Оплата:

Гроші: Усі банкомати видавали готівку без комісії

З року в рік намагаємося надолужити відкриття недостатньо досліджених нами країн Європи. Тепер Іспанія, в якій було забагато білих плям, стає все більше і більше підкореною майже відомими мандрівниками – нами. Нещодавно ми проходили по цій країні каміно, а тепер час “відпочити” в менш інтенсивній подорожі. Та й квитки були дешеві, як же не скористатися можливістю. У мене взагалі проблема – бачу дешеві авіаквитки – не бачу перешкод.

У Валенсії є зручна фішка, звідси літають літаки як громадський транспорт на Ібіцу та Пальму. Тож Валенсія без додаткового острова, це як весілля без музики. Треба було лише обрати з якого почнемо. Вирішили на зимову подорож брати Ібіцу, а потім колись в більш сезон відкриємо Пальму. Тоді летимо десь на тиждень. Відпустку вирішив не брати, а потім вирішив, що ноут теж тягнути не хочу, буду прокачувати свої скіли роботи віддалено з телефона. І обов’язково саме на цей тиждень навалилися задачі інших команд, де чомусь різко закінчилися ресурси. Так в цій подорожі я навчився з телефона навіть код писати. По швидкості роботи за тиждень вийшло приблизно як середньостатистичний працівник у нас працює. Може вони там всі просто з телефонів працюють. Але я радий, що успішно впорався з усіма задачами. Хоча б звісно краще б тих задач не було. Ще не встиг в аеропорт доїхати, як попадали сервери кляті.

Ми прилетіли ввечері. Хоч з аеропорту Валенсії ходить метро у місто, але система тарифу для оплати в громадському транспорті найнепрозоріша, яку ми тільки бачили, по складності Валенсія перемогла навіть Португалію. Довелося себе втішати свіжовитиснутими апельсиновими фрешами із Меркадонни і пакунком солодощів по тугудтугоу в старому місті.

Ще й пак креветок до макаронів на вечерю прикупили. Тепер можна заселятися. Житло виявилося доволі далекувато від нас, але зимова Іспанія, то прекрасно – на вулиці тепла, приємна погода, на деревах гронами висять мандарини, можна гуляти. До речі, треба спробувати мандарини, але якось їх підозріло багато, смачне зазвичай в такій кількості на деревах не росте. Доки чистив, відмітив, що мандарин соковитий, ароматний, тож явно смачний. Далі я спробував найкислішу річ у всьому світі! Я боявся втратити свідомість від того, як було кисло, хоч би обличчя бодай через місяць змогло б повернутися до нормального вигляду. Скоріше б заселитися та почати пирувати креветками з макарошками. В цій подорожі під час домашніх сніданків ми із задоволенням дивилися місцеве телебачення. Вмикали канал з телемагазином і насолоджувалися іспанською рекламою мультиварки, яка готує будь-яку страву світу, при тому схоже навіть без інгредієнтів, потім йшла реклама бігової доріжки. Ми іспанську не дуже розуміємо, але схоже увесь сенс твого життя має бути заради мультиварки і тієї доріжки. Потім ще рекламували матраци, але вони не такі круті, як та бігова доріжка. Перший день ми присвятили самій Валенсії. З першої ж години враження від міста вийшли на один рівень з Барселоною. Тут ще й зелені папуги в такій самій кількості. Ми почали з Міста науки і мистецтв у Валенсії.

Це район у футуристичному стилі, дуже схожий на такий, які будуються для всесвітніх виставок Експо. Ну як мінімум зараз він здається у футуристичному, колись у майбутньому його назвуть ретрофутуристичним) Але ж як круто та дивовижно він виглядає! Ми навіть почали розпитувати ШІ чи не пов’язаний цей район з експо, що проводилося у Валенсії, але ні, це просто такий крутий район.

Окрім того, що тільки заради цього району має сенс прилітати, тут ще й дивовижний протяжний парк, замість річки Турія, що колись тут протікала (її русло було штучно змінено через катастрофічні повені). Парк зелений, з пальмами, пташками і йогами, на яких можна дивитися годинами. Шкода тільки, що тих годин ніколи не вистачає. Нам би взагалі пасувала б більша планета, де не так мало годин в одній добі.

Але перевага Землі в тому, що кількість країн та міст як раз така, щоб їх можна було всі передивитися за одне людське життя. Старе місто Валенсії також тримає достойну планку якості, от тільки б ще мандарини були смачними на диких деревах, а не кислими. Чого взагалі не посадити б солодкий сорт, їм що шкода? Якщо ігнорувати смак мандаринів, то Валенсія ідеальна!

ШІ мені пояснив що як мінімум з точки зору декоративності вони мають бути кислими. Але я думаю, що кислий сорт додали, щоб життя медом не здавалося. Але добре, що є завжди чудова альтернатива, це заморожений йогурт та мексиканська кухня в Тако белі))) Хоча я чув, що американці не вважають Тако бел як мексиканську трушну кухню. Але для мене це якась амброзія, невідомо чому. Коли ми побачили кількість людей у закладі в центрі Валенсії, то зрозуміли, що це амброзія для багато кого, але сюди хоч черги кілометрової не було як у інші заклади. Коротше, харчуйтеся де завгодно, але не в закладах у центрі Валенсії.

Шатіва

Яким би Валенсія не була б топчиком, треба рухатися далі – відкривавати нові міста. До Шатіви можна доїхати місцевим потягом, по тарифу зони ABC (кілька євро по картці). Дорога займає приблизно годину, а далі на вас чекає дуже затишне іспанське містечко. Прямо таке, як нам попадалися під час каміно. Тут ще й мітка маршруту пілігримів на будинку. Далі нахлинули спогади і нестримне бажання повертатися і повертатися на маршрути каміно. Треба трохи зачекати, терпіння і все буде.

Приємна відмінність відвідувати подібні міста не як пілігрим – немає страху перед горами. Тут є фортеця на горі і туди треба піднятися. Якщо ж порівнювати з тим, як було під час каміно, то було б приблизно так “тут є фортеця, на горі, мабуть красива, сподіваємося маршрут її омине”. Гори під час каміно – страх пілігрима.

Але зараз ми горді мандрівники, а не пілігрими, тож вперед в гору, вона замала, дайте ще вищу! Замок прямо рівня “Сан Марино”, не такий звичайно гігантський, але нотки легко уловити. Є дві частини замку на двох схилах. З одного схилу красиво дивитися на інший і навпаки. А ще для того, щоб в замок потрапити недостатньо просто квиток купити, ти маєш подолати злий турнікет, який вважає, що увесь світ навколо нього має крутитися і ти його буквально маєш вмовляти, щоб він прийняв твій квиток.

Абсурд дійшов до того, що через другий турнікет прийшлося нелегально пролазити попри те, що у нас на нього теж був квиток. Ситуація майже така ж абсурдна, як коли в Домінікані довелося давати хабар в супермаркеті, щоб нам продали воду. До речі, по дорозі до замку має сенс користуватися скорочувалками шляху.

Ми так на одному завиточку серпантину зекономили мабуть дні два підйому. Я вважаю, що Шатіва зі своїм замком це ідеальне доповнення до Валенсії, як вишенька до торта. Тепер час спуститися в місто пообідати. Там ми знайшли наш улюблений формат – заклад в якому вже готова їжа на вітрині і ти обираєш, що тобі накласти. Моєю головною стравою була паелья із чорнилами каракатиці.

Цікавий факт, що цю страву я довго мріяв скуштувати і ми думали, що вперше замовляли її в Чорногорії, але нещодавно з’ясували, що вперше ми ї їли в далекому 2013-му у Гонконгу. Яке ж миле містечко, ще й собачки м’ячиком граються. Але якщо зараз поїдемо, то ще на вечірнє море встигнемо у Валенсії. Як же добре коли поїзд їде більше сорока хвилин, це ідеальний час примусового відпочинку.

Лагідне вечірнє моречко, своїми безтурботними хвилями закривало черговий чудовий день нашого життя. Як же все-таки важливо жити в задоволення і знаходити ті речі, які будуть робити тобі чудовими кожний день твого єдиного життя.

Ібіца

Кожний ранок Валенсії починався зі знаменитого парку. А далі все по списку: папужки, йоги, сонячні ванни. І особливий гість сьогоднішньої програми – Ібіца. Туди летіти трохи більше тридцяти хвилин. Спочатку на нас чекала дуже смачна іспанська лаунж зона із безлімітним вершковим лікером та іспанськими смаколиками, а потім і сама Ібіца! Острів приємно зелений із квітами і деревами, що цвітуть. Єдине, що погоди тут нестабільні у січні.

Перший день ми гуляли по набережній хапаючи морські вайби з повітря. На вечір ми замовили їжу через додаток, але локація виявилася неочікуваною – військова частина. Ну а що, там теж люблять смачно поїсти індійської кухні. Це був незабутній досвід. У нас на острові був один повний день і дві половинки. Повний день ми присвятили мандруванню углиб острова.

Оскільки автобуси ходять доволі рідко, маршрути передбачали багато піших переходів між містечками. Я не можу виділити, що на Ібіці якось особливо класно, але отак кілька днів в несезон – саме те. За один день можна насолодитися природою в центрі острова. А на залишок піти погуляти по столиці.

Звісно, якщо ви не прилетіли сюди заради клубів! У одному зі знаменитих клубів ми прочитали, що середній чек на людину порядка ста євро, пиво по 17 євро. Тож, на щастя у нас був план Б – блютус колоночка. Ми запустили хіти Ібіци минулого літа і годину відчували себе частиною великої ібіціанської вечірки.

Столиця нам дуже зайшла, місто в красивому білому стилі, схоже по фотках на Санторіні. Тож останні пів дня на острові ми дуже мило полазили, окрім того момента, коли ми в сильний вітер вирішили пройтись до маяка. Добре що не здуло.

Печери Сан Хосе

Як же радісно повернутися у причудову Валенсію! На цей раз у нас були апартаменти в самому центрі, та ще й з футуристичним замком. В час, який входить в межі дозволеного чекіну, починає працювати персональне посилання на телефоні, яке відкриває двері квартири. Посилання активне на весь період оренди апартаментів та закінчує діяти після виселення. Було дуже цікаво погратися с цією системою. З самого ранку ми поїхали в сусіднє містечко Ла-Валь-д’Уйшо. Назву навіть не намагався запам’ятати. Їхати автобусом приблизно годину і теж можна платити карткою для зони ABC.

Щось у нас зачастили печери в останніх подорожах. Але ці привернули нашу увагу, тому що там треба плавати на човні, а це, погодьтеся, цікавий досвід. Єдине що, ми купували квитки заздалегідь і точно не знали в який час ми доїдемо, тож наш вхід був запланований на дві години пізніше, але касир нам залюбки поміняла час входу на найближчий. Досвід в печерах незабутній, і якщо ви у Валенсії, то окрім Шатіви, закладайте ще день на Ла-Валь-чого-то-там. До речі, в печерах чомусь ще й тепло, близько 20 градусів, тож не треба додатково утеплятися, самі плюси. Ну або завжди можете злітати на аналогічну розвагу у В’єтнам…

Після печер ми вирішили не поспішати на зворотній автобус, оскільки тут було доволі багато гір навкруги, а як відомо, гори ми не пропускаємо. Треба було тільки обрати яку саме. До однієї вершини було йти 15 хвилин, до іншої дві години. Тож вибір був очевидний, спочатку на першу, потім на другу. Дорога була доволі цікавої текстури, то червона, то жовта, то заросла рослинами.

Ще й роздоріжжя час від часу. Але тут цікаво, якщо не вгадаєш куди краще повернути, то багатократно ускладниш собі маршрут. Я б не сказав, що ми весь час вгадували. Через такі чагарники ми вже давно не лазили. Навіть горних козлів тут не було. Єдине що тішило – спуститися можна іншою дорогою.

Ще через кілька роздоріжь ми досягли вершини – і красиво, і радісно, що ми це зробили. Тепер якимось дивом треба спуститися з гори і все буде добре. Ну не може ж інший шлях бути таким самим непрохідним? Спочатку все було добре, а потім було роздоріжжя. Два навігатора показували різні напрямки, треба було дуже добре подумати щоб вгадати.

Ну не можна ж три рази поспіль не вгадати? Як виявилося можна. На цей раз ми таке враження, що прокладали новий маршрут по неприступній горі. Перепади були дуже високими, під ногами сипалося каміння. Ще й час відправлення автобуса піджимав. Довелося розділитися. Я пішов вперед щоб ще встигнути купити їжі і можливо знайти де поповнити проїзну картку. Даша з Мишком мали одразу рухатися на зупинку автобуса. Проблема в тому, що від гори до автобуса ще 30 хвилин йти по великому місту. Ця гора по складності розділила перше місце із горою “Бабадах зірве” в Туреччині. Добре хоч темрява нас тут не накрила.

Але ж як було красиво. Чи воно того вартувало? Не заперечую, вартувало, але другий раз туди не сунуся. Ще й реліз на роботі довелося рятувати прямо з гори. А коли їхав назад у автобусі, то й взагалі з телефона зміг виконати велике оновлення хмарних кастомерів нашої компанії. Головне мати надійний по зарядці телефон. У мене після гори було лише 12 відсотків, і на годину активної роботи з автобуса пішло близько п’яти.

Парк Альбуфера

Сьогодні наш літак відправляється ввечері, а значить встигнемо захопити ще одну локацію. Ми поїхали в природний заповідник, там має бути озеро, пташки, парк та морько. Одразу на виході з автобуса нас зустрів моряк і запропонував по п’ять євро відправитися в сорока п’яти хвилинну подорож! Звучить супер привабливо, але чому тільки п’ять євро? Під час подорожі капітан розповідає щось дуже цікаве чистою іспанською мовою. Ми дуже раділи, коли вдавалося зрозуміти окремі слова. Навколо озеро, за великим рахунком це все. Тому і п’ять євро) Іноді будуть з’являтися пташки, але не так екзотично як уявлялося. І тільки протягом останніх 15 хвилин було багато качок.

В принципі за п’ять євро можна і сплавати, але озеро без печери, тож не так цікаво вже) Після озера, у парку біля річки ми влаштували справжній пікнік. Було смачно, затишно, зелено, а ще у воді хтось жадібно чавкав. Схоже якась велика рибина чекала, що ми зайдемо у темну, глиняну воду. Але чомусь заходити якось і не хотілося.

Після пікніку був відпочинок на узбережжі моря. Подорож мене настільки захопила, що я почав прораховувати, скільки буде коштувати, якщо ще на пару днів тут залишитися, що ще для щастя серед зими треба? От трясця, дорогі зворотні квитки через кілька днів. Один з менеджерів написав мені, що йому потрібно терміново зі мною здзвонитися. Ну як же із ним не розділити цей сонячний робочий день на морі.

Менеджер навіть не здивувався, що я десь в подорожі і працюю одночасно, тільки поцікавився, де я на цей раз. Мене на роботі навіть минулого разу запитували, коли планували термінові задачі перекинути з іншого проекту, чи не завадить це моєму туристичному стилю життя. Приємно, коли час на виконання задач враховує напівспонтанні подорожі)

Так, треба зібратися силами, відірватися від моря що зачаровує та починати дорогу додому. Ще й автобус не приїхав, усе натякало, щоб ми залишилися. Але ми одні, а світ величезний, тож вирушаємо далі!

Подорожі це прекрасно, і чим більше подорожей тим прекрасніше. Кожен раз коли мені здається, що подорожей вже достатня запланована кількість, то хочеться докинути ще парочку… іншу… Так і живимо. Часи міняються, руки ламаються, потім зростаються, а іноді не зростаються і ще раз ламаються, а подорожі залишаються. Як я писав в одній із недавніх розповідей, у нас були підозрілі вільні місяця у календарі без подорожей. Потім як раз з’ясувалося, що рука зламана і треба міняти пластину. Навіть перед операцією мене тягнуло купити лоукостерські квитки, але мудрий розсудливий голос Даші тримав все під контролем.

Спочатку побачимо, як швидко буде йти відновлення, потім зможемо вже точно спланувати. На щастя, відновлення організму пішло не просто швидким темпом, а буквально семимильними кроками. Всі ті етапи, що були після минулої операції, тепер проходили не тижнями, а днями. Тож через тиждень після операції руки самі потягнулися до клавіатури і були повністю взмозі провести процес купівлі квитків. Я вважаю, що цієї умови достатньо щоб вважати, що пацієнт готовий до польоту! У наших друзів був незакритий гештальт по запланованій кількості країн до кінця року, тому ми залюбки вирішили допомогти їм в цьому процесі. Тож вперед! Попри те, що переліт був над горами і трусило літак так, що я боявся за пломби в зубах, моя нова пластина перенесла переліт добре, а значить можу спокійно літати!

Удіне

Ми прилетіли зовсім зранку, тож в Трієст можна не поспішати. На карті побачив, що недалеко є затишне на вигляд містечко, тож з нього і почнемо. Єдине що, треба побороти злий автомат з продажу залізничних квитків, бо італійський сайт із завидною регулярністю не працює. Машина з продажу, схоже, теж вирішила оголосити страйк і робила усе, щоб ми не могли купити квиток. Боротьба з сайтом та машиною завершилася фіаско, зате контролер сьогодні працював без страйку. Тож я вирішив у поїзді підійти першим і повідомити про фейл з квитками. Контролер сказав, що зараз щось придумає, вийшов з поїзду на наступній зупинці і більше не повернувся, поїзд поїхав без нього. Схоже контролер вирішив теж приєднатися до страйку. Уся надія, що машиніст не передумає їхати. І ось ми в старовинному місті. По красивій традиції почнемо подорож з ранкової кави з круасанами.

Плюс у нас була велика місія – витратити євромонетки, які нам надавали за останні три роки як решту. Їх накопичилося під 30 євро. Доки ми трапезували, люди, що проходили по вулиці, заглядали у кав’ярню, але бачивши нас чомусь поспішали піти далі. Саме Удіне премиле італійське містечко, тут кілька годин можна легко поблукати по старих вулицях.

В ідеалі б його поміняти місцями з портовим Трієстом. Шкода, що немає єдиного путівника, який би зібрав міста побратими між собою. Бо Удіне було відкрито нами випадково, а виявилося справжнім прихованим діамантом.

Трієст

Неймовірною фішкою Трієсту є його розташування. Він ідеально розташований як відправна точка щоб дивитися Словенію, або ближні частини Хорватії. Про саме місто скажу так, тут є новорічні ярмарки і фантастичного розмаху заходи сонця. Я не знаю, як вони це зробили, але красу заходів сонця можна оцінити як Сейшели або тайський Ко Ліпе. Ця подорож була в форматі ворк енд тревел. Тож під час полювання на захід сонця мені подзвонила колега і ми намагалися перемогти базу даних з нею. Паралельно ми з Дашею шукали, як пройти на набережну щоб побачити захід у всій красі. Ми залізли в справжній треш, тут закинутий поїзд, старі доки для суден, а ще охоронець, що приїхав за нами на велосипеді. Краще б він приїхав, щоб нас підвезти ближче до заходу. В такі моменти, радію що ми охоронцям створюємо хоч щось цікаве на роботі і відчуття не дарма відпрацьованого дня.

Ми собі винайняли просторі апартаменти на всі дні. Під словом “просторі” мається на увазі довжина коридора, при якій зможе розігнатися і злетіти невеликий літак. Єдиний мінус у цій задумці – далеко носити їжу з кухні до столу у вітальні. Але ж яка то їжа… то був справжній прошуттовий рай. Це дуже крута фішка в подорожах по вечорах закатувати бенкети з локальних продуктів країни. І такі країни як Італія, Франція, Іспанія просто ідеально підходять для цього задуму.

Сьогодні ми у нас в гостях святкували перший день і обговорювали плани на наступні. Команда Ані обрала Хорватію, ми на завтра запланували словенський Піран. Взагалі цікаво, що тільки в цьому році взагалі відкрили цю Словенію, але через віддаленість деяких локацій ми подивилися одну частину. А завдяки Трієсту зараз подивимося невідкриту частину і країну можна вважати повністю дослідженою нами. Тепер, схоже, буде Австрія найбільш нерозвіданою країною в ЄС. Цікаво як із року в рік міняються країни, що вважаються найменш дослідженими нами. Колись довгий час такою була Німеччина, а ще більш цікаво, що Італія, яка на початку не була у фаворитах тепер, мабуть, найбільш досліджена нами країна. Ще реально пощастило, що туди завжди дешеві рейси, а міланський аеропорт то вже мабуть як другий дім)))

Піран

Хоч до Пірану їхати близько години, водій фліксбасу зробить усе можливе щоб дорога відчувалася як пів дня в автобусі. Чомусь цей проміжок дороги максимально некомфортний для подорожі, можливо, через вузькі вулиці міст, а може югославський стиль водіння. На щастя, автобус не приїжджає у сам Піран, а висаджує у сусідньому Порторожі. Тож дорога трохи коротша) Проторож це ідеальна точка для початку маршруту. Увесь час треба йти вздовж сонячної набережної із зеленими деревами. Незважаючи на грудень, у Словенії на відміну від Італії, було дуже зелено. Шлях до Пірану займає 40 хвилин, тож ми зробили проміжну мандаринову паузу. Бо новорічні свята без мандаринок – це як мандаринки без новорічних свят. Після мандаринок можна й біля морька походити, правда, я ледве не відкрив зимовий сезон купання. Тож порада мандрівникам: якщо бачите біля моря довгий слід ковзання чиєїсь ноги, то не варто туди підходити, бо ковзання може початися на пів метра раніше.

Потім по дорозі нас зупинила жінка і запросила відвідати безкоштовну галерею з фото визначних міст Словенії. Я думаю, що це національна програма націлена на туристів із Італії. Бо тут дійсно Словенія показана в усій красі. Та й взагалі з нашого досвіду це реально класна країна. Місто Піран не було виключенням з класності країни. Він затишний та сонячний, у нас тут був увесь світловий день.

Приємним доповненням був ресторан мережі Сараєво 84. Ми в цьому закладі були в Любляні і тепер вже з нетерпінням чекали обіду, щоб знову пірнути в атмосферу Боснії та Герцеговини. Хоча в цій країні ми ще не були, але ж не може бути поганою країна, де так смачно вміють їсти. Ми запитали працівницю, чи потрібно бронювати столик на вечір, тобто чи буде ажіотаж. Працівниця відповіла, що не знає чи буде вечірній ажіотаж, але заклад закриється вдень. Відповідь на п’ятірочку. Одразу відповім на майбутні питання, ми там потім проходили ввечері, ажіотажу біля закритого закладу не було.

Зате були свіжі ківі, що росли прямо на деревах, можна собі заводити книжечку, де відмічати які фрукти ми вже зустрічали в дикій природі, лідером мабуть залишається саусеп. Приємним доповненням до міста є стіни старої фортеці. А саме ціни на прогулянку по ним. Для порівняння, стіни в Дубровнику коштують 35 євро з людини, а в Пірані з нас взяли 6 євро з родини. Хто знає, можу в Дубровнику стіни з чистого золота, а тут з традиційного каменю. Хай це залишається приємною загадкою, бо на стіни Дубровника ми не пішли, і не шкодуємо, особливо після Пірану)))

Та й в цілому коли якесь визначне місце коштує дорожче за авіаквиток між країнами, то завжди з’являються сумніви. Ввечері на нас чекав справжній піранський захід сонця, який не далеко пішов від трієстського. Тож на заходи завжди виділяйте окремі пів години в день. Після заходу сонця стало значно холодніше, а точніше стало холодно, бо до цього було тепло.

В центрі міста почалася ярмарка із багаттям для обігріву замерзлих. Місто світилося новорічними фарбами, дух Різдва ширяв у повітрі. Тепер 40 хвилин вздовж холодної набережної до фліксбасу і можна їхати. По дорозі можна зайти погрітися на місцеву криту ковзанку, але чомусь там виявилося не тепліше ніж на вулиці. На щастя, фліксбас приїхав раніше свого часу і ми були єдині пасажири, які купили квитки з цієї зупинки, тож водій одразу дав по газах і ми полетіли в Трієст. Водій був настільки радий, що ми теж прийшли трохи раніше, що навіть забув про туристку, яка вийшла на стації в туалет. На щастя, інший пасажир встиг вчасно зупинити водія. У мене тепер фобія ходити в туалети на зупинках.

Природний заповідник Val Rosandra (Riserva Naturale della Val Rosandra)

Ми кудись далеко їхали, а потім пересіли і ще далі поїхали. Погода була сонячна але дуже-дуже вітряна. Парк виявився в горах. А там ще більш вітряно. Добре хоч не здуло. Ми спочатку вирішили, що недостатньо високо заїхали в гори, тож вирішили ще вище залізти. Питання, навіщо ми це зробили залишиться питанням 2024-го року навіки. Але ми побачили цілу зграю оленів, тож це було вагомою нагородою за наші старання. І як тільки ті олені можуть безшумно скакати серед хащів, наче несправжні. Коли ми залізли зовсім високо, і вже думали лізти ще вище, то, на щастя, одумалися і полізли назад. Бо по факту це були гори, а парк був на 300 метрів нижче по висоті. Сам парк виглядав дійсно фантастично і в ідеалі одразу треба йти по його стежках, але тоді менше шансів побачити зграю оленів).

Це кам’янисті гіри, стежки яких ведуть до потужного та високого водоспаду. Панорами доволі незвичайні, тут можна знімати фільми про сміливих космонавтів, що намагаються вижити на далекій, холодній скелястій планеті. Треба б було вже повертатися до автобуса, але хотілося все більше і більше погуляти по цим дивним краям.

Гуляли ми стільки, доки не зайшли у Словенію. Як не дивно, але природа одразу змінилася на зелену. Мабуть вони кордон за природними ознаками прокладали, зелену частину Словенії, сіру – Італії. А тепер можна бігти до автобуса, що ходить раз на годину. На нас чекало дві новини: добігти ми встигли, а от сісти не встигли, бо не знали де точно зупинка. На наступний автобус чекати було трошки ліньки, тож ми пішли пішки до місця пересадки між автобусами. Якихось 40 хвилин вздовж італійських сіл. Панорами нас одразу флешбеком повернули у Каміно.

Маршрут прямо ідеально підходив би для Каміно, але це не він) Тож якщо пропустили автобус, не журіться і починайте йти пішки в сторону Трієсту. Сьогодні ввечері ми знову зустрічалися з друзями, сьогодні нам Змітєр розповідав історію нелегкої долі сусідніх країн та їх королів.

Шкоцянські печери

Сьогодні ми вирішили остаточно закрити нерозвідані міста Словенії і поїхали в печери. У країні є декілька відомих печер, але одні коштують 15 євро з людини, в той час як інші всі 30. Вибір був очевидний. Єдине питання, це як доїхати до тих печер у несезон. Спочатку треба купити квитки на потяг Треніталія в касі або у автоматі самообслуговування. Саме ці квитки не можливо купити на сайті, бо вони міжнародні, видно тільки розклад поїздів.

Далі треба заїхати в максимально глухе село країни Дівача. Містечко має кілька десятків будинків і навіть Мішленівський ресторан (ото Мішлену робити було нема чого). Тепер у несезон треба взяти ноги в руки і десь годинку йти пішки в сторону печер. Судячи з рекламних банерів влітку тут ходить автобус. Попередньо на сайті треба перевіряти розклад роботи печер на ваші дати, щоб він співпадав хоча б з якимось із потягів. Печери починають вражати вже на підході. Це гігантська прірва серед лісу.

У нас була ще година до початку туру, тож ми ще встигли обійти по колу і сказати ‘Вау’. Ми чесно кажучи думали, що будемо єдиними людьми в печерах в несезон, але людей зібралося більше ніж усе населення Словенії разом взяте. Щодо печер скажу так, ми бачили по світу їх дуже багато в найвіддаленіших куточках планети і нас важко вразити печерами, але ці вразили. Я не знаю, що там в печерах по 30 євро має бути, але тут є всі круті атрибути: бурхлива річка, мости на висоті, відповідна підсвітка і трьохкілометрова прогулянка стежкою всередині печери. В сезон відкрито ще продовження маршруту назовні.

Шкода тільки, що самим гуляти не можна, а тільки з гідом. Екскурсія тривала близько двох годин. Тепер у нас був нелегкий вибір, або бігти на дорогий австрійський потяг до Трієсту, або чекати п’ять з половиною годин у холодному забутому словенському селі, щоб поїхати на Треніталії, на який у нас ще й квитки були. Шкода, що це була зима, бо до італійської автобусної зупинки лише дві с половиною години пішки. Але зараз такий трюк не вартує ціни за квитки. Ми ретельно зважили усі за та проти і поїхали на дорогому потязі. Коли ми вдома лежали під теплою ковдрочкою, поїдаючи свіже прошутто, то зайвий раз переконалися у правильності рішення.

Околиці Трієста

У нас до літака сьогодні була половина дня. Тож не витрачаючи час ми залізли на чергову гору, що знайшлася прямо серед міста та поїхали дивитися замок, який знаходиться на півдорозі до аеропорту. Звісно, кожна країна вважає, що саме їх замок найбільш замковий на світі і тому повинен відповідно коштувати. А ось ми в замках любимо те, що територія щоб погуляти поруч зазвичай красива та безкоштовна. А тут ще й море і сонечко і сосонки, коротше кажучи, то наймиліша частина Трієсту.

Вцілому, як я можу підсумувати цю подорож. Попри те, що сам Трієст не занадто нас вразив, його околиці буквально фантастичні. Якщо ви не були в Словенії, то має сенс ще провести пару днів в Любляні, якщо були, то околиці Трієсту будуть безцінним доповненням до вашої історії подорожей по світу.

Одного осіннього вечора, ми пішли на зустріч мандрівників послухати про якийсь дуже дивний вид туристичної розваги – каміно. Жінка із захопленням розповідала як вона пройшла пішки через усю Іспанію і ночувала у групових хостелах серед купи інших однодумців-пілігримів. Сказати, що я був шокований в сенсі “навіщо це потрібно”, нічого не сказати. Дашу вразила і зацікавила ця розповідь, і вона запитала мою думку. Я тоді відповів, що це точно не наш варіант. Але якось з голови це не виходило. Зовсім не виходило. Зовсім-зовсім не виходило. А які там взагалі бувають маршрути? З Португалії вздовж океану 250+ кілометрів. А може не така й безглузда ідея. Як я пізніше написав 16-го листопада в одній з переписок з одним мандрівником: “Є примарні плани влітку пройти “каміно”. Це коли пішки проходиш майже всю країну до конкретної точки в Іспанії. Але поки морально готуємося і зважуємо, чи готові ми до такого. Є глобальний план-мета – в Японію на експо 2025. Там одне із бажань – політати в аеротаксі”.
Десь на початку травня у мене каміно не виходило з голови, схоже воно нас кликало. Я Даші сказав, що я так подумав, то і не така вже й погана ідея пройти пішки захмарну відстань. Даша з мене сміялася, з того, як я менше ніж за рік змінив свою категоричну думку на протилежну. Наскільки ми читали, найкращий час це кінець вересня – початок жовтня. Ми почали планувати, дивитися квитки і у нас все не виходило підібрати дати. То були інші поїздки, то дні народження, то теща не могла в певні дати приїхати, щоб побути з нашим сином. Потім в середині травня ми пішли на чергову зустріч мандрівників, послухати про Кіліманджаро і там зустріли жінку, яка як раз пройшла вже наш запланований маршрут і вона нам дала пораду не йти раніше жовтня, а то й взагалі в листопаді. Парадокс полягає в тому, що українську розповідь про Кіліманджаро ми так і не послухали (у доповідача була щелепа не та, міг тільки расіянською говорити). Але замість цього, через 10 хв після розмови з жінкою, сіли на березі Вісли на лавці і взяли собі квитки до Порту на кінець жовтня. Ці дати одразу лягли в календар, всім пасували і ціна квитків порадувала.

У нас було дуже хвилююче відчуття. По-перше, ми не знаємо чи впораємося ми, хоч ми і багато ходимо, але це не ті масштаби, як у завзятих піших мандрівників і це дуже додає адреналіну кожен раз про згадку про каміно. Але є ряд аргументів “За”:

1. Я надзвичайно самовпевнена людина і якщо я вирішив, що зможу, то дійсно зможу. Якщо зрозумію, що не можу, то усе одно зможу.
2. Якщо я зможу, то і Даша зможе, це також випливає з попереднього пункту).
3. У нас колись був досвід з маршрутом в Ісландії, коли треба було вперше пройти маршрут у 25 кілометрів за обмежений проміжок часу із підйомом на висоту 1 км і подоланням льодовика. Тоді таке саме було відчуття, але ми це зробили.
4. Квитки до Португалії зазвичай занадто дорогі, а тепер дійсно є хоч якесь виправдання чому треба полетіти.
5. Португалія та Іспанія найменш досліджені країни Європи у нас.
6. Як показав досвід людей, які почали відкладати плани на життя під час ковіду… краще робити зараз, ніж ніколи.

Тож у нас почався етап приємного і хвилюючого очікування.

2,5 місяці до каміно

Наразі кожна довга прогулянка або трекінг супроводжується думкою “Це ж в каміно маршрут буде ще довшим” та “Чому ми так швидко втомилися, ми ж пройшли навіть менше ніж буде у найменший день під час каміно”. Тож моральна підготовка йде повним ходом. Даша героїчно забронювала 13 готелів розділивши наш маршрут на рівні частини. Я розумію, що для повного відчуття каміно необхідно переночувати в загальному номері слухаючи хроплячі п’ятки, але я усе дитинство проїздив в українських плацкартах і духом хроплячих п’яток мене не здивуєш. Не кажучи про ті 7 років на річці, коли ми жили в наметах і кожну ніч всі слухали як хропить дядько Петя, а він насправді невизнаний лауреат по міжнародному хропінню. Та й взагалі, ми їхали якось в одному купе із хроплячим індусом, а це, повірте, вже багато чого значить. Тож до каміно як бачите мене життя готувало змалечку, але тепер або платити близько 10 євро з особи і отримати флешбеки дитинства, або близько 30 євро за двох і мати приватні номери.

Місяць до каміно

Що таке синдром каміно? Це коли починає сильно боліти ступня під час піших прогулянок. Останній раз таке було 12 років тому, чому це накрило саме перед каміно??? Такі речі я називаю синдромом. Це так само коли під час ковіду перед подорожжю підіймалася температура перд здачею ПЦР теста – синдром ПЦР.

Два тижні до каміно

Люди кажуть, що не подорожують по лоукост-тарифам тому що: “Ми не можемо настільки заздалегідь щось планувати, бо не знаємо що буде в майбутньому”. Я вже знаю, що на мене чекає каміно зі зламаною пластиною в руці та пошкодженим зубом. Коли я дізнався, що у мене знову зламана рука, через зламану пластину, то перше, що в голові промелькнуло: “Треба спочатку завершити всі заплановані подорожі, а потім зайнятися рукою”. Та й медицина тут не така швидка, як хотілося б. Ситуацію з рукою ускладнює факт того, що треба частину кістки взяти з тазу. Лікар мене запевнив, що я зможу потім одразу ходити, зможу дійсно багато ходити, але коли почув, що я збираюся пройти шлях довжиною в 270 кілометрів, то сказав, що не настільки багато я зможу ходити одразу. Ми нещодавно були у двох подорожах, Осло та Дубровник, зламана рука їх перенесла добре. Біль в нозі поки до кінця не пройшов.
Ще недавно був період спокійності перед каміно, оскільки нас відділяло багато подоржей, але тепер попереду тільки каміно і рівень адреналіну в крові знову підвищується. Сьогодні ми вдало вполювали комету, це хороший знак.

Кілька днів до каміно

Ми гуляли по набережній сонячного Кракова у передчутті великої подорожі. Прогноз погоди неочікувано показав набагато теплішу погоду, ніж зазвичай буває в таку пору року, тож треба було перепланувати список речей, які ми беремо із собою. Потім кудись зникли трекінгові шкарпетки і ми їх пів дня шукали по квартирі, а знайшли в кишені куртки.

Два дні до каміно

Треба терміново було вирішуватм, що робити зі зламаною рукою і, на щастя, лікар призначив операцію і підготовку на дати, що будуть одразу після повернення, тож все складається на користь подорожі. Бо дійсно був ризик, що доведеться скасовувати подорож і потім ще виводити мене із глибокої депресії через скасовану подорож.

Ода до каміно

Ти ніколи не будеш знати, що таке каміно насправді, доки сам його не пройдеш. Ми слухали різні розповіді, читали форуми і приблизно уявляли, як воно буде і що це таке. Але усі наші уявлення не були наближеними до того, чим маршрут каміно є насправді. Тобто ти із розповіді не зможеш пережити ті справжні відчуття, які отримаєш під час маршруту. І у кожного вони будуть свої, унікальні. Для когось це маршрут із блокнотом і думки про велике, для когось це бородьба із мозолями на ногах, для інших туристів це нескінченні знайомства і практика іншої мови. Чим був маршрут каміно для нас? Це був окремий розділ життя. І це не просто красиві слова, це дійсно два тижні життя, задачі і цілі якого кардинально відрізняються від буденності. Тут немає ані роботи, ані проблем, які треба вирішувати зі зламаною рукою. Десь далеко в Києві сусідка кардинально затопила квартиру, але і цих проблем тут немає, це все в іншому паралельному світі, десь на паузі як і багато інших задач, які здавалися дуже важливими до початку маршруту. Що ж у нас замість цього? Яке воно життя під час каміно?

Життя починається рано-рано вранці, ще до світанку, коли нічні ліхтарі осяюють темну вулицю затишним помаранчевим світлом. Через відкриті вікна доноситься із темряви шум океану, що кличе тебе продовжувати маршрут, обіцяючи нові неповторні враження. Передчуття радості від кави із канапками у кафешці, що перша відкриється, це приємне пробудження кожного дня. Який він, береговий маршрут від Порту? Він кожен день унікальний, неповторний. Будуть і старовинні кам’яні містечка, і тропічні вологі ліси, і релакс біля безмежного і потужного океану. Ми були в сильному захваті наскільки маршрут був кожен день різний. Із 12 днів було два описаних як “нормально” і 10 описаних як “ну, оцей день взагалі красивий”. І є абсолютний переможець, це відрізок між Mindelo та Esposende, коли треба йти по дерев’яних місточках. У каміно ми закохалися вже на середині маршруту, навіть вголос озвучили плани на наступний рік, почали підбирати, який маршрут хочемо пройти наступним.

Хоча ще до подорожі я точно пам’ятаю, що фраза “Одного каміно в житті не буває” для мене була дуже умовною. Але вже під час маршруту було зрозуміло, що будемо повертатися у цей розділ життя ще і ще. І навіть запланували собі на майбутнє додаткові два маршрути які хочемо пройти. Як ви зрозуміли, каміно нас затягнуло з головою. Хоча ви явно задаєтеся питанням “Давай, розкажи правду, наскільки це було «в лапках легко»”. Щодо складності скажу так, якщо б мої ноги могли жити окреме життя, вони б мене за це боляче відпинали би. Найважчими були перші дні. Незважаючи на те, що ми в повсякденному житті ходимо доволі багато, до навантажень під час каміно готовим фізично бути неможливо. Тут головне моральна готовність. За всю подорож ноги боліли в таких місцях, де я не уявляв, що вони можуть боліти. Але є чудова новина, на відновлення сил у вас буде більше 12 годин кожного дня, і цього більше ніж достатньо, щоб м’язи відпочили. Тож на початку кожен наступний день буде важчий, але можливий. Потім для нас відкрилася перша мудрість – “У каміно немає вихідних”. Ця мудрість була в прямому сенсі шокуючою.

Мозок не міг повірити у це. У другій половині подорожі ноги звикнуть і фізично не буде настільки важко. Тож не допустіть помилку, не робіть собі серед каміно днів без маршрутів для відпочинку, це вам сильно нашкодить, ви не звикните до темпу. Але, на мою думку, фізична втома під час маршруту це маленький недолік у порівнянні з тим, що ти отримуєш під час проходження. Моя знайома запитала мене, чи не можна просто між містами на автобусі переїжати і дивитися красу без фізичної втоми? Тут як раз і криється секрет каміно, красивий саме маршрут між містами, а не в точках відпочинку. Тож як правильно підготуватися до каміно? Тверезо оцініть свої сили відносно ваги рюкзака і дальності переходів. Це не перегони, тож зробіть собі стільки днів, щоб від каміно отримувати задоволення.

Строго контролюйте натертості на ногах, при найменшій підозрі на зародження мозолі, негайно вживайте заходів, тут крем та перевзування вам в допомогу. Вважайте, що недопускння мозолів на ногах це ваша головна ціль каміно. Якщо ви її досягнете, то маршрут вам розкриється максимально. Далі треба визначитися із рівнем комфорту хостелів Альберго. Або ви йдете скільки можете і зупиняєтеся у загальних Альберго із іншими людьми, я цей варіант називаю (хроплячі п’ятки), або заздалегідь бронюєте приватне житло по всьому маршруту. Якщо ви йдете вдвох, то ціна за двох у приватному номері буде не набагато вища, ніж одна людина у загальному номері. Звісно усе залежить від сезону, та наскільки заздалегідь ви усе бронюєте. У нас було усе проброньовано. Тож ми могли не поспішати із проходженням кожного дня, щоб зайняти вільні місця в Альберго і ми точно знали скільки ми маємо проходити в який день, це нам значно спростило маршрут. Плюс можливість міцно спати в особистому номері. До речі, про міцність сну. Я думаю, що в житті так міцно ніколи не спав, як у каміно. Можливо тільки в дитинстві, коли ми кожен рік по місяцю жили в палатках на Десні. Стаття про деталі організації маршруту.

Розповідь про каміно

Я видалив з телефону корпопоративний месенджер, своїм колегам повідомив, що я завжди готовий у екстреній ситуації допомогти, але щиро сподіваюся, що ця екстрена ситуація не наступить. Ми взяли наші легкі рюкзаки і поїхали в аеропорт. Чесно кажучи, впевненості, що ми прямо візьмемо і зможемо пройти увесь маршрут, не було. Але була настанова від мене, ми у будь-якому разі його пройдемо незважаючи ні на що. Хоча ми ж реально не знали, як наше тіло поведе себе і можуть бути дійсно крайні ситуації, наприклад вивих ноги або біль в колінах, що наростає, що дійсно може поставити хрест на маршруті.

Бо здоров’я ніг понад усе під час каміно, головне їм не нашкодити. Даша переживала, чи дійсно я готовий йти такий довгий маршрут зі зламаною рукою. Щоб розуміти рівень дискомфорту, іноді щоб її підняти мені треба було другою рукою підтримувати іншу частину яка “намагалася відпасти”. З іншої сторони, руки то не ноги, і я ще раз був дуже вдячний долі, що склалося так, що я переламав собі лише руки) Але каміно така штука, що ви до останнього дня будете зустрічатися з різними викликами, що не будуть давати відчуття впевненості у маршруті. Але ми морально дуже налаштовані. Я спеціально останній місяць майже не користувався транспортом і всюди ходив пішки. Окрім останнього дня, коли я дав повний відпочинок ногам.
Перший челендж, це пережити довгий переліт із раянейром. Я нічого не маю проти комфортності лоукостерів, але майже чотири години летіти таким літаком, це треба мати добру витримку. Головне, щоб зручно стояли чи лежали ноги. Ще перед подорожжю я уважно слідкував за станом ніг, щоб зайвий раз ніде не покласти ногу у незвичному положенні. Перша нагорода майбутнього пілігрима – це Порту, неймоврно красиве і цікаве місто в Португалії. Люди, плануючи подорож, помилково роблять акцент на Лісабон, але перлина – це Порту. Ще й зручна інфраструтура, метро їде прямо з аеропорту. До речі, може має сенс з аеропорту починати каміно? Бо він на пів шляху до першої зупинки. У нас є половина дня в місті романтики. Головне не ходити багато, бо завтра починається маршрут. На жаль, небагато ходити у подорожах ми не вміємо. Як ми не старалися, але 21000 кроків була зроблена. Можливо це наш антирекорд у подорожах по кількості кроків.

Порту

Місто нас зустріло теплою літньо-осінньою погодою. Для занурення у атмосферу міста, рекомендується одразу зайти в ресторанчик для місцевих. Це такі заклади, де усі сидять великою родиною за одним столом, або дуже щільно за окремими столиками, зазвичай там стоїть гул активних португальських переговорів, хтось грає у дартс на стіні, офіціанти подають смачну і недорогу їжу. Даша замовила собі червону рибу, а я місцеву страву – франчезінью.

Там багато видів м’яса, багато сиру, тости та томатно-пивний соус. Вісім років я чекав на повторну зустріч із цією стравою і то було шикарно. Наш офіціант біля сусіднього столика доєднався до португальської бесіди і щось дуже активно показував руками, а чоловіки його зацікавлено слухали. Скільки ми не намагалися допроситися рахунок, захоплений офіціантнас нас не помічав, його почав кликати інший офіціант, але нашого було не спинити, він у розповідях увійшов у раж, можливо як раз розповідав португальцям, яку саме рибу він виловив минулого тижня. Другий офіціант втомився кликати і сказав, що зараз сам нам виставить рахунок.

В цьому і є шарм португальських ресторанчиків. Пішли на заселення, нас зустріла класична португальська бабуся. Вона спочатку хотіла дізнатися якими ми спілкуємося мовами окрім англійської, але ми схоже можемо пройти заселення вже будь-якою мовою))) Тож порозумілися португальською. Зайшли в місцевий супермаркет на десерт, але треба було з’ясувати, де тут можна випити кави, одразу біля маркету був куток із надписом “Coffee Station”. Ще й кава по 50 центів, невже ще є ті недорогі країни Європи, що можуть потішити економного мандрівника. Далі ми пішли до кафедрального собору Порту, купити паспорти пілігримів.

Тут починається маршрут, але поки що прогулянка містом. Порту було таким же затишним і цікавим як і вісім років тому, та ще й на іншому березі відкрилися дуже тематичні локації. Перша була велика, двоповерхова сардинарня у вигляді цирку. Друга – це їдальня однієї страви у вигляді великої бібліотеки.

Ці локації, на нашу думку, мають бути у списку “маст сі”, ви їх не пропустите коли будете гуляти по набережній лівого берега міста. Можливо ще щось додалося цікавого, але нам треба було економити кроки, тож заберемо пакунок солодощів, який замовили зі знижкою через додаток, вип’ємо чаю і відпочивати. Солодощів на 4 євро виявилося багато, при тому настільки, що ми точно не зможемо подужати за вечір та ранок. Але як показує досвід, багато смачного не буває. В Португалії, на жаль, далеко не усі солодощі смачні, тим не менш було радісно.

А от із чаєм була смуга невдач. Ми повернулися до супермаркету де був Coffee station, але там закінчилися стаканчики для чаю, далі була дуже довга і складна процедура отримання ємності для чаю, але давайте скоріше спатки і починати маршрут.

До речі, лайфхак, коли немає холодильника в номері, тоді ми продукти вішаємо за вікно на ніч, головне все продумати, щоб пакет не полетів донизу) Будильник! На дворі ще темно, але вже і не хочеться спати, ми готові починати наше каміно!

День перший

Ми зробили перші урочисті два кроки! Залишилося лише 465 346! Ну що ж, це здається не складно. Звіримося з маршрутом. Ага, не в ту сторону зробили перші кроки, тепер маршрут навпаки став на два кроки більше. У нас був встановлений спеціальний додаток, який показує маршрут. Тож перша задача – вийти на офіційний розмічений маршрут. Хоч наш шлях вважався відносно рівним, але перше з чого він почався, то були підйоми, Порту м’яко кажучи не рівнинне місто. Підійматися довелося доволі довго. Хоча у нас був вибір, є більш довгий маршрут, але по набережній, тут як раз би не довелося підійматися, але це не точно. Ми для себе обрали маршрут через містечка, оскільки набережної на маршруті буде ще багато. Десь за годинку дійшли до відкритої кав’ярні і почали свій перший сніданок у статусі пілігримів. Ми замовили каву, чай, м’ясний пиріг і у нас з собою були вечірні тістечка.

Взагалі на маршруті ми з собою не носили додатковий вантаж у вигляді їжі, але тут був відносно невеликий проміжок від готелю. Працівниця взяла наші паспорти пілігримів – креденціали і поставила штамп. Вона побажала нам хорошої подорожі і сказала, що погода могла б бути і кращою. Ми з Дариною ще довго вдивлялися в безтурботне блакитне небо і намагалися зрозуміти куди ж погода могла бути кращою. З погодою нам не те щоб пощастило, вона була ідеальною майже увесь маршрут. Вдень було приблизно 22 градуса, більшість часу ясне небо. Доводилося мазатися кремом, щоб не згорати. Прогноз погоди нам прямо казав, щоб ми взагалі не парилися за погоду. На маршруті почали з’являтися мітки і пілігримська атрибутика. Маршрут прокладений не по трасах і охоплює релігійно-визначні місця. З часом ми вийшли з Порту і почалися маленькі містечка та села із зеленими садами та полями по дорозі.

Першим визначним місцем на маршруті був старовинний кам’яний міст. Тут ми влаштували невеличкий відпочинок, а заодно і відправили друзям та рідним фотографії, що ми на маршруті. Далі ми проходили вздовж аеропорту і як раз зловили ланцюг посадок літаків, що пролітали прямо над головою. Невдовзі з’явився і перший пілігрим, що обігнав нас, бідолаха ще й повернув не туди.

В каміно кожний крок на вагу золота, тут ти десять разів подумаєш перед тим я відійти від маршруту хоча б на 20 метрів. Далі ми відвідали перший храм на маршруті і потрапили на сільський ринок. На нього можна й витратити кілька сотень додаткових кроків. Атмосфера фантастична. Твій шлях йде кудись вдалечінь, але ти можеш прожити шматочок локальної історії якогось містечка. На ринку сьогодні користувалися попитом гарбузи, оскільки Хелловін був у розпалі.

Цікавіше було проходити повз школу, діти коли нас побачили, то почали через паркан пригощати нас цукерками з геловінських кошиків, то було дуже мило та радісно. Це саме та атмосфера, яку я очікував від маршруту. Перший день здавався одним з найдовших. Та й проміжки в перші дні були в середньому по 25 кілометрів. Коли здавалося, що ми вже йдемо нескінченно довго, то з’ясувалося, що ще трохи менше половини за сьогодні треба пройти. Наші перші 30 000 кроків ми відмітили в евкаліптових лісах.

Час вже був обідній і на маршруті підвернувся великий торговельний центр, а значить там буде не менш великий фудкорт. Це був робочий день, на вулицях і в містах майже нікого не було, але схоже що саме в цей день уся Португалія вирішила пообідати саме в цьому торговельному центрі. Я на жодному концерті стільки людей не бачив як на тому фудкорті. Схоже сьогодні в Португалії вихідний. Але ж чому свій вихідний люди вирішили провести саме на цьому фудкорті? Хвилин за 15 ми нарешті знайшли вільний столик, тепер можна перепочити. Ще приблизно годину йти до готелю. Але почала боліти одна ступня, причому в місці де кістки, зверху. Це для мене нетипово, ми ходимо дуже багато в повсякденному житті, але без рюкзаків. У нас вони хоч і максимально легкі, але мої ноги відчувають зміну сумарної ваги дуже добре. У нас із собою було змінне взуття, тож я перевзувся з сандалів на кросівки. Стало трохи легше. Одразу думки в голові на тему, як же пройти ще 11 днів, якщо організм почав бойкотувати. Через годину, коли ми дійшли до готелю, то раділи першій перемозі на маршруті. Але тільки не ступня. Вона боліла, начебто її вовк вкусив. Ось тобі і друга мудрість – “ти не знаєш як поведе себе твій організм, доки не почнеш каміно”. А також пам’ятаємо першу мудрість “У каміно немає вихідних”. Так, головне відлежатися до ранку. Але у будь-якому разі, ми-це-зробили! Перший день пройдено!

Далі ми провалилися в глибокий сон годинки на півтори. Прокинулися десь о 16:30, нога начебто пройшла, як мінімум коли я лежу. Взагалі важливо всі речі тримати біля ліжка, щоб зайвий раз з нього не злазити. Відлежалися ще трохи і вирішили піти прогулятися. Перша прогулянка виглядала так: на невпевнених ногах, обережними кроками ми пройшли метрів 200 до лавки на березі океану, сіли і нескінченно дивилися у нескінченність горизонту. Вже було зовсім темно, треба було десь повечеряти, але не далеко, бо кожний додатковий крок сьогодні це в кредит у завтрашнього дня. Ми зайшли в типовий ресторанчик із “більярдом та дартсом”, там чомусь ще бігали діти, ходив великий собака, португальська атмосфера на висоті. Тож ми ситненько відтрапезували. Я не відходив від концепту і замовляв собі франчезінью. Цікаво, що вона у різних закладах готується із різним набором м’яса. Ми подивилися на початок завтрашнього маршруту і одразу зрозуміли що це буде найкращий день.

День другий (Палошники та шльопошники)

Коли прокидатися у каміно? Починати треба на світанку, за деякий час до того як підніметься сонце. На світанку на тобі більшість речей, а значить рюкзак буде максимально легким. Але коли саме вставати? Ми домовилися так, якщо хтось прокидається раніше будильника, то починаємо маршрут. Оскільки ми лягали спати значно раніше ніж вдома, то і організм будив нас у неочікуваний час. Десь о 05:40 мене будить Даша і каже що вона вже прокинулася, тож починаємо другий день. Перша думка “самодіагностика…”, нога не болить! Це хороший знак, я з острахом встав на ноги, дійсно майже не болить. Бо вчора було навіть лежати боляче. То дуже добре, каміно в безпеці. Скільки сьогодні? 27,5 км! Ох, вперед! Ми вийшли на дерев’яний місточок, що йшов над піщаним берегом.

Чого ж так темно? Може почекати щоб красу не пропустити? Але на щастя той місточок буде дуже довгим, тож можна починати йти. Хвилин через 10 на нас чекав твіст сюжету, зламаний проміжок. Треба було з півтораметрової висоти злізти на пісок і залізти на іншій стороні. З рюкзаками то пів біди, але ж у мене ще й зламана рука. Фактично увесь шлях каміно я можу користуватися лише однією рукою. Ну, в каміно ж мають бути випробування, то мабуть це і є невеличке випробування. Дивно, що міст виглядає зламаним дуже давно, але ніде не було згадок, що у пілігримів таке було на маршруті. Невже це дійсно випробування лише для нас? Подолали перешкоду, йдемо далі насолоджуватися маршрутом.

Ми ще не знали як тут працюють кав’ярні, тому коли саме буде наш сніданок було великою загадкою, а сніданок це одна з головних частин каміно, це як ритуал, ти не знаєш, що саме на тебе чекає, але це завжди недорого та смачно. Головне не брати меню для пілігрімів, бо це якийсь прикол судячи з ціни і те що ти отримаєш. Хоча хто зна, може в сезон ситуація краще. Хороший та ситний сніданок на двох обходився близько 12 євро. Закінчилися місточки, почалося місто, старовинне, красиве, з клумбами. Тоді ще такі міста були в новинку на маршруті, але ми їх побачимо ще десятки десятків. А ось і наша кав’ярня.

Найкращої та найсвіжішої випічки нам! Хотілось спробувати одразу увесь асортимент, але не треба поспішати, днів попереду ще багато, все скуштуємо. Тож невеличкий перепочинок і далі по маршруту. Після сніданку на нас чекало нове випробування. Це люди зі скандинавськими палицями.

Раніше я думав, що для моєї нервової системи є два найгірші випадки, це коли вночі тікає годинник, або коли в купе хропить індус. Каміно, як вже згадувалося, це певною мірою набір випробувань. Наше нове випробування – це звук скандинавських палиць по асфальту. Це доволі монотонний і циклічний звук цок-цок-цок. Хоча в кінці сезону пілігримів на маршруті майже не було, але наша пара палочників завжди була поруч.

У них був такий самий темп як і у нас, якщо ми зупинялися на зупинку, то і вони обов’язково за найближчим кутом перепочинуть. Якщо ми десь прискоримося, то й вони нас почнуть наздоганяти. Попри те, що у всіх ночівлі в абсолютно різних хостелах, містах та селах, на різній відстані. Але наші нові “друзі” завжди зупинялися десь близько. Навіть в той день, де у нас було заплановано лише 14 кілометрів маршруту, наші друзі нас не підвели і теж в цей день не перевантажували себе маршрутом. Що найцікавіше, жінка завжди була, а от її чоловік епізодично то з’являвся, то зникав. Ми за увесь маршрут дізналися багато про ті палиці. Чи знали ви, що будете їх нести окремо в руках приблизно стільки ж скільки і йти з ними?)

Чомусь люди частину маршруту працюють на палиці, а потім навпаки. На противагу “палошникам” на маршруті ще були й “шльопошники”. На жаль, останніми були саме ми. Чомусь у мене трекінговий сандаль на одній нозі особливо гучно шльопав по твердих поверхнях. І я не знаю хто кому більше заважав насправді. Але головне чомусь було – триматися разом. Ми вийшли знову на набережну. Я запропонував Даші зупинитися на чай, заодно перепочинимо і дамо людям з палицями вирватися вперед. Поруч був широченний піщаний берег. На березі відпочивав дуже втомлений пілігрим. Чоловік був настільки втомлений, що коли почався дрібний дощ, пілігрим навіть не ворухнувся. Сподіваюся із ним усе добре. І навіть не перевіриш-то особливо. Бо найгірше, що можна собі зробити на маршруті, забруднити піском ноги. З ногами в каміно потрібна максимальна увага. Будь-який дискомфорт в ногах, треба терміново зупинятися і щось вирішувати. Чай допили, можна продовжувати. О, палошники, щиро дякуємо, що почекали нас недалеко на лавці, разом то веселіше буде!

Почалися знову улюблені дерев’яні місточки. Крізь берега, ліси, парки. Сьогодні був дуже довгий день. Ми десь далеко від цивілізації і вже треба планувати де б пообідати. Карта показує, що через годинку буде місто і там будуть два відкриті ресторанчики. Замість обіду на нас чекала чергова пілігримська мудрість – “Не очікуй скорого обіду, доки не побачиш їжу на власні очі”.

Через годину ми побачили не те, що закриті рестрани, а й місто без жодної людини взагалі. Це було повністю пусте місто, такі ще будуть на маршруті, але це було дуже дивно. Карта звісно показувала нам, що якщо ми відійдемо на 600 метрів від маршруту там будуть ще ресторани, але ризики того не вартували. За весь каміно ми доволі часто бачили вказівники на ресторани, які вказували перпендикулярно маршруту і часто треба ще йти вгору, або згори. Коли ти йдеш каміно, у тебе буквально кожний метр на рахунку. Як би ми не хотіли їсти, але втомленість і сили не нескінченні. Що взагалі означає “Закінчитися сили”? Це нестерпний біль в якійсь частині тіла, що росте із кожним кроком. За весь маршрут таке було два рази, в перший день, і в день, коли довелося ледве не бігти, щоб не потрапити під дощ. Тож на маршруті ходьба має бути помірною, більш повільною ніж в вашому звичайному житті і без зайвих відгалужень, доки не дійдеш до свого альберго (місця ночівлі). Тож побачили закриті ресторани, видихнули і пішли ще годину вперед в сподіванні, що там нам пощастить більше. Вцілому, якщо б мені платили по долару кожен раз коли ми на маршруті натрапляли на закритий ресторан, то я б з легкістю купив би собі літак. Тож майте на увазі обираючи для себе час проходження каміно. Ми йшли першу половину листопада. Наступним сьогоднішнім випробуванням були поля із овочами. Ми проходили повз грядки з салатом та гострим перчиком. На щастя, їсти ще не настільки хотілося, щоб перебивати апетит салатом із гострим перцем. Але ми як раз робили передих біля грядок, тож було достатньо часу щоб зважити, чи готовий я пообідати гострим перцем. Він мені ще натякав так “Давай, відкуси шматочок, із цього боку, бачиш який він червоненький”. Якщо мене чогось і навчила азіатська кухня, так бути обережними із овочами червоного кольору. Так, останні 40 хвилин. Зберімося! Треба пройти лише один ліс.

На одному з дерев висіли сувеніри для пілігримів, банка для грошей і напис із біографією продавця і вартістю сувенірів. Це такий лісовий селф-сервіс. Таке ще буде на маршруті, особливо запам’яталася лісова аптечка із пластирами “Терміново потрібен пластир? Лише один євро і він твій!”. Нарешті ми вийшли в місто і тут навіть є живі люди. А он і відкритий заклад. Тут продавалася лише солодка випічка. В трьох хвилинах ходьби за маршрутом буде ресторан. І ось чергова дилема каміно. Коли треба або ризикнути і піти далі, або отримувати синицю в руках. І якщо наступний ресторан виявиться закритим, то буде проблема, бо зайвих шести хвилин в тілі фізично немає. Ризикнемо! Ресторан, на щастя, був відкритий, але в меню були тільки міні-багети. Ну хоч так.

Перші дні маршруту найважчі. До фіналу другого дня залишалося менше години. І я хибно думав, що після обіду буде легше йти. Легше засинати – є таке, а ось йти навіть після тривалого відпочинку легше не стане. З іншого боку, це реально стосується тільки перших днів маршруту, коли ти ще звикаєш і дізнаєшся про усі можливості свого тіла. Коли ти вже морально готовий, то організм і відповідно налаштується. Але факт завжди однаковий – остання година маршруту завжди найдовша.

Ми дійшли у місто Ешпозенде, розійшлися із палошниками по своїх альберго і міцно-міцно спали. Сьогодні нам випала кімната на нульовому поверсі, тож не довелося підніматися сходами. Сон зазвичай тривав до півтори години. Потім вилазка у місто із проводжанням вечірнього сонця. У нас в будиночку були панорамні вікна, тож сонце проводили прямо з кухні. А потім пішли на набережну, дивитися на воду. Немає повісті сумнішої на світі, ніж пілігрими, що ввечері виходять на прогулянку. Головне було донести ноги до пірсу і не впасти у воду. А річка тут швидка. Ще не бачив у містах настільки швидкої течії. Але ми це зробили! Другий день подолали. Здавалося, що сидіти і дивитися у воду можна вічність. Тепер треба повечеряти і можна провалюватися в режим глибокого сну.

Навколо було багато тематичних ресторанів, але те, що їх об’єднувало – вони усі були закриті. Окрім одного, класичного. Дартс всередині є, в більярд грають, місцевий португалець щось гучно розповідає, а за барною стійкою дідусь потягує винце. Які ж були вина у Португалії та Іспанії…. Це мабуть і був смак нашого каміно. Порції вин у них тут доволі щедрі, пів винного келиху за півтора євро. Тепер спати точно будемо міцно!

День третій. Гірсько-лісовий

Як ми читали в інтернетах, португальський каміно не має великих перепадів висот, і тому вважається відносно легким та одним з найкрасивіших маршрутів. Запам’ятайте одне, не буває таких маршрутів, щоб довжина була більше двухсот кілометрів і не було гір, НЕ-БУ-ВАЄ!
Ми цього не знали і свято вірили, що каміно буде без підйомів, навіть попри те, що у нас в подорожах завжди діє правило: “Бачимо гору – лізимо на гору”, то в цій подорожі це було красиве виключення з правил. Гір ми тут боялися як вогню)

Натомлене місто Ешпазенде ще спало тихим лагідним сном, а ми вже були на маршруті. Ранкове узбережжя нас радувало невеличкими зеленими барханами і нам нарешті перехожі почали казати “Бом каміно!” Це кожен раз дуже піднімало настрій і давало додатковий заряд бадьорості. Знову почалися улюблені місточки крізь ліси. Потім була перша спроба поснідати. У кав’ярні португальський дідусь знав тільки два слова “Coffee” та “No Comprendo”. Даша спробувала за допомогою перекладача перейти на португальську і запитала чи є в нього випічка, тобто Казіменто!

Як нам пояснив дідусь, випічки немає, але є “No Comprendo”. Схоже в цій кав’ярні із великою вивіскою дійсно тільки кава є. Ми тоді ще не знали, що це доволі поширена практика))) На щастя, через п’ять хвилин ми натрапили на супермаркет із власною пекарнею, де якраз викладали гарячу випічку на прилавки. Якщо б мені треба було описати наші сніданки однією фразою, я б сказава би що це було “безмежне бенкетування”, а кажуть, що в каміно ще й худнуть… Але хороший сніданок, то запорука сповненого силами дня. А ті сили як раз і знадобилися, маршрут замість того, щоб вести нас по прямій, різко повернув вгору. Ну що ж, виклик прийнято! В гору, так в гору!

Зате вздовж аутентичних сіл та городів, по вимощених бруківкою вуличках. Цікаво спостерігати, як села змінюються містами, потім знову починаються інші села, і все це відбувається буквально пішим ходом. Тобто я вже не раз таке спостерігав з потяга, або автобуса, але коли йдеш пішки – таке вперше. Ми дійшли до чергового храму, поставили штампики, поповнили внутрішні запаси води і тепер можемо сповнені сил далі лізти вгору. При тому, он вона, пряма дорога до наступного міста без гори, по прямій, а десь внизу взагалі океан блищить і манить. А жовта стрілочка нам показує у гору.

І самий жах, що втома вже трохи відчувається і морально до гір взагалі готові не були. Але жовта стрілочка на маршруті каміно головна, як вона покаже так і треба йти. До побачення океанчику, до побачення рівна стежечко, ми лізимо вгору.А ні! Там лісок і пряма стежка, ура! Але нова жовта стрілочка навіть там на нас чекала і показувала, що ми маємо повернути і далі йти в гору! На вершині підйому був один з храмів, тут в різних затінках відпочивало штук сім пілігримів, включаючи наших друзів із палицями. Карти показують, що далі вже особливо підйомів не буде, тож можна відпочити наскільки це можливо і починати спуск.

Далі на нас чекали справжні лісові яри і навіть десь дзюрчав водоспад. Хоча ми його не бачили, але сама його присутність вже радувала. Після лісів ми дійшли до великого міста, треба було його пройти, перейти через міст і там вже наш фінал. Дуже хотілося морозива. Але чомусь ніхто до бізнеса зі смаколиками на маршруті пілігримів не додумався, а шкода. Була по дорозі заправка, але там у холодильнику напівживе морозиво лежало, просило нас щоб ми його добили, ризикувати не стали)

Ось він, останній на сьогодні довжелезний міст, а за ним готель. Цікаво, що доки підходили до моста, нас обігнав потяг і десь розчинився в середині моста. Місто Віано до Кастело, зустріло нас бульваром і блошиним ринком. Люди тут живуть своє життя і тільки пілігрими приходять та йдуть. А он і готель! Та ще й з ліфтом. А це велике щастя на машруті.

Далі я пам’ятаю тільки момент, як голова доторкнулася до подушки і я вже провалився в глибокий теплий сон. Сон, як завжди, тривав до півтори години, Даша взагалі перелаштувалася і навіть не спала в день.

Вечірня прогулянка, як не дивно, пішла доволі легко, начебто й не було ніякого маршруту у першій половині дня. Було дуже незвично, але ноги і організм почали звикати. І це дійсно приємна новина, що організм навчиться розподіляти сили.

День четвертий (кам’янистий)

Сьогоднішній маршрут був дуже каштановий, і кам’янистий, але не такий гірський, як попередній день. З самого ранку трохи тяжкувато пішли пошуки ресторанчику для сніданку. Їх тут було відмічено доволі багато і навіть відкритих, але золоте правило каміно, схоже, звучить так: “Кожному пілігриму, хто відійде від маршруту заради їжі, зустрічатимуться тільки закриті заклади!” Ми цього правила ще не знали, тож як раз сьогодні його добре пізнали. З часом знайшли відкриту автозаправку. Але вона була, таке враження, що нелегальною.

Коли ми зайшли в приміщення без світла, працівник з порожньої вітрини дивився на нас, мабуть чекаючи що ми назвемо якийсь пароль. Якусь секунду було незручне і напружене мовчання. У мене першого здали нерви і ми пішли мерщій звідти, доки на нас собак не спустили. Зрозуміло, поки що наш сніданок буде духовним, а не фізичним. Тож віддамося волі маршруту. Ще й, як на зло, каштани всюди валяються, вони тут їстівні, виглядають дуже пухнастими, а як голою ногою зачепиш так від крику можуть і пташки з дерев посипатися.

Тут ще й пташки цікаві літали, якісь як колібрі, тільки на мінімалках, базова комплектація. Ми йшли переважно у підніжжя гори і кожен раз раділи, що жовта стрілочка показує пряму дорогу, не в гору. Нарешті настав той момент, коли ми побачили першу відкриту кав’ярню, але вона чомусь теж виглядала якось нелегально))) Але тут були три булочки, а далі у восьми хвилинах має бути повноцінна пекарня. Що ж робити? Я залишився із двома рюкзаками. Даша пішла вперед і якщо їй пощастить, то вона там мене буде чекати, а я з двома рюкзаками до неї прийду. Якщо не пощастить, то Даші треба буде повертатися назад 8 хвилин, але без вантажу. Даші пощастило! Я схопив рюкзаки і пішов до пекарні. Я настільки поринув у мрії, як я буду зараз снідати, що пропустив поворот чим конкретно собі продовжив маршрут((( Ця пекарня була єдиною, тож працівниця зірвала нереальний куш на натовпі з пілігримів, які з’явилися невідомо звідки.

Нам пощастило, що ми зайняли столик. Кожен раз коли я згадую про сніданки на маршруті, починаю мріяти про наступне каміно. Тепер ще й знаємо, які приємності маршруту треба смакувати особливо.
Приємним відкриттям каміно було те, що дні не схожі між собою, тобто усі дні ти будеш бачити приємні різні ландшафти. І навіть буде таке, що ми собі записуємо день як другий по красі на маршруті, а потім наступного дня переписуємо помітку, що ось цей ще красивіший.

Після кам’янистих доріг ми увійшли в ліс із річечкою, що журчить, тут був пілігримський оазис у вигляді дуже затишного ресторану зі столиками на галявинці біля каскадного водоспадика. Ми, на жаль чи на щастя, були ще сповнені сил, тож вирішили не зупинятися. А ось у цей великий та красивий храм зазирнемо. Нас зустріла велика табличка із надписом, що храм приватний! Чого ми тільки в цьому світі не бачили: і вулкани, і льодовики, і північне сяйво, і комети, але як же приємно, що нас ще можна здивувати приватним храмом! Ну й добре, будемо значить милуватися евкаліптовими деревами!

А тим часом дорога повернула у сторону океану і вже зовсім скоро ми вийшли на сонячний берег. Вдалині вже виглядала Іспанія! Але це все буде завтра, поки що насолоджуємося Португалією наповну.

Мапа показала, що поруч з нами заклад для місцевих. Нам туди! Приємний португалький гул доносився з відкритих дверей, столиків тут було багато, але дух єдиної португальської родини відчувався добре. Що сьогодні на обід? Тут є меню? Жінка сказала, що меню тут не прийнято, все що на вітрині то і є. Давайте он ту страву! Жінка наклала порцію і повідомила що це риб’яча ікра. Ну добре, давайте ще он ту! Свинячі вушка! А ще щось є? Шматок картопляного пирога! Давайте, беремо все, і он то третє, що то таке? Жінка думала-думала і сказала, що не знає як це нам пояснити, щось з морепродуктами, і наклала порцію.

Їжа була незвичною, але смачною. Тільки не розумію, чому усі навколо їдять креветки та мідії, а ми вуха… Я запитав, чи можна нам мідій, але мідії вже закінчилися. Жінка щось запитала на кухні і їй відповіли, що половину порції нам таки приготують. Цей душевний тропічно-морський обід у нас зайняв перше місце серед обідів у каміно.

Потім ще й прогулянка вздовж особливо сонячного океану просто розтопила наші серця. Ще й супермаркет в якому продавався апельсиновий фреш… Як кажуть “Життя вдалося”. Це один з тих моментів коли відчуваєш каміно на повну.
А тепер перейдемо до нашої нової рубрики:

Жахи двох пілігримів

Про один із наших альберго на букінгу висів відгук, що когось покусали клопи! Але відгук був тільки один і в тому місті не було інших Альберго. Для зупинки це місто підходило ідеально, оскільки далі вже буде Іспанія і ціни суттєво будуть дорожчими за ночівлю. Який саме готель має бути із клопами нас тримало в напрузі увесь маршрут, але кожен раз ми перевіряли і то виявлявся інший день. Але той самий день таки настав – це сьогоднішній готельчик. На щастя, пішки треба було підійматися тільки один поверх, на нещастя, будиночок знаходився на горі. Як саме виглядають ті клопи, і що із ними робити ми не знали, але було дуже страшно. В будиночку нікого не було, жінка по телефону повідомила що під’їде за 10 хвилин. І ось ми входимо в кімнату, окрім нашої є ще три, тобто шанс зловити клопову кімнату 25%. Начебто усе спокійно. Тіло як на зло починає зрадницьки свербіти, та ще й в голові. Але клопів не видно. Може їх взагалі не видно доки не вкусять? Як ми не вдивлялися, клопів не було. Рубрику жахів каміно на сьогодні можна закривати. Хоча мабуть ні, ще сьогоднішній вечір закінчиться такою фразою “І коли пілігрими згадають, що вони не ставили сьогодні штампи, до найближчого штампу треба буде спускатися 800 метрів з гори, а потім назад!”. Рубрика “Жахи пілігримів четвертого дня” закінчена, перейдемо до іншої рубрики:

Життя чудових людей

Двоє задоволених пілігримів смачно вечеряли під португальське біле вино у ресторанчику на березі океану. Сир в моїй франчезіньї танув у пивному соусі додаючи приємну в’язкість та солонуватий відтінок. Кожен ковток прохолодного сухого вина оновлював рецептори для наступного шматочка смачної вечері… Мабуть ще трапези на маршруті особливо приємні, бо саме в цей момент ти повноцінно відпочиваєш і перезаряджаєш сили.
Ввечері у ліжку ми почали звіряти маршрут і шукати в інтернеті де саме переправа через річку між Португалією та Іспанією. Ми купили квитки онлайн на якогось офіційного перевізника. Далі прийшов лист, що нас по дорозі будуть намагатися надурити піратські постачальники послуг і щоб ми не велися. Цікавий завтра день намічається. Взагалі завтрашній день визивав багато питань, саме він буде найдовшим на маршруті із відстанню 33,2 км. Я не знаю чого ми боялися більше, клопів чи того дня. І здавалося, що він буде так не скоро, але ось він вже завтра. У каміно взагалі цікава властивість, коли по відчуттях тобі здається, що ти вже йдеш невідомо скільки років, а потім дивишся в план, а тобі йти ще більше тижня!

Це твоє альтернативне життя, яке ти запланував на 12 днів і будеш проживати по відчуттям як місяці маршруту (в хорошому сенсі) і то є прекрасним! Для моральної підготовки ми перепроклали відстань і щось не зійшлося. Чомусь до порома йти біля години, а потім залишиться 21 км. Щось в сумі виходить менше 30. Ми почали перевіряти увесь маршрут. Усі подальші відстані чомусь стали значно коротшими. Той день, де у нас планувалися перепочинкові 14 км, тепер взагалі показує як 11 км. Ми піднімали історію браузера, проводили справжнє детективне розслідування. Наскільки ми з’ясували, гугл змінив алгоритми прокладання маршруту кілька тижнів тому і тепер веде більш короткими шляхами коли прокладаєш піший маршрут. Іншими словами, добре, що пішли у листопаді, каміно “стало” коротше))) Тепер був новий страх, так а яка відстань буде тепер насправді, довша чи коротша? Ну що ж, поспимо – дізнаємося.

День п’ятий. Океанський

Сьогодні ми останній раз снідаємо у Португалії і розпочнемо новий розділ нашого маршруту – іспанський. До умовного кордону треба пройти трохи більше години. Але вперше на маршруті щось пішло не за планом, чомусь жовті стрілочки почали значно відхиляти нас від маршруту який прописаний у додатку.

Ми пройшли метрів 50 і помітили що стрілочки на стінах починають вести зовсім в іншому напрямку, протилежному від маршруту. Було близько сьомої ранку, до нас підійшов чоловік і почав розповідати, що насправді ці стрілочки правильні. І тут все стало на свої місця, це пірати, які відводять пілігримів від маршруту, щоб впарити свій сервіс перевезення через річку, тобто вони намалювали фальшиві стрілочки на маршруті. Я завжди уявляв собі піратів одноногих, із папугою та шхуною, але сучасні реалії вимагають сучасних луків. Тож завжди звіряйтеся із додатком під час маршруту. Та й взагалі краще мати завантажену мапу зі стежками, щоб бачити цілу картину. Ми не раз бачили, як пілігрими не те що б повертали не туди, а й взагалі йшли туди, де буде глухий кут. Спілкувалися з пілігримом з Америки, його помилка була в тому, що він думав, що GPS та карти на телефоні не будуть працювати без активної сім картки. Але це не так. Боюсь дізнатися, які помилки були під час каміно у пілігримів років 1000 тому. Ми повернулися на правильний маршрут і по дорозі зустріли навіть машину розбрендовану в жовті стрілочки.

Останній пречудовий сніданок на португальській частині. Було як завжди смачно, а ще у нас в раціоні була дуже стрибуча булка. Спочатку вона полетіла з моєї тарілки, Даші поклали іншу і інша одразу зістрибнула з тарілки Даші. Це було із серії я від ведмедика пішов, та від зайки пішов. Ведмедик та зайка це наші альтер его. За легендою, зайка залізла до ведмедика в берліг під час зимової сплячки і тому у ведмедя тепер прим’ята шорстка на спині бо там кухлилася зайка навесні. Хоча наш блог і називається “Казочка про білочку та зайчика”, але у білочки та зайчика є свої віртуальні персонажі…

Прощання із Португалією, і пливемо в Іспанію. Перші кроки… А ось і вказівник, скільки там? 165 кілометрів лише залишилося. Виглядає наче не багато… Хоча кого я обманюю, це і виглядає як багато, і дійсно багато))) Маршрут почався з лісу. Стільки лісів я ще за життя не бачив)))

Потім ми вийшли у перше іспанське місто. Для кращого привітання з країною ми купили собі солодкий смаколик у дорогу. І це до речі правильне рішення для тих днів, коли вам треба йти нескінченно довгі відстані. Але ж яка то була прекрасна відстань, майже увесь шлях був вздовж безкрайнього океану. Час від часу маршрут відгалужувався, була навіть частина вздовж траси, але і ця частина виглядала доволі затишно.

Єдиний мінус сьогоднішнього дня – нам попадалися виключно закриті заклади. Це коли ти починаєш хотіти їсти, а до ресторану ще три години йти, проходиш три години, а він зачинений і тому ще треба йти близько години щоб випробувати удачу із наступним. І так може бути до нескінченності. Але ж який там був океан.

Ми навіть змію на дорозі не помітили, так захопилися маршрутом. На щастя, змія теж вирішила зробити вигляд, що її там немає. Мені казали, що в каміно люди бачать знаки і по ним роблять свої висновки. Мене сестра якраз запитала, чи відкрилася мені вже якась пілігримська мудрість? А що у нас зі знаків було? Буквально кожний день шкірка від банана. Іноді шоколадного кольору, іноді свіжа, були червоні перці, була змія. Щось я не дуже філософських ідей майстер. Нічого не можу придумати. До нас підійшов іспанський дідусь і сказав, що у нього є пілігримський засіб для прискорення і показав пакет із червоними перцями. Знову перці?!

Треба запитати ШІ, що він думає. Я отримав таку відповідь “Життя, як бананова шкірка: ковзаєш, але вчишся тримати баланс. Змія нагадує — не всі небезпеки видимі, тому будь обережним. А червоні перці вчать, що навіть біль може бути джерелом смаку, якщо знати, як із ним впоратися.” Треба у нього повчитися. Нарешті ми натрапили на відкритий заклад. Хоч там їжа була посередня і маленькі порції, працівники собі приготували нормальну пасту болоньєзе великого розміру. Ну хоч можна було порадіти за працівників закладу. Але в ресторанчику був приємний плюс, це затишна тераса з видом на океан, правда був і один мінус, вони туди вивели витяжку від фритюру, але тераса була))) Але до Іспанії питань немає, ми ще з Канарських островів пам’ятаємо, що іспанці не особливо вирізняються смачною кухнею, якщо це тільки не паелья. Тепер ми нарешті поїли, тож можна йти відпочивати на зеленому березі біля бурхливого океану. Ще й сонце вийшло нас привітати. В той момент ми були із природою одним цілим, як колись ми сиділи в Кіото у саду каменів, так і зараз дивимося на океан і не хочеться нікуди йти і нічого робити, просто сидіти тут вічність і дивитися на красу. На ночівлю нам треба було зійти з маршруту і піднятися в гори в село. Тільки в тому місті був доступний будиночок для ночівлі. Село було настільки далеким, що єдине місце для вечері це був дім культури. Шкода тільки у них немає місця для сніданку. Нам дістався цілий двоповерховий будинок, виглядав максимально аутентично, був зроблений з каменю. В сервіс бронювання входила пральна машина, що стояла в окремому сараї на вулиці. Пральні машини в альберго на вагу золота.

По суті у нас із собою тільки один додатковий комплект речей. На щастя, в несезон не обов’язково прати кожен день, тож було дуже радісно дістатися до пральної машини. Види з будиночка були як із вежі старовинного замку. Після тривалого відпочинку ми зібралися силами і пішли на вечерю в дім культури. А з хазяїном домовилися, що вони нам на сніданок приготують їжу. Як же то не звично кожен день міняти готель і локацію. Не один раз себе ловив на думці “О, прикольний ресторанчик, треба буде ще раз тут посидіти”, але коли ж сидіти, в цій подорожі всюди можна побувати тільки один раз і все, завтра буде усе нове. Сьогодні ми перевершили себе пройшовши рекордну відстань на маршруті. Хоча, цікавий факт, що серед усього каміно так і не було дня в який би ми пройшли довшу та складнішу відстань ніж тогорічна в Ісландії, коли ще й на додачу треба було на кілометрову гору піднятися та спуститися. Тож ми загартовані.

День шостий. Береговий

Цей день був рекордно коротким, лише 11 кілометрів. Коли ми планували маршрут, то уявляли собі нескінчену втому після перших днів каміно і до кінця. На щастя, організм добре підлаштувався і навіть думки не було проходити так мало. Можна пройти більш дальньою дорогою, яка буде вести увесь час вздовж океану і не треба буде зрізати через гори.

На знак підтвердження нашої ідеї господар з готелю прислав повідомлення, щоб ми не йшли маршрут через гори, бо там нічого цікавого. Ну то взагалі все сходиться, ще й по дорозі на маяк подивимося. А на підході до міста, так взагалі розслабилися і пішли проходити додатковий маршрут по півострову, що був поруч.

Нарешті ми дійшли до цивілізації, супермаркети із гарячою випічкою на нас вже зачекалися, вино Дон Сімон так взагалі за нами сумувало з самої Барселони. Тож починаємо урочисте бенкетування на березі!

Дуже було мудрим рішенням поставити більш довгі дні на початок маршруту. Тепер йшлося значно легше, а сил тепер було не тільки пройти запланований маршрут а й зробити повноцінну вилазку із дослідженням міста ввечері.

Сьогодні була прогулянка по піщаній набережній, місце дуже спокійне, місцеві не кваплячись гуляють із домашніми улюбленцями. Океан тут доволі красивий, і, схоже, влітку тут бурхливий курорт, а наразі це колискова для нервів, просто гуляєш та релаксуєш у курортному місті Байона.

День сьомий. Другий по красі

Після затишної Байони, ми вирушили у напрямку великого мегаполісу – Віго. Цей день був надзвичайно зеленим, лісистим, гірським, острівним, що зробило його другим за красою на нашому маршруті. Дорога була доволі довгою, хоча звичайна карта показувала зовсім короткий шлях, тропа пілігримів впевнено вела в ліси та гори, подалі від траси. Іноді відгалуження виглядали доволі дивно, щоб скоротити 50 метрів по трасі, треба пройти близько кілометра дворами. Коли ми стояли на одному з таких розгалужень, то поруч зупинилася машина і водій жестом показав нам правильний напрямок. Один раз ми з Дашою заговорилися і пропустили поворот.

Так з одного з будиночків іспанський дідусь нас окликнув і жестом показав, що ми йдемо не туди. Допомогти пілігримам, що заблукали, тут важлива справа для місцевих і це дуже гріло кожен раз. В цей день у нас до речі сталося саме фатальне блукання на маршруті, неправильно спрацював GPS, ми пропустили жовту стрілочку і вилізли на гору… не на ту гору… Вона була невисокою, але ж якою крутою. Там ще було красиве затягнуте ряскою озеро, старовинна дерев’яна гойдалка на мотузках, все у стилі маршруту каміно, але ні, пілігримів вирішили пощадити не заводячи їх на цю гору.

А з іншої сторони, не ми ж обираємо каміно, можливо саме цей маршрут нас і обрав. Взагалі, оглядаючись назад, ми з Дашею розуміємо, що каміно нас обрало набагато раніше, ніж пів року тому, коли ми купували квитки. Набагато раніше ніж ми почали наші глобальні подорожі. Це сталося 12.07.2010 о 07:45, коли ми з Дашею вперше пройшли пішки увесь Київ, у нас це зайняло 6 годин та 10 хвилин. Пізніше ми повторили цей досвід із Мишком. А 16.09.2023 ми пройшли уже увесь Краків за 05:54. Тож велике каміно було питанням часу.

Я навіть пояснити не можу чому у нас із Дашею у обох колись виникло бажання проходити великі маршрути, але знаю напевно – нас обрало каміно. І тепер на маршруті ми вже остаточно вирішили, що хочемо проходити наступне каміно, бо ми дійсно в своїй стихії. Запланували ми наступне каміно прямо під час ходьби. Даша подивилася на інші шляхи і сказала “Оцей буде наш наступний!”. Ось так легко і прийнялося рішення, я навіть готовий був купувати наступні квитки, але поки що вони дорогі.

А тим часом ми вже високо в горах дивимося на панорами з зеленими островами серед океану. Шкода немає часу ще й туди сплавати дослідити. Але поки що можемо дослідити що тут із кавою, он як раз вказівник комусь прямо на будиночок. На вказівнику було написано щось про каву, снеки та інші смаколики. Нам чоловік дуже зрадів, але окрім кави у нього було тільки галетне печиво.

Тобто це був черговий заклад орієнтований на те, що турист вип’є каву без нічого і піде далі. Що ж за дивні традиції, та закупи ж ти круасанів у місті в маркеті, та буде тобі нормальний виторг. Тим паче зараз не сезон і кожен пілігрим в цих закладах на вагу золота. Ну й добре, менше кави вип’ю, здоровіше буду! Але чомусь організм одразу забажав натомість зеленого борщу.

Ніколи в житті не з’являлося бажання з’їсти зеленого борщу до того, буває ж таке. Але як не дивно, всесвіт прийняв мій запит. На сьогоднішню вечерю ми замовили у додатку їжу-сюрприз. І там як раз і чекав на мене зелений борщик. Я не знаю як це працює, я не вірю в екстрасенсорику і подібні речі, але схоже під час каміно дійсно можливе все. Ми спустилися з гір і почали заходити у Віго.

День восьмий. Село

Скажу так, Віго максимально нетуристичне і не притягує своєю атмосферою туристів до себе. Воно і гірське і дуже велике одночасно. Тут треба переночувати і рушати якнайшвидше далі, щоб знову перейти у премиле передмістя та села, але мегаполіс на то й мегаполіс, не можна просто взяти і вийти з нього. Тож ранок проходив через гучні дороги, міські гори та портову зону. З часом почали з’являтися двоповерхові будиночки із затишними ганками на подвір’ї, а потім дорога почала вести в гору і місто почало йти за обрій.

Знову безтурботні густо-зелені ліси. В цій частині Іспанії ліси дуже схожі на тропічні азіатські, тільки без мавп та ліан. З іншої частини гори на нас чекало зелене і тихе іспанське село, правда якийсь добродій вирішив палити листя і накрив димом усе село, але на фоні Віго це не здавалося проблемою взагалі. Сьогодні був черговий короткий маршрут, тож на заселення і відпочинок ми не поспішали. Натомість знайшли затишну кав’ярню і вмостилися на другому поверсі на балконі із видом на дитячий садочок.

Дітки бігають, сонечко світить, пілігрими туди-сюди ходять, а я з філіжанкою кави отримую дзен від усього цього. Коли допив каву, то на дні був осад у вигляді сейшельського кокосу. Тож я отримав чергову мудрість, що треба багато подорожувати. Як же радісно усвідомлювати, що останні 12 років ми тільки і робимо, що йдемо по стежці цієї мудрості.

Добре бути мудрим та скромним! Щось наш хостел вже зовсім близько, а сил непропорційно більше. Тоді йдемо заселимося і підемо далі досліджувати маршрути. Біля хостелу додаток показав, що на рибному ринку можна забрати рибу зі знижкою. Тож сьогодні буде рибний день. На 5 євро нам видали стільки свіжої риби, що нам вистачило на обід, вечерю і наступний сніданок!

Що може бути краще смаженої рибки під іспанське винце? Ще й в холодильнику знайшли половинку авокадо та вершковий сир із написом, щоб ми це з’їли і датою відкриття. Це тут класика, бо їжу із собою не потягнеш. Ми зазвичай залишали по пів пляшки білого вина) Після ситного обіду треба спалити надлишок сил, бо менше 30 000 кроків на день це несерйозно.

Місто Редондела виявилося максимально класним для прогулянок, тут є острів, є заливи від річок, кицьки, що відпочивають на парканах, собачка що біжить за хазяїном, міст над річкою в якій плаває купа риби. Чапелька стоїть на одній нозі і полює на рибку, що намагається пропливти повз неї. На сусідньому бережку три пташко-качки по черзі п’ють водичку, а невелика мишка бігає та нишпорить по берегу.

Саме містечко кам’яне, виглядає наче взяли найзатишніші вулиці старого Львова і розташували їх компактно у маленькому місті. Ми включаємо місто Редондела у топ маст візіт міст на маршруті. Тобто залишайтеся на ночівлю саме тут. А ми тим часом повертаємося до вже добре знайомої рубрики.

Страхи пілігримів

Коли до подорожі залишалися лічені дні, то прогноз показав сонячну і теплу погоду майже на всі дні і кожен день він тримав своє слово. На середині маршруту прогноз почав міняти свою думку і залякувати нас зливою, яка от-от почнеться. Але кожного разу в останню годину передумував і зливи не було. Потрапляння під дощ дещо додасть до маршруту цікавості – сушіння одягу, натирання ніг і тому подібне, тож дуже не бажано потрапляти у дощі, але за 12 днів маршруту це майже не можливо. Тому де саме пілігримів застане дощ питання часу. І сьогоднішній нічний прогноз нам вже напряму натякав – готуйтеся!

День дев’ятий. Спідран від Редондела до Понтеведра

На маршруті каміно ми тримали швидкість дещо нижчу ніж ходимо в звичайному житті. Дуже важливо не перевтомити організм, та не перенапружити м’язи. Ми навіть на другий день маршруту хотіли зарядку з ранку зробити, але так і не придумали як саме її робити, намагалися згадати, що саме робила наша знайома перед тим як зробити колесо. Сьогоднішній день був приреченим на виключення з правил, оскільки треба було подолати 21 км до першої дня, бо потім буде злива. Ми вийшли суттєво раніше ніж зазвичай і взяли максимальний піший темп. Навіть літаки на небі не могли нас обігнати.

Маршрут був як завжди зелений, лісистий, але дуже швидкий. Була тільки одна зупинка біля панорами для фотографії, але пілігрим якого ми попросили нас сфотографувати зробив фото нас і великого куща замість панорами. А ще мені Даша до того казала, що я не вмію фотографувати. Але немає часу зупинятися ще, тож погнали! Один пілігрим вирішив будь-якою ціною від нас не відставати і якийсь час здавалося, що за нами женеться по лісах маніяк, при чому на невеликих розгалуженнях він обирав такий самий маршрут. Схоже для нього ми були одним зі знаків каміно.

Чим ближче ми підходили до міста тим густіше і чорніше ставала хмара. Одне з золотих правил – не можна бігти, бо ноги не подякують. Тому це була ходьба на максималках. Попереду був ще один челендж – заселення у апартаменти має відбутися тільки за три години, але ми вже маємо код від сейфика з ключами. Попередні мешканці скоріш за все виселилися рано, бо теж пілігрими. Але можливо ще не було прибирання. Починається легка мжичка, але хмара дуже масивна. Ще 7 хвилин пішки, 3,2,1 і грянула злива максимальної потужності. Ми в останню секунду встигли зайти під накриття під’їзду нашого житла. Нам дуже пощастило, що клінінг вже відбувся, фууууххххх… Видохнули, можемо заселятися. Сувора хмара нам пригрозила з неба і сказала, що вона ще повернеться за нами, коли ми нікуди не зможемо від неї дітися! Ноги потім ще сильно нагадали нам за те, що ми перевищили швидкість, не робіть так у каміно. У нас були просторі особисті апартаменти. Поруч величезний супермаркет, це найкраща можливість познайомитися із гастрономічною частиною країни. Тож ми набрали креветок, чорізо, сиру з блакитною пліснявою і закатили бенкет на увесь світ!!!

Тим часом дощ за вікном вирішив, що немає сенсу витрачати воду, доки ми відпочиваємо у затишних апартаментах, тож закінчився і дозволив нам погуляти по вечірньому місту. Понтеведра нам одразу полюбилася, виглядає як декорації для фільмів про середньовіччя. Я навіть собі пілігримську жовту стрілочку для рюкзака купив тут. Ми настільки захопилися прогулянкою, що ненароком почали йти частину завтрашнього маршруту.

Але так робити не треба, тож силою себе змусили повернутися у апартаменти і лягти спати! В цілому міста ставали все цікавіші і цікавіші для прогулянок, тож себе вже дійсно через силу вели на ночівлю. Бо як не виспиш мінімальну кількість годин будеш сильно потім жалкувати про це. На вечерю Даша приготувала нам мушлі, такі, які носять пілігрими на своїх рюкзаках, а на десерт посмажила каштанів.

Тепер духом каміно ми були буквально просякнути наскрізь. Взагалі цікаво, що різні люди сприймають маршрут каміно по різному. Хтось медитує, для когось це маршрут сповнений філософських міркувань, або дорога на якій ти можеш побути із самим собою, для інших пілігримів це надзвичайно довга прогулянка, серія гастрономічних трапез, знайомства із світами інших людей, серія випробувань, місце, де можна зібратися з думками та найкращі ідеї занотувати в блокнотику, нескінченна боротьба з мозолями, хтось несе свій запит до святого Якова і у кожного цей набір буде індивідуальним під час маршруту.

Навіть у нас за Дашою не всі сто відсотків пунктів співпадали між собою. Одного разу коли я ввечері мамі описував результати чергового дня, Даша із усмішкою констатувала: “Цікаве у тебе каміно)”. Тож читаючі різні досвіди проходження шляху, ви достеменно ніколи не будете знати чим каміно буде саме для вас, доки не спробуєте.

Проте майже зі стовідсотковою гарантією, воно не буде вашим останнім і ви рано чи пізно почнете марити, а потім й планувати свій наступний маршрут. Бо це зовсім інше життя, але ж як і в повсякденному житті ви залишаєтеся головною дієвою особою. І навіть для людей, для яких життя це нескінченні подорожі, каміно буде суттєво відрізнятися від того, що у нас відбувається під час подорожей.

День десятий. Вологий ліс та каштановий день

Як я вже писав, одна з головних красот португальського маршруту святого Якова – на вас чекає кожен день нова краса. Сьогоднішній маршрут для нас приготував дуже вологі, вкриті густим мохом ліси, гриби нас супроводжували як рідні супутники, жодна фотографія вам не передасть краси цього лісу, єдиний спосіб його відчути, це пройти цей фрагмент шляху. Нам дуже цікаво які види чекають на інших маршрутах, але по відгуках, саме наш поточний маршрут є найкрасивішим. І вже починає наздоганяти трохи сум, що ми вже на фінішній прямій, залишилося якихось 60 кілометрів.

А що далі? Я хочу і далі прокидатися кожен день і бачити чергову красу природи, або аутентичні містечка. Тим паче ноги-то вже звикли до маршруту і втома наразі взагалі не є проблемою, її можна сказати особливо-то і немає. Остання година завжди важкувата, бо організм знає що скоро чекає тепле ліжечко. Але важкості, яку ми відчували в перші дні маршруту, вже немає. Навіть шия вже не втомлюється від рюкзака, про мозолі та натертості вже зовсім не переживаю, їх не було і вже не буде. Чи протримається ця підготовка до наступного каміно? Цікаво, що реклама в аптеках почала активно таргетувати на препарати для ніг, навіть в храмі продавалися парафінові свічки у вигляді ніг, які мають допомогти зняти проблеми.

Самі храми на маршруті це може бути ціла окрема розповідь, їх дійсно багато і кожен з них унікальний. А для пілігримів це хороша допомога під час маршруту, бо тут завжди можна посидіти перепочити, та ще й під накриттям у випадку дощу. Нам особливо запам’ятався один з храмів, куди ми зайшли і нас благословив священик і помолився за нас, наш шлях і Дашину ногу, що давала про себе знати після того, як ми пробігли попередній день на маршруті.

Священик сказав, що дуже підтримує Україну і побажав нам легкого каміно. Такі моменти настільки позитивно впливають на бадьорість під час маршруту, що в такі дні сміливо можна збільшувати маршрут. Сьогодні ми ночували у місті Кальдас-де-Рейс.

Тут вже не тільки аптеки таргетували ноги, але й графіті на стінах натякали, що на цьому етапі каміно у всіх вже є проблеми з ногами)

Ми вже традиційно закупили собі креветок на вечерю, але у міста на нас були інші плани. Незадовго до вечері почалося місцеве свято, на якому насипали щедрі жмені свіжо-обсмажених каштанів і наливали червоне вино, все дійство відбувалося під музику місцевого гурту.

Після ударної порції каштанів, на заплановану вечерю місця не залишилося, тож у нас буде креветковий сніданок. А поки що ми святкуємо із містом наш десятий ювілейний день на шляху святого Якова.

День одинадцятий. Дощовий

Прогноз погоди нам натякав, що сьогодні ми дощ не проскочимо. Хмара в небі сказала: “Я почекаю доки ви відійдете від міста, не переживайте”. Ну що ж, фінішна пряма вона така. Те, що ми на фінішній прямій вже добре відчувалося по артефактах, які залишали пілігрими на маршруті, а саме взуття. Ми не один раз бачили місця, де пілігрими залишають щось на згадку, але тепер взуття вже було мейнстрімом. І цікаво, що ми перед маршрутом читали історію про те, як одну жінку врятувало саме таке залишене взуття. Бо як показав досвід інших людей, не завжди повсякденне зручне взуття, буде для тебе зручним на довгому маршруті каміно. Почався дрібний дощик.

Даша одягнула плащ, я натягнув плащ на рюкзак, щоб той залишився сухим. Дощик посилювався і в якийсь момент переріс у справжню стихію. Навколо поля та дерева, не заховаєшся. Давай тоді натягнемо мій плащ над головами і будемо стояти чекати. Але проблема в тому, що мій плащ тихенько зійшов з дистанції і його на рюкзаку не було. Підстава ще та! Даша побігла терміново шукати мій плащ, я намагався заховатися від зливи під деревом, якось це зовсім не допомагало. На щастя, плащ був не так далеко, тож за мить ми стояли вдвох укриті плащем. Скільки ж чекати?

Поруч з нами проходили інші пілігрими. Як вони це роблять? Ми визирнули і побачили, що у людей повне екіпірування, двоє азіатів зі своїх гігантських рюкзаків ледве не намети витягли і укрили себе повністю. Мені навіть здалося, що вони трохи раді дощу, що не дарма два тижні тягнули ці намети із собою. Загалом, наскільки великий рюкзак ви з собою маєте тягнути це доволі складне питання. Чим більше ви всього із собою візьмете, тим комфортніше будуть різні моменти, наприклад під час зливи. Але велике АЛЕ, чим важчий рюкзак ви візьмете, тим важче буде проходити ваше каміно. Кожну річ, яку ви із собою плануєте брати треба зважувати, наскільки її вага вартує комфорту який ви отримаєте від неї. В нашому варіанту компромісним рішенням було брати додаткову пару взуття.

Воно значно збільшує об’єм рюкзаку, але якщо будуть боліти ноги, то я навіть не уявляю, як можна отримати задоволення від маршруту. Ми бачили пілігримів з абсолютно різними комплектаціями рюкзаків. І бачили настільки гігантських розмірів рюкзаки, що я дійсно не впевнений, що всі мої персональні речі з квартири можуть зайняти такий об’єм. А в інтернеті читали історію жінки, яка боялася зайвий раз сісти на перпеочинок, бо потім дуже важко і боляче вставати. Для нас це була чергова рубрика “Страхи пілігримів”. Тож за пів року було дуже багато часу ретельно зважити, що нам дійсно потрібно у маршрут. Тож балансуйте цей момент зі всім усвідомленням. На щастя, нас сьогодні дощ не дуже довго мучав і вже скоро відпустив далі по маршруту. Ну тепер як мінімум ми знаємо чому тут таке усе зелене і звідки тут взялися тропічні ліси.

А тим часом ми підходили все ближче і ближче до останнього міста Падрон, де наша ночівля перед фінальною точкою, по дорозі знайшли величезний лимон! Щоб це не означало, тож понюхали, поклали і пішли далі. Але ж як же він добре пахнув. Чим ближче ми підходили до міста, тим вище ставала труба величезного сірого заводу. Аж не вірилося, що на такому зеленому маршруті може бути такий завод, але з іншого боку краще пройти біля заводу ніж зробити додатковий крюк великого радіусу як це траплялося зазвичай на маршруті, добре що каміно нас вирішило пощадити в останні дні.

Правда, чомусь замість переходу через дорогу ми дали додатковий крюк, бо так захотіли стрілочки. Наступний челендж був встигнути дійти до центру міста, щоб купити в магазині продуктів на обід. Навігатор показував, що йти до магазину рівно стільки хвилин, скільки залишалося до його закриття, бо це була неділя. І то цей прогноз був оптимістичний, якщо йти по прямій. Стрілочки ж нас вели красивими околицями. Чим швидше ми намагалися йти, тим більше маршрут нас вів околицями. Тож знову довелося перейти на спідран, а в якийсь момент я скинув недалеко від апартаментів рюкзак із плащем, залишив Дашу і дав максимального ходу.

Було до речі два відкритих магазини, один з продуктами, один формату “все для дому” і звісно ж продуктовий виявився той, що був далі. Я залетів в магазин за три хвилини до закриття. Тепер все по пріоритетам – хліба та креветок!!! Встиг! Тепер буде обід і навіть вечеря!) Бо чергову неділю, коли все закрито, ми трохи боялися якщо чесно. Тепер треба влаштувати велике прання та велику сушку після дощу. Але тут щось пішло не за планом і вибило електрику. Далі була довга процедура пошуку електричних автоматів по будинку та квартирі щоб відновити електрику не турбуючи хазяїна. Інженерний підхід переміг, автомати були приховані за однією з картин.

Потім проти нас вирішила повстати пральна машина! Вона взяла наш одяг у заручники! Навіть вимкнення електрики не рятувало ситуацію, довелося підключати штучний інтелект та фен. Разом ми перемогли хитру пральну машину і на завтра у нас буде чистесенький одяг!

День дванадцятий. Туманний

Невже це сталося? Навігатор показує нам, що наступна локація фінальна! Як далеко здавалося місто Сантьяго-де-Компостела ще зовсім недавно, а тепер лише один піший день нас відділяє. На вулиці стояли густі ранкові тумани. Ранкові сонячні промені утворювали містичні картини в оповитих туманами парках.

Трава насичена росою так і манила побігати босоніж. Але треба тримати себе в руках, будь-яка необачна дія з ногою може створити нескінченну проблему. Стежка нас вела зеленими лісами, кілометри на стовпчиках все йшли на спад. Всередині росло передчуття фіналу маршруту. Каміно на сьогодні нам приготувало приємний сюрприз. Десь на середині маршруту ми почали помічати велике скупчення машин на парковках перед невеличким селом.

Навіть одна жінка підійшла нас попередити, що далі немає місця для паркування, але їй чоловік сказав, що цим двом пілігримам парковка не потрібна) Машин на стоянках стояло явно більше в багато разів ніж розмір села. Ми потрапили на щорічне свято. Тут було багато їжі, а зокрема восьминогів. Спочатку ми з’їли пиріг з восьминогом, а потім і самого восьминога. Свята із гастрономічним напрямком, це те що треба. Восьминіг був ідеальний, нас почали відносити флешбеки на далекий Занзібар.

Тоді під час пандемії взагалі повноцінне відчування смаків було на вагу золота. Атмосферка на святі пречудова, шкода не можемо залишитися на довше, треба рухатися далі. Сьогодні ми перетиналися із пілігримами яких вже знали як рідних. Але, на жаль, вони не зупинилися на трапезу у тому селі. Жінка сказала, що захоплюється тим, наскільки ми змогли взяти собі маленькі рюкзаки у дорогу. Цікаво, що ми зустрічали теж людей з ще меншими рюкзаками, але вони просто користувалися сервісом що перевозив їх речі між Альберго. Це, до речі, ще один спосіб як полегшити собі Каміно, але за гроші. З іншої сторони майже все що ми несли із собою ми використовували протягом дня. Перевзування під час маршруту – то вже взагалі була красива традиція. А он і стовпчик на якому однозначна цифра – 9 км!

Далі було полювання на стовпчик із п’ятьма кілометрами. Потім взагалі був поворот сюжету, де вказівник показував у неправильну сторону, але, на щастя, нас скорегував додаток. Даша перша побачила в далині храм! У нас завжди є така гра, хто перший побачить головне визначне місце подорожі. Навіть є методологія як в таку гру грати, коли ти сам на маршруті. Я записав радісне відео на фоні храму, але Даша сказала що я занадто емоційно смикався під час запису, тож ми записали ще одне відео на якому я був схожий на емоційного італійця якому зв’язали руки. Ми підійшли до міста і почалася справжня фінішна пряма із фінальним сюрпризом, який полягав на тому, що храм розташований на горі серед міста і ваш фінальний маршрут буде вгору. Адреналін брав гору над розумом і ми максимально прискорилися.

Даша нагадала, що каміно це не перегони з іншими пілігримами, але я хотів бути першим)))) Це моя натура схоже) Але я згоден, каміно це в жодному разі не про швидкість. Стовпчиків більше не було, а я так хотів побачити стовпчик на якому менше кілометру. GPS показує 11 хвилин до кінця першого каміно! Тепер і GPS не показує нічого, а я хотів побачити коли 5 хвилин залишиться)))

Вже почалися піші вулиці старого міста, залишилися лічені хвилини, і ось він фінал! Храм святого Якова. “Цей вхід зачинено, будь-ласка обійдіть храм збоку”, сказав нам охоронець, який стояв біля парадного входу тільки з метою перенаправляти всіх на боковий вхід. Я поцікавився скільки тисяч разів він вже казав цю фразу. Чоловік мене виправив що не “тисяч”, а “мільйонів” разів) А тепер фінальний дотик… Каміно пройдено!!! Ми це зробили!!!

Тепер тільки одне питання залишилося – коли наступне??? При вході в храм стояла табличка, що з рюкзаками не можна. Це що пілігримський жарт? Охоронець погодився, що це такий жарт і пропустив нас. Ми сидимо всередині дуже великого храму і усвідомлюємо пройдений маршрут. А головне усвідомлення отриманої мудрості, що маленькими кроками можна досягти амбітних цілей. А від Даші мудрість, що добре ще раз переконатися, що нам вдвох цікаво проводити час разом, є про що порозмовляти і помовчати під час каміно і завжди. Після детального дослідження храму треба виконати бюрократичний фінал – отримати сертифікати.

Працівник повідомив, що офіс де отримуються сертифікати, знаходиться трохи знизу гори, тож треба буде спуститися і потім ще раз підніматися, ось такий він супер-фінал для пілігримів))) Тож моя порада, йдіть спочатку до офісу, а потім до храму. Ми заселилися у дуже милому готелі на одній з центральних вулиць, приємна фішка готелю це безлімітний чай із місцевим пирогом та фрукти. Тепер можемо трохи відпочити і підемо на вечірню месу. По якихось датах буває особлива святкова меса, але не все ж у першому Каміно, але співали гарно.

Святкова вечеря у нас була в мережевому ресторані Taco Bell, ми про нього багато раз чули, але вперше відвідали. Особисто я був в повному захваті, Даші норм. Ще й на щасливі години там попали, бо хто ж вечеряє ввечері?) Коли ми лягали спати, я згадав цікаву деталь, ми забули записати фінальне відео біля храму коли закінчили каміно…

Сантьяго-де-Компостела

Останній день я собі уявляв зовсім інакше. У нас зворотній автобус аж у ввечері і ми вагалися під час складання маршруту, що краще, поїхати ранковим і погуляти ще день у Порту. Але я уявляв собі, що ми будемо нескінченно втомлені і ніяких прогулянок не захочеться. Але вийшло зовсім навпаки, організм вже настільки звик, та ще й без рюкзаків тепер, що можна хоч марафон спокійно пробігти. Тож ідемо запишемо фінальне відео біля храму.

І будемо блукати-досліджувати місто. Я б не виділяв би Сантьяго-де-Компостела як щось особливе, але доволі затишне і миле. А куди взагалі треба йти? Тепер немає ані цілі, ані рюкзаків. При тому рюкзаків зовсім-зовсім немає, ми зазвичай із собою беремо маленький рюкзачок для води і різних дрібниць, але не сьогодні. Вперше в житті ми взагалі без ніякого рюкзачка або сумочки на прогулянці. Недарма кажуть, що каміно змінює людей. Ми весь день некваплячись гуляли по місту та околицях, обідали кальмарами в ресторанчику для місцевих. Потім ходили на гору у Місто культури Галісії.

До нас за компанію доєднався місцевий дідусь і дуже багато розповідав щось іспанською мовою. Музеї були настільки цікаві, що я в прямому сенсі слова заснув в залі про “татуювання”. Схоже організм тепер бере своє назад після дванадцятиденного маршруту. В ідеалі сьогодні б ще поїхати в одне з міст подивитися на край світу, але банально не змогли скласти автобуси так, щоб встигнути на вечірній. Проте всі каміно закінчуються тут, тож наступного разу фінальний день складемо трохи інакше. А наразі ми сідаємо у автобус і їдемо назад у Порту. Кожні 20 хвилин їзди автобусом це один день нашого маршруту. Тож за чотири години як раз доїдемо до початку.

Ще недавно, буквально кілька тижнів тому, думка про каміно піднімала адреналін в крові і відчуття виклику, а тепер ми знаємо що це таке і думка про наступний похід приносить тільки позитивні і впевнені думки про те, що колись ми знову будемо снідати у затишних португальских та іспанських кав’ярнях, що знову будемо гуляти евкаліптовими та густими зеленими лісами, будемо радіти мов діти океану та планувати наше наступне каміно і так до нескінченності. Каміно, ми дуже вдячні тобі, що ти нас обрало в такий теплий і сонячний період, ми відкриті для наступних маршрутів, обирай нас ще!

Епілог

Ранкове Порту ще спить, а двоє пілігримів знову стоять на початковій точці біля храму і дивляться у напрямку Сантьяго-де-Компостела…

Знаєте, у мене давно була мрія, щоб про наші подорожі казали: “Та вони вже пів світу подивилися”, і прагнув, щоб вона швидше збулася. Колись давно, 12 років тому, ми починали цей маршрут, навіть не уявляли наскільки успішним у досяганні мети він буде. Я колись жартома відповідав, що ми хочемо увесь світ побачити, а потайки мріяв, щоб хоча б половину вдалося. Пам’ятаю, як до нашого захоплення відкриттям світу багато хто скептично ставився, ми фактично були першими, хто із нашого кола знайомих почали так глобально займатися подорожами. Багато хто пізніше починав і навіть із ще більшим розмахом, але нас наздогнати виявилося не так і легко.
Цікаво, що з нами по швидкості дослідження світу навіть змагається дівчина з котрою ми ніколи не бачилися і навіть не переписувалися. Просто у волонтаріаті час від часу перетинався з її батьком і він синхронізував наш та її прогреси. При тому, він нам передавав її останні плани, а ми у відповідь передавали свої плани. За увесь наш досвід подорожей були переломні моменти, коли я боявся, що більше не вийде подорожувати, але кожен раз це спрацьовувало як бустер. Пам’ятаю, як почалася криза і все значно подорожчало, тоді я навчився відшуковувати дешеві квитки навіть в інший кінець світу. Коли почався ковід і здавалося, що подорожі встали на довгу паузу і навіть в інтернеті хтось написав “Так, тепер-то вже точно в цьому році не політаємо”. Мозок почав перебирати варіанти і як результат ми жили у Туреччині і це були дійсно фантастичні дні, ми міняли рівно раз на тиждень регіон країни. Тоді ще наші знайомі та рідні люди думали, що ми вже не повернемося з подорожі додому. Але в планах такого не було і Україна завжди була відправною точкою. Потім цей досвід спробували ще на довший строк. Тепер же, коли для всіх українців світ перевернувся, ти розумієш, що в цьому не може бути жодних гарантій для твого майбутнього, то подорожі вийшли на такий рівень, про який я і мріяти не міг, бо життя одне і якщо маєш мрію, треба до неї йти.
Колись ми за рік подорожували 8 разів і я думав, що більше ну фізично не можна, потім було аж 12. І тоді я ще писав, що навіть не уявляю чи вдасться колись поставити вище рекорд. У мене досі не вкладається в голові, що наступний рекорд став 22 подорожі за рік. Та і взагалі я не уявляв, що колись буде така подорож, котра буде тягнутися роками. Я свою ту розповідь так і назвав “Подорож в один кінець”. Взагалі було б цікаво побачити реакцію нас в минулому, десь у школі, щоб нам показали список наших розповідей про подорожі, достатньо тільки заголовків. Та мабуть, я б не повірив, що це правда. І взагалі, дуже-дуже класно, що по співпадінню, під час першої подорожі я активно вів свій блог і вирішив її описати для того, щоб запам’ятати найдрібніші деталі, і як же чудово, що я не перестав це робити.
Пам’ятаю той приємний шок, коли нас з Дашею вперше впізнали на вулиці в Мукачево – “Вітаю, а я вас читаю, ви дуже цікаво пишете”. А потім ще й на Турправді два рази вигравав номінацію “Автор року”. Я взагалі і не знав, що мене читають. Це правда, бо ніяких індикаторів того не було. А потім помітив, що навіть цілі обговорення на форумах є моїх розповідей, потім почав в інтернеті знаходити копіпасти наших розповідей на туристичних сайтах. Один раз у мене навіть копірайти запросили для використовування матеріалів з розповідей. Взагалі цікаво іноді себе погуглити. Якось знайшов фрагмент зі своєї подорожі очами іншої туристки. Вона написала, що побачила мене у готелі і одразу зрозуміла, що обрала правильний готель, оскільки ми його теж обрали. Ця дівчина підійшла до нас і привіталася в тому готелі. Колись ще був радісний випадок, коли у літаку підійшла жінка і запитала “Вітаю, а куди ви саме летите?” Я здивовано сказав напрямок, мені здається то була Туреччина, на що жінка відповіла “Просто дивно, що ви на цей раз так близько летите, я вас читаю в інтернеті і зазвичай у Вас набагато складніші маршрути)))”. І мені дуже радісно, що мені вдається людей надихати і допомагати прокладати свої маршрути. Колись знайома на роботі мене запитала куди їй взяти і полетіти у відпустку, я сказав – лети в Перу, туди як раз акція. Колега була дуже задоволена після подорожі моєю порадою. Мені відносно часто пишуть на форумах з консультацією, як краще побудувати аналогічний нашому маршрут, чи просто уточнюють тонкі моменти по маршруту. Я завжди із задоволенням допомагаю. Колись навіть туристка, яку я ніколи не бачив, але вона читала наші подорожі, скинула мені реквізити банківської картки і копію паспорта щоб я допоміг купити на сайті авіакомпанії квитки. Але вишенька на торті це 75-річна жінка що попросила мене допомогти їй подивитися Грецію, про яку вона дуже довго мріяла. Хоч бабуся навіть англійської не знала, вона успішно сама злітала в Грецію, а потім ще й окремо у Рим. Вона сказала, що з моєю віддаленою підтримкою себе дуже впевнено і спокійно почувала. Ми навіть їй грецького сантехніка викликали під час її подорожі.
Також у нас вже окремий клуб мандрівників самоорганізувався, де у чаті усі постійно кудись літають і завжди підтримують одне одного корисними порадами. А іноді ми збираємося з доповідями на якусь туристичну тему. Я навіть вже виступав англійською мовою перед поляками, розповідав про Японію. Пам’ятаю, що раніше далека Азія була по можливостям і цікавості пріоритетом номер один. Зараз же, коли більшість традиційних напрямків покорена, ми придумуємо незабутні і нестандартні маршрути.
Один із векторів – важкодоступні і цікаві місця Європи. А таких чимало! Коли мені хтось каже, що він бачив усю Європу, то я подумки посміхаюся і завжди можу порадити мандрівнику, в які куточки ще варто зазирнути.
Другий вектор — це природні явища. В Ісландії нам дуже пощастило вполювати справжнє виверження вулкана. І не просто вполювати, а підійти до жерла на заборонену відстань приблизно у 20 метрів (Дозволена була приблизно 500). Ми віддавали собі звіт, чим це може закінчитися, але були максимально обережні, і не ризикували. Просто хто ж знав, що там ще й землю трухане, коли ми будемо біля лавового порога-водоспаду. Друга цікава річ, яку ми вполювали це аврора – полярне сяйво. Полювання було дійсно важким, виснажливим і дуже холодним, але радості було неймовірно багато, аврора ще й була дуже потужною і продовжувалася близько години. При тому полювання ми почали з Польщі, а закінчили за арктичним колом. Одна туристка мене жартома запитала про те, чи вполюємо ми торнадо. І тепер це лише питання часу, я навіть вже розібрався як саме і де це треба робити. А доки торнадо не настало, наше велике туристичне досягнення буде пройдений маршрут пілігрима. У нас запланований піший маршрут з Португалії до Іспанії. Тільки згадка про цей маршрут викликає легкий адреналін по тілу. Але, на щастя, я дуже самовпевнена людина, тож точно подолаємо відстань у 250+ км пішки. Дуже цікаво, як буде виглядати наша туристична карта після маршруту. Пам’ятаю колись тільки починали закреслювати на карті країни і відмічати місця, тоді майже кожен день дивився на наші відкриті країни і мріяв як їх буде ставати все більше і більше. Зараз же в голові важко осягнути кількість місць, що ми побачили, а на карті це виглядає як 701 шпилька, які з карти світу роблять непроглядного їжака. Але сучасному туристичному людству дуже пощастило. По-перше, ми маємо літаки, що летять майже 1000 км на годину, що робить будь-яку точку світу доступною. По-друге, це розмір планети. Я б сказав би що він як раз. І головна перевага це час. Кожен з нас має більше 30 років усвідомленого життя, під час якого буде комфортно подорожувати. А це означає, що навіть відкриваючи одну країну на рік, за 30 років ви відкриєте аж 30 країн і побачите дійсно чимало, після чого ваш світогляд ніколи не буде колишнім.
Взагалі мандрівники бачать цей світ по-іншому. Моя мама якось сказала: “Треба щоб наш уряд видав кожному українцю по квитку до Індії, після чого точно ніхто б не скаржився на життя”. А водій на Шрі-Ланці колись сказав, що ми дуже щасливі люди що можемо побачити як виглядає світ за межами своєї країни. Але, на жаль, не так багато українців усвідомлює, яке то щастя народитися саме в Україні і так само багато людей дуже прив’язані до свого фізичного житла. Хоча як показав сучасний досвід, сьогодні у тебе є житло і для себе і для дитини, а буквально в одну хвилину, навіть якусь секунду, усе перевертається і ти живеш на орендованій квартирі і через силу намагаєшся перебудувати й усвідомити своє майбутнє. На щастя, тут великий туристичний досвід став дуже в нагоді. По факту, для мене змінився тільки колір і геометрія стін, вулиця біля будинку, все так само складається з трави, дерев та асфальту, просто вони в іншій комбінації і по іншому виглядають. Як мені вже декілька людей сказали “Ти не мешканець своєї країни, а дитя світу, тому тобі набагато легше ніж іншим змінити локацію” і це дійсно так. По факту зміну країни я в голові сприймаю як нескінченну подорож. Ні, мені насправді було завжди цікаво, як це пожити в якійсь іншій країні кілька місяців, але знаєте, бажання вони такі, можуть здійснитися у більш розширеному форматі і ті кілька місяців можуть перетворитися навіть на все життя. Але це все лише нові можливості і треба їх використовувати по-максимуму, що ми успішно і робимо. І якщо вам так само умовно пощастило стати екс-патріотом або мігрантом (ці два слова мають позитивний сенс, хоча перше звучить якось дивно), то використайте це як перевагу, вважайте, що це ваш щасливий квиток у нове життя, навіть якщо і попереднє життя вас влаштовувало. Особисто я взагалі вважаю, що виграв найкращу лотерею в світі яка могла б тільки бути, коли придбав той щасливий квиток до Куби. Цікавий факт, що за пів року до імміграції ми були в гостях у Олени, що жила у Львові. У неї тоді була нездійснена мрія жити в Європі, а я тоді сказав, що якщо б я так близько жив до гір, то кожні б вихідні їздив на трекінг у гори. Мабуть то був вечір здійснення бажань. Ми тепер живемо рівно на такій самі відстані від гір як тоді жила Олена, а Олена тепер дійсно живе в Європі. З горами правда є нюанс, там рівно кожні вихідні йдуть дощі, але то вже деталі, коли ти тут на постійній основі, то дні без дощів вполювати можна. Наша улюблена фраза в горах “Красиво, але то не Верховина!”.
Ось такі наполовину філософські роздуми накопичилися у мене в голові на момент відвідування половини світу. Мені самому тепер цікаво буде перечитати, які думки були на попередніх відмітках, з нетерпінням чекаю на наступні визначні моменти у подорожах.

Взагалі мандрівники бачать цей світ по-іншому. Моя мама якось сказала: “Треба щоб наш уряд видав кожному українцю по квитку до Індії, після чого точно ніхто б не скаржився на життя”. А водій на Шрі-Ланці колись сказав, що ми дуже щасливі люди що можемо побачити як виглядає світ за межами своєї країни. Але, на жаль, не так багато українців усвідомлює, яке то щастя народитися саме в Україні і так само багато людей дуже прив’язані до свого фізичного житла. Хоча як показав сучасний досвід, сьогодні у тебе є житло і для себе і для дитини, а буквально в одну хвилину, навіть якусь секунду, усе перевертається і ти живеш на орендованій квартирі і через силу намагаєшся перебудувати й усвідомити своє майбутнє. На щастя, тут великий туристичний досвід став дуже в нагоді. По факту, для мене змінився тільки колір і геометрія стін, вулиця біля будинку, все так само складається з трави, дерев та асфальту, просто вони в іншій комбінації і по іншому виглядають. Як мені вже декілька людей сказали “Ти не мешканець своєї країни, а дитя світу, тому тобі набагато легше ніж іншим змінити локацію” і це дійсно так. По факту зміну країни я в голові сприймаю як нескінченну подорож. Ні, мені насправді було завжди цікаво, як це пожити в якійсь іншій країні кілька місяців, але знаєте, бажання вони такі, можуть здійснитися у більш розширеному форматі і ті кілька місяців можуть перетворитися навіть на все життя. Але це все лише нові можливості і треба їх використовувати по-максимуму, що ми успішно і робимо. І якщо вам так само умовно пощастило стати екс-патріотом або мігрантом (ці два слова мають позитивний сенс, хоча перше звучить якось дивно), то використайте це як перевагу, вважайте, що це ваш щасливий квиток у нове життя, навіть якщо і попереднє життя вас влаштовувало. Особисто я взагалі вважаю, що виграв найкращу лотерею в світі яка могла б тільки бути, коли придбав той щасливий квиток до Куби. Цікавий факт, що за пів року до імміграції ми були в гостях в Олени, що жила у Львові. У неї тоді була нездійснена мрія жити в Європі, а я тоді сказав, що якби я так близько жив до гір, то кожні б вихідні їздив на трекінг у гори. Мабуть, то був вечір здійснення бажань. Ми тепер живемо рівно на такій самі відстані від гір як тоді жила Олена, а Олена тепер дійсно живе в Європі. З горами правда є нюанс, там рівно кожні вихідні йдуть дощі, але то вже деталі, коли ти тут на постійній основі, то дні без дощів вполювати можна. Наша улюблена фраза в горах “Красиво, але то не Верховина!”.
Ось такі наполовину філософські роздуми накопичилися у мене в голові на момент відвідування половини світу. Мені самому тепер цікаво буде перечитати, які думки були на попередніх відмітках, з нетерпінням чекаю на наступні визначні моменти у подорожах.

Минулого разу коли ми були в іншій частині Хорватії, то були свідками повільного трафіку на дорогах, від ідеї їхати у Дубровнік ми відмовилися з фразою “Краще дочекаємося, коли туди почне літати літак”. Тож як все і планувалося – дочекалися і полетіли😊
Паралельно нашій історії із очікуванням на дешеві квитки, у Дашиної сестри розвивався сюжет зі спробою відправитися у тур до Європи із подругою. На жаль для подруги, вона передумала летіти, а ось на щастя для Ані, ми їй запропонували полетіти з нами, бо ніщо не може бути гіршого у туристичному турі, як провалені сподівання на подорож. Мені здається, Аня мені скинула фото паспорта ще швидше ніж я її попросив це зробити. Оце дійсно турист готовий вирушати в подорож. Далі ми зустрілися у Кракові і спокійно чекали вечірній виліт. Але як у кращому жанрі фільму “Сам удома”, ми помітили, що наша безкоштовна лаунж зона в аеропорту через годину закриється, тож за 5 хвилин зібралися і погнали на таксі. Навіть посуд залишили на столі. В цілому у нас таке експрес збирання за подорожі було тільки одного разу до цього, ми якось на літак у Єгипет так поспішали. Коли ми стрімголов дісталися аеропорту то в лаунж зоні нам повідомили, що вона працює ще три години, а той розклад онлайн був помилковим. Тепер ми готові починати подорож!

У Дубровнік ми прилетіли майже опівночі, місто нас зустріло щирою зливою. Було добре зрозуміло, що Хорватії на нас води не шкода! Таксі якось зовсім до нас не поспішали їхати, тож я вже боявся, що ми тут світанок ще зустрінемо. Звісно по 10 євро під зливою можна було поїхати кудись на автобусі, але таксі і дешевше і одразу в апартаменти, якщо приїде. На щастя, воно таки приїхало за нами. Тепер треба знайти апартаменти, в локації вказано, що орієнтир зупинки це синє авто на парковці. Цікаво, що те авто нас дочекалося, бо наступного дня його вже не було. У нас були розкішні двокімнатні апартаменти в дуже затишному місці та й сусіди були незвичайно тихими. З самого ранку ми дізналися секрет тихих сусідів, в притул до вікна було кладовище, таке невеличке та затишне. Хоча наступної ночі там було доволі шумно, спочатку закричала кицька, чомусь вираженим чоловічим голосом, а потім таке враження, що хтось спіткнувся і впав. Не знав, що там вночі настільки бурхливе життя. Але ми не за цим сюди приїхали. Поснідали, Аня набрала із собою термос кави і можна починати маршрут.

Місто зустріло нас крутими схилами із красивим темно-блакитним морем. Хоч погода була ясною, море показувало нам усю свою потужність. Краса – не те слово. Я собі Дубровнік так приблизно і уявляв, тож він не підвів. Ми просувалися в сторону центра зазираючи в усі парки, огладки і фортеці по дорозі. Тепер оглянемо саме старе місто, не дарма ж тут знімали Гру престолів. Невже ми нарешті побачимо справжніх драконів після стількох років подорожей?

Але ні, останній дракон, схоже, давно полетів звідси, наразі можна купити тільки пластмасових у сувенірних лавках за усі гроші світу. В цілому, для порівняння цін, Дубровнік настільки дороге місто, що тут кожен раз треба за щось платити усі гроші світу. Хочеш купити футболку – усі гроші світу, хочеш на мур вилізти – усі гроші світу, те саме стосується й платного туалету. Тож у подорож краще брати не одну пачку усіх грошей світу. Я, до речі, ходив у тематичній футболці, яку Аня для мене купила в Україні. В цілому у мене склалося враження, щоб топ три дорогих частини світу: це Ісландія, Швейцарія і Дубровнік.

Але, якщо у вас апартаменти зі своєю кухнею то вам не варто переживати за те, що доведеться їсти піцу Маргаріту за всі гроші світу) Погуляли старовинними вуличками міста, вони тут прямо еталонні, щедро вмилися хвилею моря, яка нас накрила на пірсі. Ну що ж, море не дуже холодне, можна й поплавати спробувати. Але спочатку дізнаємося, як дістатися до острова Локрум. Нам повідомили, що сьогодні туди не можна, бо приїхав сам президент України! Ми вже не вперше прилітаємо разом із президентами України в якесь місто, схоже вони так само класно полюють на акційні квитки, або стежать за нашими маршрутами. Ну добре, пішли тоді пообідаємо в місцевій пекарні, а в сусідньому магазинчику можна взяти смачненьке капучино. Але сталося несподіване, прямо при мені працівниця звільнила кавомашину. Тобто прямо так їй і сказала, коли замість лате я отримав велику склянку молочної пінки. Тепер додамо туди кави з термоса Ані і вийде справжнє лате. Далі була трапеза на березі моря, але сонце смажило з такою силою, що борек в руках починав шкварчати. Так, побігли купатися у те бурхливе морько. Вода фантастичного кольору, доволі прохолодна.

Але море само вирішувало чи будеш ти купатися, варто було тільки зайти по коліно, як гігантська хвиля робила свою справу і затягувала усіх допитливих до себе. Купатися було радісно і весело, щоправда у мене була трошки зламана одна рука, але ж не зупинить це зухвалого туриста! Тепер треба було обмитися під душиком із прісною водою. Душ включається тільки якщо в нього кинути п’ятдесят центів. Далі можна було спостерігати сцену, як помитися чотирьом людям одночасно під одним душем за 50 центів. Було як мінімум дуже весело і навіть води вистачило. Після холодного моря ми були бадьорими і свіжими – можна і на гору залізти, он як раз поруч прямо величезна, як ми любимо. Тож мерщій.

Ото звісно мінус подорожувати із нами, бо любиш-не-любиш гори, а доведеться лізти, бо ми їх завжди знайдемо. Із плюсів підйому по дорозі ріс гранат, із мінусів, він був ще не стиглий і кислий. На середині підйому ми зустріли жінку, яка спускалася. Вона сказала, що доки піднімалася, то впала і передумала підніматися. Та й взагалі скоро сонце сяде. Я подивився на сонце, яке здається найближчі два тижні загалі сідати не збирається і буде випалювати нас спекою, дивно, але продовжимо маршрут. Підйом в спеку виявився не настільки пекельним як ми очікували, тепер тільки знайти б де набрати води. А он і закритий ресторан із умивальником. “Але ж там немає ручки на крані!” схвильовано сказала Даша. “Це не проблема для справжнього інженера!” – сказав я і, на щастя, знайшов ручку, що валялася поруч. А ось відсутність води у самих трубах виявилася проблемою для інженера. Поруч проходила місцева жінка і запитала, чим може нам допомогти?

“Води!”, “А немає на жаль!”. О це так поворот, із нашого досвіду ми знаходили воду абсолютно всюди коли вона потрібна. Була навіть історія, коли далеко в карпатських горах здавалося, що води вже не буде, то раптом ми зустріли нашу куму, яка чомусь в цей день опинилася в тих самих горах, в тому самому місці в Карпатах. Зустріч була неочікуваною, але у неї як раз була вода. А тепер ми в Хорватії, а де ж наша кума, коли вона так нам потрібна? “Дивіться!” – за парканом закинутого будинку на відстані витягнутої руки стояв великий склад пляшок питної води, їх там було кілька сотень, не менше. Але ж вони не наші, ми ж не можемо просто взяти їх. В цей момент, жінка, що з нами спілкувалася хвилин п’ять тому, повернулася, зайшла на територію цього будинку і видала нам по пляшці води. В цей момент я зрозумів, що у когось із нас розкрито секрет суперсили. Якась суперсила є у кожної людини, але вона проявляється у чомусь несуттєвому, але дуже зручному. У мене або Даші це вода, яка з’являється в дуже потрібний момент, у маминої Даші – завжди ламається або запізнюється її транспорт. Вона сама про це казала, але ніяк не збагну, у чому винні усі інші люди в тому транспорті.

У Дашиної сестри схоже суперсила попадати у дешеві тури. У кінці маршруту на горі був ресторанчик із панорамним видом і навіть сходинки для тих, хто хоче ще вище вилізти! Як на мане, найгірше що є у туристичному житті це сходи, та ще й в горах. Сходи це мій запеклий давній ворог! Ми досягли вершини, ми молодці, можемо йти донизу. А то ж сонце й дійсно колись має сісти. Ще й в маркет на закупи треба встигнути. Як же добре, що вночі не видно кладовища за вікнами! Але чомусь звідти тягне сигаретним димом, хтось там вирішив перекурити.
Кожен ранок у нас починався із групового прокидання о шостій ранку. Біля кладовища є церква, яка чомусь о шостій ранку дуже гучно б’є чимось металевим об якусь рейку. Можливо навіть черпаком, але за що вони так? Я колись описував що хорвати в деяких регіонах доволі злі люди, і схоже я наблизився до розгадки. Як би за ті чотири дні самому не озвіріти. Ще хтось вночі на кладовищі щось у машину загружав. Ми поснідали на нашій терасі і почали черговий сонячний день, сьогодні ми пішли розвідувати що тут в протилежній стороні від центру, у Лападі.

Тут є і парк і звісно ж гора! Невеличка, але достатньо. Це якийсь трохи вертикальний парк виходить. Із плюсів це панорами на безмежне блакитне море. Море нас манило всіма силами, ще й спека від підйому додавала бажання залізти в воду. Ну добре-добре, йдемо вниз купатися!

Щоправда треба було обрати, або красива водичка із крижаним вітром, або звичайна, але без вітру. Демократія – сила, довелося купатися у звичайній водичці. Взагалі цікаво, я не думав, що в цьому році ще покупаюся, а тут привалило так.

Тепер можна прогулятися по променаду вздовж моря і повертатися додому на обід, на щастя, таксі в цій країні не дорогі якщо нас четверо. Ще й на робочу нараду як раз встигну. Чому ж це таксі не їде саме тоді коли це так треба. Ще й нарада це персональне знайомство з одним із нових менеджерів. Знав би, відпустку на цю подорож взяв би))) Але для мене ворк енд тревел це вже цілий стиль життя. Можу вже лекції на цю тему читати.

До наради хвилина, а таксі навіть на горизонті немає. Ну ок, почнемо. Я привітав нову колегу і запитав, чи подобається їй живий фон який я ретельно підібрав для наради. На фоні був паркан увитий живими рослинами, арка та чорна кицька, що дрімала на стовпі. Кицька почувши, що під її лапами проклали телеміст із Фінляндією вирішила піти з нашої компанії. Менеджер дійсно оцінила який я спеціально для мітинга підібрав мальовничий куточок. У нових менеджерів якийсь нюх на мій ворк енд тревел, коли мені минулого разу подзвонив новий СЕО компанії щоб познайомитися, то на нього чекав фон у вигляді музея Ататюрка із рудою кицькою у мене на руках, що твердо вирішила бути з нами на нараді. СЕО тоді відмітив, що йому розповідали, що я позитивна людина і під час знайомства він в цьому дуже переконався. Менше пощастило із фоном моєму технічному директору, що подзвонив мені коли я волонтерив для поляків на складі. Коли я включив камеру, то помітив, що не зняв робочу форму, на що далі було логічне питання “Ти що там регулювальником доріг підпрацьовуєш?))) Але не вистачає спеціальних смужечок” і віддалив камеру і продемонстрував що всі смужечки на одязі на місці, тож все під контролем. Волонтерство то святе.

А тим часом ми приїхали додому, і я знову включив камеру продовжуючи розмовляти із новою колегою. На цей раз на фоні були мотузки для одягу і тераса, я настільки захопливо вводив її в курс справи, що заплутався рукою в мотузках. Вважаю, що знайомство пройшло добре. Після мітингу на проекті мені написали, що не вистачає розробників і запитали чи не міг би я закрити задачу по розробці. Трохи не планував з телефона займатися ще й розробкою, але ж я інженер! Звісно можу, все можу! Ясна річ, що можна було б із собою взяти ноутбук, але як показав досвід, з телефона за 8000 грн (300$ по курсу на момент купівлі) можна зробити дуже велику кількість робочих задач, ви навіть не уявляєте наскільки велику, головне все правильно налаштувати. Щоправда, як писати код я ще не придумав. За годину мені написав розробник, чи не проти я якщо він спробує виконати задачу. Ну що ж, так і бути, тільки заради тебе я не проти! (Фух, баба з возу!) Навіть штучний інтелект не довелося підключати, щоб придумував мені як з телефона писати код))) Другу половину дня ми присвятили черговому променаду у Лападі.

Ввечері я вирішив видалити зайві групи на фейсбуці і в одній групі помітив, що у сонця зараз високий пік активності. Скачав додаток із прогнозами сяйва і побачив що зараз сяє уся верхня частина Європи. Скажімо так, усе, що вище Хорватії))) Визирнув про всяк випадок на двір – якісні щільні хмари. Напишу друзям в чати. Перші фото нам прийшли з Гданська, там зараз була аврора у всій своїй красі. Трохи пізніше відписалася Аліна з Осло, як прочитала про можливість сяйва, так серед ночі поїхала на трамваях за місто на озеро і там на неї чекала також аврора. Як корисно іноді почистити зайві групи в соціальних мережах.

Острів Лопуд

Є два правила у подорожах. Якщо є гора – треба залізти, якщо острови – сплавати на них. Сьогодні у нас острівний день. Крім старого міста в Дубровніку є інший пірс, звідки відправляються пороми по ціні громадського транспорту. Бо в старому місті тільки за всі гроші світу був кораблик. Взагалі виходить жити треба не обов’язково біля старого міста, бо об’єктивно там погуляти пів дня за всю подорож в самий раз. Все інше знаходиться за його стінами. Приблизно за годинку ми висадилися на острові. І як в кращих жанрах, цей острів теж мав доволі високу гору. Тож вьйо на трекінг!

Острови це завжди весело, шкода, немає по дорозі чогось їстівного, бо в околицях Дубровніка час від часу попадалися суничні дерева. Чесно кажучи таку гірську подорож я і сам не очікував, не кажучи про Аню, яка взагалі не фанат гір. Хоча 30 000 кроків на день включаючи гори із нами кожен день робила. Чергову підкорену гору ми святкували піцою у ресторанчику на берегу моря.

З самого ранку ми планували подивитися два острова, але перший у нас зайняв пів дня. Тож демократично вирішили повертатися в Дубровнік. Доки пливли на кораблику, він підплив до наступного острову. Я не зміг втриматися і сказав Даші, що я не можу морально пропускати острови, що були заплановані. Даша теж вже трохи перепочила і сказала, що не проти. Термінова нарада показала, що Аня з Мишком радо дочекаються нас у Дубровніку. Стій капітане, не відпливай будь-ласка, ми вирішили висадитися! Хоч пором зворотній ще буде?)

Острів Колочеп

Пором начебто має бути за кілька годин. Тепер ми вдвох на маршруті. Заховали речі в кущі і полізли підкорювати нові вершини, в нагороду за нашу невтомність нас зустріло гранатове дерево зі стиглим солодким гранатом.

Такого солодкого гранату ще ніколи не їв, можливо через те, що сам його здобув! Острів виявився трохи довшим ніж ми очікували, тож довелося тримати гарний темп, краса цього острова в його кручах. Тут в прямому сенсі урвища і в деяких місцях треба обережненько балансувати.

Але звісно, якщо гори то не ваше, то приємна водичка на бережку на вас завжди чекає.

Перше полювання на комету

Як сказала наша подруга Аня – Андрій явно трохи помішаний на космосі. І в цьому щось є. У мене на телефоні спрацювало ще кілька днів тому нагадування не пропустити комету, яку відкрили вченні минулого року. За прогнозами вона має стати видимою в цих числах. Пам’ятаю, як ми з Дашею полювали в ковідному 2020-му році з пожежної вежі, серед лісу, на комету Neowise, а колись задовго до того, в 90-х роках, бачив свою першу комету. І ось ми знову на полюванні. В інтернеті багато астрономічних додатків, тож під час полювання хоча б знаєш приблизний напрямок куди дивитися. Комета кожен день зміщується в сторону ночі приблизно на 17 хвилин. Сьогодні вона доволі близько до сонця, що заходить, але будемо пробувати. З корабля комету я ще не полював. Головна проблема першого полювання, ти не знаєш де точно вона і наскільки вона яскрава. Можливо її буде видно тільки бічним зором. Або навпаки щоб побачити треба певний час дивитися саме в правильну точку. На жаль, перша спроба провалилася. Сподіваюся, хмари завтра нам дозволять повторити полювання.

Цавтат та околиці

Ніколи б не подумав, що в околицях Дубровніка стільки локацій. Ми поїхали дивитися міста у напрямку Чорногорії. По туристичному хорошому закону там одразу групка приємних містечок. Перше, що ми зробили по приїзду, пішли накупили собі буреків та інших смаколиків. Тепер треба прогулятися по хорватським напів хвойним паркам нагуляти апетит. Крута фішка цих країн це хвойні дерева над морем, мені здається це ідеальне поєднання краси природи. Як нагуляли апетит можна йти трапезувати на берегу цієї ідилії.

Трапези на набережних це окремий ритуал в подорожах, мабуть люди, що в ресторанах сидять на вулиці отримують таке ж задоволення, як ми від трапез на набережній. Під час трапези я зробив добру справу виловивши пакетик з моря, підняв трохи екорівень нашої планети. Правда виловлювання пакетика ледве не коштувало падінням у воду, але ж не може бути такої лажі під час доброї справи. Від того, що ми трапезували із видом на красиву водичку, захотілося бігти плавати. Тож був повністю закритий челендж “ані дня без купання”, водичка в Хорватії суперська, заради такої води сюди варто прилітати, і тепер ми як офіційні експерти по узбережжю Хорватії можемо сказати, що лідер по красі води – Макарська.

Там багато поруч курортів і всі класні. Від Цавтату ми переїхали місцевим автобусом до Млини, а звідти був трекінг по узбережжю через Сребрено до Купарі. На мою думку, ці невеликі містечка ідеально розташовані для прогулянок вздовж моря. Колись це, схоже, були великі курорти із потужним Гранд Готелем, але тепер, гуляючи вздовж закинутих готелів-велетнів можна тільки уявляти красу та велич минулого століття. Штучний інтелект нам одразу згенерував бачення того, як мало виглядати це місце під час свого розквіту. Час близився до заходу сонця, а значить попереду друга спроба полювання на комету.

Друге полювання на комету

Даша, Аня та Мишко вирішили їхати в Дубровнік, гуляти по старому місту, я визвався бути мисливцем і пішов у Млини, де я бачив велику відкриту панораму у сторону заходу сонця. Коли я дійшов, то помітив що сонце все-таки сідає за гори, тож вскочив в автобус і поїхав в сторону Дубровніка. Даша мені скинула локацію, де в горах проїжджав автобус і було гарно видно захід. Там я і вийшов. Тепер інтригуюче очікування. Поруч сиділа пара і милувалася красивим заходом сонця, навіть камеру приготували на штативі. Але як з’ясувалися, про комету вони не знали, то вони сиділи випадково. Треба було максимально точно відкалібрувати астрономічну програму, бо похибка є через різницю розмірів телефона та обрію. Я навів на місяць і вирахував приблизне зміщення. Тепер я максимально розумію, де мусить бути комета. Як на зло, смугасті хмарки почали затягувати горизонт. З рекомендації по фотографуванню цієї комети я вичитав, що iso камери має бути приблизно 600. Я виставив його на телефоні і побачив сильне засвічення екрана, значить око ще не повинно бачити комету. Як тільки картинка стане хорошою при такому iso, тоді можна більш ретельно шукати очами. Час йшов доволі швидко і вже почало зовсім темніти. Картинка в камері вже була добра, без засвічення. Комето, де ж ти? Все ще й ускладнюється тим, що я один з перших, хто вийшов на полювання і ніде немає інформації чи вдалося її взагалі побачити. Я наробив ряд знімків, але марно, на камері не видно. Будемо далі перебирати по міліметрам небо очима. Як не дивно, за ці 20 хвилин неодноразово очам ввижалася комета, чомусь мозок намагається її домалювати. Але он вона вже є насправді!!! Я побачив!!! Вона як раз рухалася в сторону хмаринок, добре хоч встиг вполювати, дуже бліда. Наша друга частина команди була в місті, там, на жаль, було забагато світла навкруги і не видно було навіть орієнтирів зірок. Але я вже молодець! Комету ще буде видно як мінімум протягом тижня, завтра повернемося додому і можна починати нове полювання. Життя – непередбачувана штука, лише чотири роки тому ми спостерігали комету в Києві, і тоді було чітке бачення майбутнього. Наразі ми спостерігаємо її в Хорватії і теперішнє і майбутнє кардинально відрізняється від усього нашого бачення. Це як паралельний світ, я все ще так само працюю, маю ті ж самі вподобання, подорожі, але навколо все інше і ніколи вже не буде таким, як було раніше. Чи засмучує мене цей факт? Як не дивно, ані краплі, просто живемо тепер інше цікаве життя у новому для нас світі.

Вроцлав

Зворотна дорога у нас була через Вроцлав. Ми собі заклали пів дня між автобусом та літаком, в оригіналі ми мали гуляти по сонячному центру, але у погоди на нас були інші плани. Даша усе майстерно взяла в свої руки і сказала, що від холоду та дощу ми легко сховаємося у вроцлавському океанаріумі, що знаходиться на території зоопарку. Оскільки за камери зберігання у зоопарку треба було заплатити чимало грошей, тож ми скористалися перевіреним способом – хованням речей у кущах, правда у зоопарку це було вперше. Але нічим не відрізнялося від ховання речей у дикій природі, щоправда, тут вищий шанс, що їх з’їсть якийсь шархан. Зоопарк і океанаріум ми зацінили, він майже такий класний, як у нас безкоштовний акваріум у Оушен Плазі в Києві😊 Але без жартів, якщо непогода, то океанаріум – топчик рішення. Тепер треба було сісти на фліксбас, але він схоже зламався і затримка вже світилася годинами, що наростали. Можна було б панікувати, але ми в рідних краях, та ще й сонце вийшло. Тож у нас була додаткова кількагодинна прогулянка по паркам міста. Потім прийшла пропозиція обрати інший автобус і ми швиденько відкоригували собі маршрут. Вже наступного дня ми всі разом успішно вполювали комету з краківського кургана Кракуса.

Перше Каміно: Порто — Сантьяго-де-Компостела (Camino Portugues Coastal)
Дати: 31.10 – 11.11
Кількість днів: 12
Відстань по маршруту: 240 км
Фактична пройдена відстань з урахуванням прогулянок: 330 км
Кількість кроків: 465348
Кількість дощу на маршруті: одного дня була 3 годинна злива
Середня ціна за житло: 38,7 євро за ніч за двох
Температура: Після десятої ранку перевдягалися у футболку, шорти, трекінгові сандалі
Вага рюкзаків: Мій – 4,7 кг, Даші – 2,4 кг (Друге каміно у жовтні Мій – 4,0 кг, Даші – 1,9 кг)
Житло: Заздалегідь забронювали приватні номери в хостелах або власні апартаменти
Кількість мозолів за всю подорож: 0
Чи втомлювалися ноги: За подорож іноді ноги боліли в таких місцях, що я навіть не знав, що там ноги можуть боліти
Маршрут: Porto -> Mindelo -> Esposende -> Viana do Castelo -> Moledo -> Mougás -> O Burgo -> Vigo -> Redondela -> Pontevedra -> Caldas de Reis -> Padrón -> Santiago de Compostela
Рівність маршруту: В інтернетах пишуть, що він відносно рівний, але повірте нам, підйомів там достатньо
Краса маршруту: Дуже-дуже, він весь час різний

Друге Каміно: Порто — Сантьяго-де-Компостела (Camino Portugues Central + Spiritual)
Дати: 10.10 – 23.10
Кількість днів: 13
Відстань по маршруту: 240 км
Фактична пройдена відстань з урахуванням прогулянок: 328,5 км
Кількість кроків: 444308
Кількість дощу на маршруті: 4 дні зі зливами, які час від часу мінялися на дощ
Середня ціна за житло: 38,7 євро за ніч за двох
Температура: Після десятої ранку перевдягалися у футболку, шорти, трекінгові сандалі
Вага рюкзаків: Мій – 4,0 кг, Даші – 1,9 кг
Житло: Заздалегідь забронювали приватні номери в хостелах або власні апартаменти
Кількість мозолів за всю подорож: 0, але від дощів були сильні натертості
Чи втомлювалися ноги: Як не дивно у другому каміно ноги не боліли
Маршрут: Porto -> Angeiras -> Vila do Conde -> Barcelos -> Ponte de Lima -> São Roque
-> Valença -> O Porriño -> Puentesampayo -> Combarro -> Villanueva de Arosa -> A Angueira de Suso -> Santiago de Compostela
Рівність маршруту: не такий гірський як Camino Portugues Coastal
Краса маршруту: Дуже-дуже, він весь час різний, не гірший за Portugues Coastal, але перше каміно має сенс обирати саме Portugues Coastal

Авіа: Прилітали і вилітали назад з Порто. Від Сантьяго-де-Компостела повернулися у Порто на Flixbus. Зверніть увагу що квиток може виглядати як на два автобуси з пересадкою, але у нашому випадку була помітка, що з автобуса на пересадці виходити не треба.
Наскільки сподобався досвід першого каміно: Вже запланували наступне Каміно
Наскільки сподобався досвід другого каміно: Воно було зовсім інше і не схожим на перше, тож треба ходити ще і ще та порівнювати
Яка кількість людей оптимальна в групі: Я не можу уявити, як може йти більше ніж двоє людей разом, хоча ми бачили групи

Спорядження

Рюкзаки: Ospray 34L + 13L, із застібками на тілі для балансування ваги.
Вага заповнених рюкзаків: Мій – 4,7 кг, Даші – 2,4 кг
Взуття: У кожного було дві пари взуття (кросівки + трекінгові сандалі). Упродовж кожного дня ми перевзувалися під час маршруту
Шкарпетки: Трекінгові без швів по дві пари
Гаджети: Телефони + зарядки
Засоби гігієни: Зубні щітки, маленький тюбик зубної пасти, шматочок антиперспіранту в зіп-пакетику. Пластирі на випадок натирань.
Нижній одяг: Дві пари шортів (у Даші штанів), підштанники
Верхній одяг: По дві пари футболок, по кофті, по куртці, шапка, шарф
Спідня білизна: По дві одиниці кожному
Дощовики: Два максимально тонких дощовики
Пляшка: Пляшка для води 0,8. Заповнювали близько 70 грамів в дорогу на двох. Воду пили з колонок, їх на маршруті було достатньо. Пляшку завжди можна наповнити безкоштовно у кав’ярнях.
Готівка: Сумарно знадобилася готівкою до 300 євро, всі інші розрахунки проводили карткою
Додаток: Buen Camino

Що не рекомендую брати через додаткову вагу

1. Powerbank
2. Термокружка або термос
3. Штатив для камери
4. Камера
5. Блокнот та ручка
6. Косметичка із косметикою

Звісно, це все може здаватися необхідним, але буквально кожний зайвий грам — шлях до можливих мозолів та страждань.

Поромна переправа у Caminha

• Квитки та розклад поромів тут.
• Купували за кілька днів.
• Відправляється пором тут.

Поромна переправа на шляху Spiritual

• Квитки та розклад поромів тут.
• Купували за тиждень
• Відправляється пором тут.

Поради

• Крем від мозолів — обов’язково. Наш називався Chamois Butt’r Anti-chafe Creame. Ми читали, що можна вазеліном користуватися. Як тільки відчуваєте, що десь некомфортно починає тертися — мажете кремом це місце.
• Плануйте собі такі відстані, щоб ви не були схожі на зомбі в кінці маршрутів.
• Завжди звіряйте маршрут із додатком. Попри те, що увесь маршрут фізично розмічений, на маршруті є фальшиві або неточні вказівники, що будуть вести вас до піратських сервісів, наприклад у місті Caminha.
• Беріть те взуття, у якому вам буде зручно проходити великі відстані, а не те що радять в інтернеті. Взуття має бути достатньо вільним в пальцях, щоб ступня була розслаблена.
• Якщо починається біль у нозі, то треба одразу робити зупинку на перепочинок.
• Не можна поспішати на маршруті. Темп має бути комфортним, в такому випадку і м’язи будуть боліти набагато менше, і суглоби не нагадають про себе.
• Прання буде потрібне майже кожного дня. Тож весь одяг має бути таким, що легко сохне.
• Не можна стрибати та бігти під час маршруту, ноги цього можуть не пробачити.
• Після того, як зібрали вдома рюкзак, дуже-дуже гарно подумайте чи поклали туди тільки те що дійсно необхідне.
• Після того, як перепливете в Іспанію буде місто Netos, після якого доволі довгий проміжок маршруту в листопаді не було їжі, доки ми не дійшли сюди. Тож раджу у місті Netos добряче поїсти.
• Джерела питної води ми знаходили на оффлайн картах додатка maps.me. В пошук писали слово “Вода”.
• Має сенс перевіряти відгуки заброньованих готелів на наявність клопів, до бронювання і додатково перед заселенням.
• Розетки мають європейський роз’єм, такий самий як в Україні.

Ніколи не подумав би, що країна, яка була в далеких мріях буде відвідана вже вчетверте. При чому попередня Норвегія була буквально місяць тому, але ми ті туристи, які пливуть за течією — течією акційних авіаквитків. Коли ми друзям сказали, що летимо в Норвегію, то вони здивовано сказали “Ми були впевнені, що ви нещодавно з неї повернулися)))”. На цей раз ми літали до наших друзів Аліни та її мами Наташі, що осіли в Осло. Хоч ми і звикли, що Норвегія це дощова та мокра країна, але на цей раз на нас чекала сонячна столиця. На всі три заплановані дні випало сонце. Цікаво, що в Норвегії або ти попадаєш у тотальні дощі, або в ясне небо як у випадку із Тромсе. Це була перша подорож, де не ми складали маршрут, а нас водили по найцікавіших місцях та околицях. Мій мозок до такого настільки був не готовим, що мені важко тепер зрозуміти, про які саме місця треба писати.

Почали ми з вечірньої столиці. Ми вже колись давно були пів дня в Осло, але на цей раз воно мені відкрилося більш футуристичним та просунутим. В цілому скандинавські столиці приємно вражають, як той самий Стокгольм. Тож Осло у мене прямо в рекомендаціях до відвідування тепер, а ще й нічний недорогий фліксбас ходить між Осло та Ставангером, я вважаю що це ідеальне доповнення норвезького маршруту. Родзинкою цієї подорожі були шедеври української кухні, які нам готувала Наташа, які звісно включали борщик.

Ми жили у Наташі, на вечерю до нас приїхала Аліна і сказала, що десь на околицях Осло якісь світлячки і треба їхати дивитися, попри те, що вже до ночі справа йде. Ну якщо треба, то треба, ми завжди готові. Куди їхати? В ліс в іншій частині столиці? Легко! Коли ми вийшли на зупинці трамвая, то помітили, що кількість бажаючих побачити світлячків не менша, ніж в Кракові коли усі йдуть на курган святкувати Новий Рік. Схоже ми тут не заблукаємо. Перше що ми знайшли — це гігантську інсталяцію із трусів-ліхтариків, що світилися на деревах. Аліна, ти ж нам казала, що в Осло нічого цікавого не відбувається, як ти поясниш це? А головне, навіщо хтось це тут повісив.

Але це явно не наша ціль. Вдалині було видно, що між деревами щось яскраве світиться. Ті світлячки виявилися великою кількістю ліхтариків розміром з кулак, що висіли між деревами. Вони граційно міняли свій колір в такт до таємничих звуків, що тихо лунали десь з колонок. Магії не було кінця! Норвегія вміє вразити! Можливо вони тестують інсталяцію для японського експо, подивимося. В тих ліхтарних джунглях хотілося загубитися і залишитися на вічність. Вони чудово грали нашими емоціями. Шкода, що наш час обмежений, і він коротший за вічність.

Ну добре, ще повернемося, почали відходити від ліхтариків і знову вражено зупинилися і не могли відірвати погляди. Все ж таки, вже глуха ніч, тож треба повертатися.
Які тільки челенджі не підкидали нам подорожі, на ранок я прокинувся із зубом, що почав боліти. Це вже вдруге і він болить виключно у дорогих країнах, минулого разу він обрав Швейцарію. Нажаль зуб був не єдиною моєю проблемою цієї подорожі, це ще й була перша подорож зі зламаною пластиною в руці.

Тобто другий раз зламав зламану руку незадовго до подорожі. А оскільки в європейських країнах терміновий термін може тягнутися більше ніж пів року, то я поки що боюсь уявити скільки мені ще подорожей треба пройти зі зламаною рукою, а тепер ще й запаленим зубом. Але ж не відкладати через ці дрібниці подорожі? Ніт! Ми ще й в Каміно зі зламаною рукою сходимо, цікаво чи багато людей проходили маршрут Святого Якова зі зламаною рукою? Але повернемося до Норвегії. Новий сонячний день, нові відкриття!

Почнемо з подорожі на поромі, це завжди радісно. Почали ми з маленького містечка Дробак. Це невеличкий куточок раю, на березі морька зі смачним морозивом, резиденцією Санта Клауса і блошиним ринком. Під сонцем це місто виглядає нескінченно затишно, начебто в ньому зупинився час. Головне в картинну галерею не заходьте, вона вас швидко поверне в реальність. Не дарма вона безкоштовна. А так прямо мило-премило гуляти.

Наступною зупинкою ми вибрали острів Ліндоя. Острів, як і більшість островів цієї частини Норвегії, невеличкий, затишний, грибний. На цьому ще й овечок можна поганяти) Тепер можна повернутися на вечерю до Наташі і ще разок поїхати дивитися на ліхтарики.

Наступного дня у нас був справжній Норвезький гопатюр. Це вилазка за місто із заготовленими бутербродами. Ми доїхали на метро кудись далеко-далеко від цивілізації і почали піший довгий маршрут норвезькими грибними лісами.

Ліси самі по собі особливо не опишеш, але природа Норвегії — то завжди радісно. А якщо ще й вдало прокласти маршрут, то на десерти можна заглянути в справжню норвезьку колибу і скуштувати традиційних ласощів. Я не впевнений, що вони колиби теж називають колибами, але суть не міняється – виглядають вони саме так.

Тепер довгий маршрут до місцевого відомого озера і можна їхати в центр. Там на нас чекав парк дивних скульптур Віґеланна. Дивні вони, за великим рахунком, тільки для нас, а для місцевих це, мабуть, парк звичайних скульптур. Крокомір показав цифру 30 000, а значить денна туристична норма виконана і можна повертатися. Це середня кількість кроків під час наших подорожей, при тому така цифра взята не з голови. Після 30 000 починає відчуватися втома і дуже бажано дістатися ліжка до відмітки 36 000, бо там втома по експоненті наростає.

Хоча, як показав досвід Ісландії, ми можемо і 43500 з перепадом висоти кілометр вгору і стільки ж вниз. Зараз подивимося, які цифри намалює нам маршрут Каміно. Наступна половинка дня була останньою в цій подорожі, навіть зуб це відчував і біль почав проходити. Сьогодні нашим гідом знову була Наташа і ми закрили останні частини міста, також побачили річку з водоспадом прямо в місті і багато затишних двориків.

Ось така у нас вийшла невелика і нескінченно затишна подорож вихідного дня до друзів. Але це тільки початок наступної великої подорожі, ми передали естафету Аліні і вона взяла собі квитки у Сінгапур на наступний рік. Тож чекаємо неймовірної розповіді про не менш неймовірну подорож до країни майбутнього.

Минулого року ми започаткували добру традицію, раз на рік збираємо мам і летимо всі разом кудись на море. Цього року була сюрприз-подорож до регіону, де відбувалися події фільму “Приборкання норовливого”. Про напрямок подорожі не знали ані мами, ані Мишко. Тож до самого аеропорту був для всіх сюрприз. Моя мама проявила відмінні аналітичні здібності туриста і сказала, що летіти ми будемо явно в Мілан, бо туди зазвичай дешеві квитки, а потім на поїзді будемо їхати кудись в сторону моря. І це дійсно так і було заплановано. Отже трохи логістики на тему, як максимально дешево перевезти п’ятеро туристів. Мілан у візейра вже роками один з найдешевших напрямків. Далі треба було знайти житло, ми його знайшли на букінгу, але бронювали напряму у господаря, щоб максимально знизити ціну проживання. Звичайно, був ризик того, що нас кинуть, але, на щастя, все склалося за планом. Програму ол інклюзіва ми почали прямо з аеропорту Кракова, на мам чекав робот кіт-шериф в одному з ресторанів. Цей робот розвозить замовлення і радіє коли його чухаєш за вушком. Далі за культурною програмою було просеко та мартіні, яке ми заготували заздалегідь.

Тож переліт пройшов максимально комфортно. У самому Мілані у нас було аж кілька годин. Для Мілану це не те щоб достатня кількість часу, це ще й на відпочинок у парку залишиться. У Ніни це було перше знайомство з містом, тож ми подивилися Міланський собор і галерею поруч, на чому ми офіційно перетнули позначку “відвідано 100% визначних місць” міста.

Може здатися, що поїздка в Мілан взагалі не має сенсу, але насправді це один з головних хабів, якщо хочеш у Швейцарію, Ніццу, на озеро Комо або в Портофіно. Тож нам дуже пощастило, що таке місто як Мілан існує) Тепер можна не поспішаючи йти у напрямку головного вокзалу. Ще й зупиночку в парку зробимо. Парк тут добротний, якісний. Однією із забавок цієї подорожі був додаток, в якому можна забрати їжу, що не продалася до кінця дня по промо тарифу і це пакунок-сюрприз. Додаток мені за рекламу не платить, тому його назву писати не буду) Ми замовили перед поїздом в двох закладах. В першому за 4 євро я отримав дві невеликі піци, два великі аранчіні, купу маленьких аранчіні і два пакета солодощів. Взагалі було радісно спостерігати, як мені майже усе з вітрини складають в пакети. В той час Даша забрала три комплекта вечері по п’ять євро. До Рапалло їхати дві з половиною години, у поїзді ми закатили справжній бенкет. Їжі було стільки, що ми тепер були спокійні за сніданок, оскільки приїжджали у Рапалло вночі. Коли поїзд проїхав Ґеную, то ми почали їхати повз наші майбутні курортні міста. Оскільки була ніч, то нічого не було видно окрім туристів, що смачно вечеряють в ресторанах. В хороших туристичних локаціях є характерна ознака, там серед ночі заповнені ресторани. І ця ознака неоднократно підтверджувалася. Вперше ми помітили таке в Аргентині, коли під час пошуку готелю, незнайома дівчина, що сиділа і їла морозиво, сказала, що ми ту смакоту зобов’язані спробувати і почастувала нас зі своєї ложки, це було дивно, але нескінченно мило. Я думаю, після того випадку їй карма увесь час посилає найкраще морозиво світу, а вона навіть не здогадується за що. А тим часом ми приїхали у Рапалло. Варто було тільки вийти з вокзалу і ми опинилися у місті вічного свята. Фонтани, височенне дерево оповите гірляндною сіткою, у місті активне нічне життя. Наші апартаменти були зовсім поруч, і як же ми раділи, коли у вказаній скринці знайшли ключі, таки зі справжніми власниками переписувалися під час бронювання.

У нас була гігантська квартира із трьома спальнями і кімнатою для гри в настільні ігри, ми взяли з собою гру “Медова пригода” – це гра, в якій ведмедик поставив собі за ціль дістати мед із вуликів за будь-яку ціну! Закинули речі і мерщій досліджувати нічне місто. Моречко ласкаво кликало почати купатися прямо зараз. Я вже готовий був бігти у воду, але Даша попередила, що саме у Рапалло є проблема із пляжами, тому в темряві в воду точно лізти не можна. Місто бомбічне, атмосфера топчик, вже не терпиться почати детальне дослідження зранку. Коли на ранок ми вийшли із мамами, то Ніна сказала, що була впевнена, що ми живемо в невеличкому селі, а тут справжнє місто.

Місто можна охарактеризувати словом “затишне” і це слово максимально відображає сутність. Тут є і ботанічний сад, і канатна дорога, яка піднімалася далеко в гору, і піші вулиці, і невеличкий замок і навіть три безкоштовні пляжі. Але що тут не так з пляжами? По-перше, добре, що я вночі не заліз у воду, бо серед цих трьох пляжів мігрують непроглядно зелені мікроводорості. І треба робити обхід, щоб розуміти, на якому пляжі зараз обстановка краще. У всіх сусідніх курортах таких проблем і близько немає, проблема саме у Рапалло. Але наш вибір був зважений, як мінімум тут не треба було лізти в гору до апартаментів.

Сьогодні був доволі прозорий пляж біля замку, а якщо відплисти трошки від берега, то там взагалі все ідеально. Одна з крутих переваг тутешніх курортів – окрім наявності безплатних пляжів, ще й душі, а іноді і переодягалки є. Тобто завжди поруч із платним пляжем є безкоштовний. Моречко в кінці серпня було ідеально тепле. Нарешті ми застали тепле море в цих Європах, а то тут із цим трохи дефіцит. Але є ще одна велика перевага, яка перекриває усі вищевказані – тут немає рашиків. Ми приїхали аж на вісім днів, тож у нас буде доволі розмірений відпочинок за нашими мірками. Сьогодні, наприклад, обмежимося лише підйомом на канатній дорозі.

Вагончик відправляється кожні тридцять хвилин і наш вагончик зайняли повністю українці. Наша солов’їна лунала над безкрайніми зеленими ландшафтами італійських гір.

Тепер ми високо в горах, блакитне море десь далеко внизу кличе нас сонячними зайчиками. А ми гуляємо лісовими стежками по гірському хребті.

Санта Маргарета

Оскільки днів багато, то зазвичай у нас пів дня активності, а пів дня пляжі. Наступного ранку ми відправилися в піший маршрут у Санта Маргарету. До міста йти десь з годинку пішки. Це місто прямо для душі. В ідеалі, якщо знайти не на горі вигідне житло, то можна там і поселятися, плюс дуже класні і чисті пляжі.

Коли дійшли до старого міста, то там влаштували імпровізоване бенкетування смаколиками з супермаркету. Головними стравами були рибка, свіжий хамон та кавові йогурти. Треба було знайти на вулиці затишне місце для трапези і якраз чомусь стояла купа стільців для концерту. Для нас було саме те. Схоже, ті стільці спеціально для нас і поставили. Я думаю, в той момент ми встановили новий світовий рекорд по кількості з’їдених кавових йогуртів за раз. Можемо рухатися далі.

Ми піднялися на максимально високу гору, що знайшли в околицях, щоб подивитися чиюсь віллу. Вілла шикарна, панорами гарні, але як же той пан увесь час ходив на гору та з гори, та ще й в таку спеку. Не життя, а пекло схоже раніше було. Нам дуже пощастило, що ми народилися після того, як винайшли ліфт та вайфай.

У нас були більш генеральскі плани, дійти прямо до самого Портофіно, але камон (або навіть хамон), у нас релакс подорож і половина дня вже позаду, а це означає тільки одне, на нас чекають Рапалло і довгі купання.

Портофіно

Оскільки вчора до Портофіно дістатися не вийшло, сьогодні продовжимо, тільки зробимо це у другій половині дня, щоб купити 24 годинний квиток і покрити їм наступні пів дня. Перша половина дня видалася не менш цікавою. Ми замовили через додаток свіжу рибу-сюрприз і нам за 5 євро дісталися три великі доради, тож обід у нас був гастрономічним на максималках. Тепер треба буде увесь час відловлювати ту рибу.

Із Портофіно проблемно, що треба їхати двома автобусами і другий автобус чомусь коштує аж по 5 євро з людини. Але добре, що добовий квиток покриває і той другий дорогий автобус. Дорога до Портофіно прямо топчик-топчик. У вікно автобуса нас дражнили пляжі-лагуни своєю красивою водичкою. І якщо ви повні сил і впевнені, що зможете не зупинятися, щоб поплавати на кожному красивому пляжі, то краще цей маршрут йти пішки, хоча б в одну сторону. Саме місто виглядає дійсно цікаво за одним винятком, назва “Портофіно” явно походить від слова “Порт”.

В Портофіно справжній пляжний дефіцит. Тож гуляти тут і насолоджуватися духом старої Італії прямо обов’язково, а от жити краще на відстані. Для нас же однією з переваг була гора. Мерщій всі на гору! Окрім панорамних видів гора виводить на справжній затишний пляжик, щоправда без душа. Водичка на початку вересня була як пухова ковдрочка.

Це наш улюблений тип водички. І прямо блакитна-блакитна. Ми з Дашою не довго думаючи попливли вдалечінь перевіряти чи дістанемося по воді до маяка. Скажімо так, все що нам дісталося – це опік від медузи. Це, до речі, був мій перший досвід із медузою. По відчуттям як струмом довбануло. А знаєте, мабуть маяк ми подивимося пішим маршрутом. Попливли назад. Ми пропливали вздовж невеликих яхточок, де відпочивали люди на потужних хвилях. Я не розумію, що це за вид розваги, чому не можна відпочивати на землі де тебе не качає, але коли ми пливли, я боявся, що на нас хтось із яхти наригає. Повернулися на берег і можемо йти тепер пішки до маяка, шах і мат медузи! Мишко з Ніною вирішили на нас почекати на роздоріжжі. Насправді то була пожертва на з’їдання комарам, але на той момент вони ще того не знали. Тож далі було дві групи. Доки група А дивилася на захід сонця поруч із маяком на фоні блакитного моря, групу Б доїдали комари на роздоріжжі. План по місту виконали, можна повертатися додому в Рапалло. Але стійте, у нас проїзний, можна зупинитися ще в якомусь маленькому містечку. І знаєте що? Я офіційно бачив найменше місто в Галактиці!

Його назва була ще якось із педалями пов’язана. Там є майже ціла одна вулиця, магазин пафосного бренду, купка дорогих ресторанів, два платних пляжі і один безкоштовний. Все це розташувалося на території мабуть 10 на 10 метрів. Тож подивитися усе місто зайняло менше хвилини. Ну тоді хоч трошки пройдемо вздовж моря до наступної зупинки.

Лаванья і К’яварі

Сьогоднішні активною частиною дня буде ранок. В околицях є два міста, прямо як ті Веларіба та Велабаджо. Але є один нюанс, одне місто прикольно-красиве, а друге гімняне. Я не буду спойлерити, інакше вам нецікаво буде подорожувати по цьому маршруту. Міста зовсім поруч і між ними можна перейти пішки.

Але у будь-якому разі навіть те місто, що красиве програє по пляжній інфраструктурі Санта Маргареті. А ось по дорозі додому ми ще вийшли подивитися Зоаглі. Тут мало бути наше перше житло до того як візейр посунув нам квитки на цю подорож. Пляж в Зоаглі класний, але наскільки це гірське місто не описати словами, не оспівати піснями.

Якщо тут зупинитися жити, то сходи будеш ненавидіти усе своє життя. У мене аж флешбеки з давньої подорожі на Мадейру повстали. Скільки ж по дорозі до готелю було сходинок…

Вечірні прогулянки

Кожен день у нас перед сном був традиційний годинний похід по туристичній зоні Рапалло. Це була традиція цієї подорожі. Маршрут кожен раз був той самий із зупинкою на годування гігантських риб. У нас в цій подорожі була настільки велика кількість фокачі, що ми із радістю ділилися із рибами. Риби швидко звикли до нашої традиції і теж чекали на нас. Взагалі цей регіон чомусь помішаний саме на фокачі. Але фокача це по суті недороблена піца, або піца без начинки, а враховуючи, що в Італії не в усіх регіонах смачна піцца, то з фокачою тут дійсно проблема. А коли замовляєш їжу-сюрприз через додаток, то фокачу тобі точно відвантажать так би мовити в довісок. Можна було сміливо відкривати свою фокачарню і продавати її далі. Окрім фокачі ще був цікавий випадок із додатком, коли нам видали за 4 євро дві пляшки холодного пива та п’ять солодких круасанів. Дуже цікава композиція вийшла. На зворотному шляху до готелю іноді потрапляли на вуличного художника, що балончиком малював картини.

5 міст

В регіоні Ла Спеція є 5 мальовничих міст, що простяглися узбережжям один за одним. Їх можна відвідати по черзі єдиним квитком або на електричці, але за всі п’ять вийде дорожче. Міста цікаві і аутентичні, але якщо ви думали, що в своєму житті бачили багато людей в туристичних містах, то повірте мені, ви нічого ще не бачили. Вчені багато років нас запевняють, що припливи та відливи, великі морські хвилі утворюються через вплив гравітації місяця… Ніт, це офіційно спростовано особисто нами. Дивіться, коли у маленькому місті Вернаца збирається одночасно половина Європи, то земну кулю трохи косить і починається відлив, вночі коли туристи повертаються назад починається прилив.

Те саме стосується банківської системи, впевнений у вас бувало таке, що ви не можете з першого разу закинути донат тому що система підвисає. Вона підвисає якраз через потік одночасних транзакцій на покупку квитка на відвідування цих п’яти міст, світовий інтернет банально не готовий до такого ще. Ми дивилися не всі міста, бо були без проїзного, а мали окремі квитки на поїзди, ну як сказати, майже мали, але то окрема історія із твістами сюжету і номінацією на Оскар італійського контролера “що не зміг”, але це якщо бачили історію про “паровозика, що зміг”.

Пам’ятайте, квитки на поїзд завжди треба мати. Місто Вернаца як і інші 4 міста, доволі класне, але через кількість людей цього, на жаль, оцінити неможливо. Ті, хто був на ринку в Хмельницькому добре можуть уявити масштаб проблеми. Наступне місто це Ріомаджоре. Оскільки ми приїхали під час сієсти, то усі маркети були зачинені. На щастя, хамонярня на нас чекала, а з собою були ті сумнозвісні фокачі. Але знаєте, якщо фокачу добре покрити хамоном, то виходить доволі крута страва. Насправді зі складників можна прибрати саму фокачу і тоді взагалі буде торпеда!

Місто запам’яталося дуже красивою водою на пляжі. Тут блакить чимось нагадувала єгипетське Червоне море. Для доповнення дзену тут у воді є глибока печера, куди можна запливати. Чомусь саме перед цією подорожжю ютуб мене таргетував про трагедії дайверів у печерах, тож ми вирішили не ризикувати.

Тепер треба зробити піший перехід через гору у місто Манарола. Коли ми побачили розмір гори то знову довелося сформувати групу А та групу Б. Доки Група А їхала із кондиціонером у потязі протягом трьох хвилин, група Б імітувала підкорення Евересту у нереальну спеку.

І чим вище ми піднімалися, тим гаряче сонце здавалося ближчим. Цікавий факт, що під час підкорення цієї гори турист проходить усі стадії від заперечення до прийняття. Але моя вам порада, не повторюйте цей трюк, ані влітку, ані взимку. Або хоча б беріть із собою ласти та клей, щоб ви їх могли легко склеїти десь по дорозі. Манарола зовсім невеличка із цікавою текстурою на скелях.

Щоб погуляти цілим містом знадобиться до 30 хвилин і можна повертатися. На вечір ми знову замовили свіжу рибу, але її треба було забрати до шостої вечора, по приїзду у нас мало бути ще 20 хвилин, але звісно ж через пунктуальність італійських поїздів ми з Дашею прибігли у лавку за 20 секунд до закриття. Сьогодні була цікава риба червоного кольору. А місцевий маркет нам видав дораду і купу сирого тіста для піци. Тож будемо розважатися із випіканням італійської піци в Італії.

Кожну вечерю цієї подорожі була традиція – Апероль шпрітц сесія. Головний бармен Італії міксував найкращі місцеві аперолі. А потім стандартна програма – тиха година та нічна прогулянка.

Камольї

Додатковою родзинкою подорожі стало відкриття міста Камольї. До нього поїздом їхати кілька зупинок, я би поставив це місто другим після Санта Маргарети для відпочинку у цьому регіоні. З точки автентичності місто виглядає на п’ятірочку, має свій безкоштовний величезний пляж і гармонійні передзвони з церкви. Щоправда вони настільки часті, можливо забагато працівників і кожен думає, що попередній ще не дзвонив.

Доки мами з Мишком плавали на пляжі ми з Дашею полізли у чергову гору до міста San Rocco. Дивно, що по дорозі ми бачили табличку про те, що в це місто не можна йти, інакше буде штраф. Сказати, що ця табличка ще більше підігріла наш інтерес – це нічого не сказати. Ви тільки уявіть, що мало статися у цьому місці, що до нього не можна йти?! Ми це обов’язково з’ясуємо! До міста було підійматися хвилин 40 і воно виявилося дуже прикольним.

Це та ситуація коли дерева і будиночки розташовані в особливій гармонії, ну і звісно панорама на море і міста, що знизу. У місті гуляють місцеві та туристи і всі це роблять якось так невинно, але ми знаємо, що ви щось задумали! За церквою є початок великого асфальтованого трекінгового маршруту із не менш великою табличкою, що йти не можна, бо буде штраф. Поруч з табличкою карта на якій розмічені найкращі частини маршрута і поради по стежкам. На жаль, на додатковий трекінг вже немає часу, бо ще треба поплавати і поїсти смачного морозива, ми знайшли заклад із рейтингом п’ять, що доволі рідко трапляється. Для нас, як потім з’ясувалося, це місто стало знаковим, саме в ньому нам тріпадвізор зарахував, що ми подивилися офіційно пів світу!

На цю задачу у нас пішло 12 повних років подорожей, не сказав би, що це було фізично легко, але приємно і радісно. Після гарного трекінгу можна від душі наплаватися в теплому морьку і заїсти смачним морозивом. У нас ще було пів години погуляти старим містом, ми їх витратили на стару фортецю в якій ще й безкоштовна галерея виявилася. Біля фортеці італійці сиділи на стільчиках, а перед ними співак виконував традиційні італійські мотиви. Все, черговий план виконано, повертаємося в Рапалло на просеко та нічні прогулянки.

Портофіно

Наш останній повний день, уся задумана програма виконана, ще й як на зло по всій Італії сьогодні увесь день передають дощі. Якщо поїхати кудись далеко, наприклад в Турін, то ще й холодна температура додасться. Ну тоді почнемо маршрут в Санта Маргарету, а там подивимось. Найвідважніші з нас дійшли до самого Портофіно. Даша, Ніна і Мишко після Санта Маргарети поїхали купатися в Рапалло. Ми з мамою протестували найкращі пляжі по дорозі до Портофіно.

Найкращий з пісочком виявився Paraggi, хоча у відгуках пишуть, що влітку там перебір із людьми. Назад у Рапалло ми теж повернулися пішки, бо не хотіли пропускати всю цю красу. Погода оцінила наше захоплення регіоном і вимкнула дощі на наших маршрутах. Як раз встигли до дощу повернутися в апартаменти. Сьогодні нас рибний магазин порадував купою дрібної рибки та стейком з лосося. Наступного дня у нас була остання половинка в Рапалло, тож це було гуляння по місту і прощальне купання на пляжах, а далі, як говориться: валіза->вокзал->Мілан. На Мілан у нас було кілька годин і хоч Мілан в нашому рейтингу впевнено тримає статус найнуднішого міста, на цей раз ми відкрили для себе цікавий райончик з висотками, що розташований в 20 хвилинах від вокзалу.

Він віддалено нагадує паризький Ля Дефанс, але менше. Даша пожартувала, що ще пару разів побуваємо в Мілані і може полюбимо його) Отакою була наша завершальна подорож 12 сезону.

Попереду на нас чекають справжні виклики у вигляді Каміно, або подорож, куди будемо летіти чотирма літаками, і звичайно вже не можемо дочекатися Експо 2025, що відбудеться у Японії.