Це відчуття хіба що порівняно з першою панорамою Гонконгу, яка відкрилася нашому погляду крізь густі тумани, після обходу поромом безлюдного острова. Ця незвичайна подорож не має передісторії і не була у планах навіть довгострокових. Завжди розповіді про екзотичні острови здавались чимось казковим та нереальним. Сама назва Мальдіви вже розкриває красу островів. Перечитуючи інформацію про Шрі-Ланку Даша помітила, що острови знаходяться зовсім недалеко, а прогугливши ціну Дашу наздогнав приплив казкової радості, а я ніяк не міг повірити — ми полетимо на Мальдіви! У казку ще не вірилося тим, що ми полетимо авіалініями Emirates, які є кращими на нашому досвіді. Тож одного дня ця казка почалася…

Після подорожі Шрі-Ланкою передих у нас був зовсім короткий, лише 90 хвилин. Під час польоту я переглянув тематичний мультик «У пошуках Немо» та прийняв позитивний заряд від персоналу судна. За ілюмінаторами з’являються острови, їх багато, крізь темряву видніється їхнє гарне освітлення. Крізь групи островів видніється красень-мегаполіс Мале. З огляду на площу 5 км ² і густоту населення 17 000 ос/км ² можна уявити гущину забудованого острова.

Отримавши штамп у паспорт ми відвідуємо наш перший острів – Аеропорт)))
Острів досить тісний і для відпочинку не дуже підходить, але чомусь він нам настільки приглядівся, що наприкінці ми навіть ще раз на нього повернулися😊. Застрибнувши у пором за 1$, який курсує кожні 15-30 хвилин, ми попливли. Одна думка “Ми на Мальдівах!” підвищує адреналін у крові. Крізь густу ніч видно всю прозорість води, а безкрайнє зоряне небо доповнює всю красу. Ніч була дуже гарна.

Мале

Наша перша зупинка у найменшій столиці світу. Люди ненапружені, балакучі, поки їхали на таксі за 1$ до нас завантажилася якась жінка і дорогою вийшла як із маршрутки. До готелю вела ненапружена доріжка, а в готелі на ресепшені сидів розслаблений растаманчик, який нас заселив і безкоштовно продовжив час чек-ауту з готелю. У наступному пості будуть описані всі тонкощі організації туру «Самостійно на Мальдіви». Ми чудово розуміли, що для вписування в режим Мальдівських громадських поромів по 1$ нам необхідно провести чимало часу в мегаполісі Мале, інакше доведеться дорого платити за трансфери. Отже, наш готельний растаманчик розслаблено роздрукував розслаблений аркуш із таксами на екскурсії… І тут ми приземлилися з неба на землю. Приблизно по 150-300 $ з особи за одноденне відвідування острова. Цей момент запам’ятався фразою “Ти на Мальдівах дитинко!”. Дивлячись у ціни, я зрозумів, що весь маршрут доведеться коригувати, тому що в Мале з такими цінами ми довго не протягнемо. Дуже корисно мати встановлену програму Booking.

Кінець світу

Вранці острів чомусь перетворився на справжній “кінець світу”) Відсутні пішохідні зони, немає парків, якийсь розвалений цвинтар. Хтось вантажить рибу, хтось пиляє болгаркою трубу, хтось ремонтує в цеху машину, людина, що йде із киркою раптом зупиняється і починає довбати плитку, таксі без водіїв, інші весь час зайняті. Ми заблукали та не можемо потрапити в наш готель, сонце палить вище 30 градусів о 10 ранку, знову потрапляємо на те місце де вантажили рибу. Все роздовбано, суцільні ями замість пішохідної доріжки, мужик уже зі своїми друзями довбає нову яму десь через три ями від першої ями, а троє інших стоять поруч і довбуть їх порадами. Потім троє довбають, а один радить. Скрізь трафік, усі кудись їдуть, висотки. Замість парку старий цвинтар. Таксист нам сказав, що ми знаходимося в іншій частині острова, і він дешевше ніж за 1,5$ не повезе нас до готелю, і взагалі він не дуже й то хоче їхати так далеко, це ж більше кілометру!

Передих)

Умовивши таксиста ми таки потрапили до готелю. Загалом кожен кінець світу уявляє по-своєму, але це виявляється дуже схоже на острів Мале. Об 11:00 ми знову в готелі, а пором лише о 14:00. Стейк із тунця та піца з морепродуктів швидко виправили ситуацію. Сівши на пором за 2,5 $/ос, було прийнято тверде рішення ні за які шиші не повертатися на Мале, як планувалося раніше. Розклад поромів можна знайти на сайті MTCC. Загалом Мае залишив позитивні спогади і саме місто реально красиве, особливо з ілюмінатора або сусіднього острова)

Острів Maafushi

Це ідеальне місце для ночівлі та подорожуючих дикуном. Ми дуже багато готувалися до подорожі та хочу сказати це однозначно правильне гарне рішення. Острів відносно великий, 1,3 x 0,3 км завдовжки. Має багато готелів, в’язницю, школу та інфраструктуру для місцевих мешканців, що робить перебування на ньому дуже комфортним та головне – дешевим. Відмінна риса острова на ньому є пляж для туристів, на якому дозволено купання. Дорогою до острова нас місцевий житель пригостив шоколадками, а за вікнами були такі види, що не піддаються опису! Менеджер готелю нас прийняв прямо з міського порома. При вході в готель на нас чекали прохолодні мокрі рушники для рук та вітальні фреші, а також безкоштовна романтична вечеря. Абсолютно ненапружений працівник нас почав вводити в курс справи, але оскільки часу до заходу сонця залишалося мало ми швидше побігли на берег Лаккадівського моря. Ціни на майбутні екскурсії були дорогими, але в рази дешевшими ніж у Мале. Розкішні вечері в готелі коштували по 7$ з людини, у стилі фуршету із морепродуктів. Ми не роздумуючи, підписалися на вечері на всі дні. Екскурсії удвох брати дуже дорого, потрібно познайомитися з усіма туристами готелю та приєднатися до різних груп. Знаючи англійську це зовсім не складно, та й менеджер весь час допомагає в об’єднанні. Увечері островом є де прогулятися. Уздовж набережної розбігаються зграї крабів, ховаючись у піску, морі та норках. Нори риють такі, що в темряві неодноразово нога провалювалася. Так і безглузду травму отримати можна. Також на острові багато місцевих магазинчиків, у тому числі і продуктових. У в’язницю не пускають, як не проси.

Під час мандрівки ми підсіли на індійські серіали. Вони йдуть один за одним по кілька разів на день. Тож будь-коли можна подивитися як розвивалися події. Увечері ми дуже переживали, чи вийде королева заміж за короля, не підозрюючи, що його мати проти цього шлюбу. Після вечері ми переживали як фатальний чоловік поставиться до того, що у його обраниці вже є дитина, попри те, що скоро весілля. Все ускладнювалося тим, що він не поїхав навчатися до Англії через неї. А після нічної прогулянки ми співчували дівчині, у якої наречений таємно працював механіком. А прокидалися ми у хвилюваннях за героїв, яких мама могла застукати за передвесільним розписом рук хною, адже вони ще не побралися! Ну а про мальдівські кліпи це треба писати окрему розповідь.

Острів Biyadhoo

Умощуємось ми з групою наших нових малазійських друзів у катер-спідбоут. І тут на повній швидкості ми летимо водою. Швидкість була настільки великою, що нас зносило з сидінь, було дуже весело і смішно, всі сміялись і раділи, доки мотор не згорів… Добре, що це не була дорога до аеропорту. До острова нас катер ледве дотяг. По прайсу поїздки цей острів був одним із найдешевших, а ось за фактом… щелепа так і відвисла. Одна думка «Скрізь фоткатися!». Тільки туристів, що приїхали, можна легко відрізнити від постояльців. На візуальну красу острів перевершив усі сподівання про Мальдіви. А тепер дізнаємося який його підводний світ! До речі, наш готель нам безкоштовно трубки з масками давав із собою.

Варто було лише пірнути в прозору бірюзову воду, перед очима відкривається підводний рай, зовсім не схожий на ланкійський чи єгипетський, це щось зовсім інше. За рахунок білого кольору піску, на мілині відсутня блакить у воді. Коралові гаї виглядають зовсім інакше. Сотні риб плавають навколо тебе, з глибин великих рифів виглядають восьминоги, здорові риби підпливають зовсім близько. Одна риба посилено розкопувала дно, захоплюючи каміння своїми зубами і відкидаючи їх убік, великий скат пропарив біля мене і зник у глибині, а китаєць нам розповідав, як поплив дивитися черепаху, а зустрів велику акулу. У Мальдівському підводному світі почуваєшся трохи напоготові. Наприклад, під час зустрічі з восьминогом було трохи незрозуміло, хто кого має боятися. Розмір голови у нас із ним був однаковий. Коли поряд з тобою пропливає скат — дуже красиво, але думка “Хоч би він тобою не зацікавився” голову не покидає. Якщо плавають маленькі акулки, мимоволі замислюєшся, а де ж великі? Пропливаючи до кордону мілини починаються красиві коралові урвища. Під великими коралами ховаються цілі зграйки маленьких рибок. Вдень ти плаваєш під сонцем, не шкодуючи себе годинами у воді. Вночі шкодуєш від сильного згоряння. Вищеописаний підводний світ трохи перетинається з островом Filalhohi, я не став поділяти його на різні острови в цьому оповіданні. Загалом острів чудовий і невеликий, для разового відвідування якраз. 

Ночували ми на нашому Маафуші, заощаджуючи при цьому колосальні суми, як з’ясувалося потім. Ночами починалися сильні зливи і мені здавалося, що готель затопить разом з островом. Часом від шуму злив навіть прокидалися. На ранок про дощі нагадувала лише огрядність на небі, яка частково нас рятувала від тотального згоряння. За всі три дні ані краплі дощу вдень не випало. А коли в обід хмари розходилися, з’являлося нещадне сонце.

Острів Fun Island

Зайшовши у спідбоут з нашими китайськими братами ми вирушили на Fun Island. Забігаючи на перед скажу, що острів ми не рекомендуємо відвідувати. Острів досить великий і відносно Maafushi не дешевий, острів має дуже бідний підводний світ і його заносить водоростями. На острові є чудова коса, де можна наробити купу екзотичних фоток.

З одного боку, коси хвилі, а протилежної повний спокій, сама коса, напевно, метрів 10 у діаметрі. На острові було багато рашистськомовних людей і можна було з ними побалакати. Забавним фактом зустріли бабусю із дідусем котрі вже об’їхали 40 країн, респект їм!

Одна китайка як лягла на пісок, так через 4 години встала, сказала своєму другові китайською «Поспаля!» і лягла далі спати на лежак. Ось це витримка, приїхати на дорогий острів і проспати 8 годин на піску. Китайці дуже суворі до себе. Найцікавіша риба острова тусується біля пірсу, біля таблички «Не плавати», але ж це не зупинить це снорклерів) На наступний день у нас запланований наш третій екзотичний острів, і вже прямо цікавість розбирало на тему того, як він нам сподобається.

Острів Filalhohi

Острів просто ідеальний, його розмір дозволяє по ньому трохи прогулятися, його корали просто зачаровують, його риби стають твоїми найкращими друзями, папуга англійською мовою готовий вислухати кожного туриста, відповівши йому “Hello” або “How are you?”. Острівний готель має елітні будиночки на воді. Увечері всі гості острова традиційно збираються подивитися на захід сонця. Нікого навіть не зупиняє той факт, якщо захід сонця йде в суцільні хмари.

У цей день я вже плавав у футболці, оскільки шкіра не звикла до такого інтенсивного згоряння. Коли здавалося, що вже більше згоріти не можна — згоріли ноги. Загалом на Мальдівах треба дуже добре мазатись від згоряння. Провівши на острові весь день, ми поїхали назад на Маафуші. Наступного дня господар допоміг вирішити питання з аеропортом, і ми по 45$ з особи за 40 хвилин дісталися аеропорту. Це дуже дешева ціна щодо інших трансферів, оскільки міські пороми не ходять у п’ятницю.

Місто Мале найкрасивіше виглядало з-за скла Бургер-Кінга, в якому ми обідали на аеропортовому острові))) При спробі поміняти гроші я випадково і непомітно перетнув прикордонну зону у зворотному напрямку. У всякому разі, я розумів, що задум не дуже, але мальдів’янка з information center направила мене саме туди. Я спокійно пройшов у якісь двері, які відчинилися явно не для мене, а для попереднього працівника. Довго не міг знайти працівника обмінки, але коли я зрозумів, що щось не так, то вирішив уточнити в охоронця чи все я правильно роблю. Такого подиву я давненько не бачив, прикордонник трохи посміхався, що я непомітно пройшов крізь зачинені сек’юрні двері й довго не міг зрозуміти, як я це зробив і питав, чи я не приколююся над ним. Добровільно перейшовши кордон назад, я пішов шукати іншу обмінку.

Повернення на Шрі-Ланку

Вдруге на Шрі-Ланці за тиждень це ефектно. З аеропорту вийшли вже як удома. Як не дивно, навіть скористалися послугами таксі прямо біля терміналу, ціна виявилася справді гарною. Потім звичайно, хтось зателефонував водієві і ламаною англійською пробував вимагати більшу суму, але не склалося))) Кидалово через телефон це щось новеньке) На ночівлю ми зупинилися в Негомбо. Увечері в кафешці ми добре наїлися стрітфуду, я їв якогось карася із зеленими кістками. Причому кісточки були зелені навіть на злам, але місцеві ланкійці настільки впевнено харчувалися в цій кафешці, що ми дійшли висновку, що так і має бути. Наш повторний візит до країни був недаремним. Поки ми гуляли, я помітив, що кошеня впало в канаву і не може знайти вихід. Поки я опускав руку в канаву, боявся, що мені її відкусить якесь чудовисько. Поставивши кошеня на землю, до нього збіглися інші кошенята. Загалом поїздка вийшла насиченою та незабутньою.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 24.11.2013 – 29.11.2013
Тривалість: 5 ночей (3 повних дні на екзотичних островах)
Авіаквитки : Emirates
Готелі: booking.com
Екскурсії: Домовлялися з господарем готелю
Складність поїздки: 6/10 (вище середнього, складна організація)
Острова, рекомендовані до відвідування: Biyadhoo, Fihalhohi

Десь на другому курсі одна знайома на прізвисько Кип’ятильник сказала: «Мій друг приїхав з Індії і привіз цілий кілограм різного цукру з кафешок». Мої думки приблизно були такими «Ось це круто, Індія — це ж зовсім неймовірно і напевно дуже дорого!»
Час минав, почалася епоха великих подорожей, але думка про Індію не брала жодних обрисів і швидше навпаки – поїздку вважав зовсім не пріоритетною і навряд чи реалізованою. Останній раз перед польотом на Шрі-Ланку ми добре думали між Індією та Шрі-Ланкою. Того вечора було ухвалено остаточне рішення, що до Індії їхати не будемо.
Але, ще не встигнули повернутися з острова, як на нас чекала ця диво-акція. З власного досвіду хочу зауважити, що акційні ціни завжди кардинально змінюють плани. І ось квитки на руках! Підготовка йшла повним ходом, свій безцінний внесок зробила Лесайп, оскільки скористалася цією ж акцією раніше за нас.
Спочатку було отримання візи зі збором документів і заповненням складної анкети. Потім був просто неймовірно дивний процес закупівлі залізничних квитків запланованим маршрутом, включаючи листування з адміністрацією індійської залізниці. Потім було отримання візи для пересадки в ОАЕ (для транзиту без виходу віза не потрібна) з виходом до міста та іншим набором документів. Після пережитого гемору з візами та підготовкою маршруту ми думали, що найскладніше позаду, ми були занадто наївні.
По дорозі ми здійснили вихід у Дубаї, а також домовилися між собою не їсти стріт-фуд в Індії.
Летіли ми в Делі Емірейтсами. Все як завжди на віп рівні. Літак був новим. Сенсорні екрани на сидіннях були з дуже гарною роздільною здатністю та якісним сенсором. Пульт, що йде в комплекті, мав так само свій екран і був сенсорним. Під час тихої години на стелі вмикали зоряне небо, дуже гарне. Після прогулянки Дубаєм нам тиха година була якраз. Емірейтс, як завжди, тверда п’ятірка з великим плюсом.

Занурення і трохи Делі

Прилетівши вночі до аеропорту ми вирішили скористатися vip-послугами офіційного таксі, оскільки це значно дешевше за готельний трансфер. Таксист почав запевняти, що наші залізничні квитки недійсні без спеціального підтвердження у туристік інформейшен, але його спроби обману були марні. Далі з’ясувалося, що нам потрібно заїхати в туристік інформейшен, бо там йому підкажуть дорогу до готелю. У результаті менеджер туристік інформейшен напоровся на мій бойовий настрій і мало не відгріб за всю мою втому 24-х годинного добирання до Індії. У результаті таксист повіз нас в готель, але нас не зміг довезти прямо до готелю з невідомої причини. Хвилин 15 прогулявшись пішки до готелю ми оцінили навколишнє оточення і зрозуміли які трудові будні заслуженого відпочинку на нас чекають. Вселившись у готель, треба було добувати гарячу воду шляхом відкручування іржавого крана під умивальником. Помив руки – закрути брудний кран назад. Туалетний папір? Платно! Вийшли надвір, купили папір, який хоч і запечатаний, але вже всередині трохи брудний. Обмінявши гроші, ми почали досліджувати цю диво-країну.
При виході з готелю нас весело до себе закликало сімейство індусів погрітися біля вогнища посеред вулиці. Якийсь вуличний брудний на вигляд торговець дуже смачно смажив картоплю. Реально оцінивши обстановку, довелося зруйнувати договір про фаст-фуд. Спочатку він усе гарно смажив, додаючи помідорку, цибульку, лимончик і спеції, потім узяв одноразову тарілочку, рукою взяв у горстку зі сковорідки картоплю і насипав нам у тарілку, приправивши якогось порошку з кишені, мабуть, секретний інгредієнт. Потім дістав чисту ложечку і поклав на брудний прилавок, щоб ми взяли. Гроші він розраховував тією ж рукою, що і брав нашу картоплю, але ж як було смачно! Повечерявши картофаном, ми вирушили спати. У номері було трохи брудно, а в наших ліжках явно вже хтось спав до нас, але яка вже різниця після картоплі?! Загалом, коли мене вночі жерли москіти, це означало одне – я ще живий, адже я їх відчуваю. О шостій ранку задзвонив будильник, одна з перших думок була «Ми живі! А норм у них тут стріт-фуд». Цього ранку було укладено новий договір, про побоювання стріт-фуду. Чесно кажучи, ніколи не думав, що в Індії не побоюсь їсти вуличну їжу.

На залізничному вокзалі, не дивлячись у наші квитки, нам всі сказали, що потрібна саме п’ята платформа. На платформу незабаром під’їхав якийсь лівий поїзд, але на вагоні з нашим номером був приклеєний список тих, хто в ньому має їхати, і ми там були! Радісні, що не провтикали свій перший поїзд, ми сіли на наші полиці з чотирма індусами. Незабаром йшов індус і кричав «Каклети!!!», а за ним інший, кричачи «Чай!». Дивно, ось і поснідали. Зрозуміло, що картопляні, пряні каклети нам давали голими руками. Трохи гострувато, але ж смачно! А чай Масала мені відразу сподобався.

Матхура

А дощу не було…

Місто нас прийняло з радістю, натовпи водіїв оточили нас і пропонували свої послуги, всюди йдучи за нами. Кожен із водіїв щось посилено розповідав англійською чи індійською мовою. Ми пройшли досить далеко, але кільце водіїв не розчинялося. Я до речі тут одразу забув всю англійську мову і до кінця поїздки тримав позицію, що я її просто не знаю. З англійською у них дуже туго, по факту вони говорять індійською, але при цьому щиро вірять, що це ідеальна англійська з приємним лондонським акцентом. Одного разу я зрозумів, що наш культурний обмін не може бути одностороннім і почав натовпу розповідати нашу поезію. “Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було?” Розповідав я дивлячись їм у вічі драматично жестикулюючи. Усі індуси замовкли й уважно слухали мене. Незабаром вони почали тактовно розходитись так і не дослухавши цього чудового вірша, але найцікавіший залишився і слухав далі. Якби не гарно йти з театру під час вистави. Коли знання цього вірша закінчилися, вирішив трохи ознайомити з культурою рашистів. Варто зазначити, що російська поезія сподобалася значно менше нашому індійському братові, так і не дослухавши скільки богатирів виходило з води, він дуже ніяково пішов від нас. Було видно, що індусу дійсно шкода недослухати всі наші вірші. Але робота кличе. Таким чином ми позбулися індусів на вокзалі. Коли намагаєшся з кимось домовитися за ціну перевезення з тобою можуть погодитись на меншу ціну, а коли ти підеш за водієм, з’ясовується, що він не водій і привів тебе просто до якогось дорогого місця з високими цінами. У самій Матхурі ми дивилися цікавий палацовий комплекс, фотографуватись у якому не можна було, на вході забирали речі до камери зберігання під розписку задекларованих речей.

На території комплексу було справді красиво. Гуляючи по закутках міста, ми помітили доставника домінос піци, який завернув у підворіття. Ідея скуштувати індійського доміносу промайнула одночасно в обох. Пішли в підворіття виловлювати кур’єра. Нам пощастило, що він повертався тією ж дорогою. Тут я різко згадав, що добре знаю англійську і почав допитуватись в індійського товариша, де знаходиться піцерія. Спроби були марні, але він з радістю залишив номер самої піцерії. Прийшовши в готель, ми знайшли дивний сайт піцерії. В основному всі піци були вегетаріанськими із щедрими асорті з перців. Аналог нашої “4 сири” у них “5 перців”. По телефону наша розмова тривала чимало. Я з оператором зміг порозумітися, що мені потрібна конкретна піца, і попросив великого розміру, з доставкою до нашого міста. Оператора не так злякало, що везти потрібно в інше місто, як той факт, що ми беремо велику піцу на двох. Оператор намагався мене вмовити на середню чи маленьку, але я наполіг на своєму. Потім ми довго намагалися зрозуміти, чи потрібен мені в піцу «Екстачі!». без моєї ствердної відповіді оператор на відріз не хотів приймати замовлення, варіант «Я не знаю» не підходив. Треба було сказати конкретно, потрібен він мені чи ні. Якимись літерними розборами ми з’ясували, що «екстра чіз» мені не потрібний. Супер, за 560 рупій замовили піцу, незабаром привезуть.

Наші друзі

У нашій безвіконній кімнаті починає потихеньку пахнути газом. І ми визначаємо, що зі щілини в стіні кімнату наповнює пропан, думка що таке могло початися під час сну просто жахає. Я терміново дзвоню на ресепшен, приходить інженер із якоюсь дивною рідиною. Він починає розпорошувати рідину в різних місцях кімнати і пильно вдивлятися. Я думаю “Ого індійська наука, зараз він, напевно, локалізує джерело проблеми!” Кімната починає зненацька пахнути фіалками. Товариш більше переживав, що пропан несмачно пахне. Я притяг до кімнати адміністратора. Адміністратор з мудрим виглядом дивився у щілину у стіні і все нам зрозуміло пояснив. Вони використовують систему газового нагріву, тому проникнення газу до кімнат у них є нормальним явищем, переживати за вибух не варто, тому що у них це регулярно і нічого не вибухає. Нас люб’язно переселили в іншу кімнату, в яку вже мчав інженер із фіалковим дезодорантом. Ледве встиг його зупинити, не від газу задихнутися так від фіалок! Незабаром у кімнату зайшов кур’єр доміноса і був приємно здивований, що ми ті хлопці, яким він залишив свій номер. Весело поспілкувавшись із хлопцем ми домовилися, що він буде нашим індійським другом. Піца від нашої відрізняється, але була смачною.
Цього дня ми встигли відвідати ще одне місто.

Вріндаван

Домовилися ми, що нас за 700 рупій звозять Вріндаваном, все покажуть і повернуть назад. Це було єдине рішення, тому що з їхніми автобусами в Матхурі розібратися нереально – все на хінді, і ніхто не розмовляє англійською. Храми відкриваються у цьому місті після 15:00. У самому місті було багато різних палаців та храмів. Перший був багатоповерховим і по ньому можна було походити. З верхнього поверху відкривався гарний краєвид на городи, далекі будинки, ближні дахи та трупа, що лежить на одному із них… людського трупа… Мабуть, хтось не помітив запах газу перед тим, як ліг спати. Добре хоч ми не доповнили картину після нічлігу. Інший храм не діяв і був окупованим мавпами.

Гуляючи храмами ми не підозрювали, що на мене готується справжнісінький індійський замах. У храмі Крішни нас навіть завели і посадили перед шторками, відкрили шторки, а там Крішна весь в освітленні, і щось нам почали розповідати, а коли дізналися, що ми не меценати, які приїхали до Індії, щоб збагатити саме їхній храм, освітлення вимкнули. Та шторки закрили.

Замах

Купуючи сік з лічі, ми не знали, що на цей сік у когось є інші плани. Встигнувши трохи відпити, я бачу, як на мене, летить мавпа. В голові встигло проскочити: «Подряпає, а ні, нігтів немає, вкусить брудними зубами! Що робити, битися з мавпою якось дивно» Отримавши ногами в груди, я відчув, що мавпа вчепилася в сік. Я від несподіванки закричав і злякався, щоб вона не потягла найцінніше — фотоапарат.

Вихопивши у мене сік мавпа вже сиділа на даху будівлі та намагалася з’їсти коробку. Я був у найсильнішому шоці від того, що сталося, а Даша знайшла це кумедним. Через три години індійська карма повернулася і до Даші. Гуляємо ми у передчутті замовлення піци. Лунає крик індусів, потім крик Даші, потім повз мене повітрям летить наша сумка, інстинктивно я ударяю по сумці, і сумка змінює траєкторію, в думках знову проскочило “не віддати фотоапарат”. На цей раз мавпа втекла з нічим, пробивши наскрізь своєю лапою в сумці два пакети.
Так, перший день в Індії видався веселим. Вранці ми покинули місто, наш поїзд запізнився всього на півтори години з 20 можливих.

Агра

Їдемо ми з Агри вже більше доби, і тут я розумію, що ми забули подивитися Тадж-Махал, блііін! Терміново все міняти треба, і якось повертатися, як же можна було провтикати так, адже це була основна пам’ятка! Пів дня в офісі був чомусь тривожний настрій, а потім я згадав, що мені снився сон про Індію, а виліт взагалі тільки через два тижні.

Моя індійська сім’я

Агра була спеціальним гостем нашої програми. Ще з Києва планувалося головне завдання відвідати Тадж-Махал. План був такий, у нас два дні в Агрі і потрібно відвідати сусіднє місто, якщо у перший день буде погана погода, то Тадж ми відвідаємо в другий. Їдемо ми з Матхури поїздом, а туман настільки непроглядний, що відчувається присутність дементорів, які переслідують Хогвартс-Експрес. Приїхавши до Агри нас зустріло чисте небо та яскраве сонце. Чекати на другий день для відвідування дива, ми не могли. Нас таксист чомусь свідомо привіз до іншого готелю і показав нам як пройти до нашого, але ми вже звикли, що нас завжди чомусь не довозять. Ми вирішили, що це готель його мамки, і він не може не похвалитися. Заселилися в готель, який знаходився впритул до території Таджа, ми одразу вирушили до входу. По всій Індії та Азії входи для азійців мають значно нижчу ціну, ніж для туристів. У результаті, вхід до Тадж-Махалу для нас коштує 750 рупій з людини, замість стандартних 30 рупій.

Неймовірна черга простягалася до входу, черга була настільки величезною, що ілюзійно здавалося ніби люди не вміщаються в азійський материк! Але квитки «Хай прайс!» все вирішують, з такими квитками маєш пріоритетний прохід без черги. Тобто попри популярність пам’ятки, бездоганну погоду та неділю, закордонні туристи потрапляють туди без черги.

Приємне усвідомлення того, що зараз відбувається вдруге у житті відвідування одного з найвідоміших місць світу. Спочатку погляду відчинилися шикарні ворота, і за ними видніється він самий!!!! Тадж Махал!!! Сфотографуватися тут просто не виходило, щоразу здавалося, що потрібно ще раз сфоткати. Сади з басейном простягалися від воріт до самої усипальниці. Він справді величезний і значущий. Тадж-Махал та єгипетські піраміди — найнезабутніше у наших подорожах. І так фотку, і ось так фотку, і без того індуса на тлі і з такого ракурсу, але з тим індусом… Потім був захоплюючий момент, коли до нього вперше торкаєшся. Загалом він реально крутий, я не знаю, як можна описати те, наскільки він крутий) Коли ми йшли з його території, до останньої секунди його поїдали поглядом, і ось уже Тадж зник за воротами, хотілося там ще годинами залишатися, проте відхилятися від плану було небажано. Ми найняли велорикшу, який повіз нас у Форт. Він бідний так пихкав і торохтів крутячи педалі, що, напевно, не дуже радий був, що вибрав саме нас. Але зробимо перерву на індійський обід.

Перед відвідуванням форту ми добре підкріпилися вуличними пурі та чапаті зі смачними соусами. Форт хочу сказати справив гідне враження, було дійсно де погуляти, а на горизонті виднівся все той же Тадж. Що мені подобається в Індії, скрізь де є трава можна лягти полежати і це вважатиметься в порядку речей. Тому, коли сильно втомлюєшся, завжди можна повалятися на сонечку.

Детально вивчивши форт, ми зловили тук-тук і сказали, що нам потрібно відвідати три речі: обмінник, туалет і усипальницю Tomb of Itimad-ud-Daulah на іншому березі річки, а потім повернути нас у Тадж. Тук-тукер повіз, але сказав, що гроші ми поміняємо лише наприкінці шляху. Я почав пояснювати, що у нас закінчилися рупії і на вхід до усипальниці нам потрібні гроші, на що таксист нам відповів «Гроші, це не проблема» дістав значну пачку грошей, відстебнув нам 2000 рупій (приблизно 300 грн) і сказав, щоб ми себе не почували ніяково. Загалом нормально, сіли в таксі, а нам там ще й грошей дали. Подивившись усипальницю, яка вважається міні Тадж Махалом, ми дійшли висновку, що усипальниць у них багато, але найвідоміший Тадж, оскільки він просто величезний.

На території усипальниці Tomb of Itimad-ud-Daulah теж досить симпатично, але скромніше) По стінах периметра бігали і билися мавпочки. Поки охоронець десь позіхав, я сходами піднявся на одну зі стін, щоб подивитися, що навколо, але весь час боявся відгребти люлей від мавпи, тим більше вже мав досвід.

Надвечір ми повернулися до центру і вирішили дослідити, що є довкола. Нас зацікавила одна доріжка, яка привела нас до гарної арки, видно було, що за аркою гуляє павич і на розслаблено сидять люди. Ми поспішили перетнути арку, але на око на велике щастя потрапила табличка «Лепрозорій». Даша мені до Києва не вірила, що я коректно переклав напис. Екстримчик відчули ще той! Не щодня опиняєшся біля відкритого входу в лепрозорій. Далі нас вела інтуїція і у протилежному напрямку. Було вже зовсім темно, і ми помітили якийсь ажіотаж біля якоїсь брами. Підійшовши до воріт ми зрозуміли, що вхід тільки за запрошенням, і вже хотіли розвертатися, але охоронець нам сказав: «Вам запрошення не треба» і пропустив усередину. А там відбувався справжнісінький ярмарок! Скрізь веселощі, торги усіляким одягом, вуличні ласощі, атракціони. А головне на туристів тут особливо не чекали і до нас взагалі ніхто не чіплявся. Хоча в один момент нас наздогнав не індійський хлопець і уточнив чи не з України ми випадково. Почувши позитивну відповідь, хлопець пояснив, що його дружина бачила нас 5 хвилин тому і дійшла висновку, що ми, швидше за все, українці, але напевно вони не знали, і коли вона побачила нас вдруге, цікавість перемогла. Я на вулиці скуштував саморобне морозиво, яке при мені робили з льоду брудними руками, а потім для смаку додали туди варених макаронів і полили якимось полуничним хімікатом. Морозиво було так собі, навіть перехожі індуси з подивом поглядали, як я його їм. На вечерю я попросив у вуличній кафешці м’яса, і мені посмажили якогось смачного звіра з трьома ногами. Я не знаю, що це за диво було, але дуже смачне. Даша замовила індійську негострої їжі, а принесли гостру. Кухар зрозумів, що не потрапив нашим чутливим смаковим рецепторам і приніс комплімент – солодкий пудинг. Даша пробує пудинг, і кухар за виразом обличчя розуміє, що пудинг виявився так само «гоструватим». Місто якось відразу запало в душу і безперечно сподобалося більше ніж попередня трійка.
Вранці перед поїздкою треба було добре підкріпитися. Вибравши найзатишнішу на вигляд кафешку, ми замовили картоплю фрі та індійських чапаті. Офіціант швиденько втік на ринок за картоплею. Для пікантності разом із картоплею засмажилася якась комаха, коли Даша акуратно за крильце почала витягувати, а у нашого друга почали відвалюватись лапки посипаючи нашу картоплю. Для ще більшої пікантності ми додали кетчупу і картофанчик пішов чудово. Ми навіть чайові залишили кухареві-офіціантові за таку екстравагантну страву.

Фатегпур-Сікрі

Діставшись автобусного вокзалу нас відразу спробували розвести. Водій автобуса у Фатегпур-Сікрі відразу почав відмовляти їхати на ньому, тому що він поїде не скоро, години через 3, поки повністю не заповниться. Водій випадково забув, що його автобус вирушатиме за розкладом. Водій дуже наполягав, щоби ми поїхали з його другом за 1200 рупій «онлі». До речі, проїзд автобусом коштує 40 рупій. Від віп послуги ми відмовилися, уточнивши в касах, що автобус вирушає за 15 хвилин. В автобусі поряд з нами сіла китаянка і намагалася зрозуміти куди автобус слідує, я вирішив уточнити “Are you wanna drive to Fatehpur?” на що у відповідь почув «Да!». Ми з Дашею переглянулися, у нас вже почала народжуватися теорія, що слово так збігається між кацапською та китайською, як китайка виявилось ця китайка розмовляла кацапською. Потім ще купа туристів заломилася в автобус, і найцікавіше, що всі з різних країн. За годину ми досягли міста. Дуже вузькі вулички, абсолютно кожен на тебе дивиться як на гаманець із грошима.

Traffic jam

Усі одразу стають твоїми гідами попри те, що ти говориш тільки чистою українською, а англійську мову взагалі ніколи не чув. Хвилин 15 гід нас намагався впіймати на тому, що ми розуміємо англійську, але ми нічого не розуміли і гордо слідуючи за ним дісталися куди нам треба. Там якийсь Гетвей, а по суті черговий палац. На вході нам індуси сказали, що залишати взуття перед входом нібито платно, зрештою ми взяли взуття з собою. Індуси слідом щось кричали на тему того, що взуття не можна носити з собою. Але навіть багато відвідувачів із корінного населення взуття носили із собою. Чуття підказувало, що у цьому місті залишати пристойне взуття перед входом не можна. Взагалі план був такий, якщо наше взуття десь вкрадуть як у фільмі «Мільйонер із нетрів», то потрібно вибрати чиюсь іншу пару — обмін культурними цінностями з індусами. У палаці дивитись особливо нема чого, а в якійсь кімнатці схоже готувалися до спалювання трупа.  Само найманий гід весь час не вгадував у який бік ми зараз підемо, і навіть втирав, що цією квадратною площею можна ходити тільки проти годинникової стрілки. Загалом у Гетвеї особливо дивитись нічого, вхід безкоштовний, але якщо не пощастить, то заплатити можна своїм взуттям.

Дорожні нотатки: Найкращий захист від незамовленого сервісу – це повне забування англійської мови.
А ось поряд із «Гетвеєм» цілком цікавий палацовий комплекс. У комплексі прикольно те, що є клумби з висадженими квітами, а в центральній частині Індії це суттєва пам’ятка. Поблукавши годинку ми вирішили, що Фатегпура з нас вистачить. Пробравшись крізь торгові ряди, ми сіли в автобус. Наша китайська знайома теж сиділа в автобусі. Поки автобус їхав назад, у ньому весь час довільно відчинялися двері та починався протяг. Пів дороги я боровся з дверима, а коли вирішив подрімати, мене відразу розбудив якийсь індус і сказав, «не спи – обкрадуть!» Коли сім років тому працював мерчиком мене теж постійно будив мій колега і говорив «Не спи – замерзнеш!». Тоді я ризикував лише замерзнути. А ще я пам’ятаю на лекціях з філософії на першій парі так солодко приспав, але це було серед зими в аудиторії, де міняли вікна. Так от я постійно боявся заснути і не прокинуться від холоду, як персонажі фільму «Післязавтра». Так ось про що я? Ах так, про Індію. При в’їзді в місто на дорогу впав стовп, автобус довелося залишити раніше часу і добиратися до автовокзалу пішки якимись страшними запиленими дорогами.

На тлі Таджа

— Слухай, а як тобі взагалі подорож? У відповідь Даша зробила задумливу паузу.
— Не визначилась, але дуже добре, що ми поїхали, правда?
— Так, я однозначно радий, такого формату у нас ще ніколи не було, але добровільно їхати сюди подорожувати трохи дивно. Скільки днів ми вже подорожуємо?
— Виходить два з половиною
— Супер, як би не забути всі пригоди, які відбуваються.

І знову Агра!

Такс, де ми вийшли, куди йти, куди їхати. Тук-туки загинають зовсім нереальну ціну, щоб довезти нас у парк Taj nature walk, а один так солодко спав, що сказав, що просто нас нікуди не повезе. Йшли інтуїтивно хвилин 15, поки не набрели на купку стоячих тук-туків. Коли вони стоять поряд спрацьовує конкурентна жадібність. І в результаті ми отримали свою ціну 100 рупій, замість 250. Віз нас дядько довго, крізь затори, стадо корів, що йде в цих заторах уздовж вузьких вуличок, через базари. Потім з’ясувалося, що він взагалі не відстрілює, куди нам треба і просто намагається знайти дорогу. Возив він нас близько 40 хвилин, можна вважати, що це була оглядова екскурсія Агрою з тук-туку за 15 грн. Куди ми їдемо, ми чесно кажучи і самі не знали, на карті недалеко від Таджа був напис «Taj nature walk» та чорно-біла незрозуміла картинка. Але погодьтеся, звучить реально круто. В черговий раз наш водій спитав перехожого десь, на що індус здивовано подивився на нас і пояснив, «Там же нічого немає! Що ви там хочете? Привезли нас до входу, охоронець продав нам квитки, здається, по 100 рупій.

Релакс

Справді, нічого немає, ні сміття, ні жебраків, ні палаців, ні руїн, ні каналізаційних канав, ні якихось людей! Лише мальовничий горбистий парк яким гуляють цілими сімействами павичі, що освітлюються гарним заходом вечірнього індійського сонця. За озерами, на межі парку височіє Тадж-Махал. Повна гармонія та перезавантаження мозку після попереднього міста. У парку було так гарно, що в Агрі хотілося залишитися до кінця поїздки. З усіх міст Агра запам’яталася найбільше. Як не дивно, посеред парку стояла скринька з парою столиків, пиріжками та мікрохвильовою піччю.

Два Таджі

Буквально за 15 грн ми задоволені та ситі насолоджувалися цим безмежним парком. Піднявшись до альтанки ми зустріли індійську дівчинку років 15-ти, яка вся прикрашена та ошатно вдягнена, на кшталт місцева модель. Дівчинка уточнила, чи ми не хочемо з нею сфоткатися? Звучало це дуже дивно. Відмовивши дівчинці нас почало мучити питання, навіщо вона хотіла, щоб ми її сфоткали? Невже вона за це хотіла гроші? Через хвилин 30 поки ми лежали на лавці, нас знову знайшла ця дівчинка і уточнила, може, ми все-таки хочемо з нею сфоткатися. Після відмови вона уточнила, що вона буде на кшталт нашої молодшої сестри. Мозок тільки почав відновлюватися після Фатегпура, як його знову починають виводити з орбіти. Ми ще раз дівчинці ввічливо відмовили, на що дівчинка уточнила “Any problems?” Але дізнавшись, що у нас немає жодних проблем та бажання її фотографувати вона пішла.

Сонце вже сіло і незабаром на нас чекав нічний залізничний переїзд у сліпері (через один від третього класу в гірший бік). Повечеряти ми поїхали до форту, там готували дуже смачний стрітфуд. Кухар вирішив нас обслужити на повну, постійно додаючи нам добавку соусів, а його друг мені приніс пляшку саморобної лимон-соди. Це дивного набору розчин, у якому багато соди, у нього при тобі вичавлюють лимон, затикають пробкою, пробка вистрілює – готовий напій. Поруч всі готувалося до весільної церемонії, таке враження, що підготовка зйомок якогось телелохотрону. Попереду на нас чекало рожеве місто Джайпур!

Джайпур

Ми дізналися, що наш поїзд спізнюється на півтори години, і весь час хвилини додаються. Тобто з часом ми могли дійти до 20 години запізнення, як сусідній поїзд на табло. У нас по телевізору крутять рекламу заспокійливого засобу, в якій дівчина відповідає на всі питання про рух поїздів, а сама насправді грає в шахи і навіть не дивиться в розклад. В Індії аналогічно сидить диспетчер, який знає відповідь на будь-яке запитання.

Зал очікування

– Де наш поїзд? Дрібно глянувши у квиток, він відповів:
— О 20:30 буде!
Йду до нього о 20.30. Він одразу каже:
— о 21:00 буде
о 21:30 поїзд пропав з розкладу.
Підходжу до нього. Він відразу:
— О 22:00 буде!
— Точно буде? А чому його у розкладі немає?
— Друг мій, але ти ж у мене спитав, а не у розкладу. І я тобі кажу, що зараз приїде ще один поїзд поза розкладом, а за ним буде одразу твій.

Звучало все це дивно, але іншого виходу не було.
О 22:20 справді приїхав якийсь поїзд із не нашим номером, зате за нашим маршрутом. Я знову до диспетчера, він одразу:
— Ось цей якраз той, поїзд який не твій, а за ним твій одразу приїде о 22:45
— о 22:45 справді приїхав наш поїзд.

Зайшовши у вагон ми виявили, що на наших третіх полицях вже спить по два індуси. Прийшов ще якийсь індус, вирішивши, що то його полки, прогнав зайців, а потім подивився на номери, і зрозумів, що полиці не його. Ми цим швидко скористалися та заскочили на наші полиці. Я вирішив не користуватися сходами і хотів зробити українсько-плацкартний трюк із застрибуванням на другу полицю. Але третя полиця була на такій висоті, що під час стрибка я врізався в місяць, а з очей посипалися зірки. Місяцем виявився величезний вентилятор, крізь який я все ж таки протиснувся на полицю. Рюкзаки під голову, щоб не свиснули. Полиці під нами відразу зайняли по 2-3 індуси на кожну.

На третій полиці

Пройшов контролер, у всіх з квитками все окей.
— Джайпур іс зе ласт?
— Ноу!
— Хау ви кен дефайн ауер стейшен
— ээээ, ай синк ю дефайн, бат ай донт ноу.

Перед нами лягло нелегке математичне завдання. Поїзд виїжджаючий о 20:00 приїжджає до Джайпуру о 01:30 та їде далеко далі до Джодхпуру. Потяг запізнився на 2.30. Через який час поїзд проїде повз Джайпур, якщо врахувати, що водій спробує наздогнати втрачений час?
Поставив я будильник на 3:00. Прокидаюсь серед ночі, стоїмо! Смикаю індуса «Джайпур?», у відповідь «Ноу!». Сплю. Будильник. Потяг мчить, але за кілька хвилин зупиняється. Смикаю іншого Індусу «Джайпур», у відповідь «Джайпур!». На деяких станціях поїзд стоїть хвилину. Смикаю Дашу, ми підриваємося, швидко все збираємо, ще якісь індуси швидко збираються, всі збираються, а наш перелякано «Ноу Джайпур!» дядько трохи помилився. Але через 10 хвилин ми реально зупинилися у своїй точці призначення. Стоїмо ми на платформі і прозріваємо, яким чином ми зуміли все ж таки не проспати, а так чітко прокинутися і вийти де треба. Попередньо я дзвонив у готель і попередив, що заїзд буде пізнім. Розбудили серед ночі менеджера, котрий із добродушною усмішкою нас заселив. Зупинялися ми у готелі Tara Niwas, готель рекомендуємо. З усіх наших ночівель ця була найприємніша. Вранці добре поснідавши, ми купили денні квитки на мережу автобусів «Hop-on, hop-off» біля потрібної пам’ятки можна вийти, а потім в інший автобус зайти і поїхати далі. Спочатку з якогось дуру ми поперлися до музею. Купа антикварного мотлоху, яку захоплено фоткають індуси. Потім була купа палаців, які звичайно гарні, але оскільки вони вже були в другому десятку побачених, то не робили якогось особливого враження. З цікавого у центрі була обсерваторія Джантар-Мантар.

Поліз до зірок

А ось за містом форт, який явно не поступається лабіринту мінотавра. Купи підйомів, коридорів, переходів вікон та арок, все це вузьке. Нескінченне бродіння без усвідомлення дороги принесло моральне задоволення, та й краєвиди з форту відкривалися чарівні. На одному з безлюдних поворотів натикаємося на сім’ю індусів, поки всі з нами не перефоткалися, ми не розійшлися.

Потім нас упіймала група батьків. З усіма потрібно було перефоткатися. Сидить у мене на плечах індусик, а серце б’ється. Наші фотографії тепер знаходяться у різних індійських родинах. Наприкінці фотосесій кожен із чоловіків окремо фоткався з Дашею собі на згадку. Ми були нереально популярні та знамениті. Навіть йти не хотілося, адже за стінами на нас чекало життя, звичайних маловідомих людей.

Фотосесія чудових людей

Між фортом та містом було мальовниче озеро з палацом по центру. На такій відстані палаци виглядали найкраще. Під берегом плавали зграї великої голодної риби, яка чекала, що незграбний турист упаде в озеро. На березі купа мишачих норок, між якими перебігають мишки-норушки. Ми спостерігали як мама миша вибігала з нірки, а за нею виглядало мишеня, мама відразу поверталася і заштовхувала свого сина в нірку. Потім знову вибігала і вся дія повторювалася по колу.

Після Агри ми завели чудову традицію, вечори проводити у парку. Вибравши собі парк по затишніше ми проводжали черговий теплий зимовий день. Здавалося, що пересадка в Дубаї була вічність назад. Далі за програмою ми мали наш перший закордонний кінотеатр — Raj Mandir. Біля входу в кіно двері були зачинені, вийшов працівник, спочатку показав на годинник, потім 9 пальців, а потім показав, як він відрізає половину мізинця. Наскільки я його зрозумів, він хотів сказати: «Хлопці, я вже бачив цей фільм 9 разів! Він настільки класний, що даю мізинець на відсікання, що він вам сподобається» Ну раз фільм справді такий класний, то терміново за квитками, тим більше на банері були намальовані реально круті перці. Касир нам сказав щось у форматі, що фільм буде о 21:00, а квитки він нам продасть тільки о 21:30 і ніяк не навпаки. Від інтриган.

Щоб скоротити годинку ми пішли в індійський Макдональдс. У нас є особистий рейтинг Макдональдсів у світі. На першому місці мак із Паттайї у Таїланді. Тепер спробую описати мак в Індії до смаку. Уявіть собі Всесвіт! Відчуйте її масштаби, її нескінченність. Не читайте далі, доки не відчуєте масштабу. Відчули? Супер! Тепер необхідно зрозуміти, що десь є центр Всесвіту, а десь є центр випромінювання доброти. Можливо, цей центр частинками знаходиться в серцях наших мешканців Карпат. Рухаємось далі. Якщо є центр добра, то й, напевно, існує центр зла! І ось все вселенське зло, втілилося у смак джайпурського вегетаріанського Макдональдса*

*але картофан вони готують відмінно.

Цей мак впевнено витіснив Макдональдс Калінінграда з останнього місця.

Старий знайомий

Купивши собі на ранок домінос піци ми вирушили до кінотеатру, о 21:00 відкрилися каси, Даша як дівчина, без черги у спеціальному віконці купила квитки, і ми увійшли всередину. Усередині було настільки вражаюче красиво, що вся велич індійських палаців одразу посіріла. Ти ніби перебуваєш у дорогому вестибюлі Титаніка. Уздовж крутих і пафосних поручнів, гарні декоровані стіни з вбудованими дзеркалами, підлога устелена м’яким килимом. Мені здається, що за перегляд такої краси треба брати окрему платню. Отже, фільм називався ”Gunday”. Все на хінді, без перекладу. Там було все, і нереальні бійки на поїздах, що їдуть, і любовні інтриги і перемоги, і програші і звичайно ж танці, справжній шедевр Болівуду в оригіналі. Фільм навіть декілька разів змінював жанр впродовж фільму: романтична комедія, бойовик, екшен, драма. Індуси настільки емоційно дивилися фільм, що при кожному екшені підривалися, кричали та аплодували головним героям. Коли з’явилася героїня всі в залі дуже емоційно її зустріли. І тут він стріляє в нього, але випадково потрапляє в неї, вона кидає тацю з фарбами, які падають на підлогу і розлітаються. Такий напружено трагічний момент штори опускаються. Гей, невже через півтори години фільм закінчується казна на чому??? Це антракт! У другій частині наші герої рвали і метали, навіть коли треба було під землю закопалися, щоб вирватися звідти несподівано. Зал верещав від емоцій. Наприкінці фільму, коли у героїв не все вийшло, оскільки планувалося, я думав, у залі всі впадуть у затяжну депресію. Було нереально цікаво спостерігати не тільки за розвитком сюжету, а й за глядачами.

Домовившись із тук-туком, щоб нас забрав о 6 ранку з готелю за тарифом, що перевищує у 8 разів норму, аж за 20 грн, ми вирушили спати. При виписці з готелю на нас чекав приємний сюрприз, господар замість двох ночей зарахував нам півтори, тому що ми вселялися о 4 ранку. Що дуже зекономило бюджет, оскільки готель був не дешевий. Жодного тук-туку вранці не було, індуси дуже обов’язковий народ. О шостій ранку на щастя знайти собі таксі не проблема. Платформа на вокзалі була такою довгою, що ми йшли хвилин п’ять, щоб хоча б дійти до початку поїзда.

Удайпур

Поїздка у сидячому класі була довгою. За вікном постійно маячили нетрі, руїни, купи сміття та пагорби з фортами. Одного разу у вагон заломилися жебраки та вимагали гроші за прибирання вагона. А у вагоні була справді купа сміття. Незабаром попереду нас компанія з двох чоловіків почала дивитись Титанік на планшеті. Фільм я міг спостерігати між сидіннями. Але в момент, коли все почало тонути, вони так солоденько один одного обійняли, що єдина розвага прикрилася. Так двоє чоловіків в обіймах одне одного і додивлялися фільм. Індійська мова дуже підходить Дікапріо. Годин через 5 ми нарешті доїхали. Виходимо на вокзал, стандартна атака таксистів, юрби, і тут в одного на табличці я бачу своє ім’я. Спочатку дуже здивувався, а потім згадав, що один готель нас справді погрожував забрати з вокзалу безкоштовно. Приємний сюрпризик. Поки їхали до готелю, потрапили в пробку з ослів, який тягли якусь землю з цеглою на собі. У місті була спека, та й клімат значно відрізнявся своєю тропічністю від попередніх міст. Оскільки на вулицях міста було багато гівна, ми надалі змогли легко знайти наш готель. Бо не далеко від виходу лежала велика купа гівна, а на повороті маленьке лайно. І коли вночі ми не могли знайти наш поворот, ми орієнтувалися по маленькій купці. Удайпур вигідно відрізняється від попередніх міст своєю тишею та відсутністю тотальної метушні. У місті красиві озера, шикарні краєвиди з пагорбів та готелі у вигляді чарівних палаців.

Коли проходиш повз такі готелі охоронці з радістю запрошують зайти всередину і все подивитися. Справді вражає. У таких готелях люди лежать зовсім не напружуючись почитуючи книжечку на лежаку. Ці люди сюди явно приїхали не на треш дивитися. Але постає питання, як же вони сюди дісталися, в таку глуш Індії? Невже для релаксового відпочинку не простіше вибрати релаксовіше місце на Землі? До речі ціна одного з таких готелів досягала 500 $ за ніч.

Ресепшен одного готелю

Місто більш орієнтоване на туристів, тому в кафе готують практично не гостро і відповідно смачніше. Поки ми сиділи трапезували в кафешці на березі річки, помітили, як мишеня пробігло з кухні кудись вдалечінь, потім прийшов чоловік, роздягнувся намилився, пірнув у річку, вийшов і пішов. На протилежному березі вийшла ціла купа жінок і милася в одязі.

Лазня

Якось ми сіли в кафе трохи невдало, бо навпроти Даші була кухня і Даша бачила процес приготування нашої їжі. Без коментарів. Коли ми вирішили піднятися канатною дорогою на гору, перед нами була купа бабусь, замотаних із головою в сарі, які постійно щось обговорювали. Здавалося, що черга з цієї купи нескінченна, і всі вони прибували і прибували. Але в один момент з’ясувалося, що у більшості немає квитків, і працівник їх відправив у каси підморгнувши нам, мовляв, «як я вам перешкоду прибрав)» з гори, як згадувалося, види шикарні.

Гуляючи ввечері містом, захотілося в туалет, але його ніде не було, я смикнув продавця, він сказав, що з радістю мене зводить до нього. Це був громадський туалет у місті… Божевільні вчені! Прибульці! Космічні промені! Видаліть цей фрагмент моєї пам’яті. Чому я не захотів потерпіти до готелю?
Коли ми вийшли, індус трохи зніяковіло сказав:
– У нас там трохи погано пахне, але це громадський туалет
– Та все норм. Сказав я

Наступний ранок почався з дитячого співу. Впритул до нашого готелю була школа. Хор індійських дітей співав щось зовсім неримоване і дуже голосно, а раптом усі хором крикнули «Хей!» і продовжили співати. Враховуючи, що вигук був синхронним, можна зробити висновок, що слова в пісні вони знали однакові. Арендувавши на день тук-тук, ми почали досліджувати місто. Спочатку прогулялися здоровенним парком, потім були в зоопарку, в якому все було настільки сумно, що ведмідь нам буквально нашою мовою сказав «добийте мене». Після зоопарку ми відвідали ляльковий театр у будівлі якого проходили національні танці.

Оскільки коли ми приїхали танці вже закінчувалися і на нашому маршруті вже не перетиналися, ми попросили охоронця нас безкоштовно пустити, щоб подивитися кінець, і охоронець з радістю впустив. Однією з визначних пам’яток була парк-острів, потрапити на нього можна було лише через пором. Прибувши до парку ми розляглися на траві та майже всю відведену годину там і провалялися. Валяння на траві у парку у нас було важливим обрядом у кожному місті. Це перезаряджало сили. Ми розуміли, що попереду лише одне місто, але найздоровіше. Сил, чесно кажучи, вже на нього не було.

Перезарядка

Лежачи на траві я думав про те, що десь у 6000 км така сама земля і там мій рідний дім, скучив. Позаду вже ціла вічність, що складається з п’яти повних днів) Попереду лише один. У нас ще ніколи під час подорожей не було почуття, що вже достатньо їздити. Місто розслабляюче, спокійне. Попереду найбільший епіцентр трешу. Отже, піднімаємось на ноги. Зараз поїмо, замовимо з собою в дорогу чапаті та в бій, тобто в дорогу. Чапаті загорнули у фольгу, що зберегло їхнє тепло, а фольгу в якийсь дуже брудний кульок, який ніби помили в озері. Їхати ми мали вперше у комфортному другому класі. Дивимось на список, наклеєний на вагоні, на наших місцях якісь ліві люди із зірочкою. Нас взагалі нема. Поруч другий список, у якому тільки ми з Дашею і жодних місць не вказано, лише купа абревіатур. О ні, останній переїзд. У запасі лише один день, їхати 12 годин, якщо не стикуємо – не полетімо. На вулиці ловлю індуса, мовляв, що це все означає. Він мені “та все норм їдь!” У поїзді ловлю провідника:
— Що за другий список?
— Ті, хто їдуть у вагоні
— А що тоді за перший
— Теж, ті, хто їдуть у вагоні
— А ми їдемо?
— Ну звичайно

На наших місцях нікого. Гаразд, Даша з речами сіла, я пішов докопуватись до істини. Про індійську залізницю перед поїздкою дуже багато читали і вивчили буквально все, але що за другий список, і що за люди числяться на наших місцях. О, контролер!

— Вибачте, там у списку інші люди. А у нас квитки є
— Окей, значить їдете. І втік кудись. Показавши жестом, на кшталт «Та не парься!»
Ну, хоч усі впевнені, що ми їдемо. Гаразд, час ще є, піду вивчати шифри та скорочення у списках. На пероні впіймав індуса і показав йому другий список на вагоні, індус дуже здивувався, що таке буває. Якась маячня, якісь попередження про вейт-ліст, про те, що обов’язково шукайте себе у списку. І тут серед купи скорочень бачу слово “old”. Ага, отже, щось змінилося у квитках. Шукаю далі, дійсно є розділ “new cl1”, клас щось. Іду до вагону першого класу, там взагалі не місця, а якісь кабіни у списку, і я бачу наші імена. Такс, заходжу до провідника. Пояснюю йому, що квитки у нас не відповідають списку. А він
— Вітаю, автоапгрейд місць!
— Безкоштовно?
— Ну звичайно! Тобі просто пощастило.

Загалом норм повний, ланцюжком по двоє людей перемістили на рівень вище, і ми потрапили в цей ланцюг. Купе було гарним. Я хвилювався, що там не заведено носити вуличну їжу, але в цьому класі її носили ще частіше. Поїдаючи теплі чапаті, начинені паніром, ми попивали чай Масала з молоком і приправами. Гарний захід сонця освітлював наше купе. А головне — можна не бояться за речі. Їхали ми вчотирьох. І як на початку якогось анекдоту. «Якось їдуть разом індус, француз та українець! І тут індус каже…» Але в нашому випадку, на жаль, було «І тут індус хропе». Хропів індус так, що навіть коли я пішов серед ночі до туалету (після удайпурського міського, ця дірка у підлозі була мега стерильною та золотою) так навіть біля туалету було чути хропіння. Я боявся, що машиніст зупинить поїзд, бо може подумати, що мотор видає такі звуки. З метою порятунку цілого складу я поліз будити індуса. Як англійською хропіння я не знав, а він мене серед ночі взагалі зрозуміти не міг. Та й бідолаха, так смикнувся, коли я його будити почав.
— You are very noise. Прошепотів я
— E?
— Very noise
— E?

Тоді я зіграв у крокодила зобразивши хропіння індуса. Він перелякано перепитав, чи його я показую і з купою вибачень відвернувся і більше не хропів.
Під ранок знову почалося хропіння. Ми ще раз зіграли коротку партію в крокодила і більше він не хропів. Потяг запізнився на кілька годин, що було нам на руку, бо вдалося поспати до восьмої ранку. Вранці мене розбудив француз і почав скаржитися на те, як йому індус заважає спати. Зважаючи на все, французу сподобалася наша гра з індусом у крокодила.

Делі

Холод, що пробирає наскрізь, рання рань. Тропічного удайпурського тепла вже нема. Поїхали шукати собі готель. У запланований спочатку ми вирішили не повертатися. Готель у районі Нью-Делі знайти неймовірно легко. Ще й добре сторгувалися. Що там у нас по телевізору? О Юлька, ридає рідною мовою якомусь консулу. Навіть індійськими каналами транслюють нашу політику. Поїхали на метро до Храму лотоса. При вході в метро потрібно пройти через магніт, особистий огляд, а речі через рентген. Потім ще з пошуком потрібної станції довбалися. У метро скрізь наклеєні наклейки про те, що заборонено чхати. Система метро дуже серйозна та добре продумана. Доїхавши до потрібної станції ми поснідали за рекордною ціною – 9 грн за двох.

Снідали смачно. На столі ще стояв глечик з водою, з якого всі пили без чашок, але від «напою» ми вирішили відмовитися. Храм лотоса є храмом усіх релігій. Дуже красива територія з мандариновими деревами, на яких ростуть плоди, і цвітуть квіти одночасно. Входити на територію зі сміттям заборонено, а смітник знаходиться на території. Коли ми охоронцеві пояснили, що сміття хочемо викинути у смітник, який одразу за входом, він нам сказав, що ми дивні, сміття треба викидати у кущі! І вказав на кущі, які були завалені сміттям.

Храм лотоса

Мандаринки

Вийшовши з храму, ми зрозуміли, що залишили наш маршрутний листок у готелі. Нас врятував мобільний додаток, який вміє працювати в офлайні та підвантажив все необхідне листування. Далі ми поїхали до комплексу Акшардхам. Дорогою наш тук-тук зламався, і водій нас пересадив в інший. Комплекс просто шикарний, але захист на вході крутіший ніж в аеропорті Бориспіль. У результаті на територію ти потрапляєш без речей, без камери, зате з декларацією. Акшардхам це палац із величезною територією, та з дійсно гарним залом. Навколо палацу безліч скульптур слонів, і басейн, алеї з колонами. Здавалося, що на сьомий день відвідування палаців навряд чи щось зміниться, але цей комплекс справді вразив, у списку відвідувань Делі він має бути обов’язково. Потім ще їздили в чиюсь усипальницю, та так там розляглися на траві, що навіть птахи почали кружляти над нами, сподіваючись, що ми ласти вирішимо склеїти. Ми спочатку переживали, що орел може на нас нагадити, але вирахувавши шанс, заспокоїлися. З метою економії зловили тук тук і домовилися з ним, що ми відвідаємо три його магазини, а він нас безкоштовно возитиме і чекатиме у трьох точках. На останній він, на жаль, втік, але ми в принципі й розраховували, що таке станеться раптово.

Ми були у дуже красивому парку, там все було таке красиве, багато природи, родини та компанії індусів відпочиваючих на галявинах. Все таке вечірнє та розслаблене. На території парку було дуже багато смітників і кожен унікально прикрашений начебто на якомусь конкурсі креативу. Ще ми відвідали одну з головних пам’яток “Ворота Індії” — нічого особливого.

У бік готелю ми поверталися міським автобусом, в якому кондуктор так і не зважився до нас підійти. При спробі дізнатися де знаходиться станція аеропортової гілки метро, ​​всі починають розповідати, що це обійдеться аж у 360 рупій, а я вас краще за 400 відвезу, хоча ми підозрювали, що насправді ця гілка набагато дешевша. Іноді в Індії складається таке відчуття, що тебе хочуть розвести абсолютно всі. 

При спробі скористатися міським туалетом у Делі, який виглядав цілком пристойно, брудна ручка від крана залишилася у Даші в руках, а воду так і не дочекалися. 

Немає гарячої води в номері готелю, дзвоню на ресепшен, включають воду – пропадає вайфай. Натомість дідусь по телевізору нам демонстрував індійський тівішоп, продаючи якийсь кулон, який надає +200 до карми. Під час поїздки ми постійно закуповували виноград і їли дуже часто, він по чистоті був дуже багатообіцяючим, його, коли миєш, на ньому майже не залишається землі та бруду. Зібравши вранці валізи, захопивши з собою гроно винограду, ми поїхали на таксі за 300 рупій в аеропорт, на світлофорі бідні діти стукали у вікно і щось говорили, мабуть, запрошували повернутися ще. Щоб потрапити до аеропорту треба довести охоронцеві, що ти точно летиш. У самому аеропорті необхідно пройти приблизно 10 паспортних перевірок, у тому числі троє в коридорі, що веде до літака. Я навіть думав, що в літаку ще перевірять кілька разів, щоб напевно. Аеропорт варто відзначити як вражаючий. За розмахом свого шику він посів друге місце після дубайського у нашому рейтингу. 

Дорога додому

На руках усі пальці на місці, обидві руки, одна голова – ми цілі, з нами нічого не трапилося, ні одного отруєння, у кишені звідкись зайві 100$. Поїздка вдалася, все пройшло супер! І точно незабутньо. Попиваючи віскі з колою, ми летіли в Емірати на пересадку. Більше до Індії не хочеться.
Поки пересідали 5 годин у Дубаї, за вікном весь час курсувало метро. Між терміналами вирішили перейти пішки. Дорога була довгою, після 10 хвилин навіть зробили привал. Якщо в Емірейтсах 4,5 години пролетіли як одна мить, то в МАУ 5 годин як три дні.

Підбивши підсумок 30-го перельоту

Ще жодна поїздка не викликала стільки різноманітних вражень та емоцій. Такий формат подорожі у вигляді повного трешу був уперше. Це був наш 30-й переліт у мандрівках. Ще жодна подорож не зайняла у звіті 12 аркушів А4 лише за 7 днів. Перед поїздкою був вибір за акційною ціною Таїланд, Шрі-Ланка, Мальдіви, Індія. На ці напрями була приблизно однакова ціна. Ми анітрохи не шкодуємо, що обрали Індію, попри те, що я впевнений, що більше туди не повернуся ні за які акції у світі. Поїздка кардинально змінила мій погляд на чистоту. У дитячому садочку казали, що якщо я не помию яблуко, то мікроби потраплять до мене в організм, і я захворію. Та яке нафіг яблуко, коли після Індії я не тільки вижив, та ще й не захворів. Вперше під час подорожі ми відчули, що далі їхати не хочеться. Я думаю, що подорож до Індії ніколи не забудеться і відверто сумніваюся, що щось може ще більше вразити своїм трешем. Звертаючись до читача хочу сказати: їдьте в центральну Індію в тому випадку, якщо ні на секунду не сумніваєтеся і готові до такої поїздки. Якщо є сумніви, то довкола є ще маса класних країн, у яких ви не були.

Привіт з Індії

Наступного дня після прильоту, готель у якому смерділо газом, спробував з нашої картки зняти 200 грн. Але дзуськи, для індійських готелів у мене була заблокована картка.

Інформація по туру

Дата подорожі: 28.02.2014 – 08.03.2014
Тривалість: 7 повних днів в Індії
Авіаквитки: МАУ+Emirates, купили на svit.aero
Готелі: booking.com
Екскурсії: Все дивилися самі
Тривалість написання оповідання: 12 годин
Складність подорожі: 10/10 (Складно)

“Шановні пасажири, ласкаво просимо на борт, сьогодні ми летимо аж на Занзібар!”, пролунало привітання від капітана літака. Невже це таки відбулося і зараз буде чергова велика подорож екзотичною країною? “Час у польоті становить три години та тридцять хвилин…”. Емм, чому так мало? “…І ми приземлимось у Луксорі, де погода становить 15 градусів”. Ми з Дашею з подивом подивилися один на одного, Луксор, звичайно, теж добрий, але це трохи не та екзотика. Я перевірив в інтернеті та з’ясував, що це прямий рейс із дозаправкою. Фух, тепер хоч стало зрозумілим як такий відносно невеликий літак, збирається долетіти “аж на Занзібар”. Але у літака була ще одна невелика проблема — зледеніння, зовні літак був частково покритий льодом, і спеціальна машина його великим натиском збивала. Потім був, мабуть, тестовий запуск двигунів, тому що турбіни працювали на повну, але ми нікуди не полетіли. І нарешті довгоочікуваний зліт! Тепер можна влаштуватися зручніше і починаємо нашу незвичайно красиву подорож!

Вперше про Занзібар я почув у дитинстві з мультику, в якому слоненя мріяло дістатися казкового Занзібара і до нього приєднувалися інші звірі. Я ще довгий час сам не знав, чи існує цей острів насправді. Потім почав зустрічати інших туристів, які там були і всі як один розповідали, як там гарно. В інтернеті не дуже багато інформації про те, чим саме зайнятися на острові стільки днів, але оскільки це великий екзотичний острів в Індійському океані, то ми ні на секунду не сумнівалися, що на нас чекає активний відпочинок і мали рацію! Поки ми летіли в літаку, навіть не підозрювали, що ця подорож виграє такі несподівані номінації: “Найкрасивіший корал”, “Приємні місцеві жителі”, “Океан, красивіший ніж на Мальдівах”, “Найсправжніші джунглі” та вишенька на торті “Острів без коронавірусу”. По легкості це, мабуть, найлегша подорож дикуном по екзотичних країнах, тут навіть англійська мова в більшості випадків не потрібна, щоб порозумітися. Є таке заповітне слово мовою суахілі, яким можна вирішити практично будь-яку проблему та знайти відповідь на абсолютно будь-яке запитання – “Акуна Матата”. З цієї фрази тут починається подорож абсолютно кожного мандрівника, ця фраза буде з вами де б ви не були, цією ж фразою ваша поїздка і закінчуватиметься. Крім цієї фрази, потрібно ще знати назву міст та готелів, це в принципі все, що потрібно для успішної подорожі островом. Більшість жителів тут розмовляє англійською мовою, проте під час поїздки ви у будь-якому разі трохи підтягнете свої знання мови суахілі і це чудово. 

Нунгві

Що ближче ми наближалися до Занзібару, то частіше за вікном почали з’являтися острови, у тому числі й підводні, потім з’явився сам Занзібар. Вже з літака можна було оцінити значні розміри острова, гарний колір океану та мінливість погоди, ми пролітали нещадне сонце, сильний шторм, похмуре небо, пориви урагану та знову сонце, і це все на одному острові. Після прильоту на нас звичайно ж чекав дощ. Це класика, щоразу, коли ми прилітаємо на якийсь острів, відразу починається дощ. А за прогнозом погоди, тут абсолютно щодня мають бути грози та зливи. Але ми знаємо секрет островів і прогнозів погоди. Ще перед покупкою квитків ми написали нашому інстаграмному експерту Олі, щоб вона знайшла серед своїх блогерів, того, хто живе на Занзібарі. Через 3 хвилини Оля нам надіслала посилання, і ми написали повідомлення, щоб дівчина нам розповіла, яка зараз погода насправді. Вона сказала, що сонячний час тут точно є щодня, тож можна бути спокійним. Тим більше наша поїздка почнеться максимально близько до сухого сезону – 21 листопада. Ми вийшли з літака, приємне тропічне повітря одразу наповнило легені, огорнуло кожну клітинку тіла у свої ніжні обійми. Ми від радості закричали просто на трапі прямо у натовпі! На візовий контроль була велика черга, але для тих, хто роздрукував міграційні карти та заповнив ще вдома, можна проходити та одразу отримувати візу. Таких людей на весь натовп виявилося аж двоє – Я і Даша. Тож проходження всіх візових процедур зайняло близько п’яти хвилин. На контролі ви повинні здати відбитки пальців, але місцеві жителі іноді забувають це зробити, як і у випадку із нами. Але це досить критичний момент. Без зареєстрованих відбитків не можна купити місцеву сім картку для інтернету, оскільки твою особу не зможуть перевірити. Але враховуючи, що на острові діє заповітне правило “Акуна Матата”, то і цю проблему можна вирішити, приклавши палець місцевого жителя до датчика, все одно вас обдурять на тарифі)))) З аеропорту до Нунгві два шляхи: на таксі за 35$ та на місцевих маршрутках.

За часом буде різниця в межах години. Найдовший шлях добирання це трансфер у тих, хто купив пакетний тур. Ми ж обрали найекзотичніший спосіб – маршрутки. У цю поїздку нам потрібно було взяти багато речей і свої маски з трубками, тому ми спробували подорож із валізою, яка за розміром не надто вписується в габарити маршрутки. Але ця проблема легко вирішується за допомогою “Акуна Матата”. Варто було тільки вийти на зупинку, нас одразу почали вітати місцеві жителі та пропонувати доїхати на таксі, але ми попросили показати на яку з маршруток треба сісти. Завантажились у маршрутку. До речі, місцеві гроші виявилося найвигідніше міняти прямо в аеропорту в офіційному банку. Якщо не впевнені з курсом, просто спитайте у місцевих, вони підкажуть вигідно це чи ні, тому що обмінок там багато і не зовсім зрозуміло, де той реальний банк. Майже всі маршрути Занзібару проходять через Стоун Таун, там потрібно пересідати на іншу маршрутку. Від аеропорту до міста проїзд коштує по 400 шилінгів з особи (0,17 $).

Від Стоун Тауна до Нунгві по 2300 шилінгів (1$). До Стоун Тауна ми доїхали хвилин за 20. Нас висадили та показали напрямок, де будуть маршрутки на Нунгві. Скільки б ми не йшли, місцеві жителі нам казали, що треба йти далі. Я вже почав переживати, що нам 11 днів поїздки не вистачить, щоб дійти цієї заповітної маршрутки. А валіза, так взагалі сказав: “Добийте мене!”. Почалася чергова тропічна злива, ми забігли під накриття до дідуся, який смажив місцеву їжу. Дідусь із радістю поділив із нами своє накриття. Злива пішла, ми продовжили довгу мандрівку до заповітної маршрутки. Тепер по дорозі траплялися калюжі-озера, які треба було перепливати. Особливо весело, коли через калюжу пролягає каміння, а ти з валізою маєш по них стрибати і не впасти. Я, чесно кажучи, вже почав сумніватися у витівці добирання на маршрутках, але саме в такі моменти ти поринаєш у місцеве життя острова і це найцінніше під час подорожі. Дні змінювали ночі, ночі знову дні, а ми все ще йшли. Ми навіть зупинялися на обід, тому що запасів їжі у це довге добирання ми набрали ще у Києві. Після обіду ми продовжили нашу подорож із валізою. Часом траплялися маршрутки міражі, це коли здається, що ти ось-ось дійшов, але це не твоя маршрутка виявляється. Твоя єдина десь там за обрієм. Не плач, валізо! Усім нам тяжко. Тобі треба пережити цю подорож. Забігаючи на перед, скажу, що валіза поїздку майже пережила і була урочисто викинута після повернення додому. І ось це трапилося! Черговий місцевий мешканець вказав на маршрутку, яка зараз поїде до Нунгві! До речі, транспортна система на острові працює добре, маршруток тут дуже багато і ходять вони часто і скрізь, де треба. Маршрутка вирулила зі Стоун Тауна і відразу почалася сонячна погода. За вікном джунглі та місцеві поселення, маршрутка зупиняється не лише у випадку, якщо комусь потрібно вийти, а й якщо комусь захочеться вийти купити ананасів та поїхати далі.

Ми сиділи великою сім’єю пліч-о-пліч з місцевими. Ми з Дашею буквально танули від щастя того, наскільки ми комфортно почуваємося в цій країні. У мене всередині було таке відчуття, що я повернувся на свою батьківщину, всі види за вікном, місцеві жителі, вуличні кафешки та магазини. Ми тут тільки першу годину, а вже закохалися в острів по вуха. Ми буквально живемо цією планетою і зараз безперечно повернулися в один зі своїх будинків – Занзібар. Таке ж почуття можна відчути, якщо приїхати в село, де ти проводив кожне літо у дитинстві. Подорож на маршрутці – це свого роду справжнє сафарі. Часом на острові трапляються поліцейські пости, які перевіряють, щоб у маршрутці не було пасажирів, що стояли. Прямо перед блокпостом водій та контролер одягають форму, а ще наш водій передав заховану флешку іншому водієві, який їхав назустріч. Що ж було на тій флешці, ми так і не узнаємо. Минула чергова година, і ми приїхали. Все треба виходити. Я аж засмутився, не міг відірватися від спостереження сафарі з вікна. Але нічого, попереду ще багато переїздів. Навігація на острові працює дуже проблематично і з великою похибкою, тому пошуки свого готелю — щоразу справжня пригода. У Нунгві першу лінію займають готелі, а за нею нетрі дуже стрімкого вигляду з нескінченно добродушними людьми всередині. Тут люди настільки доброзичливі і схильні до себе, що ночами ми воліли ходити через нетрі, ніж пляжним берегом. Був, звичайно, один лячний момент, коли серед ночі через забиті вікна нежитлового будинку хтось голосно чхнув. Зараз же середина дня і ми блукаємо у пошуках готелю.

Ми почули заповітне привітання “Джамбо!” Чоловік помахав нам зверху рукою і вказав, що ми маємо йти до його готелю. Одна з особливостей острова, тут майже немає вивісок. Те, що це наш готель, спочатку довелося повірити на слово. Але потім господар назвав мене на ім’я та приніс книгу, де треба розписатися. Відкривши книгу, він побачив великий мурашник, з фразою “Акуна Матата” він витрусив усіх мурах, і проблему вирішено. Він також нас познайомив з готельним собакою, на ім’я Стар. Ми його називали Старче і він завжди нас з радістю зустрічав і гавкав, якщо бачив у нас за спиною інших людей не з готелю. Собаки на острові – це окрема історія. На будинках, звичайно, вішають табличку “Обережно злий собака”, але на такій спеці тут усі собаки дуже добрі, навіть вівчарка тут буде твоїм найкращим другом. Щодо спеки — готелі потрібно брати лише з кондиціонером. У третій декаді листопада на острові спекотно цілодобово. Під поняттям спекотно, мається на увазі, що вдень настільки гаряче, що звикнути так і не зможеш навіть до кінця подорожі. Ночами через високу вологу навіть кондиціонер не завжди може добре охолодити кімнату, ти все одно будеш мокрий. Але в порівнянні з київською температурою +1, що може бути краще. Щоб не згоріти, тут потрібно мазатися кремом з рівнем 50. Причому мазатися потрібно досить часто, абсолютно білий пісок відбиватиме світло так, що тіло буде як у солярії. Забавний факт, але ми за всю поїздку так і не згоріли – мазалися дуже старанно. Ну що, заселилися тепер можна сміливо дослідити красу нової країни! Наш готель знаходився на першій лінії, прямо біля нас був не щонайпривабливіший пляж, але на Занзібарі діє таке правило, якщо тебе не влаштовує колір водички пляжу, то просто пройди метрів 100 і вибери собі інший колір. Найкрасивіший колір зазвичай, коли сонце в зеніті та приплив. Пройшовши буквально п’ять хвилин, ми побачили гарну воду і побігли фотографуватися.

Перший вечір у нас був далекий маршрут набережною, нам траплялися краби різних розмірів, красиві, тропічні рослини та мальовничі гамаки з гойдалками на територіях прибережних готелів. Ще одна приємна особливість острова – ти можеш спокійно заходити на території будь-яких готелів та за гроші користуватися інфраструктурою та за бажання трапезувати в їхніх ресторанах. А просто прогулятися територією це завжди безкоштовно. Багато готелів не працювали, і ми використовували їхні території для фотосесії. Готелі зазвичай охороняються доброзичливими масаями, які просто стежитимуть за тобою.

На особливу увагу заслуговують саме масаї. Це мешканці племені з материка. Їх дуже легко впізнати по високому зросту, красивому одязі, довгій палиці в руці та особливої ​​зовнішності. Їх я хочу віднести до найприємніших місцевих жителів. Зустріч із масаями це завжди заряд позитиву, радості та відкриття для себе чогось нового. Вони можуть з тобою хвилин 20 просто поспілкуватися і нічого не пропонуючи піти далі блукати пляжем. Ми з Дашею спочатку дуже дивувалися, як правило, коли до тебе підходить поспілкуватися місцевий житель, то він у тобі фінансово зацікавлений, але не на цьому острові. Тут справді приходять з тобою просто поспілкуватися та розповісти тобі щось цікаве.

Або навіть розкрити свій секрет ідеальної краси та висоти тіла. Якось нас із Дашею навіть вчили полювати на левів. Показували, як робити страшний погляд перед сутичкою з диким звіром.

У нас від їхнього страшного погляду у самих мурашки по тілу пішли. Також у них є свої магазини, але вони ніколи не показували, де саме ті магазини, просто говорили, що якщо ми гулятимемо в тих краях і раптом побачимо його магазин, щоб заходили. Але, щиро кажучи, ми жодного разу так і не бачили масая в магазині. А одна з крутих активностей на острові – подивитися їхнє шоу. Ми постійно намагалися з’ясувати, де саме і о котрій шоу, але масаї про нього так само розпливчасто розповідали, як і про свої магазини. У результаті механізм потрапляння на шоу виявився таким. Ти маєш сказати будь-кому, що хочеш подивитися шоу зараз. У цей же момент небачена сила починає притягувати інших масаїв із сусідніх пляжів. Турист, який хоче шоу, має заплатити 15000 tzs (6$), для решти туристів шоу буде безкоштовним.

Хлопці починають синхронно створювати специфічний звук звідкись із глибин горла, розгойдуватися та високого вистрибувати. Деталі шоу описати складно, але під час перебування на острові побачити шоу потрібно обов’язково. Окрім шоу масаїв після заходу сонця, місцеві жителі розпалюють багаття та грають на тамтамах чи гітарах місцевий фольклор. Нічна атмосфера Нунгві просто чарівна. Ти можеш просто блукати пляжами і насолоджуватися атмосферою. А якщо тобі раптом мало моря вдень, то тут є нічні пляжі, які підсвічують океан і можна спокійно купатися, як і вдень. Тут навіть у темряві видно яка гарна вода. У результаті нічне купання в мене було таким самим обов’язковим пунктом, як і денне. Вода тут однаково тепла цілодобово. Ну і звичайно самий шарм всієї екзотики — це вечеря. Тут потрібно знайти свій ресторан, в якому тобі сподобається та вечеряти тільки там. Наш ресторан був M&J. Ти на Занзібарі, а значить твій раціон на всі дні поїздки буде фрукти, фреші, морепродукти у різних варіаціях, картопля фрі та рис.

Так само є м’ясо горбатих корів, але готують вони його не дуже смачно, а за ціною так само як і порція восьминога. Ціни тут теж приємно радують, наприклад хороша порція восьминога гриль з рисом коштує 12000 TZS (5,2 $), склянка найсмачнішого фрешу 3000 TZS (1,3 $). Єдиний мінус усього острова – очікування на їжу близько години. Це практично у всіх ресторанах усіх поселень, де готують свіжу їжу. Смак морепродуктів на Занзібарі я б описав як найкращий, а якщо не знаєш, з чого почати, то за негласним правилом потрібно підійти до столика, чия страва тобі здається найапетитнішою і уточнити, що саме вони взяли. Таку кумедну міграцію між столиками ми спостерігали щовечора.

На нашому досвіді головне знати значення слова Октопус і смачна їжа тобі гарантована. Після трапези, всіх туристів незалежно від готелю або його розташування чекає фантастичне зоряне небо. На зірки тут можна дивитися вічно, вони яскраві, їх багато. Для споглядання потрібно вибрати шматок набережної по зручніше, бризнутись про всяк випадок від комарів і вуаля. Або спостерігати за зірками прямо з теплого нічного океану. Зворотну дорогу в готель мандрівнику завжди висвітлюватиме найяскравіший місяць. Таких тіней від місячного світла ми ще не бачили. Цікаво, але красу моря частково видно навіть за місячного освітлення. Попри те, що світловий день на острові пролітає швидко, темної його частини ми раділи не менше. Єдина неприємність – наявність комарів. Їх тут зовсім небагато, але малярію ніхто не скасовував. Офіційно на острові малярійних комарів не повинно бути, але це не точно. Сучасні засоби дуже ефективні, проте комарі іноді все одно примудряються вкусити тебе. На випадок малярії на острові можна купити тести і навіть ліки в будь-якій аптеці, а місцевий мені взагалі сказав, що в разі чого поставить мене на ноги за три дні. У них тут взагалі правило, якщо ти запідозрив, що захворів, то спочатку допрацюй робочий день, а потім починай займатися своїм лікуванням, хвороби вони взагалі не вважають проблемою. Для туристів, нажаль, ця проблема більш критична. Тільки за час нашого перебування було три випадки зараження у туристів, які повернулися додому, на жаль, два з них з сумним результатом, оскільки пізно поставили діагноз. Начебто всіх цих туристів поєднує те, що вони були на сафарі на материку. Особисто наша думка, хочеш на материк, спочатку пройди курс проти малярії і вакцинуйся від жовтої лихоманки. Новини островом розлітаються з космічною швидкістю, будь-яку подію відразу ж усі обговорять за очікуванням їжі у ресторанах. Чого тільки вартувала новина про напад змії. Спочатку це була жовта мамба, до вечора оповідання переросли вже в чорну мамбу, за фактом з’ясувалося, що це був фруктовий вуж, який тягнувся до маракуї в руках у туристки. З іншого боку змії зазвичай намагаються уникати контакту з людьми, тому це швидше за все був вийняток. Тим часом повернемось до дослідження острова. Кожен сніданок тут починається зі свіжих фруктів, яєчні, тостів з джемом та філіжанкою місцевого Africafe. В одному з готелів було навіть варення з екзотичних фруктів – незвичайний та дуже приємний смак. Сніданок на острові — це час, за котрий ти морально готуєшся вийти на дуже сонячний пляж.

Тут ти як батарея, весь день вбираєш сонце, потім весь вечір відчуваєш як воно з тебе виходить. Постійно потрібно тримати баланс між “добре” та “згорів”, також обов’язково потрібно мати сонячні окуляри. У воді потрібно тримати інший баланс – між “весело” та “наступив на їжачка”. Хоча якщо купатися на основних пляжах, можна і без коралок. А от якщо душа прагне пригод і випробувати на собі абсолютно всі місця для купання, варто бути обережним. Забавний факт, але до долі валізи в результаті приєдналися й коралки. Вони нашого темпу не витримали. Ще хочу сказати щодо пляжів острова, вони тут просто дуже гарні. Хочеш, тобі будуть такі як на Мальдівах, хочеш прозорі, хочеш молочні, абсолютно на будь-який смак та колір. Головне знати два правила, вода дуже гарна під час піка припливу і щоб сонце було в зеніті.

Наприклад, один із найкрасивіших пляжів Кендви, увечері перетворитися на звичайнісінький пляж чорного моря, хоча під час сонцестояння палець втомиться натискати на кнопку фотоапарата. А якщо ще й морську зірку знайдеш, то красі не буде меж. Головне зірочку не діставати надовго з води. Але така краса тут неспроста, вона заманює туристів, а потім починається сутичка із занзібарським лютим крокодилом!

У воді тут, звичайно, взагалі добре, але варто повернутися на білий пісок, сонечко одразу бере тебе у свої обійми. На щастя, завжди на туристів чекають бари з холодним пивом по 5000 TZS (2,16 $) або маркети з холодною водою. Хоча саме на Кендві чомусь із магазинами дефіцит. Гарними пляжами наш похід не обмежувався. Ми йшли далі, набагато далі, піднімалися кудись у гору до місцевих селищ, тут навіть був наш перший баобаб.

Атмосферність на Занзібарі просто зашкалює, тут навіть просто гуляючи пляжною лінією продовжуєш занурюватися в країну. Особливо ввечері, коли місцеві починають грати у футбол на піску. Спортивна культура на максималках. Люди постійно зайняті чимось спортивним. Наприклад, у підлітків цілком звичайна гра — побудувати піраміду з трьох людей, що стоять один в одного на плечах, може тому всі такі здорові, тому що спортсмени?

У цьому всьому лише одна проблема, коли ввечері гуляєш пляжем, страшно, що прилетить у голову м’яч. У нас у вечірню програму обов’язковим пунктом входили масажі. Вартість такого задоволення в Нунгві близько 30000 TZS (13 $) за годину. Спочатку ми ще були лякані глобальною епідемією (Вакцину ще не було винайдено), тому ходили лише на масажі ніг. Всередині поїздки вже зовсім розслабилися і перейшли на масаж тіла. Тут, звичайно, не Таїланд, але масаж це завжди добре. На середині одного із сеансів сталося щось дивне, поки одна масажистка робила масаж, інша витягла пачку грошей прямо з-під рушника, на якому лежала Даша. Мабуть, масаж на грошах приносить фінансову удачу салону. Насолоду від острова ми отримували на повну, про що ще можна мріяти в розпал епідемії як не опинитися на острові, де всі здорові і навіть всерйоз не сприймають усі ці розповіді про пандемію. Пам’ятаю, коли почалися березневі локдауни, які почали затягуватись на місяці, ми тільки мріяли, що колись далека магістраль знову відкриється і ми кудись полетимо далеко-далеко. Те, що це буде, Занзібар навіть не підозрювали. І ось зараз ми знаємо, що замість скасованих поїздок у нас були інші, анітрохи не гірші і зовсім у новому крутому форматі. Несподівано, що вдалося полетіти у велику подорож у дні відпустки, розподіленої ще на початку карантину. 

Дивлячись на рік, що минув, я розумію, що всі шматочки пазла склалися в прекрасну картину. Коли я місяць тому сумував про те, що не встигне відкрити Азія, Даша сказала: “Чого ти переживаєш, не відкриється Азія, так полетимо на Занзібар”. А тепер найголовніше те, яким він виявився.

Ми тут лише кілька днів, а вже вважаємо цей острів одним із найкращих, найкрасивішим і дуже колоритним. Як добре, що Мальдіви були до цієї подорожі. Як добре, що ми не залишилися жити в Туреччині і повернулися додому, інакше не було б цієї краси тут і зараз.

Це були ліниві два дні практично без активностей у нашому звичному стилі. Тепер можна провести час у більш активному режимі. Неподалік нас знаходиться “Baraka Natural Aquarium”. Спочатку потрібно дочекатися максимального припливу, потім вирушить у дуже незвичайне плавання з черепахами. Вартість вхідного квитка на територію акваріума коштує по 20 000 TZS (8,6 $). Першою у воду зайшла Даша.

Черепахи замість того, щоб спливти подалі, відразу ж виявили до Даші нездоровий інтерес. Можливо, вирішили, що обід поданий. Вони плавають поруч із тобою, плавають під тобою, плавають скрізь. А в масці можна поплавати ще й під водою разом із ними, ніжно тримаючи черепаху за лапку. Тим паче вони тут зовсім не проти людей. Крім черепах тут ще є зграйка рибок і навіть одна гарна і кольорова. Така черепахотерапія буде чудовим початком вашого дня. Наплавались із черепахами?

Далі на нас чекає контактний зоопарк “Zanzibar kilosas conservation”, він знаходиться за п’ять хвилин ходьби з такою самою ціною за вхід. У ціну входить гід, який скрізь водитиме і розповідатиме про звіряток та місцеве життя.

Ми з ним пройшли невеликий курс з мови суахілі, тепер персонажі мультику “Король лев” постали перед нами у новому світлі, оскільки ми тепер знаємо значення їхніх імен.

У самому зоопарку на нас чекали два крокодила, дікдіки, мавпочки, хамелеончики та пітони. За що я люблю контактні зоопарки, що можна потискати змійок у руках, а особливо пітонів. Я не перестаю вражати їхню флегматичність стосовно людей. Я ще дуже хотів, щоб нас пустили до крокодилів, але вони виявилися безконтактними.

Судячи з байдужого вигляду крокодилів, спека давила на голову не тільки мені.

Потрібно терміново йти купатися. Де тут найближчий пляж? На щастя, із кількістю пляжів на острові проблеми немає. Буквально у трьох хвилинах ходьби ми відкрили один з найкрасивіших пляжів острова.

Щоразу, коли нам здавалося, що гарніше водички вже не знайти, ми знаходили ще красивішу. Цим Занзібар, звісно, ​​вразив. Як ми тепер взагалі дивитимемося на інші моря та океани після цих пляжів? Я на радостях навіть об морського їжака спіткнувся, який чомусь лежав на березі, але, на щастя, обійшлося.

Водичка тут була перші 100 метрів молочна бірюзова, а вдалині, де глибина приблизно до пояса — прозора. Тут зараз була ідеальна гармонія припливу та сонцестояння. У прекрасної води тільки один мінус, важко сфотографувати фотоапаратом так, щоб він не знизив яскравість води як засвіт. По факту на деяких пляжах вода ще красивіша, ніж на наших фото, а головне всі фотографії без фільтрів та обробки.

Ми, чесно кажучи, взагалі здивовані, що наш фотоапарат зміг пережити останню запорошену Каппадокію та дрібні піщинки цього острова, у нас навіть починало кнопки клинити через пісок. Пісок тут настільки дрібний, що, розтираючи його між пальцями, неможливо відчути окремі піщинки, він просто розчиняється в руці.

Поки ми виходили з води, на березі нас уже чекав місцевий капітан корабля з пропозицією вирушити у плавання. Саме те, що треба! Домовилися на завтра на острів Мнемба по 25 $ з особи з обідом. Він ще хотів передоплату, але те, що ми знаємо з історій з інтернету, одне з перших правил острова – нікому не давати передоплати. Тепер можна на тиху годину в готель, потрібно трохи випустити з себе сонячних променів, що накопичилися. Поки йдеш пляжами, отримуєш заряд позитиву від енергійних місцевих дітей, які весь час бігають групками і займаються чимось цікавим. Ми для них із Києва привезли цілий пакет іграшок із кіндерів та інших цікавостей.

Головне при дітях не діставати цілий пакет з іграшками одразу, інакше весь пакет одразу й піде. Але при цьому вони усе між собою поділять і вже за кілька хвилин можна буде спостерігати як радісні дітлахи грають кіндерами. На підході до нашого готелю потрібно було пройти великою купою водоростей, це була щоразу як ложка дьогтю в цьому райському куточку.

При першому проходженні я боявся, що вони нас засмокчуть. Але був і позитивний бік у цій купі – водорості мали сильний запах, а останнім часом я відчуваю неймовірну радість щоразу, коли розумію, що маю нюх. У нас навіть з’явилося нове слово у нашому туристичному словнику. Буває, коли на пляжі “красиво”, а буває, коли “водоросливо”. Але така проблема у нас була тільки коли ми починали наш маршрут від готелю вправо. Взагалі шкода, що в нашому світі є лише два напрями “праворуч” та “ліворуч”, нам суттєво не вистачало додаткових щоранку, коли ми планували в який бік піти гуляти. За парканом нашого готелю нас зустрічав кудлатий друг Старче. Після тихої години нас чекала як завжди вечірня одноманітна і водночас затишна програма проведення часу — захід сонця, морепродукти з фрешами, масаж,

Якби я потрапив у петлю часу, як у Дні бабака, то я мріяв би, щоб це виявилися занзібарські вечори. До речі, буквально в перші дні відпочинку ми добре зважили, а чи варто взагалі повертатися додому? Як не дивно, рішення було ухвалено “однозначно повертаємось у заплановану дату”. Як би в цьому раю добре не було, але це не наш це клімат, на жаль. А було справді добре, це як чудовий сон, який ти знаєш, що закінчиться і смакуєш кожну безтурботну секунду. Ну що ж, додамо ще яскравіших фарб у цю картину? З самого ранку на нас чекають рифи острова Мнемба.

Острів Мнемба

Гей, а де яскраві барви? Чому за вікном нашого готелю такі хмари та вітер, зараз що почнеться кінець світу? Сніданки у нас проходили на веранді на четвертому поверсі, поки ми туди піднімалися по сходах, я боявся, що нас здує. Погода на Занзібарі змінюється швидко і зараз вона так само швидко змінюється на гірший бік. Під готелем на нас уже чекав гід. Він сказав, що це тимчасова проблема і зараз буде сонце, тож ідемо на кораблик. Поки ми йшли на кораблик погода справді змінилася, тепер лила злива. Наш гід з незворушним обличчям кивав, мовляв, це саме те, що він і обіцяв. Поки дійшли до кораблика, дощ припинився. Ми вирушили у плавання. Кораблик був найкращий на нашому досвіді.

Це двоповерховий саморобний дерев’яний корабель з мотором та вітрилами. Він виглядав дуже старовинним і втомленим від життя, що надавало ще більшої автентичності цій поїздці. Чим далі ми пливли, тим погода ставала кращою, а море все красивішим і красивішим.

Потім почалося сонце, і море стало просто бездоганним. Коли здавалося, що вже красивіше нікуди, воно стало ще гарнішим. І навіть потім це виявилося не межею краси. Наших кухарів ми висадили на Занзібарі, поки вони готували їжу, ми попливли на коралові рифи острова мільярдерів. Рифи тут виявилися дуже і дуже. Вони одразу розділили друге місце з мальдівськими, після єгипетських. Рибок правда не так багато, хоча різноманітність теж непогана.

Після півтори години купання ми пристали до одного з пляжів Занзібара, де на нас чекав обід. Але від краси моря було зовсім не до обіду. Як же це чудово, неможливо надивитися і звикнути до цієї краси, щоразу як вперше. Я питав у багатьох місцевих жителів, чи раді вони, що живуть у такому невимовно красивому місці з таким теплим кліматом.

Абсолютно всі казали, що дуже щасливі, що мешкають тут і для них це теж все гарно. Чим далі в Занзібар, то безглуздішими здаються поїздки на інші екзотичні острови. Тільки один мінус, мало екзотичних пташок та звірят.

Натомість чомусь багато чорних ворон. Але ж мають бути хоч якісь недоліки. З плюсів ми маємо смачну їжу за доступними цінами, безкоштовні та доступні красиві пляжі, легкість пересування островом і доброзичливе населення.

Час пливти назад у Нунгві поки кораблик через відплив не сів на мілину. Коли нам рекламували цей кораблик, то обіцяли, що будуть дельфіни, але коли попливли нас морально готували, що швидше за все дельфінів не буде. Але ж це класика. Ми відплили від берега. Екіпаж та всі туристи уважно вдивлялися в одну точку. Я ж хотів дати очам відпочити і повернувся в інший бік. Там і плавали дельфіни за спинами всіх на кораблі. Ураа! Їх було багато, близько семи штук. Вони плавали в різні боки, іноді навіть синхронно, іноді під нашим корабликом, і на прощання показували нам хвостики. Радості було більше, ніж за новорічним столом. Капітан, судячи з обличчя, дуже здивувався, що були дельфіни.

Але явно був гордий, що виконав обіцянку. Наш кораблик відправлявся від острова останнім, інших уже не було, і я не впевнений, що інші побачили дельфінів. А нам пощастило і дуже. Занзібаре, як ти це робиш? Ти не перестаєш нас дивувати та радувати. Може нам з дельфінами так пощастило, бо серед пасажирів з нами плив Кашпіровський? Правда це був не він особисто, а його родич, але я все одно попросив його зарядити воду, а що як вийде. Коли ми пропливали неподалік нашого готелю, попросили, щоб нас висадили, щоб нам не довелося робити гак. А оскільки тут все вирішує Акуна Матата, то нас справді висадили раніше. Вчорашній шалено-красивий пляж зараз виглядав зовсім звичайним, тому що сонце та хмари були розташовані по-іншому. Тож варто пам’ятати, що красиві пляжі тут буквально мігрують. Після тихої години на нас чекала знову улюблена вечірня програма. Щоправда, масажистки нашої не було, нажаль. Як ми потім дізналися, вона собі цього дня робила два татуювання, на одній із них був довгий текст про те, як вона любить маму з татом. Милашки загалом!

Ще трохи Нунгві, Мічамві та Паже

Наступного дня планів особливо не було, тому ми вирішили влаштувати довгий похід пляжами острова. Ми рухалися до острова Мнемба. Додаток по припливах показував, що ми зараз на піку відпливу і вода почне незабаром прибувати. Ми були ще нелякані, тому що у двадцятих числах листопада в Нунгві не дуже сильні коливання води. Хоча з розповідей в інтернеті потрапити в пастку можна на повну. З ранку над Нунгві висіли хмари, але від них виявилося досить легко піти, у результаті ми дісталися сонячних пляжів.

І було як завжди радісно. Ми рухалися все далі й далі із зупинками на купання та фотозони в джунглевих чагарниках. Додаток з припливів, нам вже настійно рекомендував повертатися. А нам все здавалося, що ми зараз дійдемо до якогось логічного місця, і можна рухатись назад. Але оскільки острів завдовжки близько 100 км, то йти можна по-справжньому довго.

Розвернулися ми назад, а вода все прибуває і прибуває, це такі хвилі, які наступають і не особливо відступають. Пташки, що бігають, відлітають, крабики теж кудись ховаються в скелі. А нам ще йти та йти. Ті місця, де ми раніше йшли вже під водою, ми все ближче та ближче до скель. Вдалині вже видніється дерев’яний будиночок-орієнтир. Суші більше немає, ноги вже по щиколотку у воді. Біжимо! На крайняк доведеться залізти на лавові береги та сидіти там шість годин до наступного відпливу. Будиночок все ближче, а вода все вища. Причому хвилі сильно кидають на скелі.

Спочатку ми навіть намагалися витрушувати коралки від піску, але тепер зовсім не до цього. Води вже по коліна, йти реально складно. Та де ж сходи до готелю навпроти будиночка? Рай різко перетворився на хорор. Ще трохи. Сходи! Я її бачу, всі сили кидаємо, і ми піднімаємось на територію готелю, від якого починається Нунгві. Фух, встигли. Ще хвилин 10 і в історії був би зовсім інший кінець. Персонал із розумінням подивився на нас промоклих до пояса. Ми чули історії як підприємливе місцеве населення у приплив як діди Мазаї збирають туристів у човни та за гроші відвозять до їхніх готелів. Хоча якийсь турист у здоровому глузді під час припливу піде в зону, де немає готелів це інше питання. У готель потрібно було заходити берегом, але зараз довелося перелазити збоку стіну і зістрибувати вниз на сушу в поселенні. Дуже мокрі і не менш задоволені ми побрели до нашого готелю. Сьогоднішній вечір був останнім у Нунгві. Саме сьогодні ми дивилися незабутнє шоу масаїв і сумно дивилися на море, завтра вже буде все по-іншому.

Потрібно буде знову шукати, де їсти, звикати до нових цін та інших панорам, цікаво, які вони будуть?

До речі, знаєте, що об’єднує всі пляжі острова? Це цифри на піску. Місцеве населення досить добре розмовляє англійською, але цифри це велика проблема, вони їм даються вкрай складно. Наприклад, англійське слово “thirty” означає “тридцять три” або “тридцять шість”. Англійське “fifteen” у кращому випадку “П’ятдесят”. Найчастіше ціну тобі почнуть малювати на піску, щоб уникнути плутанини. Але й на піску трапляються курйози. Наприклад, цифра “+” означає “П’ятнадцять”. За підсумками, коли йдеш увечері до готелю, то вивчаєш ціни торгів на момент закриття дня. Причому часом трапляються досить хороші ціни, але не зрозуміло, хто за що саме пропонував цю ціну. Головне не казати місцевому, що ти хочеш на рибалку. Вони тут чомусь вважають, що турист за рибалку готовий сплатити вартість покупки нового катера, а щоб у туриста не залишалося сумнівів, фінальним аргументом є фраза, що “спійману рибу ви зможете взяти з собою в оркостан!”. Ми тут бачили, як місцевий тягнув кудись упійманого на рибалці дельфіна. Я вже представив, як заходжу в літак з великим важким тунцем або дельфіном, і всі розуміють, знають, що був на рибалці з місцевими))))

Мічамві

Зібрали ми свою велику і ще навіть цілу валізу і вирушили в довгу дорогу. Від сонячного Нунгві до сонячного Мічамві слід їхати через дощовий Стоун Таун. Я навіть сказав би, не їхати, а плисти на маршрутці. Спочатку йшло все як завжди, але чим ближче до столиці, тим сильніша злива. Потім маршрутку почало затоплювати зі стелі. Біля вікон сидіти було вже не можна, там був справжній потоп. Я намагався затикати дірки рукою, але кондуктор показав жестом, що це не допоможе. Потім місцеві почали знімати на мобілки річку, яка явно вийшла із берегів. Але якось вона підозріло розташовувалася у місті. Зважаючи на все, під час сонця річки тут бути взагалі не повинно. Я спостерігав як якась жінка вішала речі на мотузки, мабуть, для природного зливового прання. Потім почалася довга пробка. Калюжі, на щастя, ще були нижче нашої підлоги.

Потім наша маршрутка передумала їхати далі, і ми пересіли до нової. Пересадка супроводжувалася все тією ж теплою тропічною зливою. Потім ми нарешті доїхали на автовокзал і вже пересіли в маршрутку до Мічамві. На зупинці ми купили місцевої їжі, поки я з горем розжував червоно-оксамитовий горішок, Даша мене попередила, що тут є кісточки, які треба випльовувати. Але було пізно, зуби ще якийсь час потерпали від болю. Маршрутка стояла на вокзалі набирала людей, хвилин за п’ять до мене підійшов продавець горішків і щось намагався пояснити місцевою мовою. Ми один одного так і не зрозуміли, але хтось нам переказав, що продавець вирішив, що ми йому ще маємо грошей дати. Бідолашний не зміг обрахувати мене на решті, так думав другий раз прокотить. Решту у Стоун Тауні слід вважати дуже уважно. Причому я так і не зрозумів, чи пов’язано це з тим, що вони хочуть надурити або у місцевих із математикою тут дійсно дуже туго.

Але скажу чесно, всі випадки в яких місцеві помилялися чомусь завжди на свою користь, а їх під кінець щось стало дуже багато, не впливали на враження від острова. А враження тут одні: Острів – зе бест! Ще кумедний факт щодо грошей. Якщо ти починаєш розмову про гроші, це дуже часто викликає наймогутніший регіт у місцевих. Якщо у кондуктора уточнити щодо оплати, то спочатку починає сміятися водій, а потім заразливим сміхом уся маршрутка. Або, наприклад, при заселенні в готель Мічамві я сказав, що заплачу 40 доларів доларами, а півтора шилінгами, що залишилися. Чоловік на ресепшені навіть не намагався стримати сміх, він просто не міг заспокоїтися. Навіть коли мені видав здачу, я йшов, а він продовжував плакати від сміху. З Мічамві у цьому плані взагалі цікавий момент. Це було тихе і спокійне місце, яке ми бачили на цій планеті. Тут багато готелів і багато закриті. Наскільки ми зрозуміли, якщо хтось бронює номер, то готель відкривають. Готелі тут в еко стилі. Це великі зелені території з безліччю рослин, гамаків і висячих диванчиків для релаксу.

Персонал складався приблизно з дев’яти растаманів. Коли ми до них зайшли, вони наче нас і чекали. Ми оселилися на другому поверсі невеликого будиночка і одразу замовили собі обід. Поки вони готували обід, ми пішли досліджувати набережну. Тепер важливий момент, у Мічамві море було найнекрасивіше з усіх локацій. Я б по морю в житті не визначив би, що це Занзібар.

Але за релаксом і самотою це найкраще місце у світі. Вся набережна – це одна велика лаунж зона. На довгій набережній знаходиться кілька барів-ресторанів. Всі вони також обладнані гамаками і просто затишними лежаками. Можна трапезувати за столиком, а під час очікування їжі валятися та релаксувати. У ресторані тут грає розслаблююча, дуже приємна для вух музика. Я думаю, цей стиль називається транс. На мене він діяв як гіпноз. Я не міг вухами наслухатися її.

А чутно її було на дуже великій відстані. Ми залізли у воду і поринули в атмосферу Мічамві, доки вода зовсім не пішла. Коли на мілині стало некомфортно, ми пішли на звуки чудової музики. Відвідувачі ресторану насолоджувалися застиглим часом Мічамві. Тут до ресторану підійшли масаї-акробати та почали влаштовувати вечірнє акробатичне шоу. Аж не віриться, що все відбувається наяву, це все якась нескінченна та приємна казка, яка проходить крізь нас. Варто зауважити, що деяких варіантів трюків ми навіть на світових шоу не бачили, завершилося шоу найефективнішим лімбо. Це коли ціпок ставлять на висоту нижче, ніж коліно. Я взагалі не знав, що таке можливо. Шоу закінчилося, сонце закотилося, біля ресторану почали розпалювати велике багаття. Ми поспішили продовжити досліджувати нові землі. Буквально за п’ять хвилин ходьби на нас чекав дитячий день народження. Тут є велика альтанка, обвішана черепашками, біля альтанки гарна арка.

В арці стоїть дівчинка іменинниця та всі готуються до церемонії привітань. Коли гості побачили нас, то відразу поставили Дашу в арку з дівчинкою, Даша була додатковою радістю на їхньому святі. Найприкріше, що саме на цей похід ми залишили фотоапарат в готелі. Бо думали, що може бути цікавого тут бути. Запам’ятайте, на Занзібар взагалі нікуди не можна виходити без фотоапарата, тут завжди цікаво. Так, у нас в готелі вже обідо-вечеря готова, восьминіг нас уже зачекався. Після вечері продовжимо. Поки ми йшли, до нас підійшов масай і запропонував поглянути, що там у сумці. Мені чомусь здалося, що там зараз виявиться щось дуже нелегальне і я дуже попросив не відчиняти сумку! Поїли, тепер підемо в інший бік пляжем. Там виявився справжнісінький мангровий ліс. Скажімо так, нічого зловіснішого за молоді мангри серед ночі ми ще не бачили. Молоді мангри — це темні криві шипи, що тягнуться із землі. Добре, що з нами був хоробрий кудлатий провідник. Мангри від нас відділяла маленька річечка, метра півтора завширшки. Коли ми підійшли ближче, то в річку почали стрибати дрібні тритони. Від цього мангрові шипи здалися ще зловіснішими.

І тут сталася найстрашніша подія, наш кудлатий друг теж вирішив стрибнути в річку у нас за спиною. У нас мало серце не встало. А у провідника з’явилося прізвисько, тепер він Тритон Петрович. Оскільки пригод з манграм нам було мало, ми вирішили проти ночі пройти через невеликий ліс, щоб дістатися до поселення, де живуть місцеві жителі. Дорогу нам освітлював місяць і кілька літаючих світлячків. За що я люблю Занзібар, тут навіть уночі серед місцевих жителів почуваєшся, як удома. Ми навіть пішли пройтись від Мічамві до сусіднього села. Це однозначно було найкрасивіше зоряне небо з незабутнім місяцем. Як було красиво, хотілося гуляти, гуляти і не повертатися додому. Щоправда, ця вся милота-доброта поширювалася лише на місцевих жителів. Судячи зі звуків на сусідньому електричному стовпі, когось доїдають і схоже навіть подавилися кимось. А так цілковита гармонія. На зворотному шляху накупили собі на пізню вечерю банани, кокос, саусеп та печиво.

Менеджер на ресепшені запропонував допомогти із розкриттям кокоса. Але у нас фішка, кокоси ми розкриваємо лише самі. Я вже можу проводити цілі тренінги на тему, як у диких умовах розкрити кокос і не втратити його молоко. Тут, мабуть, головне правило – не показувати йому свого страху перед розкриттям і не дивитися кокосові в очі.
Настав новий день, а значить, у нас зараз буде похід, далекий похід, можна навіть сказати похід за сонцем. Річ у тому, що на нас насувалася хмара виду жахливого, а маршрутом ми якраз мали йти в протилежний бік. Як не дивно, але нам навіть удалося відірватися від хмари. Як нам сказав місцевий “Дощ звичайно буде, але не тут!”. Кінець листопада тут вважається сухим сезоном, а всі хмари в результаті обрушуються зливою на Стоун Таун, їм тут не заведено поливати пляжі. Пляжні походи – це одні з наших улюблених видів трекінгу, тому що на дорозі обов’язково відбуватимуться цікаві речі. Наприклад, першою нашою знахідкою було величезне кущове дерево з десятками гнізд жовтих пташок.

Пташки тут всюди літали і радісно цвірінькали. У ті моменти, коли був відплив біля моря, ми гуляли морським дном. Гуляли правда з побоюванням, бо знали, що пік відпливу вже позаду і зараз вода прибуватиме. Першою звернула увагу Даша, як вода тихенько наповнює усі ямки морського дна на своєму шляху. Ми почали вдивлятися і знайшли цілі струмки, що народжуються. Під час припливу рівень води зростає до трьох метрів. Неймовірно, що незабаром це місце може опинитися глибоко під водою, а все починається так тихо та невинно.

Ще через якийсь час ми дійшли до лінії готелів, тут навіть далеко красива вода видніється, а до неї веде нескінченний підводний понтон. Спочатку був невдалий трюк, дістатись туди з фотоапаратом. Потім я зайшов на територію готелю та залишив речі біля одного з лежаків біля басейну. Доступність готелів для всіх – це, звичайно, прекрасна плюшка острова. Я пішов довгим понтоном до Даші. Тут навіть такий похід був із цікавостями. Поки я йшов на глибину, поряд коралами проповзла у зворотний бік змія. Причому так по-діловому кудись повзла. Потім було багато гарних рибок і нарешті я теж плаваю в гарній воді.

Тут ми зустріли наших знайомих туристів, з якими познайомилися кілька днів тому, коли вони прийшли пообідати у нашому готелі. Острів тісний як світ! Поки ми плавали, рівень води піднявся настільки, що про понтон залишалося лише мріяти, він уже був десь на глибині. Так треба терміново рухати до берега. Але тут розпочалося справжнє шоу тунців! Вони чомусь вистрибували на пару метрів над рівнем моря, летіли та йшли під воду. Я, звичайно, хотів побачити літаючу рибу як на Шрі-Ланці, але риба повинна махати хоча б плавцями щоб летіти, а не просто торпедою летіти повітрям як хаймарс по рашистам. Було дуже ефектно та несподівано. Причому тунець поки що летів якось так поблажливо на мене подивився. У нас просто відпустка, а в нього важливі справи! У райській воді, звичайно, добре, але треба шукати ту частину понтона, де ще можна дотягнутися ногами і рухатись до берега. Поки перевдягалися, я зрозумів, що речі залишив не в найнадійнішому місці, бо по даху готелю бігала мавпа, але, на щастя, нашу сумку вона не встигла знайти. Поплавали? Можна рухатись далі. Нашою метою був ресторан The Rock, що знаходиться на скелі над водою.

Але наскільки ми знаємо в ресторані дорого і не дуже смачно. Тому ми вибрали ресторан, розташований навпроти The Rock. Доки ми чекали нашого чергового восьминога, могли милуватися шикарною панорамою. У цій частині острова досить часто трапляються ресторани з гамаками та гойдалками. Час до обіду проводити треба саме так. Або просто піти в нірвану на одному з лежаків. Дзен тут уловити, звичайно, простіше простого. А потім нам подали його — наймальовничішого восьминога.

Він був жорсткуватий, але естетичний вид їжі виявився тут важливішим за смак! Попри те, що ми знаходилися в неймовірній кількості піших кілометрів від нашого готелю, повернутися можна було всього за 40 хвилин, пройшовши назад не по пляжах, а через місцеві поселення і трохи джунглів. Якраз прийдемо і буде час зустріти повною мірою захід сонця. Ми почали рухати у бік готелю, як нас гукнула жінка “Не хочете масажу?”. Ну, звідки вона знала? Звісно ж хочемо! Щоправда, у нас не залишилося шилінгів, але хіба це проблема? Коли треба поміняти гроші тобі виїзну обмінку організують, навіть курс виходив досить хороший для цих місць. Після годинного масажу всього тіла у нас залишалося до заходу сонця зовсім небагато часу. Але ми впораємося, де тут короткий шлях?

Як не дивно, але вже під помаранчевим небом ми знову плавали на мілководді біля нашого готелю. Тут, мабуть, як і в Азії, все завжди складається, просто Акуна Матата!

Паже

З самого ранку після сніданку ми одразу поїхали до Паже. Їхати було недалеко десь пів години. Серед наших локацій Паже виглядав найпрогресивнішим, тут навіть супермаркет був, щоправда, з високими цінами, тож довелося про супермаркет забути. Дорога до нашого готелю була через місцеві нетрі по калюжах і пагорбах. Навіть не вірилося, що в такому не дуже гарному місці буде адекватний готель. Наш готель обнесений парканом, на якому написано, що всередині починається рай. Але, на жаль, рай у їхньому розумінні виявився досить умовним. Але за великим рахунком, за 15 доларів на день з кондиціонером, та й на березі моря це найкраще, на що ми могли сподіватися. Просто на рай зовсім не схоже, а в цілому готель норм. У найкращих традиціях острова ресепшен знаходився на третьому поверсі. Коли ми піднялися, то від побаченої краси моря порівняння раю та готелю пішли на другий план.

Нам уже нічого не треба було, крім того, як швидше бігти до моря. Менеджер сказала, що перевірить наш номер і кудись зникла. Ми її не змогли дочекатися і побігли якнайшвидше поринути в цю красу. Одне з негласних правил екзотичних островів свідчить “Чим більше у твоєму готелі зірок, тим більше на твоєму пляжі буде тонн водоростей”. На щастя, нашому готелю до зірок було, як МАУ, до повного повернення боргів клієнтам. У нас тут було не тільки мальдівське море, але ще й чистий пісок та відсутність їжаків. Плавай на своє задоволення! Тільки-но зібралися зробити фотографію, відразу на сонце налетіла хмара і не хотіла відлітати. Гаразд, почекаємо у воді, ми не поспішаємо, у нас ще купа днів є. Хвилин через 15 сонечко звільнилося, і краса ще помножилася в кілька разів. Ми вже боялися, що море скрізь буде таким простим як у Мічамві, а тут за 30 хвилин їзди таке! Жаль море не можна розцілувати за його красу. На знак подяки Занзібарському морю ми намагалися виловлювати якнайбільше сміття, яке траплялося.

Сміття у воді тут дуже рідкісне явище, що ще більше підвищує рівень курортів. За фактом за 15 доларів на день плюс переліт плюс пару доларів на трансфер ти маєш настільки красиві пляжі, наскільки тільки можеш уявити сидячи у похмурому листопадовому місті у себе вдома. Можливо, коли в грудні почнеться сезон кайтинга, то тут буде не так комфортно, але зараз це вище за всілякі похвали. Наплавались наскільки це можливо і пішли заселятись у свій “рай”. Наша кімната була готова, але були дві проблеми — відключений кондиціонер і дівчина на ресепшені настільки пригнічена, ніби її вдарило струмом, поки вона відключала кондиціонер. Але оскільки бронювання було по букінгу, ми не особливо парилися, тому що ми в будь-якому випадку отримаємо всі заявлені зручності за вказану ціну. Дівчина спочатку так не думала. Спочатку вона намагалася довести, що ціна 30,60$ за дві ночі розшифровується як 30$ за одну ніч і 30$ за другу, щоб разом вийшло 60$, потім вона щось намагалася пояснити, що ми їй повинні за кондиціонер ще заплатити. Причому трапилася якась не лякана, зазвичай, коли ти пропонуєш готелю зателефонувати на підтримку букінгу, так готель робить все можливе аби цього не відбулося. Ця ж стояла на своєму, але потім сказала, що ввечері приїде власник готелю, який точно вже вирішує. Увечері було теж досить забавно, приїхав власник і намагався у мене випросити, щоб я за готель заплатив ще більше грошей, оскільки він бідний нещасний повинен платити по 9$ державі, він хотів продовжувати щось ще розповідати про збитковість свого бізнесу. Але моя пропозиція зателефонувати в букінг прямо зараз і запитати скільки ми повинні ще доплатити різко змінила всю картину — кондиціонер відразу ж включився, а сума до оплати виявилася саме та, яка була заявлена ​​у бронюванні. Ще він щось почав розповідати, що в нього є бос, який його не слухає… Але судячи з історії з наступним готелем, цей загадковий бос взагалі нікого не слухає. Моя порада диким мандрівникам, бронюйте на Занзібарі житло лише через сервіси, що гарантують заселення. На нашому досвіді подібна історія зустрічалася вже не раз і коли при заселенні йде щось не так, це викликає лише усмішку і додає пригод до нашої подорожі, а навіщо готелі так ускладнюють собі життя незрозуміло, тим більше скарга на їх сервіс до букінгу, готелю обходиться набагато дорожче за ті ж 30 доларів, що вони хотіли ще.

Але повернемося назад із готельного раю до пляжного. У нас попереду ще пів дня, а значить, можна влаштувати собі черговий трекінг по пляжній лінії з обов’язковою трапезою в тематичному пляжному ресторані. Маршрут ми обрали у напрямку до Cuza Cave. Для цього нам потрібно було заглибитись у середину острова. Maps me показав нам таємні стежки, якими можна пробратися. Спочатку він провів нас прямо по території розкішного готелю. Скільки водоростей на пляжах цих шикарних готелів… Потім після готелю ми пішли крізь чагарники. Стежка ставала все вужче та вужче, в якийсь момент ми зрозуміли, що це не похід, а боротьба з непрохідними хащами. Тут було прямо як у пісні Onuka – Хащі, схоже, співачка теж була на Занзібарі. Потім настав час визнати поразку у цій битві та повертатися на головну дорогу. Як на зло, я ще й у колючки вступив по дорозі назад. Фух, вилізли на трасу. Мапс мі, це фіаско, за що ти з нами так? На щастя, біля траси була лавочка для передиху, щоправда, довелося потіснити місцевого варана, який, мабуть, теж утомився від цих чагарників. Поки ми сиділи відпочивали, варан сидів поряд.

Ну гаразд, спроба номер два, йдемо офіційною менш привабливою дорогою. Печера була схожа на домініканську з Bayahibe, але офіційніша, тому що тут часто бувають люди і квиток коштує по 20000 TZS (10 $). У печері є підземне озеро, де можна поплавати. Нам сподобалося, оскільки частину часу ми взагалі були самі, а потім почали приходити ще люди, але враховуючи високу вартість за вхід і можливість зустріти натовп печеру рекомендувати ми не будемо.

Після печери у нас ще був майстер-клас від місцевих — ігри на тамтамі. До речі, ми грали тут місцеву знамениту пісню, яка не раз звучала наживо в різних частинах острова. Іноді її співали діти, іноді масаї, іноді хтось із місцевих співав. Та й взагалі за час подорожі починаєш підучувати слова на місцевому суахілі та перейматися цим. Мені, наприклад, нескінченно красиво звучить “Карібусана”, що означає “Ласкаво просимо”. Місцеві тут дуже просувають свою мову і з радістю діляться і за будь-якої нагоди підкидають у наш словниковий запас нові слова. Отже, мої “рафіки”, давайте продовжувати цю незабутню подорож разом із нами.

Ми дуже поспішали на пляж, щоб зустріти черговий захід сонця. Але була гарна та погана новина. На пляж ми встигли, але гарний захід сонця тут з іншого боку острова. Ось так от, значить, будемо тепер два дні без заходу. Зате доки плавали у вечірній воді мені пощастило випробувати цікавий атракціон. Неподалік нас місцеві підлітки вирішили покатати на вітрильному човні. Коли вони пропливали повз нас, я вирішив пограти в зацепінг, схопився за дерев’яний борт, перша спроба провалилася, бо не розрахував сили. Хлопці спеціально зайшли на друге коло і крикнули мені, щоб я спробував ще раз зачепитися. Друга спроба була влучною, на повному ходу по водній гладі я проплив метрів 100 разом з ними, потім довелося все-таки відчепитися, щоб було не далеко повертатися до Даші.

Вечір ми провели у дуже затишному ресторані Luciana, це відразу стало нашим постійним рестораном, тепер ми їли тільки тут. Як же ми за пару днів перепробуймо увесь асортимент? А ще під час вечері тут туристи обмінювалися останніми новинами з острова. Коли ми закінчили трапезу, я зрозумів, що не залишилося місцевої готівки. Поруч із нами сидів місцевий хлопець, який з радістю погодився відвести мене в обмін. Дорога виявилася чималою, обмінка виявилася закритою, а дівчина у магазині запропонувала невигідний курс. Чоловік сказав, що зараз все виправить і повів мене ще далі. Ми пройшли все поселення та прийшли на околицю. Тут на лавках сиділо ще п’ятеро чоловіків і один ліниво лежав. Ми сіли до них, вони про щось говорили. Я переживав, що Даша в ресторані явно переживає куди я зник. Хвилин через п’ять один із чоловіків підвівся і пішов кудись у далечінь за грошима. Потім прийшов із пачкою грошей і справді поміняв за дуже вигідним курсом гроші. Хлопець, який мене вів сказав, що зараз ми підемо місцевими стежками і досить швидко опинимося в ресторані, ми пішли через місцеві нетрі, причому в деяких місцях протискалися зовсім у темряві. У будь-якій іншій країні я подумав би, що мене хочуть пограбувати, тим більше він знає, що я зараз з грошима. Але на Занзібарі навіть думки такі не з’являлись, вони усі тут просто душечки-лапочки. Після смачної та дуже щільної вечері за розкладом прогулянка під зірками біля моря. Агов, стоп, а де море? Так ось що таке справжній відплив, коли море йде за горизонт. Виглядає це як картина, написана олією — пісок вологий, блищить від місячного світла і йде в безкінечність. А з нескінченності долинає шум, такий шум як від поїзда, який десь там літає над океаном. Дуже чарівно, красивіше нічного пейзажу ще ніде не було. А коли здавалося, що красивішим бути не може в поселенні вимкнулося світло і стало дуже таємниче. Правда ненадовго, за хвилину ввімкнулися ресторани, у яких були напоготові генератори, а ще за п’ять хвилин світло повернулося. По ресторанах помчали радісні вигуки.
Щодо шуму, що доноситься з горизонту, я вирішив на всякий випадок уточнити у місцевого масая.
– Ти теж чуєш цей гамір? Хлопець кивнув
– Ти щовечора чуєш цей шум? Хлопець знову кивнув.
Тепер я спокійний, що це не наближається цунамі. Можемо далі гуляти.

Відплив у Паже

Однією з крутих фішок Паже наприкінці листопада було те, що є нічний відплив і ранковий. З самого ранку море було так само десь за обрієм, а до припливу ще було багато часу. Ми почали наше справжнє водне сафарі туди, звідки доноситься цей чарівний шум. Для походу по відпливу потрібно обов’язково взяти сонячні окуляри, добре намазатися кремом, обов’язково одягнути коралки і пильно у додатку уважно перевіряти ще раз час припливу. Невиконання останнього пункту може коштувати вам життя.

З припливом тут треба бути обережним, інакше таке сафарі може стати останнім. За додатковий орієнтир ми брали місцевих жителів, котрі збирали морський урожай. Якщо вони ще у воді, значить все правильно робимо.

Спочатку було йти дуже легко, води максимум по коліно, а їжаків майже немає, часом можна навіть побалувати ноги без капців. Після того як ми пройшли підводні городи місцевих, почали з’являтися їжаки, які переростали в справжнісінькі лабіринти. І найголовніше питання, чи захищають наші коралки від їжаків? Цього ти не дізнаєшся, доки випадково не наступиш на їжака.

Іти один від одного доводилося на відстані, щоби вода перед тобою була максимально прозора не каламутна. Чим далі просувалися, тим точніше доводилося продумувати кожен крок, щоб не припуститися помилки нашого знайомого. Крім їжаків все частіше починала траплятися морська екзотика від гарних рибок до гігантських морських зірок та зовсім дивних морських створінь. Часом пухнасті та м’які корали радували нас красою.

У результаті ми вийшли на косу, яка розділяла бурхливе море та зону відпливу. Точніше, на косу ми випливли, бо вода перед самою косою була вищою за пояс. Так ось звідки долинав той шум поїзда) Тепер залишилися дрібниці, пройти назад крізь ці їжакові гаї. Цього разу ми були розумнішими і йшли в тому напрямі, де були місцеві або рідкісні туристи, адже там точно є прохід. На їжака, на щастя, ніхто з нас не наступив, проте корали траплялися настільки гострі, що було боляче крізь товсту гуму коралок. Весь похід у нас зайняв дві з половиною години. З самого ранку ми були вбиті у мотлох фізичною втомою, тому що ходити по коліно/по пояс у воді досить стомлююче заняття.

Ми завалилися на наше ліжко і здавалося, що зараз заснемо і проспимо до наступного ранку. Але на відпочинок часу немає, зараз відлежимося, пообідаємо та продовжимо маршрут. Річ у тому, що ранковий похід ми розраховували хвилин максимум на 15))) За красою це сафарі я б охарактеризував так “Не робив похід по відпливу — не був на Занзібарі!”. Це було дійсно красиво і нескінченно екзотично. А одні хлопці навіть купили у місцевого свіжоспійманого восьминога і принесли до ресторану, щоб його приготували, тут це звичайна практика.

Ліс Джозані

До лісу на маршрутці їхати було приблизно хвилин 30. Далі є два шляхи, піти до офісу з квитками, тобі за гроші призначать гіда, який тебе всюди водитиме і все показуватиме або піти нелегально стежками дикуном. Звичайно, ми вибрали той варіант, де має бути більше пригод. Тут справжнісінькі джунглі як у фільмах, де герої намагаються вижити за всяку ціну. Дуже густа рослинність, дерева гіганти, багато живності, мавпи різних порід з цікавістю перескакують деревами над головами.

Іноді трапляються роздоріжжя, але рішення куди йти прийняти досить легко, наприклад, ліворуч хтось загрозливо ухнув, а значить нам праворуч. Я навіть висловив думку, що в цьому лісі взагалі не можна заблукати. Але це було приблизно за п’ять хвилин до того, як ми заблукали. У цьому лісі є такі проблеми: тут не ловить GPS, на картах немає стежок, а після дощів частина маршрутів перетворюється на міні-болота. Ідучи стежками, ми вже кілька разів перетинали болотисту місцевість і назад не хотілося лізти в бруд. У результаті ми йшли все більше і більше вглиб, сподіваючись, що цей ліс закінчиться до того, як потемніє.

У будь-якому випадку це цікавіше, ніж якби ми ходили головними стежками з якимось мужиком. Тим часом джунглі постійно змінювали свою картинку, від чого не припиняли нас радувати. Часом траплялися глибокі сліди інших таких же щасливих мандрівників. Але чомусь ці сліди весь час були у зворотному напрямку. Чи ми рухалися до входу в парк, чи хтось зневірився і пішов назад.

Фінальний бруд виявився по коліно, але нам уже було все одно, ми як всюдиходи гнули свою лінію. Яке щастя коли ми зустріли гіда з туристами на одній з доріжок, тепер ми точно недалеко від виходу з парку. Коли ми нарешті вибралися, то були настільки брудні, що відмивали ноги в глиняній калюжі, інакше б нас не пустили б у маршрутку))) Ось це я розумію джунглі! Всім раджу спробувати! На виході з лісу ми знайшли невеликий базар, де нас продавщиця почастувала червоним бананом. Я просто давно хотів спробувати, а зв’язка червоних нам із собою точно не потрібна була. Поруч із лісом Джозані є ще безкоштовний мангровий ліс, ми його не відвідували оскільки не зовсім зрозуміли, де він знаходиться, але думаю нашим послідовникам не варто його пропускати, вхід до нього виявився через дорогу від офіційного входу до лісу. Зворотню маршрутку тут виявилося проблематично зловити оскільки стояв пост поліції і перевіряв, щоб не було в маршрутках пасажирів, що стоять. Ми відійшли метрів 500 від поста, а там нас покликав місцевий, який упіймав собі таксі. Тож назад доїхали дуже зручно.

Стоун Таун

За останні кілька років мені неодноразово снився цікавий екзотичний сон. Я з сім’єю та друзями перебуваю на Кіпрі, вже буквально останні дні нашої подорожі і я розумію, що острів так вдало розташований, що від нього легко дістатися на Мальдіви. Я починаю всіх закликати, мовляв, давайте сплаваємо, там же така краса, але підтримки не зустрічаю. Один із контраргументів, що тільки в один бік потрібно плисти чотири години і немає розкладу зворотних поромів. Але я розумію, що заради того, щоб просто так взяти і опинитися на одних з найкрасивіших островів нашої планети, воно точно того вартує. Тим більше ми вже точно повернемося на якомусь поромі. Іноді на цьому місці сон переривався, іноді було продовження, що на Кіпрі теж є такий гарний пляж і ми зараз поїдемо на нього, але останнім часом сниться і продовження сну. Я припливаю на мальдівський острів, але там негода, вода не дуже гарна. В іншому сні я опинився відразу на Мальдівах і на Феррарі ганяв островом, я ще думаю тут стільки гір виявляється і всі вулиці викладені бруківкою як у Львові. Але в одному з останніх варіацій сну я таки встигаю приплисти на Мальдіви і там сонячно, я розумію, що зараз купатимуся в гарній воді і прокидаюся в гарному настрої. Нарешті за таку кількість снів та спроб я таки дістався мети. Але дійсно до мети ми дістанемося вже зовсім скоро і допоможе нам у цьому чудовий Стоун Таун. 

Знайомство з містом трохи не задалося. На щастя, на наш ранковий приїзд розійшлися хмари і навіть припинилися дощі. Ми навіть знайшли місцевий лоток, де продавалися сім карти і дівчина приклала свій палець до сканера, щоб виписати нам сімку. Наші ж пальці прикордонники чомусь не зареєстрували, і нам ніде не могли продати сімку. На цій карті виявилося вдвічі менше трафіку, ніж ми проплатили, але це для мене було некритично. Тут треба бути просто готовим, що у столиці велика концентрація недобросовісних місцевих. Потім була невдала спроба заселення до готелю.

У наш номер уже заселили інших людей, тому, на думку менеджера, ми маємо платити за інший готель, який вдвічі дорожчий. Але за фактом платити довелося господареві готелю, який нас не зміг прийняти, знову ж таки магічна сила букінгу, оператор у листуванні відразу попросила надати інформацію про всі додаткові витрати пов’язані з переселенням в інший готель і вже надвечір почали трансфер грошей на нашу картку. Пізніше я на форумах вичитав про перший готель, що там такі ситуації не рідкість, і що у людей тут був ще гірший випадок, до них заселили в кімнату інших туристів просто під час їхнього проживання. Новий готель виявився досить непоганим, тому можемо почати вивчати нове місто, поки господар першого готелю розгрібатиме тонну додаткового компромату, який я відправив менеджерам букінгу про порушення умов.

Старе місто виглядало дуже класно як для типової столиці у колоніальному стилі. А заряд позитиву за попередні дев’ять днів не могли зламати ані менеджери готелів, ані хибний тариф на сім картці, ані навіть лате, в якій помилково не було кави, яку я взяв у місцевій кондитерці.

Був час обіду. Тут є дуже відоме місце з місцевою їжею та швидким обслуговуванням Lukmaan. Але навіть тут хтось залишив відгук, що його обрахували. Що ж, ми йдемо з ревізією! Тут справді смачно і головне швидко. Фінальний рахунок виглядав досить переконливо, каверзи начебто не було. Ми розплатилися, але коли вийшли з ресторану, зрозуміли, що сума усіх цін рахунку менше, ніж була до сплати. Ми повернулися та попросили офіціанта показати рахунок ще раз. У чеку цього разу з’явилася позиція салату з манго, який ми не замовляли і якого точно не було вперше в цьому ж рахунку, тобто його вписали в той момент, коли ми попросили показати ще раз рахунок. Нам офіціант повернув різницю, типу він помилився із замовленням. Але для того, щоб зламати систему махінацій із чеком достатньо замовити цей таємничий салат із манго, як ми зробили під час другого візиту. У результаті тобі його просто не принесуть (швидше за все у них його навіть немає), а такий глобальний збій системи призведе до того, що фінальний рахунок виявиться у півтора рази нижчим, ніж має бути, буде навіть видно, як сума страв не сходиться на користь відвідувачів. Ось, здавалося б, у міста стільки фейлів поспіль, я вже навіть не пишу про кондуктора, який не хотів віддавати решту, а місто все одно подобається, воно реально прикольне, у ньому щось є. Мабуть, вся побачена краса острова вщент розбиває будь-які нотки смутку чи розпачу, ми просто пожартували між собою про все, що відбувається, і пішли на набережну. Там одразу ж пожвавішали капітани всіх човнів. Найактивніші почали пропонувати свої послуги ще у сусідньому дворику. Ми як раз за тим і прийшли, щоб сплавати на якийсь із сусідніх островів. Перший говорив дуже багато різних цифр, у результаті складна Занзібарська математика йому не піддалася і вийшло, що вартість запуску його моторного човна для відвідування двох островів буде приблизно такою самою, як і запуск корабля Ілона Маска, але він сам не міг зрозуміти як він таке підсумував. Ми ж вибрали капітана, у якого прикольно називався човен Wi-Fi і попливли з ним на Prison Island за 30000 TZS (13 $).

Острів Прізон

Хочу відзначити, що 4G зв’язок працює тут настільки добре, що я міг із моря мамі показувати відео у прямому ефірі. Ми пристали до острова, на якому раніше була велика в’язниця. Тепер же островом можна гуляти, плавати і тискати столітніх сейшельських черепах. Вхід на острів коштує по 10000 TZS (4,3 $), у квиток входять обійми з черепахами та корм для них.

По острову погуляти милота ще та, тут практично не було людей, а в порожньому кафе за столиком гордо сидів павич.

Крім павича, тут ми ще зустріли дікдіка. Це просто невеликий райський сад поблизу столиці. Коли ми зрозуміли, що трохи задовольнили своє бажання скрізь полазити, ми побігли купатися в красивий океан.

Тут є прекрасний куточок блакитної води на стику хвиль. Купання навіювало безтурботність, у цих шовкових хвилях приходить багато світлих думок, з’являється бажання тут назавжди залишитися, ти розумієш, що ніяка робота не варта того, щоб проживати своє життя занурившись тільки в роботу, треба подорожувати, треба релаксувати в цьому прекрасному морі. Далі були думки що відпустка незабаром закінчиться і почнеться нова віртуальна подорож Занзібаром разом із написанням оповіданням. Ми сюди ще багато разів повертатимемося в наших думках, а можливо й у снах. Гаразд, треба вилазити з затишного морька і плисти в Стоун Таун, там на нас чекає дуже цікаве активіті, два тижні тому тут Орел і Решка залишили свою пляшку із грошима.

У пошуках пляшки

Ми припливли на берег, мама у Києві взяла на себе роль координатора. Вона з’ясувала, де саме пляшка і надсилала нам детальні скріншоти того, як виглядає потрібне нам місце. І головне – перебрала інтернет у пошуках відгуків чи знайшов хтось уже цю пляшку. Нам потрібний був старий човен, який знаходиться за сорок піших хвилин від нас. Правда вже зовсім темно, але це лише додасть пригод. Перші півдороги ми йшли вздовж доріг і пройшли вздовж нічного маркету вуличної їжі, де місцеві нас мало не з’їли у спробах продати нам їжу. Але їжа зараз не доречна, у нас вища мета!

Дороги закінчувалися, люди теж. Ми прийшли до шлагбауму. Впевнено йдемо далі. Охоронець спитав, навіщо ми тут. Ми сказали, що йдемо до мечеті, але він запевняв, що вона зачинена. Ми тоді сказали, що просто погуляємо тут, щоправда, що це взагалі за місце незрозуміло. Ми йшли крізь недобудовану висотку у повній темряві. У світлі ліхтариків було видно великі калюжі. Тут узагалі вже нікого не було. Похмура темна висотка закінчилася, ми йшли попід парканом асфальтом, крізь який прорвалися рослини. Що тут взагалі робила знімальна група Орла і решки? До мети вже лишилося якихось 200 метрів. Пропав інтернет – класика! Ми вже пробиралися крізь зарості та калюжі, по сторонах були невеликі занедбані будиночки. До пляшки менш ніж сто метрів, а перед нами високий паркан та замок. Невдача. По той бік паркану сидять місцеві біля багаття. Ми покликали чоловіка і спитали, що робити із замком. Він сказав, що допоможе нам, ми повинні обійти зарослими деревами будиночок праворуч, і увійти всередину. Пропозиція звучала як початок фільму жахів, але нагадую, цей острів переповнений милахами. Я зайшов у занедбаний будинок, а чоловік із зовнішнього боку відірвав дошки від заставлених вікон, показав жестом, щоб я перелазив через вікно до нього, я сказав Даші, що живий і вона теж полізла в закинуту халупу за мною. Пару акробатичних трюків зі старим вікном і ми по той бік! Інші хлопці з цікавістю спостерігали за нами біля вогнища. Сказати, що перед нами було багато покинутих човнів – нічого сказати. І як знайти потрібний? Ми пішли в максимально схоже місце на карті і вибрали той човен, який ще не остаточно поринув у бруд навколо. Порівняли уважно елементи човна, це справді він! Скільки ми не шукали все марно, натомість дізналися багато нового про суднобудування. Так детально човна ми ще не вивчали. У всій цій витівці був лише один мінус — занзібарські комарі, які нас трохи погризли, а так було справді весело. Всю дорогу, яку ми поверталися до міста, вдивлялися в людей, раптом тут хтось ходить із заповітною пляшкою. Цікаво, що подумав охоронець, який нас впускав погуляти на закриту територію, адже назад ми пішли зовсім іншим шляхом.

Навігатор нам показав, що недалеко є ресторан з гарним рейтингом, але скільки ми до нього не йшли, він ніби віддалявся. Ми зайшли до місцевого не найсприятливішого кварталу, жителі з цікавістю спостерігали як ми тут намотуємо кола. Один хлопець сказав, що бачив нас тут кілька разів і готовий нам допомогти знайти те, що ми шукаємо. Ми почали петляти разом із ним, потім він нас передав іншому хлопцеві. Котрий був сповнений рішучості, але також не міг знайти той таємничий ресторан. Якоїсь миті ми таки натрапили на непримітний ресторан у підворітті, але він виявився настільки дорогим, що навіть офіціант був одягнений дорожче, ніж вартість наших квитків на Занзібар. Шукатимемо щось інше тоді. А де ми? Як вийти звідси? Навігатор показував, що ми одразу у всіх місцях одночасно. Так, що це за сутінкова зона, тут так само вузько як у Венеції, але менш доглянуто та без каналів. Блукали ми в цій сутінковій зоні ще довго, навіть допомогли місцевому жителю перекласти на англійський український напис на його футболці “Козацькому роду немає переводу”, наших знань вистачило щоб перекласти це як “Ukrainian warriors never die”. Загалом якось так. Після довгих блукань ми опинилися у ресторані Дельфін, де чудово повечеряли. Втома в тілі була космічних масштабів, все-таки такі сонячні перепади щодня добре вимотують. де чудово повечеряли. Втома в тілі була космічних масштабів, все-таки такі сонячні перепади щодня добре вимотують. 

Але зараз можна буде знатно відіспатися під кондиціонером. Але не тут то було, у старому місті вимкнули світло до самого ранку, у нас не було ані кондиціонера, ані заряду на телефонах. Постійні перепади електрики пов’язані з тим, що електроенергію на Занзібар доставляють з материка. Вранці менеджер привіз заряджений ноутбук і трохи нас зарядив. Ми чудово поснідали і розпочали наш фінальний та незабутній день на Занзібарі.

Острів Пандж (Накупенда)

Ми прийшли на причал, де на нас уже чекав учорашній капітан. Ми з ним домовилися сплавати на острів Накупенда за 35 000 TZS (15 $). Небо вранці, як завжди було похмурим. Наш капітан розповів нам, що поки ми допливемо до острова, то буде якраз хороша погода. Ну, вперед! Дорога до острова займає близько 20 хвилин. Острів справді освітлювався сонцем, але як тільки ми ступили на косу, сонце сховалося. Це була довга і висока коса, щоб її пройти вздовж, потрібно було близько десяти хвилин. Навігатор нам показував, що ми на острові Пандж, капітан стояв на своєму, що то Накупенда. Можливо, це також місцевий обман, щоб не плисти ще далі. Ну ок, за логікою, Накупенда виглядає схоже. Тут ми були абсолютно на самоті. Детально вивчили острів, сонце не з’явилося. Ну гаразд, пішли дивитися що тут під водою поки що. Під водою на нас чекали справжні коралові небеса, такої краси ми ще не бачили. Ці корали повністю живі і кожен із них гігантського розміру. Якщо порівнювати з Єгиптом, то він відрізняється за типом, якщо в готелі Dream Vacation це великі нескінченні коралові стіни, то тут більше схоже на поля. Рибок значно менше, ніж у Єгипті, проте із різноманітністю так само все добре, ми навіть бачили смугасту морську змію, яка, наскільки я знаю, вважається найотрутнішою істотою в морях, але її ми цікавили найменше, якщо це звичайно була вона. Тим часом вийшло сонечко, і ми скакали і раділи, як зайчики на сонячному лужку. З горизонту на острів рухалося багато екскурсійних кораблів, зараз тут буде весело я відчуваю, але щойно приплив перший кораблик з туристами почався дощ, всі побігли ховатися під невеликий тент, який місцеві капітани відразу ж спорудили. Ми повернулися назад до дослідження океанського ландшафту, адже під водою дощ зовсім не відчувається. Поки ми плавали дощ все наростав і наростав, тепер це вже була сильна злива. Добре хоч шматочок сонця застали. Ми плавали доти, доки на горизонті у воду не вдарила блискавка. Біжимо! Точніше пливемо! Ми почали максимально швидко гребти до берега, друга блискавка вдарила у воду значно ближче. У грудях билося серце, ми вибігли на сушу і сховалися під тентом. А що як третя блискавка вдарить у єдиний на косі тент? Те, що почало відбуватися далі вже не можна було назвати зливою, почався сильний шторм з ураганом і краплями, які лупили немов маленькі кинджали. 

Намет почало рвати від вітру, я своєю вагою допомагав вганяти каркас глибше в пісок. Негода ставала все сильнішою, навіть місцеві вже не так широко посміхалися. Наш капітан, який сидів у кораблику, одягнув на себе рятувальний жилет. Щойно прибулі туристи стояли з жахом із круглими очима. Те, що вони бачили, зовсім не було схоже на фотографію з буклетів і ті райські види, які тут мали бути. Цей острів відноситься до зникаючих, через якийсь час почнеться приплив і острів почне в прямому значенні йти під воду, вночі він зникне повністю. Хоча з таким штормом він зникне разом із нами. Але це була половина біди, друга половина втому, що мені потрібно було по роботі приєднатись на мітинг під час урагану та криків на суахілі. Як сказав німецький колега “щось у тебе дивний шум на фоні” Приблизно за годину кінець світу закінчився. Сонця так і не було. Кораблі, що припливли, тут же розгорнули цілу інфраструктуру, тут з’явилися і ресторани, і магазини і все, що захочеш. Острів перетворився з безлюдного на міні-мегаполіс.

Ми почекали ще десь годину, зрозуміли, що сонце нам не бачити. Настав час повертатися на материк. Оскільки у нас остаточно розрядилися мобілки і треба було десь пообідати, оскільки ці ресторани розгорнули для туристів, які припливли з екскурсією.

Щодо мобільних телефонів нам було справді критично весь час бути онлайн. Ми так і не побачили всіх мальдівських пейзажів під ясним небом, зате побачили щось не менш цікаве — найсильніший шторм прямо в океані. Припливли до міста, доки обідали поставили телефони на зарядки. Погода тим часом ставала все кращою та кращою. І ось ми виходимо з ресторану, а небо практично ясне з хмарами. Але при цьому ми не знаємо, можливо на острові так само погано. Що робити? Плити ще раз на острів, сподіваючись все-таки застати там яскраве сонце або перепочити в готелі і йти гуляти? З одного боку ми заплатимо зайві 15 доларів і навряд чи там застанемо сонце, з іншого боку начебто і особливих планів на вечір немає, а якщо вирішимо ще раз сплавати, то з’явиться шанс побачити ті заповітні мальдівські пейзажі, але з третього боку ми вже за всю поїздку бачили і так багато позаземної краси. Ми вже майже дійшли до готелю, і Даша мене запитала чи є шанс, що я пошкодую, що не наважився вдруге поплисти на острів? Тут я згадав той сон про Кіпр і Мальдіви, який так часто мені сниться. Адже це і є саме та ситуація, коли “Мальдіви” так близько, але немає гарантії що там зараз буде красиво. Так, і як останній раз закінчився сон? Ми припливли і там-таки було красиво! Я відповів, що дійсно потім шкодуватиму, що ми не скористалися шансом. Побігли знову на причал! Хто тут готовий одразу плисти? Один з капітанів якраз діставав якір з води. Вітаю! ліньки влаштовувати торги, він відразу запропонував 40000 TZS (17,25 $). По руках, заводь мотор, вперед! І що ви думаєте, ми припливаємо на острів, а там ще красивіше, ніж було уві сні.

Це дійсно один з найкрасивіших пляжів, які ми бачили за поїздку, тут сонячно, це чудовий фінал нашої подорожі!!! Ми це зробили, маршрут повністю пройдений та подекуди навіть перевиконаний!!! Як же тут гарно! Дякую, Занзібаре! Вже був один з піків припливу, тому острову більше пасувало слово острівець, це вже був невеликий шматочок суші, абсолютно без інфраструктури та туристів, оточений з усіх боків гарною водою, яка його буквально на очах поглинала! Останні місцеві вирушали з великими сумками, кудись вдалину від острова плив по воді краб, який не забув по дорозі ущипнути мене, бо я був на його шляху.

Ми навіть не знали, що краби плавають, я від переляку закричав так, що до острова ще не скоро підлетять птахи. І ось уже зовсім на маленькому піщаному шматочку залишаються останні люди, ми цей острів сьогодні перші відкрили і останніми закриватимемо. Хочу відзначити, що корали на острові видно тільки під час відпливу, зараз вони приховані гарною водною блакиттю. У нас в голові не вкладалося наскільки у красивій та незабутній подорожі ми побували. З почуттям задоволення від виконаного маршруту ми пливли на кораблику назад у Стоун Таун, прихопивши за собою залишки сміття з острова, що потопає.

Висновок

Чи варто кожному мандрівнику побувати на Занзібарі? Однозначно тверде так, особисто мені навіть уявити складно як у цьому куточку краси і безтурботності може комусь не сподобатися, гурмани для себе знайдуть вишукані морепродукти за доступними цінами, романтики житимуть від заходу до заходу, снорклери відкриють справжні коралові поля, а любителі архітектури обов’язково оцінять Стоун Таун. А якщо вам здається, що ви вже бачили чимало екзотики і вас складно здивувати, просто дайте Занзібару шанс, не пошкодуєте. І головний момент — це люди, нехай частина з них будуть трохи шахраюватими, здатні вкрасти один тапок або навіть сміття, яке ми привезли на кораблику з острова.

Їх відкритість, готовність допомогти і будь-якої миті завести з тобою найщирішу розмову на будь-яку тему, обов’язково залишать слід у ваших спогадах про подорож. Щоразу, коли я бачив у небі літак, що летить, в душі мені ставало трохи сумно, що хтось уже відлітає і скоро буде наша черга, як би це лірично не звучало, я дійсно себе ловив на таких моментах. З усіх наших подорожей саме на Занзібарі до мене почали приходити філософські думки про те, що якби у наших життів були конкретно прописані смисли, то один із них був – побувати або навіть пожити на Занзібарі. Бажаю всім побачити цей неймовірний світ акуни матати!

Деталі маршруту та самостійна організація

Розташування: Знаходиться біля Банска-Бистріца у трьох с половиною годинах їзди автобусом від Кракова. Можна доїхати FlixBus. Від головного автовокзалу можна доїхати або автобусом, ходить рідко. Або доїхати сюди і близько години йти асфальтованою дорогою на гору.

З Пересадкою у Зволені можна доїхати до Банська Штявниця. Де можна піднятись у Кальварію

Розташування: Початок маршруту знаходиться у Татранській Ломниці, доїхати можна FlixBus із Кракова за 3,5 години.

Маршрут: По трьох гілках на карті ходить потяг. Квитки коштують до 2,5 євро в залежності від дальності, можна купити в онлайн. На кожній із гілок потяги чекають друг на друга.

Де дешевше жити: У нашому випадку найдешевше житло було у селищі Нова Лісна.

Що дивитись: Тут є дві основні канатні дороги, Одна починається із Татранської Ломниці, інша зі Штребського Плеса. Також можна заїхати у Попрад.

Для того, щоб побувати на самій верхній точці Від Татранської Ломниці треба купувати квиток заздалегідь онлайн, інакше на місці може не бути вільних квитків на той самий день.

Від різних зупинок канатних доріг починаються трекінгові маршрути

Від вершини канатної дороги до першої вершини гори підійматись одну годину та двадцять хвилин.

Розташування: Коростенко-над-Дунайцем розташований у 2-3 годинах їзди на автобусі від Кракова. Квитки онлайн можна купити в автобусної компанії Swagropol, або у касах на інші автобусні компанії з іншим графіком.

Підйом: Займає 02:20 та якийсь час на стояння у черзі на оглядку на вершині, у листопаді черга зайняла 40 хвилин.

Особливості: Якщо приїхати максимально зранку, то можна побачити панораму з хмаринками, якщо пощастить. З 1 листопада вхід безкоштовний.

Варіант маршруту

Турецькі слова, які дуже знадобляться в самостійній подорожі.
Отогар — автовокзал
Отобюс — автобус

Що таке Каппадокія?
Це регіон, серцем якого є місто Гьореме.

Як дістатися літаком?

Треба летіти або до аеропорту Невшихір, або Кайсері. Від аеропорту Кайсері можна доїхати шатлбасом за годину до Гьореме.

Як дістатися до Гьореме з аеропорту Анкари?
З аеропорту Анкари на експрес шатлі потрібно доїхати до головного автовокзалу Анкари, у дорозі 45 хвилин.

На території автовокзалу знайти касу Komilkoc і дізнатися, чи потрапляєте ви на прямий автобус до Гьореме, якщо на прямій не потрапляєте, то спочатку потрібно їхати в місто Невшехір. Начебто є інші автобусні компанії, які довезуть, але особисто ми не перевіряли їх.

Якщо не потрапили на прямий автобус, то до міста Невшехір можна доїхати як автобусом Komikoc так і автобусом Nevsehir. Каси обох автобусів знаходяться на автовокзалі, потрібно вибирати той, що зручніше за часом. У Komikoc каса номер 50 на другому поверсі, якщо не помиляюся.

Зверніть увагу що деякі автобусні маршрути роблять фотозупинку на солоному озері Tuz Gölü. Про наявність зупинки ви можете узнати на касах перед купівлею квитків.

Від Анкари до Невшехіра їхати п’ять із половиною годин.
Автобус буде бізнес-класу з дуже зручними сидіннями. Під час поїздки даватимуть безкоштовні печінки, сік, воду та каву. Причому в автобусах Nevsehir будуть проносити безкоштовні снеки, особливо не наполягаючи. Також буде велика зупинка, під час якої можна буде поїсти в недорогому ресторані. Або купити свіжий гезлеме (турецький млинець із сиром).
Від автовокзалу міста Невшехір до Гьореме можна їхати на таксі. Дорога 25 хвилин. Або рейсовим автобусом, але ми на нього не потрапляли ще. Розклад автобуса буде на вулиці на території автовокзалу.

Що робити у Гьореме?

• У перший день з’ясувати в різних турагентствах і готелі яка найдешевша ціна на політ на кулі і купити політ. У червні 2019 року це 165 доларів, у серпні 2020 року – 90 євро, у жовтні 2020-го 66 євро. Політ на кулях відкладати не можна, оскільки через погодні умови вони можуть не літати.
• У перший день з’ясувати в різних турагентствах і готелі яка найдешевша ціна на політ на кулі і купити політ. У червні 2019 року це 165 доларів, у серпні 2020 року – 90 євро, у жовтні 2020-го 66 євро. Політ на кулях відкладати не можна, оскільки через погодні умови вони можуть не літати.
• У перший день з’ясувати в різних турагентствах і готелі яка найдешевша ціна на політ на кулі і купити політ. У червні 2019 року це 165 доларів, у серпні 2020 року – 90 євро, у жовтні 2020-го 66 євро. Політ на кулях відкладати не можна, оскільки через погодні умови вони можуть не літати.
• У перший день з’ясувати в різних турагентствах і готелі яка найдешевша ціна на політ на кулі і купити політ. У червні 2019 року це 165 доларів, у серпні 2020 року – 90 євро, у жовтні 2020-го 66 євро. Політ на кулях відкладати не можна, оскільки через погодні умови вони можуть не літати.
• Записатись на двогодинне катання на квадроциклах. У липні 2025 року ціна була 25 євро за квадроцикл.
• Щоранку прокидатися до польоту куль і підбиратися на оглядку, щоб насолоджуватися красою. Найкрасивіше спостерігати кулі з оглядів, які знаходяться на шляху до долини Кинджалів. Це наша особиста думка.
• Щодня відкриватиме пішим маршрутом нові долини.
• Відвідати замок в Учісарі та полазити фортецею в Чавушині.
• Серед багатьох печерних храмів обов’язково відвідати “Columned church”. Заряджений ліхтарик на мобільному телефоні стане в пригоді.
• Нам ще сподобалося невелике містечко Аванос, там є річка та мечеть, до міста треба їхати таксі чи автобусом.

Корисні поради

• Зверніть увагу на невелике містечко Аванос, там є річка та мечеть, до міста треба їхати таксі чи автобусом.
• Ціну на кулі потрібно дізнаватися в різних місцях, а потім говорити у своєму готелі, щоб відправили тебе дешевше ніж та ціна, яка була найдешевшою в місті.
• Для піших маршрутів добре підходить maps.me, на гуглі стежок практично немає.
• Готель необхідно бронювати в самому Гьореме, номер має називатися “Печера”
• У Гьореме є платний оглядовий майданчик. Але наша думка, що найкрасивіше спостерігати кулі з пагорбів, які знаходяться по дорозі до спуску в долину кинджалів. Від центру Гьореме до пагорбів йти хвилин 20. Пагорби будуть знаходитися ліворуч від траси на півдорозі до музею просто неба.
• При заселенні в готель уточніть, коли злітають кулі, щоб вранці встигнути дійти до огляду до того, як кулі піднімуться в небо.
• Прокидайтеся рано вранці, а відпочивайте після обіду.
  

Карта піших маршрутів Каппадокії

Для зручності завантажте карту і можете масштабувати зображення.

Напрямок маршрутів від синього до помаранчевого кільця, всі маршрути, окрім голубиного, будуть у форматі спуску.