Це був наш ювілейний п’ятий Стамбул і, відповідно, сьомий раз у Туреччині. Ось хочу сказати одне, міст у цьому світі багато, а Стамбул один. Один такий затишний та гостинний. Навіть коли в тебе є всього 13 годин у цьому місті, ти їм проймаєшся повністю. За таку довгу пересадку нам мали видати безкоштовно готель із трансферами та екскурсія містом. Але в нас як завжди були свої плани щодо цього, і ми з літака найкоротшою стежкою побігли в метро. Взагалі, той факт, що ми пройшли перший переліт – доводив, що з квитками все нормально. Щоправда, на реєстрації трохи збентежило питання, коли на моє прохання виписати всю групу квитків до Лангкаві, я отримав відповідь “А Лангкаві це де взагалі?”. Але Лангкаві таки справді існував і це не могло не тішити. Прикордонна служба запровадила вимогу сканування відбитків вказівних пальців.
Як для лютого, то з погодою нам дуже пощастило. Поки доїхали до центру – визирнуло сонечко і більше не ховалося. Погода була на десять градусів тепліша за Київ. Але “мінус один” нам не давав змоги ходити без теплих речей. Оскільки ми вийшли не на тій зупинці, то познайомилися з містом ще ближче добираючись пішки до центру. По дорозі до центру ми зустріли чоловіка з класичним лохотроном з “втратою” щіточки для взуття. Але, як ми не намагалися перед ним маячити, на нас він не клюнув. Мабуть, обличчя сильно прошарені.
В нас була дилема — хотілося їсти, але водночас сонячний Стамбул побачиш не кожен день, і навіть не кожну поїздку.
Трапезу довелося відкладати. Але смажені каштанчики, як завжди, прийшли на допомогу. Увібравши позитивних хвиль на центральній площі Султан Ахмет ми вирушили до нашого улюбленого парку з папугами – Гюльхане. Дорогою до парку нас супроводжували чарівні співи мечетей.
Зграї папуг наче на нас і чекали. Як тільки ми увійшли до парку вони відразу почали кружляти між деревами. Дерева гіганти так само велично росли вздовж паркової дороги. Це було одне з перших місць, які ми відвідали в першій подорожі до тоді ще незвіданого міста. У парку, на жаль, закрили парканом чарівні панорами на Босфор. Сподіватимемося, що це тимчасово. Крізь щілини паркану протока наче манила нас своєю блакитною водою.
Я звичайно не фанат ринків, але в азіатській частині Стамбула в районі Ускюдар є один риночок відвідавши вкотре, повертатимешся немов монетка до магніту. Ми заскочили в футуристичний трамвайчик і помчали Галатським мостом через затоку в порт Кабаташ. Ще приємні спогади викликають те, як у трамваї вимовляють це слово. Далі потрібно було зробити піший марш кидок до порту Бешикташ і ось ми пливемо в Азію на поромі. Хто б міг подумати, що в азіатській поїздці ще й в Стамбулі треба відвідати азіатську частину для повного занурення. На поромі нас чекали зігрівальні чашки улюбленого сахлепа.
А в Ускюдарі чекало на кожного своє. Дашу – шопінг із покупкою традиційних синіх домашніх штанів, а мене стаканчики свіжих фрешів по лірі. Мені здається, що продавець за всі роки мене явно запам’ятав. Тим часом тіні почали довшати і сутінки пробиратися по закутках вулиць. Оскільки сонячна погода нас більше не тримала, можна було розпочати свою ситну трапезу.
Це було прекрасно. Ось бувають місця на землі де подобається взагалі все.
Температура почала падати. Довелося навіть шапочку собі купити. Повернувшись до порту Бешикташ, природно, не без чашечки сахлепа, ми попрямували на вечірні гуляння в район Ортакьой. Сказати, що в цьому районі прикольно, взагалі нічого не сказати. Найбільше нашому візиту зраділи продавці стрітфуду. Один мені так міцно потис руку, що довелося перераховувати потім свої пальці. Холод тим часом все глибше проникав крізь наш весняний одяг. Але ще був час прогулятися центральною вулицею Істікляль. Потім ми на трамвайчику повернулися на рідний Султан Ахмет. Сказали нічному фонтану та площі “До побачення!” і помчали в аеропорт! Нашою наступною зупинкою буде столиця Малайзії, один із найсучасніших мегаполісів світу — Куала-Лумпур.
