«Be careful, it’s very hot!» сказала усміхаючись стюардеса на борту Емірейтс і простягла мені гарячий вологий рушник. О так, наша довгоочікувана подорож розпочалася! Попереду ще сім годин суцільної ейфорії від польоту з однією з найкращих авіакомпаній. Але для організації такої поїздки довелося чимало постаратися і докласти багато зусиль) В’єтнам я почав гуглити ще три роки тому відразу після Таїланду. Але ціни на квитки були не те щоб високими, вони були невиправдані як для такої відстані. Перевіряв ціни я, напевно, не одну сотню разів. Поки одного щасливого вечора не сталося те довгоочікуване диво. У те, що квитки мені продадуть майже вдвічі дешевше за звичайну ціну, мені не вірилося, тому для підстрахування я поставив на них позначку броні на сайті однієї турфірми. Це означало, що я їх зможу вранці викупити з комісією близько 10$, якщо щось піде не так при покупці безпосередньо в авіаперевізника. Власне, завдяки цьому моєму перестрахуванню ми й полетіли до В’єтнаму. В офісі авіакомпанії мені зі співчуттям повідомили, що в ціні помилка і тому вони мені їх продати не можуть. Хоча закон прав споживача був на моєму боці, але вони мали права управління сайтом і редагування ціни, але і з сайтом у них зараз проблема, і вони не можуть внести правки. Одна з менеджерів сказала, що продати не можуть саме вони, оскільки знають про помилку, але будь-яка інша турфірма якщо продасть, то нікому від цього погано не буде, оскільки система коректно проведе платіж. Наступного моменту я вже повним ходом летів до офісу турфірми, поки ціна не відредагована. Поки я біг, мене самого набрала турфірма і співчуваючи повідомила, що в мене в броні помилка, тому що пересадка в еміратах аж 23 години! Але моя відповідь «Я так спеціально вибрав!» її заспокоїла. Касир турфірми ще намагалася мені розповісти про всі умови тарифу. А я запевняв, що згоден на всі правила і в курсі всього лише випишіть мені цей квиток якомога швидше. І ось квитки на руках, ми були задоволені як слони, та й турфірма раділа своїй комісії. Попереду ще 10 місяців очікування та передчуття майбутньої поїздки. Але далі ситуація лише загострилася. Через 4 місяці скасували зворотний рейс, і тепер пересадка буде 8 годин за новим квитком, я попросив замінити рейс на інший день, але так, щоб пересадку зберегти і тут квиткам настали кранти. Була якась помилка у системі щодо квитків. Пішло обнулення, квитки накривалися на очах. Я бачу, як стан із «Confirmed» перейшов у «Unable to confirm». Турфірма мені дзвонить і обіцяє, що вирішить це питання, ви головне не переживайте. Під час вирішення питання ситуація ще погіршилася, і в мене на руках залишалися лише анульовані квитки. Я по всіх каналах намагався пробити як відбувається прогрес. У дубайському офісі мені повідомили, що мені не варто турбуватися, це проблеми турфірми, а не ваші, ви полетите у будь-якому випадку. Турфірма повідомила, що директор одних авіаліній написав листа іншим авіалініям про те, що він не проти щоб ми летіли. У результаті місяця за два квитки назад відновили в робочий стан, але зі зміненою датою повернення, але збереженою 23-годинною пересадкою. Попереду ще чотири місяці. Чи варто розповідати, як системи в аеропорту не могли з першого разу прийняти наші квитки, поки оператори вручну не перевіряли. Але воно того варте! Тепер повернемося на борт Емірейтс.

В дорозі

На борту Емірейтс

Ми в дорозі вже дуже довго, за шестигодинним перельотом і семигодинною пересадкою зі сном на кріслах дубайського аеропорту. Попереду ще сім годин польоту ми витираємо руки гарячими рушниками і вивчаємо меню на день. Літати Емірейтсами настільки комфортно та радісно, ​​що можна просто окрему розповідь написати про всі сім годин цього блаженного перельоту. Наш відпочинок розпочався саме з цього літака. “Nice t-shirt!” Похвалила мене стюардеса, яка була мене вищою на голову. Все було добре, поки не виявилася проблема – фотик просто здох. Чому з усіх поїздок він вибрав саме ту, де він найбільше потрібний, залишається загадкою. У результаті його вдалося реанімувати хвилин за 20, але всі наступні з ним фотографії були з рандомним режимом. Після прильоту потрібно було обміняти запрошення на візу. До речі, єдиних українців за всю поїздку ми зустріли лише в аеропорту на отриманні візи, але на жаль, вони не були добрими представниками нашої країни, якщо хтось дивився фільм «Вікно в Париж», то ми зустріли типову родину Горохових. Перших кілька днів нас було троє, на таксі ми поєдналися з Анею з оркостану і надалі зустрічалися для обміну досвідом, бо ще не нудило від рашистів.

Хошимін

Вийшовши з Аеропорту Аня поставила логічне запитання «А де повітря?» Спека вночі стояла конкретна, кожна клітина тіла після зимового Києва буквально вбирала гормони щастя з повітря. На таксі ми їхали у великій пробці, насолоджуючись мегаполісом. Уздовж доріг все було прикрашене фіолетовими орнаментами, що світяться, у вигляді квітів. Думки в голові були такі: «Сюди треба зайти! І ось сюди зазирнути! Потім туди! Взагалі спочатку В’єтнам був дуже схожий на центральну Індію, але тільки без будь-якого трешу і антисанітарії.
Вселилися в готель, який знаходився трохи у нетрях. Ми поспішили дослідити місто, час був вже близько десятої вечора, але планів було море. Поївши смачну в’єтнамську їжу, прогулявшись центральним парком і нічним ринком нам треба було почати без відставання слідувати нашому великому маршруту.

В одному з готелів домовилися, що вже з самого ранку ми хочемо вирушити на дельту річки Меконг, але оскільки вже була ніч, ми обмінялися скайпами і домовилися зідзвонитись о 06:30 для підтвердження. Потім я на ринку намагався купити шість рамбутанів, в результаті мало не довелося тягнути 6 кілограм, в’єтнамка не могла зрозуміти що таке може бути 6, але при цьому не 6 кілограм. У результаті за кілограмом волохатих рамбутанів ми заплатили 1$, тож ми пішли в готель ласувати.

На лавках час від часу спостерігали картину, як літній європеєць щось розповідає молодим місцевим хлопцям, які сидять довкола нього. Мабуть, хлопці люблять послухати заморські історії. Ми тут всього пару годин, а вже якось так все насичено йде) Дорогою до готелю нас чекало випробування переходу дороги. Світлофорів не було, а трафік був шалений, та й траса смуг на 10, мабуть. В інтернеті були нотатки з цього приводу, що треба просто впевнено не поспішаючи йти. Вірилося мало, але вибору не було. Занурюючись у цю хмару транспорту, що летить, ми помітили, що вони нас облітають, ніби ми невидимі для них, наша присутність на дорозі тут взагалі нікого не парила. Ми спокійно перейшли дорогу, попри щільність руху.

О 6:30 ранку, ясна річ, що сконцентрований по житті в’єтнамець дрих без задньої думки, що він комусь щось вночі обіцяв. Я ж по скайпу зміг визначити його мобільний і почав дзвонити йому на телефон. Хвилин за 10 мені таки відповіли у скайп. Екскурсію підтверджено, тепер справа за малим, дійти до його готелю. На виході з нашого готелю ми натрапили на замок. На ресепшені нікого не було, і почався справжній квест знайти вихід. Ми мали приблизно 10 хвилин. Десь є ключі. Даша почала перебирати шафки, а я прилеглі приміщення. Даша знайшла зв’язок ключів і почала перебір. Мені пощастило менше, я знайшов бабусю, що сидить, років під 100, яка нічого не говорила, а тільки показувала незрозумілий жест. Я розумів, що в цьому квесті бабуся нам явно допоможе, але залишилося вивчити в’єтнамську мову. Ключі зі зв’язки не підходили. Бабуся себе обмахувала віялом, я знав, що віяло якось пов’язане з розгадкою, але як? Ситуація була безвихідною. Можна було звичайно знайти номер готелю, але оскільки стаціонарний телефон був поряд з нами, це нічого б не дало. На щастя, господиня повернулася з ринку і відкрила нас з зовні.
Отже, наш перший день подорожі, 9 ранку, а ми вже рухаємось автобусом на нашу першу точку маршруту. Оперативно порішали. Дуже добре, що так вдалося зробити, оскільки наш 17-денний маршрут не враховував час на купівлю екскурсій, у більшості випадків ми в місто приїжджатимемо пізно вночі, а рано вранці вже маємо бути в дорозі на екскурсію або конкретне місто. Коли в Києві Даша це планувала було трохи лячно, але, по суті, це ж Азія, тут ніхто особливо не париться і не напружується, так що маршрут був за досвідом інших азіатських країн — без урахування запасу часу на купівлю екскурсій. Спочатку я заклав у поїздку 19 днів, з яких буде 17 повних у В’єтнамі, і планував, що ми відвідаємо ще Лаос та Камбоджу. Але після багатоденного героїчного складання складного маршруту моєю Дашею ми з’ясували, що і на В’єтнам у нас днів впритул. Виявляється, у цій країні не те щоб багато чого подивитися, та вона нескінченна! В ідеалі звичайно мати днів 20 і тоді ти відвідаєш взагалі всі туристичні та дуже цікаві місця, але впритул по часу.

Дельта річки Меконг

Сонце палило на всі 35. Дуже розморювало на спеці, але ми пливемо вглиб, назустріч мангровим гаям, екзотичним деревам з чудовими фруктами та вузеньким річечкам між островами. Перші дні поки ми не звикли до В’єтнамсько-англійської мови, ми взагалі не могли нічого зрозуміти, що вони говорять. Тож промови нашого гіда залишилися нам загадкою. Іноді нас висаджували на різних островах, де ми дивилися різні цікавості.

Тут тобі роблять кокосові цукерки вручну, тут тебе годують різними смаколиками та ще й жива музика з піснями. Лонгконг ми зривали прямо з дерева, це досить цікавий фрукт тим, що коли ти його їж, він ніби дивиться на тебе своїм оком. Після трапези нам принесли тарілку з екзотичними фруктами. Тут ми ближче познайомилися із сапурилою, яка віддалено нагадувала грушу з медовими відтінками.

На тлі всіх китайців і в’єтнамців я почував себе Гуллівером, особливо коли сідав у човен і ногою пробив дірку в підлозі. Меланхолійний в’єтнамець лише махнув рукою, мовляв, «Забий». А й справді ця річечка не дуже глибока. По берегах зловісно пробивався молодий мангр. 

Увечері нас повернули до готелю. Відмінна екскурсія по 10$ з людини, та ще й з танцями та обідом. Але тут ми вперше зустрілися з темною стороною в’єтнамців, народ досить жадібний і намагається нагріти на всьому. Наприклад, ця екскурсія була звичайно класною без питань, але ми платили по 15$ і трохи за іншу … Хлопець у готелі багато разів перепрошував, дуже дивувався, посміхнувся і повернув різницю в грошах.

На жаль в’єтнамці на відміну від тайців та ланкійців, далеко не всі бажають тобі лише найкращого. Але приблизно 30 відсотків були настільки класними і доброзичливо-милими, що ейфорія наступала в перші ж хвилини спілкування. Здебільшого це були ті, хто не пов’язаний із заробітком на послугах. Наприклад, помічники менеджерів у готелях чи працівники магазину, які працюють у залі. Деяких таких добродушних в’єтнамців хотілося просто обійняти та розцілувати, але на жаль переважну більшість часом хотілося придушити за спроби набити ціну на своїх послугах. Але на класності поїздки це не позначилось. Повернувшись з річки, ми відразу купили собі квитки на маршрут з автобусів. Тобто ти платиш певну ціну і протягом 20 днів ти можеш у необхідні тобі дати переміщатися на мережевому автобусі між потрібними містами. Дуже зручно. Зустрівшись з Анею, обговоривши як у кого минув день, ми пішли вивчати що тут з масажами. Ціни без торгу починалися від 7$ за годину масажу всього тіла. Враховуючи ціну за подібний масаж у Києві я вже стрибав від щастя. Цікаво, а після торгів, що буде? Після торгів ми лежали по 4 долари і отримували задоволення, але як з’ясувалося, крім Ані, про неї масажисти просто забули))). У них фішка така, вони тебе зазивають на масаж, а потім шукають майстрів у всьому місті. У результаті майстер Ані був десь у дорозі або просто займався кимось іншим) Але знову ж таки, якщо врахувати, що в Києві за 17$ ще й тиждень у черзі треба чекати… то тут досить оперативно. Виходиш з масажу, а В’єтнам ще крутіше стає. А яке нічне життя твориться в Хошимін, просто слів немає, щоб описати. Тут голосно музика лунає, тут купа людей на маленьких стільцях проводять застілля, тут якісь факіри показують шоу, натовпи туристів напідпитку кудись рухаються у різних напрямках під строкатими вивісками готелів. І все це відбувається на проїжджій частині де весь час їдуть машини та байки, успішно розминаючись із веселим натовпом. Якщо вранці ми заряджалися енергією від сонця, що плавить, то вночі від атмосферою нічного життя. Гуляли ми до 12-ї ночі, потім сіли на сліпер бас і вирушили в дорогу.

Але все поважно шляхетно, спочатку знімаєш своє взуття, вкладаєш у пакет, а потім тільки йдеш до автобуса, займати своє лежаче місце.

Далат

Автобус мав їхати вісім годин, за які ми б якраз повноцінно виспалися. Але перша проблема, що сліпер розрахований під ріст в’єтнамців, а не під Гулівера. Але з цим впоралися, а друга проблема, що походу наш водій запізнювався кудись на день народження до мамки і тому ми мчали на такій швидкості, що часом звучала бавовна від подолання звукового бар’єра. Коли автобус зупинився біля кафешки для нічного дожирання, всім видали капці-в’єтнамки, щоб не турбувати туристів одяганням взуття. Зручний момент, що всі міжміські автобуси та маршрутки оснащені якісним вайфаєм, так що нудно в автобусі не буває. Трохи перепочивши на перевалі, знову на зліт. О п’ятій ранку з криком «Далат!» нас висадили і автобус полетів далі, залишивши за собою лише світлову доріжку, що свідчить про перехід у гіпершвидкість. Семигодинний маршрут проїхали за 5 годин, це дуже добре з одного боку, а ось з іншого боку, як же нам о п’ятій ранку готель собі знайти? Надворі ще було темно. Трохи відійшовши від вокзалу, ми помітили маршрутку, що неслася по трасі. Водій, побачивши нас дав по гальмах, але нас конкретно проїхав, потім вискочив з маршрутки і побіг до нас з криком «Сайгон!», Та ні, ми тільки звідти. Поки водій до нас біг його маршрутка теж не марнувала часу, і без гальм їхала назад, ніби наздоганяючи його. Коли водій зрозумів, що нам не по дорозі, застрибнув на ходу назад у свою маршрутку і поїхав. Це була кумедна історія, але буквально за п’ять хвилин моя радість обірвалася двічі поспіль. Спочатку я в нічній темряві помітив яму посеред асфальту і в останній момент прибрав ногу, але не впорався з інерцією. Впав не так боляче, як прикро. Пройшовши хвилини дві вперед, другу яму я не помітив. Тут уже було і боляче і прикро одразу. Ще дві хвилини тому я був бадьорий орел у повному світанку сил, а тепер як підстрелений лебідь шкутильгав у пошуках готелю. 

Кажуть, що в’єтнамці прокидаються о п’ятій ранку. Так ось заявляю, що о п’ятій ранку вони не те щоб не прокидаються, навіть у готелях з написом 24 — всі сплять. Головне, що дзвінків на парканах немає. Тобто готель 24, але огороджений парканом та із зачиненими воротами без дзвінка. На одному готелі дзвінок таки був. Після першого дзвінка ввімкнулося світло на першому поверсі, хтось глянув у вікно і пішов. Після другого дзвінка навіть якийсь дідусь вийшов і мовчки дивився на нас крізь паркан. Що я не намагався пояснити дідові, реакція на нулі. Дід дослухав мою розповідь на тему як ми хочемо заселитися, після чого він спочатку багатозначно промовчав, а потім згодом продовжив мовчати. З наступним готелем пощастило більше. По дзвінку прокинулась купа персоналу, які спали на підлозі на ресепшені. Тут ми заселилися. Коли я ліг на ліжко, ноги просто гули від болю після падіння. А спина почала боліти від несподівано твердого ліжка. Це звичайно було не так прикро, як тоді, коли ми прилетіли на Мальдіви і я в першу ж годину я вступити в якусь канаву так, що кульгав до наступного вечора, але все ж таки. Вселилися ми за 10$ на півтори ночі. Виспавшись, ми вирушили досліджувати місто, правда з другого разу, за 10 хвилин нам довелося повернутися за кремом від згорання. Місто виявилося цікавим у плані того, що природа була така сама, як і в Україні.

А ліси переважно хвойні. Почуття екзотичності різко зійшло на нуль. У мене було побоювання, а раптом ці всі казкові береги та тропічні гори В’єтнаму лише на картинках, але насправді це реально просто Далат так виділився. Була ясна та спекотна погода. На відміну від п’ятої ранку, зараз місто ожило. Ми зайшли в кафешку поснідати і насолодилися однією з принад Азії — в ресторані, в якому продається чай, якщо ти замовляєш страву, то чай тобі приносять безкоштовно. Пам’ятаю в Гонконгу це дуже подобалося, тут рідше таке було, але все-таки приємно. Підкріпившись у кафе, ми ще доповнили враження стрітфудом. Потім зайшли в турист інформейшен і попросили наші заплановані місця нам відзначити нам на гугл карті.

Золота долина Далата

Їхали ми на таксі з вітерцем далеко за місто. Водієві змогли пояснити куди нам треба лише показавши мітку на GPS. Коли приїхали на місце, з’ясувалося, що на позначці нічого не було. Промахнулася дівчина з інформейшена кілометрів на п’ять. По обличчю водія, він там особливо нічого і не очікував побачити. Просто дорога, поруч є паркан, за парканом заросле озеро, але це явно не те що нам треба. Знайшла вихід із ситуації наша Шерлок-Даша. Вона знайшла брошуру в машині, де була фотка потрібного місця. Водій з комусь зателефонував і розібрався куди їхати. У Далаті був не сезон, а місце в яке ми так прагнули ще й відсутнє в туристичних популярних маршрутах. Тож у результаті неосяжний красивий парк весь наш, тільки наш!

Ну ще, звичайно, трохи китайців додумалися до такого ж лайфхаку, але скажу вам таку мудрість «Нема у В’єтнамі пам’ятки краси екзотичної, щоб без китайців!» Якщо ти приїхав у якесь місце і не впевнений, що це визначна пам’ятка, просто знайди китайців і будь спокійним, що приїхав за адресою. Але це ще нічого, ось коли вони у Тамкок наш човник на веслах наздоганяли групою з двох великих автобусів це було дійсно тяжко. Але це попереду, поки що їх всього пару груп по пару людей бродить. У парку були і річечки і два озера і гори і ліси, фонтани і водоспади, красива веселка від бризок води, водяний млин, сходинки у вигляді пеньків ведучих через річку, ченці п’ють чай у затишній альтанці та довга доріжка вгору.

Ще й вказівник такий весь синенький, мовляв, там через 80 метрів буде два в’єтнамські слова. Не перевірити не можна було. Коли ми ледве видерлися на гору, ми з’ясували, що судячи з усього на табличці був напис «Вгорі нічого!». Але тепер знаємо, що точно там нічого немає) Метелики ще в парку красиві літали з великими крилами. 

Було не закрите питання, як повернутися назад до міста. Але у нашого таксиста це питання на щастя також було не вирішене. Не хотілося йому 40 км без улову назад їхати. Головна пам’ятка міста, що знаходиться в центрі, це великий квітковий сад. От туди ми й вирушили, цього разу таксист навіть без мітки зрозумів куди нам, і звісно ж привіз не туди. Ну, звичайно ж, ми хотіли саме в кафе Garden, а не у Flower Garden. Довелося знову задіяти хайтеч. До речі всі таксисти у формі – сорочка та зелена краватка.

Сад був теж класним, а в сезон зважаючи на все ще більш квітучим. Хоча, як може не бути сезону, коли на вулиці 28 градусів. Краса це все добре, але їй не наїсися, і ми пообідали в місцевому ресторані, який до речі був також весь у нашому розпорядженні. Наступним поінтом нашого релакс-відпочинку було велике озеро в центрі міста пройти повз яке було просто неможливо. Цього дня було багато природи, але тут ще є й якісь архітектурні пам’ятки за канатною дорогою. Зловивши таксиста, який не міг зрозуміти куди нам треба навіть бачачи мітку на карті, ми йому намагалися зобразити канатну дорогу. Це завдання виявилося складним. Здивуванням нашим було те, що завжди, коли йдеться про канатну дорогу, мається на увазі, що їхати треба вгору.

А тут якраз навпаки ми приїхали на початок, а ми вже й так на висоті. Та ще й красоти довкола – гори, вкриті туманними лісами. Оскільки у В’єтнамі все починає закриватися близько 17:00, то на дорогу нам залишалася можливість лише спуститися вниз і одразу повернутися. Ми вирішили відкинути ті пам’ятки, що знаходяться по той бік канатки і вирушили до Crazy House.

Це дуже незвичайний готель, який можна переглянути за гроші. Походити територією і позаглядати в кімнати постояльців. Звичайно ми б не їхали, як і натовпи інших туристів, у звичайний готель, в цього була якась особливість, навіть одразу не можу сказати, що саме манило його подивитися))) Підкріпившись смаженим пиріжком з бананом усередині, ми пішли дивитися чиєсь весілля. Було бажання гульнути, але нас так і не запросили. Причому наречений із нареченою не заходять до зали поки останній гість не зайде. Місто окутала ніч і відразу почало вирувати нічне життя, а вірніше бенкет просто небувалих масштабів, таке враження, що всі в’єтнамці що вдень займалися своєю звичайною роботою різко перетворилися на стрітфуд майстрів.

Бенкетували ми знатно, я правда не знаю, що це були за страви та звірята, але таке враження ніби ми весь вечір до ночі тільки й робили, що їли. Особливо запам’яталися млинці, начинені лимоном зі склянкою лимонного молока з льодом та спрінг-роли.

Якась жінка варила в каструлях цікаві напої, побачивши нашу розгубленість у виборі, вона налила нам у велику склянку відразу всі три напої. А й справді, це зняло з нас завдання складного вибору. Потім ми ще їхали потягом, який був із квітів, у вигляді фонтану і взагалі стояв на місці.

Частина вулиць судячи з усього стала пішохідною, оскільки багато байкерів долали маршрути везучи байк поряд. Потім ми гуляли на величезному в’єтнамському нічному ринку. Ми з собою в поїздку взяли всього два невеликі рюкзаки, завантажені не до верху. Щоб тягати було небагато, у нас був із собою той одяг, який уже треба було викинути. Таким чином, рюкзаки поступово легшали. Але тут був важливий момент. Кросівки я викинув ще в Борисполі, тому треба на ринку прикупити інші, поки ми не доїхали до півночі країни. Низькі в’єтнамці, дивлячись на розмір моєї лапи, тільки розводили руками. Не готове було місто до зустрічі Гулівера. Ех, затишне містечко, але треба їхати далі. Рано вранці зробивши фото на тлі місцевої Ейфелевої вежі, ми вирушили до міста, про яке стільки чуток та оповідань – Нячанг.

Дорога до Нячангу

У це місто можна було зробити переліт з Хошиміну, але якщо на маршруті є Далат, то треба автобусом їхати, оскільки він подорозі. За вікном були спочатку рисові поля. До речі, лякало для птахів у них теж низеньке, як і в’єтнамці, щоб реалістичніше було. Коли почали спускатися з гір, види були схожі на Перу. У цей момент ми дуже зраділи, що літак не взяли. Немов ковток Південної Америки. Під час 30-хвилинної зупинки всі попрямували в ресторан на сніданок, ми пішли в протилежному напрямку полазити по джунглях! Але страх того, що автобус поїде, не відпускав нас далеко. Поблукавши стежками крізь зарості, ми теж навідалися в ресторан. Там виявилося все настільки апетитно, що теж замовили смачний сніданок. Хоч уже всі поїли і сідали в автобус, наша трапеза тільки-но починалася. Але за те, я і люблю азійський підхід Савайді — ніхто не париться. Автобус просто зачекав зайвих 10 хвилин на нашу трапезу. Отже, через 4 години їзди ми були у Нячанзі. Щоправда, в автобусі забули кульок з їжею, тому довелося повертатися в автобус.

Нячанг

Тут у нас було багато днів, цілих 5. “Набережна Нячанга схожа на Тель-Авів” Відразу видно, що блогер що написав ту нотатку, жодного разу не був в Ізраїлі. Ця набережна, щось особливе. Дерева дивовижної форми, піщаний довгий пляж з гірськими панорамами порівнянними хіба, що з Копакабаною в Ріо, а вдалині красується острів з величезними літерами Vinpearl, постривай трохи Вінперленд, скоро ми і до тебе дістанемося. Поторкавши теплу зимову воду дуже хотілося в ній купатися.

Але часу на це у нас зовсім не було, вже 12-та ранку, а від списку місць, які треба відвідати наш п’ятиденний Нячанг просто по швах тріщить. Сказавши привіт і пока морю, ми вирушили в глиб міста. Зупинившись на перехресті, ми помітили вайфай мережі Баскін Робінс, відмінно, за чашкою морозива сплануємо пріоритети маршруту. Почали ми із храмового комплексу Понагар.

Понагар

Комплекс дуже мальовничо виглядав на узбережжі річки великого міста. Коли заходиш на його територію, одразу настає якась гармонія і відчувається відчуження від міста, наче ти вже в якомусь іншому місці. Відвідувати храми можна лише в довгому одязі, або одягненому зверху спеціальному одязі, який видається на території комплексу безкоштовно. Сама територія не велика, хвилин на 20 щоб усе подивитися. Приємне доповнення — це жива музика та народні танці з горщиками на головах, які відбуваються раз у якийсь час. Причому чим більше грошей кидаєш у горщик, що стоїть на землі, тим ширше починають усміхатися танцівниці. Одні хлопці так часто кидали, що я всерйоз запереживав, як би не тріснуло обличчя у танцівниці.

А за стінами комплексу видно панорами мегаполіса, оскільки храми розташовані на піднесенні. І пам’ятаю відчувався такий приплив радості, того що ми можемо розслабитися з переїздами оскільки у Нячанзі у нас ще багато днів.

Грязьові ванни та мінеральні джерела Тха Ба

Судячи з вказівників, це має бути недалеко від храмів. Табличка говорила, мовляв, йдіть два кілометри в ті двори. Після 5 хвилин ходу вузькими дворами навіть GPS був безсилий допомогти нам. 

Літня в’єтнамка продавала сир гриль на паличках, яким успішно обідали школярки. Вони якраз і виступили перекладачами, бо бабуся не могла нам пояснити ціну на пальцях. Але воно і зрозуміло, адже у бабусі було на руці на 5995 пальців менше, ніж ціна. Заплатили ми по 6000 донгів (0,25$). А потім побачили на стіні табличку з купою літер та цифрою 5. Ось так школярці знання fyuksqcmrj] мови допомогли заробити 2000 донгів. Нам не знання якраз обійшлися в мінус 2 000. З дворових лабіринтів ми в буквальному значенні ледве вилізли. Далі була табличка, мовляв, ще 80 метрів. А за 80 метрів ще табличка 2,2 км. Які ж в’єтнамці молодці додумалися робити вказівник на вказівник. Загалом до лазень ми йшли так довго, що вони нам справді вже дуже потрібні були. Якщо не помиляюся, то комплекс процедур коштував по 340 000 (15$) з особи.

Етап перший – 5 хвилин під душем, з якого йде під натиском мінеральна солонувата гаряча вода. На жаль, наш фотик теж частково взяв участь у цьому етапі. Але, на відміну від нас, йому термальні води не допомогли.
Етап другий – 30 хвилин відкисаєш у грязьовій ванні кімнатної температури. Причому якщо твоя карма не чиста, то тебе посадять в одну ванну з китайцями, що кричать. Оскільки наша карма була не зовсім каламутною, то китайців посадили до сусідньої ванної, але не дуже далеко.
Етап третій – грієшся на сонечку, щоб бруд висох. Але оскільки сонечко вже пішло за гори, то етап довелося пропустити.
Етап четвертий – знову термальний душ із першого етапу.
Етап п’ятий – Ось тут уже було тяжко. Ти заходиш у прохід між кам’янистими стінами, з яких 5 хвилин б’ють дуже тонкі струмені води. Причому під таким тиском, що на місці не встоїш від болю. Починаєш “танцювати”. Через 4 хвилин це пекельне прання закінчується, і ти виходиш весь у червоних смугах на тілі.
Етап шостий – страшно? Та ні, тут якраз релакс. Термальна ванна +38 градусів на 20 хвилин. Причому нагадую, що може статися з тими, хто має грішок. Китайці не сплять. У них та сама програма.
Етап сьомий – релаксуємо під термальним водоспадом.
Етап восьмий – великий, теплий, термальний басейн.
Етап дев’ятий – ридаєш, що все колись закінчується.

Прогулянка вечірнім Нячангом

Назад ми вирішили проїхатися на таксі, тому що трюк із вказівниками повторювати не хотілося. Таксисту сказали, щоб довіз нас назад до Понагару, тому що ми там помітили цікаві мости поряд. Таксист мовчки довіз нас до комплексу, а потім «дуже здивувався», що комплекс зачинений, і поспішив уточнити куди повезе далі. Ну, звичайно ж таксист, який їздить щодня між комплексом і лазнями не знає, що комплекс увечері не працює, навіщо попереджати туристів. При чому здивування таксист явно репетирував перед дзеркалом не одну годину. Оскільки нам треба було не в Храми, то таксист просто поїхав далі сам зі зниженою кармою. Тепер йому будуть кожен раз китайців підсаджувати.
Мости у них красиві, та й взагалі бути у В’єтнамі і не гуляти пішки — злочин, якщо ти звичайно не в лазні пиляєш. Нашу увагу привернув корейський ресторан під мостом. Причому потрапити туди було зовсім непросто. Вони там явно не очікували побачити відвідувачів. У меню були досить дорогі страви, але виглядали ефектно. Спочатку обрали одне, але офіціант, що не говорить англійською, змогла нас переконати, що це для корейців, беріть інше. Тепер мені цікаво, там, мабуть, собака під соусом був? Ми вибрали інше (250 000 = 11,5 $). Нам принесли багато маленьких тарілочок із закусками. Спочатку був страх що це і є наша страва. Але потім нам приносять велику каструлю з основною стравою, в якій дуже багато сирого м’яса та інших смаколиків ставлять на спеціальну конфорку на нашому столі. Причому запевняють, що м’ясо і все інше можна їсти прямо зараз.

Але ми вирішили спочатку зварити його. Хліб ми змогли попросити лише, показавши фотку на планшеті. Страва виявилася такою ж гострою, як і меч самурая. Треба було пити паралельно багато пива, щоб гасити цю пожежу в роті;) Даша на жаль, не змогла так добре стравою насолодитися, а я ось відвів душу на повну. У цьому ресторані було не лише з англійською туго, а й мова жестів тут зовсім не працювала. Взявши рахунок і показавши кредитну картку, офіціант зрозуміло кивнула і відразу мені принесла ще одну картку, але візитну. І з почуттям виконаної місії пішла. Так, мій майстеркард зазнав фіаско, їм не можна було розрахуватися навіть у ресторанах, у яких на книжечці гордо гравірувалася лейба спонсора – MasterCard. У нас було топ три трапези у В’єтнамі. Ця була на другому місці, хоча тримала перше місце майже до кінця поїздки.
Увечері всюди почав продаватися стрітфуд. Так що похід додому супроводжувався постійними міні-трапезами. Ми навіть забрели на якийсь острів, який був заброньований під розкішний готель. Трохи побродили серед скромної чарівності буржуазії і пішли далі.

Геокешинг

На Канарських островах ми знайшли 11 скарбів, в одному з яких була фігурка-мандрівник у вигляді нареченого, який прилетів туди з Данії.
Ми ж його привезли до Нячанга, тут якраз по карті був захований скарб-контейнер. Оскільки була ніч, і скарб був захований у збудованому бонсаї біля житлового будинку, його пошуки були важкуваті. Ще все ускладнювала група поліцейських, які із чаєм у руках релаксували сидячи на стільчиках метрах за п’ять від скарбу. Спочатку при поліцейських серед ночі ритися на території чужого будинку було якось ніяково. Але наші пошуки були марні, скарб був добре захований. Хвилин за 10 до нас підійшла поліцейська і вручила потужний поліцейський ліхтарик. О, так набагато краще. З ліхтариком пошуки пішли продуктивніше, і незабаром чорна скринька була у нас. Група поліцейських схвально поглядала як ми знайшли скарб. Я так розумію, що вони вже давно просікли тему і мали вечірню розвагу реаліті-шоу із туристів що шукають геокеш. Треба було відзначитись, а ручки не було, інший поліцейський мені з радістю позичив ручку. Розпрощавшись із нареченим (поклали його до контейнера), який гостював у нас півтора місяці, ми вирушили шукати собі масаж.
В одному підворітті якраз по 80 000 (3,8 $) коштує година. Щоправда, там про Дашу забули хвилин на 20, але це так по-в’єтнамськи. Зате мені чоловік перерахував повністю всі кістки. Поки я чекав Дашу мені налили чашку чаю, правда я потім з’ясував, що в цю чашку наливають усім по черзі, а чашку не миють уже, мабуть, років 40… Але я ближче зродився з в’єтнамцями. Ох і день видався! Все тепер точно спати! А ні ще хвилин 40 пішки до готелю і спати. Завтра цілий острів будемо підкорювати.

Вінперленд

Вінперленд це парк розваг, який знаходиться на острові Vinpearl. На острів можна потрапити, найдовшою канатною дорогою над морем. Коштує це задоволення по 600 000 (27$) з особи. Платиш тільки за квиток, дорога та всі розваги безлімітні та безкоштовні, тільки на їжу треба буде розщедрюватися. Приїжджати туди треба до відкриття на 09:00 та гуляти до самого закриття 21:00 – 22:00, розваг там вистачить із головою.

Можна, звичайно, виїхати будь-якої миті, але так робили лише туристи-пакетники, які мали обмежений час. На початку, коли прибуваєш на острів, трохи губишся з чого почати і що робити в першу чергу. Як з’ясувалося пізніше, треба було одразу бігти на бобслей, бо туди черги будуть по півтори години. Але ми цього не знали, але й півтори години стояти заради бобслею не комільфо) Хоча, спілкуючись з людьми, складалося враження, що ми єдині були на острові хто, не відстояв ту чергу хоча б два рази))) Коли ми в черговий раз вирішили перевірити чи не розсмокталася черга, дівчина з черги поділилася досвідом: «Ми простояли годину сорок, спустилися за пару хвилин. Сподобалось. А зараз вирішили – ну що ще разок?!» Причому це до всього ще й не сезон вважається, цікаво що ж буде в сезон. Доречі черга в усьому парку була тільки на бобслей.

Ми почали з американських гірок та атракціону, що емітує падіння з висоти. Гірки спочатку здавалися невинними, поки якійсь китайці, яка брала участь у заїзді перед нами, зовсім не стало погано. Нашій групі це суттєво додало адреналіну, але все виявилося не так страшно. На центральній площі проходило костюмоване дефіле на ходулях. А ми тим часом посилено рятували тайське село від навали павуків та жаб убивць! То була велика кімната з ігровими автоматами. Причому популярний аерохокей тут не мав великого попиту. Накидавшись м’ячами у кошики, і захистивши город від ховрахів, а китайське будівництво від самураїв зі склом, ми вирушили до океанаріуму на шоу русалок. Ось, що ніколи не думав, то це те, що побачу живих русалок.

Русалки граційно плавали у великій акваторії за склом витончено розвиваючи свої хвости. Час від часу вони виринали кудись нагору, швидше за все їм давали рибку за добрий трюк. Далі була прогулянка прозорим тунелем, за стінами якого плавали риби, по погляду яких було видно, що людьми вони не проти поласувати. Ще там був тераріуми з усякою живністю і зони туалетів, у яких пахло корицею, а біля умивальників плавали розкриті бутони квітів в маленьких вазочках.

З їжею на острові звичайно було напруження ще те, це в основному була піца і хот-доги за ціною від 60 000 (2,7 $). Але тут нічого не вдієш. Але дякую хоч не рис) Потім нам треба було «змінити костюми», адже далі аквапарк! Після канарського Сіам Парку нас було вже складно здивувати, але поплюхатися на гірках без черг завжди радісно. Єдиний момент, що над безпекою вони не особливо заморочувались. І дивлячись на вильоти з деяких гірок, відчуття безпеки тануло в повітрі.

Причому з безпекою проблема була навіть на атракціоні «Lazy river», де все, що від тебе вимагається, це релаксувати і повільно плисти в надувному колі штучною рікою, що йде по колу через весь аквапарк. Навіть там ми бачили ну таке потужне зіткнення чиєїсь голови та залізного стовпа, що хлопець більше ніколи не захоче злізати з надувного кола в недозволеному місці. З аквапарку був вихід на затишний пляж. Там були ще затишніші водні мотоцикли. На жаль, не безкоштовні, але за 600 000 (27$) 15 хвилин можна було політати так, що у вухах гул стояв ще довгий час. Головне, коли Даша була за кермом так все нормально, а коли я, то з криком «Висади мене!». Далі ми повернулися до нашої улюбленої ігрової зони, де Даша героїчно скакала на коні, а я на борді майже зайняв перше місце, поки Даша не допомогла)

Потім я ще й на якийсь дім ліз у ролі китайського ямакасі. Наступне за програмою було шоу дельфінів, але воно трохи не збіглося з офіційним розкладом і ми на нього не потрапили. Провівши яскравий захід сонця, ми пішли в замок на 4D кіно з трьома екранами. На вулицях острова ставало все темніше і темніше, а це означало, що вже зовсім близько головний гість програми – музичний фонтан.

Чесно кажучи, я про його наявність у В’єтнамі ще не знав навіть у той момент, коли їхав на острів. І ось розпочалося шоу. Я не описуватиму, що ми там бачили, але скажу так, у нас у цій поїздці ще буде зупинка в Еміратах, тож буде можливість порівняти зі світовим відомим фонтаном. До самих еміратів ми були досить скептично налаштовані, що фонтан буде краще. Так ось, краще в результаті і не було, в еміратах воно там зовсім по-іншому за рахунок атмосфери, що панує, але якщо конкретно порівнювати самі фонтани, то в’єтнамське шоу ви ніколи не забудете. Тут близько 30 хвилин ти сидиш просто з відкритим ротом. Коли фонтан почав танцювати під рашистську музику, у залі можна було чітко визначити кількість орків по ридаючим від щастя мордам. Але класика була ефектнішою. Це був справжній шедевр, фонтан якому усі хлопали!

На годиннику вже було 21:00, але як так, адже буквально кілька годин тому ще було 09:00. Але треба було залишати острів. У канатних кабінках лунала мова, яка запрошувала на повторне відвідування, але у світі ще стільки місць треба відвідати. Скажу так, якщо хочете побувати у діснейленді, то краще злітайте у в’єтнамський Вінперленд, навіть враховуючи довжину перельоту це буде швидше ніж ви будете чекати у чергах діснейленду.
На зворотній дорозі до готелю ми зайшли перекусити по черзі у дві місцеві кафе.
В одній Даша їла «Найсмачніший Фо Бо» за 45 000 (2$) це їх справді дуже смачний суп із рисовою локшиною, яловичиною, купою тропічної зелені і часто подається з тарілкою на якій лежить ще більше зелені. У жодному ресторані В’єтнаму не було несмачного Фо Бо.

До його приготування, схоже, народ ставиться з великою серйозністю. А я в другій кафешці замовив рибне асорті з рисом за 40 000 (1,8$). Правда виглядала моя страва трохи невпевнено у плані свіжості, але цього разу все обійшлося. Тепер прикупимо екскурсію на завтра та спатки. Нам гід зі співчуттям повідомив, що на Південні острови завтра не буде екскурсії з рашистською групою, є лише змішана без орків. Комусь співчуття, а комусь радість. Який прикол їхати в іншу країну, щоб гуляти серед російськомовного населення, але для деяких це, мабуть, велике щастя. Як от для тієї бабусі з онуком, яка їсть борщ, а чадо наминає пельмені. Навіщо взагалі кудись їхати? Сиди собі вдома: і буде тобі і борщ і рашковмовне населення навіть. Але найцікавіше, що з рашиками трапляється в орко-групах, ми дізналися трохи пізніше, коли на іншій екскурсії зустрілися з хлопцями, ті, що на Південні острови вирушили із собі подібною групою. Але про це розповім згодом. Отже, а тепер те, що ми очікували від екзотичного В’єтнаму!

Південні острови Нячанга

Коштувало це задоволення по 13$ з людини, включаючи входи. О 09:00 нас забрав автобус та відвіз на пристань. Звідти й розпочалися наші морські пригоди. Ми були екзотикою серед азійців і всі жадали з нами фотографуватись. Точніше, спочатку всі робили селфі з китайкою, що заснула, а вже потім з нами. Атмосфера панувала дуже компанійська. Першим був острів з не пам’ятаю якою назвою.

Острів з не пам’ятаю якою назвою

Нам усім виставили ящик з безкоштовними трубками та масками, а мені гід навіть персонально свою особисту дав поплавати, бо, мабуть, бачив ентузіазм в очах. Краще ніж в Єгипті і на Мальдівах звичайно коралів з рибками немає, але все-одно приємно поринути в цей підводний світ. Та й взагалі, воно так усе по-екзотичному там. Куди не дивишся, скрізь очі радує. Але всю ту красу все одно не передати у розповіді. Дві години пролетіли як п’ять хвилин. Острів дуже рекомендую до відвідування, як орієнтир, у його назві була літера «У».
На кораблі на нас уже чекав накритий фуршет із безлічі страв національної кухні.

Причому туристи дуже переживали, щоб нам з Дашею дісталося все найкраще і більше. Це було дуже приємно, що азійці нам так раді. “Eat Fish!” сказав мені кореєць, накладаючи мені на тарілку великий шматок курки. А коли Даша потяглася до миски, де вже було мало рису, то їй вручили цілий «таз» з рисом. Азійці буквально світили променями теплоти та привітності в наш бік, ми ж відповідали взаємністю, попри те, що знань спільної мови між нами не було. Наступною за програмою була досить цікава розвага. Десь у морі кораблі з усіма змішаними групами пришвартувалися один до одного і почалася розважальна музична програма. Чоловік у кокосовому ліфчику просто відривався виконуючи місцеві хіти.

Потім він почав навмання запитувати туристів, хто звідки, викликав у центр і починав співати відомі пісні їхніми мовами. У нього йшло все дуже добре, спочатку були німці, потім шведи, потім корейці, потім китайці і тут настала незручна мовчанка, коли він натрапив на двох українців. Схоже, він і країни особливо такої ще не чув. Хоч йому довелося перейти до наступного туриста, весь наш корабель на чолі з китайцями та корейцями просто вибухав від овацій у наш бік. Усі хотіли почути українську народну пісню, але шкода гід нічого не знав, щоби з нами заспівати. Після шоу публіка була дуже розігрітою, і компанійська атмосфера переросла вже в щось більше і запальне. Після мужика з кокосами почалося щось зовсім немислиме, як кажуть за кордоном “Нью експірієнз!”. У море в рятувальному колі з баром виплив бармен.

За рахунок жорсткого рятувального кола у кожного виходив свій столик, на який можна було поставити стаканчик. Натовп ділився на тих, хто у воду просто спускався і на тих, хто ліз на самий верх для стрибку. Дашу за руку відразу схопила азійка, мені вручила айфон на селфі палці і побігла з Дашею нагору, яка планувала зайти у воду знизу. Коли вони підійшли до краю, жінка згадала що боїться висоти та стрибала лише Даша. Поклавши айфон під наші речі, я кинувся нагору. І тут сам спайдермен взяв мій фотоапарат у мене з рук. Причому, звідки на кораблі різко з’явився спайдермен – загадка. Зате маю тепер фоточку зі мною в польоті. Надурівшись у воді, всі повернулися на свої кораблі. Далі у всіх було завдання знаходити свої фотоапарати та мобілки, які для фоток ходили по руках. Причому наш фотик мені віддала вже якась жінка, а не спайдер. Кораблики відшвартувалися та ми попливли на наступний острів назву котрого я так само успішно забув.

І знову екзотика та краса. До речі, шоу на корабликах проводиться тільки для екскурсій змішаних груп, не для орків. Настав знову релакс. Після київської зими досі не можна було насолодитися сонцем вдосталь, у мене вже навіть обличчя згоріло від сонця. Здавалося все мало, хоча плавило не по-дитячому. Ввібравши в себе на лежаках всю екзотику острова, ми вирушили назад. За програмою був ще один острів, вхід на який був відносно дорогим по 90 000 (4$) і всі вже були без сил після такої активної програми. Гід висунув острів на голосування, всі одноголосно вирішили його пропустити. До речі, як ми дізналися від туристів що подорожували в екскурсії з орками були лише острови, жодних барів та анімації з піснями.

О 17:00 ми вже були в готелі, а це означає, що можна ще погуляти. Оскільки розваг у Нячангу було більше, ніж у нас заплановано днів, і нам тут дуже сподобалося, ми вирішили одразу на день продовжити Нячанг, прибравши місто Хуе з маршруту. Ми вирушили до центру міста. До пагоди, лежачого Буди і Будди, що сидить. Я навіть хотів висячою колодою вдарити в дзвін, але вона виявилася на ланцюгу, хоча в Таї такі речі були у вільному доступі. Біля пагоди була школа, в якій проходив стандартний в’єтнамський урок – вчитель каже, а діти хором повторюють.

Однією з розваг за кордоном є відвідування якогось великого продуктового маркету. Це завжди цікаво. Ми вирушили до торгового центру BigC і заразом там повечеряли в Loteria. Це була наша найбільша помилка за поїздку. По-перше, порції були дорогі й маленькі, але не так у розмірі проблема, як у тому, чим ця вечеря для нас закінчилась. Після часового масажу ніг, на десерт ми купили почищене помело. Пам’ятаю я його про всяк випадок під краном помив. Ще виразно пам’ятаю, як помив руки в Лотерії вдруге. Але на жаль, всі ці запобіжні заходи нам не допомогли.

День, що випав

Спочатку ми в кімнаті виявили двох ящірок-геконів. У паніці не знаючи чи це загрожує, чи ні ми розбудили господиню. Коли їй показали гекона за шафою, вона махнула рукою і щось веселе підбадьорювальне сказала на в’єтнамському. А сама поспішила забратися з номера. В інтернеті ж пішли відгуки зовсім різні, починаючи від того, як класно що «Мух не буде! Не проганяйте його», потім хтось скаржився, що його гекон боляче за палець вкусив. А хтось скаржився, що вони так кричать, що неможливо спати і тут наші гекони показово закричали. Звук був ніби наша шафа намагається полетіти з кімнати через стелю. Але не це була найбільша проблема цієї ночі.
О другій годині ночі Даші стало дуже погано, причому первинний симптом був такий – тривожний сон, потім спазм у шлунку. Я почував себе на всі сто, крім однієї проблеми — я розумів, що тріумфувати мені залишилося недовго, адже мені теж снився тільки що кошмар. З невеликою надією я ліг спати, але коли через годину прокинувся від сильного спазму зрозумів, що в наш план подорожі доведеться внести серйозне коригування. Найбільша проблема була у вже купленій екскурсії на Північні острови. Рано-вранці Даша змогла більш-менш підвестись на ноги і навіть сходити в Ананас тур і домовитися про перенесення поїздки. Я навіть з ліжка встати не міг. На щастя дружина добре подбала про аптечку із собою. Найприкріше те, що якщо звернутися в якусь страховку, то буде госпіталізація і тоді зовсім плани подорожі можуть накритися. Весь сум-смуток того, що відбувається, ще посилило те, що я помітив помилку в дати зворотного авіаквитка Ханой-Хошимін. У нас на півночі В’єтнаму, в кінці поїздки могло бути на два дні більше, які з великою ймовірністю дуже потрібні будуть. На щастя квитки коштували всього 45 $ за двох, на тлі всіх витрат це не так багато, але все-таки прикро. Штраф за зміну дати коштував 45 $ … Ми вирішили поки ніяких дій не приймати, адже це лоукостер, йому досить хоч трохи зрушити свій маршрут, і ми безперешкодно змінимо дату у свій бік. За день ми змогли вийти погуляти хвилин на 30 та полежати хвилин 5 на лежаках. І то це було вже глибокого вечора. 
Що це було? Їжа з корабля навряд чи це було за 12 годин до отруєння. Їжа в Лотерії була за 7 годин до отруєння, і у кожного була своя страва, разом ми їли дуже смачне фризерне морозиво, про яке приємно згадувати, навряд чи морозиво. Залізна банка фанти за 5 годин теж навряд. Масаж оліями та зірочкою викликав підозру, але інтернету невідомо ситуацій, коли це труїло людей, навіть швидше навпаки рекомендують при отруєнні. Причому в салоні нас потім заспокоїли, коли ми з побоюванням вдруге прийшли, адже масажисти теж голими руками ці олії втирають. Залишається під підозрою лише почищене помело, їсти яке, як відомо, треба персонально почистивши кожну часточку. Зрештою це не брудні руки продавця. Загалом загадка, що це було, залишилася за завісою. Але ми знаємо одну найголовнішу помилку, яку ми допустили за всі подорожі Азією – цього дня ми не їли нічого гострого, ніде не додавали до страви соус чилі. З цього дня ми абсолютно кожну трапезу супроводжували цим рятувальним соусом. Впевненості в силах на завтрашній день не було, тому північні острови довелося зрушити ще на день. На завтра ми запланували щось не менш екзотичне та гарне, якщо будуть сили.

Пляж Зоклет

У турагентстві російський чоловік доводив, що самостійне відвідування цього пляжу набагато дорожче ніж його тур за 960 000 (44 $). Коли я попросив його обгрунтувати він навіть калькулятор дістав, але при максимальних його підрахунках і хитрощах він не плюсував більше ніж на 200 000 (19 $), а в результаті самостійне відвідування пляжу на двох обійдеться в 96 000 (4,5 $).
Оскільки ми вранці відчували відносно себе впевнено, то вирішили вирушити в провінції за Нячангом. На міському автобусі номер 3 за дві години ми доїхали по 24 000 (1$) з особи до пляжу Зоклет. Дорога була яскравою та екзотичною. Причому ми якось так віддалялися від моря, що не вірилося, що тут зараз опиниться пляж. В автобусі спостерігали романтичну сцену як молодий кондуктор загравав до, судячи з усього, знайомої дівчини. Це було дуже мило, тому що вони були справді милашки. Ще дорогою наш автобус примудрився протаранити машину, що йшла попереду, але хіба в’єтнамці напружуватимуться щодо таких дрібниць? Ні! Просто поїхали далі. Кажуть, що вхід на пляж платний, але щось ми так і не знайшли кому і за що платити, враховуючи, що пляж нічий. Якщо нас запитати, що було найкрасивіше у В’єтнамі, то на фото думаю зрозуміло. Хоча ця думка була на той момент, попереду на нас чекали ще захоплюючі види Сапи і неперевершений Ніньбінь. Але на той момент Зоклет у нас вважався найкрасивішим у поїздці. Красивіше хіба що було тільки на Мальдівах, якщо порівнювати саме цей тип природних явищ. Хоч спека була градусів 35, купатися було якось ліниво. Я думаю, ми перші хто опинився в ідеальну погоду на Зоклеті, але так і не купались.

Ми просто йшли пісочком у нескінченну далечінь. Щоразу ноги огортали теплі гребінці хвиль і тут же до ніг приєднувалася якась прозора живність, яка відчалювала з наступною хвилею. У білому пісочку вирувало життя, всі мушлі кудись повзли по своїх справах у різні боки. Вдалині вздовж набережної виднілися кораблики та маленькі човники. А ми все продовжували ліниво брести. Причому часом пальмові гаї закінчувалися та починалися соснові бори. Це було досить дивно бачити сосни у такому екзотичному місці. Переповнившись екзотичними враженнями, хоча цими видами насправді не надивишся, ми звернули в вулички прилеглого села. Ми йшли у пошуках якихось байкерів або таксі, щоб дістатися водоспадів, які знаходяться десь далеко в іншій провінції. У селі опинився масштабний готель, до якого ми й завернули. У готелі не дуже говорили англійською, але вони раді були нам допомогти в будь-якому питанні. Для початку відправили нас на терасу: чай, каву, згущене молоко, банани та інші смаколики в нашому розпорядженні.

Причому безкоштовно. Така гостинність дуже і дуже підняла нашу прихильність до в’єтнамців. Дівчина на пальцях з’ясувала, що ми хочемо на водоспади Ба Хо і що нам треба таксі. Таксист по телефону сказав що це буде коштувати 600 000 (26$) в обидва боки. Ціна звичайно велика, але, за фактом на таку пам’ятку по всіх країнах екскурсія дешевше не коштуватимуть. Ми погодилися. Коли по GPS доїхали до потрібного повороту, куди вже машина не проїде, то зрозуміли, що це все було по ходу нашого третього автобуса, але на жаль про це ніде не було інформації в інтернеті. Автобусна зупинка була просто на повороті у бік водоспадів. Зрозумівши, що назад нам таксі не треба ми сторгувалися з таксистом до 350 000 (16 $). Правда пояснити це йому можна було тільки після того, як він зателефонував своїй англомовній подрузі, а вона виступила перекладачем між нами. Щоправда, щодо англійської подруги в мене залишилися великі сумніви, мені здалося, що я просто в’єтнамський швидше зрозумів, ніж вона щось виразне вимовила англійською. Але коли всі один одного зрозуміли, чудово! Тож на водоспади!

Водоспади Ба Хо

Ішли ми вздовж рисових полів довго та тяжко і найголовніше питання, як довго ще йти? У цьому селі навіть в’єтнамською не говорили. Спроби домовитися про оренду велика чи байка закінчувалися нічим. А сонце по відчуттям на 40+ палить. Звичайно, якби ми вміли водити байк і не боялися ризиків, то всі попередні і безліч майбутніх маршрутів були б набагато простіше. Проте в нас було саме так. В одному з будиночків на ганку сиділо все сімейство та два байки. Оскільки дорога пряма і ніхто не їздить можна було б якраз спробувати себе на байку, зайшовши до них у двір, всі мої спроби пояснити, що я хочу у них взяти в оренду байк, закінчилися мовчанням і посмішками. І найскладніше, що незрозуміло, скільки ще йти, а раптом два дні?)

Не заперечую, густі рисові поля — це дуже красиво, але ми сюди не за цим добиралися. Незабаром було невелике перехрестя. На якому ми зустріли англомовних туристів. Ага, тож після 30 хвилин важкого маршруту треба ще пройти 2 км, а потім водоспади. Треба було щось вирішувати, сонце було дуже жорстоким і 2 кілометри здавалися недосяжними, ми після отруєння ще не відновилися повною мірою. Біля перехрестя стояв невеликий магазинчик із лавками. На лавці на розслабоні сидів в’єтнамський хлопець, а поряд два велосипеда. Ми запропонували парубкові дати нам в оренду велика. В’єтнамець розмовляючи тільки рідною мовою швидко збагнув що до чого. Спочатку він показав на велосипеди, потім на себе, потім на нас, руку простяг убік водоспадів. Я кивнув “Так”, він показав негативний жест рукою і видав звук байка зображуючи, як він його заводить. Я кивнув, він махнув, щоб ми нікуди не йшли і побіг. Загалом негативний жест у в’єтнамців більше схожий на фрагмент грузинського танцю. Спочатку ми не могли зрозуміти, що це за жест, коли бачили його в різних ситуаціях. Виглядає він, ніби в’єтнамець закручує лампочку в патрон однією рукою на рівні свого вуха. А тим часом поки я вам розповідав про спільне між грузинським мистецтвом та В’єтнамом повернувся наш хлопець на байку. І ось ми вже втрьох мчимо з вітерцем горбатою дорогою. Хлопець виявився дуже балакучий, але говорити з нами він міг лише жестами. Так от поки наш кінь мчав він примудрився і кермувати і повертаючись до нас обличчям, жестами розповідати, що для захисту обличчя від згоряння потрібно прикупити респіраторну маску, і взагалі у нього є друг, який по дорозі назад допоможе нас відвезти куди треба.

Нарешті ми дісталися комплексу з водоспадами. Тепер попереду дрібниці, щоб дістатися третього рівня водоспаду потрібно пройти перші два прямо по скелях вздовж річки. Спочатку все виглядало доволі безпечно — стежка, вздовж мальовничої річечки. Потім було роздоріжжя, і якийсь рашитськомовний хлопець нас запевняв, що треба йти саме вліво. Але мене бентежила велика червона стрілка, яка вказувала йти праворуч. Але хлопець так переконливо нам доводив, що ми повірили. Після п’яти хвилин вбирання в якусь нереальну гору крізь ліси нас зовсім насторожило те, що великі стрілки показують у зворотний бік, та й водоспадів якось нема. Крізь зарості лісу ми розглянули що вдалині, через урвище є і водоспади, і стрілки в потрібну сторону. Тут було все просто — хлопець або помилився, або дуже багато часу провів, спілкуючись з в’єтнамцями. Довелося повертатись. Причому на півдорозі вирішили зрізати і почали пробиратися вниз урвища, щоб потім піднятися на верх іншого берега. По дорозі була головна перешкода – швидкісна глибока річка з порогами. Якимись перелазами по каменях ми все ж таки здолали річку і навіть залишились сухими, а хоча від спеки, мокрі, вже стояли на іншому боці. Тепер із правильними стрілочками. Далі довелося виконувати каскадерські етюди щоб піднятися нагору.

Відстань загалом невелика між водоспадами, а ось висоти щоб піднятися — достатні. У водоспадах дуже красива вода і рибки, що роблять пілінг. Правда надвечір вони вже, мабуть, були не голодні і послуги пілінгу не надавали. Натомість колір води – каламутно-бірюзовий просто зачаровував. Цей водоспадний комплекс був схожий на водоспад Ераван у Таїланді. Покупавшись на другому рівні водоспаду, ми полізли на третій. Коли ми стояли на самому верху, ми почувалися дуже гордо як для людей, які ще не до кінця відійшли від отруєння. Тепер можна було достатньо накупатися. Поруч була стежка у дрімучий ліс, зі стрілочками, що ведуть назад. Звідти вийшов ще один оркомовний хлопець з дівчиною і дуже зрадів, що нарешті побачив водоспад. Хлопець поцікавився, чи будуть далі ще два водоспади. І дуже здивувався, що водоспади вони пройшли, але не тією дорогою. Висновок тут простий — не ходи проти стрілочок, навіть якщо тебе дуже переконують.

Оскільки у лісі навряд чи щось цікаве буде ми вирішили назад піти тією ж дорогою. До речі, вона під спуск точно розрахована не була. Ми спускалися тільки тому, що знали, що там точно була стежка для підйому. На виході з комплексу на нас уже чекав наш байкер зі своїм другом, він показав жестом, що один байк нас двох назад не дотягне. Але тепер не могли зійтися на ціні. Ми гордо заявили, що краще тоді пішки підемо, хоча пішки ми навряд чи дійшли б 4 км після такого довжелезного маршруту. У хлопців теж особливо виходу не було, їм же треба повертатися додому в той же бік. Їм довелося йти на наші умови. З хлопця, який віз саме мене сміялися його друзі. Мабуть, він їм уже похвалився, що везтиме дівчину, а віз прекрасного мужика в повному світанку сил. Під’їхавши до самої траси, ми заскочили в нелегальний бус-маршрутку. Нелегальним він мені здався тому, що, як тільки ми сіли водій одразу сховав табличку «Нячанг», бо попереду був поліцейський пункт. Після такого насиченого дня, годинний масаж ніг це маст, та ще й 20 хвилин масажного крісла в подарунок, поки роблять масаж, та ще й по 4$ з особи просто шикарна ціна.
В’єтнамський ведучий щось дуже переконливо розповідав по телевізору, а за його спиною по карті Індокитаю, посилено рухався циклон. Причому північ країни вже явно починала потерпати. Причому ведучий це явно говорив не без хвилювання у голосі. Нам добре, у нас 35, але маленька проблемка, всього через 4 дні ми будемо в самій північній точці країни. І ще проблема, що Індокитаєм називається та частина Азії, куди входив В’єтнам і ще деякі країни. Гугл нам натякав – не лізьте! Але ж не стане нам на заваді якийсь потужний циклон. Все, спатки, перед наступною порцією екзотики треба добре виспатися.

Північні острови Нячанга

На щастя це не та північ, на яку циклон рухається, тут якраз продовжує палити сонечко, хоча за прогнозом це останній день. Кораблик, змішана група та дружня атмосфера. Цього разу були навіть двоє орків на кораблику, які вчора були з рашистською групою на південних островах і розповіли нам історію.

расійська версія Південних островів Нячанга та інші пригоди тимчасово живих орків

Якщо ми були в повному захваті від південних островів, то шок в орків ще не скоро минеться. Оркогід, який нічого не міг розповісти, бо «Та я тут сам тільки вдруге!» і коли видали маски з трубками для плавання, частину масок заховали і вимагали з рашиків платити за ці маски інакше з острова назад не повезуть, причому гід, який був удруге допомагав в’єтнамцям збивати гроші за маски з туристів. Справа там дійшла майже до бійки. Тільки так вдалося уникнути оплати за «зниклі маски». У результаті їх звозили просто на два острови без жодної анімації з водним баром та танцями та майже розвели на гроші. Втім, у хлопців це була не найбільша проблема із лохотроном. У перші дні вони виклали близько 300$ на різні покупки. Особливо вони були обурені на те, за скільки їм продали фрукти. Якось велорикші вмовили їх проїхати до готелю, в готелі, як завжди, ціна виявилася набагато вищою, ніж домовлялися. Власники велосипедів пішли за ними прямо всередину готелю та почали збивати гроші. Рятуючись від «рекету», хлопці звернулися на ресепшн, на що отримали відповідь, «А чим ми вам допоможемо, розбирайтеся самі!» Схоже, дорогий чотиризірковий готель виявився трохи в долі. Я уявляю, якби за нами хтось ув’язався, то в хостелі просто послали б подалі цих шахраїв. Хостели та гестхауси дуже дорожать своєю репутацією. Оркам ми тоді ще співчували як туристам, обдурити туриста це дуже підло. Але особисто моя думка, що їхня проблема була, що вони на відміну від нас, починали говорити своєю орчою мовою і з боку виглядали в Нячанзі як гаманці з грошима, це єдине місто, де в’єтнамці вивчили орко-мову, причому явно не просто з цікавості. Але тепер хлопці були з нами у змішаній групі та могли розслабитися на повну.

Острів Орхідей, Оленів та чогось там ще

То був півострів і кардинально відрізнявся від південних. Тут уся краса була всередині. Красиві парки зі ставками, річками і купою розваг. Поки ми йшли, один із наших гідів підійшов та подарував Даші безкоштовний флаєр на катання на страусі (звичайна ціна 40 000 = 1,9 $). Ось зі страуса ми й почали. Ми зайшли у великий вольєр із бамбуковими гаями по центру. Навкруги гордо ходили страуси і строгим поглядом на всіх дивилися. До страуса посунули драбинку, і Даша на нього вилізла. Я дістав фотик, але дресирувальник сказав, що потім буде час пофоткати. Починалося все доволі безпечно, страус легким кроком почав біг, тільки ось у програмі у нього не мало бути бігу. Як з’ясувалося, страус планував цю втечу вже 5 років.

Коли страус набрав якусь нереальну швидкість, а два дресирувальники безпорадно бігли вдалині за ним, я зрозумів, що ситуація вийшла з-під контролю. Обличчя у них були якісь невпевнені. Поки страус мчав по прямій ще було все більш-менш не так страшно, але коли він пішов за поворот на повній швидкості і втік за заростями мені якось стало напружено. За якусь мить з іншого боку вискочив порожній страус. За секунду вискочив ще один із Дашею. Тільки Даша тепер була не верхи як ковбой, а як пікадор на родео. Страус продовжував набирати свої номінальні 70 км на годину. Двоє дресирувальників кинулося на переріз. А у Даші істеричний сміх. Коли страуса перехопили, ми ще довго не могли відійти від сміху. У дресирувальника тепер явно буде проблема з сивиною. Тим часом інша дівчина поїхала на другому страусі, виявляється за програмою страус повинен був повільно пройти коло разом із дресирувальником і зупинитися для фоток. На щастя нам випала поліпшена програма із незабутніми враженнями.

Далі на нас чекало шоу ведмедів. Поки ведмеді показували свої трюки, у спину до Даші постукав хоботом містер Слон. Його господар засунув Даші огірки, щоб вона пригощала слона. Поки ми отримали насолоду від слона дресирувальник запропонував наступну фішку. Давайте ви після шоу на слоні покатаєтеся, це коштує 300 000 (23 $) за двох за фіксованим прайсом. Ми якось не впевнено почали морозитись, адже вже в Таї колись каталися. Але тут він зробив пропозицію цікавіше, йому потрібен буде із зали доброволець на шоу і Даша цілком підходить під цю роль, а ми натомість потім покатаємось позачергово на його слоні. Тут уже відмовитися не можна було. На шоу слон творив різні трюки, і тут він кличе Дашу.

Слон підхоплює Дашу хоботом, залазить на маленький подіум, де вміщаються лише чотири лапи і починає крутитися по колу. Захват був ще той. У азійської публіки було захоплення не менше, адже витягли їх коханих не менш екзотичних за слона — українців! Після шоу нас чекало катання, а після – екзотичний обід. Усі страви були національні та сервіровані дуже ефектно. Однією зі страв було м’ясо страуса, мабуть, він завинив нещодавно за щось. Було багато всяких смаколиків та пляшка місцевого вина. Але її якось поставили ближче до мене і чомусь нам попалися китайці, які не п’ють. Орко-хлопець дістав ром, але його ром виявився трохи слабшим за градусом, ніж вино… вже пливемо кудись. За вікнами все таке гарне, після пари келихів вина починає трохи відпускати. Міцненьке…

Острів мавп

Мавпочки нас вже чекали. Було дуже мило і весело, поки того самого російського орка мавпа не вкусила до крові за шию. Але оскільки ми про це дізналися наприкінці, то не напружувалися і шаленіли разом із мавпами на паркових доріжках. Попереду у нас було шоу собачок та мавпочок. Шоу було прикольне, одна мавпа навіть підняла штангу на 200 кг, принаймні так на штанзі було написано.

Але найцікавіше активіті було після шоу це можливість виграти “Айфон сім!” на собачих бігах. На цей час останній айфон 6s))) Ставка коштувала 30 000 (1,4 $) на одного, але і тут Даші привалило. До нас підійшов гід та подарував Даші безкоштовний флаєр на ставку. Даші сьогодні перло як ніколи і страуси, і слон, і ставка на перегони. Даша поставила на другий номер, а я на четвертий зробив ставку. Згодом ми зрозуміли, що спочатку можна було вивчити собак. У моєї були найкоротші лапи, для мене це був провал. На кожному собаці сиділа мавпочка-наїзниця. Втім, провал був і для Даші, адже переміг номер 3. Усього їх було вісім.

Після скачок було ще трохи вільного часу погуляти островом. Я собі вирішив купити фірмову в’єтнамську каву з льодом, але мені зробили гарячу і дуже переконливо сказали, що на острові немає хорошого льоду. За островом стежили чоловіки у формі, озброєні рогатками та пневматичними гвинтівками, щоб рятувати ліхтарі та інше майно від мавп. Втім, орку, який поліз куди не треба було, також дісталося з рогатки.

Потім нас екзотичним морем уздовж інших островів відвезли назад. Усі недосипані ночі досипалися автобусами. Вийшли сонні з автобуса, а тут якраз масажний салон. Прямо з автобуса на масаж і завалилися.
Екскурсія на північні острови була просто приголомшливою і коштувала по 22$ з особи. Втім, у Нячанзі було все дуже круто і всі екскурсії теж були класними, але час прощатися з містом. Нам тут не вистачало лише одного дня, щоб виконати повну програму відвідавши парк Янг Бей, але північ і центральний В’єтнам вже чекають на нас. Ми не встигали до автобуса поїсти, тому замовили піцу в ресторані та взяли із собою прямо в автобус. Оскільки автобус був сліпером, то довелося галявину накрити на підлозі і в напівлежачому стані трапезувати. Це було досить романтично. Їхали ми за маршрутом Нячанг-Хоян (19:00 – 07:30). Тим часом перші гілки циклону добиралися до Нячанга і за прогнозом сонячних днів вже не буде на курорті.
А тим часом перша половина наших в’єтнамських пригод добігла кінця, такого релаксу та лінивої халяви вже не буде.

Дорога в Хоян

Наш нічний автобус, як завжди, кудись просто летів. А за вікнами йшли зливи. Ми розуміли, що південь ми вже зовсім залишаємо і тепер потрібно морально перейти на зовсім інший формат поїздки. Тепер вона буде дуже активною і не такою теплою. Якщо на півдні В’єтнаму сезон, то на півночі абсолютно протилежна ситуація. Поруч зі мною намагався вкластися спати на підлозі якийсь в’єтнамець. Оскільки ніякий в’єтнамець мені потрібен не був, я йому в м’якій формі запропонував перелягти в інше місце, оскільки підлога довга, не обов’язково це робити біля мене в недозволеному місці. Це був другий водій автобуса, який знав лише одну фразу англійською «Don’t wake up me, I’m second driver and need to sleep!» Потім цей секонд драйвер почав хропіти так, що в кінці кожного хропіння ще й додатково похрапував. За цю ніч він вивчив нову фразу англійською – не хропи. Серед ночі була зупинка хвилин на тридцять, прокинувшись, я виявив, що зливи немає, але вітер так зловісно завивав, ​​що мурашки бігали. Я вирішив прогулятися вниз до берега темною стежкою вздовж темного лісу. Але ніби нічого не могло піти не так, але все-таки пішло, коли я натрапив на собак. Після цього я вирішив від автобуса не відходити далеко. Всю дорогу автобус робив зупинки, і в нього то завантажували, то розвантажували якийсь, схоже, нелегальний товар. Мені так здалося, бо вантажники якось напружувалися, коли я з цікавістю виходив подивитися, що саме вони вантажать. Рано вранці ми прибули до призначення.

Хоян

Вийшовши з автобуса, ми навідалися до найближчого готелю. Дізнавшись ціну готелю, ми вирішили, що готель нам загалом і не обов’язковий. Тоді ми попросили на ресепшені просто залишити речі, на тому й вирішили. Поки снідали у сусідній кафешці, помітили, що поряд сидить Док Емед Браун, який якраз прилетів у 2015-й рік і вже кілька місяців подорожує.

У місті було незвично холодно і хмарно, але оскільки це був центральний В’єтнам у не зовсім своєму сезоні, то ця погода була ще досить лояльною до нас. Ми пішли пішки до старого міста. У Хояні дуже багато місць, які можна відвідати, для цього купуєш “Олд таун тікет” і відвідуєш будь-які п’ять місць, які вимагають квиток. Але насправді місць ти відвідаєш набагато більше, тому що не всі вимагають наявності квитка.

Уздовж старого міста тягнеться річка, якою плавають гондоли з туристами. Місто дуже схоже на Венецію, правда я там жодного разу ще не був, але, напевно, схоже))) Хоча навряд чи схоже, але хіба що наявністю річки, і гондол! Ми не пам’ятаємо, які саме назви місць, які ми відвідували, але постійно по дорозі траплялося щось цікаве. Мені дуже сподобалися храми, я зазвичай не шанувальник архітектури, але тут дракони, закручені дахи, сади з містками через басейни та фонтани, це все справді вражає.

Ще заходили в чиїсь маєтки і Даша відвідувала музей порцеляни. Оскільки погода періодично змінювалася короткочасним дощем, час трапези вирішувався за нас. На іншому березі міста є чудовий заклад – це крита велика територія, на якій безліч лавок, у яких кухарі готують усі можливі види в’єтнамських пельменів та іншої екзотики. Меню — це планшети, що обрамлені в дерев’яну рамку, досить незвичайно. Спочатку ми просто бродили і радували око різноманітністю страв, тут якраз нам чай на таці піднесли, випивши чаю ми зрозуміли, що чай несли зовсім не нам, а для екскурсії, що стояла поруч, в однієї китайки на обличчі просто застигло здивування і нерозуміння того, що відбувається. Оскільки екскурсія тут коштувала по 40$, ми до неї не вирішили приєднуватися, я взагалі не розумію, як у цій країні можна викласти за щось такі гроші. Визначившись із раціоном, ми вибрали явно найцікавіше – асорті та різних видів пельменів. З нашими пельменями схожого мало, але страва не менш смачна і дуже незвичайна.

А апельсиново-маракуєвий фреш начебто підкреслював всю вишуканість. Коли нам принесли цю страву, перше було питання, а як його треба їсти і що саме, але дівчина офіціант врятувала нас зі складної ситуації – то розгорнути і всередині їсти, це просто відламувати, а це повністю можна ковтати. До речі, я вже згадував, що майже все у В’єтнамі ми їли багаторазовими паличками, які стояли купкою завжди на столах? Під кінець подорожі навіть миску рису з’їсти паличками не складало особливих труднощів. Так ось після В’єтнаму ми можемо не те що спокійно їсти будь-яку страву паличками, але й майстерно захистити себе від будь-якої небезпеки, достатньо, щоб у кишені лежали дві багаторазові палички. Якщо раніше, коли у Києві йдеш на суші, іноді втомлювалися руки від орудування паличками, то тепер пальці ніколи не забудуть. Поїли і закінчився дощ. Ми продовжили наше рандомне блукання містом. Це місто, наскільки ми зрозуміли є культурним центром В’єтнаму, як для нас Львів. Дуже все затишно і романтично. Ще заглянули в цікавий довгий фастфуд для місцевих, подивитися, але побачивши в ньому туристів, всі продавці оживились і накинулися на нас як на приманку. Мені відразу вручили спрінг-рол на пробу, хтось мені щось посилено розповідав, а хтось домовлявся, що ми маємо повернутися саме сюди. Ледве вирвалися) Хоч за перші три години ми подивилися практично все, але потрібно було дочекатися вечора.

Ми просто гуляли. Найправильніший спосіб скоротати час – сходити на годинний масаж. Але в Хояні чомусь ціни починалися в середньому від 400 000 проти 100 000 як у Хошимін. Оскільки туристів, які бажали було мало в такий холод йти, то масажисти торгувалися до упору. Ми в результаті за двох заплатили щось близько 280 000 (12$), все одно порівняно з Києвом ціна смішна. А тим часом усе холодало та холодало. Замість учорашніх 35 уже було максимум 15 та вітерець. Такий перепад дуже відчувався. Масажисти гріли свої руки об наші спини та час від часу шморгали носом))) Але все одно масаж — це добре. Вийшли із салону, на вулицях уже темно.

Місто дуже змінилося, все світиться, таке враження що настало свято якесь. Місцеві ті, що вдень продавали різні сувеніри, тепер перекваліфікувалися — пропонуючи свічечки в коробках-човниках. По нічній річці час від часу пропливали човни, що світилися. Люди всюди фоткалися і довкола панувало різне активіті. Пробігши вгору тонкою колодою під нахилом, утримавши рівновагу Даша вдарила в гонг, за що виграла приз, це коштувало 5 000 (0,25$), Безліч китайських ліхтариків горіло вздовж вулиць і тут же продавалися, як сувеніри. Ми ніби опинилися в якомусь іншому місті, ніби весь день місто спало, щоб увечері розпочати свої гуляння. З Хояном асоціюється одне слово – романтика.

Коли вже треба було йти назад до готелю на трансфер, ми ще раз вирішили пройтися в центр і насолодитися красою вечірніх вогнів, що відбиваються у темній річці. Далі нам треба було рухатися в Дананг, трансфер ми собі замовили в старому місті по 5$ з людини, у нас всі намагалися уточнити у якому номері готелю ми зупинилися, і не могли зрозуміти, як це ми не зупинялися. Залишивши повний любові та радості Хоян ми вирушили далі. Місто – вогнина!

Дананг

У Дананзі у нас так само не було нічого заброньовано, тому що ми не знали, куди точно приїде трансфер. Через 40 хвилин ми в’їхали в Дананг і помітили нереальних розмірів мегаполіс за вікном. Чомусь ми були впевнені, що це буде СМТ в якому ми легко знайдемо готель. Але ось у місті так відразу знайти готель і вселитися, це треба ще прокачати скіл.
Де вас висаджувати? Запитав водій.
«Так, мабуть, десь у центрі» Невпевнено сказав Я. З нами їхали китайці і сказали, що найкраще вийти біля моста-дракона. Ну звичайно, де ще китайці можуть висадити нас, як не біля дракона))) А міст і справді виявився у вигляді дракона)

Коли під’їхали за вікном лила злива, циклон вже зовсім накрив північ В’єтнаму. Нам китаєць сказав, що вже можна одягати плащі, бо приїхали. Ми із впевненим виглядом вийшли без плащів і побігли. Тут же підвернувся готель. Даша сіла на ресепшені, а я пішов в окрузі подивитися ще готелі, щоб порівняти ціни. Але окрім сусіднього готелю за 63$ в окрузі нічого взагалі не було. Ну ОК, 18$ за ніч тепер виглядає не страшно. Забравшись під ковдру вирішили поїсти смаколиків. Впустивши шматочок печива на підлогу, я помітив, як купка мурах з’явилась з нізвідки тут же почала трапезувати. Загалом, що падає в цьому готелі на підлогу, не повертається.
Ранок був похмурий, але без дощу. Поки що з погодою можна сказати що щастить, дощі або вночі, або коли ми їмо чи їдемо. У Дананзі одна значна пам’ятка, але яка! Печери в мармурових горах. Туди ми й вирушили. Правда онлайн чекін на літак показував, що ніби як boarding time буде за 7 годин до вильоту, але це якийсь баг. Принаймні залишалося сподівається, що це баг. Печери нам відразу сподобалися, це така розвага години на 4. Причому це не щось дрібне, а повноцінні печери, в яких треба лазити у вузьких отворах і відвідувати храми всередині.

І кожна наступна печера виявляється цікавішою за попередню. На самому початку була карта, але вона настільки абстрактна, що ми заблукали в переходах між печерами та вершинами гір, на які можна було вилазити. Показуючи місцевим фото мосту, до якого нам треба дістатися, ті просто розводили руками. Схоже, у цьому неосяжному комплексі навіть місцеві не скрізь були. Одна з печер була зроблена у вигляді спуску в пекло. Чим нижче лізеш, тим більше демонів і жахів трапляється. А вершина однієї гори була навпаки відзначена як дорога до раю. Цікавий факт що ми побували навіть у якихось судячи з усього забутих печерах без освітлення, які ми дивом знайшли за одним із храмів.

По комплексу були вказівники з написом “Free of charge toilet”. На самому туалеті була також велика табличка. Але на виході тут же намалювалася англомовна в’єтнамка і почала вимагати гроші. Я її запитав “Could you read this sign please?” вказавши на табличку. Вона щось намагалася викрутитись, мовляв, вона ж працює у цьому комплексі. На що я чемно ще раз попросив, щоб вона прочитала напис вголос, з другого разу нарешті всі питання відпали.

Хочу зазначити, що жителі центрального В’єтнаму відрізнялися від Півдня підвищеною жадібністю, чим іноді трохи виводили. При спробі купити щось, твоє питання про ціну впритул не чують і демонстративно починають насилу тобі шукати найкращу пляшку води серед тих, які лежать перед тобою. Причому, коли дуже хотілося пити, а спектакль, який тривав з пошуком кращої пляшки вже затягнувся на хвилину, а потім нам таки зволили сказати ціну з націнкою в чотири рази від звичайної вартості, за якою її продають тут скрізь, у Даші здали нерви… Що трапилося того дня в Дананзі, залишилося в Дананзі. Але одне ми знаємо достеменно, та жінка вже навряд чи захоче повернутися до туристичного бізнесу.
Цікаво, що в комплексі в одному місці був ліфт, який коштував якусь невиправдану ціну та міг заощадити аж 5 хвилин підйому на тлі чотиригодинних лазінь. Я думаю, що ліфт у планах планувався трохи вищим.

Для особливих поціновувачів біля парку продаються мармурові статуї у ціновому діапазоні семи тисяч доларів. Вдалині ми побачили номер нашого автобуса, який ходив відносно рідко. Ми так мчали і гнали через велику трасу, що кондуктор спеціально тримала водія. Але залетівши до автобуса виявилося, що він їде не в той бік. Ех, а так старалися. До вильоту у нас ще було години сім, а в місті більше нічого особливо і немає. Знайшовши на карті велике озеро, ми поїхали до нього. Принаймні нам залишалося сподіватися, що автобус до нього під’їде. До нашої бесіди під’єдналася юна в’єтнамка, сказавши, що теж вчить французьку, почувши, як ми говоримо французькою мовою. Вона була вкрай здивована, що ми говорили трохи іншою)))) Як не дивно, але автобус дійсно приїхав саме до того озера до якого ми хотіли. У місті відбувалося щось незвичайне, біля багатьох магазинів у бочках люди спалювали папір, виносячи його зі своїх магазинів. На асфальт у багатьох місцях висипали якісь цукерки та накривали на вулицях столи для дружніх застіль. Незабаром всі і скрізь щось їли за столами, причому часто нас запрошували приєднатися, схоже на якесь свято. Перекусивши в місцевій кафе, ми вирішили зайти на критий ринок. Але різкий запах не дав нам довго знаходиться, причому та ж картина була і на ринках інших міст.

Прогулявшись уздовж озера, Даша знайшла 50 000 (2,1$). Привалило! Оскільки страх після отруєння трохи відступив, а на вулицях було багато стрітфуду, ми вирішили спробувати взагалі весь асортимент міста. І наприкінці ще й вітамінкою «плюс» запили) Смак дитинства. Повернулися в готель по речі, туди тут же під’їхав таксист, зайшов за нами в готель і повіз нас в аеропорт. Причому я в дорозі зрозумів, що ми взагалі-то й не викликали жодного таксиста. Ось це сервіс! У в’єтнамському літаку все було настільки розслаблено, що навіть стюард спершись об стінку, стояв і їв якийсь буріто. А коли треба було пристебнутись на зліт, він його дожував сидячи. За годину на нас чекає щось зовсім нове та інше – Північний В’єтнам.

Дорога в Сапу

Літак затримав свій виліт на годину, в результаті до Ханою ми прилетіли близько 00:00. За вікном погода не розташовувала до себе. Але на відчуття виявилося тепліше ніж ми собі уявляли. Нам треба було розібратися як би так заночувати і рано-вранці поїхати на міжміському автобусі в Сапу. Таксі незрозуміло вигідно чи ні, а ось і Шатл бас. У шатлбасі ми просиділи 40 хвилин і навіть з місця не зрушили. Водій все обіцяв, що за 15 хвилин поїдемо, як ми з’ясували пізніше це такий ханойський стайл усіх водіїв. У результаті ми поєдналися з іншими хлопцями з шатла і поїхали на таксі за таку саму ціну. Їхали якусь нереальну кількість часу в центр, місто виявилося величезним. Діставшись центру за 400 000 (по 18$ за всіх) ми вселилися в готель, який був заброньований ще з ранку. Нас у готелі з радістю прийняли та пообіцяли організувати нам вранці квитки до Сапи, але при цьому назвавши ціну приблизно по 20$ з особи. На ранок менеджер сказав, що квитки будуть дешевшими, всього по 16$ з людини. Рано-вранці нас забрало таксі з готелю і підвезло до сліпер баса. Щиро кажучи, мене на сліпер баси вже починалася алергія. Але в Сапу на сліпері це дійсно зручне рішення. З міста автобус виїжджав більше години, заїжджаючи в усі закутки, причому в деяких просто постояти, це дуже дратувало, адже час на півночі нас критично підтискав, але як я казав це Норз-В’єт-Стайл! Якась туристка пожартувала, що чула новини про сніг у Сапі, ми ще, пам’ятаю, якось посміялися так незручно… Їхали ми, їхали та ще раз їхали, ця дорога здавалася вічною, але часом за вікном заливали зливи, тож все-одно ми б у цей час особливо не погуляли. Як не дивно, але дощі поки що нам зустрічалися або вночі, або в дорозі, або, коли їмо. Чесно кажучи, щастило в цьому плані конкретно. Нарешті автобус повернув із шосе і поїхав у бік гір Сапи. А в гори він їхав безпосередньо вгору, до хмар, а от із них не виїжджав. В один момент і в правду на дахах став з’являтися місцями сніжок. За пів години їзди, коли пішли сніговики на вулицях і бурульки на деревах почалося таке дивне почуття. З одного боку, ти сидячи в легкому літньо-осінньому одязі всім розумом розумієш глибину дупи, в яку потрапив, а з іншого боку мозок відмовляється вірити очам, ніби все-таки там насправді тепло. Автобус відчинив двері, і я повний надій, що це сніг, що просто ще не розтанув, вийшов з автобуса і всі надії розлетілися.

Це був не просто триндець, тут навіть не описати ті емоції жаху і букет почуттів, який супроводжувався пронизливим холодом у кожній клітині тіла і особливо крізь літні сандалі. Що робити ми просто не знали, але щось треба було вирішувати. Якщо з речами питання якось можна вирішити, то розмірів мого взуття у всьому В’єтнамі просто не існує. Найздоровіша спочатку ідея була поїхати назад цим же автобусом, на другому місці була ідея, спочатку поїсти, а потім через дві години поїхати. Але після важкої дороги ще 7 годин автобусом їхати не хотілося. Пішли їсти, у кафе опинився справжній камін. Багато в’єтнамців були з приголомшеним виглядом, як мінімум тому, що сніг вони бачили втретє в житті. «Сапа – місто в якому в середньому один дощовий день на місяць» Хто цю статтю написав??? Він взагалі був у Сапі? В’єтнамка в кафе нас заспокоїла, що зараз ще нормально, а от учора і позавчора…. Вже четвертий день непроглядний туман і сніг з дощами, зараз плюс шість, уночі був нуль, цієї ночі буде два градуси, завтра гугл обіцяє ясно і плюс 16. Поїли, трохи зігрілися, ноги в шкарпетки, шкарпетки в пакети та сандалі. Вийшли надвір, а там ніби ще холодніше стало, а видимість взагалі по нулях ще й дрібний крижаний дощ мрячить. Якимось дивним бажанням ми вирішили дістатися туристика інформейшена.

Село Кат-Кат

Недалеко від Сапи є село Кат-Кат, коли ми сказали, що плануємо його подивитися, менеджер так сміявся, наче його лоскотали десять кольорових хлопців. Я навіть не знаю чому ми вирішили, напевно, тільки через любов до туризму, але ми залишили в туристику речі, купили рукавиці та дощовики і вирушили-таки до села, щоправда, на таксі під’їхали ці два км. Згодом тіло звикло і холод не здавався таким крокодилячим.

На вході в село дівчина, яка перевіряє квитки, нам щиро сказала, що дуже рада нас бачити. Таких психів виявилося небагато. Село можна було обійти стандартним маршрутом, а можна було пройшовши половину заглибитися в ліс, а там карта взагалі незрозуміло що показувала. Село виявилося реально прикольним зі швидкісною повноводною гірською річкою та водоспадом.

З одного з будинків долинала музика, там були на всю танці. В’єтнамці плескали під музику бамбукові палиці, а танцюючі в цей момент підстрибували. Потанцювати міг так кожен, але для цього треба було роззутися, що в нашому випадку здавалося неможливим, треба тепло берегти.

У селі туману було менше. З заглибленням у ліс ми настільки перестаралися, що назад вибиралися через інше гірське село. Маршрут змогли вирівняти, показавши двом дітям фотку моста з брошурки, і вони нам вказали напрямок. Вже темніло. Назад із села вибратися було нелегко, бо крім нас було ще тільки двоє людей і жодних таксистів. Один в’єтнамець зателефонував до служби таксі і сказав чекати тут. Але по В’єт-стайлу ніхто не приїхав, напевно водій перед виїздом вирішив почекати хвилин 40. Назад йти в гору було нелегко, тому що з її щемив потік холодної води, заливаючи ноги. На половині шляху таки попався таксист, але вже, на мою думку, було все одно.

Був нічний автобус. Але кардинально для нашого маршруту нічого не змінювалося виїхати вночі чи вранці. Зрештою вирішили заночувати. Почали шукати готель. Знайшли, торгувалися до того, що нас господар відвів нас за руку до дешевшого готелю. Головне питання було, чи є опалення? Звичайно, ні! Тут не буває таких холодів. Але менеджер, що гріється біля тазу з вугіллям, пообіцяв, що в номері буде електроліжко. Електро-що? Відправив Дашу перевірити, що це таке, Даша повернулася і сказала, що й справді, під простирадлом є тонка грілка, яка включається в розетку і починає гріти. Ок, увімкнули грілку і пішли їсти. Знайшли собі ресторанчик із каміном, правда, то була піч-буржуйка ще й саморобна, проте тепло. Ось тут ми засіли на години. Наївшись від пуза, ми раз у раз просили повторити нам гарячий напій з лайма та меду. Під пічкою грали кошенята. Від речей йшла пара, ноги я тримав практично в печі, це було дуже затишно, саме ця трапеза зайняла у нас перше місце за спогадами їжі у В’єтнамі. Я не знаю скільки ми там годин просиділи до пізньої ночі, але йти не хотілося. У номері стояв дубар. Нашу мокру одежу намагалися висушити феном, все було крижаним і мерзли руки. Вся надія була на електропростирадло. І вона не підвела. Вночі засмажило так, що телефон, що лежить на ліжку, видав повідомлення про перегрівання і перейшов в аварійний режим. Загалом за всю поїздку це був перший день (11-й за рахунком) у якому стався провал із погодою. Та й то я вважаю, що ми справилися непогано. Далі план був такий, вранці дивимося, як обіцянки гугла про погоду в +16 і сонце здійсняться і вирішимо їхати відразу чи ні. Прокинулися ми вранці, на вулиці був плюс 16 та сонце, ніякого туману. 

Екскурсія по селах

Там було багато варіантів екскурсій, ми вибрали якусь із них по 17$ з людини і одразу замовили в готелі автобус у Ханой, таким чином у нас була прив’язана екскурсія до автобуса, і ми були спокійні, що автобус без нас не поїде. У цей момент ми й зрозуміли, що на ціні автобуса готель у Ханої нас сильно наламав, у півтора рази. Оскільки в’єтнамці своїми спробами на чомусь надурити в порядку дістали нас, то готель відгріб відразу за весь центрально-північний контингент, про це я розповім пізніше, історія з цим готелем тепер надовго буде у мене в топі боротьби зі спробами надурити. А тим часом ми поїхали на екскурсію. Як згадувалося раніше, всі водії півночі вшановують кодекс «Зупинися будь-де на пів години повтикати» цей водій не був винятком.

В одному дворику ми простояли якусь неймовірну кількість часу, мабуть, через те, що на водія просто налинули теплі спогади. Вздовж нас постійно їхали байки що везуть дерева. Зараз, напевно, здається, що в цьому щось є дивовижне, але нас було не здивувати після байка, що везе великий поперек стоячий диван. Але диван потім перемогло велике дзеркало між водієм та пасажиром. Цікаво як воно було пасажирові їхати і всю дорогу дивитися на себе, правда дзеркало до рівня очей прям трохи не дотягувало, але було дуже смішно. Та що то дзеркало проти двох туристів з рюкзаками, що сидять за водієм маленького байка, що мчить наздоганяючи автобус. Один турист аж трохи звисає з байка. І вся ця пригода на повній швидкості буде особисто з нами, поспішаючими в аеропорт. Але до цього байка ми повернемося пізніше, поки що ми сидимо з водієм та спостерігаємо за проїжджаючими деревами. Нарешті спогади у водія закінчилися, і він поїхав далі. На одній із зупинок до нас підсіла наш гід – місцевий житель чудово розмовляюча англійською. Дівчина була на повному позитиві, а коли побачила, що я в сандалях не на жарт злякалася, чи не з’їхав я з глузду.
– “Там же буде дуже слизько! Не треба у сандалях!”
– “Це мій стиль!” Гордо відповів я! Усі від душі посміялися. Ну звичайно сидячи у спортивних кросівках можна посміятися. Тим часом автобус виїхав на таку гірську красу, що я одразу забув про вчорашній сніг. Сапа це одне з найкращих місць В’єтнаму, це так красиво, як я навіть не знаю, як. «Зупинимося тут?» Запитала дівчина. Та тут можна було й не питати.

Ці сходоподібні залиті водою рисові поля, в низовині гір, ці річечки та містки вдалині. І це був навіть не сезон. Куди ж красивіше? Далі ми почали піший маршрут вниз до сіл. Я в інеті подивився фотки з сезону, коли поля густо-зелені хочу сказати, що в обох часах є своя краса. Дорогою нам зустрівся відпочиваючий кабанчик, який ліниво похрюкував. Крім нашого гіда з нами завжди йшла ще ціла делегація її подруг. Уздовж стікаючих струмків, стояли дерев’яні механізми, які мололи якусь крупу, за рахунок тиску води. Екскурсія селами була настільки душевна і позитивна що по неволі починаєш любити всіх в’єтнамців. Потім у нас був обід. На обіді всі туристи між собою добре познайомилися.

Ми зі своєю 17-денною програмою подорожі В’єтнамом були просто слабаками. Маршрути в деяких туристів були настільки масштабні та заплутані, що в нас це просто якийсь лінивий відпочинок виходив. Один британець таке враження, що просто вирішив літаками політати. У деякого, початок був з Нової Зеландії. А один хлопець навіть пігулку від малярії на всяк випадок випив. Одна жінка з Ізраїлю дуже здивувалася, що Україна та Оркостан — це різні країни, вона завжди думала, що це одна країна, ось вона, коли була в оркостані під час великої пожежі… Я щоб підтримати розмову просто уточнив, чи це пожежа, коли Наполеон увійшов? Виявилося, йшлося про якусь іншу пожежу. Трапеза закінчилася і почався треш — ми пішли в гори. Після дощів там було слизькіше ніж на вазеліновій фабриці. Часом триматися не було за що. А сандалії справді дуже легко ковзали. Подруги нашого гіда всім допомагали, а особливо мені.

Я зі своєю статурою і висотою виглядав ніби ліліпути ведуть Гулівера на прогулянку. У якихось місцях дорога була ще й болотиста. І начебто все не так погано просувалося, поки справа не дійшла до одного крутого спуску метрів десять завдовжки. Коли я зрозумів, що зчеплення з землею остаточно втратив, залишалося тільки бігти вперед. По сторонах росли якісь колючі рослини. Всі помічниці тільки співчутливо спостерігали за приреченим, але ще чистим туристом і тільки моя доблесна дружина з усієї сили стрибнула в мій бік. На все, що відбувалося, можна було ставити ставку. Моя швидкість різко знизилася зі світлової, до звукової. Я з усієї сили почав утримувати Дашу, яка від мого імпульсу почала долати протилежну траєкторію і в якийсь момент все зупинилося, ми обидва встояли на ногах! Героїня! Героїня! Героїня! Відразу отримала респект від усієї групи, а один хлопець похвально розповів історію, як його дівчина в аналогічній ситуації просто втікла убік, і висловив свої милування, яка мені дісталася класна дружина. Одна дівчина з гідів мені принесла товстий бамбуковий ціпок і сказала, що далі я тільки з палицею повинен йти. Палиця була зручна ще тим, що я в собі відчував якийсь приплив джедайської сили і час від часу бився з бамбуком. На черговому узліссі був передих і тепер можна було знову насолоджуватися краєвидами. Я так радів, що ми заїхали до Сапи, я був під враженням, що заявив, що це найкрутіше місце з тих, що ми бачили у В’єтнамі. Даша сказала, чув би я себе вчора, коли вимагав, щоб мене посадили назад до автобуса. А тим часом мені зробили коника, а Даші серце з травички.

Далі наша стежка вела через бамбуковий ліс. Тут було все просто, відпустиш бамбук — спливеш униз. Це було справжнісіньке випробування на спритність. Вийшовши до великого водоспаду, нам сказали, що все позаду і маршрут закінчено. Подруги гіда відразу розклали купу барахла на продаж. На жаль, як би віддячити їм не хотілося, але там реально було барахло доларів по 14$.

Даша правда прикупила браслет у дівчинки 7 років, яка їй допомагала. Потім ми піднялися в наш бусик і гід сказала, що ми повинні дуже поспішати, оскільки двох туристів чекає автобус у Ханой. Хоч до чотирьох ми не встигали, але переживати не було чого, адже в них тут усе схоплено. Забравши речі в готелі, я ледве відмив сандалі від глини. Нас забрало таксі та довезло до автобуса. Водій уточнив, що ми саме ті, на кого він чекає і дав нам ще 10 хвилин купити собі їжі. На вокзалі продавалося повно стрітфуду. Оскільки в автобус треба було заходити босоніж, то в моєму випадку двоє водіїв допомагали мені зчистити з джинсів глину. Я б у Сапі ще на день залишився, але так було ризиковано робити, оскільки днів залишається до повернення на південь мало, і будь-яка непередбачена ситуація може викинути найцікавіше з програми.
На зворотному шляху ми багато спали, тому 7 годин пролетіли набагато швидше. Потім ми, напевно, хвилин 40 їхали по Ханою в надії, що автобус проїде десь поруч із центром і на сороковій хвилині якраз і сталося те диво. Як добре з собою мати GPS. Далі треба було заселитись.
Ми знайшли якийсь готель. Поки я домовлявся з господарем о 22:00, щоб він нас рано-вранці відправив у Халонг, Даша швидко на планшеті знайшла цей готель і таким чином ми заощадили по пару доларів за ніч. На Букінгу він виявився на долар дешевшим, остерігаючись такс, господар нам зробив ціну ще на долар дешевше, ніж світилася на планшеті. Вже було годин 11 вечора і ніщо не віщувало пригод, але треба було поїсти, а злива тут почалася така, що я боявся, що В’єтнам зараз змиє з карти. Усі пристойні заклади були закриті. А скрізь де було відкрито виявлявся якийсь бордель. В одне кафе піднялися на ліфті на четвертий поверх, але навіть не вийшовши з ліфта, Даша натиснула на перший, та як тут навряд чи годують. Я натиснув другий, бо там теж позначка ресторану. Тут я натиснув на швидкість кнопку першого поверху. Поруч було ще одне кафе, в якому всі не напружено сиділи. Хазяйка підійшла і червоними очима глянувши крізь нас сказала, що тут немає їжі. На мою думку, тут творилося щось нелегально-бордельне. Гаразд, купимо собі печива до чаю. До речі печиво у В’єтнамі дуже дороге, чомусь це у них ексклюзив. Але виходу не було. В порівнянні пачка Марії коштувала приблизно, як тарілка рису з м’ясом.

Бухта Халонг

Якщо в пошуках написати В’єтнам, то його візитною карткою буде бухта Халонг. Але ця бухта має пару мінусів – вічно погана погода, ціна та добирання. Ціни йдуть зовсім різні, все залежить від того, що входить і який кораблик. Наша екскурсія коштувала по 55$ з особи. Їхати в один бік треба було близько 5 годин (всього 170 км). Але в автобусі був справді класний гід. Гід грав на повну, особливо коли розповідав, що водія у сонячну погоду всі вважають за кілера, коли він одягає свої окуляри. Дорогою ми заїхали до великого сувенірного магазину, в якому туалети були начебто для королів, ну ціни на сувеніри приблизно такі самі. Ми приїхали в бухту і звичайно ж туман. Нас посадили на кораблик.

Я спочатку ще подумав, як такий корабель може коштувати так дорого, але коли бачив туристів на дешевших варіантах, зрозумів, що все не так вже й погано. Годували на кораблі так ніби турбувалися, щоби ніхто не переїв. Коли почали пропливати вздовж скель звичайно стало дуже красиво. Потім нас висадили на човники, і ми плавали крізь печери у скелях, запливаючи в ділянки моря, повністю оточені горами.

Далі була висадка на великому острові, де ми вирушили гуляти великою печерою зі сталактитами та сталагмітами.

Щиро кажучи, бухта Халонг зайняла далеко не топ місць того, що ми бачили. Тобто там звичайно красиво, але дорога близько 10 годин в обидва кінці і ціна імхо того не варті. Хоча так дивно, це та знаменита частина у В’єтнамі, що є у всіх гідах. Але враження такого не відтворила. Їдучи назад в автобусі, ми були трохи засмучені тим, що чомусь не вразив Халонг. Але буквально наступного дня Ніньбінь все виправив. До цього ми ще мали нічну прогулянку по центру Ханоя.

Ханой

Хоч ми на півночі вже не перший день, а Ханой у нас лише проїздами, переїздами та ночівлями. Настав час і йому приділити увагу. Це похмуре і непривітне місто вночі перетворюється на щось чарівне та незабутнє. Величезне озеро Поверненого меча прямо в центрі міста, а навколо озера наче найкращі майстри світу зібралися і все найгарніше зробили. На острівці храм із загнутими дахами, до нього веде червоний міст, що яскраво світиться. Десь посеред озера висвітлюється прожекторами якась споруда, судячи з усього, куди меч повернули. Вздовж неосяжного озера всі гуляють, а одна в’єтнамка вигулює свого собаку і на всіх підозріло дивиться. Коли вона повз нас пройшла третє коло, мені вона теж здалася підозрілою. Хотілося їсти, але тільки не рис і тут же на замовлення висвітилися KFC і Dominos Pizza. З яким задоволенням ми їли піцу, вперше за скільки днів ми їмо не страву, засновану на рисі. Домінос відзначився, як і в Індії, коли касир, не знаючи до ладу англійської, намагається тобі запропонувати якийсь додатковий інгредієнт у піцу. Якщо в Індії з горем навпіл по телефону ми з’ясовували що таке екстачі (додатковий сир), то тепер ми з’ясовували форму бортика у майбутньої піци. На десерт зайшли до кав’ярні. Знайшли в меню пудинг, але менеджер нас впритул не міг зрозуміти і повторював, що кава справді класна італійська. Потім таки зрозумів, але пудингу не було в наявності. Він так перепрошував, ніби це був найбільший його провал. Коли я встав, то своїм гуліверським зростом вп’явся в персикове квітуче дерево, хлопець ще більше вибачаючись почав з мене збирати пелюстки, та я і сам був не проти перепросити.

Так ось, персикові дерева вони ставлять на лютневий Новий Рік замість ялинки. Стійте, то ми зараз знову у 2015? Ні, ми у 2016-му, але новий рік все одно буде тільки через тиждень. Ну ок. Пішли продовжувати почесне коло вздовж озера. Різко зросла кількість людей із морозивом. На шляху був невеликий магазинчик, у якому всі брали по дві-три пачки морозива. Тут ми й поласували. Звичайно, класно, коли найдорожче морозиво коштує вдвічі дешевше, ніж найдешевше печиво. Ех круто відпочивається, сиділи ми і спостерігали, як мешканці катаються на якихось міні-скейтах, тільки під кожну ногу свій. Закінчувався 13-й повний день нашої поїздки, а за відчуттям ніби пів року тому ми прилітали до Хошиміну. Завтра у нас буде остання запланована локація та можна вважати план подорожі виконаним. Отже, ранок ми їдемо на автовокзал Ханоя.

Ніньбінь

До вокзалу ми дісталися міським автобусом, щоб більше перейнятися містом. А ось на вокзалі нам трапився справжнісінький водій північного В’єтнаму. Ми спочатку чекали хвилин 30 виїзду, потім ще хвилин 20 поки він таки наважився і потім ще годину не поспішаючи їхали Ханоєм. Іноді його помічник вискакував і шукав людей, яким треба передати посилки. Швидкість нашого бусика можна уявити, якщо помічник міг на ходу вискакувати, а потім наздоганяючи застрибувати назад. В автобус вантажили просто неймовірні речі. Найефектніше це великий моток товстого кабелю, причому настільки великий, що двоє його ледь заштовхнули в автобус. Нас-то час підтискав, адже до кінця світлового дня треба заселитися в Ніньбінь, вирушити в Тамкок і попливти човником. А повільність маршруту просто давила на нерви. Помічник дуже часто звисав на ходу з відчинених дверей у пошуках посилок, часом хотілося його непомітно підштовхнути. Відстань у 108 км ми їхали години 3. Але таки доїхали і це тішило. Вселилися в готель, який відмітили, але не змогли забукати через букінг через баг у додатку. Далі треба було їхати на байку або на таксі, яке потенційно таксі то дорого вийде, адже на околицях за містом треба багато чого дивитися.

Спочатку менеджер готелю запевняв мене взяти в нього в оренду байк, я спробував проїхати метрів з десять, після чого менеджер умовляв мене їхати на таксі. Ми так і зробили, доїхавши за 4$ до Тамкока. До речі менеджер готелю нам дуже допоміг, поставивши ряд зірочок на гугл карті, які треба обов’язково відвідати. Нам треба швидше десь перекусити і в дорогу на човниках. Оскільки час був вечірнім, то всі ресторани були вже порожніми. Але при цьому все одно хотдоги готували довго, щоб ти напевно відчув ресторан. Запасшись зеленим чаєм, ми нарешті вирушили на довгоочікувану екскурсію човником тихою річкою вздовж скель (18$ за двох).

Причому на човниках тут гребуть винятково, тримаючи весла ногами. І ось вони ті самі краси Тамкока, які ми очікували побачити в бухті Халонг. І найголовніше ми тут одні, немає натовпів туристів, краса просто не виразна. Небо було затягнуте і над Тамкоком стояв туман, завдяки цьому гори виглядали досить загадково. Але справа навіть більше була в тиші, тихо було так, ніби втопили якогось рашиста. Для цієї країни така тиша не властива. А тим часом наш човник заплив у печеру, на порядок довшу, ніж печери бухти Халонг. Тут, коли запливаєш не завжди одразу бачиш вихід з іншого боку. Зі стелі стікають струмки і дрібні дощі, часом голову доводилося дуже низько пригинати. А за печерою все ще красивіше і зеленіше. Релакс просто проникав у кожну клітину тіла, а найголовніше знаєте, що? Ми повністю виконали весь запланований маршрут В’єтнамом, здолавши тисячі кілометрів! Ми молодці, далі ще буде безліч краси, але зараз ми успішно дісталися останнього регіону. Часом хтось пропливав на зустріч, а потім ми знову самі, весь Тамкок тільки наш. І знову-таки зараз не сезон, а все дуже красиво. Нас переповнювало бажання швидше вирушити в піший маршрут між цими скелями, де є суша. Одного разу ми зупинилися, і жінка запропонувала за доплату продовжити наш маршрут неофіційною частиною. Ми були тільки за, але не склалося. Наша пані човняр не розрахувала свої сили і через пару хвилин ми настільки завантажили в болоті, що я боявся, що ми на завтрашній літак не встигнемо. Гребли всіма силами, за перші хвилини п’ять ми навіть на міліметр не зрушили. Недарма офіційний туристичний маршрут закінчувався раніше. Всіма силами ми таки здолали болото, та ось далі проти течії у жінки сил і зовсім не залишилося веслувати, вибачившись вона розгорнула човен назад… у болото… назад ми його пройшли легше, бо добре приклалися, набравши швидкість і відштовхнувшись руками від містка, який був із нашого боку. Річка перейшла з режиму релаксу до екстриму, а головне до пригод! Ми ще для повноти букета з Дашею вирішили помінятися місцями, як ми не перекинулися, навіть для гіда залишилося загадкою. Незабаром наш півторагодинний маршрут закінчився.

В інтернеті є дописи що свідчать, що, попри ціну екскурсії човнярці в кінці треба дати чайові. У мене в кишені було 15 000 (0,6$). Але тут жінка незадоволено почала висловлювати, що це мало, ми повинні дати чайові у розмірі 50 000 (2,2 $). Я їй спробував донести, що насправді ми її взагалі нічого не винні, але ситуація тільки загострювалася, в результаті я вихопив назад наші гроші, пояснивши, що я передумав давати чайові. Сподіваюся, після цього вона зрозуміла, що означає, коли ніхто нікому нічого не винен. А ось у дівчини фотографа, яка з іншого човна зробила нам пару фоточок, ми купили фотки, адже пам’ять все-таки. Фотограф також спробувала розповісти, що все-таки ми повинні нашій човнярці дати 50 000, але якось не сильно наполягала, мабуть, боялася тієї ж долі. Для довідки на сусідніх річках годинна екскурсія коштує по 45 000 з людини, і за чайові у вигляді 10 000 нас готові були розцілувати, але як описувалося раніше, в’єтнамці, на жаль, далеко не найкращі представники Азії в порівнянні з тайцями та ланкійцями. Збоку може здатися, що ми досить жорстко давали відсіч нахабства, але інакше бюджет усієї поїздки вийшов би доларів на 500 вище, якщо потурати всім, хто вважає, що ти йому щось винен. Далі ми вирушили пішки у бік однієї із зірочок на карті, які нам поставили у готелі. Не дійшовши до зірочки, ми звернули раніше, бо вже побачили стежки через ці шалено красиві зелені гори, річки та залиті рисові поля. З деяких гір на нас дивилися гірські цапи.

Час від часу зустрічалися будиночки чи просто місцеві святині зі свічками. Іноді перетиналися з усміхненими місцевими жителями. Варто було на кілометр відійти від туристичного місця, тобі вже всі посміхаються просто тому, що ти прийшов сюди. Навіть гірські козли якось добріше дивляться. Гуляти цими місцями можна вічно, без мети і маршруту.

Догуляли ми до повної темряви. Звичайно, коли почало темніти, ми повернули у бік дороги, але доки до неї дійшли вже була повна темрява. Прогулянка була просто кайфовою, а завтра ми ще матимемо цілий світловий день для таких розваг. Діставшись пішки назад до Тамкока ми влаштувалися в кафешці. Здебільшого страви у цій місцевості переважали за участю кози. Але якось ми не дуже любителі. А ось фо бо та стейк ніколи не підводили. Ледве пояснивши, що таке хліб ми таки зробили замовлення. Такс, на столі не стоїть чилі, головне правило після отруєння – не трапезувати без соусу чилі. На прохання нам принесли і соуси, і страви, але не хліб. А де хліб? Ще готується! Вже не в першій кафешці В’єтнаму той же прикол із хлібом, який готується. Причому на Канарах була та сама проблема. У країні заведено подавати хліб гарячим, тому, вони його намагаються розжарити до біла, перш ніж принести. Щоб полегшити всім завдання Даша просто пішла на кухню, і взяла наш хліб, не дивлячись на переконання кухаря «Але він ще недостатньо гарячий!». Але тепер маю гарячий хліб і холодне м’ясо. Я вирішив завдання стратегічно — пішов на ту ж кухню і погрів у мікрохвильовій печі собі м’ясо. Кухар і офіціант заінтриговано спостерігали за мною. А коли я розігрів, всі ми радісно посміхнулися один одному. Тепер було все гаразд. В’єтнамці точно не напружуватимуться, якщо турист виявить ініціативу у приготуванні. На десерт гарячий напій з лайма з медом і можна повертатися в Ніньбінь. Тим часом повернувся наш нічний друг – дощик. У номерах знову дубар. Північ В’єтнаму дуже сувора, а на півдні зараз сонечко і +33. Оскільки у номері були перебої з вайфаєм, нас переселили на інший поверх, показавши перекладену фразу з планшета.

Зміна рейсу

Наступного дня у нас заплановано той нічний переліт, який ми помилково взяли не на той день. Ранок почався з радісного повідомлення на пошту “Schedule changed” цього я і очікував. Оскільки змінилося час вильоту, тепер ми можемо безкоштовно зрушити квитки на інший день, не дивлячись що рейс зрушився лише на годину. На Південь нам по суті так рано не треба, адже ми там все найцікавіше вже подивилися. Але проблема в іншому, на півночі реально прохолодно часом, і судячи з тенденції, ми сьогодні до літака встигнемо подивитися останні місця, які є у нас у списку на півночі. Була ідея потрапити назад у Нячанг. Це трохи було б напружено, але цілком реально. Але й тут проблема, у зв’язку з циклоном, Нячанг зараз теж переживає не найкращі свої дні. А ось у Хошиміні 33 та сонце всі дні на проліт. Загалом вирішили тікати-таки з півночі у вказаний день. Маршрут все-одно до вечора буде закінчено, а судячи з усього, починаючи відсьогодні дощі вже не скоро закінчаться. Зайшовши в онлайн чекін, ми помітили проблемку, наш рейс перенесли на годину вперед опівночі, а виліт світиться знову о 15:00. Стало лячно, я зі скайпу зміг додзвонитися до підтримки лоукостера. Перед нами стояло непосильне завдання передати шести-символьний латинський код в’єтнамцю. Найпростіше рішення – спелінг, але на кожну букву придумати явне англійське слово не так просто, на букві «Y» ми застрягли на повну. Оператор, допомагаючи нам уточнював, “Вай, це як Янки?”. Та не знаємо ми як пишуться якісь янкі. А слів, які ми підбирали на букву «Y», не знав оператор. Все ускладнювалося тим, що крім цієї літери є ще 5. Збоку здавалося, ніби двоє туристів вирішили зіграти по телефону у слова. Я не знаю з якого разу, але його база таки прийняла код, і ми тепер могли перейти до суті. Спочатку хлопець нас переконував, що виліт взагалі не змінився, а потім дійшов висновку, що змінився на північ, але при цьому він щось хоче нам сказати. Я повторював питання «So, today we will fly at 23:55?», а у відповідь отримую приблизно таке Yes, but vô nghĩa tuyệt đối. Ще раз перепитую, і він знову щось хоче додати. Ми з Дашею дивимось один на одного в повній розгубленості. Я повторюю фразу по-іншому, він знову “Yes, but vô nghĩa tuyệt đối” Нам залишалося тільки сподівається, що vô nghĩa tuyệt đối означає “Хлопці, ви такі класні, я вам кричу!” Бо інакше ми ризикуємо побачити циклон у найповнішому розпалі.

Транг Ан

Доїхавши на таксі до гарної пагоди, правда не з першого разу доїхали куди хотіли, але таке, ми виявили мальовниче озеро, що йде в далечінь і знову наші улюблені човники. Але спочатку поїсти! Поки ми їли, господар зі своїми друзями курили якусь явно нелегальну штуку. То була довга труба схожа на бонг. Коли ми зустрілися поглядами, мужик мені люб’язно запропонував пихнути. Опритомнів я в Києві Це було дуже привабливо, але ми утрималися. Дощ мрячив конкретно, це був другий день за подорож, коли нам не пощастило з погодою. Коли здавалося, що поспішати нікуди, адже і так дощ, гірше точно не буде, приїхала два великі автобуси з китайцями, що кричать. Ми доїдаючи на ходу, побігли на човни. І першими попливли в далечінь. Транг Ан кардинально відрізнявся від Тамкока, тут теж було красиво, але інакше. Без китайців наше щастя тривало хвилин 40, поки вони нас не наздогнали. Вони захопили весла і допомагали додавати швидкості своєму човняру. І такі радісні дивляться, мовляв, наздогнали нас.

Від радості ще більше почали кричати між собою. Але чому усі китайці завжди кричать? Хвилин через 20 човен повернувся назад. Невже це все? Але не так усе просто, повернувши на роздоріжжі, ми рушили у бік великої гори. Уздовж гір Даша помітила дроти, виявляється вони там були навіть дуже в тему, адже попереду нас чекала настільки довга і звивиста печера, що в ній провели освітлення.

Концентрація китайців тут просто зашкалювала. Пропливши ще ряд печер, храм та ще цікаву будову на воді, ми допливли до фінішу. Ех душевно у них тут у провінціях Ніньбіня. Далі пішли, як і вчора, експромтом у бік якоїсь зірочки на карті, підкріпившись холодним зеленим чаєм і солодкою приколяхою за долар, якою ми потім ще три дні насолоджувалися.

Ще потрібно було змінити шкарпетки на сухі, і в сувенірній крамниці виявилося, якраз усе що треба для комфортного взуття – шкарпетки, пакунки та гумки. Причому про гумки вигадала продавщиця. До зірочки треба було йти багато кілометрів. Але ми так впевнено йшли безлюдною дорогою, ніби нас попереду мала чекати машина. Та й справді, десь на десятій хвилині шляху ми знайшли таксиста, який просто сидів і чекав. Таксист так і не зрозумів, звідки ми взялися, але з радістю повіз нас до мітки. Приїхавши на місце, ми знайшли купу туристичних автобусів. Ага, значить, тут реально щось є.

Спочатку ми поблукали В’єтнамським храмом, потім піднялися по високих сходах кудись дуже високо, але там крім поховань нічого не виявилося. Спустившись ми пішли стрілочками з нечитаним написом в’єтнамською. Ми не знали куди і навіщо ми йдемо, але тут реально все якесь гарне та прикольне.

По дорозі ми заглянули в місце схоже на монастир. Потім хвилин через 20 стрілочки пішли у зворотному напрямку. Потім ми довго йшли селом, де нам всі раділи.

Потім уздовж рисових полів. Мені здається, що ми були там, де не ступала нога туриста. У результаті ми забрели до дорогого великого ресторану, який стояв практично серед поля біля дороги. Дорогим він був не тому, що шикарний, а просто тому, що там було дорого. І до того ж несмачно. Причому для В’єтнаму це невластиво, коли несмачно, це реально був виняток. Щоб нам було смачно йти, дорогою ми вирішили купити кексиків, але продавалися вони лише коробками.

Довелося придбати цілу коробку. Нам навіть до Києва вистачило. Після кількагодинного хаотичного блукання ми вирішили зловити таксі і поїхати у бік однієї з відвіданих міток, там, де ми бачили цікаві краєвиди, де круто погуляти. Але таксист вже когось віз, і за одне нас підхопив. Щойно все стало екзотично, ми вийшли. GPS нам ніби казав, куди ви взагалі запхались, як ви назад виберетеся? А нам-то що, у нас літак лише на сьогодні запланований) Дорогами і стежками ми зайшли кудись глибоко між горами і дісталися печер, але там було все завалено і закинуто, а численні шматки скель на пророслому асфальті вказували на те, що місце схоже колись не пережило землетрус. Були залишки вивіски та вказівників, валялося кілька плакатів. У печери ми поткнутися не вирішили, хоч вони були зовсім біля нас. Далі були відчинені ворота у спорудах для утримання худоби. Виглядало це все трохи зловісно, ​​враховуючи, що ми невідомо де, і найближча жива людина за кілька кілометрів від нас. Ми почали потихеньку вибиратися у зворотному напрямку. Та й у бік аеропорту треба трохи просуватися, адже він знаходиться за Ханоєм, який розташований за 130 км від Ніньбіня, який за 6 км від Там Кока, в провінціях якого ми десь блукаємо. На зворотному шляху ми знайшли в’єтнамський гірський храм, яким у різних місцях мовилися записані історії, а туристу вказувалося куди далі йти.

Час нас звичайно вже піджимав, але як же таке пропустити. Прикольно так, гуляєш і щось цікаве знаходиш. Внизу будувався готель, але нас робітники не помічали, а поряд була річка витікаюча з печери. Серед робітників знайшов дівчину, яка жестом сказала, що за 90 000 (4$) зараз попливемо. Сіли в човен, підбігла її подруга і сказала, що ми пропливемо п’ятикілометровий маршрут десь за годину. Як це за годину, та у нас якось не особливо є година, ай добре потім доведеться швидше збиратися. Я попросив жестом дівчину, щоб викликала нам таксі до того часу, як ми припливемо. Ех човник у Ніньбіні це завжди добре. Таке пропускати неможна!

Цього разу ми пливли вздовж місцевих поселень та будиночків, що було досить забавно. В одному місці був такий низький міст, що його мало не лежачи пропливали. По дорозі назад ми запливли в печеру, пропливли її і повернулися назад. Сум-печаль була в тому, що грошей у нас було впритул, щоб на таксі доїхати до Ніньбіня. А ось після човника в мене залишалося лише десятка в кишені, яку я й віддав на чайові. Було видно, що жінка справді раділа. На щастя з таксі все відпрацювало чітко і почалася дорога додому. Термін «Дорога додому» у нашій поїздці використовується в той момент, коли ми залишаємо максимально далеку заплановану точку. Тобто попереду у нас ще може бути багато цікавого та запланованого, але воно вже йде за фактом зворотного маршруту.

Дорога до Хошиміну

До Хошиміна треба було здолати всього 2000 км, авжеж основну частину літаком, але до літака у нас є близько 5 годин і дуже велика відстань. Зараз ми їдемо без грошей на таксі з провінцій в Ніньбінь, щоб забрати свої речі в готелі. Доїхавши до готелю треба було терміново розміняти гроші, але цього дня у В’єтнамі сильно хитнувся курс, і ми думали, що в готелі просто хочуть нас наламати. Позичивши у готельного менеджера гроші, щоб розрахуватися з таксистом я пішов швидко де-небудь поміняти гроші. Якщо у всіх містах тобі міг поміняти мало не перший зустрічний, то тут чомусь усі від мене, як від вогню тікали. Зайшов я в якийсь елітний ресторан. За столиком сиділи єдині відвідувачі — на вигляд гангстери якісь. Причому гангстери елітні, у піджаках та з годинником на руках. Підійшов я до господині з питанням розміну, вона мене не могла зрозуміти. Її батько, літній в’єтнамець при всьому бажанні теж не зміг зрозуміти навіщо я йому пропоную 50$ з фразою “Change to Dong”. Ситуація була якась безвихідна, у Ніньбіні реально англійською розмовляли одиниці. Навіть у нашому готелі для вирішення питань використовувався або перекладачі, або їхній друг, який розумів англійську. Дівчина вирішила зрозуміти мене за допомогою гангстерів, що сидять. Коли вона мене підвела до них, ті з цікавістю дивилися на мене. Я показав п’ятдесятку, хлопці різко змінилися в обличчі і відразу кожен став не при справах і мені здавалося ніби вони переді мною за щось виправдовуються. З рестораном не склалося, виходжу і бачу поруч магазинчик з усяким барахлом. Я туди з грошима, а там в’єтнамець затягує в себе ну настільки великий бамбук, що мені навіть ніяково стало, коли ми зійшлися поглядами, я йому явно кайф обламав. По його виду, він явно відчував викриття. Тааак, конверстейшен явно не складеться. Ще була низка спроб, але максимальне, що я досяг так це мені показали пальцем кудись у бік траси на Ханой. Потерпілий фіаско я повернувся до готелю міняти за невигідним курсом. У хлопців була складна математика на тему – чим більше здаєш, тим кращим є курс. Але вся математика накрилася, коли вони вираховували курс п’ятдесятки. Мені на руки дали донги за дуже вигідним курсом. Ну ок, треба перекусити і якнайшвидше продовжувати шлях. Біля автовокзалу була кафешка з хот-догами та більярдом для ліліпутів. Супер! Поки готувалися хот-доги, ми зіграли дві партії. Оскільки ще йшов безкоштовний чай, то двічі встигли попити чайку до і після трапези. Час на літак зовсім піджимав. Мене запевняли, що автобус на Ханой ходить цілодобово кожні 15 хвилин і ось останній за весь час поїхав якраз 15 хвилин тому. Ситуація розігрівалася. Тут же намалювався місцевий житель і почав розповідати, що за два кілометри є другий вокзал, там точно є автобуси і за 70 000 (3,1$) таксист нас довезе. Ага, зараз же, я чудово знаю, що 2 км за лічильником це близько долара. Хлопці вирішили скористатися тим, що ми поспішаємо і сказали, що таксі по лічильнику не поїде. А я вирішив скористатися принципами і надіслав їх услід за рашистським кораблем. Вийшовши з вокзалу впіймали таксиста, що не розмовляє англійською і сказали йому «Bus, Hanoi» чоловік впевнено кудись нас повіз, головне, щоб не в Ханой. Приблизно через 2 км за 23 000 (1$) він нас висадив на заправці біля траси та поїхав. Тут ніякого вокзалу тут немає. Біля траси стояв мотоцикліст і в’єтнамець, що дивилися в далечінь. Нестача часу вже дуже давила. Обидва звісно не говорили англійською, але при фразі Ханой хлопець ствердно кивав головою і ставив якесь питання. Ось чому всі в’єтнамці не можуть просто ствердно кивнути, їм обов’язково треба поставити якесь питання наприкінці. Наявність питання наприкінці відповіді лякала. Я зловив вайфай і по перекладачеві його спитав. Він знову кивнув і знову зі своїм запитанням. Я йому вручив планшет, але він на латиниці не зміг написати в’єтнамські слова. Що ж робити. Вдалині з’явився сліпер бас і двоє хлопців пожвавіли. Сліпер промчав повз нас на швидкості, і водій показав жестом уперед. Те, що відбувалося далі, було схоже на якусь квест-гру на швидкість. Хлопець із речами застрибує до мотоцикліста, до нас незрозуміло звідки підлітає ще один байкер і махає щоб ми сідали. Даша сідає з рюкзаком ззаду, а за рюкзаком сідаю я зі своїм рюкзаком, та так, що починаю трохи звисати з сидіння. У цей час ми вже на повній швидкості мчимо за автобусом. За кілька хвилин автобус зупиняється, і наші мотоциклісти його обганяють і стають спереду. Водій автобуса щось швидко каже, і ми повинні терміново роззутися та швидко заскочити до автобуса. Я заскочив, Даша вдалині кричить, щоб я гроші їй передав для мотоцикліста, але в’єтнамець уже розрахувався з нашим байкером, і всі швидко заскочили в автобус, який перейшов на другу космічну швидкість і помчав у бік Ханоя. 

Тепер можна було перевести подих і відкинутися на затишному місці. GPS показував, що ми рухаємось у потрібному напрямку. Їхати близько двох годин, можна розслабитися, але на 50-й хвилині ми вже були зовсім недалеко від міста і сталося щось знову не за планом. Автобус зупинився, і всі пасажири різко почали вибігати. Один хлопець виявився англомовним і пояснив, що автобус має дві зупинки і перша саме тут. Якщо вам в аеропорт, то виходьте та пересядете на прямий автобус. У цей момент до нашого автобуса приїхав якийсь інший автобус, на вигляд досить прямий, і хтось показав нам на нього. Ми швидко на вихід, але помічник водія, махає, мовляв, сидіть, зараз поїдемо далі. Як далі? нам ніби тут? Знову всі в’єтнамською говорять. Другий автобус починає від’їжджати, я босоніж, Даші сказав, щоб збирала речі, а сам побіг асфальтом за другим автобусом. За мить наздогнала Даша і ми знову кудись мчимо. На слово Airport кондуктор кивнув щось середнє між “Так” і “Нам в інший бік”. Проте водій був впевненим чоловіком і зовсім не розуміючи нас погодився. Коли ми досягли окружної Ханоя автобус поїхав нею і на щастя у потрібний нам бік. Шикарно, їдемо на передніх сидіннях біля водія. Я почав спати. Тут Даша будить і каже, що автобус різко з’їхав з окружної до центру. А нам туди зовсім не треба. Гаразд, наші пригоди ще не закінчено. Водій завіз нас на великий автовокзал і махнув: «Приїхали, так, Аеропорт! Так!», а ось по GPS нам ще більше сорока кілометрів до аеропорту. Відразу ж налетіли як мухи місцеві водії зі своїми послугами. А одна дівчина на щастя говорила англійською, але вона почала запевняти, що в аеропорт можна потрапити лише на її байку, при тому, що на вулиці дощ. Почали шукати вхід до кас. Водії почали хапати за руки. На першого, який схопив, я так різко закричав прямо в обличчя, що в кращому разі він втратив запори до кінця життя. Вузькі очі йому більше не світять. У касах нам з радістю хотіли продати квитки в Сапу, але, коли зрозуміли, що нам в аеропорт, дівчина зі співчуттям сказала, що краще зловити таксі. Такий варіант ми теж тримали напоготові. За вокзалом зловили таксі і здавалося, що ну тепер точно потрапимо в аеропорт, причому наша мітка на карті наближалася. На під’їзді водій вирішив уточнити “International?” я за звичкою кивнув, а потім думаю, політ та у нас саме «Domestic». Та що ж діється із цим маршрутом? Почали гуглити, аеропорт начебто на карті один. Водію я уточнив, що нам доместік, він впевнено кивнув і довіз нас!!! Коли ми, радіючи, що встигли, підійшли до табло, помітили, що нашого рейсу немає. Якийсь хорор творився. Працівник, глянувши в наші квитки, сказав, що ми помилилися терміналом і нам потрібен ще один автобус. Кількість автобусів у нашій дорозі до аеропорту просто зашкалювала, але цього разу ми за 5 хвилин доїхали куди треба. Мені здається, щоб проїхати половину Південної Америки ми використовували менше транспорту, ніж за останні пару годин на цьому маршруті. Пройшовши реєстрацію, ми полегшено зітхнули, у нас навіть ще година залишалася на передих, тому що ми з Ніньбіня дуже швидко доїхали. Ціни в аеропорту були практично такі ж, як і в місті, так що можна було засісти в ресторані і відпочивати. Рейс затримався ще на годину, в результаті до Хошиміну ми прилетіли близько другої години ночі.

Повернення до Хошиміну

Вийшли з аеропорту, знову дика спека та ніякого дощу. Так, ми знову на півдні. Більше не буде того північного холоду. Оскільки ми вже знали, що 10$ за таксі аеропорту — це багато, вирішили дістатися своїм ходом у центр. Ми пішли впевнено за натовпом, адже вони явно знають, як потрапити в центр, бо так впевнено йдуть. Через 5 хвилин всі сіли на свої байки і роз’їхалися хто-куди. Ми залишилися самі, як на мед налетіли власники байків з пропозиціями доїхати із ними на байку. Ледве від них відбившись ми знайшли таксиста, який на питання ціни дістав купу купюр і показав нам. Даша вже на рефлексі з обуренням запитала: Скільки?! Але в нього було 130 000 (5$). Шикарно, поїхали. Було видно, що таксист був щиро радий нашій компанії. Приїхавши до вже знайомого району, ми намагалися втрьох розглянути серед купи наш готель. Коли Даша його таки знайшла, і таксист так зрадів, що навіть у долоні заплескав. Ось було видно людина просто рада, що вона довезла туристів і нам радісно, ​​що ми не на півночі країни. А місто просто вирувало нічним життям, тут ніби ніколи не сплять. Прийшовши в номер, було незвично вмикати кондиціонер на охолодження. Ще годин п’ять тому нам холоду було достатньо. А тим часом поштою я боровся за справедливість з одним із попередніх готелів. Вже була пізня ніч, на завтра було заплановано просто спокійний день.

Тунелі Кучі

Ми неквапливо прокинулись і побрели плавитися під зимовим гарячим сонечком. Снідавши, ми вирішили зайти розміняти грошей в один уже знайомий готель, де два тижні тому брали екскурсії. Хлопець з ресепшена дуже зрадів нашому візиту і запитав, як просувається подорож, хлопець був гордий, коли дізнався, наскільки ми цінуємо його країну. Хоч день планувався без активностей, але побачивши список екскурсій, ми не змогли втриматися і наступної миті вже їхали в автобусі. Ось за що мені сподобався В’єтнам, хоч серед ночі замов екскурсію, тебе рано вранці відвезуть, хочеш серед дня замов — тебе відвезуть, народ на цю тему зовсім не напружується.
Хоч ми до в’єтнамсько-англійської вже досить звикли, але все-таки половину промови гіда розібрати не змогли. А розповідав він доволі прикольні речі. Екскурсія була у тих місцях, де в’єтнамські та радянські партизани давали відсіч американським солдатам під час війни. Показували багато саморобних пасток і хаків щоб завалити американського солдата. Це було щонайменше ефектно, хоча краще б цими пастками мололи радянських окупантів. А потім був спуск у самі підземні тунелі. Гід призначив одного з туристів йти першим за ним, але поки той гордо протикав свій шанс, то виявився щонайменше п’ятим. Першим, як не дивно, виявився я. Тунель був дуже низьким і вузьким, якщо в’єтнамець міг по ньому бігти пригнувшись, то поза в якій мені довелося його долати була просто невимовна. Кожні 20 метрів можна було зійти з дистанції і в один момент наша група почала рідшати. Я ж гордо доповз до останнього поїнта – 120 метрів. На виході погодували якимось вареним коренем, що нагадує картоплю і показали бюст Хошиміна. Екскурсія була не довгою, але цікавою, ми були задоволені тим, що поїхали. По дорозі назад автобус зупинився, щоб усі зробили фоточки на рисовому полі на тлі заходу сонця.

Увечері ми пішли тестувати місцевий Макдональдс. До речі, це був один із найкрутіших маків, що ми побачили. Третій поверх відведений для дитячих свят, причому коли ми були, то відразу дві групи щось відзначали. Послухавши як в’єтнамською співають знамениту Happy Birthday, ми пішли на поверх для дорослих)

Там був крутий сенсорний стіл, при торканні до дільниць якого змінювалися кольори. З нульового на третій поверх у прозорому ліфті їздили замовлення, таким чином роблячи коло та спускаючись до каси. У них у маку можна замовити навіть збірний гамбургер! Я з’їв незабутнього смаку поркбургер. Хошимін — це місто старту або фінішу туристичного маршруту, тому тут всі або білі, або спалені-згорілі. Часовий релакс-масаж після маку і можна поблукати, насолоджуючись нічним життям. На годиннику несподівано стала година ночі.

Зоопарк у Хошиміні

Ще один прекрасний азійський день під гарячим сонцем, що може бути прекрасніше? Азія, ми так тебе любимо! Підшукуючи місця для сніданку, ми спочатку зайшли в піцерію, дівчина за прилавком з радістю сказала, що обидві піци вже майже готові. Ось це так сервіс! Тільки заходиш, а твоє замовлення, про яке ти ще сам не знаєш, вже майже готове! Ціни не дуже сподобалися, тому ми зайшли до іншого ресторану, де мені піцу взагалі не принесли. Гаразд, повернулися до попереднього та затарилися тією, від якої спочатку відмовилися. Треба було заскочити за одним конвертиком на ресепшен, а за одне перекусити в холі. У нас турист поцікавився, наскільки смачна ця піца, я сказав, щоб він почекав, швиденько розпакував і при ньому продегустував. Я піці поставив хорошу оцінку, задоволений турист пішов далі. До зоопарку ми спочатку невдало поїхали на таксі. Потрапили до мегапробки, оцінивши ситуацію вирішили далі пішки дійти.

Вийшли якраз біля розкішного баньяна. Щось ранок із самого початку не задався, то піцу не принесли, то пробка з таксі. Я знаю все виправить справжня крижана в’єтнамська кава. У звичайної кави може бути проблема, що вона сильно гаряча, а у в’єтнамської, що лід сильно заморожений, і щоб у густій ​​суміші згущеного молока з кавою з’явилася рідина, доводиться якийсь час чекати, поки лід почне танути. Поки йшов вулицею та сьорбав каву, один охоронець у мене поцікавився «Як тобі В’єтнамська кава, подобається?». О таак, я за цією кавою ще довго сумуватиму. У зоопарк ще довго шукали вхід, але це все дрібниці, головне я попив тієї шикарної кави)

Територія зоопарку була просто величезною, перше, що ми зробили — побігли до пульверизаторів, щоб нас полило разом із травою. Через 5 хвилин ти знову сухий. У зоопарку таке враження, що час йшов у зворотний бік, спочатку слони ходили задом наперед, а потім ще й жираф жував проти годинникової стрілки. Коли Даша звернула увагу на жирафа, він на секунду зупинив жування, поглянув зневажливо і продовжив далі жувати собі проти годинникової стрілки. В цей спекотний день було найприємніше побалувати ноги в акваріумах з рибками, що роблять пілінг. Всього по долару, і вони твої скільки хочеш. Це унікальне почуття страху та лоскоту, ніби ми знову повернулися до Таїланду. Мабуть, близько години бовталися з рибками. На території також бродила невловима пташка. 

Невловимою вона була тому, що її ловити нікому не треба було. На тлі величезного дерева якомусь мужчині робили фотосесію, ймовірно, на альбом його пісень для дівчаток-підлітків. Тому що фотографувався він у піджаках на голе тіло та з приреченим обличчям. Одним словом, було класно, ми провели реально півдня блукаючи територією.

Прогулянка хмарочосом

А коли спека почала спадати, почали неквапливу прогулянку у бік готелю. Дорогою ми помітили два великі бізнес-центри, з’єднані ближче до верхівки переходом з зеленим парком на висоті. Ми вирішили з’ясувати, що до чого і зайшли до БЦ. На пропуску охорони не було, тому ми зайшли з працівниками в ліфт. Почувалися ми трохи не комфортно, бо були в шортах і футболках, а ось працівники в строгому дрес-коді з піджаками і краватками. Сказати, що ми трохи привертали увагу нічого не сказати. На якому поверсі був той перехід із парком взагалі не зрозуміло, та й ліфти нагору йдуть поверхів по 10 максимум, потім треба міняти ліфт. Забрели ми зовсім незрозуміло куди, всі щось кодили за комп’ютерами. Але хоч на нас не звертали уваги. Одна дівчина підійшла та запропонувала допомогти. Я відразу відповів, що ми збираємося їхати вниз, але потім подумавши вирішив з’ясувати, де той сад. Вона нас вивела на чорний хід і сказала перейти два поверхи сходами, а потім знову на ліфт. Там ми заблукали вже на повну. І ось йдеш коридором, а назустріч всі в смокінгах і не зрозуміло, чи вітатися з колегами, чи менше привертати увагу. Гаразд, забили на той сад, давай шукати ліфт донизу, що їде до першого поверху. Ну хто ж знав, що вихід у місто опиниться на четвертому поверсі? Все одно було смішно. Прогулявшись центральними площами і парками ми повільно добралися до нашого району. Далі за програмою масаж, на якому про мене забули хвилин на 15. Цього дня про мене скрізь забували. Масаж був настільки розслаблюючим, що іноді мимоволі підсмикувався від провалів у царство сну. За сумісництвом у цьому салоні можна було купити собі картину.

На вечерю ми пішли у кафешку, з якою 2,5 тижні тому все почалося. Місцева кицька, що жила, там була вже зовсім вагітна. Вийшовши з ресторану ми востаннє зробили ковток цього неймовірного нічного життя та вирушили до аеропорту. На стійці реєстрації ми, залишивши собі тільки ручну сумку і пару кофт. Сказали, щоб багаж летів одразу до Києва. «Але так не можна, ви ж не летите зараз до Києва». Але все було прораховано та перевірено, пояснивши менеджеру що за рахунок того, що трансфер вийде на 45 хвилин менше ніж добу, то він якраз може багаж провести як транзитний. «Але в системі немає відомостей, що ви потім летите до Києва, щоби закріпити багаж! Гаразд, я його відправляю у Київ, але на пересадці пройдіть на чекін знову». На цьому подорож у нашого багажу була закінчена, але не наша. Емірати вже давно нас зачекалися,

Невдала спроба розвести туристів

Фото з іншої спроби розводу, але все ж таки)

Як я згадував раніше, один готель Ханоя продав нам квитки на автобус за 750 000 (32$), які за фактом повинні коштувати за двох 440 000 (20$) з урахуванням націнки. Коли ми це зрозуміли, то вже були в іншому місті. Якщо готель бере комісію не 20 000 (як інші готелі), а в півтора рази від вартості, то, як мінімум, він про це повинен попередити. Це кидалово у чистому вигляді. Способи боротьби з таким завжди є і тут теж підібрали потрібний. Готель який мав оцінку на букінгу близьку до максимальної, зловив від мене 2,5 з коротким кометом про те, що власник обдурив нас на 15$. Оцінка вже не була такою близькою до максимальної. Я не знаю, що там букінг робить зі своїми менеджерами готелів, але вже втретє переконуюсь в ефективності цього сервісу.
Далі все пішло напівавтоматом. При реєстрації в готелі необхідно було вказати свій емейл. Останній символ судячи з усього був не до кінця розбірливий, тому лист від готелю містив у копії купу варіантів одержувача зі зміненим останнім символом. Коротко питання від готелю було таке «Що трапилося, ми реально шоковані відгуком?». Я у відповідь розписав всю математику, в результаті якої на мені наварили близько 15 доларів.
Менеджер відписав чому їм доводиться так багато накручувати за свої послуги, мовляв, папір дорогий, година роботи персоналу, мобільний зв’язок і т.д. і додали фразу, «Ми лише намагаємося вести наш бізнес, але за фактом у них сервіси хорошого рівня тому моя оцінка у 2,5 не зовсім правильна. Оскільки готель розуміє, що я зараз відчуваю, то для налагодження наших з ними відносин пропонує повернути всю витрачену нами суму, а ми, своєю чергою, допоможемо їм прибрати негативний відгук».
Я відповіддю готелю та ефективністю букінгу був трохи здивований. Причому почути від В’єтнамця фразу на зразок «Давай я тобі поверну гроші» було зовсім дивно. Але оскільки вони «ведуть бізнес», то пропозиція була цілком бізнес-коректною. Я погодився, але думав, що йдеться про різницю у вартості.
Далі був невеликий гемор, коли ми намагалися придумати, як перекинути гроші з в’єтнамської картки на українську. Найпростіший спосіб був, щоб вони сплатили мені інтернет у гривні на сайті провайдера. Але, як ми з’ясували пізніше, на онлайн території України заборонені картки В’єтнаму. Ситуація була якась невирішальна, висить груша – не можна з’їсти. Тут менеджер пропонує передати мені готівкою. Ви в якому місті? У Хошимін (1700 км від Ханоя)? Без проблем, скажіть вашу адресу, і мій друг протягом 20 хвилин принесе гроші. Оскільки ми вже залишали готель і не встигли дочитати відповідь про 20 хвилин, то я через перекладача показав дівчині на ресепшені фразу на В’єтнамському, що сьогодні нам принесуть гроші. Дівчина, що не розмовляла англійською, кивнула головою. Супер! Коли ми повернулися в готель на нас чекав конвертик, в якому лежало 720 000 (32$) повна вартість, яку з нас взяли за ті автобуси. Дівчина зателефонувала менеджеру ханойського готелю і дала мені телефон. Як же корисно знати англійську і на такому приємному моменті закінчувати подорож. «Андрію! Привіт як справи, як подорож? Передавай Даші привіт, і слухай, вибач, будь ласка, що так вийшло з вами, ми вас дуже чекаємо в Ханої знову, обов’язково приїжджайте ще до нас!»

Епілог

Для того щоб описати все найцікавіше, що трапилося з нами у В’єтнамі мені знадобилося 21731 слово і більше 50 годин, пізніше додалось ще годин 5 перекладу цієї розповіді.
За вартістю дня поїздка зайняла 20-те з 27 місць, тобто практично найдешевша вартість дня.
Особисто моя думка, що, не дивлячись на специфічний менталітет в’єтнамців загалом В’єтнам цікавіший від інших нами відвіданих країн Азії, а саме якщо порівнювати з Таїландом або Шрі-Ланкою. Хоча ті країни були відносно давно та об’єктивно порівнювати вже складно. З Гонконгом тут не порівняти це зовсім різне, а ось на кону проти Індії, ясна річ, що В’єтнам перемагає. Хоча що тут порівнювати, в Азії всі країни найкращі для туризму.
Дуже порадувало розмаїтість та різноманітність місць для відвідування. Причому менш активні туристи можуть просто провести все дозвілля в Нячанзі і отримати не менший заряд вражень ніж ми, хоча заради видів Сапи та Ніньбіня, таки варто попихкати в сліперах.
Один недолік — це ціна на авіаквитки з Києва. Але тільки завдяки нашій уважності та удачі ми змогли відстежити той момент з помилкою в ціні. Якщо порахувати наш самостійний стандартний тур пакет переліт + проживання + трансфер, то виходить за двох на двісті доларів дешевше ніж у київському турагентстві пропонують мінімальну ціну тура за одного.
У наступному оповіданні я детально розпишу маршрут з цінами та пересуваннями, і так, якщо ви дочитали розповідь до цього місця, то мені дуже приємно, бажаю і вам відвідати цю диво-країну чи знову повернутися😊

Дата подорожі: 14.01.2016 – 03.02.2016
Тривалість: 17 повних днів і один вечір у В’єтнамі
Повних днів без дощу : 14
Авіаквитки: MAУ+Emirates, Jetstar, Vietjet
Екскурсії: Купували прямо в готелях або самі добиралися
Складність поїздки: 9/10 (дуже складно)