Я хочу поділитися не просто розповіддю про нашу кращу подорож, а й поділитися шматочком тієї доброти та душевності жителів незвичайної країни. Тим теплом серед зими, вологою тропічного клімату та безтурботністю легкої поїздки. Тієї прекрасної літньої погоди, яка з нами була всю поїздку. Вже на половині нашої подорожі було зрозуміло, що ми цієї поїздки не забудемо ніколи і багато разів ще згадуватимемо ті щасливі кілька тижнів. Але все по черзі, повернемося на кілька років тому. З чого все починалося? Це була крамниця будівельних матеріалів, і ми з Дашею купили для ремонту негабаритні куточки і намагалися уявити, як їх дотягнути додому. Біля магазину стоїть автомат із найсмачнішою кавою. Оскільки Даша каву не особливо любить, я налив собі склянку і вкотре почав захоплюватися цим напоєм. Жінка підійшла до автомата поділяючи мою думку на тему, що ця кава можливо просто найкраща в Галактиці. Побачивши мою дружину без кави, вона запропонувала пригостити Дашу власним коштом. Даша сказала, що просто не любить кави. Жінка, побачивши наші негабаритні куточки, запропонувала нам їх довезти додому своєю машиною і сказала, що якраз знає як їх вдало розмістити. Дорогою ми з’ясували, що Ольга зі своїм чоловіком та дітьми перебралися жити до Малайзії, а зараз вона заглянула на Батьківщину. Саме того дня малайзійська доброта торкнулася нас своїми промінчиками і почала манити до себе. Оля дуже радила нам туди вирушити на відпочинок. Ми пообіцяли Олі, що обов’язково завітаємо до Малайзії, як тільки випаде акція. Насправді Малайзію я гуглив уже років зо три, але зовсім не той напрямок, куди, як виявилося, бувають акції. Я гуглив столицю. Але Туркіш запустив акцію на острови, назви яких я взагалі ніколи не чув, хоч зараз вони нам як рідні. Коли я дізнався про акційні квитки на якийсь далекий острів Лангкаві, то спочатку засмутився, що так далеко від центральної частини країни. Але коли ввечері загуглив, що це за острів, то зрозумів, що про красу Малайзії я практично нічого не знав.

Потім була нестандартна та складна процедура купівлі цих квитків. На офіційному сайті авіакомпанії їх не було, як і самої акції. Потрібно було шукати альтернативні способи покупки. На таку класну акцію при натисканні кнопки “Купити” сайт компанії пілот.юа видавав помилку 500. Технічна підтримка сайту посилено заперечувала цей факт. Пішли на знаменитий тікетс.юа, який дуже хвалиться на банерах відсутністю комісії. Банківський переказ гривні в їхній український офіс на цьому сайті, виявилося, коштує додатково 5000 грн до вартості квитків, замість 4 грн як завжди. Загалом лохотрон ще той. Як же викупити квитки питання було ще те. Вони начебто є, але недоступні для покупки з різних причин. На щастя, процедуру вдалося провернути через офіс компанії svit.aero. Але з нашої вини ми залишилися без онлайн доступу до квитків. Чомусь із далекомагістральними квитками частенько якийсь гемор при покупці. Зрозуміло, що на цьому справа з квитками не закінчилась. Три літаки в одному ланцюжку … що могло піти так? Туреччина переходить на інший часовий пояс і час другого літака суттєво зрушується. Так, що він прилітає пізніше, ніж летить третій. Причому авіакомпанія цей кумедний факт не помітила і спочатку переконувала мене, що так краще. Але за своїм досвідом знаю, що будь-яке зрушення після покупки авіаквитків відкриває хороші можливості. Фірма, яка мені їх виписувала, виявила добру компетентність у цьому питанні. І ми безкоштовно отримали триденний stopover у столиці — Куала-Лумпур, замість півторагодинної пересадки. Stopover – це як пауза у перельотах. Це нам заощадило покупку двох додаткових квитків. Коли проблеми з квитками були позаду, почалася інша непередбачена проблема. У сухий сезон, на який ми купили квитки, на далеку Азію обрушився потужний тайфун. До поїздки був ще майже місяць. І тайфун начебто завис у Таїланді. Паралельно сталася добра подія – Таїланд скасував плату за отримання візи з Києва у тестовому режимі на три місяці. Таким чином, ми заощадили по 40 доларів. На противагу цьому диву Сінгапур вирішує посилено боротися з проституцією і висуває вимогу з додатковими документами для жінок віком до 31 року. Сайт, через який я хотів отримати візу Сінгапуру, виявився шахрайським. Я це відгуглив перед тим, як розпочати процес оплати. І як виявилося, Сінгапур вимагає реально пакет документів і дуже часто дає відмову жінкам до 31 року. Змогли податись на візу через інший сайт, на який скарг в інтернеті не було і, на щастя, наступного дня візи були на руках. Але що ближче до поїздки, то веселіше. Тайфун продовжив свій рух із Таїланду до Індонезії. Одна проблема – між цими двома країнами є Малайзія та Сінгапур. За день до вильоту в гуглі купа новин про евакуацію жителів з деяких районів країни через повінь. Це була повний провал. Ще в навушниках постійно на рандомі випадала пісня “One way ticket” та пісня з фразою “Я загинув у далеких країнах”. На роботі тим часом почала діятись не менша дупа. Загалом летіти кудись було просто критично необхідно. Я вирішив для себе наступне – ну хоч побачу на власні очі тайфун та справжню повінь. Уперед! Наш виліт уже сьогодні. Одна проблема – між цими двома країнами є Малайзія та Сінгапур. За день до вильоту в гугле купа новин про евакуацію жителів з деяких районів країни через повінь. Це була повна бляха. Ще в навушниках постійно на рандомі випадала пісня “One way ticket” та пісня з фразою “Я загинув у далеких країнах”. На роботі тим часом почала діятись не менша дупа. Загалом летіти кудись було просто критично необхідно. Я вирішив для себе наступне – ну хоч побачу своїми газами тайфун та справжню повінь. Уперед! Наш виліт уже сьогодні.

Наш відпочинок розпочався навіть не з розкішного літака туркіша, а не повірите – з Борисполя! Mastercard запустив акцію в аеропорту для власників певних рівнів карток. Сканери по нашій картці пропускали нас скрізь у пріоритеті без черг, по окремих доріжках. Перед злетом на нас чекав ситний сніданок з купою смакоти в преміум лонж залі.

Десерт

Причому в олінклюзіва так само входили будь-які алкогольні та безалкогольні напої. Але оскільки ми летимо туркішами, треба залишити місце для трапези в літаку. Як не дивно, на наш короткий рейс до Стамбула за нами прилетів величезний 330-й Airbus. Принаймні на його тлі всі літаки МАУ були ліліпутами. Сповнена рішучості працівниця аеропорту вирішила допомогти розгубленим китайським туристам, пояснивши їм, що літак на Пекін відлітає з 11-го гейту. За здивованими обличчями китайців було видно, що в Пекін вони не планували. А ми тим часом переповнені позитивом преміум зали, мало не полетіли в холодний Стамбул, залишивши куртки на вішаках зали. Добре, що в літак не встигли сісти. У цій поїздці була одна проблема. Вся подорож проходитиме відносно на екваторі, а ось перша 13-ти годинна пересадка буде у лютневому Стамбулі. У результаті теплих речей в ручну поклажу не набереш, потім тягатися при +32 буде незручно, а без них теж Стамбул ніяк не відгуляти, довелося все ж брати. Добре нашим рюкзакам, вони одразу відлетіли в Куала-Лумпур. 

“Welcome on board Turkish Airlines”. Ооо… так, помчали!

Поки стюардеси нас намагалися споїти вином, пілот вирішив продемонструвати всі надможливості сучасного судна. Спершу я помітив, що швидкість перевищила позначку 1000 км/год. Але головний сюрприз був, коли літак піднявся на граничну висоту 12500 метрів. Я не знаю, що саме це було, але до Стамбула ми долетіли менше ніж за півтори години. Мабуть, пілота вдома чекали котлетки з пюрешкою. Ну а нас чекав звичайно Іскандер Кебаб. Отже, наша перша зупинка у подорожі – Стамбул!

Продовження оповідання

«Be careful, it’s very hot!» сказала усміхаючись стюардеса на борту Емірейтс і простягла мені гарячий вологий рушник. О так, наша довгоочікувана подорож розпочалася! Попереду ще сім годин суцільної ейфорії від польоту з однією з найкращих авіакомпаній. Але для організації такої поїздки довелося чимало постаратися і докласти багато зусиль) В’єтнам я почав гуглити ще три роки тому відразу після Таїланду. Але ціни на квитки були не те щоб високими, вони були невиправдані як для такої відстані. Перевіряв ціни я, напевно, не одну сотню разів. Поки одного щасливого вечора не сталося те довгоочікуване диво. У те, що квитки мені продадуть майже вдвічі дешевше за звичайну ціну, мені не вірилося, тому для підстрахування я поставив на них позначку броні на сайті однієї турфірми. Це означало, що я їх зможу вранці викупити з комісією близько 10$, якщо щось піде не так при покупці безпосередньо в авіаперевізника. Власне, завдяки цьому моєму перестрахуванню ми й полетіли до В’єтнаму. В офісі авіакомпанії мені зі співчуттям повідомили, що в ціні помилка і тому вони мені їх продати не можуть. Хоча закон прав споживача був на моєму боці, але вони мали права управління сайтом і редагування ціни, але і з сайтом у них зараз проблема, і вони не можуть внести правки. Одна з менеджерів сказала, що продати не можуть саме вони, оскільки знають про помилку, але будь-яка інша турфірма якщо продасть, то нікому від цього погано не буде, оскільки система коректно проведе платіж. Наступного моменту я вже повним ходом летів до офісу турфірми, поки ціна не відредагована. Поки я біг, мене самого набрала турфірма і співчуваючи повідомила, що в мене в броні помилка, тому що пересадка в еміратах аж 23 години! Але моя відповідь «Я так спеціально вибрав!» її заспокоїла. Касир турфірми ще намагалася мені розповісти про всі умови тарифу. А я запевняв, що згоден на всі правила і в курсі всього лише випишіть мені цей квиток якомога швидше. І ось квитки на руках, ми були задоволені як слони, та й турфірма раділа своїй комісії. Попереду ще 10 місяців очікування та передчуття майбутньої поїздки. Але далі ситуація лише загострилася. Через 4 місяці скасували зворотний рейс, і тепер пересадка буде 8 годин за новим квитком, я попросив замінити рейс на інший день, але так, щоб пересадку зберегти і тут квиткам настали кранти. Була якась помилка у системі щодо квитків. Пішло обнулення, квитки накривалися на очах. Я бачу, як стан із «Confirmed» перейшов у «Unable to confirm». Турфірма мені дзвонить і обіцяє, що вирішить це питання, ви головне не переживайте. Під час вирішення питання ситуація ще погіршилася, і в мене на руках залишалися лише анульовані квитки. Я по всіх каналах намагався пробити як відбувається прогрес. У дубайському офісі мені повідомили, що мені не варто турбуватися, це проблеми турфірми, а не ваші, ви полетите у будь-якому випадку. Турфірма повідомила, що директор одних авіаліній написав листа іншим авіалініям про те, що він не проти щоб ми летіли. У результаті місяця за два квитки назад відновили в робочий стан, але зі зміненою датою повернення, але збереженою 23-годинною пересадкою. Попереду ще чотири місяці. Чи варто розповідати, як системи в аеропорту не могли з першого разу прийняти наші квитки, поки оператори вручну не перевіряли. Але воно того варте! Тепер повернемося на борт Емірейтс.

В дорозі

На борту Емірейтс

Ми в дорозі вже дуже довго, за шестигодинним перельотом і семигодинною пересадкою зі сном на кріслах дубайського аеропорту. Попереду ще сім годин польоту ми витираємо руки гарячими рушниками і вивчаємо меню на день. Літати Емірейтсами настільки комфортно та радісно, ​​що можна просто окрему розповідь написати про всі сім годин цього блаженного перельоту. Наш відпочинок розпочався саме з цього літака. “Nice t-shirt!” Похвалила мене стюардеса, яка була мене вищою на голову. Все було добре, поки не виявилася проблема – фотик просто здох. Чому з усіх поїздок він вибрав саме ту, де він найбільше потрібний, залишається загадкою. У результаті його вдалося реанімувати хвилин за 20, але всі наступні з ним фотографії були з рандомним режимом. Після прильоту потрібно було обміняти запрошення на візу. До речі, єдиних українців за всю поїздку ми зустріли лише в аеропорту на отриманні візи, але на жаль, вони не були добрими представниками нашої країни, якщо хтось дивився фільм «Вікно в Париж», то ми зустріли типову родину Горохових. Перших кілька днів нас було троє, на таксі ми поєдналися з Анею з оркостану і надалі зустрічалися для обміну досвідом, бо ще не нудило від рашистів.

Хошимін

Вийшовши з Аеропорту Аня поставила логічне запитання «А де повітря?» Спека вночі стояла конкретна, кожна клітина тіла після зимового Києва буквально вбирала гормони щастя з повітря. На таксі ми їхали у великій пробці, насолоджуючись мегаполісом. Уздовж доріг все було прикрашене фіолетовими орнаментами, що світяться, у вигляді квітів. Думки в голові були такі: «Сюди треба зайти! І ось сюди зазирнути! Потім туди! Взагалі спочатку В’єтнам був дуже схожий на центральну Індію, але тільки без будь-якого трешу і антисанітарії.
Вселилися в готель, який знаходився трохи у нетрях. Ми поспішили дослідити місто, час був вже близько десятої вечора, але планів було море. Поївши смачну в’єтнамську їжу, прогулявшись центральним парком і нічним ринком нам треба було почати без відставання слідувати нашому великому маршруту.

В одному з готелів домовилися, що вже з самого ранку ми хочемо вирушити на дельту річки Меконг, але оскільки вже була ніч, ми обмінялися скайпами і домовилися зідзвонитись о 06:30 для підтвердження. Потім я на ринку намагався купити шість рамбутанів, в результаті мало не довелося тягнути 6 кілограм, в’єтнамка не могла зрозуміти що таке може бути 6, але при цьому не 6 кілограм. У результаті за кілограмом волохатих рамбутанів ми заплатили 1$, тож ми пішли в готель ласувати.

На лавках час від часу спостерігали картину, як літній європеєць щось розповідає молодим місцевим хлопцям, які сидять довкола нього. Мабуть, хлопці люблять послухати заморські історії. Ми тут всього пару годин, а вже якось так все насичено йде) Дорогою до готелю нас чекало випробування переходу дороги. Світлофорів не було, а трафік був шалений, та й траса смуг на 10, мабуть. В інтернеті були нотатки з цього приводу, що треба просто впевнено не поспішаючи йти. Вірилося мало, але вибору не було. Занурюючись у цю хмару транспорту, що летить, ми помітили, що вони нас облітають, ніби ми невидимі для них, наша присутність на дорозі тут взагалі нікого не парила. Ми спокійно перейшли дорогу, попри щільність руху.

О 6:30 ранку, ясна річ, що сконцентрований по житті в’єтнамець дрих без задньої думки, що він комусь щось вночі обіцяв. Я ж по скайпу зміг визначити його мобільний і почав дзвонити йому на телефон. Хвилин за 10 мені таки відповіли у скайп. Екскурсію підтверджено, тепер справа за малим, дійти до його готелю. На виході з нашого готелю ми натрапили на замок. На ресепшені нікого не було, і почався справжній квест знайти вихід. Ми мали приблизно 10 хвилин. Десь є ключі. Даша почала перебирати шафки, а я прилеглі приміщення. Даша знайшла зв’язок ключів і почала перебір. Мені пощастило менше, я знайшов бабусю, що сидить, років під 100, яка нічого не говорила, а тільки показувала незрозумілий жест. Я розумів, що в цьому квесті бабуся нам явно допоможе, але залишилося вивчити в’єтнамську мову. Ключі зі зв’язки не підходили. Бабуся себе обмахувала віялом, я знав, що віяло якось пов’язане з розгадкою, але як? Ситуація була безвихідною. Можна було звичайно знайти номер готелю, але оскільки стаціонарний телефон був поряд з нами, це нічого б не дало. На щастя, господиня повернулася з ринку і відкрила нас з зовні.
Отже, наш перший день подорожі, 9 ранку, а ми вже рухаємось автобусом на нашу першу точку маршруту. Оперативно порішали. Дуже добре, що так вдалося зробити, оскільки наш 17-денний маршрут не враховував час на купівлю екскурсій, у більшості випадків ми в місто приїжджатимемо пізно вночі, а рано вранці вже маємо бути в дорозі на екскурсію або конкретне місто. Коли в Києві Даша це планувала було трохи лячно, але, по суті, це ж Азія, тут ніхто особливо не париться і не напружується, так що маршрут був за досвідом інших азіатських країн — без урахування запасу часу на купівлю екскурсій. Спочатку я заклав у поїздку 19 днів, з яких буде 17 повних у В’єтнамі, і планував, що ми відвідаємо ще Лаос та Камбоджу. Але після багатоденного героїчного складання складного маршруту моєю Дашею ми з’ясували, що і на В’єтнам у нас днів впритул. Виявляється, у цій країні не те щоб багато чого подивитися, та вона нескінченна! В ідеалі звичайно мати днів 20 і тоді ти відвідаєш взагалі всі туристичні та дуже цікаві місця, але впритул по часу.

Дельта річки Меконг

Сонце палило на всі 35. Дуже розморювало на спеці, але ми пливемо вглиб, назустріч мангровим гаям, екзотичним деревам з чудовими фруктами та вузеньким річечкам між островами. Перші дні поки ми не звикли до В’єтнамсько-англійської мови, ми взагалі не могли нічого зрозуміти, що вони говорять. Тож промови нашого гіда залишилися нам загадкою. Іноді нас висаджували на різних островах, де ми дивилися різні цікавості.

Тут тобі роблять кокосові цукерки вручну, тут тебе годують різними смаколиками та ще й жива музика з піснями. Лонгконг ми зривали прямо з дерева, це досить цікавий фрукт тим, що коли ти його їж, він ніби дивиться на тебе своїм оком. Після трапези нам принесли тарілку з екзотичними фруктами. Тут ми ближче познайомилися із сапурилою, яка віддалено нагадувала грушу з медовими відтінками.

На тлі всіх китайців і в’єтнамців я почував себе Гуллівером, особливо коли сідав у човен і ногою пробив дірку в підлозі. Меланхолійний в’єтнамець лише махнув рукою, мовляв, «Забий». А й справді ця річечка не дуже глибока. По берегах зловісно пробивався молодий мангр. 

Увечері нас повернули до готелю. Відмінна екскурсія по 10$ з людини, та ще й з танцями та обідом. Але тут ми вперше зустрілися з темною стороною в’єтнамців, народ досить жадібний і намагається нагріти на всьому. Наприклад, ця екскурсія була звичайно класною без питань, але ми платили по 15$ і трохи за іншу … Хлопець у готелі багато разів перепрошував, дуже дивувався, посміхнувся і повернув різницю в грошах.

На жаль в’єтнамці на відміну від тайців та ланкійців, далеко не всі бажають тобі лише найкращого. Але приблизно 30 відсотків були настільки класними і доброзичливо-милими, що ейфорія наступала в перші ж хвилини спілкування. Здебільшого це були ті, хто не пов’язаний із заробітком на послугах. Наприклад, помічники менеджерів у готелях чи працівники магазину, які працюють у залі. Деяких таких добродушних в’єтнамців хотілося просто обійняти та розцілувати, але на жаль переважну більшість часом хотілося придушити за спроби набити ціну на своїх послугах. Але на класності поїздки це не позначилось. Повернувшись з річки, ми відразу купили собі квитки на маршрут з автобусів. Тобто ти платиш певну ціну і протягом 20 днів ти можеш у необхідні тобі дати переміщатися на мережевому автобусі між потрібними містами. Дуже зручно. Зустрівшись з Анею, обговоривши як у кого минув день, ми пішли вивчати що тут з масажами. Ціни без торгу починалися від 7$ за годину масажу всього тіла. Враховуючи ціну за подібний масаж у Києві я вже стрибав від щастя. Цікаво, а після торгів, що буде? Після торгів ми лежали по 4 долари і отримували задоволення, але як з’ясувалося, крім Ані, про неї масажисти просто забули))). У них фішка така, вони тебе зазивають на масаж, а потім шукають майстрів у всьому місті. У результаті майстер Ані був десь у дорозі або просто займався кимось іншим) Але знову ж таки, якщо врахувати, що в Києві за 17$ ще й тиждень у черзі треба чекати… то тут досить оперативно. Виходиш з масажу, а В’єтнам ще крутіше стає. А яке нічне життя твориться в Хошимін, просто слів немає, щоб описати. Тут голосно музика лунає, тут купа людей на маленьких стільцях проводять застілля, тут якісь факіри показують шоу, натовпи туристів напідпитку кудись рухаються у різних напрямках під строкатими вивісками готелів. І все це відбувається на проїжджій частині де весь час їдуть машини та байки, успішно розминаючись із веселим натовпом. Якщо вранці ми заряджалися енергією від сонця, що плавить, то вночі від атмосферою нічного життя. Гуляли ми до 12-ї ночі, потім сіли на сліпер бас і вирушили в дорогу.

Але все поважно шляхетно, спочатку знімаєш своє взуття, вкладаєш у пакет, а потім тільки йдеш до автобуса, займати своє лежаче місце.

Далат

Автобус мав їхати вісім годин, за які ми б якраз повноцінно виспалися. Але перша проблема, що сліпер розрахований під ріст в’єтнамців, а не під Гулівера. Але з цим впоралися, а друга проблема, що походу наш водій запізнювався кудись на день народження до мамки і тому ми мчали на такій швидкості, що часом звучала бавовна від подолання звукового бар’єра. Коли автобус зупинився біля кафешки для нічного дожирання, всім видали капці-в’єтнамки, щоб не турбувати туристів одяганням взуття. Зручний момент, що всі міжміські автобуси та маршрутки оснащені якісним вайфаєм, так що нудно в автобусі не буває. Трохи перепочивши на перевалі, знову на зліт. О п’ятій ранку з криком «Далат!» нас висадили і автобус полетів далі, залишивши за собою лише світлову доріжку, що свідчить про перехід у гіпершвидкість. Семигодинний маршрут проїхали за 5 годин, це дуже добре з одного боку, а ось з іншого боку, як же нам о п’ятій ранку готель собі знайти? Надворі ще було темно. Трохи відійшовши від вокзалу, ми помітили маршрутку, що неслася по трасі. Водій, побачивши нас дав по гальмах, але нас конкретно проїхав, потім вискочив з маршрутки і побіг до нас з криком «Сайгон!», Та ні, ми тільки звідти. Поки водій до нас біг його маршрутка теж не марнувала часу, і без гальм їхала назад, ніби наздоганяючи його. Коли водій зрозумів, що нам не по дорозі, застрибнув на ходу назад у свою маршрутку і поїхав. Це була кумедна історія, але буквально за п’ять хвилин моя радість обірвалася двічі поспіль. Спочатку я в нічній темряві помітив яму посеред асфальту і в останній момент прибрав ногу, але не впорався з інерцією. Впав не так боляче, як прикро. Пройшовши хвилини дві вперед, другу яму я не помітив. Тут уже було і боляче і прикро одразу. Ще дві хвилини тому я був бадьорий орел у повному світанку сил, а тепер як підстрелений лебідь шкутильгав у пошуках готелю. 

Кажуть, що в’єтнамці прокидаються о п’ятій ранку. Так ось заявляю, що о п’ятій ранку вони не те щоб не прокидаються, навіть у готелях з написом 24 — всі сплять. Головне, що дзвінків на парканах немає. Тобто готель 24, але огороджений парканом та із зачиненими воротами без дзвінка. На одному готелі дзвінок таки був. Після першого дзвінка ввімкнулося світло на першому поверсі, хтось глянув у вікно і пішов. Після другого дзвінка навіть якийсь дідусь вийшов і мовчки дивився на нас крізь паркан. Що я не намагався пояснити дідові, реакція на нулі. Дід дослухав мою розповідь на тему як ми хочемо заселитися, після чого він спочатку багатозначно промовчав, а потім згодом продовжив мовчати. З наступним готелем пощастило більше. По дзвінку прокинулась купа персоналу, які спали на підлозі на ресепшені. Тут ми заселилися. Коли я ліг на ліжко, ноги просто гули від болю після падіння. А спина почала боліти від несподівано твердого ліжка. Це звичайно було не так прикро, як тоді, коли ми прилетіли на Мальдіви і я в першу ж годину я вступити в якусь канаву так, що кульгав до наступного вечора, але все ж таки. Вселилися ми за 10$ на півтори ночі. Виспавшись, ми вирушили досліджувати місто, правда з другого разу, за 10 хвилин нам довелося повернутися за кремом від згорання. Місто виявилося цікавим у плані того, що природа була така сама, як і в Україні.

А ліси переважно хвойні. Почуття екзотичності різко зійшло на нуль. У мене було побоювання, а раптом ці всі казкові береги та тропічні гори В’єтнаму лише на картинках, але насправді це реально просто Далат так виділився. Була ясна та спекотна погода. На відміну від п’ятої ранку, зараз місто ожило. Ми зайшли в кафешку поснідати і насолодилися однією з принад Азії — в ресторані, в якому продається чай, якщо ти замовляєш страву, то чай тобі приносять безкоштовно. Пам’ятаю в Гонконгу це дуже подобалося, тут рідше таке було, але все-таки приємно. Підкріпившись у кафе, ми ще доповнили враження стрітфудом. Потім зайшли в турист інформейшен і попросили наші заплановані місця нам відзначити нам на гугл карті.

Золота долина Далата

Їхали ми на таксі з вітерцем далеко за місто. Водієві змогли пояснити куди нам треба лише показавши мітку на GPS. Коли приїхали на місце, з’ясувалося, що на позначці нічого не було. Промахнулася дівчина з інформейшена кілометрів на п’ять. По обличчю водія, він там особливо нічого і не очікував побачити. Просто дорога, поруч є паркан, за парканом заросле озеро, але це явно не те що нам треба. Знайшла вихід із ситуації наша Шерлок-Даша. Вона знайшла брошуру в машині, де була фотка потрібного місця. Водій з комусь зателефонував і розібрався куди їхати. У Далаті був не сезон, а місце в яке ми так прагнули ще й відсутнє в туристичних популярних маршрутах. Тож у результаті неосяжний красивий парк весь наш, тільки наш!

Ну ще, звичайно, трохи китайців додумалися до такого ж лайфхаку, але скажу вам таку мудрість «Нема у В’єтнамі пам’ятки краси екзотичної, щоб без китайців!» Якщо ти приїхав у якесь місце і не впевнений, що це визначна пам’ятка, просто знайди китайців і будь спокійним, що приїхав за адресою. Але це ще нічого, ось коли вони у Тамкок наш човник на веслах наздоганяли групою з двох великих автобусів це було дійсно тяжко. Але це попереду, поки що їх всього пару груп по пару людей бродить. У парку були і річечки і два озера і гори і ліси, фонтани і водоспади, красива веселка від бризок води, водяний млин, сходинки у вигляді пеньків ведучих через річку, ченці п’ють чай у затишній альтанці та довга доріжка вгору.

Ще й вказівник такий весь синенький, мовляв, там через 80 метрів буде два в’єтнамські слова. Не перевірити не можна було. Коли ми ледве видерлися на гору, ми з’ясували, що судячи з усього на табличці був напис «Вгорі нічого!». Але тепер знаємо, що точно там нічого немає) Метелики ще в парку красиві літали з великими крилами. 

Було не закрите питання, як повернутися назад до міста. Але у нашого таксиста це питання на щастя також було не вирішене. Не хотілося йому 40 км без улову назад їхати. Головна пам’ятка міста, що знаходиться в центрі, це великий квітковий сад. От туди ми й вирушили, цього разу таксист навіть без мітки зрозумів куди нам, і звісно ж привіз не туди. Ну, звичайно ж, ми хотіли саме в кафе Garden, а не у Flower Garden. Довелося знову задіяти хайтеч. До речі всі таксисти у формі – сорочка та зелена краватка.

Сад був теж класним, а в сезон зважаючи на все ще більш квітучим. Хоча, як може не бути сезону, коли на вулиці 28 градусів. Краса це все добре, але їй не наїсися, і ми пообідали в місцевому ресторані, який до речі був також весь у нашому розпорядженні. Наступним поінтом нашого релакс-відпочинку було велике озеро в центрі міста пройти повз яке було просто неможливо. Цього дня було багато природи, але тут ще є й якісь архітектурні пам’ятки за канатною дорогою. Зловивши таксиста, який не міг зрозуміти куди нам треба навіть бачачи мітку на карті, ми йому намагалися зобразити канатну дорогу. Це завдання виявилося складним. Здивуванням нашим було те, що завжди, коли йдеться про канатну дорогу, мається на увазі, що їхати треба вгору.

А тут якраз навпаки ми приїхали на початок, а ми вже й так на висоті. Та ще й красоти довкола – гори, вкриті туманними лісами. Оскільки у В’єтнамі все починає закриватися близько 17:00, то на дорогу нам залишалася можливість лише спуститися вниз і одразу повернутися. Ми вирішили відкинути ті пам’ятки, що знаходяться по той бік канатки і вирушили до Crazy House.

Це дуже незвичайний готель, який можна переглянути за гроші. Походити територією і позаглядати в кімнати постояльців. Звичайно ми б не їхали, як і натовпи інших туристів, у звичайний готель, в цього була якась особливість, навіть одразу не можу сказати, що саме манило його подивитися))) Підкріпившись смаженим пиріжком з бананом усередині, ми пішли дивитися чиєсь весілля. Було бажання гульнути, але нас так і не запросили. Причому наречений із нареченою не заходять до зали поки останній гість не зайде. Місто окутала ніч і відразу почало вирувати нічне життя, а вірніше бенкет просто небувалих масштабів, таке враження, що всі в’єтнамці що вдень займалися своєю звичайною роботою різко перетворилися на стрітфуд майстрів.

Бенкетували ми знатно, я правда не знаю, що це були за страви та звірята, але таке враження ніби ми весь вечір до ночі тільки й робили, що їли. Особливо запам’яталися млинці, начинені лимоном зі склянкою лимонного молока з льодом та спрінг-роли.

Якась жінка варила в каструлях цікаві напої, побачивши нашу розгубленість у виборі, вона налила нам у велику склянку відразу всі три напої. А й справді, це зняло з нас завдання складного вибору. Потім ми ще їхали потягом, який був із квітів, у вигляді фонтану і взагалі стояв на місці.

Частина вулиць судячи з усього стала пішохідною, оскільки багато байкерів долали маршрути везучи байк поряд. Потім ми гуляли на величезному в’єтнамському нічному ринку. Ми з собою в поїздку взяли всього два невеликі рюкзаки, завантажені не до верху. Щоб тягати було небагато, у нас був із собою той одяг, який уже треба було викинути. Таким чином, рюкзаки поступово легшали. Але тут був важливий момент. Кросівки я викинув ще в Борисполі, тому треба на ринку прикупити інші, поки ми не доїхали до півночі країни. Низькі в’єтнамці, дивлячись на розмір моєї лапи, тільки розводили руками. Не готове було місто до зустрічі Гулівера. Ех, затишне містечко, але треба їхати далі. Рано вранці зробивши фото на тлі місцевої Ейфелевої вежі, ми вирушили до міста, про яке стільки чуток та оповідань – Нячанг.

Дорога до Нячангу

У це місто можна було зробити переліт з Хошиміну, але якщо на маршруті є Далат, то треба автобусом їхати, оскільки він подорозі. За вікном були спочатку рисові поля. До речі, лякало для птахів у них теж низеньке, як і в’єтнамці, щоб реалістичніше було. Коли почали спускатися з гір, види були схожі на Перу. У цей момент ми дуже зраділи, що літак не взяли. Немов ковток Південної Америки. Під час 30-хвилинної зупинки всі попрямували в ресторан на сніданок, ми пішли в протилежному напрямку полазити по джунглях! Але страх того, що автобус поїде, не відпускав нас далеко. Поблукавши стежками крізь зарості, ми теж навідалися в ресторан. Там виявилося все настільки апетитно, що теж замовили смачний сніданок. Хоч уже всі поїли і сідали в автобус, наша трапеза тільки-но починалася. Але за те, я і люблю азійський підхід Савайді — ніхто не париться. Автобус просто зачекав зайвих 10 хвилин на нашу трапезу. Отже, через 4 години їзди ми були у Нячанзі. Щоправда, в автобусі забули кульок з їжею, тому довелося повертатися в автобус.

Нячанг

Тут у нас було багато днів, цілих 5. “Набережна Нячанга схожа на Тель-Авів” Відразу видно, що блогер що написав ту нотатку, жодного разу не був в Ізраїлі. Ця набережна, щось особливе. Дерева дивовижної форми, піщаний довгий пляж з гірськими панорамами порівнянними хіба, що з Копакабаною в Ріо, а вдалині красується острів з величезними літерами Vinpearl, постривай трохи Вінперленд, скоро ми і до тебе дістанемося. Поторкавши теплу зимову воду дуже хотілося в ній купатися.

Але часу на це у нас зовсім не було, вже 12-та ранку, а від списку місць, які треба відвідати наш п’ятиденний Нячанг просто по швах тріщить. Сказавши привіт і пока морю, ми вирушили в глиб міста. Зупинившись на перехресті, ми помітили вайфай мережі Баскін Робінс, відмінно, за чашкою морозива сплануємо пріоритети маршруту. Почали ми із храмового комплексу Понагар.

Понагар

Комплекс дуже мальовничо виглядав на узбережжі річки великого міста. Коли заходиш на його територію, одразу настає якась гармонія і відчувається відчуження від міста, наче ти вже в якомусь іншому місці. Відвідувати храми можна лише в довгому одязі, або одягненому зверху спеціальному одязі, який видається на території комплексу безкоштовно. Сама територія не велика, хвилин на 20 щоб усе подивитися. Приємне доповнення — це жива музика та народні танці з горщиками на головах, які відбуваються раз у якийсь час. Причому чим більше грошей кидаєш у горщик, що стоїть на землі, тим ширше починають усміхатися танцівниці. Одні хлопці так часто кидали, що я всерйоз запереживав, як би не тріснуло обличчя у танцівниці.

А за стінами комплексу видно панорами мегаполіса, оскільки храми розташовані на піднесенні. І пам’ятаю відчувався такий приплив радості, того що ми можемо розслабитися з переїздами оскільки у Нячанзі у нас ще багато днів.

Грязьові ванни та мінеральні джерела Тха Ба

Судячи з вказівників, це має бути недалеко від храмів. Табличка говорила, мовляв, йдіть два кілометри в ті двори. Після 5 хвилин ходу вузькими дворами навіть GPS був безсилий допомогти нам. 

Літня в’єтнамка продавала сир гриль на паличках, яким успішно обідали школярки. Вони якраз і виступили перекладачами, бо бабуся не могла нам пояснити ціну на пальцях. Але воно і зрозуміло, адже у бабусі було на руці на 5995 пальців менше, ніж ціна. Заплатили ми по 6000 донгів (0,25$). А потім побачили на стіні табличку з купою літер та цифрою 5. Ось так школярці знання fyuksqcmrj] мови допомогли заробити 2000 донгів. Нам не знання якраз обійшлися в мінус 2 000. З дворових лабіринтів ми в буквальному значенні ледве вилізли. Далі була табличка, мовляв, ще 80 метрів. А за 80 метрів ще табличка 2,2 км. Які ж в’єтнамці молодці додумалися робити вказівник на вказівник. Загалом до лазень ми йшли так довго, що вони нам справді вже дуже потрібні були. Якщо не помиляюся, то комплекс процедур коштував по 340 000 (15$) з особи.

Етап перший – 5 хвилин під душем, з якого йде під натиском мінеральна солонувата гаряча вода. На жаль, наш фотик теж частково взяв участь у цьому етапі. Але, на відміну від нас, йому термальні води не допомогли.
Етап другий – 30 хвилин відкисаєш у грязьовій ванні кімнатної температури. Причому якщо твоя карма не чиста, то тебе посадять в одну ванну з китайцями, що кричать. Оскільки наша карма була не зовсім каламутною, то китайців посадили до сусідньої ванної, але не дуже далеко.
Етап третій – грієшся на сонечку, щоб бруд висох. Але оскільки сонечко вже пішло за гори, то етап довелося пропустити.
Етап четвертий – знову термальний душ із першого етапу.
Етап п’ятий – Ось тут уже було тяжко. Ти заходиш у прохід між кам’янистими стінами, з яких 5 хвилин б’ють дуже тонкі струмені води. Причому під таким тиском, що на місці не встоїш від болю. Починаєш “танцювати”. Через 4 хвилин це пекельне прання закінчується, і ти виходиш весь у червоних смугах на тілі.
Етап шостий – страшно? Та ні, тут якраз релакс. Термальна ванна +38 градусів на 20 хвилин. Причому нагадую, що може статися з тими, хто має грішок. Китайці не сплять. У них та сама програма.
Етап сьомий – релаксуємо під термальним водоспадом.
Етап восьмий – великий, теплий, термальний басейн.
Етап дев’ятий – ридаєш, що все колись закінчується.

Прогулянка вечірнім Нячангом

Назад ми вирішили проїхатися на таксі, тому що трюк із вказівниками повторювати не хотілося. Таксисту сказали, щоб довіз нас назад до Понагару, тому що ми там помітили цікаві мости поряд. Таксист мовчки довіз нас до комплексу, а потім «дуже здивувався», що комплекс зачинений, і поспішив уточнити куди повезе далі. Ну, звичайно ж таксист, який їздить щодня між комплексом і лазнями не знає, що комплекс увечері не працює, навіщо попереджати туристів. При чому здивування таксист явно репетирував перед дзеркалом не одну годину. Оскільки нам треба було не в Храми, то таксист просто поїхав далі сам зі зниженою кармою. Тепер йому будуть кожен раз китайців підсаджувати.
Мости у них красиві, та й взагалі бути у В’єтнамі і не гуляти пішки — злочин, якщо ти звичайно не в лазні пиляєш. Нашу увагу привернув корейський ресторан під мостом. Причому потрапити туди було зовсім непросто. Вони там явно не очікували побачити відвідувачів. У меню були досить дорогі страви, але виглядали ефектно. Спочатку обрали одне, але офіціант, що не говорить англійською, змогла нас переконати, що це для корейців, беріть інше. Тепер мені цікаво, там, мабуть, собака під соусом був? Ми вибрали інше (250 000 = 11,5 $). Нам принесли багато маленьких тарілочок із закусками. Спочатку був страх що це і є наша страва. Але потім нам приносять велику каструлю з основною стравою, в якій дуже багато сирого м’яса та інших смаколиків ставлять на спеціальну конфорку на нашому столі. Причому запевняють, що м’ясо і все інше можна їсти прямо зараз.

Але ми вирішили спочатку зварити його. Хліб ми змогли попросити лише, показавши фотку на планшеті. Страва виявилася такою ж гострою, як і меч самурая. Треба було пити паралельно багато пива, щоб гасити цю пожежу в роті;) Даша на жаль, не змогла так добре стравою насолодитися, а я ось відвів душу на повну. У цьому ресторані було не лише з англійською туго, а й мова жестів тут зовсім не працювала. Взявши рахунок і показавши кредитну картку, офіціант зрозуміло кивнула і відразу мені принесла ще одну картку, але візитну. І з почуттям виконаної місії пішла. Так, мій майстеркард зазнав фіаско, їм не можна було розрахуватися навіть у ресторанах, у яких на книжечці гордо гравірувалася лейба спонсора – MasterCard. У нас було топ три трапези у В’єтнамі. Ця була на другому місці, хоча тримала перше місце майже до кінця поїздки.
Увечері всюди почав продаватися стрітфуд. Так що похід додому супроводжувався постійними міні-трапезами. Ми навіть забрели на якийсь острів, який був заброньований під розкішний готель. Трохи побродили серед скромної чарівності буржуазії і пішли далі.

Геокешинг

На Канарських островах ми знайшли 11 скарбів, в одному з яких була фігурка-мандрівник у вигляді нареченого, який прилетів туди з Данії.
Ми ж його привезли до Нячанга, тут якраз по карті був захований скарб-контейнер. Оскільки була ніч, і скарб був захований у збудованому бонсаї біля житлового будинку, його пошуки були важкуваті. Ще все ускладнювала група поліцейських, які із чаєм у руках релаксували сидячи на стільчиках метрах за п’ять від скарбу. Спочатку при поліцейських серед ночі ритися на території чужого будинку було якось ніяково. Але наші пошуки були марні, скарб був добре захований. Хвилин за 10 до нас підійшла поліцейська і вручила потужний поліцейський ліхтарик. О, так набагато краще. З ліхтариком пошуки пішли продуктивніше, і незабаром чорна скринька була у нас. Група поліцейських схвально поглядала як ми знайшли скарб. Я так розумію, що вони вже давно просікли тему і мали вечірню розвагу реаліті-шоу із туристів що шукають геокеш. Треба було відзначитись, а ручки не було, інший поліцейський мені з радістю позичив ручку. Розпрощавшись із нареченим (поклали його до контейнера), який гостював у нас півтора місяці, ми вирушили шукати собі масаж.
В одному підворітті якраз по 80 000 (3,8 $) коштує година. Щоправда, там про Дашу забули хвилин на 20, але це так по-в’єтнамськи. Зате мені чоловік перерахував повністю всі кістки. Поки я чекав Дашу мені налили чашку чаю, правда я потім з’ясував, що в цю чашку наливають усім по черзі, а чашку не миють уже, мабуть, років 40… Але я ближче зродився з в’єтнамцями. Ох і день видався! Все тепер точно спати! А ні ще хвилин 40 пішки до готелю і спати. Завтра цілий острів будемо підкорювати.

Вінперленд

Вінперленд це парк розваг, який знаходиться на острові Vinpearl. На острів можна потрапити, найдовшою канатною дорогою над морем. Коштує це задоволення по 600 000 (27$) з особи. Платиш тільки за квиток, дорога та всі розваги безлімітні та безкоштовні, тільки на їжу треба буде розщедрюватися. Приїжджати туди треба до відкриття на 09:00 та гуляти до самого закриття 21:00 – 22:00, розваг там вистачить із головою.

Можна, звичайно, виїхати будь-якої миті, але так робили лише туристи-пакетники, які мали обмежений час. На початку, коли прибуваєш на острів, трохи губишся з чого почати і що робити в першу чергу. Як з’ясувалося пізніше, треба було одразу бігти на бобслей, бо туди черги будуть по півтори години. Але ми цього не знали, але й півтори години стояти заради бобслею не комільфо) Хоча, спілкуючись з людьми, складалося враження, що ми єдині були на острові хто, не відстояв ту чергу хоча б два рази))) Коли ми в черговий раз вирішили перевірити чи не розсмокталася черга, дівчина з черги поділилася досвідом: «Ми простояли годину сорок, спустилися за пару хвилин. Сподобалось. А зараз вирішили – ну що ще разок?!» Причому це до всього ще й не сезон вважається, цікаво що ж буде в сезон. Доречі черга в усьому парку була тільки на бобслей.

Ми почали з американських гірок та атракціону, що емітує падіння з висоти. Гірки спочатку здавалися невинними, поки якійсь китайці, яка брала участь у заїзді перед нами, зовсім не стало погано. Нашій групі це суттєво додало адреналіну, але все виявилося не так страшно. На центральній площі проходило костюмоване дефіле на ходулях. А ми тим часом посилено рятували тайське село від навали павуків та жаб убивць! То була велика кімната з ігровими автоматами. Причому популярний аерохокей тут не мав великого попиту. Накидавшись м’ячами у кошики, і захистивши город від ховрахів, а китайське будівництво від самураїв зі склом, ми вирушили до океанаріуму на шоу русалок. Ось, що ніколи не думав, то це те, що побачу живих русалок.

Русалки граційно плавали у великій акваторії за склом витончено розвиваючи свої хвости. Час від часу вони виринали кудись нагору, швидше за все їм давали рибку за добрий трюк. Далі була прогулянка прозорим тунелем, за стінами якого плавали риби, по погляду яких було видно, що людьми вони не проти поласувати. Ще там був тераріуми з усякою живністю і зони туалетів, у яких пахло корицею, а біля умивальників плавали розкриті бутони квітів в маленьких вазочках.

З їжею на острові звичайно було напруження ще те, це в основному була піца і хот-доги за ціною від 60 000 (2,7 $). Але тут нічого не вдієш. Але дякую хоч не рис) Потім нам треба було «змінити костюми», адже далі аквапарк! Після канарського Сіам Парку нас було вже складно здивувати, але поплюхатися на гірках без черг завжди радісно. Єдиний момент, що над безпекою вони не особливо заморочувались. І дивлячись на вильоти з деяких гірок, відчуття безпеки тануло в повітрі.

Причому з безпекою проблема була навіть на атракціоні «Lazy river», де все, що від тебе вимагається, це релаксувати і повільно плисти в надувному колі штучною рікою, що йде по колу через весь аквапарк. Навіть там ми бачили ну таке потужне зіткнення чиєїсь голови та залізного стовпа, що хлопець більше ніколи не захоче злізати з надувного кола в недозволеному місці. З аквапарку був вихід на затишний пляж. Там були ще затишніші водні мотоцикли. На жаль, не безкоштовні, але за 600 000 (27$) 15 хвилин можна було політати так, що у вухах гул стояв ще довгий час. Головне, коли Даша була за кермом так все нормально, а коли я, то з криком «Висади мене!». Далі ми повернулися до нашої улюбленої ігрової зони, де Даша героїчно скакала на коні, а я на борді майже зайняв перше місце, поки Даша не допомогла)

Потім я ще й на якийсь дім ліз у ролі китайського ямакасі. Наступне за програмою було шоу дельфінів, але воно трохи не збіглося з офіційним розкладом і ми на нього не потрапили. Провівши яскравий захід сонця, ми пішли в замок на 4D кіно з трьома екранами. На вулицях острова ставало все темніше і темніше, а це означало, що вже зовсім близько головний гість програми – музичний фонтан.

Чесно кажучи, я про його наявність у В’єтнамі ще не знав навіть у той момент, коли їхав на острів. І ось розпочалося шоу. Я не описуватиму, що ми там бачили, але скажу так, у нас у цій поїздці ще буде зупинка в Еміратах, тож буде можливість порівняти зі світовим відомим фонтаном. До самих еміратів ми були досить скептично налаштовані, що фонтан буде краще. Так ось, краще в результаті і не було, в еміратах воно там зовсім по-іншому за рахунок атмосфери, що панує, але якщо конкретно порівнювати самі фонтани, то в’єтнамське шоу ви ніколи не забудете. Тут близько 30 хвилин ти сидиш просто з відкритим ротом. Коли фонтан почав танцювати під рашистську музику, у залі можна було чітко визначити кількість орків по ридаючим від щастя мордам. Але класика була ефектнішою. Це був справжній шедевр, фонтан якому усі хлопали!

На годиннику вже було 21:00, але як так, адже буквально кілька годин тому ще було 09:00. Але треба було залишати острів. У канатних кабінках лунала мова, яка запрошувала на повторне відвідування, але у світі ще стільки місць треба відвідати. Скажу так, якщо хочете побувати у діснейленді, то краще злітайте у в’єтнамський Вінперленд, навіть враховуючи довжину перельоту це буде швидше ніж ви будете чекати у чергах діснейленду.
На зворотній дорозі до готелю ми зайшли перекусити по черзі у дві місцеві кафе.
В одній Даша їла «Найсмачніший Фо Бо» за 45 000 (2$) це їх справді дуже смачний суп із рисовою локшиною, яловичиною, купою тропічної зелені і часто подається з тарілкою на якій лежить ще більше зелені. У жодному ресторані В’єтнаму не було несмачного Фо Бо.

До його приготування, схоже, народ ставиться з великою серйозністю. А я в другій кафешці замовив рибне асорті з рисом за 40 000 (1,8$). Правда виглядала моя страва трохи невпевнено у плані свіжості, але цього разу все обійшлося. Тепер прикупимо екскурсію на завтра та спатки. Нам гід зі співчуттям повідомив, що на Південні острови завтра не буде екскурсії з рашистською групою, є лише змішана без орків. Комусь співчуття, а комусь радість. Який прикол їхати в іншу країну, щоб гуляти серед російськомовного населення, але для деяких це, мабуть, велике щастя. Як от для тієї бабусі з онуком, яка їсть борщ, а чадо наминає пельмені. Навіщо взагалі кудись їхати? Сиди собі вдома: і буде тобі і борщ і рашковмовне населення навіть. Але найцікавіше, що з рашиками трапляється в орко-групах, ми дізналися трохи пізніше, коли на іншій екскурсії зустрілися з хлопцями, ті, що на Південні острови вирушили із собі подібною групою. Але про це розповім згодом. Отже, а тепер те, що ми очікували від екзотичного В’єтнаму!

Південні острови Нячанга

Коштувало це задоволення по 13$ з людини, включаючи входи. О 09:00 нас забрав автобус та відвіз на пристань. Звідти й розпочалися наші морські пригоди. Ми були екзотикою серед азійців і всі жадали з нами фотографуватись. Точніше, спочатку всі робили селфі з китайкою, що заснула, а вже потім з нами. Атмосфера панувала дуже компанійська. Першим був острів з не пам’ятаю якою назвою.

Острів з не пам’ятаю якою назвою

Нам усім виставили ящик з безкоштовними трубками та масками, а мені гід навіть персонально свою особисту дав поплавати, бо, мабуть, бачив ентузіазм в очах. Краще ніж в Єгипті і на Мальдівах звичайно коралів з рибками немає, але все-одно приємно поринути в цей підводний світ. Та й взагалі, воно так усе по-екзотичному там. Куди не дивишся, скрізь очі радує. Але всю ту красу все одно не передати у розповіді. Дві години пролетіли як п’ять хвилин. Острів дуже рекомендую до відвідування, як орієнтир, у його назві була літера «У».
На кораблі на нас уже чекав накритий фуршет із безлічі страв національної кухні.

Причому туристи дуже переживали, щоб нам з Дашею дісталося все найкраще і більше. Це було дуже приємно, що азійці нам так раді. “Eat Fish!” сказав мені кореєць, накладаючи мені на тарілку великий шматок курки. А коли Даша потяглася до миски, де вже було мало рису, то їй вручили цілий «таз» з рисом. Азійці буквально світили променями теплоти та привітності в наш бік, ми ж відповідали взаємністю, попри те, що знань спільної мови між нами не було. Наступною за програмою була досить цікава розвага. Десь у морі кораблі з усіма змішаними групами пришвартувалися один до одного і почалася розважальна музична програма. Чоловік у кокосовому ліфчику просто відривався виконуючи місцеві хіти.

Потім він почав навмання запитувати туристів, хто звідки, викликав у центр і починав співати відомі пісні їхніми мовами. У нього йшло все дуже добре, спочатку були німці, потім шведи, потім корейці, потім китайці і тут настала незручна мовчанка, коли він натрапив на двох українців. Схоже, він і країни особливо такої ще не чув. Хоч йому довелося перейти до наступного туриста, весь наш корабель на чолі з китайцями та корейцями просто вибухав від овацій у наш бік. Усі хотіли почути українську народну пісню, але шкода гід нічого не знав, щоби з нами заспівати. Після шоу публіка була дуже розігрітою, і компанійська атмосфера переросла вже в щось більше і запальне. Після мужика з кокосами почалося щось зовсім немислиме, як кажуть за кордоном “Нью експірієнз!”. У море в рятувальному колі з баром виплив бармен.

За рахунок жорсткого рятувального кола у кожного виходив свій столик, на який можна було поставити стаканчик. Натовп ділився на тих, хто у воду просто спускався і на тих, хто ліз на самий верх для стрибку. Дашу за руку відразу схопила азійка, мені вручила айфон на селфі палці і побігла з Дашею нагору, яка планувала зайти у воду знизу. Коли вони підійшли до краю, жінка згадала що боїться висоти та стрибала лише Даша. Поклавши айфон під наші речі, я кинувся нагору. І тут сам спайдермен взяв мій фотоапарат у мене з рук. Причому, звідки на кораблі різко з’явився спайдермен – загадка. Зате маю тепер фоточку зі мною в польоті. Надурівшись у воді, всі повернулися на свої кораблі. Далі у всіх було завдання знаходити свої фотоапарати та мобілки, які для фоток ходили по руках. Причому наш фотик мені віддала вже якась жінка, а не спайдер. Кораблики відшвартувалися та ми попливли на наступний острів назву котрого я так само успішно забув.

І знову екзотика та краса. До речі, шоу на корабликах проводиться тільки для екскурсій змішаних груп, не для орків. Настав знову релакс. Після київської зими досі не можна було насолодитися сонцем вдосталь, у мене вже навіть обличчя згоріло від сонця. Здавалося все мало, хоча плавило не по-дитячому. Ввібравши в себе на лежаках всю екзотику острова, ми вирушили назад. За програмою був ще один острів, вхід на який був відносно дорогим по 90 000 (4$) і всі вже були без сил після такої активної програми. Гід висунув острів на голосування, всі одноголосно вирішили його пропустити. До речі, як ми дізналися від туристів що подорожували в екскурсії з орками були лише острови, жодних барів та анімації з піснями.

О 17:00 ми вже були в готелі, а це означає, що можна ще погуляти. Оскільки розваг у Нячангу було більше, ніж у нас заплановано днів, і нам тут дуже сподобалося, ми вирішили одразу на день продовжити Нячанг, прибравши місто Хуе з маршруту. Ми вирушили до центру міста. До пагоди, лежачого Буди і Будди, що сидить. Я навіть хотів висячою колодою вдарити в дзвін, але вона виявилася на ланцюгу, хоча в Таї такі речі були у вільному доступі. Біля пагоди була школа, в якій проходив стандартний в’єтнамський урок – вчитель каже, а діти хором повторюють.

Однією з розваг за кордоном є відвідування якогось великого продуктового маркету. Це завжди цікаво. Ми вирушили до торгового центру BigC і заразом там повечеряли в Loteria. Це була наша найбільша помилка за поїздку. По-перше, порції були дорогі й маленькі, але не так у розмірі проблема, як у тому, чим ця вечеря для нас закінчилась. Після часового масажу ніг, на десерт ми купили почищене помело. Пам’ятаю я його про всяк випадок під краном помив. Ще виразно пам’ятаю, як помив руки в Лотерії вдруге. Але на жаль, всі ці запобіжні заходи нам не допомогли.

День, що випав

Спочатку ми в кімнаті виявили двох ящірок-геконів. У паніці не знаючи чи це загрожує, чи ні ми розбудили господиню. Коли їй показали гекона за шафою, вона махнула рукою і щось веселе підбадьорювальне сказала на в’єтнамському. А сама поспішила забратися з номера. В інтернеті ж пішли відгуки зовсім різні, починаючи від того, як класно що «Мух не буде! Не проганяйте його», потім хтось скаржився, що його гекон боляче за палець вкусив. А хтось скаржився, що вони так кричать, що неможливо спати і тут наші гекони показово закричали. Звук був ніби наша шафа намагається полетіти з кімнати через стелю. Але не це була найбільша проблема цієї ночі.
О другій годині ночі Даші стало дуже погано, причому первинний симптом був такий – тривожний сон, потім спазм у шлунку. Я почував себе на всі сто, крім однієї проблеми — я розумів, що тріумфувати мені залишилося недовго, адже мені теж снився тільки що кошмар. З невеликою надією я ліг спати, але коли через годину прокинувся від сильного спазму зрозумів, що в наш план подорожі доведеться внести серйозне коригування. Найбільша проблема була у вже купленій екскурсії на Північні острови. Рано-вранці Даша змогла більш-менш підвестись на ноги і навіть сходити в Ананас тур і домовитися про перенесення поїздки. Я навіть з ліжка встати не міг. На щастя дружина добре подбала про аптечку із собою. Найприкріше те, що якщо звернутися в якусь страховку, то буде госпіталізація і тоді зовсім плани подорожі можуть накритися. Весь сум-смуток того, що відбувається, ще посилило те, що я помітив помилку в дати зворотного авіаквитка Ханой-Хошимін. У нас на півночі В’єтнаму, в кінці поїздки могло бути на два дні більше, які з великою ймовірністю дуже потрібні будуть. На щастя квитки коштували всього 45 $ за двох, на тлі всіх витрат це не так багато, але все-таки прикро. Штраф за зміну дати коштував 45 $ … Ми вирішили поки ніяких дій не приймати, адже це лоукостер, йому досить хоч трохи зрушити свій маршрут, і ми безперешкодно змінимо дату у свій бік. За день ми змогли вийти погуляти хвилин на 30 та полежати хвилин 5 на лежаках. І то це було вже глибокого вечора. 
Що це було? Їжа з корабля навряд чи це було за 12 годин до отруєння. Їжа в Лотерії була за 7 годин до отруєння, і у кожного була своя страва, разом ми їли дуже смачне фризерне морозиво, про яке приємно згадувати, навряд чи морозиво. Залізна банка фанти за 5 годин теж навряд. Масаж оліями та зірочкою викликав підозру, але інтернету невідомо ситуацій, коли це труїло людей, навіть швидше навпаки рекомендують при отруєнні. Причому в салоні нас потім заспокоїли, коли ми з побоюванням вдруге прийшли, адже масажисти теж голими руками ці олії втирають. Залишається під підозрою лише почищене помело, їсти яке, як відомо, треба персонально почистивши кожну часточку. Зрештою це не брудні руки продавця. Загалом загадка, що це було, залишилася за завісою. Але ми знаємо одну найголовнішу помилку, яку ми допустили за всі подорожі Азією – цього дня ми не їли нічого гострого, ніде не додавали до страви соус чилі. З цього дня ми абсолютно кожну трапезу супроводжували цим рятувальним соусом. Впевненості в силах на завтрашній день не було, тому північні острови довелося зрушити ще на день. На завтра ми запланували щось не менш екзотичне та гарне, якщо будуть сили.

Пляж Зоклет

У турагентстві російський чоловік доводив, що самостійне відвідування цього пляжу набагато дорожче ніж його тур за 960 000 (44 $). Коли я попросив його обгрунтувати він навіть калькулятор дістав, але при максимальних його підрахунках і хитрощах він не плюсував більше ніж на 200 000 (19 $), а в результаті самостійне відвідування пляжу на двох обійдеться в 96 000 (4,5 $).
Оскільки ми вранці відчували відносно себе впевнено, то вирішили вирушити в провінції за Нячангом. На міському автобусі номер 3 за дві години ми доїхали по 24 000 (1$) з особи до пляжу Зоклет. Дорога була яскравою та екзотичною. Причому ми якось так віддалялися від моря, що не вірилося, що тут зараз опиниться пляж. В автобусі спостерігали романтичну сцену як молодий кондуктор загравав до, судячи з усього, знайомої дівчини. Це було дуже мило, тому що вони були справді милашки. Ще дорогою наш автобус примудрився протаранити машину, що йшла попереду, але хіба в’єтнамці напружуватимуться щодо таких дрібниць? Ні! Просто поїхали далі. Кажуть, що вхід на пляж платний, але щось ми так і не знайшли кому і за що платити, враховуючи, що пляж нічий. Якщо нас запитати, що було найкрасивіше у В’єтнамі, то на фото думаю зрозуміло. Хоча ця думка була на той момент, попереду на нас чекали ще захоплюючі види Сапи і неперевершений Ніньбінь. Але на той момент Зоклет у нас вважався найкрасивішим у поїздці. Красивіше хіба що було тільки на Мальдівах, якщо порівнювати саме цей тип природних явищ. Хоч спека була градусів 35, купатися було якось ліниво. Я думаю, ми перші хто опинився в ідеальну погоду на Зоклеті, але так і не купались.

Ми просто йшли пісочком у нескінченну далечінь. Щоразу ноги огортали теплі гребінці хвиль і тут же до ніг приєднувалася якась прозора живність, яка відчалювала з наступною хвилею. У білому пісочку вирувало життя, всі мушлі кудись повзли по своїх справах у різні боки. Вдалині вздовж набережної виднілися кораблики та маленькі човники. А ми все продовжували ліниво брести. Причому часом пальмові гаї закінчувалися та починалися соснові бори. Це було досить дивно бачити сосни у такому екзотичному місці. Переповнившись екзотичними враженнями, хоча цими видами насправді не надивишся, ми звернули в вулички прилеглого села. Ми йшли у пошуках якихось байкерів або таксі, щоб дістатися водоспадів, які знаходяться десь далеко в іншій провінції. У селі опинився масштабний готель, до якого ми й завернули. У готелі не дуже говорили англійською, але вони раді були нам допомогти в будь-якому питанні. Для початку відправили нас на терасу: чай, каву, згущене молоко, банани та інші смаколики в нашому розпорядженні.

Причому безкоштовно. Така гостинність дуже і дуже підняла нашу прихильність до в’єтнамців. Дівчина на пальцях з’ясувала, що ми хочемо на водоспади Ба Хо і що нам треба таксі. Таксист по телефону сказав що це буде коштувати 600 000 (26$) в обидва боки. Ціна звичайно велика, але, за фактом на таку пам’ятку по всіх країнах екскурсія дешевше не коштуватимуть. Ми погодилися. Коли по GPS доїхали до потрібного повороту, куди вже машина не проїде, то зрозуміли, що це все було по ходу нашого третього автобуса, але на жаль про це ніде не було інформації в інтернеті. Автобусна зупинка була просто на повороті у бік водоспадів. Зрозумівши, що назад нам таксі не треба ми сторгувалися з таксистом до 350 000 (16 $). Правда пояснити це йому можна було тільки після того, як він зателефонував своїй англомовній подрузі, а вона виступила перекладачем між нами. Щоправда, щодо англійської подруги в мене залишилися великі сумніви, мені здалося, що я просто в’єтнамський швидше зрозумів, ніж вона щось виразне вимовила англійською. Але коли всі один одного зрозуміли, чудово! Тож на водоспади!

Водоспади Ба Хо

Ішли ми вздовж рисових полів довго та тяжко і найголовніше питання, як довго ще йти? У цьому селі навіть в’єтнамською не говорили. Спроби домовитися про оренду велика чи байка закінчувалися нічим. А сонце по відчуттям на 40+ палить. Звичайно, якби ми вміли водити байк і не боялися ризиків, то всі попередні і безліч майбутніх маршрутів були б набагато простіше. Проте в нас було саме так. В одному з будиночків на ганку сиділо все сімейство та два байки. Оскільки дорога пряма і ніхто не їздить можна було б якраз спробувати себе на байку, зайшовши до них у двір, всі мої спроби пояснити, що я хочу у них взяти в оренду байк, закінчилися мовчанням і посмішками. І найскладніше, що незрозуміло, скільки ще йти, а раптом два дні?)

Не заперечую, густі рисові поля — це дуже красиво, але ми сюди не за цим добиралися. Незабаром було невелике перехрестя. На якому ми зустріли англомовних туристів. Ага, тож після 30 хвилин важкого маршруту треба ще пройти 2 км, а потім водоспади. Треба було щось вирішувати, сонце було дуже жорстоким і 2 кілометри здавалися недосяжними, ми після отруєння ще не відновилися повною мірою. Біля перехрестя стояв невеликий магазинчик із лавками. На лавці на розслабоні сидів в’єтнамський хлопець, а поряд два велосипеда. Ми запропонували парубкові дати нам в оренду велика. В’єтнамець розмовляючи тільки рідною мовою швидко збагнув що до чого. Спочатку він показав на велосипеди, потім на себе, потім на нас, руку простяг убік водоспадів. Я кивнув “Так”, він показав негативний жест рукою і видав звук байка зображуючи, як він його заводить. Я кивнув, він махнув, щоб ми нікуди не йшли і побіг. Загалом негативний жест у в’єтнамців більше схожий на фрагмент грузинського танцю. Спочатку ми не могли зрозуміти, що це за жест, коли бачили його в різних ситуаціях. Виглядає він, ніби в’єтнамець закручує лампочку в патрон однією рукою на рівні свого вуха. А тим часом поки я вам розповідав про спільне між грузинським мистецтвом та В’єтнамом повернувся наш хлопець на байку. І ось ми вже втрьох мчимо з вітерцем горбатою дорогою. Хлопець виявився дуже балакучий, але говорити з нами він міг лише жестами. Так от поки наш кінь мчав він примудрився і кермувати і повертаючись до нас обличчям, жестами розповідати, що для захисту обличчя від згоряння потрібно прикупити респіраторну маску, і взагалі у нього є друг, який по дорозі назад допоможе нас відвезти куди треба.

Нарешті ми дісталися комплексу з водоспадами. Тепер попереду дрібниці, щоб дістатися третього рівня водоспаду потрібно пройти перші два прямо по скелях вздовж річки. Спочатку все виглядало доволі безпечно — стежка, вздовж мальовничої річечки. Потім було роздоріжжя, і якийсь рашитськомовний хлопець нас запевняв, що треба йти саме вліво. Але мене бентежила велика червона стрілка, яка вказувала йти праворуч. Але хлопець так переконливо нам доводив, що ми повірили. Після п’яти хвилин вбирання в якусь нереальну гору крізь ліси нас зовсім насторожило те, що великі стрілки показують у зворотний бік, та й водоспадів якось нема. Крізь зарості лісу ми розглянули що вдалині, через урвище є і водоспади, і стрілки в потрібну сторону. Тут було все просто — хлопець або помилився, або дуже багато часу провів, спілкуючись з в’єтнамцями. Довелося повертатись. Причому на півдорозі вирішили зрізати і почали пробиратися вниз урвища, щоб потім піднятися на верх іншого берега. По дорозі була головна перешкода – швидкісна глибока річка з порогами. Якимись перелазами по каменях ми все ж таки здолали річку і навіть залишились сухими, а хоча від спеки, мокрі, вже стояли на іншому боці. Тепер із правильними стрілочками. Далі довелося виконувати каскадерські етюди щоб піднятися нагору.

Відстань загалом невелика між водоспадами, а ось висоти щоб піднятися — достатні. У водоспадах дуже красива вода і рибки, що роблять пілінг. Правда надвечір вони вже, мабуть, були не голодні і послуги пілінгу не надавали. Натомість колір води – каламутно-бірюзовий просто зачаровував. Цей водоспадний комплекс був схожий на водоспад Ераван у Таїланді. Покупавшись на другому рівні водоспаду, ми полізли на третій. Коли ми стояли на самому верху, ми почувалися дуже гордо як для людей, які ще не до кінця відійшли від отруєння. Тепер можна було достатньо накупатися. Поруч була стежка у дрімучий ліс, зі стрілочками, що ведуть назад. Звідти вийшов ще один оркомовний хлопець з дівчиною і дуже зрадів, що нарешті побачив водоспад. Хлопець поцікавився, чи будуть далі ще два водоспади. І дуже здивувався, що водоспади вони пройшли, але не тією дорогою. Висновок тут простий — не ходи проти стрілочок, навіть якщо тебе дуже переконують.

Оскільки у лісі навряд чи щось цікаве буде ми вирішили назад піти тією ж дорогою. До речі, вона під спуск точно розрахована не була. Ми спускалися тільки тому, що знали, що там точно була стежка для підйому. На виході з комплексу на нас уже чекав наш байкер зі своїм другом, він показав жестом, що один байк нас двох назад не дотягне. Але тепер не могли зійтися на ціні. Ми гордо заявили, що краще тоді пішки підемо, хоча пішки ми навряд чи дійшли б 4 км після такого довжелезного маршруту. У хлопців теж особливо виходу не було, їм же треба повертатися додому в той же бік. Їм довелося йти на наші умови. З хлопця, який віз саме мене сміялися його друзі. Мабуть, він їм уже похвалився, що везтиме дівчину, а віз прекрасного мужика в повному світанку сил. Під’їхавши до самої траси, ми заскочили в нелегальний бус-маршрутку. Нелегальним він мені здався тому, що, як тільки ми сіли водій одразу сховав табличку «Нячанг», бо попереду був поліцейський пункт. Після такого насиченого дня, годинний масаж ніг це маст, та ще й 20 хвилин масажного крісла в подарунок, поки роблять масаж, та ще й по 4$ з особи просто шикарна ціна.
В’єтнамський ведучий щось дуже переконливо розповідав по телевізору, а за його спиною по карті Індокитаю, посилено рухався циклон. Причому північ країни вже явно починала потерпати. Причому ведучий це явно говорив не без хвилювання у голосі. Нам добре, у нас 35, але маленька проблемка, всього через 4 дні ми будемо в самій північній точці країни. І ще проблема, що Індокитаєм називається та частина Азії, куди входив В’єтнам і ще деякі країни. Гугл нам натякав – не лізьте! Але ж не стане нам на заваді якийсь потужний циклон. Все, спатки, перед наступною порцією екзотики треба добре виспатися.

Північні острови Нячанга

На щастя це не та північ, на яку циклон рухається, тут якраз продовжує палити сонечко, хоча за прогнозом це останній день. Кораблик, змішана група та дружня атмосфера. Цього разу були навіть двоє орків на кораблику, які вчора були з рашистською групою на південних островах і розповіли нам історію.

расійська версія Південних островів Нячанга та інші пригоди тимчасово живих орків

Якщо ми були в повному захваті від південних островів, то шок в орків ще не скоро минеться. Оркогід, який нічого не міг розповісти, бо «Та я тут сам тільки вдруге!» і коли видали маски з трубками для плавання, частину масок заховали і вимагали з рашиків платити за ці маски інакше з острова назад не повезуть, причому гід, який був удруге допомагав в’єтнамцям збивати гроші за маски з туристів. Справа там дійшла майже до бійки. Тільки так вдалося уникнути оплати за «зниклі маски». У результаті їх звозили просто на два острови без жодної анімації з водним баром та танцями та майже розвели на гроші. Втім, у хлопців це була не найбільша проблема із лохотроном. У перші дні вони виклали близько 300$ на різні покупки. Особливо вони були обурені на те, за скільки їм продали фрукти. Якось велорикші вмовили їх проїхати до готелю, в готелі, як завжди, ціна виявилася набагато вищою, ніж домовлялися. Власники велосипедів пішли за ними прямо всередину готелю та почали збивати гроші. Рятуючись від «рекету», хлопці звернулися на ресепшн, на що отримали відповідь, «А чим ми вам допоможемо, розбирайтеся самі!» Схоже, дорогий чотиризірковий готель виявився трохи в долі. Я уявляю, якби за нами хтось ув’язався, то в хостелі просто послали б подалі цих шахраїв. Хостели та гестхауси дуже дорожать своєю репутацією. Оркам ми тоді ще співчували як туристам, обдурити туриста це дуже підло. Але особисто моя думка, що їхня проблема була, що вони на відміну від нас, починали говорити своєю орчою мовою і з боку виглядали в Нячанзі як гаманці з грошима, це єдине місто, де в’єтнамці вивчили орко-мову, причому явно не просто з цікавості. Але тепер хлопці були з нами у змішаній групі та могли розслабитися на повну.

Острів Орхідей, Оленів та чогось там ще

То був півострів і кардинально відрізнявся від південних. Тут уся краса була всередині. Красиві парки зі ставками, річками і купою розваг. Поки ми йшли, один із наших гідів підійшов та подарував Даші безкоштовний флаєр на катання на страусі (звичайна ціна 40 000 = 1,9 $). Ось зі страуса ми й почали. Ми зайшли у великий вольєр із бамбуковими гаями по центру. Навкруги гордо ходили страуси і строгим поглядом на всіх дивилися. До страуса посунули драбинку, і Даша на нього вилізла. Я дістав фотик, але дресирувальник сказав, що потім буде час пофоткати. Починалося все доволі безпечно, страус легким кроком почав біг, тільки ось у програмі у нього не мало бути бігу. Як з’ясувалося, страус планував цю втечу вже 5 років.

Коли страус набрав якусь нереальну швидкість, а два дресирувальники безпорадно бігли вдалині за ним, я зрозумів, що ситуація вийшла з-під контролю. Обличчя у них були якісь невпевнені. Поки страус мчав по прямій ще було все більш-менш не так страшно, але коли він пішов за поворот на повній швидкості і втік за заростями мені якось стало напружено. За якусь мить з іншого боку вискочив порожній страус. За секунду вискочив ще один із Дашею. Тільки Даша тепер була не верхи як ковбой, а як пікадор на родео. Страус продовжував набирати свої номінальні 70 км на годину. Двоє дресирувальників кинулося на переріз. А у Даші істеричний сміх. Коли страуса перехопили, ми ще довго не могли відійти від сміху. У дресирувальника тепер явно буде проблема з сивиною. Тим часом інша дівчина поїхала на другому страусі, виявляється за програмою страус повинен був повільно пройти коло разом із дресирувальником і зупинитися для фоток. На щастя нам випала поліпшена програма із незабутніми враженнями.

Далі на нас чекало шоу ведмедів. Поки ведмеді показували свої трюки, у спину до Даші постукав хоботом містер Слон. Його господар засунув Даші огірки, щоб вона пригощала слона. Поки ми отримали насолоду від слона дресирувальник запропонував наступну фішку. Давайте ви після шоу на слоні покатаєтеся, це коштує 300 000 (23 $) за двох за фіксованим прайсом. Ми якось не впевнено почали морозитись, адже вже в Таї колись каталися. Але тут він зробив пропозицію цікавіше, йому потрібен буде із зали доброволець на шоу і Даша цілком підходить під цю роль, а ми натомість потім покатаємось позачергово на його слоні. Тут уже відмовитися не можна було. На шоу слон творив різні трюки, і тут він кличе Дашу.

Слон підхоплює Дашу хоботом, залазить на маленький подіум, де вміщаються лише чотири лапи і починає крутитися по колу. Захват був ще той. У азійської публіки було захоплення не менше, адже витягли їх коханих не менш екзотичних за слона — українців! Після шоу нас чекало катання, а після – екзотичний обід. Усі страви були національні та сервіровані дуже ефектно. Однією зі страв було м’ясо страуса, мабуть, він завинив нещодавно за щось. Було багато всяких смаколиків та пляшка місцевого вина. Але її якось поставили ближче до мене і чомусь нам попалися китайці, які не п’ють. Орко-хлопець дістав ром, але його ром виявився трохи слабшим за градусом, ніж вино… вже пливемо кудись. За вікнами все таке гарне, після пари келихів вина починає трохи відпускати. Міцненьке…

Острів мавп

Мавпочки нас вже чекали. Було дуже мило і весело, поки того самого російського орка мавпа не вкусила до крові за шию. Але оскільки ми про це дізналися наприкінці, то не напружувалися і шаленіли разом із мавпами на паркових доріжках. Попереду у нас було шоу собачок та мавпочок. Шоу було прикольне, одна мавпа навіть підняла штангу на 200 кг, принаймні так на штанзі було написано.

Але найцікавіше активіті було після шоу це можливість виграти “Айфон сім!” на собачих бігах. На цей час останній айфон 6s))) Ставка коштувала 30 000 (1,4 $) на одного, але і тут Даші привалило. До нас підійшов гід та подарував Даші безкоштовний флаєр на ставку. Даші сьогодні перло як ніколи і страуси, і слон, і ставка на перегони. Даша поставила на другий номер, а я на четвертий зробив ставку. Згодом ми зрозуміли, що спочатку можна було вивчити собак. У моєї були найкоротші лапи, для мене це був провал. На кожному собаці сиділа мавпочка-наїзниця. Втім, провал був і для Даші, адже переміг номер 3. Усього їх було вісім.

Після скачок було ще трохи вільного часу погуляти островом. Я собі вирішив купити фірмову в’єтнамську каву з льодом, але мені зробили гарячу і дуже переконливо сказали, що на острові немає хорошого льоду. За островом стежили чоловіки у формі, озброєні рогатками та пневматичними гвинтівками, щоб рятувати ліхтарі та інше майно від мавп. Втім, орку, який поліз куди не треба було, також дісталося з рогатки.

Потім нас екзотичним морем уздовж інших островів відвезли назад. Усі недосипані ночі досипалися автобусами. Вийшли сонні з автобуса, а тут якраз масажний салон. Прямо з автобуса на масаж і завалилися.
Екскурсія на північні острови була просто приголомшливою і коштувала по 22$ з особи. Втім, у Нячанзі було все дуже круто і всі екскурсії теж були класними, але час прощатися з містом. Нам тут не вистачало лише одного дня, щоб виконати повну програму відвідавши парк Янг Бей, але північ і центральний В’єтнам вже чекають на нас. Ми не встигали до автобуса поїсти, тому замовили піцу в ресторані та взяли із собою прямо в автобус. Оскільки автобус був сліпером, то довелося галявину накрити на підлозі і в напівлежачому стані трапезувати. Це було досить романтично. Їхали ми за маршрутом Нячанг-Хоян (19:00 – 07:30). Тим часом перші гілки циклону добиралися до Нячанга і за прогнозом сонячних днів вже не буде на курорті.
А тим часом перша половина наших в’єтнамських пригод добігла кінця, такого релаксу та лінивої халяви вже не буде.

Дорога в Хоян

Наш нічний автобус, як завжди, кудись просто летів. А за вікнами йшли зливи. Ми розуміли, що південь ми вже зовсім залишаємо і тепер потрібно морально перейти на зовсім інший формат поїздки. Тепер вона буде дуже активною і не такою теплою. Якщо на півдні В’єтнаму сезон, то на півночі абсолютно протилежна ситуація. Поруч зі мною намагався вкластися спати на підлозі якийсь в’єтнамець. Оскільки ніякий в’єтнамець мені потрібен не був, я йому в м’якій формі запропонував перелягти в інше місце, оскільки підлога довга, не обов’язково це робити біля мене в недозволеному місці. Це був другий водій автобуса, який знав лише одну фразу англійською «Don’t wake up me, I’m second driver and need to sleep!» Потім цей секонд драйвер почав хропіти так, що в кінці кожного хропіння ще й додатково похрапував. За цю ніч він вивчив нову фразу англійською – не хропи. Серед ночі була зупинка хвилин на тридцять, прокинувшись, я виявив, що зливи немає, але вітер так зловісно завивав, ​​що мурашки бігали. Я вирішив прогулятися вниз до берега темною стежкою вздовж темного лісу. Але ніби нічого не могло піти не так, але все-таки пішло, коли я натрапив на собак. Після цього я вирішив від автобуса не відходити далеко. Всю дорогу автобус робив зупинки, і в нього то завантажували, то розвантажували якийсь, схоже, нелегальний товар. Мені так здалося, бо вантажники якось напружувалися, коли я з цікавістю виходив подивитися, що саме вони вантажать. Рано вранці ми прибули до призначення.

Хоян

Вийшовши з автобуса, ми навідалися до найближчого готелю. Дізнавшись ціну готелю, ми вирішили, що готель нам загалом і не обов’язковий. Тоді ми попросили на ресепшені просто залишити речі, на тому й вирішили. Поки снідали у сусідній кафешці, помітили, що поряд сидить Док Емед Браун, який якраз прилетів у 2015-й рік і вже кілька місяців подорожує.

У місті було незвично холодно і хмарно, але оскільки це був центральний В’єтнам у не зовсім своєму сезоні, то ця погода була ще досить лояльною до нас. Ми пішли пішки до старого міста. У Хояні дуже багато місць, які можна відвідати, для цього купуєш “Олд таун тікет” і відвідуєш будь-які п’ять місць, які вимагають квиток. Але насправді місць ти відвідаєш набагато більше, тому що не всі вимагають наявності квитка.

Уздовж старого міста тягнеться річка, якою плавають гондоли з туристами. Місто дуже схоже на Венецію, правда я там жодного разу ще не був, але, напевно, схоже))) Хоча навряд чи схоже, але хіба що наявністю річки, і гондол! Ми не пам’ятаємо, які саме назви місць, які ми відвідували, але постійно по дорозі траплялося щось цікаве. Мені дуже сподобалися храми, я зазвичай не шанувальник архітектури, але тут дракони, закручені дахи, сади з містками через басейни та фонтани, це все справді вражає.

Ще заходили в чиїсь маєтки і Даша відвідувала музей порцеляни. Оскільки погода періодично змінювалася короткочасним дощем, час трапези вирішувався за нас. На іншому березі міста є чудовий заклад – це крита велика територія, на якій безліч лавок, у яких кухарі готують усі можливі види в’єтнамських пельменів та іншої екзотики. Меню — це планшети, що обрамлені в дерев’яну рамку, досить незвичайно. Спочатку ми просто бродили і радували око різноманітністю страв, тут якраз нам чай на таці піднесли, випивши чаю ми зрозуміли, що чай несли зовсім не нам, а для екскурсії, що стояла поруч, в однієї китайки на обличчі просто застигло здивування і нерозуміння того, що відбувається. Оскільки екскурсія тут коштувала по 40$, ми до неї не вирішили приєднуватися, я взагалі не розумію, як у цій країні можна викласти за щось такі гроші. Визначившись із раціоном, ми вибрали явно найцікавіше – асорті та різних видів пельменів. З нашими пельменями схожого мало, але страва не менш смачна і дуже незвичайна.

А апельсиново-маракуєвий фреш начебто підкреслював всю вишуканість. Коли нам принесли цю страву, перше було питання, а як його треба їсти і що саме, але дівчина офіціант врятувала нас зі складної ситуації – то розгорнути і всередині їсти, це просто відламувати, а це повністю можна ковтати. До речі, я вже згадував, що майже все у В’єтнамі ми їли багаторазовими паличками, які стояли купкою завжди на столах? Під кінець подорожі навіть миску рису з’їсти паличками не складало особливих труднощів. Так ось після В’єтнаму ми можемо не те що спокійно їсти будь-яку страву паличками, але й майстерно захистити себе від будь-якої небезпеки, достатньо, щоб у кишені лежали дві багаторазові палички. Якщо раніше, коли у Києві йдеш на суші, іноді втомлювалися руки від орудування паличками, то тепер пальці ніколи не забудуть. Поїли і закінчився дощ. Ми продовжили наше рандомне блукання містом. Це місто, наскільки ми зрозуміли є культурним центром В’єтнаму, як для нас Львів. Дуже все затишно і романтично. Ще заглянули в цікавий довгий фастфуд для місцевих, подивитися, але побачивши в ньому туристів, всі продавці оживились і накинулися на нас як на приманку. Мені відразу вручили спрінг-рол на пробу, хтось мені щось посилено розповідав, а хтось домовлявся, що ми маємо повернутися саме сюди. Ледве вирвалися) Хоч за перші три години ми подивилися практично все, але потрібно було дочекатися вечора.

Ми просто гуляли. Найправильніший спосіб скоротати час – сходити на годинний масаж. Але в Хояні чомусь ціни починалися в середньому від 400 000 проти 100 000 як у Хошимін. Оскільки туристів, які бажали було мало в такий холод йти, то масажисти торгувалися до упору. Ми в результаті за двох заплатили щось близько 280 000 (12$), все одно порівняно з Києвом ціна смішна. А тим часом усе холодало та холодало. Замість учорашніх 35 уже було максимум 15 та вітерець. Такий перепад дуже відчувався. Масажисти гріли свої руки об наші спини та час від часу шморгали носом))) Але все одно масаж — це добре. Вийшли із салону, на вулицях уже темно.

Місто дуже змінилося, все світиться, таке враження що настало свято якесь. Місцеві ті, що вдень продавали різні сувеніри, тепер перекваліфікувалися — пропонуючи свічечки в коробках-човниках. По нічній річці час від часу пропливали човни, що світилися. Люди всюди фоткалися і довкола панувало різне активіті. Пробігши вгору тонкою колодою під нахилом, утримавши рівновагу Даша вдарила в гонг, за що виграла приз, це коштувало 5 000 (0,25$), Безліч китайських ліхтариків горіло вздовж вулиць і тут же продавалися, як сувеніри. Ми ніби опинилися в якомусь іншому місті, ніби весь день місто спало, щоб увечері розпочати свої гуляння. З Хояном асоціюється одне слово – романтика.

Коли вже треба було йти назад до готелю на трансфер, ми ще раз вирішили пройтися в центр і насолодитися красою вечірніх вогнів, що відбиваються у темній річці. Далі нам треба було рухатися в Дананг, трансфер ми собі замовили в старому місті по 5$ з людини, у нас всі намагалися уточнити у якому номері готелю ми зупинилися, і не могли зрозуміти, як це ми не зупинялися. Залишивши повний любові та радості Хоян ми вирушили далі. Місто – вогнина!

Дананг

У Дананзі у нас так само не було нічого заброньовано, тому що ми не знали, куди точно приїде трансфер. Через 40 хвилин ми в’їхали в Дананг і помітили нереальних розмірів мегаполіс за вікном. Чомусь ми були впевнені, що це буде СМТ в якому ми легко знайдемо готель. Але ось у місті так відразу знайти готель і вселитися, це треба ще прокачати скіл.
Де вас висаджувати? Запитав водій.
«Так, мабуть, десь у центрі» Невпевнено сказав Я. З нами їхали китайці і сказали, що найкраще вийти біля моста-дракона. Ну звичайно, де ще китайці можуть висадити нас, як не біля дракона))) А міст і справді виявився у вигляді дракона)

Коли під’їхали за вікном лила злива, циклон вже зовсім накрив північ В’єтнаму. Нам китаєць сказав, що вже можна одягати плащі, бо приїхали. Ми із впевненим виглядом вийшли без плащів і побігли. Тут же підвернувся готель. Даша сіла на ресепшені, а я пішов в окрузі подивитися ще готелі, щоб порівняти ціни. Але окрім сусіднього готелю за 63$ в окрузі нічого взагалі не було. Ну ОК, 18$ за ніч тепер виглядає не страшно. Забравшись під ковдру вирішили поїсти смаколиків. Впустивши шматочок печива на підлогу, я помітив, як купка мурах з’явилась з нізвідки тут же почала трапезувати. Загалом, що падає в цьому готелі на підлогу, не повертається.
Ранок був похмурий, але без дощу. Поки що з погодою можна сказати що щастить, дощі або вночі, або коли ми їмо чи їдемо. У Дананзі одна значна пам’ятка, але яка! Печери в мармурових горах. Туди ми й вирушили. Правда онлайн чекін на літак показував, що ніби як boarding time буде за 7 годин до вильоту, але це якийсь баг. Принаймні залишалося сподівається, що це баг. Печери нам відразу сподобалися, це така розвага години на 4. Причому це не щось дрібне, а повноцінні печери, в яких треба лазити у вузьких отворах і відвідувати храми всередині.

І кожна наступна печера виявляється цікавішою за попередню. На самому початку була карта, але вона настільки абстрактна, що ми заблукали в переходах між печерами та вершинами гір, на які можна було вилазити. Показуючи місцевим фото мосту, до якого нам треба дістатися, ті просто розводили руками. Схоже, у цьому неосяжному комплексі навіть місцеві не скрізь були. Одна з печер була зроблена у вигляді спуску в пекло. Чим нижче лізеш, тим більше демонів і жахів трапляється. А вершина однієї гори була навпаки відзначена як дорога до раю. Цікавий факт що ми побували навіть у якихось судячи з усього забутих печерах без освітлення, які ми дивом знайшли за одним із храмів.

По комплексу були вказівники з написом “Free of charge toilet”. На самому туалеті була також велика табличка. Але на виході тут же намалювалася англомовна в’єтнамка і почала вимагати гроші. Я її запитав “Could you read this sign please?” вказавши на табличку. Вона щось намагалася викрутитись, мовляв, вона ж працює у цьому комплексі. На що я чемно ще раз попросив, щоб вона прочитала напис вголос, з другого разу нарешті всі питання відпали.

Хочу зазначити, що жителі центрального В’єтнаму відрізнялися від Півдня підвищеною жадібністю, чим іноді трохи виводили. При спробі купити щось, твоє питання про ціну впритул не чують і демонстративно починають насилу тобі шукати найкращу пляшку води серед тих, які лежать перед тобою. Причому, коли дуже хотілося пити, а спектакль, який тривав з пошуком кращої пляшки вже затягнувся на хвилину, а потім нам таки зволили сказати ціну з націнкою в чотири рази від звичайної вартості, за якою її продають тут скрізь, у Даші здали нерви… Що трапилося того дня в Дананзі, залишилося в Дананзі. Але одне ми знаємо достеменно, та жінка вже навряд чи захоче повернутися до туристичного бізнесу.
Цікаво, що в комплексі в одному місці був ліфт, який коштував якусь невиправдану ціну та міг заощадити аж 5 хвилин підйому на тлі чотиригодинних лазінь. Я думаю, що ліфт у планах планувався трохи вищим.

Для особливих поціновувачів біля парку продаються мармурові статуї у ціновому діапазоні семи тисяч доларів. Вдалині ми побачили номер нашого автобуса, який ходив відносно рідко. Ми так мчали і гнали через велику трасу, що кондуктор спеціально тримала водія. Але залетівши до автобуса виявилося, що він їде не в той бік. Ех, а так старалися. До вильоту у нас ще було години сім, а в місті більше нічого особливо і немає. Знайшовши на карті велике озеро, ми поїхали до нього. Принаймні нам залишалося сподіватися, що автобус до нього під’їде. До нашої бесіди під’єдналася юна в’єтнамка, сказавши, що теж вчить французьку, почувши, як ми говоримо французькою мовою. Вона була вкрай здивована, що ми говорили трохи іншою)))) Як не дивно, але автобус дійсно приїхав саме до того озера до якого ми хотіли. У місті відбувалося щось незвичайне, біля багатьох магазинів у бочках люди спалювали папір, виносячи його зі своїх магазинів. На асфальт у багатьох місцях висипали якісь цукерки та накривали на вулицях столи для дружніх застіль. Незабаром всі і скрізь щось їли за столами, причому часто нас запрошували приєднатися, схоже на якесь свято. Перекусивши в місцевій кафе, ми вирішили зайти на критий ринок. Але різкий запах не дав нам довго знаходиться, причому та ж картина була і на ринках інших міст.

Прогулявшись уздовж озера, Даша знайшла 50 000 (2,1$). Привалило! Оскільки страх після отруєння трохи відступив, а на вулицях було багато стрітфуду, ми вирішили спробувати взагалі весь асортимент міста. І наприкінці ще й вітамінкою «плюс» запили) Смак дитинства. Повернулися в готель по речі, туди тут же під’їхав таксист, зайшов за нами в готель і повіз нас в аеропорт. Причому я в дорозі зрозумів, що ми взагалі-то й не викликали жодного таксиста. Ось це сервіс! У в’єтнамському літаку все було настільки розслаблено, що навіть стюард спершись об стінку, стояв і їв якийсь буріто. А коли треба було пристебнутись на зліт, він його дожував сидячи. За годину на нас чекає щось зовсім нове та інше – Північний В’єтнам.

Дорога в Сапу

Літак затримав свій виліт на годину, в результаті до Ханою ми прилетіли близько 00:00. За вікном погода не розташовувала до себе. Але на відчуття виявилося тепліше ніж ми собі уявляли. Нам треба було розібратися як би так заночувати і рано-вранці поїхати на міжміському автобусі в Сапу. Таксі незрозуміло вигідно чи ні, а ось і Шатл бас. У шатлбасі ми просиділи 40 хвилин і навіть з місця не зрушили. Водій все обіцяв, що за 15 хвилин поїдемо, як ми з’ясували пізніше це такий ханойський стайл усіх водіїв. У результаті ми поєдналися з іншими хлопцями з шатла і поїхали на таксі за таку саму ціну. Їхали якусь нереальну кількість часу в центр, місто виявилося величезним. Діставшись центру за 400 000 (по 18$ за всіх) ми вселилися в готель, який був заброньований ще з ранку. Нас у готелі з радістю прийняли та пообіцяли організувати нам вранці квитки до Сапи, але при цьому назвавши ціну приблизно по 20$ з особи. На ранок менеджер сказав, що квитки будуть дешевшими, всього по 16$ з людини. Рано-вранці нас забрало таксі з готелю і підвезло до сліпер баса. Щиро кажучи, мене на сліпер баси вже починалася алергія. Але в Сапу на сліпері це дійсно зручне рішення. З міста автобус виїжджав більше години, заїжджаючи в усі закутки, причому в деяких просто постояти, це дуже дратувало, адже час на півночі нас критично підтискав, але як я казав це Норз-В’єт-Стайл! Якась туристка пожартувала, що чула новини про сніг у Сапі, ми ще, пам’ятаю, якось посміялися так незручно… Їхали ми, їхали та ще раз їхали, ця дорога здавалася вічною, але часом за вікном заливали зливи, тож все-одно ми б у цей час особливо не погуляли. Як не дивно, але дощі поки що нам зустрічалися або вночі, або в дорозі, або, коли їмо. Чесно кажучи, щастило в цьому плані конкретно. Нарешті автобус повернув із шосе і поїхав у бік гір Сапи. А в гори він їхав безпосередньо вгору, до хмар, а от із них не виїжджав. В один момент і в правду на дахах став з’являтися місцями сніжок. За пів години їзди, коли пішли сніговики на вулицях і бурульки на деревах почалося таке дивне почуття. З одного боку, ти сидячи в легкому літньо-осінньому одязі всім розумом розумієш глибину дупи, в яку потрапив, а з іншого боку мозок відмовляється вірити очам, ніби все-таки там насправді тепло. Автобус відчинив двері, і я повний надій, що це сніг, що просто ще не розтанув, вийшов з автобуса і всі надії розлетілися.

Це був не просто триндець, тут навіть не описати ті емоції жаху і букет почуттів, який супроводжувався пронизливим холодом у кожній клітині тіла і особливо крізь літні сандалі. Що робити ми просто не знали, але щось треба було вирішувати. Якщо з речами питання якось можна вирішити, то розмірів мого взуття у всьому В’єтнамі просто не існує. Найздоровіша спочатку ідея була поїхати назад цим же автобусом, на другому місці була ідея, спочатку поїсти, а потім через дві години поїхати. Але після важкої дороги ще 7 годин автобусом їхати не хотілося. Пішли їсти, у кафе опинився справжній камін. Багато в’єтнамців були з приголомшеним виглядом, як мінімум тому, що сніг вони бачили втретє в житті. «Сапа – місто в якому в середньому один дощовий день на місяць» Хто цю статтю написав??? Він взагалі був у Сапі? В’єтнамка в кафе нас заспокоїла, що зараз ще нормально, а от учора і позавчора…. Вже четвертий день непроглядний туман і сніг з дощами, зараз плюс шість, уночі був нуль, цієї ночі буде два градуси, завтра гугл обіцяє ясно і плюс 16. Поїли, трохи зігрілися, ноги в шкарпетки, шкарпетки в пакети та сандалі. Вийшли надвір, а там ніби ще холодніше стало, а видимість взагалі по нулях ще й дрібний крижаний дощ мрячить. Якимось дивним бажанням ми вирішили дістатися туристика інформейшена.

Село Кат-Кат

Недалеко від Сапи є село Кат-Кат, коли ми сказали, що плануємо його подивитися, менеджер так сміявся, наче його лоскотали десять кольорових хлопців. Я навіть не знаю чому ми вирішили, напевно, тільки через любов до туризму, але ми залишили в туристику речі, купили рукавиці та дощовики і вирушили-таки до села, щоправда, на таксі під’їхали ці два км. Згодом тіло звикло і холод не здавався таким крокодилячим.

На вході в село дівчина, яка перевіряє квитки, нам щиро сказала, що дуже рада нас бачити. Таких психів виявилося небагато. Село можна було обійти стандартним маршрутом, а можна було пройшовши половину заглибитися в ліс, а там карта взагалі незрозуміло що показувала. Село виявилося реально прикольним зі швидкісною повноводною гірською річкою та водоспадом.

З одного з будинків долинала музика, там були на всю танці. В’єтнамці плескали під музику бамбукові палиці, а танцюючі в цей момент підстрибували. Потанцювати міг так кожен, але для цього треба було роззутися, що в нашому випадку здавалося неможливим, треба тепло берегти.

У селі туману було менше. З заглибленням у ліс ми настільки перестаралися, що назад вибиралися через інше гірське село. Маршрут змогли вирівняти, показавши двом дітям фотку моста з брошурки, і вони нам вказали напрямок. Вже темніло. Назад із села вибратися було нелегко, бо крім нас було ще тільки двоє людей і жодних таксистів. Один в’єтнамець зателефонував до служби таксі і сказав чекати тут. Але по В’єт-стайлу ніхто не приїхав, напевно водій перед виїздом вирішив почекати хвилин 40. Назад йти в гору було нелегко, тому що з її щемив потік холодної води, заливаючи ноги. На половині шляху таки попався таксист, але вже, на мою думку, було все одно.

Був нічний автобус. Але кардинально для нашого маршруту нічого не змінювалося виїхати вночі чи вранці. Зрештою вирішили заночувати. Почали шукати готель. Знайшли, торгувалися до того, що нас господар відвів нас за руку до дешевшого готелю. Головне питання було, чи є опалення? Звичайно, ні! Тут не буває таких холодів. Але менеджер, що гріється біля тазу з вугіллям, пообіцяв, що в номері буде електроліжко. Електро-що? Відправив Дашу перевірити, що це таке, Даша повернулася і сказала, що й справді, під простирадлом є тонка грілка, яка включається в розетку і починає гріти. Ок, увімкнули грілку і пішли їсти. Знайшли собі ресторанчик із каміном, правда, то була піч-буржуйка ще й саморобна, проте тепло. Ось тут ми засіли на години. Наївшись від пуза, ми раз у раз просили повторити нам гарячий напій з лайма та меду. Під пічкою грали кошенята. Від речей йшла пара, ноги я тримав практично в печі, це було дуже затишно, саме ця трапеза зайняла у нас перше місце за спогадами їжі у В’єтнамі. Я не знаю скільки ми там годин просиділи до пізньої ночі, але йти не хотілося. У номері стояв дубар. Нашу мокру одежу намагалися висушити феном, все було крижаним і мерзли руки. Вся надія була на електропростирадло. І вона не підвела. Вночі засмажило так, що телефон, що лежить на ліжку, видав повідомлення про перегрівання і перейшов в аварійний режим. Загалом за всю поїздку це був перший день (11-й за рахунком) у якому стався провал із погодою. Та й то я вважаю, що ми справилися непогано. Далі план був такий, вранці дивимося, як обіцянки гугла про погоду в +16 і сонце здійсняться і вирішимо їхати відразу чи ні. Прокинулися ми вранці, на вулиці був плюс 16 та сонце, ніякого туману. 

Екскурсія по селах

Там було багато варіантів екскурсій, ми вибрали якусь із них по 17$ з людини і одразу замовили в готелі автобус у Ханой, таким чином у нас була прив’язана екскурсія до автобуса, і ми були спокійні, що автобус без нас не поїде. У цей момент ми й зрозуміли, що на ціні автобуса готель у Ханої нас сильно наламав, у півтора рази. Оскільки в’єтнамці своїми спробами на чомусь надурити в порядку дістали нас, то готель відгріб відразу за весь центрально-північний контингент, про це я розповім пізніше, історія з цим готелем тепер надовго буде у мене в топі боротьби зі спробами надурити. А тим часом ми поїхали на екскурсію. Як згадувалося раніше, всі водії півночі вшановують кодекс «Зупинися будь-де на пів години повтикати» цей водій не був винятком.

В одному дворику ми простояли якусь неймовірну кількість часу, мабуть, через те, що на водія просто налинули теплі спогади. Вздовж нас постійно їхали байки що везуть дерева. Зараз, напевно, здається, що в цьому щось є дивовижне, але нас було не здивувати після байка, що везе великий поперек стоячий диван. Але диван потім перемогло велике дзеркало між водієм та пасажиром. Цікаво як воно було пасажирові їхати і всю дорогу дивитися на себе, правда дзеркало до рівня очей прям трохи не дотягувало, але було дуже смішно. Та що то дзеркало проти двох туристів з рюкзаками, що сидять за водієм маленького байка, що мчить наздоганяючи автобус. Один турист аж трохи звисає з байка. І вся ця пригода на повній швидкості буде особисто з нами, поспішаючими в аеропорт. Але до цього байка ми повернемося пізніше, поки що ми сидимо з водієм та спостерігаємо за проїжджаючими деревами. Нарешті спогади у водія закінчилися, і він поїхав далі. На одній із зупинок до нас підсіла наш гід – місцевий житель чудово розмовляюча англійською. Дівчина була на повному позитиві, а коли побачила, що я в сандалях не на жарт злякалася, чи не з’їхав я з глузду.
– “Там же буде дуже слизько! Не треба у сандалях!”
– “Це мій стиль!” Гордо відповів я! Усі від душі посміялися. Ну звичайно сидячи у спортивних кросівках можна посміятися. Тим часом автобус виїхав на таку гірську красу, що я одразу забув про вчорашній сніг. Сапа це одне з найкращих місць В’єтнаму, це так красиво, як я навіть не знаю, як. «Зупинимося тут?» Запитала дівчина. Та тут можна було й не питати.

Ці сходоподібні залиті водою рисові поля, в низовині гір, ці річечки та містки вдалині. І це був навіть не сезон. Куди ж красивіше? Далі ми почали піший маршрут вниз до сіл. Я в інеті подивився фотки з сезону, коли поля густо-зелені хочу сказати, що в обох часах є своя краса. Дорогою нам зустрівся відпочиваючий кабанчик, який ліниво похрюкував. Крім нашого гіда з нами завжди йшла ще ціла делегація її подруг. Уздовж стікаючих струмків, стояли дерев’яні механізми, які мололи якусь крупу, за рахунок тиску води. Екскурсія селами була настільки душевна і позитивна що по неволі починаєш любити всіх в’єтнамців. Потім у нас був обід. На обіді всі туристи між собою добре познайомилися.

Ми зі своєю 17-денною програмою подорожі В’єтнамом були просто слабаками. Маршрути в деяких туристів були настільки масштабні та заплутані, що в нас це просто якийсь лінивий відпочинок виходив. Один британець таке враження, що просто вирішив літаками політати. У деякого, початок був з Нової Зеландії. А один хлопець навіть пігулку від малярії на всяк випадок випив. Одна жінка з Ізраїлю дуже здивувалася, що Україна та Оркостан — це різні країни, вона завжди думала, що це одна країна, ось вона, коли була в оркостані під час великої пожежі… Я щоб підтримати розмову просто уточнив, чи це пожежа, коли Наполеон увійшов? Виявилося, йшлося про якусь іншу пожежу. Трапеза закінчилася і почався треш — ми пішли в гори. Після дощів там було слизькіше ніж на вазеліновій фабриці. Часом триматися не було за що. А сандалії справді дуже легко ковзали. Подруги нашого гіда всім допомагали, а особливо мені.

Я зі своєю статурою і висотою виглядав ніби ліліпути ведуть Гулівера на прогулянку. У якихось місцях дорога була ще й болотиста. І начебто все не так погано просувалося, поки справа не дійшла до одного крутого спуску метрів десять завдовжки. Коли я зрозумів, що зчеплення з землею остаточно втратив, залишалося тільки бігти вперед. По сторонах росли якісь колючі рослини. Всі помічниці тільки співчутливо спостерігали за приреченим, але ще чистим туристом і тільки моя доблесна дружина з усієї сили стрибнула в мій бік. На все, що відбувалося, можна було ставити ставку. Моя швидкість різко знизилася зі світлової, до звукової. Я з усієї сили почав утримувати Дашу, яка від мого імпульсу почала долати протилежну траєкторію і в якийсь момент все зупинилося, ми обидва встояли на ногах! Героїня! Героїня! Героїня! Відразу отримала респект від усієї групи, а один хлопець похвально розповів історію, як його дівчина в аналогічній ситуації просто втікла убік, і висловив свої милування, яка мені дісталася класна дружина. Одна дівчина з гідів мені принесла товстий бамбуковий ціпок і сказала, що далі я тільки з палицею повинен йти. Палиця була зручна ще тим, що я в собі відчував якийсь приплив джедайської сили і час від часу бився з бамбуком. На черговому узліссі був передих і тепер можна було знову насолоджуватися краєвидами. Я так радів, що ми заїхали до Сапи, я був під враженням, що заявив, що це найкрутіше місце з тих, що ми бачили у В’єтнамі. Даша сказала, чув би я себе вчора, коли вимагав, щоб мене посадили назад до автобуса. А тим часом мені зробили коника, а Даші серце з травички.

Далі наша стежка вела через бамбуковий ліс. Тут було все просто, відпустиш бамбук — спливеш униз. Це було справжнісіньке випробування на спритність. Вийшовши до великого водоспаду, нам сказали, що все позаду і маршрут закінчено. Подруги гіда відразу розклали купу барахла на продаж. На жаль, як би віддячити їм не хотілося, але там реально було барахло доларів по 14$.

Даша правда прикупила браслет у дівчинки 7 років, яка їй допомагала. Потім ми піднялися в наш бусик і гід сказала, що ми повинні дуже поспішати, оскільки двох туристів чекає автобус у Ханой. Хоч до чотирьох ми не встигали, але переживати не було чого, адже в них тут усе схоплено. Забравши речі в готелі, я ледве відмив сандалі від глини. Нас забрало таксі та довезло до автобуса. Водій уточнив, що ми саме ті, на кого він чекає і дав нам ще 10 хвилин купити собі їжі. На вокзалі продавалося повно стрітфуду. Оскільки в автобус треба було заходити босоніж, то в моєму випадку двоє водіїв допомагали мені зчистити з джинсів глину. Я б у Сапі ще на день залишився, але так було ризиковано робити, оскільки днів залишається до повернення на південь мало, і будь-яка непередбачена ситуація може викинути найцікавіше з програми.
На зворотному шляху ми багато спали, тому 7 годин пролетіли набагато швидше. Потім ми, напевно, хвилин 40 їхали по Ханою в надії, що автобус проїде десь поруч із центром і на сороковій хвилині якраз і сталося те диво. Як добре з собою мати GPS. Далі треба було заселитись.
Ми знайшли якийсь готель. Поки я домовлявся з господарем о 22:00, щоб він нас рано-вранці відправив у Халонг, Даша швидко на планшеті знайшла цей готель і таким чином ми заощадили по пару доларів за ніч. На Букінгу він виявився на долар дешевшим, остерігаючись такс, господар нам зробив ціну ще на долар дешевше, ніж світилася на планшеті. Вже було годин 11 вечора і ніщо не віщувало пригод, але треба було поїсти, а злива тут почалася така, що я боявся, що В’єтнам зараз змиє з карти. Усі пристойні заклади були закриті. А скрізь де було відкрито виявлявся якийсь бордель. В одне кафе піднялися на ліфті на четвертий поверх, але навіть не вийшовши з ліфта, Даша натиснула на перший, та як тут навряд чи годують. Я натиснув другий, бо там теж позначка ресторану. Тут я натиснув на швидкість кнопку першого поверху. Поруч було ще одне кафе, в якому всі не напружено сиділи. Хазяйка підійшла і червоними очима глянувши крізь нас сказала, що тут немає їжі. На мою думку, тут творилося щось нелегально-бордельне. Гаразд, купимо собі печива до чаю. До речі печиво у В’єтнамі дуже дороге, чомусь це у них ексклюзив. Але виходу не було. В порівнянні пачка Марії коштувала приблизно, як тарілка рису з м’ясом.

Бухта Халонг

Якщо в пошуках написати В’єтнам, то його візитною карткою буде бухта Халонг. Але ця бухта має пару мінусів – вічно погана погода, ціна та добирання. Ціни йдуть зовсім різні, все залежить від того, що входить і який кораблик. Наша екскурсія коштувала по 55$ з особи. Їхати в один бік треба було близько 5 годин (всього 170 км). Але в автобусі був справді класний гід. Гід грав на повну, особливо коли розповідав, що водія у сонячну погоду всі вважають за кілера, коли він одягає свої окуляри. Дорогою ми заїхали до великого сувенірного магазину, в якому туалети були начебто для королів, ну ціни на сувеніри приблизно такі самі. Ми приїхали в бухту і звичайно ж туман. Нас посадили на кораблик.

Я спочатку ще подумав, як такий корабель може коштувати так дорого, але коли бачив туристів на дешевших варіантах, зрозумів, що все не так вже й погано. Годували на кораблі так ніби турбувалися, щоби ніхто не переїв. Коли почали пропливати вздовж скель звичайно стало дуже красиво. Потім нас висадили на човники, і ми плавали крізь печери у скелях, запливаючи в ділянки моря, повністю оточені горами.

Далі була висадка на великому острові, де ми вирушили гуляти великою печерою зі сталактитами та сталагмітами.

Щиро кажучи, бухта Халонг зайняла далеко не топ місць того, що ми бачили. Тобто там звичайно красиво, але дорога близько 10 годин в обидва кінці і ціна імхо того не варті. Хоча так дивно, це та знаменита частина у В’єтнамі, що є у всіх гідах. Але враження такого не відтворила. Їдучи назад в автобусі, ми були трохи засмучені тим, що чомусь не вразив Халонг. Але буквально наступного дня Ніньбінь все виправив. До цього ми ще мали нічну прогулянку по центру Ханоя.

Ханой

Хоч ми на півночі вже не перший день, а Ханой у нас лише проїздами, переїздами та ночівлями. Настав час і йому приділити увагу. Це похмуре і непривітне місто вночі перетворюється на щось чарівне та незабутнє. Величезне озеро Поверненого меча прямо в центрі міста, а навколо озера наче найкращі майстри світу зібралися і все найгарніше зробили. На острівці храм із загнутими дахами, до нього веде червоний міст, що яскраво світиться. Десь посеред озера висвітлюється прожекторами якась споруда, судячи з усього, куди меч повернули. Вздовж неосяжного озера всі гуляють, а одна в’єтнамка вигулює свого собаку і на всіх підозріло дивиться. Коли вона повз нас пройшла третє коло, мені вона теж здалася підозрілою. Хотілося їсти, але тільки не рис і тут же на замовлення висвітилися KFC і Dominos Pizza. З яким задоволенням ми їли піцу, вперше за скільки днів ми їмо не страву, засновану на рисі. Домінос відзначився, як і в Індії, коли касир, не знаючи до ладу англійської, намагається тобі запропонувати якийсь додатковий інгредієнт у піцу. Якщо в Індії з горем навпіл по телефону ми з’ясовували що таке екстачі (додатковий сир), то тепер ми з’ясовували форму бортика у майбутньої піци. На десерт зайшли до кав’ярні. Знайшли в меню пудинг, але менеджер нас впритул не міг зрозуміти і повторював, що кава справді класна італійська. Потім таки зрозумів, але пудингу не було в наявності. Він так перепрошував, ніби це був найбільший його провал. Коли я встав, то своїм гуліверським зростом вп’явся в персикове квітуче дерево, хлопець ще більше вибачаючись почав з мене збирати пелюстки, та я і сам був не проти перепросити.

Так ось, персикові дерева вони ставлять на лютневий Новий Рік замість ялинки. Стійте, то ми зараз знову у 2015? Ні, ми у 2016-му, але новий рік все одно буде тільки через тиждень. Ну ок. Пішли продовжувати почесне коло вздовж озера. Різко зросла кількість людей із морозивом. На шляху був невеликий магазинчик, у якому всі брали по дві-три пачки морозива. Тут ми й поласували. Звичайно, класно, коли найдорожче морозиво коштує вдвічі дешевше, ніж найдешевше печиво. Ех круто відпочивається, сиділи ми і спостерігали, як мешканці катаються на якихось міні-скейтах, тільки під кожну ногу свій. Закінчувався 13-й повний день нашої поїздки, а за відчуттям ніби пів року тому ми прилітали до Хошиміну. Завтра у нас буде остання запланована локація та можна вважати план подорожі виконаним. Отже, ранок ми їдемо на автовокзал Ханоя.

Ніньбінь

До вокзалу ми дісталися міським автобусом, щоб більше перейнятися містом. А ось на вокзалі нам трапився справжнісінький водій північного В’єтнаму. Ми спочатку чекали хвилин 30 виїзду, потім ще хвилин 20 поки він таки наважився і потім ще годину не поспішаючи їхали Ханоєм. Іноді його помічник вискакував і шукав людей, яким треба передати посилки. Швидкість нашого бусика можна уявити, якщо помічник міг на ходу вискакувати, а потім наздоганяючи застрибувати назад. В автобус вантажили просто неймовірні речі. Найефектніше це великий моток товстого кабелю, причому настільки великий, що двоє його ледь заштовхнули в автобус. Нас-то час підтискав, адже до кінця світлового дня треба заселитися в Ніньбінь, вирушити в Тамкок і попливти човником. А повільність маршруту просто давила на нерви. Помічник дуже часто звисав на ходу з відчинених дверей у пошуках посилок, часом хотілося його непомітно підштовхнути. Відстань у 108 км ми їхали години 3. Але таки доїхали і це тішило. Вселилися в готель, який відмітили, але не змогли забукати через букінг через баг у додатку. Далі треба було їхати на байку або на таксі, яке потенційно таксі то дорого вийде, адже на околицях за містом треба багато чого дивитися.

Спочатку менеджер готелю запевняв мене взяти в нього в оренду байк, я спробував проїхати метрів з десять, після чого менеджер умовляв мене їхати на таксі. Ми так і зробили, доїхавши за 4$ до Тамкока. До речі менеджер готелю нам дуже допоміг, поставивши ряд зірочок на гугл карті, які треба обов’язково відвідати. Нам треба швидше десь перекусити і в дорогу на човниках. Оскільки час був вечірнім, то всі ресторани були вже порожніми. Але при цьому все одно хотдоги готували довго, щоб ти напевно відчув ресторан. Запасшись зеленим чаєм, ми нарешті вирушили на довгоочікувану екскурсію човником тихою річкою вздовж скель (18$ за двох).

Причому на човниках тут гребуть винятково, тримаючи весла ногами. І ось вони ті самі краси Тамкока, які ми очікували побачити в бухті Халонг. І найголовніше ми тут одні, немає натовпів туристів, краса просто не виразна. Небо було затягнуте і над Тамкоком стояв туман, завдяки цьому гори виглядали досить загадково. Але справа навіть більше була в тиші, тихо було так, ніби втопили якогось рашиста. Для цієї країни така тиша не властива. А тим часом наш човник заплив у печеру, на порядок довшу, ніж печери бухти Халонг. Тут, коли запливаєш не завжди одразу бачиш вихід з іншого боку. Зі стелі стікають струмки і дрібні дощі, часом голову доводилося дуже низько пригинати. А за печерою все ще красивіше і зеленіше. Релакс просто проникав у кожну клітину тіла, а найголовніше знаєте, що? Ми повністю виконали весь запланований маршрут В’єтнамом, здолавши тисячі кілометрів! Ми молодці, далі ще буде безліч краси, але зараз ми успішно дісталися останнього регіону. Часом хтось пропливав на зустріч, а потім ми знову самі, весь Тамкок тільки наш. І знову-таки зараз не сезон, а все дуже красиво. Нас переповнювало бажання швидше вирушити в піший маршрут між цими скелями, де є суша. Одного разу ми зупинилися, і жінка запропонувала за доплату продовжити наш маршрут неофіційною частиною. Ми були тільки за, але не склалося. Наша пані човняр не розрахувала свої сили і через пару хвилин ми настільки завантажили в болоті, що я боявся, що ми на завтрашній літак не встигнемо. Гребли всіма силами, за перші хвилини п’ять ми навіть на міліметр не зрушили. Недарма офіційний туристичний маршрут закінчувався раніше. Всіма силами ми таки здолали болото, та ось далі проти течії у жінки сил і зовсім не залишилося веслувати, вибачившись вона розгорнула човен назад… у болото… назад ми його пройшли легше, бо добре приклалися, набравши швидкість і відштовхнувшись руками від містка, який був із нашого боку. Річка перейшла з режиму релаксу до екстриму, а головне до пригод! Ми ще для повноти букета з Дашею вирішили помінятися місцями, як ми не перекинулися, навіть для гіда залишилося загадкою. Незабаром наш півторагодинний маршрут закінчився.

В інтернеті є дописи що свідчать, що, попри ціну екскурсії човнярці в кінці треба дати чайові. У мене в кишені було 15 000 (0,6$). Але тут жінка незадоволено почала висловлювати, що це мало, ми повинні дати чайові у розмірі 50 000 (2,2 $). Я їй спробував донести, що насправді ми її взагалі нічого не винні, але ситуація тільки загострювалася, в результаті я вихопив назад наші гроші, пояснивши, що я передумав давати чайові. Сподіваюся, після цього вона зрозуміла, що означає, коли ніхто нікому нічого не винен. А ось у дівчини фотографа, яка з іншого човна зробила нам пару фоточок, ми купили фотки, адже пам’ять все-таки. Фотограф також спробувала розповісти, що все-таки ми повинні нашій човнярці дати 50 000, але якось не сильно наполягала, мабуть, боялася тієї ж долі. Для довідки на сусідніх річках годинна екскурсія коштує по 45 000 з людини, і за чайові у вигляді 10 000 нас готові були розцілувати, але як описувалося раніше, в’єтнамці, на жаль, далеко не найкращі представники Азії в порівнянні з тайцями та ланкійцями. Збоку може здатися, що ми досить жорстко давали відсіч нахабства, але інакше бюджет усієї поїздки вийшов би доларів на 500 вище, якщо потурати всім, хто вважає, що ти йому щось винен. Далі ми вирушили пішки у бік однієї із зірочок на карті, які нам поставили у готелі. Не дійшовши до зірочки, ми звернули раніше, бо вже побачили стежки через ці шалено красиві зелені гори, річки та залиті рисові поля. З деяких гір на нас дивилися гірські цапи.

Час від часу зустрічалися будиночки чи просто місцеві святині зі свічками. Іноді перетиналися з усміхненими місцевими жителями. Варто було на кілометр відійти від туристичного місця, тобі вже всі посміхаються просто тому, що ти прийшов сюди. Навіть гірські козли якось добріше дивляться. Гуляти цими місцями можна вічно, без мети і маршруту.

Догуляли ми до повної темряви. Звичайно, коли почало темніти, ми повернули у бік дороги, але доки до неї дійшли вже була повна темрява. Прогулянка була просто кайфовою, а завтра ми ще матимемо цілий світловий день для таких розваг. Діставшись пішки назад до Тамкока ми влаштувалися в кафешці. Здебільшого страви у цій місцевості переважали за участю кози. Але якось ми не дуже любителі. А ось фо бо та стейк ніколи не підводили. Ледве пояснивши, що таке хліб ми таки зробили замовлення. Такс, на столі не стоїть чилі, головне правило після отруєння – не трапезувати без соусу чилі. На прохання нам принесли і соуси, і страви, але не хліб. А де хліб? Ще готується! Вже не в першій кафешці В’єтнаму той же прикол із хлібом, який готується. Причому на Канарах була та сама проблема. У країні заведено подавати хліб гарячим, тому, вони його намагаються розжарити до біла, перш ніж принести. Щоб полегшити всім завдання Даша просто пішла на кухню, і взяла наш хліб, не дивлячись на переконання кухаря «Але він ще недостатньо гарячий!». Але тепер маю гарячий хліб і холодне м’ясо. Я вирішив завдання стратегічно — пішов на ту ж кухню і погрів у мікрохвильовій печі собі м’ясо. Кухар і офіціант заінтриговано спостерігали за мною. А коли я розігрів, всі ми радісно посміхнулися один одному. Тепер було все гаразд. В’єтнамці точно не напружуватимуться, якщо турист виявить ініціативу у приготуванні. На десерт гарячий напій з лайма з медом і можна повертатися в Ніньбінь. Тим часом повернувся наш нічний друг – дощик. У номерах знову дубар. Північ В’єтнаму дуже сувора, а на півдні зараз сонечко і +33. Оскільки у номері були перебої з вайфаєм, нас переселили на інший поверх, показавши перекладену фразу з планшета.

Зміна рейсу

Наступного дня у нас заплановано той нічний переліт, який ми помилково взяли не на той день. Ранок почався з радісного повідомлення на пошту “Schedule changed” цього я і очікував. Оскільки змінилося час вильоту, тепер ми можемо безкоштовно зрушити квитки на інший день, не дивлячись що рейс зрушився лише на годину. На Південь нам по суті так рано не треба, адже ми там все найцікавіше вже подивилися. Але проблема в іншому, на півночі реально прохолодно часом, і судячи з тенденції, ми сьогодні до літака встигнемо подивитися останні місця, які є у нас у списку на півночі. Була ідея потрапити назад у Нячанг. Це трохи було б напружено, але цілком реально. Але й тут проблема, у зв’язку з циклоном, Нячанг зараз теж переживає не найкращі свої дні. А ось у Хошиміні 33 та сонце всі дні на проліт. Загалом вирішили тікати-таки з півночі у вказаний день. Маршрут все-одно до вечора буде закінчено, а судячи з усього, починаючи відсьогодні дощі вже не скоро закінчаться. Зайшовши в онлайн чекін, ми помітили проблемку, наш рейс перенесли на годину вперед опівночі, а виліт світиться знову о 15:00. Стало лячно, я зі скайпу зміг додзвонитися до підтримки лоукостера. Перед нами стояло непосильне завдання передати шести-символьний латинський код в’єтнамцю. Найпростіше рішення – спелінг, але на кожну букву придумати явне англійське слово не так просто, на букві «Y» ми застрягли на повну. Оператор, допомагаючи нам уточнював, “Вай, це як Янки?”. Та не знаємо ми як пишуться якісь янкі. А слів, які ми підбирали на букву «Y», не знав оператор. Все ускладнювалося тим, що крім цієї літери є ще 5. Збоку здавалося, ніби двоє туристів вирішили зіграти по телефону у слова. Я не знаю з якого разу, але його база таки прийняла код, і ми тепер могли перейти до суті. Спочатку хлопець нас переконував, що виліт взагалі не змінився, а потім дійшов висновку, що змінився на північ, але при цьому він щось хоче нам сказати. Я повторював питання «So, today we will fly at 23:55?», а у відповідь отримую приблизно таке Yes, but vô nghĩa tuyệt đối. Ще раз перепитую, і він знову щось хоче додати. Ми з Дашею дивимось один на одного в повній розгубленості. Я повторюю фразу по-іншому, він знову “Yes, but vô nghĩa tuyệt đối” Нам залишалося тільки сподівається, що vô nghĩa tuyệt đối означає “Хлопці, ви такі класні, я вам кричу!” Бо інакше ми ризикуємо побачити циклон у найповнішому розпалі.

Транг Ан

Доїхавши на таксі до гарної пагоди, правда не з першого разу доїхали куди хотіли, але таке, ми виявили мальовниче озеро, що йде в далечінь і знову наші улюблені човники. Але спочатку поїсти! Поки ми їли, господар зі своїми друзями курили якусь явно нелегальну штуку. То була довга труба схожа на бонг. Коли ми зустрілися поглядами, мужик мені люб’язно запропонував пихнути. Опритомнів я в Києві Це було дуже привабливо, але ми утрималися. Дощ мрячив конкретно, це був другий день за подорож, коли нам не пощастило з погодою. Коли здавалося, що поспішати нікуди, адже і так дощ, гірше точно не буде, приїхала два великі автобуси з китайцями, що кричать. Ми доїдаючи на ходу, побігли на човни. І першими попливли в далечінь. Транг Ан кардинально відрізнявся від Тамкока, тут теж було красиво, але інакше. Без китайців наше щастя тривало хвилин 40, поки вони нас не наздогнали. Вони захопили весла і допомагали додавати швидкості своєму човняру. І такі радісні дивляться, мовляв, наздогнали нас.

Від радості ще більше почали кричати між собою. Але чому усі китайці завжди кричать? Хвилин через 20 човен повернувся назад. Невже це все? Але не так усе просто, повернувши на роздоріжжі, ми рушили у бік великої гори. Уздовж гір Даша помітила дроти, виявляється вони там були навіть дуже в тему, адже попереду нас чекала настільки довга і звивиста печера, що в ній провели освітлення.

Концентрація китайців тут просто зашкалювала. Пропливши ще ряд печер, храм та ще цікаву будову на воді, ми допливли до фінішу. Ех душевно у них тут у провінціях Ніньбіня. Далі пішли, як і вчора, експромтом у бік якоїсь зірочки на карті, підкріпившись холодним зеленим чаєм і солодкою приколяхою за долар, якою ми потім ще три дні насолоджувалися.

Ще потрібно було змінити шкарпетки на сухі, і в сувенірній крамниці виявилося, якраз усе що треба для комфортного взуття – шкарпетки, пакунки та гумки. Причому про гумки вигадала продавщиця. До зірочки треба було йти багато кілометрів. Але ми так впевнено йшли безлюдною дорогою, ніби нас попереду мала чекати машина. Та й справді, десь на десятій хвилині шляху ми знайшли таксиста, який просто сидів і чекав. Таксист так і не зрозумів, звідки ми взялися, але з радістю повіз нас до мітки. Приїхавши на місце, ми знайшли купу туристичних автобусів. Ага, значить, тут реально щось є.

Спочатку ми поблукали В’єтнамським храмом, потім піднялися по високих сходах кудись дуже високо, але там крім поховань нічого не виявилося. Спустившись ми пішли стрілочками з нечитаним написом в’єтнамською. Ми не знали куди і навіщо ми йдемо, але тут реально все якесь гарне та прикольне.

По дорозі ми заглянули в місце схоже на монастир. Потім хвилин через 20 стрілочки пішли у зворотному напрямку. Потім ми довго йшли селом, де нам всі раділи.

Потім уздовж рисових полів. Мені здається, що ми були там, де не ступала нога туриста. У результаті ми забрели до дорогого великого ресторану, який стояв практично серед поля біля дороги. Дорогим він був не тому, що шикарний, а просто тому, що там було дорого. І до того ж несмачно. Причому для В’єтнаму це невластиво, коли несмачно, це реально був виняток. Щоб нам було смачно йти, дорогою ми вирішили купити кексиків, але продавалися вони лише коробками.

Довелося придбати цілу коробку. Нам навіть до Києва вистачило. Після кількагодинного хаотичного блукання ми вирішили зловити таксі і поїхати у бік однієї з відвіданих міток, там, де ми бачили цікаві краєвиди, де круто погуляти. Але таксист вже когось віз, і за одне нас підхопив. Щойно все стало екзотично, ми вийшли. GPS нам ніби казав, куди ви взагалі запхались, як ви назад виберетеся? А нам-то що, у нас літак лише на сьогодні запланований) Дорогами і стежками ми зайшли кудись глибоко між горами і дісталися печер, але там було все завалено і закинуто, а численні шматки скель на пророслому асфальті вказували на те, що місце схоже колись не пережило землетрус. Були залишки вивіски та вказівників, валялося кілька плакатів. У печери ми поткнутися не вирішили, хоч вони були зовсім біля нас. Далі були відчинені ворота у спорудах для утримання худоби. Виглядало це все трохи зловісно, ​​враховуючи, що ми невідомо де, і найближча жива людина за кілька кілометрів від нас. Ми почали потихеньку вибиратися у зворотному напрямку. Та й у бік аеропорту треба трохи просуватися, адже він знаходиться за Ханоєм, який розташований за 130 км від Ніньбіня, який за 6 км від Там Кока, в провінціях якого ми десь блукаємо. На зворотному шляху ми знайшли в’єтнамський гірський храм, яким у різних місцях мовилися записані історії, а туристу вказувалося куди далі йти.

Час нас звичайно вже піджимав, але як же таке пропустити. Прикольно так, гуляєш і щось цікаве знаходиш. Внизу будувався готель, але нас робітники не помічали, а поряд була річка витікаюча з печери. Серед робітників знайшов дівчину, яка жестом сказала, що за 90 000 (4$) зараз попливемо. Сіли в човен, підбігла її подруга і сказала, що ми пропливемо п’ятикілометровий маршрут десь за годину. Як це за годину, та у нас якось не особливо є година, ай добре потім доведеться швидше збиратися. Я попросив жестом дівчину, щоб викликала нам таксі до того часу, як ми припливемо. Ех човник у Ніньбіні це завжди добре. Таке пропускати неможна!

Цього разу ми пливли вздовж місцевих поселень та будиночків, що було досить забавно. В одному місці був такий низький міст, що його мало не лежачи пропливали. По дорозі назад ми запливли в печеру, пропливли її і повернулися назад. Сум-печаль була в тому, що грошей у нас було впритул, щоб на таксі доїхати до Ніньбіня. А ось після човника в мене залишалося лише десятка в кишені, яку я й віддав на чайові. Було видно, що жінка справді раділа. На щастя з таксі все відпрацювало чітко і почалася дорога додому. Термін «Дорога додому» у нашій поїздці використовується в той момент, коли ми залишаємо максимально далеку заплановану точку. Тобто попереду у нас ще може бути багато цікавого та запланованого, але воно вже йде за фактом зворотного маршруту.

Дорога до Хошиміну

До Хошиміна треба було здолати всього 2000 км, авжеж основну частину літаком, але до літака у нас є близько 5 годин і дуже велика відстань. Зараз ми їдемо без грошей на таксі з провінцій в Ніньбінь, щоб забрати свої речі в готелі. Доїхавши до готелю треба було терміново розміняти гроші, але цього дня у В’єтнамі сильно хитнувся курс, і ми думали, що в готелі просто хочуть нас наламати. Позичивши у готельного менеджера гроші, щоб розрахуватися з таксистом я пішов швидко де-небудь поміняти гроші. Якщо у всіх містах тобі міг поміняти мало не перший зустрічний, то тут чомусь усі від мене, як від вогню тікали. Зайшов я в якийсь елітний ресторан. За столиком сиділи єдині відвідувачі — на вигляд гангстери якісь. Причому гангстери елітні, у піджаках та з годинником на руках. Підійшов я до господині з питанням розміну, вона мене не могла зрозуміти. Її батько, літній в’єтнамець при всьому бажанні теж не зміг зрозуміти навіщо я йому пропоную 50$ з фразою “Change to Dong”. Ситуація була якась безвихідна, у Ніньбіні реально англійською розмовляли одиниці. Навіть у нашому готелі для вирішення питань використовувався або перекладачі, або їхній друг, який розумів англійську. Дівчина вирішила зрозуміти мене за допомогою гангстерів, що сидять. Коли вона мене підвела до них, ті з цікавістю дивилися на мене. Я показав п’ятдесятку, хлопці різко змінилися в обличчі і відразу кожен став не при справах і мені здавалося ніби вони переді мною за щось виправдовуються. З рестораном не склалося, виходжу і бачу поруч магазинчик з усяким барахлом. Я туди з грошима, а там в’єтнамець затягує в себе ну настільки великий бамбук, що мені навіть ніяково стало, коли ми зійшлися поглядами, я йому явно кайф обламав. По його виду, він явно відчував викриття. Тааак, конверстейшен явно не складеться. Ще була низка спроб, але максимальне, що я досяг так це мені показали пальцем кудись у бік траси на Ханой. Потерпілий фіаско я повернувся до готелю міняти за невигідним курсом. У хлопців була складна математика на тему – чим більше здаєш, тим кращим є курс. Але вся математика накрилася, коли вони вираховували курс п’ятдесятки. Мені на руки дали донги за дуже вигідним курсом. Ну ок, треба перекусити і якнайшвидше продовжувати шлях. Біля автовокзалу була кафешка з хот-догами та більярдом для ліліпутів. Супер! Поки готувалися хот-доги, ми зіграли дві партії. Оскільки ще йшов безкоштовний чай, то двічі встигли попити чайку до і після трапези. Час на літак зовсім піджимав. Мене запевняли, що автобус на Ханой ходить цілодобово кожні 15 хвилин і ось останній за весь час поїхав якраз 15 хвилин тому. Ситуація розігрівалася. Тут же намалювався місцевий житель і почав розповідати, що за два кілометри є другий вокзал, там точно є автобуси і за 70 000 (3,1$) таксист нас довезе. Ага, зараз же, я чудово знаю, що 2 км за лічильником це близько долара. Хлопці вирішили скористатися тим, що ми поспішаємо і сказали, що таксі по лічильнику не поїде. А я вирішив скористатися принципами і надіслав їх услід за рашистським кораблем. Вийшовши з вокзалу впіймали таксиста, що не розмовляє англійською і сказали йому «Bus, Hanoi» чоловік впевнено кудись нас повіз, головне, щоб не в Ханой. Приблизно через 2 км за 23 000 (1$) він нас висадив на заправці біля траси та поїхав. Тут ніякого вокзалу тут немає. Біля траси стояв мотоцикліст і в’єтнамець, що дивилися в далечінь. Нестача часу вже дуже давила. Обидва звісно не говорили англійською, але при фразі Ханой хлопець ствердно кивав головою і ставив якесь питання. Ось чому всі в’єтнамці не можуть просто ствердно кивнути, їм обов’язково треба поставити якесь питання наприкінці. Наявність питання наприкінці відповіді лякала. Я зловив вайфай і по перекладачеві його спитав. Він знову кивнув і знову зі своїм запитанням. Я йому вручив планшет, але він на латиниці не зміг написати в’єтнамські слова. Що ж робити. Вдалині з’явився сліпер бас і двоє хлопців пожвавіли. Сліпер промчав повз нас на швидкості, і водій показав жестом уперед. Те, що відбувалося далі, було схоже на якусь квест-гру на швидкість. Хлопець із речами застрибує до мотоцикліста, до нас незрозуміло звідки підлітає ще один байкер і махає щоб ми сідали. Даша сідає з рюкзаком ззаду, а за рюкзаком сідаю я зі своїм рюкзаком, та так, що починаю трохи звисати з сидіння. У цей час ми вже на повній швидкості мчимо за автобусом. За кілька хвилин автобус зупиняється, і наші мотоциклісти його обганяють і стають спереду. Водій автобуса щось швидко каже, і ми повинні терміново роззутися та швидко заскочити до автобуса. Я заскочив, Даша вдалині кричить, щоб я гроші їй передав для мотоцикліста, але в’єтнамець уже розрахувався з нашим байкером, і всі швидко заскочили в автобус, який перейшов на другу космічну швидкість і помчав у бік Ханоя. 

Тепер можна було перевести подих і відкинутися на затишному місці. GPS показував, що ми рухаємось у потрібному напрямку. Їхати близько двох годин, можна розслабитися, але на 50-й хвилині ми вже були зовсім недалеко від міста і сталося щось знову не за планом. Автобус зупинився, і всі пасажири різко почали вибігати. Один хлопець виявився англомовним і пояснив, що автобус має дві зупинки і перша саме тут. Якщо вам в аеропорт, то виходьте та пересядете на прямий автобус. У цей момент до нашого автобуса приїхав якийсь інший автобус, на вигляд досить прямий, і хтось показав нам на нього. Ми швидко на вихід, але помічник водія, махає, мовляв, сидіть, зараз поїдемо далі. Як далі? нам ніби тут? Знову всі в’єтнамською говорять. Другий автобус починає від’їжджати, я босоніж, Даші сказав, щоб збирала речі, а сам побіг асфальтом за другим автобусом. За мить наздогнала Даша і ми знову кудись мчимо. На слово Airport кондуктор кивнув щось середнє між “Так” і “Нам в інший бік”. Проте водій був впевненим чоловіком і зовсім не розуміючи нас погодився. Коли ми досягли окружної Ханоя автобус поїхав нею і на щастя у потрібний нам бік. Шикарно, їдемо на передніх сидіннях біля водія. Я почав спати. Тут Даша будить і каже, що автобус різко з’їхав з окружної до центру. А нам туди зовсім не треба. Гаразд, наші пригоди ще не закінчено. Водій завіз нас на великий автовокзал і махнув: «Приїхали, так, Аеропорт! Так!», а ось по GPS нам ще більше сорока кілометрів до аеропорту. Відразу ж налетіли як мухи місцеві водії зі своїми послугами. А одна дівчина на щастя говорила англійською, але вона почала запевняти, що в аеропорт можна потрапити лише на її байку, при тому, що на вулиці дощ. Почали шукати вхід до кас. Водії почали хапати за руки. На першого, який схопив, я так різко закричав прямо в обличчя, що в кращому разі він втратив запори до кінця життя. Вузькі очі йому більше не світять. У касах нам з радістю хотіли продати квитки в Сапу, але, коли зрозуміли, що нам в аеропорт, дівчина зі співчуттям сказала, що краще зловити таксі. Такий варіант ми теж тримали напоготові. За вокзалом зловили таксі і здавалося, що ну тепер точно потрапимо в аеропорт, причому наша мітка на карті наближалася. На під’їзді водій вирішив уточнити “International?” я за звичкою кивнув, а потім думаю, політ та у нас саме «Domestic». Та що ж діється із цим маршрутом? Почали гуглити, аеропорт начебто на карті один. Водію я уточнив, що нам доместік, він впевнено кивнув і довіз нас!!! Коли ми, радіючи, що встигли, підійшли до табло, помітили, що нашого рейсу немає. Якийсь хорор творився. Працівник, глянувши в наші квитки, сказав, що ми помилилися терміналом і нам потрібен ще один автобус. Кількість автобусів у нашій дорозі до аеропорту просто зашкалювала, але цього разу ми за 5 хвилин доїхали куди треба. Мені здається, щоб проїхати половину Південної Америки ми використовували менше транспорту, ніж за останні пару годин на цьому маршруті. Пройшовши реєстрацію, ми полегшено зітхнули, у нас навіть ще година залишалася на передих, тому що ми з Ніньбіня дуже швидко доїхали. Ціни в аеропорту були практично такі ж, як і в місті, так що можна було засісти в ресторані і відпочивати. Рейс затримався ще на годину, в результаті до Хошиміну ми прилетіли близько другої години ночі.

Повернення до Хошиміну

Вийшли з аеропорту, знову дика спека та ніякого дощу. Так, ми знову на півдні. Більше не буде того північного холоду. Оскільки ми вже знали, що 10$ за таксі аеропорту — це багато, вирішили дістатися своїм ходом у центр. Ми пішли впевнено за натовпом, адже вони явно знають, як потрапити в центр, бо так впевнено йдуть. Через 5 хвилин всі сіли на свої байки і роз’їхалися хто-куди. Ми залишилися самі, як на мед налетіли власники байків з пропозиціями доїхати із ними на байку. Ледве від них відбившись ми знайшли таксиста, який на питання ціни дістав купу купюр і показав нам. Даша вже на рефлексі з обуренням запитала: Скільки?! Але в нього було 130 000 (5$). Шикарно, поїхали. Було видно, що таксист був щиро радий нашій компанії. Приїхавши до вже знайомого району, ми намагалися втрьох розглянути серед купи наш готель. Коли Даша його таки знайшла, і таксист так зрадів, що навіть у долоні заплескав. Ось було видно людина просто рада, що вона довезла туристів і нам радісно, ​​що ми не на півночі країни. А місто просто вирувало нічним життям, тут ніби ніколи не сплять. Прийшовши в номер, було незвично вмикати кондиціонер на охолодження. Ще годин п’ять тому нам холоду було достатньо. А тим часом поштою я боровся за справедливість з одним із попередніх готелів. Вже була пізня ніч, на завтра було заплановано просто спокійний день.

Тунелі Кучі

Ми неквапливо прокинулись і побрели плавитися під зимовим гарячим сонечком. Снідавши, ми вирішили зайти розміняти грошей в один уже знайомий готель, де два тижні тому брали екскурсії. Хлопець з ресепшена дуже зрадів нашому візиту і запитав, як просувається подорож, хлопець був гордий, коли дізнався, наскільки ми цінуємо його країну. Хоч день планувався без активностей, але побачивши список екскурсій, ми не змогли втриматися і наступної миті вже їхали в автобусі. Ось за що мені сподобався В’єтнам, хоч серед ночі замов екскурсію, тебе рано вранці відвезуть, хочеш серед дня замов — тебе відвезуть, народ на цю тему зовсім не напружується.
Хоч ми до в’єтнамсько-англійської вже досить звикли, але все-таки половину промови гіда розібрати не змогли. А розповідав він доволі прикольні речі. Екскурсія була у тих місцях, де в’єтнамські та радянські партизани давали відсіч американським солдатам під час війни. Показували багато саморобних пасток і хаків щоб завалити американського солдата. Це було щонайменше ефектно, хоча краще б цими пастками мололи радянських окупантів. А потім був спуск у самі підземні тунелі. Гід призначив одного з туристів йти першим за ним, але поки той гордо протикав свій шанс, то виявився щонайменше п’ятим. Першим, як не дивно, виявився я. Тунель був дуже низьким і вузьким, якщо в’єтнамець міг по ньому бігти пригнувшись, то поза в якій мені довелося його долати була просто невимовна. Кожні 20 метрів можна було зійти з дистанції і в один момент наша група почала рідшати. Я ж гордо доповз до останнього поїнта – 120 метрів. На виході погодували якимось вареним коренем, що нагадує картоплю і показали бюст Хошиміна. Екскурсія була не довгою, але цікавою, ми були задоволені тим, що поїхали. По дорозі назад автобус зупинився, щоб усі зробили фоточки на рисовому полі на тлі заходу сонця.

Увечері ми пішли тестувати місцевий Макдональдс. До речі, це був один із найкрутіших маків, що ми побачили. Третій поверх відведений для дитячих свят, причому коли ми були, то відразу дві групи щось відзначали. Послухавши як в’єтнамською співають знамениту Happy Birthday, ми пішли на поверх для дорослих)

Там був крутий сенсорний стіл, при торканні до дільниць якого змінювалися кольори. З нульового на третій поверх у прозорому ліфті їздили замовлення, таким чином роблячи коло та спускаючись до каси. У них у маку можна замовити навіть збірний гамбургер! Я з’їв незабутнього смаку поркбургер. Хошимін — це місто старту або фінішу туристичного маршруту, тому тут всі або білі, або спалені-згорілі. Часовий релакс-масаж після маку і можна поблукати, насолоджуючись нічним життям. На годиннику несподівано стала година ночі.

Зоопарк у Хошиміні

Ще один прекрасний азійський день під гарячим сонцем, що може бути прекрасніше? Азія, ми так тебе любимо! Підшукуючи місця для сніданку, ми спочатку зайшли в піцерію, дівчина за прилавком з радістю сказала, що обидві піци вже майже готові. Ось це так сервіс! Тільки заходиш, а твоє замовлення, про яке ти ще сам не знаєш, вже майже готове! Ціни не дуже сподобалися, тому ми зайшли до іншого ресторану, де мені піцу взагалі не принесли. Гаразд, повернулися до попереднього та затарилися тією, від якої спочатку відмовилися. Треба було заскочити за одним конвертиком на ресепшен, а за одне перекусити в холі. У нас турист поцікавився, наскільки смачна ця піца, я сказав, щоб він почекав, швиденько розпакував і при ньому продегустував. Я піці поставив хорошу оцінку, задоволений турист пішов далі. До зоопарку ми спочатку невдало поїхали на таксі. Потрапили до мегапробки, оцінивши ситуацію вирішили далі пішки дійти.

Вийшли якраз біля розкішного баньяна. Щось ранок із самого початку не задався, то піцу не принесли, то пробка з таксі. Я знаю все виправить справжня крижана в’єтнамська кава. У звичайної кави може бути проблема, що вона сильно гаряча, а у в’єтнамської, що лід сильно заморожений, і щоб у густій ​​суміші згущеного молока з кавою з’явилася рідина, доводиться якийсь час чекати, поки лід почне танути. Поки йшов вулицею та сьорбав каву, один охоронець у мене поцікавився «Як тобі В’єтнамська кава, подобається?». О таак, я за цією кавою ще довго сумуватиму. У зоопарк ще довго шукали вхід, але це все дрібниці, головне я попив тієї шикарної кави)

Територія зоопарку була просто величезною, перше, що ми зробили — побігли до пульверизаторів, щоб нас полило разом із травою. Через 5 хвилин ти знову сухий. У зоопарку таке враження, що час йшов у зворотний бік, спочатку слони ходили задом наперед, а потім ще й жираф жував проти годинникової стрілки. Коли Даша звернула увагу на жирафа, він на секунду зупинив жування, поглянув зневажливо і продовжив далі жувати собі проти годинникової стрілки. В цей спекотний день було найприємніше побалувати ноги в акваріумах з рибками, що роблять пілінг. Всього по долару, і вони твої скільки хочеш. Це унікальне почуття страху та лоскоту, ніби ми знову повернулися до Таїланду. Мабуть, близько години бовталися з рибками. На території також бродила невловима пташка. 

Невловимою вона була тому, що її ловити нікому не треба було. На тлі величезного дерева якомусь мужчині робили фотосесію, ймовірно, на альбом його пісень для дівчаток-підлітків. Тому що фотографувався він у піджаках на голе тіло та з приреченим обличчям. Одним словом, було класно, ми провели реально півдня блукаючи територією.

Прогулянка хмарочосом

А коли спека почала спадати, почали неквапливу прогулянку у бік готелю. Дорогою ми помітили два великі бізнес-центри, з’єднані ближче до верхівки переходом з зеленим парком на висоті. Ми вирішили з’ясувати, що до чого і зайшли до БЦ. На пропуску охорони не було, тому ми зайшли з працівниками в ліфт. Почувалися ми трохи не комфортно, бо були в шортах і футболках, а ось працівники в строгому дрес-коді з піджаками і краватками. Сказати, що ми трохи привертали увагу нічого не сказати. На якому поверсі був той перехід із парком взагалі не зрозуміло, та й ліфти нагору йдуть поверхів по 10 максимум, потім треба міняти ліфт. Забрели ми зовсім незрозуміло куди, всі щось кодили за комп’ютерами. Але хоч на нас не звертали уваги. Одна дівчина підійшла та запропонувала допомогти. Я відразу відповів, що ми збираємося їхати вниз, але потім подумавши вирішив з’ясувати, де той сад. Вона нас вивела на чорний хід і сказала перейти два поверхи сходами, а потім знову на ліфт. Там ми заблукали вже на повну. І ось йдеш коридором, а назустріч всі в смокінгах і не зрозуміло, чи вітатися з колегами, чи менше привертати увагу. Гаразд, забили на той сад, давай шукати ліфт донизу, що їде до першого поверху. Ну хто ж знав, що вихід у місто опиниться на четвертому поверсі? Все одно було смішно. Прогулявшись центральними площами і парками ми повільно добралися до нашого району. Далі за програмою масаж, на якому про мене забули хвилин на 15. Цього дня про мене скрізь забували. Масаж був настільки розслаблюючим, що іноді мимоволі підсмикувався від провалів у царство сну. За сумісництвом у цьому салоні можна було купити собі картину.

На вечерю ми пішли у кафешку, з якою 2,5 тижні тому все почалося. Місцева кицька, що жила, там була вже зовсім вагітна. Вийшовши з ресторану ми востаннє зробили ковток цього неймовірного нічного життя та вирушили до аеропорту. На стійці реєстрації ми, залишивши собі тільки ручну сумку і пару кофт. Сказали, щоб багаж летів одразу до Києва. «Але так не можна, ви ж не летите зараз до Києва». Але все було прораховано та перевірено, пояснивши менеджеру що за рахунок того, що трансфер вийде на 45 хвилин менше ніж добу, то він якраз може багаж провести як транзитний. «Але в системі немає відомостей, що ви потім летите до Києва, щоби закріпити багаж! Гаразд, я його відправляю у Київ, але на пересадці пройдіть на чекін знову». На цьому подорож у нашого багажу була закінчена, але не наша. Емірати вже давно нас зачекалися,

Невдала спроба розвести туристів

Фото з іншої спроби розводу, але все ж таки)

Як я згадував раніше, один готель Ханоя продав нам квитки на автобус за 750 000 (32$), які за фактом повинні коштувати за двох 440 000 (20$) з урахуванням націнки. Коли ми це зрозуміли, то вже були в іншому місті. Якщо готель бере комісію не 20 000 (як інші готелі), а в півтора рази від вартості, то, як мінімум, він про це повинен попередити. Це кидалово у чистому вигляді. Способи боротьби з таким завжди є і тут теж підібрали потрібний. Готель який мав оцінку на букінгу близьку до максимальної, зловив від мене 2,5 з коротким кометом про те, що власник обдурив нас на 15$. Оцінка вже не була такою близькою до максимальної. Я не знаю, що там букінг робить зі своїми менеджерами готелів, але вже втретє переконуюсь в ефективності цього сервісу.
Далі все пішло напівавтоматом. При реєстрації в готелі необхідно було вказати свій емейл. Останній символ судячи з усього був не до кінця розбірливий, тому лист від готелю містив у копії купу варіантів одержувача зі зміненим останнім символом. Коротко питання від готелю було таке «Що трапилося, ми реально шоковані відгуком?». Я у відповідь розписав всю математику, в результаті якої на мені наварили близько 15 доларів.
Менеджер відписав чому їм доводиться так багато накручувати за свої послуги, мовляв, папір дорогий, година роботи персоналу, мобільний зв’язок і т.д. і додали фразу, «Ми лише намагаємося вести наш бізнес, але за фактом у них сервіси хорошого рівня тому моя оцінка у 2,5 не зовсім правильна. Оскільки готель розуміє, що я зараз відчуваю, то для налагодження наших з ними відносин пропонує повернути всю витрачену нами суму, а ми, своєю чергою, допоможемо їм прибрати негативний відгук».
Я відповіддю готелю та ефективністю букінгу був трохи здивований. Причому почути від В’єтнамця фразу на зразок «Давай я тобі поверну гроші» було зовсім дивно. Але оскільки вони «ведуть бізнес», то пропозиція була цілком бізнес-коректною. Я погодився, але думав, що йдеться про різницю у вартості.
Далі був невеликий гемор, коли ми намагалися придумати, як перекинути гроші з в’єтнамської картки на українську. Найпростіший спосіб був, щоб вони сплатили мені інтернет у гривні на сайті провайдера. Але, як ми з’ясували пізніше, на онлайн території України заборонені картки В’єтнаму. Ситуація була якась невирішальна, висить груша – не можна з’їсти. Тут менеджер пропонує передати мені готівкою. Ви в якому місті? У Хошимін (1700 км від Ханоя)? Без проблем, скажіть вашу адресу, і мій друг протягом 20 хвилин принесе гроші. Оскільки ми вже залишали готель і не встигли дочитати відповідь про 20 хвилин, то я через перекладача показав дівчині на ресепшені фразу на В’єтнамському, що сьогодні нам принесуть гроші. Дівчина, що не розмовляла англійською, кивнула головою. Супер! Коли ми повернулися в готель на нас чекав конвертик, в якому лежало 720 000 (32$) повна вартість, яку з нас взяли за ті автобуси. Дівчина зателефонувала менеджеру ханойського готелю і дала мені телефон. Як же корисно знати англійську і на такому приємному моменті закінчувати подорож. «Андрію! Привіт як справи, як подорож? Передавай Даші привіт, і слухай, вибач, будь ласка, що так вийшло з вами, ми вас дуже чекаємо в Ханої знову, обов’язково приїжджайте ще до нас!»

Епілог

Для того щоб описати все найцікавіше, що трапилося з нами у В’єтнамі мені знадобилося 21731 слово і більше 50 годин, пізніше додалось ще годин 5 перекладу цієї розповіді.
За вартістю дня поїздка зайняла 20-те з 27 місць, тобто практично найдешевша вартість дня.
Особисто моя думка, що, не дивлячись на специфічний менталітет в’єтнамців загалом В’єтнам цікавіший від інших нами відвіданих країн Азії, а саме якщо порівнювати з Таїландом або Шрі-Ланкою. Хоча ті країни були відносно давно та об’єктивно порівнювати вже складно. З Гонконгом тут не порівняти це зовсім різне, а ось на кону проти Індії, ясна річ, що В’єтнам перемагає. Хоча що тут порівнювати, в Азії всі країни найкращі для туризму.
Дуже порадувало розмаїтість та різноманітність місць для відвідування. Причому менш активні туристи можуть просто провести все дозвілля в Нячанзі і отримати не менший заряд вражень ніж ми, хоча заради видів Сапи та Ніньбіня, таки варто попихкати в сліперах.
Один недолік — це ціна на авіаквитки з Києва. Але тільки завдяки нашій уважності та удачі ми змогли відстежити той момент з помилкою в ціні. Якщо порахувати наш самостійний стандартний тур пакет переліт + проживання + трансфер, то виходить за двох на двісті доларів дешевше ніж у київському турагентстві пропонують мінімальну ціну тура за одного.
У наступному оповіданні я детально розпишу маршрут з цінами та пересуваннями, і так, якщо ви дочитали розповідь до цього місця, то мені дуже приємно, бажаю і вам відвідати цю диво-країну чи знову повернутися😊

Дата подорожі: 14.01.2016 – 03.02.2016
Тривалість: 17 повних днів і один вечір у В’єтнамі
Повних днів без дощу : 14
Авіаквитки: MAУ+Emirates, Jetstar, Vietjet
Екскурсії: Купували прямо в готелях або самі добиралися
Складність поїздки: 9/10 (дуже складно)

Розповідь про подорож тут.

Віза. Віза оформлюється онлайн.

Нотатки

1) Автобуси ходять через весь В’єтнам із зупинками у різних містах, оплачуєш собі такий автобус із зупинками у потрібних містах та робиш переїзди між містами у ті дні, коли тобі зручно. Наш автобусний маршрут був Хошимін-Далат-Нячанг-Хоян по 34$ з особи.
2) Авіаквитки на внутрішні перельоти дешеві (20 – 30$ з особи в одну сторону), купити їх за таку ціну можна не менше ніж за 5 днів до вильоту. Сайти лоукостерів В’єтнаму.
http://www.jetstar.com/
http://www.vietjetair.com/

3) Банківські картки у В’єтнамі практично ніде не беруть. Можна тільки з комісією знімати готівку.

Щоб подивитися майже весь В’єтнам у швидкому темпі нам знадобилося 17 повних днів

День 1 Приліт у Хошимін увечері, близько 20:00, купівля екскурсії
День 2 08:30 – 19:00. Екскурсія на дельту річки Меконг (по 11 $ з особи)
00:00 – 05:00. (кожну годину відправлення) Нічний автобус в Далат.
День 3 Самостійно оглядаємо визначні пам’ятки Далата. Crazy house, golden valley, flower garden та інші.
День 4 07:30 – 12:00. Переїзд автобусом в Нячанг мальовничою дорогою. Відвідування храмового комплексу Понагар, грязьові ванни Тха Ба, прогулянка вечірнім містом
День 5 09:00 – 21:00. Парк розваг vinpearl (по 25 $ з особи)
День 6 09:00 – 17:00. Екскурсія на Південні острови (по 13 $ з особи)
День 7 Екскурсія до парку Янг Бей (Невиконаний пункт, у нас цей день випав через отруєння)
День 8 Самостійна поїздка на автобусі на пляж Зоклет та Водоспади Бахо (автобус №3 коштує по 1$ в один бік, час у дорозі 01:40)
День 9 09:00 – 17:00. Екскурсія на північні острови (по 22 $ з особи)
19:00 – 07:30. Нічний переїзд автобусом в Хойан
День 10 Гуляємо Хойаном дивимося його денні та вечірні краси
20:15 – 21:00. Вечірній переїзд в Дананг (кожну годину відправлення по 5 $ з особи)
День 11 Печери Дананга (години 4 займуть), увечері гуляємо містом
22:30–23:30. Переліт в Ханой (по 31 $ з особи)
День 12 08:30 – 14:00. Автобус у Сапу (по 10 $ з особи). Відвідування села Кат-Кат
День 13 Екскурсія по селах (по 16 $ з особи)
16:00 – 22:00. Автобус у Ханой (по 10 $ з особи)
День 14 08:30 – 19:00. Одноденна екскурсія в бухту Халонг (Ціни від 25 $ з особи)
День 15 11:00 – 14:00. Переїзд в Ніньбінь (по 2,5 $ з особи)
15:00 – 15:30. На таксі в Там Кок (3,5 $) круїз на човнику (по 9 $ з люд), гуляємо місцевими селищами, повертаємося на таксі в Ніньбінь
День 16 На таксі в Транг Ан (8 $) круїз на човнику (по 7 $ з люд), катаємось і ходимо місцевими пам’ятками.
18:00 – 21:00. Переїзд автобусом в Ханой (по 4,5$), і на таксі в аеропорт (13$)
22:50 – 01:00. Переліт до Хошиміна (по 20 $ з особи)
День 17 13:00 – 19:00. Екскурсія на тунелі Кучі (по 12,5 $ з люд)
День 18 Зоопарк Хошиміна та гуляємо містом
23:55 Відлітаємо додому

Що не помістилося у наш маршрут
1) Парк Фіонг у Ніньбіні
2) Острів Фукок на Півдні В’єтнаму
3) Місто Хуе
4) Місто Муйне

Цей політ був однією з найбезпечніших авіакомпаній світу – Люфтганзою. Великий простір для ніг та просторі зони біля аварійних виходів. З їжі на короткому перельоті дали лише дивний сендвіч, але вино у них, як завжди, прекрасне. Але моє серце давно завойоване компанією Emirates. Почалася посадка, літак був досить високо, а за ілюмінатором вже був аеропорт. Схоже, нам не дали посадку. Але літак на другий захід схоже йти не планував, аеропорт не закінчувався. Хм… Летимо, аеропорт все не закінчується і не закінчується. Літак почав рішуче знижуватися. Якось дивно, йому б злітати краще. За ілюмінатором з’явилася чергова злітна смуга, і літак м’яко приземлився. Так, розміри аеропорту дуже вразили. Потім було дуже і дуже довге рулювання до нашого гейту. З таким самим успіхом літак міг дорулити прямо до готелю.
– Скільки вас?
– Сам прилетів, — відповів я.
Офіцер підозріло подивилася на натовп у мене за спиною, поставила ще кілька запитань і пропустила. Наступним був Антон.
– Скільки вас?
– Приблизно сорок! – спалився Антон.
– Сорок?! – Дівчина оглянула натовп, ніби прилетів Соловей та його 40 розбійників. Я, щиро кажучи, думав, що на цій відповіді наша поїздка і закінчилася. Але на щастя вже за 20 хвилин ми їхали на таксі у справжній європейській пробці.
Це було відрядження до центрального офісу для демонстрації своїх міні-проектів та інших конференцій. Тиждень називався Hackweek18. Перед поїздкою в Києві ми займалися виключно проектами, які самі й вигадали протягом минулих тижнів. Робота всього офісу була сконцентрована на найнеймовірніших інноваціях та сміливих рішеннях. Головна умова – не можна працювати над проектом, над яким працюєш постійно. Ми з Антоном реалізували проект, що заспокоює нерви користувача у стресовій ситуації. Наприклад, під час двогодинного оновлення сервера користувачеві пропонується пограти у вбудований тетріс замість нудного вікна прогресу оновлення. Коронна фішка тетріса, що він заробляє біткоїни і рахує блокчейни прямо під час гри. Тепер оновлення сервера зустрічатиметься з радістю. Або ж у разі знаходження критичного бага на сайті, у користувача відразу з’являється кнопка “Спробувати полагодити”. При натисканні на кнопку з’являється поні, яка гайковим ключем намагається відремонтувати сервер.

Це наш центральний офіс із веселкою у небі

Отже, ми у Німеччині. Увечері демонстрація, а поки що є час для підготовки. Спочатку потрібно зібратися думками. А це найкраще зробити прямо у центрі міста. Від офісу до центру можна дістатися прямою гілкою метро. Але одна проблема дуже сильно світить сонце серед синього неба, вирує ураган і все заливає тотальною зливою. Злива летіла з якихось далеких хмар. Співробітникам почали надходити повідомлення від родичів, щоб не ризикували виходити надвір. Інтернетом росли відеостримінги про те, як у Берліні людей носить вітер вздовж асфальту разом з велосипедами, злітають білборди та літають різні важкі предмети. Ех, шкода ми не у Берліні, таку цікавість пропускаємо.
А ще шкода, що не вдалося з собою взяти Дашу. Як і передбачалося купити квитки за адекватною ціною на конкретну дату менше, ніж за місяць, просто неможливо. Ціни особливо відрізнялися від азіатських промо-тарифів. Хотіли купити за милі, але оператор МАУ зробив націнку у розмірі 59%. Типу через колцентр треба заплатити комісію і купувати за дорожчим тарифом ніж на сайті. Причому оператор спочатку це не розповідав, що продає дорожче, а просто сказав, що ціна в один бік із людини 5090 грн. На сайті світилася 3200. Загалом МАУ у своєму репертуарі. Я попросив технічну підтримку оперативно розібратися з проблемою тарифу, щоб встигнути купити квиток. Але вже минуло 2 місяці, а у відповідь тиша.

Інтуїтивно визначили, де має бути центральна станція і вперед. Франкфурт мені дуже сподобався з перших хвилин. Вулиці міста і затишні та сучасні одночасно. А самий центр взагалі ультракрасивий.

По суті, на площі лише кілька тематичних будинків, але вони настільки начищені, що сяють красою. Щоправда, гарний вигляд псувало близько п’яти вантажних робочих машин, що стояли біля одного з будинків, але на враженнях це не позначилося. Пролунали звуки тромбонів та подібних інструментів. Звуки наростали і були хаотичнішими ніж мелодійними. Також долинали звуки ударів металу. На нас явно рухалася рота бунтуючих “трубістів” (або як їх там), що вирвалися з-під контролю, і схоже кухарів з кришками і каструлями. Було трохи ніяково. Тим більше ми маємо сконцентруватися над проектом. Звуки все ближчі. Ще мить і з-за рогу вирвуться “трубісти” та “каструлісти”! Ми зітхнули з полегшенням, це виявилися лише діти, яким вручили музичні інструменти та мечі. Одні дуділи, інші торохтіли.

За центром на нас чекав сам Майн і купа мостів. Ми навіть поспішили пройтися розвідним мостом. Але він виявився майже звичайнісіньким. Однак це був найстаріший міст міста. Так, трохи сконцентрувалися та подумали про проект. Тепер можна повернутися до офісу. Там якраз усі мали вже розміститися та приготуватися. З денними проїзними за 5,3 євро зручно. Катайся туди-сюди скільки хочеш. В офісі пообідали та заселилися до готелю. До презентації ще 3 години. Для підготовки проектів на 40 осіб виділили невелику кімнату. В якій явно всі не помістилися б. Ми вирішили врятувати офіс від переповнення і вирушили знову до міста. На цей раз ми почали з району Брюкенфіртель. Вулиці були трохи схожі на латинський квартал Парижа.

Навіть безглузде блукання ними приносило масу задоволення. Око тішилося щохвилини. Навіть обидва ока. Відкриттям стала невелика площа Schweizer Platz. Ще ми вирішили, що непогано було б ще раз перекусити і блаженно поїли німецького дьонера. Тепер рухаємось далі. Наступною зупинкою була бізнес частина міста – район банків. Такі райони я дуже люблю.

Гуляючи серед висоток ти немов повертаєшся до Бангкока чи Сінгапуру. Хоча це не Азія і повітря тут зовсім не солодкувате. Район цікавий тим, що вздовж неосяжних споруд пролягає зелений парк. Гуляючи яким відчуваєш цікаве відчуття. Начебто і в бізнес-центрі, але водночас все навколо зелене. Загалом частинка Сінгапуру) Оскільки сьогоднішній день почався о 3 годині ночі, він здавався нескінченним.

Конференція вже зовсім скоро, треба поспішити до офісу. Залишимо район червоних ліхтарів наостанок. Весь вечір йшли презентації, безлімітне пиво та бургери. Було весело. Заодно познайомилися з німецькими колегами, яких знав лише з листування.
Весь наступний день до самого вечора з 7:30 ранку на нас чекав ланцюжок довжелезних мітингів (конференцій) німецькою мовою. У нас була у вухах гарнітура, дві дівчини давали синхронний переклад англійською. Восьмигодинний потік інформації було вислухати складно, часом здавалося, що голова трісне. Але організовано було досить цікаво, у стилі регбі. І один із головних доповідачів був одягнений у форму регбіста та в руках тримав м’яч.

Серед мітингів був обід, який можна описати як гастрономічний рай. Було так смачно, що я навіть їв стейки слабкою прожаркою. Хоча у звичайному житті я до таких навіть не ризикую підходити. А десерти, як їх було багато, і вони були дуже смачними. Я відчував себе давнім шахом, якому в дари принесли всі найсмачніші страви світу.

Ще по руках ходив фотоапарат типу Поляроїд, і можна було робити селфі зі співробітниками. За негласним правилом, кожне селфі з двох людей хтось обов’язково навмисно псував своїм обличчям на фоні)))) У якийсь момент мітинги закінчилися, останнє слово луною пролетіло конференц-холом. Невже це все? Добі вільний! Свободу папугам! Насправді просто треба було розділити конференції на дві окремі групи – відділ продажів та відділів розробки.
Тепер можна одягнути свій вечірній костюм і вперед ловити успіх за хвіст у казино Рояль!

Це було втретє у житті, коли я одягав костюм. У казино строгий дрес-код. Спочатку ми приїхали в готель, переодяглися і сіли на трансфер до корабля. Трансфер нас привіз на півтора кілометри далі ніж треба. Водієві автобуса пояснили, що корабель не тут. Але у німців все точно, “Мені заплатили щоб я вас висадив саме тут!” – сказав водій німецькою і поїхав. Все в ошатних костюмах, дівчата у сукнях та на підборах. 50 людей урочисто дефілюючи морозною набережною йшли до корабля півтора кілометри. Збоку здавалося, що йде довга весільна церемонія. Частина дівчат ловили таксі, але це теж була не найестетичніша дія. Наше “казино Рояль” було всередині корабля. Усім вручили стартовий пакет фішок, смачне шампанське і помчала гра. Так само як і п’ять років тому в Макао, мені так само не щастило з рулеткою. Як і п’ять років тому випадав не той колір, чи зовсім попав на зеро! Мені на зерно практично щастить. Залишається ставити на нього і взагалі буде айс. На щастя, обидва випадки поєднує той факт, що гроші не справжні. Зі справжніми грошима мені вхід до казино точно закритий після такого фіаско. Офіціанти почали щось цікаве носити на тацях у склянках. То були не коктейлі, то був суп! Якось було дивно. Суп? Але доїдаючи четвертий суп, я зрозумів, чому його включили до меню. Гастрономічний рай продовжився!

Я навіть нарешті спробував якийсь на смак гриб Трюфель. Але повернемось до ігор. Поки я безуспішно намагався вгадати колір чи сектор, Антон тримав успіх за хвіст. Майже всі його ставки були вдалими. Серед німців він отримав прізвисько “Золота ручка”. Я хлопцям пояснив, що в нього таке звання завжди було, і зараз нічого дивного не відбувається. Це абсолютно нормально, що Антон завжди виграє. Коли Антон відійшов у пошуках смачного супчику, я продовжив ставити за нього. Спочатку на червоний і виграв удвічі. Потім я логічно подумав, що Антон зараз поставив би на чорний. Тому весь виграш Антона я сміливо поставив на чорний. Золота ручка навряд чи помилився б. Як не дивно, виграв чорний. Повернувся задоволений Антон, я уточнив у нього які б він два кольори поспіль вибрав би. Він сказав: “Спочатку червоний, потім чорний”. От щасливий Шайтан! Гаразд, я пішов шукати успіху у двадцять одне. Тут уже мені почало везти. Це була моя гра мені привалювало як ніколи. Ноги не в змозі були тримати такого фартового господаря, і я вирішив підшукати зручний стільчик. Коли я почав сідати, виявилося, що це стілець круп’є, яка щойно відійшла.

Дівчина повернулася і жестом вказала, що цю гру маю провести саме я. Але оскільки я в правилах був не дуже сильний, спочатку я намагався забрати ставку Меджита, помилково думаючи, що він програв. А потім намагався подвоїти виграш Володимира, який програв. На мить мені здалося, що мене зараз Меджит викине за борт. Добре, хоч у мене з його мамою давні зв’язки і він цього не зробить як мінімум із поваги до мами. Грошей на блек-джеку я підняв безліч. Для початку я “Купив” капітана корабля і запевняв народ, що ми пливемо з Майна прямісінько до Дніпра. Потім я вручив п’ятдесятку Антонові, щоб він собі купив чогось файного. Потім німцю розповідав, що я український відомий бізнесмен… Загалом сила перемоги та азарту мене огортали з усіх боків. Виглянув на майданчик, там саме зараз відкривався надзвичайний краєвид на нічний Франкфурт.

Шкода, що за такого дубаря, на вулиці довго не вистоїш. З розваг на кораблі був бокс із камерою, який робив креативні фотографії. Щоправда, знову-таки на двох тестувальниках – мені й Антоні бокс намертво завис і нашими фізіономіями доводилося милуватися весь вечір усім охочим сфотографуватися.

Оскільки удача була моїм другим ім’ям, то я навіть за Сергія сів пограти поки він відлучився. Карта йшла дрібна. Довелося багато разів добирати, щоб виграти. Коли я таки виграв, то зрозумів, що то були не його карти. З жахом подивився на його слот, у нього 21! Відмінно одразу за двох людей виграв, ще й за себе. Паралельно гри бармени не переставали радувати смачними коктейлями. Коктейлі йшли легко і переважно по голові не вдаряли. На сцені запалював діджей і весь наш Матрикс пустився у танець. Усі в парадних костюмах, молоді та літні, українці та німці, всі ми були одним єдиним голосом, що голосно співає “Я-я-я коко джамбо!”. Можливості зійти з корабля було дві – о першій годині ночі та о четвертій ранку. Коли на годиннику непомітно виявилася перша година ночі, ми зрозуміли, що нам на наступній виходити. Але точно не зараз. Веселощі продовжилися. І коктейлі різко багатьом дійшли до голови. Паті продовжувалося. Пам’ятаю, ми з німцем посилено обговорювали другу світову. Потім наша колега з України мені розповідала щось німецькою. Хтось когось за руку вкусив. Потім у якийсь момент на годиннику висвітлилася четверта ранку. Потрібно було виходити. Але історія тільки набирала обертів.
“Все, що було у Франкфурті, залишиться у Франкфурті” Ця фраза звучала кілька разів. Усі погоджувалися. За чотири з половиною години задзвонив будильник. Я розплющив очі. Після вчорашніх активних мітингів було важко думати. Але тут відігравала велику роль тотальне недосипання останніх трьох днів. Літак за 6 годин. Потрібно зібратися, поснідати і їхати до міста. На сусідньому ліжку розплющив очі Антон і в нерозумінні як ми опинилися в готелі подивився на мене.
– Антоне, у тебе зараз буде дуже багато питань, просто прийми реальність, ми в готелі і все гаразд.
Вибратись у місто сил вистачило далеко не у всіх. Двоє хлопців, снідавши рішуче встали, пішли у бік міста. Проходячи через ресепшен сіли на диван і на цьому їхній похід схоже скінчився. Мені теж хотілося повалятися у ліжечко, але дух мандрівника не давав цього зробити. Якщо я зараз не сяду в метро та не доїду до міста, то собі цього не пробачу! Зібрався силами і до Франкфурта!

За великим рахунком, всі його основні місця я вже бачив у попередні дні. Тепер можна безцільно поблукати вуличками в центрі та його округах. Це дуже і дуже класне місто. Я годинами тинявся і було приємно і радісно. Родзинкою походу був район червоних ліхтарів.

Щоправда, замість тіток там було дуже багато дядь, доволі лячного вигляду. Похід районом перетворився замість пізнавального релаксу у гру на кшталт “пакмана”. Я ходив по лабіринтах вуличок так, щоб не перетнутися з жодним кольоровим хлопцем. У центрі зайшов до магазину автомобілів Тесла прямо як на екскурсію. Посидів у електрокарі. Далі у мене був обід із горобцями. Я купив потрійний чизбургер, чому був дуже радий. Там цілих три котлети та три сири. Горобці були раді не менше за мене, адже там аж дві булки, які вони у мене по шматочку вихоплювали дзьобиками прямо з пальців. Загалом Франкфурт, дякую тобі за ці три чудові дні, наступного разу привезу до тебе знайомитися Дашу. Все-таки без свого вірного напарника – дружини, подорожі не такі яскраві.

Ну, що готові послухати казочку про екзотичний та далекий острів? Острів, який поєднує в собі краси сейшельських пляжів, країна, що має місцями таку ж красу, як і Мальдіви. Легкі відтінки центральної Індії додадуть пригод, а всі кольори найкрасивіших морів і спокійний темп дадуть розслабитися на повну. Якщо готові поринути в цю казку, то вирушайте в наші спогади в цей дуже далекий та комфортний дев’ятигодинний переліт на Боїнг Дрімлайнер. Подорож буде насиченою, небезпечною, і не менш прекрасною. Тож почнемо!

Готуємось до поїздки

Після повного трешу з перенесенням рейсів ми долетіли додому з Чорногорії. Здавалося, що літати взагалі не захочеться. А ще й з авіакомпанією зараз потрібно розбиратися. Нарешті ми вдома заходжу в інтернет і натикаюся на домініканські квитки. За всією логікою зрозуміло, що ціна низька (699 євро за двох, приблизно 21500 грн), це буде сезон і країна має бути класною, треба брати квитки. Даша заплакала, і сказала, що вона взагалі нічого більше не хоче, окрім як спати. І перспектива 9-годинного перельоту просто вбивала наповал. Ми полежали хвилин 20 на дивані і тверезо обговорили, що до вильоту ще пів року, а за пів року точно повернеться бажання літати й не раз, але цієї акції вже не буде. Взяли себе у руки, логіка показувала, що треба брати. Рішення було нелегке. У момент покупки Даша зазначила, що це перші квитки, що ми беремо не те щоб без радості, а й зі сльозами. Купили, пішли спати.

Організація поїздки була дуже тяжкою. В онлайні, ми купили чартерні квитки авіакомпанії TUI з Бельгії, натомість не отримали ніяких документів, крім номера замовлення. Справжність квитків неможливо було перевірити в жодній системі, крім сайту авіакомпанії. Але й там, вони, чесно кажучи, не викликали впевненості, що виліт за таку ціну взагалі відбудеться. Мене навіть на одному з форумів попросили відписатися, якщо я успішно злітаю у підсумку.
Час йшов, за Чорногорію ми отримали компенсацію більше ніж вартість туру, пройшло безліч нових подорожей і всі ті старі проблеми вже забулися. МАУ успішно скасувала квитки до Брюсселя та назад. І тепер на руках лише квитки на чартерний рейс. Система МАУ нам пропонує купу варіантів з пересадками, але вони нам не підходять, бо марно почнуть губитися додаткові дні відпустки. У результаті, як виявилося, у відділі технічної підтримки тоді ще працювали теж люди, і ми змогли домовитися про дуже вигідну заміну квитків. Нас пересадили на літаки Люфтганзи та дали спеціальну зупинку у Франкфурті на 13 годину. Ці умови нас повністю влаштували. Тепер усе готове, можемо летіти!

Розповідь про Франкфурт тут. На табло літака висвітилось “До прильоту в Пунта Кану залишилося 09:00” і почався зворотний відлік часу. Так, я морально готовий, я відсиджу ці 9 годин. О, вже на хвилину менше! О, на дві! Ні, так якось повільно. Треба чимось терміново себе зайняти. На екранчику висвітився наступний напис “Приготуйтеся до сніданку!”. О! Так буде краще. Переліт проходив насичено, ми балакали, я дивився Ріка і Морті, потім дивився “По той бік живоплоту”, я спав, я ходив, знову спав, слухав музику, намагався заглянути через сусідів до ілюмінатора (вибір місць був платний, так що сиділи у проході), обійшов літак по колу, сходив до туалету разів п’ять. Загалом веселуха була ще та. Але попри довгий переліт, у Дрімлайнері він пройшов доволі комфортно, нас кілька разів годували і купу разів пропонували різні безалкогольні напої. А побалакати напередодні великої поїздки завжди було радісно. “До прильоту в Пунта Кану залишилося 00:09” Ооо дааа!

Ми пролітали над блакитними пляжами і під сонячними промінчиками м’яко приземлилися. Аеропорт нас зустрів живою музикою та дуже незвичайним дизайном. Це були будиночки із солом’яним дахом і без стіни, що відокремлює злітні смуги від зони очікування. У першу ж секунду ми поринули в атмосферу поїздки, що почалася. Оскільки літак був чартерний, практично всі летіли пакетними турами. Ми підійшли до дівчини у фірмовій футболці тур оператора, щоб запитати, де тут автобуси. Вона привітно спитала, який у нас готель, щоб відправити нас на трансфер. “Ем, ось саме готелю з трансфером у нас немає, ми тільки квитки купили з тур пакета”. Дівчина нас запевнила, що жодних автобусів тут немає, і лише таксі за шалені гроші (торгувалися з нами збиваючи ціну до 60$ за переїзд Аеропорт – Bayahibe).

В одного таксиста був важливий аргумент, що іншим транспортом якщо навіть можливо доїхати, то добиратися потрібно ну дуже довго, мій аргумент був, що у нас є 13 днів щоб дістатися до цілі і повернутися в аеропорт, повинні встигнути.
Ні, тут точно десь є автобуси. Я ж бачу зупинки на карті. Буквально кожен нас намагався запевнити, що автобусів не існує і за щасливою обставиною буквально кожен мав свою машину, щоб нас довезти. Але на питання про те, де ж таки бувають найближчі автобуси, всі впевнено розповідали абсолютно про різні міста так, що свідчення між собою не збігалися. Так, треба знайти когось без машини. Залишив Дашу з речами і пішов за аеропорт. По дорозі мені трапився студент, на вигляд зовсім молодий і в окулярах. Чомусь наявність окулярів мені завжди вселяє якусь довіру, що це не шахрай. “Вибачте, де тут автобус у напрямку Ла Романи?” Хлопець мені швидко показав вдалині зупинку і щось ще переконував мене іспанською. Швидше за все про пересадки. От і файненько. Перебралися з Дашею на зупинку, і почали рухати пішки у бік найближчого міста. Маршрутка нас швиденько підхопила. Нам треба було їхати далеко і в конкретне село, однією маршруткою тут явно не вирішимо питання. Водій сказав, що з нас по доляру і поїхали до Bayahibe.

Я ще намагався зачинити двері, але це виявився кондиціонер. Ми в дорозі. Дорогою нас висадили і сказали, що скоро нас підбере автобус. Так і було, автобус через півтори години так само висадив і сказав, що там через дорогу нас забере маршрутка, та нас довезла прямо у Bayahibe. Нічого собі нам пощастило, як усе склалося, чи все-таки тут так усе продумано? Добре перевіримо ще. Маршрут складала Даша, я з надією запитав чи це був наш найдальший переїзд, тому що по карті ми проїхали чималу частину острова, але Даша пояснила, що це якраз був найкоротший. Проблема в тому, що в інтернеті практично немає інформації про те, як саме добиратися автобусами островом, але є сухі факти того, що різні мандрівники вже так добиралися між різними містами, а значить і ми впораємося.

Bayahibe

На нас чекав довгий піщаний пляж з гарною водою, але оскільки вже була друга половина дня, то справжню красу води ми зможемо побачити лише завтра. Ми безтурботно бродили, пляжем, затоками з застиглої лави та сільськими провулками. З собою у нас були банани, які ми здобули під час пересадок на маршрутках. На останній пересадці Даша залишилася з речами і до неї підійшов місцевий хлопець і почав розповідати про Домінікану, про Гаїті, як вони тут на одному острові мешкають і подібні цікавості. Я в цей час збігав до банкомату зняв грошей на всю поїздку, прикупив води та гроно найсмачніших кисло-солодких бананів. Банани в Домінікані бажано завжди мати з собою, вони не дадуть пропасти з голоду під час довгих мандрівок по джунглях і безлюдним пляжам. Ми не відзначили пляж у самому селищі як щось особливе, тому що тут є набагато цінніші туристичні місця. Хоча пляж красивий. О 19:00 настає густа темрява, селище в якому на кожному кроці грає гучна музика включає її ще голосніше. Таке враження, що Домініканці ніколи не сплять. Місцеві жителі розпочинають продаж місцевого стрітфуду. В основному це курка в клярі, батат та смажені банани. Якщо пощастило з локацією, асортимент чебуреків до ваших послуг. Все дешево та смачно, велика порція їжі коштує 150 песо (3$), смачний середній чебурек 50 песо (1$). Але чебуреки та батат далеко не у всіх селищах.

Часовий зсув відносно Києва був 6 годин. Близько о 20:00 ми зайшли в готель, лягли на ліжечко, і я Даші почав диктувати нотатки у нашому “Бортовому Журналі”. Бортовий Журнал – це набір нотаток на мобілці для майбутньої розповіді про подорож. Я помітив, що Даша заснула прямо під час записування, Я запитав: Ти, що спиш?. Але почути відповідь я вже сам не зміг. Сповнені сил та енергії ми прокинулися о 3 годині ночі. Довелося себе силоміць змушувати всипати. Прокинувшись о 6-й ранку, ми встановили свій абсолютний рекорд за всі поїздки проспавши аж 10 годин. У результаті у нас вся поїздка вийшла над висипною, ми щодня намагалися силоміць лягти пізніше і до світанку висипали небувалу кількість годин під час подорожі.

Національний парк Дель Есте

О 6-й ранку було ще темно, ми не поспішаючи вибралися на вулицю. Тиша! Отже, музика тут лунає не цілодобово все-таки. На превелике щастя, перші прокинулись домініканці саме ті, хто готував сніданки. Прекрасний батат з яйцями, смаженою докторською ковбаскою на нас уже чекав. Місцевим жителям явно було приємно, що ми маємо таку любов до стріт-фуду. Ось тільки чому немає гострих соусів — загадка. Гаразд, ми маємо бути сміливими, ми виживемо і без дезінфекції!

Починаємо наш маршрут, хвилин за 30 дісталися до траси і не встигнувши моргнути, нас уже віз бусик до Домінікуса. Але оскільки ми були єдині пасажири, а бусик, мабуть, належав якомусь готелю, то водій з радістю відвіз нас прямо до входу в національний парк, що знаходився у далекому пішому кінці Домінікуса. Ми в черговий раз пораділи як швидко і просто тут все вирішується з транспортом. Але так і не придбали із собою у похід воду. На щастя, береговий охоронець п’ятизіркового готелю нам з радістю наповнив пляшку. На сьогодні у нас маршрут нескінченною береговою лінією. З одного боку джунглі, з іншого — безлюдний пляж. Ми це називаємо сафарі. Така традиція саме і з’явилася у цій поїздці.

Оскільки довжина берегової лінії перевищує 30 кілометрів, можемо вважати пляжі нескінченними. Зрозуміло, що ми стільки не пройдемо, просто почали йти та насолоджуватися прогулянкою. Море і погода змінювалися, то воно вирує на тлі густих хмар, вода виривається крізь щілини в застиглій лаві, то ідеально синє небо і сонечко висвітлює піщаний вхід у молочно-блакитну воду. На маршруті постійно знаходились різні цікавості.

Кілька разів до нас прилітали містер і місіс Пелікани. Іноді ми босими ногами вступали в купу найгостріших кулькових колючок. Один раз така колючка почала обхоплювати мій палець на нозі, я з жахом та криком підстрибнув, розкинувши ноги в різні боки, ну типу є такий стрибок у танцях у козаків. Виявилося, це дядько Краб дав зрозуміти чия тут територія, сам краб швиденько подався у бік моря.

Далі в маленькій лавовій ванночці з-під каменя виглядала тітка Мурена. Протягом маршруту до нас іноді прилітали пташки схожі на колібрі, та яскраво зелені міні папужки. Простягаючись у нескінченність пляж, не те що б радував око, від нього просто неможливо було відірвати погляду. Для цілковитої картини я сфотографувався зі своїм вірним конем! Не питайте мене, де я там знайшов свого коня)))

Складність нескінченного маршруту полягає в тому, що треба вчасно почати йти назад, розрахувавши сили на зворотну дорогу. Зупинятися не хотілося, але ми вже йшли кілька годин. Треба все-таки примушувати себе повертати назад, у нас ще джунглі на сьогодні в планах. Причому, коли йдеш, здається, що за наступним поворотом щось буде ще красивіше. Погода продовжувала змінюватися, палюче сонце кожні 30 хвилин продовжувало затягуватися хмарами, а потім знову сяяти над лазурним морем. Але з кожним разом сяяло все сильніше. До повороту в джунглі ми дійшли відносно вчасно, інакше в заголовках новин були б сенсації про туристів, яким не вистачило сил повернутися до готелю.

Доки Даша остигала на лавці в тіні, я здійснив героїчний похід за водою до того самого охоронця. На щастя, там була стежка джунглями. Сонце набирало сили, а море краси. Вода світилася яскравим бірюзовим непрозорим кольором. Я при охоронці залпом випив півлітрову пляшку і набрав ще одну з собою. На цей маршрут із собою потрібно було брати кілька літрів не менше. Але завжди можна було охолонути у морі. До печери маршрут тривав хвилин 40 крізь справжні джунглі з різними дивами.

Суворі термітники, красиві, але явно отруйні ягоди, пташки. Печера виявилася справді вражаючого розміру, без ліхтариків там ніяк. Добре, що у наш час усі мобілки вже мають ліхтарики. Прямо як у справжніх фільмах печера мала місцями провалену стелю, з якої звисали коріння та ліани.

У радіусі кількох кілометрів не було жодної живої душі, лише джунглі. Особливий шарм — це звуки крил кажанів, які проносилися дуже низько над головами. Ми молодці! План виконали, тепер потрібно вибратися назад у Домініку і зловити попутку. Зворотну дорогу я назвав “Катування райською красою”. Від того, що сонце було в зеніті було дуже красивого кольору вода, але від втоми і температури наші свідомості трималися на волосині. Ми не могли знайти вихід через готелі, щоб потрапити на трасу. У результаті забрели до п’ятизіркового готелю, де люди ходили без браслетів, попили на барі холодної води і свіжими, пішли торгуватися з готельним бусиком. Водій, звичайно, хотів золоті гори, за наш порятунок, але йому довелося погодитись на 200 песо (4$). Охоронець на виході з готелю хотів записати номер нашої кімнати, Щоб нас якщо щось могли знайти і був дуже здивований, що ми тут так на 15 хвилин у готель забрели. Виходить, що вхід в готель охороняє охоронний пункт, але ніхто не очікує, що туристи вилізуть прямо з джунглів на пляж) Кондиціонер! Це те, що нам потрібно було. Близько години ми лежали під кондиціонером у номері. Ми дуже задоволені походом, перед поїздкою ми переживали, що море виявиться не таким гарним як його фотошоплять в інтернеті, але було красиво. Хоча за фактом по-справжньому гарне домініканське море на нас чекає ще попереду.

Ла Романа

Пройшло лише пів дня, можна продовжувати наші пригоди. Ми хотіли відвідати ще один парк з печерами, що був зовсім поблизу, але там був вредний охоронець, у якого типу не було 100 песо здачі (2$), тому він наполягав, що ми йому повинні залишити решту. До того ж квитки він ніякі не дає. Тобто весь день йому платять по 200 і 300 песо за вхід до парку, а надвечір йому виявляється, що у нього зовсім немає грошей на решту. Гаразд, принципово повернемося ще без здачі.
Значить, міняємо плани, ловимо маршрутку і вперед у Ла Роману. Усього 40 хвилин, і ми у великому місті. Місто взагалі для справжніх цінителів. В принципі нам з Дашею такі міста цікаво дивитися, це як центральна Індія, тільки ще не так все запущено. Принаймні було цікавіше прогулятися ніж Віднем або Братиславою (але це сильно перебільшено). Мені захотілося морозива, і ми зайшли до найближчого супермаркету. Там у самому розпалі проходив карнавал. Всім щедро наливали коктейль із рому та коли, а коли келих ставав порожнім наливали ще. Також можна було попити безкоштовно рідкісний для острова напій – каву. Танцюристи запалювали, музиканти грали, всюди веселощі!

Вдало ми зайшли за морозивом, і все-таки йдемо далі до мети, але нас поплескали по плечу і наступної секунди ми в самому центрі запалювали з танцюристами домініканські танці. Місцеві жителі були в захваті, вони знімали нас на мобілки та хлопали, атмосфера була наповнена радістю та святом. Натанцювалися, навеселилися, а щоб напевно похід у маркет запам’ятався бармен налив мені ще склянку коктейлю. І все це безкоштовно. Добре, що до печери сьогодні не полізли. Ех, гарний ром був.

Поки їхали зворотною маршруткою пообговорювали з групою з Америки наші та їх маршрути Домініканою. В одного з них колишня дівчина була українкою з прізвищем Тимко, що співзвучно із нашим прізвищем. Тож американець, ймовірно, зробив висновок, що в Україні у всіх приблизно однакові прізвища. Хлопці дали пару слушних порад “Якщо хочеш, щоб було добре, їдь у Пуерто Плата та Ріо Сан Хуан”. У нас ці місця теж були відзначені як потенційно цікаві, але тепер, напевно, треба буде перевірити. Хоча я б після закінчення поїздки сказав би “Хочеш, щоб тобі було в Домінікані добре? Вирушай на острів Саона та дикі пляжі міста Лас Галерас!”

Острів Саона

Це острів, на якому нібито знімали знамениту рекламу Баунті. Хоча, переглянувши рекламу, ми не змогли визначити чи так це. На острів можна потрапити або екскурсією, або заплатити човняру ще дорожче і плисти одним. Ми вийшли у пошуках човняра, оскільки вдвох потенційно цікавіше попливти на незвідані частини острова. Але у порту на нас взагалі ніхто не звертав увагу. Тоді ми пройшлися по місцевим бюро. Загалом маємо два види екскурсії на вибір. Одна найближча до великої землі зупинка на Саоні та зупинка із зірками. Або дві зупинки на Саоні у менш популярних місцях зі зворотного боку острова та зупинка із зірками. Саме це ми шукали. Жінка хотіла за двох 110$, я запропонував сотню, оскільки у мене більше з собою все одно не було, на тому й зійшлися. На запитання “коли вирушаємо?” отримали несподівану відповідь “Через 10 хвилин! ” і вже за кілька хвилин нас відвезли. Виявилося що було два останні місця. Екскурсія розпочалася о 08:30.

Нашу групу із 20 людей довезли до Домініки та вивели на пляж. До нас плив зовсім невеликий катер. Жінка запитала у гіда чи це наш катер? На, що гід сказав: “В це дійсно важко повірити, але ви все поміститеся”. І дійсно через 10 хвилин всі компактно вмостилися і наш катер розвинув швидкість близьку до надзвукової. Пальми, вчорашній маршрут береговою лінією, смугасті ділянки моря проносилися зі свистом. Дорога на такій швидкості зайняла близько години.

Я боявся, що волосся на голові назавжди залишиться в стані, що стирчить. На одній із зупинок ми вивантажили пару організаторів із їжею, вони пішли готувати обід. А нас відвезли ще хвилин 10 до одного із пляжів. Наш катер приїхав перший. Людей не було взагалі, тільки чорні пташки з дуже дивним інопланетним цвіріньканням літали навколо нас. На цей пляж нам дали дві години. Частина туристів відразу вляглася засмагати. Але трохи дивно, позасмагати можна і без екскурсії в селищі, а тут, а тут, а туууут гааарно! Розійшлася хмарність, ось вона справжня краса Домінікани! Безліч кілометрів пляжів зовсім без людей, але в основному всі чомусь групувалися разом.

Ми з Дашею недослухавши гарну інструкцію чистою іспанською побігли вдалину, щоб бути наодинці з цією красою! В екскурсію ще входив безлімітний домініканський ром. Коли хмара находила на сонце вода ставала менш красивою, можна було накотити рому і все ставало гарнішим. Але поки що ми тут не дослідимо кожен метр, не наробимо тисячі фотографій, ром пити ніколи.

Людей продовжували підвозити, але розміру пляжів вистачало на те, щоб усі бажаючі могли залишитися віч-на-віч з природою. Ще я у гіда взяв трубку з маскою і трохи дослідив підводний світ. Рибки були, навіть скат плавав. Але всоте переконуюся, що за рибками тільки в Єгипет! І схоже лише у Dreams Vacation тепер. Не будемо тут на рибок витрачати час, йдемо в джууунглі!

На цій зупинці я більше назвав би їх пальмовим лісом. Було дуже екзотично! Чому дві години пролетіли із такою швидкістю??? Це не чесно, ми ж тільки но припливли. Гаразд, давайте на другу локацію. Нас привезли на другий пляж, там нам під тінистими пальмами накрили чудовий фуршет із безлімітним холодним пивом. Фуршет був біля моря. Під час трапези продовжуєш очима десь там плавати. Я помітив, що над головами сусідів висять великі кокоси. Сусіди також помітили, що я задивився на кокоси прямо над ними. Вони тривожно подивилися на гіда, той заспокоїв, що ще нікому на голову нічого не впало. Поки застілля було в розпалі ми з Дашею по офлайн карті пішли в джунглі шукати якусь лагуну. Тут вже були не пальми, а густі чагарники та мангрові шипи. Проходили повз дерево з апетитними фруктами.

Місцевий житель підійшов до нас і пригостив порізаним фруктом. Було щось поході на фінік, тільки дуже велике та соковите. Далі серед заростей на нас чекала невелика сіренька змія, помітивши нас вона вирішила, що не хоче пригод і поповзла. До лагуни ж пробратися було неможливо стежками, довелося трохи прориватися через зарості. Ми вийшли на напіввисохле величезне озеро. Земля була червоною та напіврідкою. Наче ми потрапили на марс, під ногами грязьові горбики неапетитно чвакали. Добре хтось із нас зрозумів помітити деревце, біля якого ми вилізли інакше було б складно знайти назад прохід крізь зарості. Наскільки контрастно-різна Домінікана в плані природи: і печери, і пляжі, і якісь марсіанські ландшафти.

Повернулися на місце збору в повному захваті. У цей час наших туристів гід водив десь по селу, яке ми встигли усе облазити вздовж і впоперек. Одна пара поцікавилася нашим маршрутом і трохи надихнулася, що треба було одразу йти до лагуни, але після слова “змія” їхнє бажання суттєво поменшало. Але взагалі, як я помітив зустріч змії у подорожах підвищує екзотичність подорожі.

На цьому пляжі ми, до речі, у воду так і не залізли, було досить гарно і радісно просто перебувати-існувати серед такої краси. Чергові дві години добігли кінця, а значить настав час рухати вперед. Наступна зупинка була серед моря біля мангрових чагарників. Ми вже багато, де бачили мангри, але так, щоб вони росли прямо серед моря у вигляді самостійного острівця без суші – це щось нове. Після мангрової зупинки була найочікуваніша. Нас висадили просто серед моря у природному басейні. Глибина була тут до пояса, вода прозора і ідеально красива, прямо як годиться. Але, найголовніше це місце проживання морських зірок. Але ж де зірки? Капітан заліз вище і показав мені напрям, у якому шукати. Ми одразу вирушили туди і вже за хвилинку я кричав від радості. Такі великі, такі шипасті, такі красиві!

Головне їх довго не тримати над водою. У цьому райському природному басейні морські зірки були неначе вишенька на торті. Навіть фотоапарат не зміг витримати такої краси та запоров майже всі фотографії. Ми так і не розгадали, чому саме в цьому місці була дика втрата кольоровості. Але це місце однозначно одне з найкрасивіших місць у всьому світі. Ну принаймні у 29% світу, решту ми поки що не бачили. До нас ефектно підпливла біла яхта з настільки гучною музикою, що ми бачили, як зірки попливли (а вони виявилися спритними, я взагалі не знав, що вони рухаються). На яхті капітан та помічник рухалися у такт басам. Ми всі піднялися на яхту і почалася найгучніша дискотека в галактиці. Танцювали всі, включаючи гідів, капітана та помічників. Взагалі, якщо біля домініканця включити місцеву музику, він обов’язково почне або співати, або танцювати і це реально круто! Ром із крижаною колою лився річками.

На кораблі музика грала настільки сильно, що, просто лежачи на лавці і дивлячись у безтурботне синє небо з хмаринками, всередині все продовжувало танцювати, можливо ще й від рому. Але мама каже, що начебто трохи чула нашу музику навіть у Києві. Поки дивився на хмари, в голові вже почали прокручуватись фрази та ідеї для цієї розповіді. Я думав про те, наскільки вдячний, що співробітник МАУ погодився дати нам Франкфурт, про те, наскільки класно, що ми літали на Дрімлайнері, взагалі думок було багато. Буває навіть, коли в голові складаються ідеї як описати картину текстом, то починаю відчувати як усі майбутні читачі блогу, включаючи пишучого мене дивимося крізь призму часу на нас з Дашею в поїздці. Виходить якась машина часу. А тим часом пальми проводжально змінювали одна одну.

Коли ми припливли до гавані, то танці тривали ще якийсь час перед тим, як ми зійшли на землю. Потрібно було з корабля зістрибнути у воду. Поки я наважувався зробити віртуозний стрибок через море прямо на сушу, місцевий житель підхопив мене і переніс на плечах) Екскурсія звичайно дорога в порівнянні з азіатськими аналогами, але атмосфера, якою тут тебе зарядять, буде триматися довго. Гучна музика біля нашого готелю вже не здавалася такою гучною. Вже був вечір, надвір викотили чебуречні. Смачно, але чого ж вони так довго їх роблять! У Bayahibe ти маєш своїм очікуванням довести, що ти гідний цього чебурека. Сьогодні ми були молодцями, змогли не спати аж до 20:30.

Печери Cueva de Chicho

О 7:00 як огірочки ми вже снідали у місцевих. Хвилин 40 пішаком від нашого готелю, і ми у черговому національному парку, цього разу у нас із собою були гроші без решти. Охоронець, мабуть, чув, що ми прийдемо раніше, ніж він відкривається, тому він, схоже, тут ночував. Коли ми проходили, він швидко прокинувся. Перша частина маршруту була накатана машинами, але в якийсь момент починається розвилка для тих, хто на машині і тих, хто хоче пройти пішки тропіками. Нам назустріч вибігло четверо собак, вони намагалися виглядати дуже суворими, але хвостики їх дико палили. Трохи погавкав, вони вирішили піти. Потім вибіг зовсім молодий песик, і визираючи з-за наших ніг намагався зрозуміти на кого ті собаки так грізно намагалися гавкати. Ну які ж тут усі милашки! Поки йшли бачили незвичайне явище, над нами йшов дощик, але до нас він не долітав, було видно, як краплі летять за кілька метрів над головою. У нас правда закралися погані підозри: спочатку дощ, який на нас не потрапляє, потім маленький песик, який нас не бачив. Великі собаки, які дуже агресивно дивилися на нас. Ми злякалися, чи ми не привиди…

Ми спускалися до самого низу

Начебто печер на маршруті повинно бути чотири, але зараз відкрито лише останні дві. За відгуками у попередніх взагалі нічого робити. А ось останні обіцяють бути цікавими. Ще до речі у них тут у джунглях ефектні кактусові ліси. До печери ми дісталися, якби не табличка, то я б у житті не ризикнув туди лізти. Вхід виглядав зловісно. Було дві печери що поряд, з’єднані підземним озером. Табличка говорила, що дайвери можуть пропливти 600 метрів і виринути в іншій печері. Але мені уявити складно, як хтось сюди тягне все дайверське обладнання. Ситуація класична, у найближчі пару кілометрів із людей лише охоронець, що збирає гроші. Перед нами темний вхід, далі темрява і як належить сталактити зі сталагмітами. Я викрикнув у середину голосне “У”, а у відповідь почув писк кажанів. Що ж, зараз буде цікаво.

Все нижче і нижче і нижче. Спускалося, до речі, досить просто. На наше щастя я йшов першим, а Даша з фотоапаратом ззаду. Оскільки печера з озером і повністю без вітру, рівень води можна помітити тільки кидаючи камінчик вперед. Я ще думав, як краще зістрибнути з каменю або обійти зліва. Добре, що я вибрав обійти, якби вирішив зістрибнути, то по шию пішов би у воду. По поверхні водної гладі пішли хвилі. Так, із цією печерою розібралися. Зараз сходимо до другої і повернемося ще сюди. З другою печерою ми були вже розумнішими, перевіряли камінчиками, щоб не виявилося раптової води. У другій печері ми спускалися справді багато та ефектно, десь пролазили майже на животі, десь доводилося живіт втягувати. Бачили цікаві зеленого кольору мінерали, іноді підлога іскрилася найдрібнішими кристаликами. Ефектно вдалося одними ходами спуститися, а іншими піднятися. Правда знайдений розвалений на частини здоровенний павук нас трохи напружив. Це ж його хтось ще й переміг у цій печері. А тепер го екстремалити! Ми знову спустилися в першу. Встановили ліхтарики в скелях і попливли напівтемним підземним озером.

На дні безліч каменів були різної світлості, адреналінчик по тілу трохи віддавав. Над головами було чути важкі ляскання крил. Вода була приємної температури. Освітлення, звичайно, зовсім не вистачало, тому що світло не виходило направити безпосередньо на озеро, і чим далі відпливаєш, тим темнішою стає вода. Все пройшло просто супер. У нас досі якщо спитати, що найяскравіше запам’яталося з поїздки, то перша думка – це купання в печерному озері. Близько 10:00 ми повернулися до готелю, треба було їхати далі.

Півострів Самана

Як же ми доїдемо і чи буде нам так везти з транспортом як з Домінікусом та дорогою з аеропорту? По карті наш планований переїзд займав близько 300 км. І ніде не було інформації, на чому і як їхати. Господиня готелю нам накидала приблизні варіанти пересадок на листку. Правда довелося спілкуватися з нею іспанською якого ми не знаємо. Але точніше вже трохи знаємо, але це був тільки початок поїздки) Ну, вперед! Вийшли до зупинок маршруток. Водію назвали назву півострова, що знаходиться з іншого боку Домініканської республіки. Водій на подив сказав: “Окей!” і розпочався наш маршрут. Водії нас передавали з рук до рук. Маршрутки змінювалися автобусами, ті знову маршрутками, один раз висадили на трасі і сказали бігти за поворот, там вже чекає на автобус. У одному автобусі ми з жахом спостерігали як відважного чоловіка їсть акула з шістьма головами, щоправда, по телевізору, але не встигнувши побачити як його доїдять нас пересадили у наступний. Один з автобусів зупинився і ми всі разом із водієм пішли на обід.

Ми з Дашею з’їли величезну порцію їжі з м’ясом і авокадо за 150 песо (3$) на двох. Поїздка тривала близько шести годин, за цей час ми змінили 5 видів транспорту, від розкішних автобусів, до повільних маршруток, що розвалюються. Ми оселилися в селищі Лас Галерас. До заходу сонця було лише кілька годин. Так, що колись повечеряємо, а зараз треба було бігти гуляти поки ще світло. Якщо не знаєш куди йти — рухайся до печери. Ще вранці ми були на Карибському морі, тепер на Атлантичному океані. Картинка пляжів змінилася суттєво. Тепер це потужний і безкрайній океан, довжелезні хвилі десь далеко розбиваються об бар’єрні рифи. Серед океану невеликий острівець із пальмами. На пляжі іспанська табличка говорить “Не намагайтеся доплисти до острівця” Пальми розташовані вже не так густо. Дуже великий простір для повільних романтичних прогулянок. А зліва гори! Я вже переймався, що тут зовсім гір немає, а так, одразу додали собі у маршрут. До печери було кілька кілометрів прекрасною зеленою зоною, причому дорога пролягала через п’ятизірковий готель. Охоронець привітав нас), На жаль, пляж готелю був сильно занесений водоростями, але при цьому люди виглядали задоволеними відпочиваючи на території готелю. Ми взагалі не засмутилися, бо до готелю не прив’язані, а вже сто відсотків бачили, що є пляжі без водоростей у цій країні. Потім навігатор нас почав вести трохи по джунглях, головне встигнути назад проскочити це місце до темряви. Незабаром навігатор нас повів по скелях, причому досить небезпечним маршрутом. Ми акуратно переступали крок за кроком біля небезпечних урвищ. Напевно, наші мами не схвалили б цей маршрут. 

Але було дуже круто, потужний океан під ногами розбивався об гостре каміння. А ми метрів за п’ять пробираємось крізь ванни та печери по скелях. На зворотному шляху нас чекав гарний захід сонця у гори. Коли ми повернулися до міста, було вже зовсім темно. Пошуки їжі тут були складними, ми не могли знайти стрітфуд, а витрачати багато грошей, щоб поїсти європейської їжі нераціонально. Після довгих пошуків ми знайшли дітей, років по 10, що готували щось смачне. Хлопець нам пояснив, що вони підміняють господаря, 10 хвилин, і все буде. У результаті курка в клярі та смажені банани були нашою вечерею. KFC) Наш готель у цьому місті був схожий трохи на тюремну камеру з фільмів.

Єдиний плюс — наявність балдахіна від комарів, які саме в цьому готелі літали роями. Коли я лягав спати, мені здавалося, що найгіршого місця на землі і бути не може. Але план був такий, завтра переселимося в інший і все буде добре, просто пережити цю ніч, дуже гучну ніч, перетин двох трас був прямо за нашим вікном, яке не мало шибок, просто металеві масивні жалюзі. Рано вранці справи були теж далеко не ідеальні, тут в таку рань нічого не готують і перший наш кількакілометровий маршрут з пошуку їжі закінчився травмованою ногою і поверненням в готель. Другий похід у пошуку їжі закінчився смаженою куркою у клярі зі смаженими бананами та тамариндовим соком. Загалом тут дуже важко з їжею. Зате місцеві собачки завжди знають, де гарантовано отримати порцію кісток. Щоправда, вранці замість собачки сидів суворий кіт з таким виглядом, що собаки навіть на 10 метрів наближалися до кіоску. Отже, починаємо марафон пляжами.

Вісім особистих пляжів Домінікани

Як часто ви попадали на дикий пляж, де нікого взагалі немає? А одразу на вісім? Тобто вибирай той, що тобі подобається і він твій, можеш хоч у кожному по черзі поплавати і визначити який все-таки був краще, вони все одно всі твої особисті. Причина криється в страшному секреті… тут немає лежаків (с). Люди сидять у дорогому п’ятизірковому готелі за 486 $ за ніч на пляжі, де все обнесено водоростями, а тут за 30 хвилин ходу куточок раю! Але нам це на руку в принципі. Ми ще самі не знали, який скарб зараз знайдемо, просо побачили ланцюжок пляжів на карті, а наприкінці буде судячи з фотографій крута річка.

Загалом вже тільки заради цієї прогулянки пляжами вже має сенс їхати до Домінікани! Ми почали рух від Las Galeras пляжною лінією у бік гір (спочатку трохи обходили містом). Нашим провідником зголосився бути пес Ель Курасон (це ми його так назвали). Собачка бігла, завжди попереду показуючи нам стежки між пляжами.

За красою реклами Баунті просто відпочивають. На фотоапараті фотографії виходять значно гірше, ніж насправді. Були невеликі пляжі метрів по 100, деякі були гігантські у вигляді дуги, гадаю до кілометра завдовжки. Якщо втомився, знайди пальму зі свіжим кокосом, і влаштуй собі кокосову паті на тлі екзотичного океану. Наш Курасончик теж часом знаходив собі розваги, йому подобалися краби, які ховалися в норах, він їх розкопував і намагався дістати. Невдоволений краб у результаті втік у море. І так один за одним пляжі змінювали один одного кілометрами! Між пляжами зазвичай до 20 хвилин не складні переходи у гаях джунглів.

За увесь час ми зустріли чотирьох гуляючих людей. На одному з пляжів ми вибралися не дуже вдало з лісу і довелося йти по чиїмось грядкам. У цей час на машині проїжджали місцеві хлопці і з підозрою дивилися, як ми акуратно тупцюємо по їхньому городу. Було якось ніяково. З восьми пляжів ми вибрали два най-най, де купалися. Хоча кожен наступний пляж був все красивішим та красивішим.

Ось як такі гарні місця з’явилися на цьому світі? Нас із Дашею настільки надихало те, що на пляжах нікого немає, що ми почали переживати за нашу асоціальність. Між парою пляжів потрібно було заглибитись у джунглі та пройти охоронний пункт. Ми думали, що на цьому маршрут і закінчиться, оскільки охоронця явно тут поставили не для того, щоб він пропускав усіх.

Але головне впевнено йти. Ми намагались виглядати впевненими, але зустрілися поглядами із чоловіком. Він уточнив чи не на далекий пляж ми тримаємо маршрут? І з радістю пропустив нас і показав, як краще йти. Ух ти! Головне, щоб назад він потім випустив. Дев’ятий пляж, довжиною 2,4 км, уже мав достатню кількість і лежаків, і кафешок, так що на ньому вже були туристи. Благо розмірів вистачало на всіх. Людей сюди привозять машинами та маршрутками, судячи з усього. Ми відразу купили смачний кокосовий хліб.

Це, до речі, те, що обов’язково радимо спробувати у Домінікані. Як на мене, то пляж по красі явно простіший за попередні вісім. Але наша мета наприкінці пляжу, я вчора перед сном на фотографіях побачив цю річку – Каньо Фріо. Завдяки цій річці і склався маршрут красивими пляжами. Ця річка із прозорої бірюзової води, окантована манграми по берегах.

Дуже гарне місце, де вона впадає в море, але ми зробили трохи цікавіше, піднялися за течією, знайшли вхід і попливли метрів 300 вздовж мангрових заростей у бік моря. Дуже гарна вода, з обох боків джунглі, зверху часом звисають ліани. Трохи страшно, раптом тут водяться якісь крокодили. Ще через те, що нам нема де залишити речі, потрібно плисти по черзі.

Даша сміливо заявила, що вона буде першою і попливла. Коли я плив у мене на шляху виплив об’ємний листок. Я думав, що мене так і з’їдять.

Дуже радимо таке сафарі по річці. Причому поряд є річки абсолютно неапетитних кольорів, а ця прямо зразок прозорості. Після таких пригод ми вирішили урочисто пообідати екзотичною кольоровою рибою-папугою, що відразу при тобі готують. На смак нічого особливого, але кольоровий хвостик дуже цікаво виглядав. Начебто вже півдня на піщаному маршруті, а перед підйомом на гору встояти не змогли. Напевно, хвилин 40 витратили на підйом і спуск, щоб зрозуміти, що нагорі нічого особливого) Зате гора підкорена. Зверху, звичайно, відкривалися часом краєвиди на пляжі, але красивіше бути на самому березі.

Як же гарно минає цей день, ще ввечері я приспав ніби мене ув’язнили, а вранці ніби мене достроково випустили до раю погуляти. А найпрекрасніше, що на нас чекає зворотна дорога все тими ж красивими пляжами. Жаль тільки, що наш Курасончик вирішив залишитися біля кафешок. На зворотному шляху ми знайшли сліди лапок нашого друга, вони були спрямовані в протилежний бік, отже, він уже побіг додому. У принципі, якщо їхати в Домінікану тільки за морем, то можна оселитися в Лас Галерасі максимально близько до початку ланцюжка пляжів і щодня як у сутінковій зоні, що повторюється, ходити на пляжі, просто брати з собою провізію на весь день одразу.

Ось чесно-чесно, тут буде саме так красиво, як ви собі зараз уявляєте райські пляжі планети. Дісталися до самого початку маршруту і з почуттям перемоги сиділи на колодах любуючись заходом сонцем. Потім був захід сонця, але не такий як у рекламах, а на жаль, негарний.

Один чоловік, який з нами спілкувався вранці, сказав, що бачив, як ми вирушили у бік джунглів і йому цікаво, як далеко ми зайшли. Я показав пальцем на гору на горизонті, мені здається, він мені не повірив. Та я й сам не надто вірив, що ми аж туди дісталися. Складно з раю було повертатись назад до в’язниці, але переселенням сьогодні було займатися фізично ніколи.

Ще ніч і з’їдемо. Господиня готелю з розумінням сказала, що вже звикла до того, що просять повернути гроші за невикористані ночі, бо через шум багато хто з’їжджає. Ще в нашому готелі не було перехідника на домініканську розетку. Я трохи розібрав саморобний світильник і зробив із нього розетку для зарядки. Недаремно ж у мене диплом інженера!

Паща диявола (La Boca Del Diablo)

Вранці перетягли речі в інший Готель і вирушили в дорогу. Спочатку ми проїхали близько 7 кілометрів на маршрутці, потім довірившись картам попросили водія нас висадити біля роздоріжжя. До нас одразу ж підрулив місцевий мотоцикліст. І через пару хвилин ми вже мчали з вітерцем по вбитій дорозі вглиб джунглів. На одному мотоциклі помістились усі втрьох і на спині ще невелика похідна сумка. Їхати було щось зовсім нелегко, але багато ям та пагорбів. Деколи здавалося, що я везу мотоцикл, а не навпаки. Але треба було терпіти ці ще 7 пекельних кілометрів.

Зате по дорозі відкривалися чудові краєвиди на високі гори. Таксист привіз нас до пункту призначення – пащу Диявола. Перед нами була діра радіусом у пару метрів, з дірки приблизно кожні 30 – 40 секунд виривається потужний потік дрібних бризок. Висота пострілу досягає до 14 метрів, звук у момент виверження дуже сильний і справді страшний. Головне не підійти до діри з того боку, в яку вона вистрілює. За дірою близько 30 метрів застиглої та роз’їденої водою лави. Якщо підійти до краю, то внизу можна побачити всю потужність океану. Там справжнісінький шторм, гігантські непокірні хвилі розлітаються після потужних ударів об скелі. Море змінює свою геометрію під дуже небезпечними кутами, добре, що скелі досить високі. Хоча і тут бувають сюрпризи, в одну з таких вилазок удар об скелю був настільки сильний, що рівня води вистачило щоб мене залити.

Хоча було справді високо. Загалом це місце, де Домінікана вже не така ласкава та райська. Мотоцикліст запитав: “Ну, що їдемо назад?”, але ми ще спочатку пояснили, що тільки в один кінець. Ми вирішили влаштувати собі справжнє сафарі дикими джунглями, пройти кілька годинний маршрут до одного з далеких пляжів. Хлопець намагався нам донести, що це небезпечно і робити це не варто. Паралельно приїхала екскурсія квадроциклами. Наш водій пішов поспілкуватися із гідом про нас. Підійшов гід, який на відміну від мотоцикліста говорив англійською і уточнив чи ми збираємося самі підкорити джунглі. Гід сказав, що це небезпечний маршрут. Я сказав, що ми знаємо. Насправді ми не знали, але буквально в кожній поїздці ми чуємо цю фразу по кілька разів. В основному всі переживають, як це ми у спортивних сандалях збираємось підкорювати гори, спускатися в ущелини тощо. Ну чи на крайняк якісь дикі тварини, але така зустріч з досвіду малоймовірна. Гід, наприклад уточнив, чи знаємо ми дорогу, але я бачив стежку і очима і на офлайн карті. Загалом ми зробили висновок, що переживають за те, як ми йтимемо лавовими скелями. Попрощавшись із людьми, ми вирушили стежкою вглиб. Можливо, якби ми знали іспанську трішки краще за нуль, то зрозуміли б попередження мотоцикліста “Цей маршрут небезпечний тим, що на туристів у джунглях нападають із мачете…”. Тим часом ми йшли крізь бананові гаї, бачили ананасик. Пробували зірвати зелений банан – гидота рідкісна. Бачили, як хлопчик повів коня завантаженого кокосами. Гід уточнив, чи знаємо ми дорогу, але я бачив стежку і очима і на офлайн карті. Загалом ми зробили висновок, що вони переживають за те, як ми йтимемо лавовими скелями. Попрощавшись із людьми, ми вирушили стежкою вглиб. Можливо, якби ми знали іспанську трішки краще за нуль, то зрозуміли б попередження мотоцикліста “Цей маршрут небезпечний тим, що на туристів у джунглях нападають із мачете…”. Тим часом ми йшли крізь бананові гаї, бачили ананасик. Пробували зірвати зелений банан – гидота рідкісна. Бачили, як хлопчик повів коня завантаженого кокосами. 

Бачили, як робітники видобувають кокоси великими ціпками та за допомогою мачете. Ми їх про всяк випадок не відволікали і побрели далі. У нас був чудовий пікнік на скелях. Ми дісталися чергового виходу високо над морем. Далі почався процес добування кокосів, вони росли досить високо на пальмах. Нам вдалося знайти таку пальму, біля якої лежала колода. Хвилин 10 у мене пішло щоб пальцями потроху прокручувати кокос за годинниковою стрілкою, але відвалюватися він не збирався.

Хвилині на 15-й кокос вдалося трохи нахилити у свій бік. У фінальний момент довелося стати на гілочку, а руками повністю повиснути на кокосі. Під моєю вагою кокос зірвався, і ми м’яко зістрибнули. Другий кокос я добув уже за напрацьованою схемою, головне схопитися за нього. В Орлі та Решці була корисна порада щодо розкриття кокосів. Я зробив так само, знайшов ціпок по-гостріше, і з усієї сили тим місцем, де від кокоса йшов паросток вдарив об кілок. Відразу бризнуло кокосове молоко. Далі отвір проробити було вже не складно. Свіжозібраний кокос під час спеки — це справді райська насолода, як у рекламі) Коли кокос допили, то вже можна було роздовбати його об каміння і трохи поїсти м’якоті. У цих кокосах вона була, як желе. Оскільки запас води у нас був невеликий, то кокосами добре вгамували спрагу.

Після кокосових пригод з новим зарядом бадьорості рушили далі, ми в дорозі були години півтори і залишилося вже небагато, десь хвилин 30. З наших очей похід виглядав абсолютно безпечним, і ми не могли зрозуміти, чому ті хлопці так хвилювалися. Але з очей неблагополучно-виглядаючого темного чоловіка і підлітка, які з мачете в руках наздоганяли нас, похід виглядав трохи інакше. Вони підійшли до нас і щось почали пояснювати іспанською, я кивнув і махнув, щоб вони проходили вперед. Але чоловік жестом показав, що ми маємо йти з ними. От попали, щось пішло не за планом. Ну гаразд, йдемо. Даша мене запитала: “Ми типу взяті під варту?” Щиро кажучи, не знаю, сам перший раз у такій ситуації. Я вже придивлявся до розмірів каменів, що лежали навколо. Я зупинився зав’язати шнурок, темний хлопець, що замикав конвой свиснув, підліток попереду також зупинився. Вони нас зачекали, ми пішли далі. І, як на зло, саме цього дня через переселення до готелю, ми взяли з собою всі гроші та картки, щоб не залишати їх у готелі. За одним із поворотів з’явився пляж із купою людей, які припливали сюди на моторних човнах. Хлопці від нас відстали і ми вийшли до людей. Фух, пронесло здається. Що це взагалі було?

Пляж Фронтон, відверто кажучи, виявився так собі, але саме сафарі по джунглях було просто суперське, ще й з пригодами. Пляж був під 150 метровою прямовисною скелею, офлайн карти показали, що можна піднятися по скелі і дістатися готелю іншою дорогою, кілометрів за сім. Нам дуже не вірилося, що на ту скелю можна взагалі піднятися, але карти творять чудеса, ми дійсно почали підйом.

Насправді було вкрай нерозумно знову йти в джунглі, бо ті самі хлопці могли банально піти за нами. Але на той момент ми ще не усвідомлювали, що з нами відбувається. Дорога назад була не складною, крізь прості рослини, не такі цікаві як під скелями. Але навіть цією дорогою нас знову наздогнали. Отже, постарайтеся вгадати, хто цього разу нас наздогнав:

А) Прекрасний місцевий житель на білому коні — душі прерій!
Б) Одноногий пірат зі справжнім гаком замість руки.
В) Актор із досить відомого фільму та його знімальна група.
Г) Чоловік у татуюваннях та з пістолетом у руках.

Правильну відповідь ми дізнаємося прямо зараз! На наше щастя, це був хлопець на коні, який проскакав, привітався і втік у джунглях. По маршруту були ще розвилки до цікавих пляжів, але сонце було в зеніті і вже було йти напружено.

Ми вийшли на берегову лінію, яка вже вела до нашого міста. Там ми зустріли бувалого рашиста, який 13 років тому переїхав до Домінікани щоб не жити у рашці. Він нас і просвітив, чим міг закінчитися похід у джунглі і що означала фраза “Це небезпечно”. Але за фактом до вбивства справа не доходить, у туристів просто відбирають усе цінне, тому поліція іноді влаштовує рейди в джунглі. Він сказав, що навіть якщо турист схопить ціпок, то нападник швидше за все втече і битися не буде. За великим рахунком, якщо з собою не носити нічого цінного та лише дрібні гроші, то на маршруті відносно безпечно. Чи варто говорити, що наступного дня ми навіть обручки з сережками залишили в номері. Тепер підіб’ємо підсумок нашого сьогоднішнього походу. Це було дуже красиво і круто, якби ми знали про справжню небезпеку, то в маршрут вирушили б, але без цінних речей. Ех, Домінікано, ти така різна! У готелі у нас була зустріч із місцевим президентом. Це в них так пиво називається. Президент мовчки слухав про наші мандри. Увечері ми просто бродили набережною.

Ель Лимон

Цікавий факт, що маршрути вигадувалися по ходу справи. Тобто, Даша знала про кінцеві точки, де потрібно побувати, але як добиратися і що ще робити вигадували на ходу, тому що в інтернеті не багато було інформації. Вчорашня маршрутка з пересадкою на мотоцикл була експромтом. Сьогодні ми намітили відвідування водоспаду Лимон. Доїхали туди маршруткою без жодної пригоди, аж шкода якось. Вважай, що година сорок минула марно. Водій нас висадив на трасі та показав стежку якою можна дійти до водоспадів.

Це цілий національний парк. Місце популярне і сюди натовпом привозять туристів. Йти треба кілька кілометрів, але чомусь кожен, хто заходить на територію парку, почувається крутим жокеєм. Майже всі, кого ми зустрічали, їхали на конях. Поруч бігли поводирі коней. Виглядало досить дивно. А коней була така кількість, що кінською ковбасою можна було б прогодувати увесь острів. Та й ціна якась у районі 30$ за коня, загалом морок якийсь. Ми ж гордо йшли диким брудом, який збивався копитами коней. Дивно якось. Проте річка тече, джунглі ростуть, отже, все відносно мальовничо.

За вхід у парк із нас взяли щось у районі одного долара. Сам водоспад вважається найкрасивішим і найповноводнішим на Самані, але при цьому зовсім ніякий. Але тут головне те, що можна пройти трек маршрут джунглями, а водоспад це як іскорка, що дає поштовх. Ми на водоспаді не зупинялися і пішли далі. Адже кожен маршрут у джунглях це нові можливості отримати неповторний досвід. Ми йшли горами, три рази перетинали річку, бачили, як ростуть зрілі плоди какао.

Ми вилізли у справжньому домініканському селі, де дуже голосно грала музика. Навіть попри відсутність людей музика грала! Грала так, що в радіусі 100 метрів жодного птаха не було. Що ж з домініканцями в старості буде, як вони взагалі щось чутимуть? Можливо село і було порожнім тому, що одного разу хтось увімкнув радіо так голосно, що ні в кого не вистачало сил дійти епіцентру стихії, щоб його вимкнути. Однак у місцевому сільпо найстійкіші продавці все-таки продали нам печива на вагу і місцеву колу. Згодом ми вийшли до міста Ель Лимон. Містечко зовсім не туристичне і відповідно ціни такі самі. Тут ми закотили бенкет по повній і рибка заморська, і м’ясо і салати, купа різних смаколиків.

Поки трапезували, мені у вайбер написав форумчанин із Турправди “Андрію, вітаю тебе, ти виграв у номінації Автор 2018 року!!!”. Даша саме відходила помити руки. Коли повернулася, я запитав її: “Як тобі обідати в Домінікані з найкращим автором 2018 року?”. Чи нам було радісно в той момент? Ми сяяли так яскраво, що вночі заважали один одному спати від сяйва. Даша прокинулася, щоб вимкнути світло, а це виявилося сяйво від мене йшло. Але повернемося до міста з кислою назвою) Ми чудово пообідали і були сповнені сил продовжувати пошуки пригод. Карта нам показала, що за два кілометри від міста є пляжна лінія. Правда сонце ставало все злішим і злішим. Але ж не їхати назад. Ми не знали, в який час буде останній автобус, але поки ясно вони точно повинні ходити. Ми пішли у бік пляжів у надії що, нас підбере якийсь мотоцикліст. Але ніхто нас так і не підібрав. Дорогою проходили повз хлопців, які щось посилено рубали за допомогою мачете. Причому рубали вони в канаві біля дороги, збоку здавалося, ніби хлопці позбавляються когось. Ми не стали їх турбувати і тихенько пройшли повз, хоч у них і були мотоцикли. Дорога нас привела до розкішного, але закритого готелю. Все виглядало свіжо, доглянуте, без сміття, ось тільки ні людей, ні охорони. Ще була стежка в обхід готелю до пляжу, але ми вирішили, що це не так цікаво, як погуляти готелем. Ми пройшли ворота і йшли зеленою територією. Куди ж усі поділися?Готель від працюючого відрізняється тільки повною відсутністю людей. Ззаду почувся звук мотоцикла, хтось їхав у наш бік, але в результаті не ризикнув заїжджати в готель і поїхав стежкою. Ми йшли все далі і далі, доки не зустрілися очима з охоронцями, які сиділи та з цікавістю весь час спостерігали за нами. Ми з впевненим виглядом змінили траєкторію у бік пляжів і пішли, начебто так і планували. Вийшли на дикий пустий пляж.

Він був дуже довгим, хвилі були потужні. Схоже, зараз не сезон на пляжі та готель закритий, але ми потім бачили, як працівники поливають рослини та доглядають готель. Це дуже крута атмосфера, за два кілометри від міста закритий готель та дикий пляж із надзвичайними хвилями. Немов пройшов апокаліпсис, і ми гуляємо залишками цивілізації біля стихії.

Щоправда, часом траплялися такі ж шукачі пригод як і ми. Карти показували, що поряд у джунглях є територія дуже дивного кольору з позначкою “Natural wetland”. Хм, можливо болото, але як ми з’ясуємо якщо не побачимо самі, правда потрібно трохи впровадитися в джунглі. Спочатку ми пробиралися стежками, бачили, як двоє мужиків копають нове русло для річки, що протікає. Хвилин через 30 стежки закінчилися і до мітки залишалося метрів 10-15 пройти густими джунглями. Вони ще, як на зло, такі колючі. Але цікавість взяла гору і крок за кроком ми почали рухатися, оминаючи великі термітники. До нас на зустріч із гущі так само почала рухатися тварина великого розміру. У мене пішло серце в п’яти, я буквально відчув кожен нерв свого тіла. Це виявився чорний дикий козлик!

Ми його не дуже цікавили. Але цього було достатньо, щоби далі не лізти. Тим часом стежками, з яких ми зійшли, проїхали мотоциклісти. Воно було на краще, що ми з ними не перетнулися. Причому проїжджали вони сюди-туди кілька разів, і складалося відчуття, що шукають вони саме нас. Так, все, вибираємось у місто. Поки йшли двокілометровою дорогою зустріли цілу грізно виглядаючу групу байкерів-підлітків. Вони про щось посилено сперечалися. На щастя, обійшлося без нашої участі. Вже було близько 16:00, треба починати їхати у бік готелю. Дорогою прикупили свіжого кокосового хліба. Прямо хтось зі свого будиночка торгував. Нам потрібно було в Самані пересісти на маршрутку до Лас Галерас. Коли ми приїхали до Самани, там якраз починався карнавал.

Несподівано, головне вчасно приїхали. Близько години ми насолоджувалися святом, сотні костюмів, образів, усі радіють, одна музика перекрикує іншу, сонечко світить. Позитивно!

Але треба було їхати до свого міста, як тільки сонце сяде, маршрутки перестануть ходити. Ми з інтернету змогли вирахувати приблизну дату головного карнавалу, а це локальні, проходять протягом місяця за різними містами і ніде їхнього розкладу немає. Такий насичений день ми відсвяткували стиглими манго.

Від Сосуа до Санто Домінго

З раннього ранку на нас чекав черговий довгий переїзд. Ми вже й не сумнівалися, що з легкістю дістанемося. Варто було лише вийти з готелю на трасу. Наступної хвилини Даша сиділа в кабіні, а я в кузовній частині, обладнаній лавками. Сказати, що моя поїздка йшла з вітерцем — нічого не сказати, часом здавалося, що мене просто здує з кузова. Потім почалася злива, і водій натягнув на каркас брезент. Стало затишно. На пересадці в Самані нас хвилин за 20 пересадили в іншу маршрутку і за якихось 4,5 години ми доїхали до іншої частини Домінікани. Ця частина Домінікан знаходиться досить близько до кордону з Гаїті. Гаїті — це країна, куди можливі екскурсії лише з гідами, які мають заряджені автомати в руках. І, на жаль, чим ближче підбираєшся до Гаїті, тим менталітет людей змінюється на гірший бік, дуже схожий як коли гуляєш по расії. Скажімо так, якщо хочеш побачити Домінікану лише з гарного боку, то краще обмежитися передмістями Ла Романи та півострова Самана. Якщо хочеться повного занурення, яке з тебе зніме рожеві окуляри – рухайся у напрямку кордону з Гаїті або москви. Якщо до того щоб розрахуватися в маршрутках я просто діставав гроші і водій брав необхідну суму, то тут можуть взяти стільки, скільки даси. Наприклад, кондуктори постійно намагаються обрахувати і з легкістю можуть з 1000 песо дати здачу 500 замість 800. На вимоги дати правильну здачу морозитимуться. І якщо дуже наполягати, то ще сотню так і бути дадуть. Але в цій частині Домінікани є цікаві місця для подорожей, так що продовжуємо маршрут. У нас заброньований готель з басейном, але, крім нас, ніхто в готель не заїхав, то за фактом у нас був усі кілька днів особистий готель з особистими терасами та особистою зеленою зоною. Приємна господиня говорила англійською. Ось тільки одна проблема — ми підійшли до воріт, які не зачинені на замок, але з того боку воріт сидять чотири люті собаки і чекають, коли я ризикну відчинити ворота.

На щастя, це виявився не наш готель, наш був поряд. У підтвердженні бронювання красувалася фраза “Не заводити асоціальних дівчат у номер”. Саме місто, активно практикує секс-туризм. Біля готелю був невеликий пляж. Океан тут вже зовсім звичайного кольору, наче ти вже не в Домінікані. Ми це чудово розуміли ще коли почали рух на захід. Хоча насправді ще будуть гарні пляжі. Поки йшли до океану пройшли повз зелену гадюку, що грілася на кущиках. Змія нас помітила і в пориві незручності зникла в заростях.

Трохи покаталися на потужних хвилях і рушили у бік самого міста, воно було за кілька кілометрів від готелю. Дорогою під’їхав чоловік і запропонував підкинути до міста. Коли він нас довіз, то почав посилено вимагати 10$. Тут же хтось підбіг до машини щоб допомогти нам розміняти гроші якщо у нас великі купюри. Мдааа… До місцевого менталітету ще треба звикнути. У мене в подібних ситуаціях відповідь одна “Сорян, грошей немає взагалі!”, я, звичайно, попередньо уточнив у нього чи це не домініканський жарт, але він сказав, що він не жартує. Довелося дядькові задовольнятися 100 песо (2$). Саме місто, чесно кажучи, не вразило, але ця локація зручна для нашого маршруту. У цьому місті є чудовий пляж, судячи з рейтингу. І таке враження, ніби всі туристи Домінікани вирішили сидіти один в одного на головах саме на цьому пляжі.

Фото з іншого пляжу – Playa Caleton)

Море тут трохи красивіше азовського. Але при цьому наявність лежаків та кафешок роблять свою магічну справу. Ми вирішили піти кудись подалі від туристів. Вийшли на вулицю, що досить затишно виглядає. Наприкінці навіть має бути великий супермаркет, судячи з карти. Але чим далі йшли, тим будинки ставали простіше, а місцевих гаїтян-домініканців дедалі більше. За фактом завдання виконане, тут крім нас не було жодного живого туриста. Щось будиночки ставали дедалі розвалені, а місцеві вже явно звертають увагу на нашу присутність. Даша припустила, що нам має сенс повертатись назад. На перехресті вийшов хлопець зухвалого вигляду з молотком у руках і явно шукав поглядом щоб до когось пристібатися. Коли я почув “Аміго!” у наш бік, я пожалкував, що не погодився повертатися. Хлопець підійшов до нас і уточнив, що ми тут забули, можливо пляж? Я про всяк випадок вирішив погодитись. Він сказав, що зараз нас виведе на пляж, і махнув молотком, щоб ми йшли швидко за ним. Він прискореним кроком пішов у бік пляжу, ми з Дашею руки в ноги та погнали у протилежний бік. Коли проходили повз пристойно виглядаючого хлопця, який готував бургери, над ним аж сонце засвітилося. Вирішили, якщо що, ховатимемося за ним якщо що. 

Коли ми дісталися до межі лячного району, Даша запропонувала поїсти в ресторанчику, я ж сказав, що поїсти тільки коли доберемося до готелю і закриємося на всі замки. З міста поверталися вже зовсім по темряві, нас зголосився підвезти таксист-мотоцикліст. Після довгої і складної дороги, що складається з двох кілометрів, він примудрився привезти нас туди, звідки взяв. Поїхали з ним на другий захід, зрештою приїхали за адресою. Треба було заплатити 150 песо, у нас було з собою купюра 500, він дістав дрібними 130 песо і намагався переконати нас, що це насправді 350 песо, а не оскільки написано звичайними цифрами на його монетках. Причому, судячи з його вигляду, він сам у це дуже вірив. Я пішов у готель розміняти у господарки гроші, Даша залишилася поспілкуватися з ним. У ході спілкування ми дійшли висновку, що мотоцикліст, можливо, був під якимись речовинами. Щось із ним було не те. Він ще посилено вмовляв з ним завтра поїхати на 27 водоспадів трасою і запевняв як це безпечно))) Найцікавіше, що, коли нам треба було заплатити за маршрутку щось у районі 200 песо, кондуктор із радістю забрав у мене жменю монет у 140 песо і сказав, що йому вистачить. Зважаючи на все, тут жменя монет це незліченна кількість грошей, якої вистачить, щоб розплатитися за якусь послугу.

27 водоспадів

У місті посилено просували екскурсію з каньйонінгом на 27 водоспадів. Вартість космічна — на двох 7500 песо (150$). Якщо повторити самому аналогічний маршрут, то витрати на двох виходить приблизно 1900 песо (38$). Маршрут складається лише з кількох маршруток. Спершу ми переїхали до міста Пуерто-Плата, а звідти пересіли на маршрутку, яка нас висадила на трасі біля національного парку. Кілометр пішки, і ми на місці. Маршрут легкий, ми без знання мови та номерів маршруток дісталися практично без проблем. Хоча були невеликі складнощі з пересадкою. У парк потрібно приїжджати вранці, інакше частину водоспадів буде зачинено.

Я так зрозумів, що у лютому треба приїжджати не пізніше 11:30. Ми вибрали оптимальний маршрут із 12 водоспадів. Його всі радили. За маршрут потрібно заплатити по 550 песо з особи (11 $). На тебе надягають страховий костюм та призначають провідника. Провідник за 500 песо (10$) з радістю погоджується скрізь тебе фотографувати не втопивши твій фотоапарат. Спочатку хвилин 40 потрібно пройти в гору, потім ми підійшли до непрозорої блакитної річки під урвищем і він сказав, що можна починати. Це був не просто стрибок, це був стрибок сміливості! Але, на щастя, виявилося глибоко. Водичка бадьорячи – холодна.

Ми почали проходити водоспадами та річками. Були водоспади закручені як водяні гірочки, були водоспади з високим перепадом. Одна скеля була така висока, що під час польоту можна було відраховувати секунди. Деколи ми наздоганяли інші групи, іноді нас наздоганяли. Були настільки стрімкі місця, що під час стрибка вниз кричали всі. Сам провідник майстерно робив стрибки з нашим фотоапаратом так, що фотик завжди залишався на повітрі.

Де було дуже високо він давав вказівки куди стрибати, а сам обходив. Мені завжди було мало, і я на місця стрибків повертався кілька разів. З нами у групі було ще двоє китайців. Мені здається, китаєць-тато вже сам був не радий, що підписався на цей екстрим, не кажучи про його доньку. Ми ж отримали повну віддачу від каньйонінгу, це було реально класно. Це була одна з причин переїзду до цієї частини острова. Сумарно спуск тривав близько години. Це звичайно ні що порівняно з боротьбою на виживання під час турецького каньйонінгу, який тривав понад 6 годин. Зате обійшлося без сліз. Наприкінці маршруту чергували лікарі про всяк випадок. Весь маршрут від входу до парку до виходу займає приблизно 2,5 години.

Пуерто-Плата

У запасі ми мали ще половину світлового дня, в сусідньому місті є чудова канатна дорога. Треба б з’ясувати, куди вона веде. Поки чекали на кабінку, я ловив вай-фай і мені прийшло повідомлення, що Turkish Airlines почав розпродаж усіх своїх напрямків. А це означає лише одне – сьогодні буде бурхливий вечір із перебором акційних напрямків. Купувати квитки з планшета досить непросто. Але починати планувати подорож під час іншої подорожі це завжди радісно.

Щоправда, іноді здається, що вже ситий по горло поїздками і купувати нічого не хочеться, але Домініканська йшла як по маслу і ми з легкістю взяли квитки на наступний 2020-й рік. Це була центральна Індія для моїх батьків. Їх подорож пройшла приблизно за місяць до пандемії Вагончик нас підняв просто у хмари. Ми вийшли у високогірному туманному парку.

Парк дуже доглянутий, тисячі екзотичних рослин. А головне – все оповите густим хмарним туманом. Дуже гарно, просто казка. Я її назвав би ”Пригоди в зачарованому лісі”. Причому хмари на канатках можуть зіпсувати всю красу, а тут вийшов ефект навпаки. У парку ми провели багато часу проходячи маршрутами знову і знову. Ми навіть думали назад спуститися стежками без канатки.

Через деякий час, оцінюючи безпеку всіх наших домініканських маршрутів, ми зробили висновок – добре, що ми ще й на той маршрут пішим ходом не поперлися. Внизу гори нас чекало яскраве сонце. Хмари безпосередньо зачепилися за гору, де розташовувався парк. У нашого готелю була чудова перевага, якщо не хочеться вирішувати питання з вечерею, то господиня з радістю за 400 песо (8$) приготує повноцінну вечерю, частина якої ще й на сніданок піде.

Ріо-Сан-Хуан

Як нам сказав канадець на початку поїздки “Якщо хочете, щоби Вам було добре їдьте в Ріо Сан Хуан”. Тож ми так і вчинили. Як тільки посвітлішало на вулиці ми одразу вирушили в маршрутну подорож. Їхати було приблизно годину – півтори. У самому місті є мангрові ліси, звідки стартують екскурсійні човники. Але треба зібрати групу людей, інакше доведеться платити самим за весь човен. За двох просять 1500 песо (30 $). Якщо людей буде більше, то 2000 песо поділять на всіх. Як тільки ми приїхали, побачили групу, що відпливла. Гаразд, пішли погуляємо доки інші зберуться. Поки хвилин 30 гуляли вздовж мангрів, пропустили чергову групку, що зібралася. Натомість надивилися як граються собачки.

Сіли чекати на людей. Хвилин 10 – 20 чекали, нарешті прийшли ще двоє охочих. Маршрут біля човника був досить похмурий, і вся витівка здавалася сумнівною. По манграм пропливли зовсім небагато. З цікавого, часто траплялися на скелях білі статуї у вигляді людей, що дерлися або сиділи.

Начебто це образи племен, що раніше тут жили. Запливали в печеру та на досить звичайний пляж. Але коли ми припливли на останній – Playa Caleton ми зрозуміли, що вся наша задумка була не дарма.

Це просто на диво красивий пляж, напевно, один з найкрасивіших, що ми бачили за цю поїздку. З дуже прозорою водою. Людей небагато, продається недорога їжа. За кілька кілометрів є траса, де ходить маршрутка. Наш гід висадив нас, щоб ми покупалися. Ми, тверезо оцінивши ситуацію, подякували гіду за екскурсію та відправили його назад вже без нас. Тут не те що хочеться плавати, жити хочеться в такій красі. Ще й круті окуляри під водою знайшов. Загалом пощастило. Прямо на пляжі продавалося купа місцевої їжі, ми зробили акцент на чебуреках, а на десерт була прекрасна “Піна Колада” в ананасі. Я правда трохи побачив таїнство її приготування в антисанітарних умовах і мене мало не відкачувати довелося. Але було смачно і ми живі! За кількістю з’їдених чебуреків ми значно підняли економіку пляжу того дня. Тим часом на пляж під’їжджали дикі туристи і ми мали несподівані та радісні зустрічі з різними людьми, з якими ми перетиналися раніше на маршрутах в інших містах. На пляжі провели щонайменше пару годин. Нам, звичайно, це не властиво, пляж, море і ми навіть годинами купаємось. Проте було так гарно, що якщо винайдуть портали, то я обов’язково туди ще раз повернуся. На скелях, що оберігали бухту пляжу, були заховані ряди білих кам’яних голів, які дивилися у бік моря. Ми вирішили йти на трасу не прямим шляхом дорогою, а скоротити через мангровий ліс.

Тим більше навігатор нас обіцяв провести. Витівка виявилася провальною, ми змогли познайомитися носом до носа з домініканськими павуками, змогли визначити міцність павутини і те, як вона ніжно вкриває тіло, досліджували малюнки у вигляді пальмочок на піску, залишені комахами. Але з корисного — знайшли чудові затоки води в мангрових коренях.

Правда довелося трохи потурбувати місцевих крабів, вони точно не очікували побачити тут людей. Наш довгий похід раптово закінчився на тому ж пляжі, де ми почали маршрут хвилин 20 тому. Довелося йти на траси нудною прямою дорогою. На самій трасі нас миттю підібрала маршрутка та провезла кілька кілометрів назад у Ріо Сан Хуан. Ми хвилин 40 вирішили виділити на дослідження самого міста. Сонце шпарило безжально, але бажання пригод було сильніше.

Місто було зовсім не туристичне. Ми подивилися, як мешкають місцеві Домініканці, до нас вибігали натовпами фотографуватися діти. А найдрібніших, мами приводили і ставили до центру для кадру. Діткам було радісно дати нам п’ятірки і доторкнутися до нас. Та й для нас це заряд позитиву.

Кабарете

Вечір ми вирішили провести у популярному серед кайтерів місті – Кабарете. Добиралися туди на так званому “карріто!” – це другий вид транспорту у цій частині Домінікани. Власники легкових машин впихають чотири особи ззаду і дві спереду, за цю незручність беруть приблизно таку ж ціну, як і в маршрутках. Коли людей не вистачає, наприклад, ззаду сидять всього три широкі хлопці, то вони закликають перехожих підсісти. Зовні карріто ніяк не відрізнити від звичайних машин, цей транспорт сам тебе знайде коли потрібно. Хоча маршрутки тут теж іноді практикують пошук туристів спеціально завертаючи з маршруту у підворіття.

Загалом транспортна система тут функціонує просто ідеально, якщо туристу потрібно кудись дістатися на відстань в межах години, то на північній Домінікані транспорт сам його знайде. Одного разу їхали маршруткою, до нас водій підсадив на сидіння третім підлітка. Ми не те що б не вміщалися — тут було більше питання “Чиї кістки хруснуть першими?” Добре я днями рибу їв, фосфор все ж таки. Після півгодинної їзди хлопець вийшов трохи кульгаючи. Я зміг відійти швидше, бо загартований щоранку їздити 24-ю маршруткою у нас дома. У Кабарете є ну дуже дорогий парк з печерами, що його краще ігнорувати, тому що там все те ж саме, що і скрізь, але дорожче в 10 разів. Є купа ресторанчиків, ми вибрали китайський. А ще є довжелезний пляж із великими хвилями та сотнями кайтерів. Мабуть, весь виконаний маршрут на наші сили вже давали про себе знати, ми вже вдруге за день знайшли місце, де відпочивали. Ми сиділи і дивилися, як сотні парашутів у небі тягнуть кайтерів. Це як релаксотерапія. Щоправда, сильний вітерець заганяв пісочок у всі щілини обличчя. До готелю було близько восьми кілометрів, але маршрутки та карріто їхали настільки заповнені, що навіть не зупинялися. А місцеві мотоциклісти, сподіваючись зірвати куш, намагалися довести, що бензин на 8 кілометрів коштує як мішок золота, і що це загалом безпечно ганяти по трасі. Ми вже навіть почали йти пішки, як нас підхопив маршрутник, який вірив у нескінченну місткість свого транспорту. Знову ж таки повторюся, для нас, як для людей натренованих 24-ю маршруткою в годину пік просто не існує ситуацій, коли ми не влазимо.

Післязавтра у столиці, яка знаходиться в іншій частині Домінікани, буде карнавал. Завтра за планами протягом дня якимось дивом треба буде дістатися туди. Ми дуже уважно і неодноразово намагалися обчислити точну дату карнавалу і попри те, що всі джерела вказували її як післязавтра, на одному іспанському сайті з’явилася новина про те, що гуляння завтра. Господиня швидко скликала консиліум своїх друзів, і всі дійшли висновку, що головний карнавал буде першої неділі березня – тобто завтра. ААА! На годиннику майже опівночі, карнавал розпочнеться приблизно через 16 годин в іншій частині острова, треба терміново змінювати плани. Терміново збираємось і до столиці, але спочатку трохи поспимо все-таки. Послужлива господиня прокинулася рано-вранці, приготувала наш сніданок і склала його з собою, посадила нас у машину і довезла прямо до прямого автобуса, який вирушав о 06:20 ранку (ходить щогодини). На дорогу дала корисну пораду взяти до автобуса зимові куртки з багажу.

Карнавал у Санто Домінго

Що ви знаєте про виживання у холоді? Виживання це коли автобус-вбивця під приводом довести до центру намагається охолодити тебе максимально близько до нуля градусів. Ще й двері спеціальні герметичні в салоні. Тож не дарма ж у нас куртки всю дорогу були з нами. Жаль не було термометра заміряти температуру. Приблизно о 10.30 ми виспані були вже в столиці. До речі, доки їхали, бачили у сусідній машині лежав Президент (пивна фура обганяла нас). Один зі знайомих попередньої господині дав нам слушну пораду – користуватися убером, у столиці він дуже розвинений. Ми включили роумінговий інтернет, і це дуже спростило всі пересування. Убер — справді не дорогий, середній час подачі машини до трьох хвилин. На автовокзалі, як тільки я підтвердив адресу, відразу ж поруч опинилася машина. До карнавалу ще 5 годин, а ми вже у столиці ще й заселилися! Щоправда, номер був знову трохи схожий на в’язницю, зате за такою кількістю ґрат безпечніше. Цікаво, навіщо їм стільки ґрат на вікнах та дверях…

Той самий хлопець розповідав, що карнавал розпочнеться приблизно о 15:30 і близько 18:00 для нас закінчиться, оскільки ми явно не захочемо ризикнути продовжувати гуляння з місцевими. П’ять годин до карнавалу нам з головою вистачило, щоб оглянути основні визначні пам’ятки центру. Хочу зазначити, що старе місто в Санто Домінго справді перевершило наші очікування, воно справді цікаво виглядає і затишне. Але якщо немає карнавалу, то витрачати час на нього не потрібно, тому що вся краса домініканців у селах на пляжах.

Буквально за годину до карнавалу розпочалася активна підготовка. Діти запускали повітряних зміїв, продавці розгортали вуличний стрітфуд. У сумках із льодом починали носити крижане пиво на продаж. Причому ціни просто казкові, особливо з огляду на те, що це карнавал, де могло бути все особливо дорого. Наприклад, банка крижаного пива коштувала 60 песо (1,1 $). Кокосова насолода в карамелі на паличці 15 песо (0,3 $) і т.д.

Ми з Дашею дегустували домашні лимонади. Це було шикарно. Фестиваль розпочався о 15:30, основна його частина тривала близько двох годин, тобто всі дві години був безперервний парад у костюмах із танцями. Яких там тільки не було вбрань, фантазія людини безмежна. Вся дія супроводжується гучною музикою. Хода простяглася на кілька кілометрів по променаду вздовж набережної. Народ у самому піку натовпу, напевно, одну людини в товщину був. Чим далі від віп секторів, тим народу менше, аж до повної відсутності. Але танцюристи найбільше старались саме проходячи ці сектори.

За якоюсь місцевою традицією всі озброюються м’якими, але пружними циліндрами, які кріпляться на мотузку. Такою “зброєю” можна відлупцювати «на щастя» будь-кого і скільки завгодно разів під час фестивалю. Як правило на це не ображаються, але чим більша статура у жертви, тим рідше йому перепадає, наприклад мене взагалі жодного разу ніхто не лупнув.

Даші ж дісталося. Одного спортивного чоловіка відлупцював цілий натовп домініканців у однакових масках на обличчі, що виглядало ефектно. Чоловік спочатку обернувся, явно висловлюючи злість, але побачивши 15 чоловіків, що однаково виглядають, зрозумів, що він явно в меншості і натягнуто посміхався, ніби саме так він і хотів. Для нас із Дашею відвідування карнавалу було дуже важливою подією, це наш перший карнавал! Зазвичай карнавали проводять у сезони дощів, а тут у пік туристичного сезону! Радість і гуляння набирали обертів, чомусь люди в костюмах чортів уже ходили не лише в рамках параду, а й у протилежний бік серед натовпу. Мене навіть з одним із чудовиськ хтось схопив за руки для дуже старовинного обряду. Щоправда, обряд довелося перервати, адже в такій ситуації головне швидко засунути руку першим у свою кишеню. Поруч хлопець, що проходить, зміг тільки помацати кишеню, у якому була моя рука. Ех провалилася спроба свиснути гроші з моєї кишені. Всі учасники різко розійшлися ніби не при справах. Не на тих хлопці напали, ми загартовані вашими джунглями вже! Навіть якби я не помітив, то ми втратили б зовсім незначну суму і одну з банківських карток. Та й взагалі, судячи з бюджету поїздки, значні суми тут в цілому не потрібні. Головне фотоапарат не втратити, хоча найкращі фотографії за день щоночі вирушають у хмару. Ех Домінікано, що ж ти така гарна і така лячна водночас. Втім, для тих, хто шукає пригоди – в самий раз. Почало темніти, а кількість людей у ​​масках зростати. І, чесно кажучи, спокійно почуватися не виходило. Ми вирішили вийти з цієї історії не постраждалими і максимально жвавими вулицями дісталися набережної, де проходив карнавал, у старому місті. Там на нас чекала затишна китайська кафешечка. Як затишно спати в готелі, який закритий дверима і купою ґрат від зовнішнього міста)

На останній день ми запланували парк Los Tres Ojos. Поснідали, викликали убер, він виявився, як завжди, за кілька хвилин від нас і успішно поїхав у бік парку без нас. Невдача! Спроба два. Успіх, ми в убері. Перший водій ніяк не міг знати адресу, допоки нас не посадить, але, мабуть, так збіглося, що він не захотів їхати з нами, а ми його могли потім трекати. Зовні парк із себе не представляв нічого особливого, просто дерева та плата за вхід по 100 песо (2$) з особи. Але варто тільки спуститися вниз по драбинці, як перед тобою відкривається чарівна система з печер та синіх озер.

В одній з печер на нас чекав дерев’яний пліт, на якому по 25 песо (0,5 $) можна переправитися на інший берег кристально чистою гладдю. Які тільки дива не робить природа.

Бачили, як переправляли китайців, жінка тремтячими від страху колінами зійшла на берег. Як же класно, коли тебе так легко вразити. Не дарма китайці славляться своїм острахом висоти і невмінням плавати.

Шкода правда вся ця розвага лише на годинку, а попереду ще цілий день, який потрібно чимось зайняти. У місті є різні руїни, але щось вони зовсім розвалені. А деякі ще не до кінця відновили, щоб вони мали бодай якусь форму. А ось магазин IKEA, як завжди, нас радо поводив своїми лабіринтами. Ще знайшли платний ботанічний сад, причому ціна була явно завищена, але особливих планів немає, то чому б і ні)

Також ми поповнили свій рейтинг відвіданих макдональдсів. Увечері у кафе, де роблять заморожені йогурти, я замовив собі дуже цікавий фруктовий йогурт. Даша у мене запитала, який із фруктів відчувається найбільше, я помітив, що фрукти тут взагалі не відчуваються, і в цей момент іншій дівчині вручили мій йогурт. Була німа сцена, вона глянула на мене, а я з ложкою її йогурту в роті дивився на неї. Загалом, касир трохи переплутала домініканку зі мною, коли видавала замовлення. Я дуже люблю заморожені йогурти. У Санто Домінго за 220 песо (4,5 $) наливають значне відерце.

Причому йогурт беруть заморожений білий і при тобі перетирають його із замороженими фруктами, щоб ти не обрав – смакота. Жаль із собою не можна взяти річний запас йогурту. Наступного ранку зручніше влаштувавшись біля лобового панорамного вікна двоповерхового автобуса ми вирушили в тригодинну дорогу до аеропорту. Проїжджаючи поворот на Bayahibe, трохи хотілося плакати, це було місце нашого старту, ми з радістю зробили б це все коло іще раз.

Підсумок

Що хочу сказати, домініканська поїздка тривала майже 13 днів, було дуже красиво, дуже насичено і головне різноманітно. На запитання “Що найбільше запам’яталося в Домінікані?” ми в один голос відповідаємо – “купання у підземному озері у печерах біля Bayahibe”. На другому місці, напевно, дикість і доступність джунглів, гір практично немає, за рахунок чого маршрути виходило вибудовувати дуже довгі, краса пляжів Домінікани це тверда п’ятірочка, це дійсно було так само красиво як на фотошоплених фотографіях райських пляжів в інтернеті, а може вони й не такі фотошоплені. Менталітет місцевих жителів можна умовно розділити на дві групи, частина, що знаходиться біля Гаїті – так собі, а от там, де Ла Романа чи півострів Самана однозначно залік! Вулична їжа хоч і програє суттєво Азії посмаку та різноманітності, але вона тут так само легко доступна та дешева. Ціни на транспорт та їжу повністю поза конкуренцією з усіма іншими відвіданими нами країнами, навіть з огляду на нинішній курс гривні. Готелі нам обходилися в середньому 30$ за ніч, за комфортом були так собі, мало сенс платити за готелі більше, якщо, звичайно там умови кращі. На букінгу я бачив ціни і дешевше – 90$ за 11 ночей, боюся дізнатися, що ж там за умови. Принаймні особистий туалет із душем і ліжко у нас було завжди. Кількість пригод тут також на висоті. Але на всі безперечні плюси накладається одна вагома проблема – ця поїздка у нас вийшла найнебезпечнішою за всю нашу історію подорожей. Скрізь усе закінчилося добре, нас ніхто зрештою не пограбував, не рубанув мачете, не вдарив молотком, не одна з чотирьох змій не вкусила, павуки виявилися флегматичними. Тож в Домінікані потрібно бути обережним і не варто брати з собою прикраси та дорогі речі. З іншого боку, можна не потикатися в джунглі та ліси, і не ходити до диких та нескінченно прекрасних пляжів, але це точно не про нас. У нас залишилася не відвіданою ще одна частина де водяться крокодили і дикі фламінго, але ця частина знаходиться вже зовсім на кордоні з Гаїті і за відгуками, краще її про всяк випадок пропустити.

Домінікана нас не відпускає

Коли ми вже пройшли всі контролі в аеропорту, нам окремо просканували взуття, всі наші речі пильно обнюхував собака. Залишалося піти та сісти на літак. Охоронець виділив групу чоловік із 15 і повів у бік виходу з транзитної зони. Незабаром ми покинули транзитну зону і перейшли в зону отримання багажу, потім попри наш погашений штамп в’їзду, ми знову були у зоні прильоту. Щось відбувається не те, та й де всі інші пасажири. Нас привели до медпункту та попросили почекати. Англійською ніхто не говорив, ми стояли біля дверей з абревіатурою із чотирьох літер. Я почав гуглити, що відбувається, але офіцер просив вимкнути телефон. Я продовжив гуглити. Перше, що я з’ясував, що в Домінікані дуже серйозна система безпеки в аеропорту. Чотири літери над дверима означали відділ відстеження наркообігу. Продовживши гуглити ми з’ясували, що буває ще додаткова перевірка, після якої можна не встигнути на літак, а літак має право полетіти без туристів. Стояли ми довго і до вильоту залишалося вже хвилин 20. Нас попросили зайти в кімнату і пройти до апарата, схожого на телепорт. Я побачив, як цей апарат перед нами просвітив дівчину так, що на екрані відобразилися її всі органи, включаючи мозок. Офіцер показав жестом, щоб ми проходили. Я показав у перекладачеві, що він нам повинен пояснити що відбувається і чи не рентген це. Співробітники почали нам щось розповідати іспанською, але я зміг знайти на телепорті модель і визначив, що це рентген. Ми потрапили на вибіркову перевірку наркоконтролю. Наскільки я знаю, людина має точно частини тіла, які рентгеном просвічувати не можна і дуже здивувався, що всі так спокійно проходять повне опромінення. Я написав у перекладачі, що станом здоров’я ми проходити рентген не будемо. Даша припустила, що зараз почнеться найцікавіше. Офіцер суворо подивився на нас і попросив віддати паспорти. Я вручив їх йому, він з ними кудись пішов. Даша жартома припустила, що в кращому випадку на нас чекає анальний зонд замість рентгена) Але по суті була велика ймовірність взагалі нікуди не відлетіти. Я почував себе містером Густо з фільму “Готель Гранд Будапешт”, який так само браво намагався відстояти свої права перед прикордонниками, в яких сам не був певен. Офіцер повернувся з паспортами і сказав, щоб ми йшли за ним. Ідемо! Він нас вивів назад у зону прильоту і запитав чи добре ми бачимо наш літак (стіни, що відокремлює злітні смуги в аеропорту немає). Я кивнув, і він сказав: “Ідіть і сідайте в нього!”. Мабуть, під час перевірки наших паспортів, система нас визначила як безпечних. Ми успішно сиділи в літаку серед опромінених пасажирів. Що можу сказати про цю ситуацію. Проблема в тому, що ми не знаємо місцевий закон і відповідно свої права щодо медичних обстежень. Наприклад, наскільки я розібрався, на території України ніхто тебе не має права змусити проходити будь-які медичні обстеження. Як справи в Домінікані невідомо, але їхня служба вже не раз знаходила контрабанду всередині людей. Уся ця ситуація була реально нервовою. Але, з іншого боку, це країна пригод, тому усе норм! Дякую всім, хто подумки пройшов з нами цю незвичайну подорож, попереду на нас чекає ще один день у Бельгії, але це вже окрема міні-історія.

Детальний маршрут та витрати тут.

Чи так у Домініканській республіці красиво як і на інших екзотичних островах?
Так, дійсно є пляжі побачивши яких ти дивуєшся наскільки красиві є місця на цій планеті.

Транспорт між містами
У Домінікані з транспортом все дуже легко та просто. Перебуваючи в будь-якій точці Домінікани, можна підійти до першої ж маршрутки і назвати місто, в яке вам треба. Вам або скажуть з якої маршрутки потрібно починати, а далі передаватимуть між маршрутками та автобусами з рук в руки доти, доки мандрівник не опиниться в потрібному місті. Багато автобусів чекають один на одного, тому пересадки проходять дуже легко.
З аеропорту Пунта-Кана теж ходять маршрутки, головне знайти їхню зупинку. Таксисти та представники тур фірм запевнятимуть, що маршрутки та автобуси біля аеропорту не проходять. Але ми легко поїхали з Аеропорту Пунта-Кани. За багаж у маршрутках можуть взяти плату за додаткового пасажира.

Транспорт між невеликими містами

1. Маршрутка гуагуа, ходить тільки коли світло
2. Легкова машина карріто, в яку за ціною маршрутки запихають чотирьох ззаду та двох спереду. Карріто на відміну від гуагу ходять після заходу сонця. Зовні карріто відрізнити складно від звичайної машини, але вони найчастіше самі вас знайдуть.
3. Мотоцикл найнебезпечніший спосіб. На один мотоцикл можуть посадити двох, якщо треба.

Їжа в Домініканській Республіці
Дешеве, на двох у кіоску, де готують при тобі, виходило приблизно по 150 песо з особи.

Гроші
Можна платити доларами чи песо. Песо вигідніше. У країні дуже багато банкоматів, ходять чутки, що вони не завжди віддають картку, але у нас із мережею Scotiabank проблем не виникало.
Картку практично ніде не приймають.

Нація
Найбільш позитивні, чесні та добрі люди на нашому маршруті були у Байяїбі та містах півострова Самана. Усі вітаються, посміхаються і не намагаються обдурити.
У містах в окрузі Сосуа та Санто Домінго, не можу сказати, що люди добрі. Кондуктори у маршрутках намагаються обдурити, у Санто Домінго один раз гроші з кишені намагалися витягти. Якщо тебе хтось хоче дорогою підібрати підвезти, то вимагатиме за це велику ціну.

Які пляжі в Домініканській Республіці найкрасивіші?

• Пляжі острова Саона, відвідування яких входять в екскурсію з двома зупинками на острові та однією в природному басейні, де мешкають морські зірки.
• Дуже красива берегова лінія від Playa Dominicus у бік острова Саона
• Лас Галерас. Пляж Playa Colorada та сусідні 8 пляжів. Дикі, без людей, пісок
• Ріо Сан Хуан. Пляж Playa Caleton – прозора та дуже красива вода

Де і коли проходить карнавал у Домініканській Республіці?
Місцеві карнавали проходять протягом лютого у багатьох містечках. Фінальна хода проходить у Санто Домінго та приурочена до Дня Незалежності. У 2019 році карнавал розпочався 3 березня 2019 року о 15:30. Місце проведення карнавалу називають Malecon, насправді початок був на трасі біля набережної за 300 метрів від готелю Sheraton. Хода тривала понад дві години. Потім веселощі стають трохи неконтрольованими, туристам краще не затримуватися там. На самому карнавалі у мене з кишені намагалися витягти гроші, тож із собою краще крім фотоапарата та дрібних купюр нічого не брати.
По столиці найпростіше добиратися на дешевому убері.

Нотатки

• У маршрутках потрібно розплачуватись лише дрібними купюрами та попередньо уточнювати ціну проїзду, інакше кондуктори просто не даватимуть здачу, навіть якщо ціна перевищує вартість проїзду в рази, киватимуть, що у них така висока ціна.
• Найкраще вивчити іспанські цифри до двохсот, це заощадить гроші.
• На острові Самана походи в джунглі вважаються небезпечними, тому що можуть напасти з мачете та все відібрати. Потрібно ходити без прикрас та з мінімальною кількістю грошей. Ну або платити іншому провожатому з мачете, щоб він йшов з тобою, але інтерес маршруту значно згасне.
• Карти Maps me показували неіснуючі маршрути, але в принципі скрізь були альтернативні стежки.
  Кіоски з недорогою місцевою їжею називаються Pica Polo. Попри всю антисанітарію приготування та відсутності гострих соусів, отруєнь не було.
• Завжди з собою потрібно мати сотні купюри і 50 песо. На пам’ятках у вхідних контролерів може виявитися, що типу немає здавання.
• Сонце щадити не буде, крему від засмаги та червоне від опіків повинні бути у великій кількості.
• На Самані рано-вранці не продається вулична їжа, простіше з вечора собі готувати, щоб не гаяти час.
• Навчіться перед поїздкою розкривати кокоси в диких джунглях;)

Наш маршрут

*Час у маршруті вказаний приблизно в межах години.

День 1. Приліт та Bayahibe
13:30 приліт до аеропорту Пунта-Кана. Відійшли від аеропорту до найближчої маршрутки і поїхали ланцюжком аеропорт Пунта-Кана — Ла Романа — Bayahibe за 16 $. Песо в нас ще не розраховувалися дрібними доларами, а здачу просили в песо.
16:30 Заселилися в Bayahibe та пішли гуляти пляжами.

День 2. Національний парк Del Este або Parque Nacional Cotubanama
07:00 – 07:10 Снідаємо стрітфудом.
07:10 – 07:30 Виходимо на трасу сюди та 07:30 – 08:00 автостопимо бусик у бік Домініки. Ми дали 150 песо, щоб він довіз нас сюди.
08:00 – 14:00 Гуляємо береговою лінією у бік острова Саона поки не набридне і повертаємося, на зворотному шляху відвідуємо печеру Cave of Bridge.
14:00 – 15:30 Добираємось автостопом до Bayahibe.
17:00 – 19:00 Їдемо в Ла Роману, годинку гуляємо та повертаємося назад.

День 3. Острів Саона
08:00 – 08:10 Купуємо екскурсію на острів Саона в місцевому тур агентстві по 50$ з особи з харчуванням, ми вибрали ту агенцію, де пропонували три зупинки, дві островом і одну із зірками.
09:00 – 17:00 Насолоджуємось чудовою екскурсією, але не піднімаємо зірки над водою більше, ніж на 5 секунд, їм це шкідливо.

День 4. Печера Cueva Padre Nuestro та переїзд в Лас Галерас
07:00 – 09:00 Йдемо пішки до печери Cueva Padre Nuestro, готуємо для жадібного охоронця по 200 песо без здачі. Коли ми були, то відкриті були дві печери найдальші, в одній з них можна купуватися, беріть купальники і добре зарядіть ліхтарики на мобілках, хоча б два ліхтарики треба покласти в печері, щоби поплавати.
09:00 – 15:00 Переїжджаємо до Лас Галерас
16:00 – 19:00 Гуляємо вправо пляжами в печеру, яка є на maps.me, перша в праву сторону.

День 5. Гуляємо по диких та екзотичних пляжах
08:20 – 18:15 йдемо стежками від пляжу La Playita до того місця, де річка Каньо Фріо впадає в море на пляжі Рінкон, плаваємо в річці і повертаємося в готель. Дорогою буде вісім безлюдних і дуже гарних пляжів.

День 6. Глотка диявола та пляж Фронтон
Увага! На цьому маршруті є ризик, що на тебе нападуть із мачете та відберуть цінності.
09:00 – 09:15 Ловимо маршрутку та проїжджаємо трохи у бік Самани. Виходимо тут.
09:20 – 10:00 Ловимо мотоцикліста і просимо, щоб відвіз вас двох за 150 песо на горлянку диявола.
Далі або назад із мотоциклістом, або через джунглі до пляжу.
10:00 – 12:00 Ідемо стежками через джунглі до пляжу Фронтон, по дорозі добуваємо та їмо кокоси.
12:00 – 15:00 Через гору повертаємося стежками до Лас Галерас. Зворотний маршрут нас не вразив. В принципі до Фронтона не обов’язково йти, але самі джунглі нам сподобалися і ковтка диявола дуже сильна.

День 7. Лимоне
09:00 – 10:40 Їдемо на маршрутці по 200 песо з особи на водоспад Ель Лимон. Водій сам Вам скаже де виходити, не доїжджаючи до міста.
11:00 – 16:00 йдемо пішки від водоспаду до міста Лимон, їжмо та йдемо пішки на дикий пляж біля готелю Vistas del cayo. Повертаємось у Лимон.
16:00 – 18:00 їдемо до Лас Галерасу.

День 8. Переїзд до Сосуа
09:00 – 15:00 Їдемо маршрутками та автобусами до Сосуа, заселяємось.
15:00 – 19:00 Купаємось на пляжі, гуляємо містом.

День 9. 27 водоспадів та канатка
08:00 – 09:00 на маршрутці по 100 песо доїжджаємо до Пуерто Плата.
09:00 – 10:00 на маршрутці по 100 песо доїжджаємо менш ніж за годину до водоспадів, трохи пішки потім.
10:00 – 13:00 по 550 песо за людину спускаємося маршрутом 12 водоспадів (кажуть він найцікавіший), якщо приїхати пізно, то буде доступно лише 7 водоспадів. Вони мають сайт.
13:00 – 14:00 Виходимо на трасу та повертаємось по 100 песо на маршрутці в Пуерто Плата.
14:30 – 17:00 Піднімаємось на канатці та гуляємо дуже красивим парком. У нас було все у хмарах, було супер.

День 10. Ріо Сан Хуан
08:00 – 09:30 їдемо на маршрутці в Ріо Сан Хуан, на кшталт 150 песо.
10:00 – 10:30 гуляємо мангровим лісом.
10:30 – 11:00 Якщо набралася група, то пливемо в мангри на човнику, з 6 осіб беруть 2000 песо, якщо вас тільки двоє, то візьмуть 1500 песо.
11:00 – 14:00 Коли на човні вас привозять на пляж Caleton, кажемо човняру, що ми вирішили залишитися на довго і прощаємося з ним, він спливає. Тут же можна трохи полазити красивими мангровими джунглями і поїсти на пляжі. Ціни не дорогі.
14:00 – 15:30 Втомлені красою пляжу виходимо на трасу та ловимо маршрутку до Кабарету, в районі по 150 песо.
16:00 – 18:00 дивимося на кайтінг на пляжі та надихаємося. Там ще є якісь дуже дорогі печери, але ми не витрачали грошей на те, що в інших містах дешевше.
18:00 – 18:30 Повертаємось до Сосуа.

Якщо ви потрапляєте на дати карнавалу, то їдьте до Санто Домінго на Фінал, якщо не потрапляєте, їхати сюди не потрібно.

День 11. Карнавал у Санто Домінго
06:20 – 10:20 по 400 песо їдемо із Сосуа до Санто Домінго. Попередньо з’ясуйте в готелі, де зупинка нас за 300 песо підвезла господиня на машині. Ми жили поряд із Сосуа. Автобус ходить щогодини.
11:20 – 15:30 гуляємо містом.
15:30 – 17:30 Розважаємось на карнавалі. Нам сподобалося.
18:00 – 19:00 гуляємо центральною вулицею.

День 12. Печери Los Tres Ojos
10:00 – 10:20 Під’їжджаємо на таксі до парку Los Tres Ojos, платимо по 200 песо за вхід.
10:30 – 11:30 Гуляємо печерами, катаємось на підземному поромчику по 50 песо з людини.
12:00 – 18:00 Ми були у простенькому ботанічному саду, гуляли IKEA і трохи погуляли в центрі, більше нічого не вигадали. У понеділок усе закрито. А так можна ще сходити до океанаріуму.

День 13. Дорога додому
Сідаємо на автобус та їдемо 3 години до Аеропорту Пунта-Кани. Ходить кожні дві години Bavaro Express.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 20.02.2019 – 07.03.2019
Тривалість: 12 повних днів
Авіаквитки: МАУ + TUI Belgian
Екскурсії: На острів Саона купували у місцевій агенції
Складність подорожі: 5/10 (Середньо)

Роком раніше я вже писав, як мені сподобався Франкфурт і відразу ж поставив у плани звозити туди Дашу. Але якось цей напрямок слабко брав участь в акціях. Я все вичікував, ну коли вже, коли ж! У результаті дочекався — Франкфурт нам дістався задарма! Дякую МАУ за подарунок!)

Початок великої подорожі завжди запам’ятовується, на вулиці було близько 6-ї ранку, ще навіть не встало сонце, за ілюмінатором було темно. “Люфтганза Airlines, вітає вас на борту”. Погнали! Літак м’яко злетів, стюардеса принесла пляшку німецького пива. Як же добре починається подорож (ще раз дякую МАУ, що скасували свій літак до Брюсселю))). За кілька годин ми приземлилися у сонячному та квітучому Франкфурті. Речі здали в камеру схову і поїздом вирушили прямо в центр.

Почалася наша подорож із занурення у район червоних ліхтарів. Я думав цю вишеньку залишити наостанок, але центральний вокзал був саме там. Цей район не такий, як в Амстердамі. Гуляючи червоними ліхтарями Франкфурта починаєш розуміти, наскільки ти цінуєш своє життя. Весь місцевий контингент як на замовлення вибрався надвір. Причому, коли я рік тому гуляв приблизно в той же час, то бачив максимум з десяток лячних хлопців, а тут якось їх зовсім було багато. Та й загубитися в натовпі не особливо вийде, надто ми виділяємося на їх тлі. Щоправда, перед нами йшов досить інтелігентного вигляду чоловік, засунувши руки в кишені. Він йшов настільки впевнено, що мінімум у кишені була заряджена повна обойма. У нас так впевнено йти не виходило, і ми поспішили покинути район. Тепер мені здається, що те, що ми почали маршрут з небезпечного району Франкфурту, було якимось знаменням перед Домініканськими пригодами)
Наступний район – бізнес-центри з красивим і затишним сквериком між ними. Небо було ясне, синє і все було залито променями теплого та лагідного сонечка. Само собою наступним пунктом я зводив Дашу до старого міста. Це був робочий день, мої колеги працювали у Києві, я ж для підтримки бойового духу звозив Дашу до нашого центрального офісу у Франкфурті та відправив нашим колегам у чат, що морально я з ними.

А то ще розслабляться і занудьгують без мене)))) Мені порою здається, що колеги, яким я в офіс постійно надсилаю фотографії заморських пригод, хочуть мене придушити. Але, з іншого боку, я роблю все можливе, щоби вони теж подорожували в таких обсягах максимально мотивуючи їх. Наш офіс знаходиться на околиці міста в зеленій зоні, я поводив Дашу місцями колишньої слави, показував, де ми їли і де жили рік тому. Далі ми мали зупинку на обід. У Франкфурті з трапезами все просто — або йдеш до будь-якого турецького кафе за смачною шаурмою, або до найближчого супермаркету Rewe. Там тебе гарантовано нагодують місцевою кухнею у великих обсягах за низькою ціною. Майже в кожному маркеті є їдальня, в асортименті будуть такі ж страви, як і в ресторанах. Дуже смачно, моє улюблене називається “Піца”, це гостро-пряне м’ясо.

Ще в маркетах зустрічається одразу і кондитерський ресторан. Ціни точно не пам’ятаю, але з такими фуршетами дорогою Німеччину не назвеш. Касир, яка наливала мені чай, почала співати оперним голосом, і коли простягала чашку її ноти, досягали мелодійних вершин. Це вона нас теж так готувала до подорожі до музичної країни. У місті тим часом усе цвіло: квіти, кущі, дерева.

Після центру я повів Дашу на інший берег міста. Там є затишні вулиці, що нагадують латинський квартал Парижу. Було видно, що Даші Франкфурт також дуже подобається. В одному з магазинчиків продавалися незвичайні листівки, ми не втрималися і купили собі одну на згадку. На цій листівці бабуся, щось говорила здивованому дідусю німецькою.

Потім ми ходили і намагалися уявити, про що там буде діалог. Але всі наші припущення були помилковими. Закінчили з добре відомою для мене частиною міста та вирушили дослідити нові райони. Чим прекрасне місто – тим, що скрізь красиво та затишно. Ми забрели дуже далеко, проходили вздовж кондитерок, за столиками яких сиділи розслаблені клієнти. Як же тут скрізь добре! У результаті самі не втрималися і засіли в одній із кафешок. У кафе була цікава вбиральня. Двері не відчинялися, але якщо запитати у касира, то вона говорила: “Так іди ж!” і в цей момент чомусь двері з радістю відчинялися. Коли йшла Даша, ми знову не змогли відчинити двері без магічної фрази продавщиці.

Так потроху ми дісталися до самих країв міста і продовжили маршрут вже по приватних секторах. Тим часом насувалися сутінки. Коли ми дісталися великого парку, вже було дуже важко щось розгледіти. Проте дикого зайчика ми-таки побачили! Ще був гусак, але в нього так недобре світилося око, що, можливо, це був гусак-вампір! А десь у небі літали літаки… Так, ми знаємо, настав час рухатися далі. У нас вистачало часу заглянути в центр хвилин на 20. Під час прогулянки вечірнім містом ми помітили вікно, в якому віддзеркалювалося зображення справжньої людини, якій механічна рука діставала ділянку міста з будиночками та лісом. Мабуть, готувався якийсь підпільний зловісний план. Ми стежили уважно, адже від цього може багато чого залежати. Коли ділянка території майже вся виїхала до чоловіка, дзеркало закрилося завісою з написом “Цікаво? Заходь у музей!”. Так, вміють заінтригувати. Але треба було вже відлітати. 

Ночівля у нас була в Брюсселі недалеко від аеропорту. Ми планували залишити весь зимовий одяг у готелі та полетіти тільки з літнім, але ресепшен виявився повністю автоматизованим, а технічна підтримка букінгу сказала, що менеджера вже пізно турбувати, оскільки офіційно його час закінчився 30 хвилин тому і прокинеться він близько 8. Але близько 8 ми вже будемо в літаку. Була ідея просто “забути” речі, а по дорозі назад забрати. Але записка на ліжку в готелі говорила, що за забуті речі адміністрація готелю не несе відповідальності. І якось так було написано, ніби вони хотіли сказати: “Навіть і не думайте”. Ех, полетимо з курткою значить. У мене була ще ідея “забути” речі та знайти їх через кілька тижнів у Lost and Found в аеропорту. Але доброзичливий менеджер пояснила, що схема не спрацює. І навіть обдзвонила ряд служб аеропорту, сподіваючись що вони придумають, як нам бути з речами. Але відповідь тут була одна – ніяк. До речі, є камери схову по 10 євро на день строком до 6 днів. Але навіть з таким розкладом дешевше було б знову купити наші речі) Коли сіли в крижаний дрімлайнер, трохи зраділи що з собою є теплі речі. У них в Домінікані є фішка із тим, щоб продемонструвати, що холоду в транспорті може бути багато, тож, як не дивно, теплі речі ще будуть в пригоді. Загалом, що хочу сказати Франкфурт – ти великий молодець! Не підвів мене перед дружиною. А ми вирушаємо у головну подорож сьомого сезону. 

А ще прямо перед зльотом я таки отримав лист, що готель був зовсім не проти залишити в себе наші речі на кілька тижнів)))

У теплу Домінікану!

Мандрівник вітаю! Якщо ти читаєш цю розповідь, то, можливо, готуєшся вирушити в незабутню та грандіозну подорож. Ось трохи технічної інформації про те, як ми готувалися. Ми із Дашою сподіваємося, що це трохи полегшить твою підготовку.

Встановлюємо на телефон та планшет:

• Перекладач Microsoft Translator. Попередньо в офлайн завантажуємо російську, китайську спрощену та англійську.
• Карта Maps.me із попередньо завантаженими містами Китаю.
• Завантажуємо у високій роздільній здатності актуальну версію карти метро потрібних міст. Це не програма, а просто картинка. На карті мають бути і китайські та англійські назви станцій.
• Зберігаємо в офлайн сторінки китайського залізничного сайту з потрібними датами та поїздами.
• Зберігаємо в офлайн оповідання блогерів з описом як добиратися до визначних пам’яток.
  Для зв’язку із родичами ми використовували Skype. Він працював у повному обсязі.
• Встановлюємо різні програми VPN.

Що ще треба зробити:
Обов’язково роздруковуємо у паперовому вигляді китайською та українською підтвердження бронювання готелів. Самі готелі заздалегідь відзначаємо на maps.me. У підтвердженнях готелів перевіряємо, щоб не було позначки, що готель не має права розміщувати закордонних туристів.
Якщо Ваш банк має банки-партнери, то з’ясовуємо їх назву і банкомати партнерів наносимо на карту. Якщо банкомати знаходяться далеко від визначних пам’яток або не біля станцій метро, ​​можна не наносити. Дешевше для нервів зняти гроші з комісією в інших банкоматах.
Назви міст з маршруту необхідно роздрукувати китайською. Роздруковані назви допоможуть під час купівлі квитків.

Що не працюватиме:
Всі послуги гугла. Пошуковик, онлайн та офлайн карта. Play Market і т.д. На закешованих ділянках гугл-карти буде дуже велика похибка у GPS.
Картинки та файли за вайбером.

Віза
Візу самостійно отримували у Києві. Сайт посольства тут. Пакет документів на візу нескладний. Але для подачі та отримання довелося відстояти 3 рази по 3 години у черзі з 07:00.

Поїзди
Квитки на перший день купували заздалегідь на сайті тут, у нашому випадку на цьому сайті була найнижча комісія.
Потім, шоб не платити комісію, інші квитки купували у касі Пекіна одночасно у інші міста. Розклад та номери поїздів дивилися тут

Літаки
Квитки на внутрішні перельоти купували тут за півтора місяця до поїздки.

День 1. Пекін.
01:30 Приліт до Пекіна. Відвідування храму Неба. Відвідування пішої вулиці, що починається від Zhengyang Bridge 正阳桥

День 2. Пекін.
07:00 – 16:00 Відвідування Великої китайської стіни в mutianyu. Піднімаємось на стіну на підйомнику або пішки, спускаємося на бобслеї.
18:30 – 09:00 Увечері сідаємо на нічний поїзд у Сіань

День 3. Сіань.
11:00 – 18:00 Дивимося місто. Дзвонова вежа з концертом (повторюється часто). Барабанна вежа і округи, Велика пагода диких гусей.
18:00 – 22:00 дивимося парк Tang Paradise 大唐芙蓉园

День 4. Хуашань
07:20 – 07:50 їдемо поїздом до Хуашані. Там вас ловить таксист та везе до кас парку. Від кас їдемо автобусом до входу
09:00 – 17:00 піднімаємось на канатці, лазимо по списах гір. Відвідуємо стежку смерті. Черга на стежку смерті зайняла 3 години (Можливо варто вирушити туди в першу чергу, тоді черга може бути коротшою). Спускаємось на канатці.
18:50 – 19:30 повертаємось поїздом до Сіаню
19:30 Гуляємо у місті. Гуляємо сіаньською міською стіною.

День 5. Теракотова армія
10:00 – 11:30 На автобусі до сусіднього міста до музею Теракотової армії.
11:30 – 13:30 Дивимося Теракотову армію та гуляємо по сусідній туристичній вулиці
14:00 – 15:30 Повертаємось автобусом до Сіаню
21:45 – 23:10 Переліт до Сіаню (XIY) – Чжанцзяцзе (DYG) (258$ за двох в один бік)

День 6. Тяньмень та Фенхуан
07:00 Підйом на канатці на гору Тяньмень. В нас був сильний туман. Довелося спускатися нижче
10:00 Спуск із гори. Якщо немає туману, то там можна гуляти набагато довше
12:30 – 15:30 На автобусі до Фенхуана.
Автобуси Чжанцзяцзе — Фенхуан вирушали о 08:30, 09:30, 12:30, 14:30, 15:30, 17:20. Розклад за 05.05.2018
16:30 – 00:00 Гуляємо старим містом Фенхуан

День 7. Печера Жовтого Дракона
08:00 – 13:00 Автобус до Улін’юань
13:30 – 14:00 Таксі у Печеру Жовтого Дракона. Можна і на автобусі, буде не набагато довше.
14:00 – 15:30 Гуляємо печерою і катаємося на моторному човні підземною річкою.
16:00 – 16:30 Таксі в Улін’юань. Заселяємося якомога ближче до східного входу до парку Чжанцзяцзе, він знаходиться за 15 хвилин ходьби від автовокзалу Улін’юаня.
16:30 – 00:00 Вільний час. Набираємось сил перед парком.

День 8. Національний парк Чжанцзяцзе
Вхідний квиток до парку діє 4 дні. Автобуси до входів включені у вартість.
05:30 Підйом.
06:00 – 17:00 Проробляємо перший маршрут Парком

День 9. Національний парк Чжанцзяцзе
05:30 Підйом.
06:00 – 10:00 Проробляємо другий маршрут Парком
10:00 – 10:40 Піший спуск до річки “Золотий Хлист”
10:40 – 15:00 Піший маршрут уздовж річки “Золотий Хлист” і назад (9 км). Серед маршруту у нас був підйом на одній з канаток, до скель, що не з’єднані стандартним маршрутом, але нічого нового не побачили.
21:25 – 23:30 Переліт Чжанцзяцзе (DYG) – Шанхай (PVG) 23:30 (248 $ за двох в один бік). Наш готель був біля People Square. Там є зупинка нічного автобуса з аеропорту.

День 10 – 11. Шанхай
Раджу виключити це місто з маршруту або скоротити до одного дня.

День 12. Шанхай
18:00 – 22:30 Швидкісний поїзд Шанхай — Пекін (345 км / год).

День 13. Пекін
10:30 – 16:00 Літній палац
17:00 – 21:30 Гуляємо центральною вулицею

Інформація про подорож
Дата подорожі: 30.04.2018 – 12.05.2018
Тривалість: 13 повних днів
Авіаквитки: МАУ + China Eastern Airlines
Готелі: Booking + на місці
Екскурсії: Усі самі
Складність подорожі: 10/10 (максимально складно)

Ви завжди мріяли вирушити в космічну подорож на іншу планету, але міжгалактичні перельоти не для Вас? Тепер є відмінне рішення – просто купіть квитки до Китаю! Повне занурення в інший світ гарантовано. Ви не знаєте міжнародної англійської мови? Не проблема! У Китаї її також практично ніхто не знає! Боїтеся, що будете їсти багато гострої їжі? З китайськими багаторазовими паличками багато з’їсти не вдасться! Але, щодо паличок це трохи перебільшено, їжа настільки смачна, що палички не завада. Та й китайська мова загалом зрозуміла, практично всі вам відповідатимуть одне слово “Мейо!” Що означає “Ні!”.

Але які тут міста, які гори! Не дарма Джеймс Камерун саме на цій планеті знімав Аватар! Це була одна з найскладніших та найпрекрасніших поїздок. Чому взагалі китайцям треба кудись літати, коли у них в країні така природна краса. А місто Сіань тепер взагалі поза рейтингом. Це був перший раз, коли я хотів сидіти і писати розповідь про Китай, просто під час подорожі. Хотілося піднятися з ноутбуком на одну з величних стін Сіаню, і з видом на висотки писати про наші емоції. Ммм… Китай, такий складний і такий чудовий. Прекрасний як ця кава😊

Складність Китаю дуже добре описується цими фотографіями

З мого дитинства
– Ну дай!
– Дай поїхав у Китай і сказав: “Нікому не давай!”

Але куди саме поїхав той Дай? Може в Сіань чи Шанхай? Чи може навіть у містечко Чжанцзяцзе? Це нам і належить тепер з’ясувати. Забігаючи на перед, скажу, що поїхав він у Хуашань!
Це закрита і дуже незвичайна країна, яка розвивається немовби в паралельній реальності. Я б не сказав, що Китай пішов вперед у майбутнє, він просто сучасний просунутий та інший. По всій країні безкоштовні туалети, які можна легко знайти в будь-який момент в радіусі 100 метрів. Смітники розташовані на відстані видимості один від одного абсолютно скрізь. Все скрізь ідеально чисте. Під час подорожі ти почуваєшся у повній безпеці, оскільки кожен крок контролюється безліччю камер. Будь-яке пересування в громадському транспорті та таксі, у будь-який час доби в будь-якому районі почуватимешся спокійно. Крім того випадку з мавпою, що нас чекає за тиждень)))
Основна система оплати – це сканування QR коду своїм смартфоном. Майже будь-де, навіть у бабусі з пиріжками можна зісканувати код, і оплата зарахована. Але ця плюшка нам була недоступною, і ми розраховувалися старовинним гарним звичаєм – передачею паперових грошей. Ще незвичним моментом була загальна кількість часу, яку ми провели у метро.

В один з останніх днів ми проїхали близько 60 станцій за одну поїздку. Для повного занурення в Китайську культуру тут забанені усі сервіси гугла, включаючи карти, гугл плей та пошук. Взагалі Китай дуже підходить людям, які не знають англійської мови. Майже ніхто його знати там теж не буде.
Цікавий факт, що китайці у поїздках дуже гучний народ. Але у своїй країні тихі) Так хочеться відразу про все розповісти, але йдемо послідовно.
Давайте ще раз повторимо цю подорож, але тепер у затишній обстановці — віртуально.
Ми, мабуть, років п’ять придивлялися до цієї незвичайної країни, неодноразово були акції, але постійно були відмовки. Цього разу наполягла компанія МАУ, яка надіслала листа про те, що накопичені милі скоро згорять і треба їх витратити на звичайний тариф. Всі інші акції наче вітром здуло, а Пекін був ще й у розпродажі. Досить бояться, треба просто взяти квитки та зробити це! Вкотре глянув на карту неосяжної за розміром країни і справа зроблена, квитки на руках, тепер відступати не можна. Почалася тривала піврічна підготовка до подорожі на іншу планету. Більшість підготовки була моральна. Другим важливим етапом було отримання візи. Отримання візи в Китай побудовано таким чином, що треба дуже сильно хотіти в країну, щоб отримати візу. Пакет документів не складний, складна сама процедура) Одного дня ми вечеряли в суші ресторані і в мене залишилися із собою суші на сніданок. Наступного ранку китайський посол був у захваті, коли помітив мене орудуючого китайськими паличками у черзі на подачу документів у посольстві. Пам’ятаю той незвичайний момент, коли візи ми отримали! Навіть попри невелике непорозуміння в посольстві, коли я ляпнув, що в Китаї не був, але був у Гонконгу.
Складання маршруту поїздки було наче пробивання крізь непрохідні джунглі з пластмасовим ножем.

З технічних причин (не було акцій) пауза між поїздками тривала 5 місяців. У мене хоч Франкфурт по роботі проскочив. Даші ж було дуже тяжко. Але нарешті день настав. Це було почуття легкого страху перед подорожжю. Таке почуття було перед Південною Америкою. Нам здавалося, що ми морально оцінили всю складність майбутньої подорожі. Але реально і половини складності уявити неможливо) Почалося все традиційно з лаунж зони Борисполя. Такий собі релакс перед зануренням. Щоправда, чомусь усе летіло з рук. Найбільший пік фіаско був, коли я рухав столик і весь його вміст полетів наче птахи. Фруктовий салат на підлозі взагалі виглядав як витвір мистецтва, мені навіть було трохи шкода, коли цей шедевр прибирали. Ще пару келихів вина і до занурення готові. Але на нас чекав ще один приємний сюрприз, перед посадкою в літак наші квитки показали помилку. Іншими словами, овербукінг, нам не вистачило місць! Але не вистачило в економкласі, в преміумкласі якраз два затишні місця біля віконця нам були якраз. Це був безкоштовний апгрейд рівня квитків на далекомагістральному перельоті. Це було круто, ми з Дашею не могли стримати емоції радості. Ми буквально кричали та стрибали дорогою до літака. Летіти весь світовий день, 9,5 годин у преміумкласі! Перед зльотом налили соку для розігріву апетиту, а ось після зльоту почався гастрономічний рай. 

Стюардеса постелила нам на столики скатертину і потішила нас шедеврами кулінарного мистецтва у буквальному значенні цього слова. Під час перельоту нас годували двічі. Мені особливо запам’ятався запечений лосось під якимось смачним соусом. Початок подорожі просто казковий. На планшеті у нас було завантажено аніме “Психопаспорт”. Подивившись першу серію, ми зрозуміли, що це аніме буде нашим супутником по поїздці.
Прилетіли, у Пекіні зараз перша година ночі. Забрали всі речі з літака, не забувши забрати з полиці кофту. Пішли на контроль. Після прильоту всі туристи обов’язково здають біометрію, відбитки пов’язують із паспортними даними, робиться це за допомогою спеціальних автоматів. Причому автомати не хотіли приймати закордонні відбитки пальців. По дорозі до офіцера, я помітив, що кофта в мене прив’язана до рюкзака на спині, але що я тоді несу в правій руці? Це виявилася ковдра з літака. Тривалий переліт, мабуть, сильно тиснув на голову.
Перші складнощі на нас чекали на обмін валют. Була обмінка з комісією 9$ за обмін. Був дуже норовливий банкомат, який після довгих умовлянь погоджувався лише суму показувати, але не видавати гроші. Ще трохи пошуків і з банківською комісією близько двох відсотків, ми все ж таки зняли гроші з іншого банкомату. Тепер я знаю, що треба було з комісією 9$ просто змінювати суми вищі, ніж комісія 2%. Як виявилося в Китаї, дуже маленький шанс, що з поміняних грошей першого дня, хоч щось залишиться на зворотному шляху. Здавання відбитків та пошуки банкомата були просто розігрівом перед справжнім Китаєм. А тепер нарешті до міста!

Із зануренням!

Оскільки ми прилетіли посеред ночі, на автобус розраховувати не доводилося. На виході з аеропорту треба було постояти 20 хвилин у черзі на таксі. Поки що начебто все цивільно і чітко. Щоправда, водій ніяк не може розібратися куди їхати, та й у готелі трубку не беруть. Дивно, ще навіть менше другої години ночі, для Азії це взагалі не час. Тим більше що готель наш в курсі про час прильоту і вчора підтвердив, що прийме нас серед ночі. Гаразд, їдемо. Головне, щоб із GPS міткою збігалося. Гей, а що творитися з GPS? Чому ми їдемо не трасою, а проламуємось крізь будівлі. Хмм… Ну гаразд. У готелі щось порішаємо із точністю геолокації. Те, що координати не збігалися з адресою, я ще в Києві помітив, але підтримка букінгу запевнила, що все буде добре. У той самий час на обличчі водія було видно, що щось пішло не за планом. Його обличчя дивилося на металевий паркан, якого явно не повинно бути. У будці біля паркану спав охоронець. Таксист розбудити його не наважувався, але що робити з перешкодою, що виникла, теж не знав. Ми взяли ситуацію у свої руки та розбудили охоронця. Коли китайці розпочали спілкування, було зрозуміло, що вони одне одного не розуміють. Вони немов говорили різними мовами. Пізніше ми з’ясували, що через розбіжність діалектів, китайці не завжди можуть зрозуміти один одного, а іноді просто не хочуть розуміти. Охоронець жестами показав, як об’їхати паркан, але за 10 хвилин ми були біля іншого паркану. На цей раз красивішого з колючим дротом по периметру. Другий охоронець порадив їхати до першого. Пошуки готелю на таксі тривали ще довгий час, таксист навіть по совісті зупинив лічильник. Якоїсь миті стало зрозуміло, що з таким транспортом нам готель не знайти. Тут би більше підійшов кінь, щоб на ньому скакати через паркани. Попрощалися з таксистом і почали шукати готель самі. Геолокації було настільки погано, що з нею теж довелося попрощатися та вимкнути. 4 ранку, треба заселитися хоч кудись! Знайшли будинок під замком, можливо якийсь готель. Але скільки не таранили, нас ніхто не впустив. Смішний факт, що цей будинок як ми потім з’ясували і виявилося нашим готелем. Знайшли ще схожий на готель будинок без вікон та дверей. Точніше, двері були, але зачинені так, що без інструментів і зняття з петель точно не відчиниш. Нарешті ми потрапили хоч до якогось готелю. Там сонний китаєць повідомив, що місць нема. Натомість є інтернет зі скайпом. Зв’язався із мамою, пощастило, що на скайпі були справжні гроші. Мама зв’язалася з букінгом та повідомила проблему. Але у цій ситуації букінг зміг порадити шукати інший готель. Гаразд, повернемося з Китаю розберемося з букінгом, хто і що, кому винен буде. Через інтернет в окрузі побачили безліч готелів і всі зайняті. Пошуки готелю тривали до п’ятої ранку. Щоразу сценарій той самий. Сонний китаєць на ресепшені не може в’їхати, що взагалі відбувається, а потім каже місць немає. Разом із системою геолокації здох і офлайновий гугл перекладач. На щастя, у мене був ще встановлений запасний майкрософтовський. У результаті о 5-й ранку довелося ночувати в настільки розкішному і дорогому готелі, що його кількість зірок не вмістилася б у цю розповідь. На ресепшені з китаянкою ми настільки довго намагалися порозумітися, що вона почала говорити слов’янські слова. Ще є теорія, що тривалий переліт і всі складності пошуку готелю рано вранці перевели мозок у спеціальний режим, в якому ми почали сприймати китайську за рідну мову. Коли ми лягли спати, вже було ясно. 
Перше, що ми вирішували після підйому – терміновий пошук дешевшого готелю на другу ніч. Через букінг знайшли значно дешевший готель, забронювали. За його адресою виявився хмарочос. Але якщо розібратися з поверхом та дверима, то можна потрапити до невеликого офісу, в якому четверо китайців занурено пишуть щось на комп’ютерах. Хлопці з цікавістю дивилися на мене. Їх розпирала цікавість навіщо я до них прийшов до підпільного офісу без вивісок. Я показав китайцеві набір ієрогліфів та номер телефону готелю. Чоловік зателефонував за номером і повідомив, що готель є поруч, але готель не має ліцензії на прийом туристів не з Китаю. АААА! Та що ж це за готельна поїздка. Те, що ми не вселилися вночі в перший готель, завдало сильної шкоди нашому маршруту. Але невдала спроба заселення в другий готель, мало не розвалила всі плани щодо Пекіну. Поки Даша сиділа з речами на першому поверсі, я вибирався з лабіринтів хмарочоса. У голові був просто вибух думок. Щось і якось треба було вирішувати. Те місце, де я залишив Дашу, виявилося теж ресепшеном одного з готелів. І у них навіть виявилася вільна кімната за адекватною ціною, і метро за хвилину ходьби. Чудово! Треба одразу тут забронювати останню ніч нашої подорожі. Пояснити це було дуже складно навіть через перекладача. Ще була проблема із різницею форматів дат. Але ми усе побороли, двічі перевірили ще раз наші та їх записи про те, у скільки і коли ми до них заїдемо. Після чого вони успішно забули про наше бронювання! Чи варто говорити, що в останню ніч у Пекіні нас знову чекав сюрприз із заселенням? Хоча тут цих сюрпризів буде ще стільки, що остання ніч не є проблемою. Отже, ми маємо забанені всі послуги гугла, заборонений для нас інтернет у громадських місцях, неробочу гугл карту і звичайно ж гугл плей. Тобто встановити щось додатково не вийде. На щастя, MAPS.ME визначивши нас у Китаї з радістю запропонував підтягнути всі карти в офлайн та зміг відкалібрувати GPS мітку щодо карт. Я дуже не люблю рекламу і ніколи її не підтримую, всі подяки на користь мапсмі це справді наші з Дашею подяки за врятовану поїздку.

Їжа

Прямо біля готелю, на нас чекав ресторанчик досить пристойного вигляду. З усієї їжі Азії я завжди уникав саме китайської кухні, чомусь усі спроби куштувати цю кухню в інших країнах були для мене невдалими. Але тепер або сподобається їжа, або її у будь-якому випадку доведеться їсти. Озброївшись багаторазовими громадськими паличками, ми робимо першу пробу. О всесвіт!!! Це чудово! Як стільки приємних смаків може бути у першому ж шматочку? У нас ще нещодавно були проблеми із заселенням у готель, та які взагалі можуть бути проблеми в країні з такою смачною та дешевою їжею. А розміри порцій можуть позмагатися з нашими карпатськими. Як смачно! А раптом це просто вдалий ресторан попався? Аж раптом далі буде не так? Але ж ні, далі було ще краще і краще. Поїсти це завжди було радісно. І навіть сторічні яйця сподобалися! Щоправда, через тиждень на нас чекає вегетаріанське місто, там ми трохи приземлимось на землю від смакових радощів. Але це ще буде не скоро, і ми навіть не підозрюємо про це. О всесвіт! О китайська їжа! О гостро, дуже гостро! ООО! Проте дуже смачно! Різноманітність страв величезна. Як добре, що ми маємо цілих два тижні, щоб тут все перепробувати. Якщо в попередніх поїздках ми відточили майстерність володіння паличками до віртуозності, то в цій поїздці ми були майстрами паличного мистецтва. Абсолютно будь-який тип їжі, навіть смажений арахіс чи слизький рис без проблем. За це ми отримували схвальні погляди від китайців. Я думаю, що дехто залишився розчарованим, адже могло бути таке шоу, якби ми вперше брали палички до рук. У Китаї поїсти це немов перепочинок від нескінченного потоку завдань.

Прогулянка Пекіном
Першою точкою маршруту був запланований Храм Неба. Ми спустилися у метро. Побачили схему з купи гілок. Отримали портативну схему суто китайською мовою. Отримали другу схему англійською з розміром шрифту близьким до нуля. Порозумітися з касиром було нелегко. У результаті ми вийшли ще далі від храму, ніж були спочатку. Вдруге в метро повертатися не хотілося. Пересадки між гілками зроблені на такій відстані, що ти проходиш мінімум станцію пішки, поки пересядеш з гілки на гілку. А гілок багато. Ще потрібно було уважно стежити, оскільки не всі станції, що перетинаються, є пересадочними. Точніше одна була не пересадочною, але у дуже зручному місці для пересадок.

Пройдемося пішки до храму, заразом і познайомимося ближче з Пекіном. Знайомство ми почали з кондитерки, а продовжили великим і важким ананасом, який ми їли більше ніж годину. То був великий фруктовий маркет. Ми проходили повз, коли там чистили свіжий ананас і не змогли втриматися. Загалом із кондитерками у них туго, а з ананасами усе супер. Основна проблема кондитерки це там, де могло бути згущене молоко – варення з червоних бобів. Від станції метро, ​​де нам сказали вийти, як виявилось до храму було ще йти кілька годин. Добре, що всі історії із заселенням нам залишили такий щедрий проміжок часу, що ми на територію храму встигнемо потрапити навіть до закриття. Храмовий комплекс великий, самі храми, чесно кажучи, слабенькі. Але ось паркова зона на території — це те, що чекаєш від азіатської краси.

Нарешті нікуди поспішати не треба, просто тиняєшся, релаксуєш і вбираєш все навколо себе. Китайці теж отримували релакс, одна жінка голосно співала у портативний диктофон. Це досить часта розвага у китайців — заспівати пісеньку. Цей парк виконує роль деякого антистресу. Ось серйозно, якщо всюди нерви і все дістало – негайно бери квитки до Китаю та лети прямо до парку храму неба, але бажано так щоб потім не треба було заселятись до готелю)

Повір читачу, нерви безцінні! З парку ми вийшли перезавантажені.

Дубль два! Вдамо, що жодних нічних складнощів не відбувалося і продовжимо подорож. Біля входу до парку простягнувся міський канал. Уздовж каналу просто шедеври з квітів та дерев. Видно, що на клумбах попрацювали окремо над кожною квіточкою. Канал нескінченно довгий та клумби з доріжками теж. Нам треба дістатися центральної пішохідної вулиці Пекіна. Найкраще під’їхати автобусом. А ось і розклад зі списком зупинок. Іноді по одному ієрогліфу, іноді по три. Це все, що ми з’ясували з розкладу. Натомість чоловік за участю підключився до пошуку нашої зупинки “Тяньмень”. До речі, звучить як два ієрогліфи. Чоловік показав жестом йти за ним, і ми вирушили вже втрьох. Вирушили кудись далеко в похід. Оскільки мовний бар’єр був повний, то йшли ми у задумливій тиші. Як добре, коли є про що помовчати! Чоловік правда зробив спробу обговорити з нами важливі частини прогулянки китайською, але ми крім слова “Тяньмень” та “Комутохеровато” взагалі жодного слова не знали. Наш похід закінчився на одній із зупинок, де китаєць передав нас кондуктору в автобусі. Їдемо. Чесно кажучи, на карті піша вулиця була відзначена зовсім в іншому місці та іншій частині міста. Але краєм ока в одному з поворотів ми побачили щось туристичне та красиве.

Це на щастя це була потрібна вулиця. Дуже важливим орієнтиром для пошуку вулиці є 正阳门箭楼. Ми зійшли з автобуса та попрямували до початку вулиці. На нас там чекав дуже старовинний трамвай, який зараз же вирушав просто пішою вулицею. Кондуктор нас кликав, щоб ми встигли. Ми без роздумів заскочили в ретро трамвай і вирушили у подорож. Однією з головних визначних пам’яток ретро трамвая були ми самі. Перехожі китайці були вдвічі щасливіші бачити трамвай і нас одночасно.

Кінцева зупинка трамвая була на іншому боці пішої вулиці. Тепер давай пройдемо вулицю пішки. Пройти вулицю і вийти з неї до ночі це таке саме складне завдання, як і вселиться в готель Китаю з першого разу. Тут є все і стрітфуд, і магазинчики зі стрітфудом, музеї присвячені самобутності та їжі та багато бронзових статуй. Кожна композиція статуй відбивала фрагмент життя стародавніх китайців. Особливо вдало підкреслювалися фрагменти, пов’язані зі стрітфудом. Крім їжі було безліч магазинчиків і великий критий ринок. В одному із магазинів у мене з’явився дванадцятирічний шанувальник. Хлопчик настільки вразився моїм розміром носа та живота, що хвилин 10 від нас не відходив. Довелося навіть дати йому доторкнутися до носа, щоб він переконався в його справжності.

Хлопчик не цей

Мені здається, що хлопець був упевнений, що ніс виявиться накладним. У нас цього дня були ще плани у місті. Але, чесно кажучи, коли ти потрапляєш на цю вулицю і починаєш тинятися по суміжних вулицях, ти отримуєш нескінченну порцію задоволення. Що ще треба від азіатської столиці. Ніякі інші визначні пам’ятки міста не можуть бути кращими.

Ми у Китаї! Ця фраза була сповнена щирістю та радістю. По першій ночі було зрозуміло, наскільки нелегкий маршрут буде попереду. Але якщо нам і надалі траплятимуться подібні парки та такі вулиці, то, що ж може бути прекраснішим у цій поїздці. Серед тисячі кафешок, ми вибрали максимально схожу на ресторан для місцевих. Причому офіціант нас відвіз на ліфті ще глибше в будівлю в ще китайськіший ресторан. Чесно кажучи, ресторан виглядав лячно. З кухні долинав гул такий, що здавалося, що там сотні китайців збирають техніку. Ми трохи сумнівалися, чи готові ми до такого глибокого занурення в перший же день. Ай гаразд, неси, що є в печі!

У Даші був рис із помідорно-яєчною поливою. У мене був рис із кількістю інгредієнтів, що перевищує кількість зірок у дорогому нічному готелі. Як же круто, що ми майже два тижні будемо їсти таку смакоту! Не один китайський ресторан за кордоном навіть близько не приготує того, що тут подають у місцевих ресторанчиках. Ми в Києві після поїздки спеціально пішли до ресторану Пекін і поневірянь переконалися, що ні за цінами, ні за смаком навіть порівнювати не можна ці кухні. Якщо не помиляюся, то дві великі страви та пляшка 0,5 пива у ресторані в центрі Пекіна нам обійшлися в 42 юаня (6,5$). І те, ми явно погарячкували, замовивши дві страви. Можна було спокійно наїстись і однією. Як я люблю це слово – подорож отримала статус “Гастрономічна!” першого ж дня. Але в принципі такий статус у перший день і мають отримувати подібні подорожі.

Велика китайська стіна

Я не знаю, як туристи раніше добиралися до Великої Китайської Стіни, але нам дуже допомогла розповідь одного блогера. Чоловік присвятив цілу поїздку для того, щоб детально описати свої маршрути з точністю до станцій і фотографій. Ми заздалегідь на планшет і телефон зберегли веб-сторінки в офлайн. Швидкість розвитку китайського метро приємно вражає. Розповідь, написана кілька років тому, посилалася на кінцеві станції гілок, які вже були далеко не є кінцевими. Перед тим як сісти на міжміський автобус ми добре підкріпилися. Швидкість обслуговування на фудкорті була настільки блискавичною, що Даші видали всі страви швидше, ніж касир відрахував здачу. Я міг би ще раз описати чергову смачну трапезу, що складається з желейного густого супчику, 9-ти пиріжків бао, великої миски м’ясного супу, пшеничного напою, маслянистих коржів і т.д., але ж не можна стільки уваги приділяти їжі.

Навіть попри те, що вона така смачна. Мені, напевно, варто випустити окремо книгу “Про те, як ми з Дашею смачно їли в Китаї”. Мені здається, що книга за розміром вийде не менше цієї розповіді) Ми їхали далеко за межі Пекіна. Стіна дуже довга і має різні оглядові точки у різних частинах міста та країни. Ми вибрали для огляду ділянку у Мутяньюй. В автобусі я допоміг розібратися з грошима одній дівчині, вона виявилася українкою, яка знає китайську. Одного разу автобус зупинився і нам китаєць сказав, що ми маємо пересісти в таксі. Ми в принципі і так знали, що нам знадобиться таксі на кінцевій. Водій наполягав, щоб ми вийшли саме зараз посеред траси. Але оскільки в нашій команді була китайськомовна дівчина, то ймовірність лохотрону сильно знижувалася. Також з нами вийшла дівчина з Грузії та мексиканець Маріо. Таксист спробував заламати ціну, але відповіді китайською ніяк не очікував. У результаті ми поїхали на стіну значно дешевше. Під час поїздки ми почали синхронізувати між собою маршрути, хто десь вже був і що треба подивитися. Дівчина уважно подивилася на мене і запитала чи я не той блогер, який писав в інтернеті розповідь про Гонконг? Мене знову впізнали! Перед поїздкою до Китаю вона читала про нашу з Дашею подорож до Гонконгу, щоб скласти собі маршрут. Це було несподівано та радісно!

На місці ми купили вхідні квитки та під’їхали автобусом до підйому на Велику китайську стіну. Піднятися можна було пішки чи на канатці. Канатка була найкласнішого типу, це коли лавочка з якої звисають ніжки. І так, ми на Великій Китайській стіні!!! Вона справді така прекрасна як її описують. Унікальність і дивність цієї пам’ятки в тому, що її не можна пройти всю. Вона тягнеться на сотні кілометрів. Просто треба оком собі відміряти відстань, на яку хочеш прогулятись. Наш новий мексиканський друг Маріо вибрав піший підйом замість канатки. Ми з ним перетнулися нагорі і гуляли стіною обмінюючись культурним досвідом двох країн.

Він попросив Дашу зробити фотографію на тлі стіни на його айфон X. Як тільки Даша його взяла в руки, телефон ніби мило вискочив угору, а потім рушив униз до кам’яної стіни. Збоку виглядало, ніби Даша вирішила показати мексиканцю дорогий одноразовий трюк із жонглюванням айфоном. На щастя, Даша таки змогла приборкати звіра і айфон не постраждав. Прямо на стіні ми влаштували пікнік. Хлопець пригощав нас мексиканським марципаном, а ми його китайськими пиріжками бао. Спуск зі стіни був не менш шикарним, ніж сама стіна. Це був довгий та швидкісний бобслей! Я бачив, що багато туристів туплять і настільки часто смикають гальмо, що просто застрягають на трасі. Ми з Дашею навмисно довго сідали у свої слеї, щоб попереду точно всі вже проїхали далеко. Але я на пів шляху таки вписався в якогось азіата. Зазвичай маршрути бобслеїв зроблено так, що навіть без гальма ти не вилетиш з траси, але навіщо його так часто смикати? Усе одно було весело, стіна просто чудова у всіх аспектах. Зворотні спроби впіймати таке ж дешеве таксі були складними. Не знаючи китайську не наторгуєшся. Ось китайцям добре, до машини лише у багажник залізло близько трьох дівчат.

Коли їхали автобусом, то потрапили в настільки довгу китайську пробку, що могли обговорювати стіну цілих 4 години. Стіна в Пекіні зайняла майже весь день. І вже саме час вирушати до колишньої столиці Сіань. Ми зайшли в наш поїзд і дісталися купе. У купе сидів китаєць із китаянкою. Побачивши нас, вони почали буквально сяяти від радощів. Було видно, що пара захоплена, що закордонні туристи їдуть з ними в купе. Але головним козирем була китайська мівіна, яку ми почали собі запарювати. Видно було, що китайці дуже схвалюють наш вибір. Вони навіть допомогли її запарити за всіма правилами. У наше купе зайшла провідниця і китайською розповіла правила безпеки і що робити у разі проблем (ми так думаємо, що мова була про це). В основному вона говорила це китайській парі, але наприкінці жестом вказала на нас, мовляв “І цих двох, будь ласка, не забудьте захопити під час евакуації”. Прямо радісно що ми їдемо китайським поїздом з китайцями в одному купе. Я помітив, що всі пасажири ходять у тапках. Ми почали шукати свої тапки, вони виявилися сховані під полицею. Запечатані та дуже мокрі, прямо з мильною піною. Ну гаразд, будемо без тапок, що нам. Але дівчина збігала до провідниці і принесла нам дві пари сухих капців. Які ж вони милашки. Жаль, що хлопець уночі не хропів так само мило. У мене навіть було рішуче бажання вивчити переклад фрази китайською “Не могли б ви будь-ласка повернутись на бік?” Але хлопець ніби прочитав мої думки, і повернувся хропіти на бік.
Ура! Ми їдемо у глибину Китаю!

Частина 2

Сіань

Нема повісті щасливіша на світі, ніж повість про Тимченків у Сіані! Подорожі найкрасивішим містом розпочалося з приїзду на центральний залізничний вокзал. Карта, звичайно, натякала нам, що поряд є метро. Але хто ж у ту карту дивиться. Спочатку ми автобусом поїхали не в той бік, а потім на таксі. Таксист нас висадив на пів дороги та сказав, що далі ніжками!

Ну, мабуть, не годиться іноземців довозити до адреси. Навігатор нас повів нетрями і руїнами. Відчуття було наче ми потрапили до Китаю після чергового монгольського набігу. Готель виявився відносно затишним. Але рушник, який нам дали виглядав так, наче вся рота монголів їм витерлася після набігу. Рушник нам швидко замінили і на карті детально розписали, що дивитися і куди йти. Сіань має одну приємну особливість – можна йти куди завгодно і скрізь буде красиво, особливо ввечері.

Головне не йти по тій єдиній покинутій вулиці з монголами. Ми жили у самому серці старого міста, в цій частині машини не їздили. Тільки електромопеди та тук-туки. Вулиці старого міста занурюють туриста у світ справжньої магії. Кожна вуличка є безліччю торгових лотків і ресторанчиків. Продаються продукти. Але що це за продукти і для чого вони використовуються відомо тільки верховним друїдам і магам. Відчуття було наче я — Гаррі Поттер, що перший раз йде по “Косій Алеї” у пошуках свого першого котла та чарівної палички. Сині великі яйця в якомусь прилиплому сіні, напої, що димляться, якісь органи невідомих тварин, на великих сковородах все кипіло і палало над потужними фонтанами вогню як у рашистів коли ЗСУ повертало окуповані території. Сотні китайських вивісок. А найцікавіше, всі ходять так, наче це звичайна справа, а не магічні ритуали.

Все дуже азійське. Нас огорнула густа хвиля позитиву та радості. Ми що в раю? Ми раділи, навіть не знаючи, наскільки гарне буде місто вночі і яку красу заготовила для нас сучасна частина міста. У Китаї потрібно обов’язково скуштувати сіаньські пельмені! Ось із них ми й почали трапезу в одному з місцевих ресторанчиків.

Я думаю ми там були одні з перших не китайських відвідувачів. Сіаньські пельмешки найчастіше подаються у вигляді супчику, ще ми взяли величезну порцію вареників на пару та цибулю. Я тішився як дитя. Мене цей сніданок закохав в Сіань. Порції ми ледве подужали. Для більшої впевненості побільше гострого соусу, і ще контрольна капля для дезінфекції. Хазяйка дуже пишалася, що ми вибрали її ресторан. Коли ми прощалися, було зрозуміло, що це наша не остання зустріч.

Ми вирішили провернути одну важливу банківську операцію. Банків багато, але виконати таке важливе завдання може лише центральний. Серед відділень центрального необхідно знайти саме те відділення, яке має право здійснювати таку складну операцію. У самому відділенні треба взяти номерок і сидіти у невеликій черзі до години. Далі найцікавіше – процес. Наша черга підійшла, і ми підійшли до віконця. Касир сиділа навпроти. Почалося заповнення анкети та переписування їх у базу. Потім до іншої бази, а потім до третьої. Сканування паспорта, ксерокопія паспорта. І ще двічі скан паспорта у дві інші форми. З нашого боку вікна було відчуття, наче ми граємо в покер проти круп’є. Наша круп’є з покер фейсом сиділа і намагалася перекласти на китайську назву нашої української вулиці. Дівчина видно було старалася, але часом на її обличчі читався легкий розпач, зважаючи на все, трефа ніяк не хотіла лягати на піку. Незабаром до неї приєдналися ще двоє менеджерів. Спільними зусиллями вони заповнили низку форм. Потім настала процедура обміну безліччю підписів на різних бланках. Видно було, що всі ми вп’ятеро дуже націлені на позитивний результат у такій важливій та комплексній процедурі. Через якихось 40 хвилин троє менеджерів нам таки поміняли долари на юані! Ми переможці!

Фото з парку Tang Paradise

Чим довше тривала вся ця процедура, тим більше грошей ми вирішували поміняти. Ще раз проходити подібне не дуже хотілося. У Китаї є одна складність, гроші закінчуються із великою швидкістю. Навіть коли здається, що ти зняв багато грошей у банкоматі, за кілька днів доводиться терміново шукати ще один. Ось ми й вирішили уникнути комісій та поміняти гроші у банку. Але зараз ми наміняли із запасом. Як би їх міняти назад не довелося потім. У результаті поміняних грошей нам їх вистачило аж на 3 дні!

У центрі міста на нас чекали дві вежі – дзвонова та барабанна. У барабанній вежі було безліч барабанів різних розмірів, а ще був і китайський концерт. Спочатку сиділа одна китаянка і грала приблизно одну ноту в секунду. Було трохи дивно, але всі мовчки сиділи й дивились. Між нотами не особливо простежувався зв’язок. За розкладом до концерту ще 15 хвилин, але вони часто повторюються. Цілком можливо, що це попередній. В один момент китаянка пішла і вийшли музикантки, що грають цікаву музику на чудових інструментах.

Одна з китаянок била молотом у різні дзвони. Відразу після концерту я зарядив головою в стелю з такою силою, що китаянки не могли втримати емоцій сміху та жаху. Загалом я теж вніс якусь дзвонову гармонію. З веж відкриваються чудові панорами на бізнес-центр. Між вежами парк та площа. У багатьох китаянок на одязі часто зустрічається незадоволений ведмедик та жовта качечка.

На площі дівчина продавала повітряні кульки саме із такою качечкою. Але розрахуватися можна було лише зчитуванням QR-коду. Фізичні гроші тут безсилі. Дівчина подарувала Даші кулю просто так. Як це радісно, ​​коли люди діляться своїм позитивним настроєм. Такі моменти завжди гріють душу. Сонце, зелені клумби, синє небо та Даша з кулькою – ідилія! Раптом настав час обіду. Що нам на цей раз приготувала стара столиця Китаю? Цього разу на нас чекало спекотне з бекону, водоростей.

Мариновані китайські грибочки, рис у вигляді зірочки, помідорка чері, сторічне яєчко, холодний чай, заварений на квіточках, порція локшини з горіхово-м’ясним соусом, купою зелені та арахісом. Я вже в багатьох оповіданнях захоплювався азіатською кухнею, але мені здається, що Китай тут бив більшість рекордів. Звичайно ж не у докір в’єтнамському супу “фо бо”, для нього у нас завжди почесне місце в шлунку. З огляду на відсутність хліба тут можна наминати більші порції не боячись набрати зайвої ваги. Тепер наш шлях лежав до старої пагоди дикої гуски!

Карти зрадницьки показували нам лише одну гілку метро у місті. Мабуть, хотіли нас ближче познайомити з Сіанем. Біля незрозумілої державної установи стояв великий натовп китайців. Усі з нетерпінням чогось чекали біля відчинених воріт. Причому контингент тут був різний. Ми теж зачекали близько 10 хвилин за компанію, але нічого так і не сталося. Подібне ми ще раз бачили в іншому місті. Схоже, що це батьки чекають на своїх дітей за територією школи. Пагода знаходиться на території храмового комплексу. Гуляння по комплексу та самій пагоді асоціюється з умиротворенням. Навіть не дивлячись на багатоповерхові гвинтові сходи всередині пагоди. Ще було близько 17:00 і теплі промінчики світили, ласкаво пестили тіло. За пагодою починалося дуже незвичайне місто. Усі вулиці та парки пронизувала повітряна траса старої монорейки.

Сама монорейка вже не працювала, вона тут існувала, схоже, до метро. Вулиці та бульвари зроблені наче по фен-шую. Ми просто тинялися від однієї вулиці до іншої та отримували море задоволення. Тут ми офіційно бачили найкрасивіший Starbucks.

До речі, за подорожуючи Китаєм, ми їх бачили найбільше, ніж за всі попередні поїздки. У Китаї дуже дорога кава в кафе, близько 30 юанів (4,6 $). Ціни в Старбаксі не дуже відрізняються від інших ресторанів.

Tang Paradise

Китайці там сидять натовпом. Часто буває, що Старбакси стоять одразу по двоє один навпроти одного. Ми думали, що на пагоді закінчується наша програма по місту, але вона лише набирала обертів. Вулиці нас привели до входу до парку Tang Paradise. Вхід був платний по 90 юанів (14 $). Ми пішли дивитися, що там криється за брамою. А за брамою нас чекало одне з найкрасивіших творінь людства. Чому парк не занесено до списку чудес світу?

Парк має два образи – денний та нічний. Це ніби два різні парки. Ми потрапили у вдалий час. Було близько 18:00. Основну частину парку займає широке озеро. Навколо озера десятки храмів, китайських коридорів, алей та іншої краси. Починається все з великого та потужного штучного водоспаду. А далі те почуття, коли фотографувати хочеться все й скрізь.

Попри те, що у нас в запасі 5 годин до закриття, нам не вистачить цього часу, щоб подивитися повністю все. На красу парку неможливо було надивитись. Тут ніби над кожним метром працювали дизайнери. Дуже багато різних стежок та вказівників. Вибираєш першу стежку, сподіваючись повернутися і подивитися другу. Потім потрапляєш на чергове розгалуження і так нескінченно. У парку ми мали справжню фотосесію.

Даша у національній сукні ощасливила половину парку. Китайці й так були раді з нами фотографуватися, а тепер взагалі з телефонами ходили за нами. Ще ми підіймалися на вершину китайського замку та проводжали останні промені китайського сонечка.

Коли здавалося, що красивіше нікуди, у парку почало вмикатися підсвічування. Тепер треба було обійти все знову і побачити, як воно світиться. Ми ніби повернулися до незвичайних сінгапурських садів. Тільки від Сінгапуру ми цього чекали, а тут до ефекту додала саме несподіванка.

Чому в нас всього три дні закладено на це місто та його околиці? Вночі люди зустрічалися досить рідко. Всі ці доріжки, ліхтарики та арки були тільки наші. Ми почали йти на вихід. Парк нас відпускати не хотів, ми повторно потрапляли до місць, які вже проходили, хоча були впевнені, що йдемо прямо. З замаскованих під каміння динаміків долинала заспокійлива музика.

Ліхтарики на деревах ніби намагалися вмовити нас залишитися. Але вже близько десятої вечора, а ми ще не вечеряли. Сумарно вихід із парку у нас зайняв близько години. Потім ми бенкетували в одному з ресторанів старого міста. На вечерю ми мали одну з улюблених китайських страв рис зі смаженими помідорами та омлетом. Звучить це просто, але як вони його смачно готують.

Гора Хуашань

“Пані та панове, каже капітан корабля, ми готові до виходу в підпростір, будь-ласка приготуйтеся до гіперскачку”. На жаль, машиніст поїзда цієї фрази не говорив, але її дуже не вистачало. Ранковий потяг розпочав свій розгін. На швидкості 300 км на годину ми всього за пів години долетіли до потрібного міста, назву якого ніяк не могли вгадати, щоби купити правильні квитки. На жаль, назва міста, перекладена з китайської іншими мовами, не має нічого спільного з правильною вимовою. Далі на таксі в інше місто, де знаходиться канатка. Маршрут, на щастя, добре налагоджений. Всі таксисти чудово знають, куди треба їхати всім туристам. Пояснювати особливо не довелося. Вражаючі відстані для можливих черг із нескінченними змійками. Але зараз це все пусте! Черги, які могли затягнутися на годинник, відсутні! До початку пандемії ще півтора роки. Який секрет успіху? Усього три пункти:
• Це були будні після китайських травневих свят.
• Ми розпочинали наші маршрути дуже рано.
• Нам дуже пощастило

Почалося довжелезне піднесення в гори в особистому вагончику. Якийсь китаєць, звичайно, хотів до нас залізти, але я йому жестом показав, що він за 20 секунд може сісти у свій особистий. Спочатку було просто красиво і високо, потім дуже красиво і дуже високо, а потім відкрилися види над “нескінченними” висотами з дивовижною красою. Ми так високо ще не були не на одній канатці. Щоб ми могли більше насолодитися красою гір, канатка зупинилася.

Вагончик хитався над кілометрами висоти. По динаміку попросили не хвилюватись і пообіцяли все усунути. А вагончик усе хитався і хитався… тиша. Тривожна тиша. Начебто нічого критично, але чомусь тривожно. Що ж з нами буде на китайській “Стежці смерті”? Втім, про це ми вже сьогодні дізнаємося. Дорога відновила рух і ми доїхали до вершин. Свіже гірське повітря прийняло нас у свої обійми. Куди йти? Стільки стежок, стільки вказівників… Гаразд, ходімо туди, куди йде найменше китайців. Почали підніматися нагору. Стежки зімкнулися, і ми знову з китайцями. Проти системи тут особливо не попреш.

Ходіння маршрутними стежками зводиться до відвідування різних піків гір. Причому висоти цих піків дуже великі. Види вниз захоплюють. Ми були вже багато разів у горах, але тут інше. Тут зрозуміло, що це незвичайні гори. Вони якісь смугасті чи що. Щось у них китайське, чого не було ще ніколи раніше. Хвойні дерева часто ростуть над урвищем.

На деревах сотні червоних стрічок-бажань. Стежка на вершину досить крута. Дуже красиво спостерігати з однієї вершини, як люди піднімаються на іншу. Самі підйоми відносно короткі, на щастя канатна дорога вже пройшла основний маршрут за нас. Десь далеко гори закінчуються та починаються рівнинні поля. Поля виглядають так само далеко, як з ілюмінатора літака. У нашій історії подорожей саме гора Хуашань тепер спливає при згадці про Китай. Це тепер для нас візитна картка країни. На шляху нам траплялися валуни з величезними червоними ієрогліфами — скелі для фотосесій.

Все-таки треба зробити пару фоточок. Китайці, звичайно, накидають на тебе страховку, але така страховка може врятувати хіба легкого і маленького китайчика, ніяк не бравого іноземця. Ми з Дашею також були відомими експонатами в горах. Кількість фотосесій з нами била рекорди. Одна із фотосесій була досить професійного рівня. Китаянка показувала Даші, в яких саме позах треба стояти. А інша китаянка, побачивши мене, відклала меч і покликала на фотографії. Скелі з ієрогліфами являли собою руни, цікаво, що ж там було написано, що навіть з мечем на їхньому тлі фотографувалися.

А ще в горах ми відвідували найкрасивіші туалети нашого досвіду з найнеймовірнішими видами. Прямо з туалету дивишся вдалину, на гарні вершини гір. 

Але повернемося до мого носа. Як я вже казав, що китайці дуже небайдужі до мого носа. Отже, ніс тут треба тримати у формі і намазати його кремом від згоряння. Коли я почав мазати ніс, китайок порвало у нападі сміху. Такого трюку з носом вони не очікували. Тепер мій ніс захищений і може далі радувати нові міста. Від вершини до вершини ми наблизилися до того місця, на яке я й не знав, що колись ми потрапимо – Тропа Смерті!

Тропа Смерті у горах Хуашань

Охочих пройти тропою було дуже багато. Азіати взагалі досить неспішні люди. А тропою смерті так взагалі не поспішають. Тепер доведеться пожертвувати половиною маршрутів у горах та постояти у черзі. За наші поїздки ми ще ніколи не стояли довгі черги. Ми намагаємося уникати таких місць, завдяки цьому відвідуємо багато інших. Але зараз це буде вперше. Відстояти потрібно 3 години! З іншого боку, у нас є цілих три години, щоб остаточно вирішити, що ми хочемо туди. Збоку було видно лише невелику частину дороги. Жодних інших почуттів, крім жаху, що роздирає, не спливало. Це взагалі законно? Хто взагалі таке зміг вигадати? Будемо відволікатись видами. Неподалік нас був здоровенний дзвін. Час від часу в нього били китайці, звуки лунали над гірськими висотами. Там вдалині на кручі стоїть китайська альтанка.

Ми стоїмо та чекаємо у черзі осмислюючи вибір. Один із китайців упустив обгортку, яка почала граціозно летіти над прірвою. Начебто лише обгортка, але скільки вона викликала страху у всіх, хто стоїть у натовпі. Думка про те, як можна летіти вниз, пронеслася по кожній клітині тіла. Було видно, що всі захвилювалися. Ось уже й на нас чіпляють страховку із двома карабінами. Судячи з конструкції, страховка зможе утримати лише дві руки і голову, а от не вислизнути з неї – справа особисто кожного. Вперед! Спочатку потрібно спуститися у низ метрів на 20. По металевих арматурах.

Сходинки розташовані дуже круто. Ноги по них прослизають. Далі йдемо по заглибленню в горі. Щоправда, заглиблення розраховано на китайську ногу. Мої п’яти трохи звисали над урвищем. Але в пальцях ніг зосередилося усе тіло. Головне не забувати кожні кілька метрів відчеплювати та перечіпляти карабіни. Одного разу забув, мене як смикнуло вбік, що мало зірки з очей не посипались донизу куди простягаються кілометри висоти із плоского урвища. Незабаром вглиблення в горі змінилися дощечками. Вже ніби з горою зріднився, навіщо на дощечки міняти, і так пальцями ніг непогано тримаюся. Страшним моментом був перехід на першу дошку. Хоча що означає страшно? Тут вся дорога суцільний страшний момент. Організм ніби блокував усі думки та непотрібні інстинкти.

У голові лише кілька думок “Що ми робимо зі своїм життям?” та “Перший карабін, другий карабін, перший карабін…”. Кілька разів траплялися рукавички, трохи нижче ніг. Наче хтось намагався вилізти назад на скелю. Причому однорукий. Настав час зробити фотографії. Біля стежки висіли приклади того, як можна круто стати для фотографії. Але рука настільки сильно трималася, що розігнути лікоть було неможливо. Фотоапарат без страховки. Кожен рух з фотоапаратом був плавним та обдуманим. Іноді доводилося фотографувати не дивлячись, сподіваючись зловити кадр. Нарешті ми дійшли до невеликої каплиці, тут місця багато, можна навіть зняти страховки та трохи походити.

Тим часом наша пачка китайців дійшла і можна було розпочинати дорогу назад. На зворотному шляху, ми були вже сміливішими і фотографії почали виходити більш вдалими. Навіть вже відпрацьовували такий трюк, як передача фотоапарата один одному.

Ми дійшли до початку. Тепер треба зняти страховку і пройти вузьку чергу зі ста китайців і туристів, що очікують. На нас дивилися, як на героїв. Багато хто, хто знав англійську, хвилюючись питали чи лячно було і наскільки нам сподобалося. Відповідь була одна “Так! Воно того варте, це буде незабутньо”. Тепер треба бігти назад – на канатку, поки не пізно. Я не знаю, що ми далі пропустили на стежках гори, але те, що ми пройшли, тепер буде нашим почесним досягненням. Це було фантастично.

Дорога назад була банальна автобус-таксі-надшвидкісний поїзд, та ми знов у Сіані. Ми бенкетували неперевершеними стравами. Цього разу в м’ясних підливах було багато смачних грибів. Сіань має свою дуже велику китайську стіну, що захищає старе місто. Стіна настільки широка, що нею можна їздити на велосипедах. Якщо віддалиться від основного скупчення людей і пройти далі стіною, то будуть самотні китайські ліхтарики. Коли стаєш під ліхтариком у пам’яті починають спливати сцени з відомих мультфільмів. Ми ніби стоїмо на зупинці з Тоторо, чекаючи котобуса. Або навіть знаходимося на станції “Дно болота” чекаючи на зустріч із привидом.

За стіною розпочинається сучасний бізнес-центр Сіаню. Висотки, що світяться, наче велетні, яких не пропускає стіна в старе місто. Мені хотілося сісти біля обриву стіни і почати писати про нашу подорож прямо тут. Але ми не мали ні ноута, ні часу. Усередині нас переповнювало безліч позитивних емоцій. В голові у мене вже звучали ідеї-заготовки для цієї розповіді. Їх достатньо було б зібрати просто в купу і розповідь про Сіань готова.

Монорельс

Перед сном ми відвідали нічний парк. У парку безліч річок та водоспадів. На одній із лавок сиділа Даша, я лежав головою у Даші на колінах. Над нами сяяло нічне небо дуже незвичайного яскраво-фіолетового кольору. Не може бути, що з нами все це відбувається на тій самій планеті!

Ми наче на кільцях Сатурна зараз. Сподіваюся, китайці усвідомлюють, наскільки в них тут красиво.

Теракотова армія

Ця визначна пам’ятка мені добре відома з дитинства. Я знав одне, що армія десь дуже далеко. Але ми вже їдемо до неї в автобусі. Насправді це ще велике щастя, що ми їдемо в автобусі. Навігатор ще раз відзначився і повів нас через нетрі, перш ніж завести в автобус. Їхати було хвилин 40 у сусіднє місто. Усі вийшли, і ми вийшли. Автобус поїхав. Хвилин через 20 ми з’ясували, що вийшли зовсім не там. Весь натовп вийшов, щоб підніматися канаткою до храму, куди нам не треба було. Знову їдемо автобусом. Імператор сховав свою армію настільки добре, що навіть за наявності карти та купи китайців, у нас пішло близько години, щоб знайти вхід. Вхід на територію був десь поруч. Автобуси привозили юрби китайських туристів. Але навіть за рухом натовпу ми вибрали неправильний шлях. Зате вдосталь набродилися туристичною вуличкою. Тут явно всі чекали на туристів. Таке скупчення дорогих ресторанів та лотків ми ще не бачили. Складалося відчуття, ніби всі визначні пам’ятки були непопулярні. Усі їхали саме на теракотову армію.

І знаєте що? Армія армією, а ми знов зірки фотосесій! Один хлопчик не зміг утримати здивованого зойку побачивши Дашу. Інші дві дівчинки робили з нами селфі в режимі кошенят. Солдати армії на тлі побачених гір та міст особливого захоплення не викликали. Але, я думаю неможливо пропустити одне із творінь людства, що збереглося крізь сторіччя, якщо ти вже дістався Сіаню. Та й повторна поїздка в гори завдала б відчутного удару по бюджету) А ще сьогодні літак попереду, так що особливо не розгуляєшся. Загалом радісно, ​​ми відвідали дуже важливу частину складного маршруту! Швидше в Сіань, ще встигнемо погуляти там. Поки ми їхали до Сіаню, туди так само поспішали зливи. Треба було терміново придбати парасольки.

Написавши на планшеті “Парасолька”, я отримав у відповідь ієрогліф дуже схожий на парасольку.

У найближчому магазині ми купили дві парасольки по 15 юанів (по 2,2 $). Сумний кіт, що сидів на прив’язі, провів нас поглядом. Ми гуляли парками та вулицями вбираючи останні хвилі сіанського щастя.

Насамкінець навіть класичним китайським парком погуляли. Парк був з озером мостами та скелями. Загалом красиве місто навіть зливою не зіпсуєш! Тепер ми вже їдемо виділеною трасою безпосередньо в аеропорт. Гори Аватар вже зовсім скоро!

Чжанцзяцзе

Ми прилетіли серед дощової ночі. Позитивною рисою багатьох готелів є те, що вони мають послугу трансферу з аеропорту. Але вони завжди надсилають листа, мовляв, навіщо вам наш дорогий трансфер. Скористайтеся таксі, це буде дешевше, ми вам зараз напишемо до якої ціни ви точно зможете сторгуватися. Загалом це зручний момент, коли знаєш вартість із мінімальною накруткою. Таксі по всій країні повинні працювати за лічильниками, але тут таксисти не вимикають лічильник і їдуть за фіксованим прайсом порушуючи закон. Таким чином залишаються у плюсі. А туристи у мінусі, адже за лічильником було б зовсім дешево. Кожне нове місто – це нові пошуки готелю. Карти не допоможуть. Таксі нас привезло до вказаної адреси. Це виявився, мабуть, єдиний хмарочос на все містечко. Десь навіть висів банер з ієрогліфами нашого готелю “Дінг Дінг”. Як потрапити до цієї фортеці – загадка. На допомогу нам прийшли милі дівчата з нічного кафе. Поки одна дівчина дзвонила до господаря, друга нас підключила до інтернету і налила нам дві склянки гарячої води. За п’ять хвилин прибіг дуже позитивний китаєць. Вони з дівчатами про щось мило посміялися. Він їм дав поради на майбутнє куди відправляти майбутніх туристів. Потім повів нас у номер, який знаходився зовсім в іншій будівлі. Дівчата-усмішки нам радісно помахали та побажали удачі. Одним словом, місто нас прийняло дуже тепло. Щоправда, номер був у стилі ультрамінімалізм. Але як цей чоловік добродушно нам усміхався, йому однозначно треба видати премію “Господар року”. Тепер треба було визначити наш подальший маршрут. Наступний літак із Чжанцзяцзе через чотири повні дні. На околицях міста є парк з горами Аватар, який і є головною метою всієї подорожі. На парк треба щонайменше два недощові дні. Дощ – це хмари, хмари – це ризик туману. За прогнозом сонячні години нам можуть випасти ще зовсім не скоро. Цей готель спеціально був заброньований двома бронюваннями на різні дні. Завтра сонця схоже взагалі не буде, а значить і парку, а значить і готель на завтрашню ніч не потрібен, поки що поїдемо далі. Другий день скасували, і тепер на найближчі чотири дні ми взагалі не прив’язані до готелів.

Гора Тяньмень

З раннього ранку ми попрямували до канатки. Ще зовсім нікого не було, ми можемо всюди пройти без черг. Але було одне велике але. В інтернеті немає розкладу автобусів до нашого наступного міста Фенхуан. Потрібно спочатку знайти автовокзал та з’ясувати розклад. Як і в усьому Китаї, щось знайти і з’ясувати це все одно, що домогтися своєї фотографії на обкладинці знаменитого журналу. Поки Даша стояла з речами, я зробив годинний квест містом, яке мало не скінчився провалом. Карта не знає де автовокзал, люди схоже теж. Причому, всі комунікації лише китайською. Хочу зазначити, що в цій поїздці якби не було перекладача, то саме на цьому місці закінчилася б наша подорож у примусовому порядку. Хоча й у попередніх містах ми б банально не встигли б дістатися аеропорту. Насправді історій про те, як ми кудись намагалися дістатися набагато більше, чим історій про те, як ми щось подивилися. Але, мабуть, не потрібно в фарбах описувати всі складності добирань, інакше спаде туризм. А Китай дуже красивий, так що треба просто прийняти факт того — якщо хочеш побачити одні з найкращих і важкодоступних красот землі, просто змирись і закладай вдвічі більше часу ніж здається. Людей на канатці була вже темрява. Добре, що обслуговування зберігання багажу для туристів передбачили. На щастя черга пройшла досить швидко, і ми вирушили до хмар. Витівка була потенційно провальна, адже жодних видів у хмарах не буде. 

За склом кабінки все непроглядно біле. Ех, схоже, пролетіли з однією з визначних пам’яток. Але тут сталося несподіване. Кабіна секунд на п’ять залишила нижній шар хмар. Перед нами відкрилися настільки красиві краєвиди, що ширину очей китайців неможливо було відрізнити від європейців. Ми ніби у віртуальній реальності, де змодельований ідеально гарний ландшафт. Це офіційно найкрасивіше, що ми колись бачили на канатках. Піки безлічі гір, наче стримують озера, наповнені хмарами, високі водоспади, соковита зелень. Як така краса може існувати насправді? Це все природне без втручання людини. У кабінці нас було чоловік вісім, ніхто не приховував своїх емоцій, ми всі разом раділи. Але така монета має і зворотний бік. Далі на нас чекав тільки туман і жодних панорам. Не було б туману, не було б і хмар. Національний парк на горі Тяньмень кажуть дуже красивий. Але про це ми так і не дізнаємося.

Тверезо оцінили туманну ситуацію у парку. Потрібно коригувати маршрут. Ми почали спуск вниз. Спочатку це був тунель з ескалаторів. Ми хвилин 15 їхали вниз. Потім сотні сходів. На щастя, теж униз. Тут десь має бути дірка у скелі, на тлі якої всі фотографуються. Одна китаянка набралася терпимості і змогла до нас донести, що в дірі ми саме зараз, а знизу її може бути красиво видно. Прийдеться на діру дивитися прямо усередині діру)))) Спускаючись сходами ми, на щастя, покинули щільний шар неба і знову на нас чекають краси нижнього світу.

Було знову дуже гарно. Але за фактом, що там було в парку на самій вершині ми так і не дізнались. Важливою ачівкою є фотографія на тлі дірки в скелі. Система працює просто – спочатку тебе фотографують на тлі туману, потім у фотошопі стирають шар із туманом і відкривається дірка у скелі. Причому охочих було чимало. Могли б просто вдома нафотошопити себе на тлі скелі) Хоч дорога витівка з підйомом на гору зазнала часткового провалу, але той момент на канатній дорозі – не має ціни. До міста нас везла маршрутка гірським серпантином.

Дорога дуже нагадувала дорогу у горах Перу. Оскільки на хорошу погоду завтра можна не розраховувати, вирішуємо поки що їхати у Фенхуан. До автобуса ми мали ще цілих 15 хвилин. Цього з головою вистачить, щоб сходити до ресторанчика. Як я вже говорив, зі швидкістю обслуговування в Китаї проблем немає. Цього разу був супчик із сіаньських пельмешок. У Китаї є одна дивина. Якщо ти купуєш квитки офіційно через касу, то завжди видають місця якомога ближче до задньої частини автобуса. З метою захисту від захитування більше підходить передня. На нашому місці сиділа пара підлітків, котрі поспішили перейти вперед. Хм, якщо їм подобається ззаду, можна просто помінятися. Але для цього треба з ними порозумітися. Пояснитись з кимось у Китаї це все одно, що отримати нобелівську премію за досягнення в каталонській мові. Цю нобелівську премію пішла намагатися отримувати Даша. Хлопці, зовсім не могли зрозуміти нашого лауреата. Але якоїсь миті вони вже й самі повірили, що то були їхні місця і покірно перейшли. Тепер ми маємо близько чотирьох годин переїзду. У всіх автобусах Китаю пасок безпеки для пасажирів є обов’язковим та жорстко контролюється. Практично всю дорогу китайський гід щось розповідала і навіть давала дегустувати смаколики. Причому практика з гідами, схоже, існує у всіх міжміських автобусах. Коли їхали на теракотову армію було те саме. Цікаво, адже автобус зовсім звичайний, але тобі щось цікаве розповідають. Хотілося дико спати. Як на зло, за вікнами, одні красоти змінювалися іншими. Ми постійно один одного будили, щоб подивитися ще на якусь цікавість. А гід усе розповідала з ще більшим ентузіазмом. Вона настільки голосно говорила, що навіть перекрикувала мені Onuku в навушниках.

 Частина 3

Фенхуан

Начебто вже стільки всього за сьогодні зробили, а лише середина дня! Нічого, зараз пошук готелю швидко закінчить другу половину. У Китаї відрізнити готель від звичайної будівлі здебільшого неможливо. Фраза “Це готель?” була дуже популярна у нашого перекладача. Окрім готелю треба було знайти автовокзал, звідки вирушають автобуси назад та з’ясувати розклад. Немає повісті складніше у світі ніж пошук готелю у Фенхуані.

Начебто навіть нічого так номера, але дірки у підлозі замість унітазів просто вбивали. На питання, чи немає номера з великим унітазом, китаєць максимум міг зробити великі очі. Він був здивований, що нам не вистачає розміру дірки. Душ у кращому разі ллється просто на підлогу, а в стандартному випадку – в унітазну діру, над якою треба якось митись. Якимось дивом ми вселилися в пафосний готель з повноцінним унітазом. Пошуки автовокзалу для автобусів, що від’їжджали, проходили у два етапи – провальний, та успішний. Зате пошук їжі та трапеза, як завжди, розвіювали усі складнощі. На цей раз ми їли в китайській бургерній. Замовили китайські бургери та страву з рисом.

Як ми вичитали в одній розповіді – спеціально їхати до Фенхуана не варто. Але нам здається, що автор просто не дістався старого міста. Сучасна частина міста – звичайне місто. І лише рідкісні банери з фотографією явного фотошопу вказують напрями куди йти. Поступово ми наблизилися до старого міста. Спочатку почалися старовинні торгові вулиці, на яких було справді цікаво подивитись і продегустувати. Дуже сподобалося желе із трав у підливі з чаю масали.

Культ їжі тут був на висоті. Від рисових пиріжків у вигляді персонажів до міні-заводів з автоматичного приготування пиріжків з варенням. Ось прямо сидить жінка з хлопцем, а перед ними налагоджено автоматичне виробництво на столі. Вулички були лише розігрівом перед головною красою. Старе місто розтягнулося далеко вздовж річки. Те, що на банері здавалося фотошопом, було прямо перед нами. Багато будинків стоять на воді, кожні 100 метрів мости. та не просто мости. Кожен міст ніби намагається переплюнути красою попереднього.

Це місто зібрало в собі найкращі моменти таких міст як Венеція та Порту. Тут народ ніби постійно перебуває у святкуванні. Святкування схоже ніколи не закінчується. Довжина міста дозволяє гуляти так довго, доки не закінчаться сили. При цьому цікаві мости продовжуватимуться все далі й далі. А який тут стріт-фуд! А захід сонця, захід сонця!

На місто з гори велично дивиться багатоповерхова пагода із загнутими дахами на кожному рівні. Треба терміново покататися річкою на човні. Тим більше ціна у порівнянні із Венецією зовсім маленька. Касир продала квитки, але порадила дочекатися темряви. Окі! Не проблема, тим більше ми не проти взагалі тут назавжди залишитися. До мене підійшла дівчина та попросила зробити групове фото з великою групою дітей 7 – 9 років. Я з радістю погодився і обернувся до дітей. Діти, побачивши мене, почали в паніці кричати і бігати у всі боки.

Мені було трохи ніяково, ніби я Гулівер, який збирається з’їсти ліліпутів. Але бажання сфотографуватись зі мною все ж таки перемогло захоплення-жаху!

Над містом нависла ніч. Засвітилося освітлення. Немов у сіаньському парку, місто прийняло зовсім інший вигляд, ще в кілька разів красивіший за попередній. Всі пагоди, будинки, ресторани, мости немов змагалися хто красивіше світиться. Навіть водяні пороги світились. Міні-круїз на човні створює атмосферу повного занурення.

Один із китайців нестримно співав китайські мотиви. Хлопець упіймав наш зацікавлений погляд і почав співати китайською мовою українську пісню. Він співав ще якусь явно рашистську пісню, але ми не змогли її дізнатися. Нас Китай просто не переставав дивувати гарними містами. У голові не вкладається, як хтось міг сказати, що до міста не треба цілеспрямовано їхати. Та це одне з маст сі в Китаї!

На ніч, звичайно, не заведено наїдатися, але я не міг пройти повз цей солодкий кавун і мої улюблені манні тягучі ласощі в клярі. Я не знаю як вони називаються, але вперше ми їх їли на Пенангу у Малайзії. Ми спробували дійти до кінця старого міста – марно. Воно просто нескінченно генеруватиме красиві будиночки та мости.

Було вже пізно. Без задніх ніг ми сіли в таксі і вирушили міцно-міцно спати. Може нам насниться ще раз, як ми гуляємо по-старому Фенхуану. Останньою родзинкою стала дуже дешева ціна на таксі.

Ми однозначно ухвалили правильне рішення вранці, терміново спускатися з гори та їхати до міста-фенікса Фенхуана.

Печера Жовтого Дракона

З раннього рання ми поїхали до міста Улін’юань. Це місто найкраще підходить для відвідування легендарного авторівського парку. Їхали ми близько 5 годин. Під час тривалої зупинки у нас хтось спер півтора літрову пляшку води. Натомість залишив кульок з літровою водою та літровою колою. Пляшки були не відкриті, тому в принципі ми не скаржимося. Чим ближче під’їжджали, тим гіршою ставала погода, яка в результаті переростала в дощ. Гори були затягнуті хмарами. Значить у парку тумани. Тоді вирушаємо у парк на завтра, а зараз таксі до іншого міста, де гігантська печера. Печері погода не перешкода.

Перед печерою, ми вирішили швидко перехопити місцевого стрітфуду. Ми вперше потрапили на несмачну їжу у Китаї. У нас був шок та жах. Це було дуже несподівано! Найближчий ресторанчик швидко виправив ситуацію. Щоправда, важко було вибрати ресторанчик, скрізь було напалено, наче туман у горах. Причому палили господарі, які готують.

Печера була настільки велика, що всередині ми навіть на катері каталися підземною річкою. Кількість ходів і залів тут вистачає на години. Тут навіть є 30-метровий водоспад, що ллється серед просторої зали. Водоспад, звичайно, не повноводний, але освітлення йому зробили так, ніби промінь з неба сходить на землю.

Вік сталактитів тут вимірювався у мільйонах років, особливо старі мали відповідні таблички. Особливо низькі нарости були обв’язані червоними ганчірочками для захисту від зіткнення. Але я таки зміг знайти такий, на якому не було ганчірочки. Я його зловив чітко чолом. І лоб, і сталактит проявили небувалу міцність.

На вулиці погода зовсім занепала – лила злива. Ми планували оселитися на нічліг у самому парку, але не встигли туди потрапити до закриття. І це нам дуже пощастило. Попри кілька порад в інших розповідях, станом на 2018-й рік оселитися в парку чи взагалі неможливо, чи досить складно. Ми дуже не радимо провертати такий трюк.

Якщо хочеться потрапити до парку без китайців – просто прокиньтеся дуже рано і прийдіть до зупинки у будній день, за 20 хвилин до відкриття. Ми вирішили ночувати дві ночі в Улін’юані. На цей раз пропустимо церемонію пошуку готелю з унітазом. Перейдемо до приємної частини – ми заселилися у справді гарний арт-готель. На вході до якого відпочивав величезний звір, що віддалено нагадував собаку.

Чим далі ми заїжджали в глиб країни, тим більше тішили ціни. 

Китайські масажі

У цьому місті процвітають недорогі масажні тортури, тобто послуги. По всьому Китаю масажі не траплялися, а тут просто вибух порожніх масажних салонів. Ціни тут зовсім не високі у порівнянні із київськими, ще й торгуватись можна. Є невелика складність у поясненні, як саме тобі масажуватимуть. На масаж ніг ціла низка прайсів з різницею в один ієрогліф. Начебто пояснили. Спочатку ніжки відпарилися у китайських травах. Потім вийшов флегматичний мужик із лячним обличчям, сів, почав дивитися у бік ніг і хвилин на 5 провалився у себе. Потім вийшли масажистки, хлопець пішов і почався масаж. Родзинка масажу – це маркетинг. У якийсь момент масаж переростає із середнього в пекельний. Потім дівчина дістає флакончик рідини, бризкає собі в рот. Потім із флакона бризкає на ногу. Починає масажувати трохи під іншим кутом і диво! Тепер зовсім не боляче. Після закінчення масажу першої ноги, друга нога повинна пройти те саме пекло. Або за додаткові гроші на другу ногу можуть попшикати чудо засобом і болю не буде. Причому мовний бар’єр подолати нелегко. Все, що знає дівчина, це “Медицин! Мані мані, гів мі мані” розмахуючи по-шайтанськи купюрою біля ніг. Давайте масажистки, катуйте мене повністю! Дівчина намагалася сторгуватися за дешевшу ціну, але мазохісти їй ще не траплялися. Вона мене боляче схопила за м’яз на іншій нозі. Я не здавався. Ну, давай же! Я вимагаю, щоби винесли Флюгергехаймер!!! Перед початком масажу я в перекладачі заготував слово “сильніше, будь ласка”. Довелося терміново замінити на “Просто не чіпайте цю частину”. Після цього було ще кілька спроб натиснути на біль, але ми не здалися. Після масажу я не був впевненим, чи допоміг мені він перед завтрашніми горами чи навпаки.
Містечко було строго вегетаріанським.

Знайти кав’ярню з м’ясною їжею було непросто. У результаті ми пішли до ресторану формату “All you can eat!” і самі собі смажили різні види м’яска на особистій плиті на столі. У ресторані зустріли рашистськомовного туриста та синхронізувалися із ним планами, тоді нас ще не нудило від спілкування із руснею. Він у парку ще не був, натомість замість печери побував на скляному мосту. Ми скляний міст з маршруту виключили, оскільки за фотографіями він не вселяє ефекту чогось незвичайного. Та й який там міст після тропи смерті. Тепер треба добре виспатися – наступні два дні найважливіші.

Дорогою до номера, за нами стежила намальована зебра. Зебри були на стінах і одна з них мала строго китайське коріння, судячи з очей.

Національний парк Чжанцзяцзе

Детальний маршрут з назвою оглядів та деталями добирання до парку описані у цьому оповіданні.
Років зо три тому, Даша відгуглила, що ідея літаючих гір із фільму Аватар була взята з китайського парку Чжанцзяцзе. Під час монтажу фільму горам прибрали основу і вийшли висячі. Ми дивилися багато фотографій в Інтернеті. Нас дуже засмучувало розташування парку. Воно здавалося практично недоступним для туризму. Я навіть і не вірив, що тут побуваю.

Єдина зачіпка була в тому, що 5 років тому ми теж дивилися фотографії перуанського Мачу Пікчу і не вірили, що туди колись дістанемося. До Мачу Пікчу дісталися, доберемося і до парку з назвою, що не вимовляється. Навіть коли ми купили квитки до Китаю і поставили собі за мету цей парк, то ще довго не могли прокласти до нього прохідний маршрут. Було справді багато підходів для складання маршруту. Здавалося б — взяти літак і полетіти прямо в місто. Але перельоти країною коштують дорожче, ніж переліт із Києва до Китаю. І без знання того, які лоукостери куди Китаєм літають, скласти маршрут важко. Але ми тепер тут і готові всім у світі допомогти складати маршрути неосяжною країною. Тепер ми знаємо хто, як і куди їздить/літає.

У цьому парку можна зловити настільки довгі черги біля входу, що тривалі перельоти бюджетними авіалініями здадуться дрібницею. Так, що частину сну доведеться відкласти до найкращих часів. Ще Був зовсім ранок. Ми вирішили продовжити готель на другу ніч і не ризикувати із поселенням усередині парку. У пішій доступності від нас знаходиться один із входів у парк.

Принцип такий – ти купуєш перепустку, яка діє чотири дні. У межах парку всі маршрутки та автобуси безкоштовні. Парк має безліч входів-підйомів. Сам парк знаходиться на вершині гір. До входів треба їхати автобусами від центральної станції. Касу та прохід на центральну станцію ми проскочили у перших десятках. І на першому ж автобусі вирушили у маршрут. Багато хто в парк їхали екскурсіями, і постійно чекали, доки всі зберуться у гіда. Чого не варто робити в цьому парку, то це витрачати час на очікування, а то й тижня не вистачить. Карта парку була виконана у старовинному стилі, всі маршрути та дороги на карті були настільки не явні, що неможливо було зрозуміти, як вони взагалі з’єднуються. Правда до карти ми з часом звикли. Тут нас знову врятував наш навігатор, який чомусь добре знав стежки парку. З автобуса ми пересіли на міні-поїзд, який нас повіз углиб до гір. На маршруті ми були першими, тому що вибрали його для підйому. По маршруту обіцялися панорами, але вони нічого не вартують у порівнянні із тим, що на нас чекає на самому верху. Піший підйом був складний і вже тривав понад годину. Краще було вибирати маршрут із канаткою чи ліфтом, а цей залишати на спуск. Коли здавалося, що важче нікуди, ситуація набула несподіваного обороту. Мене щось сильно смикнуло за пакет із їжею. У якісь секунди в голові промайнув логічний ланцюжок думок, що закінчується спалахом у пам’яті під назвою “Привіт з Індії”.

Знаю, на фотографії вона виглядає значно меншою.

Схопив пакет максимально сильно, я починаю кричати Даші про напад мавпи. Обертаюсь назад, а мавпа заввишки на половину мого росту і відступати не збирається. Спроби злякати її почали лише посилювати ситуацію. Мавпа своїм виглядом показувала, що готується до атаки. Ми віддалилися метрів на п’ять. Я схопив із землі камінь, пригрозив звірові, що кину. Але тварина наче прораховувала можливу траєкторію. Я кинув камінь у мавпу, вона спритно ухилилася і почалася погоня. Півтора кілометри, що залишилися по сходах вгору, ми здолали за якісь хвилини, та ще й з важким камінням в руках. На маршруті нікого, крім нас, не було, мавпа не відступала. Навігатор нас по-зрадницькому підвів, і ми опинилися на красивій і дуже високій оглядці з єдиним входом. Поки ми з мавпою погрожували друг другу, роблячи один одному діаметрально протилежні маневри, Даша намагалася знайти стежку зі спуском, але скрізь урвища вниз. Віддати мавпі їжу теж не варіант, тоді вона точно не відчепиться.
Описавши коло, ми змогли прорватися до входу. Я запустив черговий камінь, а цей звір застрибнув на дерево просто наді мною. На щастя, сміливості стрибнути на мене не вистачило. Тепер ми бігли сходами вниз. О! Китаєць, живий китаєць! Ми підбігли до працівниці парку з великою мітлою в руках. Я їй показав, що на нас полює мавпа. Низька дівчина підвела на мене голову і подивилася косооким поглядом. Мовчки дивилася на мене, мені стало ще страшніше від її погляду. Дівчина подивилася в далечінь і побачила мавпу, що наближається. Китаянка відійшла убік, як справжній журналіст, який не втручатиметься у розбирання серед дикої фауни. Їй, мабуть, просто здалося, що коричнева мавпа вирішила напасти на двох білих мавп. Спринт продовжувався. Наступним був адекватніший китайський працівник. Він зміг відмахатися мітлою.

Але мавпа побігла іншою стежкою, на переріз до нашого продовження маршруту. Треба було швидко бігти, поки вона не виявиться на роздоріжжі першою за нас. Ми пробігли роздоріжжя. Десь шелестіли дерева. Мавпа збилася зі шляху. Потрібно терміново відірватися. Назустріч нам йшов китайський турист. Я йому спробував пояснити, що на нього чекає далі, але він мовчки продовжив шлях. Цікаво скільки треба мавпі з’їсти китайців, щоб дати нам спокій. На щастя для нас або звір втратив слід, або справді перейшов на того китайця. Коли ми переконалися, що в безпеці, просто сіли і відходили від того, як ми вміємо швидко бігати з важким камінням у гору. Каміння ще якийсь час було страшно випускати з рук. Але скажемо, так – без мавпи маршрут підйому був би зовсім похмурим. Ніколи! Чуєте? Ніколи не кладіть банан у прозорий пакет у парку з мавпами!

Ми нарешті нагорі. Парк тягнеться десятками кілометрів. Важливо логічно розділити маршрути на кількість днів. Нам пощастило з ясною погодою, гори були чітко видні. Спочатку види були не особливо вражаючими. Але що далі ми просувалися до віддалених оглядових майданчиків, то ставало красивіше.

Китайців було багато. Ну, мабуть, це мало, але для нас багато. Але приємний момент – всі китайці ходять лише групами і лише за доступними панорамними оглядами. Якщо сісти на маршрутку і зійти на проміжній станції, можна знайти найгарніші панорами взагалі без людей. І, на щастя, без мавп. Один з оглядів навіть був на вершині стовпчикової скелі. Ця скеля відділялася лише на кілька метрів від материка. Перехід зроблений із металевих ґрат. Подивившись вниз, можна побачити гігантську тріщину. Поки ми милувалися красою, до ноги підсів гарний метелик. Метелик йшов все ближче і ближче до мого великого пальця ноги.

Я почав фотографувати його дедалі ближче. Коли метелик наблизив впритул до пальця, з його рота почав тягнутися довгий і лякаючий на вигляд хоботок. Даша з жахом закричала, картина була справді лячною. Що ж у цьому парку вся живість така небайдужа до нас. Метелик ображено відлетів. Ми продовжили прокладати маршрут непопулярними серед китайців стежками. Були навіть зарослі огляди. Але найдивовижніше, що ми бачили за цю поїздку – Макдональдс у горах!

Як він узагалі сюди дістався? Серед сотень лотків зі стрітфудом пробрався єдиний ресторан Макдональдс. Щоправда, туалет у ньому не працював, води в умивальнику не було. Ми в Китаї вже знаходилися тривалий час, і перезавантаження від китайської їжі було у самий раз. Це був найсмачніший даблчізбургер та лате. Даша не відступала від китайських смаколиків і замовила собі в маку рис з м’ясом 😊. 

На маршрутці ми переїхали у далеку частину парку.

Тут навіть китайські туристи знову з’явилися. Час летів швидко, здається, тільки нещодавно було 06:45, а вже 16:00. Парк незабаром закриватиметься. Потрібно протягом години дістатися до виходу-спуску. Але карти нам показують, що ми можемо постаратися та подивитися ще одну з головних оглядів “One step to the Haven”. Лише півтора кілометри по сходах. А що буде якщо не встигнемо вчасно вибратися?

На цей випадок є телефон автобусної служби, якій можна зателефонувати з китайського телефону. Варіант відпадав. Уся логіка показувала, що робити цього не варто, можна не встигнути вибратися. До того ж карта теж може дати похибку і завести не туди. Та й на маршруті ми вже близько дев’ятої години. Але, з іншого боку, ми собі значно спростимо завтрашній маршрут, тож уперед! Добре, що нас ранкова мавпа навчила бігати горами. Ми рухалися не так швидко, як вимагав GPS трекер на картах, щоб вкластися в прогнозований час. Але ми знали, що буде одна з найкращих панорам, про це писав один блогер. По дорозі нам зустрічалися працівники, що закривали магазинчики та рухалися у зворотньому напрямку. Коли ми дісталися то ми зрозуміли, заради чого ми так старалися. Це був незвичайний оглядовий майданчик на гори-стовпчики.

Тут були нескінченні гірські простори, на дуже великій висоті. Тут був ніби інший парк та інші гори. Як встигнути назад, часу вже залишилася явно менша частина, ніж ми витратили в один бік. На карті видно, що можна зрізати через ліс, але по дорозі буде річка. Товщина річки на карті зовсім маленька, і як неявна стежка. Але чому карта не погоджується прокласти через цю стежку маршрут? Але що нам, чи пан, чи пропав. На півдороги ми повернули стежкою до лісу. Відразу ж упіймали табличку, що ввечері чи в сніг, цією стежкою ходити не можна. Роздумувати вже було ніколи, уперед! Може, ще й плисти зараз доведеться. На наше щастя товщина річки виявилася 10 сантиметрів. Аж відлягло.

Переступили річку і вибралися на дорогу! Тут уже зібралися такі ж екстремали в очікуванні автобуса. Автобусів було багато, в одному був навіть водій. Але він не особливо поспішав, треба було, щоб, напевно, всі з гір повилазили. Дорога до виходу була ще досить довгою. Парк закривався явно пізніше за заявлений час. Наприкінці нас чекав найвищий прозорий ліфт у світі.

З самого верху гір ми промчали на божевільній швидкості вниз. Було видно, що підлога вже близько, але ліфт не зменшував швидкість. Виявлялося під підлогою було продовження тунелю, але коли цього не знаєш, у момент перетину рівня землі – адреналін. Так закінчився наш перший день у парку. Ми ще раз сходили на тортури масажем. Вибрали інший салон. Але принцип був приблизно той самий із диво пшикалкою від болю.

Знову ранок, ще навіть не до кінця посвітлішало. Ми сидимо на ліжку та запарюємо китайську мівінку. Їли й плакали. Вермішелька була гострою-перегострою. Сьогодні буде фінальний похід у гори. Ми почали з того місця, де вчора ввечері зупинилися. Ми були настільки першими, що у ліфті піднімалися з першими працівниками парку. Ми читали, що на цей ліфт хтось простояв 3 години в черзі. Це враховуючи, що ліфтів три і кожен піднімає за раз по 60 осіб. На цей раз ми перші на самій вершині гір.

Вид з ліфту

На найпопулярніших оглядах взагалі не було нікого! Це було максимально красиво та радісно за два дні. Реально вчорашня вечірня оглядка та ранкові під назвою “Avatar” найкращі. Можливо тому, що тут нікого взагалі немає. Тільки я та Даша. “І я!” – додали мавпи. Побачивши мавп усередині все стислося. Але! Ці були значно меншими і було видно, що вони точно наближатися не ризикнуть до туристів. Око вони, звичайно, не зводили, але то були мирні мавпи, які тут перебувають сім’ями. Щось нам учора не пощастило з переростком-самітником. На одній з аватарівських гір стоїть храм. До гори перехід над прірвою через природний міст.

Там Даша

Під мостом прірва, і десь далеко внизу стирчать верхівки дерев. Радісно! Гарно! Ось тільки фотоапарат, починаючи з Фенхуана, дає невеликі збої. Тримайся фотик, всім нам тут важко) Китайські гірські храми з червоними стрічками — це виглядає дуже чарівно. 

Краса стрічок на фоні зелених гір

Над прірвою висять диски, в які можна вдаряти, додаючи життя в це затишне тихе місце. Потроху почали підтягуватись китайці і мавпи остаточно забили на нас. Тут у горах готують просто чудові смажені пельмешки. Я одну порцію з’їдав і одразу замовив наступну.

Їжа недорога та максимально китайська. На жаль, не всі поділяти радість китайської трапези. Ми зустріли хлопців з оркостану, які вже десятий день терплять голод у Китаї. Не можуть знайти їжу до смаку. Не знали вони тоді ще що через чотири роки будуть нагодовані українською землею, так би може більше цінували те що мають. А карта не хоче видавати, де саме заховався Макдональдс у горах. Благо, ми були вже досвідчені і поставили їм мітку в правильному місці, хоча в ідеалі треба було поставити мітку там де сиділа зла мавпа. Цього дня ми гуляли найкращими видами парку. Не дарма саме це місце було відзначено як Аватар.

Тут навіть пташка з Аватару сиділа біля урвища. Коли я фотографувався відважним вершником на птаху, у нас мало не трапилася чергова сутичка з мавпою. Я вирішив її спробувати зігнати з птаха тим, що тупнув по одному крилу ногою. Я думав мавпа зістрибне з іншого. Але мавпа зробила пару стрибків і так тупнула по іншому крилу, що з птаха побіг я. Ну, а що ж я хотів. Все ж таки ми тут тільки гості, а у тварин – будинок.

На вершину парку ми витратили менш як три години за сьогодні, а зарядилися красою як за вчорашній увесь день. Хоча вчорашній вечірній “One step to the” Haven тепер завжди залишиться в потаємних спогадах нашої пам’яті.

Там я😊

На карті були ще маршрути, але вершин надивилися вдосталь. Тепер настав час досліджувати річку “Золотий Хлист” біля підніжжя парку. Вона вже неодноразово дражнила нас з висоти. Спускалися ми більше години серпантинною дорогою. Часом траплялися печери та високі, але вузькі водоспади. Ми навіть не завжди могли побачити, куди саме летить вода. На маршруті були стріт-фуд кафешки, які явно не мали попит. Або ти поснідав у готелі або поїв нагорі. Але тут одна кафешка все-таки змогла зачепити мене. Хлопець вигукнув “Coffee 5 yuan!” Кава за 20 гривень у Китаї? Я вже починав трохи вірити, що кава — це дуже рідкісна копалина, яка дешевша за 5 доларів просто не існує. А тут за 0,8$. Продавець цього кафе є явно дипломованим маркетологом. Тепер ще й від кави здобули заряд бадьорості.

Річка Золотий Хлист

Внизу на нас чекав мальовничий маршрут уздовж річки біля підніжжя аватарівських гір. Дуже зелено, дуже рибно, дуже бірюзово! До потрібного виходу з парку 3 км в один бік, а кінець маршруту 3 км в інший бік. Хм, значить, йдемо спочатку 3 км до кінця, а потім 6 назад! Це було чудове рішення. Тут навіть мавпочки дуже милі. Тут вони гуляють сім’ями зі своїми маленькими мавпенятами.

Сонячні зайчики лагідно святять усім в очі. Цей маршрут немов очищення організму від усіх тих складнощів, що ми відчували щодня під час подорожі. На цій річці всі туристи роблять популярну фотографію на тлі трьох аватарівських гір. Наш фотоапарат зібрав усі свої сили, зробив через силу останню фотографію та склеїв ласти. Потрібно віддати фотоапарату належне. Він молодець, що не склеїв ласти поки ми були на верхівках, інакше нам довелося б від такого різкого розпачу розвіяти його попіл з прямо гір. Спроби привести фотоапарат до життя були марними. Починаючи з Фенхуана, він ніби намагався попередити нас. Коли ми фотографували там красоти, він часом кивав у різні боки. Немов казав нам: “Залиште мене тут”.

Кивав він через те, що пропав контроль над стабілізатором, і об’єктив фізично всередині корпусу рухався вліво-вправо. Тепер зрозуміло, що вранці тріск в об’єктиві мені таки не здався. Загалом фотоапарат, на цьому твоя подорож закінчена. Просто дотерпи до сервісного центру. Далі ми фотографували з телефону. По проходженні перших трьох кілометрів на нас чекав сюрприз. Ще одна канатка, але вон не веде до парку. У нас у записах були майданчики, які ми так і не знайшли у парку. Схоже, вони всі там. Ще й із позначкою “Must see!”. Все ускладнювалося тим, що сьогодні літак з іншого міста, а в нас і 9-кілометрового маршруту в планах не було. У нас ще була дуже примарна надія повторити спробу піднятися в небо на гору Тьом’ян і побачити-таки діру в скелі без хмар. Але це так було під питанням часу…

Краще Золотий Хлист у руках, ніж гора Тьом’ян у небі! Але тепер ще й ця нова гора. Ех, літаки літають щодня, а це єдиний шанс побачити, що ховає канатка. Поїхали! Must see види виявилися не такими вже й маст сі. Принаймні після сотні побачених скель ці скелі нічим особливо не відрізнялися. Але є один плюс, тепер ми вже певно подивилися всі головні огляди. Місія виконана! Можна з гори спуститися пішки назад до Хлиста. навігатор нас попередив, що спуск займе не одну годину. Ех, не встигаємо, де наша канатка вниз.

Останнім подарунком гір була кабінка зі скляним дном. Ну ось і все — гори на нашому маршруті закінчилися. Тепер тільки міста, аж до Києва лінивий відпочинок. Зворотні 6 кілометрів уздовж річки були такими ж незабутніми і чарівними. Ми гуляли немов у країні з фільму “Чарлі та шоколадна фабрика”. Ще й дорогою їли дивовижну для Китаю їжу — картоплю. Ми прощалися з парком… прощалися назавжди. Це той випадок, коли розумієш, що вже в житті більше не побуваєш у цій красі. Майже 4 роки тому ми так само прощалися із Мачу-Пікчу. Колись будемо так само прощатися з островом Великодня.

Це ті пам’ятки, до яких навряд чи дістанешся вдруге за одне життя. На згадку ми собі залишили перепустки до парку. У Китаї цікаво вигадали, вхідні квитки на визначні місця, здебільшого це листівки. Там навіть оплачену марку надруковано. Повернувшись зі пам’ятки, можеш своїм родичам надіслати фотографію поштою у вигляді листівки. Перепустка в парк являє собою пластикову картку, на якій зберігається дата входу та відбиток пальця.

Підсумую парк. Завітати до такого незвичайного явища природи однозначно варто. Для неспішного огляду два дні буде якраз. Якщо уникнути підйомів пішки, можна вкластися і протягом дня. Але краще два більш розслаблені дні. У запасі на негоду потрібно мати ще близько двох днів. На Каппадокію не схоже. Якщо чесно порівняти парк Чжанцзяцзе та гору Хуашань у Сіані, то перемагає Хуашань. Але це наша особиста оцінка. Хоча, якщо ти вже дістався такої глибини Китаю, то відвідувати треба обидві пам’ятки.

Частина 4

Шанхай

Ми вийшли з парку максимально втомлені. Але треба було зібрати всі сили та здолати маршрут до Шанхаю. Для досягнення мети нам потрібні чотири автобуси та один літак. А ще нам треба буде близько другої години ночі заселитися в китайський готель. Наш гіркий досвід підказував нам, що ми навряд чи вселимося. Тож нам просто треба було якось пережити ці дев’ять годин дороги. До моєї банківської картки підключено послугу “Консьєрж”. Тут консьєрж відіграв чітко. Ми написали емейл до Києва, вони з Києва якимось дивом по телефону змогли порозумітися з китайським готелем і відправили нам відповідь, що готель чекатиме і не віддасть наш номер іншим. Перед аеропортом були інсталяції у вигляді аватарівських гір метрів по п’ять заввишки. Для тих, кому не вистачило справжніх в горах) Наш лоукостер ніяк не хотів прилітати в аеропорт. Сидимо чекаємо. Китайці взагалі не паряться, наче й не повинно бути жодного літака. Я пішов до дівчини за стійкою. Вона за допомогою перекладача показала мені фразу, що літак зараз падає. Якось не дуже надихаюче перед польотом таке читати. Відсутність літака означає для нас, що в готелі ми будемо взагалі невідомо о котрій, та ще й на громадський транспорт вже точно не потрапимо. В інших країнах я назвав би це новою пригодою. Але в Китаї це може призвести до нового кошмару серед ночі. Але тут сталося якесь диво. Ми вийшли із літака, під’їхав нічний автобус. Автобус їхав хвилин 40 і зупинився за 200 метрів від нашого готелю в неосяжному місті. Ми підійшли до готелю, а там на нас чекали. Насправді дівчина спала, але прямо на ресепшені. Нас вселили в найшикарніший номер. Мені хотілося їсти, біля готелю працював цілодобовий магазин. Ми не могли повірити, що вперше за всю поїздку щось склалося саме по собі на нашу користь, та ще й таким ланцюжком. Причому це все сталося саме того дня, коли сил взагалі не було що-небудь вирішувати. Вся наша наступна програма досить релаксова. Тепер можна виспатися вперше за 10 днів.

Рано-вранці в номері задзвонив телефон. Телефон дзвонив голосно та наполегливо. А головне – класично неприємним звуком домашніх телефонів. Я не міг зрозуміти, в якому вимірі знаходжусь, але зміг дотягнутися до трубки. Бадьора китаянка сором’язливим китайсько-англійським голосом побажала мені доброго ранку і радісно додала, що це послуга Будильник! Але я не просив жодного будильника! Дівчина радісно ще раз повторила, що це послуга будильника і поклала трубку. Я думаю, що менеджер на ресепшені, бачачи, як мало днів у нас у Шанхаї просто переживала, що ми всі не встигнемо подивитися. Сніданок у готелі був дуже дивним. Я не знаю, як його описати, але на цьому шведському столі було все проти наших смакових вподобань. Або це важка нічна дорога плюс недосипання так позначається. Готель у Шанхаї був заброньований трьома різними бронюваннями, спеціально щоб можна було варіювати довжину поїздки. На ресепшені нам повідомили, що потрібно поміняти номер на дешевший за другим бронюванням. Нас перевели в номер значно простіше та дешевше, хоча бронювання були однаковими. Загалом Китай такий Китай. Погнали до міста, адже ми у Шанхаї!

Погода була ясною, і сонячною. Зелені парки в центрі здавалися ще зеленішими і виразнішими. Але неповноцінний сніданок та загальна складність усієї поїздки вимагали бенкету! Ми пішли у торговий центр у пошуках дорогої кондитерки. Тобто щоб там продавалися не пиріжки з червоними бобами. Як не дивно, але завдання виявилося легким. Тепер сніданок номер два. Велике тістечко з вершковим кремом та свіжою полуницею, велика чашка кави, щедрий кусок брауні та холодний лимонний чай. За закордонними цінами, звичайно, 60 юанів (9,3$) за таке звучить не так багато, але за перекус у Китаї ми таких страшних сум ще не віддавали за перекус на двох.

Та й повноцінні трапези лише кілька разів досягали такої суми. Ось чесно, як би складно під час подорожі Китаєм не було, але під час їжі всі проблеми йдуть на другий план. Від торгового центру простягалася довжелезна піша вулиця. Під час прогулянки вулицею я наче батарейка що заряджалася позитивом та енергією.

Тут так все по-азіатськи! Я навіть танець із ведмедем біля магазину станцював. Заряд нам зараз знадобиться. Нам треба здолати чергове метро чергового міста.

Метро Китаю
Як говорилося в замітках “Якщо відстань, яку потрібно проїхати на метро перевищує 95 кілометрів…” Ось відстані метро мене справді жахали. Поїздки в метро Китаю це немов інше життя. Мені здається, що за подорож ми провели левову частку часу саме в метро. Середня поїздка займає дві пересадки та значну кількість станцій. Станції шукати на китайсько-англійській карті це мистецтво. Бувало таке, що назви станцій ми шукали повністю на китайській карті. Для прорахунку найкоротших маршрутів бажано добре вміти рахувати косинуси та синуси кутів гілок. Гаразд, жартую, тут насправді навіть складна математика безсила. У пересадках бувають винятки, наприклад, гілки, що перетинаються, в одній станції можуть не мати пересадки. Тут уже завдання на уважність, як саме виглядає кружечок перетину гілок. Був випадок, коли для переходу на іншу станцію потрібно було вийти на вулицю і купити новий квиток, або ж їхати ще з кількома пересадками в об’їзд. Але ми не знали цього факту. Мало того, сплатили вхід на пересадну станцію, а пересісти не можна. Пояснили китайсько-мовній дівчині-оператору всю глибину проблеми. Вона нічого не зрозуміла. Ми пояснили їй проблему стратегічніше, уникаючи слів. Вона зовсім нічого не зрозуміла. Підійшов її помічник, який все порішав. На наступній станції входу нам треба було просто вмовити іншу дівчину, подзвонити першій. Інша дівчина нас просто ігнорувала, ніби нас немає, але її помічниця все порішала. І нарешті, щоб вийти з фінальної станції без оплаченої картки, ми підійшли до фінальної дівчини, яка нас без слів випустила. Фух, ці 0,8$ не пропали! 

Насправді тут було важливо з’ясувати чи працює система з явною проблемою в логіці на користь пасажирів, які потрапили в цю логічну петлю. Працює! Та й фінальна демонстрація довжини метро була у наш останній день, коли ми в Пекіні за день проїхали понад 50 станцій. Найцікавіше відбувається у самих вагонах. На станціях розкреслено зони входів та виходів із вагонів. Вагони завжди зупиняються в тому самому місці навпроти розсувних дверей. Входити у двері треба зліва та праворуч, а пасажири виходять по центру. Але коли відчиняються двері вагона починається регбі. Завдання пасажирів, що входять, зводиться до того, що треба не дати вийти тим, хто приїхав. Завдання приїжджих полягає в тому, що треба пробитися крізь плечі, що тиснуть з обох боків. Вхід і вихід відбувається одночасно через вузькі двері в три потоки – два вхідні та один вихідний. У самому вагоні починається новий вид спорту — біг у стилі “Рись” або “Шанхайський барс”. Хто перший добігає до місця, той і сідає. Наприклад, сидить увесь ряд, вагон напівпорожній, стоять небагато. На початку ряду перед тобою звільняється місце, шанс сісти на таке місце практично нульовий, адже китаянка, яка стояла наприкінці ряду, вже взяла розгін і встигне сісти навіть якщо ти вже почав маневр сідання. Або схема тетріса. Перед тобою звільняється місце і довгий ряд зі швидкістю світла зрушується так щоб китаянка з іншого кінця ряду не бігла.

Якось звільнилося місце по центру. З одного боку, летів хлопчик-орел, з протилежного бабуся-тигриця. До центру вони добігли майже синхронно. Ситуацію можна було вирішити лише фотофінішем. Але в метро такої фіксації переможця ще не винайшли. Хлопчик і бабуся схопилися за поручень біля сидіння та на мить зустрілись поглядом. У цей момент мені здалося, що станеться вибух енергії, і ми всі відлетимо. Ця мить нам здавалася вічністю. Хто ж переможе? Ми хвилюємось! А уявіть якби хтось із нас уже почав сідати на це місце? Мінімум переломи та синці від зіткнення. Сьогодні Тигриця перемогла Орла! Ще були досить цікаві комбінації на спритність, коли звільняється місце біля Даші, але поряд стоїть китаянка, яка дивиться у протилежний бік. Причому чим більше звільняється місце, тим байдужіше починає дивитися в далечінь дівчина. Я думаю, всі ми вже чудово зрозуміли, що Даша не мала шансів сісти. Невеликий висновок: якщо ви у поїздці не застраховані – не лізьте на поле бою!

Район Qibao

А тим часом ми доїхали до історичного району. Район знаходиться на водних каналах та має безліч сувенірних крамниць. Також це місце відомо відсутністю туристів. Але оскільки основна частина туристів у Китаї – китайці, заміна китайських туристів звичайними китайцями практично непомітна. Але годинку скоротати в такому районі було приємно. Гастрономічність на найвищому рівні. Ще тут процвітає вигляд лохотрону “Золоті яйця”.

Спочатку розводила щось довго розповідає у мікрофон потенційному учаснику. Потім учасник обирає яєчко, та не просте, а золоте! Платить гроші. Бере молоток. І бац… Виграв приз на 5 юанів (0,8$). Знову довга лекція від диктора. Друге яйце! Бац. Вже приз за 10 юанів (1,6$). Причому диктор показує спеціальну таблицю прогресу виграшів. Видно, наш товариш не просто виграв 5, а потім 10 юанів.

Виходячи з таблиці чоловік впевнено йде кар’єрними сходами і вже скоро виграє щось важливе. Цікаво, що хлопець бив яйця дуже акуратно, мабуть, щоби випадково не розбити айфон, який може виявитися всередині. Найвидатнішими призами там були іграшкові набори та б/в гаджети. На яйця попит був просто неймовірним.
Для нас гастрономічний район запам’ятався сутичкою із кальмаром на паличці.

Начебто він смажений і чинити опір не може. Але ні, його гострота була настільки сильною, що до кінця не було ясно чи подужаємо, чи ні. Але у будь-якому разі це було смачно. Навіть не дивлячись на страшну гостроту я з’їв би ще раз такого.

Пиріжки бао

Наступною визначною пам’яткою ми запланували великий заміський парк. Але відстань на метро виявилася настільки жахливою, що ми дісталися лише до закриття парку. Можна, звичайно, було від метро під’їхати автобусом і виграти час, але ситуацію б це не змінило. Хтось же придумав закривати о 17:00 величезний парк. Жах прокочувався тілом від думки, скільки ж назад їхати станцій до центру. Нам треба було доїхати назад до історичного району, а потім ще довго їхати до центру.

Район Танзіфанг

Ось чим порадувало місто, то це вулицями району Танзіфанг. Правда їжа виявилася настільки дорогою, що нам довелося покинути на якийсь час район для трапези в іншому районі. Район складається із десятка вузьких вулиць, вздовж яких розташовані різні цікавості. Все воно виглядає настільки незвичайно, ніби ти опинився в новій країні зі своїми звичаями та архітектурою. Це дуже затишне та тепле місце, туристичний рай. Кожен магазинчик або кафе намагаються виділитися на краще. Сотні дрібничок на стінах і навіть над головами туристів. Це місце знову нагадує Гаррі Поттера, начебто серед світу маглів заховалися вулиці для чарівників. Буквально за перехрестям широкий і суворий Шанхай, а тут зовсім вузький та інший. Нас поманив до себе рожевий будинок, з якого світив яскравий рожевий колір. Усередині було безліч ігрових автоматів, наповнених плюшевими іграшками. З портрета на нас дивився лідер однієї дуже відомої азіатської країни з м’якою іграшкою в руках. Все навколо рожеве та дуже мімімішне. Можна було б припустити, що це триповерховий будиночок Барбі. Ватні хмарки мені настільки замилили око, що я не помітив під ногою пластикових кульок.

Я летів немов велетень що увірвався до будиночка Барбі. Відвідувачі, як і господиня закладу, дуже напружилися, спостерігаючи мій політ. Я не міг зрозуміти, що відбувається, але летів я, на щастя, чітко на м’який рожевий диван прямо до Патріка зі Спанч Боба. Дівчина нам пояснила, що у цьому будиночку купуєш ігрову картку на автомати та граєш.

Шанс виграшу іграшки дуже високий. Живий доказ – це відвідувачі з пакетами іграшок у руках. Схоже, ми тільки-но були в самому милому закладі Китаю. Сьогодні навігатор нас повів у готель через чудові парки з великими озерами. Дуже незвичайна краса, коли ми вдвох стоїмо біля темного озера, навколо густі дерева, за деревами височіють яскраві хмарочоси. На добраніч Китай.

Доброго ранку Китай! Сьогодні ми вирушаємо до старого Шанхаю. Кажуть, він просто прекрасний, а чи це правда ми вже скоро з’ясуємо. Треба просто пережити сніданок в готелі і метро) Все ж таки після сніданку довелося ще раз йти в кондитерку, щоб врівноважити трохи баланс. Старе місто і дійсно виділялось. Воно було набагато більше району Танзіфанг і зовсім не було схожим на решту. Вся архітектура різко змінилася на старовинний стиль. Тут можна шопитися, їсти та розважатися в цілих розважальних центрах.

Ми ж вибрали для себе досить нову розвагу. Ми сіли на стільці і заглянули в отвори для очей. Там були зображення із китайських казок на папері. Китаєць у чорних круглих окулярах розповідав дуже захоплюючу казку і смикав за мотузочки. Зображення постійно змінювали одне одного, навіть мали невеликі дива магії, коли на картинках раптово додавалися елементи. Ми китайську розуміли не дуже добре, але було ясно, що казка бомба!

Там був і літаючий тигр, і рибалки. Гаразд, не буду спойлерити більше! Нас старий Шанхай підкупив своїм парком. У принципі, парки у Китаї роблять на славу. Це був переважно кам’яний парк. Багато веж, мостів, річка із золотою рибою. Парк середнього розміру, але дуже вузький.

Мандрівник опиняється в певному лабіринті. Це, мабуть, як храмовий комплекс без храмів. Якось так. Але там можна було знайти справді затишні місця, попри таку кількість людей. 

Щодня у нас була якась провальна пам’ятка. Сьогодні на іншому кінці міста на нас чекала дуже старовинна та закрита для відвідування пагода. Але знов-таки для відновлення світової рівноваги ми негайно пішли в ресторан і замовили собі найсмачнішу страву з риби у всьому Китаї.

Це не страва😊

Рибна страва була настільки велика і настільки дорога, що за ціною було як два вчорашні десерти в кафе. На перший погляд, ресторан зовсім не викликав довіри, але, як з’ясувалося, вони всі свої старання вкладають у рибку. Після щільного обіду за нашим розкладом була сієста. Ми завели мотор електричного катамарана і вирушили в подорож річками та острівцями великого озера. Швидкість була настільки безпечно-повільною, що навіть мексиканці позаздрили б нашій сієсті. Проте на сусідніх галерах натовпи веслярів під ритм барабанщика мчали наче на катері.

У зеленому парку, що був розташований усередині озера, збиралися музиканти-початківці. Здебільшого трубачі. Схоже, що кожен намагався грати голосніше за сусіда і головне – протилежну за мотивом мелодію. Звучання у парку стояло досить дивне. Але були й відокремлені місця, де мирно спала китайська пара. Після розслаблюючої сієсти потрібно смачно поїсти. А що, у нас сієста зайняла напевно пів дня) Знаю, трохи не схоже на наш темп, але тут не так багато місць, які треба подивитися.

В останні дні поїздок ми часто їмо у ресторанах із кухнею сусідніх країн. Через час нам випадає акція, і ми беремо квитки до такої країни. Колись ми так їли сінгапурську їжу. Тепер ми їмо шалено гостру та смачну корейську! Хто знає які акції і в яку Корею на нас чекають далі.
Чесно кажучи, від Шанхаю ми чекали трохи більше прогресуючого за ефектністю міста. Насправді він виглядав досить звичайним і значно поступався Гонконгу. Але ось чого у Шанхаю не відібрати, то це вечірньої краси на набережній. Вже було зовсім темно і до набережної понад кілометр. Але юрби вже йшли більше, ніж у нас у центрі на святах. Був відомий факт, що набережна тут подобається всім. Той момент, коли перед тобою вперше відкриваються нічні висотки з протилежного берега – безцінний.

Складалося враження, що хмарочоси тут побудовані тільки для того, щоб тішити ночами погляд туристів. Даші набережна теж сподобалася, але моє моральне задоволення від висоток навряд чи хтось може осягнути в такому обсязі. А скільки ж тут було нічних весіль, і всі з яскраво червоними сукнями. Просто так гуляти біля річки та милуватися висотками було недостатньо, треба терміново перебратися на інший берег та погуляти там. Перебратися можна було різними способами. Ми вибрали досить незвичайний. Це були невеликі кабінки, що йдуть тунелем під річкою. Тунель інтерактивний та змінюється різними зонами.

Лава, зірки і т.д. У всякому разі, нам так пояснював англійський диктор з колонок. На практиці там було щось зламане чи недороблене і трохи по-дитячому наївне. Нарешті ми гуляємо по променаду, а навколо сяючі хмарочоси різних дизайнів. Хмари були низькими і чіплялися за верхівки будівель. Якби в мене була на вибір тільки одна визначна пам’ятка Шанхаю, то я однозначно вибрав би цю прогулянку. Шкода наш фотоапарат цієї краси сфотографувати не може. Я б, чесно кажучи, готовий був усю ніч стояти і дивитися на них. Але холодний буревій нас швидко направив до готелю. Назад ми добиралися на метро. Вдруге бачити «лаву» не довелося.

Сьогодні у нас був останній день у Шанхаї. Вранці було відразу зрозуміло, чим зайнятися – ми вирушили до району з висотками. Тепер треба побачити, як усе влаштовано вдень. Цього разу за переправу ми обрали міський паром. Ще й вийшла своєрідна екскурсія річкою. Вдень бізнес-центр виявився також досить привабливим. Незрозуміло, що саме вдень подобалося, але просто блукати туди-сюди було норм. У нас була ще одна кумедна ситуація. Протягом трьох днів ми намагалися знайти загадковий французький квартал у Шанхаї. Але нічого навіть близько, схоже на Францію, ми знайти не могли. Хоча той факт, що в маркеті грала французька музика, а на вулицях не було жодного будинку в китайському стилі, мабуть, показував таки, що це Франція.

Останнім сюрпризом від Шанхаю була шанхайська Домінос піца)))))) Завтра фінальний Пекін.

Пекін

Пекін від нас був на відстані понад тисячу кілометрів, але для китайських поїздів це дрібниці. Ми летіли, розтинаючи повітря на швидкості 350 км/год. Усього якихось 4,5 години, і ти у столиці. Було трохи тривожно, а що як захитає і як тоді пережити поїздку. Але, як не дивно, поїзд йшов дуже спокійно, і швидкість усередині тіла не відчувалася. Але далекі будівлі якось підозріло швидко пролітали. Ще ми зрівнялися з літаком, що паралельно йшов на посадку.

Добре, хоч два тижні тому домовилися з готелем і зараз не треба буде шукати серед ночі новий.
“Як забронювали у нас номер?” – Запитала здивовано дівчина. Ось чесно, ми з Дашею навіть не на мить не здивувалися. Я б навпаки був уражений до глибини душі, якби пекінський готель зміг заселити нас без сюрпризів. Весь останній день ми провели у туманному літньому палаці.

Це територія настільки величезного саду, що за всього бажання менш як день тут не витратиш. Ми від’їдалися останньою китайською їжею щосили, але всього Китаю не з’їси)

Отже, наш суворо китайський висновок. Китай це одна з найкрасивіших країн Азії. Тут природа та міста нікого байдужими не залишать. Мені завжди Китай видавався не надто привабливим у плані туризму, ми думали, що Пекін виявиться звичайним радянським містом. За фактом, це дуже прогресуюча країна першого світу з фантастичними транспортними комунікаціями. Але складність полягає в тому, що вся краса і неймовірність на поверхні не лежать. Це все розташоване глибоко в серці Китаю. Якби ми мали шанс перепланувати маршрут, то ми б зняли практично весь час з Пекіна і Шанхаю на користь глибинних провінцій і міст. Мовний бар’єр та ізоляція інтернету тут настільки сильна, що поїздка перемагає у таких номінаціях як “Індія 2”, “Повернення до Південної Америки” та “Одного разу вистачить”. Де було складніше я точно не скажу, але краса китайських гір та Сіаню назавжди залишиться з нами. Ця країна одна з найунікальніших у світі. Якщо з Києва запустять прямий переліт до Сіаню, то в паспорті красуватиметься чергова китайська віза. А тим часом нам уже час готуватися до поїздки до Грузії. До зустрічі!

Туалетні історії

Похід у туалет – це завжди невелика історія. Туалетів у Китаї багато, всі безкоштовні та завжди можна з легкістю знайти вказівник на найближчий. Але іноді пошуки туалету могли закінчитися тотальним загубленням серед вулиць. За розповідями Даші найцікавіше відбувалося саме у жіночих туалетах. Найефектніші туалети складалися з 6 дірок у підлозі. Можна так присісти і дивитися китаянкам у вічі якщо подолати сором’язливість. Тому до туалетів краще заходити, коли там нікого немає. Якщо ж туалети у вигляді кабінок, то починається найцікавіше. Китаянка підходить до кабінки, штовхає двері. З іншого боку, китаянка, що сидить, опираючись штовхає двері назад в закритий стан. Перша китаянка не відступає і через 5 секунд робить другу спробу відкриття дверей. Дівчина, яка справляє потребу, теж не має наміру так просто здати позицію і з ще більшою силою опираючись закриває двері назад. Можливо, китаянка просто затупила і не зрозуміла вперше, що кабінка зайнята. Проходить ще невеликий час і починається третя спроба взяття фортеці. Китаянка схоже не відступить від мети потрапити саме до цієї зайнятої кабінки, попри те, що є вільні сусідні. Але і дівчина, що сидить ні за, що не здається! Коли Даша потрапила в подібну ситуацію з кабінкою без замку, то просто не зачиняла двері до кінця, а китаянка, що стоїть, з того боку просто стояла і вирячилася як Даша застібає джинси. Ну, дуже дивна у них поведінка в туалетах, але серед усього натовпу схоже тільки нам здавалося це дивним. Можливо, колись давно один старий китайський мудрець сказав: “То я ма то ка на ва”, що дослівно означало “Любиш у туалет сходити – люби і оборону тримати!”

Маршрут

З усіх наших поїздок дикуном, організація поїздки на Мальдіви була одною з найскладніших. У цьому пості я опишу деякі моменти, завдяки яким самостійному туристові буде легше організовувати свій відпочинок.

Структура. Мальдіви складаються з атолів, які складаються з островів. Тобто атол це група островів.

З чого розпочати організацію. Спочатку вибираємо собі острів за відгуками. Потім на сайті MTCC звіряємо розклади місцевих поромів до острова та від острова. Списуємося з готелем та уточнюємо можливості та ціни трансферів на спідбоутах замість парома. Після чого купуємо квитки на дати, які співпадуть з поромами або з тим транспортом, яким ви плануєте добиратися від аеропорту.

Тривалість подорожі. Два тижні на Мальдівах робити нема чого, якщо ви звичайно не на весільній подорожі і з ліжка вилазитимете рідко. Ідеально планувати один день – один острів, з ночівлею на місцевому острові. Тижня вистачить із головою.

Аеропорт. Аеропорт Мале знаходиться на окремому острові, від якого курсують кожні 15-30 хвилин пороми до Мале і ще пари островів. Вартість такого порома, близько 1$ з особи. Такі пороми ходять навіть щоп’ятниці в обох напрямках.

Мале. Робити на острові нема чого, плануйте свій маршрут так, щоб на цьому острові ви затримувалися не більше трьох годин або на нічліг. Інакше ви даремно витратите час. У нашому випадку для ночівлі він був якраз. Якщо у ваш екскурсійний план Мале не потрапив, не треба на нього брати екскурсію. Таксі по Мале коштує в середньому 1,5$

Пороми (Ferry). Міські пороми дешеві 1-10 $ за поїздку. По п’ятницях переважно вихідний. Плануйте свій відпочинок так, щоб його початкова чи кінцева дата не збігалася із п’ятницею. У п’ятницю можна дістатися лише на острівних спідбоутах. Ціна спідбоуту набагато вища, ніж порома. Оновлено: Тут є інформація про те, що міський пором тепер ходить щодня в обох напрямках

Speed ​​Boat. Швидкісні катери які зазвичай є у кожного готелю, і він вас за чималі гроші готовий звозити куди завгодно і коли завгодно.

Shared boat. Це спідбоут, який ділиться за ціною між групою людей. У 2018-му батьки діставалися maafushi за допомогою Shared Boat, вартість такого трансферу вийшла 25$ з особи. За Shared Boat потрібно домовлятися безпосередньо із готелем.

Відстань. Чим острів далі від Мале, тим менше шансів, що на нього ходитиме місцевий пором. На найдальші острови навіть гідроплани не літають, лише літаки.

Валюта. Спокійно ходять долари за фіксованим курсом, краще розраховуватись доларами. Для зворотного обміну руфій на долари обов’язково потрібний чек купівлі руфій.

Острови. Поділяються на два типи:

a. Місцеві острови. Острови, на яких крім готелів мешкають місцеві жителі. Як правило, на таких островах рідко дозволене купання через релігію мешканців. Купатися звичайно можна, але не в купальниках, а одягненими, загалом чи то купання. Хоча острів Маафуші є винятком. На таких островах є інфраструктура із нормальними цінами.

b. Резорт. Один острів – один готель. На таких островах набагато красивіше, у рази дорожче, відсутня інфраструктура, всі послуги надає готель. Якщо якась послуга не входить до вашого пакета, то в готелі ви дорого за неї заплатите. Наприклад, оренда трубки з маскою за 8 годин дорожча за собівартість. Весь відпочинок обмежується простором невеликого острова і за кілька днів активному туристові стане досить нудно. Наприклад, ми провели всі ночі на місцевому острові Маафуші, а всі дні на резортах, враховуючи вартість трансферів, ми дуже заощадили.

Подорож між островами. У кожному готелі є активіті бук з розцінками на поїздки. Для попадання на інший острів потрібно сплатити трансфер та окремо заплатити за вхід на острів. Наприклад, ціна входу на острів Biyadhoo 30$. У ціну входить вільне переміщення островом протягом дня. Ваш приїзд на острів має бути заздалегідь заброньований господарем готелю, інакше можуть не впустити. На островах рушники не видають, харчування у вартість входу не входить. З резортів ціна на подорож буде дорожчою, ніж із місцевих.

Краса островів. Корали з рибками є практично скрізь, але на різних островах різна кількість. Острови поблизу атола з Мале так само бездоганно красиві, як і далекі.

Згоряння. Ні на мить не сумнівайтеся, що ви дістанете опіки від сонця. Кремом від згоряння краще починати мазатись із самого Києва😊 Навіть думка «Пару фоток, а потім намажусь» може дуже боляче обійтися. За рахунок білого піску сонце нещадне, навіть крізь хмари. Рівень захисту крему беріть максимальний.

Наша подорож. Жили ми на Маафуші в готелі “Picnic inn”. Дібралися ми до острова на поромі по 2,5 $/люд. У нас був гарний номер з душем, кондиціонером, телевізором, вай-фаєм та іншими зручностями, із включеним сніданком, безкоштовними трубками та масками. Господар весь час допомагав групуватися з іншими туристами, оренда спідбоуту обходилася дешевше. За такий відпочинок ми платили по 60 $ на день, включаючи всі такси. Вечеря в готелі обходилася по 14$ на двох у стилі безлімітного шведського столу з морепродуктами. Сплавати на сусідній красивий острів обходилося приблизно по 30$/люд за вхід і до 45$/люд за двосторонній трансфер. Це все одно набагато дешевше, ніж жити на такому острові. Краса місцевого острова Маафуші сильно поступається резортам, але є трохи рибок з коралами і вечорами є де прогулятися, тому що острів відносно не маленький.
Начебто все описав, що необхідно, з будь-яких питань поповнюватиму цей пост відповідями.