вилізла настільки довга селфі палиця, що швидше за все фотограф подовжував її за спеціальним замовленням. Мені чомусь представилася картина, що це злий професор який ловить блискавку, щоб поневолити всіх пакетних туристів, але погода була ясною, а професор виявився більш бородатим, ніж злим.

Доки бродили по затишних алеях і вежах, нашому погляду потрапив вхід у непримітну печеру. Ліхтариків не було, тому іноді йшли на дотик, іноді натикаючись на ліхтарики туристів перебігали між отворами та лазівками.

У печері були підземні озера. Причому так майстерно відображали печеру, що одного разу мене Даша зупинила за крок від провалу в озеро. Я ж на цьому місці бачив тут спуск вниз під ванну з озерцем. Зупинившись, я навіть не міг зрозуміти чи жартує Даша, чи всерйоз. Але доторкнувшись рукою, зрозумів, що тільки-но історія могла набрати ще тих обертів. Начебто скрізь облазили і можна йти на вихід з території замку, але одна картина, що висить у замку, підказувала що ми щось явно тут грандіозне не побачили. На картині зображено масивний спуск у підземеллі у вигляді спірального коридору з арками.

Підійшовши на виході до охоронця, я показав репродукцію картини на планшеті. Чоловік кивнув і сказав, що туди можна потрапити через печеру за фонтаном з великими ящірками. Таки ми щось пропустили, як мінімум, фонтан із ящірками. Почали йти за вказівкою охоронця і помітили ще один вхід до печери. Ця печера була набагато довшою за попередні і зі світлою лінією вздовж сталагмітів.

Обійшовши невелике озеро, ми вийшли до фонтану з ящірками, отже, нам ще далі. Незабаром ми дійшли до 30-ти метрової підземної вежі, що веде назовні. Ми вже й так були в захваті від цього замку, а тепер він остаточно підкорив нас. Це Даша помітила та сфотографувала ту картину в замку, моя розумниця! Пролетіли чергові кілька годин. Тепер треба думати. Часу було вже близько 16:00 і цього вистачить на ще один замок, але ще треба також відвідати крайню точку Європи звідки автобуси незабаром перестануть ходити. У нас у цій поїздці був день запасу, який так і не був використаний, перспектива провести його в Лісабоні взагалі не тішила. А ось перспектива зеленої Сінтра дуже радувала. Тоді зараз їдемо далі, а завтра продовжимо.

Мис Рока

Їхали близько години, але проїзний наш діяв і це головне. На мисі був такий сильний вітер, і концептуальний маяк, що я наче опинився в Ісландії. Я ще там не був і не уявляю, як вона виглядає в реалі. Але завжди її уявляв саме так, як виглядає мис Рока. Ми встигли, ми виконали весь наш запланований маршрут! Ми стоїмо над урвищем і дивимося кудись у бік Бразилії. Автобуси ходять приблизно кожні 50 хвилин, чого цілком вистачає, щоб полазити на вітрі. Вважай, що за поїздку провели 50 хвилин в Ісландії. Біля зупинки був магазинчик, в якому один хлопець із персоналу ходив у футболці з написом 2045. Я не втримався і запитав чоловіка як там у майбутньому.

Чоловік сказав, що вже бачив мене 2030-го року, причому в цьому ж магазинчику. І сказав, що до 2030 року мені точно не варто паритися. Також сказав, що знає переможця в євро 2016, але не скаже. Як я люблю, коли з’являються якісь нитки, пов’язані з майбутнім, це як той незабутній сон. Тим часом приїхав наш автобус, і ми вирушили на рибну вечерю у вже знайомий Кашкайш. На цей раз ми познайомилися з традиційними сардинами. Причому кількістю гарніру явно було підкреслено, як багато у них сардин.

Рибні трапези в Португалії — це явно одна з головних визначних пам’яток країни, я сумуватиму за ними. Ще відкрили для себе в Макдональдсі МакФлурі зі снікерсом. 

Кашкайш слово не хотів нас відпускати, коли до поїзда залишалося близько чотирьох хвилин, на турнікеті не спрацювала наша проїзна картка. Оскільки справа була ввечері, а португальці не звикли напружуватися вечорами, знайти персонал було дуже проблематично. Причому не спрацювала лише одна картка, і ми з Дашею були по різні боки барикади. Паніка була ще та. Причому контроль у поїздах працює добре. Кожен із нас зі свого боку щось вирішував, місцеві намагалися допомогти Даші змусити її картку працювати. До відправлення залишалося близько хвилини, Даша побігла в далечінь шукати персонал. До мене в один момент доходить, що карток у нас багато, на вигляд вони всі однакові, та різного призначення. Це така фіча у португальської транспортної системи. Картки попарно лежали у різних карманах під набір конкретного транспорту. Якоюсь магією карти змішалися. У цей момент карту Даші пікнули в офісі і їй сказали те саме. У паніці на швидкості звуку ми перебираємо карти і нарешті профіт, одна з карток пропустила. В один з останніх моментів ми вбігли до поїзда. Тепер можна розслабитись.

Монсеррат

Вранці ми прокинулися від того, що за вікном почалося будівництво і якийсь робітник іншому кричав щось нашою рідною українською. Несподівано. Не гаючи часу, ми вирушили скоріше назад до Сінтри. До запланованого маєтку вирішили прогулятися пішки. Маєток виявився зрадницьки далеко, та ще й у пагорбах-горах.

Одного разу у мене здали нерви, і я вголос висловив усе, що думаю про ту кількість гір, які ми пройшли за останні 11 днів. А я ще скаржився, що мені 11 років треба було щоранку ходити в гору до школи. Та ми за цю поїздку пройшли більше ніж гір ніж Котигорошко на змії зорав. Але, на щастя, цей маєток таки з’явився після години ходьби.

Як маєток не намагався, але переплюнути попередні два замки йому не вдалося. Хоча парки були чудові. У маєтку були екрани, на яких інтерактивний господар міг відповісти на твої запитання. На зеленій галявині під тінню великого дерева ми намагалися відлежати за всі пройдені маршрути.

Останній раз виписавшись з того самого готелю ми вирушили в аеропорт. На вході в метро, до терміналу що продає обов’язкові багаторазові карти, як завжди стояла черга з ще невпевнених мандрівників. Вибравши якраз чотирьох дівчаток, ми заощадили їм два євро, подарувавши наші карти. Цей момент був немов передача естафети. Тепер їх черга досліджувати цю гірську країну, а ми додому відпочивати та писати розповідь.

Дорога додому

Солодощі на доріжку

Далі був складний та довгий маршрут додому з нічною та складною пересадкою у Мадриді. Процес пересадки між двома літаками зайняв дві години, поставивши рекорд геморності серед пересадок. Коли ми о 3 годині ночі сіли в наш фінальний літак, у мене була надія добре виспатися за шестигодинний переліт і прилетіти прямо на роботу, щоб не витрачати зайві дні відпустки. Але політ виявився на 3 години коротшим, ніж ми думали. У літаках у мене з усипанням досить туго, а поряд сиділи одесит зі своїм другом, які розповідали смішні перли і спати явно не збиралися, сміючись з мене, що я ще хочу з літака на роботу потрапити. Стюардеса все намагалася розіпхати сім ручних поклаж одесита по літаку. Коли протягом першої години я майже заснув, хтось із пасажирів дістався до мікрофона і голосно як заволає “Давайте на рахунок три! Як мене чують..!?” Відразу мова перервалася. Секунду одесит заявив, що цього разу не він був. Перші дві секунди я намагався не засміятися, щоб не збити сон, але було пізно. Мене аж трясло від сміху, а від того, що я намагався не сміятися мені ставало ще смішніше. Потім хлопці, що сидять поряд, вирішили помірятися, хто якими крутими акціями потрапив на цей рейс, одесит уточнив у мене, скільки коштували квитки МАУ “напевно, доларів по 300” зі співчуттям запитав мене друг одесита. Моя акційна ціна явно багатьох засмутила) Дівчина здивовано повторила останню мою фразу “За 11 місяців зловив…” Потім продовжився потік перлів від одесита. Під який саме з жартів я заснув уже не пам’ятаю, але вдалося поспати навіть більше години. 

Після цієї подорожі та літака, максимально що я зміг зробити це вийти на роботу віддалено. Ноги боліли ще два дні.

Цікава замітка: В інтернеті неодноразово читав відгуки про те “Як в Європі все дешево!”, відвідавши 26% країн шенгенського союзу, причому далеко не найдорожчих, авторитетно заявляю — в Україні дешевше.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 17.06.2016 – 29.06.2016
Тип поїздки: Самостійна
Тривалість: 12 повних днів
Авіаквитки: МАУ-KLM-TAP-МАУ
Готелі: booking.com
Складність подорожі: 9/10 (Важко)

Після дев’ятигодинної розминки в Амстердамі На нас чекала 20-ти годинна пересадка в Лісабоні. Персонал компанії KLM дуже порадував, вони реально творили позитивну атмосферу. Усі ніби були в певному образі. Хоча, можливо, голландці всі такі. У мене була ейфорія лише від стеження за їхнім сервісом. Якийсь дідусь серед пасажирів теж відчув у собі приплив креативу, став у проході і почав розважати натовп бабусь, але на щастя не англійською мовою, бо народ так сміявся, що це було б небезпечно для здоров’я, яке нам найближчими днями стане в пригоді. У літаку панувала атмосфера глобальних веселощів. Літак пішов на посадку, і за десятки метрів над землею потрапив у турбулентність. Я думав, що літак у такому разі сідати не повинен, але пілот так не думав, хоча, судячи з посадки він явно переплутав нахил закрилків. Від першого удару об землю прокинулися всі, хто задрімав, літак відскочив, і ми на якусь мить знову в польоті. Потім другий удар по землі, але вже без відриву. На щастя, все обійшлося. Дві посадки поспіль були найжорсткіші, але на нас завтра чекає посадка в третьому за небезпекою аеропорту у світі.

Лісабон

Продовбавшись із карткою на метро, ​​ми все-таки перемогли цей злий автомат. Нам навіть намагалася допомогти дівчина, але зазнала фіаско у цій нереальній битві людини та машини. Метро Лісабона – найкрасивіше на нашому досвіді, кожна станція — це справжній витвір мистецтва. Наша кохана була, та, колони якої були зроблені як труби у грі Маріо.

Заселилися далеко від центру, зате зі своїм туалетом, та й вартість по 35 євро на день. З самого ранку, поснідавши провізією з Києва, ми скоріше вирушили на Free walking tour. По дорозі була непередбачена перешкода — це ліфт у готелі, який їхав настільки повільно, що був страх не встигнути на вечірній літак. Оскільки екскурсія починалася в іншій частині міста, у нас була можливість пішки познайомитися з ним. Португалія – країна з найбільшою кількістю сонячних днів у Європі.

Спекотно не було, але сонце сяяло так, що перші дні три очі не могли звикнути. По дорозі бачили старовинні трамваї та безліч їхніх шляхів, причому рейки будь-якої миті можуть просто закінчитися без заходу на кільце.

Free walking tour

Поспіхом дісталися місця старту. Хлопець почав із фрази “Всі ми любимо історію!” і заглибився в історію так, що, на мою думку, геть на чисто забув про те, що він повинен вести екскурсію. Десь хвилин через 30 ми нарешті зрушили з місця і пішли вулицями, завзято обминаючи пам’ятки, які планшет показував на сусідніх вулицях. Іноді після проходження якоїсь вулиці він ніби згадував щось і казав, чим вона унікальна, але вулиця вже позаду. Так само хлопець сказав, що в цьому турі дуже важливо буде мати добру уяву і ось настав той момент, коли він зупинився і вирішив розповісти, що Lisboa йому представляється як дівчина, він заплющив очі, пішов у свої уяви і таке враження, що він знову забув, що веде екскурсію. Якийсь час ми спостерігали як бородатий мужик із заплющеними очима щось розповідає про інколи голу дівчину у черепашках. Коли спогади чувака відпустили, ми рушили далі. Екскурсія вже йшла близько двох годин, а крім однієї площі та її уяв ми до пуття нічого не бачили. Тут наш гід вирішив розповісти про неперекладне і дуже сумне слово “Садат”. Така сумна була його мова, що навіть птахи замовкли. Промова була настільки довгою і повторюваною, що китайський турист прозрів і розповів китайсько-англійською своє розуміння слова Садат. Гід ствердно кивнув головою, хоча навряд він зрозумів китайця. Потім ми ще вчили розбір цього слова по літерах, три рази, напевно. У нашій групі була присутня дівчина у фоті, вона розповіла, що фоту вдягла з нагоди весілля, яке відбудеться за два місяці. Причому в поїздках ми такий звичай бачимо не вперше) Оскільки вже йшла третя година екскурсії, то нерви не витримали, і ми зійшли з дистанції. За підсумками двох останніх волкінг турів Латвії та Португалії хочу підвести коротке рев’ю: Фрі волкінг тур — це коли безкоштовно бородатий мужик тобі скаржиться на Євросоюз.

Знову Лісабон

Прогулявшись на площі Россо, аналог якої ми відвідували у Макао, ми вирушили на елеватор. Де саме і як називається ця площа ми не знали, але за візерунками на магнітиках, що продаються, нам розповіли де вона.

Розвага виявилася дивною. Стоїш у черзі хвилин 40 для того, щоб піднятися за 1,2 євро в ліфті на оглядовий майданчик, на якому все затягнуто товстою рабіцею, і потрібно платити ще 1,5 євро, щоб піднятися пішки на те місце, де немає рабіци. А за фактом до цієї оглядки можна дійти пішки з площі Largo do Carmo, що знаходиться з нею на одному рівні. Якось старт у Лісабоні не вдався.

Але трапеза все вирішує, адже від кухні в країні залежить багато. У першому ресторані нікого не було, і ми також його змушені були покинути. З персоналу ніхто не ризикнув підійти до англомовного туриста, а коли дівчина таки підійшла, то на спробу щось замовити нагородила нас щедрим мовчанням і усмішкою на всі 32. Вона навіть намагалася олівцем відзначити що входить у їх спешл меню, але потім збилася, спробувала витерти олівець, ще більше все заплутала у португальському меню, посміхнулася нам на 33 і на цьому наша коротка трапеза закінчилася. У ресторані, що стоїть поруч, люди були, але в такій кількості, що нам запропонували підсісти до якоїсь бабусі, яка зляканим виглядом глянула на нас. А ось із третім рестораном поперло так, що рейтинг Португалії різко зріс.

Португальська трапеза

Ресторан тримав чоловік похилого віку, який у ньому ж і працював одним з офіціантів. У ресторані сиділи лише місцеві, всі столи були зсунуті так, що всі сиділи великою португальською родиною. Ми з незвички сіли за сусідній столик. Нам тут же принесли набір стартових закусок, кошик хліба, олію, тарілку оливок та голівку сиру схожого на брі. Такі набори оплачуються окремо за фактом того, що з того ти їв. Меню було, як і скрізь, переважно рибне, тут ми й пішли екзотикою. Першим гостем нашої програми була риба шпага з вареною картоплею та салатом. Розмір порції порадував, поки ми трапезували шпагою, дідусь нам приніс восминіжка та пивко, причому подаючи страви він щоразу примовляв “Yeah!” На щастя, приймаючи замовлення він нас пощадив, це були лише половини порцій і то до кінця ми здолати не змогли, хоча голівку сиру всю закінчили. Але як же всі душевно трапезували! Було дуже смачно. Насамкінець нам принесли рахунок на 13 євро. Ця трапеза була цілим культом португальської культури. Невдалий старт відразу забувся. Тільки заради трапези у цьому ресторані можна летіти до Лісабона. Ресторан називається Super Mario, знаходиться недалеко від площі Largo do Carmo.
Потім ми вирушили на набережну. Милувались чайками доти, доки не накрило хвилею ноги.

Я звичайно не фанат дощів, але сонця було дійсно багато. Одна з головних визначних пам’яток міста – замок. До нього ми неквапом і побрели. Дорога до замку досить прикольна, гарні краєвиди та затишні вулички. Лісабон, як і всі інші португальські міста, знаходиться на пагорбах. Ногам звичайно було незвично стільки підйомів та спусків робити, а ми ще не дісталися навіть Мадейри. Коли дісталися замку, то часу на відвідування вже не було, ми його вирішили перенести на наступний раз.

До готелю поспішили дістатися на таксі, таксист сказав, що ціна буде приблизно 5 – 6 євро. Лічильники в таксі рахує ціну не за відстань, а за час. Коли ми потрапили в пробку, я думав, що ми попали на гроші. Коли на лічильнику дійшло до 6 євро, таксист його зупинив. А ось це несподівано та приємно. Київський таксист навряд чи так зробив би. На наш подальший досвід, таксисти в Португалії — це перші помічники у вирішенні твоїх проблем. Аж не віриться, що ці два слова в одному реченні… таксисти… помічники, ні це не сон.
Зачекаутилися з готелю, пройшли хвилин 5 і згадали, що ми традиційно забули пакет із їжею у холодильнику. Напевно, немає країни в цьому світі, де б ми його не забували. А хоча є — Єгипет. В аеропорт йде метро, ​​що полегшує процес добирання. На аеропортовій станції в одному магазині речей мені подарували апельсин! Португальці класні! Занурившись у літак компанії Easyjet, ми вирушили на Мадейру, наші пересадки закінчилися.

Мадейра

За вікном з’явився острів, великий острів. Гребені хвиль обмивали його густою бірюзою. Це він, один із далеких островів, а он і аеропорт. Побачивши аеропорт всередині починала підніматися тривога. Він один з найнебезпечніших у світі через гуляючі вітри, і короткою посадковою смугою. Колись її навіть подовжували, поставивши частину смуги на високі опори. Наш літак заходив на посадку дуже незвично. Спочатку літак летів уздовж злітної смуги до її початку, потім маневр на 180 градусів, за яким слідувала посадка. Посадка виявилася м’якою. Фух, можна видихнути. При виході на трап нам радісно махали люди, що стояли на терасі аеропорту. Ми махали їм у відповідь. Оскільки на автобус ми не встигли на одну хвилину, то ми мали ще півтори години помилуватися аеропортом. Квиток на автобус можна купити відразу раундтріповий, заощадивши пару євро. Діє на одну подорож туди і назад протягом року. В автобусі водій захоплено пасажирові розповідав, як утворювався острів із вулкана.
Тож наша стартова точка для всіх відправлень – місто Фуншал. Вселилися ми в готель, який, звісно, знаходився на пагорбі, та ще й на найвищий поверх без ліфта. Зате краєвиди гарні! Прокинувшись з ранку, перша моя фраза на вулиці була “Якби я не знав, що ми на Мадейрі, подумав би, що на Канарах”. Мадейра — це безліч туристичних маршрутів по горах, скелях та реліктових лісах вздовж левад. На жаль, відвідати рейсовими автобусами вдасться лише деякі, транспортна мережа не розрахована на туристів, автобусні маршрути з’єднують лише селища та міста. Але найближчий до нашої оселі автовокзал порадував нас автобусом на одну з найцікавіших стежок на Мадейрі.

Мис Сан Лоренсо

Цей маршрут не є левадою, але відрізняється від інших скелями, що велично піднімаються з води, пустельною природою і виявляється в нашому випадку сильними вітрами. Загальна довжина в обидва кінці – 6 км. Але з усіх відвіданих нами маршрутів Мадейри цей був найскладнішим.

Ми трохи прогадали, не взявши з собою їжі. Коли за кілька годин на тлі з’явилася будівля, була надія, що це ресторан. Але це виявилося просто велика закрита будівля без вивісок, але з платним туалетом. Причому платний туалет за всю подорож був тільки тут. Ось це професія у людини, щоранку робити двокілометровий маршрут, щоб збирати по євро з тих, кому треба зайти саме в платний туалет.

Наприкінці маршруту треба було підніматися дуже вгору, а ураган панував такий, що планшет з рук виривало. Але на щастя ніхто не відлетів, крім капелюшка однієї туристки. Оскільки капелюшок летів стежкою прямо до мене, а руками я її схопити не встигав, довелося його рятувати ціною особистого заду. У результаті капелюшок врятований, а мене розпластаного підняли зі стежки. Це добре, що ще урвище було не так близько.

Маршрут виявився раундтріповим і, відповідно, все, що долаєш в один кінець, потрібно здолати назад.

Під кінець маршруту ми настільки вимоталися, що чомусь вирішили до сусіднього містечка Канісал ще 3 кілометри пройти пішки по пагорбах вгору-вниз замість того, щоб поїхати на автобусі, на якому все одно потім доведеться їхати. Рішення скажу відразу було не вдалим. Дорогою проходили крізь прикольне містечко, яке виявилося одним великим готелем.

Причому готель був практично безлюдним, як і Канісал, до якого ми йшли понад дві години.

Територія готелю

Дорогою ще були круті сходи вниз зі скелі, добре, що нас уберегли від спуску якісь туристи, попередивши, що внизу лише маленький пляж. Їсти й пити хотілося дико. А в безлюдному місті все що ми змогли знайти крім уявного перекоти-поля, яке подумки скрізь маячило, це були два шматки пирога та холодне какао. Я не знаю, що там трапилось із містами, але так мало живих людей навіть у фільмі про термінатора не було. Поївши, ми поїхали до нашого рідного Фуншалу. Незважаючи на весь обсяг пройденого маршруту, ми вирішили відвідати оглядовий майданчик в сусідньому містечку.

Кабо Жирао

Для цього у Фуншалі пересіли на інший автобус. Оскільки ми були впевнені, що скляний міст знаходиться в нашому місті, а ми їдемо на автобусі, то нічого не віщувало складності маршруту. Але коли автобус покинув місто і рушив високо в гори, ми зрозуміли, що наші пригоди сьогодні ще не закінчені.

Після закінчення першої години їзди ми вже не сумнівалися, що пригоди цього дня тільки починаються, не дивлячись на сідаюче сонце. Види з гір відкривалися шалені. Тільки поїздка цим автобусом коштувала багато чого. В якийсь момент водій повернувся і щось голосно запитав пасажирів, ніхто не відповів. Водій повернувся до дороги, але було пізно, серпантинна дорога пішла вліво, огинаючи урвище, а наш автобус кинувся різко вниз. Там виявився асфальтований спуск, про який водій знав, а ось ми, що сиділи на передніх сидіннях, тільки рота встигли відкрити для нелюдського крику. Судячи з усього, водій запитував “чи немає у когось проблем із серцем” Заїхавши кудись зовсім у гори водій нас висадив, написавши нам на папірці 10:30 і штовхнувши якусь промову. Тобто у гіршому випадку зворотний автобус буде завтра вранці, а у найкращому сьогодні ввечері. До моста ще треба було хвилин 20 пройтися. У горах було свіжо. Хоч оглядка була зі скляною підлогою, але чомусь її зробили у білу крапку. Забрали у туристів екстрим. Було чудово, океан під нами був на висоті 580 метрів. Дивишся в далечінь і прозріваєш від того куди нас занесло і як тепер добиратися назад. Це був чудовий вихідний день, а вихідні дні тут особливо поважають рідкісними автобусами та закритими магазинами.

На шляху назад ми знайшли місцевий ресторанчик, де господар нас заспокоїв, що автобус буде, але години через три. А взагалі вам краще пройтися пішки до славного містечка Камеро де Лобуш, звідки автобуси ходять частіше. Збоку може здатися, що ми за день вирішили відразу відвідати всі визначні пам’ятки острова. Дорога була дуже і дуже красивою з безліччю таємних стежок для скорочення маршруту. Хоч GPS і показував нам, що ми зовсім не туди йдемо, але з усіх балкончиків та терас місцеві жителі нас запевняли, що ми якраз ідемо правильно. Усією цією красою ми милувалися близько двох годин. Коли дійшли до міста, аж не вірилося, що ранковий маршрут нам здавався складним і ми були дуже втомлені. Містечко було реально прикольне. Наче з якихось романтичних фільмів.

Але була одна заковика, на зупинці автобуса, на якій висів розклад, що вказує, звідки їхатимуть автобуси, але при цьому немає жодних пояснень, куди вони слідуватимуть. Місцеві жителі так само не розуміючи дивилися на цю табличку, коли ми їх просили допомогти розібратися. Відповіді ми отримували різні від “Через 20 хвилин” до “Взагалі ніколи”. А оскільки великою кількістю автобусів нас острів не радував, довелося просидіти на зупинці годину і сорок хвилин у надії що ми дочекаємося. Варто визнати, що вміння водити машину в цій поїздці не завадило б, але все одно було б напружено брати дві машини на острові та материку. У результаті ми дочекалися останнього автобуса у розкладі, і він таки приїхав нас відвезти до Фуншалу! На годиннику було близько півночі, а ми так втомилися, наче на цьому острові вже вічність. І нарешті довгоочікувана відкрита кафешка. Правда Даша не вгадала зі стравою, але у Португалії це був єдиний випадок. Вона замовила Ешпетаду – яловичий шашличок на лаврових лозинах. Проблемка була у ступені прожарювання. Працівники 2 рази намагалися його «досмажити», але кров так і лишалась у шашличка знову.

Ніякі ми дісталися до нашого готелю на пагорбі, ледве піднявшись на наш найвищий поверх з гарним виглядом, і замість того, щоб впасти без задніх ніг, ми почали коригувати маршрут поїздки змінюючи броні готелів і купуючи залізничні квитки. Спали міцненько.

Левада Рібейро Фріо – Портела

З самого ранку ми вирушили на наступний маршрут. Це був великий реліктовий ліс, який зберігся з часів динозаврів. На нашому досвіді це вже другий ліс, перший був на Канарських островах. До Рібейро Фріо можна доїхати міським автобусом (по 3,5 євро з особи), що робить цей маршрут таким же доступним, як і попередній. Приїхавши на точку старту, ми виявили нереальні натовпи туристів-пакетників, невеликий парк та басейни та рибою. Від такої концентрації людей ставало лячно, на відміну від попереднього мису тут була купа магазинів та ресторанів.

Але варто було розпочати наш десятикілометровий маршрут, як на стежці лишилися ми самі. Виявляється, тури привозять лише для відвідування парку та за бажанням малого маршруту 1,8 км в інший бік. Наш маршрут був майже весь рівною лісовою дорогою, що значно його спрощує. Густі тунелі дерев утворювали тінь практично по всій леваді.

Іти було зручно. У проміжках де не було дерев можна було з великої висоти насолоджуватися вкритими густими лісами горами. Часом зустрічалися водоспади та озера. Мій улюблений тип водоспадів, коли вода тече крізь густу зелень, що покриває скелю. Іноді траплялися люди, одного разу навіть орки попалися, що між собою про щось спілкувалися мавп’ячою мовою.

Ціна, за яку вони дісталися цього маршруту, нас жахнула, але схоже, що більшість відпочиваючих на цьому острові не паряться за гроші.

Уздовж усього маршруту текла вода по вимощеній леваді, що й не давало заплутатися на роздоріжжях. Приємним доповненням до маршруту були великі скелі, що утворювали темні печери, де ми проходили прямо крізь гори.

Після мису Сан Лоренсо був контраст ще той, природа з безлюдної перетворилася на тропічну, а точніше реліктову. Години через 2,5 ми вийшли з лісу і ще кілька кілометрів треба було пройти вниз досить цікавою місцевістю з не менш красивими видами. Іноді траплялися стежки, що ведуть прямо в ці красоти, але, що ми добре засвоїли урок з попереднього дня, модифікації запланованих маршрутів не завжди закінчуються добре.

Наприкінці був великий оглядовий майданчик на далеке місто, скелі та океан. Назад повернутися на Фуншал можна було двома шляхами, на бусі-таксі по 5 євро або на автобусі приблизно по 3,5 євро, ми вибрали другий варіант, спускаючись на зупинку автобуса знайшли 20 євро, ще й у плюсі ​​залишилися після цього маршруту. Поки зайшли в паб за морозивом, то дегустували якусь квасолю, за запевненням бармена, це популярні ласощі до пива. На Мадейрі міські автобуси дуже гарні з незручними спинками під кутом приблизно 89 градусів. А тут приїхав якийсь комфортний, аж не повірилося. Але коли на середині маршруту автобус зупинився та нам оголосили “Bus change!” то ми зрозуміли, що все норми. Ця фраза досить часто звучала у нашій поїздці. Тобто купуючи квитки, до кінцевої точки ти доїдеш швидше за все на іншому автобусі, але тішить, що пересадка в інший автобус йде за принципом з рук в руки, тому важливо зберігати свої квитки, хоча втратити їх у межах автобуса буде нелегко.
Друге сходження на острові ми відзначили традиційною рибною вечерею з літровим графином крижаної сангрії.

Цього разу їли рибу шпагу, що подається за всіма традиціями зі смаженими бананами. Аперитив був місцевий медовий напій Пончо. На десерт пішли до супермаркету їсти найпопулярніші заварні тістечка паштейші, запиваючи апельсиновим фрешем. Вважаю, що сходження відзначили пречудово.

Паштейші

У парку зібралася група музикантів у метеликах, але вони так довго готувалися і не наважувалися розпочати концерт, що хвилин через 30 народ почав розходитися, а вони так і не почали грати. Протягом 30 хвилин хтось ноти ближче ставив, хтось метелика поправляв, хтось не знав з якого боку краще у флейту дмухати. Можливо, це й була вся суть перфомансу. На головній сцені міста, щось на повну репетирували, ми з’ясували, що завтра буде великий концерт. 

Перед міцним сном ми пішли прогулятися набережною. Дуже хотілося нарешті торкнутися океану, але побачивши 20 метрової зони гальки втома все ж таки перемогла, і ми вирушили на гору в наш готель на четвертий поверх без ліфта, але з гарним виглядом!

Два ботанічні сади та левадою між ними

День планувався релаксовіший, а вийшло, як завжди. Планувався один ботсад і жодних левад. Жодних, Карле!

Першим об’єктом відвідин у нас був фруктовий ринок Mercado dos Lavradores.

На цьому ринку настільки люблять маракую, що можна скуштувати такі унікальні фрукти як: маракуя-банан, маракуя-лимон, маракуя-апельсин і навіть маракуя-помідор.

Даша дегустує маракуйю-апельсин.

І багато інших різновидів схрещеної маракуї. Ціна за фрукт близько 7 євро, так що ринок швидше за все як екскурсія з безкоштовною дегустацією, ніж для покупок. У рибному відділі продають рибу на будь-який смак.

Показую португальцю як правильно обробляти карася

Сад Jardim Tropical був десь у горах, куди вела канатна дорога. Ціна за раундтріп канатки з вхідними квитками до ботсаду завдала удару по нашій картці у вигляді 50 євро за двох. Схоже, що найдорожчий наш парк в історії. Щоправда, краєвиди були такими, що 50 євро можна було віддати просто за ці види. У далині виднівся дуже високий автомобільний міст, повз який у нас проходили всі маршрути кожного дня.

Ботсад був у японському стилі з червоними мостами, водоспадами, фонтанами та озерами. Я знайшов печеру з дзвонами де влаштував велику дзвонову пісню. Парк мав дві проблеми – ціну і те, що весь час треба було йти вниз, а потім звісно вгору. В одному з озер ми зробили добру справу — врятували втопаючу бабку.

Часом парком лунав звук пилючої болгарки. Але це вічна проблема багатьох затишних місць. Чим затишніше знайдеш собі містечко, тим більше шансів, що комусь треба буде щось подрілити чи попиляти. Був би парк дешевшим, то навіть дуже сподобався б. Кілька годин як небувало. Далі по банерах ми з’ясували, що є ще Botanical garden до якого можна доїхати іншою канаткою від поточного Gardim Tropical. Цікавим є факт, що канатна дорога до парку йде вниз, а не вгору. Ми поцікавилися чи можна дійти пішки і з’ясували, що нас відокремлює від парку двогодинна гірська левада.

Виявилася гірська вона була в буквальному значенні слова, тому що під час походу ми перебралися з однієї високої гори на іншу високу гору. Ця левада була середньої складності і пролягала крізь евкаліптовий ліс.

Похід між двома горами звісно являє складний спуск та не менш складний підйом. Ми залишилися раді, що вибрали леваду, види гарні, а платити як у випадку з парком не треба. З цими левадами вічна проблема води. Пити хочеться багато, а багато з собою не потягнеш, адже чим більше береш вантажу, тим складніше долати маршрут. Ось така дилема. Ми із собою зазвичай брали літр на двох. На іншому кінці маршруту парку не виявилося, замість нього треба було хвилин 25 йти круто вгору. 

Дорогою зайшли до кондитерки з кондиціонером і відвели душу. Випивши по келиху апельсинового фрешу, з’ївши дві піци та тістечко ми перезарядилися і продовжили підйом. Ми йшли в таку гору, що таксисти з вікон на нас дивилися як на божевільних. Можливо, ми були першими у світі, хто пішов тут пішки. Таксистам ніби боляче було бачити кожен наш крок під цим кутом.

Сад, звісно ж, був розташований зверху вниз, але вихід був знизу, тобто не доведеться зайвий раз підніматися. Нічого собі релакс-день собі запланували. Після такого маршруту перше, що я зробив у саду, ліг на лавці і на затишних колінах своєї дружини 30 хвилин поспав.

Сад поступався попередньому. Хоча візитівкою Мадейри вважається фото клумби саме цього саду. Скажімо так, відвідавши перший сад, другий відвідувати не обов’язково, перший реально дуже крутий.
До центру вирішили пройтися пішки, але одного з таксистів схопив жах, і він нас довіз до центру дешевше, ніж вартість автобуса.
Справа йшла до вечора, але до концерту ще було далеко. Ми запустили карту геокешів і пішли шукати скарби. Скарби завжди заховані в цікавих місцях. Таким чином, перебуваючи у гавані для прогулянкових катерів ми знайшли старовинний замок. Вхід за системою добровільного пожертвування. До замку вела червона доріжка з картинами та короткою історією родоводу мешканців королівської родини. Все це було в жартівливій формі і прикрашене всім, що тільки потрапило під руку. Було схоже, що якийсь дивак виконав свою мрію стати королем, вся історія артефакти та декорації — це вигадка. У замку все так забавно оформлено і зроблено, що стоячи на веранді і милуючись на хвилі, що розбиваються об скелі, розумієш, що це один з найпрекрасніших замків. Ще один зі скарбів знайшли в парку неподалік того місця, де колись були заховані 100$ передачею Орел та решка.

Далі у нас був традиційний бенкет рибними делікатесами, цього разу ми познайомилися ближче зі смаженими сардинами.

Потім на нас чекав крутий португальський концерт, одна з почутих нами пісень на репетиції і самому концерті стала гімном цієї поїздки. На пошуки пісні пішло кілька тижнів після приїзду, її не зміг впізнати жоден сервіс, жоден форум, доки не попався португальський форум де один місцевий житель мені допоміг. Ця пісня – Amor Electro – Juntos Somos Mais Fortes. На десерт ми практично щодня тепер їли традиційну паштейшу. Причому це тістечко на смак дуже схоже на ті, що робила моя бабуся.
Наступний день був останній на острові та нас чекало найбільш грандіозне сходження в історії наших подорожей.

Маршрут між вершинами Арейро та Руйво

Як дістатися туди громадським транспортом ми так і не з’ясували, довелося платити за екскурсію з трансферами по 30 євро з особи. Крізь ліси та гори автобус доставив нас прямо до вершини другого за висотою піка Арейро. Звідти стартував 10-кілометровий маршрут на найвищий пік Руйво. Все дуже залежить від того, наскільки пощастить з погодою, нам дуже пощастило. 

У Києві та інтернеті багато хто радив із собою взяти похідні палиці. Але чесно кажучи, їхня негабаритність і вага більше принесуть складності, ніж користі в поїздці. Ми палиці на щастя не взяли. Щастя було в тому, що де вони потрібні були — їх видавали безкоштовно.

Першу половину маршруту було багато гір, покритих зелено-жовтою рослинністю. Було багато печер та тунелів, таких, що без ліхтарика буде складно. Види були бомбічні і кількість фотографій на метр просто зашкалювала. Були такі місця, де іншим туристам треба було пригинатися і ховатися за скелями, щоб ми отримали ідеальний знімок. Але це все виявилося нічим порівняно з тим, що нас чекало у другій половині маршруту – хмари нескінченним океаном стелилися під нашими ногами.

Ми йшли все вище, а хмари підступали до наших ніг. Здавалося, що вони дуже м’які і стрибнувши з урвища ти неодмінно поринеш у цей океан пуху. Друга частина підйому виглядала так — ноги йдуть стежкою, а голова повернута і постійно дивиться на хмари.

А рослини, які тут ростуть над хмарами, створювали відчуття ніби ти у казці. Серед підйомів найкрутіші це Мачу Пікчу в Перу та Говерла у нас в Україні. Тепер на першому місці однозначне це сходження. Наприкінці шляху перед 15-хвилинним підйомом на пік знаходиться фонтан з питною водою, що значно полегшує маршрут. З піку види теж гарні, як і скрізь. По дорозі між вершинами ми йшли одними з перших, але нас постійно обганяла моторні мега-бабуся та її мега-дідусь. Назад треба дійти горами до парковки, де на тебе чекає автобус. Стежка лежить між двома урвищами і по обидва боки хмари.

Плюсом нашої погоди була температура у 20 градусів, з одного боку гір ясна погода і все видно, з іншого боку хмари та жодного туману. Якщо ще вчора наша оцінка острова була вищою за середню, то тепер це тверда п’ятірка. Виїжджати не хотілося. Це рідкісне почуття, коли ти не можеш надивитися.

Ти дивишся на краєвид, а він настільки гарний, що погляд не звикає. Це як перший раз у Карпатах чи Стамбулі. Відпочивши на Фуншалі, ми сіли в автобус і поїхали релаксувати у вже відомому нам місті Камара-ді-Лобуш.

Сходження ми відзначали рибою Дорадою та ігристим вином. На десерт їли шедеври місцевої кондитерки. Провівши в місті пару годин гуляючи зеленою зоною та затишними вуличками ми вирушили на зупинку з тим нерозбірливим розкладом.

На цей раз з автобусом нам пощастило більше. Контролер в автобусі вже був нам добре знайомий, не вперше саме з ним перетинаємося. Йому, схоже, теж подобалося це містечко. Коли контролер вийшов, ми залишилися в автобусі самі, а коли попросили водія зупинити у Фуншалі, він так на нас глянув, ніби був упевнений, що автобус був порожній. У Фуншалі на одній із центральних вуличок танцював і співав заводний дідусь, розігріваючи публіку. Ось відчувається на цьому острові якесь вічне свято! Хотілося якнайдовше послухати виступ дідуся, але вже реально втомилися. Ми мали останнє сходження в наш готель на пагорб, на четвертий поверх з гарним виглядом. Ми молодці, ми встигли! За чотири повні дні ми відвідали практично все найцікавіше на острові. Був би ще день у запасі, відвідали б взагалі всі головні туристичні місця, але цих днів завжди не вистачає. Втома за всі пройдені маршрути відчувалася конкретно, але вже трохи і звикли жити в такому темпі. Наприклад, після сьогоднішніх вершин я був сповнений рішучості пройти ще якусь леваду. Але головне зараз не розслабитися, адже попереду друга половина подорожі – материкова Португалія.

Епілог

Туристи часто порівнюють Мадейру та Канарські острови, тепер і ми можемо дати свою експертну оцінку. Їжа та природа на Мадейрі однозначно лідирує, але за розвагами та зручністю переміщень острів Тенеріфе однозначно виграє. Якби була можливість перенести вершини та смачну їжу на Канари, то я б переїхав туди жити у це ідеальне для мандрівника місце. Якщо ви не були ні там, ні там — вперед на Тенеріфе, якщо на Канарах були і хочеться подібного — Мадейра завжди до ваших послуг!

Продовження подорожі

У нас з Дашею є правило – не повторювати подорожі до тих самих місць. Виняток становлять лише Єгипет та Туреччина. Але шість років терпіння… не втрималися і взяли Грузію, потім ще раз взяли, але вже з Мишком. У результаті остаточно зірвалися і взяли повторний Кіпр. Мишкові теж цікаво що там на Кіпрі. Але є одна проблема – жорстка нестача відпусток. Ми вирішили взяти квитки на мінімальну кількість днів та повернутися. Потім я запропонував, що можна взяти Дашину маму, завезти її разом з нами і залишити на Кіпрі з Мишком, через тиждень самі повернуться до аеропорту тим самим автобусом. Тещу довго вмовляти не довелося. Подумавши ще хвилин 20, Даша висунула логічну пропозицію — раз відпустки не вистачає саме у мене, то вона з мамою та Мишком залишиться на Кіпрі, а я можу повертатися на свою улюблену роботу. На тому й вирішили!
Мишко потихеньку почав розуміти, як формуються тарифи на авіаквитки. Від фрази “Ми взяли квитки”, до вильоту в середньому минає 350 днів. Мишко спочатку не розумів чому так довго треба чекати, але я йому пояснив основи маркетингу)

Айя Напа

Це одне з моїх улюблених міст, наче Лас Вегас, місто вічного свята. Але ми прилетіли зустрічати весну до початку туристичного сезону. Острів нас зустрів зеленими ландшафтами, квітучими деревами, ромашковими гаями та цвітінням маків. Це було дуже несподівано, у нашій пам’яті Кіпр був випаленим степом. А тут все настільки квітуче. На противагу природній красі, в Айя-Напі панувала небувала тиша. Не було ні гулянь, ні корабликів, ні гучної музики клубів. Було відкрито лише один клуб, з якого долинала дуже спокійна і тиха музика. Людей практично немає, на набережній найкрасивіші заходи сонця, але нікому їх дивитися. З ранку ми поїхали автобусом до Протарасу. Звідти розпочали піший маршрут у бік Айя-Напи.

Квіти, зелені дерева, трави. Радості просто не було меж. Цього не може бути, мабуть, наш літак просто сів на інший острів! Хоч море і холодне, зате природа така свіжа! Ми рік тому так і планували, але все одно не вірилося, що буде так зелено! Почали ми свій нелегкий маршрут із невеликих лавових острівців серед крижаної води.

Ми з Мишком поставили мету, дістатися якнайдалі. Гострі каміння кололо в ноги, але ми терпіли, мета дістатися до далекого острова важливіше. Кілька разів мало не впали у воду. Даша зі своєю мамою сиділи на березі і аплодували щоразу, коли ми перебиралися на новий камінь. Це суто чоловічі розваги. У результаті ми перевершили себе і дісталися острівця, який здавався без плавання недосяжним.

Далі ми пішли береговою лінією вздовж печер. Сонце гріло приємно, було і холодно, і спекотно одночасно) Дорога була далека, ми долали кілометри за кілометрами, проходили гарні печери та водні ландшафти. Мишко вимагав купань. З нас ніхто у воду не ризикнув потикатися, але якщо Мишко хоче, то нехай купається. На черговому красивому пляжі, Мишко купався з такою насолодою, що ми навіть трохи заздрили. Мис Греко ми проходили ваннами з водою, які сформувалися біля її підніжжя.

І навіть у ванночці Мишко відзначився з головою, правда незаплановано. Принадність весняного Кіпру в тому, що можна проходити будь-які відстані, не боячись прямого сонця. Таким чином за ці півдня ми пройшли понад десять кілометрів. Ми з Дашею були реально в шоці. Мишко, який у Києві не може пройти і 20 хвилин, мовляв, ноги втомлюються, тут практично весь час біг попереду.

Теща теж героїчно трималася. І навіть надвечір заявила, що треба б сходити до парку статуй, який знаходиться за 2,5 кілометра від готелю. Я запропонував хоча б автобусом під’їхати, але теща сказала, що норм і без автобуса. Я не міг зрозуміти чи мене жорстко тролять, чи справді всі настільки вражені весною. Ми з Дашею здивовано переглянулись і пішли у бік парку. Правда, походу справи з’ясувалося, що Ніна говорила про завтрашній день і дуже здивувалася, коли дізналася, що ми йдемо не в готель, а в парк. Фух, тепер я спокійний) Завтра парк візьмемо на додачу до нового маршруту. Щоденна нагорода за пройдений маршрут була найсмачнішим морозивом із кондитерки Зорпас.

Проводили черговий захід сонця, відвели Ніну з Мишком у готель, а самі пішли підкорювати гори нічного Кіпру. Щоправда, справжніми горами це не назвеш, їх у місті просто немає, проте ми змогли знайти для себе висоти з панорамами на місто. Одним із мінусів березня, було те, що багато що відкривається у квітні та травні. Навіть на одному з банкоматів висіла табличка, що гроші він видаватиме виключно з квітня по жовтень!

На маршрутах купити морозиво також було проблематично. Навіть у відкритому кіоску нам сказали приходити через тиждень. Загалом, в ідеалі весняний Кіпр ставити на початок квітня.

Новий день – новий маршрут

Почали ми день із парку скульптур, 5 років тому ми про нього ще не знали, хоч його й відкрили за місяць до нашої минулої подорожі. Скульптур там справді багато і кожен точно знайде щось для себе цікаве.  Мишка справді більше цікавило питання, коли ми до моря дістанемося. Море в місті настільки гарне, що я навіть переодягся, щоб поплавати!

Щоправда, у воду так і не ризикнув залізти. Але переодягнутися це вже половина успіху, я вважаю. Принаймні, по лавових бортах ми провели довгий маршрут до печери. Отже, ранкова розминка закінчена, тепер пообідаємо та можемо розпочинати далекий похід. Обідали ми в Pizza hut, там мене порадувала офіціантка, на питання про розмір піци вона відповіла “Піца складається з 12 шматків!!!”. Мишко ж під час очікування виявляв гору ерудованості розгадував кросворди англійською мовою!

Сьогодні ми доїхали до Протарасу і піднялися на пагорб до церкви пророка Іллі. Церква знаходиться на мальовничому пагорбі з панорамою на місто. Мишко відразу подружився з дівчинкою, і вони грали в справжній Майнкрафт. Дівчинка правда Мішиних правил не знала, але Мишко швидко пояснив, що до чого. Далі ми вирушили вглиб острова до ще одного печерного храму. Дорога була по заростях, трохи в гору, теща та Мишко активно схвалювали ідеї наших маршрутів.

Ми з Дашею все більше і більше були шоковані тим, як Мишко з Ніною доблесно долають кілометри з перешкодами. Але й маршрут нас намагався радувати лавочками та навіть альтанками серед дикої природи. У результаті ми прийшли до старовинного печерного храму. Я запропонував повернутись пішки прямо в готель в Айя-Напі.

Пропозиція, здавалася, трохи божевільною, але якщо ми повернемося кілька кілометрів до автобуса, дочекаємось його, а потім від зупинки дійдемо до готелю, то буде на 10 хвилин швидше, ніж ми по лісах і стежках пройдемо якихось 5-7 кілометрів. На мій подив, навіть цю ідею практично без вагань всі підтримали. Ось лише один мінус, дорога лежить через військову базу. Потрібно згорнути на роздоріжжі, прямо біля входу до військових. Побачивши нас, охоронець пожвавішав. Йому явно було цікаво, навіщо ми так впевнено йдемо до входу до бази. Розвилка починалася настільки близько від воріт, що між нами та охоронцем панувала якась незручність. Охоронець бачив у наших з Дашею очах минулу Домінікану, Брест, В’єтнам, я думаю, він чудово розумів, що має справу з професіоналами. Але дійшовши до роздоріжжя ми різко повернули. Збоку могло здатися, Начебто ми помітили охоронця і вирішили різко змінити свій маршрут. До речі, дорога цього маршруту з чудовими краєвидами на острів.

Якщо міцні нервами, то вперед! Єдиний мінус нашого задуму був у тому, що маршрут прогнозувався на 10 хвилин раніше, ніж стане темно після заходу сонця. Доводилося йти майже без передихів. Мишко заряджав свою енергію сухофруктами та горішками, які бабуся щодня для нього брала. Дісталися готелю переможцями, сьогоднішній маршрут зайняв 16 км! Всі одноголосно зійшлися на тому, що перед вечерею потрібно годинку полежати в ліжечках.

На вечерю ми пішли в один із ресторанів та замовили м’ясне мезе. Крім того, що ми почували себе переможцями після пройденого маршруту, так ще й ресторан попався особливо вдалим. Офіціанти та менеджер дійсно намагалися зробити нашу вечерю святом. У результаті ми замовили мезе на дві персони, їли його вчотирьох, ще й із собою забрали на сніданок. Як же на Кіпрі добре! Але, мені завтра треба відлітати(((

З ранку ми поїхали в Ларнаку, там годинку погуляли, і я посадив тещу з Мишком та Дашею на автобус до Лімасолу. У мене ще було кілька годин погуляти Ларнакою. Цікавий факт, що ми віднесли наші речі на зберігання на ресепшен того самого готелю, що й п’ять років тому. У нас їх з радістю прийняли) Я п’ять років тому вже писав, що кіпріоти чудова нація, цього року я багато разів плюсую цей запис. Я вже не пам’ятав, що так писав раніше і хотів ще раз про це написати)))))

Загалом дійсно народ позитивний та чесний. Як тільки я відлетів до Києва, у Даші відразу почалася маса пригод. Від автобусів, що на ходу вирішили міняти свій щоденний маршрут до рогу достатку їжі у літаку МАУ через системний збій. Через чотири дні, коли Даша прилетіла і зателефонувала мені, я запитав, що треба приготувати на вечерю, на що Даша з гордістю сказала: “Не готуй, у нас купа їжі з літака МАУ, у нас була безпрецедентна історія під час обслуговування!”
Мої юні мандрівники активно проводили свою частину подорожі — вивчили весь Лімасол, Руїни Аматуса, відвідали Пафос, каміння Афродіти, а також античне місто Куріон. Пишаюся ними!

Інформація про подорож
Дата подорожі: 21.03.2019 – 28.03.2019
Тривалість: У кожного своя
Авіаквитки: МАУ
Готелі: Booking.com
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 2/10 (Легко)