Ми знову у дорозі. Київ почало тотально засипати снігом. Останні теплі дні ще можна зловити десь на заході. Цього року листопад видався особливо холодним. У нас була велика місія, на нас чекало 400 сортів молодого вина на святі Божоле. Причому дати збіглися з поїздкою не свідомо. Та й взагалі спочатку думали до Львова, але перед покупкою квитків вирішили ще на захід податися. В Ужгороді ми вже 7 років як не були.
Дорога була довгою, але з музикою. Один чоловік, мабуть, почав дегустацію ще в Києві. І в поїзді він щось співав. Коли його нарешті приборкали, провідник його вирішив покласти на сусідню з нашою полицею, перевівши з середини вагона. Але оскільки хропіння — це мій давній ворог, я спробував акуратно перевернути тіло, що відключилося на бік. Тіло різко ввімкнулося і заспівало. Весь вагон мені був безмірно “вдячний”. Найпам’ятніший хіт був про щось на кшталт “Америка, Нью-Йорк, оркостан далеко…” Через годинку мужик сів на своєму місці в середині вагона і сидячи заснув, зате не хропів. Прокинувшись вранці, перша думка яка мене відвідала “Дружина з мексиканцем поїхала в Х’юстон!”, Друга думка прояснила першу “Америка, Нью-Йорк …”. Це ж треба, як в’їлася пісня в голову. На під’їзді до Чопа одна жінка вирішила розгорнути підпільну фабрику з виробництва навушників Sony. Її завдання полягало у перекладанні навушників з базарного пакета у фірмові маленькі пакетики. Шурхіт пакетиків не давав доспати.

Ужгород

Місто нас прийняло синім небом і 15-градусним теплом. Я навіть зимову куртку зняв. Заселившись, ми вирушили до зони фестивалю. На сцені вже починали виступати народні колективи, а в зоні вуличної їжі можна було від пуза наїстися закарпатської смакоти. На голодний шлунок розпочинати дегустацію якось не комільфо. Сам фестиваль розпочався у четвер увечері. Нині вже була субота і народу, схоже, ставало дедалі більше. Винні дегустації проходили у підвальному приміщенні.

Вхід на весь день коштував 20 грн. До того ж можна виходити і заходити скільки хочеш, на ці 20 грн ти вже можеш навіть купити винця. Другий варіант – це заплатити 95 грн. Тобі видають фірмовий келих, в який надалі наливатимуть вина на пробу, а літр вина, що найбільше сподобався, ти отримуєш у подарунок.

Обидва варіанти ми вирішили перевірити на собі. У нас тут все-таки два дні) На вході висіла табличка, що закликає спробувати максимальну кількість вин. Винороби так само люб’язно закликали дегустувати їхні шедеври. Один хлопець мені відразу налив таку порцію, щоб я, мабуть, не зміг у решти спробувати. А найголовніше, вина справді смачні. Але треба було зробити перерву) На вулиці вже був концерт, а на годиннику було тільки 12 ранку.

Місто вміє гуляти! Затишними вуличками Ужгорода можна блукати вічно. Начебто їх не так багато в старому місті, але все дуже затишне. Серед гуляючих часто траплялися люди із фірмовими келихами фестивалю в руках. Поруч із замком Ужгорода знаходиться музей просто неба. Немов 7 років тому на світанку наших стосунків ми гуляємо знову тими ж вуличками музею, все таке знайоме.

За вечірньою трапезою ми поїхали на околицю до “Деці у Нотаря”. Я прямо відчував, як набираю вагу. Але українська кухня того варта) Спроби вловити зворотну маршрутку до міста закінчилися провалом. Після 21:00 у вихідний день це виявилося неможливим.

Кар’єр

Із самого ранку ми вирушили на великий кар’єр. Дочекатися маршрутки рано вранці закінчилося так само провалом. Але кар’єр за київськими мірками був зовсім не далеко. Півгодинна ранкова прогулянка була якраз. Перед кар’єром зайшли до місцевої розливайки випити чайку. За стіною грала дискотечна музика з нехитрим текстом. “Патімейкер, шейкер-шейкер” Поки чайник закипів, місцевий патімейкер начисто вигнав з голови мексиканця в Х’юстоні разом з Нью-Йорком. Сам кар’єр ми довго не могли знайти і ходили колами, хоч у нас була карта з GPS. 7 років тому ми дісталися без жодних технологій, не блукаючи. Озеро було, як і минулого разу, шикарне.

2016

2009

Навіть хтось купався. Година пролетіла непомітно та екстремально. Обійти по колу не найбезпечніша витівка, але ми впоралися. На зворотній дорозі на нас чекало складне завдання. Дві стежки. По одній підеш – у циганський квартал потрапиш, по іншій – на маршрутку. Минулого разу завдання вирішили не на свою користь, ще й у сутінках. На цей раз пощастило більше. Обідали ми у “Кафе під замком” продовжуючи куштувати гарну кухню. На десерт у нас традиційні льохи з дегустаціями вин. Сьогодні ми вже були з персональними келихами, віддаючи свої два голоси за найкращих виноробів. З одними хлопцями ми палко прощалися бажаю один одному перемог та удачі. Вина були дуже і дуже смачні, але організм фізично обмежений по вміщенню рідини. Ще на зло, на вулиці продавали чеський напій Кофолу, яку в Чехії так і не вдалося скуштувати.
За останні роки Ужгород почали заповнювати різноманітні міні-статуї та індуси. Причому, звідки другі взялися мені взагалі незрозуміло. Ми постаралися знайти максимальну кількість міні-статуй. Дуже цікава розвага, тим більше, що на планшеті у нас були збережені історії про кожну міні-статую. Найкращою однозначно була Свободка.

В інтернеті є багато фотографій її у різних вбраннях, до свят її люблять вбирати.
Тим часом осіннє сонечко почало переходити до заходу. Для нас це означало одне – треба повертатися додому, робота чекає. В останню годину ми встигли зазирнути на гарячий шоколад до Львівської майстерні шоколаду і, звичайно, на фудкорт зі стріт-фудом, щоб набрати смаколиків у поїзд. Виїжджати із затишного Ужгорода не хотілося.

Коли ми вже їхали поїздом, нам стало зрозуміло, що Закарпаття всіма силами намагається нас утримати — на стіні висів банер “Зимовий фестиваль вина у Мукачеві”. Це схоже на виклик!

Що потрібно зробити, щоб люди повною мірою могли оцінити всю красу своєї країни? Відповідь виявилася простою, достатньо закрити кордони на ковід! Ми й раніше багато подорожували Україною, але тепер можна набагато більше часу приділяти найцікавішим куточкам нашої країни. І навіть відкрити фрагменти інших країн. Наприклад, сьогодні ми відкриємо справжнісінький шматочок Норвегії, не покидаючи при цьому країну. Для цього нам потрібно буде взяти пару квитків до Кам’янця-Подільського і трохи помандрувати його околицями.
Ми вже не раз були в улюбленому Кам’янці і здавалося, чого ми тут ще не бачили? Але від пильного ока Даші нічого не сховається, всі незвідані місця будуть відкриті!
Оскільки карантин відкриває нові можливості, тепер можна не просто мандрувати в рамках відпустки, а й віддалено працювати. До епідемії виходило так робити тільки по кілька днів, тепер можна сміливо пробувати тимчасову релокацію. Тепер можна не прив’язуватися до вихідних, а вирушати в дорогу просто серед тижня. На дворі зараз липень місяць, кордони поступово починають відкриватися, скоро вже можна буде здійснити велику подорож, а поки що порепетируємо на коротшій. Вперед за пригодами!

Пригоди на себе не змусили довго чекати і почалися прямо в момент посадки в поїзд. У нас було викуплено два із двох місць у купе. За правилами липневого карантину можна було їхати лише по дві особи. Але, як з’ясувалося пізніше, “Укрзалізниця домовилася з карантином” (це була пряма цитата від начальника поїзда). І в наше купе підселили ще двох людей, яким офіційно продали квитки до цього ж купе. Хоча на момент нашої покупки такої можливості не було. Вся жорсткість карантину, що дотримується нами, за останні чотири місяці зазнала краху. Але скасовувати плани якось не хотілося, коли ти з речами вже сидиш у поїзді. Укрзалізниця мала б розіслати емейл про зміну карантинних заходів тим людям, які купували квитки заздалегідь.

Та й гаразд із тією залізницею, давайте краще відразу перейдемо до хороших пригод, адже поїздка була справді однією з найкращих по нашій країні. Наша квартира виглядала дуже тематично, тому що раніше це було кафе. На стелі висіли ланцюги, на вході був намальований старий пірат. На кухні біля барної стійки я обладнав собі робочий кабінет. Робочий годинник я трохи змістив. Частину завдань я робив уночі перед сном, частину у вихідні. Таким чином, розвантажував собі час для денних подорожей. Під час поїздок просто брав із собою ноутбук і в екстреному випадку міг підключитися до термінового завдання. Варто зазначити, що продуктивність у такому режимі точно не постраждала, і я зрозумів, наскільки можу бути мобільним під час роботи. Через господиню ми знайшли водія з машиною (його номер наприкінці оповідання) та погодили з ним план індивідуальних поїздок, водій виявився великим ентузіастом щодо екскурсійних подорожей. Він дуже переживав, щоб ми побачили абсолютно всі місця з усіма деталями та красою, головна його вимога була, щоб ми не поспішали і хоч до вечора гуляли у всіх місцях. При цьому він виявився єдиним, хто з місцевих водіїв знав про всі місця, які ми хотіли відвідати, інші схоже морозилися через те, що там убиті дороги. Чоловік енергійний, вирушав з нами маршрутами, тримаючи наш темп, де були гори, він з нами з радістю лазив, подекуди ще й спритніше… 

Ах так, забув сказати головний нюанс, йому 72 роки. Дуже сподіваюся, що ми з Дашею у його віці теж будемо з такою спритністю та ентузіазмом лазити у гори. Я спочатку дико сумнівався у його віці, але коли він почав розповідати про день, коли помер Сталін, я остаточно переконався. Загалом чоловік заліковий, рекомендую.

Соняшникові поля тут усюди, їх на маршруті буде багато, у сезон їх точно не пропустите. Цікаво, ніколи раніше не замислювався скільки у світі неідеальних соняшників, доки не спробував із ними зробити фотографію.

Цей надто низький, той кривий, ось ті занадто рівні, а той, що найближчий, його взагалі хтось надгриз. Ну нічого у нас тут маршрут великий, зупинятимемося скрізь поки не знайдемо найбільш еталонні соняшники для фотографії.

Хотин

Навіть не знаю, що приємніше здивувало: замок, панорами чи трекінговий маршрут. Почнемо із замку, він тут справді чудово зберігся і максимально виглядає як справжній замок, на відміну, наприклад, від замку Тустань, який зараз взагалі ніяк не виглядає))

Або, наприклад якщо взяти замок у Братиславі, який просто схожий на комерційну будівлю, а тут справді повноцінний замок з усіма атрибутами і купою тематичних залів. Навколо замку все ще гарніше, тут є цілі стежки мінігірськими маршрутами. І навіть є стежки по вершині старої стіни для тих, кому спокійні маршрути надто безпечні. Ми, звичайно, полізли на всі відгалуження від місцевих скель і обов’язково прогулялися стіною.

Без травм тут звичайно не обійшлося, але як кажуть, краса вимагає жертв. А ось нашому водієві все по зубах, спритно скрізь перестрибує і пролазить по всіх місцевих скелях. Ще про Хотин в мене залишилося приємне враження. Поки ми гуляли, мені прийшла пропозиція повернутися до однієї з найкращих компаній в Україні, де я колись з радістю працював і створював процеси. Це, звичайно, не заслуга Хотина, але тепер такі приємні спогади за ним закріпилися 😊

Жванець

Тут досить гарне і затишне місце, яке якраз по дорозі до Кам’янця, тут річки роблять гарний поворот. На жаль, як я не намагався сфотографувати панораму, так і не підібрав успішного ракурсу. Ще схоже тут раніше проходив кордон, тому що стоять запобіжні вигорілі таблички.

Кам’янець-Подільський

Сам Кам’янець так само прекрасний, як і завжди, тут ті самі класні прогулянкові маршрути, внизу каньйону так само приємно пахне сільським повітрям, а в самому місті тепер можна орендувати велосипеди. Єдина проблема, вулиці цього міста постійно нахилені то вгору, то вниз. Але якщо вирішив спалити зайві калорії, то в самий раз. А ще тут можна замовити доставку смачної недорогої піци із Сільпо. Щоправда, вийшов один нюанс, дві піци приїхали гарячі, готові, а одна заморожена. Магазин, звісно, ​​з радістю погодився її прийняти, якщо ми самі до нього дістанемося на околицю міста. До речі так, коли тобі треба потрапити до їхнього Сільпо, то Кам’янець із маленького затишного міста перетворюється на довжелезний Кривий Ріг. Ми вирішили проблему цікавішим шляхом, щоб не їхати на край землі. Оскільки піца була Карбонара з купою м’яса, ми вирішили нагодувати начинкою котів та собак. Ми зібралися у вечірній похід, взяли піцу з собою і почали йти. Ми пройшли весь центр старого міста, дійшли до замку, обійшли замок з усіх боків, зайшли на гори за замком, там все обходили, спустилися вниз до річки, обійшли весь відрізок річки до мосту, піднялися на міст, але й там не зустріли взагалі жодних тварин. Я з піцою наче кур’єр обійшов усі визначні пам’ятки міста. У результаті ми змогли знайти клієнтів. Це були два котики, один нас ніби чекав на зелених пагорбах, а другий чекав уже біля самих апартаментів.

Бакота

Перші сліди української Норвегії ми виявили саме тут. З крутої скелі відкривається шикарна панорама на бакотську затоку та прилеглі до неї береги.

Для повного занурення в атмосферу рекомендується дивитися види попиваючи безалкогольний бакотський мохіто. Його тут продають на вході за символічну ціну. А щоб насолодитися панорамою ще ближче, потрібно знайти крутий і небезпечний стрімчак, щоб звісити з нього ноги. Тепер можна спускатися нижче, а нижче на нас чекають печерні храми та цілий кемпінг.

Внизу види вже не так чіпляли погляд, хоча були по-своєму чудові. У будь-якому випадку проходження всього маршруту є обов’язковим. Інакше не відчуєш усю висоту та велич місцевих гір. Спочатку, звичайно, простіше, весь час треба йти вниз. Але одна з аксіом пішого туризму каже: гарний спуск супроводжуватиметься гарним підйомом.

Так і тут, після того, як ми прогулялися красивими берегами затоки, почався підйом-боротьба з липневим сонечком. Благо нагорі на нас чекав холодний бакотський мохіто) Тепер невеликий перекус бутербродами і рухаємось у саме серце української Норвегії – село Субич.

Субич

Це місце знайшла Даша, досліджуючи гугл-карту в окрузі Кам’янця щодо того, куди ще з’їздити. Додані фото вражали, і хтось написав відгук, що «тут красивіше, ніж у Бакоті». Ми неодмінно вирішили це перевірити.
Навіть незважаючи на вбиту дорогу, наш водій примудрився заїхати прямо до вершин місцевих гір. До верху потрібно було пройти ще хвилини 3. Що більше ми піднімалися, то більше дивувалися, що така краса знаходиться саме в нашій країні і чомусь про неї ми ніде не чули. Це місце має бути головним на туристичних маршрутах цього регіону!

Гарно тут на всі боки відразу, очі розбігаються, з чого почати? Починати найкраще з вершини, яка знаходиться лівіше монастиря. Потім рухатись правіше і виглядати на кожному з виступів. Головне пам’ятати про безпеку, і не перестаратися сідаючи на край схилу. Далеко внизу пропливали маленькі кораблики, катери та водяні мотоцикли. Отже, якщо знайти, де їх взяти в оренду, то ще й знизу можна помилуватися приголомшливими видами.
Ми справді зловили тут хвилю захоплення та сповненості. Виїжджати звідси зовсім не хотілося. Хотілося сидіти на величезному валуні над урвищем, роздивлятися водну гладь, ловити теплий літній вітер, що пахнув квітами та травами.

Китай місто

Тут на нас чекав невеликий шматочок “норвезького Гейрангера”. Дуже красиві краєвиди на річку, яка тече далеко внизу, а крім гарних видів нагорі, можна ще й прогулятися в самий низ. Але спускатися не просто можна, спускатися потрібно, нехай і не до самого низу, але все одно краса цих місць буде виглядати вже інакше, але не менш прекрасно. Природа тут дуже яскрава та соковита. Ми ходили і вбирали красу.

Уздовж спуску часом трапляються старовинні бетонні стовпчики з отворами у центрі. Спочатку ми думали, що давні цивілізації їх використовували як телепорт, але виявилося все набагато банальнішим. Хоча не розвіюватимемо таємницю, нехай це краще залишиться стародавніми порталами. Від цього місце здається ще гарніше.

Маліївці

Наступного дня ми мали поїздку в чергове нове і незвичайне місце. Перше, що на нас чекало, це велике старе озеро. У якому на поваленому дереві грілася черепашка.

Як тільки ми наближалися, черепашка пірнала, а потім ліниво повертаюся. Цікавою визначною пам’яткою тут є водоспад, усередині якого знаходиться храм. Водоспад хоч і штучний, але він дуже мальовничо виглядає. Неподалік водоспаду на галявині ще одне озеро, для охочих викупатися — вода там дуже холодна, але кришталево чиста. Ну і в довершенні парк із віковими деревами. Маліївці – місце гарне, але знаходиться невиправдано далеко від цивілізації. Хоча в цьому є свій шарм, тут панує атмосфера зупинки часу.

Знову Кам’янець-Подільський

Ми знову у Кам’янці! Всі красиві місця на маршруті відвідані, але страшно хочеться ще кудись поїхати. Але куди, адже ми тут уже все розвідали. Виявляється, ми ще не приділили належної уваги річці Смотрич. Тому ми сіли в броньовану розвідувально-дозорну машину і почали борознити річку та її околиці у нижній частині міста. Місцями їхали і навіть пливли річкою.

Це було настільки незвичайно та захоплююче! Крім нас було двоє пасажирів, вони сіли зверху на платформі. Щоразу, коли наш бронетранспортер проносився під черговим деревом, ми з водієм перелякано оберталися, перевіряючи чи точно у пасажирів залишилися голови на своїх місцях. І звичайно ж, момент радості, коли машина входить у річку і піднімається зустрічна хвиля прямо на нас.
Якщо вам у Кам’янці з якоїсь раптом причини здається нудно, то це чудовий засіб підбадьоритися.
Оскільки тепер всі наші задуми добігли кінця, ми пішли вивчати таємниці самого замку. Тут явно має бути щось таке, чого ми ще не бачили. На превеликий подив ми дійсно відкрили невелику мережу тунелів із зовнішнього боку замку, де можна полазити з ліхтариками. Щоправда, зловісне відчуття не залишало до самого виходу з тунелів.

Час, що залишився, ми витратили, гуляючи вже звичними закутками та парками міста. До нашої компанії приєднався собака-провідник, який за доброю традицією був нагороджений їжею за те, що так віддано пройшов з нами весь маршрут і милувався гарним заходом сонця. А після гарного заходу сонця треба потрапити в не менш гарний заклад. Відкриттям цієї поїздки у нас був ресторанчик “Троє у каное”. Це для любителів мексиканської кухні. Інтер’єр та краса страв буквально зробили наш настрій. А ось наш попередній фаворит “Біля річки” на жаль здав свої позиції. Взагалі хочу зазначити, що для гастротуру це місто дуже підходить. За всі дні, що ми тут були, відкрили для себе чимало цікавих закладів зі смачною їжею.

Настав час повертатися, ми сіли в поїзд трохи сумно від того, що закінчилася чергова подорож. На той момент ми ще навіть не здогадувалися, що наша найбільша подорож за всі роки почнеться лише через 4 дні.

Інформація про поїздку

Водій, який нас возив сусідніми містами: 067-746-91-14 Вітя

Ми це зробили! Це, як і очікувалося, була фантастична релакс-поїздка до Кам’янця Подільського на вихідні. Як завжди було дуже смачно та душевно. Я думаю не має сенсу описувати в цей раз що саме смачно і як там красиво. Можу сказати тільки одне, повертатимемося знову і знову.
Родзинкою цієї поїздки були Заліщики. Для досягнення мети довелося з Кам’янця 3,5 години потрястись у спекотному автобусі з ефектом масажера для всього тіла. Під час поїздки я трохи переживав, адже на тижні мені поставили нову пломбу, яка просто могла не пережити цей “Масаж”, як і всі наші кістки. Частина дороги в автобусі скоротав спілкуючись із незнайомою бабусею, якій були цікаві всі аспекти життя у столиці. Іншу частину коротав з “Ріком і Морті”. Автобус відправляється о 13:15 із Кам’янця та прибуває о 16:45 до Заліщиків. На самі Заліщики у нас пішло близько двох з половиною годин. Цього часу з головою вистачило, щоб дістатися до гори, знайти стежку для підйому, пройшовши частину шляху зрозуміти, що це не правильна стежка, повернутися, знайти іншу, піднятися і повернутися на поїзд. Нагорі справді так красиво, як у всіх на фотографіях. Але фотографії виходили лише на мобілку за рахунок підтримки панорамного режиму.

Чому б не зганяти до Черкас на вихідні? Квитки на поїзд недорогі, їхати лише 3 години. Та й дивно якось виходить, вже відвідали далекі куточки землі, а ближні Черкаси досі без нашої розповіді. Забронювали – все, можна їхати. За кілька годин до виїзду з’ясовується, що з бронею готелю ми трохи промазали і жити тепер маємо за 100 км від Черкас із бронюванням, яке не можна скасувати. Такого промаху у нас не траплялося навіть у містах, де назви готелів та вулиць з ієрогліфами, що пішло не так? Може, ми старіємо? Але ж ніт! Ми молоді, це букінг підсунув “класне житло” в наш фільтр, яке розташоване в центрі міста, правда іншого… У цьому світі є дві технічні підтримки, з якими приємно спілкуватися, знаючи, що твої права як клієнта захищені. Одна з них якраз у букінгу. За короткий час оператор, все самостійно розрулила та переселила нас до Черкас. Причому у фінансовому плані ми обділені не залишилися. Готелів у Черкасах нам знайшло лише кілька і, судячи з усього, конкуренцію між собою готелі не відчувають, над сервісом відповідно не сильно паряться. Хоча який потенціал для бізнесу, можна зовсім за невелику плату виправити банальні недоліки у вигляді відсутності поличок у ванній або наявності рідкого мила і готель мав би високий рейтинг, що конкурує з іншими готелями. Але це в мені, мабуть, знову прокидаються нотки міністра по туризму. Загалом переночувати є де і це не проблема) 

Ранок ми почали досить нестандартно, ми пішли до лялькового театру на виставу. Я начебто не по лялькових театрах, але отримав внутрішнє задоволення від спостереження за грою акторів, що керували ляльками. З одного боку, це дорослі і серйозні люди, деякі надто серйозно виглядають, а через секунду бац! І цей суворий дядько тепер котик! Це дуже мило. Ще одна вишенька на торті — це жінка, яка повідомляє про початок вистави. Вигляд і трохи суворий вираз обличчя, в мені пробудили спогади про шкільні роки, ця жінка явно викладала зарубіжну літературу або англійську мову. Жінка окинула зал поглядом, коли наші погляди зустрілися, і я злякався, що мене зараз викличуть до дошки чи ще гірше – одразу вліплять двійку. Так, спокійно, це лише лялькова вистава, і ось ведуча вже суворим, але доброзичливим голосом повідомляє про початок виступу. Казка була про соняшник, який вляпався в страшну історію. Неволею, за життя соняшнику справді починав переживати. Причому актор, мабуть, теж вжився настільки в роль, що після виступу пішов на вулицю на перекур. Загалом я не спойлеритиму чим закінчилася лиха історія соняшника, просто сходіть на спектакль про півника і соняшника.

Далі потрібно було перевести дух, найкраще це зробити з котиками у Cats cafe. Я дуже люблю жмакати котиків, але шанс підхопити лишай мене настільки лякає, що того разу, коли я таки потискав стамбульську кішку, лишай на мене і напав. Але зате не звичайний, а такий який, судячи з історії, був у самої Клеопатри! А ось у Cats cafe котики чистенькі і живуть для того, щоб їх приходили і любили.

Платиш погодинно по 70 грн і окрім зони з котиками входять безлімітні напої, тортики та навіть морозиво. Коти там знатні, горді. Весь час було таке почуття, ніби так і бути, вони не проти, щоб ми були поруч із ними. Котики-муркотики!

Пішли гуляти набережною у бік буддистського храму. Набережна з цього боку, чесно кажучи, не являла собою нічого особливого, зате я тепер зрозумів звідки взялася фраза “Не кожен птах долетить до середини Дніпра”. А наша річка справді може здивувати своєю шириною. А ось буддистський храм вразив ще й як.

Дашу може не так, оскільки вона знала про його наявність. А для мене це було здивування побачити храм, що настільки грандіозно виглядає, тут у Черкасах. Щоправда, за відвідування вони захотіли благодійний внесок з особи по 100 грн та екскурсію що триває 2,5 години через півтори години. Загалом витратно за часом. Ми вирішили, що зовні милувалися ним на повну. Тим більше він зовні виглядає просто чудово. І запах аромапаличок… ми наче на мить потрапили до прийдешньої п’ятдесятої країни. Але якщо почали додавати в поїздку інтернаціональність, то вже й продовжимо, тож до Грузинського ресторану Буба! Таке враження, що в хінкалі щось додали, ручка все тяглася та тягнулася. Я з жахом уявляв, що ми поїдемо і більше ці хінкалі не побачимо. А втім, перспектива випити каву в Макдональдсі мене завжди зігріває. Тим більше він у нас на шляху.

Далі ми поїхали маршруткою на річковий вокзал. Там має бути перспективна набережна з півостровом. Ми потрапили туди ближче до вечора, коли сонце вже починало бути золотим. Як на мене, цей півострів дуже романтичне місце в Україні. Особливо коли справа рухається до заходу сонця. У мене тепер при згадці про Черкаси одразу спливає ця частина набережної. Буде тепер у нашому віртуальному музеї візитівкою Черкас. Та й Мишко при справі, скільки камінчиків є щоб кидати у воду!

В одному місці на березі валялася здоровенна риба, тож можливо до води близько краще не підходити)))) Та й один рибалка виловлював велику рибку і відразу її випускав. Рибалка пояснив нам, що це занадто дрібна риба для нього, не тому він тут рибалить. Мабуть, дії Мобі Діка розгорталися поблизу Черкаської набережної. Прекрасне місце для вечірніх релаксових прогулянок, рекомендуємо.

Ми, мабуть, настільки були вражені набережною, що сіли на маршрутку і поїхали не в той бік. Але по суті не проблема, доїхали до кінцевої, постояли з водієм та кондуктором, потім поїхали у потрібному напрямку. Проте тепер можемо сміливо заявляти, що бачили Черкаси повністю)

У сутінках погуляли на території Свято-Михайлівського собору. Навіть крізь сутінки цей собор виглядає дуже і дуже переконливо.

Поруч із ним будується якась дуже велика споруда і, зважаючи на все, теж релігійна. Цікаво, що саме там буде. На фінал вечора Даша запланувала відвідання концерту, що буде на честь книжкового фестивалю. Перед концертом ми значно підкріпилися в ресторані, на виході Мишко епічно зіткнувся з офіціантом, та так, що летів посуд на всі боки! Але всі цілі, крім посуду)
Здавалося б, уже вечір, все цікаве позаду, зараз сходимо на концерт якихось невідомих гуртів, послухаймо просто музику. Але тут було найцікавіше. Було заявлено дві групи. Перша грала непогано, розбавляючи пісні віршами одного з учасників. Але друга група сподобалася одразу. Вийшов дядько, який сказав, що його гурт принципово не проводить репетицій перед концертами, а самі концерти грають взагалі рідко.

Вийшли музиканти, всі почали грати щось у стилі трансу. Соліст дістав слова і поки співав пісню, паралельно намагався розібратися на якому саме листку потрібні. Потім він викинув непотрібний листок, але, зважаючи на все, саме на тому листку виявилися потрібні йому слова. Тому що він його потім різко почав піднімати з підлоги. Можливо, це було продумано постановочно, але виглядало дуже ефектно. Концерт саме цього гурту тривав довго, пісень було дуже багато і справді на вухо лягали приємно. Старше покоління почало потихеньку звалювати, хто молодший навіть танцювати бігли. У дитинстві у нас була нескінченна пісня “А за деревом дерево!”. Так ось навіть цю пісню він зробив абсолютним хітом, я навіть не знав, що ту занудну пісеньку можна так обіграти. Концерт був феєричний, але Мишко, який завжди вирізнявся майстерністю спати на концертах, цього разу теж солодко відіспався.

Канів

Колись у шкільні роки нас возили до Канева. Але найцікавіше – звичайно ж дикуном з’їздити. Тим більше що разом з Дашею та Мишком ми ще не їздили туди. Канів розташувався досить вдало, якраз на третині шляху у бік Києва. З самого ранку ми приїхали маршруткою до міста. Трохи хотілося їсти, але ми вирішили, що дорогою до гори явно будуть ресторанчики. А тепер запам’ятайте мандрівники. Перед тим як вирушати в піший похід до гори, де поховано Тараса Шевченка, обов’язково поїжте, наступна можливість буде не скоро! Але ми з упевненістю про швидку трапезу вирушили до годинної пішої дороги. Коли до Канева привозили автобусом, то гора здавалася набагато ближче до Києва, ніж пішки з центру. На шляху було справді кілька ресторанів. У відгуках на гуглі до одного з них було написано, що ціни дорогі. У результаті в перший ресторан можна потрапити на трапезу, тільки якщо ти її за день замовиш, і то, судячи з усього, це має бути саме бенкет. А в другому ресторані слово дорого не дуже застосовне. Виходячи з цін за тарілку макаронів, у цей канівський ресторан привозять найдосвідченіших кухарів Італії, які при тобі збиратиму пшеницю тільки з золотистим відливом і посипатимуть твою пасту золотом найвищої проби. Причому в ресторані паралельно гуляло весілля. Я боюся уявити скільки фургонів із готівкою треба було підвезти, щоб прогодувати гостей. Адже банківський трансфер таких сум просто не пропустить через фінансовий моніторинг. 

Дорогою до гори ми проходили поряд зі старовинною церквою, навколо церкви літала рекордна кількість сонечок. Стільки ми ще не бачили. Вони літали усюди, моя монотонна футболка відразу стала прикрашена сонечками.

Веселощі полягають у тому, що поки намагаєшся випустити одну корівку, на тебе встигає приземлитися ще з десяток, а якщо їх струсити з футболки, то вони зроблять невелике коло і знову приземляться, ще й у більшій кількості. Було весело, спочатку я намагався обтруситись, але потім прийняв і йшов разом з ними. Щоправда, одна вкусила мене за палець. Я чув, що вони можуть кусатися, але їхній милий зовнішній вигляд ніяк не давав мені повірити. І навіть коли я відчув укус, я списав на те, що це я сам себе вкусив, не може така милашка кусатися, ну просто не може!

Приблизно за годину ми дійшли і піднялися на вершину. З дитинства краєвиди з гори нам запам’яталися радісними. Тепер же ми можемо оцінити всі ці види з погляду досвідчених туристів, тож офіційно заявляємо, що види справді Тарас обрав відмінні. Але ось із “Домом Шевченка” виявилося неочікуване. Ми з Дашею вже не раз обговорювали, що підозріло багато хат у нього було, це ж скільки нерухомості! Але дівчина, яка доглядає, пояснила, що за життя Тараса, будиночка тут не було зовсім. Його збудували вже пізніше. Помилувалися краєвидами – час назад у місто.

Теоретично можна було зловити якийсь рідкісний автобус, але коли і як він ходить неясно, по дорозі до гори ми його жодного разу не зустріли. Коли ми повернулися знову до центру міста, пригоди з пошуку їжі не припинялися. У місцевих ресторанах просто не було їжі. У прямому значенні цього слова. Відкритий ресторан, сидить персонал, на запитання чи можна у них поїсти відповідь “А ми не працюємо”. І продовжують сидіти. І так не в одному ресторані. Тобто Канів умовно можна поділити на два типи ресторанів, у яких є персонал, але він не працює і другий тип – “з Мішленівською зіркою”. Але все ж удача нам усміхнулася і на самому автовокзалі біля шаурми стояла кафешка – оазис серед закритих кафешок – затишна, охайна, де для зголоднілих та втомлених туристів приготували смачну піцу протягом 15 хвилин.
Ось такий у нас був міні-трип по Україні. Цей маршрут ми радимо, на кілька днів вибратися недалеко від Києва якраз.

Сьогодні о 13:28 ми вперше у житті побачили відправлення справжнього паровоза! У нас вже були спроби потрапити на паровози в парі країн, але вони не збігалися або за датами або за маршрутом. Я звик описувати вау-ефект від тих чи інших чудасій у подорожах, але сьогодні Різдвяний експрес викликав цей ефект на максималках. Дуже рекомендую!

Завтра 09.01.2022 о 13:28 він також відправлятиметься з платформи номер 1, станції Київ-Пасажирський. Повною мірою насолодитися його відправленням можна безкоштовно з другої платформи (як зробили ми) або ж за невелику ціну прокотитися на ньому купивши квитки на сайті залізничного маршруту Київ пас – Деміївська (але квитки вже закінчилися, якщо раптом не додадуть ще один вагон) Але особисто наша думка, що найефектніше не покататися, а саме подивитися на відправлення з боку, щоб побачити всю велич і міць😊

Днями надійшло повідомлення про те, що через ковід скасовано черговий авіарейс. Сталося неймовірне. Вперше за сім років у нас на руках немає авіаквитків, не заплановано жодних подорожей. За останні чотири місяці у нас із батьками скасувалося дев’ять поїздок. Мама з татом тільки у смак увійшли. Коли мене співробітники запитують звичне “Куди далі?”, Отримують найнесподіванішу відповідь “Ми не знаємо, всі рейси скасовані”. Але ось, нарешті настали довгоочікуване перше послаблення карантину. Тепер можна не тільки гуляти парками, а й подорожувати Україною, звісно з дотриманням усіх рекомендацій МОЗ.

І навіть авіаперельоти незабаром почнуть відновлювати. Як тільки залізничні квитки надійшли у продаж, ми вирушили буквально одним із перших рейсів. Головне мінімізувати контакти. Ізольованим таксі доїхали до порожнього вокзалу. Віддали провіднику квитки та закрилися в особистому купе. Зараз, звичайно, зручно – купуєш два місця та все купе твоє. Ми приїхали до Запоріжжя, в якому за київськими мірками практично немає епідемії. За традицією, що вже стала, Даша спекла сирників із собою на багато сніданків. Це дуже зручно у поїздках, адже коли сніданки не включені, то знайти де поснідати може бути цілою проблемою.
Це був ранок, ми заїхали до квартири, поснідали і почали маршрут.

Запоріжжя

Першим важливим пунктом на маршруті був Макдональдс. Це відбулося, великій латте та подвійний мафін зі свининою та яйцем, як же я цього чекав увесь карантин! О як це чудово. Думаю, не багато хто розділить зі мною мою радість відвідування Макдональдса, але ті, хто пробували подвійний мафін зі свининою, мене точно зрозуміють. Ну і звісно я фанат їхнього латте, ще більше, ніж люди фанатіють від Старбакса) Дорогою до маку, ми пройшли безліч парків і дворів. Саме місто сподобалося кількістю рослинності.

А може це просто наш зголоднілий погляд щодо подорожей. Основною метою у Запоріжжі було намічено острів Хортиця. І як виявилося, не дарма, головне не розпочинати свій маршрут із нього. Після цього вже не захочеться повертатися до міста. Хортиця це величезний острів, на маршрути яким можна сміливо закладати кілька днів. Якщо, звісно, ​​ви любите трекінг. Бо ми дуже. Перше, що варто відвідати це Запорізьку Січ та обов’язково взяти екскурсію.

Щоб туди дістатися потрібно вибрати стежку по зеленіше і вирушити у дорогу за пригодами. По дорозі траплятимуться цікаві інсталяції зі стародавніми богами. Гарні панорамні краєвиди, неймовірні урвища. І вид на платину. Ми балансували маршрут між скелями та пляжами.

Коли спустилися на один із пляжів, Даша з Мишком вилізли на високий камінь. Я ще подумав, що забиратися не буду, бо з моєю вагою боляче падати. Зробивши крок уперед, побачив перед собою довгу чорну змію. Я навіть не знав, що так кричати вмію. У нас вже були зустрічі зі зміями не раз, але так близько і таку велику бачили вперше. Чомусь у мене з’явилася фобія змій.

Я на тому камені опинився зі швидкістю світла, змія ж почала шипіти і незадоволена повзати. Під час подальших зустрічей зі зміями я кричав все менше і менше, під кінець поїздки вже був випадок, коли ми сиділи в Дніпрі на березі, і на зустріч пливла змія, яка хотіла виповзти поряд з нами, я просто помахав їй рукою, щоб вона пливла далі у своїх справах. Але чим прекрасні маршрути Хортиці, що вивчиш всю флору і фауну, уважно дивлячись під ноги на наявність змій.

Таким чином, деталі острова краще запам’ятовуються. За фактом, це була рекордна кількість змій, яку ми бачили за день. Був ще кумедний випадок, коли ми з Дашею пішли в зарості подивитися старовинний будиночок, але коли хотіли повертатися до Миші, то між нами та Мишком проповзла в кущі змія. Довелося робити великий обхід, щоб возз’єднати сім’ю. Але, за великим рахунком, це їхній острів, ми тут просто гості. Крім змій, ще бачили чудових пташок і дику лисицю. Взагалі на острові живності багато, тому ми завжди вибирали стежки, що виглядають максимально екзотичними, так більше шансів когось зустріти. Для подібних подорожей раджу заздалегідь проговорити алгоритм дій у разі укусу змії або будь-якої іншої живності.

Але взагалі алгоритм досить простий. Перше — сфотографувати або зловити змію, але краще сфотографувати. Друге – викликати швидку. Перший пункт життєво важливий, особливо в Азії, для того, щоб лікар міг визначити яке протиотруту потрібно колоти і чи взагалі потрібно вона. Але як на острові красиво. Всі ці змії точно того вартують. На острові наче міняються пояси, то це степ, то зелені й густі зарості, то високі дерева, що закривають сонце та небо, то невисокі зелені тунелі. А види та мости – це взагалі окрема краса. А також цікава вищезазначена Запорізька Січ. Ми змогли відчути, як важко жилося козакам, адже екскурсія відбувається на спеку та ще й у масках.

У нас на Запоріжжя було відведено два дні, потім Дніпро. Коли ми гуляли Хортицею дуже переживали, чи варто їхати від цієї краси. А це ознака того, що поїздка справді вдала. Щовечора ми закінчували маршрут у грузинському ресторані. Це був другий пункт із хотілок, під час карантину. Причому ціни тут на грузинську кухню приємно тішать. З кількох ресторанів ми визначили для себе найсмачніший – Міміно. Мишко вечорами мав шахові турніри. Тож посиденьки ввечері у ресторані були особливо довгими. Мишко навіть отримав під час поїздки четвертий розряд із шахів. Це умовний розряд, який надають у шахових школах.

Перший сонячний день закінчився наймогутнішою грозою з гарними блискавками. З острова ми бігли, як під час апокаліпсиса. Другий день ми почали з відвідування авіаційного музею Мотор Січ. Сам музей має досить високий рейтинг. Але особисто нам він не надто зайшов. Екскурсії для невеликої кількості людей не проводять, експонатів мало і немає інтерактивності. Мабуть, ми просто розпещені сучасними музеями. А можливо, екскурсія могла б все змінити. Натомість у дворі перед музеєм купа різної техніки, де можуть полазити діти. Потім у нас було відвідування парку Дубовий Гай. Там у принципі непогано постріляли у тирі, поїли смачного морозива. Навіть майже поплавали на катамарані, доки не дізналися, що пів години коштує 150 грн. Чи то нулик у ціні був зайвий, чи це антикризові такі заходи. Загалом, це все не Хортиця. Такс, швиденько обідаємо і назад повертаємось на острів. Сьогодні ми заїхали на таксі в таку глушину, що таксист переживав, як він назад поїде. Це місце називається “Хортицькі плавні”.

Тут багато островів, які пов’язані переходами. А зворотний піший маршрут до цивілізації займе приблизно півдня. Ну чи не принадність? На острові дуже рекомендую відвідувати всі позначки, які є на картах. Іноді відкриваються дійсно гарні місця та стежки.

Наприклад, у топ місць острова потрапив “Лапідарій”. Цікаво, що фотографії на картах зовсім не показують краси тих місць, можливо тут проводили реставрації. Ще тут часом трапляються дивні рослини.

Раніше ми бачили такі у Каппадокії, а тут сюрприз. Також обов’язково на острові потрібно побачити захід сонця і почути пісні сотень цвіркунів. Загалом висновок такий – Хортиця – це чудова альтернатива закордонній поїздці на пару днів.

А ціни на ЗД з Києва цілком дадуть відчуття, що ви купуєте квитки на літак. Острів Хортиця отримує від нас високу оцінку та сувору рекомендацію до відвідування всім мандрівникам. І насамкінець порада — не намагайтеся на орендованій квартирі серед ночі лагодити зливний бачок для унітазу.
А ми вирушаємо до Дніпра! Тут недалеко, поїздом-трансформером їхати півтори години.

Дніпро

Востаннє я тут був 13 років тому. Без жодних сумнівів найкраща частина міста це набережна. І моя думка, що з роками вона стала лише кращою. Тут можна проводити багато часу, дуже багато. А, не відвідати увечері набережну, це злочин чистої води. І само собою прогулюючись набережною просто неможливо пропустити монастирський острів, який тепер ще й водоспадом обзавівся. Ну і звісно пройти повз скляну кулю на набережній теж не можна. Ще мене вразив фонтан “Білий Лебідь”, він нічим не гірший від знаменитого женевського.

Незважаючи на велику кількість цікавих туристичних місць на набережній, дещо, на жаль, вже не таке як раніше. Перед поїздкою я відчував, як ми їхатимемо на канатці на тлі заходу сонця. Але Даша сказала, що жодної канатки в інтернеті не згадується. Як пізніше виявилося, вона вже багато років закрита. Проте нам не завадило полазити у вагончиках, що висять, це мало свій шарм.

Жаль не можна весь час ходити і всім милуватися, треба робити перерви на трапези. А ось із цим у Дніпрі конкретна проблема. Ціни у ресторанах тут значно перевищують київські. Причому якщо з цінами можна було б змиритися, то нормальної їжі там просто не було – суцільні гаспачі, тартари та піке з молодого дятла. Мишко такого асортименту взагалі не оцінив, та й ми були надто голодними для того, щоб смакувати незрозумілі вишукування. Проте не все так погано, у центрі нас врятувала Балувана Галя. Зазвичай я не сильно фанатію від подібних закладів, але тут моя думка докорінно змінилася – дуже смачна українська та зрозуміла їжа з гарною подачею, різні закуски та намазки нас дуже порадували.

Якщо відкинути складні пошуки їжі, то місту залік, звичайно, повний. Стільки зелених зон. Дуже запам’яталася прогулянка урочищем Тунельна Балка. Це щось середнє між парком та лісом. Далі у нас на шляху була локація, яку ми не змогли усю здолати пішки. Просто не розрахували сили. Це була “Коса на Перемозі”. Чомусь не очікували, що вона така довга. Ще й знову змії))) Відстані у місті взагалі немаленькі, ми навіть незважаючи на своє бажання пройти все і скрізь пішки, часом викликали таксі. Таксі тут до речі не таке дороге як ресторани))) Останнім пунктом нашого відвідування був яхт клуб “Січ”. Ми не знали, що на нас конкретно там чекає і чому у цього місця такий високий рейтинг. Але за фактом це виявилося просто найкрасивіше місце міста.

Тут тобі й павичі-альбіноси, крокуючі загони гусей та решта живності. Це місце складається зі сполучених острів. Люди відпочивають на зелених соковитих галявинах, сонечко гріє, що ще для щастя потрібно? Я навіть не міг зрозуміти як би і тут погуляти до нескінченності і не пропустити черговий вечір на набережній.

Але голод не тітка, довелося їхати відпочивати-вечеряти. А там уже й набережна недалеко. Цікавий факт, коли ми гуляли вже нічною набережною, почав підніматися яскраво червоний місяць. Я згадав, що 13 років тому я був у цьому місті так само під час повного місяця. Ну, що ж от і закінчилася чотириденна поїздка. Ми дуже рекомендуємо всім любителям природи повторити наш маршрут, це був чудовий початок великих мандрівок.

Дата подорожі 3 – 6 червня 2020

Заключна десята подорож 2018 року випала на Копенгаген. Це були, напевно, найболючіші по перенесенням квитки. МАУ примудрилися двічі протягом останніх двох місяців скасувати цей рейс. У результаті одноденна поїздка до дуже дорогої столиці переросла у дводенну, а потім у півтораденну з двома нічними готелями. Загалом 2018-й рік встановив абсолютний рекорд щодо кількості скасованих рейсів та проблем з готелями. Кожна друга поїздка зазнавала значних змін у маршруті. Але страховка була тільки одна і вичерпана ще на перших поїздках) Причому я помітив, що скасування рейсу найчастіше відбувалося в діапазоні 6 – 2 місяців до вильоту. Коли нам з Дашею на телефони синхронно приходила смс, ми вже розуміли, що вона від МАУ і зараз почнуться чергові клопоти) Але це можна віднести до категорії “приємний клопіт”. Все-таки для себе коханих намагаєшся. Готелі за рік теж відзначились. Техпідтримка букінгу, напевно, мене скоро по голосу впізнаватиме. Але усі задумані подорожі відбулися і план несподівано перевиконувався, в результаті цього року ми провели в подорожах два місяці і два дні.

Одноденна поїздка до європейської столиці набула жанру “пригоди” прямо в аеропорту Борисполя. Спочатку у Даші випала мобілка при виході з таксі, і машина поїхала разом із мобілкою. Таксист довго не міг узяти слухавку, бо виїхав на трасу. Благо, нас час до вильоту не тиснув. Зрештою зробивши коло, чоловік привіз нам телефон. Як на кращих виставах ситуація з телефоном була просто розігрівом перед подальшими фейлами. Я успішно пройшов рамку, а наші речі на рентгені в офіцера викликали невдоволення. Він одразу повідомив, що ми перевозимо заборонені предмети. Я, звичайно, був дуже впевнений, що в мене все під контролем і з усмішкою заперечив, що в мене точно нічого забороненого немає. Чоловік, посміхаючись, запевнив мене, що за досвід роботи на рентгені він бенгальські вогні ні з чим не переплутає. Попросив мене дістати їх із кишені. Даша здивовано дивилася на мене не вірячи, що я зараз справді з кишені дістану бенгальські вогні. Я ж почував себе, як на виставі у фокусника перед здивованою публікою, коли після магічного обряду я маю дістати щось не уявне у себе з вуха. Коли я дістав пачку, прикордонник зробив переможний вираз обличчя, а я зрозумів, що після вчорашнього ліплення сніговика забув їх у кишені. Це добре, що ще хлопавки вчора всі відбабахали. Єдине, що я зреагував сказати працівникові, передаючи бенгальські вогні – “З новим Роком”😊
Шоу з фокусами тривало, у наступному номері у Даші випарувалися рукавички, і Даша пішла на рамку, що знаходилася на вході в аеропорт їх шукати. Поки я чекав на Дашу, офіцер продовжуючи шоу, каже: “А тепер викладіть ножиці, будь ласка!”. Якщо мені здавалося, що після ситуації з бенгальськими вогнями більш соромно бути вже не може, то тепер я боявся спалахнути у хлопця на очах. “Еее, але в мене немає ножиць…” Але після ситуації з вогнями я вже не говорив так впевнено. До того, фокуснику видніше, що далі буде в номері. Ми з ним почали шукати ці зламані ножиці. Але чи то фокус не вдався з першого разу, чи ножиці ще не матеріалізувалися. Спроби пошуків зазнавали фіаско. Але якщо офіцер не помилився щодо вогнів, то визначити ножиці — це дитячий садок. Поки шукали ножиці, я знайшов рукавички) “Так, давайте сканувати ваші речі частинами”. Методом поділу пошуки звузилися до одного пакету. Це був пакет з одноразовими тапками. Маестро легким помахом руки дістав ножиці з капців.
Якраз підійшла Даша, я стояв із винним поглядом щодо рукавичок. Але після цього настала черга Даші пояснитися про ножиці в капцях. Ми вирішили, що ми квити в цій усій неймовірній і безглуздій ситуації. І як у найкращих виставах – фінал. Чоловік каже мені, не забудьте ваш ремінь та телефон. Але мій ремінь та телефон при мені. “А це чиї?”. Інший митник сказав, що це речі кучерявого хлопця, якого перший митник щойно перевіряв. Але митник заперечив, що він не перевіряв жодного кучерявого хлопця, бо весь час порався з нашими ножицями та вогнями. Тепер збентежено стояв найвпевненіший серед нас трьох перевіряючий фокусник. Хто б міг п’ять хвилин тому подумати, що у всій історії з мобілкою, рукавичками, вогнями та ножицями потерпілим виявиться кучерявий хлопець із мобілкою, вірніше вже без мобілки.

В місто!

У Копенгаген ми прилетіли пізно ввечері, погода напрочуд була теплою. На вулиці було кілька градусів тепла і не було вітру. До нашого готелю ми пішли близько трьох кілометрів. Частина шляху була вздовж приватних будиночків, ми йшли і заглядали, як у кого прикрашена територія до різдвяних свят. Хтось гірляндами все завісив, хтось кактус вбрав. Новорічна атмосфера просто витала в повітрі. Більше хотілося одразу до міста їхати, ніж іти спати до готелю. Але треба виспатися і з ранку в дорогу. У мене з собою була розпочата упаковка сиру, яку треба було до ранку протримати в холоді, питання вирішили інженерним шляхом – повісив упаковку зі зворотного боку за вікном готелю. Головне було вранці про нього не забути, щоби сир нікому на голову не скотився по черепиці. На ранок сирок був якраз. Окрім сиру у нас собою було повно провізії, у найдорожчі країни летіти без своїх сніданків небезпечно) Тепер треба на метро доїхати до центру.

Автомат із продажу квитків, мабуть, думав, що ми хочемо купити весь поїзд разом із водієм. Такс, невже до центру не можна доїхати дешевше. Кого б спитати, поряд стояла дівчина з Індії, яка також не могла повірити цифрам на екрані. Зайшли до сусідньої крамнички, продавець нам пояснила, що дешевше ніяк не вийде, але при цьому вибила нам квитки з каси трохи дешевше, ніж в автоматі. До центру доїхали хвилин за 20 і зробили невдалу спробу заселитися до другого готелю раніше. Але готель у нас погодився залишити речі до чекіна за гроші. Що ж у цих скандинавських країн все за гроші. Недалеко від готелю розташувався гарний на вид парк з атракціонами.

Вхід до парку коштує по 120 крон з особи (по 16 євро) плюс за кожен атракціон ще потрібно платити. Мабуть, не так нам і треба в той парк. Центральна вулиця і площі вже прикрашені новорічною атрибутикою, а в Хард Року на барабанах сидить сніговик. Наскільки весело в пропущеному парку ми так і не дізнались, натомість у великому лего-магазині було весело. Багато інтерактивних розваг та неймовірних постатей з лего, особливо мені сподобалася велика картина.

Серед купи монументальних пам’яток центру знайшлася вежа з безкоштовним оглядовим майданчиком нагорі. Тут було несподівано, зазвичай у Європі парки безкоштовні, а оглядові майданчики ставлять ціну по повній, але тут все навпаки) Що мені сподобалося в Копенгагені це масивні димні заводи на тлі гігантських вітряків.

З одного боку, начебто екологічна електрика і таке інше, і тут же поруч із труб вириваються клуби диму. На тлі похмурого неба це виглядає як спеціальна інсталяція в музеї антиутопії. Заводи з трубами під час прогулянок неодноразово траплялися на очі і чомусь у мені це справді породжувало загадкові та позитивні емоції. Напевно, дим проходить сотні фільтрів і не є таким шкідливим як здається.

Християнія

Серед столиці Данії розташувалася невелика незалежна держава Християнія. До Християнії від центру йти близько пів години. Ми ходили не через офіційний вхід, а вздовж мальовничого озера. Часом, крім раннього зимово-озерного аромату, пробивався запашок трави. Згодом почали з’являтися жваві вулички, і ми зрозуміли, що вже майже на місці.

Все почало ставати святковим та новорічним. Тільки зробили перше фото, як до нас підійшли чоловіки та пояснили, що фотографувати не можна. Ми трохи здивувалися, але гаразд, ваша держава – ваші правила. Цікаво з чого це? Але пройшовши ще кілька кроків питання розвіялися в повітрі так само легко, як і чисте повітря в серпанку від трави. Трава тут продавалася в прямому сенсі кожні 5 метрів. А щоб приваблювати відвідувачів косячки на прилавках легко підпалюють. Уздовж вулиці розташовані комори, в яких магазини або паби. У пабі дим настільки густий, що моя спроба походу в туалет мало не закінчилася польотом на космічній сові в далекі галактики. Причому контингент тут не лише молодий, а й люди похилого віку. Але ось, що всіх поєднує, всі сидять задоволені, жодного сумного. Ще багато, де наклейки, що зображають жінку, що б’є поліцейського. Амстердам тут вочевидь відпочиває. Ми з Дашею дуже проти подібного способу життя і наркотиків, проте хочу зазначити, що атмосфера тут дружелюбно-позитивна. Один із корінних африканців запропонував мені щось у нього на розкладці купити. Я не знаю, що саме це було і що з цим робити, але схоже було на халву. Сказати, що Копенгаген нас здивував нічого не сказати. Що ще тут є цікавого? Величезна комора з наклеєною здоровою циркулярною пилкою. Ну, там вже явно щось цивільне. Зайшли усередину, виявився будівельний магазин. Не цікаво. Давай далі. А далі нас чекала така сама черга, як у фільмі “Євротур” була у Лувр. Даша на всяк випадок навіть стала в чергу, а я вирушив у нескінченний похід до кінця черги, щоб дізнатися, чи варто стояти. Дні змінювалися ночами, місяці роками, імперії відроджувалися і гинули в лабіринтах часу, правителі сходили на трон і по-зрадницькому скидалися, а я все йшов уздовж нескінченної черги. Але он він, кінець! Черга обривалася біля входу до чергової комори.

Що ж там таке загадкове і привабливе. “Новорічний ярмарок” відповів мені хлопець. Я уточнив, невже всі ці люди стоять лише заради ярмарку у такій черзі. Хлопець мене запевнив, що це дуже відомий ярмарок, а черга пройде буквально за десять хвилин. Ми в чергах зазвичай не стоїмо, але тут уже цікавість взяла гору. Я пішов назад у безкінечний похід. Ярмарок виявився дійсно прикольним, він як мінімум відрізнявся від трафаретно зроблених ярмарків у центрі Копенгагена, було багато хендмейду, оригінальних та незвичайних речей.

Вечір вже зовсім наближався впритул і треба було вирішити питання з обідом. У дорогих країнах головне знайти ресторан із системою “All you can eat”. Один такий перебував у центрі, можна, звичайно, доїхати на метро, ​​але ми хлопці браві, пішки весь Копенгаген здолаємо. Ресторан називається Dalle Valle до 16:00 ціна буфету 89 крон (12 Євро). Нам дуже сподобалося, ми перепробували усі національні та не національні страви. Коли на фуршеті страва закінчувалася, на її місце ставили зовсім іншу. Одне тільки філе червоної рибки фаршироване філадельфією чого тільки вартувало! Увечері було особливо приємно дивитися випуск Орла та Решки в Копенгагені, коли там у найдорожчому ресторані куштували ті самі страви, що були у нас сьогодні на шведському столі.
Вздовж нічних озер, ми йшли на відпочинок у наш номер. Після такого бенкету просто фізично необхідно було полежати. Ліжка у нашій кімнаті були у вигляді кают корабля. Перепочили 30 хвилин у каюті і знову в бій!

На цей раз ми вирішили пройти абсолютно всі головні озера міста та дістатися фортеці. Хоча дорога була далека, ми все-таки вирішили зробити цей похід. Надвечір було не так тепло, але бажання дістатися фортеці зігрівало нас зсередини. В одному з китайських ресторанів крутили мультик про жінку та живий рисовий пиріжок бао. Мультик нас настільки зачепив, що ми стояли біля входу і не могли відірватися від сюжету. Ми переживали разом із пиріжком усі складнощі та перемоги, які він долав! Мультик крутився по колу, ми його переглянули кілька разів. До замку було йти ще далеко, але такий мотивуючий мультик! Пиріжечок зміг пробитися, тож і ми зможемо дійти. Тепер нас точно нічого не зупинить.

Ідемо до замку. Замок знаходився за подвійним кільцем із ровів у вигляді зірочок. Перебралися на перший зірковий острів. Темрява тут непроглядна. Замок виглядає зовсім закритим. Але не дарма ж ми весь цей похід затіяли, ідемо до кінця. На закритість замку ще натякали чоловіки, що гуляли з ліхтарями і зброєю по той бік рову. Трохи поблукали і знайшли перехід на бік фортеці. Вже практично без надії потрапити всередину, ми перейшли безлюдний міст. І, не повірите, для справжніх поціновувачів цей замок відкритий до пізнього вечора! Усередині було так само безлюдно! І ще тільки десь чоловіки з автоматами блукають. З одного боку наче ворота відкриті — заходь хто хоче, але в той самий час складається почуття, ніби нас тут і не чекали. Ми невпевнено пішли темними вулицями. Зловісна ніч огортала нас крижаним диханням. У центрі замку стояла вбрана ялинка, прив’язана до двох гармат. Ну ніби до ялинки дісталися, можна й завертати назад. Десь у темних закутках почулися кроки військових зі зброєю. З протилежної вулиці яскраво світячи фарами промайнула машина по мощеній дорозі. І фари здавались такими без життєвими. Так! Нас тут явно не чекають, ми розвернулися на 180 і поспішили до виходу.
Десь на причалі онлайн карта показувала туристичну позначку у вигляді фотоапарата. Що ж там може бути? Цікавість взяла вгору, і ми пішли вздовж моря довжелезним причалом. Заводи вивергали все більше і більше диму, здавалося, що важкі хмари диму скоро обрушуватимуться на все місто.

Дорога до мітки виявилася дуже довгою, але місто ніби приготувало для нас точку передиху. Це були двері зі сходами між двома рівнями парапету. Під час спуску ми виявили два шикарні теплі крісла гойдалки в підвальному приміщенні. А поряд ще й двері до безкоштовних туалетів. Це було саме те, що нам треба. Крісла немов обіймали нас. Було тепло та затишно. Ми просиділи близько 15 хвилин, як одна з таємничих дверей відчинилася і з неї вийшов працівник. Чоловік здивовано подивився на нас і поцікавився, що ми взагалі тут робимо? У мене до чоловіка було те саме питання, це була настільки околиця міста, що людей тут навіть на горизонті не було видно. Він нам пояснив, що йому треба на ключ закрити цю чудову лаунж зону і дав нам ще 5 хвилин погрітися. Ми продовжили наш маршрут до таємничої мітки. На шляху нам попалася статуя русалки, але не тієї, що відома тут, а радше пародія-карикатура на неї. Потім траплялися ще досить цікаві скульптурки і коли до мітки залишалося буквально кілька метрів, ми зрозуміли, що прийшли в нікуди. Це як у тому анекдоті, де копаючий за вказівниками колодязь хлопець знайшов записку, “А тепер спробуй вибратися”. Так і у нас розпочався довгий маршрут до міста. По дорозі подивились і справжній пам’ятник русалці. Напевно, не кожен може похвалитися, що бачив її самотньо сидячу, а не оточену натовпом туристів з фотоапаратами. Навіть не сфоткали її, не стали турбувати. “А тепер спробуй вибратися”. Так і у нас розпочався довгий маршрут до міста. По дорозі подивились і справжній пам’ятник русалці. Напевно, не кожен може похвалитися, що бачив її самотньо сидячу, а не оточену натовпом туристів, що фотографують. Навіть не сфоткали її, не стали турбувати. “А тепер спробуй вибратися”. Так і у нас розпочався довгий маршрут до міста. По дорозі подивились і справжній пам’ятник русалці. Напевно, не кожен може похвалитися, що бачив її самотньо сидячу, а не оточену натовпом туристів, що фотографують. Навіть не сфоткали її, не стали турбувати.

У центрі міста на королівській площі на нас чекав шикарний готель в інтерактивних вікнах якого йшов сніг.

Потім літала фея і перетворювала вікна на номерки. Варто зазначити, що королівська площа була по-королівськи перекопана. Лютий мороз, звичайно, не найкращий час для копальних робіт, але бажання короля – закон. Ех, шкода готель не наш. Ми побрели до наших ліжечок-корабликів, що розташувалися на краю старого міста.

Ранок нас зустрів сонячними промінчиками. До літака було ще близько 5 годин. Ми планували відвідати ще швецьке Мальме, але бажання дослідити Християнію перемогло. А ще до Християнії можна дійти безкоштовно, а ось поїзд до сусідньої Швеції відчується на бюджеті поїздки. До речі, рішення відвідати Християнію було однозначно правильним, оскільки дорогою ми потрапили на головну пристань, що є візитівкою міста. Чомусь у всьому вчорашньому маршруті ми туди не потрапили. Ліси та озера Християнії прекрасні. Ми навіть знайшли житловий район. Будиночки виглядали дуже старими, але тримали дизайнерські нотки.

Час було їхати в аеропорт, зазвичай у поїздках хочеться залишитися і не їхати, але хорошого потроху, коли це гарне настільки дороге) Це, напевно, наша найкоротша подорож за всі подорожі. Копенгаген досить цікавий, але я б його ставив як пересадочне місто на день, щоб не платити за готелі.

Інформація про подорож

PS: Мау компенсувало проживання в готелі за добу, яку нам довелося оплачувати через зміну рейсу.

Дата подорожі: 14.12.2018 – 16.12.2018
Тривалість: 1 повний день
Тип туру: одноденний
Авіаквитки: МАУ брали майже за рік
Готелі: Booking
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 5/10 (Середня, багато ходити пішки)

Прилетівши з Туреччини, ми виявили, що гарячу воду так і не включили. Зі спокійною душею можна було летіти далі. Через три дні у нас була запланована ця невелика поїздка ближньою Європою. Точніше, якби за рік планування ми знали, що таки дійде до безвізу, то поїздки зрушили б. Але тепер у нас красуються річні візи на згадку у біометричних закордонах. Дивовижний факт, що Жуляни вирішили закритися на тижневий ремонт так, що наша подорож чітко потрапила на ці дати і довелося летіти до Борисполя. Радо було, що лаунж зона нас як завжди чекала. Переліт займав трохи більше години, але Візейр постарався зробити так, щоб здалося ніби летимо два дні. То справді був літак, у якому навіть сісти не вдалося, щоб влізли коліна. Довелося весь час ноги тримати у проході. Сидіння не опускалися і були рівно під кутом 90 градусів. Загалом, щось дивне, таких незручних літаків у флоті Візейра ми ще не бачили. Але переліт у цьому випадку справа така. Перший день у нас був в Угорщині.

Будапешт

Після прильоту найголовніше пройти прикордонний контроль максимально швидко. На цей раз ми встановили рекорд, пройшовши його вдвох за одну хвилину. Прикордонники навіть фотографію не звіряли і взагалі не ставили запитання. Таки режим схоже спростився. І це дуже й дуже втішило. Якщо з настанням безвізу завжди буде так, це дуже радісно! Запитав у таксиста, де саме зупинка автобуса, дізнався, що за його версією міських автобусів не існує. Коли ми знайшли наш автобус, я повернувся до нього і показавши пальцем на автобус уточнив куди саме йде цей неміський “автобус”. Таксист навіть тут викрутився, що це на кшталт приватний автобус, а не міський. Загалом перша порада всім самостійним мандрівникам – не зв’язуватися з таксистами. Хіба що ви їх хочете потролити. Це був спекотний сонячний день, небо було ясним. Ми в Будапешті зупиняємось вже вдруге і цей раз був продовженням того, що не подивилися минулого разу. Почали ми з розкішного літнього парку в районі купалень Сечені.

Парк великий з озерами та фонтанами. Серед парку дуже гармонійно виглядає замок. Гуляти цим парком було одне задоволення.

А потім ще й релаксувати в термо-купальнях. Купальні за розміром і кількістю залів виявилися не те що великими — вони просто нескінченні. Безліч різних саун, різної температури басейни все це дуже розслаблює. Найепічніша сауна називається Вулкан. Її пережити досить важко. Там йде повна температурна імітація того, що ти спустився до Вулкана, ще й крутий звуковий супровід.

У Купальнях ми провели кілька годин, які пролетіли як кілька хвилин. Ще на відкритому басейні є спіраль зі штучною течією, де можна зовсім ліниво розслабившись кружляти по колу. Минулого разу ми були в купальнях Гелерт. Тепер можемо порівняти їх. У Гелерті більше антураж, а тут більша площа і гарні відкриті басейни. Ми радимо відвідати і ті, і ті, але в різні поїздки. Закинувши речі в готель, ми вирушили до центру. Дорогою ми просто фантастично поїли в одній із місцевих кафешок.

Оскільки день обіцявся бути ненапруженим, то наступним етапом ми валялися на траві, на галявині біля головного мосту. А ще через 20 хвилин нам вдалося орендувати фунікулер!

У всякому разі, на нашому поверсі ми були самі. Притому час летів з шаленою швидкістю. Види з Рибацького Бастіону були такими ж чудовими, як і кілька років тому. Начебто б нічого такого за день не зробили, а вже й вечір настав. Поки дісталися готелю вже треба було скоріше лягати спати.

Бо ж чекав ранній поїзд. Якось затишно пройшов Будапешт у цій подорожі.

Відень

Нам треба було виселитися і здати ключі у щілину металевої скриньки. В одній Серії Масяня з Хрюнделем подібне робили в Будапешті та застрягли між двома зачиненими дверима. Мене тепер переслідує страх, що щось піде так само як у Масяні. Даша побачивши ящик теж напружилася, тим більше минулого разу це не дуже вдало закінчилося. Уважно перевіряючи ще раз, що нічого не забули в кімнаті я все акуратно закрив і кинув ключі в щілину. На прощання смикнувши за ручку двері, виявилося, що засуви дверей не ввійшли в пази і без ключа її взагалі неможливо закрити. Це була німа сцена з купою фейспалмів. Придивившись уважно до ящика, я виявив, що його вже не раз розкривали. І спокійно зміг його теж розкрити та дістати ключі. Жили ми біля вокзалу, тож добирання до поїзда пройшли без пригод. Їхати було трохи більше трьох годин. Коли перетнули кордон, за вікном навіть ландшафти змінилися. Було видно, що інша країна. По приїзду до Відня, перше, що впало в око — це безліч ліній від літаків на небесній синяві. Літаків там було справді багато, і літали вони часто. Метро нас дуже порадувало приємним сюрпризом. Можна було купити проїзний до трьох днів, що діє на весь транспорт міста.
Оскільки ми забронювали квартиру, треба було зв’язатися із господарем. Під будинком на щастя продавалася дешева віагра з однойменним безкоштовним вайфаєм. Не думав, що віагра нам допоможе у цій поїздці)))) Тож із господарем по вайфаю зв’язались без проблем.
Почали ми із центру. Діставшись Рінгштрассе, нас здивувало як, австрійці люблять пиво.

Прямо в центрі за столиками всі стоять і бенкетують. Але ще більше вони люблять собак. Спочатку нам здалося смішним, що автомат продавав квитки на транспорт у тому числі й для собак. Але такої кількості домашніх собак ще ніде не було. Буквально кожен третій австрієць гуляє із собакою. Причому собаки такі, браві. Перше враження про Відень дуже позитивне. Місто витримане у строгих тонах, але водночас дуже зелене. Але варто було зайти в район старого міста, як Відень відразу став громіздким і непривітним. Надто монументальний та бетонний. За старим містом розташувався шикарний парк, де починаєш знову почуватися комфортного. Причому парк справді справив на мене враження. У внутрішньому місті було безліч статуй та інших визначних пам’яток, але найбільше чомусь сподобався японський ресторан.

Мабуть, ми злиденні духом. Особливу увагу хочу надати сувенірним магазинам. Батьківщина Моцарта просякнута музикою. І в магазинах дуже багато цікавих музичних дрібниць. Ми не йшли далі, поки я не переслухав більшу частину музичних скриньок і не награвся на мініатюрних скрипках. Купуючи щось у цих магазинах, звичайно, можна завести себе в банкрут. В Австрії дуже прикольно, що із крана тече питна вода, яку можна пити без кип’ятіння та й містом безліч фонтанчиків з питною водою.

Увечері ми поїхали в гості до Дашиних знайомих, які переїхали і обжилися в Австрії. Було цікаво подивитися та послухати про те, як живуть в Австрії. Загалом усе звучить непогано. Дуже порадувало метро, ​​яке ходить цілодобово перед святковими та вихідними днями. Це я вважаю за велике досягнення людства! Звернули увагу на те, що околиці Відня дуже затишні. Наступного дня у нас було прокладено довгий маршрут за Віднем.

Віденський ліс

Почали ми з легендарного Віденського лісу. Пам’ятаю вчитель музики нам платівку з треками включав, що називалися “Казки Віденського лісу”. У лісі росте настільки багато дикого часнику, що можна відкривати часникову фабрику. Ішли ми прекрасну вічність через парки, ліси, ставки та виноградні плантації.

Навіть зустріли дикого зайця. Дорогою проходили містечко, в якому знайшли ресторанчик-буфет. За 10 євро можна було продегустувати усю австрійську кухню. М’ясо там було особливо смачним. Оскільки ми скрізь розплачувалися карткою, термінали постійно ставили питання чи ми хочемо залишити чайові.

Наприкінці 18-ти кілометрового маршруту на нас чекала панорама, з якої відкривалася вся столиця.

Від панорами до міста йшов автобус. Метрів за 50 від нього є затишна лавочка. Ми на ній настільки затишно посідали, що навіть автобус пропустили, який ходить раз на пів години. У певному сенсі можна сказати проспали. Друга половина дня припала на парк Пратер. В якому неймовірна кількість різних атракціонів.

Ми з Дашею тоді були ще не дуже фанати атракціонів, але перед вежею вільного падіння я не зміг утриматися. Це було захоплююче. Причому дух захопило у буквальному значенні цього слова. За парком атракціонів розташувався звичайний парк. Ось що, а парки Відня мені добре запам’яталися. Люблю, коли у місті багато парків. Прямо з парку йде трамвай. Наш шлях був до будинку Хундертвассера. Дорога до будинку пролягала через мексиканський ресторан. У нас взагалі у цій поїздці була досить інтернаціональна кухня.

Будинок виглядав незвичайно, чимось нагадує в’єтнамський Crazy house. Оскільки справа була ввечері, то вже все було закрито. Але нам не складно з ранку ще раз сюди повернутися. Зазвичай ми маршрути поїздок робимо більш щільними, але тут ми маємо три дні і можна навіть дозволити повертатися повторно до місць. Ранок почався незвично.

Великий оркестр із барабанами, смичковими та духовими інструментами уважно дивився на мене. Я впевнено дивився на них, треба було починати. Я змахую диригентською паличкою і починаю концерт класичної музики. Оркестр уважно стежить за моїми жестами. Я граю все голосніше і ритмічніше, це мій дебют! Я чудово зіграв партію, мені плескає оркестр, ляскають навіть живі глядачі, що стояли поруч. Я зірка у домі музики! Збоку це могло здатися легко, але коли інший хлопець вирішив повторити мій подвиг з віртуальним оркестром, його оркестр загнобив і висловили все, що про нього думають. А глядачі сміялися. Як не дивно, але мій музикальний слух і тверда п’ятірка зі шкільних уроків музики дали про себе знати.

У будинку музики були й інші фішки, але віртуальний оркестр тут явно основне! З піднятим настроєм ми вийшли з музею музики і вирушили до Дому Хундертвассера та його села, що розташоване по сусідству.

Це ніби міністра всередині міста. Різні магазинчики, дегустації, атмосфера. Це було чарівно! Обов’язково загляньте хвилин на 30 у цей цікавий куточок Відня. Обід у нас складався з азійської кухні. На нього не було особливо часу. Ми поїли найсмачніший wok. Нам продавець навіть зробив збільшену порцію через те, що нам так сподобалося. Недалеко від центру знаходиться вуличний стрітфуд ринок Наш Маркт. Там гуляє, мабуть, половина міста. І всі щось їдять. Причому так смачно це роблять, що починаєш шкодувати, що не голодний.

Потрібно було починати висуватися на поїзд, але дорогою ми вирішили ще заглянути на територію палацу Бельведер. Парк перед палацом виявився на порядок простіше, ніж головні міські парки. На території замку була дивна біла споруда на людський зріст. Виглядало воно як будиночок зі штучного льоду.

Коли ми заглянули всередину, то виявили людей, які сиділи на лавочці, яким з екрану німецькою щось розповідав такий же будиночок. Треба було повернутися до апартаментів і швидко забрати залишені на зберігання рюкзаки. Ми зробили це з такою швидкістю, що застали господаря у трусах серед кухні. Перед посадкою на поїзд треба було пошвидше поїсти і навіть тут нас виручив маленький японський ресторанчик) Розпрощавшись з Віднем ми попрямували в угорський Шопрон.

Дьйор

Коли ми планували поїздку, то уявляли, що Шопрон на шляху від Відня до Будапешта. Але коли ми зрозуміли який робимо гачок Даша помітила “Це ж треба було так захотіти у Шопрон!”. Ще і з пересадкою. Пересадка була в тему, це було маленьке містечко Дьйор. 25 хвилин якраз вистачило, щоб його добре подивитися і поїхати далі. До речі містечко нам дуже сподобалося, його ніби збудували спеціально для туристів.

Шопрон!

Шопрон нас зустрів більш радикально. Місто оточує “Непрохідний” ланцюжок із кафешок. За ланцюжком аналогічна міська стіна. Була ніч. Погода сильно погіршилась і здійнявся холодний ураганний вітер. У центрі старого міста, мабуть, вирішили відкопати скарби піратів. Всюди були розриті ями, лежали труби та стояла маса будівельної техніки. У голові крутилася та сама фраза “Це ж треба було так захотіти в Шопрон!”. Зранку на нас чекав розкішний сніданок у готелі, а на вулиці на щастя не випав сніг. Хоча дубар стояв ще той.

Нам, мабуть, здавалося, що ми недостатньо поринули у глибини Угорщини. Ми сіли на автобус і поїхали далі в місто Фуєрторакош. Після приїзду взяли велосипеди в оренду та поїхали в якісь степи до далекого озера. Маршрут був гарним, і ми навіть зазначили, що не дарма ми так хотіли до Шопрону!

За містом було велике озеро, на якому стояла ціла вулиця з будинків на палях. Ландшафти довкола були ніби з пісні Олени Войнаровської – Легко. Ще й качки вигулювали своїх каченят уздовж річки. Ця велопоїздка запам’яталася, на мою думку, більше ніж решта в цій подорожі.

От якось зовсім затишно було. Навіть наладилась погода і посиніло небо.
На одній зі стежок відкривалися види на два невеликі містечка, одне угорське, друге – австрійське. Навколо степ та жасминові гаї. На озері віндсерфери тренували свої навички. У принципі, крім поїздки до озера, більше нічого особливого у Фуерторакоші немає.

Ще якісь руїни. Але довіри у нас вони не викликали. На щогодинному автобусі ми повернулися дослідити Шопрон! До речі в цих містечках абсолютно не говорять англійською. Шопрон при сонячному світлі без урагану виглядав більш привітним. Ми навіть сходили до музею-пекарні, де нам провели екскурсію німецькою мовою. Я не знаю, чому, але ми розуміли, про що жінка говорить. Нас напружив лише один момент, коли бабуся сказала щось на кшталт “Killer!”, і вказала, щоб ми лізли у лячний підвал. Ми звичайно послухалися бабусі і начебто навіть вижили.

По вулицях Шопрона теж мило гуляти, але раптом ти помічаєш, що ходиш по колу. Надвечір у нас остаточно утвердилася фраза “Як же добре, що ми ТАК захотіли в Шопрон!” Далі була банальна дорога додому за принципом аеропорт-робота. Хоча була ще одна пригода, мені в салоні літака наїхав “поїзд” на ногу. Але з довгими ногами до цього не звикати, і це вже зовсім інша історія.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 17.05.2016 – 23.05.2016
Тривалість: 5 повних днів
Повних днів без дощу: 5
Авіаквитки: Wizzair
Готелі: Booking.com + Airbnb
Складність поїздки 3/10 (легко)

Так почалася наша візова історія Шенгену, це була ювілейна 20 країна в наших мандрівках і це була Угорщина. За рік до поїздки моніторячи акції, я знайшов ці диво-квитки за 781 грн на двох в обидві сторони на той момент це було приблизно 73$, тож загалом летіли ми по 195 грн в один кінець, з людини. На цей час це наш рекорд. Система wizzair не була розрахована, на те, що хтось буде купити квитки через мобільний додаток в акційний день із поверненням до Києва на 366 день від дати покупки. У результаті з покупкою почалися проблеми, але жага роздобути квитки за такою ціною була непереможною. У результаті після низки складних маніпуляцій я отримав анульовану броню, але гроші вже пішли у Візейр банківським переказом. Мені необхідно було створити ще одну бронь і попросити операторів перенаправити гроші, які надійдуть, з анульованої броні на актуальну. Перший оператор хотів сказати, що так не можна, але на щастя сів телефон і зв’язок обірвався. Другий оператор запевнив мене, що це чудове рішення, і він саме так і зробить. Через 2 дні після банківського переказу мені таки прийшли квитки. До вильоту залишилось 360 днів.

Минув рік

Спочатку було самостійне отримання візи, а потім у дорогу! Під час подорожі ми розраховувалися лише банківською карткою, або знімали готівку прямо з гривневої картки. Конвертація трохи підвела на зняття готівки, але з цим окремо розберуся з банком. При розрахунку карткою конвертація працювала за прийнятним курсом. 

Почалося все зі відстрілу крокодилів на висоті 11000 метрів. Усі 75 хвилин польоту пролетіли за улюбленою грою на планшеті. Літак приземлився і почалися наші пригоди. Водій в автобусі відмовився нам продавати квитки з невідомої причини, зате студент-бразилець поділився своїми, оскільки нам по дорозі, і пізніше зможемо з ним розрахуватися без здачі. Діставшись до готелю у мене порвався кросівок, але на щастя у мене їх було два. Почнемо знайомство з Угорщиною через кухню.

Кухня

Я десь читав, що у Європі їжа дорога, але великі порції. З ціною не посперечаєшся, реально дорога, але з розміром порцій тут трохи проблема, наїстися угорськими порціями зовсім неможливо. Тут нам на допомогу прийшли турецькі кафе, їх дуже багато, їжа така ж смачна як у Туреччині, а ціни набагато нижчі. Загалом угорську кухню ми пізнали через турецьку. Але все ж таки була одна угорська кафешка, в якій платиш за вхід, а далі ол інклюзив. Тут ми вже відірвалися за всі дні. Коли ми підійшли до офіціантки, їй на вухо щось шепнув інший офіціант, після чого в дівчини почався істеричний сміх. Сміялася вона про щось своє, але як же цікаво про що саме, які два угорські слова було достатньо сказати, щоби настільки розсмішити? Почекавши якийсь час, дівчина заспокоїлася і почала відповідати на наші запитання. Слова ставали дедалі невпевненішими, по тілу йшло невелике тремтіння і тут новий вибух сміху, та такий, що офіціантка підносом затуляла обличчя. Нас у результаті покликала інша та обслужила. Найближчі хвилин 20 ми за трапезою спостерігали як бідна дівчина буквально вмирає від сміху та не може заспокоїтись. Що ж, непогана анімація вийшла. Потім скайпом Миші розповідав, що смачно їв баранчика Шона. Перший вечір ми провели, гуляючи набережною Дунаю з боку Пешта. Ми познайомилися з численними мостами міста та парламентом, що не кажи, а мости гарні.

Парламент

Парламент у принципі також норм, але в нічному підсвічуванні. Заночували та вирушили маршрутом.

Секешферхеряктотам

Це місто настільки важковимовне, що я навіть в автобусі по пам’яті приблизно зміг відновити щось на кшталт Сехер-нехер! І звичайно мене не могли зрозуміти. У цьому місті раніше коронували королів, а тепер просто усі їдять морозиво. Ось ніби не хочеш морозиво, але його всі скрізь їдять, що теж починаєш хотіти і купуєш.

Гуляючи старовинними вуличками ми розчулювалися з того, як люди різних національностей об’єднані поїданням морозива. Навіть за столиками ресторану сидять і їдять ріжки. За своєю традицією ми познайомилися з угорським макдональдсом. Далі за планом було відвідування замку Борі Вар. Оскільки у місті говорили виключно угорською, пояснення з листоношами було виключно у вигляді фотографій на планшеті. Нам вручили офіційний бланк, на якому написали номер автобуса. Хто б міг подумати, що свою першу закордонну пошту я отримаю саме в Секешферхеякосьтак.

Через пів години їзди за місто ми з’ясували, що замок відкриється лише через тиждень, чим заощадили собі на вхідних квитках, оскільки його можна було оглянути легко через низький паркан.

Борі вар

У Києві сніг, а в нас тут сонечко. Коли ми чекали зворотний автобус, дідусь угорець підійшов і почав нам розповідати коротку історію країни красивою угорською. Коли ми намагалися йому сказати, що говоримо тільки англійською, його це не на мить не збентежило і він продовжив гнути свою лінію угорською. Чому саме історію країни? Бо розповідав її довго і виразно. Через 40 хвилин підійшов автобус, і ми поїхали назад до міста зі складною назвою. Через зупинок 5, до автобуса зайшов той самий дідусь, з першої зупинки, він походу ще й маг. На цей раз він позбавив нас необхідності слухати його історію. Повернувшись на автовокзал і забравши залишені речі, ми вирушили далі.

До речі, квитки за 781 грн не включали ні багаж, ні велику ручну поклажу, так що в цій поїздці ми ще мали і рекордну кількість речей – 1 рюкзак і жіночу сумку. Рюкзак дивом пройшов по габаритах дрібної ручної поклажі в аеропорту.

Кестхей

Нам трапився не найвдаліший автобус, цей автобус проїжджав дуже багато міст, відповідно дві з половиною години ми милувалися угорськими степами та полями. Місто Кестхей знаходилося на озері Балатон. Незабаром після виходу з автобуса ми знайшли собі Угорця, який люб’язно погодився нас провести до озера, та ще й зрозумілою мовою розповів про країну. Озеро звичайно чимало, але на цьому в принципі його заслуги і закінчуються)))) Можливо в сезон заслуг більше)))

Озеро Балатон

Але ввечері прогулятися звичайно приємно. На одному з берегів гуляла зграя лебедів, коли Даша пішла фотографуватися, лебідь-ватажок натякнув, що збирається нам відповісти, тому довелося цю компанію покинути. Оскільки у місті ніхто не шпрехає англійською, та ще й дуже пізній час – 18:00, то все довкола закрито і на вулицях немає людей. Поїсти тут стало цілою проблемою.

В одній кафешці, після довгих мук з угорським меню за 20$ ми отримали приблизно 6 оливок, 5 шматочків сиру, два помідорчики чері розрізаних на четвертинки, трохи руколи і несмачний в’ялений бекон. Але ж це не турецьке кафе, тож норм. Далі в дорогу!

Хевіз

Термальне озеро Хевіз

Коли Даша складала маршрут, цей день на секунду видався якимсь потенційно нездоланним – 4 міста. Але згадавши наш американський маршрут, ми навіть не парилися, що тут є якийсь ризик. Оскільки до Хевізу ми приїхали вже зовсім глибокої ночі для Угорщини, то о 20:00 ми могли розраховувати лише на мівіну по 16 грн із єдиного працюючого маркета, що працює аж до 22:00. Мета всього цього ланцюжка міст була термальне озеро. Коли ранком прокинулися, погода була похмурою, на вулиці було 9 градусів тепла. Я сказав «Не знаю, що має статися на озері, щоб перекрити весь цей складний маршрут та проблеми із харчуванням». Я припустив, що хіба що наявність русалок зможе все виправити. Ще і вхід, порядку по 20$ з особи. Переодягнувшись ми вийшли на терасу, з якої спускалися сходи в озеро. Почавши заходити у воду, вода здалася мені не дуже теплою, але дубар на вулиці просто заштовхнув мене у воду. На 9 градусній похмурій вулиці, під обдуванням холодного вітру, особливо в плавках не встоїш. Тіло до води звикло за секунди, а висуватися зовсім не хотілося, тому що при найменшому піднятті мокрої руки за межі води відчувався сильний мороз холодного вітру. Через кілька хвилин озеро вже здавалося теплим, а над водою піднімалася пара. Пливучи в цьому пару відчуваєш якесь дивне ейфоричне почуття. Начебто, на перший погляд, нічого особливого, але як воно заворожує. А найприємніше, що це холодна частина термального озера. Пропливши крізь двері до приміщення, ми потрапили в теплу частину, обрамлену плиткою. Тілом пішов релакс. У теплій воді було приємно-розморливо. Але і це ще не все, далі на нас чекала гаряча частина озера. До гарячого басейну навіть зайти було трохи важко. У гарячій воді розморило на повну. Також у воді треба зайняти чергу і з кожним дзвоном дзвіночка просуватися на одну людину вперед. Попереду нас чекали гідромасажики, при кожному пересуванні вперед масажувалися різні частини тіла. Почувши наш план подорожі термальними джерелами країни, хлопці з пітера люб’язно запропонували притримати для нас місце, поки не пересунеться до початку масажів. Оскільки у них на це озеро 10 днів, а в нас 3 години і треба починати рух до іншої частини країни в термальні печери. За цей час ми смачно перекусили у турецькому ресторані, на території комплексу. Під час масажу в гарячій воді, всі невимушено спілкуються на актуальні теми про температуру води, про лілії, що процвітають, про інші термальні джерела. Бабуся з оркостану побажала нам вдалого маршруту. Треба було рухатися далі. Три години плюхання у воді пролетіли непомітно. Насамкінець ми ще раз зробили коло від холодного до гарячого. Загалом місто Хевіз отримує залік, озеро справило сильне враження. Наступні купальні у нас було заплановано у готелі Геллерт, міста Будапешт.

Будапешт

Тепер з’явилася нагода подивитися столицю не лише вночі, а й вдень😊 По заселенню, я вказав господареві на помилку в букінгу щодо нашого харчування, за що отримав назад 10 євро від вартості. Цей теплий вечір ми вирішили присвятити острову Магрід, який знаходиться на Дунаї у Будапешті. Острів великий і зелений, скрізь бігають бігуни😊 Спочатку ми потрапили у безкоштовний мінізоопарк, побачивши нас лелеки відразу почали демонструвати акробатичні номери, стаючи один на одного. Причому лелека виконувала трюк настільки майстерно професійно тримаючи рівновагу, що я впевнений, якби я став на лелеку, то не зміг би так утриматися. Після зоопарку, пройшовши ряд галявин, ми прийшли до якихось руїн. Звичайно, для когось вони безсумнівно є пам’яткою, але якось вони виглядали надто розваленими. А ось за руїнами на нас чекав японський парк, в якому цвіло дерево схоже на сакуру. Ми дійшли до кінця острова, напевно, за годину, він виявився справді великим. По дорозі назад ми пішли вздовж Дунаю, спостерігаючи за бігунами. Чого їм бігати, якщо тільки прохід островом вже змушує ноги відвалюватися. Тим часом місто включало своє нічне освітлення, а це означає, що скоро вісім вечора і всі кафешки будуть закриті.

Можливо, тому бігуни і бігли, щоб встигнути поїсти. Вечірня краса міста звичайно чарівна. Місто ніби змінюється на інше. Невеликий прохід по набережній Буди для фоточки на тлі парламенту, і ми вирушили трапезувати в турецькі кафешки Пешта, які завжди раді нас прийняти не дивлячись на пізню ніч – 9 вечора. На ранок після виконаного пішого маршруту, ноги просто не могли нормально рухатися, але попереду на нас чекав релакс — купальні в престижному готелі Гелерт.

Релакс

Після озера готельні басейни особливо не вразили. Звичайно, це виглядає красиво, але природна краса сильніша. А ось гаряча вода завжди приємна. Сорокаградусний басейн настільки розслабив усе тіло, що навіть втома та крепатура ніг пройшла. В одному з басейнів можна було плавати чомусь тільки в шапочках.

Хоча я не можу зрозуміти, якщо у мене спина вся волохата, то мені теж потрібна якась шапка на спину, тобто чим волосся з голови гірше, ніж волосся зі спини?))) Ох, як же ми напарилися в гарячих басейни. Хлопець на стійці інформейшен люб’язно погодився залишити до вечора наші речі.

Оскільки проїзд був дуже дорогий, то доводилося годинні відстані долати пішки, заодно і з містом краще познайомилися. Видершись на гору Гелерт, ми оглянули околиці і оком проклали собі маршрут до нашої мети – будайського замку.

Ішли ми приблизно вічність, можливо тому, що не поспішали, але найімовірніше тому, що не в той бік. Оскільки з англійською в місті туго, ми зловили угорця і жестом попросили його продовжити асоціативний ряд “Гелерт хотел, Гелерт хіл, ???” Він у відповідь казав, що щось багато угорською, але ми зловили найголовніше «Будь вар», це й було бракуючою ланкою. Тепер вистачило цієї фрази, щоб у місцевих дізнатися напрям. Дорогою ми натрапили на в’єтнамський ресторанчик і вирішили почати звикати до кухні країни вже за 300 днів. Потім були довгі сходи вгору, і ми досягли мети.

Прогулявшись вуличками старого міста, ми почали цікавитися у туристів, що ще в цьому комплексі можна подивитися. Нам усі розповідали де якісь ще є пам’ятники, а особливо он у тому дворі, так там взагалі мегапам’ятники. Нудьга загалом, суцільні пам’ятники. Зате вулички та види просто прекрасні. Але ми прийшли сюди не тільки за цим, під старим містом розташовувався лабіринт графа Дракули. Про лабіринт ніхто з туристів не знав, а гугл теж нічого розумного про його розташування не видав. Але місцеві, чувши слово «Лабіринт», впевнено показували нам пальцем у двори. Ходячи хвилин 20 різними заворотами ми-таки знайшли двері з відповідною вивіскою і сходами вниз. Ну що ж уперед!

У наступному абзаці розкриваються деталі лабіринту, якщо хочете пережити все, не знаючи деталей, пропустіть абзац. Спочатку в напівтемряві ми ходили підземними закутками, по боках були різні інсталяції на тему королівських сімей. А ось далі світло зовсім зникло, і ми були в повній непроглядній темряві. Уздовж стіни висів канат, за який можна було триматися, щоб коригувати свій маршрут. Крізь густину абсолютної темряви проглядалися елементи в стінах, що майже не світилися. Причому на них погляд неможливо було сфокусувати. Далі почало долинати капання води і ставало справді трохи моторошно. Я найбільше переживав, а раптом так не задумано і просто перегоріли лампочки. Після десятихвилинного блукання по темряві, ми вийшли в напівтемряву. Одна рука була мокра, бо десь у темряві вліз у воду. Карта на стіні показувала, що все тільки починається. На стінах висіли розповіді та факти про графа Дракулу, а з-за закутків почали долинати зловісні звуки. Потім почали з’являтися відрубані голови на списах. З-за повороту почав долинати дитячий хор, за поворотом надгробок і в тумані видніється труна, з іншого боку висить клітка для тортур ув’язнених. Звісно я вирішив влізти в клітку, але варто в неї зайти, як двері за інерцією зі скрипом зачинилися, я з розвороту спробував штовхнути не ті прути і склалося враження ніби я зачинився з кінцями.

Лабіринт справив на нас просто колосальне враження, нам дуже сподобалося, це додало очок до рейтингу всієї поїздки. Вечір ми провели вже в Пешті, на центральній вулиці Ваці. Скрізь суцільні рашкомовні вивіски, що значно знижує почуття закордонної подорожі. Загалом півтора дні є що подивитись у місті. Треба було добре виспатися, бо з самого ранку нас чекав поїзд.

Мішкольц

Поїзд правда вдвічі більше коштував, ніж наші авіаквитки, але там був вай фай, правда тільки в один бік. Пара годин у дорозі, і ми в місті, в якому говорять або угорською, або німецькою, а їхати нам ще з купою пересадок і далеко. У місті був настільки сильний мовний бар’єр, що касир навіть не змогла зрозуміти, що ми хочемо купити два квитки на трамвай, враховуючи, що вона тільки ними й торгувала. Нам треба було дістатися міста Мішкольц-Тапольца і ​​це за іронією було єдине слово, яке ми знали угорською. Кого не питаєш, все, як зомбі, ніхто нічого не може ні сказати, ні показати.

Зомбі хоче забрати моє морозиво

Нарешті один чоловік все ж таки зрозумів нас і показав на трамвай і назву потрібної зупинки на табличці і навіть сказав, що нам треба потім буде «Цвай». Хороша новина була в тому, що за 20 хвилин ми таки змогли з’ясувати маршрут. Погана ж новина була в тому, що із зупинкою чоловік помилився. Загалом після приїзду на зупинку у нас ще випав шанс прогулятися вуличками міста. Місто до речі виявилося красивіше Будапешта, так, що ми жодного разу не пошкодували. Потім ми чекали на цей Цвай хвилин 20 і ще хвилин 30 їхали на ньому. По приїзду, намагалися з’ясувати де купальня у корінних жителів. На щастя по рушнику з пакету, що стирчить, вони швидко зрозуміли і вказали куди нам йти. Отже, ми вже близько до цілі, перекусивши дорогою в парку ми пішли в печерні купальні. Вони були не настільки термальними як усі попередні, зате красиві.

Печерні купальні в Мішкольц-Тапольца

Поплавати у воді серед печерних лабіринтів раніше не доводилося. Найбільше сподобалася печера, в якій була темрява, а на стелі висвітлювалися ультрафіолетом зірки та місяць. На жаль, ці купальні не надто великі, ми там пробули максимум годину. Загалом найефектніші з усіх відвіданих – це озеро у Хевізі. Чого тільки наш фотоапарат за поїздки ще не переживав, буквально пів року тому його заливало бразильським водоспадом, а тепер він плаває з нами в печерних купальнях. Із запотіванням об’єктива спочатку боролися, протираючи його мокрими пальцями, потім пов’язкою з волосся, потім забили. Ось наскільки Canon вміє робити довговічними фотоапарати. Планшет також пройшов бойове хрещення. 

Навколо купалень був чудовий парк, парки ми любимо. Щоби наші речі не вкрали, ми за болівійською традицією попросили незнайому угорку стежити за ними. Тут висновок був логічний, ми поїли в її кафе, вона готує смачно і накладає великі порції, значить хороша людина! Начитавшись інформації з угорських банерів, я з нею навіть зміг домовитися, що ми буквально залишимо на годинку. Гуляючи парком, ми не підозрювали, що найцікавіша розвага цього міста у нас ще попереду. Вдалині з’явилися металеві рейки, що вивертаються в різні віражі, але вони були настільки низько над землею, що здавалося, що це просто щось недобудували. Підійшовши ближче, ми побачили застереження, що катання на бобслеї на ваш страх і ризик. Цікавенько, підходимо ближче, якісь механічні лежаки на рейках та працівник. Воно працює! Сідаю я в бобслей і мене починає трос тягнути рейками в гору.

Бобслей

Для керування є лише ручка гальма. Хм … Їхати в гору кілька хвилин, поки нічого не відбувається. Збоку табличка із попередженням, що на верху вже самостійно все. Доїхала машинка до верху, і трос відпустився. Боб полетів кулею вниз по віражах, швидкість почала рости настільки швидко, що вітром почало обличчя трохи приминати. У потоці адреналіну я хапаю гальмо, працює, але з гальмом не так цікаво. Відпускаю гальмо, швидкість, напевно, кілометрів 70-80 плюс маса тіла, від несподіваної швидкості просто жах нахлинає, реально страх вилетіти. Долетів я до низу, чую десь далеко Дашин крик, через хвилину прилетіла Даша, перша її фраза «Ще?» відповідь «Звичайно!». На друге коло я зібрав усю мужність у кулак і вирішив пролетіти взагалі не гальмуючи. Давно я такого страху екстриму не відчував. Сумарна швидкість була така, що бобслей підкидало і на поворотах утримувався лише завдяки ременю. Тіло не було готове до такого навантаження, після прильоту трохи навіть заколисало.

Лечуууу

Загалом Мішкольц-Тапольцу твердий залік, не так за печери, як за бобслей. Повернувшись до міста Мішкольц у нас було ще пару годин поблукати вуличками. Містечко реально вразило, це щось середнє між Львовом та грузинськими містами. Ми навіть у кондитерку поласувати зазирнули. У містечку панує умиротворення старовини. І лише сучасні трамваї не вписуються у старовинний стиль. До вокзалу пройшлися годину пішки.

Чекаючи поїзда, я підключився до вай-фаю і одразу отримав лист від Візейра. Там був номер броні та фраза про зміни. Оскільки до кінця візи залишалася доба перша думка була «Докаталися Шенгеном». Придивившись у номер броні – полегшало, «Фух, не наш рейс». Але далі події розвивалися гірше. У листі йшлося, що Візейр Україна закривається і квитки до Грузії анульовані, чекайте на повернення грошей. Фішка була в тому, що ці квитки були куплені за 1200 грн (100 $) на двох, на не сезон. Але оскільки Візейр примудрився двічі зрушити час вильотів, ми за своїм повним правом їх безкоштовно зрушили двічі наперед, аж до травня, на самий сезон. Діяти треба було оперативно та рішуче. Але спочатку дорога додому.

Далі була ночівля та ранкова дорога додому. Ми завжди до аеропорту виїжджаємо з дуже великим запасом часу. Цього разу він нам був у пригоді як ніколи. Оскільки доїхавши до потрібної нам кінцевої станції метро, ми з’ясували, що це не той кінець гілки… Загалом у метро ми накатались. Прилетівши до Києва, одразу до телефону та набираємо номер Візейра.

– Юначе, ну ми ж припиняємо літати, що ми можемо зробити?

– Але ж ви у квітні літаєте, а гроші мені ще не повернули, значить ви можете пересунути анульовану бронь на ті дати, коли ще літаєте, правильно?

– У принципі так, а які?

– Нам підходить останній рейс назад.

– Добре, я зараз напишу менеджерам листа, щоб відновили вашу бронь.

За пів години на пошту прийшли нові квитки зі знижкою 18 000 грн.

Цікавий факт про поїздку — місто Будапешт, багатьма місцями схоже на місто Буенос-Айрес.
Отже, 51-м перельотом, 20-ою країною було відкрито перший наш Шенген. Куди далі? Курс на історичну батьківщину!

Інформація про подорож

Дата подорожі: 22.03.2015 – 27.03.2015
Тривалість: 4 повних дня
Авіаквитки: Wizzair, купували по акції за 366 днів до зворотного вильоту
Складність поїздки: 4/10 (середня)

Частина 1. Польща та Нідерланди
Частина 2. Париж
Частина 3. Бельгія

Ця частина подорожі у нас називалася “Пивний тур”. Все-таки бельгійське пиво круте. Та й взагалі про красу далекої Бельгії вже стільки всього оспівано, що не терпиться її побачити. Бельгійська мова дуже і дуже схожа на українську! А ні, це ми в маркет із польськими продуктами зайшли. Все добре. Мова зовсім не схожа. У готель як завжди приїхали завчасно. Тож просто залишили речі й пішли досліджувати містечко.

Гент

Перше враження від Гента склав Собор Святого Бавона. Це був один із найбільших соборів, у яких нам доводилося бувати. Передати всю ту старовину, помпезність і дух середньовіччя я не зможу. Але відвідати його обов’язково треба. Повз не пройдете. За собором відкривається вся краса Гента. Це наче Прага, тільки все більш затишне і близьке одне до одного. Ці вулички, ці будиночки і мальовничий канал.

У нас на карті було відмічено 25 місць, обов’язкових до відвідування. Навіть було дивно усвідомлювати, як у такому невеликому містечку міститься стільки місць. Але тут навіть безцільно можна блукати вуличками помираючи від краси. Почали ми пивну частину туру із місцевого пляшкового пива.

Вибрали собі місце у віддаленому райончику та звісили ноги з каналу. Це було світле пиво, воно не дуже відрізнялося від будь-якого іншого. Зробили висновок, що треба до білого дістатися. Тепер можна далі гуляти. Одне з головних питань було, де поїсти. Макдональдс ще будується, а місцеві кафешки ставлять за страву від 17 євро. Як добре, що хтось у своєму блозі описав про заклад souplongue. Це був справжній порятунок. За 5 євро ти отримуєш здоровенну миску крем супу, булочки з маслом, персик та різні добавки типу сиру в суп.

Для особливо голодних є літрове відерце супу за 6 євро навинос. Після чого пройшлися колоритними ярмарками і на десерт перекусили місцевими солодощами. Ще пів години тому було страшно впасти з голоду, а тепер тотально переїли. Від фасадів будинків, мостів та вимощених доріжок неможливо було відвести очі. Це місто наче років на 200 тому живе у минулому. Романтичність у повітрі просто зашкалює.

Також в Генті є один місцевий паб Bierhuis у якому понад тисячу сортів пива. А коли розгублений мандрівник не знає з чого почати, то пиво ще й безкоштовно грам по 50 на пробу наливають. Звичайно хотілося спробувати весь асортимент, включаючи найміцніше пиво, якого наливають не більше трьох бокалів по 0,33 на руки.

Але біле нефільтроване, мабуть, завжди смачне. Було смачно. Я думаю, у Бельгії навіть не любителі пива стануть любителями. Увечері біля каналу на вулицях Гента збирається все місто. Усі як одна велика родина сидять і насолоджуються місяцем, віддзеркаленнями фасадів. Дуже комфортне містечко.

Брюссель

З самого ранку виписалися з готелю та вирушили поїздом до столиці. Поїзди ходять кожні 9 хвилин. Їхати менш як годину через зелені поля. На вокзалі зручно розташовані автоматичні камери зберігання. Тож здати свої рюкзаки обійшлося зовсім недорого та оперативно.

Ще більшим плюсом є те, що вокзал розташований прямо у центрі. Тож з чого ж почати? Звісно ж із музею шоколаду. Платиш за вхід 6 євро та безлімітне королівство шоколаду твоє. Їж скільки хочеш) Точніше скільки влізе, хотілося більше, ніж влазило.

В сортах какао-бобів у нас із Дашею вийшла суперечність. Сподобалися різні. Далі за нашою культурною програмою потрібно було знайти всі три відомі статуї, що пісяють.

Найцікавіше, що статуя хлопчика виявилася за розмірами менше, ніж більшість однойменних сувенірів у продажу. Статуї розташовані так, що поки пройдеш їх усіх, то подивишся практично все старе місто. Дуже зручно. Я б не сказав, що статуї справляють особливі враження, зате виходить якийсь квест. У столиці ми пробували баночний Хугарден та Леф. Хугарден на смак подібний до того, як у нас у банках, але за міцністю значно швидше до голови доходить. А може, просто спекотна погода була. Оскільки з лавками великий дефіцит у місті, всі туристи сидять на бордюрах навколо центральної площі.

Провели в місті ми близько трьох годин і залишилися задоволені, що заїхали. Тепер ми поїдемо до віддаленої частини Бельгії.

Брюгге

Дорога до Брюсселя до Брюгге займає менш як дві години. Поїзди дуже комфортні, так що час іде швидко. Брюгге значно більший, ніж Гент. У заброньованому готельчику на нас чекала наймиліша господиня. Своїх гостей вона зустрічає келихом пива та соку. Старе місто оточене каналом, який ми необачно вирішили пройти по колу. Шлях вимірювався годинами) Але краса цього шляху була неймовірна.

Гент брав красою внутрішнього міста, Брюгге одразу підкорив нас красою із зовнішнього боку. Просто можна йти вздовж каналу та милуватися. Людей тут майже немає, що ще більше додає краси. З одного боку каналу є довга паркова зона та справжні млини.

Наскільки ми зрозуміли, удень можна зайти за гроші всередину. Увечері можна просто сходами нагору піднятися. Щоправда, там не зовсім розраховано, що ти без нагляду підніматимешся.

До старого міста ми потрапили вже зовсім ввечері. На ратуші, що розташована в центрі міста, якраз розпочався дзвоновий концерт. Все старе місто огорнула музика на дзвонах. Грали справді щось відоме.

Але в дзвоні нелегко визначити, що саме грало. З дитячими майданчиками у Брюгге відбувається якась криза жанру. Ми знайшли у трьох місцях щось схоже на дитячий майданчик із пристроєм дуже схожим на дитячу карусель.

Причому з першими двома ще можна було щось придумати. А ось як розважатися на третьому “атракціоні”, що складається з паралельних опуклих труб, залишилося загадкою.

У цих затишних містах – один мінус. Якщо хочеш особистий номер із власною туалетною кімнатою та менш ніж сто євро за ніч, то доводиться жити трохи за старим містом. Щоночі у нас були затяжні походи в готель.

Вранці наша господиня готувала нам сніданок так, наче ми графи, які приїхали культурно збагачуватися з далеких земель. Все було дуже чинно і благородно. Я навіть відчував, наче на мені фрак! Як зручно жити поряд із магазином оренди велосипедів. Два найоригінальніші велосипеди вже чекали нас.

Їхати на таких незвичайних і красивих велосипедах було наче за кермом новенького Феррарі. Нам навіть один із місцевих дідусів на вулиці сказав, що у нас дуже незвичайні велосипеди. На під’їзді до старого міста на нас чекав розкритий розвідний міст! Причому міст розкривався з поворотом у площині. Спочатку розвідні мости нас дуже тішили. Але згодом їхній розкритий стан починав більше заважати. На велосипедах вздовж каналу ми поїхали по місту, що прокидається. Містки, ворота та млини супроводжували нашу поїздку.

Ми обійшли половину кола старого міста і звернули на дорогу, що веде на околицю міста. Нашою метою були замки в сусідніх містах. Цього дня сонечко добре пригрівало. Але вітерець від їзди полегшував самопочуття. Головне не зупинятися. Перший замок “Kasteel Ryckevelde” на нас чекав у справжньому бельгійському лісі. Перед замком озерце, величезна сонячна галявина та меч у камені!

Я вже навіть хотів відправити на свою роботу смс, мовляв, прощавайте, офісний планктон, я, виявляється, тепер король Артур! Але як не намагався, меч із каменю дістати не вийшло. Все ж таки я офісний планктон, а не король. Далі маршрут лежав уздовж кукурудзяних полів, розкішних дач та маленького містечка Oostkamp.

Місто ми проїхали без зупинок. Але все одно воно здалось якимсь благодатним, спокійним. Під час поїздки дуже запам’яталися залізничні переїзди. Шлагбауми закриваються, мабуть, за пів хвилини до поїзда. Потім пролітає з неймовірною швидкістю поїзд та шлагбауми відкриваються. Весь цей процес триває якусь мить. Навколо поїзда прямо чутно, як іде повітряна ударна хвиля.

Другий замок на нас чекав у місті Лоппем і називався “Het Kasteel van Loppem”. Замок був цікавіший за перший, але суть не змінювалася. Озеро тут було явно краще. Вмостилися на лавці та на траві. Під час тривалого відпочинку спостерігали за місцевим рибалкою, який ловив рибу, та потім відпускав. Спортивна риболовля.

Трохи навіть побалакали з чоловіком про країну. Тепер ми вирушили в саме місто, шукаючи маркет. Насамперед потрібно було охолонути, інакше перегрів та тепловий удар був неминучим. Перед маркетом була стоянка для велосипедів. Кожне блокування наших велосипедів ми фотографували. Такими були умови оренди. Мабуть, на випадок, якщо викрадуть. Система антивикрадення на наших велосипедах була серйозна, складалася з кількох рівнів захисту. Маркет для нас був райським куточком. Він складався із двох відділів. У першому було холодно, у другому дуже холодно. За всіма відділами були дегустації товару за принципом самообслуговування. Причому добрими порціями. На дегустації були вина, сир, кава з булочками, йогурти одразу баночками, шоколад та горішки. А на десерт купили собі літр соку та булочки-тортики. Цей маркет був порятунком від далекої дороги і від сильної спеки. Тепер ми знову сповнені сил і готові до дороги назад. Вона до речі не дуже довга, Брюгге недалеко від цього міста. Як же тут ефектно проносяться поїзди через дорогу. І знову розвідний міст.

У центр Брюгге на велосипеді особливо не заїдеш, бо там незручна для велосипеда бруківка. Тому ми припаркували велосипеди і пішли релаксувати парками та прилеглими вулицями. З цього боку міста був широкий канал і величезна галявина з лебедями та качками.

За кількістю пір’я в траві можна зробити висновок, що це постійне місце проживання цих качок. 

Ось на жаль, і настав час залишати романтичну Бельгію. У цій поїздці ми відкрили дві нові країни. І обидві виявилися вдалими.

Парижу ми віддаємо медаль за пригоди та кількість цікавостей, а Бельгії за романтичність.

Ейндховен

До Нідерландів ми доїхали фліксбасом. Що вразило в місті, це велика пам’ятка у вигляді кулі та розбитих кеглів. Але на жаль, на цьому визначні пам’ятки міста й закінчились. Ще ми вичитали, що можна взяти велосипед в оренду і покататися вночі по доріжці, що світиться. Але вичитали це ми вже вранці. Хоч це місто було найнецікавішим у нашому маршруті, але воно залишило незабутні спогади про наш найзатишніший сніданок. У будинку, де ми оселилися, був невеликий внутрішній дворик. Вранці було холодно і лила злива. Але господиня наполягла, що снідати краще у її дворику. Збоку дворика стояв стіл, над ним був дах і висіла люстра, яка насамперед виконувала функцію обігріву.

Тобто рівно наші два місця і стіл знаходилися в куполі тепла та затишку. За нашим умовним куполом лила сильна злива і холод. Сам сніданок складався із дуже цікавих продуктів. Схоже, їх усе поєднувало те, що вони були особливо екологічними. Навіть чай був особливо біологічним. Вся ця атмосферність ммм. Запам’яталася нам назавжди.

Пижовіце

Ми оселилися у черговому готелі біля аеропорту. Час уже був вечірній і їхати до Катовіце вже не мало сенсу. Значить досліджуватимемо локальну місцевість. Погода була просто ідеальна, було не холодно і не спекотно. Західне сонце світило своїми останніми літнім промінням. Навколо нас поля та ліси. Повечеряли ми на 50 злотих від пуза. З’їли дві величезні порції вареників та деруни з гуляшем.

Те, що ми замовили, напевно, на трьох розраховувалося. Єдина розвага в цьому місті – піти подивитися, як злітають літаки. Для цього треба було оминути аеропортову зону. Але в самому несподіваному місці було огороджене будівництво. Ми акуратно перебралися через барикади, обійшли ями і зайняли найвдаліше місце, щоб бачити, як літаки летітимуть на нас. А остання пригода, подарована нам Європою у цій поїздці — як нас вивела охорона з будівництва.

А ні, ще вранці за нами не приїхав трансфер, щоб відвезти в аеропорт. Це була пригода з адреналінчиком) Ось, власне, і все. Це була остання восьма подорож п’ятого сезону. Європа цього сезону показала себе з кращого боку. Спершу італійське озеро Гарда, тепер західна Європа. Загалом тут заслужений залік. Нідерланди, Бельгія та Франція обов’язкові до відвідування!
Цей сезон був, напевно, найцікавішим у нас, за рік ми здійснили 25 перельотів, провели 58 днів закордоном. Квитки на шість із восьми поїздок були куплені перед початком сезону. У результаті цей сезон у нас вийшов спланованим заздалегідь. Навіть раптова зміна роботи не спромоглася зрушити щільний графік поїздок. У результаті під час випробувального терміну треба було домовитися одразу про три подорожі. Причому третя була несподіваною для нас самих. На свій п’ятий рік подорожей ми вдруге скористалися саме гарячим туром. А також ми відкрили для себе щось красивіше за Мальдіви – тайський острів Ко Ліпе.
Будильник, я розплющую очі. Потрібно зрозуміти, що це за готель і де ми. Це наша кімната? Ми, що у Києві? Аааа точно, ми вчора повернулися… Гаразд, треба збиратися на роботу…

Інформація про подорож
Дата подорожі: 23.08.2017 – 31.08.2017
Тривалість: 9 повних днів
Повних днів без дощу: 8
Авіаквитки: WIZZ + WIZZ
Готелі: Booking
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 3/10 (легко)