Ця подорож мала максимально пафосний початок. Взагалі я не по цих речах, але ж зацініть як звучить! Я таємно купив квитки на острів Маврикій, коли ми були на острові Ібіца, а подарував їх Даші на острові Балі на восьме березня. Ну як подарував, я подарував Даші квиток на нічний фліксбас і сказав, що в цьому році ми відправимося в таємну дату у таємну романтичну подорож дивитися унікальне природнє явище, яке є виключно в тій місцевості. Тобто подарунком на восьме березня були саме квитки на це явище. Також Даша кожен день витягала рандомну підказку, яка фактично нічого не підказувала. Наприклад, про те, що Ванга ніколи не вангувала про це місце. Або що в цьому місці також є замок, який більше схожий на хрущовку. Даша, правда, не підозрювала, що до подорожі ще реально майже рік. Але ж ви знаєте, акції вони такі.

Треба було визначитися, чи брати квитки на Мішу, тож я ненароком запитав, чи не хотів би він відвідати якусь Африку, наприклад Сейшели. Оскільки Мішу може буквально нудити від подорожей, то такого морозу на запитання про подорож я ще ніколи не чув. Ну от і порішали, тож домовився з тещею, що вона приїде за день до нашого відправлення, щоб посидіти з Мишком.
Даша у мене має неймовірно активну життєву позицію, і кількість івентів, яку вона почала планувати на дати подорожі росла з геометричною прогресією, ще й щось із пальцем на нозі сталося невчасно. Довелося таки за 24 години до відправлення попередити, що завтра вночі стартує таємна подорож. Звісно, я не сказав куди саме. Це був дуже холодний грудень, Краків вже чотири дні оповитий густими холодними туманами. Даша запитала, яка буде погода в подорожі. Я сказав, що на пересадці транспорту плюс чотири. А в кінцевій точці… 31!!! Шкода, я цей момент радості не засняв на камеру, бо Даша була впевнена, що ми десь їдемо фліксбасом по зимовій Європі. Але автобус це був тільки початок. Дорога займе 30 годин. Тож треба бути морально готовим.
Коли ми серед ночі прийшли на зупинку автобуса, на табло, на щастя, світилася назва фірми замість напрямку, тож Даша прочитала, що ми їдемо в якийсь Мнар. Потім, як назло, таки висвітився Берлін. Але Даша вже розуміла, що Берлін точно не є нашою кінцевою метою.
Цікавий факт, що за три місяці до цієї подорожі я експромтом придумав іншу експрес подорож, тож сказав Даші одного дня, що ми скоро вирушаємо в дорогу на два дні. Даша сказала, що нарешті дізнається, що ж то за таємна подорож, але я попередив, що це зовсім інша, позапланова. Має сенс написати окрему передисторію, про те як ми зайшли до друзів у гості. Віктор хвалився, що купив книгу про польські замки, я гучно заявив, що відкрию сторінку навмання і поїдемо дивитися замок. Я відкрив, на подив, дуже красивий замок. Коли я перевірив де він, то з’ясував, що там можна переночувати. Прямо в замку! Так і з’явилася ідея невеличкої мандрівки. Але повернемося до актуальної подорожі.

Потсдам

Десь за місяць до подорожі ми зустріли знайому в транспорті, яка сказала, що зустрічається із хлопцем, що живе у дуже красивому Потсдамі. У нас в Берліні було близько шести годин на пересадку. Я як раз не знав куди ті шість годин подіти, бо м’яко-м’яко кажучи той Берлін, та ще й зимою, то не найкраща ідея для подорожі. Коли я рік тому подарував Даші таємні квитки, то там не було написано, що це Берлін, але було написано, що вісім годин їхати. Даша зважила відстані і ще й тоді запитала “Яка це ще може бути романтична подорож в Берлін?!”
Тож в Берліні ми одразу пересіли на поїзд до Потсдаму і доволі оперативно дісталися нового міста. Потсдам вважається німецьким Версалем. Ми, чесно кажучи, французький Версаль не дуже зацінили, але ж цікаво подивитися, що там в Німеччині. Скажімо так, що французькому, що німецькому дуже далеко до справжніх Версалів, краще португальскої Сінтри ми ще не бачили. Що запам’яталося найбільше з Потстдаму, як ми їли в холодному парку Сансусі курячі ніжки, які Даша взяла нам з дому. А ось саме місто нас зустріло зимовими ярмарками зі смачним яєчним різдв’яним коктейлем Еґногем. Ярмарки супроводжувалися музикою на вулицях, місто святкувало на повну й одразу розтопило наші холодні серця. Ну що, полетіли!
Перший літак був до Відня. В нашому рейтингу нецікавих місць, гірше за зимовий Берлін може бути тільки Відень, при тому не обов’язково зимовий. Тож Даша розуміла, що і Відень не наша кінцева точка. Я знаю, що наше сприйняття Відня точно не співпадає з думкою 99% мандрівників, і також повністю усвідомлюю, що проблема не у Відні. Але маємо що маємо)
Настав найцікавіший момент – проходження паспортного контролю. Офіцер уважно подивилася на нас і задала незручне питання.

— Куди саме прямуєте? – добре, хоч Дашу саму не пустив.
— Порт Луї! – думав пронесе.
— А де конкретно це? – не пронесло.
— Маврикій!
— Ого, ви мабуть приємно схвильовані?
— Я так, а ось Даша тільки що дізналася кінцеву точку!
— Офіцер з усмішкою подивилася на нас і сказала, що мріє, щоб її чоловік робив такі сюрпризи.

У Даші було багато ідей, Панама з панамським каналом, Чилі з островом Пасхи, але ніяк не очікувала, що це буде Африка))) Теща взагалі голосувала, що це буде Коста-Ріка. А ось наш друг Андрій, який колись вгадав іншу секретну подорож, був ближчим за всіх. Він за кілька днів сказав Даші, що мабуть повезу її на якийсь Занзібар. Даша мені це сказала в жартівливій формі перед подорожжю, коли була впевнена, що це буде Європа. А мене як струмом вдарило. Хоч Андрій промахнувся на 2000 км, але це було дуже влучно. А ми тим часом сідаємо у величезний літак і пілот оголошує що летіти 9,5 годин. Тож треба ще одну ніч провести в транспорті. До речі, це наш рекорд по складності добирання. Нічний автобус плюс два літаки.

Доки летимо, розкажу чому обрав цей напрямок. Мені шість років тому колега розповідав про цей острів, про класні корали та рибки. Він мені тоді ще зірочок на карті наставив з коментарями. Я дуже загорівся ідеєю. Але щось акцій якось і не було жодного разу. Потім кілька років тому я думав взяти квитки на Маврикій, але тоді ми вирішили, що Таїланд нас кличе. На цей раз ми взяли акційне Балі на пік несезону у березні. Я дивом помітив, що Маврикій в акції і вирішив, що після несезону на Балі в кишені буде козир – сезон на Маврикії. Парадоксальним вийшло те, що на Балі у нас була ідеальна погода, а от в сезон на Маврикії у нас буде чимало дощів, як виявиться. Але ж який той Маврикій виявиться екзотичний. Якщо б можна було мати шкалу екзотичності в подорожах, то вона б вимірювалася в маврикіях, де один маврикій це максимальна міра краси. Особливо якщо вам подобаються екзотичні пташки. Та кому вони можуть не подобатися? Тож ось ми виходимо з літака і приємне, тяжке і тепле повітря бере нас в свої обійми. Зараз подивимося, що для нас приготував цей острів.

Важливо розуміти, що це один з найдорожчих, але водночас і найкращих курортів світу. Але, на щастя, квартиру у місцевих майже за рік до подорожі можна забронювати по дуже класним цінам і жити у величезних власних апартаментах із двома спальнями по 40 євро за ніч, поруч із готелем що коштує 1000 євро за ніч.
Прикордонний контроль пройшли доволі оперативно, єдине що треба було розказати працівнику де саме той Берлін знаходиться, куди ми маємо повернутися. Схоже, Маврикій і Німеччина не особливо знають одне про одного. Перше, чим порадував острів, це зняття готівки без комісії з банкоматів. Можливо не з усіх, але невідомий добродій на онлайн карті вписав в коментарях до банкоматів де точно немає комісії, за що я щиро вдячний і плюсую в карму тому аноніму. Жінка на інформейшені запитала чи не боїмося ми складного маршруту і виписала нам напрямки автобусів для пересадок. Це вперше в історії наших подорожей коли в аеропортовому інформейшені хоч щось нам сказали замість слова таксі. Я читав, що на острові з автобусами треба бути обережними, щоб не втратити пів дня. На щастя, до зупинки під’їхав таксист, якому на превелике щастя треба був готель біля наших апартаментів. Тож за рекордно дешеві 1000 рупій (22$) він погодився нас підвезти. Звісно, він на початку хотів золоті гори, але я пояснив, що ми стоїмо на автобусній зупинці і маємо намір таки сісти в автобус, а таксі взагалі не розглядаємо. Тож на тисячі зійшлися.
Дорога зайняла близько години, острів нас вражав своїми незвичайними горами. Вони тут всі виглядають як та знаменита швейцарська з таблеронів, і наскільки я порахував до цієї гори дістатися легше та дешевше ніж до Швейцарської. Ну майже дешевше, але плюс мінус сто євро ролі вже не зіграють))))

Флік-ен-флак

Ми будемо жити в двох локаціях на різних частинах острова. Цей пляж вважається одним з найкращих, з єдиним мінусом – тут замість пальм хвойні дерева. Але, кажуть, водичка має бути топовою, тож подивимося зараз. Щоб закохатися в індійській океан ще раз, достатньо було кілька секунд. Водичка тут не просто красива, вона максимально шикарна! Ще й кажуть рибки з коралами десь мають бути. Так, зараз розберемося. Треба спочатку заселитися. До часу заселення ще було далеко, але хазяїн сказав, що речі вже можна закинути. Маврикійці взагалі в плані здачі мешкань в оренду просто топчик і мілашки. Пам’ятаю, коли бронював житло ще майже рік тому, то вже тоді хазяїн познайомився зі мною в месенджері)

Бронювати житло на острові було суцільним задоволенням, це коли ти обираєш між апартаментами з рейтингом 9,2 і 9,4, при тому усі хороші. Тож я очікував, що буде круто, по факту було ще крутіше. За 40 євро за ніч, ми отримали квартиру з двома спальнями, двома санвузлами з ванною, укомплектовану кухню, вітальню та балкон, де будемо проводити романтичні трапези. І все це в трьох хвилинах від шикарного пляжу та автобусної зупинки. Нам здавалося, що ця квартира то еталон, але ми просто ще не бачили нашу майбутню другу локацію. А ще кажуть країна дорога.
Поруч з апартаментами був невеличкий супермаркет, тож зараз ознайомимося з цінами і все дізнаємося. Ага, недарма Маврикій вважається дорогим курортом, тепер зрозуміло. Треба було пообідати. Єдиний ресторан, що був поруч мав два мінуси, космічна ціна, що дешевше було б злітати назад у Польщу пообідати і повернутися, ну і другий мінус, він сьогодні був чомусь зачинений. Ну, коли єдиний дорогий заклад поруч зачинений, то не так і дорого виходить. На пляжах Маврикія є фургончики, в яких місцеві готують їжу. Таксист нам одразу сказав, що має сенс саме там обідати.

Це не так дорого і також безпечно. Шкода, що він нас не попередив про креольський сервіс. Найгіршу помилку на Маврикії, яку турист може допустити у своєму житті, це замовити їжу в закладі де працюють креоли. На острові дві найбільші народності, це креоли та індуси. І є чітка межа у швидкості в роботі. Якщо послугу надає індус, то це буде максимально швидко, а ось якщо це креол… Скажімо так, до зворотного рейсу має бути більше тижня, якщо ти плануєш дочекатися їжі. Їх повільність це не метафора. Протягом усіх дев’яти днів ми спостерігали цей креольський феномен. Рухи дійсно заповільнені, наприклад, якщо заглянути в макдональдсі на кухню, то ти побачиш неначе втричі заповільнене відео. Окрім повільності працівники роблять багато зайвих рухів. Вони можуть без причини брати якийсь предмет і протягом хвилин перекладати його з місця на місця і назад, при тому паралельно нічого не робити. Креоли дуже люблять поспілкуватися, з ким завгодно поспілкуватися, наприклад з людиною, що в черзі після тебе, або касири супермаркета між собою. Коли креоли починають спілкуватися, робота зупиняється повністю. І той предмет, що вони без мети перекладають вже кілька хвилин по столу буде терпляче чекати завершення діалогу, щоб його ще кілька хвилин рухали по столу. Для пришвидшення роботи працівники іноді починають обслуговувати декількох клієнтів і це призводить до катастрофічних ступорів. Ми замовили в фургончику дві страви. Хвилин за двадцять жінка винесла наші макорошки і я вже був готовий відмовитися від другої страви, бо ще двадцять хвилин чекати не хотілося, але вона покликала зі сторони пляжу чоловіків і з’ясувалося що це вона нарешті зварила макарошки для перших двох, а там ще дев’ять голодних чоловіків.

Тож ловіть лайфхак по їжі. Якщо хочете їсти, а навколо будочки зі швидкою їжею – замовляйте ротті, це хлібні коржики із начинкою. Вони їх роблять майже моментально і це гарантовано смачно.
Другий лайфхак про пляжі. Вони тут усі муніципальні, тобто готелі не мають власного пляжу. І там де готелі, або там де огороджена зона буйками, це гарантовано розчищені від каміння місця. Таких місць багато. Тож вибирайте або пляжі біля готелів, або з буйками. А ми поки пішли досліджувати околиці. Пляж Флік-ен-флак безлюдний, оскільки простягається на багато кілометрів. Тож місця вистачить усім. Ми пройшли до центра міста, там був велетенський супермаркет. Тут ціни вже були адекватні, це добре. Тож ми тепер будемо забезпечені смачними сніданками та вечерями від знаменитого тревел-кухаря Дарини. Сьогодні на вечерю на нас чекає стейк з риби.

Тепер треба тільки навчитися добувати їжу на обід і ми щасливі. Біля маркета чоловік продавав лічі. Ціна була трохи високувата, але на ті лічі я вже 13 років полюю і нарешті перша країна, де ми на сезон попали. І тут ми познайомилися ще з однією особливістю острова, ціни тут бувають вказані як за кілограм, так і за пів кілограма. Наприклад, ціна на лічі буде завжди за пів кілограма вказана. В маркеті можуть бути різні продукти, і на половину так вказано, а на половину інакше. З’ясувавши, що лічі коштують в два рази дорожче, прийшли до висновку, що в Польщі вони реально дешевші будуть. Насправді проблема була саме у Флік-ен-флаку, це один з люксових курортів із відповідними цінами, тож наші лічі на нас чекали трохи далі по маршруту. Взагалі, якщо б мене запитали який Маврикій на смак, то я б одразу б згадав смак лічі. Скільки тон ми їх тут з’їли жоден математик не порахує.

Даша сказала, що якщо б ми не їли лічі, то подорож була б значно дешевшою. Бо виходить ти бачиш дорогий товар за кілограм. Не береш, а знаходиш втричі дешевше потім, то треба вже від’їстися щоб тріщало по швах. За що я дуже вдячний острову.
Ми десь годинку відпочили в номері та відправилися на купання і вечірню прогулянку. Біля нас починалася зона люксових готелів і, як виявилося, це було крутою перевагою. Кожен вечір, як і сьогоднішній, ми виходили на пляж і йшли уздовж океану, вбираючи у себе вечірні вайби Маврикію. Території готелів відкриті і там можна також миленько прогулятися. Красу вечірнього Маврикія неможливо ні описати, ні оспівати. Це треба відчути, цим треба дихати, це треба почути.

Ці вечірні прогулянки знову повертали нас на той далекий та ідеальний острів Балі, де все зроблено неначе найкращими ландшафтними дизайнерами світу. Від цих вечорів була настільки потужна віддача, що яким би складним не був день, вечір усе згладжував. А подорожувати по острову без машини, повірте нам, зовсім не легко. Ми ще думали, що можливо на острові будуть райські заходи сонця, але вони там доволі звичайні, маврикійські. Може то і на краще, бо ще б губа тріснула, і що тоді робити. Та замість заходів, завжди можна було помилуватися горою на фоні, це мабуть найбільш мальовнича гора, яку ми коли-небудь бачили. Я дуже часто не міг втриматися і біг купатися у вечірній, завжди теплий океан. Правда не сьогодні, тут плавали якісь підозрілі водорості, що були дуже схожі на змій, але ШІ мені наголосив, що змій тут немає.

Ех, час, чому тебе не можна зупинити в певні моменти, бо це була б ідеальна мить. Наші апартаменти знаходилися на закритій території, щоб на неї потрапити треба було робити великий обхід паркана. Біля пляжу теж були двері, але у нас не було від них ключа. Тож кожен вечір у мене був паркур. Доки Даша в сусідньому маркеті купувала продукти, я мав перестрибнути через стіну, і приземлитися обережно на сходи. А вже з внутрішньої сторони можна було відчинити двері в середину території. Після вечірнього сафарі по берегу, та спортивного паркуру, ми традиційно накривали стіл у себе на балконі. Даша готувала, а я сервірував по-маврикійські.

Шамарель

Головне питання до острова було – чи ходять тут взагалі автобуси? На щастя так, і в цей день нам максимально пощастило, на двох пересадках співало так, що одразу під’їхали автобуси. Ми на дорогу навіть витратили менше двох годин. Ми ще не знали, але шанс такого співпадіння на Маврикії рідший за те, що ти виграєш у лотерею. Хоча свою лотерею я колись вже виграв, купивши квитки на Кубу, але з автобусами сьогодні усе-одно співпало добре.
Майже усі цікавості острова знаходяться у нижній частині. Де краще жити так, щоб тобі були доступні і цікавості і красиві пляжі, сказати важко, але якщо до цілі більше десяти кілометрів, чекай на пригоди із добиранням. Автобус нас привів прямісінько до входу в національний парк.

Працівниця нам повідомила, що відвідування парку без машини у людей в середньому займає 3 години. У нас в розпорядженні було трохи більше години, бо на сьогодні був заброньований сюрприз для Даші, і треба закласти хоча б дві години на добирання. По карті тут все значно ближче трьох годин, де ми прорахувалися? Що робити? Уважно перевірили маршрути по навігатору і вирішили, що десь годину витратимо в одну сторону, а потім будемо автостопити, бо машин тут схоже багато. Фішка в тому, що люди далі по парку їдуть 5 кілометрів на машині, усе дивляться і повертаються. В такому випадку вистачить і 30 хвилин. Коли ти пішки, то дорога займає 4 км в одну сторону, але що важливо, це асфальтована дорога вздовж красивенних джунглів. Тож ми вирішили йти саме пішки, без автостопу. Ми дуже любимо природу, підводний світ, гори, пустелі і, звісно ж, джунглі, особливо такі рясні у сонячному світлі. Мені здається, це злочин таку красу пропустити на машині.

Першим на маршруті був водоспад. Коли я в інтернеті бачив фотографії, то не розумів чому він так манить туристів. А коли бачиш вживу, то для щастя більше нічого й не треба. Він настільки бомбічно виглядає, що ловиш себе на думках: “Що треба зробити щоб надивитися на нього?” Красиво-красиво-красиво! Моя порада, беріть з собою достатньо води, бо від цього водоспаду дуже пити хочеться.

Тепер ще півтора кілометри повз джунглі і ми на знаменитих кольорових пісках Шамареля. Туристи тут діляться чітко на дві групи: “Жертви інстаграму”, та “Ми”. Піски дійсно класні, різнокольорові, особливо під промінням сонечка. Але, якщо ви дивилися чийсь фотошоп, то замість п’яти кольорів будете очікувати 256, а то й усі 32-bit)))) В інтернеті дуже важко знайти фотографії в правдивих кольорах природи.

При тому, якщо це пляж в якійсь українській Грибовці, то фотошоплять до мальдівських кольорів, а якщо пляж на Маврикії, то фотографують ледве не на чорно-білий фотоапарат. Тож нам піски добре зайшли. А ще поруч з ними вольєр із величезними черепахами. Я б сказав, сейшельськими, але то на Сейшелах вони сейшельські, а тут мабуть маврикійські.

Так, час починати їхати. Спробуємо дізнатися, наскільки легкий автостоп тут. Ого, перша ж машина підібрала. Таке взагалі буває? Автостоп на Маврикії, як виявилося, дуже надійний і легкий спосіб пересування. Тебе підбирають або туристи, бо розуміють людину в джунглях не кинути, або індуси, бо вони просто класні і люблять допомагати людям, або креоли, бо вони бубочки. І абсолютно усі задавали питання* “А що у вас трапилося із машиною?”))) Я думаю нам не вірили, що ми подорожуємо по острову без машини))) Сьогодні нас підібрала німецька пара і, на щастя, вони проїжджали ідеально повз пляж, який нам потрібен був. По дорозі ще зупинилися на якійсь нецікавій оглядці, але, як потім я вичитав, вона входить до дуже відомих місць на острові.
Ну що, зараз настане момент, до якого я готувався майже рік. Ми вийшли на безлюдному, нічим не примітному пляжі. Даші було цікаво, що ж тут має такого феєричного зараз відбутися і що то за унікальне визначне місце на Маврикії. “Даша, що ти знаєш про світові водоспади? Мабуть одразу думаєш про неймовірний Ігуасу, або знамениту Ніагару. Але то дуже банально. Зараз ти побачиш єдиний в світі підводний водоспад!” Питань у Даші було багато, як це підводний і звідки саме на нього треба дивитися. Поруч ще й майоріла величезна гора. Я сказав, що насправді відповідь прямо перед нами, Даша зі здивуванням подивилася на одинокий човник, що явно не виглядав як початок феєричної подорожі. Я сказав, що перед нами справжня злітна смуга, чесно кажучи, я і сам насилу в це вірив, але у мене були точні координати. Я винайняв гідроплан для огляду водоспаду з висоти пташиного польоту. Але гідроплан розрахований лише на одного пасажира, тож я для нас винайняв одразу два гідроплана і організував нам синхронний тандем-політ над підводним водоспадом!

Десь за хвилину ми побачили як один з гідропланів почав заходити на посадку. Мені здається моє бажання здивувати Дашу в цей момент виконалося на тисячу відсотків! Я сам був у неймовірному захваті, що зміг повністю таємно організувати увесь маршрут від дому до Маврикія і саме до цього місця. На редіті є гілка обговорення, де люди ділилися досвідом, на картах топові відгуки, усі в захваті. Головне заздалегідь забронювати, вчасно дістатися і щоб не було форс мажорів пов’язаних із погодою. Підводний водоспад – це оптична ілюзія під водою, яка складається через підводні течії, що прориваються в певному місці через кораловий риф.
Чекін деск знаходився в десяти метрах від берега в океані, там же й невелика лаунж зона для очікувань. Як же вони усе класно тут продумали. У нас же було ще більше години до старту, тож можна поки сходити пошукати їжі. А он і лічі по хорошій ціні. Тоді спочатку десерт з лічі, а потім їжа. Єдиний та найближчий ресторанчик знаходиться у сусідньому містечку. Там на нас чекав маврикієць, що дуже волів нас нагодувати, але розмовляв виключно французькою. Головне правило замовляти роті, щоб не застрягти на пів дня. Але схоже роті французькою якось інакше.

На щастя, зайшов французькомовний клієнт і виступив нашим перекладачем. Які ж ті роті були богемні. Пане дідусю, можна мені ще одну порцію будь-ласка, бо дуже любо йде. Тут у нас хоч повернулася віра, що на Маврикії не все так погано з їжею. Подякували чоловіку за гастрономічний рай.
Настав час польоту!

На березі нам провели персональну інструкцію про безпечність літака і надягнули на нас жилети. На воду перед берегом приземлилося два літака, Даша обрала собі правий, я пішов у лівий. Пілот люб’язно пояснив, як треба сідати, видав мені поляризовані окуляри і почав рулювати по воді.

Хороший трюк, адже через такі окуляри морько зазвичай ще красивіше. Попереду злетів Дашин літак, Ми летіли на дистанції позаду. Неймовірні коралові небеса стелилися під нами. Слово вау, тут не підходить, тут треба щось значно потужніше сказати. Я не знаю яким буде той водоспад, але вже дуже і дуже красиво! А ось і він! Водоспад виглядає добре, але на фоні усього цього коралового раю, він просто як додаткова красивість. Бо красиво тут на максималках. Літак почав робити коло над відомою горою Ле Морне, потім порівнявся із Дашиним літаком і ми пішли на наступне коло над водоспадом. АААА!!! Це дійсно AAAA! І ще й повністю сонячний проміжок випав на наші 15 хвилин польоту.

Після другого кола, була ще невеличка дуга, що знову охоплювала водоспад і літаки пішли на посадку. Я зафільмував як плавно сідав на воду Дашин літак. А от під час посадки мого літака, пілот в останній момент вирішив, що не зможе сісти і пішов на нове коло. А у мене була чудова можливість розгледіти шикарний корал зблизька.

З другої спроби ми м’яко приводнилися. Тепер я розумію емоції людей, що викладали відео у відгуках, де вони з літака вистрибували із криками радості. Даша була задоволена не менше, а головне – сюрприз удався! Тепер можемо переможцями повертатися у готель на вечірні прогулянки.

На Маврикії важливо звикнути – якщо хочеш зустрічати захід сонця у себе на пляжі, то на зворотню дорогу треба закладати близько двох годин. Сьогодні нам з автобусами щастило як ніколи. Ми доїхали до пересадкового міста Каскавеллє, і у нас ще був навіть час погулятитися по місцевому торговому центру. У себе в країні ми ніколи не гуляємо по торгових центрах, нам це не цікаво, але в далеких екзотичних країнах, це як побувати на іншій планеті. Тут торговий центр вразив тим, що виглядав як маленьке місто із кількома справжніми вулицями. Оце я розумію рівень. Я б його заніс в маст візіт на Маврикії, якщо будете проїжджати в цих краях. Головне не намагайтеся тут купити бабл ті, бо працівниця зробить абсолютно усе, щоб його в фіналі не зробити. Ми за всю подорож робили декілька спроб із цим бабл ті, але тут схоже пороблено – то у них льоду немає, то молока, то перерва. А ми ще встигаємо на черговий шикарний захід та незабутню рибну вечерю!

Каскадні водоспади Тамарін

Колись в студентські часи я чув пранк від викладача. Коли він на контрольній попросив відкрити вікно і радісно заявив, що шара залетіла! Наступній же групі він попросив знову відкрити вікно, радісний студент відкрив, а викладач радісно сказав: “Шара вилетіла!”. До сьогоднішнього дня мені цей жарт здавався доволі смішним. Але якщо вчора у нас з автобусами було як шара залетіла, то сьогодні сталося щось зовсім протилежне. До водоспадів нам фактично треба було два автобуса. Але те, наскільки вони між собою не співпали за розкладом, скільки заторів по дорозі на нас чекало неможливо описати без нервів. Мені здається вже пройшло пів дня, а ми стоїмо десь в мегаполісі Каврто Борнес і не розуміємо, що робити логічніше – починати дорогу додому, чи все ж таки дістатися водоспадів. Нам їхати трохи більше десяти кілометрів. Таксисти хочуть зірки з неба, автостопнути правильну машину серед густонаселеного міста не вийде. Автобуси, що прямують у правильному напрямку нас відмовляються брати пояснюючи це тим, що зараз приїде прямий автобус. Ми вже не дуже то й вірили в існування цього автобуса. Наполегливість усе ж таки перемогла, але майбутнім мандрівникам дуже не раджу повторювати цей трюк. Тепер окремий момент це водоспади.

Вони красивими величезними каскадами впадають у долину. Навігатор показує, що перепад буде 200 метрів. На гугл картах якийсь добродій написав, що в їх групі були люди 40 – 60 років і це був фізично легкий і взагалі найкращий досвід на острові. У тому відгуку прямо було наголошено, наскільки це легко. Так ось, пане “добродію”, якщо ти читаєш цю розповідь, я вичислю тебе по айпі, щоб сказати, що не варто так людей підставляти. Це реально не вперше, коли у відгуках перед максимально складною дорогою описують як це легко, наприклад як про 1200 сходинок у Таїланді.

Мені це здається на формат, “я помучався, тепер помучайтеся і ви”. А ми, нагадую, нещодавно пройшли пішки друге каміно з фактичною довжиною 330 км. Тож якщо ви раптом приїхали на ці водоспади, і бачите з правої частини стежки, як вони красиво впадають в долину, то найкращим рішенням буде на цьому закінчити маршрут. Якщо ж ви хочете собі влаштувати каскадерське шоу на виживання, то вперед, там є така невеличка стежка, що крізь джунглі веде до самого низу.
Спуск по джунглях був екзотичний. Бо тут прямо джунглі-джунглі, а ти спускаєшся по стежці. Єдина проблема була, що перед подорожжю у Даші запалився палець на нозі, тож треба його було мінімально напружувати. Ми спустилися до самого низу, там мила річечка, камінці і екзотичні джунглі. А далі почався підйом. Як би так правильно описати той підйом, він майже вертикальний. На кожному етапі ти підіймаєшся на один рівень водоспаду. Рівні дійсно красиві і ефектні.

Але ще ефектніше, коли ти після кожного рівня знаходиш чергову вертикальну стежку і розумієш масштаб катастрофи. Стежка не йде увесь час вгору, іноді треба метрів на 50 піднятися хапаючи обвислі корені, щоб потім на 25 спуститися. Сумарний підйом вийде далеко не 200 метрів, він мабуть кілометрами вимірюється. Ще гірше було парі туристів, які підіймалися із піврічною дитинкою. В голові була одна думка – встигнути пройти це пекло до ночі. Ближче до верху види ставали усе краще і краще, можливо має сенс спуститися зі сторони водоспадів на кілька рівнів і піднятися назад тією ж стежкою. Десь на середині, ми зробили великий перепочинок, опустивши ніжки у воду. Десятки рибок підпливли і почали обгризати стару шкіру.

Хвилю релаксу тут на сонечку зловили повну. Не хотілося нікуди йти. Але був жах усвідомлення, як довго ще до вершини. До нас підійшов песик і визвався бути нашим провідником. Інколи в джунглях було важкувато знайти дорогу, але песик впевнено повертав в правильних місцях. Але ж які то гарні джунглі, тут бігають тваринки, що схожі на їжачків без голок і джекфрути висять на деревах, а в деяких місцях навіть по ліанах треба було перелазити. Ми навіть зловили дощ, але крізь густі джунглі він не долітав до нас. На одному з верхніх рівнів ще була можливість прогулятися під водоспадом. І ось ми нарешті знову на вершині. Я буквально вже навкарачки вилазив з тих водоспадів. Коли я підвівся, то зустрчний турист із жахом запитав чи у мене усе добре і запитав дорогу до водоспадів. Я сподіваюся, що достатньо попередив його про увесь той фізичний біль, що на нього чекає.

Дуже сподіваюся, що чоловік скористався порадою і не спускався до самого низу.
Так, давай подивимося, що тут в околицях є і будемо щось вирішувати зі зворотною дорогою, але автобуси точно не варіант. Із цікавого, ми знайшли дерева, де жовті пташки собі в’ють дуже ефектні гнізда. Ми себе дуже тішили тим, що усі ці пекельні борошна із водоспадами були не дарма, бо ці пташки були ну дуже ефектні. Хто ж знав що на наступній локації такі пташки із гніздами будуть майже на кожній вулиці))) Але в цілому тут погуляти було дуже мило.

О машина, треба пробувати стопувати! Це була родина місцевих індусів, що їхали до родичів на свято у напрямку нашого дому. Не дивлячись на те, що із ними їхало ще двоє дітей, вони нас люб’язно підібрали і сказали, що їм не проблема зробити невеличкий крюк і закинути нас прямо до нашого пляжу. Нам було дуже цікаво поспілкуватися разом, вони нам розповідали про життя на Маврикії, а нас розпитували про життя закордоном. Ну і звісно їх цікавило головне питання, що трапилося із нашою машиною))) В якийсь момент ми встали у настільки величезний затор, що чоловік взяв ситуацію в свої руки і ми поїхали напряму через поля зрізати дорогу. Цікаво, що навігатор тут бачив навіть якусь стежку, але вона схоже була імпровізована маврикійцями, що тут зрізають. Зі сторони виглядало, наче ми несемося по полях та лісах напролом. Ми запропонували їм компенсувати бензин, але родина принципово відмовилася, бо щиро хотіла нам допомогти. Які ж вони класні! А ми легке повернення відсвяткували додатковим кілограмом лічі!

Храм Парі Талао

Новий день, нові челенджі. Сьогодні нам знову треба заїхати у самісіньку глибину острова. Як ми вже добре зрозуміли, автобус тут точно не варіант. Давай пробувати таксі ловити. І тут ми зловили ну дуже дивний транспортний засіб. Це явно колись була машина. Колеса та двері є, водій з кермом теж і навіть сидіння. Але ця машина настільки розвалена і візуально немає стількох елементів, що дійсно дивно як вона може взагалі їхати. Скоріш за все чоловік її віз на утилізацію і вирішив нас по дорозі підібрати. Місцеві таксисти дуже обурилися, як це ми не пішли до офіційних таксистів а так когось зловили. Чоловік погодився нас відвести за 1000 рупій, але схоже він це зробив тільки щоб насолити офіційним таксистам. Щось вони французькою між собою посварилися і ми поїхали. Ну начебто машина їде, вже непогано. Давай драйвере, тобі протягнути лише якихось 30 кілометрів на цьому транспортному засобі. Доки водій нас віз, то подумав, що якось на малу суму погодився, навіть пробував щось торгуватися, але то було дуже дивно.

Масивні гігантські статуї перед храмом одразу викликали вау ефект. Тут виявилося набагато крутіше ніж було на фотках в інтернеті. Так, с чого почати? Хочеться полазити усюди! Далі треба трохи спуститися до священного озера, яке ідеально вписується у гармонію місцевості. Індуські працівники нам дуже раділи і наголошували, що ми можемо спокійно відвідувати місцеві святині навколо озера. Тут ну прямо дуже затишно гуляти. Сьогодні ще й схоже якесь свято, оскільки людей було достатньо. З зелених гір спускалися мавпочки поласувати дарами, що приносять люди. Цікаво, що туристів із досвідом джунглів легко відрізнити від новачків, що сують руки мавпам. Ми чесно намагалися донести до пані, що мавпа не оцінить її загравань, але вона впевнено проігнорувала нас і продовжила зближати руку до мавпи. Мавпа тим часом роззявила пащу як у лева, оскалила гострі зуби і загарчала не гірше за того лева. Ну добре, хоч у пані рука на місці залишилася, але тепер вона точно вже не буде загравати до мавп)

Після прогулянки навколо озера, ще можна піднятися по сходах трохи вгору і подивитися на усю цю красу з висоти. Кількість сходинок і кут нахилу просто ідеальний щоб не втомлюватися. Я вже думав, що то за правило, будувати в екзотичних країнах мінімум 1000 сходинок біля храмів) Тож дуже рекомендуємо це місце!

Приблизно в п’яти кілометрах від нас знаходяться чайні плантації із фабрикою чаю. Спробуємо ці 5 кілометрів проїхати на автобусі, тут навіть зупинка є. Спочатку до нас під’їхав чоловік на маленькому мопеді і підбадьорив, що автобус обов’язково приїде. То було дуже мило. Хвилин через 15 біля нас зупинилася машина і маврикійці сказали, щоб ми до них сідали, бо автобус тут точно не приїде. А ще їх дуже цікавилося, що сталося із нашою машиною))) Людоньки, як же ми нескінченно вдячні усім, хто нас підбирав у цій подорожі роблячи наше життя значно легшим. Нехай у вас в житті станеться щось непомірно хороше!!! Наприклад, ви нас підвезли ті п’ять кілометрів, а наступного дня у лотерею виграли квитки першим класом до Парижу! При тому вам навіть не треба купувати той лотерейний білет, ви його просто знайдете.

А ось і наша фабрика, можемо виходити. Про чайні плантації є два важливих моменти. У самої фабрики жахливий рейтинг, дегустація недешева і нецікава. Але другий момент – тут дуже красиво. Тож наша порада така: якщо хочете цікаву екскурсію по чайній фабриці, візьміть квитки на Шрі Ланку, якщо хочете цікаву дегустацію, то на Балі, а тут безкоштовно погуляєте по класним місцям. Поля тут дійсно висаджені у гармонії із черговим озером.

Сьогоднішня культурна програма нам обом дуже зайшла. Оскільки ми в самому центрі острова, то самий час зайнятися улюбленою прогулянкою по екзотичних селах. Тож ми просто пішли. Ми недавно так гуляли по Яві і отримали масу задоволення доставляючи не менше радості місцевим жителям. А тепер насолоджуємося маврикійськими селами. Ще б десь кави випити? Для майбутніх кавоманів, що опиняться в центрі острова я провів спеціальне дослідження. Кави тут в магазинчиках немає зовсім. Мені це окремо підтвердив працівник одного з таких магазинів. Я підказав, що це міг бути непоганий бізнес для якого достатньо просто термоса, але він зауважив, що каву тут не особливо то й п’ють.

Можливо відповідь саме у чайних плантаціях. На маршруті навігатор нам підказав ресторанчик із хорошим рейтингом. Проте був один момент, місцевість зовсім не виглядала, що тут може взагалі бути ресторан, та ще й такий популярний. У відгуках було сказано, що він переважно для місцевих, але це прямо справжня прихована перлина. Пішли перевіримо, що там заховалося таке. Шлях був нелегким, ми пролізали крізь чийсь закинутий двір, там були ворота закриті на замок, але хазяїн вийшов з будинку і сказав, що можна за будинком пролізти крізь дірку в паркані. Та й за парканом була сумна недобудована будівля і повна тиша навколо. Навігатор нам казав ‘Шукайте, десь тут крутецький ресторан’. Ми вже зовсім зневірилися у цій задумці, аж раптом на невеличкій будівлі я побачив кольоровий банер із такою ж назвою як на картах.

Заглянули в середину, а там повна посадка! Серйозно? Звідки взагалі ці люди взялися? На нас чекав затишний столик біля стіночки. Досвід їжі дійсно був і смачний і швидкий і все було просто супер! Це ж треба, дійсно прихована перлина виявилася)

Що у нас ще сьогодні по програмі? Ще встигаємо на дике узбережжя острова, де немає коралового рифа і через це можна споглядати потужні хвилі на Gris Gris Beach. Доїхали на диво доволі легко та швидко на автобусі. Але варто було зайти в супермаркет, як напоролися на повільних касирів) Хвилі, як на мене теж були трохи повільніші ніж ми очікували. Але у будь-якому разі нам було по дорозі, а краєвиди виявилися красивими.

Тепер треба зрозуміти, як взагалі із цієї далечіні дістатися нашого рідного Флік-ен-Флаку. Зазвичай в автобусі достатньо сказати напрямок і тебе будуть передавати з рук в руки. Коли водій запитав нас а де це, ми зрозуміли, що заїхали дійсно далеко. Потім нам місцевий навіть порадив скористатися таксі. Це було дивно, оскільки він теж користується автобусом, то має знати скільки тут деруть за таксі. Автобус непогано їхав по берегу, умовно у сторону нашого пляжу, аж доки не завернув кудись глибоко в центр острова. Кондуктор був впевнений, що нам по дорозі. Коли заїхали в глибинці в якийсь мегаполіс, то нам сказали, що можемо тут виходити та пересісти на наступний автобус. Де ми, як взагалі звідси виїхати, якесь величезне місто серед острова. Зате лічі дешеві. Тепер у нас ще й важкий пакет із лічі на додачу. Скажімо так, таксисти є, та за якихось пів королівства навіть готові повезти. Це взагалі в голові не вкладалося. Адже наступні туристи тут можливо сядуть у таксі десь через рік, конкуренція величезна, але за адекватну суму ніхто не їде. Ну й добре, будемо далі подорожувати автобусами, колись то вони доїдуть до потрібної точки. Десь за годинку ми навіть вже по знайомих місцях їхали, що значно підбадьорювало. Даша запропонувала спробувати вийти раніше і можливо пройдемо до готелю напряму по пляжу (без об’їзду двома автобусами). На одних картах треба перейти через тонку річечку, по гугл карті через 50 метрову річищу! Яким картам вірити? Схоже тут залежить усе від приливів та сезонів. Намагалися запитати кондуктора чи є там річка, але порозумітися не вийшло.

Жінка настільки хотіла нам допомогти, що розпитувала увесь план до дрібних деталей. Мені здавалося, що ми дійшли вже до початку подорожі, але до питання чи є та річка так і не наблизилися. Коли кондуктор зібрала усі пазли цього питання до купи, то дала доволі коротку відповідь “Я нічого не зрозуміла”. І ледве не пішла на друге коло. Ми вирішили випробувати удачу і, на щастя, річки не було взагалі. І це дуже добре, бо це був передостанній автобус, і шанси дістатися додому знижувались, якщо щось піде не так з річкою. Дорога нас вела по пляжах, красивих готелях та справжніх лісах.

Десь далеко зі сторони нашого пляжу долітали звуки барабанів, що допомагали орієнтуватися у вже темному лісі, хоча більше морально допомагали, а не практично. Оце так пригод собі придумали на сьогодні. Хто ж знав, що між двома пляжами цілий ліс! А вдома чекав наш улюблений балкончик для вечерь.

Єбоні форест

В цей день ми вже мали переїжджати на північ острова, але в цій частині було настільки любо, що ми змінили кількість днів у готелях, додавши ще один день на південь. За фактом на півдні не так багато активностей, майже усе на півдні. Тепер треба було визначитися, що саме ми сьогодні робимо. Я дуже хотів на гору Ле Морне, оскільки там мають бути фантастичні види. Було два але. Перше – це ми вже бачили види з літачків. Друге, більш вагоме – після тих водоспадів, слово “гора” жах проймав до самих п’яток. Тож вирішили спростити маршрут і поїхати ще раз у джунглі. Тут був вибір, або походити по тонким місточкам над вершинами джунглів, або дослідити тропічний ліс в глибині. Ми зупинилися на лісі. В цей день з автобусам знову не склалося і добиралися ми, так би мовити, не поспішаючи. В фіналі нас навіть таксист підвіз за символічні сто рупій бо йому було дуже по дорозі. Ми не могли зрозуміти, як правильно читати той ліс, чи він Єбоні, чи він Ебоні. Але тут усе просто – залежить від контексту.

Якщо вас тут будуть накривати жорсткі зливи в той момент, коли сховатися буде нема де, а замість фантастичних оглядок чорні хмари, то він Єбоні. Якщо ж природа до вас сьогодні прихильна, то можете називати Ебоні. Хоча в цілому прогулянка була цікавою. На початку ми закупилися у місцевих купою лічі, потім місцева жінка, приготувала нам смачних роті. І ми з видами на вже знайомий водоспад Шамарель сиділи і поїдали лічі. Дорога до лісу теж проходить через Шамарель, як і дорога на кольорові піски. Біля водоспаду зустріли групу українців, які з надією запитали, чи не сильно мокро зараз на пісках. Ми відповіли, що не знаємо, оскільки були там, коли було сонце, тобто не сьогодні. Вони вважали, що нам пощастило, але ж вони не знали, що ми зараз збираємося в хащі джунглів. Ліс доволі непоганий, якщо ви подивилися водоспади і піски, та ще маєте в запасі кілька годин, то має сенс тут прогулятися. Ми встигли подивитися головні визначні місця лісу – чорні надміцні дерева, а потім як накотила злива. Знаєте у джунглях в листочках великі дірочки?

То вони спеціально так ростуть, щоб ти не ховався там від тропічних злив. А головне по прогнозу мало бути сонце. На наступні дні прогноз став більш точним. Тепер вдень будуть дощі, а після заходу сонця ясно. Щось в кінці року ми ловимо джекпот з дощами, то в Каміно, тепер тут. Добре хоч все найцікавіше встигли подивитися без дощів. Коли злива через пів години збавила трохи тиск, ми побігли по мокрих стежках далі по маршруту. Виявляється в десяти хвилинах від нас була обладнана оглядка з кафе та накриттям.

І в паралельному світі ми б на неї встигли, але не в цьому. Ну хоч поверталися з лісу без дощів. Назад, на щастя, доїхали автостопом і потрапили навіть на місцевий концерт на березі океану.

Великий переїзд

Сьогодні ми мали зробити неможливе, переїхати через увесь острів. Мірки тут такі, якщо їхати 10 км, скоріш за все пощастить і за годину доїдеш. 20 км, морально готуйся до пригод із купою пересадок. 30 км, краще сиди вдома, бо якщо не підбере таксист за 1000 рупій (25$) – не доїдеш. Сьогодні нам треба було проїхати більше 50 км. Я згоден, що звучить доволі раціонально скористатися таксі. Але ж все в цьому світі має адекватну ціну, а тут треба буде віддати близько ста євро за годину поїздки. Тож вирішили добиратися із зупинкою на зоопарк по дорозі. Зоопарк тут має сумнівну репутацію. В рейтингу скаржаться на його оверзавищену ціну по 40 євро з людини.

Але в цю ціну входить тільки базовий огляд тварин. Якщо захочеш, наприклад, прогулятися із левом то ще 100 євро з людини. Одна з фішок зоопарку, що тут є сафарі на машинах і можна споглядати тварин в умовній природі. На жаль, самі машини на бензині і нам здається, що тваринам це не дуже йде на користь. Із цікавого, це було спостерігання за левами, що знаходяться у вольєрах. Якщо у зоопарках великі хижаки зазвичай флегматично лежать, то тут леви гралися між собою як діти і за ними було дійсно цікаво спостерігати, навіть попри дощ, що дуже швидко замінив собою сонячний день. Завдяки дощу ми сховалися під дахом, де поруч були дикі поселення пташок і змогли детально роздивитися як вони плетуть собі гнізда-кокони, це був неймовірний досвід. Одна особливо хитра пташка намагалася цупити травинки із сусідніх гнізд. Цікаво, якщо всі вони такі хитрі, то як у них не виходить саморуйнування таким чином?

Ще одна приємна фішка зоопарка, це тулувака! Вони так називають бобслей. Одна поїздка входить у ціну квитка. Зазвичай у бобслея є проблема, що попереду хтось починає тормозити, створюється затор і втрачається увесь сенс. Коли я сідаю у санчата, то намагаюся максимально відтягнути старт, щоб попереду людина якомога далі проїхала і можна було б промчатися на повній швидкості. Тут, на жаль, запуск наполовину автоматичний, залежить від працівника. Але, працівник тут справжній майстер своєї справи. “Ти будеш їхати швидко, чи повільно?”, “Насправді швидко, чи потім почнеш тормозити?”. Я пообіцяв, що на його бобслеї готовий встановити світовий рекорд по швидкості. Він сказав “Гаразд, у мене є окрема камера, я тебе запущу, коли попередній учасник проїде її, тоді ти його вже не наздоженеш” Оце так сервіс!!! Погнали!

Трос почав піднімати мої санчата високо у гору. Так, де тут повне блокування гальм? Полетіли! Швидкість на рейках я розвинув настільки велику, що вже був не впевнений в бажанні встановлювати світовий рекорд. А раптом на поворотах не розраховано під мою вагу? На поворотах я прямо відчував перевантаження тіла, летимо далі, на якийсь момент легенько почав тиснути на гальма, але ні, треба летіти! Можливо я був першою людиною, яка на бобслеї розвинула надсвітову швидкість, стільки задоволення я ще ніколи не отримував від цієї розваги. Даші також пощастило, оскільки її пустили за мною і уся траса була для неї вільна. ВАУ!!! Цікаво, що сьогоднішні дощі нам дали дуже потрібні два вікна, для поїздки на бобслеї і для виходу на трасу, щоб підсісти у автобус. У нашому готелі не мало бути самозаселення і хазяїн дуже хотів нас побачити, але коли дізнався, що ми збираємося їхати громадським транспортом, то вислав деталі, де знайти ключі від апартаментів) А ми почали наш нелегкий і далекий шлях. Спочатку треба було доїхати в самий епіцентр великих міст у Квадро Борнес. Там на нас чекала подорож на метро. По факту це був трамвай, але для Маврикія має велике значення. Колись ми летіли у літаку і Даша прочитала в журналі розповідь, що блогер спеціально заїхала у Порт Луї, щоб покататися на метро. Даша запитала тоді мене: “Ти не знаєш, що це за країна?” Я знав тоді, що через пів року ми тут будемо, але максимально відморозився, що це щось невідоме для мене. Хоча журнальчик потім взяв і почитав деталі. Так от, наявність цього метро доволі важлива на маршруті. Бо він провозить наскрізь через густозаселені великі міста оминаючи корки на дорогах. Ми доїхали до столиці Порт Луї. Тут відбувався приємний хаос. Столиця у путівниках була позначена як необов’язкова для відвідування. Хоча якраз нам таке подобається, це схоже на Стоун Таун на Занзібарі. Від зупинки трамвая ми ще дуже довго йшли на автовокзал, що обслуговує саме північну частину острова. Ще треба було навчитися вимовляти той Перейбере, правильно, бо спробуй хоча б одну літеру пропустити, так місцеві вже не будуть знати де це. Нарешті сіли ми в свій автобус і ще за кілька годин навіть доїхали до цілі.

Ми жили поруч з величезним супермаркетом, що було дуже зручно. Апартаменти були на нижньому поверсі із власною терасою і ще більш затишні і милі ніж крутецькі попередні! А на ліжку лежав подаруночок у вигляді брелочку з емблемою баобаба, це був символ наших апартаментів, та підписом “Welcome Andrii!”. Клас, як же не любити цей премилий острів. Хоч сонце вже сіло, і було темно, ми пішли купатися на пляж, де виявилося бурхливе нічне життя. У воді купалося купа людей, всі веселилися та сміялися, це вже якась утопія пішла. Чи варто казати, що водичка ще й була тепла як пухова ковдрочка?

Від Перейбере до Тру о Бріш

Після останніх подорожей автобусами нарешті настав законний час відпочинку. Сьогодні ми пішли по узбережжю дивитися різні цікавості та красиві пляжі. Ця частина острова зовсім інша. Тут, як на мене, зеленіше і екзотичніше. А ті жовті пташки, яких ми кілька разів бачили, гнізда в’ють на кожній вулиці. Ще й частенько червона пташка прилітає на розвідку.

З пляжами тут є один нюанс, багато приватних мешкань заблокували собою прохід до муніципальних пляжів і на них не так легко тепер потрапити. Ми спочатку пробували пробитися до недосяжних пляжів, але потім заскочили в автобус і проїхали до явно відкритих пляжів. Колір водички, та й ще на фоні яскраво червоних дерев – фантастичний.

При тому не треба ловити певний час дня, водичка увесь сонячний час красива. Та головна перлинка це Тру о Бріш. Тут є довжелезна берегова лінія, настільки величезна, що кількість людей можна сказати від’ємна. Як і на більшості пляжів, є безкоштовний туалет, душ та переодягалка. Це до речі класна фішка Маврикію. Та головне – тут недалеко бар’єрний риф, що захищає острів від агресивних хвиль та акул. Тож не дарма ми з собою привезли маски з трубками. Цікаво, що маску з трубкою доводилося брати із собою частенько, бо ми ніколи не знали, коли потрапимо на пляж з коралом. Я поплив на розвідку. Треба було відплисти десь сто метрів від берега.

Приємність, що глибина завжди менша за людський зріст, тож не потонеш, а течія зі сторони рифу спрямована у сторону берега, тож можна за це не переживати, та й висота коралу на горизонті настільки висока, що мабуть його не можна пропливти взагалі. Якщо любиш корал, то треба пройти кілька челенджів. Спочатку обережно пропливти умовну трасу для моторних човнів, тримаючи усі човни в полі зору. Ходять вони не часто, але іноді з’являються. Далі, як з’ясувалося, треба пройти зону проживання рибок “Пікассо”, це дуже красиві риби середнього розміру із гострим шипом зверху та зубчиками на хвості. Ці риби в Єгипті відносилися до пасивних, тобто першими не нападають. Я не знаю за що, але вони мене зненавиділи з першого погляду. І почалися атаки. А ще кажуть, що піраньї це страшно. Риба робить різкий і впевнений випад в мою сторону, але намагається не потрапити під руку. Головне не повернутися до них задом, бо будуть мітити шипом в ноги. На цей раз мене лише легко підштовхнула рибка. Їх зона займає метрів 15 може, а потім починаються коралові небеса. Живий, масштабний красивий корал із безліччю цікавих рибок. Так, Пікассо, відстань від мене, добре? Плавав трохи напоготові, щоб раптом на хвіст не впала чергова Пікассо. Ви взагалі маєте бути пасивними, а не агресивними! Дуже-дуже красиво, майже як в єгипетських готелях з класним коралом. Тут цікаво, що поплавати можна над самим коралом, і в будь-який момент встати на пісок за потреби, головне на їжака не наступити і не потурбувати чергову Пікассо-рибку. Вода, як на всіх пляжах, спокійна, бо захищена бар’єрним рифом, який вже зовсім поруч. Я бачу вже потужні хвилі, що розбиваються на морі, але стає настільки мілко, що туди не пробратися. Ну то й добре. Як же надивитися усю цю красу? Упс, щось на великій швидкості впилось мені в руку. Та що ж тут усі такі не дружні? Я різко стряхнув рукою, але усвідомив, що щось доволі міцно вчепилося. Невже це той випадок, коли в мене на швидкості влетіла риба-голка? Не може ж їжак по воді плисти? В голові за секунду прокрутилися різні варіанти. Коли я подивився на руку, то такого повороту сюжету не очікував аж ніяк. У великому пальці міцно сидів рибальський гак, та так, що тільки хвостик стирчав. До берега метрів 200 звідси, що відбувається? Я побачив моряка у човні, махнув йому і він схоже вирішив що у нього клює! Я тільки й встиг схопити іншою рукою за жилку. “Що робити знаєш?“, чоловік відповів, що треба скрутити спеціальну петлю з жилки і різко смикнути під правильним кутом. Моряк почав готувати петельку. Я перепитав чи він точно знає, що робить і ще дуже перепитав, чи він робив вже цей трюк. Чоловік запевнив, що він зараз точно вирішить проблему і, на щастя, це дешевий гачок, тож там на кінці зазубрина не велика. Як смикнув, гак з пальця вийшов, як ніж з руки у Девіда Коперфільда. Палець як новенький. Чоловік дістав сигарету і почав її закурювати. “Еее, а що ти тепер збираєшся робити?”, він сказав що треба попелом рану присипати, щоб зупинити кровотечу. У мене кровотеча одразу припинилася тільки від цієї пропозиції. Тепер треба з’ясувати наскільки гак був брудним? Човняр сказав, що попередній гак з’їла риба, тож цей був новеньким. Так, добре, поплив я до берега, мабуть. Поплавав так поплавав, але ну дуже сподобалося!

Від пляжу почали з Дашою рухатися уздовж готелів та гуляти по інших пляжах в пошуках цікавинок. Цікавинки знайшли нас самі. Це був центр прокату байдарок. Як же не поплавати у цій красі? Тож ще пів годинки плавали по блакитній водяній поверхні.

Вечори на цій частині острова були не менш романтичними. У нас була своя невеличка тераса серед екзотичних рослин. На вечерю до нас приповзала зелена ящірка, невеличкий гекон та равлик. При тому це відбувалося кожен вечір синхронно з нами. Мабуть через те, що ми включали світло, усі виходили на полювання.

Далі за прогнозом знову смуга денних дощів. Тож ми змістили свій графік максимально рано, кажуть, можна навіть сонце побачити. Тож наступний день ми почали з 07:30, поплавали у теплому океані. Потім сніданок на терасі, а далі поїхали на таксі у найстаріший ботанічний сад у південній півкулі!

Ботанічний сад

Назву його важко вимовити, але написати можу – Ботанічний сад Памплемус (Sir Seewoosagur Ramgoolam Botanical Garden). Сад виявився дійсно пречудовим, тут є настільки товстезний баобаб, що треба людей з десять, щоб його охопити руками. Візитівка ботсаду – це величезні латаття-сковорідочки на воді. Це амазонські латаття роду Victoria. Виглядають максимально ефектно, хочеться вірити, що на них можна навіть стояти, але це, на жаль, оманливо. Було б до речі круто, якби ботанічний сад серед них зробив одну несправжню металеву для фотосесій, тоді б туди були черги. Цікаво, що навіть в країнах, де всюди ростуть крутецькі джунглі, є окремі ботанічні сади, що виглядають ще крутіше.

Після саду ми поїхали у останню заплановану в подорожі локацію – столицю. Попросили кондуктора нас повідомити, коли будемо проїжджати індійський храм, ми його надивилися минулого разу з автобуса, виглядав ефектно, тож вирішили ще зробити там зупинку. Але почалася настільки потужна злива, що ми б фізично не пробилися крізь стіну води. Ну добре, їдемо тоді одразу до столиці. Усе одно кондуктор, як завжди, забуде нам сказати, що ми маємо вийти біля храму. Але не в цей раз. Водій відчинив двері, кондуктор нагадав, що це та сама зупинка. А також кілька пасажирів автобуса почали нас переконувати, що нам треба саме тут виходити. “Ее, та ні, дякую, ми краще в сухому автобусі покатаємося”. Як тільки доїхали до кінцевої, злива одразу перестала лити. Нам погода реально дала хороше та достатнє вікно для прогулянки столицею. Тут, як я вже писав, відбувається приємний хаос.

Усі щось продають, щось купують, щось дивляться, їдять, п’ють та просто кудись несуться. І усе це відбувається одночасно навколо тебе. Це реально так класно! Вишенькою на торті мала бути футболка з маврикійського Хардрока, але замість того, щоб грандіозно відкритися на цьому тижні, ресторан офіційно заявив, що передумав відкриватися на Маврикії. Отак-то! Ну й добре, сфотографувалися на якомусь складі, де мав бути той ресторан і пішли гуляти по набережній. Тут побудований справжній променад, тож набережну не можна пропускати, якщо ви в столиці.

Гастрономічною складовою сьогоднішнього дня став фудкорт у торговому центрі. Було багато дивинних і невідомих для нас закладів, треба було вибрати лише найцікавіший. Зупинилися ми звісно на індійському, індуси на острові знають свою справу добре. Я тепер коли згадую маврикійські роті, то одразу починає хотітися їсти)

Доки ми трапезували, погода вирішила, що ми вже все надивилися і включила потужну зливу. Ми були заблоковані у торговому центрі. І найбільш прикре, що могли б цілу годину їхати в автобусі під час зливи, а нам до автобуса 10 хвилин пішки йти, а точніше пливти. Я декілька разів рішуче вставав, відкривав двері, тверезо оцінював ситуацію і заходив назад. Коли супер злива перейшла у звичайну зливу, ми все ж таки ризикнули прорватися. Але проблема була в тому, що вулиці були затоплені місцями по коліна. Іноді треба було обирати де глибина поменше. Я себе на початку відчував як у тій старій грі, де треба жабкою по колодах стрибати, а під кінець маршруту вже справжньою русалонькою. Фух, допливли до автобуса.

Оскільки вечори тут були гарантовані без опадів, то ми ще поплавали з масками у нас на пляжі Перейебер. Тут теж виявився корал, багато цікавих рибок, навіть мурену бачили. А ось зірочкою на ялинці тут була морська зірочка, яку знайшла Даша. Океан – ти прекрасний!
Сьогодні у нас останній день на острові, на жаль, без сонця, але добре хоч рано вранці є проміжок без опадів. Тож день ми почали о пів на шосту ранку. Ми влаштували собі улюблене сафарі. Це коли йдеш далеченько по узбережжю. Разом із нами одразу побіг песик-провожатий. Ми долали великі лавові валуни, розлякуючи крабів. До речі, на Маврикії я вперше побачив дійсно червоних крабів. Бо мене завжди збивало з пантелику, що в русалочці краб Себастьян чомусь був червоним, а я знаю, що вони червоні, коли вже варені.

Прогулянка дуже заходила, хоча й була більше схожою на екзотичну смугу перешкод. За одно й подивилися на ті пляжі, до яких не було доступу з головної дороги. Потім проходили по готельних пляжах, працівники нам посміхалися та радісно вітали. Які ж вони класні. Тепер ми вийшли на один із публічних пляжів і треба якось встигнути до дощу повернутися до готелю. Але спочатку треба покупатися в прекрасному океані під чорними хмарами і нагородити нашого провідника баночкою собачого корму.

Десь з годинку перечекали черговий дощ, поснідали і поїхали на саму верхівку острова подивитися, що там цікавого. Ми вийшли на пляжі для кайтерів, це місце постійних вітрів, де можна посерфити з парашутом. Хоч ми і не серфимо, але ж завжди можна порадіти за інших. Та й в загалі, у нас було не менш цікаве заняття – ми грали у хованки зі зграєю крабів! Загалом ми перемагали, хоча одразу грали проти сотень! Так багато крабів одночасно ми ще не бачили. У місцевих тут була інша популярна розвага – Loud and Sound. Це великій патібас, який привозить місцевих на пляж. Вони розкладають на столиках фуршет і напої, а з автобуса дуже-дуже гучно лунає музика. Скоріш за все усі краби на цьому пляжі були глухими. Лауд енд Саунд ми бачили в різних частинах острова, швидше за все, усю цю маврикійську гучність можна навіть з космосу почути.

Кілька годин погуляли по джунглях та на території дорогого готелю і погода знову почала псуватися, треба повертатися. Але спочатку зробимо фінальний закуп лічі, так щоб ще й додому привезти. Якраз на дорозі місцевий продавав їх за дуже демократичною ціною. Купили спочатку кілограм, нам насипали щедрих півтора. Потім подумали і ще такий кілограм докупили. От тепер можна їхати.
Доки їхали в автобусі я вирішив що має сенс ще раз поїхати поплавати в коралах на Тру о Бріш, Дашу перспектива плавати перед дощем не дуже надихала. Тож передав Даші речі, залишив собі 200 рупій і маску з трубкою. Так і поплавати можна, і за речі на берегу спокійний, бо нема чого красти. Головне тепер без телефона вийти на правильному пляжі, бо вони трохи схожі – усі красиві.

Ну що, рибки, я повернувся, фінальний заплив. На цей раз рибалок на горизонті немає, можна пливти. Але боятися на цей раз треба було не рибалку. Одна невеличка, але дуже горда рибка-Пікассо одразу відкусила мені шматочок від ноги і попливла собі по справах. Та що ж це таке? Як я з діркою в нозі буду плавати? А й добре, побідкаюся вже вдома, нема часу. Зате погода мене нагородила бездощовим вікном, тож я вдосталь наплавався серед неперевершеного водного царства.

О п’ятій тридцять ранку я востаннє пішов плавати на ці казкові пляжі, було ясно, водичка як завжди стабільно тепла, чому вже треба повертатися з цього затишного і одночасно складного острова? Тут реально вода якась особливо приємна, зовсім вилазити не хочеться. Але треба, тож ми сіли у таксі і помчали до аеропорта. Маврикій, твої пригоди залишаться назавжди в наших серцях, дякуємо тобі і твоїм мешканцям!