Це був подарунок від компанії Turkish Airlines за зміну годин перельотів. На екрані світилося, що ми летимо вже понад десять годин. Нормально поспати мені не вийшло, та ще й часовий пояс зрушив на плюс 6 годин. Загалом вечір обіцяв бути нелегким. Перед посадкою я сказав Даші: “Через 2 тижні ми будемо або засмучені тим, що країни не будуть якимись особливими, або сядемо в літак переможцями маршруту”. Але тоді ми ще не знали, що зараз літак приземлиться і почнеться настільки крута подорож, що вона стане найкращою за всі наші поїздки та створить гідну конкуренцію нашому легендарному маршруту Південною Америкою. Тим часом хмари розійшлися і величезні пальмові плантації стелилися сотнями кілометрів, радісно вітаючи нас. Сонце своїми промінчиками ковзнуло по літаку, зайшло за хмаринки і почалася справжнісінька азіатська злива. Не найвдаліший початок… Настрій падав із великою швидкістю. У голові крутилися думки про те, що робити, якщо тайфун наздожене наш маршрут. Треба буде летіти кудись в інше місце, але куди? Гаразд, треба дістатися столиці і заселитися. Всю дорогу наш автобус супроводжували нескінченні стіни зливи. За маршрут було справді страшно і дуже прикро. В аеропорту нам продали автобусні квитки із розвезенням по готелях. У ході їзди ми звернули увагу, що готель наш знаходиться зовсім поруч із центральною станцією. При під’їзді до міста злива змінилася дощем. Коли автобус завернув у місто, ми з Дашею синхронно вигукнули “Ого!”. Це був красивий мегаполіс з безліччю зелених зон, гарних висоток, дорожніх розв’язок між якими на висоті ковзав монорейковий поїзд об’їжджаючи хмарочоси. Наше захоплення було порівняно із зайчиком зі Зоотрополіса, яка вперше приїхала до столиці. Доїхавши до центральної станції, нас пересадили в бусик. Водій вивернувши зі станції, переїхав перехрестя із подивом помітив наш готель. Тобто вся поїздка розвезення зайняла 200 метрів. Ситуація була настільки абсурдна, що водій навіть не зміг свій сміх приховати. Ми словесно віддячили чоловікові за найшвидший трансфер у нашому досвіді і пішли на ресепшен. У цій поїздці ми вибрали готелі трохи краще, ніж найдешевші. Перший же виявився справжнім гарним готелем. Вид з вікна на висотки. На стелі загадкова стрілочка. В цей момент дощ зовсім припинився, хмари розійшлися і більше за подорож ми з ними практично не перетиналися. На годиннику 20:00, перший крок за територію готелю. Це завжди дуже хвилююче у таких величезних містах. Що робити, куди та як краще пройти? Але місто нас прийняло з розкритими обіймами.
Перший райончик був жвавим індійським кварталом з красивими храмами і вируючим нічним життям. Тіло огортала приємна азіатська теплота. Легені наповнював приємний солодкуватий запах. Перших п’яти хвилин на вулицях столиці вже було достатньо, щоби сказати, що нам уже все подобається. Це та сама Азія, яку ми так любимо! Просто безцільне блукання серед цих районів заряджає позитивом і ми отримуємо моральне задоволення. Була вічна проблема, вже сильно хотілося їсти, але бажання поблукати вуличками кращої частини світу було сильнішим. З індійського району ми вирішили дістатися китайського. По карті треба було здолати чимало дорожніх розв’язок та магістралей. Зазвичай у мегаполісах першого світу це завдання нездійсненне через відсутність переходів, але не в Малайзії. Весь маршрут немовби пазликами складався. Скрізь де закінчувалася піша дорога була будь-яка альтернатива. Навіть таке місце було, коли ми йшли вузьким парапетом над дорогою) Нічне лютневе тепло нас безмірно тішило. Незабаром на вулицях почали з’являтися китайські ліхтарики, а це означало, що ми вже близько. Якоїсь миті ми опинилися на довжелезних піших вулицях вздовж яких простяглися ряди нічного ринку на Петалінг стріт. Усюди щось продавали, щось купували, життя вирувало. Стріт фуд тут виявився якийсь не дуже дешевий. Час був саме нічного пережору. Пошук затишної кафешки в чайнатауні закінчився провалом. Варіантів було насправді багато, але першу годину в азіатській країні неможливо просто взяти і почати їсти в антисанітарних умовах. Хоча це питання більше про адаптацію. Потрібен буквально день і ці кафе для нас будуть найріднішими. Але в перші години подорожі завжди відчувається моральний бар’єр. Оскільки ми здолали нехилий піший маршрут до китайського району, то чого нам вартувало вже дістатися знаменитих веж Петронас, які знаходилися в протилежній частині мегаполіса. Дорогою нас постійно зазивав Макдональдс. Але зачекай, шановний Макдаку, твоя година ще настане. А ось і ресторан! Та ще й із малайським меню. Замовили ми щось дуже сумнівне… смачне… реально смачне! Перше знайомство з кухнею пройшло добре! А зачекайте, воно не тільки смачне, але воно ще й гостре. ААА пожежа! Все горить, світ у небезпеці! Тепер зрозуміло, чому офіціант так наполягав, щоб ми замовили напої. Не чекаючи на офіціанта, я побіг сам до холодильника з напоями. Фух, трохи загасили. Вийшли з ресторану ми не просто мандрівниками, ми були героями, справжніми героями, які загасили полум’я! Напевно, хвилин 10 ще в роті відчувалися “вуглинки”. Але гостра їжа це теж питання часу, вже завтра самі поливатимемо все гострими соусами. Такс, що в нас далі цікавого? Та це ж знаменитий магазин Севен-елевен. Це велика азіатська мережа невеликих супермаркетів, у яких завжди можна купити купу різних ласощів. На цей раз був попкорн у карамелі. Він був такий смачний, що ми його ще не раз купували. На одному з розгалужень вулиць Даша помітила скупчення людей. Нам це було зовсім не за маршрутом, але жіноча інтуїція підказала Даші, що там на нас чекає те, що нам треба! Я й сам не знав, що саме нам тоді треба було, але це виявилася довжелезна піша вулиця з нічним стрітфудом.
Побачивши всю цю їжу, я з легкістю ще раз зголоднів. Там, напевно, продавали буквально весь асортимент малайзійської кухні. Гроші я не встигав ховати, просто як по конвеєру йдеш прямо і весь час щось жуєш. Ціни там були зовсім не дорогі. Переможно пройшовши всю цю вулицю, ми зрозуміли, що треба буде скоро міняти ще гроші. Я не все остаточно зрозумів, що ми пробували. Але це було як у казці.
Що ближче ми були до веж, то складніше було зрозуміти, як до них підібратися. І ось настає момент коли у нас за спиною височіють другі по висоті вежі у світі. На фотографіях і по телевізору вони мене не особливо вражали, але коли я їх побачив на власні очі просто дух захопило. Невже ми таки у Малайзії? У тій країні, яка була настільки далека та недоступна. Та країна, в яку ніколи не було добрих акцій за останні роки. Скільки я мріяв про тебе, Малайзіє. Пам’ятаю того вечора три роки тому, коли я бачив акцію, але не ризикнув купити ще одні далекомагістральні квитки в комплект до південноамериканських. Потім скільки було марних пошуків акцій. І ось ми стоїмо тут, перед нами ці легендарні висотки, ми справді тут! Це такий момент, коли ти перестаєш мріяти про те, про що просто звик мріяти. Тепер на думку почали приходити думки про інші, не менш цікаві місця. За вежами великий парк з озером. Але підсвітка парку, що вимкнулася, натякала, що година ночі не найкращий час для гуляння. А душа тягла нас гуляти, та настільки тягла, що ми вирішили весь цей кількагодинний піший маршрут пройти у зворотному напрямку. У нас у голові ще була своя тайм-зона. Гуляти, гуляти та ще раз гуляти! Народ тим часом почав лягати спати. Всі так затишно спали на вулицях і лавах, що я засумнівався чи варто платити за готель взагалі. При чому зустрічалися досить пристойні на вигляд персонажі. Чоловік у піджаку зі своєю сумочкою під головою, мирно посапує. Оце народ не напружується життям. Ті, що тільки вкладалися, радісно нам посміхалися. Загалом прихистили б, як треба. Дорогою до готелю я собі в черговому Севені купив чудового солодкого газованого напою. Смак нагадував невипрані шкарпетки. Загалом не вгадав із пляшечкою. Глибокої ночі ми нарешті дісталися своїх ліжок. Це був лише перший вечір, а ми вже навіть відвідали великий шматок із запланованого. Наступного ранку нас чекало уявне перемикання на новий часовий пояс, що на шість годин відрізняється від нашого. Все просто, треба поспати, але не дуже багато, щоб не пропустити сніданок і вкластися в 16-денний список визначних пам’яток.
Печери Бату
З побоюванням відкрив щільні штори. Сонце! Ура) Відмінний початок дня. Так, що там у нас на сніданок у готелі. Сніданок виявився повноцінним, щільним. На десерт фрукти та соки. Причому народ переважно накидався на папайю, смак якої ми досі не розуміємо, як її можна любити. Ми ж для себе відкрили сезон кавунів 2017 року. Весь готель добре кондиціонувався. Коли залишили вестибюль, сонячні промені та тридцятиградусна спека радісно прийняли нас. З незвички довелося повертатись у номер за кремом від засмаги. Курс був у печери, до яких можна дістатися поїздом. Гугл нас переконав, що ми маємо пройти до станції 1,5 кілометра пішки. Хоча, як з’ясувалося пізніше, можна було пройти на 1,3 км коротше. У поїзді знову добре – прохолодно. Хвилин 30 їзди та знову спека. Приблизно вся подальша подорож проходила в режимі холодно/жарко з інтервалом по 30 хвилин. Використовуючи невдалий досвід знайомого, на виході з метро ми пішли одразу у правильні, безкоштовні печери. Лютнева спека плавила дуже сильно, на щастя, всюди продавалася холодна вода в півлітрових пляшках по одному рингіту (0,25 $). Була б вода дорожча, ми б просто розорилися в перший же день.
Щодо печер, особисто мене найбільше вразив вхід – величезна статуя бога Муругана перед сходами, що ведуть до печери. Екзотичності цьому місцю надають дикі мавпи, що скачуть вздовж сходів.
Одна з них тягла в зубах пакет із соком. Подолати 272 сходинки в таку спеку було ще тим випробуванням. Причому не всі з ним справлялися, при нас жінка знепритомніла, але її вчасно помітили. Всередині гігантських печер індійські храми. Самі печери звичайно гарні, але для мандрівників, які дісталися Малайзії явно будуть не настільки вражаючими. Наприклад, з нашого досвіду найкращі у В’єтнамі у Дананзі. Але статуя та атмосфера загалом тут класна. До зворотного поїзда ми ще мали зайвих хвилин 30, але в окрузі району нічого особливого не знайшли. Знову холодно, ми у поїзді.
Парк Птахів
До запланованої поїздки в Куала-Селангор ми мали ще близько чотирьох годин. Саме те, для того, щоб навідатися в парк. Парк знаходиться у зоні ботанічного саду. І довга дорога до парку надзвичайно зелена.
Причому від кущів доводилося тримати дистанцію, бо там щось ворушилося. Наприклад, великий варан, який з байдужістю копирсався у смітті. До входу в парк ми йшли настільки нескінченно довго, що навіть на таксі раптово вирішили доїхати. Паралельно прояснивши момент як таксист ставитися до поїздок до міста, що знаходиться за годину їзди від столиці. За 400 рингіт він готовий був здатися в оренду просто зараз. Але ще було рано та й якось дорого. Він правда обіцяв ще якихось орлів і мавп, але цього в поїздці буде ще більш ніж достатньо. Але головне, що перший таксист погодився. Їсти хотілося дико, біля входу в парк продавалося щось дуже дивне і не дуже смачне. Але то була єдина їжа. Це була звичайно екзотика – картопля! Але так несмачно її посмажити у клярі, треба ще мати талант. Ось завжди так, чим більше в поїздці за день хочеш встигнути, тим менше часу залишається щоб поїсти. Отже, ми нарешті у парку. У чому фішка – територія парку накрита сіткою. Тому птахи без вольєрів вільно гуляють всією територією.
Це було вражаюче та дуже незвично для нас. Тут навіть була моя улюблена велика червона пташка. Бродити парком – релакс від міської метушні. У парку у різний час проходять показові годування різних пташок. На годування ми особливо не потрапляли, але на шоу птахів встигли. Шоу було відносно простеньке, але із родзинкою. Нас, наприклад, ще жодного разу не доводили до сміху на подібних шоу. А тут справді організатори постаралися. На подібних шоу ми з Дашею завжди беремо участь. Напевно, не було ще такого шоу, на якому б хтось із нас не зголосився бути добровольцем. Цього разу мені випала честь підгодувати дресованого папугу.
Мені звичайно набагато більше пощастило, ніж Даші, яка тижнем пізніше викличеться добровольцем у парку змій)))) Але на той момент ми ще наївно раділи пташкам. Після парку у нас ще була годинка, щоб поблукати зеленою столицею і десь перекусити.
Я про всяк випадок смикнув сплячого таксиста і запитав, як він ставиться до поїздки в Куала-Селангор. Другий таксист, виявилося, що за 300 рингіт дуже позитивно дивиться на нашу витівку, але про всяк випадок уточнив, чи точно ми розуміємо про яке місто йдеться. Подякувавши таксисту ми вирушили шукати кафешку, яка, як на зло, не хотіла знаходитися. Замість кафе спочатку ми натрапили на гарну мечеть. А потім узагалі знайшли якийсь замок, що виявився залізничною станцією.
Залізнична станція
Їжа цього дня взагалі не хотіла знаходитися. Хоча де-де, а в азіатських країнах із цим проблем немає. У результаті ми знайшли готель, в якому з радістю нас нагодували найсмачнішою азіатською їжею. Поки трапезували я гортав екскурсійну брошуру. Виявляється в Куала-Лумпурі можна знайти набагато більше розваг, ніж ті, що гугляться з інтернету, хоча ціни сильно завищені. На годиннику 18:00. Можна стартувати.
Куала-Селангор
Щодо нашого задуму з таксі, у мене вже не було сумнівів. Та ось таксистів наче підмінили. Всі почали морозитись і дивуватися, як це взяти і поїхати не містом, а країною. Один навіть майже погодився, але коли дізнався, що треба їхати зараз, а не за пів року, то одразу ж відморозився. А час реально цокав. У крайньому разі у нас була візитівка найпершого таксиста. Але мобільний зв’язок у нашому випадку був досить складною задачею. Але Малайзія – країна, де все виходить. Чергова машина зупинилася, в ній сидів водій комплекції більше за мене. Але він був якийсь невпевнений. І щось ми з ним не могли побороти мовний бар’єр. Він у підсумку думав, що ми за ціну говоримо і зневірившись запитав, скільки ми готові заплатити? Я відповів “220 (55$) за поїздку в обидва кінці з кількагодинним очікуванням” Чоловік зрадів, намагався щось про 250 сказати, але впевненості не вистачило і він просто сказав “Спасибі”. Я вирішив трохи вирівняти часовий пояс і годинку затишно подрімав. Хоча за вікном були справді гарні краєвиди. Усі платні дороги водій сплатив власним коштом. У Києві ця витівка пахла горілим. Але ми реально це зробили. Чого ми так рвалися в Куала-Селангор та ще й проти ночі? Відстоявши кілька невеликих черг, ми сіли в човник. Малаєць почав плавно гребти темною водою. Ми всі вдивлялися в непроглядну темряву. “Ну що, бачиш?”, “Немає ще, де ж вони?”, “ААА, бачу!” мільйонна колонія світляків сяяла вздовж берегів нічної річки. У кущах були немов чари. Мозок це інтерпретував як нескінченні гірлянди. Малаєць навмисне підгрібав так, що ніс нашого човна поринав у кущі. Світлячки безтурботно перелітали з гілки на гілку та сідали на руки. Наш фотоапарат відразу сказав, що йому не по зубах ця краса. Навколо безліч інших човнів, але все одно затишно. Найцікавіше, що краєвиди не особливо викликають здивування. Тому що в голові це як звичайна гірлянда. Але сам факт того, що ти на нічному сафарі в Малайзійській провінції, а довкола тебе мільйони світлячків — це невимовно. І все-таки це не гірлянда, а звичайне диво. Я раніше навіть не знав, що таке буває. Загалом, усім, хто не вірить у чари, треба обов’язково побувати в Куала-Селангорі. Коли ми повернулися задоволені до таксиста, видно було, що чоловік відчував гордість за свою країну. Всю дорогу в машині було якесь відчуття, начебто таксист боїться нас. Коли наприкінці шляху ми з ним розрахувалися, він не перераховуючи грошей дуже задоволений швидко поїхав. Знову ніч. Саме час дожору. Ми побрели в центральний молл, який був неподалік нашого готелю. На фудкорті для місцевих ми ще ближче познайомилися з малайською смачною кухнею. Правда про Дашине замовлення чомусь забули, причому так було двічі поспіль. Мабуть, не прийнято, коли дві людини на ніч замовляють дві великі страви. На десерт ми познайомилися із молочно-гвоздичним чаєм Тех Тарик.
Спробувавши чай один раз, ми його пили майже щовечора. Цей день видався насиченим, ще вранці ми були в печерах. Завтра треба буде утнути щось розслаблююче. Наприклад, двогодинний підйом на гору. Теплі ковдри та холодний кондиціонер нас з радістю взяли у свої обійми.
Центральний парк Тітівангса
Цей день ми розпочали у стилі хай-тек. Ми вирушили до центрального парку столиці на монорейці. Поїздка в такому поїзді додавала свої нотки незвичайності в цю поїздку, тому що рейка була над землею.
Маршрут біля поїзда пролягає через безліч хмарочосів. Від кінцевої станції парк виявився не так близько, як нам здавалося у Києві. Ну, тобто щодо Києва, він мені й зараз здається не настільки далеким від тієї станції. Але пройти довелося багато, причому крізь непрохідні дорожні розв’язки і навіть будівництво. Робітники на будівництві, побачивши розгублених туристів, з радістю показали нам секретну стежку. Парк із великим озером – це завжди добре. Але як незвично ловити тридцятиградусну спеку з самого ранку. Парк досить гарний та затишний. З парку є тури гелікоптером, але ми з ними не змогли домовитися за ціну. Так би прикольне досягнення відкрили для себе. На жаль тиснуча спека не давала можливості насолодитися парком по повній, зате повна відсутність таксистів дуже змусила нас насолоджуватися як парком так і околицями всього району.
Заборонений ліс
У мене на карті була відзначена зірочка у дуже віддаленому куточку Куала-Лумпура. Там має бути ліс та гора з пішим маршрутом. Нарешті один з таксистів погодився нас туди відвезти, але за умови, що у мене працює GPS. Але навіть GPS тут виявився безсилим. Блукали ми з ним так, що створювалося враження, ніби нам по приколу кататися з ним. Я був капітаном і коментував водію, куди по GPS ми повинні їхати. Якоїсь миті перед нами виникла Т-подібна розвилка. На запитання водія куди звернути, Я, дивлячись у планшет відповів “Прямо!”. Добре водій не сприйняв мою пораду буквально. Коли ми нарешті дісталися до початку пішої стежки, нас очікувала ще одна позапланова пригода.
Вхід був обмотаний стрічками, як у кримінальних фільмах місця злочинів. Поруч із проходом висіла табличка про те, що якщо нас знайдуть у лісі, то доведеться заплатити по 10 000 рингіт (2,500$). Але ключове слово тут було “Якщо”. Поспілкувавшись із місцевими, ми з’ясували, що так, якщо зловлять, то оштрафують. А закрили ліс через те, що дуже багато нещасних випадків останнім часом. Начебто є ще стежка для спуску. Там ситуація трохи простіша. Стрічок немає, але табличка також висить. У цей момент виїхали з лісу якісь хлопці на мотоциклі та поїхали. Хм… Ну може трішки можна пройти, подивитися одним оком що ж від нас приховують? Через півтори години підйому лісом навіть адреналін вщух.
Підйом пролягав місцями через досить густі гаї. Найстрашніше було напоротися на змію. Адже навіть на допомогу особливо не покличеш. У якийсь момент дорога стала зовсім скелястою і вже почалося справжнісіньке вилізання на гору. Тут довелося розробити план “Б”. Тобто у разі інциденту під час підйому головне доповзти до межі, де ліс закінчується, а вже потім дзвонити до страхової. Нагорі було справді красиво, з одного боку вид на місто, з іншого – на озера з острівцями.
Але головне – ми це зробили, піднялися на гору здолавши заборонений ліс. Видершись на одну з вершин, можна було зрозуміти чому прохід був заборонений. Нагорі є стежка між двома піками, судячи з усього на цій стежці і відбувається більшість нещасних випадків, другий ризик — це можливість зливи. Якби нас накрила навіть короткочасна злива, то шанси спуститися з гори опустилися б до нуля. Між піками ми не полізли, і просто повернулися тією самою стежкою. У момент, коли ми перетнули заборонену межу у зворотному напрямку, почалося справжнє тріумфування і безмежна радість. Ми навіть на згадку сфотографувалися зі стрічками. Взагалі ще з’являлася думка про те, що в разі зустрічі з ревізором внизу, треба буде з’їсти карту пам’яті фотоапарата, щоб не засвітити де ми побували. Як добиратися з цієї глушини до міста навіть не уявляли. Тим часом до лісу під’їхала машина з новими шукачами пригод, які, прийнявши нашу естафету, вирушили підкорювати вершину. Ми трохи засмутилися, що їх не зупинила заборона, адже ми могли з ними поїхати назад до міста на їхній же машині. Але Малайзія – країна, в якій все складається добре. Незрозуміло звідки з’явилися відразу два порожні таксі, і ми без проблем дісталися монорейки, а звідти прямісінько в готель. Хоча ні, дорогою ми вирішили зробити те, що ми жодного разу за 4,5 роки подорожей не робили. Так, це саме те, про що ви подумали, ми відвідали Starbucks, випивши там склянку кави)))
Відвідування Старбаксу
Старбакс був захований у великому молі з купою лабіринтів. Інформейшен та вказівники були безсилі, здавалося, що пошуки приречені на провал. Торговий центр нас не пускав у кафе. Через 30 хвилин блукань нескінченним торговим центром було прийнято рішення забити і відкласти цю витівку ще на кілька років. Але, як згадувалося раніше, у цій країні бажання здійснюються. На виході з молла нас чекала настільки сильна азіатська злива, що ми спокійно продовжили пошуки легендарного Старбаксу. Серед торгових залів був величезний двоповерховий півень, до якого ми постійно виходили.
Був навіть тричі момент, коли Старбакс був через дорогу, але всі спроби перейти між корпусами закінчувалися або півнем, або тим самим ліфтом. Ситуація була ще складнішою ніж у радянському фільмі “Чародії”. Але зрештою ми це зробили! І я нарешті скуштував цю звичайнісіньку каву. Переконавшись, що ми вдосталь насиділися в кафе, Куала-Лумпур вимкнув свою зливу. Нам дуже пощастило, що світлячків ми відвідали вчора. Трохи перепочивши в номері, ми вирішили спробувати ще щастя з музичним фонтаном, хоча після трекінгу крепатура відчувалася добре. Я чесно не знаю, звідки у нас були ті сили повернутися до центру, але ми таки дісталися. Фонтани знаходились у парку біля веж Петронас. У парку тусило безліч туристів. Саме музичне шоу сильно поступається іншим світовим фонтанам,
Ми тільки починали свій маршрут, тому ще не могли ділитися досвідом, зате нас порадував хлопець, сказавши, що на острові Лангкаві зараз сонячна погода. Нас у парку ще кілька разів накрив дощ, додавши активіті у гуляння. План з відвідин Куала-Лумпура був повністю виконаний! Можна було сміливо відзначати закінчення першого шматочка поїздки. Відзначили ми смачною порцією азіатських смаколиків. Щоправда, про Дашину порцію знову забули, але нам і однієї вистачило. На десерт – фруктовий сніжок із Макдональдса. Нас із Дашею Куала-Лумпур дуже вразив і підкорив серця тим, що це і дуже сучасне місто, і водночас азіатське. Таке поєднання в Азії не кожну подорож зустрінеш. Тут тобі і сучасний транспорт, і смачна їжа, добрі люди і навіть справжнє чаклунство. Ми ставимо столиці тверду п’ятірку, хоча двох повних днів і одного вечора все-таки було замало. Ще один день ми сміливо завантажили б до упору. Щоб колись сюди повернутися ми в готелі забули труси.
Лангкаві
Столиця була далеко за ілюмінатором, під нами безмежний океан. У гарному літаку всю дорогу грала весела музика. Якоїсь миті на відстані 11 000 метрів нас привітав острів Пенанг, сказавши нам: “До швидкої зустрічі хлопці! Я вам приготував щось особливе😉”
Острів Пенанг
Острів зник за горизонтом, а наше музичне судно продовжувало маршрут над сонячним океаном. Пілот, мабуть, не любив різких посадок, тому закрилки були переведені в режим посадки ще задовго до приземлення. Незабаром у віконцях з’явилося те, на що всі так довго чекали – сотні островів, на чолі яких Лангкаві. Коли я гуглив фотографії острова, то думав, що це фотошоп. Але він справді з висоти виглядає незвично. Та й взагалі посадка, напевно, найкрасивіша у нашому досвіді. “Enjoy your holidays!” штовхнув промову капітан. Так, це ми з радістю.
Оскільки переліт був внутрішній і без багажу, то від моменту посадки до виходу з аеропорту у нас пішло хвилин 7. За межами аеропорту була справжня екзотика. Види були дуже схожі на шрі-ланкійські. На виході нас упіймав місцевий мешканець і сказав, що довезе нас до готелю за 20 рингіт (130 грн). Звичайний прайс був 25 – 30. Чому б не погодиться. Лангкаві – острів, на якому повністю відсутній громадський транспорт. Єдиний для нас наявний спосіб пересування був таксі. Машину ми не водимо, з моторолером практикуватися під час поїздки не хочеться. Готель був біля аеропорту. Відстані по карті були невеликі, план був такий, що за два повні дні ми все подивимося. Але тут був рідкісний випадок, коли розміри острова по карті не зовсім відповідали дійсності. Ми до готелю їхали близько 30 хвилин. Це дуже насторожувало так, як відстані довелося переосмислити і був ризик не встигнути. Середня поїздка островом на таксі у нас займала від 40 хвилин. Заселення до нашого готелю було після 14:00, але оскільки ми приїхали о 09:00, то заселення на п’ять годин пересунулося. Люблю азіатів за те, що у них все так легко. Бабуся в паранджі нас з радістю прийняла і викликала для нас таксі. Ми прямували до туристичного села, де знаходяться основні визначні пам’ятки острова. Ще не було десятої ранку, а в нас уже подорож рухалася повним ходом. За вікнами машини було багато джунглів, пальм, гір та інших краси. Я вже кілька років сумував за Шрі-Ланкою та Мальдівами. Цей острів мені напевно вгамував половину дворічного бажання. На той момент ми ще не знали, що наступний острів вгамує і другу половину бажання – про Мальдіви. Але це нас чекало далі. Таксисти на Лангкаві дуже товариські. Хлопець нам розповів, що сьогодні приплив великий корабель із Сінгапуру і кількість людей у селі зашкалюватиме, потім дав нам коротку інструкцію що далі дивитися після села і попрощався з нами.
Азіатське село
Головна пам’ятка острова – це небесний міст. З нього і треба починати якщо ясна погода. Наша погода всупереч прогнозам була саме такою. Я не знаю, яка там місткість у корабля, але черга на канатну дорогу була велика. Напевно, ще й десантом частину туристів висадили на острів. У касі при покупці квитків, ти отримуєш одразу набір розваг у цьому селі. Також можна придбати розширений пакет, з додатковими активностями. Ми взяли пакет, до якого входила подорож автобусом-амфібією. На квитку було вибито час для підйому канатною дорогою – через 40 хвилин. Але розмір черги вказував на те, що час тут лише для заспокоєння. Касир нам сказала, щоб ми починали саме з амфібії. Прогулянка на ній займе більше години, що перевищить час для підйому. Але касир наполягала, що ми маємо йти на амфібію. Паралельно треба було вирішити питання з їжею. На щастя підвернувся магазинчик, у якому продавали парові пиріжки Бао.
І ось ми задоволені з бао та пиріжками з листкового тіста сидимо в дуже незвичайному транспорті. Спочатку ми гордо їхали трасою, туристи з цікавістю дивилися на нас. Потім капітан звернув із траси і виїхав на берег і наша амфібія попливла морем. Момент входження у воду це найяскравіший у цій екскурсії. Зробивши пару кіл уздовж лісистих гір, амфібія як ні в чому не бувало виїхала на берег і поїхала далі.
Небесний міст
Повернувшись до азіатського села з амфібії, ми виявили ще довшу чергу на небесний міст. Я підійшов до менеджера та показав наші квитки з простроченим часом. Сталося диво, натовп розійшовся. Менеджер нас у пріоритеті чомусь повів на вхід до канатної дороги. У будівлі з канаткою черга виявилася не меншою. Але тут трапилося друге малазійське диво, в одній із кабінок не вистачало саме двох людей. У всій юрбі-змійці тільки ми виявилися парою. Змійка розійшлася, і ми у кабінці. Під нами густі зелені джунглі. На обрії починають з’являтися сусідні острови.
Все сонячно та зелено. Канатка була двоетапною, тобто на проміжному оглядовому майданчику треба було пересідати, відстоявши невелику чергу. Але й тут спрацювала наша перепустка під назвою “Two people”. Ми знову найперші. Насправді під час усієї подорожі у мене навіть інстинкт виробився – якщо стаємо в довгу чергу, тримати напоготові два пальці. Таким чином ми пройшли багато черг. На самому верху був цілий квест, як потрапити на міст. Усі доріжки виводили на різні оглядові майданчики, але не на міст. Ми знайшли покажчик напрямків, на якому було багато стрілочок з кілометрами до світових пам’яток. Приємно було читати та усвідомлювати у скількох місцях ми вже побували.
На самому мості не менш красиво, ніж на сусідніх майданчиках. Часом у підлозі були прозорі проміжки, щоб добре бачити кількакілометрову висоту. Тут була дискримінація дронів. Стояла табличка з перекресленим дроном, шкода, що дронам не можна на цей міст. Ось через такі дискримінації і почнеться повстання дронів! Наприкінці мосту був хід униз, і стрічки, що забороняли прохід. Купка китайців саме ланцюжком пролазили в той прохід і вилазили за кілька метрів під однією з опор моста прямо в джунглях. Але що нам ті стрічки після забороненого лісу. Не можемо ми стояти на мосту в той час, як група китайців гуляє джунглями. Ми ж за них переживаємо))) Пішли і ми під стрічками.
В останній момент я зустрівся з одним малайцем поглядом і показав йому вказівний палець біля рота. Він у відповідь мені кивнув, хоч і лишився схвильований. Тим часом ми опинилися в справжнісіньких джунглях з екзотичними звуками місцевих жителів. Куди вела стежка незрозуміло, але кудись вона вела.
Далі була табличка, мовляв, самі сюди не ходіть. Але нічого не було написано про штраф. Хвилин 50 ми лізли то вниз, то вгору, зрештою вибралися ми на пересадочному майданчику для канатки. Черга туристів здивовано дивилася на те, як ми вилізли з якихось кущів. Персонал канатки не надто здивувався нашій появі і нас з радістю пересадили у вагончик, що йшов униз. Ми правда спробували провернути трюк із посадкою у vip кабінку, але безуспішно. Внизу на нас чекала ще маса включених розваг.
Музей 3D фотографій
Спочатку ми пішли у музей 3D фотографій. Спочатку ми рятувалися від підступного бегемота.
Потім величезний орел ніс мене над землями, Дашу Ейнштейн узагалі в пробірку посадив. Тематичних залів було безліч, на підлозі позначки, звідки саме треба робити фотографію.
Для музею можна готувати окрему карту пам’яті))) Наступна активіті – “Скайрекс!” Спочатку нам двоє професорів, схожих на порноакторів, з екрана дали інструкцію про місію з вивчення динозаврів.
Наша машина вирушила до віртуального туру, динозаври не дуже радісно сприйняли наш візит, що було далі спойлерити не буду, але було круто. Потім ми мали квитки у сферичний кінотеатр. Після попередньої розваги тут було простіше, але 30-хвилинний релакс на тлі таких активностей нам припав до душі. Біля кінотеатру була зона, на якій спокійно гралися зайчики, радісно зустрічаючи всіх відвідувачів.
На галявину можна було заходити і гратися з ними. Ще була дуже дивна розвага в селі — подорож марсом. Я так і не зрозумів суть, а Даші довелося сидіти із заплющеними очима, щоб не захитало. Взагалі саме село теж гарне, містить безліч азіатських фішок, такі як красиві японські мости, озеро з рибами і навіть справжнього динозавра, що гарчить і дає погладити себе.
Ми провели більшу частину дня, відвідуючи всілякі активності, що були включені до базового квитка. Ми були дуже вражені таким видом розваг. Ми їхали з метою відвідати міст, а тут одразу така купа розваг включена. Ось чесно, Лангкаві буквально одразу зачарував нас. Це ніби серце Малайзії та й самої Азії. У селі було ще багато додаткових активностей, але все згідно з пріоритетом, на всі розваги часу не вистачить. Ще ми запланували відвідування водоспаду “Seven wells”.
Водоспад “Seven wells”
Підійшовши за інформацією до таксиста, я дізнався, що пішки йти вздовж джунглів хвилин 15, але таксист дійшов би за 10, а добіг би взагалі за 5! Ось такі таксисти там молодці. Навіть напарити проїзд нам не пробували. Та й взагалі їхати на таксі, коли є можливість прогулятися вздовж джунглів, це неправильно) Мавпи на деревах цікаво спостерігали за нашим маршрутом. Якийсь турист на моторолері зупинився погодувати мавпу тим, що сам не доїв. Але мавпа досить показово натякнула, що вона не збирається недоїдками харчуватися. Ще цікаво те, що мавпи, яких ми зустрічали були різних порід. Бачили одну сіру мавпочку, за яку трималася, маленька руда. Ще на гілку прилітав тукан, щоб переконатися, у правильності нашого маршруту. Шкода тільки, пташка фотографуватися не любила. А звуки джунглів це незабутньо. Причому цикади настільки голосно цокотіли, не вірилося в те, що це живі істоти таке роблять. До самого водоспаду довелося пристойно пройти вгору. Ця подорож взагалі дуже часто любила, коли ми ліземо вгору. Не дарма я скинув 3,5 кг за весь маршрут)
Світловий день у лютому досить довгий, що, безумовно, грало нам на руку. Нарешті ми дісталися вершини. Тут якраз річка і перетворювалася на водоспад. Скупатись у прохолодній воді в таку спеку було критично необхідним. Безліч природних ванн і порогів були до нашого розпорядження. Між ваннами можна було переплисти і навіть проїхатися як із гірочки. Але найкрасивіша частина нас чекала біля урвища.
Якщо не піднімати сильно голову, то створювався ефект, що за крайнім бортиком нічого немає і тільки верхівки джунглевих дерев на висоті. Неписана краса. Ось це місце у мене тепер і асоціюється зі словом “Малайзія”. Час немов зупинився в цьому місці. Нікуди поспішати не потрібно, все, що треба прямо тут і зараз. У тілі відчувається релакс упереміш зі зростаючою радістю. Це ніби якась ейфорія. По сторонах дика природа та звуки джунглів. Вже й рідкісні туристи розійшлися, а ми всі сиділи у цих ванночках. Шкода, що сонце теж вирішило відпочити і сховалося за густі ліси та гори. Пройшов якийсь довгий проміжок часу і нам теж треба було розпочинати зворотний маршрут, доки не почне сутеніти.
Цей водоспад немов сьоме диво світу залишив у наших серцях на все життя спогади про ті прекрасні літні малайські дні. З легкістю, охолоджені гірською річкою, ми повільно брели у бік азіатського села. Проходячи знову ті самі прекрасні тропіки. Людей у цих місцях вже зовсім не було. Уздовж закритих крамничок нишпорили табуни мавпочок.
Якби це була не Азія, то ми б безперечно почали хвилюватися, як нам потрапити в готель, що знаходиться в сорока хвилинах їзди. Але в Азії за такі речі паритися не потрібно. Незабаром ми набрели на стоянку з таксистами, які наче нас чекали. Водій запропонував їхати не в бік готелю, а до сусіднього туристичного містечка Ченанг, де буде вся вечірня тусня. А що нам молодим, уперед! Дорогою ми здійснили культурний обмін, навчаючи таксиста українських слів, а він нас малайським. Містечко виявилося справді затишним. Шкода, що бронь готелю в цьому районі збільшила б наш бюджет поїздки відсотків на 25. Тому довелося селитися далеко. Що саме ми замовили в ресторані, я вже не пам’ятаю, але було дико смачно та екзотично.
Найпопулярніша розвага – прогулянка нічним пляжем. Просто бродиш собі нічним відливом і вбираєш атмосферу сотень ресторанів теплого вечірнього повітря, усіяного зірками неба та безлічі вогнів. Часом можна зустріти безкоштовні фаєр-шоу, якими ресторани приваблюють туристів. Тут реально рівень романтики критично зашкалює. Я люблю цей пляж, я люблю Лангкаві, я люблю весь світ!!! Перший день на острові – бомба. Треба б на завтра з позначок на карті скласти план. Тут саме нам підвернулася екскурсійна агенція. От і чудово, завтра вранці вирушаємо на чотиригодинну екскурсію сусідніми островами! Потім ще буде пів дня вільних, відвідаємо ще частину пам’яток острова! А поки що таксі в готель! Міцний сон тут був кожен день без винятків. Вимкнувши світло ми помітили на стелі стрілочку, що світиться.
Екскурсія південними островами
Наступного ранку ми на набережній відкрили для себе смачну кафешку. Сніданок у стилі фуршету на двох обійшовся близько 15 рингіт (3,5 $). Країна не перестає нас дивувати.
Після сніданку за нами приїхав бус, водій наклеїв на нас червоні кружечки і нас відвезли на пірс. Кружечки були для гідів орієнтирами, визначення того, до якої групи відносяться туристи. Нас розсадили у невеликому кораблику. Тур почався з такою швидкістю, ніби капітани мали регату і було важливо прийти першим. На око, мабуть, кілометрів 90 за годину плив наш кораблик. Шкода дівчат, що зробили собі зачіски. Хоч сама екскурсія теж буде крутою, але навіть такого швидкісного спідбоута на 4 години вже вистачило б сказати “Вау”. Мандрували ми крізь десятки невеликих островів. Види були подібні до в’єтнамської Бухти Халонг. Колір води тут був яскравий смарагдово-молочний. Паралельно частина туристів їхала аналогічним маршрутом на скутерах. Але, напевно, екстрим що там, що тут не дуже відрізнявся. Перша зупинка була на озері вагітної діви.
Даша озеро більше зацінила, я був під враженням від швидкості кораблика. Хоча з пів годинки справді миленько купалися. На виході з озера на нас готувався замах. Коли в мій пакет із зубами вчепилася дуже страшного вигляду мавпа я подумки подякував “Путівнику по галактиці для подорожуючих автостопом” за ту безцінну пораду використати рушник. Саме воно в мене було з собою. Атаку було успішно відбито, а пакет отримав смертельне поранення.
Погуляли ще островом і далі в дорогу. Знову вітер розвиває наші розкішні шевелюри. А капітан тим часом вирішив продемонструвати фігуру найвищого пілотажу і взяв курс прямо на скелю. Через мовний бар’єр і зустрічний вітер особливо ніхто не обурювався, але коли в останній момент капітан ухилився від скелі, всі полегшено зітхнули. Наступною зупинкою було поселення орлів.
Ми зупинилися з іншими корабликами прямо у морі та спостерігали як хижаки ловлять здобич. У здобич входила плаваюча рибка, яка припливала поїсти хліб, що його підкидали у воду капітани. Шкода, що орли не позують на камеру. Трапеза в орлів закінчилася, ми ж вирушили до наступного “перельоту”. Це була зупинка, на яку всі чекали найбільше. Острів з красивим пляжем.
Путівники говорили наступне, відвідувати треба насамперед острови Лангкаві, а потім рухатися на тайський Ко Ліпе. Інакше Лангкаві сильно поступатиметься красою. Було дуже гарно. Це було екзотично! Куди ж красивіше? Але фотографії потрібно буде відвантажити сьогодні, оскільки за всіма відгуками в інтернеті завтрашні фотографії з Таїланду обіцяють бути ще красивішими.
Крабики зробили візерунки
Ну подивимося-подивимося. А поки що ми маємо зробити десять мільйонів фотографій. Але є сумний момент, що наш напівпрофесійний фотоапарат не міг сфотографувати цю красу, як бачить її око. Тобто ніяк не відобразити цей момент в оригіналі. Ми це розуміли і намагалися щосили запам’ятати ці краєвиди. Головне, залишаючи речі на пляжі враховувати те, що постійно йдуть припливи та відливи. Таким чином ми врятували чиїсь речі, заховані у рушнику. Коли ми витягали рушник, його половина вже вільно плавала у воді. Гуляючи таким островом, всередині боролося відразу два бажання — поплавати і погуляти. Гуляти було гарно, особливо коли йдеш вздовж водички, пролазячи через рідкісні гілки повалених тропічних дерев. Як Малайзії це вдається, вона буквально щодня дивує чимось незвичайним та красивим.
Особисто я вже дав оцінку цій поїздці як найкращій на нашому досвіді. Але не порівнюючи звісно з Південною Америкою. Даша оцінювала більш жорстко і аргументів, щоб назвати поїздку кращою поки що було недостатньо. Але докази насправді не змусили себе довго чекати, вони ховалися за наступні два дні нашого маршруту. А тим часом ми по острову загулялись настільки, що нас по червоних мітках знайшов один з туристів нашого човна, і закликав повертатися. Добре, хоч поплавали перед прогулянкою. Чотири години пролетіли як одна мить. Мить зі швидкістю 90 кілометрів на годину. Ми знову у містечку Ченанг. Тепер можна поїсти і далі в дорогу. Проходячи повз стоянку таксистів почули вітання рідною нам мовою. Обернувшись, побачили гордого таксиста, з яким учора проводили культурний обмін. Добре, ми хочемо тебе взяти в оренду з машиною. Але правил черги вони дотримуються суворо. Зараз була черга лячного таксиста. Таксист виглядав невпевнено і здалося, що він п’яний. Я уточнив у нашого вчорашнього друга, чи справді таксист адекватний і не п’яний. Мене хлопець запевнив, що у цій країні ніхто алкоголь не п’є, а цей драйвер справді добрий. Тим паче він його родич. Ну ок. Застрибнули в машину, дідусь радісно обернувся до нас і спитав з чого почнемо. “У місто Куах!” Скориставшись черговим тривалим переїздом я подрімав. Ось незрозуміло як на острові довжиною 30 км можуть бути настільки довгі переїзди.
Подорож по острову Лангкаві
Орендували таксиста ми приблизно на 4 години. Місто Куах нас зустріло настільки яскравим і сильним сонцем, що очі було боляче розплющувати. Площа з гігантською статуєю орла була звичайно гарна, але мружитися доводилося настільки, що орел був не в радість. Він хоч великий був, його було легко помітити. А ось змія, що чекала на Дашу в парку, була досить маленька.
Якоїсь миті Даша зупинилася щось у мене перепитати і можливо завдяки цій зупинці шляхи зі змією не перетнулися. Але зближення було метрове. Видно було, що гадюці теж не сподобалася ця зустріч. Покивавши головкою в різні боки, вона поповзла геть. Парк був красивий, але настільки тихий, безлюдний і трохи занедбаний, складалося враження, ніби ніхто не вижив після атаки змій.
Парк був дуже довгим, в кінці нас чекав глухий кут. Потрібного виходу не було. У спробах знайти найближчий вихід ми набрели на дірку в паркані. Швидше за все, комусь зовсім терміново треба було вийти. За діркою на нас чекав рів з болотом. Влада робила все можливе, щоб з парку ніхто достроково не вийшов. На болоті лежали колоди – залишки невдалої переправи. Ми ризикнули повторити подвиг невідомого туриста і за допомогою колод здолали смугу перешкод. За парком була мечеть, до якої ми так хотіли дістатися, але вона виявилася набагато простішою ніж на фотках.
Загалом так, кому захотілося екстриму на Лангкаві, вирушайте до парку міста Куах, там на вас чекає справжня смуга перешкод. До того ж у парку ще й батарея від фотоапарата розрядилася, запасна була в машині таксиста. Сівши в машину, ми взяли курс на середину острова. Паралельно з нами тракторист теж вирішив узяти курс на середину острова. Оскільки двостороння дорога була досить вузькою, то задню конструкцію трактора ми дуже детально вивчили під час поїздки. На карті у мене була позначка без підпису, таксист теж не зміг пояснити, що там, але погодився, що треба відвідати. Це виявились термальні джерела. На вході дівчина широко посміхалась нам і зарядила якусь дику ціну близько 50$ за джерела. Побачивши шок у наших очах, поспішила додати, що помочити ніжки коштує по 3 рингіти (0,75$). Ну ніжки можна і помочити.
Шкода вода не холодна, а гаряча. Хоча теж так ніжки опустиш, одразу релакс по тілу, теплі спогади. Ще почало похмурніти і дрібний дощик якось затишно накрапав. Але так, ненав’язливо, дуже рідко. Погулявши територією ми залізли в машину і поїхали своєю дорогою, а дощик своєю. Наступною зупинкою був найкращий пляж острова Tanjung Rhu Beach. Було цікаво, що в пляжі такого, що він вважається за відгуками найкращим. Ми приїхали туди в дуже похмуру погоду і вода була темною, але пейзажі пляжу, гори у воді давали всі надії на те, що пляж під сонцем буде дуже красивим. У нас у цій поїздці два рази заплановано відвідини острова Лангкаві. Ось і чудово, ми вже точно знаємо, що хочемо подивитися в останній день своєї поїздки. Оскільки на сонце цього дня можна було не розраховувати, то ми поїхали далі. Наступним у нас був пляж із чорним піском.
Коли ми до нього дісталися, далеко в море вже лилися зливи. Як не дивно, але цьому пляжу дуже йшла така погода. Було дуже мальовничо та красиво. Ще схоже був відлив, тому що по рівному пісочку легко гулялося. Вдалині, вздовж зелених ландшафтів височів завод. Вигляд був настільки дивний і не реальний, що здавалося, ніби ми в комп’ютерній грі. Все ніби в тематичній графіці, немов квест якийсь.
Очам здавалося ніби перед нами картина. Ще й мережка чорного піску впереміш із жовтим. Блукати тут хотілося безкінечно, але шторм наближався до берегової лінії. Я помітив, що островів на горизонті поменшало. Коли зник острівець, який був зовсім неподалік нас, ми зрозуміли, що треба дуже швидко повертатися в машину. Я взагалі не знаю, що робити у разі потрапляння під малазійську зливу. Залишити пляж, нам вдалося до зіткнення з водяною стіною дощу.
Дощ так і не наважився перетнути межу пляжу. Ми в дорозі були вже більше трьох годин, для такої вилазки на сьогодні, мабуть, вистачить. Ми почали дорогу назад. Паралельно з нами цей трактор, теж, мабуть, вирішив, що на сьогодні вистачить. У нас було немов повторення курсу з чого складається зад трактора) Оскільки ми об’їхали більшу частину острова, то зворотний шлях був вже зовсім іншою дорогою і повернулися ми до Ченангу з протилежного боку. На вечерю на нас чекав рис по-патайськи. Моя порція рису виявилася на диво невеликою. Тому я вирішив допомогти Даші з рисом, запихаючи в рот весь перчик, що Даша виловила в тарілці. Даша з жахом подивилася на моє обличчя і уточнила, чи не їв я рис, що лежав скраю, бо там було багато перцю. Останнє, що я встиг сказати “Я не надто парюся за перець, усе норм”. За секунду стало не норм. Через 5 зовсім не норм. Секунд через 30 я боявся знепритомніти від того, що язик буквально на частини розривало. Ні водичка, ні морозиво не могли врятувати мене від того дракона, що вирував усередині мене. Якоїсь миті муки припинилися. Коли я зрозумів, що відчуваю смак, дуже зрадів.
Ще одна романтична прогулянка нічним пляжем. Настав момент першого прощання з Малайзією. Воно було не дуже сумним, тому що в цьому дивному маршруті у нас буде Малайзія ще цілих два рази))) Зі сторони може здаватися дивним такий маршрут, але повірте — він ідеальний. Ці два дні на Лангкаві були неймовірні. По дорозі в готель на нас чекала ще невелика пригода, наше таксі потрапило в аварію, але на тлі з’їденого перцю це взагалі була дрібниця. Наш готель мав особливість. Серед сну є такі п’ять хвилин, коли ти не спиш. Оскільки по сусідству з готелем є мечеть, яка не те щоб співає, але ще й щось довге промовляє. Мабуть, проповіді. Тиша, знову сон. Будильник. Час у Таїланд!
