Місто великих ідей та дитячих спогадів.

За 22 роки все дуже змінилося, незнайомі люди, не ті дерева, те, що колись було моїм найкращим космічним кораблем – тепер пеньок. Побачилися з моїми старими друзями, вирушили до єдиної дев’ятиповерхової будівлі та сфотографувалися біля єдиного, але, на жаль, не робочого ліфта у місті. Ходили до елеватора, і полазили веселими гірками, які мене в дитинстві несли зі швидкістю світла по віражах. А найголовніше ми сходили до старого кінотеатру, в якому по 6 грн квитки, і дивилися там радянський фільм ”артистка” і так затишно, удвох на весь зал. Наступного дня ми вирушили до Хмельницького.

Хмельницький

У Хмельницькому є два дуже круті пам’ятники

А також пам’ятник великому барону Мюнхгаузену

І звичайно ну дуже великий пам’ятник Богдану Хмельницькому

Погулявши парком з дуже психоделічними гойдалками ми вирушили на річку Південний Буг, якою плавали в човні навколо екзотичного острова.

Поплававши річкою, ми рушили в парк-заповідник, з екзотичними тваринами.

А також дід має чудовий електросамовар.

Тернопіль

Прекрасне місто кохання цього разу нас підкорило своєю зелено-квітучою атмосферою, та клумба, яку ми півтора роки тому бачили восени, розквітала прекрасними тюльпанами та іншими красивими рослинами, дерева з рожевими квітами всіх усівали своїми пелюстками.

Річки, які були вкриті льодом тепер пахли життям, у парку крутилися два водяні колеса, а павич голосно щебетав за парканом. Одне з озер парку висвітлило сонечко і відкрився чудовий краєвид, і я зрозумів що саме це місце і стане для нас ключовим. Сонце почало затягувати хмарами, але коли ми пізніше сиділи у святкових шапочках-конусах, звісивши ноги до озерця і пили крем-лікер амарула, їли кумквати і сяяли від щастя, сонце знову освітлювало озерце.

Далі ми вирушили до нашого улюбленого ресторану ”фламінго” насолоджуватися їхньою фірмовою піцою з печі, а на десерт смачний латте. Після ми поїхали гуляти у центр. У парку ми урочисто з’їли манго.
Якийсь хлопець підбіг, щоб поцікавитися, звідки у нас капелюшки-ковпачки і ми йому та його друзям подарували по капелюшку.

Блукаючи парком, ми годували кульбабами коней і кізок, а в один момент мій ковпачок здуло вітром і він полетів на трасу, ним звісно як у кращих фільмах, проїхало десяток машин, майже не одна не промазала, і від нового пориву вітру ковпачок повернувся до свого господаря. Ми рухалися подивитися на гарний тернопільський університет.
Звісно не обійшлося без посиденьок у “Старому Млині” (найкращий ресторан світу). Поласувавши борщем у буханці хліба та іншими ласощами ми вирушили далі у подорож містом кохання.

Біля озера стояв теплохід, який готувався до відправки, як же не поплавати, пливучи на теплоході, ми махали людям, що сиділи на березі, а вони здивовано, але з усмішками спостерігали за нами.

Потім якась окрема парочка нам теж почала махати з берега, точніше махала дівчина, рукою хлопця. На площі біля театру ми трохи нагодували голубів, які були такі милі, що навіть з рук брали. Провівши в місті 17 годин, ми дуже втомлені, але інтриговано щасливі валилися на полиці в поїзді і міцно заснули.

А почався цей прекрасний день з відвідування пиріжкового кафе, в якому нас пригощали смачними пиріжками з чаєм. Колись ми з дітьми приїдемо до озерця, з якого все почалося…

Чернігів, це було чудово, ми були на Болдиній горі і бачили всю цю зимову красу, пили мартіні з келихів у курені з ялинки, ми знову були в нашій улюбленій кафешці LaFleur і дуже класно, що ми побачили відносно нову пам’ятку – “серце” на мосту, що розташований над Десною, а в безпрограшній лотереї зайчика виграла кульку. Після приїзду до міста у ”двох гусях” нас радісно вітав екзотичний папужка, а орчий кремль явно проектували з чернігівського вокзалу!

08.03.2010

Частина 1. Бодрум
Частина 2. Мармаріс
Частина 3. Акьяка та Дальян
Частина 4. Памуккале
Частина 5. Північні Кушадаси
Частина 6. Повернення до Каппадокії
Частина 7. Чешме
Частина 8. Південні Кушадаси <———-
—————————————————————————————-

Як я описував раніше, Кушадаси це дуже довге місто, зараз ми оселилися з протилежного боку від того, де вже були у цій подорожі. У мене закінчилася чергова відпустка, яку я брав для Каппадокії та Чешме, тепер можна спокійно відпочити за улюбленою роботою. Заселення в готель пройшло у вже звичному для цієї подорожі форматі. Ми його знайшли, знайшли навіть на одному з турецьких сайтів ціну, оскільки сайт був трохи стрімкий та ще й хотів списати одразу з карти гроші, ми вирішили безпосередньо забронювати номер дзвінком до готелю. Поставив це завдання мастеркард консьєржу, що підключено до моєї карти. Але, на жаль, на працівниках даного сервісу стоїть тавро “невдахи”. Їм у більшості кейсів чомусь навезе із вирішенням завдань. Ситуація з готелем була не винятком. Чомусь менеджер готелю повідомила, що з радістю поселять нас за 400$ (замість 290$). Ми попросили з’ясувати, що не так із ціною, чому вона відрізняється від офіційної, як нам пояснили, це для туристів так. Ми прийшли на ресепшен та поцікавилися яка ціна за готель. Дівчина навіть визначила, що ми це ті туристи, про яких їм дзвонив консьєрж сервіс. Потім вона спробувала розповісти нам щось про ціни для місцевих, на що я відповів, що є два шляхи: або я зараз оплачую броню готелю на якомусь стрімкому сайті, і вони отримають лише частину прибутку, або нехай не замилює очі і селить за офіційною ціною. Потім дівчина не могла зрозуміти, як ми взагалі тут опинилися. “Живемо ми тут”, оскільки готель явно не хотів втрачати прибуток, то “Живемо ми тут” можна вважати, як місцеві. Бувають поїздки йдуть як по маслу, а бувають як по терці, з урахуванням красивих міст та легких добирань цю поїздку можна віднести до категорії олією по терці. Готель, до речі, виглядав красиво, гадаю, що ця трійка спочатку була п’ятіркою. Нас ще й заселили у номер із чудовим краєвидом на море! Побігли ж скоріше перевіряти море! Першою до води добігла Даша і невдало пожартувала, вдавши, що море крижане. Я Даші пояснив, що з деякими речами не можна жартувати, включаючи температуру моря в цій подорожі)))

Насправді воно було таким же теплим і хвилюючим, як і в попередніх Кушадасах. Для фінального відпочинку тут було все, що потрібно. Готель з ол інклюзивом, тепле море і настільки мало людей, що лежаки абсолютно всі наші у прямому значенні цього слова. Однак, відбувалося щось дивне з лежаком. Ми зазвичай займаємо тільки один на всіх, складаємо свої речі та біжимо купатися. Я помітив, що на нашому лежаку побільшало речей, а поруч стоїть російськомовна жінка та хлопець. Я, проходячи повз лежака вирішив пожартувати “Будете разом з нами лежати на одному?”. Жінка відповіла, щось невиразне на кшталт “Ні, ну ми просто тут побудемо”. Наступного дня ситуація знову повторилася. Чомусь ці рашики з п’ятдесяти повністю вільних лежаків обирали саме наш, складали свої речі поруч, потім стояли і про щось спілкувалися. Якісь лежакові маніяки. Ми з Дашею намагалися знайти хоч якесь пояснення цьому феномену, але логічного взагалі нічого вигадати не змогли, хіба що туристи вважали, що готель видає один лежак на всіх. Хоча після початку війни мавп’ячому інтелекту рашиків я вже не дивуюся. До теплого морька ще додавалася довга набережна, що йде далеко в нескінченність. Це була розкішна локація для ненапруженого завершення поїздки. Щоправда, ще потрібно було розв’язати питання з інтернетом у номері, оскільки до нашого номера доходив слабкий сигнал. Я як у фільмі “Мисливці за привидами” ходив коридорами з ноутбуком вивчаючи поведінку сигналу. Потім прийшов на ресепшен, описав, як у них роздають мережу роутери і попросив нас переселити в один із номерів у зоні покриття сигналу, а також щоб залишався той фантастичний краєвид на море! Нас переселили, тепер взагалі шикарно. Які нас тут чекали королівські заходи!

Туреччина наче прощалася з нами щовечора.

Цікавий факт, що я хочу все побачити захід сонця у море і за ідеєю тут сонце повинно так і сідати, але на останніх сантиметрах над водою з’являється силует землі і сонечко закочується чітко в материк) Чим же ми тут розважатимемося крім роботи і поїздок за улюбленим лимонадом у центр?

Хамам

По-перше, щось давно ми вже не були в хамамі, треба було б повторити. Хамам на цей раз був зовсім незвичайний. Якщо туристів зазвичай привозять до хамаму при п’ятизіркових готелях, то це був громадський. Скажу одразу досвід – шикарний! Якщо в п’ятірках все чинно-благородно, то тут банщик миє-масажує по хардкору, як я полюбляю. Мені здавалося, що він мене катує і намагається задушити, релаксанув я на повну. У жіночій частині хамаму Дашу мили лайтовіше. Ми швидше за все тепер включимо хамами в обов’язкове відвідування кожної подорожі. У цій довгій ми були тричі, всі три рази були успішними.

Аквапарк Тортуга

Друга крута розвага це аквапарк Тортуга в одному з сусідніх готелів. Ми навіть думали на день переселитися в готель при аквапарку, тому що в нашому не було вільного дня для продовження, але в останній момент було перенесено масовий заїзд туристів, і ми змогли продовжити проживання в нашому готелі. У чому розкішність аквапарку? Тут є класний працівник, який явно любить свою роботу. Частина гірок досить екстремальна, але він робить з цього вершину жаху. Так, наприклад, з гірки, на якій відбувається секундне вільне падіння, хлопець в останній момент розкручує твоє коло так, що під час падіння ти летів спиною вниз і продовжував обертатися.

За екстремальними відчуттями аквапарк наблизився до знаменитого аквапарку на Тенеріфе Siam Park. У мене були флешбеки в жахи гірок того аквапарку) Інший хлопець з досить звичайної темної гірки примудрився так само зробити атракціон жаху. Він ставав ззаду кола, брався руками за поручень і запускав нас на подвійному колі штовхаючи ногами так, що сам залітав повністю в трубу і витягував себе за перекладину, за яку тримався. Ми ж з Дашею розвивали у замкнутій трубі позамежну швидкість. Загалом якщо любите екстремальні аквапарки, то вам сюди, якщо не любите, то тут крута анімація, коли всі танцюють, стрибаючи на індивідуальних батутах, що стоять на фонтані, який б’є струменями з землі. Все це відбувається під сет діджея, який заряджає перед фонтаном. При цьому всім, аквапарк входить до комплексу готелю, який чомусь вважається трійкою, хоча коштує як повноцінна п’ятірка 1000 лір за ніч (118$).

Сірінже

Раніше ми про це містечко не знали, але воно так активно піарилося на плакатах місцевих турфірм, що ми вирішили перевірити, чи ми не втратили чогось при плануванні. До міста ще треба було постаратися дістатися. Спочатку ми їхали до автовокзалу, потім переїхали до Сельчука і тільки звідти ми поїхали на маршрутці в Сірінже. Містечко виявилося справді затишним і красивим.

Воно зовсім невелике і націлене насамперед на любителів гастрономічного раю. Саме тут основний акцент на сотнях видів фруктових вин. Ціни, звичайно, завищені, але безкоштовні дегустації тут проводять на славу. Ми з Дашею так надегустувалися, що я переживав, що ми пропустимо післязавтрашній літак)))) Тут справді є багато чого смачного. Тільки одна проблема, пояснюватися потрібно турецькою))))

Другий рівень гастрономічності це спеціальні столи в кав’ярнях, де по центру пісок і там же готується твоя кава по-турецьки в центрі столу. І що мені особливо сподобалося, це ціна та наявність кнафе, одного з моїх улюблених турецьких солодощів. Під місцеву каву просто ідеально йде. До речі, обслуговував нас підліток, який говорив англійською.

Нам уже навіть незвично було чути англійську від місцевих, за всю довгу поїздку можна було на пальцях перерахувати людей, які розмовляли з нами англійською. Зі знанням туристичної мови у такому віці хлопець явно матиме велике майбутнє. Мишкова ж гастрономічність полягала в смаженому морозиві, яке тут робили на одній зі старих вуличок і шовковичним соком, що фонтаном ллється в кожній кафешці. Насправді тут не тільки Мишко підсів на цей сік.

Нам же поблукати містом було мало, тож ми полізли на вершини, що красувалися на тлі міста. Там виявилося багато трекінгових маршрутів та чудова панорама на містечко. В оповіданні я, звичайно, не можу передати усю п’янку атмосферу маленького містечка, так що включайте Сірінже сміливо у свої маршрути і зможете повністю через себе пропустити міський дух.

До речі, на момент написання оповідання навіть мої батьки відкрили для себе Сірінже.

Кіразлі

У нас був останній вільний вечір, на маршруті все пройдено і навіть перевиконано, але не будемо ми просто так сидіти, склавши руки? Десь в інтернеті з’являлося порівняння Сірінже з турецьким селом Кіразлі. У порівнянні Сірінже однозначно перемагало, проте це схоже на останнє місце, де ми ще не побували в окрузі. Як тільки закінчився робочий день, ми відразу встрибнули в маршрутку до автовокзалу. Там нам сказали, що зараз їхатиме автобус на Айдин через Кіразлі, але зворотного вже не буде. Але наші плани непорушні! Для бравих мандрівників відсутність зворотного автобуса не перешкода. Поїхали!

Нас висадили справді посеред турецького села. Наша присутність не залишалася поза увагою, місцеві жителі з цікавістю поглядали на нас, тут, я так розумію, ми лише другі туристи після тих, які порівнювали Кіразлі та Сірінже))) Ну йдемо дивитися, що тут цікавого. Я не знаю чи всі турецькі села такі прикольні, але види на поля та плантації тут мали виражений азіатський відтінок. Було дуже схоже на тайські чи в’єтнамські панорами. Щоправда, без ступінчастих терас. Шкода, що ми були обмежені часом кінця вечері і не могли тут нагулятися вдосталь усіма стежками.

За великим рахунком, якщо у Вас немає мети побачити кожен куточок Туреччини, можете обмежитися відвідуванням тільки Сірінже. Тепер потрібно якось вибратися. Біля магазину стояв на вигляд впевнений у собі чоловік, ми запитали його, чи буде сьогодні автобус. Він почав щось перевіряти в телефоні, копався хвилини три, потім почав з кимось говорити по телефону, дуже посилено щось обговорював, хвилин через п’ять я уточнив чи є прогрес з автобусом, на що він відповів, що взагалі про автобуси не в курсі. Гаразд, шукаємо іншого. Касир у магазині сказав, що автобус таки має бути хвилин через 15. Ми пішли на виїзд із села і вирішили автостопити про всяк випадок, бо автобуси тут справа не стабільна нині. Спочатку їхала перспективна машина, але водій зупинився біля нас та пішов на базар. Наступні виявилися поліцією і проїхали повз, потім ще одна машина, яку я хотів зупинити, виявилася поліцією, і нарешті зупинив автобус, але він теж виявився поліцейським. Жандарм сказав, що він з поліції, я кивнув йому, що той факт, що він з поліції не повинен заважати йому підвезти нас до міста, тим більше в такому автобусі ми ще не каталися. Жандарм із водієм почали активно відмовлятися, що не підкинуть нас, на запитання “Чому?” вони не змогли знайти відповіді і поїхали без нас до міста. Тут якраз вийшов чоловік з базару і пішов до своєї машини. Я спитав його, чи не до міста він їде? Він кивнув, і я сказав, що ми з ним! Він з радістю показав жестом, щоб ми сідали до нього в машину. Потім він зробив зупинку біля розкладки із фруктами і купив нам усім яблучок у дорогу. Які водії тут милашки. Висадив нас якраз на роздоріжжі з автовокзалом, так що в готелі ми були настільки вчасно, що після вечері встигли ще й на захід сонця.

Щоправда, сьогодні тільки в мене залишився ентузіазм бігти в номер, щоб встигнути впіймати останні тридцять секунд перед заходом сонця. Вчора ще ентузіазму вистачало на всіх. Усі вже були вимотані маршрутом))))

Кінець турецької подорожі

Наша велика турецька подорож дійшла до свого фіналу, як я і писав на початку розповіді, це була одна з найскладніших наших поїздок. На нескінченному відрізку історії минуло лише 46 днів. Для нас же минула ціла вічність. Ті проблеми, з яких розпочиналася поїздка у вигляді бурситу ліктя та крадіжки речей, вже були десь далеко в минулому житті. У докарантинні далекі часи ми літали до Туреччини щорічно відкриваючи нову локацію. Зараз змінивши сім локацій в одній поїздці, ми ніби провели сім років подорожей за раз.

Чи сподобалося? Дуже сподобалось! 

Хотілося б повторити такий морально і фізично складний маршрут з огляду на всі пригоди? Однозначно ні. 

У наступних поїздках враховуватимемо низку факторів при плануванні поїздки. Шрами на нозі, що залишилися після ДТП, нагадуватимуть про це. Хоча це все одно не вбереже від незалежних від нас обставин. Але схоже просто треба краще навчитися не просто подорожувати, а саме жити подорожжю принагідно розв’язуючи побутові питання під час подорожі, ми поки що новачки в цій справі))) Людям, які вирушають у тривалі навколосвітні подорожі, потрібно ставити пам’ятники. Такі тривалі поїздки хоч і приносять масу задоволення, але фізично та морально виснажують до останньої краплі. А зараз ми сідаємо у літак для невеликого відпочинку на кілька годин. Адже насправді це не кінець і після прильоту на нас чекає продовження.

Остання локація Київ

До фінальної частини поїздки ми морально готувалися довгий час і намагалися нагромаджувати сили та бойовий дух наскільки це можливо. Ми прилетіли до Борисполя, перескочили у таксі. Дорогою я зв’язався з мамою і сказав, щоб приймала у нас вдома Мишка з валізою та рюкзаками. Ми ж вийшли біля метро та поїхали на фестиваль Атлас Вікенд. Сьогодні був другий день відкриття фестивалю. Перед фестивалем ми зайшли поїсти до Пузату Хату. Після півтора місяця турецької їжі мені рідні вареники здалися чимось із роду райської амброзії. Мені здавалося, що такі смачні вареники я ще ніколи у ресторанах не їв. Цікаво виходить, ми дуже любимо турецьку кухню і за всю поїздку вона ні краплі не набридла, але варто було повернутися додому, як смакові рецептори жадібно вчепилися в рідну українську кухню. Ну а тепер уперед на танці та веселощі. На цей раз у нас було проплачено три дні плюс один безкоштовний. Втома від подорожі, як не дивно, пішла на другий план. Відкрилося друге дихання, і ми на позитиві відгуляли чотири повні дні до ночі. Після сонячної та теплої Туреччини, перший же день у Києві зустрів нас соковитою прохолодною зливою. Було незвичайно, ще буквально вранці ми взагалі не парилися за прогноз погоди, адже на курортах абсолютно всі дні було ясне сонечко і лише один раз увечері був дощ на 30 хвилин, а тут таке занурення. Але злива то була не проблемою. Проблемою було те, що ми бігли, щоб встигнути на Kozak System, а в результаті застрягли під навісом біля сцени, де виступав Поплавський. На жаль, заручниками Поплавського виявилося багато людей і злива тривала повністю весь його концерт і ще змусила послухати нас низку інших гуртів, які ми не планували. Нашій подрузі Тані пощастило більше, вона застрягла десь на вході далеко від сцени. Я запропонував їй включити пряму трансляцію Поплавського по телефону, але вона не захотіла з нами розділити нашу “Радість”. Але коли злива закінчилася, продовжилися веселощі до самої ночі і так чотири дні. На четвертий день, коли наша частина фестивалю закінчилася, лишився останній ривок. У нас був запланований ще один фестиваль Veda Life. Цей фестиваль присвячений індійській культурі та не потребує таких енерговитрат. Я пам’ятаю, що на ведалайфі ходив, як ударений по голові, і пив улюблений чай-масалу. Оскільки наші організми розуміли, що це вже точно кінець подорожі, то ми з Дашею вже і не можемо згадати, що саме було після Ведалайфу і як ми опинилися вдома. Але я добре запам’ятав день, коли у понеділок увімкнув комп’ютер і зрозумів, що я вперше за кілька місяців можу розслабитися і спокійно попрацювати на втіху. І як же добре, що на руках немає квитків на найближчий місяць))))
PS Ми повернулися на початку липня і спочатку планували, що в серпні продовжимо подорожувати далі. На момент закінчення написання оповідання вже вересень і бажання прямо взяти і кудись полетіти тільки почало повертатися, нам досі здається, що ми не можемо достатньо відпочити від великої турецької подорожі)

Інформація про подорож

Дата подорожі: 21.05.2021 – 06.07.2021
Тривалість: 46 днів
Складність подорожі: 6/10 (середньо)

Частина 1. Бодрум
Частина 2. Мармаріс
Частина 3. Акьяка та Дальян
Частина 4. Памуккале
Частина 5. Північні Кушадаси
Частина 6. Повернення до Каппадокії
Частина 7. Чешме <———-
Частина 8. Південні Кушадаси
—————————————————————————————-

Якщо у всіх попередніх морських локаціях ми попадали на похолодання, а відлітали перед потеплінням, то тепер ми приземлилися в епіцентр спеки. Коли ми вийшли з аеропорту Ізміру важке гаряче повітря прийняло нас у свої обійми. Від нього неможливо було втекти. Якщо надіти маску на обличчя, то починала боліти голова від нестачі свіжого повітря. Чому так різко стався перепад температур, нас всього тиждень не було. Чому в цій поїздці не було золотої температурної середини, або прохолодна погода, або спека, що відразу спалює? За попереднім досвідом пам’ятаю, що протягом тижня настане адаптація і організм звикне, тепер треба трохи перетерпіти. А ще я наївно подумав, що за холодне море тепер можна не переживати.

Автобус у Чешме вирушає за 20 хвилин. Ми влаштували флеш-перекус у місцевому ресторанчику. Їли удвох, потім мінялися. Третій сидів у автобусі і тримав місця разом з автобусом. Уклалися менш ніж за 15 хвилин. Тепер точно готові їхати. Чешме це далекий куточок Туреччини, що знаходиться за Ізміром, курорт націлений лише на турецький контингент. Я взагалі не впевнений, що місцеві турки знають про існування іншомовних країн.

З автобуса ми пересіли на таксі, яке не змогло довести нас до готелю, оскільки в центрі ремонт. Який у нас буде готель, ми до кінця не знали, але помітили для себе дві штуки на перевірку. До першого довелося з валізою пристойно пропилити в гору і попався він нам з дикої випадковості, оскільки на карті мітка була дуже далеко від цього місця. Готель виявився трохи трешовим та некомфортним. Ми залишили Мишка з речами та ноутом на ресепшені. Поки у Миші проходило онлайн заняття з шахів, ми пішли перевіряти другий готель. Він був хвилин у 20 ходьби від першого готелю. Другий готель був значно кращим за перший, тепер залишилося перетягнути речі між готелями через пів міста. Спека за відчуттями ставала лише злішою. Причому на альтернативному маршруті у нас у Трабзоні зараз було б холодно і заливало б дощем.

У готелі трохи остигли під кондиціонером, тепер можна піти дослідити місто. Старе місто тут дійсно прикольне, наскрізь просякнуте атмосферою Туреччини. А ще тут готують найсмачніший Іскандер Кебаб і знаходиться багато магазинів зі смачним морозивом. Тож місту ставимо залік. Тепер перетягнемо речі, заберемо Мишу і можна йти перевіряти море. З морем є невеликий нюанс. Якщо жити біля старого міста, то отримуєш простенький та маленький пляж із готелями за помірною ціною. Але якщо хочеш жити на околиці біля основної пляжної лінії, то ціни на готелі будуть так кусатися, що легко відкусять руку разом з гаманцем.

Організація довгої поїздки має цікавий момент. Навіть якщо півтора місяці жити у дешевих простеньких готелях, то фінальний рахунок за подорож буде досить великий. І тут не прокотить момент “А гульнімо!” у такому разі вартість поїздки зросте до непідйомної. І важливо стежити за рентабельністю витрат. Це легко видно на ціні входу в ефес. Здавалося б, що такого, щоб заплатити 110 лір за вхід з людини. Із сім’ї виходить 33 євро за дотик до історії. Але якщо уявити, що ми буквально щодня в новому куточку регіону, а щотижня міняємо і сам регіон, то напротязі півтора місяці платити по 33 євро тільки за дотик до історії призвело б до того, що ми були історично ситі, а фізично — ні. Так що зараз доведеться до морька пристойно прогулятися вздовж траси. Ми прийшли до вечірнього хвилюючого моря. Спочатку мені воно здалося якимось непривітним. Пляжі не обладнані. Але потрібно перевірити саму воду, вона тепла і приємна. Плавати тут не те що супер комфортно, море буквально хвилями змиває з тебе тягар денної спеки. Хвилі приємні, лагідно погладжують тіло. Як же чудово! На купання ми тут відводитимемо великий шматок часу вечорами. Але море в Чешме зберігає цікаву таємницю. Насправді в період нашої поїздки воно було таке ж незвично крижане. Чому було тепло плавати в Кушадасах поки що незрозуміло, але саме тут, неподалік берегової лінії, б’ють підводні термальні джерела. Джерела, мабуть, настільки гарячі, що легко прогрівають нескінченну берегову лінію до теплої температури. Так що якщо ви під час дикої подорожі потрапили на холодне море, рухайтеся в Чешме або Кушадаси. Як ми з’ясували, що море все ще крижане? Дуже просто, тут не на всіх пляжах в окрузі є термальні джерела))))

Пригоди одного томата на морі

На зворотному шляху в бік готелю ми зайшли в дуже зручний ресторанчик, де господар вирішив зробити все, щоб туристи залишилися ситі і задоволені походом. Ще й сходив романтичний повний місяць. Назву ресторану писати не буду, тому що вдруге він перейшов у розряд “Ресторан вже не той”)))) Але перший вечір був справді незабутнім. Після повернення в готель на нас чекав сюрприз — з кондиціонера почала текти вода настільки, що нам замінили номер. Але тепер тут не дотягував інтернет. На ресепшені взагалі схоже здивувалися, що у них є інтернет. Все одно не можу зрозуміти, чому все просто не може ідеально складатися, щоб працював кондиціонер і інтернет ловив. Але тут треба було вибирати щось одне. Причому обговорювати потрібно це все гарною турецькою мовою. Наступного ранку ми вирішили почати маршрут раніше. Спекотне сонце, проте огорнуло нас своїм теплом з рання також. Тут взагалі буває холодно? Ми поїхали на один зі знаменитих місцевих пляжів Ilıca.

Цей пляж так само прогрітий термальними джерелами, нас відразу зустріла красива берегова лінія. Якщо хочеться ледачого пляжного відпочинку в цьому регіоні, то потрібно селитися якомога ближче до цього пляжу. Місця тут точно вистачить на всіх, а колір води точно порадує нерозбещених туристів. Але знов-таки якщо ви вже розпещені пляжами Занзібара, то схоже все життя будете дивитися на пляжі і в душі говорити: “Ні, це не Нунгві …”. Але об’єктивно кольору води можна присвоїти досить високий бал. Особливо якщо одягнути сонцезахисні окуляри, вода стає ще на порядок красивішою. Ми тут обов’язково поплавали, трохи охолонувши від спеки і пішли досліджувати далі цей світ. Навіть не підозрюючи, яка перлина поїздки на нас чекає! Наприкінці берегової лінії розташувався просторий парк із трохи гірською місцевістю, спочатку ми спробували підкорити його, але в таку спеку я сказав би, що він підкорив нас. Якоїсь миті ми зрозуміли, що не в змозі йти в гору під промінчиками “теплого” сонечка. Сухову в “Білому сонці пустелі” схоже було точно легше, ніж нам. Зате біля парку ми знайшли чудову крамничку з холодним соком, холодною кавою та холодним морозивом. Причому кава тут була фірмовою від Старбакс за досить низькою ціною. Вперше до речі скуштував холодну старбаксову каву. Смачно, але є місцеві аналоги, які не поступаються. Усього цього холоду вистачило нам, щоб привести внутрішню температуру тіла до норми. Ще мені чомусь запам’яталися смачні кексики, але не можу згадати, як вони виглядали, в пам’яті залишилися тільки приємні смакові відчуття під каву. Поруч із магазинчиком ми знайшли готель, вирішили поцікавитися яка ціна, може ми все-таки зможемо переїхати ближче до пляжу. Ціна за ніч виявилася такою, як у нас у поточному готелі за тиждень. Все-таки продовжимо ходити пішки до моря. Хоча, згадуючи минулорічний Олюденіз, коли до моря треба було їхати взагалі на таксі, то чи варто нам зараз ще скаржитися? Тепер тримаємо курс у бік Алачаті. Йти далеко, але десь точно буде зупинка. Зупинка хвилин через 20, звичайно, з’явилася, але для повного комплекту ще була потрібна маршрутка, а з нею був тут дефіцит. Хатіко чекав і ми зачекаємо! Не знаю, як той пес чекав багато років, але для мене півгодинне очікування на зупинці здалося вічністю. Недаремно собаці поставили пам’ятник! І ось нарешті відбулося, ми їдемо! 

Алачаті

А тепер про найприємніше місто, яке є другим номінантом у цій поїздці на звання “Відкриття року”. Ми навіть коли будемо в Києві аналізувати пройдений маршрут Туреччиною, то буде фраза “Чешме звичайно можна було б не включати в маршрут, але там був Алачаті!”. Чим Алачаті так зайшов? Це красиве, старе та затишне містечко. Тут мільйони вузьких вуличок, буквально за кожним поворотом, хочеться зупинятися для чергової фотосесії.

Тут безцільне блукання вуличками приносить нескінченне задоволення. Можна блукати буквально по колу, їх тут така кількість що і на друге, і на третє коло відкриватимете нові закутки із затишними містечками.

Тут навіть як на замовлення є кафе, де продають заморожений йогурт (моя слабкість). Була правда невелика проблема з пошуком турецької, а не європейської їжі, але потрібно просто заходити до ресторанчиків, що знаходяться на початку міста, а в глибинці вже десерти чи кава. Щодо кави тут є Старбакс із низькими цінами. Я не знаю чому, але ціни значно нижчі, ніж у незмінні ціни світової мережі.

Сьогодні якийсь старбаксовий день. Це, до речі, було вдруге в історії наших поїздок, коли я у Старбаксі пив каву. Попереднє таке кафе з адекватними цінами ми знайшли в Малайзії. Ще у місті панує позитивна атмосфера. Якийсь чоловік катається на маленькому, вузькому автомобілі та випромінює радість.

Він наче народжений, щоб кататися місцевими вуличками. Так що Алачаті для нас тепер – ван лав! Вже заради цього міста точно варто їхати до цієї частини Туреччини. Ці містечка мають позитивну рису, вони завжди стають раптовим відкриттям, наприклад, як Гданськ або Сіань. Увечері суворо за розкладом на нас чекало купання в теплому морьку!

З ранку ми вирішили відвідати інші знамениті пляжі в окрузі Чешме. Тут прям їх багато на різній віддаленості. У цей день ми й зрозуміли, що пляжі без термальних джерел навіть наприкінці червня зберігається арктичний холод. Дисонанс був ще той, у повітрі стояла нестерпна спека до якої ніяк не виходило звикнути. Ноги ломило пронизливим болем від крижаного та дрібного моря.

Чому тут не навпаки? Загалом, що я хочу сказати, егейське море воно зовсім непросте. І якщо не готовий боротися з неоднозначністю температур від пляжу до пляжу, від курорту до курорту, краще обмежиться віртуальною подорожжю в цьому оповіданні. Або летіти сюди в ще більшу спеку, але я боюся уявити куди ж більше. Гаразд, просто зробимо так, у нас є пляж, що підігрівається, за 20 хвилин від готелю, от і не порушуватимемо традиції. Сьогодні після вечірнього купання ми пішли гуляти пляжною лінією, яка незабаром змінилася чудовими ландшафтами із застиглої кам’яної породи. Нам світило м’яке вечірнє сонце, гуляти було премило і чудово. Ми без мети йшли, просто вдалину радіючи приємній погоді.

Хвилин через 40 ми вирішили глянути по карті куди ми йдемо і з’ясувалося, що просто проходимо по колу невеликий півострів, який починається і закінчується практично в тому самому місці. Так, що за годину ми прийшли справді майже туди, звідки почали. От і добре, додому недалеко повертатися. Потім ми багато гуляли затишними вулицями на околицях міста. А вечеряли піцами в ресторані готелю, що мав непоганий вигляд. Готель мав досить привабливий вигляд, ми могли б тут продовжити наше перебування в Чешме, але знову як виявилося ціна космічно перевищує ціну нашого готелю. Навіть незважаючи на те, що наш поточний готель мене трохи напружував, але коли розумієш, що за інший ти втричі більше заплатиш, а у відповідь можливо отримаєш адекватніший сервіс, то ніби і попередній уже норм здається. Але ми так зрозуміли, що в готелях тут скрізь можливо проблема з сервісом. Що ще примітного у цьому регіоні, вечори тут якісь особливо романтичні, чомусь місцева атмосфера дуже приваблива.

Ільдір

Тепер настав час розвідати як виглядають курорти, що знаходяться набагато далі за Чешме і приймати рішення, яка у нас буде наступна локація в подорожі. Десь далеко-далеко є місто Ілдир, там є місцева визначна пам’ятка – фортеця. Можна якраз туди з’їздити на розвідку. Щоправда, у Чешме є така особливість – якщо на зупинці висить розклад, то в ньому вказано час, у який маршрутка гарантовано не приїде. Хоч би як ти цього хотів, і таке враження, що місцеві в курсі цієї особливості. Під розклад ніхто не приходить, люди приходять пізніше і якраз успішно сідають на маршрутку.

Чим більше ми віддалялися від Чешме, тим менш привабливими ставали курорти та море. Море тут хоч і залишалося безмежним, але воно вже було надто дрібним і за кольором зовсім не привабливим, в основному це були гавані з напівживими човнами. Ілдир знаходився взагалі ніби на краю Туреччини та всього світу. Тут можна було сміливо сказати: “Вітаю, ви дісталися до кінця курортної Туреччини!”. Але у нас попереду ще достатньо часу для подорожі, то що робитимемо з маршрутом? У планах ще був Ізмір, але турецький менталітет конкретного цього регіону нам не особливо подобався, тому вирішили велике місто в дику спеку виключити з маршруту. Час подумати у будь-якому випадку ще є, поки що наше завдання накупити морозива та почати підйом на фортецю. Нас правда в турист інформейшен працівник попередив, щоб ми були обережнішими на фортеці, а то його брата вкусила змія. Ця історія явно додала перчинки нашому підйому. Нагорі виявилося справді красиво, як і обіцяли, з висоти місцеве море навіть має непоганий вигляд. Далі за маршрутом у нас була розвага для справжніх екстремалів у таку спеку – термальні басейни.

Це був один із місцевих відомих готелів. В ідеалі басейни краще відвідувати взимку… Але ж треба розважатися. Незважаючи на дуже теплу погоду, комплекс мав великий попит. Коли здавалося, що тепліше нікуди, ми зайшли до одного з двох басейнів. Як би тут не звариться. По тілу миттєво пройшло приємне розслаблення, настрій відразу ж став ледачим та меланхолійним. Добре, хоч готель не давав постояльцям провалитися у космос, бо вели масштабне будівництво прямо на території. Звуки перфоратора нас усіх тримали у тонусі. Прямо терапія якась. Кілька годин ми з радістю стрибали то в прохолодне морько, то в гарячі басейни. Взимку тут, мабуть, дуже круто, але влітку було не менш весело. Після водних процедур ми рушили додому. Біля готелю ми мали невелике кафе з випічкою. Крім випічки в меню був менемен, моє відкриття у цій поїздці. Я попросив, щоб мені його приготували.

Хоч страва явно була розрахована на сніданок. Хлопець із такою радістю та натхненням його робив мені, що я навіть бачив, як він вкладає кохання у кожен інгредієнт. Менемен вийшов ідеально-смачний.

Кораблик у Чешме

Як ви вже, напевно, помітили, кораблики — це наша сімейна пристрасть, ми любимо з Дашею кататися бухтами, а Мишко любить, коли капітан дає покермувати. Тут вирушати в бухти було ризиковано з тієї точки зору, що можна знову зловити холодне море. В принципі, наші побоювання підтвердилися. Воно було не критично холодним, але довго у воді не просидиш. Але що не змінюється незалежно від температури це прекрасний колір моря. Але це все за стандартом, давайте краще розповім, чим відрізняється кораблик в Чешме від інших корабликів Туреччини. Тут виходить танцювати танець живота чоловік. Танець я б охарактеризував фразою “Іспанський сором”.

Наші фантазії не були готові до такої розпусти. Я не можу сказати, що саме було не так, але, мабуть, у чоловічих нічних клубах відбувається щось схоже. Якщо хочеться побачити щось незвичайне, то вперед на кораблик у Чешме, якщо ж не хочете отримати “моральну травму”, то залишайтеся на березі)))))

Сьогодні ввечері я пішов сам гуляти кудись на пагорби, звідки мені відкрилася гарна бухта та нескінченні поля вітряків, що синхронно блимали червоними лампами в нічній густоті. Про те, як будувати маршрут далі, ми прийняли несподіване для нас, але дуже вдале рішення.

Повертаємось у Кушадаси. Там точно було добре. Перед від’їздом ми пішли до старого міста поснідати. Оскільки це був черговий недільний локдаун — все було закрито геть-чисто і навіть навинос не було. Але біля одного ресторанчика стояв банер із фотографією іскандер кебаба. Ми підійшли ближче, хлопець, що стояв у проході, поманив нас усередину на нелегальний іскандер кебаб у неділю. Було дуже смачно та хвилююче. Ми ще жодного разу нелегально не трапезували))) А після смачного кебабу можна й далі в дорогу!

Південні Кушадаси

Частина 1. Бодрум
Частина 2. Мармаріс
Частина 3. Акьяка та Дальян
Частина 4. Памуккале
Частина 5. Північні Кушадаси
Частина 6. Повернення до Каппадокії <———-
Частина 7. Чешме
Частина 8. Південні Кушадаси
—————————————————————————————-
У всіх були різні пріоритети у маршруті цієї поїздки, але моєю головною вимогою було відвідування Каппадокії, навіть незважаючи на те, що вдруге ми тут були менш як рік тому. Каппадокія для нас – це зразок активної подорожі та позаземної природної краси. Те, що здавалося колись таким недоступним місцем на планеті, тепер таке рідне і легкодоступне. Я намагаюся якнайбільше людей агітувати побачити всю цю красу долин і тішуся, що це виходить. До Каппадокії ми дісталися внутрішнім перельотом з Ізміру в Кайсері, а звідти двома автобусами. Поки їхали в автобусі мене дівчина запитала, чи правильно вона їде до Гьореме, і чи правильно вона зробила, що обрала саме це місто.

Також вона показала на листочку список визначних пам’яток, які вона планує відвідати. Я їй швидко відмітив на карті як до них діставатися і що ще обов’язково треба побачити. Вони з хлопцем швиденько заносили собі позначки на маршрут. Потім до мене підійшов інший чоловік і подякував, бо він теж собі швидко записував нотатки про те, що я рекомендував відвідати тут. Перше і найважливіше, що потрібно зробити перед поїздкою до Каппадокії це завантажити офлайн карту Maps.me. Без цієї карти складність подорожі виросте із середньої до неможливої. У мене в блозі є копія мапи, на якій я наніс наші основні маршрути в ідеалі з цієї карти собі поставити аналогічні мітки.
Насамперед після прибуття в Гьореме ми пішли на перекус моїми улюбленими бореками. Шкода сьогодні була зміна не нашого друга.

Як то кажуть, часи змінюються, а смак бореків залишається. Для мене це смак Каппадокії. Після заселення пішли повноцінно обідати в ресторан, де ми часто обідали в попередніх поїздках, причому завжди займаємо один і той самий столик. У ресторані нас прийняли як своїх. “З поверненням друзі!”. Як же приємно повернутися, ми вдома! Шкода правда, що цього року ресторан настільки підняв ціни, що довелося перервати традицію одного столика.

Пляшка із сюрпризом

Сьогодні ми мали важливу місію. Батьки кілька днів тому десь у долинах сховали пляшку та надіслали нам мітку на карті із супутника. Ми почали записувати на відео весь наш похід та пошуки. Потім у такій же хронології надсилав звіт батькам. Ми змогли визначити за розташуванням скель приблизно місце. Також у нас було фото тата з грошима в руці. По пачці від чіпсів, що валялася на тлі, ми змогли визначити точніше місце, тепер почалися довгі та складні пошуки. Просто над нами високо в скелі були зачинені двері. Невже тато з мамою туди залізли? Поки шукав, як туди потрапити, відкрив нову важкодоступну печеру.

Я взагалі не впевнений, що хоч хтось ще пам’ятає про її існування. Печера опинилася на кілька поверхів. Але пляшки не було. У Даші з Мишком теж було глухо. Ми знайшли багато пляшок, але це були не ті) Потім ми знайшли чудовий металевий сервіз. Його можна було б забрати та покласти в гараж. Але оскільки гараж вже знесли, то сервіз ми залишили у долині. Обшук йшов капітальний. І десь ця пляшка лежить. Причому кожен сподівався, що знайде її першим. У результаті переможцем став Мишко, який запідозрив, що в паркані Цегла ворушиться і за нею можливо щось є. І таки так, за одним із кам’яних блоків була зарита пляшка з цукерками та десятьма лірами! Ми це зробили! Тепер можна це відзначити походом у Долину Шабель!

Трохи про вже улюблені долини

Перший день ми присвятили своїм улюбленим долинам. Цікавий факт, що навіть утретє гуляти по долинах так само цікаво та незвично. Причому щоразу для себе відкриваєш щось нове, чого раніше не помічав. Ось, наприклад, у Долині Шабель, де, як мені здавалося, я знаю кожен камінчик, стала великим відкриттям довга печера, що йде практично через половину долини всередині скелі.

Цю печеру відкрили наші куми, після чого у нас з’явився азарт перевіряти всі тупикові закутки в долинах. А ще в мене золота робота, це коли незалежно від проблем проекту, під час відпустки можна повністю поринути у подорож і не згадувати про робочі моменти.

Тож від Каппадокії йшла повна віддача. Нам потрібно було знайти новий ресторан, у якому ми тепер проводитимемо наші трапези за адекватною ціною. На щастя, ресторан знайшовся досить швидко, це був ресторан, який того року вже перед самим відльотом рекомендував нам відвідати місцевий житель. Ми тоді один раз поїли і відзначили для себе як гарне місце. Цього разу він був нашим найкращим супутником під час подорожі. Як нам сказали, що саме для нас вони будуть відкриті навіть під час недільного локдауну, тож за харчування можете не перейматися.

Першого дня ми обійшли всі улюблені місця, і закінчили в червоних променях західного сонця на вершині рожевої долини (це гарний оглядовий майданчик за кілометрів 8 від Гьореме).

Цього разу ми прийшли трохи раніше, тож встигли до закриття ресторанчиків. Захід сонця у нас був під смак фруктових гезлеме, а господар для нас викликав таксі.

Але чомусь за всіма приїжджали таксі, та не за нами. Але очікування того варті, за нами приїхало щось схоже на короткий лімузин. Це наше таксі? Чоловік кивнув головою. Водій нас одразу заспокоїв, що їхати будемо за стандартним лічильником, просто він любить комфорт. Жаль тільки, що шампанського в міні-барі не було. Цікавий факт, що кілька днів тому, коли батькам потрібно було повертатися до готелю.

Мама з татом переживали, бо з деяких місць потрібно діставатися автостопом. Але в Каппадокії автостоп це перше правило подорожі і місцеві це правило добре дотримуються. Так ось до мами під’їхало саме це таксі і запропонувало безкоштовно довести до міста. Мама з татом не могли зрозуміти як це можливо. Причому машина спочатку їх проїхала, а потім спеціально повернулася. Адже вони навіть не встигли підняти руку, щоби почати ловити. Я пояснив батькам, що саме в цьому і фішка Каппадокії. Якщо ти перебуваєш у місці, де немає транспорту чи можливості викликати таксі, тебе обов’язково хтось безкоштовно підвезе. І як виявилося, це може бути навіть таксі люкс рівня. Поки повернулися назад у Гьореме вже був зовсім вечір і потрібно було щось вирішувати з кавуном, щоб не порушити челендж “Ні дня без кавуна”. Проблема в тому, що вже через 20 хвилин почнеться комендантська година і все буде закрито. Для початку потрібно було визначитися, чи зараховується ранковий холодний чай зі смаком кавуна чи ні. Я все ж таки відчував удачу. Якщо кавун десь є, то ми його обов’язково дістанемо! Он якраз біжить хлопець із динею в руках, ми перехопили хлопця “Стій, де диню взяв?”. Хлопець махнув рукою у бік крамнички і побіг ще швидше. Ми зайшли в магазин, у холодильнику нас чекала четвертинка кавуна, челендж врятований!

Ранок ми почали традиційно зі споглядання куль. Кількість куль цього сезону варіювалася близько сотні. Так що обороти нарощують, а ціни все такі ж приємні. Вартість кулі в липні 2021 року – 55$. Кулі, до речі, на третьому відвідуванні Каппадокії вже не так тішать око, як раніше, але щоранку спостереження за кулями все одно неодмінна частина Каппадокії. Око може не так тішить вже, але як це красиво, незвично і атмосферно. Тепер потрібно розпочати відкривати нові місця. Почнемо, мабуть, з он тієї гори, в якій купа печер.

Починався підйом досить перспективно, печери з арками, якими перебиралися дедалі вище. Але нахил починав набувати досить вертикального характеру. Ми вже майже на вершині і скоро дістанемося стежки, що йде зверху. Але коли залишалося близько десяти метрів нагору, ми зрозуміли, що з Мишком продовжувати задум досить ризиковано. Оскільки цю ділянку може не вдасться здолати втрьох, тримаючись за руки. Перед нами стояла дилема — вниз спускатися було не менш ризикованою витівкою, тому що коли лізеш вниз, не видно куди ставити ногу в корінні заростей на вертикальній скелі.

Ми потрапили в якусь пастку і не вгору і не вниз. Все тіло втомилося від напруги, і будь-який крок супроводжується передачею Мишка з рук до рук. На майбутнє ми визначили за якими ознаками треба відсіювати гори, щоб не потрапляти в схожу ситуацію. А поки що ми сидимо і обмірковуємо що далі робити, хоч бери і викликай вертоліт зі скелелазами. Ще раз зваживши що небезпечніше, ми вирішили почати спуск вниз. Сантиметр за сантиметром. Земля все ближче, головне, щоб у кожний момент руки трималися за щось міцне, і ти чітко розумів, за що ти візьмешся нижче. Але ясний пень, що не могло все взяти і пройти зовсім гладко. У мене під ногами провалилася земля, і я повис на корені дерева. На щастя, Даша була вже на рівень нижче і змогла скоординувати, куди мені перекинути ногу. Коли ми нарешті спустилися, то назвали це місце долиною смерті. Сюди ми більше не сунулися.

Після сніданку пішли гуляти вже перевіреними надійними маршрутами Голубиної Долини, яка тягнеться від Учісара.

У вечірню програму у нас був записаний обов’язковий пункт подорожі – покататися долинами Каппадокії на квадроциклах, цього разу з кумами, вони сьогодні так само прилетіли повним складом до Каппадокії. Не встигли Саша, Катя та Настя (їхня донька) відпочити з дороги, як з машини пересіли за кермо квадроциклів. Катання по долинах Каппадокії на квадроциклі це бути водієм ровера на іншій планеті. Причому квиток коштує символічні 110 лір ($13,2) за дві години за квадроцикл.

Плюс це чудова нагода ознайомитися з кращими місцями сусідніх долин, куди пішки можливо ви ще не добиралися. А якщо і добиралися, то все одно буде дуже радісно покататися. Наступного ранку куми висипалися після довгого маршруту, ми ж собі вибрали похід Білою Долиною. Цікаво скільки разів у житті потрібно пройтися долинами, щоб вони нам набридли??? Жаль лише цього року автостоп був не такий швидкий на зворотному шляху до міста, раніше за статистикою зупинялася перша чи друга машина. Зараз хвилин 5 – 10 довелося поголосувати. Та й то в результаті таксі зупинилося)))) Тепер, коли улюблені долини перейшли заново, можемо відкривати нові локації!

Дерінкую

У другій половині дня ми приєдналися до кумів, вони були з машиною. Тепер ми побачимо, що приховує далека Каппадокія. Сьогодні ми приїхали у велике підземне місто. На всіх плакатах була на вигляд неможливо велика схема підземних печер. Я до останнього був упевнений, що це маркетинговий прийом, мовляв, так вони задумували, коли будували. Але за фактом місто виявилося неймовірно глибоким та багатоповерховим. Досвід шикарний, у таких містах ми ще не були. Ходити-бродити тут можна доти, доки ноги не відваляться. Одна проблема, давні мешканці будували місто задовго до появи ліфтів. І сили треба розраховувати так щоб потім легко піднятися назад. Хоча, напевно, якщо зранку до ночі не лазити долинами, то містом буде не так і складно підніматися-спускатися)

Розміри міста дуже великі. І чого ж вони не збудували собі будинки в скелях, як тут було заведено? Напевно, не любили спеку. Де раніше жили місцеві жителі, ми вже з’ясували, тепер потрібно з’ясувати, в яких ресторанах вони харчувалися. У місті єдине туристичне місце – це спуск у підземне місто. Якщо відійти метрів 200, то вже опиняєшся в турецькій провінції, де туристів бачили хіба що на картинках. Тут можна знайти собі ресторанчик із місцевими цінами. Щоправда, місцеві теж швидко зрозуміли і почали називати ціни за страви, які явно тут не могли собі дозволити місцеві мешканці. Так, потрібно шукати ресторанчик із написаним меню. О, а ось і він, тут меню написано прямо на стіні. Ціни як у щасливій казці. Весь персонал закладу був дуже радий нашому візиту. Крім нашого замовлення, нам почали приносити різні смаколики-компліменти, потім Даші, Каті та Насті вручили по квітці. Нам розповіли, що наш візит це значуща подія в історії ресторану – їх вперше відвідали туристи. Потім менеджер привів свого літнього батька – власника ресторану, щоби той з нами особисто познайомився.

Після щільної та смачної трапези нас повели на терасу із папужками, тепер у нас була чайна церемонія за рахунок закладу. Працівники нас фотографували з усіх боків. Думаю, що у шейхів не такі щирі та теплі прийоми під час офіційних візитів. Ресторан буквально зробив нам день, а ми зробили їм. Розпрощавшись по-братськи, ми поїхали назад у Гьореме. На той момент ми ще не знали, що ми не тільки зірки Дерінкьою, а й відомі на всю Каппадокію! Коли куми повернулися до свого готелю в Гьореме, менеджер їхнього готелю показав на своєму телефоні одну з фотографій нашої трапези у тому ресторані. Я за те й люблю Каппадокію, тут якось по-домашньому затишно і всі знають один одного.

Ургюп

На зворотному шляху ми захопили ще одне нове для нас містечко — Ургюп. Його мені порадила моя колега Маша. І мала рацію, я досі не розумію, чому ми в минулих поїздках не відкрили це чудове містечко на околицях Гьореме. Місто дуже затишне для прогулянок і навіть є своя фортеця, щоб полазити. Як ми з’ясували тут майже в кожному місті є своя фортеця, відвідати все не вийде — не вистачить сил. Я в нове місто закохався буквально з першого кроку. Тепер його обов’язково рекомендуватиму включати у свій маршрут по Каппадокії. Сьогодні у нас тут було не дуже багато часу, тому ми ще днями сюди повернемося для більш детального вивчення всіх вуличок. А поки що рухаємось у напрямку до Гьореме. Наступним невеликим відкриттям у нас були три знамениті стовпчики — скелі “Three Beauties”.

Це практично місцева візитна картка, до якої легко дістатись, але в нас ніяк не доходили руки. Ці стовпчики з шапочками настільки значущі, що поліція навіть просить надягати маски, щоб подивитися. Хоча в інших частинах регіону маскового режиму ми не спостерігали. Він ніби і є, але й водночас його немає. А тут прямо просять одягнути. Цього року щодо масочного режиму ми почували себе досить спокійно, оскільки в Туреччині на момент подорожі був уже досить великий відсоток вакцинованих людей. Захід сонця ми зустрічали на вершині однієї з гір недалеко від долини шабель.

Кожен світанок у Каппадокії це як дозвіл відпочити і нікуди більше не лазити, накопичувати сили перед новим днем. А він тут починається щоразу стабільно о 04:15. І, як на зло, раніше лягти спати тут не виходило, дуже вже тут душевні бенкети вечорами. З іншого боку, пропустити зліт куль – моральний злочин. У підсумку за тиждень у Каппадокії ми доведемо себе до стану, що просто фізично не зможемо так рано вставати і як прикро, що бажання і амбіції іноді перевершують можливості тіла. Але це все потім, поки що ми ще тримаємося молодцями як для четвертого тижня подорожі.

Долина Іхлара

Сьогоднішній маршрут був ще найдальшим. Перед далекою дорогою ми вирішили взяти собі на пікнік свіжих бореків. Я залишився в машині, Даша повернулася з подарунковим чаєм від нашого старого друга, сьогодні нарешті почалися його зміни. Дашу хлопець не знав, але Даша його бачила і передала привітання від справжнього фаната його випічки, продавець за привітом відразу мене згадав і налив усім у дорогу чаю. Тепер усе готове, можна їхати. Долина знаходиться за 80 км від Гьореме. Перше, що ми побачили це долину з вершини.

А вона справді зелена як її описують. Та й за розмірами виглядає переконливо. Не менш переконливо виглядає факт того, що вхід у цю долину платний, хоча я досі не розумію, чому в деяких країнах є платні ліси та подібні природні об’єкти.

Можна було б, звичайно, припустити, що за 60 лір (7,2 $) турки роблять щось корисне, але за фактом за ці гроші ти отримуєш платні туалети на території долини. Сама долина справді шикарна і кардинально відрізняється від долин на околицях Гьореме.

Гуляти можна без перебільшення весь день. Тебе весь час супроводжуватиме зелена річка, бабки та сонячні зайчики. Особливу увагу тут можна приділити кількості храмів усередині скель. Слово багато і близько не передає їхню кількість. З мінусів це мій давній ворог – сходинки.

Хочеш подивитись храм, здолай чергову партію сходів. Храми, до речі, досить різноманітні. Штук 7 ми точно подужали, а кум так взагалі поставив собі завдання жодного не пропустити! За кілька кілометрів після входу мандрівників чекають наші улюблені затишні ресторани на воді. Фреші та турецька кава тут лилися рікою.

Головне, щоб алергією від такої кількості цитрусових не посипало дітей) Дуже затишна долина, мені хотілося проводити тут з гусями цілу вічність. Але ж треба рухати далі! Приблизно через 4 кілометри закінчуються туристи, вони піднімаються кудись вгору сходами і далі долина взагалі стає твоєю особистою. Але хоч би як хотілося гуляти вічність, треба повертатися до машини. Зворотний маршрут можна проходити іншим берегом з іншими храмами.

До речі, в долині є багато цікавих містків. Вони тут виглядають ніби у старій казці. На самому початку долини, де ми починали, є безліч ресторанів з видом на річку, тут можна поїсти, але чесно кажучи, вони розраховані на туристів, яких привозять і відвозять автобусом на один раз.

Обслуговування та їжа тут зовсім не цікаві. Краще взяти з собою більше їжі на пікнік у самій долині та насолоджуватися природою. Це був несподівано зелений день серед золотистих та червоних барв звичної нам Каппадокії. На зворотному шляху до Гьореме є так само ряд визначних пам’яток у вигляді величезної фортеці — скелі. І цілого поля із кам’яних скель – конусів.

Окрім стандартних місцевих визначних пам’яток, ми заїхали в місцевість, де в скелях було багато закритих гігантських дверей. Такі, як були на картах Star Craft. Що за дверима і чому їх немає на карті? Скільки ми не намагалися ті двері викинути з голови, але проїжджали дедалі більше. І нарешті в одній зі скель ми побачили незачинені двері. Уперед! Щоправда, думки трохи розділилися. З одного боку ми дізнаємося, що там, з іншого боку, всіх не залишало відчуття, що зараз прилетять гелікоптери і нас пов’яжуть. Цікавість взяла гору! Ми зайшли за одну з дверей. Тепер у мене дилема, з одного боку я не повинен про це писати у своєму оповіданні, оскільки, мабуть, не дарма власник про це не згадував на картах, але з іншого боку, а як же відкритість і доступність інформації? Та й віртуальна подорож з нами буде неповною у такому разі…. За дверима було темно, крижана прохолода долинала з глибин, крізь темні стовпи, що тримали склепіння зловісних стель. Нашому погляду відкрилася небачена кількість картоплі… Це були схоже овочеві склади. Коли ми їхали в машині далі, мене не залишала думка “А раптом вони так і хотіли, щоб ми вважали, що там просто картопля?! Та й хто ці вони?” Перед цим ми думали пройти пішки через поле до інших дверей, але там працівник на комбайні на нас так підозріло подивився, що вже й перехотілося йти до них. “Навіщо він підозріло дивився? І навіщо він палився своїм підозрілим поглядом? Або він хотів, щоб ми так думали, що він підозріло подивився…”. Але ця “теорія” змови ще квіточки. 
Ми тут незадовго до поїздки вирішили переглянути першу серію культового турецького серіалу “Яма”. Так ось там є особливе татуювання, за яким впізнають своїх. А ще є райони Стамбула, які тримає чоловік похилого віку, який може запросто “надавати по шапці” якщо заїдеш не туди. Начебто подивилися лише одну серію фільму, а знаки з фільму нас уже переслідують по всій Туреччині. Цей знак виглядає у вигляді трьох вертикальних точок у кутових дужках. По дорозі назад ми повернули трохи не туди і заїхали в місто з дуже вузькими дорогами. Всі погляди місцевих були прикуті до нашої машини. Десь на стіні явно був знак із “Ями”. Але, на щастя, місцевий контингент складався здебільшого з бабусь, і жодного зухвалого дідуся не було, хоча з фільму хлопцям дісталося на дуже схожій вуличці.

Ось нарешті ми й побачили далекі куточки Каппадокії! Хочу тут підбити окремий підсумок. Підземне місто Дерінкьой та долину Іхлара відвідати однозначно варто. Якщо ви без машини, то є сенс записатися на екскурсію “green tour”. Ця універсальна назва у багатьох тур фірмах. Важливо, щоб у вартість входили вхідні квитки. За фактом вам потрібно буде заплатити по 60 лір з особи три рази (підземне місто, долина Іхлара та монастир Селіме). Вартість туру ми дізнавалися була приблизно на 100 лір дорожче ніж загальна вартість всіх входів і включала ці входи.

Так що якщо хочете Каппадокію подивитися вздовж і впоперек виділяйте мінімум 4 повні дні. Ми сам монастир не відвідували, бо не було сил і схожий є в Учісарі, але були поряд, мав файний вигляд. Ще у нас на маршруті був один нез’ясований об’єкт – Мустафапаша. На карті він відзначений як пам’ятка, але в найменшому містечку, де знаходиться ця мітка, ніхто так і не зміг пояснити, що це таке. Нічого визначного ми поруч не знайшли.

Продовжуємо подорож Каппадокією

Відпустка наших кумів закінчувалася, і вони наступного дня вилітали додому. А в нас ще третина маршруту попереду. У нас також було одне невирішене питання. У нас був запланований Трабзон. Це частина Туреччини з боку Чорного моря, там має бути так само красиво, як у нас у Карпатах. Але нам перешкоджала погода. За останні кілька тижнів там практично весь час погода мала зливи і дати нашого приїзду будуть не винятком. Хоча як показує досвід, якщо зливи за прогнозом тривають тижнями, то там зазвичай не все так погано виявляється насправді. Друга проблема була у добиранні. Можна було б долетіти літаками зробивши великий гак, що не сильно було б фінансово виправдано. Другим варіантом ми розглядали нічний автобус, який іде від Каппадокії прямо до Трабзона близько 12 годин. Цей варіант ми розглядали десь тиждень тому як найкращий. Але Каппадокія дуже фізично нелегка точка маршруту, особливо коли це лише одна з семи локацій великої подорожі.

Ми банально не розрахували сили. Те, що гугл малював дощі в Трабзоні, я б записав у плюси, оскільки ми зі спокійною душею викинули цю локацію з маршруту. Я пам’ятаю свою фразу “Якщо нам завтра треба буде їхати нічним автобусом, я боюся, що помру від втоми”. Як би я не хотів усіх радувати нашою нескінченною енергією, але, на жаль, наша енергія таки має межу, і ми її досягли в цій подорожі. Я вважаю, що людям, які вирушають у тривалі навколосвітні подорожі потрібно пам’ятники ставити за витривалість. До речі, фактор роботи у такому форматі подорожі грає на руку, бо він трохи гальмує тебе по буднях, дозволяючи відпочити від походів. Коли ми зрозуміли, що потрібно змінювати маршрут, то вночі ще намагалися швидко накидати новий план, але все не складалося. Загалом залишаємося ще в Каппадокії, тут у будь-якому випадку добре, а далі виспимось і з ясною головою будемо щось винаходити заново. На ранок виявилося справді думати легше, і ми швиденько накидали собі подальший план дій і накинули ще кілька днів на Каппадокію. У нашому поточному готелі, на щастя, не було вільних місць, щоб продовжити ще на кілька ночей. Наш поточний готель був непоганий, але вони щоразу дуже лажали зі сніданком. І щоб отримати весь свій сніданок, треба витратити весь ранок. Звичайно ж, якби наш номер був усе ще вільний, то простіше було б залишитися, ніж перетягувати речі. Але тут, на щастя, був привід з’їхати. 

Наш другий готель

Тиждень тому у мами з татом був непоганий готель через дорогу від нашого, на букінгу він хотів досить високу ціну, але я вирішив піти до них і проявити чудеса дипломатії. Я прийшов до них на ресепшен і сказав, що прийшов до них з великою дипломатичною місією, хочемо пожити в тримісному номері дві ночі і я впевнений, що ми зможемо домовитися про хорошу ціну, бо на букінгу надто дорого. Менеджер сказав, що звичайно ми домовимося, давай 300 лір (36,1$) і заселяйтеся хоч зараз. Ми швиденько перебралися до нового готелю. Так, які у нас тут поблизу долини ще не повністю вивчені?

Червона долина (але це не точно)

Попередні поїздки ця долина викликала найбільше питань, оскільки таблички постійно плуталися, то вона рожева, то червона, та й взагалі табличка написана синім кольором. Ми розпочали наш нелегкий маршрут у бік Чавушина. Йшли безпосередньо маршрутами долини. Долина відзначилася тим, що на ній були великі перепади висоти, то ти йдеш десь знизу, то лізеш на міні версію Говерли.

Особливо порадувала мітка на карті на кшталт “Дуже складно для проходу”. А дійсно, там було складно, ми спускалися буквально по виїмках практично вертикальної стіни. Так, що нам уже після того випадку, коли ми не могли злізти, подібні маршрути як море по коліна.

Мишко був черговий раз в жаху від того куди його батьки тягнуть. Але наприкінці маршруту на нас чекав продавець холодного апельсинового фрешу. Тож нагорода того вартувала. Сама долина така ж неймовірно красива, як і інші, є цікаві печери і храми з різьбленням на стелі, просто долина на порядок складніша за сусідні і трохи небезпечна.

Я там помітив ще один маршрут на вершину гір, схожих на турецьке морозиво, але якось у наступних подорожах дослідимо. У Чавушині ми спочатку планували поїсти в ресторані, в якому їли щоразу, але за пару років ресторан розкрутився і виставив такі ціни, що довелося з ним розпрощатися. У Туреччині вже не раз помічав, що рідко коли в’їдеш в той самий готель, а зараз ще й починається аналогічна тенденція з ресторанами.

Щороку відкриваються сотні нових із хорошими цінами, водночас старі піднімають ціни, бо вже відомі. З іншого боку, в Каппадокію здебільшого приїжджають один раз, і який тут сенс у дорогих ресторанах мені не дуже зрозуміло. Сервіс та смак їжі у будь-якому випадку буде плюс мінус однаковий. Тож пообідаємо вже у наступному місті.

Аванос

Це вже ціла традиція. У кожній подорожі Каппадокією обов’язково заїхати в затишний Аванос. Сходити в красивий Макдональдс з несмачною кавою і погуляти вздовж річки. Цього разу ми в Макдональдсі просто не замовляли каву, і він, крім красивого, став ще й смачним. Зависли ми, до речі, надовго. У ньому поставили безкоштовний гральний автомат для двох.

Там була гра із серії бійок на кшталт Мортал Комбата. Ми тут влаштували справжній турнір. Було весело. Ще одне креативне нововведення це макети футболістів, що сидять. Щоб під час епідемії не сідали близько один до одного на подвійних місцях одне зайняте картонним футболістом на повний зріст) Саме місто нас теж потішило прикольною фішкою. Тут поставили автомат, який за дві ліри (0,25$) фотографує тебе на тлі пам’ятки та друкує фотографію. Так що з Аваноса у нас є пам’ятна фотокартка) Як не дивно, але в Аваносі у нас теж є ресторанчик в який ми повинні традиційно зазирнути, там затишні диванчики на яких можна сидіти в напівлежачому стані. Ми маємо наш улюблений столик. Цього разу ми прийшли на каву з кнафе та катмером. З кожним роком наша любов до турецьких солодощів стає дедалі більше. Я боявся, що сильно наберу вагу за цю подорож, але після повернення на мене чекатиме сюрприз у вигляді втрати трьох кілограмів.

Це можливо перший випадок в історії наших подорожей, коли я схуд, мабуть, нерви, пов’язані з роботою, всі пригоди та фізичне навантаження на маршруті так далася взнаки. Але солодощів та літрів айрану за цю подорож було поглинено дійсно багато та це було дійсно чудово. З Аваноса ми вирішили поїхати до Ургюпа, він тут ніби зовсім близько. Але чомусь скільки ми не їхали, то по карті були все далі і далі, і далі, і далі. Коли ми проїхали повз наш готель у Гьореме, то запідозрили недобре. Причому нам водій сказав, що він їде в Ургюп, а якомусь турку щось ще турецькою додав і той не сів. Ми зрештою проїхали всіма визначними пам’ятками околиць і таки вийшли в Ургюпі. Схоже, маршрутка була кільцева і ми просто поїхали не в той бік. Зате Мишко встиг знатно виспатися, поки ми їхали. Про те, як було чудово в Ургюпі пару днів тому я вже писав. Цього разу було не менш шикарно, містечко дійсно варте окремого відвідування. У нас навіть народився сімейний жарт на цю подорож. Іноді ми говорили одне одному слово «Ургюп» без жодного контексту. При цьому потрібно було дотримуватись максимально турецького акценту.

Тож для нас тепер “Ургюп” це повноцінна пропозиція під час розмови, яка в собі одразу розкриває суть питання та відповідає на нього ж. Наступного ранку ми почали з куль, оскільки попередню ніч міцно виспалися. Тільки ось кулі чомусь були спущені, але всі люди напоготові. Скільки ми не чекали на огляді, вони навіть не намагалися почати злітати. Я дізнався в одного з організаторів, що зараз сильний вітер у небі і всі чекають на зміни. До речі, перед польотом куль у небо пускають звичайні гелієві кульки і перевіряють як їх несе вітер. Ми найбільше переймалися людьми, які сюди приїхали на екскурсію з різних куточків Туреччини, а тут такий облом чекав. Але на щастя для всіх було дано сигнал і кулі почали готувати до зльоту зі швидкістю світла. Ми спостерігали наче у прискореному відео. Якщо вони так швидко можуть щоразу готувати кулі до запуску, то навіщо вони це роблять так повільно щоразу?)))) Після куль ми вирушили шукати ту легендарну печеру в Долині Кинджалів, яку відкрили Катя з Сашком. Пошуки були нелегкими, але ми-таки її знайшли, за що ще більше полюбили долину Кинджалів. Тепер можна зі спокійною душею повертатися до готелю на сніданок. Тато мені надіслав повідомлення знайти господаря готелю та передати привіт його синові, бо наші батьки потоваришували з господарем та подарували синові цукерки на День народження. Але коли ми вселялися, господаря не було. А коли ми сіли за сніданок до мене підійшов чоловік і здивовано в мене вдивлявся. Я запитав чи не Мурат він)))) Це і був Мурат — господар готелю. Він коли вранці переглядав відомості про постояльців готелю, то помітив моє прізвище та ім’я, яке повністю збігається з татом. Він подумав, що повернулися туристи, які нещодавно з’їхали та прийшов привітати їх. Але коли побачив мене, то не міг збагнути, що відбувається. Турист явно схожий, але не той самий)

Тепер після сніданку можна вирушати на збирання врожаю із фруктових дерев, цього разу тут був ягідно-фруктовий рай. У долинах не треба було переживати про те, що ти зголоднієш. Море шовковиці та абрикоси завжди до твоїх послуг. Шкода тільки, що інжир і виноград ще був не в сезоні. Причому такі дерева могли знаходитися у найнесподіваніших місцях. Наприклад, на карті стежка, що веде 200 метрів у глухий кут. А за фактом там наприкінці на тебе чекає дерево зі стиглими фруктами.

Ортахісар

У цій подорожі ми вирішили подивитися взагалі всі містечка, що є в окрузі. Це містечко я на карті помітив ще минулого року. Маршрутка нас висадила десь зовсім на околиці, якби не карта я б нізащо не повірив, що тут поряд є місто. Якісь поля та степи. Ну пішли трасою шукати місто. Іти довелося чимало. Хвилин 20-30.

У центрі міста на нас чекала чергова скеля фортеця. Але, на відміну від попередніх, ця якось зовсім не викликала почуття безпеки. Тут навіть платний вхід, хоч і зовсім за символічну ціну. Нас попередили, що верхня тераса зараз доступна для візиту, щоб ми сміливо піднімалися.

Частина підйому була по зовнішніх дуже крутих сходах із поручнями. Але тут головне триматися міцно, далі ми лізли всередині скелі, дійшли до входу на верхню терасу з табличкою “Небезпечно, прохід заборонений”. Але ж нам сказали, що можна, напевно, вже не небезпечно. Підйом на верх був якийсь дуже екстремальний.

Якщо у вас є страх висоти, то Ви не підійметеся, якщо його немає, то обов’язково з’явиться під час підйому. Ми піднялися на саму вершину скелі. Тут майданчик п’ять на п’ять метрів, по краях металеві стовпи з ланцюгом, але при цьому один стовп вирваний і висить у повітрі.

Я думав, що після тропи смерті в Китаї мене вже нічим не злякаєш. І не зрозуміло, чи триматися за ці ланцюги, чи навпочіпки ходити ближче до центру. Тут стався цікавий ефект, у мене почався сильний перепад тиску, в очах візерунки і нестача повітря. Хоча внутрішньо відчував себе відносно впевнено. Але, зважаючи на все, це і є ефект страх висоти. З фортеці ми спускалися по міліметру, кожен рух продумано, на прольотах, де можна присісти я лежав приходивши до тями. Чому організм дає такі осічки, чому не можна все тримати під контролем у психологічному плані? Ще й густі хмари збиралися, зараз як шарахне блискавкою по скелі. Повернулися на землю, я з’їв морозиво і мені знову стало добре.

Цікавий факт, що від морозива мені стає завжди добре, особливо якщо це макфлурі з Макдональдса. Загалом підсумую, якщо хочеться екстриму в Каппадокії, то ця фортеця однозначно для вас плюс види зверху дійсно зачаровують. Мене, правда, не залишала думка, що плату за вхід вони беруть у вигляді страховки тих, хто лізе нагору.

У самому Ортахісарі є свої долини. Ми вибрали не найвдалішу. Вона була звичайно красива, багато зелених дерев, але був один великий мінус.

Тут проходили каналізаційні колектори і часом піднімався настільки дикий сморід, що сльози з очей йшли. Ми ж звичайно естети, намагалися й далі насолоджуватися красою, але в якийсь момент сморід був настільки нестерпним, що довелося тікати назад, намагаючись не дихати. Так що долини в Каппадокії є не тільки на будь-який колір, але ще й будь-який запах. Поки бігли, я помітив, як десь на висоті стояв пес і спостерігав за нами. Так цікаво, про що він думав, можливо намагався зрозуміти чому з цієї долини всі тікають. Тепер фінальний підсумок по місту, якщо фортеця вам здалася недостатньо екстремальною, то смердюча долина до ваших послуг. Цікаво, що в самій долині є порожні торгівельні палатки і навіть місток, що веде до закритого храму. Колись тут вирував туризм, а тепер відходи.

Прощання з Каппадокією

Вже традиційно в останню ніч я приходжу на нічну оглядку, дивитися на місто, що світиться, Даша за традицією залишається в готелі і каже, що не полізе нікуди серед ночі. Позаторік ми стояли тут з Дашею та Олею. Мені було сумно, що ми назавжди відлітаємо з Каппадокії. Минулого року я стояв сам, мені було сумно, що вже кінець подорожі. Тепер я стою в спокої, оскільки подорож продовжується, закінчився лише один з її етапів. Каппадокія все так само прекрасна, як і вперше, нехай кулі, що літають, вже не розбурхують око як вперше, але долини і атмосфера тут все така ж чарівна. Навіть коли ми втретє почали проходити долини, вони так само дивували, як і вперше, ці нереальні кольори, ці форми, печерні храми. Це справжнє диво світу. Думаю, що коли люди полетять на інші планети, то можуть бути розчаровані простими інопланетними пейзажами після відвідування Каппадокії. І так само можливо, що колись сюди здійснюватимуть космічний туризм жителі інших планет. Якщо ви читаєте це оповідання через тисячі років і ваша рідна планета не Земля, то обов’язково зазирніть в Каппадокію, вам сподобається! Якщо вам подобається земна їжа, то обов’язково скуштуйте місцеву турецьку каву під буреки. Ну і якщо раптом у вас є машина часу, то завітайте до мене у 2021-й рік, я на вас чекаю))))

Вранці ми замовили шатл, який дико спізнився. Нам потрібно було їхати до аеропорту Кайсері, що знаходиться у годині їзди. Агентство з квитками було впевнене, що шатл приїде в аеропорт вчасно. Після того, як нас таки забрали, ми ще довго їздили по дворах збирали народ. Ми з Дашею думали, що сьогодні ще примусово тут залишимося якщо не встигнемо на літак. Але трапилося диво, коли маршрутка виїхала на трасу, водій почав їхати так швидко, як машини у фільмі Форсаж під час змагань. Ми просто летіли повітрям. У аеропорт ми прибули дійсно своєчасно. Ніколи не подумав би, що старенькі турецькі маршрутки можуть літати з такою швидкістю. Тепер ми знову у літаку, продовжуємо маршрут. За ілюмінатором пролітали великий турецький солончак.

Продовження у Чешме!

Частина 1. Бодрум
Частина 2. Мармаріс
Частина 3. Акьяка та Дальян
Частина 4. Памуккале
Частина 5. Північні Кушадаси <———-
Частина 6. Повернення до Каппадокії
Частина 7. Чешме і знову Кушадаси
Частина 8. Південні Кушадаси
—————————————————————————————-
Переїзд був досить тривалим, усім пасажирам спочатку видали по морозиву, а потім носили й інші смаколики. Міжміські переїзди тут просто свято якесь. Чого нам тільки не видавали в автобусах за весь наш досвід, пам’ятаю навіть капці у В’єтнамі, але морозиво вперше! Ми приїхали на автовокзал. Все ще таке нове та незвідане, ми навіть не уявляли, наскільки рідними та близькими нам стануть ці місця до кінця подорожі.
Тепер дуже важливо не геройствувати з добиранням до готелю на місцевому транспорті та взяти собі таксі. Ми приїхали до готелю з назвою, яку неможливо прочитати. Він знаходився прямо на пляжі Ледіс Біч. Важливо розуміти, що море у Кушадасах за природою схоже на океан. Довгі та красиві хвилі демонструють міць природи. Ну що, побігли перевіряти море! Нам у це було дуже складно повірити, але воно виявилось теплим!

Невже настав той довгоочікуваний момент, коли у нашій подорожі таки розпочався морський сезон! І це був важливий момент у нашій подорожі, незважаючи на те, що для нас зазвичай море не головне, але коли воно постійно холодне, реально напружує) Ми просто не могли накупатися. Але також не терпілося почати досліджувати місто. У цьому готелі у нас були включені тільки сніданки, але можна було брати за додаткову плату вечерю. Трапези проходили на терасі з видом на море, вечері в цьому готелі особливі — це домашня їжа.

Тобто хтось із господарів готелю готує собі вечерю і якщо ти на неї записався, то на тебе теж буде порція. Також нам в готелі повідомили, що Дашин кавун-челендж у повній безпеці оскільки на ресепшені є безкоштовний кавун-сервіс. Просто кажеш, що хочеш кавуна і тобі приносять велику миску нарізаного холодного кавуна. Я холодний кавун дуже люблю, правда, іноді у мене від холоду може заморожуватися лоб, я читав, що такий ефект притаманний якомусь відсотку людей. Якось так його заморозив, що пів дня не відпускало.

Кушадаси це суто турецький курорт, навіть незважаючи на те, що з інших країн у нього активно продаються тури, але, наприклад, на Ледіс біч були виключно турки. Ціни на розваги на кшталт квадроциклів тут космічно-захмарні, так що за активними розвагами точно не сюди. Наприклад, за квадроцикл із людини хочуть 50 євро за годину. Але нам не критично, ми можемо почекати Каппадокії, де дві години коштує 11 євро. Першого вечора ми з’ясували, що тут є аквапарк при готелі Інфініті і прогулялися житловими районами над морем. Дуже затишна локація. Повернемось до буднів. На ноутбук прилетіло оновлення, яке зламало мені панель задач, і я тепер не міг переключатися між месенджерами. Дуже важливо під час подорожі не застосовувати жодних оновлень на ноутбук, запишемо це до правил. Але навіть незважаючи на зламану операційну систему, можна було легко побачити уламки нашого проекту після того, що відбувалося за останні дні. Але це були лише наслідки першого вибуху. Друга хвиля нещастя накрила наш проект із ще більшою силою. Я просто не міг повірити, що така лажа може відбуватися. Поки ти намагаєшся розплутати купу проблем і зрозуміти чому так сталося, їх стає ще більше, саме мені було дуже добре видно картину всього що трапилося, це було схоже на якусь фантастичну розповідь із серії «Війна світів», яку я мав розповісти своєму англомовному менеджеру. Я іноді сам не вірив своїм словам) У нас навпроти готелю на стіні була репродукція картини Крик, яка дуже добре передавала атмосферу моїх будніх днів.

Я зрозумів, що однією відпусткою в цій подорожі я не обмежуся, зараз все розгребемо і треба знову на відпочинок. Причому важко переніс це все не лише я, наш менеджер із Німеччини на три тижні пішла на лікарняний та сказала, що лікарі їй рекомендували мінімізувати спілкування з командою під час лікарняного. Після того, як ми зібрали з “уламків” все, що залишилося від проекту, наша німецька менеджер надійшла досить грамотно. Під час свого тритижневого лікарняного з нас зняли всі завдання, які могли хоч якось дотикатися до завдань з помилкою, що спричинила жах. А через три тижні після повернення ми продовжили працювати ніби нічого і не відбувалося, а завдання підвищеної критичності тепер потрібно було брати добровільно лише в тому разі, якщо інших завдань зовсім немає.
Поки ми відпочивали в Кушадасах, у моїх батьків розпочалася подорож до Каппадокії через Анкару. Ця поїздка у них одного разу зірвалася через зупинку рейсів і тепер відбувався успішний перезапуск. Причому в них у маршруті був класний момент. Автобус з Анкари поїхав через солончак та зробив там тривалу фотозупинку. За весь наш досвід Каппадокії ми ще такого не мали. Також естафету з польотом на кулі прийняла моя мама, тато з висотою не дружить. Під час своєї подорожі вони сховали пляшку з грошима та цукерками для Мишка та надіслали нам фото з міткою з супутника. Так що на нас вже скоро чекає цікава пригода з пошуками, ми прилетимо через пару днів після їхнього відльоту додому.

Історія одного гаража

Вдома на батьків чекав сюрприз. Річ у тому, що подорожі до Каппадокії у нашій історії тісно пов’язані з гаражем. Два роки тому вночі перед першим вильотом наш гараж палав ясним полум’ям, і пожежники ледь встигли врятувати машину. На щастя, вони не врятували половину мотлоху, яка згоріла, тоді ще пам’ятаю два старі пилососи розплавилися і перетворилися на один, їм навіть шланг вже не потрібен був, оскільки вони вросли в трубу для засмоктування пилу. Цього ж року до Каппадокії полетимо не тільки ми, а й батьки. А отже, має статися щось ще грандіозніше. Мама з татом після прильоту пішли до нас додому, мама повинна була полити квіти, а тато мав взяти розвідний ключ у гаражі. До мами підійшла жінка, яка працює двірником і запитала, чи не їхній це гараж був. Що означає був? Мама побігла до тата, що стояв біля того місця, де колись був гараж. Зараз його не те що б не було, нічого взагалі не вказувало, що він там колись був. Просто рівний цемент. І на дереві бовтається обірваний кабель під напругою. На щастя, машина була не в гаражі. Вони вдвох деякий час мовчки стояли, тато розумів, що вже не візьме розвідний ключ і сказав мамі, “Ходімо хоч квіти поллємо”. Потім тато зрозумів, що на гаражі висів крутий замок і сказав “от гади, замок уперли!”, але мама його втішила, що ключі від замку залишились у нас. Так що ж сталося цього разу. Багато років тому мешканці будинку поставили гаражі, звичайно законної підстави на це ні в кого не було. Але через кілька років поряд почалося будівництво і всі гаражі знесли крім нашого та сусідського, тому що вони не потрапляли під план будівництва. Потім через тринадцять років хтось вирішив виправити цю несправедливість і написав заяву, що залишилося два зайві гаражі. Приїхав бульдозер та зніс. Речі, які були усередині протягом двох днів розкрадали люди. Коли батьки прилетіли, вже взагалі нічого не залишилося. Сусіди, які бачили, що сталося спочатку, були впевнені, що ми в курсі і навіть не проти. Але тепер щоразу, коли нас хтось із мешканців будинку зустрічає, не обходиться без запитань про гараж. Мама почала перераховувати що, на її думку, там було цінного, і ми дійшли висновку, що чомусь все найкраще виявилося в гаражі і ним ніхто ніколи не користувався))))) Але особисто моя думка що єдиною цінною річчю там був дриль. Я навіть боюся уявити, як хтось захаращував свою квартиру. Мені звичайно ж сусіди порадили звернутися зі скаргою до ЖЕКу, але, чесно кажучи, максимум чого я досягну – рахунки за демонтаж. Крім факту крадіжки речей, за великим рахунком, нічого не трапилося. 

Мишкові я постійно показую різні фокуси зі вгадуванням карток і зникненням камінчиків у руці. Вже після нашого прильоту я в черговий раз почав показувати, як зникає камінчик у руці, Мишко сказав, що не вірить у мою магію і я запропонував йому загадати щось інше, щоб зникло. Поки Мишко думав, Даша йому жартома підказала “Загадай татові, нехай гараж зникне !!!”. Мишко так і загадав! Я ж уточнив чи Міша безперечно повірить у мою магію якщо зникне гараж. Мишко підтвердив. Я махнув руками, зробив пару магічних рухів і сказав: Готово! Пішли перевіряти. Надворі була ніч, Мишко вже посміхався і сказав, що бачить вдалині за вишнею гараж. Ми підійшли ближче за вишню. Мишко стояв на тому самому місці, де стояв тато, коли прийшов по розвідний ключ. У дитини на обличчі було змішання жаху та здивування. “Тату, а куди гараж зник і як його повернути?!!”. Я сказав, що повернути не вийде і повчальним тоном додав, що з бажанням треба бути обережним! Клацнув пальцями і сказав: “Дивись, щойно ще й сусідський гараж зник”. Мишко повернув голову, сусідського теж нема. Дитину охопив такий жах, що довелося йому одразу розповісти справжню історію. Повернемося в Кушадаси, тоді про гараж ще ніхто з нас не знав.

Знов Кушадаси

Дні проходили в цьому місті досить комфортно, тому що у постійному доступі тепле море і в цьому місті завжди є чим зайнятися. Почали ми з аквапарку. Поки я працював, Даша з Мишком пішли в той готель, при якому аквапарк, але виявилося, що аквапарк поки що доступний тільки для гостей готелю, і ось-ось повинен буде почати приймати зовнішніх відвідувачів, але вони не знають точний день. На другий день Даша пішла ще раз дізнатися і цього разу вирішила виявити більше наполегливості. Як завжди, персонал тусувався біля кас, проте квитки не продавали, бо ніяк не можуть відкритися.

Даша намагалася з’ясувати, хто із натовпу працівників головніше, у результаті один із турків пішов на зустріч, сказав, що пропустить в аквапарк, а Даша потім піде на ресепшен і заплатить там за відвідування карткою в терміналі раз тут каси закриті. Аквапарк включався двічі на день. Платити за вхід потрібно один раз. Наступного разу я пішов з Мишком, але домовився, що другого заходу замість мене прийде Даша, менеджер погодилася. Як тут виявляється легко домовиться) А головне все офіційно через касу. Даші навіть першого разу зробили знижку на відвідування) Гірочки в Інфініті чудові. Їх тут було відкрито поки що лише штук 7 і цього вистачило з головою. Причому одна з них — метелик, була дуже екстремальним. Інший варіант розваг, які ми собі зробили – похід у черговий хамам. Ми взагалі з’ясували, що за турецькими правилами можна ходити раз на тиждень, так що не відставатимемо від цієї тенденції наскільки це можливо.

Що поєднує абсолютно всі місця Туреччини, так це задоволення від хамама. Тут було так само приємно та релаксово, як і в Мармарисі. Але якщо там у нас був масляний масаж, то робили масаж через мильну піну. Мишко під час наших процедур плавав у басейні. Цей хамам до речі був на території Інфініті. Ми навіть гуглили рентабельність заселитися в нього, щоб отримати аквапарк, але відгуки про те, з якими проблемами там зустрічалися люди навіть важко було б уявити про нашу трійку, де ми зараз живемо. Як написав один з гостей готелю Інфініті “Якби у мене була машина часу я б спочатку повернувся в минуле і відмовив би себе тут зупинятися”. Гаразд, продовжуємо жити в нашому готелі з-назвою-яку-неможна-вимовити. Ми, до речі, практично у всіх локаціях бронювали лише частину ночей у готелі і потім продовжували, коли розуміли, що нам локація підходить і можемо скоригувати подальший маршрут. Наступний варіант розваг – це прогулятися пішки до центру. Від нашого пляжу йти хвилин сорок.

Дорогою можна відвідати аж два острови, на одному знаходиться безкоштовна фортеця, а другий з невеликим лісом. Але він начебто як приватний, проте захід сонця звідти подивитися хоча б разок варто. Коли повертались з острова, рибалка почастував Мишу нарізаною динею. Мені здається, що це дуже мило.

Далі дорогою починається центральна набережна. Вона має особливу атмосферу. Атмосфера відбивається від кожної турецької сім’ї, що поважно прогулюються вздовж агресивних хвиль. На лавках та камінні всі проводжають черговий день. Над містом височіє гора з різнокольоровими будиночками та великим написом з назвою міста. Далі необхідно рухатися вглиб вулиць уникаючи моря.

Тож ми виходимо на вулиці старого міста. Старе місто тут теж зроблене на славу, можна безцільно ходити і вбирати в себе повітря, просочене Туреччиною. Головне не підходити до вітрин магазинів, бо зазивали можуть трохи розвіяти атмосферу. І для всіх героїв, які досі тримаються на ногах, обов’язкове відвідування кондитерки Yörük Fırın & Bakery, там роблять на диво смачний лимонад. Нашу любов до лимонаду вони помітили і наступного дня підняли ціну з трьох до п’яти лір (0,6 $) за склянку, ми з Мишком завжди брали три склянки на двох. Це вже була ціла вечірня традиція якщо вибираємось у місто.

Кушадаси гарні тим, що завжди можна знайти, де ввечері потусити і для цього необов’язково навіть вибиратися до старого міста. А головне гарний захід сонця звідусіль забезпечений. Іноді ми ходили гуляти у бік Green Beach. Там багато пагорбів, вечорами зовсім безлюдно, а вічно бурхливе море з червоним вечірнім сонцем тільки наше. Коли стародавні філософи шукали сенс життя, вони швидше за все не бачили місцевих заходів сонця, я впевнений, що більшість з них погодилася б, що милування цією красою цілком може зійти за сенс життя. Загалом дуже затишне місце для відпочинку для тих, хто любить активно гуляти та романтичні вечори. Чергова низка буднів поступово добігла кінця, а значить можна переходити на активну фазу відпочинку.

Національний парк півострова Ділек та дельти річки Великий Мендерес

Навіть не знав, що існують парки з такою довгою назвою. Але, мабуть, довгому парку не годиться мати коротке ім’я. Від Ледіс біч до парку треба їхати довго. Ви повинні бути справжніми поціновувачами парків, щоб віддати близько двох годин на маршрутки. І проблема не так у відстані, як у маршруті. Долмуш дорогою заїжджає у всі мислимі та немислимі села, а також у всі можливі закуточки. Тож треба набратися трохи терпіння.

Але повірте, воно того варте. Маршрутка заїжджає прямо на територію парку, з туристів на КПП збирають по 10 лір (1,17 $) за вхід, і маршрутка їде далі, роблячи зупинки біля пляжів. Якщо я не помиляюся, ми вийшли на третьому. А звідти можна йти пішки на початок парку, відвідуючи кожен пляж і роблячи зупинки біля альтанок з фантастичною красою морських пейзажів.

Головне, щоби від спеки дах не зірвало. Але на маршруті буде джерело з водою, де можна охолодити ноги та намочити голову. Самі пляжі тут дуже добре обладнані. Є душі та роздягальні. Іноді дерев’яні столики з лавками. І все це входить до вхідної плати. Як тільки ми вийшли з маршрутки на третій пляж, до нас одразу ж прийшов знайомитись місцевий житель – кабан.

Але чомусь кабан вирішив одразу спробувати вкусити Мишка. Мишко ухилився, а місцеві схопили ціпок і стукнули по землі, це одразу відігнало тварину. Далі ми побачили банер, на якому також було попередження про леопардів чи когось подібного. І знову те почуття, коли з одного боку хотілося б на них глянути, а з іншого боку якось не дуже. Крім живності, тут дуже гарний колір води. Сюди навіть на корабликах возять дивитись на гарні бухти.

З іншого боку моря височіє Греція. Вона така близька нам всю цю поїздку, але кордон із Туреччиною закритий на великий іржавий замок. Жоден паром у Туреччині не ходить до Греції. Якби кордони були відкриті, маршрут у поїздки був би кардинально інший. Але в поточних реаліях ми тільки дивимося на грецькі острови щоразу, коли переїжджаємо на чергову локацію. Хоча, здавалося б, он вона, буквально рукою подати. З іншого боку, якби не епідемія, то така поїздка, можливо, ніколи б і не трапилася. Світ не перейшов би в онлайн, нам не дали б дистанційно працювати, і я був би затиснутий у своїх 25 вихідних днях на рік. А з нинішніми можливостями цей сезон уже лідирує за кількістю проведених днів за кордоном. До речі, цікавий факт, що за цей календарний рік ми проведемо в Туреччині загалом майже три місяці. Минула велика подорож починалася в серпні, а ця в травні, а між ними був ще великий та прекрасний Стамбул. Факт того, що ми літали навесні до Стамбула, також вплинув на наш поточний маршрут, інакше ми б побудували його трохи інакше. За фактом маємо справжнісінький ефект метелика, коли будь-яка зміна початкових умов кардинально змінює те, як відбудеться майбутнє.

А поки що ми не поспішаючи йдемо у бік першого пляжу. Які ж тут шикарні альтанки. Обов’язково не пропускайте їх. Незважаючи на спеку, яка намагалася розплавити свідомість, наш зворотний піший маршрут мав дві важливі місії. Спочатку ми допомогли турецьким туристам з напрямком, вони не знали як на машині виїхати до пляжу. Виявляється, ми вже доволі непогано можемо пояснити і друга історія – ми знайшли мобільний телефон. Мені завжди щастить на пошуки втраченої техніки і головне так само щастить на пошуки власників. Телефони – це найпростіший варіант. Але тут проблема. Він перегрівся і вимкнувся, бо багато часу лежав на сонці. Хвилин через п’ять телефон прийшов до тями, і я зміг його включити. Заряд – 40%. Чудово, цього вистачить. Тепер найголовніше розібратися з кодом. На превелике щастя господаря – коду блокування не було. Тепер знайдемо у списку маму чи тата і рибка в сітці. Але як турецькою будуть батьки ми не знали. Тоді побачимо з ким востаннє спілкувався власник. Останнє листування було у вайбері. Написав тому ж контакту, щоб він знайшов спосіб зв’язатися з господарем і повідомив, щоб той нам зателефонував. Хвилин за п’ять телефон задзвонив. На екрані висвітлилося два турецькі слова сірого кольору. Яке з них означає “Прийняти”? Натиснув навмання. Не вгадав, скинув виклик. Господар явно в цей момент напружився. На Самсунгу зручно що прийняти та відхилити підсвічені різними кольорами, це був ксяомі, тут такої фішки не було. Знов вхідний. А яку кнопку я минулого разу натиснув? О, вгадав! Я відразу запитав англійською чи розмовляє людина з тієї сторони англійською. Але все, що він знав по-англійськи “мало”. Так, це ускладнить, звичайно, нашу комунікацію. Поруч із нами був вказівник “Ічмелер” Це схоже назва пляжу. Я сказав слово “Ічмелер”, турецький голос став більш радісним, ніж у той момент, коли він зрозумів, що буде англійською спілкуватися. Хлопець зміг пояснити, що він десь тут. Я побачив паркування і турецькою додав “Otopark”. Оскільки ця вивіска у Стамбулі на всіх парковках. Хлопець сказав, що зараз теж іде до паркування. Зв’язок перервався. Потім він зателефонував, я знову не зміг вгадати кнопку прийняття виклику. Потім ми з’ясували, що обидва на парковці і не можемо знайти один одного. Я почав описувати свій одяг, він сказав магічне слово “Яулшарк”. Так, що це слово означає??? Того року нам його сказали у горах, причому явно хотіли про щось попередити. Я перерив перекладачі, питав потім інших турків, кажуть, немає такого слова. Минув рік і ось знову “Яулшарк”. Але за поточною ситуацією більше було схоже, що «яул» – це колір, а «шарк» — якась частина одягу. У результаті ми зрозуміли, як розв’язати питання, бо поряд проходили турки, і я вручив телефон одному з них поспілкуватися. Вони між собою змогли набагато продуктивніше порозумітися і через пару хвилин прибіг хлопець, подякував і забрав телефон. Ось такий у нас був кумедний досвід із поверненням втраченого телефону, причому цього разу навіть цікавіше, ніж коли ми повертали знайдений телефон у Вірменії.
Зараз ми були на пляжі біля самого початку парку. Таке враження, що тут зібралася вся Туреччина одразу. Стільки людей навіть на пляжі Чорногорії не бачив. Загалом перший пляж однозначно для відпочинку не підходить. І тут припаркована така велика кількість машин, що біля пляжу дві зони для паркінгу. Тому ми й не могли знайтись із тим хлопцем. Єдине, що цей пляж має цікавого це якась стежка в чагарнику, які огороджені порваним дротом і табличка, яка явно не заохочує туристів туди йти. Ідемо і ми глянемо що там. Зважаючи на все нічого, чи може потрібно довше йти і прийдеш на якийсь пляж. Проте в пошуках чогось цікавого я побачив групу чоловіків, що сидять біля моря, вони крутили руками Чіг-Кефте. Це турецька закуска. Чомусь вони виглядали тут якось нелегально. Наші з ними погляди перетнулися. Якось ніяково, але ми можемо вдати, що нічого не бачили. Чоловік покликав нас і вручив нам трохи цієї страви. Це радісно, ​​ми любимо таке. Тож таємна стежка нас у результаті вела до нелегального перекусу!
Наш маршрут не обмежувався лише парком, тут є ще дуже круте природне явище – це печера з підземним озером.

На відміну від Домінікани та Занзібара, тут вона ще й безкоштовна. Офіційно в озері плавати не можна, але кількість людей у ​​воді говорить про інше. Навіть незважаючи на велику кількість людей, коли пливеш у темній воді під землею почуття жаху лоскоче нерви так само як і в Домінікані, коли ти в такому озері один. Від крижаної води з рота починає йти пара додаючи зловісності всьому цьому задуму. На мій подив Мишко підтримав ініціативу сплавати в темний закуток печери.

Цікаво, що ще кілька років тому ми й не чули про такі озера, а останнім часом прямо щастить на них. Після такої насиченої подорожі на героїв чекає невелика кафешка з турецькою кавою та круасанами.

Тепер треба запастися терпінням і вирушити в довгий маршрут до центру, а там уже все за стандартним: лимонад та інші смаколики. До речі, ми тут відвідували рибний ресторанчик, у якому готують восьминогів.

Що хочу сказати, хто хоч раз скуштував восьминогів на Занзібарі тепер приречений іти на компроміс із менш смачними восьминогами. Навіть зараз, коли почали продаватись квитки на кінець року на Занзібар, перша думка, що в мене проскочила “Наскільки ми вже скучили за восьминогами? Може, варто повторити?”.

Ефес

Турецька народна мудрість говорить: “У Туреччині багато пам’яток, але не всі варті вашої уваги”. На жаль, на наш погляд це стосується легендарних руїн міста Ефес. За останні роки в країні в декілька разів виросли ціни на визначні пам’ятки і частина з них тепер банально того не варта своїх грошей.

Наприклад, у Сіде є повний аналог Ефеса, набагато крутіший і більший, а головне повністю безкоштовно. На момент нашого відвідування вхід вже коштував по 110 лір (13 $) з особи. У порівнянні з іншими цінами поточного року – 1 година круїзу на кораблику від замку в Кушадасах коштує 15 лір, дороге турецьке морозиво Magnum 7,5 лір, звичайне, але смачне від 1,5 ліри. Дві повні години катання на квадроциклі по долинах Каппадокії коштує 110 лір. А тут ти платиш 110 лір за можливість побачити частину руїн міста Ефес. Інші дві частини оплачуються додатково. З іншого боку, я розумію, що любителям історично значущих місць має сподобатися. Але особисто наша думка, краще витратите цей день на один із місцевих аквапарків. У Кушадасах їх багато) Або ж йдіть удвох, а дитині за 110 лір можна купити 73 морозива, емоція буде набагато більшою))))

Проте це не завадило нам чудово провести вихідний день, але якби ми не встигли на рідкісну маршрутку, яка ходить по ковідних неділях раз на дві години, то довелося б залишатися і жити серед руїн.

І знову розпочалися трудові будні. Але для мене залишалося буквально пару днів і почнеться заслужена довга відпустка в Каппадокії. А поки що потрібно максимально накупатися в теплому морі, оскільки яке і головне, коли в нас з’явиться наступного разу море на маршруті нам було невідомо. І це не пафосна фраза, у нас за маршрутом були лише задуми, а сам маршрут формувався щотижня на тиждень наперед. Даша констатувала кумедний факт, що як тільки ми полетимо, в Кушадасах, замість вже звичних 25-27 градусів буде 36 градусів. Виходить, ми щоразу змінюємо локацію перед потеплінням. Але навіщо тепліше, тут і так добре. Остання розвага, що на нас чекала в цій частині Кушадас, це годинний круїз на кораблику по 15 лір (1,8 $). Причому Мишку безкоштовно! Я не знаю, звідки тут такий атракціон небаченої щедрості, але кораблик, як і всі інші, був прекрасний.

Бризки піднімалися як у фільмах-катастрофах. Щоб уникнути падіння за борт, ми розташувалися прямо на підлозі другої палуби, там були м’які меблі і настил. Я навіть зробив героїчний трюк, став на ноги, щоб сфотографувати родину. Головне було триматися від бортів подалі, щоб не пірнути. Після кораблика ще довгий час під ногами зберігався ефект землі, що гойдається. Кушадаси гарне місце, зазвичай у добрих місцях залишають монетку, щоб повернутися, але цього разу у нас були нові втрати. У пральні зникла Мішина шкарпетка, дівчина на ресепшені нас попередила і навіть пропонувала заплатити за другу))) Ще ми залишили тут комп’ютерний столик, тому що вирішили позбутися габаритного вантажу. Ми рік тому купили його у Туреччині за 20 лір (2,4 $) і повернули його на батьківщину.

Також я залишив відбиток свого тіла прямо на скляній стіні. У мене спочатку не зайшов робочий день, спочатку батарейка в мишці для ноута почала зрадливо сідати, а потім поряд зі мною хтось на повному ходу вп’явся в прозорі двері, коли я працював у холі готелю. Мене такі абсурдні ситуації дуже легко доводять до сміху. Я пішов у номер, щоб не палитись і намагався налаштуватися назад на робочий лад, але двері ніяк не виходили у мене з голови. Потім ми пішли на обід, і та сама історія наздогнала мене. На цей раз працівникам довелося приховувати свій сміх. Це потрібно було так скло вимити до ідеальної прозорості! На всіх сусідніх шибках були візерунки, а тут не було й бічний зір на автоматі його розпізнає як прохід. Так що в Кушадасах ми зробили буквально все, щоб повернутися ще раз.

І знаєте, найцікавіше, що повернемося ми сюди настільки скоро, як у жодне закордонне місто ще не поверталися))))) Але це буде чергова приємна частина нашої подорожі. А поки що ми сидимо та обідаємо у нашій улюбленій підешниці Nazilli Pide Salonu. Тут десятки видів піде на будь-який смак та дуже доброзичлива господиня. Ну, що Кушадаси, до зустрічі, нам треба їхати далі! У готелі нам склали з собою сніданок і, мабуть, для підтримки кавунового челенджу поклали три банки кавунового чаю.

Продовження у Каппадокії!

Частина 1. Бодрум
Частина 2. Мармаріс
Частина 3. Акьяка та Дальян
Частина 4. Памуккале <———-
Частина 5. Північні Кушадаси
Частина 6. Повернення до Каппадокії
Частина 7. Чешме і знову Кушадаси
Частина 8. Південні Кушадаси
————————————————————————————–

Сюди ми їхали з короткою пересадкою в Денізлі. Мені чомусь здавалося, що місто з такою назвою має бути якимось особливим і обов’язково увійде до історії наших подорожей. Але більш сумного і похмурого міста годі й шукати. Як добре, що у нас тут лише пересадка. Навіть не віриться, що буквально за 20 км на нас чекає диво світу. Пересіли до маленької маршрутки. Цікавий момент, що навіть коли до Памуккале залишалися лічені кілометри, то місцевість все одно не віщувала нічого цікавого. Але з Каппадокією насправді аналогічно, якщо їхати з боку Кайсері. І ось ми виходимо у самісінькому центрі маленького містечка.

У нас тут буде зупинка на кілька ночей, тепер потрібно оперативно розв’язувати нагальні питання, щоб встигнути. Але відповіді вже бігли до нас. Перший зустрічний сказав, що у нього найдешевші польоти на кулі, всього по 47 доларів, другий перехожий нас привітав і запитав, чи це ми з готелю Белламартімо! Вам туди! І вказав рукою у бік нашого готелю. Схоже, що дикуном приїжджають до Памуккале настільки рідко, що про наше заселення до місцевого готелю вже знають усі мешканці міста. Потім інший чоловік нас намагався переманити у свій готель, причому топив нас ціною настільки, що я так і не зрозумів хто кому повинен буде платити за проживання))) У нашому готелі нас теж зустріли з радістю. Варто було мені підключитися до інтернету як прилетіло повідомлення від німецьких колег з роботи “HELP”.

До речі, на Памуккале я взяв собі три дні відпустки. Коли я почав вникати в суть того, чому когось потрібно терміново рятувати, то почав усвідомлювати, що той киплячий реактор зараз досягає точки вибуху. За 15 хвилин мені вдалося скоординувати дії так, щоб всі один одного зрозуміли правильно і проект перестав летіти зі скелі на дно Маріанського жолоба. Але як з’ясувалося пізніше це мені лише вдалося відстрочити “вибух реактора” на невеликий час.

Тепер потрібно все-таки з’ясувати, де тут кулі дешевше. На мапі значилося безліч турагентств. Але, схоже, ні одне з них не пережило пандемію. Пошук агентства з кулями виявилося справді нелегким завданням. Але в результаті в касі автобусних квитків ми заплатили по 43 $ з особи. Була лише одна проблема під час бронювання, ми не могли згадати, як називається наш готель. Але як виявилося в результаті, це була лише розминка мови перед нашим наступним готелем, де назву не те щоб вимовити, ми її прочитати не могли. У нас навіть змагання потім було — хто першим згадає всі літери назви готелю Erciyes. Наступне важливе завдання – знайти собі ресторанчик, в який завжди буде радісно повернутися після наших довгих походів. Ресторанів тут дуже багато, головне знайти той, у який з радістю повертатимешся через рік. Такий ресторанчик ми собі знайшли, це був Mehmets Heaven, хоча чомусь має досить низький рейтинг. Але швидше за все просто змінювалося керівництво на краще.

Це був той формат трапези, коли тебе задаровують комплементами і розлучаєшся з господаркою мало не обіймаючись. Михайло взагалі заявив, що заради цього ресторану хоче повернутися в Памуккале. Але знову-таки хто його знає, яким він буде через час. Наприклад, у Каппадокії з одного ресторану ми в цій поїздці “зняли золоту табличку”. А поки що всі наші вечері проходитимуть з краєвидом на знамениту гору. Ми вже приїжджали сюди колись в складі екскурсії, але це зовсім різні емоції пожити тут і приїхати на невеликий час екскурсією. Коли ти тут сам, тобі доступна біла гора цілодобово та з усіх боків, тобто не лише там, де прокладено маршрути. А гора тут виявилася чималою. Вже від першого вечірнього підйому ми були в повному захваті. Вечірнє сонце має тьмяно золотий відтінок, вся долина з гори виглядає як осінній пейзаж, намальований мазками олійних фарб на полотні.

Так замилуєшся і талант художника у собі відкрити можна. Підніматися по горі ми намагалися в таких місцях, щоб не пошкодити борти і структури ванн-травертинів.

Другою нагородою для диких мандрівників будуть дикі звірятка. Після заходу сонця на полювання виходять лисиці! Хоч вони намагаються триматися від людей на відстані, але знайти їх тут зовсім не важко.

У нас навіть був момент, коли ми дивилися в сутінкову темряву, а звідти з нори на нас дивилося лисеня. Ми вкотре захоплюючись Туреччиною пішли в готель на вечірні купання в басейні та нічний кавун. У готелі на нас чекала тітка жаба, мама кішка та її кошеня. Дашин челендж ні дня без кавуна успішно продовжувався. Правда кавуни шукати ставало дедалі важче.

Особливо тут, коли майже все закрито. Але, як не дивно, в одному з магазинчиків звідкись узявся кавун, який на нас чекав. А наступного ранку на нас чекав політ на кулі. Ми насправді довго обговорювали, чи варто вдруге літати, адже вже раніше літали серед півтори сотні куль у Каппадокії, а тут буде менш ніж десять.

Але, по-перше, Мишко ще не літав, а по-друге, ціна по 43$ з особи за кулю, можна вважати безкоштовною, враховуючи скільки кулі коштували в доковідні часи і скільки коштує політати в Україні. Ми злетіли, чари та захоплення були не менші, ніж у Каппадокії!

Це було так само чудово та чарівно. А головне види, тут вони анітрохи не гірші! Біла гора робить свою справу. Мені навіть капітан кулі дав трохи попускати вогню. Сам капітан під час польоту похвалився, що це його перший політ, і він дуже боїться! У цей момент забоялись усі. У мене перша думка проскочила, що в літаку пілоти теж колись летять вперше, просто ми цього не знаємо. Хоча там швидше за все є досвідчений другий пілот, котрий завжди підстрахує. Але у кулі лише один пілот. Капітан поспішив заспокоїти, що він пожартував.

Але тепер уже не зрозумієш, він пожартував, щоб заспокоїти або дійсно пожартував) Загалом політали ми на славу! Якщо ви вже літали раніше в Каппадокії, тут теж має сенс повторити. Потім капітан нас готував до жорсткої посадки, але в останній момент передумав і сказав, щоби всі розслабилися. Посадка була така м’яка що ми хвилин п’ять висіли просто над землею не опускаючись. Політали? Тепер можна на сніданок. Сніданки у цьому готелі були гарні! Або я просто втомився від сніданків формату ол інклюзиву. Як не дивно, але від інклюзиву теж можна втомитися.

Наступною перевагою дикої подорожі є право першого ексклюзивного входу на платну територію гори. Тобто всі травертини з водою буквально були особисто нашими. Були деякі туристи, але на такій величезній території ми практично не перетиналися.

Мишко відразу собі облюбував ванну з водоспадиком і сказав, що залишиться тут плюхатися поки ми підемо по околицях. Згодом почали підвозити автобуси туристів, але ми вже наплюхалися тут якраз, можна було йти далі гуляти територією. Ми попрямували кудись зовсім в далечінь до руїн.

Тим часом унизу у своїх справах йшов містер борсук. Причому це виглядало настільки по-діловому, що напрошується питання “А чого досяг ти?” на тлі цього ділового борсука. Назвемо його Євгеном. Тим часом Євген побачив наш здивований погляд і поспішив втекти назад у зарості. Ми, звичайно, дуже чекали, що Євген повернеться, але йому наша компанія була нецікава, або він просто не знав англійської та соромився, хоча виглядав зі сторони досить самовпевненим. Далі на маршруті ми зустріли черепаху. І судячи з напрямку вона поспішала на зустріч з борсуком. Так, ще ми бачили руїни, але, чесно кажучи, після місцевої фауни вони вже відійшли на другий план. Хоча амфітеатр тут однозначно гарний! Загалом ми провели майже 4 години на території.

А сонячним вітаміном ми зарядилися на місяць уперед. До речі, цікавий момент, що за всю поїздку я навіть жодного разу не згорів незважаючи на нещадне сонце та мою чутливу шкіру. Дуже важливо вчасно мазатись кремом і все буде чудово! Оскільки ми вже надивилися на білі травертини, тепер можна сміливо їхати до сусіднього містечка Karahayıt дивитися червоні.

Карахаят

Червоні травертини є повною протилежністю до прекрасного. Памуккале дуже пощастило, що їм дісталися білі. Хоча якщо ти вже тут подорожуєш, то зазирнути до чергового невеликого турецького містечка однозначно варто. Як мінімум порадіти тому, які в Туреччині бувають приємно низькі ціни. У цьому місті ми виконали одну з цілей поїздки – спробувати кокореці. Це страва зі шлунків. Особливої ​​насолоди від страви ми не отримали, але досвід був однозначно цікавим. Другим кулінарним відкриттям був шовковичний сік.

Раніше на маршрутах він нам не траплявся ще. На відміну від кокореча, шовковичний сік я однозначно рекомендую! Під цей сік навіть червоні травертини виглядають нічого так) Тепер по чашечці турецької кави з чаєм і можемо рухатися назад на базу. Навіть незважаючи на те, що ми сьогодні встали о 4-й ранку, пропустити захід сонця в такій красі було б блюзнірством, так що після смачної трапези ми знову на вершині білої гори серед масляних пейзажів. Тепер нічний басейн і вже можна спати. Та що ж вода скрізь така прохолодна, навіть у нічних басейнах.

Каклик

З раннього ранку ми зібрали речі та поїхали до Денізлі на автовокзал. Там ми безкоштовно залишили речі у незнайомого нам чоловіка, який продає якісь квитки і пішли шукати маршрутку, яка нас звозить до Каклика. А звідти треба якось доїхати до підземних травертинів. Водій маршрутки сказав, що повністю вирішить наше питання, якщо не помиляюся за 30 лір за всіх (3,5$). Ми поїхали з ним рейсовою маршруткою. Хвилин через 30 він нас висадив і передав до рук чоловіка машиною. Той нас відвіз прямо до печери і сказав, що за годину й сорок хвилин забере нас прямо звідси. Причому поки що гроші з нас ніхто не брав. За цей час водій маршрутки встигне доїхати до кінцевої зупинки і знову проїжджатиме Каклик у зворотному напрямку, а його друг з машиною нас підсадить прямо у зворотну маршрутку. Схема відпрацювала просто ідеально, але водій маршрутки попросив ще 5 лір (0,6 $) за послуги таксі. Аж не віриться, який лайфхак ми провернули щойно за 4 долари, хоча ще вчора навіть уявити не могли як дістатися цієї печери і повернутися. Тепер про саму печеру. Сказати, що було круто та незвично – нічого не сказати. Я такого дива природи ще не бачив і навіть не знав, що буває підземний Памуккале. Взуття краще залишити на вході.

Вода тут на стежках у деяких місцях по щиколотку. А ще тут підземні річки та водоспад. Вау-ефект ми тут зловили на повну. А заразом охолонули від спекотної погоди. На самому початку спуску невелике озерце з кришталево прозорою водою. Звичайно, хвилин 30 вистачило б із головою, але в доковідні часи тут були ще термальні басейни. Зараз же можна помилуватися озером з великою популяцією черепашок, які з голодним поглядом чекають або їжі, або щоб хтось із туристів впав до них.

Печеру рекомендуємо відвідати, тут є плата за вхід, але вона якась дуже символічна. А на цьому закінчується моя міні-відпустка і на нас чекає чергова локація. Поїхали далі! Тільки заберемо наші речі у турецького дядька.

Продовження у Кушадасах!

Частина 1. Бодрум
Частина 2. Мармаріс
Частина 3. Ак’яка та Дальян <———-
Частина 4. Памуккале
Частина 5. Північні Кушадаси
Частина 6. Повернення до Каппадокії
Частина 7. Чешме і знову Кушадаси
Частина 8. Південні Кушадаси
————————————————————————————–
До передмістя ми дісталися рейсовим автобусом, просто потрібно вийти на трасі. Далі або чекати автобус у місто, або пішки споглядаючи всі панорами з висоти пташиного польоту. Зрозуміло, який варіант ми вибрали. Важливий момент, міст із такою назвою у Туреччині багато, зараз ми саме в тому, що біля Мармарису. Місто вітає туристів безмежним моречком, в яке впадає кришталево чиста річка з колоритними корабликами.

І це все не просто красиві слова, тут справді краса міста близька до чаклунства. Це турецька Венеція для місцевих. Першу радість тут можна отримати, просто гуляючи вздовж річки, переходячи високий міст і заглиблюючись стежкою кудись у комиші, але це якщо змій не боїтеся) Мені потрібно йти працювати зі зміями, мені дуже щастить їх знаходити. Друга радість це звичайно ж покататися близько 30 хвилин на кораблику по тій річці.

Колір води тут змінюється набагато крутіше ніж на пляжі Турунча. Та він тут взагалі якийсь нереальний.

За бортом постійно щось трапляється. То дрібні пташки зі своїми пташенятами гніздяться, то незадоволені гуси проганяють кораблики, то підводні ями нереальної краси.

Після кораблика можна відправитися в кемпінг зону, там є стежки, якими можна поблукати по скелі над блакитним морем. Можна поплавати або просто отримувати задоволення від життя, звісивши ноги зі спеціальних терас. Температура моря тут була приємна, хоч ми й не плавали.

Але справді круто те, як місцеві тут усе пристосували для відпочинку. Навіть умивальники із водою серед лісової зони є. У цьому місті ти повністю поринаєш в атмосферу турецького відпочинку. Як тільки ми нагуляли апетит — пішли вибирати собі затишний ресторанчик біля річки, додатковою умовою було, щоб з тераси можна було спостерігати гусей, що плавають поряд. З одного боку ресторанів тут начебто багато, але так щоб було меню і говорили англійською — це вже складне завдання. Але, на щастя, ми з нею впоралися і я навіть познайомився з новою стравою – менеменом. Це, по суті, омлет з томатами, але як вони його в Туреччині смачно готують. Тепер я поповнюю список обов’язкових страв кожної турецької поїздки.

Хоча гуси більше раділи нашому екмеку балику, а зокрема більше екмеку. Але похід до цього затишного ресторану запам’ятався молочним коктейлем, який замовив Мишко. Коктейль принесли як у найкращих фільмах Голлівуду. Вже тільки поглядом починаєш наїдатись. На смак ще ідеальніше ніж на вигляд. Начебто і наїлися вже, і напилися, але дилема – це був полуничний і він був ідеальний, але якщо ми зараз підемо, то так і не дізнаємося, наскільки ідеальний з банановим смаком.

Замовили ще один, він був трохи менш ідеальним на смак ніж полуничний. А що, якщо ванільний буде за ідеальністю як полуничний та банановий разом взяті? Замовили ще й ванільний. Та вони тут усі гарні! Вигляд та смак цих коктейлів повністю відображав наше враження про нововідкрите місто.

Тепер можна прогулятися вздовж річки туди, де не ходять кораблики. Там річка стає мілкішою утворюючи чергову зону відпочинку, де можна помочити ніжки або просто споглядати вічність. Незважаючи на спекотну погоду, вода в річці відразу ж приводила до тями. Крокодильський холод пронизував до кісток. Тут навіть видно було як у річку впадає дедалі більше джерел. Ми настільки охолонули, що навіть виявили неймовірну бравість – пішли гуляти на околицю міста в пошуках якихось руїн. Було спекотно, руїни знайшли, вони, як і передбачалося, були руїни. У їхніх пошуках ми пішли настільки далеко, що тепер довго повертатимемося до міста.

Нам тоді ще здавалося, що на вулиці спекотно, але це, як з’ясувалося, було лише тренування перед справжнім турецьким літом. Наш висновок про Ак’яку такий: якщо ти приїхав до Мармарісу, то цей шматочок раю має бути обов’язково у твоєму списку того, що подивитися. Тепер перед нами стояло завдання повернутися назад. На долмуші ми виїхали за місто до основної траси, але там була проблема — маршрутка ходить приблизно раз на 30 хвилин і якщо вона повна, то просто не зупиниться, а з Мугли вона буде в будь-якому разі повна їхати. І це було для багатьох проблемою. Після того, як ми даремно чекали маршрутку, потрібно було переходити на вже звичний автостоп. Але конкуренція була тут ще та, одразу ж браві автостопери набігли. Але ми знаємо хто справжній професіонал. Машини чомусь на цій ділянці взагалі зупинятися не хотіли.

Справжнім професіоналом виявилася Даша. Вона перетнулася поглядом з одним із водіїв, який у цей момент уповільнив швидкість, але при цьому недостатньо сповільнив, щоб ми вирішили, що він нас хоче підвезти. Потім машина проїхала досить далеко, метрів 150, зупинилася і було видно, що хлопець просто не встиг загальмувати вчасно. Браві автостопери різко пожвавішали, але поки вони намагалися зрозуміти чому машина так далеко вирішила зупинитися, ми з Дашею та Мишком вже з усіх ніг мчали до неї. Хлопче, я не знаю, навіщо ти зупинився, але нас треба довезти до Мармариса. Звичайно, водій говорив тільки по-турецьки і щось хотів важливе з’ясувати перед посадкою, говорив він щось про дозвіл. Я погодився на всі турецькі питання, і ми залізли до нього. Провівши мозковий штурм, ми зрозуміли, що поліція зупиняє машини і всі повинні мати документи. На чергове уточнення я сказав “Hes kodu”, наш електронний дозвіл на подорож під час ковіда, що був на нашому телефоні. Хлопця відповідь повністю влаштувала. Водій попався досить балакучий. Ми намагалися пробити турецько-англійський бар’єр і навіть відносно розуміли один одного, але кожен розумів усе по-своєму. І вже коли ми в’їхали до Мармарісу, наша колекція пригод мало не поповнилася черговою ДТП. Наш друг ледве встиг загальмувати до удару. Але загалом нам у цій поїздці дуже щастить, адже ми живі та цілі. Хоча Туреччина явно намагається позбутися нас.

Дальян

Це один із тих рідкісних випадків, коли ми беремо екскурсію, оскільки до Дальяна дістатися самому без машини під час недільного локдауну було дуже проблематично. Проте якість екскурсії перевершила очікування, нас навіть у жодний магазин не завозили. Дійсно агенція організувала все від щирого серця. Назву я не пам’ятаю, одна із сотень вуличних агенцій. Перше, що нам сподобалося, автобус не заїжджав кожному в готель, а збирав усіх основною дорогою недалеко від готелю. У результаті великий автобус оперативно зібрав повний борт, і ми вирушили в дорогу. Серцем екскурсії вважається риболовля на блакитних крабів у Даляні. Гідеса, яка була зацікавлена ​​в тому, щоб туристи собі на вечерю замовили по крабу, дуже активно акцентувала увагу на цих крабах. Я спочатку намагався з цікавої історії про регіон Мармариса вихопити корисну інформацію, але кількість слова “краб” у кожному додатку перевищувала всі допустимі норми. Лунало це приблизно так. У таких-то роках на цій території жили такі народи, їх завоювали інші народи, які, до речі, і завезли крабів! Чомусь будь-яка історія зводилася до крабів. Я вирішив послухати музику і через якийсь час натиснув на паузу, щоб зрозуміти, про що розповідають, перше що я почув було: “До речі, дальянські блакитні краби мешкають тільки в Даляні!”. Я продовжив слухати музику. Але у високому суспільстві я тепер можу розповісти безліч фактів та неймовірних історій про дальянських блакитних крабів! Я впевнений, що цього дня було поставлено абсолютний світовий рекорд за кількістю вимовляння слова “краб” в автобусі. Ось ми і приїхали на причал, тепер ми пливемо на міні-корабликах просторим і мальовничим озером кудись у далечінь. І так, мало не забув важливий момент, на кораблику нам одразу показали фотографію краба! Цікавий факт, що всю цю крабову історію у нас перекрила фраза “Моя нога!” з мультика, який наступного дня дивився Мишко. Суть серії мультика саме зводилася до того, що вся серія практично складалася з повторення цієї фрази, але так, що навіть вимальовувався сюжет. Так що вже буквально наступного дня ми мали нову фразу паразит “Моя нога!”, а поки що повернемося до крабів! Краби це такі істоти….. Гаразд жартую, ми якраз припливли на інший кінець озера. Тут на нас чекали грязьові басейни та пілінг рибками!

Як не дивно, але Мишко спочатку не хотів лізти в басейн. Для мене це було дуже дивно, адже всі діти мають хотіти лізти у багнюку. Мені моя бабуся завжди казала, що в мене найбрудніші руки на подвір’ї, а ще й чути тільки мене! Але це вона ще не знала, що її онук через чверть століття займе місце на курсах ораторського мистецтва. Тепер залишилося зайняти перше місце в боях у бруді, щоб закрити гештальт. Мішу врешті-решт довго вмовляти не довелося. Поганий приклад заразливий, батьки ж залізли в багнюку. Тут зручно, після грязьового басейну можна стрибнути в озеро, щоб обмитися. І навіть тут вода приємної температури. Мабуть, холодне море на маршруті випадає саме біля наших готелів.

Після пілінгу рибками ми попливли корабликами по самій річці. Що річка, що озеро дуже симпатичні, екскурсія прямо тішила око. Хоча в регіоні Мармариса, на мою думку, все тішить око. Дорогою кораблик пропливає повз наскельні гробниці, а також дуже затишні на вигляд містечка.

Ми припливли на місце з популяцією крабів. Нам видали гачки з м’ясом. Краб ловиться не на гачок, а чіпляється клешнями за м’ясо. Усі закинули свої “вудочки”. Перші кілька хвилин була тиша, нічого не клювало. І тут сталося рідкісне явище. Я мало не вперше в житті щось упіймав! Це був той знаменитий дальянський краб!

Тепер улов пішов жвавіше, але все одно не кожному випала честь зловити краба, зате Даша витягла одразу кілька. Було весело, але мало. Потім нас привезли на шикарну косу, де можна було поплавати у хвилястому морі та спостерігати за гігантською черепахою, яка знехотя час від часу виринала. Але потім її капітан кораблика поманив їжею, і черепаха почала з’являтися значно частіше. Як нам пояснили, тут у черепах із крабами протистояння. Коли черепашки малі, їх їдять краби, коли черепахи виростають, то починають поїдати крабів.

Після купальних процедур, у нас був обід із крабами. На зворотному шляху ми з Дашею розташувалися на носі кораблика і пропускали через себе пейзажі, вздовж яких ми пропливали. Кожен день у нас закінчується якоюсь “кумедною” історією, цей так само не був винятком. Місцева поліція вирішила перевірити наш кораблик. Але вони з капітаном один одного не зрозуміли і наш кораблик на повному ходу врізався в шлюз поліцейського пропускного пункту. До речі, стінка шлюзу виявилася міцною. Збоку могло здатися, що капітан хотів як у фільмах про агента 007 пробити стіну і втекти. До нашого кораблика пришвартувався кораблик жандармів.

Нас усіх попросили показати документи чи хес коди. Потім вони щось рахували та звіряли з офіційними списками. Потім відшвартувалися і попливли. Біля нас на носі корабля присіла наша екскурсовод і сказала: “Припливли, капітан зловив штраф на 10 000 євро”. Виявилось, що вони не могли брати таку кількість туристів під час ковіда та в офіційній декларації занизили кількість туристів на кораблику. Але повторюся, екскурсія була гарною!

Це був наш останній вечір у Мармарисі, ми гуляли набережною намагаючись насолодитися вечірніми контрастами наперед. Та й взагалі тут так все мило-премило, чи нам треба їхати далі? Хотіли ще на велосипедах покататися, але з трьох доступних в оренді, нормальним виявився лише один. Мишко поїхав кататися і проїхав поворот у бік нашого готелю. То куди поїхала наша дитина? Чому тут жоден вечір не може пройти по-людськи. На щастя, Мишко хвилин через десять їзди збагнув, що місця пішли зовсім незнайомі і поїхав назад. Тепер ми знову об’єдналися.

Ранкові прощання з містом, Мишко прощається з подругами, тепер вирушаємо далі! Але спершу обов’язково поїсти на автовокзалі. У нас уже міні-традиція трапезувати на автовокзалах. Ось тепер точно можемо їхати. Турецькі автобуси своїм комфортом вже не вперше доповнюють комфорт під час наших поїздок. Це один із плюсів легкої подорожі країною. Автобусів багато, ходять часто, дуже зручні та недорогі.

Продовження у Памуккале

Частина 1. Бодрум
Частина 2. Мармарис <———-
Частина 3. Акьяка та Дальян
Частина 4. Памуккале
Частина 5. Північні Кушадаси
Частина 6. Повернення до Каппадокії
Частина 7. Чешме і знову Кушадаси
Частина 8. Південні Кушадаси
—————————————————————————————-
Це був наш перший Мармарис, ми багато читали про його красу та були готові. Очікування не підвели. Вже під’їжджаючи до міста, було видно, що нам сподобається. А коли побачили набережну та гори, що обрамляють море, одразу закохалися у цей регіон. І приємний бонус – море вже більш терпимої температури. Якщо в Бодрумі в останні дні травня можна було заходити, щоб поплавати до трьох хвилин, то тепер ми могли плавати вже до десяти хвилин за раз! Звучить, звісно, ​​смішно, але на той час це був великий прогрес на нашому маршруті. А головне куди б ми не приїжджали, саме на наш тиждень випадало похолодання, але після нашого від’їзду буде ого-го як тепло, але тільки не в тій локації куди ми плануємо переміститися. 

Ідеальну морську картину доповнила турецька кава. Поки чоловік її готував під веселу музику, то сам почав підспівувати та пританцьовувати. Танець був заразним, ми з Дашею теж почали танцювати в очікуванні кави. Люблю, коли локація так швидко заходить. А головне пережити ці вихідні і з наступного тижня мають озвучити нові правила щодо локдауну. Тепер треба обжитися. Ми знайшли в місті пральню, купили відразу екскурсію і подорож на кораблику. Цього разу в готелі у нас було включено лише сніданок та вечерю, за бажанням могли окремо доплачувати за обід. У сусідньому маркеті відразу обзавелися картою постійного покупця, далі вона нам ще часто стане в пригоді. Хоча в Туреччині не зрозуміло, чи карта покупця в мережі Мігрос це лояльність або покарання клієнту. За цією карткою частина товарів значно дешевше, але практично щоразу проходить за принципом “Охорона скасування”. Оскільки маракую знижки пробиваються через раз, замість манго можуть пробити маракую і не проводять картою, коли її даєш і починається все по колу. Цінники ж у маркетах знаходяться лише на половині продукції, що значно ускладнює процес покупки. Причому всі вищезазначені проблеми відносяться саме до Мігросу. Але в інших маркетах свої нюанси. Наприклад мережа A101, у яку схоже відбирають найкращих касирів із Мігросу, має іншу проблему. Всі стелажі маркету виставлені у вигляді лабіринту, і зроблено все так, що ти зобов’язаний пройти абсолютно через всю продукцію маркету, а оскільки ціна на пляшку води може бути не вказано, то заради покупки однієї пляшки води доведеться тричі пройти через весь маркет. Загалом у турецьких маркетах зроблено все так, що туди не можна просто зайти на кілька хвилин і вийти.

Увечері ми пішли перевіряти легендарну набережну. Довжина набережної тут справді вражає та з’єднує два міста. Тобто гуляти вечорами тут можна до упаду, все одно не пройдеш. До центру Мармариса дісталися ввечері, але людей знову нема. Та що ж таке, сьогодні ж будній день? Виявилося, тут ще є і вечірні локдауни. Ну гаразд, зачекаємо, часу у нас ще багато, колись тут все оживе. Поки поверталися в готель, мені в телеграм почали завантажуватися повідомлення з дуже дивними відео. Ми спочатку подумали, що це якийсь збоченець. Але це виявився хлопець, який продав нам екскурсію та тур на кораблик, він з ліжка вирішив надіслати нам відео повідомлення, в якому перепрошував, що наплутав з екскурсіями і нас не зможе відправити як домовлялися. Та й взагалі він зараз нічого не може, поки зачинений у квартирі під час локдауну. Але у суботу рано вранці дозволено працювати, тож завтра вранці можна буде забрати гроші. У цій поїздці ми взагалі помітили, що й дві години не може пройти без якоїсь лажі. Наш новий готель нам сподобався. Він відносно не дорогий і розташований у хорошому місці, називається Myra Hotel. Я б навіть охарактеризував його як підозріло дешевий) На відміну від попереднього готелю, чергою за їжею тут вважалася черга з трьох осіб і на невеликій території панувала затишна атмосфера. Один із працівників кухні, коли накладав їжу говорив фразу “Картоплю будеш”, він, мабуть, намагався сказати її без акценту, і виходило це у нього з серії “Хлопчик, хочеш цукерку?”. Тепер його фраза “… Будеш?” стала черговим мемом у поїздках, коли ми з Дашею один одному щось пропонуємо.

Другий хіт від нашого друга був про солодке печиво, яке він коли накладав говорив “мокре, солодко!”. Саме такі моменти залишають приємні нотки про подорож. Ще в нас була дуже неспокійна перша ніч. На відміну від Бодрума тут є комарі, потрібно буде купити фумігатор, але поки його немає і першу ніч доведеться влаштувати справжню битву. Але не тільки комарі вирішили позбавити нас сну, в коридорі серед ночі хтось вирішив познайомитися англійською з англомовною дівчиною. Наскільки я зрозумів з годинної розмови з англійських слів, дівчина знала тільки артикль “Е”. Чи то тут була гарна акустика, чи вони вирішили познайомитися у нас під дверима. Але всі розмови колись закінчуються і ця теж. Відразу після їхньої розмови почалася якась містика, у нас хтось почав шкребтися просто всередині кондиціонера. Хтось явно намагався вирватися назовні. Кондиціонери в готелі з’єднані єдиною системою зливу, схоже хтось шкрябався в кондиціонер в іншій кімнаті, або хтось облюбував зливний шланг на вулиці. Паралельно скреготу в сусідньому готелі, мабуть, зламався зовнішній блок іншого кондиціонера і почався свист. Від стадії роздратування ми з Дашею перейшли в стадію прийняття і почали сміятися з усього абсурду, що діється. Епічна сутичка з комарами під стелею вже здавалася в далекому минулому, цього разу ми боролися з невидимим ворогом. Але й скрегіт кондиціонера колись припиняється і навіть свист зовнішнього блоку в сусідньому готелі, мабуть, хтось замерз і вимкнув свій кондиціонер. Найцікавіше, що така ніч була тільки одна в цьому готелі. Мабуть, ознайомлювальна королівська. А ще вдень мені історія, коли ми не могли ввімкнути жодну лампочку в номері, здавалася якоюсь містичною. Тут система вимикачів виявилася настільки неочевидною, що навіть менеджер ходив і перевіряв усілякі пробки та щитки, поки я не розшифрував комбінацію з вимикачів на різних стінах, які запалили лампочки в кімнаті.

Кораблик в Мармарисі

З самого ранку ми забрали гроші за екскурсію та за кораблик і пішли шукати собі інший кораблик просто на причалі. Так, до речі, вийшло значно дешевше. Про ці кораблики різні відгуки, але ми, мабуть, дуже закохані в морські подорожі. Красу з цього кораблика ми додали до свого віртуального музею спогадів про гарні місця.

Добре, хоч море тут тепліше ніж в Бодрумі, на зупинках можна навіть поплавати))) А ті хто вже хоч раз плавали в Туреччині на корабликах можуть легко уявити яка красива вода на нас чекала.

Цікавий факт, що кораблики плавали навіть попри локдаун і, зважаючи на все, офіційно.

Турунч

Одна з головних пам’яток місцевих околиць — місто Турунч. Тут кораблик зупинився години на дві. Ходять легенди, що в цьому місті небувалих розмірів базар, чимось торгують, сюди на базар приїжджають з інших міст…. Але зараз, під час недільного локдауну, це легенди доковідних часів. Для нас він тепер так і залишиться містом без людей. Але на відміну від Бодрума тут без людей ми почували себе затишно. Все-таки гарне море та затишні вулиці роблять свою справу. Але турецькому синематографу саме час знімати вестерни про ковбоїв, які зустрічаються на безлюдній площі для своєї фінальної дуелі і між ними ще перекотиполе перекочується.

Ми навіть потрапили на зйомки рекламного ролика про курорти, оскільки під час прогулянки за нами зі спеціальною камерою пройшов чоловік, знімаючи нашу ходу вздовж моря. На стільцях ми помітили знімальну групу, що відпочиває. Тож шукаєте нас у найкращих соціальних роликах країни! Море в Турунчі справді виглядає на тверду п’ятірку. Нас підкупило те, що воно тут кількох кольорів, на одному з пляжів колір смарагду, а буквально на сусідньому вже блакитна вода. Хоча море після останнього року подорожей порівнювати досить важко. Оскільки правило просте. Хочеш найкращий колір води в Туреччині – Олюденіз, хочеш найкращий колір води у світі – Нунгві на Занзібарі. Але, напевно, на околицях Мармариса, я Турунчу віддам медаль за колір води. От би вона ще й теплою була, а не терпимою))) Шкода не можна послати собі повідомлення в минуле “Мандрівники, круте і тепле моречко на вас вже чекає, просто ви зараз навіть не підозрюєте, що там буде так”. Настав час повертатися в Мармарис. А то нас уже зовсім зачекалося старе місто.

Знову Мармарис

Цікавий факт, але турецькі замки працюють щодня незалежно від локдауну. Тож бути у старому місті і не відвідати замок із демократичною ціною – злочин. Тут можна скоротати хвилин 30, крім оглядових залів помилуватися краєвидами зі стін.

За замком старе місто у вигляді справжнього лабіринту. Під час блукання відбувається ефект Венеції. Хоча тут всього кілька вулиць, але заблукати не те щоб легко, за весь час у Мармарисі ми жодного разу не змогли пройти вулицями так щоб вийти там, де планували.

Тож наш маршрут щоразу змінювався після перетину старого міста. Тепер у цьому локдауні треба десь добути собі обід. Цього разу нам пощастило більше, ніж тоді, коли я шукав каву. Буквально з першого ж ресторану на нас подивився працівник і так співпало, що він якраз хотів грошей, а ми їжу. Ми здійснили цей обмін, і він побіг усередину передавати кухарям замовлення. Всередину ресторану ми заходити не могли, але могли вибрати будь-який парапет в околиці.

На парапет нам принесли вітальний чай за незручності, а потім і довгоочікуваний дьонер. До речі, було дуже смачно. Хоча саме з дьонерами у Туреччині у нас зазвичай і не складається. Після перекусу з чайком ми знову сповнені сил, давай тепер подивимося, що за ліс знаходиться за містом. Ішли ми довго та далеко. Куди ми ще не знали. Коли добралися до лісу, дорога пішла вгору, ми йшли вгору. Куди саме ми так і не дізналися, тому що замахалися стільки йти і пішли назад))) Стежка виявилася без краєвидів. Та й сили слід берегти перед завтрашньою горою. Тож повертаємось у готель, якраз до вечері прийдемо. Кожне повернення до готелю, я дзвонив на ресепшен попереднього готелю нагадати про себе та побажати їм удачі у пошуках наших речей. Але як мені сказала дівчина на ресепшені того готелю, що оскільки зникли речі тільки у нас, то це не схоже на крадіжку, от якби зникли речі у багатьох, то тоді так… Як добре, коли готель так підкований у крадіжках і знає, що якщо красти поштучно, то можна з чистою совістю жити далі.

Ічмелер

Відразу після обіду ми поїхали до Ічмелеру. Це було перше знайомство з містом, яке скоро вже буде майже рідним і скільки воно нам ще спогадів та емоцій залишить)))) Це місто відносно невелике, воно сполучається набережною з Мармарисом. За бажання можна дійти пішки. З іншого боку затишного містечка знаходиться велика гора. Сьогодні вона буде нашим головним об’єктом. Через гору йде стежка прямо в Турунч.

Цей маршрут я колись знайшов на форумі, коли відправляв наших батьків у подорож. Мама з татом пройшли частину маршруту і не встигли його закінчити, бо був уже вечір. Ми в запас взяли весь день. Але це вам не на Говерлу підвестися. Тут все по-серйозному, сезон ще не почався, туристів не так багато ходить. Хочеш маршрут, пробирайся напівзарослими стежками. Хоч Говерла й у рази вища, але вона більш полога, а тут повний хардкор.

Головне не вибирати під цю справу спекотний день. До Турунча йти приблизно години чотири, але є ризик, що під час карантину не буде зворотного автобуса і доведеться ще раз цю гору підкорити. У результаті ми пройшли весь підйом до місця, де дорога починає йти вже вниз. В нагороду ми отримали – фантастичні краєвиди на місто та пляжі, панорами на морські гори та купу мальовничих місць для привалів, над верхівками високих дерев. Ми боялися, що в нас ноги відваляться, але справжній герой – Мишко, як він взагалі це все долав – незрозуміло. На зворотному шляху ще й ногу підвернув.

Але після невдалого походу минулого року, коли ми не встигли спуститися з гори до ночі, нас завжди мотивував факт того, що зараз тільки середина дня. Крім нас на маршруті ще були дві черепахи та кізочка. Причому черепахи впевнено повзли до джерела з водою, зазначеного на карті, хоча самого джерела там уже не було. Шкода черепасі не можна пояснити, що вона повзе даремно.

З іншого боку, може у них там таємне черепашаче джерело. Було б цікаво це перевірити. Але боюся б тоді нас точно накрила ніч на цій горі. Наприкінці маршруту на нас чекала нагорода – смачна трапеза. У місті працювали на винос деякі ресторани. Ми собі замовили смачних піде і закотили бенкет прямо на бордюрі біля дороги. Це єдине місце, де ми змогли сісти у тіні.

Чомусь мені запам’ятався смак холодної коли, не завжди вона така ідеально смачна, але цей випадок був особливо вдалим, мабуть, вся справа в температурі і рівні спраги. Потім я пішов замовити турецьку каву, в цей момент у ресторані обідав власник. Він сказав, щоб я пригостився шматочками нарізаного піде з його столу, як це мило! Після такого походу та трапези навіть море перестало бути прохолодним. Я зміг звикнути до води і вилазити взагалі не хотілося, я зловив ідеальний баланс температури. Ось такі видалися вихідні, тепер повертаємось до трудових буднів)

Поруч із нашим готелем вдало розташовувалася кафешка для місцевих, там у нас проходили обіди та кавові церемонії. У Туреччині навіть є спеціальні автомати для приготування турецької кави у вигляді двох маленьких електрочайників. Добре, що в нас в Україні не продають на кожному кроці турецьку каву. Оскільки я її п’ю тільки в Туреччині, це виходить однією з традицій усіх турецьких подорожей. І взагалі дуже класний момент, коли ти знаходиш собі країну, в якій є стільки відмінностей від рідної оселі, але в той самий час усі ці відмінності дуже тобі імпонують. Сьогодні після роботи у нас буде перший досвід з електроскутером. Це тримісний транспортний засіб, який розвиває швидкість до 30 км на годину. У Мармарисі вони дуже популярні, оренда не вимагає прав водія. А мій великий досвід гри в GTA дозволив мені легко включитися в управління. Тепер ми мчимо красивою і квітучою набережною в Ічмелер. Краса червневої набережної невимовна. Можливо, тут красиво цілий рік, але над кількістю квітів постаралися знатно. Ми вже були настільки закохані в красу Мармариса, що не хотіли взагалі міняти локацію далі і вже подумували про те, що потрібно буде продовжити цю локацію на якийсь час, тижня мало. Чого тільки вартує маршрут до Ічмелера, до якого ми доїхали задоволені як слони. Але ми тоді ще не знали, що перший закон турецької підлості говорить “Не можна просто так взяти і доїхати кудись на скутері”. Ми заглохли, причому з кінцями. Наш транспорт міг після включення проїхати близько ста метрів і вимикався. Тепер ми знаємо, що це популярна проблема електросамокатів. Орендодавці приїхали за нами на авто та повернули назад у готель. Вони ще так дивувалися, мовляв, уперше з таким зіткнулися. Але за фактом, тут не буває інакше) Наступного вечора ми поїхали на місцевий острів.

Острів Yildiz Adasi

У звичайні часи сюди можна доїхати долмушами, але зараз схоже доступне лише таксі. На острові на нас чекала неймовірної висоти печера. Можливо, це найвища на нашому досвіді. Причому навіть після подорожі, коли дивлюся фотографії, наново вражаюсь її розмірами.

Далі на нас чекали стежки для піших маршрутів, багато стежок, багато панорам. Один такий маршрут виводить на вершину гори, звідки відкривається чудовий краєвид на лагуну з неперевершеного кольору водою. Як же добре, що таких краєвидів у світі багато, і вони не перестають нас тішити. У цього острова лише один мінус — час тут летить з незвичною швидкістю, у нас було всього кілька годин, які промайнули в одну мить. Потрібно було повертатись, щоб встигнути на вечерю і не залишитися тут у темряві. У нас ще була слабка надія, а раптом той міфічний автобус таки приїде, але, на наше щастя, незрозуміло звідки взявся порожній бус.

Водій з радістю підібрав трьох автостоперів. Туреччина, як я люблю тебе за легкість пересування. Хлопець був затятим мандрівником своєю батьківщиною, ми нашвидкуруч записували його нотатки та ідеї, що потрібно відвідати на нашому маршруті. Водій закинув нас неподалік центру і поїхав далі. Ми тепер спокійно встигали в готель до кінця вечірньої трапези. Наступний вечір ми поринали у турецьку культуру з головою у хамамі. Це одна з наших улюблених розваг у Туреччині, причому цього разу навіть Мишко заявив, що піде і в сауну, і в хамам на процедури. Хоча зазвичай йому не властиві такі відкриття. Єдиний момент — це ризики відвідування подібних місць під час епідемії, минулого року, коли ще не було антитіл, ми подібні місця за кілометр обходили. Нині було трохи простіше. Та й у країні вже відносно високий рівень вакцинації. Задоволення від відвідування було море.

Другого дня ми вирішили під час обідньої перерви встигнути покататися на квадроциклах. У місцевих турагентств вони називалися щось на кшталт “Екстремальних квадроциклів”, але я думав, що це просто замануха. Виявилося, що під час маршруту нас рясно поливали зі шланга, ми проїжджали брудними калюжами так, що всі всередині квадроцикла залишалися в бруді, потім були якісь арки з водою. Це було аж занадто екстремально. Причому вода вся була крижана. Добре хоч уже знаємо де пральня. Після катання ми з питальним виглядом дивилися на організатора, а він нам пояснив, що це “квадроцикли по-американськи”, з них усі мають повертатися назад мокрими та брудними після маршруту. Таких обідніх перерв у мене точно ще не було. Увечері після роботи ми собі влаштували катання на електроскутері.

Тут у нас була незручна зустріч віч-на-віч з поліцією, ми були без масок, дивилися буквально один одному в очі на зустрічній смузі, притому ми стояли проти руху. Друга проблема була, що ми стояли так, що вони не могли нас об’їхати. Ми здали трохи вліво і роз’їхалися з ними, ніби нічого не було. Це був верх лояльності з їхнього боку щодо туристів. Загалом, навіть якщо дорога порожня і проїхати потрібно всього 30 метрів, порушувати не потрібно, хоча їхали ми максимально акуратно. Спочатку ми планували доїхати до автовокзалу і дізнатися розклад автобусів, але за традицією, що вже склалася, в якийсь момент ми почали глохнути. Навчені минулим досвідом ми змогли навіть дотягнути до офісу оренди. Хоч розклад міжміських автобусів ми не дізналися, але вже твердо вирішили, що в Мармарисі добре і залишатимемося тут ще довше, проплатили продовження готелю.
Наступний вечір планувалося провести в стилі релаксу, катаючись на електроскутері набережною в Ічмелер. Туди дорога була, як завжди, просякнута романтикою та любов’ю, ми навіть не заглохли. Але цього разу на нас чекав новий виток подій у нашій подорожі. Основна частина маршруту огороджена високим живоплотом, іноді проскакують сходи з поручнями посередині для спуску до пляжу. Буквально в одну коротку мить я розумію, що зараз буде щось страшне, у фільмах кажуть, що за одну секунду має пронестися все життя перед очима. Але в ту секунду, коли ми не впоралися з керуванням і наш скутер летів саме в той отвір, де сходи йдуть вниз, ти не встигаєш навіть збагнути, що треба якось згрупуватися. На дуже велике щастя, ми потрапили колесом між прутів перил. Паркан прийняв весь удар на себе, зігнувшись від удару під 45 градусів. У скутера зірвалося з місця сидіння і притиснуло до керма. На другу секунду я розумію, що всі, як мінімум, живі. Я витяг Мішу і поставив його на ноги, стоїть. Даша так само встала, я стою. Шок огортав густою вуаллю. У кого що болить? На щастя, у всіх тільки ноги, у когось трохи в крові, у когось просто болять. “Ми у дупі? Так!” Місцеві перехожі з жахом підбігли до нас, насилу ми витягли скутер. Тепер на невеликій швидкості акуратно повертаємось. Друге полегшення після самодіагностики було те, що скутер завівся. Почуття шоку та жаху все посилювалося, але начебто все позаду. Повернулися до оренди. Хлопець запитав, як пройшла поїздка, я кажу: “У нас тут щиросерде зізнання, просто скажіть на скільки ми попали”. Хлопці швидко оглянули скутер з розбитим переднім крилом. Покликали власника, той сказав, що 250 лір і по руках. Я уточнив, чи можна знизити штраф за шкоду, тому що у нас щиросерде і я не заперечую, що по вуха винен у цьому всьому. Хлопець сказав: “Раз щиросерде, тоді можемо на 150 лірах зупинитися” (18 $). Ще легко відбулися. У результаті наш найрелаксовіший вечір обернувся хардкором. Ми багато аналізували чому так сталося з керуванням. Наш офіційний висновок – ми рукожопи. І як же добре, що там опинилися ті перила. Оскільки з наземним скутером у нас не склалося, наступного ранку ми вирішили скористатися безпечнішим транспортом — водним скутером. Тут все пройшло гладко, водний мотоцикл у відкритому морі, що може бути краще?

Сам же вечір ми провели, як планували минулого разу, в режимі релакс, але цього разу пішки. Була надія побачити робочий фонтан Мармариса, але через пандемію чомусь тільки світло в ньому дозволили включити.

Ось так і пролетів черговий робочий тиждень, тепер повернемося до подорожей, зараз схоже буде відкриття року.

Продовження в Ак‘яку

Частина 1. Бодрум <———-
Частина 2. Мармаріс
Частина 3. Акьяка та Дальян
Частина 4. Памуккале
Частина 5. Північні Кушадаси
Частина 6. Повернення до Каппадокії
Частина 7. Чешме і знову Кушадаси
Частина 8. Південні Кушадаси
—————————————————————————————-
Перерахуймося після повернення додому! Я, Даша та Мишко на місці, теща в селі вже давно, вийшла із самоізоляції та почувається добре. Ноги, руки в усіх на місці. Ми цілі та здорові. Тепер можна точно сказати, що подорож успішно завершена. Ми здійснили найдовшу нашу подорож зі складним маршрутом та його логістикою. Здавалося б, це Туреччина, що тут може бути складного? Тим більше ми вже літали минулого року на цілий місяць і маємо досвід. Але виявляється Туреччина така різна та несподівана може бути. Цього разу у подорожі ми провели 46 днів, відвідавши близько 30 міст із зупинкою у 7 локаціях. Ми реалізували нереалізовані задуми минулого року, релаксували в хамамах, купалися у крутих аквапарках, бачили багато неймовірної краси, підкорили незлічену кількість гір та зробили багато дивовижних відкриттів. Тепер у нас навіть на один улюблений курорт у цій чудовій країні більше. Але подорож курортами Егейського моря значно відрізняється від торішньої подорожі курортами Середземного моря або у нас просто так зійшлися зірки підкидаючи в наші нескінченні пригоди все більше і більше барв різних кольорів, як яскравих, так і не дуже. Забігаючи наперед, скажу, що складність цієї поїздки отримує рекордні 10 із 10 за нашою шкалою. Так що проживайте цю подорож разом із нами, зараз ми перевідкриємо Туреччину з усіх боків. 

Бодрум

Я подзвонив Мишкові, який гостював у бабусі і порадував його, що ми скоро летимо до Туреччини, тому що взяли зворотні квитки з Ізміру через 2 місяці. А коли туди, поки не знаємо, виловлюватимемо відповідний тур. За ці пару тижнів ми встигли зганяти в Болгарію, повернутися, швиденько зібратися і знову в аеропорт. Наші друзі в Болгарії дивувалися навіщо ми взагалі повертаємось до України, можна ж просто переїхати кордон. Але навіть незважаючи на те, що потрібна хоч якась перерва між поїздками, повернутися додому і знову полетіти з пакетним туром вийде значно дешевше, ніж переїхати через кордон і оселитися. У Києві до нашого складу приєдналися теща Ніна Михайлівна та Мишко. Причому вилетіти ми встигли чітко у період, коли скасували ПЛР для перельоту до Туреччини. Я коли дивився в ілюмінатор, мені навіть трохи стало сумно, що так надовго відлітаємо, хоча мені таке не властиве. 21 травня наша подорож розпочалася! Мені не вірилося, що ми пробудемо тут так багато днів.

Район Егейського моря досить вітряний, тому кожна посадка супроводжується різкою турбулентністю та невеликим захитуванням. До яких я не можу звикнути. Після виходу з аеропорту на нас чекала довжелезна черга до стенду туроператора. Турецький туроператор вирішив продемонструвати чудеса техніки і замість того, щоб ручкою у себе в бланку відзначити туристів, що прилітають, вирішив кожному роздрукувати кольоровий фірмовий ваучер з фотографією автобуса і необхідною інформацією, замість чорно-білих які були у всіх з собою. Але було дві проблеми, на весь літак був лише один кольоровий і дуже повільний принтер, а оскільки номер автобуса забули дофотошопити, то після друку ваучер потрібно було заповнювати ручкою. Далі цей ваучер нам потрібно було викинути, оскільки готель та трансфер працювали не за ваучерами, а за своїми списками. Я не знаю скільки років ми простояли в цій ковідній черзі, але ми були абсолютно спокійні, тому що у нас ще 45 днів попереду. Тільки теща повертається додому через тиждень, натомість у неї у зворотному літаку буде відразу 4 місця. Я намагався вмовити її продовжити маршрут разом із нами, щоб побачити Туреччину з усіх ракурсів, але курочки, собака, господарство тощо. Дорога до Бодрума була надзвичайно красива, таких соковитих кольорів моря ми вже давно не бачили. Тож перші моменти знайомства з Егейським морем пройшли на ура. Ми приїхали до нашого першого готелю, легко заселилися, пообідали, я облаштував собі робочий куточок. Наразі все готове до трудових буднів. 

Далі на нас чекало знайомство з морем ближче. Море виявилося настільки холодним, що я запереживав як би яхти на горизонті не виявилися б заручниками вічної мерзлоти. Це дивно, завжди був упевнений, що у Туреччині з травня вже відносно тепло. Але судячи з коментарів у мене у стрічці, зрозумів, що між Егейським та Середземним морем є велика температурна різниця. Хоч би це море за 45 днів встигло прогрітися. З першого ж дня стало зрозуміло, що на відміну від торішньої поїздки, коли ми в море загорталися як у пухову ковдру, ця подорож не буде належати до категорії морських. Але, з іншого боку, тут багато гір, так що є як час коротати поки море прогріватиметься. А поки що пішли гуляти-досліджувати наше нове місто. До речі, де ми живемо?

Гюмбет

Тут гарна і довга набережна, що дуже підходить для романтичних вечірніх прогулянок. А ось саме море досить мілке і знаходиться в бухті, тобто не безмежне. Якщо приїхати в теплий період, то я впевнений тут можна знайти приємніші пляжі, але в нашому випадку якраз можна було мило гуляти, вбираючи вечірню хоч і холодну атмосферу. Щиро кажучи, навіть не вірилося, що колись тут буде тепло. Наступного дня з самого ранку ми зібрали повну делегацію та розпочали наш маршрут до Бодруму. До міста шлях займає близько 45 хвилин пішки.

Незвичність того, як виглядає грецька частина Туреччини приємно всіх здивувала. Я в Греції ще не бував, але саме так уявляв ці вулиці і міста. Або може якась Сардинія чи Санторіні мені так завжди уявлялися, але це всього лише здогадки, бо у згаданих містах ми також не бували. Відчуття того, що ми зараз у Туреччині взагалі не було. Це зовсім інші краєвиди.

Тещі поки що не щастить потрапити до Європи, але хоча б у такий спосіб відбувається її знайомство з європейською культурою. До речі, піший маршрут з Гюмбета до Бодрума ми рекомендуємо. По дорозі можна подивитися основні пам’ятки цих місць. Я б з радістю розповів про руїни, які ми відвідали, але на всьому маршруті буде така кількість розвалин і руїн, що про них можна написати окрему книгу. Михайло ж видав золоту фразу “Чому вони так погано раніше будували, що тепер суцільні руїни”. Але добре, що хоча б безкоштовні для відвідування. Серед наших втрат було морозиво, яке під час спуску зі стіни у Мішка вилетіло з палички як заклинання Гаррі Поттера. З морозивом тут ми мали одне з головних правил.

Вся наша велика подорож, кожен член експедиції (крім Даші) повинен щодня з’їдати морозиво, а Даша ж почала свій кавуновий челендж “ні дня без кавуна”. Спочатку на олл інклюзивах його було легко виконувати, а вже далі починалися цілі пригоди у форматі “встигни знайти кавун до комендантської години”.

Знову Бодрум

Ранковий Бодрум нас зустрів ароматною турецькою кавою. Ніна Михайлівна спробувала цю каву вперше. І за запахом під час приготування припустила, що, напевно, зерна пересмажені, я ж почув нотки того, що повернуло мене з далеких Сардиній до рідної Туреччини. Це був запах справжнісінького “Турк кафесі”. Теща з першого ковтка розділила мою любов до цього виду кави.

Незважаючи на те, що ранок перетікав у день, людей на вулицях особливо більше не ставало. В олл інклюзиві є один мінус, що ти прив’язаний за розкладом до їжі. Тож активності потрібно планувати у певних часових проміжках. До серця міста в першу вилазку не дісталися, але залишилися задоволені красою його околиць. У нашому поточному готелі мене радували гарні басейни та бармен, який працював за покликанням. Ми навіть не уявляли які шедеври в готелях можуть витворяти з коктейлів і звичайно ж із жонглюванням та ловлею льоду в повітрі. Після тривалого відпочинку з гірками та басейном, ми вирушили у другу експедицію, до самого серця міста. Місто було досить тихим, підозріло тихим. Я хотів купити собі турецької кави, але в ресторанах та кафе мені просто відмовляли. Тобто сидять працівники, п’ють каву та кажуть, що кави немає. Ну ок, йдемо в інше. Історія повторюється та повторюється. За практично повною відсутністю людей на вулицях ми зрозуміли, що можливо діє локдаун, але чому ж тоді працівники сидять у кафе та ресторанах? Як ми з’ясували, вони можуть обслуговувати лише гостей готелів, які знаходяться при цих кафе. Бодрум без людей виглядав не те щоб зловісним, ми були героями фільмів “Я легенда” або “Оселя зла”. І тільки коти блукають і релаксують порожніми вулицями. Як ми не намагалися насолодитися красою міста, але без людей і з закритими ставнями почуття напруження не залишає. Значить будемо милуватися котиками поки не з’ясуємо правила локдауну. А поки що ми знаємо лише одне правило – для туристів офіційно локдауну немає.

Повернемося до котиків, які цілою бандою на мене підозріло дивляться. Наскільки я пам’ятаю, я встиг тільки сказати: “Ого, як дивляться” перед тим, як не помітив стовпчик в асфальті. Спочатку я спіткнувся і навіть вирівнявся, але потім зачепився другою ногою за нього. Оскільки у руці був фотоапарат, я інстинктивно поставив замість руки лікоть під час падіння. Приблизно в цей момент закінчується наша спокійна частина подорожі та починаються пригоди. Рука сильно боліла, я сидів на асфальті і чекав, поки перестануть сипатися умовні зірки з очей. Рука на вигляд ціла, але я вже добре знаю, чим закінчуються травми ліктя, навіть незначні. Спочатку рука виглядала досить добре. Ми навіть успішно догуляли містом, повернулися в готель, а після вечері я пішов на вечірню прогулянку набережною. Але лікоть став значно збільшуватись у розмірах. Потрібна була терміново мазь із серії фастум-гелів, але з усієї аптечки саме її ми забули вдома. Так, без паніки, потрібно просто знайти робочу аптеку, пізно ввечері, під час локдауну, коли все зачинено. Відкритим на щастя виявився якийсь медичний центр. Ми зайшли поцікавитися, чи немає у них мазі. Вони, звичайно, почали переконувати як терміново нам потрібно саме в них обслуговуватися, і що вони працюють зі страховками. Я про всяк випадок уточнив, що грошей немає, вони ж сказали, що я не повинен платити, якщо застрахований. Але тут нюанс ось який, до страховки пакетного туру входять страховки за замовчуванням із франшизою. У мене є ще банківська безфраншизна, але ці працівники за замовчуванням цього не знають. І на що цікаво вони розраховують, коли кажуть, що платити нічого не треба буде, невже вони думають, що хтось зрештою заплатить їм вартість франшизи.

Взагалі щось мені щастить: що рік тому у Туреччині страховий випадок трапився, коли більшість аптек було закрито, що зараз. Лікар одразу ж поставив діагноз, якого я і побоювався – “бурсит”. Така штука минулого разу проходила досить проблемно. Головне вчасно почати мазь застосовувати. Поки лікарі розбиралися з моєю рукою, до мене прийшло усвідомлення того, що банківська страховка закінчилася буквально кілька днів тому, а фото нового поліса мені на пошту ще не приходило, та й звичайно банк увечері в суботу закритий. Важливо, щоб у такій ситуації у вас був зв’язковий на батьківщині. Даша набрала мою маму, яка розпочала розслідування на тему “Який новий номер мого поліса”. Мама зателефонувала до страхової, описала ситуацію та попросила знайти мій поліс. Агент зі страхової компанії з подивом виявив, що полісу в базі чомусь немає. Але порадив звернутися до міжнародної страхової компанії, через яку проходитиме цей випадок. Там мій номер поліса таки знайшли. З медичним центром ми домовилися, що я їм надішлю копію старого поліса і дам номер нового. Цього їм має вистачити. Дівчина зателефонувала до моєї страхової компанії, назвала номер поліса, там сказали, що вже від мами в курсі ситуації і все оплатять, щоб я не парився. Мені обробили і зафіксували руку, а також дали із собою довгоочікувану мазь та пігулки. Для того, щоб донести всю складність цієї ситуації варто уточнити, що в клініці говорили майже чистою турецькою, що дуже ускладнювало всі наші комунікації. На той момент я думав, що все так складно, мабуть, бо зірки не так встали або якийсь ретроградний Марс не в тому будинку Місяця або що там ще буває. Але як виявилося у понеділок, то мені навіть дуже пощастило. По-перше, ліктю значно полегшало, а по-друге, коли я зв’язався з банком, то з’ясував, що саме цього року автопродовження поліса не спрацювало через низку нюансів і я просто не маю страховки. Коли ми почали перевіряти, що за номер поліса мені дали, з’ясувалося, що це був один із прострочених полісів. Так що я дуже і дуже вдячний своїй страховці, що вони настільки лояльні. І звичайно героїні мамі, яка добилася номера через міжнародну центральну страхову та Даші, яка так все вправно скоординувала. У такій ситуації добре мати надійну команду. Тепер повернемось до другого вихідного дня. Ми вже зрозуміли, що тут локдауни у вихідні і в цей час у містах робити нічого. Значить, треба ставити гори на вихідні дні. коли я зв’язався з банком, то з’ясував, що саме цього року автопродовження поліса не спрацювало через низку нюансів і у мене просто немає страховки. Коли ми почали перевіряти, що за номер поліса мені дали, з’ясувалося, що це був один із прострочених полісів. Так що я дуже і дуже вдячний своїй страховці, що вони настільки лояльні. І природно героїні мамі, яка добилася номера через міжнародну центральну страхову та Даші, яка так все вправно скоординувала. У такій ситуації добре мати надійну команду. Тепер повернемось до другого вихідного дня. Ми вже зрозуміли, що тут локдауни у вихідні і в цей час у містах робити нічого. Значить, треба ставити гори на вихідні дні. 

Дагбелен

На наше щастя, одне з гірських містечок знаходилося в зоні адекватних цін за таксі, тож у саме серце гір ми дісталися з вітерцем. Гірські міста Туреччини це моє особливе кохання, навіть не можу пояснити, чим вони мене так приваблюють, але свіжість гірського повітря, гірські співи мечетей породжують приємні емоції. Цікавий факт, що вже в середині поїздки ми перестанемо помічати спів мечетей і навіть не прокидатимемося, коли вони співають уночі, мозок проходить якусь адаптацію до них. До нас навіть прийшло це розуміння, коли я Дашу спитав, що ми вже давно мечетей не чули. У Дагбелені поповнили запаси морозива та води.

Тепер можна вирушати у трекінг. Маршрутів тут досить багато, різної довжини і складності. Теща трималася таким героєм на нелегкому маршруті, що ми з Дашею тепер сподіваємось бути такими ж гірсько-бадьорими у її віці. Стежки то розходилися, то сходилися і можна було переходити з більш коротких маршрутів на довші. Якщо дозволяє час та сили.

Туреччина та гори, що ще для щастя треба? Після багатогодинного спуску на нас чекала нагорода – турецька пекарня, де ми радісно відсвяткували наш маршрут, бо в готель на обід уже не потрапляли. Ще зручно, що всі гірські маршрути закінчуються на околицях Бодрума, до готелю можна буде вже недорого доїхати на таксі. Ось тільки де взяти це таксі у такому місці — гарне питання. Довелося частину маршруту містом пройти пішки у пошуках цивілізації.

Протягом дня був релакс у басейнах та радості на гірочках. Ось вихідні й минули, тепер у мене починаються будні.

Віддалена робота в Туреччині

У мене досить спокійна та тиха робота. У всякому разі, я будую собі такий режим. Внаслідок цього виходить робити такі поїздки-подорожі. Але не все так гладко пішло цього разу. Перший сюрприз, який на мене чекав, у Київстара відвалився роумінг. На жодному телефоні не ловив інтернет. Мої сподівання на технічну підтримку провалилися. Підтримка була впевнена, що проблема у кого завгодно, тільки не у Київстара, навіть незважаючи на численні скарги на форумах. На щастя, трохи згодом у них відвалився і модуль, який списує гроші. Друга проблема полягала в тому, що я чекав важливий дзвінок, але кількість спам-продзвонів, що активувалися, в цей час перевищувала всі рекорди. У результаті незрозуміло, ти зараз візьмеш трубку в роумінгу і з тебе спишуть купу грошей за розмову з черговим шахраєм чи це справді той дзвінок, на який я чекаю. Місцеві сім карти тут коштують за якимись захмарних цін, набагато вищих за ті, що вказані на офіційних сайтах. Але як виявилося в Туреччині навіть офіційний фірмовий магазин мобільного оператора може продавати сім-карту набагато дорожче офіційної ціни. Інтернет у готелі начебто попався хороший, але творилося щось незрозуміле. Таке враження, що інтернет одночасно і є, і немає, як кіт Шредінгера. Але зараз я вже знаю, що під час моєї поїздки також діялася повна дичина з нашою корпоративною мережею і в ряді випадків, коли мені здавалося, що перестає працювати інтернет у готелі, якраз таки були проблеми всередині мережі. Але й тут можна адаптуватися, просто вибираєш швидкісні “вікна” для роботи і, якщо треба працюєш перед сном. Але і всі вищеописані проблеми насправді були не такі суттєві, як той факт, що на моєму тихому та затишному проекті вперше перестало бути тихо. Все йшло зовсім не так, як завжди. Почалися дрібні збіги обставин, які сніговою лавиною вели до “аварії” на проекті. Хтось когось не зрозумів, хтось мав на увазі англійською мовою одне, а команда це зрозуміла інакше. Хтось хотів полагодити, а випадково зробив незворотну дію і обрубав доступ собі і тим, хто міг би все виправити. Німецькомовному колезі дали російську операційну систему, щоб він там все налаштував. Коли треба було налаштувати одну з робочих станцій, попросили не того співробітника, а той запідозрив, що його про таке просять і вирішив захистити мережу від злому, якого не було. Коли стало зрозуміло, що на проекті пішло все через одне місце, потрібно було однією кнопкою скасувати низку змін і багато чого виправити. Я натиснув ту кнопку… Далі відбувалося все, як у фільмі про Чорнобиль, тільки без фізичного вибуху та радіації. Скасувалося і змінилося справді багато, але не там, де треба оскільки було внесено низку неузгоджених з усіма змін одним із членів команди, зміни були безумовно важливі, але не тут і не зараз. Дуже багато людських факторів та мовний бар’єр спрацювали як один термоядерний ланцюг. В декого з команди навіть підкосилося здоров’я через нерви. Весь цей хорор творився протягом двох-трьох тижнів, на момент “вибуху” я просто сидів і прозрівав, наскільки виявляється, може бути гаряче на проекті. На щастя, наша менеджер прийняла досить оперативні та правильні заходи щодо ліквідації аварії. Подальші три тижні команда працювала наче на райському острові у світі без пекельних завдань та пожеж. Але повернемося до бодрумських буднів, я поки що починаю свою віддалену роботу не підозрюючи, що сиджу біля “закипаючого реактора” і не можу зрозуміти, що йде не так.

Бітез

Одним із приємних відкриттів було сусіднє містечко Бітез. Якщо набережна Гюмбета ще готувалася до сезону, то тут вже настрій турецького відпочинку витав у повітрі. Ресторанчики та лаунж зони на березі, грає розслаблююча музика, люди прогулюються!

Місто досить невелике. При першому ж знайомстві ми оглянули всі його вулички та закутки. Тут навіть є шикарна скеля над морем для споглядання в морську далечінь. Тут непогано було б оселитися, але виходить далеко від Бодруму, для піших маршрутів буде не дуже. Велика перевага подорожі у травні – це квітучі міста.

Квіти тут були скрізь, кущі немов змагалися між собою, хто красивіше розпуститься. Ніна Михайлівна продовжувала доблесно виконувати з нами маршрути всіма прилеглими містами і радіти подорожі, нехай і з холодним морем. А міст та місць тут виявилося багато!

Млини Бодруму

Кожна подорож має візитівку, яка вспливає при згадці про поїздку. У моїй пам’яті надійно закріпилися млини, що знаходяться на одній із сусідніх гір. Вся краса цього місця – з гори відкривається краєвид на дві бухти. Це місце має свою красу як серед ясного дня, так і на заході сонця. Це той випадок, коли фотографія не зможе передати тобі красу місця, оскільки крім картинки тут нагорі своя атмосфера.

Місцеві збираються сім’ями, щоб проводити черговий день, інші хлопці тут знімають мальовничий кліп. Ми ж зрозуміли, що наша душа вимагає продовження бенкету і ми вирішили спуститися на півострів біля підніжжя гори. На щастя, тут ми реально оцінили фізичну складність маршруту, і теща з Мишком вирушили в готель на вечерю, а ми почали свій спуск.

На півострові нас чекала череда овечок! Насправді не дуже вони нас і чекали, але яка ж тут гармонія і краса. Це як шматочок “Плато Хортона” зі Шрі-Ланки. Як це давно було. Для мене подорожі розділилися на два світи, до ковіда та під час епідемії. Раніше це були за рік сплановані подорожі вдало підібрані дати, щоб захопити якнайбільше вихідних чи свят.

Нині ж це спонтанні (менше ніж за місяць) поїздки, в яких квитки беруться за максимально короткий час до вильоту в будь-який час тижня аби дешевше.

Новий формат, звичайно, виходить дорожчим, але менш ризикованим, тому що в наш час від запланованої подорожі до зірваного досить одного невдалого кашлю у твою сторону.

Центр Бодруму

Тепер ми досвідчені і знаємо, що під час локдауну не варто знайомитись із містами, цього разу наше знайомство із самим Бодрумом проходило у будній день. Місто ожило, тепер ніщо не вказувало на епідемію, всі гуляють, митець відчиняє двері своєї галереї, магазинчики працюють, каву наливають! Тепер нам тут значно більше подобається, можна спокійно займатися нашою улюбленою справою – безцільно тинятися старими вулицями та радіти красі.

Наше безцільне блукання вже завело нас далеко від центру, а ми все не могли нагулятися. Але межі вечері не давали розгулятися на повну. Між кінцем робочого дня та кінцем вечері, на жаль, не так багато годин. Ще й будні дні подорожі, як на зло, летять швидше, ніж подорожі під час відпустки.

Знову десь у горах

На цей раз ми вирушили на руїни стародавнього міста Педаса. Зручність задуму полягала в тому, що таксі нас привозить знову на саму гору. Прямо до самих руїн. Вже вдруге ми потрапляємо на околиці Бодруму на унікальний феномен, коли на таксі можна заїхати прямо на вершину гори. Правда в такому випадку трохи втрачається задоволення від попадання у важкодоступне місце. Але щодо туризму тут усе схоплено. Навіть коли ми проїжджали пропускний пункт до національного парку, то працівник водію турецькою розповідав, на які саме місця в цих руїнах нам варто звернути увагу. Було високо та красиво. І це був дуже приємний і незабутній спуск з гори до самого міста, прямо в готель. Хоча, коли ми знаходилися на вершині гори, навіть не вірилося, що так можна взяти і спуститися. Але й простого спуску стежкою нам було мало, ми вирішили обійти всі стежки, що ведуть вниз, як короткі, так і довші.

Повірте, панорами того варті. Шкода, що цього разу панорамами вже не вдається насолодитися нашим повним складом. Теща залишилася в номері з тривожними ознаками чи то сильного отруєння, чи одного з найпопулярніших захворювань наших часів. Для Ніни Михайлівни, на жаль, останні два дні поїздки повністю випали, бо не було сили навіть вийти з номера, загалом усе, як за протоколом, повна ізоляція. На щастя, наш номер був двокімнатний і ми Мишка переселили до себе.

Крім Ніни Михайлівни на території готелю перестав з’являтися один із наших улюблених персонажів. Це був чоловік з невизначеним ім’ям, оскільки представлявся він одним, але, зважаючи на все, він був моїм тезкою. Ми на нього звернули увагу ще у літаку. Він був то пасажиром, то стюардом, який розносив напої разом зі стюардесою. Він брав участь у всіх активностях готелю 24 години на добу. Він примудрявся бути одразу скрізь. І навіть коли я серед ночі пішов на ресепшен, бо треба було щось уточнити, він чистою англійською пропонував вирішити будь-яке питання. Тобто, тепер він ще й співробітник готелю. Для нас залишалося головною загадкою його джерело енергії, при тому це було явно не сп’яніння, оскільки воно не могло триматися 24 на 7. Я думаю, що наш маршрут Туреччиною він легко пройшов би без маршруток і таксі. А головне, це ще треба вміти відпочивати так!

Останній день у Бодрумі, потрібно приймати фінальне рішення, куди ми рухаємо далі. Пріоритет був у Датчі. Але чим більше ми з’ясовували як потрапити на цей півострів, тим більше цей задум здавався провальним. Фінальною крапкою стало те, що переїзд буде в п’ятницю, а у вихідні там почнеться черговий локдаун і буде закрито все, включаючи єдину визначну пам’ятку. Значить, прибираємо Датчу з маршруту, ставимо Мармаріс. Букінг та Топхотелс у Туреччині все ще заблоковано. Шукати готелі потрібно на турецьких сайтах або сайтах агрегаторах, які спливають у гугл картах при натисканні на готелі. Багато готелів мають свій сайт, де ціна ще дешевша, але непрацююча кнопка “Забронювати”. Причому проблема із бронюванням виявилася взагалі у всіх готелів на нашому маршруті. Самі готелі валять все на державу, але як держава ламає кнопки на їхніх сайтах невідомо. Друга проблема, якщо зателефонувати в готель для здійснення бронювання, там швидше за все не візьмуть слухавку. А коли з сотої спроби візьмуть, то виявиться, що говорять там тільки по-турецьки.

Ну і для визначення цінової політики на сайті готелю доведеться підучити трохи турецьку. Якщо хочеш “Хер шей дахіл” і номер з окремим місцем для “чуджука”, вчи турецьку) Нам зголосився на допомогу готельний гід, який дивом додзвонився в готель і сказав, що нас там будуть з радістю чекати за тією ціною, яку ми бачимо на сайті. З Бодруму в Мармаріс можна доїхати або з пересадкою через Муглу, або в терміновому порядку на таксі. Це коли в готелі зовсім відмовляє інтернет, і ти терміново їдеш до наступного готелю, щоб продовжити роботу. Ніна Михайлівна полетіла додому. За нашою першою локацією мій загальний відгук такий. Бодрум це безумовно цікаве місце в Туреччині, яке має сенс включати в довгий маршрут, але якщо ви прилітаєте на стандартний тиждень, то я віддав би пріоритет більш мальовничим курортам.

Перший тиждень подорожі також відзначився тим, що у нас при виселенні з готелю вкрали частину речей із валізи. З одного боку, звичайно, нам буде легше подорожувати, але з іншого кому потрібні старі шорти з ременем, косметичка з ватяними паличками та манікюрним набором??? Невже в них тут такий дефіцит ременів? З цінного — це Дашині нові крокси та 200 грн, які лежали у кишені шортів. Тут, напевно, був розрахунок на те, що ми подумаємо, що в аеропорту у нас вкрали, але ми лише переїхали в сусідній готель, а речі зникли. З готелем ми зв’язувалися, але там ніхто нічого не знає. Зважаючи на все, крадіжка сталася, коли працівник переносив нашу валізу з кімнати на ресепшен. Цікавий факт, що тижнем пізніше, на одній з екскурсій ми зустрінемося з туристкою, яка має на руці браслет нашого готелю. Перекинувшись буквально парою фраз, ми дізналися, що були не єдині у кого, готель крав речі. На щастя, за нашою особистою статистикою поїздок, подібне трапляється досить рідко – 2 рази за 11 років.

Продовження у Мармарисі