Ви завжди мріяли вирушити в космічну подорож на іншу планету, але міжгалактичні перельоти не для Вас? Тепер є відмінне рішення – просто купіть квитки до Китаю! Повне занурення в інший світ гарантовано. Ви не знаєте міжнародної англійської мови? Не проблема! У Китаї її також практично ніхто не знає! Боїтеся, що будете їсти багато гострої їжі? З китайськими багаторазовими паличками багато з’їсти не вдасться! Але, щодо паличок це трохи перебільшено, їжа настільки смачна, що палички не завада. Та й китайська мова загалом зрозуміла, практично всі вам відповідатимуть одне слово “Мейо!” Що означає “Ні!”.

Але які тут міста, які гори! Не дарма Джеймс Камерун саме на цій планеті знімав Аватар! Це була одна з найскладніших та найпрекрасніших поїздок. Чому взагалі китайцям треба кудись літати, коли у них в країні така природна краса. А місто Сіань тепер взагалі поза рейтингом. Це був перший раз, коли я хотів сидіти і писати розповідь про Китай, просто під час подорожі. Хотілося піднятися з ноутбуком на одну з величних стін Сіаню, і з видом на висотки писати про наші емоції. Ммм… Китай, такий складний і такий чудовий. Прекрасний як ця кава😊

Складність Китаю дуже добре описується цими фотографіями

З мого дитинства
– Ну дай!
– Дай поїхав у Китай і сказав: “Нікому не давай!”

Але куди саме поїхав той Дай? Може в Сіань чи Шанхай? Чи може навіть у містечко Чжанцзяцзе? Це нам і належить тепер з’ясувати. Забігаючи на перед, скажу, що поїхав він у Хуашань!
Це закрита і дуже незвичайна країна, яка розвивається немовби в паралельній реальності. Я б не сказав, що Китай пішов вперед у майбутнє, він просто сучасний просунутий та інший. По всій країні безкоштовні туалети, які можна легко знайти в будь-який момент в радіусі 100 метрів. Смітники розташовані на відстані видимості один від одного абсолютно скрізь. Все скрізь ідеально чисте. Під час подорожі ти почуваєшся у повній безпеці, оскільки кожен крок контролюється безліччю камер. Будь-яке пересування в громадському транспорті та таксі, у будь-який час доби в будь-якому районі почуватимешся спокійно. Крім того випадку з мавпою, що нас чекає за тиждень)))
Основна система оплати – це сканування QR коду своїм смартфоном. Майже будь-де, навіть у бабусі з пиріжками можна зісканувати код, і оплата зарахована. Але ця плюшка нам була недоступною, і ми розраховувалися старовинним гарним звичаєм – передачею паперових грошей. Ще незвичним моментом була загальна кількість часу, яку ми провели у метро.

В один з останніх днів ми проїхали близько 60 станцій за одну поїздку. Для повного занурення в Китайську культуру тут забанені усі сервіси гугла, включаючи карти, гугл плей та пошук. Взагалі Китай дуже підходить людям, які не знають англійської мови. Майже ніхто його знати там теж не буде.
Цікавий факт, що китайці у поїздках дуже гучний народ. Але у своїй країні тихі) Так хочеться відразу про все розповісти, але йдемо послідовно.
Давайте ще раз повторимо цю подорож, але тепер у затишній обстановці — віртуально.
Ми, мабуть, років п’ять придивлялися до цієї незвичайної країни, неодноразово були акції, але постійно були відмовки. Цього разу наполягла компанія МАУ, яка надіслала листа про те, що накопичені милі скоро згорять і треба їх витратити на звичайний тариф. Всі інші акції наче вітром здуло, а Пекін був ще й у розпродажі. Досить бояться, треба просто взяти квитки та зробити це! Вкотре глянув на карту неосяжної за розміром країни і справа зроблена, квитки на руках, тепер відступати не можна. Почалася тривала піврічна підготовка до подорожі на іншу планету. Більшість підготовки була моральна. Другим важливим етапом було отримання візи. Отримання візи в Китай побудовано таким чином, що треба дуже сильно хотіти в країну, щоб отримати візу. Пакет документів не складний, складна сама процедура) Одного дня ми вечеряли в суші ресторані і в мене залишилися із собою суші на сніданок. Наступного ранку китайський посол був у захваті, коли помітив мене орудуючого китайськими паличками у черзі на подачу документів у посольстві. Пам’ятаю той незвичайний момент, коли візи ми отримали! Навіть попри невелике непорозуміння в посольстві, коли я ляпнув, що в Китаї не був, але був у Гонконгу.
Складання маршруту поїздки було наче пробивання крізь непрохідні джунглі з пластмасовим ножем.

З технічних причин (не було акцій) пауза між поїздками тривала 5 місяців. У мене хоч Франкфурт по роботі проскочив. Даші ж було дуже тяжко. Але нарешті день настав. Це було почуття легкого страху перед подорожжю. Таке почуття було перед Південною Америкою. Нам здавалося, що ми морально оцінили всю складність майбутньої подорожі. Але реально і половини складності уявити неможливо) Почалося все традиційно з лаунж зони Борисполя. Такий собі релакс перед зануренням. Щоправда, чомусь усе летіло з рук. Найбільший пік фіаско був, коли я рухав столик і весь його вміст полетів наче птахи. Фруктовий салат на підлозі взагалі виглядав як витвір мистецтва, мені навіть було трохи шкода, коли цей шедевр прибирали. Ще пару келихів вина і до занурення готові. Але на нас чекав ще один приємний сюрприз, перед посадкою в літак наші квитки показали помилку. Іншими словами, овербукінг, нам не вистачило місць! Але не вистачило в економкласі, в преміумкласі якраз два затишні місця біля віконця нам були якраз. Це був безкоштовний апгрейд рівня квитків на далекомагістральному перельоті. Це було круто, ми з Дашею не могли стримати емоції радості. Ми буквально кричали та стрибали дорогою до літака. Летіти весь світовий день, 9,5 годин у преміумкласі! Перед зльотом налили соку для розігріву апетиту, а ось після зльоту почався гастрономічний рай. 

Стюардеса постелила нам на столики скатертину і потішила нас шедеврами кулінарного мистецтва у буквальному значенні цього слова. Під час перельоту нас годували двічі. Мені особливо запам’ятався запечений лосось під якимось смачним соусом. Початок подорожі просто казковий. На планшеті у нас було завантажено аніме “Психопаспорт”. Подивившись першу серію, ми зрозуміли, що це аніме буде нашим супутником по поїздці.
Прилетіли, у Пекіні зараз перша година ночі. Забрали всі речі з літака, не забувши забрати з полиці кофту. Пішли на контроль. Після прильоту всі туристи обов’язково здають біометрію, відбитки пов’язують із паспортними даними, робиться це за допомогою спеціальних автоматів. Причому автомати не хотіли приймати закордонні відбитки пальців. По дорозі до офіцера, я помітив, що кофта в мене прив’язана до рюкзака на спині, але що я тоді несу в правій руці? Це виявилася ковдра з літака. Тривалий переліт, мабуть, сильно тиснув на голову.
Перші складнощі на нас чекали на обмін валют. Була обмінка з комісією 9$ за обмін. Був дуже норовливий банкомат, який після довгих умовлянь погоджувався лише суму показувати, але не видавати гроші. Ще трохи пошуків і з банківською комісією близько двох відсотків, ми все ж таки зняли гроші з іншого банкомату. Тепер я знаю, що треба було з комісією 9$ просто змінювати суми вищі, ніж комісія 2%. Як виявилося в Китаї, дуже маленький шанс, що з поміняних грошей першого дня, хоч щось залишиться на зворотному шляху. Здавання відбитків та пошуки банкомата були просто розігрівом перед справжнім Китаєм. А тепер нарешті до міста!

Із зануренням!

Оскільки ми прилетіли посеред ночі, на автобус розраховувати не доводилося. На виході з аеропорту треба було постояти 20 хвилин у черзі на таксі. Поки що начебто все цивільно і чітко. Щоправда, водій ніяк не може розібратися куди їхати, та й у готелі трубку не беруть. Дивно, ще навіть менше другої години ночі, для Азії це взагалі не час. Тим більше що готель наш в курсі про час прильоту і вчора підтвердив, що прийме нас серед ночі. Гаразд, їдемо. Головне, щоб із GPS міткою збігалося. Гей, а що творитися з GPS? Чому ми їдемо не трасою, а проламуємось крізь будівлі. Хмм… Ну гаразд. У готелі щось порішаємо із точністю геолокації. Те, що координати не збігалися з адресою, я ще в Києві помітив, але підтримка букінгу запевнила, що все буде добре. У той самий час на обличчі водія було видно, що щось пішло не за планом. Його обличчя дивилося на металевий паркан, якого явно не повинно бути. У будці біля паркану спав охоронець. Таксист розбудити його не наважувався, але що робити з перешкодою, що виникла, теж не знав. Ми взяли ситуацію у свої руки та розбудили охоронця. Коли китайці розпочали спілкування, було зрозуміло, що вони одне одного не розуміють. Вони немов говорили різними мовами. Пізніше ми з’ясували, що через розбіжність діалектів, китайці не завжди можуть зрозуміти один одного, а іноді просто не хочуть розуміти. Охоронець жестами показав, як об’їхати паркан, але за 10 хвилин ми були біля іншого паркану. На цей раз красивішого з колючим дротом по периметру. Другий охоронець порадив їхати до першого. Пошуки готелю на таксі тривали ще довгий час, таксист навіть по совісті зупинив лічильник. Якоїсь миті стало зрозуміло, що з таким транспортом нам готель не знайти. Тут би більше підійшов кінь, щоб на ньому скакати через паркани. Попрощалися з таксистом і почали шукати готель самі. Геолокації було настільки погано, що з нею теж довелося попрощатися та вимкнути. 4 ранку, треба заселитися хоч кудись! Знайшли будинок під замком, можливо якийсь готель. Але скільки не таранили, нас ніхто не впустив. Смішний факт, що цей будинок як ми потім з’ясували і виявилося нашим готелем. Знайшли ще схожий на готель будинок без вікон та дверей. Точніше, двері були, але зачинені так, що без інструментів і зняття з петель точно не відчиниш. Нарешті ми потрапили хоч до якогось готелю. Там сонний китаєць повідомив, що місць нема. Натомість є інтернет зі скайпом. Зв’язався із мамою, пощастило, що на скайпі були справжні гроші. Мама зв’язалася з букінгом та повідомила проблему. Але у цій ситуації букінг зміг порадити шукати інший готель. Гаразд, повернемося з Китаю розберемося з букінгом, хто і що, кому винен буде. Через інтернет в окрузі побачили безліч готелів і всі зайняті. Пошуки готелю тривали до п’ятої ранку. Щоразу сценарій той самий. Сонний китаєць на ресепшені не може в’їхати, що взагалі відбувається, а потім каже місць немає. Разом із системою геолокації здох і офлайновий гугл перекладач. На щастя, у мене був ще встановлений запасний майкрософтовський. У результаті о 5-й ранку довелося ночувати в настільки розкішному і дорогому готелі, що його кількість зірок не вмістилася б у цю розповідь. На ресепшені з китаянкою ми настільки довго намагалися порозумітися, що вона почала говорити слов’янські слова. Ще є теорія, що тривалий переліт і всі складності пошуку готелю рано вранці перевели мозок у спеціальний режим, в якому ми почали сприймати китайську за рідну мову. Коли ми лягли спати, вже було ясно. 
Перше, що ми вирішували після підйому – терміновий пошук дешевшого готелю на другу ніч. Через букінг знайшли значно дешевший готель, забронювали. За його адресою виявився хмарочос. Але якщо розібратися з поверхом та дверима, то можна потрапити до невеликого офісу, в якому четверо китайців занурено пишуть щось на комп’ютерах. Хлопці з цікавістю дивилися на мене. Їх розпирала цікавість навіщо я до них прийшов до підпільного офісу без вивісок. Я показав китайцеві набір ієрогліфів та номер телефону готелю. Чоловік зателефонував за номером і повідомив, що готель є поруч, але готель не має ліцензії на прийом туристів не з Китаю. АААА! Та що ж це за готельна поїздка. Те, що ми не вселилися вночі в перший готель, завдало сильної шкоди нашому маршруту. Але невдала спроба заселення в другий готель, мало не розвалила всі плани щодо Пекіну. Поки Даша сиділа з речами на першому поверсі, я вибирався з лабіринтів хмарочоса. У голові був просто вибух думок. Щось і якось треба було вирішувати. Те місце, де я залишив Дашу, виявилося теж ресепшеном одного з готелів. І у них навіть виявилася вільна кімната за адекватною ціною, і метро за хвилину ходьби. Чудово! Треба одразу тут забронювати останню ніч нашої подорожі. Пояснити це було дуже складно навіть через перекладача. Ще була проблема із різницею форматів дат. Але ми усе побороли, двічі перевірили ще раз наші та їх записи про те, у скільки і коли ми до них заїдемо. Після чого вони успішно забули про наше бронювання! Чи варто говорити, що в останню ніч у Пекіні нас знову чекав сюрприз із заселенням? Хоча тут цих сюрпризів буде ще стільки, що остання ніч не є проблемою. Отже, ми маємо забанені всі послуги гугла, заборонений для нас інтернет у громадських місцях, неробочу гугл карту і звичайно ж гугл плей. Тобто встановити щось додатково не вийде. На щастя, MAPS.ME визначивши нас у Китаї з радістю запропонував підтягнути всі карти в офлайн та зміг відкалібрувати GPS мітку щодо карт. Я дуже не люблю рекламу і ніколи її не підтримую, всі подяки на користь мапсмі це справді наші з Дашею подяки за врятовану поїздку.

Їжа

Прямо біля готелю, на нас чекав ресторанчик досить пристойного вигляду. З усієї їжі Азії я завжди уникав саме китайської кухні, чомусь усі спроби куштувати цю кухню в інших країнах були для мене невдалими. Але тепер або сподобається їжа, або її у будь-якому випадку доведеться їсти. Озброївшись багаторазовими громадськими паличками, ми робимо першу пробу. О всесвіт!!! Це чудово! Як стільки приємних смаків може бути у першому ж шматочку? У нас ще нещодавно були проблеми із заселенням у готель, та які взагалі можуть бути проблеми в країні з такою смачною та дешевою їжею. А розміри порцій можуть позмагатися з нашими карпатськими. Як смачно! А раптом це просто вдалий ресторан попався? Аж раптом далі буде не так? Але ж ні, далі було ще краще і краще. Поїсти це завжди було радісно. І навіть сторічні яйця сподобалися! Щоправда, через тиждень на нас чекає вегетаріанське місто, там ми трохи приземлимось на землю від смакових радощів. Але це ще буде не скоро, і ми навіть не підозрюємо про це. О всесвіт! О китайська їжа! О гостро, дуже гостро! ООО! Проте дуже смачно! Різноманітність страв величезна. Як добре, що ми маємо цілих два тижні, щоб тут все перепробувати. Якщо в попередніх поїздках ми відточили майстерність володіння паличками до віртуозності, то в цій поїздці ми були майстрами паличного мистецтва. Абсолютно будь-який тип їжі, навіть смажений арахіс чи слизький рис без проблем. За це ми отримували схвальні погляди від китайців. Я думаю, що дехто залишився розчарованим, адже могло бути таке шоу, якби ми вперше брали палички до рук. У Китаї поїсти це немов перепочинок від нескінченного потоку завдань.

Прогулянка Пекіном
Першою точкою маршруту був запланований Храм Неба. Ми спустилися у метро. Побачили схему з купи гілок. Отримали портативну схему суто китайською мовою. Отримали другу схему англійською з розміром шрифту близьким до нуля. Порозумітися з касиром було нелегко. У результаті ми вийшли ще далі від храму, ніж були спочатку. Вдруге в метро повертатися не хотілося. Пересадки між гілками зроблені на такій відстані, що ти проходиш мінімум станцію пішки, поки пересядеш з гілки на гілку. А гілок багато. Ще потрібно було уважно стежити, оскільки не всі станції, що перетинаються, є пересадочними. Точніше одна була не пересадочною, але у дуже зручному місці для пересадок.

Пройдемося пішки до храму, заразом і познайомимося ближче з Пекіном. Знайомство ми почали з кондитерки, а продовжили великим і важким ананасом, який ми їли більше ніж годину. То був великий фруктовий маркет. Ми проходили повз, коли там чистили свіжий ананас і не змогли втриматися. Загалом із кондитерками у них туго, а з ананасами усе супер. Основна проблема кондитерки це там, де могло бути згущене молоко – варення з червоних бобів. Від станції метро, ​​де нам сказали вийти, як виявилось до храму було ще йти кілька годин. Добре, що всі історії із заселенням нам залишили такий щедрий проміжок часу, що ми на територію храму встигнемо потрапити навіть до закриття. Храмовий комплекс великий, самі храми, чесно кажучи, слабенькі. Але ось паркова зона на території — це те, що чекаєш від азіатської краси.

Нарешті нікуди поспішати не треба, просто тиняєшся, релаксуєш і вбираєш все навколо себе. Китайці теж отримували релакс, одна жінка голосно співала у портативний диктофон. Це досить часта розвага у китайців — заспівати пісеньку. Цей парк виконує роль деякого антистресу. Ось серйозно, якщо всюди нерви і все дістало – негайно бери квитки до Китаю та лети прямо до парку храму неба, але бажано так щоб потім не треба було заселятись до готелю)

Повір читачу, нерви безцінні! З парку ми вийшли перезавантажені.

Дубль два! Вдамо, що жодних нічних складнощів не відбувалося і продовжимо подорож. Біля входу до парку простягнувся міський канал. Уздовж каналу просто шедеври з квітів та дерев. Видно, що на клумбах попрацювали окремо над кожною квіточкою. Канал нескінченно довгий та клумби з доріжками теж. Нам треба дістатися центральної пішохідної вулиці Пекіна. Найкраще під’їхати автобусом. А ось і розклад зі списком зупинок. Іноді по одному ієрогліфу, іноді по три. Це все, що ми з’ясували з розкладу. Натомість чоловік за участю підключився до пошуку нашої зупинки “Тяньмень”. До речі, звучить як два ієрогліфи. Чоловік показав жестом йти за ним, і ми вирушили вже втрьох. Вирушили кудись далеко в похід. Оскільки мовний бар’єр був повний, то йшли ми у задумливій тиші. Як добре, коли є про що помовчати! Чоловік правда зробив спробу обговорити з нами важливі частини прогулянки китайською, але ми крім слова “Тяньмень” та “Комутохеровато” взагалі жодного слова не знали. Наш похід закінчився на одній із зупинок, де китаєць передав нас кондуктору в автобусі. Їдемо. Чесно кажучи, на карті піша вулиця була відзначена зовсім в іншому місці та іншій частині міста. Але краєм ока в одному з поворотів ми побачили щось туристичне та красиве.

Це на щастя це була потрібна вулиця. Дуже важливим орієнтиром для пошуку вулиці є 正阳门箭楼. Ми зійшли з автобуса та попрямували до початку вулиці. На нас там чекав дуже старовинний трамвай, який зараз же вирушав просто пішою вулицею. Кондуктор нас кликав, щоб ми встигли. Ми без роздумів заскочили в ретро трамвай і вирушили у подорож. Однією з головних визначних пам’яток ретро трамвая були ми самі. Перехожі китайці були вдвічі щасливіші бачити трамвай і нас одночасно.

Кінцева зупинка трамвая була на іншому боці пішої вулиці. Тепер давай пройдемо вулицю пішки. Пройти вулицю і вийти з неї до ночі це таке саме складне завдання, як і вселиться в готель Китаю з першого разу. Тут є все і стрітфуд, і магазинчики зі стрітфудом, музеї присвячені самобутності та їжі та багато бронзових статуй. Кожна композиція статуй відбивала фрагмент життя стародавніх китайців. Особливо вдало підкреслювалися фрагменти, пов’язані зі стрітфудом. Крім їжі було безліч магазинчиків і великий критий ринок. В одному із магазинів у мене з’явився дванадцятирічний шанувальник. Хлопчик настільки вразився моїм розміром носа та живота, що хвилин 10 від нас не відходив. Довелося навіть дати йому доторкнутися до носа, щоб він переконався в його справжності.

Хлопчик не цей

Мені здається, що хлопець був упевнений, що ніс виявиться накладним. У нас цього дня були ще плани у місті. Але, чесно кажучи, коли ти потрапляєш на цю вулицю і починаєш тинятися по суміжних вулицях, ти отримуєш нескінченну порцію задоволення. Що ще треба від азіатської столиці. Ніякі інші визначні пам’ятки міста не можуть бути кращими.

Ми у Китаї! Ця фраза була сповнена щирістю та радістю. По першій ночі було зрозуміло, наскільки нелегкий маршрут буде попереду. Але якщо нам і надалі траплятимуться подібні парки та такі вулиці, то, що ж може бути прекраснішим у цій поїздці. Серед тисячі кафешок, ми вибрали максимально схожу на ресторан для місцевих. Причому офіціант нас відвіз на ліфті ще глибше в будівлю в ще китайськіший ресторан. Чесно кажучи, ресторан виглядав лячно. З кухні долинав гул такий, що здавалося, що там сотні китайців збирають техніку. Ми трохи сумнівалися, чи готові ми до такого глибокого занурення в перший же день. Ай гаразд, неси, що є в печі!

У Даші був рис із помідорно-яєчною поливою. У мене був рис із кількістю інгредієнтів, що перевищує кількість зірок у дорогому нічному готелі. Як же круто, що ми майже два тижні будемо їсти таку смакоту! Не один китайський ресторан за кордоном навіть близько не приготує того, що тут подають у місцевих ресторанчиках. Ми в Києві після поїздки спеціально пішли до ресторану Пекін і поневірянь переконалися, що ні за цінами, ні за смаком навіть порівнювати не можна ці кухні. Якщо не помиляюся, то дві великі страви та пляшка 0,5 пива у ресторані в центрі Пекіна нам обійшлися в 42 юаня (6,5$). І те, ми явно погарячкували, замовивши дві страви. Можна було спокійно наїстись і однією. Як я люблю це слово – подорож отримала статус “Гастрономічна!” першого ж дня. Але в принципі такий статус у перший день і мають отримувати подібні подорожі.

Велика китайська стіна

Я не знаю, як туристи раніше добиралися до Великої Китайської Стіни, але нам дуже допомогла розповідь одного блогера. Чоловік присвятив цілу поїздку для того, щоб детально описати свої маршрути з точністю до станцій і фотографій. Ми заздалегідь на планшет і телефон зберегли веб-сторінки в офлайн. Швидкість розвитку китайського метро приємно вражає. Розповідь, написана кілька років тому, посилалася на кінцеві станції гілок, які вже були далеко не є кінцевими. Перед тим як сісти на міжміський автобус ми добре підкріпилися. Швидкість обслуговування на фудкорті була настільки блискавичною, що Даші видали всі страви швидше, ніж касир відрахував здачу. Я міг би ще раз описати чергову смачну трапезу, що складається з желейного густого супчику, 9-ти пиріжків бао, великої миски м’ясного супу, пшеничного напою, маслянистих коржів і т.д., але ж не можна стільки уваги приділяти їжі.

Навіть попри те, що вона така смачна. Мені, напевно, варто випустити окремо книгу “Про те, як ми з Дашею смачно їли в Китаї”. Мені здається, що книга за розміром вийде не менше цієї розповіді) Ми їхали далеко за межі Пекіна. Стіна дуже довга і має різні оглядові точки у різних частинах міста та країни. Ми вибрали для огляду ділянку у Мутяньюй. В автобусі я допоміг розібратися з грошима одній дівчині, вона виявилася українкою, яка знає китайську. Одного разу автобус зупинився і нам китаєць сказав, що ми маємо пересісти в таксі. Ми в принципі і так знали, що нам знадобиться таксі на кінцевій. Водій наполягав, щоб ми вийшли саме зараз посеред траси. Але оскільки в нашій команді була китайськомовна дівчина, то ймовірність лохотрону сильно знижувалася. Також з нами вийшла дівчина з Грузії та мексиканець Маріо. Таксист спробував заламати ціну, але відповіді китайською ніяк не очікував. У результаті ми поїхали на стіну значно дешевше. Під час поїздки ми почали синхронізувати між собою маршрути, хто десь вже був і що треба подивитися. Дівчина уважно подивилася на мене і запитала чи я не той блогер, який писав в інтернеті розповідь про Гонконг? Мене знову впізнали! Перед поїздкою до Китаю вона читала про нашу з Дашею подорож до Гонконгу, щоб скласти собі маршрут. Це було несподівано та радісно!

На місці ми купили вхідні квитки та під’їхали автобусом до підйому на Велику китайську стіну. Піднятися можна було пішки чи на канатці. Канатка була найкласнішого типу, це коли лавочка з якої звисають ніжки. І так, ми на Великій Китайській стіні!!! Вона справді така прекрасна як її описують. Унікальність і дивність цієї пам’ятки в тому, що її не можна пройти всю. Вона тягнеться на сотні кілометрів. Просто треба оком собі відміряти відстань, на яку хочеш прогулятись. Наш новий мексиканський друг Маріо вибрав піший підйом замість канатки. Ми з ним перетнулися нагорі і гуляли стіною обмінюючись культурним досвідом двох країн.

Він попросив Дашу зробити фотографію на тлі стіни на його айфон X. Як тільки Даша його взяла в руки, телефон ніби мило вискочив угору, а потім рушив униз до кам’яної стіни. Збоку виглядало, ніби Даша вирішила показати мексиканцю дорогий одноразовий трюк із жонглюванням айфоном. На щастя, Даша таки змогла приборкати звіра і айфон не постраждав. Прямо на стіні ми влаштували пікнік. Хлопець пригощав нас мексиканським марципаном, а ми його китайськими пиріжками бао. Спуск зі стіни був не менш шикарним, ніж сама стіна. Це був довгий та швидкісний бобслей! Я бачив, що багато туристів туплять і настільки часто смикають гальмо, що просто застрягають на трасі. Ми з Дашею навмисно довго сідали у свої слеї, щоб попереду точно всі вже проїхали далеко. Але я на пів шляху таки вписався в якогось азіата. Зазвичай маршрути бобслеїв зроблено так, що навіть без гальма ти не вилетиш з траси, але навіщо його так часто смикати? Усе одно було весело, стіна просто чудова у всіх аспектах. Зворотні спроби впіймати таке ж дешеве таксі були складними. Не знаючи китайську не наторгуєшся. Ось китайцям добре, до машини лише у багажник залізло близько трьох дівчат.

Коли їхали автобусом, то потрапили в настільки довгу китайську пробку, що могли обговорювати стіну цілих 4 години. Стіна в Пекіні зайняла майже весь день. І вже саме час вирушати до колишньої столиці Сіань. Ми зайшли в наш поїзд і дісталися купе. У купе сидів китаєць із китаянкою. Побачивши нас, вони почали буквально сяяти від радощів. Було видно, що пара захоплена, що закордонні туристи їдуть з ними в купе. Але головним козирем була китайська мівіна, яку ми почали собі запарювати. Видно було, що китайці дуже схвалюють наш вибір. Вони навіть допомогли її запарити за всіма правилами. У наше купе зайшла провідниця і китайською розповіла правила безпеки і що робити у разі проблем (ми так думаємо, що мова була про це). В основному вона говорила це китайській парі, але наприкінці жестом вказала на нас, мовляв “І цих двох, будь ласка, не забудьте захопити під час евакуації”. Прямо радісно що ми їдемо китайським поїздом з китайцями в одному купе. Я помітив, що всі пасажири ходять у тапках. Ми почали шукати свої тапки, вони виявилися сховані під полицею. Запечатані та дуже мокрі, прямо з мильною піною. Ну гаразд, будемо без тапок, що нам. Але дівчина збігала до провідниці і принесла нам дві пари сухих капців. Які ж вони милашки. Жаль, що хлопець уночі не хропів так само мило. У мене навіть було рішуче бажання вивчити переклад фрази китайською “Не могли б ви будь-ласка повернутись на бік?” Але хлопець ніби прочитав мої думки, і повернувся хропіти на бік.
Ура! Ми їдемо у глибину Китаю!

Частина 2

Сіань

Нема повісті щасливіша на світі, ніж повість про Тимченків у Сіані! Подорожі найкрасивішим містом розпочалося з приїзду на центральний залізничний вокзал. Карта, звичайно, натякала нам, що поряд є метро. Але хто ж у ту карту дивиться. Спочатку ми автобусом поїхали не в той бік, а потім на таксі. Таксист нас висадив на пів дороги та сказав, що далі ніжками!

Ну, мабуть, не годиться іноземців довозити до адреси. Навігатор нас повів нетрями і руїнами. Відчуття було наче ми потрапили до Китаю після чергового монгольського набігу. Готель виявився відносно затишним. Але рушник, який нам дали виглядав так, наче вся рота монголів їм витерлася після набігу. Рушник нам швидко замінили і на карті детально розписали, що дивитися і куди йти. Сіань має одну приємну особливість – можна йти куди завгодно і скрізь буде красиво, особливо ввечері.

Головне не йти по тій єдиній покинутій вулиці з монголами. Ми жили у самому серці старого міста, в цій частині машини не їздили. Тільки електромопеди та тук-туки. Вулиці старого міста занурюють туриста у світ справжньої магії. Кожна вуличка є безліччю торгових лотків і ресторанчиків. Продаються продукти. Але що це за продукти і для чого вони використовуються відомо тільки верховним друїдам і магам. Відчуття було наче я — Гаррі Поттер, що перший раз йде по “Косій Алеї” у пошуках свого першого котла та чарівної палички. Сині великі яйця в якомусь прилиплому сіні, напої, що димляться, якісь органи невідомих тварин, на великих сковородах все кипіло і палало над потужними фонтанами вогню як у рашистів коли ЗСУ повертало окуповані території. Сотні китайських вивісок. А найцікавіше, всі ходять так, наче це звичайна справа, а не магічні ритуали.

Все дуже азійське. Нас огорнула густа хвиля позитиву та радості. Ми що в раю? Ми раділи, навіть не знаючи, наскільки гарне буде місто вночі і яку красу заготовила для нас сучасна частина міста. У Китаї потрібно обов’язково скуштувати сіаньські пельмені! Ось із них ми й почали трапезу в одному з місцевих ресторанчиків.

Я думаю ми там були одні з перших не китайських відвідувачів. Сіаньські пельмешки найчастіше подаються у вигляді супчику, ще ми взяли величезну порцію вареників на пару та цибулю. Я тішився як дитя. Мене цей сніданок закохав в Сіань. Порції ми ледве подужали. Для більшої впевненості побільше гострого соусу, і ще контрольна капля для дезінфекції. Хазяйка дуже пишалася, що ми вибрали її ресторан. Коли ми прощалися, було зрозуміло, що це наша не остання зустріч.

Ми вирішили провернути одну важливу банківську операцію. Банків багато, але виконати таке важливе завдання може лише центральний. Серед відділень центрального необхідно знайти саме те відділення, яке має право здійснювати таку складну операцію. У самому відділенні треба взяти номерок і сидіти у невеликій черзі до години. Далі найцікавіше – процес. Наша черга підійшла, і ми підійшли до віконця. Касир сиділа навпроти. Почалося заповнення анкети та переписування їх у базу. Потім до іншої бази, а потім до третьої. Сканування паспорта, ксерокопія паспорта. І ще двічі скан паспорта у дві інші форми. З нашого боку вікна було відчуття, наче ми граємо в покер проти круп’є. Наша круп’є з покер фейсом сиділа і намагалася перекласти на китайську назву нашої української вулиці. Дівчина видно було старалася, але часом на її обличчі читався легкий розпач, зважаючи на все, трефа ніяк не хотіла лягати на піку. Незабаром до неї приєдналися ще двоє менеджерів. Спільними зусиллями вони заповнили низку форм. Потім настала процедура обміну безліччю підписів на різних бланках. Видно було, що всі ми вп’ятеро дуже націлені на позитивний результат у такій важливій та комплексній процедурі. Через якихось 40 хвилин троє менеджерів нам таки поміняли долари на юані! Ми переможці!

Фото з парку Tang Paradise

Чим довше тривала вся ця процедура, тим більше грошей ми вирішували поміняти. Ще раз проходити подібне не дуже хотілося. У Китаї є одна складність, гроші закінчуються із великою швидкістю. Навіть коли здається, що ти зняв багато грошей у банкоматі, за кілька днів доводиться терміново шукати ще один. Ось ми й вирішили уникнути комісій та поміняти гроші у банку. Але зараз ми наміняли із запасом. Як би їх міняти назад не довелося потім. У результаті поміняних грошей нам їх вистачило аж на 3 дні!

У центрі міста на нас чекали дві вежі – дзвонова та барабанна. У барабанній вежі було безліч барабанів різних розмірів, а ще був і китайський концерт. Спочатку сиділа одна китаянка і грала приблизно одну ноту в секунду. Було трохи дивно, але всі мовчки сиділи й дивились. Між нотами не особливо простежувався зв’язок. За розкладом до концерту ще 15 хвилин, але вони часто повторюються. Цілком можливо, що це попередній. В один момент китаянка пішла і вийшли музикантки, що грають цікаву музику на чудових інструментах.

Одна з китаянок била молотом у різні дзвони. Відразу після концерту я зарядив головою в стелю з такою силою, що китаянки не могли втримати емоцій сміху та жаху. Загалом я теж вніс якусь дзвонову гармонію. З веж відкриваються чудові панорами на бізнес-центр. Між вежами парк та площа. У багатьох китаянок на одязі часто зустрічається незадоволений ведмедик та жовта качечка.

На площі дівчина продавала повітряні кульки саме із такою качечкою. Але розрахуватися можна було лише зчитуванням QR-коду. Фізичні гроші тут безсилі. Дівчина подарувала Даші кулю просто так. Як це радісно, ​​коли люди діляться своїм позитивним настроєм. Такі моменти завжди гріють душу. Сонце, зелені клумби, синє небо та Даша з кулькою – ідилія! Раптом настав час обіду. Що нам на цей раз приготувала стара столиця Китаю? Цього разу на нас чекало спекотне з бекону, водоростей.

Мариновані китайські грибочки, рис у вигляді зірочки, помідорка чері, сторічне яєчко, холодний чай, заварений на квіточках, порція локшини з горіхово-м’ясним соусом, купою зелені та арахісом. Я вже в багатьох оповіданнях захоплювався азіатською кухнею, але мені здається, що Китай тут бив більшість рекордів. Звичайно ж не у докір в’єтнамському супу “фо бо”, для нього у нас завжди почесне місце в шлунку. З огляду на відсутність хліба тут можна наминати більші порції не боячись набрати зайвої ваги. Тепер наш шлях лежав до старої пагоди дикої гуски!

Карти зрадницьки показували нам лише одну гілку метро у місті. Мабуть, хотіли нас ближче познайомити з Сіанем. Біля незрозумілої державної установи стояв великий натовп китайців. Усі з нетерпінням чогось чекали біля відчинених воріт. Причому контингент тут був різний. Ми теж зачекали близько 10 хвилин за компанію, але нічого так і не сталося. Подібне ми ще раз бачили в іншому місті. Схоже, що це батьки чекають на своїх дітей за територією школи. Пагода знаходиться на території храмового комплексу. Гуляння по комплексу та самій пагоді асоціюється з умиротворенням. Навіть не дивлячись на багатоповерхові гвинтові сходи всередині пагоди. Ще було близько 17:00 і теплі промінчики світили, ласкаво пестили тіло. За пагодою починалося дуже незвичайне місто. Усі вулиці та парки пронизувала повітряна траса старої монорейки.

Сама монорейка вже не працювала, вона тут існувала, схоже, до метро. Вулиці та бульвари зроблені наче по фен-шую. Ми просто тинялися від однієї вулиці до іншої та отримували море задоволення. Тут ми офіційно бачили найкрасивіший Starbucks.

До речі, за подорожуючи Китаєм, ми їх бачили найбільше, ніж за всі попередні поїздки. У Китаї дуже дорога кава в кафе, близько 30 юанів (4,6 $). Ціни в Старбаксі не дуже відрізняються від інших ресторанів.

Tang Paradise

Китайці там сидять натовпом. Часто буває, що Старбакси стоять одразу по двоє один навпроти одного. Ми думали, що на пагоді закінчується наша програма по місту, але вона лише набирала обертів. Вулиці нас привели до входу до парку Tang Paradise. Вхід був платний по 90 юанів (14 $). Ми пішли дивитися, що там криється за брамою. А за брамою нас чекало одне з найкрасивіших творінь людства. Чому парк не занесено до списку чудес світу?

Парк має два образи – денний та нічний. Це ніби два різні парки. Ми потрапили у вдалий час. Було близько 18:00. Основну частину парку займає широке озеро. Навколо озера десятки храмів, китайських коридорів, алей та іншої краси. Починається все з великого та потужного штучного водоспаду. А далі те почуття, коли фотографувати хочеться все й скрізь.

Попри те, що у нас в запасі 5 годин до закриття, нам не вистачить цього часу, щоб подивитися повністю все. На красу парку неможливо було надивитись. Тут ніби над кожним метром працювали дизайнери. Дуже багато різних стежок та вказівників. Вибираєш першу стежку, сподіваючись повернутися і подивитися другу. Потім потрапляєш на чергове розгалуження і так нескінченно. У парку ми мали справжню фотосесію.

Даша у національній сукні ощасливила половину парку. Китайці й так були раді з нами фотографуватися, а тепер взагалі з телефонами ходили за нами. Ще ми підіймалися на вершину китайського замку та проводжали останні промені китайського сонечка.

Коли здавалося, що красивіше нікуди, у парку почало вмикатися підсвічування. Тепер треба було обійти все знову і побачити, як воно світиться. Ми ніби повернулися до незвичайних сінгапурських садів. Тільки від Сінгапуру ми цього чекали, а тут до ефекту додала саме несподіванка.

Чому в нас всього три дні закладено на це місто та його околиці? Вночі люди зустрічалися досить рідко. Всі ці доріжки, ліхтарики та арки були тільки наші. Ми почали йти на вихід. Парк нас відпускати не хотів, ми повторно потрапляли до місць, які вже проходили, хоча були впевнені, що йдемо прямо. З замаскованих під каміння динаміків долинала заспокійлива музика.

Ліхтарики на деревах ніби намагалися вмовити нас залишитися. Але вже близько десятої вечора, а ми ще не вечеряли. Сумарно вихід із парку у нас зайняв близько години. Потім ми бенкетували в одному з ресторанів старого міста. На вечерю ми мали одну з улюблених китайських страв рис зі смаженими помідорами та омлетом. Звучить це просто, але як вони його смачно готують.

Гора Хуашань

“Пані та панове, каже капітан корабля, ми готові до виходу в підпростір, будь-ласка приготуйтеся до гіперскачку”. На жаль, машиніст поїзда цієї фрази не говорив, але її дуже не вистачало. Ранковий потяг розпочав свій розгін. На швидкості 300 км на годину ми всього за пів години долетіли до потрібного міста, назву якого ніяк не могли вгадати, щоби купити правильні квитки. На жаль, назва міста, перекладена з китайської іншими мовами, не має нічого спільного з правильною вимовою. Далі на таксі в інше місто, де знаходиться канатка. Маршрут, на щастя, добре налагоджений. Всі таксисти чудово знають, куди треба їхати всім туристам. Пояснювати особливо не довелося. Вражаючі відстані для можливих черг із нескінченними змійками. Але зараз це все пусте! Черги, які могли затягнутися на годинник, відсутні! До початку пандемії ще півтора роки. Який секрет успіху? Усього три пункти:
• Це були будні після китайських травневих свят.
• Ми розпочинали наші маршрути дуже рано.
• Нам дуже пощастило

Почалося довжелезне піднесення в гори в особистому вагончику. Якийсь китаєць, звичайно, хотів до нас залізти, але я йому жестом показав, що він за 20 секунд може сісти у свій особистий. Спочатку було просто красиво і високо, потім дуже красиво і дуже високо, а потім відкрилися види над “нескінченними” висотами з дивовижною красою. Ми так високо ще не були не на одній канатці. Щоб ми могли більше насолодитися красою гір, канатка зупинилася.

Вагончик хитався над кілометрами висоти. По динаміку попросили не хвилюватись і пообіцяли все усунути. А вагончик усе хитався і хитався… тиша. Тривожна тиша. Начебто нічого критично, але чомусь тривожно. Що ж з нами буде на китайській “Стежці смерті”? Втім, про це ми вже сьогодні дізнаємося. Дорога відновила рух і ми доїхали до вершин. Свіже гірське повітря прийняло нас у свої обійми. Куди йти? Стільки стежок, стільки вказівників… Гаразд, ходімо туди, куди йде найменше китайців. Почали підніматися нагору. Стежки зімкнулися, і ми знову з китайцями. Проти системи тут особливо не попреш.

Ходіння маршрутними стежками зводиться до відвідування різних піків гір. Причому висоти цих піків дуже великі. Види вниз захоплюють. Ми були вже багато разів у горах, але тут інше. Тут зрозуміло, що це незвичайні гори. Вони якісь смугасті чи що. Щось у них китайське, чого не було ще ніколи раніше. Хвойні дерева часто ростуть над урвищем.

На деревах сотні червоних стрічок-бажань. Стежка на вершину досить крута. Дуже красиво спостерігати з однієї вершини, як люди піднімаються на іншу. Самі підйоми відносно короткі, на щастя канатна дорога вже пройшла основний маршрут за нас. Десь далеко гори закінчуються та починаються рівнинні поля. Поля виглядають так само далеко, як з ілюмінатора літака. У нашій історії подорожей саме гора Хуашань тепер спливає при згадці про Китай. Це тепер для нас візитна картка країни. На шляху нам траплялися валуни з величезними червоними ієрогліфами — скелі для фотосесій.

Все-таки треба зробити пару фоточок. Китайці, звичайно, накидають на тебе страховку, але така страховка може врятувати хіба легкого і маленького китайчика, ніяк не бравого іноземця. Ми з Дашею також були відомими експонатами в горах. Кількість фотосесій з нами била рекорди. Одна із фотосесій була досить професійного рівня. Китаянка показувала Даші, в яких саме позах треба стояти. А інша китаянка, побачивши мене, відклала меч і покликала на фотографії. Скелі з ієрогліфами являли собою руни, цікаво, що ж там було написано, що навіть з мечем на їхньому тлі фотографувалися.

А ще в горах ми відвідували найкрасивіші туалети нашого досвіду з найнеймовірнішими видами. Прямо з туалету дивишся вдалину, на гарні вершини гір. 

Але повернемося до мого носа. Як я вже казав, що китайці дуже небайдужі до мого носа. Отже, ніс тут треба тримати у формі і намазати його кремом від згоряння. Коли я почав мазати ніс, китайок порвало у нападі сміху. Такого трюку з носом вони не очікували. Тепер мій ніс захищений і може далі радувати нові міста. Від вершини до вершини ми наблизилися до того місця, на яке я й не знав, що колись ми потрапимо – Тропа Смерті!

Тропа Смерті у горах Хуашань

Охочих пройти тропою було дуже багато. Азіати взагалі досить неспішні люди. А тропою смерті так взагалі не поспішають. Тепер доведеться пожертвувати половиною маршрутів у горах та постояти у черзі. За наші поїздки ми ще ніколи не стояли довгі черги. Ми намагаємося уникати таких місць, завдяки цьому відвідуємо багато інших. Але зараз це буде вперше. Відстояти потрібно 3 години! З іншого боку, у нас є цілих три години, щоб остаточно вирішити, що ми хочемо туди. Збоку було видно лише невелику частину дороги. Жодних інших почуттів, крім жаху, що роздирає, не спливало. Це взагалі законно? Хто взагалі таке зміг вигадати? Будемо відволікатись видами. Неподалік нас був здоровенний дзвін. Час від часу в нього били китайці, звуки лунали над гірськими висотами. Там вдалині на кручі стоїть китайська альтанка.

Ми стоїмо та чекаємо у черзі осмислюючи вибір. Один із китайців упустив обгортку, яка почала граціозно летіти над прірвою. Начебто лише обгортка, але скільки вона викликала страху у всіх, хто стоїть у натовпі. Думка про те, як можна летіти вниз, пронеслася по кожній клітині тіла. Було видно, що всі захвилювалися. Ось уже й на нас чіпляють страховку із двома карабінами. Судячи з конструкції, страховка зможе утримати лише дві руки і голову, а от не вислизнути з неї – справа особисто кожного. Вперед! Спочатку потрібно спуститися у низ метрів на 20. По металевих арматурах.

Сходинки розташовані дуже круто. Ноги по них прослизають. Далі йдемо по заглибленню в горі. Щоправда, заглиблення розраховано на китайську ногу. Мої п’яти трохи звисали над урвищем. Але в пальцях ніг зосередилося усе тіло. Головне не забувати кожні кілька метрів відчеплювати та перечіпляти карабіни. Одного разу забув, мене як смикнуло вбік, що мало зірки з очей не посипались донизу куди простягаються кілометри висоти із плоского урвища. Незабаром вглиблення в горі змінилися дощечками. Вже ніби з горою зріднився, навіщо на дощечки міняти, і так пальцями ніг непогано тримаюся. Страшним моментом був перехід на першу дошку. Хоча що означає страшно? Тут вся дорога суцільний страшний момент. Організм ніби блокував усі думки та непотрібні інстинкти.

У голові лише кілька думок “Що ми робимо зі своїм життям?” та “Перший карабін, другий карабін, перший карабін…”. Кілька разів траплялися рукавички, трохи нижче ніг. Наче хтось намагався вилізти назад на скелю. Причому однорукий. Настав час зробити фотографії. Біля стежки висіли приклади того, як можна круто стати для фотографії. Але рука настільки сильно трималася, що розігнути лікоть було неможливо. Фотоапарат без страховки. Кожен рух з фотоапаратом був плавним та обдуманим. Іноді доводилося фотографувати не дивлячись, сподіваючись зловити кадр. Нарешті ми дійшли до невеликої каплиці, тут місця багато, можна навіть зняти страховки та трохи походити.

Тим часом наша пачка китайців дійшла і можна було розпочинати дорогу назад. На зворотному шляху, ми були вже сміливішими і фотографії почали виходити більш вдалими. Навіть вже відпрацьовували такий трюк, як передача фотоапарата один одному.

Ми дійшли до початку. Тепер треба зняти страховку і пройти вузьку чергу зі ста китайців і туристів, що очікують. На нас дивилися, як на героїв. Багато хто, хто знав англійську, хвилюючись питали чи лячно було і наскільки нам сподобалося. Відповідь була одна “Так! Воно того варте, це буде незабутньо”. Тепер треба бігти назад – на канатку, поки не пізно. Я не знаю, що ми далі пропустили на стежках гори, але те, що ми пройшли, тепер буде нашим почесним досягненням. Це було фантастично.

Дорога назад була банальна автобус-таксі-надшвидкісний поїзд, та ми знов у Сіані. Ми бенкетували неперевершеними стравами. Цього разу в м’ясних підливах було багато смачних грибів. Сіань має свою дуже велику китайську стіну, що захищає старе місто. Стіна настільки широка, що нею можна їздити на велосипедах. Якщо віддалиться від основного скупчення людей і пройти далі стіною, то будуть самотні китайські ліхтарики. Коли стаєш під ліхтариком у пам’яті починають спливати сцени з відомих мультфільмів. Ми ніби стоїмо на зупинці з Тоторо, чекаючи котобуса. Або навіть знаходимося на станції “Дно болота” чекаючи на зустріч із привидом.

За стіною розпочинається сучасний бізнес-центр Сіаню. Висотки, що світяться, наче велетні, яких не пропускає стіна в старе місто. Мені хотілося сісти біля обриву стіни і почати писати про нашу подорож прямо тут. Але ми не мали ні ноута, ні часу. Усередині нас переповнювало безліч позитивних емоцій. В голові у мене вже звучали ідеї-заготовки для цієї розповіді. Їх достатньо було б зібрати просто в купу і розповідь про Сіань готова.

Монорельс

Перед сном ми відвідали нічний парк. У парку безліч річок та водоспадів. На одній із лавок сиділа Даша, я лежав головою у Даші на колінах. Над нами сяяло нічне небо дуже незвичайного яскраво-фіолетового кольору. Не може бути, що з нами все це відбувається на тій самій планеті!

Ми наче на кільцях Сатурна зараз. Сподіваюся, китайці усвідомлюють, наскільки в них тут красиво.

Теракотова армія

Ця визначна пам’ятка мені добре відома з дитинства. Я знав одне, що армія десь дуже далеко. Але ми вже їдемо до неї в автобусі. Насправді це ще велике щастя, що ми їдемо в автобусі. Навігатор ще раз відзначився і повів нас через нетрі, перш ніж завести в автобус. Їхати було хвилин 40 у сусіднє місто. Усі вийшли, і ми вийшли. Автобус поїхав. Хвилин через 20 ми з’ясували, що вийшли зовсім не там. Весь натовп вийшов, щоб підніматися канаткою до храму, куди нам не треба було. Знову їдемо автобусом. Імператор сховав свою армію настільки добре, що навіть за наявності карти та купи китайців, у нас пішло близько години, щоб знайти вхід. Вхід на територію був десь поруч. Автобуси привозили юрби китайських туристів. Але навіть за рухом натовпу ми вибрали неправильний шлях. Зате вдосталь набродилися туристичною вуличкою. Тут явно всі чекали на туристів. Таке скупчення дорогих ресторанів та лотків ми ще не бачили. Складалося відчуття, ніби всі визначні пам’ятки були непопулярні. Усі їхали саме на теракотову армію.

І знаєте що? Армія армією, а ми знов зірки фотосесій! Один хлопчик не зміг утримати здивованого зойку побачивши Дашу. Інші дві дівчинки робили з нами селфі в режимі кошенят. Солдати армії на тлі побачених гір та міст особливого захоплення не викликали. Але, я думаю неможливо пропустити одне із творінь людства, що збереглося крізь сторіччя, якщо ти вже дістався Сіаню. Та й повторна поїздка в гори завдала б відчутного удару по бюджету) А ще сьогодні літак попереду, так що особливо не розгуляєшся. Загалом радісно, ​​ми відвідали дуже важливу частину складного маршруту! Швидше в Сіань, ще встигнемо погуляти там. Поки ми їхали до Сіаню, туди так само поспішали зливи. Треба було терміново придбати парасольки.

Написавши на планшеті “Парасолька”, я отримав у відповідь ієрогліф дуже схожий на парасольку.

У найближчому магазині ми купили дві парасольки по 15 юанів (по 2,2 $). Сумний кіт, що сидів на прив’язі, провів нас поглядом. Ми гуляли парками та вулицями вбираючи останні хвилі сіанського щастя.

Насамкінець навіть класичним китайським парком погуляли. Парк був з озером мостами та скелями. Загалом красиве місто навіть зливою не зіпсуєш! Тепер ми вже їдемо виділеною трасою безпосередньо в аеропорт. Гори Аватар вже зовсім скоро!

Чжанцзяцзе

Ми прилетіли серед дощової ночі. Позитивною рисою багатьох готелів є те, що вони мають послугу трансферу з аеропорту. Але вони завжди надсилають листа, мовляв, навіщо вам наш дорогий трансфер. Скористайтеся таксі, це буде дешевше, ми вам зараз напишемо до якої ціни ви точно зможете сторгуватися. Загалом це зручний момент, коли знаєш вартість із мінімальною накруткою. Таксі по всій країні повинні працювати за лічильниками, але тут таксисти не вимикають лічильник і їдуть за фіксованим прайсом порушуючи закон. Таким чином залишаються у плюсі. А туристи у мінусі, адже за лічильником було б зовсім дешево. Кожне нове місто – це нові пошуки готелю. Карти не допоможуть. Таксі нас привезло до вказаної адреси. Це виявився, мабуть, єдиний хмарочос на все містечко. Десь навіть висів банер з ієрогліфами нашого готелю “Дінг Дінг”. Як потрапити до цієї фортеці – загадка. На допомогу нам прийшли милі дівчата з нічного кафе. Поки одна дівчина дзвонила до господаря, друга нас підключила до інтернету і налила нам дві склянки гарячої води. За п’ять хвилин прибіг дуже позитивний китаєць. Вони з дівчатами про щось мило посміялися. Він їм дав поради на майбутнє куди відправляти майбутніх туристів. Потім повів нас у номер, який знаходився зовсім в іншій будівлі. Дівчата-усмішки нам радісно помахали та побажали удачі. Одним словом, місто нас прийняло дуже тепло. Щоправда, номер був у стилі ультрамінімалізм. Але як цей чоловік добродушно нам усміхався, йому однозначно треба видати премію “Господар року”. Тепер треба було визначити наш подальший маршрут. Наступний літак із Чжанцзяцзе через чотири повні дні. На околицях міста є парк з горами Аватар, який і є головною метою всієї подорожі. На парк треба щонайменше два недощові дні. Дощ – це хмари, хмари – це ризик туману. За прогнозом сонячні години нам можуть випасти ще зовсім не скоро. Цей готель спеціально був заброньований двома бронюваннями на різні дні. Завтра сонця схоже взагалі не буде, а значить і парку, а значить і готель на завтрашню ніч не потрібен, поки що поїдемо далі. Другий день скасували, і тепер на найближчі чотири дні ми взагалі не прив’язані до готелів.

Гора Тяньмень

З раннього ранку ми попрямували до канатки. Ще зовсім нікого не було, ми можемо всюди пройти без черг. Але було одне велике але. В інтернеті немає розкладу автобусів до нашого наступного міста Фенхуан. Потрібно спочатку знайти автовокзал та з’ясувати розклад. Як і в усьому Китаї, щось знайти і з’ясувати це все одно, що домогтися своєї фотографії на обкладинці знаменитого журналу. Поки Даша стояла з речами, я зробив годинний квест містом, яке мало не скінчився провалом. Карта не знає де автовокзал, люди схоже теж. Причому, всі комунікації лише китайською. Хочу зазначити, що в цій поїздці якби не було перекладача, то саме на цьому місці закінчилася б наша подорож у примусовому порядку. Хоча й у попередніх містах ми б банально не встигли б дістатися аеропорту. Насправді історій про те, як ми кудись намагалися дістатися набагато більше, чим історій про те, як ми щось подивилися. Але, мабуть, не потрібно в фарбах описувати всі складності добирань, інакше спаде туризм. А Китай дуже красивий, так що треба просто прийняти факт того — якщо хочеш побачити одні з найкращих і важкодоступних красот землі, просто змирись і закладай вдвічі більше часу ніж здається. Людей на канатці була вже темрява. Добре, що обслуговування зберігання багажу для туристів передбачили. На щастя черга пройшла досить швидко, і ми вирушили до хмар. Витівка була потенційно провальна, адже жодних видів у хмарах не буде. 

За склом кабінки все непроглядно біле. Ех, схоже, пролетіли з однією з визначних пам’яток. Але тут сталося несподіване. Кабіна секунд на п’ять залишила нижній шар хмар. Перед нами відкрилися настільки красиві краєвиди, що ширину очей китайців неможливо було відрізнити від європейців. Ми ніби у віртуальній реальності, де змодельований ідеально гарний ландшафт. Це офіційно найкрасивіше, що ми колись бачили на канатках. Піки безлічі гір, наче стримують озера, наповнені хмарами, високі водоспади, соковита зелень. Як така краса може існувати насправді? Це все природне без втручання людини. У кабінці нас було чоловік вісім, ніхто не приховував своїх емоцій, ми всі разом раділи. Але така монета має і зворотний бік. Далі на нас чекав тільки туман і жодних панорам. Не було б туману, не було б і хмар. Національний парк на горі Тяньмень кажуть дуже красивий. Але про це ми так і не дізнаємося.

Тверезо оцінили туманну ситуацію у парку. Потрібно коригувати маршрут. Ми почали спуск вниз. Спочатку це був тунель з ескалаторів. Ми хвилин 15 їхали вниз. Потім сотні сходів. На щастя, теж униз. Тут десь має бути дірка у скелі, на тлі якої всі фотографуються. Одна китаянка набралася терпимості і змогла до нас донести, що в дірі ми саме зараз, а знизу її може бути красиво видно. Прийдеться на діру дивитися прямо усередині діру)))) Спускаючись сходами ми, на щастя, покинули щільний шар неба і знову на нас чекають краси нижнього світу.

Було знову дуже гарно. Але за фактом, що там було в парку на самій вершині ми так і не дізнались. Важливою ачівкою є фотографія на тлі дірки в скелі. Система працює просто – спочатку тебе фотографують на тлі туману, потім у фотошопі стирають шар із туманом і відкривається дірка у скелі. Причому охочих було чимало. Могли б просто вдома нафотошопити себе на тлі скелі) Хоч дорога витівка з підйомом на гору зазнала часткового провалу, але той момент на канатній дорозі – не має ціни. До міста нас везла маршрутка гірським серпантином.

Дорога дуже нагадувала дорогу у горах Перу. Оскільки на хорошу погоду завтра можна не розраховувати, вирішуємо поки що їхати у Фенхуан. До автобуса ми мали ще цілих 15 хвилин. Цього з головою вистачить, щоб сходити до ресторанчика. Як я вже говорив, зі швидкістю обслуговування в Китаї проблем немає. Цього разу був супчик із сіаньських пельмешок. У Китаї є одна дивина. Якщо ти купуєш квитки офіційно через касу, то завжди видають місця якомога ближче до задньої частини автобуса. З метою захисту від захитування більше підходить передня. На нашому місці сиділа пара підлітків, котрі поспішили перейти вперед. Хм, якщо їм подобається ззаду, можна просто помінятися. Але для цього треба з ними порозумітися. Пояснитись з кимось у Китаї це все одно, що отримати нобелівську премію за досягнення в каталонській мові. Цю нобелівську премію пішла намагатися отримувати Даша. Хлопці, зовсім не могли зрозуміти нашого лауреата. Але якоїсь миті вони вже й самі повірили, що то були їхні місця і покірно перейшли. Тепер ми маємо близько чотирьох годин переїзду. У всіх автобусах Китаю пасок безпеки для пасажирів є обов’язковим та жорстко контролюється. Практично всю дорогу китайський гід щось розповідала і навіть давала дегустувати смаколики. Причому практика з гідами, схоже, існує у всіх міжміських автобусах. Коли їхали на теракотову армію було те саме. Цікаво, адже автобус зовсім звичайний, але тобі щось цікаве розповідають. Хотілося дико спати. Як на зло, за вікнами, одні красоти змінювалися іншими. Ми постійно один одного будили, щоб подивитися ще на якусь цікавість. А гід усе розповідала з ще більшим ентузіазмом. Вона настільки голосно говорила, що навіть перекрикувала мені Onuku в навушниках.

 Частина 3

Фенхуан

Начебто вже стільки всього за сьогодні зробили, а лише середина дня! Нічого, зараз пошук готелю швидко закінчить другу половину. У Китаї відрізнити готель від звичайної будівлі здебільшого неможливо. Фраза “Це готель?” була дуже популярна у нашого перекладача. Окрім готелю треба було знайти автовокзал, звідки вирушають автобуси назад та з’ясувати розклад. Немає повісті складніше у світі ніж пошук готелю у Фенхуані.

Начебто навіть нічого так номера, але дірки у підлозі замість унітазів просто вбивали. На питання, чи немає номера з великим унітазом, китаєць максимум міг зробити великі очі. Він був здивований, що нам не вистачає розміру дірки. Душ у кращому разі ллється просто на підлогу, а в стандартному випадку – в унітазну діру, над якою треба якось митись. Якимось дивом ми вселилися в пафосний готель з повноцінним унітазом. Пошуки автовокзалу для автобусів, що від’їжджали, проходили у два етапи – провальний, та успішний. Зате пошук їжі та трапеза, як завжди, розвіювали усі складнощі. На цей раз ми їли в китайській бургерній. Замовили китайські бургери та страву з рисом.

Як ми вичитали в одній розповіді – спеціально їхати до Фенхуана не варто. Але нам здається, що автор просто не дістався старого міста. Сучасна частина міста – звичайне місто. І лише рідкісні банери з фотографією явного фотошопу вказують напрями куди йти. Поступово ми наблизилися до старого міста. Спочатку почалися старовинні торгові вулиці, на яких було справді цікаво подивитись і продегустувати. Дуже сподобалося желе із трав у підливі з чаю масали.

Культ їжі тут був на висоті. Від рисових пиріжків у вигляді персонажів до міні-заводів з автоматичного приготування пиріжків з варенням. Ось прямо сидить жінка з хлопцем, а перед ними налагоджено автоматичне виробництво на столі. Вулички були лише розігрівом перед головною красою. Старе місто розтягнулося далеко вздовж річки. Те, що на банері здавалося фотошопом, було прямо перед нами. Багато будинків стоять на воді, кожні 100 метрів мости. та не просто мости. Кожен міст ніби намагається переплюнути красою попереднього.

Це місто зібрало в собі найкращі моменти таких міст як Венеція та Порту. Тут народ ніби постійно перебуває у святкуванні. Святкування схоже ніколи не закінчується. Довжина міста дозволяє гуляти так довго, доки не закінчаться сили. При цьому цікаві мости продовжуватимуться все далі й далі. А який тут стріт-фуд! А захід сонця, захід сонця!

На місто з гори велично дивиться багатоповерхова пагода із загнутими дахами на кожному рівні. Треба терміново покататися річкою на човні. Тим більше ціна у порівнянні із Венецією зовсім маленька. Касир продала квитки, але порадила дочекатися темряви. Окі! Не проблема, тим більше ми не проти взагалі тут назавжди залишитися. До мене підійшла дівчина та попросила зробити групове фото з великою групою дітей 7 – 9 років. Я з радістю погодився і обернувся до дітей. Діти, побачивши мене, почали в паніці кричати і бігати у всі боки.

Мені було трохи ніяково, ніби я Гулівер, який збирається з’їсти ліліпутів. Але бажання сфотографуватись зі мною все ж таки перемогло захоплення-жаху!

Над містом нависла ніч. Засвітилося освітлення. Немов у сіаньському парку, місто прийняло зовсім інший вигляд, ще в кілька разів красивіший за попередній. Всі пагоди, будинки, ресторани, мости немов змагалися хто красивіше світиться. Навіть водяні пороги світились. Міні-круїз на човні створює атмосферу повного занурення.

Один із китайців нестримно співав китайські мотиви. Хлопець упіймав наш зацікавлений погляд і почав співати китайською мовою українську пісню. Він співав ще якусь явно рашистську пісню, але ми не змогли її дізнатися. Нас Китай просто не переставав дивувати гарними містами. У голові не вкладається, як хтось міг сказати, що до міста не треба цілеспрямовано їхати. Та це одне з маст сі в Китаї!

На ніч, звичайно, не заведено наїдатися, але я не міг пройти повз цей солодкий кавун і мої улюблені манні тягучі ласощі в клярі. Я не знаю як вони називаються, але вперше ми їх їли на Пенангу у Малайзії. Ми спробували дійти до кінця старого міста – марно. Воно просто нескінченно генеруватиме красиві будиночки та мости.

Було вже пізно. Без задніх ніг ми сіли в таксі і вирушили міцно-міцно спати. Може нам насниться ще раз, як ми гуляємо по-старому Фенхуану. Останньою родзинкою стала дуже дешева ціна на таксі.

Ми однозначно ухвалили правильне рішення вранці, терміново спускатися з гори та їхати до міста-фенікса Фенхуана.

Печера Жовтого Дракона

З раннього рання ми поїхали до міста Улін’юань. Це місто найкраще підходить для відвідування легендарного авторівського парку. Їхали ми близько 5 годин. Під час тривалої зупинки у нас хтось спер півтора літрову пляшку води. Натомість залишив кульок з літровою водою та літровою колою. Пляшки були не відкриті, тому в принципі ми не скаржимося. Чим ближче під’їжджали, тим гіршою ставала погода, яка в результаті переростала в дощ. Гори були затягнуті хмарами. Значить у парку тумани. Тоді вирушаємо у парк на завтра, а зараз таксі до іншого міста, де гігантська печера. Печері погода не перешкода.

Перед печерою, ми вирішили швидко перехопити місцевого стрітфуду. Ми вперше потрапили на несмачну їжу у Китаї. У нас був шок та жах. Це було дуже несподівано! Найближчий ресторанчик швидко виправив ситуацію. Щоправда, важко було вибрати ресторанчик, скрізь було напалено, наче туман у горах. Причому палили господарі, які готують.

Печера була настільки велика, що всередині ми навіть на катері каталися підземною річкою. Кількість ходів і залів тут вистачає на години. Тут навіть є 30-метровий водоспад, що ллється серед просторої зали. Водоспад, звичайно, не повноводний, але освітлення йому зробили так, ніби промінь з неба сходить на землю.

Вік сталактитів тут вимірювався у мільйонах років, особливо старі мали відповідні таблички. Особливо низькі нарости були обв’язані червоними ганчірочками для захисту від зіткнення. Але я таки зміг знайти такий, на якому не було ганчірочки. Я його зловив чітко чолом. І лоб, і сталактит проявили небувалу міцність.

На вулиці погода зовсім занепала – лила злива. Ми планували оселитися на нічліг у самому парку, але не встигли туди потрапити до закриття. І це нам дуже пощастило. Попри кілька порад в інших розповідях, станом на 2018-й рік оселитися в парку чи взагалі неможливо, чи досить складно. Ми дуже не радимо провертати такий трюк.

Якщо хочеться потрапити до парку без китайців – просто прокиньтеся дуже рано і прийдіть до зупинки у будній день, за 20 хвилин до відкриття. Ми вирішили ночувати дві ночі в Улін’юані. На цей раз пропустимо церемонію пошуку готелю з унітазом. Перейдемо до приємної частини – ми заселилися у справді гарний арт-готель. На вході до якого відпочивав величезний звір, що віддалено нагадував собаку.

Чим далі ми заїжджали в глиб країни, тим більше тішили ціни. 

Китайські масажі

У цьому місті процвітають недорогі масажні тортури, тобто послуги. По всьому Китаю масажі не траплялися, а тут просто вибух порожніх масажних салонів. Ціни тут зовсім не високі у порівнянні із київськими, ще й торгуватись можна. Є невелика складність у поясненні, як саме тобі масажуватимуть. На масаж ніг ціла низка прайсів з різницею в один ієрогліф. Начебто пояснили. Спочатку ніжки відпарилися у китайських травах. Потім вийшов флегматичний мужик із лячним обличчям, сів, почав дивитися у бік ніг і хвилин на 5 провалився у себе. Потім вийшли масажистки, хлопець пішов і почався масаж. Родзинка масажу – це маркетинг. У якийсь момент масаж переростає із середнього в пекельний. Потім дівчина дістає флакончик рідини, бризкає собі в рот. Потім із флакона бризкає на ногу. Починає масажувати трохи під іншим кутом і диво! Тепер зовсім не боляче. Після закінчення масажу першої ноги, друга нога повинна пройти те саме пекло. Або за додаткові гроші на другу ногу можуть попшикати чудо засобом і болю не буде. Причому мовний бар’єр подолати нелегко. Все, що знає дівчина, це “Медицин! Мані мані, гів мі мані” розмахуючи по-шайтанськи купюрою біля ніг. Давайте масажистки, катуйте мене повністю! Дівчина намагалася сторгуватися за дешевшу ціну, але мазохісти їй ще не траплялися. Вона мене боляче схопила за м’яз на іншій нозі. Я не здавався. Ну, давай же! Я вимагаю, щоби винесли Флюгергехаймер!!! Перед початком масажу я в перекладачі заготував слово “сильніше, будь ласка”. Довелося терміново замінити на “Просто не чіпайте цю частину”. Після цього було ще кілька спроб натиснути на біль, але ми не здалися. Після масажу я не був впевненим, чи допоміг мені він перед завтрашніми горами чи навпаки.
Містечко було строго вегетаріанським.

Знайти кав’ярню з м’ясною їжею було непросто. У результаті ми пішли до ресторану формату “All you can eat!” і самі собі смажили різні види м’яска на особистій плиті на столі. У ресторані зустріли рашистськомовного туриста та синхронізувалися із ним планами, тоді нас ще не нудило від спілкування із руснею. Він у парку ще не був, натомість замість печери побував на скляному мосту. Ми скляний міст з маршруту виключили, оскільки за фотографіями він не вселяє ефекту чогось незвичайного. Та й який там міст після тропи смерті. Тепер треба добре виспатися – наступні два дні найважливіші.

Дорогою до номера, за нами стежила намальована зебра. Зебри були на стінах і одна з них мала строго китайське коріння, судячи з очей.

Національний парк Чжанцзяцзе

Детальний маршрут з назвою оглядів та деталями добирання до парку описані у цьому оповіданні.
Років зо три тому, Даша відгуглила, що ідея літаючих гір із фільму Аватар була взята з китайського парку Чжанцзяцзе. Під час монтажу фільму горам прибрали основу і вийшли висячі. Ми дивилися багато фотографій в Інтернеті. Нас дуже засмучувало розташування парку. Воно здавалося практично недоступним для туризму. Я навіть і не вірив, що тут побуваю.

Єдина зачіпка була в тому, що 5 років тому ми теж дивилися фотографії перуанського Мачу Пікчу і не вірили, що туди колись дістанемося. До Мачу Пікчу дісталися, доберемося і до парку з назвою, що не вимовляється. Навіть коли ми купили квитки до Китаю і поставили собі за мету цей парк, то ще довго не могли прокласти до нього прохідний маршрут. Було справді багато підходів для складання маршруту. Здавалося б — взяти літак і полетіти прямо в місто. Але перельоти країною коштують дорожче, ніж переліт із Києва до Китаю. І без знання того, які лоукостери куди Китаєм літають, скласти маршрут важко. Але ми тепер тут і готові всім у світі допомогти складати маршрути неосяжною країною. Тепер ми знаємо хто, як і куди їздить/літає.

У цьому парку можна зловити настільки довгі черги біля входу, що тривалі перельоти бюджетними авіалініями здадуться дрібницею. Так, що частину сну доведеться відкласти до найкращих часів. Ще Був зовсім ранок. Ми вирішили продовжити готель на другу ніч і не ризикувати із поселенням усередині парку. У пішій доступності від нас знаходиться один із входів у парк.

Принцип такий – ти купуєш перепустку, яка діє чотири дні. У межах парку всі маршрутки та автобуси безкоштовні. Парк має безліч входів-підйомів. Сам парк знаходиться на вершині гір. До входів треба їхати автобусами від центральної станції. Касу та прохід на центральну станцію ми проскочили у перших десятках. І на першому ж автобусі вирушили у маршрут. Багато хто в парк їхали екскурсіями, і постійно чекали, доки всі зберуться у гіда. Чого не варто робити в цьому парку, то це витрачати час на очікування, а то й тижня не вистачить. Карта парку була виконана у старовинному стилі, всі маршрути та дороги на карті були настільки не явні, що неможливо було зрозуміти, як вони взагалі з’єднуються. Правда до карти ми з часом звикли. Тут нас знову врятував наш навігатор, який чомусь добре знав стежки парку. З автобуса ми пересіли на міні-поїзд, який нас повіз углиб до гір. На маршруті ми були першими, тому що вибрали його для підйому. По маршруту обіцялися панорами, але вони нічого не вартують у порівнянні із тим, що на нас чекає на самому верху. Піший підйом був складний і вже тривав понад годину. Краще було вибирати маршрут із канаткою чи ліфтом, а цей залишати на спуск. Коли здавалося, що важче нікуди, ситуація набула несподіваного обороту. Мене щось сильно смикнуло за пакет із їжею. У якісь секунди в голові промайнув логічний ланцюжок думок, що закінчується спалахом у пам’яті під назвою “Привіт з Індії”.

Знаю, на фотографії вона виглядає значно меншою.

Схопив пакет максимально сильно, я починаю кричати Даші про напад мавпи. Обертаюсь назад, а мавпа заввишки на половину мого росту і відступати не збирається. Спроби злякати її почали лише посилювати ситуацію. Мавпа своїм виглядом показувала, що готується до атаки. Ми віддалилися метрів на п’ять. Я схопив із землі камінь, пригрозив звірові, що кину. Але тварина наче прораховувала можливу траєкторію. Я кинув камінь у мавпу, вона спритно ухилилася і почалася погоня. Півтора кілометри, що залишилися по сходах вгору, ми здолали за якісь хвилини, та ще й з важким камінням в руках. На маршруті нікого, крім нас, не було, мавпа не відступала. Навігатор нас по-зрадницькому підвів, і ми опинилися на красивій і дуже високій оглядці з єдиним входом. Поки ми з мавпою погрожували друг другу, роблячи один одному діаметрально протилежні маневри, Даша намагалася знайти стежку зі спуском, але скрізь урвища вниз. Віддати мавпі їжу теж не варіант, тоді вона точно не відчепиться.
Описавши коло, ми змогли прорватися до входу. Я запустив черговий камінь, а цей звір застрибнув на дерево просто наді мною. На щастя, сміливості стрибнути на мене не вистачило. Тепер ми бігли сходами вниз. О! Китаєць, живий китаєць! Ми підбігли до працівниці парку з великою мітлою в руках. Я їй показав, що на нас полює мавпа. Низька дівчина підвела на мене голову і подивилася косооким поглядом. Мовчки дивилася на мене, мені стало ще страшніше від її погляду. Дівчина подивилася в далечінь і побачила мавпу, що наближається. Китаянка відійшла убік, як справжній журналіст, який не втручатиметься у розбирання серед дикої фауни. Їй, мабуть, просто здалося, що коричнева мавпа вирішила напасти на двох білих мавп. Спринт продовжувався. Наступним був адекватніший китайський працівник. Він зміг відмахатися мітлою.

Але мавпа побігла іншою стежкою, на переріз до нашого продовження маршруту. Треба було швидко бігти, поки вона не виявиться на роздоріжжі першою за нас. Ми пробігли роздоріжжя. Десь шелестіли дерева. Мавпа збилася зі шляху. Потрібно терміново відірватися. Назустріч нам йшов китайський турист. Я йому спробував пояснити, що на нього чекає далі, але він мовчки продовжив шлях. Цікаво скільки треба мавпі з’їсти китайців, щоб дати нам спокій. На щастя для нас або звір втратив слід, або справді перейшов на того китайця. Коли ми переконалися, що в безпеці, просто сіли і відходили від того, як ми вміємо швидко бігати з важким камінням у гору. Каміння ще якийсь час було страшно випускати з рук. Але скажемо, так – без мавпи маршрут підйому був би зовсім похмурим. Ніколи! Чуєте? Ніколи не кладіть банан у прозорий пакет у парку з мавпами!

Ми нарешті нагорі. Парк тягнеться десятками кілометрів. Важливо логічно розділити маршрути на кількість днів. Нам пощастило з ясною погодою, гори були чітко видні. Спочатку види були не особливо вражаючими. Але що далі ми просувалися до віддалених оглядових майданчиків, то ставало красивіше.

Китайців було багато. Ну, мабуть, це мало, але для нас багато. Але приємний момент – всі китайці ходять лише групами і лише за доступними панорамними оглядами. Якщо сісти на маршрутку і зійти на проміжній станції, можна знайти найгарніші панорами взагалі без людей. І, на щастя, без мавп. Один з оглядів навіть був на вершині стовпчикової скелі. Ця скеля відділялася лише на кілька метрів від материка. Перехід зроблений із металевих ґрат. Подивившись вниз, можна побачити гігантську тріщину. Поки ми милувалися красою, до ноги підсів гарний метелик. Метелик йшов все ближче і ближче до мого великого пальця ноги.

Я почав фотографувати його дедалі ближче. Коли метелик наблизив впритул до пальця, з його рота почав тягнутися довгий і лякаючий на вигляд хоботок. Даша з жахом закричала, картина була справді лячною. Що ж у цьому парку вся живість така небайдужа до нас. Метелик ображено відлетів. Ми продовжили прокладати маршрут непопулярними серед китайців стежками. Були навіть зарослі огляди. Але найдивовижніше, що ми бачили за цю поїздку – Макдональдс у горах!

Як він узагалі сюди дістався? Серед сотень лотків зі стрітфудом пробрався єдиний ресторан Макдональдс. Щоправда, туалет у ньому не працював, води в умивальнику не було. Ми в Китаї вже знаходилися тривалий час, і перезавантаження від китайської їжі було у самий раз. Це був найсмачніший даблчізбургер та лате. Даша не відступала від китайських смаколиків і замовила собі в маку рис з м’ясом 😊. 

На маршрутці ми переїхали у далеку частину парку.

Тут навіть китайські туристи знову з’явилися. Час летів швидко, здається, тільки нещодавно було 06:45, а вже 16:00. Парк незабаром закриватиметься. Потрібно протягом години дістатися до виходу-спуску. Але карти нам показують, що ми можемо постаратися та подивитися ще одну з головних оглядів “One step to the Haven”. Лише півтора кілометри по сходах. А що буде якщо не встигнемо вчасно вибратися?

На цей випадок є телефон автобусної служби, якій можна зателефонувати з китайського телефону. Варіант відпадав. Уся логіка показувала, що робити цього не варто, можна не встигнути вибратися. До того ж карта теж може дати похибку і завести не туди. Та й на маршруті ми вже близько дев’ятої години. Але, з іншого боку, ми собі значно спростимо завтрашній маршрут, тож уперед! Добре, що нас ранкова мавпа навчила бігати горами. Ми рухалися не так швидко, як вимагав GPS трекер на картах, щоб вкластися в прогнозований час. Але ми знали, що буде одна з найкращих панорам, про це писав один блогер. По дорозі нам зустрічалися працівники, що закривали магазинчики та рухалися у зворотньому напрямку. Коли ми дісталися то ми зрозуміли, заради чого ми так старалися. Це був незвичайний оглядовий майданчик на гори-стовпчики.

Тут були нескінченні гірські простори, на дуже великій висоті. Тут був ніби інший парк та інші гори. Як встигнути назад, часу вже залишилася явно менша частина, ніж ми витратили в один бік. На карті видно, що можна зрізати через ліс, але по дорозі буде річка. Товщина річки на карті зовсім маленька, і як неявна стежка. Але чому карта не погоджується прокласти через цю стежку маршрут? Але що нам, чи пан, чи пропав. На півдороги ми повернули стежкою до лісу. Відразу ж упіймали табличку, що ввечері чи в сніг, цією стежкою ходити не можна. Роздумувати вже було ніколи, уперед! Може, ще й плисти зараз доведеться. На наше щастя товщина річки виявилася 10 сантиметрів. Аж відлягло.

Переступили річку і вибралися на дорогу! Тут уже зібралися такі ж екстремали в очікуванні автобуса. Автобусів було багато, в одному був навіть водій. Але він не особливо поспішав, треба було, щоб, напевно, всі з гір повилазили. Дорога до виходу була ще досить довгою. Парк закривався явно пізніше за заявлений час. Наприкінці нас чекав найвищий прозорий ліфт у світі.

З самого верху гір ми промчали на божевільній швидкості вниз. Було видно, що підлога вже близько, але ліфт не зменшував швидкість. Виявлялося під підлогою було продовження тунелю, але коли цього не знаєш, у момент перетину рівня землі – адреналін. Так закінчився наш перший день у парку. Ми ще раз сходили на тортури масажем. Вибрали інший салон. Але принцип був приблизно той самий із диво пшикалкою від болю.

Знову ранок, ще навіть не до кінця посвітлішало. Ми сидимо на ліжку та запарюємо китайську мівінку. Їли й плакали. Вермішелька була гострою-перегострою. Сьогодні буде фінальний похід у гори. Ми почали з того місця, де вчора ввечері зупинилися. Ми були настільки першими, що у ліфті піднімалися з першими працівниками парку. Ми читали, що на цей ліфт хтось простояв 3 години в черзі. Це враховуючи, що ліфтів три і кожен піднімає за раз по 60 осіб. На цей раз ми перші на самій вершині гір.

Вид з ліфту

На найпопулярніших оглядах взагалі не було нікого! Це було максимально красиво та радісно за два дні. Реально вчорашня вечірня оглядка та ранкові під назвою “Avatar” найкращі. Можливо тому, що тут нікого взагалі немає. Тільки я та Даша. “І я!” – додали мавпи. Побачивши мавп усередині все стислося. Але! Ці були значно меншими і було видно, що вони точно наближатися не ризикнуть до туристів. Око вони, звичайно, не зводили, але то були мирні мавпи, які тут перебувають сім’ями. Щось нам учора не пощастило з переростком-самітником. На одній з аватарівських гір стоїть храм. До гори перехід над прірвою через природний міст.

Там Даша

Під мостом прірва, і десь далеко внизу стирчать верхівки дерев. Радісно! Гарно! Ось тільки фотоапарат, починаючи з Фенхуана, дає невеликі збої. Тримайся фотик, всім нам тут важко) Китайські гірські храми з червоними стрічками — це виглядає дуже чарівно. 

Краса стрічок на фоні зелених гір

Над прірвою висять диски, в які можна вдаряти, додаючи життя в це затишне тихе місце. Потроху почали підтягуватись китайці і мавпи остаточно забили на нас. Тут у горах готують просто чудові смажені пельмешки. Я одну порцію з’їдав і одразу замовив наступну.

Їжа недорога та максимально китайська. На жаль, не всі поділяти радість китайської трапези. Ми зустріли хлопців з оркостану, які вже десятий день терплять голод у Китаї. Не можуть знайти їжу до смаку. Не знали вони тоді ще що через чотири роки будуть нагодовані українською землею, так би може більше цінували те що мають. А карта не хоче видавати, де саме заховався Макдональдс у горах. Благо, ми були вже досвідчені і поставили їм мітку в правильному місці, хоча в ідеалі треба було поставити мітку там де сиділа зла мавпа. Цього дня ми гуляли найкращими видами парку. Не дарма саме це місце було відзначено як Аватар.

Тут навіть пташка з Аватару сиділа біля урвища. Коли я фотографувався відважним вершником на птаху, у нас мало не трапилася чергова сутичка з мавпою. Я вирішив її спробувати зігнати з птаха тим, що тупнув по одному крилу ногою. Я думав мавпа зістрибне з іншого. Але мавпа зробила пару стрибків і так тупнула по іншому крилу, що з птаха побіг я. Ну, а що ж я хотів. Все ж таки ми тут тільки гості, а у тварин – будинок.

На вершину парку ми витратили менш як три години за сьогодні, а зарядилися красою як за вчорашній увесь день. Хоча вчорашній вечірній “One step to the” Haven тепер завжди залишиться в потаємних спогадах нашої пам’яті.

Там я😊

На карті були ще маршрути, але вершин надивилися вдосталь. Тепер настав час досліджувати річку “Золотий Хлист” біля підніжжя парку. Вона вже неодноразово дражнила нас з висоти. Спускалися ми більше години серпантинною дорогою. Часом траплялися печери та високі, але вузькі водоспади. Ми навіть не завжди могли побачити, куди саме летить вода. На маршруті були стріт-фуд кафешки, які явно не мали попит. Або ти поснідав у готелі або поїв нагорі. Але тут одна кафешка все-таки змогла зачепити мене. Хлопець вигукнув “Coffee 5 yuan!” Кава за 20 гривень у Китаї? Я вже починав трохи вірити, що кава — це дуже рідкісна копалина, яка дешевша за 5 доларів просто не існує. А тут за 0,8$. Продавець цього кафе є явно дипломованим маркетологом. Тепер ще й від кави здобули заряд бадьорості.

Річка Золотий Хлист

Внизу на нас чекав мальовничий маршрут уздовж річки біля підніжжя аватарівських гір. Дуже зелено, дуже рибно, дуже бірюзово! До потрібного виходу з парку 3 км в один бік, а кінець маршруту 3 км в інший бік. Хм, значить, йдемо спочатку 3 км до кінця, а потім 6 назад! Це було чудове рішення. Тут навіть мавпочки дуже милі. Тут вони гуляють сім’ями зі своїми маленькими мавпенятами.

Сонячні зайчики лагідно святять усім в очі. Цей маршрут немов очищення організму від усіх тих складнощів, що ми відчували щодня під час подорожі. На цій річці всі туристи роблять популярну фотографію на тлі трьох аватарівських гір. Наш фотоапарат зібрав усі свої сили, зробив через силу останню фотографію та склеїв ласти. Потрібно віддати фотоапарату належне. Він молодець, що не склеїв ласти поки ми були на верхівках, інакше нам довелося б від такого різкого розпачу розвіяти його попіл з прямо гір. Спроби привести фотоапарат до життя були марними. Починаючи з Фенхуана, він ніби намагався попередити нас. Коли ми фотографували там красоти, він часом кивав у різні боки. Немов казав нам: “Залиште мене тут”.

Кивав він через те, що пропав контроль над стабілізатором, і об’єктив фізично всередині корпусу рухався вліво-вправо. Тепер зрозуміло, що вранці тріск в об’єктиві мені таки не здався. Загалом фотоапарат, на цьому твоя подорож закінчена. Просто дотерпи до сервісного центру. Далі ми фотографували з телефону. По проходженні перших трьох кілометрів на нас чекав сюрприз. Ще одна канатка, але вон не веде до парку. У нас у записах були майданчики, які ми так і не знайшли у парку. Схоже, вони всі там. Ще й із позначкою “Must see!”. Все ускладнювалося тим, що сьогодні літак з іншого міста, а в нас і 9-кілометрового маршруту в планах не було. У нас ще була дуже примарна надія повторити спробу піднятися в небо на гору Тьом’ян і побачити-таки діру в скелі без хмар. Але це так було під питанням часу…

Краще Золотий Хлист у руках, ніж гора Тьом’ян у небі! Але тепер ще й ця нова гора. Ех, літаки літають щодня, а це єдиний шанс побачити, що ховає канатка. Поїхали! Must see види виявилися не такими вже й маст сі. Принаймні після сотні побачених скель ці скелі нічим особливо не відрізнялися. Але є один плюс, тепер ми вже певно подивилися всі головні огляди. Місія виконана! Можна з гори спуститися пішки назад до Хлиста. навігатор нас попередив, що спуск займе не одну годину. Ех, не встигаємо, де наша канатка вниз.

Останнім подарунком гір була кабінка зі скляним дном. Ну ось і все — гори на нашому маршруті закінчилися. Тепер тільки міста, аж до Києва лінивий відпочинок. Зворотні 6 кілометрів уздовж річки були такими ж незабутніми і чарівними. Ми гуляли немов у країні з фільму “Чарлі та шоколадна фабрика”. Ще й дорогою їли дивовижну для Китаю їжу — картоплю. Ми прощалися з парком… прощалися назавжди. Це той випадок, коли розумієш, що вже в житті більше не побуваєш у цій красі. Майже 4 роки тому ми так само прощалися із Мачу-Пікчу. Колись будемо так само прощатися з островом Великодня.

Це ті пам’ятки, до яких навряд чи дістанешся вдруге за одне життя. На згадку ми собі залишили перепустки до парку. У Китаї цікаво вигадали, вхідні квитки на визначні місця, здебільшого це листівки. Там навіть оплачену марку надруковано. Повернувшись зі пам’ятки, можеш своїм родичам надіслати фотографію поштою у вигляді листівки. Перепустка в парк являє собою пластикову картку, на якій зберігається дата входу та відбиток пальця.

Підсумую парк. Завітати до такого незвичайного явища природи однозначно варто. Для неспішного огляду два дні буде якраз. Якщо уникнути підйомів пішки, можна вкластися і протягом дня. Але краще два більш розслаблені дні. У запасі на негоду потрібно мати ще близько двох днів. На Каппадокію не схоже. Якщо чесно порівняти парк Чжанцзяцзе та гору Хуашань у Сіані, то перемагає Хуашань. Але це наша особиста оцінка. Хоча, якщо ти вже дістався такої глибини Китаю, то відвідувати треба обидві пам’ятки.

Частина 4

Шанхай

Ми вийшли з парку максимально втомлені. Але треба було зібрати всі сили та здолати маршрут до Шанхаю. Для досягнення мети нам потрібні чотири автобуси та один літак. А ще нам треба буде близько другої години ночі заселитися в китайський готель. Наш гіркий досвід підказував нам, що ми навряд чи вселимося. Тож нам просто треба було якось пережити ці дев’ять годин дороги. До моєї банківської картки підключено послугу “Консьєрж”. Тут консьєрж відіграв чітко. Ми написали емейл до Києва, вони з Києва якимось дивом по телефону змогли порозумітися з китайським готелем і відправили нам відповідь, що готель чекатиме і не віддасть наш номер іншим. Перед аеропортом були інсталяції у вигляді аватарівських гір метрів по п’ять заввишки. Для тих, кому не вистачило справжніх в горах) Наш лоукостер ніяк не хотів прилітати в аеропорт. Сидимо чекаємо. Китайці взагалі не паряться, наче й не повинно бути жодного літака. Я пішов до дівчини за стійкою. Вона за допомогою перекладача показала мені фразу, що літак зараз падає. Якось не дуже надихаюче перед польотом таке читати. Відсутність літака означає для нас, що в готелі ми будемо взагалі невідомо о котрій, та ще й на громадський транспорт вже точно не потрапимо. В інших країнах я назвав би це новою пригодою. Але в Китаї це може призвести до нового кошмару серед ночі. Але тут сталося якесь диво. Ми вийшли із літака, під’їхав нічний автобус. Автобус їхав хвилин 40 і зупинився за 200 метрів від нашого готелю в неосяжному місті. Ми підійшли до готелю, а там на нас чекали. Насправді дівчина спала, але прямо на ресепшені. Нас вселили в найшикарніший номер. Мені хотілося їсти, біля готелю працював цілодобовий магазин. Ми не могли повірити, що вперше за всю поїздку щось склалося саме по собі на нашу користь, та ще й таким ланцюжком. Причому це все сталося саме того дня, коли сил взагалі не було що-небудь вирішувати. Вся наша наступна програма досить релаксова. Тепер можна виспатися вперше за 10 днів.

Рано-вранці в номері задзвонив телефон. Телефон дзвонив голосно та наполегливо. А головне – класично неприємним звуком домашніх телефонів. Я не міг зрозуміти, в якому вимірі знаходжусь, але зміг дотягнутися до трубки. Бадьора китаянка сором’язливим китайсько-англійським голосом побажала мені доброго ранку і радісно додала, що це послуга Будильник! Але я не просив жодного будильника! Дівчина радісно ще раз повторила, що це послуга будильника і поклала трубку. Я думаю, що менеджер на ресепшені, бачачи, як мало днів у нас у Шанхаї просто переживала, що ми всі не встигнемо подивитися. Сніданок у готелі був дуже дивним. Я не знаю, як його описати, але на цьому шведському столі було все проти наших смакових вподобань. Або це важка нічна дорога плюс недосипання так позначається. Готель у Шанхаї був заброньований трьома різними бронюваннями, спеціально щоб можна було варіювати довжину поїздки. На ресепшені нам повідомили, що потрібно поміняти номер на дешевший за другим бронюванням. Нас перевели в номер значно простіше та дешевше, хоча бронювання були однаковими. Загалом Китай такий Китай. Погнали до міста, адже ми у Шанхаї!

Погода була ясною, і сонячною. Зелені парки в центрі здавалися ще зеленішими і виразнішими. Але неповноцінний сніданок та загальна складність усієї поїздки вимагали бенкету! Ми пішли у торговий центр у пошуках дорогої кондитерки. Тобто щоб там продавалися не пиріжки з червоними бобами. Як не дивно, але завдання виявилося легким. Тепер сніданок номер два. Велике тістечко з вершковим кремом та свіжою полуницею, велика чашка кави, щедрий кусок брауні та холодний лимонний чай. За закордонними цінами, звичайно, 60 юанів (9,3$) за таке звучить не так багато, але за перекус у Китаї ми таких страшних сум ще не віддавали за перекус на двох.

Та й повноцінні трапези лише кілька разів досягали такої суми. Ось чесно, як би складно під час подорожі Китаєм не було, але під час їжі всі проблеми йдуть на другий план. Від торгового центру простягалася довжелезна піша вулиця. Під час прогулянки вулицею я наче батарейка що заряджалася позитивом та енергією.

Тут так все по-азіатськи! Я навіть танець із ведмедем біля магазину станцював. Заряд нам зараз знадобиться. Нам треба здолати чергове метро чергового міста.

Метро Китаю
Як говорилося в замітках “Якщо відстань, яку потрібно проїхати на метро перевищує 95 кілометрів…” Ось відстані метро мене справді жахали. Поїздки в метро Китаю це немов інше життя. Мені здається, що за подорож ми провели левову частку часу саме в метро. Середня поїздка займає дві пересадки та значну кількість станцій. Станції шукати на китайсько-англійській карті це мистецтво. Бувало таке, що назви станцій ми шукали повністю на китайській карті. Для прорахунку найкоротших маршрутів бажано добре вміти рахувати косинуси та синуси кутів гілок. Гаразд, жартую, тут насправді навіть складна математика безсила. У пересадках бувають винятки, наприклад, гілки, що перетинаються, в одній станції можуть не мати пересадки. Тут уже завдання на уважність, як саме виглядає кружечок перетину гілок. Був випадок, коли для переходу на іншу станцію потрібно було вийти на вулицю і купити новий квиток, або ж їхати ще з кількома пересадками в об’їзд. Але ми не знали цього факту. Мало того, сплатили вхід на пересадну станцію, а пересісти не можна. Пояснили китайсько-мовній дівчині-оператору всю глибину проблеми. Вона нічого не зрозуміла. Ми пояснили їй проблему стратегічніше, уникаючи слів. Вона зовсім нічого не зрозуміла. Підійшов її помічник, який все порішав. На наступній станції входу нам треба було просто вмовити іншу дівчину, подзвонити першій. Інша дівчина нас просто ігнорувала, ніби нас немає, але її помічниця все порішала. І нарешті, щоб вийти з фінальної станції без оплаченої картки, ми підійшли до фінальної дівчини, яка нас без слів випустила. Фух, ці 0,8$ не пропали! 

Насправді тут було важливо з’ясувати чи працює система з явною проблемою в логіці на користь пасажирів, які потрапили в цю логічну петлю. Працює! Та й фінальна демонстрація довжини метро була у наш останній день, коли ми в Пекіні за день проїхали понад 50 станцій. Найцікавіше відбувається у самих вагонах. На станціях розкреслено зони входів та виходів із вагонів. Вагони завжди зупиняються в тому самому місці навпроти розсувних дверей. Входити у двері треба зліва та праворуч, а пасажири виходять по центру. Але коли відчиняються двері вагона починається регбі. Завдання пасажирів, що входять, зводиться до того, що треба не дати вийти тим, хто приїхав. Завдання приїжджих полягає в тому, що треба пробитися крізь плечі, що тиснуть з обох боків. Вхід і вихід відбувається одночасно через вузькі двері в три потоки – два вхідні та один вихідний. У самому вагоні починається новий вид спорту — біг у стилі “Рись” або “Шанхайський барс”. Хто перший добігає до місця, той і сідає. Наприклад, сидить увесь ряд, вагон напівпорожній, стоять небагато. На початку ряду перед тобою звільняється місце, шанс сісти на таке місце практично нульовий, адже китаянка, яка стояла наприкінці ряду, вже взяла розгін і встигне сісти навіть якщо ти вже почав маневр сідання. Або схема тетріса. Перед тобою звільняється місце і довгий ряд зі швидкістю світла зрушується так щоб китаянка з іншого кінця ряду не бігла.

Якось звільнилося місце по центру. З одного боку, летів хлопчик-орел, з протилежного бабуся-тигриця. До центру вони добігли майже синхронно. Ситуацію можна було вирішити лише фотофінішем. Але в метро такої фіксації переможця ще не винайшли. Хлопчик і бабуся схопилися за поручень біля сидіння та на мить зустрілись поглядом. У цей момент мені здалося, що станеться вибух енергії, і ми всі відлетимо. Ця мить нам здавалася вічністю. Хто ж переможе? Ми хвилюємось! А уявіть якби хтось із нас уже почав сідати на це місце? Мінімум переломи та синці від зіткнення. Сьогодні Тигриця перемогла Орла! Ще були досить цікаві комбінації на спритність, коли звільняється місце біля Даші, але поряд стоїть китаянка, яка дивиться у протилежний бік. Причому чим більше звільняється місце, тим байдужіше починає дивитися в далечінь дівчина. Я думаю, всі ми вже чудово зрозуміли, що Даша не мала шансів сісти. Невеликий висновок: якщо ви у поїздці не застраховані – не лізьте на поле бою!

Район Qibao

А тим часом ми доїхали до історичного району. Район знаходиться на водних каналах та має безліч сувенірних крамниць. Також це місце відомо відсутністю туристів. Але оскільки основна частина туристів у Китаї – китайці, заміна китайських туристів звичайними китайцями практично непомітна. Але годинку скоротати в такому районі було приємно. Гастрономічність на найвищому рівні. Ще тут процвітає вигляд лохотрону “Золоті яйця”.

Спочатку розводила щось довго розповідає у мікрофон потенційному учаснику. Потім учасник обирає яєчко, та не просте, а золоте! Платить гроші. Бере молоток. І бац… Виграв приз на 5 юанів (0,8$). Знову довга лекція від диктора. Друге яйце! Бац. Вже приз за 10 юанів (1,6$). Причому диктор показує спеціальну таблицю прогресу виграшів. Видно, наш товариш не просто виграв 5, а потім 10 юанів.

Виходячи з таблиці чоловік впевнено йде кар’єрними сходами і вже скоро виграє щось важливе. Цікаво, що хлопець бив яйця дуже акуратно, мабуть, щоби випадково не розбити айфон, який може виявитися всередині. Найвидатнішими призами там були іграшкові набори та б/в гаджети. На яйця попит був просто неймовірним.
Для нас гастрономічний район запам’ятався сутичкою із кальмаром на паличці.

Начебто він смажений і чинити опір не може. Але ні, його гострота була настільки сильною, що до кінця не було ясно чи подужаємо, чи ні. Але у будь-якому разі це було смачно. Навіть не дивлячись на страшну гостроту я з’їв би ще раз такого.

Пиріжки бао

Наступною визначною пам’яткою ми запланували великий заміський парк. Але відстань на метро виявилася настільки жахливою, що ми дісталися лише до закриття парку. Можна, звичайно, було від метро під’їхати автобусом і виграти час, але ситуацію б це не змінило. Хтось же придумав закривати о 17:00 величезний парк. Жах прокочувався тілом від думки, скільки ж назад їхати станцій до центру. Нам треба було доїхати назад до історичного району, а потім ще довго їхати до центру.

Район Танзіфанг

Ось чим порадувало місто, то це вулицями району Танзіфанг. Правда їжа виявилася настільки дорогою, що нам довелося покинути на якийсь час район для трапези в іншому районі. Район складається із десятка вузьких вулиць, вздовж яких розташовані різні цікавості. Все воно виглядає настільки незвичайно, ніби ти опинився в новій країні зі своїми звичаями та архітектурою. Це дуже затишне та тепле місце, туристичний рай. Кожен магазинчик або кафе намагаються виділитися на краще. Сотні дрібничок на стінах і навіть над головами туристів. Це місце знову нагадує Гаррі Поттера, начебто серед світу маглів заховалися вулиці для чарівників. Буквально за перехрестям широкий і суворий Шанхай, а тут зовсім вузький та інший. Нас поманив до себе рожевий будинок, з якого світив яскравий рожевий колір. Усередині було безліч ігрових автоматів, наповнених плюшевими іграшками. З портрета на нас дивився лідер однієї дуже відомої азіатської країни з м’якою іграшкою в руках. Все навколо рожеве та дуже мімімішне. Можна було б припустити, що це триповерховий будиночок Барбі. Ватні хмарки мені настільки замилили око, що я не помітив під ногою пластикових кульок.

Я летів немов велетень що увірвався до будиночка Барбі. Відвідувачі, як і господиня закладу, дуже напружилися, спостерігаючи мій політ. Я не міг зрозуміти, що відбувається, але летів я, на щастя, чітко на м’який рожевий диван прямо до Патріка зі Спанч Боба. Дівчина нам пояснила, що у цьому будиночку купуєш ігрову картку на автомати та граєш.

Шанс виграшу іграшки дуже високий. Живий доказ – це відвідувачі з пакетами іграшок у руках. Схоже, ми тільки-но були в самому милому закладі Китаю. Сьогодні навігатор нас повів у готель через чудові парки з великими озерами. Дуже незвичайна краса, коли ми вдвох стоїмо біля темного озера, навколо густі дерева, за деревами височіють яскраві хмарочоси. На добраніч Китай.

Доброго ранку Китай! Сьогодні ми вирушаємо до старого Шанхаю. Кажуть, він просто прекрасний, а чи це правда ми вже скоро з’ясуємо. Треба просто пережити сніданок в готелі і метро) Все ж таки після сніданку довелося ще раз йти в кондитерку, щоб врівноважити трохи баланс. Старе місто і дійсно виділялось. Воно було набагато більше району Танзіфанг і зовсім не було схожим на решту. Вся архітектура різко змінилася на старовинний стиль. Тут можна шопитися, їсти та розважатися в цілих розважальних центрах.

Ми ж вибрали для себе досить нову розвагу. Ми сіли на стільці і заглянули в отвори для очей. Там були зображення із китайських казок на папері. Китаєць у чорних круглих окулярах розповідав дуже захоплюючу казку і смикав за мотузочки. Зображення постійно змінювали одне одного, навіть мали невеликі дива магії, коли на картинках раптово додавалися елементи. Ми китайську розуміли не дуже добре, але було ясно, що казка бомба!

Там був і літаючий тигр, і рибалки. Гаразд, не буду спойлерити більше! Нас старий Шанхай підкупив своїм парком. У принципі, парки у Китаї роблять на славу. Це був переважно кам’яний парк. Багато веж, мостів, річка із золотою рибою. Парк середнього розміру, але дуже вузький.

Мандрівник опиняється в певному лабіринті. Це, мабуть, як храмовий комплекс без храмів. Якось так. Але там можна було знайти справді затишні місця, попри таку кількість людей. 

Щодня у нас була якась провальна пам’ятка. Сьогодні на іншому кінці міста на нас чекала дуже старовинна та закрита для відвідування пагода. Але знов-таки для відновлення світової рівноваги ми негайно пішли в ресторан і замовили собі найсмачнішу страву з риби у всьому Китаї.

Це не страва😊

Рибна страва була настільки велика і настільки дорога, що за ціною було як два вчорашні десерти в кафе. На перший погляд, ресторан зовсім не викликав довіри, але, як з’ясувалося, вони всі свої старання вкладають у рибку. Після щільного обіду за нашим розкладом була сієста. Ми завели мотор електричного катамарана і вирушили в подорож річками та острівцями великого озера. Швидкість була настільки безпечно-повільною, що навіть мексиканці позаздрили б нашій сієсті. Проте на сусідніх галерах натовпи веслярів під ритм барабанщика мчали наче на катері.

У зеленому парку, що був розташований усередині озера, збиралися музиканти-початківці. Здебільшого трубачі. Схоже, що кожен намагався грати голосніше за сусіда і головне – протилежну за мотивом мелодію. Звучання у парку стояло досить дивне. Але були й відокремлені місця, де мирно спала китайська пара. Після розслаблюючої сієсти потрібно смачно поїсти. А що, у нас сієста зайняла напевно пів дня) Знаю, трохи не схоже на наш темп, але тут не так багато місць, які треба подивитися.

В останні дні поїздок ми часто їмо у ресторанах із кухнею сусідніх країн. Через час нам випадає акція, і ми беремо квитки до такої країни. Колись ми так їли сінгапурську їжу. Тепер ми їмо шалено гостру та смачну корейську! Хто знає які акції і в яку Корею на нас чекають далі.
Чесно кажучи, від Шанхаю ми чекали трохи більше прогресуючого за ефектністю міста. Насправді він виглядав досить звичайним і значно поступався Гонконгу. Але ось чого у Шанхаю не відібрати, то це вечірньої краси на набережній. Вже було зовсім темно і до набережної понад кілометр. Але юрби вже йшли більше, ніж у нас у центрі на святах. Був відомий факт, що набережна тут подобається всім. Той момент, коли перед тобою вперше відкриваються нічні висотки з протилежного берега – безцінний.

Складалося враження, що хмарочоси тут побудовані тільки для того, щоб тішити ночами погляд туристів. Даші набережна теж сподобалася, але моє моральне задоволення від висоток навряд чи хтось може осягнути в такому обсязі. А скільки ж тут було нічних весіль, і всі з яскраво червоними сукнями. Просто так гуляти біля річки та милуватися висотками було недостатньо, треба терміново перебратися на інший берег та погуляти там. Перебратися можна було різними способами. Ми вибрали досить незвичайний. Це були невеликі кабінки, що йдуть тунелем під річкою. Тунель інтерактивний та змінюється різними зонами.

Лава, зірки і т.д. У всякому разі, нам так пояснював англійський диктор з колонок. На практиці там було щось зламане чи недороблене і трохи по-дитячому наївне. Нарешті ми гуляємо по променаду, а навколо сяючі хмарочоси різних дизайнів. Хмари були низькими і чіплялися за верхівки будівель. Якби в мене була на вибір тільки одна визначна пам’ятка Шанхаю, то я однозначно вибрав би цю прогулянку. Шкода наш фотоапарат цієї краси сфотографувати не може. Я б, чесно кажучи, готовий був усю ніч стояти і дивитися на них. Але холодний буревій нас швидко направив до готелю. Назад ми добиралися на метро. Вдруге бачити «лаву» не довелося.

Сьогодні у нас був останній день у Шанхаї. Вранці було відразу зрозуміло, чим зайнятися – ми вирушили до району з висотками. Тепер треба побачити, як усе влаштовано вдень. Цього разу за переправу ми обрали міський паром. Ще й вийшла своєрідна екскурсія річкою. Вдень бізнес-центр виявився також досить привабливим. Незрозуміло, що саме вдень подобалося, але просто блукати туди-сюди було норм. У нас була ще одна кумедна ситуація. Протягом трьох днів ми намагалися знайти загадковий французький квартал у Шанхаї. Але нічого навіть близько, схоже на Францію, ми знайти не могли. Хоча той факт, що в маркеті грала французька музика, а на вулицях не було жодного будинку в китайському стилі, мабуть, показував таки, що це Франція.

Останнім сюрпризом від Шанхаю була шанхайська Домінос піца)))))) Завтра фінальний Пекін.

Пекін

Пекін від нас був на відстані понад тисячу кілометрів, але для китайських поїздів це дрібниці. Ми летіли, розтинаючи повітря на швидкості 350 км/год. Усього якихось 4,5 години, і ти у столиці. Було трохи тривожно, а що як захитає і як тоді пережити поїздку. Але, як не дивно, поїзд йшов дуже спокійно, і швидкість усередині тіла не відчувалася. Але далекі будівлі якось підозріло швидко пролітали. Ще ми зрівнялися з літаком, що паралельно йшов на посадку.

Добре, хоч два тижні тому домовилися з готелем і зараз не треба буде шукати серед ночі новий.
“Як забронювали у нас номер?” – Запитала здивовано дівчина. Ось чесно, ми з Дашею навіть не на мить не здивувалися. Я б навпаки був уражений до глибини душі, якби пекінський готель зміг заселити нас без сюрпризів. Весь останній день ми провели у туманному літньому палаці.

Це територія настільки величезного саду, що за всього бажання менш як день тут не витратиш. Ми від’їдалися останньою китайською їжею щосили, але всього Китаю не з’їси)

Отже, наш суворо китайський висновок. Китай це одна з найкрасивіших країн Азії. Тут природа та міста нікого байдужими не залишать. Мені завжди Китай видавався не надто привабливим у плані туризму, ми думали, що Пекін виявиться звичайним радянським містом. За фактом, це дуже прогресуюча країна першого світу з фантастичними транспортними комунікаціями. Але складність полягає в тому, що вся краса і неймовірність на поверхні не лежать. Це все розташоване глибоко в серці Китаю. Якби ми мали шанс перепланувати маршрут, то ми б зняли практично весь час з Пекіна і Шанхаю на користь глибинних провінцій і міст. Мовний бар’єр та ізоляція інтернету тут настільки сильна, що поїздка перемагає у таких номінаціях як “Індія 2”, “Повернення до Південної Америки” та “Одного разу вистачить”. Де було складніше я точно не скажу, але краса китайських гір та Сіаню назавжди залишиться з нами. Ця країна одна з найунікальніших у світі. Якщо з Києва запустять прямий переліт до Сіаню, то в паспорті красуватиметься чергова китайська віза. А тим часом нам уже час готуватися до поїздки до Грузії. До зустрічі!

Туалетні історії

Похід у туалет – це завжди невелика історія. Туалетів у Китаї багато, всі безкоштовні та завжди можна з легкістю знайти вказівник на найближчий. Але іноді пошуки туалету могли закінчитися тотальним загубленням серед вулиць. За розповідями Даші найцікавіше відбувалося саме у жіночих туалетах. Найефектніші туалети складалися з 6 дірок у підлозі. Можна так присісти і дивитися китаянкам у вічі якщо подолати сором’язливість. Тому до туалетів краще заходити, коли там нікого немає. Якщо ж туалети у вигляді кабінок, то починається найцікавіше. Китаянка підходить до кабінки, штовхає двері. З іншого боку, китаянка, що сидить, опираючись штовхає двері назад в закритий стан. Перша китаянка не відступає і через 5 секунд робить другу спробу відкриття дверей. Дівчина, яка справляє потребу, теж не має наміру так просто здати позицію і з ще більшою силою опираючись закриває двері назад. Можливо, китаянка просто затупила і не зрозуміла вперше, що кабінка зайнята. Проходить ще невеликий час і починається третя спроба взяття фортеці. Китаянка схоже не відступить від мети потрапити саме до цієї зайнятої кабінки, попри те, що є вільні сусідні. Але і дівчина, що сидить ні за, що не здається! Коли Даша потрапила в подібну ситуацію з кабінкою без замку, то просто не зачиняла двері до кінця, а китаянка, що стоїть, з того боку просто стояла і вирячилася як Даша застібає джинси. Ну, дуже дивна у них поведінка в туалетах, але серед усього натовпу схоже тільки нам здавалося це дивним. Можливо, колись давно один старий китайський мудрець сказав: “То я ма то ка на ва”, що дослівно означало “Любиш у туалет сходити – люби і оборону тримати!”

Маршрут