Ну, що готові послухати казочку про екзотичний та далекий острів? Острів, який поєднує в собі краси сейшельських пляжів, країна, що має місцями таку ж красу, як і Мальдіви. Легкі відтінки центральної Індії додадуть пригод, а всі кольори найкрасивіших морів і спокійний темп дадуть розслабитися на повну. Якщо готові поринути в цю казку, то вирушайте в наші спогади в цей дуже далекий та комфортний дев’ятигодинний переліт на Боїнг Дрімлайнер. Подорож буде насиченою, небезпечною, і не менш прекрасною. Тож почнемо!

Готуємось до поїздки

Після повного трешу з перенесенням рейсів ми долетіли додому з Чорногорії. Здавалося, що літати взагалі не захочеться. А ще й з авіакомпанією зараз потрібно розбиратися. Нарешті ми вдома заходжу в інтернет і натикаюся на домініканські квитки. За всією логікою зрозуміло, що ціна низька (699 євро за двох, приблизно 21500 грн), це буде сезон і країна має бути класною, треба брати квитки. Даша заплакала, і сказала, що вона взагалі нічого більше не хоче, окрім як спати. І перспектива 9-годинного перельоту просто вбивала наповал. Ми полежали хвилин 20 на дивані і тверезо обговорили, що до вильоту ще пів року, а за пів року точно повернеться бажання літати й не раз, але цієї акції вже не буде. Взяли себе у руки, логіка показувала, що треба брати. Рішення було нелегке. У момент покупки Даша зазначила, що це перші квитки, що ми беремо не те щоб без радості, а й зі сльозами. Купили, пішли спати.

Організація поїздки була дуже тяжкою. В онлайні, ми купили чартерні квитки авіакомпанії TUI з Бельгії, натомість не отримали ніяких документів, крім номера замовлення. Справжність квитків неможливо було перевірити в жодній системі, крім сайту авіакомпанії. Але й там, вони, чесно кажучи, не викликали впевненості, що виліт за таку ціну взагалі відбудеться. Мене навіть на одному з форумів попросили відписатися, якщо я успішно злітаю у підсумку.
Час йшов, за Чорногорію ми отримали компенсацію більше ніж вартість туру, пройшло безліч нових подорожей і всі ті старі проблеми вже забулися. МАУ успішно скасувала квитки до Брюсселя та назад. І тепер на руках лише квитки на чартерний рейс. Система МАУ нам пропонує купу варіантів з пересадками, але вони нам не підходять, бо марно почнуть губитися додаткові дні відпустки. У результаті, як виявилося, у відділі технічної підтримки тоді ще працювали теж люди, і ми змогли домовитися про дуже вигідну заміну квитків. Нас пересадили на літаки Люфтганзи та дали спеціальну зупинку у Франкфурті на 13 годину. Ці умови нас повністю влаштували. Тепер усе готове, можемо летіти!

Розповідь про Франкфурт тут. На табло літака висвітилось “До прильоту в Пунта Кану залишилося 09:00” і почався зворотний відлік часу. Так, я морально готовий, я відсиджу ці 9 годин. О, вже на хвилину менше! О, на дві! Ні, так якось повільно. Треба чимось терміново себе зайняти. На екранчику висвітився наступний напис “Приготуйтеся до сніданку!”. О! Так буде краще. Переліт проходив насичено, ми балакали, я дивився Ріка і Морті, потім дивився “По той бік живоплоту”, я спав, я ходив, знову спав, слухав музику, намагався заглянути через сусідів до ілюмінатора (вибір місць був платний, так що сиділи у проході), обійшов літак по колу, сходив до туалету разів п’ять. Загалом веселуха була ще та. Але попри довгий переліт, у Дрімлайнері він пройшов доволі комфортно, нас кілька разів годували і купу разів пропонували різні безалкогольні напої. А побалакати напередодні великої поїздки завжди було радісно. “До прильоту в Пунта Кану залишилося 00:09” Ооо дааа!

Ми пролітали над блакитними пляжами і під сонячними промінчиками м’яко приземлилися. Аеропорт нас зустрів живою музикою та дуже незвичайним дизайном. Це були будиночки із солом’яним дахом і без стіни, що відокремлює злітні смуги від зони очікування. У першу ж секунду ми поринули в атмосферу поїздки, що почалася. Оскільки літак був чартерний, практично всі летіли пакетними турами. Ми підійшли до дівчини у фірмовій футболці тур оператора, щоб запитати, де тут автобуси. Вона привітно спитала, який у нас готель, щоб відправити нас на трансфер. “Ем, ось саме готелю з трансфером у нас немає, ми тільки квитки купили з тур пакета”. Дівчина нас запевнила, що жодних автобусів тут немає, і лише таксі за шалені гроші (торгувалися з нами збиваючи ціну до 60$ за переїзд Аеропорт – Bayahibe).

В одного таксиста був важливий аргумент, що іншим транспортом якщо навіть можливо доїхати, то добиратися потрібно ну дуже довго, мій аргумент був, що у нас є 13 днів щоб дістатися до цілі і повернутися в аеропорт, повинні встигнути.
Ні, тут точно десь є автобуси. Я ж бачу зупинки на карті. Буквально кожен нас намагався запевнити, що автобусів не існує і за щасливою обставиною буквально кожен мав свою машину, щоб нас довезти. Але на питання про те, де ж таки бувають найближчі автобуси, всі впевнено розповідали абсолютно про різні міста так, що свідчення між собою не збігалися. Так, треба знайти когось без машини. Залишив Дашу з речами і пішов за аеропорт. По дорозі мені трапився студент, на вигляд зовсім молодий і в окулярах. Чомусь наявність окулярів мені завжди вселяє якусь довіру, що це не шахрай. “Вибачте, де тут автобус у напрямку Ла Романи?” Хлопець мені швидко показав вдалині зупинку і щось ще переконував мене іспанською. Швидше за все про пересадки. От і файненько. Перебралися з Дашею на зупинку, і почали рухати пішки у бік найближчого міста. Маршрутка нас швиденько підхопила. Нам треба було їхати далеко і в конкретне село, однією маршруткою тут явно не вирішимо питання. Водій сказав, що з нас по доляру і поїхали до Bayahibe.

Я ще намагався зачинити двері, але це виявився кондиціонер. Ми в дорозі. Дорогою нас висадили і сказали, що скоро нас підбере автобус. Так і було, автобус через півтори години так само висадив і сказав, що там через дорогу нас забере маршрутка, та нас довезла прямо у Bayahibe. Нічого собі нам пощастило, як усе склалося, чи все-таки тут так усе продумано? Добре перевіримо ще. Маршрут складала Даша, я з надією запитав чи це був наш найдальший переїзд, тому що по карті ми проїхали чималу частину острова, але Даша пояснила, що це якраз був найкоротший. Проблема в тому, що в інтернеті практично немає інформації про те, як саме добиратися автобусами островом, але є сухі факти того, що різні мандрівники вже так добиралися між різними містами, а значить і ми впораємося.

Bayahibe

На нас чекав довгий піщаний пляж з гарною водою, але оскільки вже була друга половина дня, то справжню красу води ми зможемо побачити лише завтра. Ми безтурботно бродили, пляжем, затоками з застиглої лави та сільськими провулками. З собою у нас були банани, які ми здобули під час пересадок на маршрутках. На останній пересадці Даша залишилася з речами і до неї підійшов місцевий хлопець і почав розповідати про Домінікану, про Гаїті, як вони тут на одному острові мешкають і подібні цікавості. Я в цей час збігав до банкомату зняв грошей на всю поїздку, прикупив води та гроно найсмачніших кисло-солодких бананів. Банани в Домінікані бажано завжди мати з собою, вони не дадуть пропасти з голоду під час довгих мандрівок по джунглях і безлюдним пляжам. Ми не відзначили пляж у самому селищі як щось особливе, тому що тут є набагато цінніші туристичні місця. Хоча пляж красивий. О 19:00 настає густа темрява, селище в якому на кожному кроці грає гучна музика включає її ще голосніше. Таке враження, що Домініканці ніколи не сплять. Місцеві жителі розпочинають продаж місцевого стрітфуду. В основному це курка в клярі, батат та смажені банани. Якщо пощастило з локацією, асортимент чебуреків до ваших послуг. Все дешево та смачно, велика порція їжі коштує 150 песо (3$), смачний середній чебурек 50 песо (1$). Але чебуреки та батат далеко не у всіх селищах.

Часовий зсув відносно Києва був 6 годин. Близько о 20:00 ми зайшли в готель, лягли на ліжечко, і я Даші почав диктувати нотатки у нашому “Бортовому Журналі”. Бортовий Журнал – це набір нотаток на мобілці для майбутньої розповіді про подорож. Я помітив, що Даша заснула прямо під час записування, Я запитав: Ти, що спиш?. Але почути відповідь я вже сам не зміг. Сповнені сил та енергії ми прокинулися о 3 годині ночі. Довелося себе силоміць змушувати всипати. Прокинувшись о 6-й ранку, ми встановили свій абсолютний рекорд за всі поїздки проспавши аж 10 годин. У результаті у нас вся поїздка вийшла над висипною, ми щодня намагалися силоміць лягти пізніше і до світанку висипали небувалу кількість годин під час подорожі.

Національний парк Дель Есте

О 6-й ранку було ще темно, ми не поспішаючи вибралися на вулицю. Тиша! Отже, музика тут лунає не цілодобово все-таки. На превелике щастя, перші прокинулись домініканці саме ті, хто готував сніданки. Прекрасний батат з яйцями, смаженою докторською ковбаскою на нас уже чекав. Місцевим жителям явно було приємно, що ми маємо таку любов до стріт-фуду. Ось тільки чому немає гострих соусів — загадка. Гаразд, ми маємо бути сміливими, ми виживемо і без дезінфекції!

Починаємо наш маршрут, хвилин за 30 дісталися до траси і не встигнувши моргнути, нас уже віз бусик до Домінікуса. Але оскільки ми були єдині пасажири, а бусик, мабуть, належав якомусь готелю, то водій з радістю відвіз нас прямо до входу в національний парк, що знаходився у далекому пішому кінці Домінікуса. Ми в черговий раз пораділи як швидко і просто тут все вирішується з транспортом. Але так і не придбали із собою у похід воду. На щастя, береговий охоронець п’ятизіркового готелю нам з радістю наповнив пляшку. На сьогодні у нас маршрут нескінченною береговою лінією. З одного боку джунглі, з іншого — безлюдний пляж. Ми це називаємо сафарі. Така традиція саме і з’явилася у цій поїздці.

Оскільки довжина берегової лінії перевищує 30 кілометрів, можемо вважати пляжі нескінченними. Зрозуміло, що ми стільки не пройдемо, просто почали йти та насолоджуватися прогулянкою. Море і погода змінювалися, то воно вирує на тлі густих хмар, вода виривається крізь щілини в застиглій лаві, то ідеально синє небо і сонечко висвітлює піщаний вхід у молочно-блакитну воду. На маршруті постійно знаходились різні цікавості.

Кілька разів до нас прилітали містер і місіс Пелікани. Іноді ми босими ногами вступали в купу найгостріших кулькових колючок. Один раз така колючка почала обхоплювати мій палець на нозі, я з жахом та криком підстрибнув, розкинувши ноги в різні боки, ну типу є такий стрибок у танцях у козаків. Виявилося, це дядько Краб дав зрозуміти чия тут територія, сам краб швиденько подався у бік моря.

Далі в маленькій лавовій ванночці з-під каменя виглядала тітка Мурена. Протягом маршруту до нас іноді прилітали пташки схожі на колібрі, та яскраво зелені міні папужки. Простягаючись у нескінченність пляж, не те що б радував око, від нього просто неможливо було відірвати погляду. Для цілковитої картини я сфотографувався зі своїм вірним конем! Не питайте мене, де я там знайшов свого коня)))

Складність нескінченного маршруту полягає в тому, що треба вчасно почати йти назад, розрахувавши сили на зворотну дорогу. Зупинятися не хотілося, але ми вже йшли кілька годин. Треба все-таки примушувати себе повертати назад, у нас ще джунглі на сьогодні в планах. Причому, коли йдеш, здається, що за наступним поворотом щось буде ще красивіше. Погода продовжувала змінюватися, палюче сонце кожні 30 хвилин продовжувало затягуватися хмарами, а потім знову сяяти над лазурним морем. Але з кожним разом сяяло все сильніше. До повороту в джунглі ми дійшли відносно вчасно, інакше в заголовках новин були б сенсації про туристів, яким не вистачило сил повернутися до готелю.

Доки Даша остигала на лавці в тіні, я здійснив героїчний похід за водою до того самого охоронця. На щастя, там була стежка джунглями. Сонце набирало сили, а море краси. Вода світилася яскравим бірюзовим непрозорим кольором. Я при охоронці залпом випив півлітрову пляшку і набрав ще одну з собою. На цей маршрут із собою потрібно було брати кілька літрів не менше. Але завжди можна було охолонути у морі. До печери маршрут тривав хвилин 40 крізь справжні джунглі з різними дивами.

Суворі термітники, красиві, але явно отруйні ягоди, пташки. Печера виявилася справді вражаючого розміру, без ліхтариків там ніяк. Добре, що у наш час усі мобілки вже мають ліхтарики. Прямо як у справжніх фільмах печера мала місцями провалену стелю, з якої звисали коріння та ліани.

У радіусі кількох кілометрів не було жодної живої душі, лише джунглі. Особливий шарм — це звуки крил кажанів, які проносилися дуже низько над головами. Ми молодці! План виконали, тепер потрібно вибратися назад у Домініку і зловити попутку. Зворотну дорогу я назвав “Катування райською красою”. Від того, що сонце було в зеніті було дуже красивого кольору вода, але від втоми і температури наші свідомості трималися на волосині. Ми не могли знайти вихід через готелі, щоб потрапити на трасу. У результаті забрели до п’ятизіркового готелю, де люди ходили без браслетів, попили на барі холодної води і свіжими, пішли торгуватися з готельним бусиком. Водій, звичайно, хотів золоті гори, за наш порятунок, але йому довелося погодитись на 200 песо (4$). Охоронець на виході з готелю хотів записати номер нашої кімнати, Щоб нас якщо щось могли знайти і був дуже здивований, що ми тут так на 15 хвилин у готель забрели. Виходить, що вхід в готель охороняє охоронний пункт, але ніхто не очікує, що туристи вилізуть прямо з джунглів на пляж) Кондиціонер! Це те, що нам потрібно було. Близько години ми лежали під кондиціонером у номері. Ми дуже задоволені походом, перед поїздкою ми переживали, що море виявиться не таким гарним як його фотошоплять в інтернеті, але було красиво. Хоча за фактом по-справжньому гарне домініканське море на нас чекає ще попереду.

Ла Романа

Пройшло лише пів дня, можна продовжувати наші пригоди. Ми хотіли відвідати ще один парк з печерами, що був зовсім поблизу, але там був вредний охоронець, у якого типу не було 100 песо здачі (2$), тому він наполягав, що ми йому повинні залишити решту. До того ж квитки він ніякі не дає. Тобто весь день йому платять по 200 і 300 песо за вхід до парку, а надвечір йому виявляється, що у нього зовсім немає грошей на решту. Гаразд, принципово повернемося ще без здачі.
Значить, міняємо плани, ловимо маршрутку і вперед у Ла Роману. Усього 40 хвилин, і ми у великому місті. Місто взагалі для справжніх цінителів. В принципі нам з Дашею такі міста цікаво дивитися, це як центральна Індія, тільки ще не так все запущено. Принаймні було цікавіше прогулятися ніж Віднем або Братиславою (але це сильно перебільшено). Мені захотілося морозива, і ми зайшли до найближчого супермаркету. Там у самому розпалі проходив карнавал. Всім щедро наливали коктейль із рому та коли, а коли келих ставав порожнім наливали ще. Також можна було попити безкоштовно рідкісний для острова напій – каву. Танцюристи запалювали, музиканти грали, всюди веселощі!

Вдало ми зайшли за морозивом, і все-таки йдемо далі до мети, але нас поплескали по плечу і наступної секунди ми в самому центрі запалювали з танцюристами домініканські танці. Місцеві жителі були в захваті, вони знімали нас на мобілки та хлопали, атмосфера була наповнена радістю та святом. Натанцювалися, навеселилися, а щоб напевно похід у маркет запам’ятався бармен налив мені ще склянку коктейлю. І все це безкоштовно. Добре, що до печери сьогодні не полізли. Ех, гарний ром був.

Поки їхали зворотною маршруткою пообговорювали з групою з Америки наші та їх маршрути Домініканою. В одного з них колишня дівчина була українкою з прізвищем Тимко, що співзвучно із нашим прізвищем. Тож американець, ймовірно, зробив висновок, що в Україні у всіх приблизно однакові прізвища. Хлопці дали пару слушних порад “Якщо хочеш, щоб було добре, їдь у Пуерто Плата та Ріо Сан Хуан”. У нас ці місця теж були відзначені як потенційно цікаві, але тепер, напевно, треба буде перевірити. Хоча я б після закінчення поїздки сказав би “Хочеш, щоб тобі було в Домінікані добре? Вирушай на острів Саона та дикі пляжі міста Лас Галерас!”

Острів Саона

Це острів, на якому нібито знімали знамениту рекламу Баунті. Хоча, переглянувши рекламу, ми не змогли визначити чи так це. На острів можна потрапити або екскурсією, або заплатити човняру ще дорожче і плисти одним. Ми вийшли у пошуках човняра, оскільки вдвох потенційно цікавіше попливти на незвідані частини острова. Але у порту на нас взагалі ніхто не звертав увагу. Тоді ми пройшлися по місцевим бюро. Загалом маємо два види екскурсії на вибір. Одна найближча до великої землі зупинка на Саоні та зупинка із зірками. Або дві зупинки на Саоні у менш популярних місцях зі зворотного боку острова та зупинка із зірками. Саме це ми шукали. Жінка хотіла за двох 110$, я запропонував сотню, оскільки у мене більше з собою все одно не було, на тому й зійшлися. На запитання “коли вирушаємо?” отримали несподівану відповідь “Через 10 хвилин! ” і вже за кілька хвилин нас відвезли. Виявилося що було два останні місця. Екскурсія розпочалася о 08:30.

Нашу групу із 20 людей довезли до Домініки та вивели на пляж. До нас плив зовсім невеликий катер. Жінка запитала у гіда чи це наш катер? На, що гід сказав: “В це дійсно важко повірити, але ви все поміститеся”. І дійсно через 10 хвилин всі компактно вмостилися і наш катер розвинув швидкість близьку до надзвукової. Пальми, вчорашній маршрут береговою лінією, смугасті ділянки моря проносилися зі свистом. Дорога на такій швидкості зайняла близько години.

Я боявся, що волосся на голові назавжди залишиться в стані, що стирчить. На одній із зупинок ми вивантажили пару організаторів із їжею, вони пішли готувати обід. А нас відвезли ще хвилин 10 до одного із пляжів. Наш катер приїхав перший. Людей не було взагалі, тільки чорні пташки з дуже дивним інопланетним цвіріньканням літали навколо нас. На цей пляж нам дали дві години. Частина туристів відразу вляглася засмагати. Але трохи дивно, позасмагати можна і без екскурсії в селищі, а тут, а тут, а туууут гааарно! Розійшлася хмарність, ось вона справжня краса Домінікани! Безліч кілометрів пляжів зовсім без людей, але в основному всі чомусь групувалися разом.

Ми з Дашею недослухавши гарну інструкцію чистою іспанською побігли вдалину, щоб бути наодинці з цією красою! В екскурсію ще входив безлімітний домініканський ром. Коли хмара находила на сонце вода ставала менш красивою, можна було накотити рому і все ставало гарнішим. Але поки що ми тут не дослідимо кожен метр, не наробимо тисячі фотографій, ром пити ніколи.

Людей продовжували підвозити, але розміру пляжів вистачало на те, щоб усі бажаючі могли залишитися віч-на-віч з природою. Ще я у гіда взяв трубку з маскою і трохи дослідив підводний світ. Рибки були, навіть скат плавав. Але всоте переконуюся, що за рибками тільки в Єгипет! І схоже лише у Dreams Vacation тепер. Не будемо тут на рибок витрачати час, йдемо в джууунглі!

На цій зупинці я більше назвав би їх пальмовим лісом. Було дуже екзотично! Чому дві години пролетіли із такою швидкістю??? Це не чесно, ми ж тільки но припливли. Гаразд, давайте на другу локацію. Нас привезли на другий пляж, там нам під тінистими пальмами накрили чудовий фуршет із безлімітним холодним пивом. Фуршет був біля моря. Під час трапези продовжуєш очима десь там плавати. Я помітив, що над головами сусідів висять великі кокоси. Сусіди також помітили, що я задивився на кокоси прямо над ними. Вони тривожно подивилися на гіда, той заспокоїв, що ще нікому на голову нічого не впало. Поки застілля було в розпалі ми з Дашею по офлайн карті пішли в джунглі шукати якусь лагуну. Тут вже були не пальми, а густі чагарники та мангрові шипи. Проходили повз дерево з апетитними фруктами.

Місцевий житель підійшов до нас і пригостив порізаним фруктом. Було щось поході на фінік, тільки дуже велике та соковите. Далі серед заростей на нас чекала невелика сіренька змія, помітивши нас вона вирішила, що не хоче пригод і поповзла. До лагуни ж пробратися було неможливо стежками, довелося трохи прориватися через зарості. Ми вийшли на напіввисохле величезне озеро. Земля була червоною та напіврідкою. Наче ми потрапили на марс, під ногами грязьові горбики неапетитно чвакали. Добре хтось із нас зрозумів помітити деревце, біля якого ми вилізли інакше було б складно знайти назад прохід крізь зарості. Наскільки контрастно-різна Домінікана в плані природи: і печери, і пляжі, і якісь марсіанські ландшафти.

Повернулися на місце збору в повному захваті. У цей час наших туристів гід водив десь по селу, яке ми встигли усе облазити вздовж і впоперек. Одна пара поцікавилася нашим маршрутом і трохи надихнулася, що треба було одразу йти до лагуни, але після слова “змія” їхнє бажання суттєво поменшало. Але взагалі, як я помітив зустріч змії у подорожах підвищує екзотичність подорожі.

На цьому пляжі ми, до речі, у воду так і не залізли, було досить гарно і радісно просто перебувати-існувати серед такої краси. Чергові дві години добігли кінця, а значить настав час рухати вперед. Наступна зупинка була серед моря біля мангрових чагарників. Ми вже багато, де бачили мангри, але так, щоб вони росли прямо серед моря у вигляді самостійного острівця без суші – це щось нове. Після мангрової зупинки була найочікуваніша. Нас висадили просто серед моря у природному басейні. Глибина була тут до пояса, вода прозора і ідеально красива, прямо як годиться. Але, найголовніше це місце проживання морських зірок. Але ж де зірки? Капітан заліз вище і показав мені напрям, у якому шукати. Ми одразу вирушили туди і вже за хвилинку я кричав від радості. Такі великі, такі шипасті, такі красиві!

Головне їх довго не тримати над водою. У цьому райському природному басейні морські зірки були неначе вишенька на торті. Навіть фотоапарат не зміг витримати такої краси та запоров майже всі фотографії. Ми так і не розгадали, чому саме в цьому місці була дика втрата кольоровості. Але це місце однозначно одне з найкрасивіших місць у всьому світі. Ну принаймні у 29% світу, решту ми поки що не бачили. До нас ефектно підпливла біла яхта з настільки гучною музикою, що ми бачили, як зірки попливли (а вони виявилися спритними, я взагалі не знав, що вони рухаються). На яхті капітан та помічник рухалися у такт басам. Ми всі піднялися на яхту і почалася найгучніша дискотека в галактиці. Танцювали всі, включаючи гідів, капітана та помічників. Взагалі, якщо біля домініканця включити місцеву музику, він обов’язково почне або співати, або танцювати і це реально круто! Ром із крижаною колою лився річками.

На кораблі музика грала настільки сильно, що, просто лежачи на лавці і дивлячись у безтурботне синє небо з хмаринками, всередині все продовжувало танцювати, можливо ще й від рому. Але мама каже, що начебто трохи чула нашу музику навіть у Києві. Поки дивився на хмари, в голові вже почали прокручуватись фрази та ідеї для цієї розповіді. Я думав про те, наскільки вдячний, що співробітник МАУ погодився дати нам Франкфурт, про те, наскільки класно, що ми літали на Дрімлайнері, взагалі думок було багато. Буває навіть, коли в голові складаються ідеї як описати картину текстом, то починаю відчувати як усі майбутні читачі блогу, включаючи пишучого мене дивимося крізь призму часу на нас з Дашею в поїздці. Виходить якась машина часу. А тим часом пальми проводжально змінювали одна одну.

Коли ми припливли до гавані, то танці тривали ще якийсь час перед тим, як ми зійшли на землю. Потрібно було з корабля зістрибнути у воду. Поки я наважувався зробити віртуозний стрибок через море прямо на сушу, місцевий житель підхопив мене і переніс на плечах) Екскурсія звичайно дорога в порівнянні з азіатськими аналогами, але атмосфера, якою тут тебе зарядять, буде триматися довго. Гучна музика біля нашого готелю вже не здавалася такою гучною. Вже був вечір, надвір викотили чебуречні. Смачно, але чого ж вони так довго їх роблять! У Bayahibe ти маєш своїм очікуванням довести, що ти гідний цього чебурека. Сьогодні ми були молодцями, змогли не спати аж до 20:30.

Печери Cueva de Chicho

О 7:00 як огірочки ми вже снідали у місцевих. Хвилин 40 пішаком від нашого готелю, і ми у черговому національному парку, цього разу у нас із собою були гроші без решти. Охоронець, мабуть, чув, що ми прийдемо раніше, ніж він відкривається, тому він, схоже, тут ночував. Коли ми проходили, він швидко прокинувся. Перша частина маршруту була накатана машинами, але в якийсь момент починається розвилка для тих, хто на машині і тих, хто хоче пройти пішки тропіками. Нам назустріч вибігло четверо собак, вони намагалися виглядати дуже суворими, але хвостики їх дико палили. Трохи погавкав, вони вирішили піти. Потім вибіг зовсім молодий песик, і визираючи з-за наших ніг намагався зрозуміти на кого ті собаки так грізно намагалися гавкати. Ну які ж тут усі милашки! Поки йшли бачили незвичайне явище, над нами йшов дощик, але до нас він не долітав, було видно, як краплі летять за кілька метрів над головою. У нас правда закралися погані підозри: спочатку дощ, який на нас не потрапляє, потім маленький песик, який нас не бачив. Великі собаки, які дуже агресивно дивилися на нас. Ми злякалися, чи ми не привиди…

Ми спускалися до самого низу

Начебто печер на маршруті повинно бути чотири, але зараз відкрито лише останні дві. За відгуками у попередніх взагалі нічого робити. А ось останні обіцяють бути цікавими. Ще до речі у них тут у джунглях ефектні кактусові ліси. До печери ми дісталися, якби не табличка, то я б у житті не ризикнув туди лізти. Вхід виглядав зловісно. Було дві печери що поряд, з’єднані підземним озером. Табличка говорила, що дайвери можуть пропливти 600 метрів і виринути в іншій печері. Але мені уявити складно, як хтось сюди тягне все дайверське обладнання. Ситуація класична, у найближчі пару кілометрів із людей лише охоронець, що збирає гроші. Перед нами темний вхід, далі темрява і як належить сталактити зі сталагмітами. Я викрикнув у середину голосне “У”, а у відповідь почув писк кажанів. Що ж, зараз буде цікаво.

Все нижче і нижче і нижче. Спускалося, до речі, досить просто. На наше щастя я йшов першим, а Даша з фотоапаратом ззаду. Оскільки печера з озером і повністю без вітру, рівень води можна помітити тільки кидаючи камінчик вперед. Я ще думав, як краще зістрибнути з каменю або обійти зліва. Добре, що я вибрав обійти, якби вирішив зістрибнути, то по шию пішов би у воду. По поверхні водної гладі пішли хвилі. Так, із цією печерою розібралися. Зараз сходимо до другої і повернемося ще сюди. З другою печерою ми були вже розумнішими, перевіряли камінчиками, щоб не виявилося раптової води. У другій печері ми спускалися справді багато та ефектно, десь пролазили майже на животі, десь доводилося живіт втягувати. Бачили цікаві зеленого кольору мінерали, іноді підлога іскрилася найдрібнішими кристаликами. Ефектно вдалося одними ходами спуститися, а іншими піднятися. Правда знайдений розвалений на частини здоровенний павук нас трохи напружив. Це ж його хтось ще й переміг у цій печері. А тепер го екстремалити! Ми знову спустилися в першу. Встановили ліхтарики в скелях і попливли напівтемним підземним озером.

На дні безліч каменів були різної світлості, адреналінчик по тілу трохи віддавав. Над головами було чути важкі ляскання крил. Вода була приємної температури. Освітлення, звичайно, зовсім не вистачало, тому що світло не виходило направити безпосередньо на озеро, і чим далі відпливаєш, тим темнішою стає вода. Все пройшло просто супер. У нас досі якщо спитати, що найяскравіше запам’яталося з поїздки, то перша думка – це купання в печерному озері. Близько 10:00 ми повернулися до готелю, треба було їхати далі.

Півострів Самана

Як же ми доїдемо і чи буде нам так везти з транспортом як з Домінікусом та дорогою з аеропорту? По карті наш планований переїзд займав близько 300 км. І ніде не було інформації, на чому і як їхати. Господиня готелю нам накидала приблизні варіанти пересадок на листку. Правда довелося спілкуватися з нею іспанською якого ми не знаємо. Але точніше вже трохи знаємо, але це був тільки початок поїздки) Ну, вперед! Вийшли до зупинок маршруток. Водію назвали назву півострова, що знаходиться з іншого боку Домініканської республіки. Водій на подив сказав: “Окей!” і розпочався наш маршрут. Водії нас передавали з рук до рук. Маршрутки змінювалися автобусами, ті знову маршрутками, один раз висадили на трасі і сказали бігти за поворот, там вже чекає на автобус. У одному автобусі ми з жахом спостерігали як відважного чоловіка їсть акула з шістьма головами, щоправда, по телевізору, але не встигнувши побачити як його доїдять нас пересадили у наступний. Один з автобусів зупинився і ми всі разом із водієм пішли на обід.

Ми з Дашею з’їли величезну порцію їжі з м’ясом і авокадо за 150 песо (3$) на двох. Поїздка тривала близько шести годин, за цей час ми змінили 5 видів транспорту, від розкішних автобусів, до повільних маршруток, що розвалюються. Ми оселилися в селищі Лас Галерас. До заходу сонця було лише кілька годин. Так, що колись повечеряємо, а зараз треба було бігти гуляти поки ще світло. Якщо не знаєш куди йти — рухайся до печери. Ще вранці ми були на Карибському морі, тепер на Атлантичному океані. Картинка пляжів змінилася суттєво. Тепер це потужний і безкрайній океан, довжелезні хвилі десь далеко розбиваються об бар’єрні рифи. Серед океану невеликий острівець із пальмами. На пляжі іспанська табличка говорить “Не намагайтеся доплисти до острівця” Пальми розташовані вже не так густо. Дуже великий простір для повільних романтичних прогулянок. А зліва гори! Я вже переймався, що тут зовсім гір немає, а так, одразу додали собі у маршрут. До печери було кілька кілометрів прекрасною зеленою зоною, причому дорога пролягала через п’ятизірковий готель. Охоронець привітав нас), На жаль, пляж готелю був сильно занесений водоростями, але при цьому люди виглядали задоволеними відпочиваючи на території готелю. Ми взагалі не засмутилися, бо до готелю не прив’язані, а вже сто відсотків бачили, що є пляжі без водоростей у цій країні. Потім навігатор нас почав вести трохи по джунглях, головне встигнути назад проскочити це місце до темряви. Незабаром навігатор нас повів по скелях, причому досить небезпечним маршрутом. Ми акуратно переступали крок за кроком біля небезпечних урвищ. Напевно, наші мами не схвалили б цей маршрут. 

Але було дуже круто, потужний океан під ногами розбивався об гостре каміння. А ми метрів за п’ять пробираємось крізь ванни та печери по скелях. На зворотному шляху нас чекав гарний захід сонця у гори. Коли ми повернулися до міста, було вже зовсім темно. Пошуки їжі тут були складними, ми не могли знайти стрітфуд, а витрачати багато грошей, щоб поїсти європейської їжі нераціонально. Після довгих пошуків ми знайшли дітей, років по 10, що готували щось смачне. Хлопець нам пояснив, що вони підміняють господаря, 10 хвилин, і все буде. У результаті курка в клярі та смажені банани були нашою вечерею. KFC) Наш готель у цьому місті був схожий трохи на тюремну камеру з фільмів.

Єдиний плюс — наявність балдахіна від комарів, які саме в цьому готелі літали роями. Коли я лягав спати, мені здавалося, що найгіршого місця на землі і бути не може. Але план був такий, завтра переселимося в інший і все буде добре, просто пережити цю ніч, дуже гучну ніч, перетин двох трас був прямо за нашим вікном, яке не мало шибок, просто металеві масивні жалюзі. Рано вранці справи були теж далеко не ідеальні, тут в таку рань нічого не готують і перший наш кількакілометровий маршрут з пошуку їжі закінчився травмованою ногою і поверненням в готель. Другий похід у пошуку їжі закінчився смаженою куркою у клярі зі смаженими бананами та тамариндовим соком. Загалом тут дуже важко з їжею. Зате місцеві собачки завжди знають, де гарантовано отримати порцію кісток. Щоправда, вранці замість собачки сидів суворий кіт з таким виглядом, що собаки навіть на 10 метрів наближалися до кіоску. Отже, починаємо марафон пляжами.

Вісім особистих пляжів Домінікани

Як часто ви попадали на дикий пляж, де нікого взагалі немає? А одразу на вісім? Тобто вибирай той, що тобі подобається і він твій, можеш хоч у кожному по черзі поплавати і визначити який все-таки був краще, вони все одно всі твої особисті. Причина криється в страшному секреті… тут немає лежаків (с). Люди сидять у дорогому п’ятизірковому готелі за 486 $ за ніч на пляжі, де все обнесено водоростями, а тут за 30 хвилин ходу куточок раю! Але нам це на руку в принципі. Ми ще самі не знали, який скарб зараз знайдемо, просо побачили ланцюжок пляжів на карті, а наприкінці буде судячи з фотографій крута річка.

Загалом вже тільки заради цієї прогулянки пляжами вже має сенс їхати до Домінікани! Ми почали рух від Las Galeras пляжною лінією у бік гір (спочатку трохи обходили містом). Нашим провідником зголосився бути пес Ель Курасон (це ми його так назвали). Собачка бігла, завжди попереду показуючи нам стежки між пляжами.

За красою реклами Баунті просто відпочивають. На фотоапараті фотографії виходять значно гірше, ніж насправді. Були невеликі пляжі метрів по 100, деякі були гігантські у вигляді дуги, гадаю до кілометра завдовжки. Якщо втомився, знайди пальму зі свіжим кокосом, і влаштуй собі кокосову паті на тлі екзотичного океану. Наш Курасончик теж часом знаходив собі розваги, йому подобалися краби, які ховалися в норах, він їх розкопував і намагався дістати. Невдоволений краб у результаті втік у море. І так один за одним пляжі змінювали один одного кілометрами! Між пляжами зазвичай до 20 хвилин не складні переходи у гаях джунглів.

За увесь час ми зустріли чотирьох гуляючих людей. На одному з пляжів ми вибралися не дуже вдало з лісу і довелося йти по чиїмось грядкам. У цей час на машині проїжджали місцеві хлопці і з підозрою дивилися, як ми акуратно тупцюємо по їхньому городу. Було якось ніяково. З восьми пляжів ми вибрали два най-най, де купалися. Хоча кожен наступний пляж був все красивішим та красивішим.

Ось як такі гарні місця з’явилися на цьому світі? Нас із Дашею настільки надихало те, що на пляжах нікого немає, що ми почали переживати за нашу асоціальність. Між парою пляжів потрібно було заглибитись у джунглі та пройти охоронний пункт. Ми думали, що на цьому маршрут і закінчиться, оскільки охоронця явно тут поставили не для того, щоб він пропускав усіх.

Але головне впевнено йти. Ми намагались виглядати впевненими, але зустрілися поглядами із чоловіком. Він уточнив чи не на далекий пляж ми тримаємо маршрут? І з радістю пропустив нас і показав, як краще йти. Ух ти! Головне, щоб назад він потім випустив. Дев’ятий пляж, довжиною 2,4 км, уже мав достатню кількість і лежаків, і кафешок, так що на ньому вже були туристи. Благо розмірів вистачало на всіх. Людей сюди привозять машинами та маршрутками, судячи з усього. Ми відразу купили смачний кокосовий хліб.

Це, до речі, те, що обов’язково радимо спробувати у Домінікані. Як на мене, то пляж по красі явно простіший за попередні вісім. Але наша мета наприкінці пляжу, я вчора перед сном на фотографіях побачив цю річку – Каньо Фріо. Завдяки цій річці і склався маршрут красивими пляжами. Ця річка із прозорої бірюзової води, окантована манграми по берегах.

Дуже гарне місце, де вона впадає в море, але ми зробили трохи цікавіше, піднялися за течією, знайшли вхід і попливли метрів 300 вздовж мангрових заростей у бік моря. Дуже гарна вода, з обох боків джунглі, зверху часом звисають ліани. Трохи страшно, раптом тут водяться якісь крокодили. Ще через те, що нам нема де залишити речі, потрібно плисти по черзі.

Даша сміливо заявила, що вона буде першою і попливла. Коли я плив у мене на шляху виплив об’ємний листок. Я думав, що мене так і з’їдять.

Дуже радимо таке сафарі по річці. Причому поряд є річки абсолютно неапетитних кольорів, а ця прямо зразок прозорості. Після таких пригод ми вирішили урочисто пообідати екзотичною кольоровою рибою-папугою, що відразу при тобі готують. На смак нічого особливого, але кольоровий хвостик дуже цікаво виглядав. Начебто вже півдня на піщаному маршруті, а перед підйомом на гору встояти не змогли. Напевно, хвилин 40 витратили на підйом і спуск, щоб зрозуміти, що нагорі нічого особливого) Зате гора підкорена. Зверху, звичайно, відкривалися часом краєвиди на пляжі, але красивіше бути на самому березі.

Як же гарно минає цей день, ще ввечері я приспав ніби мене ув’язнили, а вранці ніби мене достроково випустили до раю погуляти. А найпрекрасніше, що на нас чекає зворотна дорога все тими ж красивими пляжами. Жаль тільки, що наш Курасончик вирішив залишитися біля кафешок. На зворотному шляху ми знайшли сліди лапок нашого друга, вони були спрямовані в протилежний бік, отже, він уже побіг додому. У принципі, якщо їхати в Домінікану тільки за морем, то можна оселитися в Лас Галерасі максимально близько до початку ланцюжка пляжів і щодня як у сутінковій зоні, що повторюється, ходити на пляжі, просто брати з собою провізію на весь день одразу.

Ось чесно-чесно, тут буде саме так красиво, як ви собі зараз уявляєте райські пляжі планети. Дісталися до самого початку маршруту і з почуттям перемоги сиділи на колодах любуючись заходом сонцем. Потім був захід сонця, але не такий як у рекламах, а на жаль, негарний.

Один чоловік, який з нами спілкувався вранці, сказав, що бачив, як ми вирушили у бік джунглів і йому цікаво, як далеко ми зайшли. Я показав пальцем на гору на горизонті, мені здається, він мені не повірив. Та я й сам не надто вірив, що ми аж туди дісталися. Складно з раю було повертатись назад до в’язниці, але переселенням сьогодні було займатися фізично ніколи.

Ще ніч і з’їдемо. Господиня готелю з розумінням сказала, що вже звикла до того, що просять повернути гроші за невикористані ночі, бо через шум багато хто з’їжджає. Ще в нашому готелі не було перехідника на домініканську розетку. Я трохи розібрав саморобний світильник і зробив із нього розетку для зарядки. Недаремно ж у мене диплом інженера!

Паща диявола (La Boca Del Diablo)

Вранці перетягли речі в інший Готель і вирушили в дорогу. Спочатку ми проїхали близько 7 кілометрів на маршрутці, потім довірившись картам попросили водія нас висадити біля роздоріжжя. До нас одразу ж підрулив місцевий мотоцикліст. І через пару хвилин ми вже мчали з вітерцем по вбитій дорозі вглиб джунглів. На одному мотоциклі помістились усі втрьох і на спині ще невелика похідна сумка. Їхати було щось зовсім нелегко, але багато ям та пагорбів. Деколи здавалося, що я везу мотоцикл, а не навпаки. Але треба було терпіти ці ще 7 пекельних кілометрів.

Зате по дорозі відкривалися чудові краєвиди на високі гори. Таксист привіз нас до пункту призначення – пащу Диявола. Перед нами була діра радіусом у пару метрів, з дірки приблизно кожні 30 – 40 секунд виривається потужний потік дрібних бризок. Висота пострілу досягає до 14 метрів, звук у момент виверження дуже сильний і справді страшний. Головне не підійти до діри з того боку, в яку вона вистрілює. За дірою близько 30 метрів застиглої та роз’їденої водою лави. Якщо підійти до краю, то внизу можна побачити всю потужність океану. Там справжнісінький шторм, гігантські непокірні хвилі розлітаються після потужних ударів об скелі. Море змінює свою геометрію під дуже небезпечними кутами, добре, що скелі досить високі. Хоча і тут бувають сюрпризи, в одну з таких вилазок удар об скелю був настільки сильний, що рівня води вистачило щоб мене залити.

Хоча було справді високо. Загалом це місце, де Домінікана вже не така ласкава та райська. Мотоцикліст запитав: “Ну, що їдемо назад?”, але ми ще спочатку пояснили, що тільки в один кінець. Ми вирішили влаштувати собі справжнє сафарі дикими джунглями, пройти кілька годинний маршрут до одного з далеких пляжів. Хлопець намагався нам донести, що це небезпечно і робити це не варто. Паралельно приїхала екскурсія квадроциклами. Наш водій пішов поспілкуватися із гідом про нас. Підійшов гід, який на відміну від мотоцикліста говорив англійською і уточнив чи ми збираємося самі підкорити джунглі. Гід сказав, що це небезпечний маршрут. Я сказав, що ми знаємо. Насправді ми не знали, але буквально в кожній поїздці ми чуємо цю фразу по кілька разів. В основному всі переживають, як це ми у спортивних сандалях збираємось підкорювати гори, спускатися в ущелини тощо. Ну чи на крайняк якісь дикі тварини, але така зустріч з досвіду малоймовірна. Гід, наприклад уточнив, чи знаємо ми дорогу, але я бачив стежку і очима і на офлайн карті. Загалом ми зробили висновок, що переживають за те, як ми йтимемо лавовими скелями. Попрощавшись із людьми, ми вирушили стежкою вглиб. Можливо, якби ми знали іспанську трішки краще за нуль, то зрозуміли б попередження мотоцикліста “Цей маршрут небезпечний тим, що на туристів у джунглях нападають із мачете…”. Тим часом ми йшли крізь бананові гаї, бачили ананасик. Пробували зірвати зелений банан – гидота рідкісна. Бачили, як хлопчик повів коня завантаженого кокосами. Гід уточнив, чи знаємо ми дорогу, але я бачив стежку і очима і на офлайн карті. Загалом ми зробили висновок, що вони переживають за те, як ми йтимемо лавовими скелями. Попрощавшись із людьми, ми вирушили стежкою вглиб. Можливо, якби ми знали іспанську трішки краще за нуль, то зрозуміли б попередження мотоцикліста “Цей маршрут небезпечний тим, що на туристів у джунглях нападають із мачете…”. Тим часом ми йшли крізь бананові гаї, бачили ананасик. Пробували зірвати зелений банан – гидота рідкісна. Бачили, як хлопчик повів коня завантаженого кокосами. 

Бачили, як робітники видобувають кокоси великими ціпками та за допомогою мачете. Ми їх про всяк випадок не відволікали і побрели далі. У нас був чудовий пікнік на скелях. Ми дісталися чергового виходу високо над морем. Далі почався процес добування кокосів, вони росли досить високо на пальмах. Нам вдалося знайти таку пальму, біля якої лежала колода. Хвилин 10 у мене пішло щоб пальцями потроху прокручувати кокос за годинниковою стрілкою, але відвалюватися він не збирався.

Хвилині на 15-й кокос вдалося трохи нахилити у свій бік. У фінальний момент довелося стати на гілочку, а руками повністю повиснути на кокосі. Під моєю вагою кокос зірвався, і ми м’яко зістрибнули. Другий кокос я добув уже за напрацьованою схемою, головне схопитися за нього. В Орлі та Решці була корисна порада щодо розкриття кокосів. Я зробив так само, знайшов ціпок по-гостріше, і з усієї сили тим місцем, де від кокоса йшов паросток вдарив об кілок. Відразу бризнуло кокосове молоко. Далі отвір проробити було вже не складно. Свіжозібраний кокос під час спеки — це справді райська насолода, як у рекламі) Коли кокос допили, то вже можна було роздовбати його об каміння і трохи поїсти м’якоті. У цих кокосах вона була, як желе. Оскільки запас води у нас був невеликий, то кокосами добре вгамували спрагу.

Після кокосових пригод з новим зарядом бадьорості рушили далі, ми в дорозі були години півтори і залишилося вже небагато, десь хвилин 30. З наших очей похід виглядав абсолютно безпечним, і ми не могли зрозуміти, чому ті хлопці так хвилювалися. Але з очей неблагополучно-виглядаючого темного чоловіка і підлітка, які з мачете в руках наздоганяли нас, похід виглядав трохи інакше. Вони підійшли до нас і щось почали пояснювати іспанською, я кивнув і махнув, щоб вони проходили вперед. Але чоловік жестом показав, що ми маємо йти з ними. От попали, щось пішло не за планом. Ну гаразд, йдемо. Даша мене запитала: “Ми типу взяті під варту?” Щиро кажучи, не знаю, сам перший раз у такій ситуації. Я вже придивлявся до розмірів каменів, що лежали навколо. Я зупинився зав’язати шнурок, темний хлопець, що замикав конвой свиснув, підліток попереду також зупинився. Вони нас зачекали, ми пішли далі. І, як на зло, саме цього дня через переселення до готелю, ми взяли з собою всі гроші та картки, щоб не залишати їх у готелі. За одним із поворотів з’явився пляж із купою людей, які припливали сюди на моторних човнах. Хлопці від нас відстали і ми вийшли до людей. Фух, пронесло здається. Що це взагалі було?

Пляж Фронтон, відверто кажучи, виявився так собі, але саме сафарі по джунглях було просто суперське, ще й з пригодами. Пляж був під 150 метровою прямовисною скелею, офлайн карти показали, що можна піднятися по скелі і дістатися готелю іншою дорогою, кілометрів за сім. Нам дуже не вірилося, що на ту скелю можна взагалі піднятися, але карти творять чудеса, ми дійсно почали підйом.

Насправді було вкрай нерозумно знову йти в джунглі, бо ті самі хлопці могли банально піти за нами. Але на той момент ми ще не усвідомлювали, що з нами відбувається. Дорога назад була не складною, крізь прості рослини, не такі цікаві як під скелями. Але навіть цією дорогою нас знову наздогнали. Отже, постарайтеся вгадати, хто цього разу нас наздогнав:

А) Прекрасний місцевий житель на білому коні — душі прерій!
Б) Одноногий пірат зі справжнім гаком замість руки.
В) Актор із досить відомого фільму та його знімальна група.
Г) Чоловік у татуюваннях та з пістолетом у руках.

Правильну відповідь ми дізнаємося прямо зараз! На наше щастя, це був хлопець на коні, який проскакав, привітався і втік у джунглях. По маршруту були ще розвилки до цікавих пляжів, але сонце було в зеніті і вже було йти напружено.

Ми вийшли на берегову лінію, яка вже вела до нашого міста. Там ми зустріли бувалого рашиста, який 13 років тому переїхав до Домінікани щоб не жити у рашці. Він нас і просвітив, чим міг закінчитися похід у джунглі і що означала фраза “Це небезпечно”. Але за фактом до вбивства справа не доходить, у туристів просто відбирають усе цінне, тому поліція іноді влаштовує рейди в джунглі. Він сказав, що навіть якщо турист схопить ціпок, то нападник швидше за все втече і битися не буде. За великим рахунком, якщо з собою не носити нічого цінного та лише дрібні гроші, то на маршруті відносно безпечно. Чи варто говорити, що наступного дня ми навіть обручки з сережками залишили в номері. Тепер підіб’ємо підсумок нашого сьогоднішнього походу. Це було дуже красиво і круто, якби ми знали про справжню небезпеку, то в маршрут вирушили б, але без цінних речей. Ех, Домінікано, ти така різна! У готелі у нас була зустріч із місцевим президентом. Це в них так пиво називається. Президент мовчки слухав про наші мандри. Увечері ми просто бродили набережною.

Ель Лимон

Цікавий факт, що маршрути вигадувалися по ходу справи. Тобто, Даша знала про кінцеві точки, де потрібно побувати, але як добиратися і що ще робити вигадували на ходу, тому що в інтернеті не багато було інформації. Вчорашня маршрутка з пересадкою на мотоцикл була експромтом. Сьогодні ми намітили відвідування водоспаду Лимон. Доїхали туди маршруткою без жодної пригоди, аж шкода якось. Вважай, що година сорок минула марно. Водій нас висадив на трасі та показав стежку якою можна дійти до водоспадів.

Це цілий національний парк. Місце популярне і сюди натовпом привозять туристів. Йти треба кілька кілометрів, але чомусь кожен, хто заходить на територію парку, почувається крутим жокеєм. Майже всі, кого ми зустрічали, їхали на конях. Поруч бігли поводирі коней. Виглядало досить дивно. А коней була така кількість, що кінською ковбасою можна було б прогодувати увесь острів. Та й ціна якась у районі 30$ за коня, загалом морок якийсь. Ми ж гордо йшли диким брудом, який збивався копитами коней. Дивно якось. Проте річка тече, джунглі ростуть, отже, все відносно мальовничо.

За вхід у парк із нас взяли щось у районі одного долара. Сам водоспад вважається найкрасивішим і найповноводнішим на Самані, але при цьому зовсім ніякий. Але тут головне те, що можна пройти трек маршрут джунглями, а водоспад це як іскорка, що дає поштовх. Ми на водоспаді не зупинялися і пішли далі. Адже кожен маршрут у джунглях це нові можливості отримати неповторний досвід. Ми йшли горами, три рази перетинали річку, бачили, як ростуть зрілі плоди какао.

Ми вилізли у справжньому домініканському селі, де дуже голосно грала музика. Навіть попри відсутність людей музика грала! Грала так, що в радіусі 100 метрів жодного птаха не було. Що ж з домініканцями в старості буде, як вони взагалі щось чутимуть? Можливо село і було порожнім тому, що одного разу хтось увімкнув радіо так голосно, що ні в кого не вистачало сил дійти епіцентру стихії, щоб його вимкнути. Однак у місцевому сільпо найстійкіші продавці все-таки продали нам печива на вагу і місцеву колу. Згодом ми вийшли до міста Ель Лимон. Містечко зовсім не туристичне і відповідно ціни такі самі. Тут ми закотили бенкет по повній і рибка заморська, і м’ясо і салати, купа різних смаколиків.

Поки трапезували, мені у вайбер написав форумчанин із Турправди “Андрію, вітаю тебе, ти виграв у номінації Автор 2018 року!!!”. Даша саме відходила помити руки. Коли повернулася, я запитав її: “Як тобі обідати в Домінікані з найкращим автором 2018 року?”. Чи нам було радісно в той момент? Ми сяяли так яскраво, що вночі заважали один одному спати від сяйва. Даша прокинулася, щоб вимкнути світло, а це виявилося сяйво від мене йшло. Але повернемося до міста з кислою назвою) Ми чудово пообідали і були сповнені сил продовжувати пошуки пригод. Карта нам показала, що за два кілометри від міста є пляжна лінія. Правда сонце ставало все злішим і злішим. Але ж не їхати назад. Ми не знали, в який час буде останній автобус, але поки ясно вони точно повинні ходити. Ми пішли у бік пляжів у надії що, нас підбере якийсь мотоцикліст. Але ніхто нас так і не підібрав. Дорогою проходили повз хлопців, які щось посилено рубали за допомогою мачете. Причому рубали вони в канаві біля дороги, збоку здавалося, ніби хлопці позбавляються когось. Ми не стали їх турбувати і тихенько пройшли повз, хоч у них і були мотоцикли. Дорога нас привела до розкішного, але закритого готелю. Все виглядало свіжо, доглянуте, без сміття, ось тільки ні людей, ні охорони. Ще була стежка в обхід готелю до пляжу, але ми вирішили, що це не так цікаво, як погуляти готелем. Ми пройшли ворота і йшли зеленою територією. Куди ж усі поділися?Готель від працюючого відрізняється тільки повною відсутністю людей. Ззаду почувся звук мотоцикла, хтось їхав у наш бік, але в результаті не ризикнув заїжджати в готель і поїхав стежкою. Ми йшли все далі і далі, доки не зустрілися очима з охоронцями, які сиділи та з цікавістю весь час спостерігали за нами. Ми з впевненим виглядом змінили траєкторію у бік пляжів і пішли, начебто так і планували. Вийшли на дикий пустий пляж.

Він був дуже довгим, хвилі були потужні. Схоже, зараз не сезон на пляжі та готель закритий, але ми потім бачили, як працівники поливають рослини та доглядають готель. Це дуже крута атмосфера, за два кілометри від міста закритий готель та дикий пляж із надзвичайними хвилями. Немов пройшов апокаліпсис, і ми гуляємо залишками цивілізації біля стихії.

Щоправда, часом траплялися такі ж шукачі пригод як і ми. Карти показували, що поряд у джунглях є територія дуже дивного кольору з позначкою “Natural wetland”. Хм, можливо болото, але як ми з’ясуємо якщо не побачимо самі, правда потрібно трохи впровадитися в джунглі. Спочатку ми пробиралися стежками, бачили, як двоє мужиків копають нове русло для річки, що протікає. Хвилин через 30 стежки закінчилися і до мітки залишалося метрів 10-15 пройти густими джунглями. Вони ще, як на зло, такі колючі. Але цікавість взяла гору і крок за кроком ми почали рухатися, оминаючи великі термітники. До нас на зустріч із гущі так само почала рухатися тварина великого розміру. У мене пішло серце в п’яти, я буквально відчув кожен нерв свого тіла. Це виявився чорний дикий козлик!

Ми його не дуже цікавили. Але цього було достатньо, щоби далі не лізти. Тим часом стежками, з яких ми зійшли, проїхали мотоциклісти. Воно було на краще, що ми з ними не перетнулися. Причому проїжджали вони сюди-туди кілька разів, і складалося відчуття, що шукають вони саме нас. Так, все, вибираємось у місто. Поки йшли двокілометровою дорогою зустріли цілу грізно виглядаючу групу байкерів-підлітків. Вони про щось посилено сперечалися. На щастя, обійшлося без нашої участі. Вже було близько 16:00, треба починати їхати у бік готелю. Дорогою прикупили свіжого кокосового хліба. Прямо хтось зі свого будиночка торгував. Нам потрібно було в Самані пересісти на маршрутку до Лас Галерас. Коли ми приїхали до Самани, там якраз починався карнавал.

Несподівано, головне вчасно приїхали. Близько години ми насолоджувалися святом, сотні костюмів, образів, усі радіють, одна музика перекрикує іншу, сонечко світить. Позитивно!

Але треба було їхати до свого міста, як тільки сонце сяде, маршрутки перестануть ходити. Ми з інтернету змогли вирахувати приблизну дату головного карнавалу, а це локальні, проходять протягом місяця за різними містами і ніде їхнього розкладу немає. Такий насичений день ми відсвяткували стиглими манго.

Від Сосуа до Санто Домінго

З раннього ранку на нас чекав черговий довгий переїзд. Ми вже й не сумнівалися, що з легкістю дістанемося. Варто було лише вийти з готелю на трасу. Наступної хвилини Даша сиділа в кабіні, а я в кузовній частині, обладнаній лавками. Сказати, що моя поїздка йшла з вітерцем — нічого не сказати, часом здавалося, що мене просто здує з кузова. Потім почалася злива, і водій натягнув на каркас брезент. Стало затишно. На пересадці в Самані нас хвилин за 20 пересадили в іншу маршрутку і за якихось 4,5 години ми доїхали до іншої частини Домінікани. Ця частина Домінікан знаходиться досить близько до кордону з Гаїті. Гаїті — це країна, куди можливі екскурсії лише з гідами, які мають заряджені автомати в руках. І, на жаль, чим ближче підбираєшся до Гаїті, тим менталітет людей змінюється на гірший бік, дуже схожий як коли гуляєш по расії. Скажімо так, якщо хочеш побачити Домінікану лише з гарного боку, то краще обмежитися передмістями Ла Романи та півострова Самана. Якщо хочеться повного занурення, яке з тебе зніме рожеві окуляри – рухайся у напрямку кордону з Гаїті або москви. Якщо до того щоб розрахуватися в маршрутках я просто діставав гроші і водій брав необхідну суму, то тут можуть взяти стільки, скільки даси. Наприклад, кондуктори постійно намагаються обрахувати і з легкістю можуть з 1000 песо дати здачу 500 замість 800. На вимоги дати правильну здачу морозитимуться. І якщо дуже наполягати, то ще сотню так і бути дадуть. Але в цій частині Домінікани є цікаві місця для подорожей, так що продовжуємо маршрут. У нас заброньований готель з басейном, але, крім нас, ніхто в готель не заїхав, то за фактом у нас був усі кілька днів особистий готель з особистими терасами та особистою зеленою зоною. Приємна господиня говорила англійською. Ось тільки одна проблема — ми підійшли до воріт, які не зачинені на замок, але з того боку воріт сидять чотири люті собаки і чекають, коли я ризикну відчинити ворота.

На щастя, це виявився не наш готель, наш був поряд. У підтвердженні бронювання красувалася фраза “Не заводити асоціальних дівчат у номер”. Саме місто, активно практикує секс-туризм. Біля готелю був невеликий пляж. Океан тут вже зовсім звичайного кольору, наче ти вже не в Домінікані. Ми це чудово розуміли ще коли почали рух на захід. Хоча насправді ще будуть гарні пляжі. Поки йшли до океану пройшли повз зелену гадюку, що грілася на кущиках. Змія нас помітила і в пориві незручності зникла в заростях.

Трохи покаталися на потужних хвилях і рушили у бік самого міста, воно було за кілька кілометрів від готелю. Дорогою під’їхав чоловік і запропонував підкинути до міста. Коли він нас довіз, то почав посилено вимагати 10$. Тут же хтось підбіг до машини щоб допомогти нам розміняти гроші якщо у нас великі купюри. Мдааа… До місцевого менталітету ще треба звикнути. У мене в подібних ситуаціях відповідь одна “Сорян, грошей немає взагалі!”, я, звичайно, попередньо уточнив у нього чи це не домініканський жарт, але він сказав, що він не жартує. Довелося дядькові задовольнятися 100 песо (2$). Саме місто, чесно кажучи, не вразило, але ця локація зручна для нашого маршруту. У цьому місті є чудовий пляж, судячи з рейтингу. І таке враження, ніби всі туристи Домінікани вирішили сидіти один в одного на головах саме на цьому пляжі.

Фото з іншого пляжу – Playa Caleton)

Море тут трохи красивіше азовського. Але при цьому наявність лежаків та кафешок роблять свою магічну справу. Ми вирішили піти кудись подалі від туристів. Вийшли на вулицю, що досить затишно виглядає. Наприкінці навіть має бути великий супермаркет, судячи з карти. Але чим далі йшли, тим будинки ставали простіше, а місцевих гаїтян-домініканців дедалі більше. За фактом завдання виконане, тут крім нас не було жодного живого туриста. Щось будиночки ставали дедалі розвалені, а місцеві вже явно звертають увагу на нашу присутність. Даша припустила, що нам має сенс повертатись назад. На перехресті вийшов хлопець зухвалого вигляду з молотком у руках і явно шукав поглядом щоб до когось пристібатися. Коли я почув “Аміго!” у наш бік, я пожалкував, що не погодився повертатися. Хлопець підійшов до нас і уточнив, що ми тут забули, можливо пляж? Я про всяк випадок вирішив погодитись. Він сказав, що зараз нас виведе на пляж, і махнув молотком, щоб ми йшли швидко за ним. Він прискореним кроком пішов у бік пляжу, ми з Дашею руки в ноги та погнали у протилежний бік. Коли проходили повз пристойно виглядаючого хлопця, який готував бургери, над ним аж сонце засвітилося. Вирішили, якщо що, ховатимемося за ним якщо що. 

Коли ми дісталися до межі лячного району, Даша запропонувала поїсти в ресторанчику, я ж сказав, що поїсти тільки коли доберемося до готелю і закриємося на всі замки. З міста поверталися вже зовсім по темряві, нас зголосився підвезти таксист-мотоцикліст. Після довгої і складної дороги, що складається з двох кілометрів, він примудрився привезти нас туди, звідки взяв. Поїхали з ним на другий захід, зрештою приїхали за адресою. Треба було заплатити 150 песо, у нас було з собою купюра 500, він дістав дрібними 130 песо і намагався переконати нас, що це насправді 350 песо, а не оскільки написано звичайними цифрами на його монетках. Причому, судячи з його вигляду, він сам у це дуже вірив. Я пішов у готель розміняти у господарки гроші, Даша залишилася поспілкуватися з ним. У ході спілкування ми дійшли висновку, що мотоцикліст, можливо, був під якимись речовинами. Щось із ним було не те. Він ще посилено вмовляв з ним завтра поїхати на 27 водоспадів трасою і запевняв як це безпечно))) Найцікавіше, що, коли нам треба було заплатити за маршрутку щось у районі 200 песо, кондуктор із радістю забрав у мене жменю монет у 140 песо і сказав, що йому вистачить. Зважаючи на все, тут жменя монет це незліченна кількість грошей, якої вистачить, щоб розплатитися за якусь послугу.

27 водоспадів

У місті посилено просували екскурсію з каньйонінгом на 27 водоспадів. Вартість космічна — на двох 7500 песо (150$). Якщо повторити самому аналогічний маршрут, то витрати на двох виходить приблизно 1900 песо (38$). Маршрут складається лише з кількох маршруток. Спершу ми переїхали до міста Пуерто-Плата, а звідти пересіли на маршрутку, яка нас висадила на трасі біля національного парку. Кілометр пішки, і ми на місці. Маршрут легкий, ми без знання мови та номерів маршруток дісталися практично без проблем. Хоча були невеликі складнощі з пересадкою. У парк потрібно приїжджати вранці, інакше частину водоспадів буде зачинено.

Я так зрозумів, що у лютому треба приїжджати не пізніше 11:30. Ми вибрали оптимальний маршрут із 12 водоспадів. Його всі радили. За маршрут потрібно заплатити по 550 песо з особи (11 $). На тебе надягають страховий костюм та призначають провідника. Провідник за 500 песо (10$) з радістю погоджується скрізь тебе фотографувати не втопивши твій фотоапарат. Спочатку хвилин 40 потрібно пройти в гору, потім ми підійшли до непрозорої блакитної річки під урвищем і він сказав, що можна починати. Це був не просто стрибок, це був стрибок сміливості! Але, на щастя, виявилося глибоко. Водичка бадьорячи – холодна.

Ми почали проходити водоспадами та річками. Були водоспади закручені як водяні гірочки, були водоспади з високим перепадом. Одна скеля була така висока, що під час польоту можна було відраховувати секунди. Деколи ми наздоганяли інші групи, іноді нас наздоганяли. Були настільки стрімкі місця, що під час стрибка вниз кричали всі. Сам провідник майстерно робив стрибки з нашим фотоапаратом так, що фотик завжди залишався на повітрі.

Де було дуже високо він давав вказівки куди стрибати, а сам обходив. Мені завжди було мало, і я на місця стрибків повертався кілька разів. З нами у групі було ще двоє китайців. Мені здається, китаєць-тато вже сам був не радий, що підписався на цей екстрим, не кажучи про його доньку. Ми ж отримали повну віддачу від каньйонінгу, це було реально класно. Це була одна з причин переїзду до цієї частини острова. Сумарно спуск тривав близько години. Це звичайно ні що порівняно з боротьбою на виживання під час турецького каньйонінгу, який тривав понад 6 годин. Зате обійшлося без сліз. Наприкінці маршруту чергували лікарі про всяк випадок. Весь маршрут від входу до парку до виходу займає приблизно 2,5 години.

Пуерто-Плата

У запасі ми мали ще половину світлового дня, в сусідньому місті є чудова канатна дорога. Треба б з’ясувати, куди вона веде. Поки чекали на кабінку, я ловив вай-фай і мені прийшло повідомлення, що Turkish Airlines почав розпродаж усіх своїх напрямків. А це означає лише одне – сьогодні буде бурхливий вечір із перебором акційних напрямків. Купувати квитки з планшета досить непросто. Але починати планувати подорож під час іншої подорожі це завжди радісно.

Щоправда, іноді здається, що вже ситий по горло поїздками і купувати нічого не хочеться, але Домініканська йшла як по маслу і ми з легкістю взяли квитки на наступний 2020-й рік. Це була центральна Індія для моїх батьків. Їх подорож пройшла приблизно за місяць до пандемії Вагончик нас підняв просто у хмари. Ми вийшли у високогірному туманному парку.

Парк дуже доглянутий, тисячі екзотичних рослин. А головне – все оповите густим хмарним туманом. Дуже гарно, просто казка. Я її назвав би ”Пригоди в зачарованому лісі”. Причому хмари на канатках можуть зіпсувати всю красу, а тут вийшов ефект навпаки. У парку ми провели багато часу проходячи маршрутами знову і знову. Ми навіть думали назад спуститися стежками без канатки.

Через деякий час, оцінюючи безпеку всіх наших домініканських маршрутів, ми зробили висновок – добре, що ми ще й на той маршрут пішим ходом не поперлися. Внизу гори нас чекало яскраве сонце. Хмари безпосередньо зачепилися за гору, де розташовувався парк. У нашого готелю була чудова перевага, якщо не хочеться вирішувати питання з вечерею, то господиня з радістю за 400 песо (8$) приготує повноцінну вечерю, частина якої ще й на сніданок піде.

Ріо-Сан-Хуан

Як нам сказав канадець на початку поїздки “Якщо хочете, щоби Вам було добре їдьте в Ріо Сан Хуан”. Тож ми так і вчинили. Як тільки посвітлішало на вулиці ми одразу вирушили в маршрутну подорож. Їхати було приблизно годину – півтори. У самому місті є мангрові ліси, звідки стартують екскурсійні човники. Але треба зібрати групу людей, інакше доведеться платити самим за весь човен. За двох просять 1500 песо (30 $). Якщо людей буде більше, то 2000 песо поділять на всіх. Як тільки ми приїхали, побачили групу, що відпливла. Гаразд, пішли погуляємо доки інші зберуться. Поки хвилин 30 гуляли вздовж мангрів, пропустили чергову групку, що зібралася. Натомість надивилися як граються собачки.

Сіли чекати на людей. Хвилин 10 – 20 чекали, нарешті прийшли ще двоє охочих. Маршрут біля човника був досить похмурий, і вся витівка здавалася сумнівною. По манграм пропливли зовсім небагато. З цікавого, часто траплялися на скелях білі статуї у вигляді людей, що дерлися або сиділи.

Начебто це образи племен, що раніше тут жили. Запливали в печеру та на досить звичайний пляж. Але коли ми припливли на останній – Playa Caleton ми зрозуміли, що вся наша задумка була не дарма.

Це просто на диво красивий пляж, напевно, один з найкрасивіших, що ми бачили за цю поїздку. З дуже прозорою водою. Людей небагато, продається недорога їжа. За кілька кілометрів є траса, де ходить маршрутка. Наш гід висадив нас, щоб ми покупалися. Ми, тверезо оцінивши ситуацію, подякували гіду за екскурсію та відправили його назад вже без нас. Тут не те що хочеться плавати, жити хочеться в такій красі. Ще й круті окуляри під водою знайшов. Загалом пощастило. Прямо на пляжі продавалося купа місцевої їжі, ми зробили акцент на чебуреках, а на десерт була прекрасна “Піна Колада” в ананасі. Я правда трохи побачив таїнство її приготування в антисанітарних умовах і мене мало не відкачувати довелося. Але було смачно і ми живі! За кількістю з’їдених чебуреків ми значно підняли економіку пляжу того дня. Тим часом на пляж під’їжджали дикі туристи і ми мали несподівані та радісні зустрічі з різними людьми, з якими ми перетиналися раніше на маршрутах в інших містах. На пляжі провели щонайменше пару годин. Нам, звичайно, це не властиво, пляж, море і ми навіть годинами купаємось. Проте було так гарно, що якщо винайдуть портали, то я обов’язково туди ще раз повернуся. На скелях, що оберігали бухту пляжу, були заховані ряди білих кам’яних голів, які дивилися у бік моря. Ми вирішили йти на трасу не прямим шляхом дорогою, а скоротити через мангровий ліс.

Тим більше навігатор нас обіцяв провести. Витівка виявилася провальною, ми змогли познайомитися носом до носа з домініканськими павуками, змогли визначити міцність павутини і те, як вона ніжно вкриває тіло, досліджували малюнки у вигляді пальмочок на піску, залишені комахами. Але з корисного — знайшли чудові затоки води в мангрових коренях.

Правда довелося трохи потурбувати місцевих крабів, вони точно не очікували побачити тут людей. Наш довгий похід раптово закінчився на тому ж пляжі, де ми почали маршрут хвилин 20 тому. Довелося йти на траси нудною прямою дорогою. На самій трасі нас миттю підібрала маршрутка та провезла кілька кілометрів назад у Ріо Сан Хуан. Ми хвилин 40 вирішили виділити на дослідження самого міста. Сонце шпарило безжально, але бажання пригод було сильніше.

Місто було зовсім не туристичне. Ми подивилися, як мешкають місцеві Домініканці, до нас вибігали натовпами фотографуватися діти. А найдрібніших, мами приводили і ставили до центру для кадру. Діткам було радісно дати нам п’ятірки і доторкнутися до нас. Та й для нас це заряд позитиву.

Кабарете

Вечір ми вирішили провести у популярному серед кайтерів місті – Кабарете. Добиралися туди на так званому “карріто!” – це другий вид транспорту у цій частині Домінікани. Власники легкових машин впихають чотири особи ззаду і дві спереду, за цю незручність беруть приблизно таку ж ціну, як і в маршрутках. Коли людей не вистачає, наприклад, ззаду сидять всього три широкі хлопці, то вони закликають перехожих підсісти. Зовні карріто ніяк не відрізнити від звичайних машин, цей транспорт сам тебе знайде коли потрібно. Хоча маршрутки тут теж іноді практикують пошук туристів спеціально завертаючи з маршруту у підворіття.

Загалом транспортна система тут функціонує просто ідеально, якщо туристу потрібно кудись дістатися на відстань в межах години, то на північній Домінікані транспорт сам його знайде. Одного разу їхали маршруткою, до нас водій підсадив на сидіння третім підлітка. Ми не те що б не вміщалися — тут було більше питання “Чиї кістки хруснуть першими?” Добре я днями рибу їв, фосфор все ж таки. Після півгодинної їзди хлопець вийшов трохи кульгаючи. Я зміг відійти швидше, бо загартований щоранку їздити 24-ю маршруткою у нас дома. У Кабарете є ну дуже дорогий парк з печерами, що його краще ігнорувати, тому що там все те ж саме, що і скрізь, але дорожче в 10 разів. Є купа ресторанчиків, ми вибрали китайський. А ще є довжелезний пляж із великими хвилями та сотнями кайтерів. Мабуть, весь виконаний маршрут на наші сили вже давали про себе знати, ми вже вдруге за день знайшли місце, де відпочивали. Ми сиділи і дивилися, як сотні парашутів у небі тягнуть кайтерів. Це як релаксотерапія. Щоправда, сильний вітерець заганяв пісочок у всі щілини обличчя. До готелю було близько восьми кілометрів, але маршрутки та карріто їхали настільки заповнені, що навіть не зупинялися. А місцеві мотоциклісти, сподіваючись зірвати куш, намагалися довести, що бензин на 8 кілометрів коштує як мішок золота, і що це загалом безпечно ганяти по трасі. Ми вже навіть почали йти пішки, як нас підхопив маршрутник, який вірив у нескінченну місткість свого транспорту. Знову ж таки повторюся, для нас, як для людей натренованих 24-ю маршруткою в годину пік просто не існує ситуацій, коли ми не влазимо.

Післязавтра у столиці, яка знаходиться в іншій частині Домінікани, буде карнавал. Завтра за планами протягом дня якимось дивом треба буде дістатися туди. Ми дуже уважно і неодноразово намагалися обчислити точну дату карнавалу і попри те, що всі джерела вказували її як післязавтра, на одному іспанському сайті з’явилася новина про те, що гуляння завтра. Господиня швидко скликала консиліум своїх друзів, і всі дійшли висновку, що головний карнавал буде першої неділі березня – тобто завтра. ААА! На годиннику майже опівночі, карнавал розпочнеться приблизно через 16 годин в іншій частині острова, треба терміново змінювати плани. Терміново збираємось і до столиці, але спочатку трохи поспимо все-таки. Послужлива господиня прокинулася рано-вранці, приготувала наш сніданок і склала його з собою, посадила нас у машину і довезла прямо до прямого автобуса, який вирушав о 06:20 ранку (ходить щогодини). На дорогу дала корисну пораду взяти до автобуса зимові куртки з багажу.

Карнавал у Санто Домінго

Що ви знаєте про виживання у холоді? Виживання це коли автобус-вбивця під приводом довести до центру намагається охолодити тебе максимально близько до нуля градусів. Ще й двері спеціальні герметичні в салоні. Тож не дарма ж у нас куртки всю дорогу були з нами. Жаль не було термометра заміряти температуру. Приблизно о 10.30 ми виспані були вже в столиці. До речі, доки їхали, бачили у сусідній машині лежав Президент (пивна фура обганяла нас). Один зі знайомих попередньої господині дав нам слушну пораду – користуватися убером, у столиці він дуже розвинений. Ми включили роумінговий інтернет, і це дуже спростило всі пересування. Убер — справді не дорогий, середній час подачі машини до трьох хвилин. На автовокзалі, як тільки я підтвердив адресу, відразу ж поруч опинилася машина. До карнавалу ще 5 годин, а ми вже у столиці ще й заселилися! Щоправда, номер був знову трохи схожий на в’язницю, зате за такою кількістю ґрат безпечніше. Цікаво, навіщо їм стільки ґрат на вікнах та дверях…

Той самий хлопець розповідав, що карнавал розпочнеться приблизно о 15:30 і близько 18:00 для нас закінчиться, оскільки ми явно не захочемо ризикнути продовжувати гуляння з місцевими. П’ять годин до карнавалу нам з головою вистачило, щоб оглянути основні визначні пам’ятки центру. Хочу зазначити, що старе місто в Санто Домінго справді перевершило наші очікування, воно справді цікаво виглядає і затишне. Але якщо немає карнавалу, то витрачати час на нього не потрібно, тому що вся краса домініканців у селах на пляжах.

Буквально за годину до карнавалу розпочалася активна підготовка. Діти запускали повітряних зміїв, продавці розгортали вуличний стрітфуд. У сумках із льодом починали носити крижане пиво на продаж. Причому ціни просто казкові, особливо з огляду на те, що це карнавал, де могло бути все особливо дорого. Наприклад, банка крижаного пива коштувала 60 песо (1,1 $). Кокосова насолода в карамелі на паличці 15 песо (0,3 $) і т.д.

Ми з Дашею дегустували домашні лимонади. Це було шикарно. Фестиваль розпочався о 15:30, основна його частина тривала близько двох годин, тобто всі дві години був безперервний парад у костюмах із танцями. Яких там тільки не було вбрань, фантазія людини безмежна. Вся дія супроводжується гучною музикою. Хода простяглася на кілька кілометрів по променаду вздовж набережної. Народ у самому піку натовпу, напевно, одну людини в товщину був. Чим далі від віп секторів, тим народу менше, аж до повної відсутності. Але танцюристи найбільше старались саме проходячи ці сектори.

За якоюсь місцевою традицією всі озброюються м’якими, але пружними циліндрами, які кріпляться на мотузку. Такою “зброєю” можна відлупцювати «на щастя» будь-кого і скільки завгодно разів під час фестивалю. Як правило на це не ображаються, але чим більша статура у жертви, тим рідше йому перепадає, наприклад мене взагалі жодного разу ніхто не лупнув.

Даші ж дісталося. Одного спортивного чоловіка відлупцював цілий натовп домініканців у однакових масках на обличчі, що виглядало ефектно. Чоловік спочатку обернувся, явно висловлюючи злість, але побачивши 15 чоловіків, що однаково виглядають, зрозумів, що він явно в меншості і натягнуто посміхався, ніби саме так він і хотів. Для нас із Дашею відвідування карнавалу було дуже важливою подією, це наш перший карнавал! Зазвичай карнавали проводять у сезони дощів, а тут у пік туристичного сезону! Радість і гуляння набирали обертів, чомусь люди в костюмах чортів уже ходили не лише в рамках параду, а й у протилежний бік серед натовпу. Мене навіть з одним із чудовиськ хтось схопив за руки для дуже старовинного обряду. Щоправда, обряд довелося перервати, адже в такій ситуації головне швидко засунути руку першим у свою кишеню. Поруч хлопець, що проходить, зміг тільки помацати кишеню, у якому була моя рука. Ех провалилася спроба свиснути гроші з моєї кишені. Всі учасники різко розійшлися ніби не при справах. Не на тих хлопці напали, ми загартовані вашими джунглями вже! Навіть якби я не помітив, то ми втратили б зовсім незначну суму і одну з банківських карток. Та й взагалі, судячи з бюджету поїздки, значні суми тут в цілому не потрібні. Головне фотоапарат не втратити, хоча найкращі фотографії за день щоночі вирушають у хмару. Ех Домінікано, що ж ти така гарна і така лячна водночас. Втім, для тих, хто шукає пригоди – в самий раз. Почало темніти, а кількість людей у ​​масках зростати. І, чесно кажучи, спокійно почуватися не виходило. Ми вирішили вийти з цієї історії не постраждалими і максимально жвавими вулицями дісталися набережної, де проходив карнавал, у старому місті. Там на нас чекала затишна китайська кафешечка. Як затишно спати в готелі, який закритий дверима і купою ґрат від зовнішнього міста)

На останній день ми запланували парк Los Tres Ojos. Поснідали, викликали убер, він виявився, як завжди, за кілька хвилин від нас і успішно поїхав у бік парку без нас. Невдача! Спроба два. Успіх, ми в убері. Перший водій ніяк не міг знати адресу, допоки нас не посадить, але, мабуть, так збіглося, що він не захотів їхати з нами, а ми його могли потім трекати. Зовні парк із себе не представляв нічого особливого, просто дерева та плата за вхід по 100 песо (2$) з особи. Але варто тільки спуститися вниз по драбинці, як перед тобою відкривається чарівна система з печер та синіх озер.

В одній з печер на нас чекав дерев’яний пліт, на якому по 25 песо (0,5 $) можна переправитися на інший берег кристально чистою гладдю. Які тільки дива не робить природа.

Бачили, як переправляли китайців, жінка тремтячими від страху колінами зійшла на берег. Як же класно, коли тебе так легко вразити. Не дарма китайці славляться своїм острахом висоти і невмінням плавати.

Шкода правда вся ця розвага лише на годинку, а попереду ще цілий день, який потрібно чимось зайняти. У місті є різні руїни, але щось вони зовсім розвалені. А деякі ще не до кінця відновили, щоб вони мали бодай якусь форму. А ось магазин IKEA, як завжди, нас радо поводив своїми лабіринтами. Ще знайшли платний ботанічний сад, причому ціна була явно завищена, але особливих планів немає, то чому б і ні)

Також ми поповнили свій рейтинг відвіданих макдональдсів. Увечері у кафе, де роблять заморожені йогурти, я замовив собі дуже цікавий фруктовий йогурт. Даша у мене запитала, який із фруктів відчувається найбільше, я помітив, що фрукти тут взагалі не відчуваються, і в цей момент іншій дівчині вручили мій йогурт. Була німа сцена, вона глянула на мене, а я з ложкою її йогурту в роті дивився на неї. Загалом, касир трохи переплутала домініканку зі мною, коли видавала замовлення. Я дуже люблю заморожені йогурти. У Санто Домінго за 220 песо (4,5 $) наливають значне відерце.

Причому йогурт беруть заморожений білий і при тобі перетирають його із замороженими фруктами, щоб ти не обрав – смакота. Жаль із собою не можна взяти річний запас йогурту. Наступного ранку зручніше влаштувавшись біля лобового панорамного вікна двоповерхового автобуса ми вирушили в тригодинну дорогу до аеропорту. Проїжджаючи поворот на Bayahibe, трохи хотілося плакати, це було місце нашого старту, ми з радістю зробили б це все коло іще раз.

Підсумок

Що хочу сказати, домініканська поїздка тривала майже 13 днів, було дуже красиво, дуже насичено і головне різноманітно. На запитання “Що найбільше запам’яталося в Домінікані?” ми в один голос відповідаємо – “купання у підземному озері у печерах біля Bayahibe”. На другому місці, напевно, дикість і доступність джунглів, гір практично немає, за рахунок чого маршрути виходило вибудовувати дуже довгі, краса пляжів Домінікани це тверда п’ятірочка, це дійсно було так само красиво як на фотошоплених фотографіях райських пляжів в інтернеті, а може вони й не такі фотошоплені. Менталітет місцевих жителів можна умовно розділити на дві групи, частина, що знаходиться біля Гаїті – так собі, а от там, де Ла Романа чи півострів Самана однозначно залік! Вулична їжа хоч і програє суттєво Азії посмаку та різноманітності, але вона тут так само легко доступна та дешева. Ціни на транспорт та їжу повністю поза конкуренцією з усіма іншими відвіданими нами країнами, навіть з огляду на нинішній курс гривні. Готелі нам обходилися в середньому 30$ за ніч, за комфортом були так собі, мало сенс платити за готелі більше, якщо, звичайно там умови кращі. На букінгу я бачив ціни і дешевше – 90$ за 11 ночей, боюся дізнатися, що ж там за умови. Принаймні особистий туалет із душем і ліжко у нас було завжди. Кількість пригод тут також на висоті. Але на всі безперечні плюси накладається одна вагома проблема – ця поїздка у нас вийшла найнебезпечнішою за всю нашу історію подорожей. Скрізь усе закінчилося добре, нас ніхто зрештою не пограбував, не рубанув мачете, не вдарив молотком, не одна з чотирьох змій не вкусила, павуки виявилися флегматичними. Тож в Домінікані потрібно бути обережним і не варто брати з собою прикраси та дорогі речі. З іншого боку, можна не потикатися в джунглі та ліси, і не ходити до диких та нескінченно прекрасних пляжів, але це точно не про нас. У нас залишилася не відвіданою ще одна частина де водяться крокодили і дикі фламінго, але ця частина знаходиться вже зовсім на кордоні з Гаїті і за відгуками, краще її про всяк випадок пропустити.

Домінікана нас не відпускає

Коли ми вже пройшли всі контролі в аеропорту, нам окремо просканували взуття, всі наші речі пильно обнюхував собака. Залишалося піти та сісти на літак. Охоронець виділив групу чоловік із 15 і повів у бік виходу з транзитної зони. Незабаром ми покинули транзитну зону і перейшли в зону отримання багажу, потім попри наш погашений штамп в’їзду, ми знову були у зоні прильоту. Щось відбувається не те, та й де всі інші пасажири. Нас привели до медпункту та попросили почекати. Англійською ніхто не говорив, ми стояли біля дверей з абревіатурою із чотирьох літер. Я почав гуглити, що відбувається, але офіцер просив вимкнути телефон. Я продовжив гуглити. Перше, що я з’ясував, що в Домінікані дуже серйозна система безпеки в аеропорту. Чотири літери над дверима означали відділ відстеження наркообігу. Продовживши гуглити ми з’ясували, що буває ще додаткова перевірка, після якої можна не встигнути на літак, а літак має право полетіти без туристів. Стояли ми довго і до вильоту залишалося вже хвилин 20. Нас попросили зайти в кімнату і пройти до апарата, схожого на телепорт. Я побачив, як цей апарат перед нами просвітив дівчину так, що на екрані відобразилися її всі органи, включаючи мозок. Офіцер показав жестом, щоб ми проходили. Я показав у перекладачеві, що він нам повинен пояснити що відбувається і чи не рентген це. Співробітники почали нам щось розповідати іспанською, але я зміг знайти на телепорті модель і визначив, що це рентген. Ми потрапили на вибіркову перевірку наркоконтролю. Наскільки я знаю, людина має точно частини тіла, які рентгеном просвічувати не можна і дуже здивувався, що всі так спокійно проходять повне опромінення. Я написав у перекладачі, що станом здоров’я ми проходити рентген не будемо. Даша припустила, що зараз почнеться найцікавіше. Офіцер суворо подивився на нас і попросив віддати паспорти. Я вручив їх йому, він з ними кудись пішов. Даша жартома припустила, що в кращому випадку на нас чекає анальний зонд замість рентгена) Але по суті була велика ймовірність взагалі нікуди не відлетіти. Я почував себе містером Густо з фільму “Готель Гранд Будапешт”, який так само браво намагався відстояти свої права перед прикордонниками, в яких сам не був певен. Офіцер повернувся з паспортами і сказав, щоб ми йшли за ним. Ідемо! Він нас вивів назад у зону прильоту і запитав чи добре ми бачимо наш літак (стіни, що відокремлює злітні смуги в аеропорту немає). Я кивнув, і він сказав: “Ідіть і сідайте в нього!”. Мабуть, під час перевірки наших паспортів, система нас визначила як безпечних. Ми успішно сиділи в літаку серед опромінених пасажирів. Що можу сказати про цю ситуацію. Проблема в тому, що ми не знаємо місцевий закон і відповідно свої права щодо медичних обстежень. Наприклад, наскільки я розібрався, на території України ніхто тебе не має права змусити проходити будь-які медичні обстеження. Як справи в Домінікані невідомо, але їхня служба вже не раз знаходила контрабанду всередині людей. Уся ця ситуація була реально нервовою. Але, з іншого боку, це країна пригод, тому усе норм! Дякую всім, хто подумки пройшов з нами цю незвичайну подорож, попереду на нас чекає ще один день у Бельгії, але це вже окрема міні-історія.

Детальний маршрут та витрати тут.