Ось ви чули колись раніше про Адршпах? Бо я ні) Даша колись дізналася, що у Чехії десь є скельне місто, як туди дістатися ніде не писалося, але ми собі його одразу занесли у віш-ліст. За два роки ми нарешті зловили таку акцію у Прагу, щоб це не перетиналося з нашими іншими подорожами. Оскільки Чехія відносно недалеко від Польщі, то ми взяли квиток тільки в одну сторону і протягом тижня плануємо поступово їхати додому і вже точно якось доберемося до того невідомого Адршпаху.

Прага

Це наша друга подорож до Праги, перша була ще в довоєнно-доковідні часи. То були настільки далекі часи, що навіть технології 5G ще не існувало і людям, щоб повірити у рептилоїдів або тотальну змову, треба було боятися містичних тамплієрів і інопланетян ануннаків. Потім технології пішли вперед і стало набагато легше повірити у світову змову про розповсюдження страшного віруса через вежі зв’язку 5G та рідкі чипи, що вколюють разом із вакциною проти того самого віруса.

Тепер цікаво було подивитися на Прагу вже досвідченим оком. Прага виявилася дійсно такою ж туристично-приємною як і минулого разу, це дійсно таке місто, де можна сміливо гуляти цілий день і буде цікаво. При чому Прага дуже вирізняється красою від інших чеських міст.

Наприклад можна взяти Остраву. Якщо ви в Остраві гуляєте після заходу сонця, то ви неймовірно смілива людина, Брно класне, але невелике, а ось Прага – золотий стандарт для туризму. При тому туристи сюди приїжджають дуже різноманітні. Доки ми їхали в метро, то побачили дивну компанію: босу дівчину, по вигляду її хлопця, схоже вони приїхали на фестиваль. Потім бачили, як вагітна жінка нападала на того хлопця, а хлопець почав лупити кулаком у вікно вагону метро. Цікавий факт, але скло у вагонах метро виявилося дуже міцним. Як тільки вийшли з метро, то побачили татуйованого чоловіка-громилу у м’якій шапочці у вигляді покемону. Я б сказав так: Прага – місто контрастів! Ми заселилися в апартаменти, що знаходилися на останньому поверсі, тож у нас були косі стелі із вікнами і можна було подивитися і помацати дах.

Цікаво, що минулого разу Прага нас приємно здивувала сучасним магазином іграшок, я тоді був як МакКалкін (чи як його там правильно) у магазині іграшок у Нью-Йорку. Цього разу ми випадково забрели в магазин у вигляді шахти де добувають цукерки. Ми навіть не планували купувати цукерки, але формою і виглядом нас змогли затаргетувати. Ще там була величезна книга-том для відгуків, і на полиці штук сім вже заповнених томів лежало.

Після цього магазинчика ми почали більше вдивлятися у місцеві заклади і вже невдовзі були у барі, що мав ватні хмари і виглядав максимально казково. У Праги є щось спільне з Україною, наші українські заклади доволі часто можна назвати справжніми арт-об’єктами, на відміну від більшості закладів Європи.

Сьогодні у нас була тільки половина дня, чого вистачило щоб пройти усю основну частину міста. Ще був план повечеряти у тематичному ресторані вепровим колінцем, але було кілька нюансів. Той наш улюблений ресторан з минулого приїзду не пережив ковід, а ще по дорозі трапився Макдональдс у якому продавалися біг-тейсті. Як я писав вже в інших розповідях, у Польщі ще не винайшли біг-тейсті, тут Макдональдси ще розвиваються, днями тільки винайшли морозиво ріжок! Ми ходимо зазвичай багато і швидко, тож за половину дня виконали увесь основний план по місту. Зранку можна продовжувати маршрут.

Карлові Вари

Про це місто я чув з дитинства як про щось дуже міфічне, казкове і дуже далеке. Коли готували маршрут, то я помітив, що саме час реалізовувати усі недосяжні мрії. Та ще й реалізація займає дві години в одну сторону. Вай нот! Взагалі про реалізацію власних мрій завжди варто пам’ятати і виконувати їх. Бо як ми бачимо, життя така штука нестабільна, що сьогодні у вас є можливість виконувати мрію, а завтра ти лежиш зі вщент зламаними руками і радієш, що так легко все обійшлося) Колись ми відкрили для себе Азію і зробили дуже сильний акцент у подорожах в тому напрямку. Наразі можливість відвідати Азію є, але тепер це максимально нерентабельно. Або подорож у Південну Америку, квитки тоді коштували космічні 2000$ по курсу 12. І коли здавалося, що гірше ціни вже не буде — курс став 23. Але ми тоді зробили правильний вибір і взяли по курсу 12. А зараз я взагалі не впевнений, що зважився б віддати таку суму за транспорт. Тож за можливості не відкладайте життя. А ми тим часом ні, не доїхали до Карлових Вар, а дочекалися фліксбасу, що дуже запізнився. У Карлових Варах на нас за прогнозом чекав дощ у форматі тотальної зливи, але як це буває, погода заради нас відклала плани і вилила увесь дощ доки ми їли вепрове колінце у ресторані. Ніколи не задумуєшся скільки у світі вепрів доки не будеш кожен раз у чеському ресторані замовляти по коліну. Місто максимально тематичне. Трохи схоже на польську Криницю-Здруй, але більшого масштабу. Гуляти тут-неперегуляти, є і річка, і вулиця, і гори і питна лікувальна вода. До речі, вода безкоштовна, як тобі таке, Польща? І, як не дивно, але смачніша. В сенсі, на смак що там гімняна, що тут. Але якщо обирати між рівнем гімнистості смаку, то в Карлових Варах краща. Нас приємно здивував вигляд місцевих вулиць із радянським готелем-гігантом. Тут можна робити фотосесію на плівковий фотоапарат, додавати ефект сепії, писати Чехія-77 і буде як подорож у часі.

Одна з головних місцевих розваг це відвідати музей бехерівки із дегустацією, але одна проблема, сьогодні екскурсії були виключно чеською або німецькою. Це дуже туристо-орієнтований музей. Тому ми вирішилися обмежитися чеським пивом. На гуляння по місту у нас було близько шести годин, чого з головою вистачило, щоб навіть на гору залізти.

І можна повертатися на ночівлю до Праги. Наступного ранку у нас було ще пів дня у столиці. Пам’ятаю, що минулого разу ми їхали у район Вишеград, але там нічого особливого не було, тож цього разу ми вирішили з’їздити ще раз і перевірити професійним оком. І знаєте що? Там дійсно нічого особливого!

Зате порадував ресторанчик з високим рейтингом і коментарем “Як у моєї бабусі”. Ми не роздумуючи пішли перевіряти, що там чиясь бабуся готує. У невеличкому ресторанчику людей було багато. Переважно сиділи у форматі великої родини за одним столом. Ми собі знайшли невеличкий столик у куточку. Як виявилося “бабуся” комусь готувала різотто та часниковий вершковий супчик. Було смачно, на десерт був настільки смачний пиріг, що довелося додаткову порцію замовляти. Що ж, не дарма заїхали до Вишеграду! Назву не пам’ятаю, але якщо у вас празька трапеза і ви помітили, що відчуваєте себе як у бабусі, то ви прийшли за вірною адресою. Ну що ж, поїли? Починаємо маршрут до Адршпаху. Оскільки наша наступна локація – село, то треба одразу запастися продуктами доки ми серед магазинів. Спочатку ми ледве не сіли в інший автобус за тим самим напрямком. Це помітив випадково водій, бо одне з наших місць було зайнято в його базі. На правильному автобусі за кілька годин доїхали до Трутнова.

Це малесеньке містечко в якому треба пересісти на поїзд. У нас в запасі є приблизно 50 хвилин, тож цього вистачить щоб і місто подивитися і повечеряти. Тут цілий культ кебабів, такого формату закладів багато і в усіх хороші рейтинги. Я взагалі не пам’ятаю чи був десь у кебаба рейтинг 4,7. Містечко затишне, 50 хвилин щоб його подивитися і відчути як раз. А он і наш маленький потяг із двох вагонів. Це наш улюблений тип потягів, які їздять у чеських або словацьких горах. Навколо пасуться тваринки, будиночки розсипані у підніжжя зелених гір. О тааак, це природа – наша стихія.

Адршпах

Ми вийшли прямо біля парку, вже був вечір і десь за горами сідало сонце. До готелю йти 18 хвилин. А до входу в парк 2 хвилини. Після 18:00 вхід безкоштовний, оскільки зачинені каси. Так, йдемо хоча б одним оком подивимося. Заховали продукти та два йогурти під ялинкою, щоб полегшитися. Сподіваюся ведмідь їх не з’їсть доки ми будемо гуляти. Парк видно, що хороший, на вході красиве озеро.

Як раз можемо зробити коло вздовж озера. Скоріше б настав ранок! А може зараз ще підемо вглиб? Але після заходу сонця не дуже хочеться вештатися серед дрімучих лісів. Все ж таки дочекаємося ранку. Рішення до речі було доволі правильне, оскільки ми не усвідомлювали розміри парку. Більшим був тільки Чжанцзяцзе у Китаї, там треба було витратити два повних дні. По дорозі з парку ми знайшли загублений студентський проїзний якоїсь дівчини, тож буде квест її знайти в інтернеті щоб повернути. Ми арендували будиночок на околицях села, біля річечки із власною альтанкою із видом на скелі Адршпаху. Звучить мило і затишно? Так і є!

Це були одні з найкращих апартаментів, що нам попадалися. Коли ми заселялися були сутінки, на порозі нас зустрів кривий чорний кіт. Кіт наче хотів нам щось сказати, але ж ви розумієте, хто буде дослуховуватися до кота. Ми зайшли в середину будинка, а чорний кіт здивовано дивився на мене через вікно. Поставили чай, знайшли красивий сервіз і вирішили, що будемо чаювати в альтанці. Йдемо подивимося що тут є в околицях цього безлюдного села доки закипає чайник. Ми вийшли з будинку і помітили, що на другому поверсі на кухні ми залишили світло.

Але чомусь в одному вікні видно якісь рухи, Даша сказала що це явно вітер колише занавіски. Як назло вітру на вулиці не було, та й вікна були зачинені. Ну добре, хай то буде вітер, так легше. Ми перейшли через річку і стежкою дійшли до залізничних рейок. Ліхтарик семафора беззвучно мигав. Але поїздів не було. Далі стежка вела у все той же дрімучий ліс. Так, у нас там явно чайник закипів, треба повертатися. Знову у вікні якісь рухи. І взагалі якесь світло стало доволі тьмяне. Даша сказала, що, мабуть, це вікно якогось сусіда, який можливо живе в іншій частині будинку, а інше то вже нашої кухні. І тут містична тінь із першого вікна перейшла у “наше” вікно. Поруч на сараї висів плуг із погрожуючими шипами, кривий чорний кіт сидів біля подвір’я і все так же загадково на нас дивився. Доведеться чаювати разом із барабашкою! Ми зайшли в середину і піднялися на кухню, стало трохи легше коли ми помітили що на кухні взагалі немає цих вікон… А чи були ті вікна? На щастя, барабашка по ночах також спав, тому нас не турбував.

Ранок! Даша приготувала як завжди смачний сніданок, зробили з собою бутербродів і можна починати маршрут. На територію парку ані води, ані їжі немає, тож беріть провізію із собою. Це був будній день, тож народу було небагато.

Я з вечора провів справжнє детективне розслідування з приводу знайденого студенського і зміг знайти профілі дівчини у різних соціальних мережах, хоч усі профілі були максимально закриті і з відключеними повідомленнями, але я зміг з’ясувати що це місцева дівчина, яка дуже любить великих собак. Раніше вона носила проїзний у чохлі телефону, але приблизно рік тому поміняла телефон і тепер він без чохла, тому вона і загубила перепустку. Дівчина розмовляє чеською та українською, а її батьки не зареєстровані в соціальних мережах. На касах парку працівниця нам сказала, що знає цю дівчину і залюбки їй передасть проїзний. План Б був знайти в цьому селі будинок, у якого нижня частина кам’яна, дерев’яний ґанок, чотири білі великі собаки і одна чорна, та що чорна схожа найдобріша і навіть гавкати на нас не буде. Ось стільки інформації можна отримати про людину, яка повністю закрила будь-яку інформацію зі свого профіля у соціальних мережах. Пам’ятаю, колись у Києві мені подзвонив невідомий номер і жінка сказала “Вітаю Андрію, це підтримка проїзних карток Києва, повідомляємо Вас що ви 7 хвилин тому загубили свою картку на такій-то зупинці автобуса, вона у вас випала із задньої кишені”. Повернемося до парку.

Парк дійсно неймовірний, складається із двох великих частин. У парку настільки є круті скельні місця, що має сенс проходити взагалі усі маршрути. Навіть якщо є десь обхід, треба пройти спочатку по обходу, потім зробити коло і пройти по більш довгій дорозі, так ви точно нічого не пропустите. Найбільше вразила гігантська тріщина в скелі, всередині були вузькі сходи і треба було проходити скрізь скелю.

Додатковою розвагою є катання на човнику, десь у відгуках читав, що там нічого особливого, але головна частина це розповідь човнаря. Я не буду спойлерити, ви повинні самі дізнатися історію озера, це якщо ви розмовляєте польською (чеською або німецькою). На підході до озера ми помітили табличку, що шанувала пам’ять затонулих і вказана сьогодняшня дата. Ми спочатку не зрозуміли, але скажу так, сплавайте на човнику і будете в темі. Перед нами йшла вчителька із класом дітей. Ми запитали касира, чи помістимося в один човен із ними, на що вчителька відповіла що має 58 дітей, тож точно не помістимося. Оскільки у човні 65 місць, ми зробили висновок що ця вчителька точно не викладає математику, а коли вона з частиною дітей сіла у різні човни, що відправляються з інтервалом у 20 хвилин то ще й відкинули предмет логіку) Від човника залишилися дуже задоволені. Коли всі сіли, то човнар запитав які тут є національності, після питання про українців він запитав, а чи є у човні терористи, нащо один чоловік винувато підняв руку.

Коли ми закінчили із першим парком, то пішли далі у Теплицькі Скелі, це другий парк. Якщо ви почали маршрут із самого ранку і 25000 кроків для вас не вирок, то обов’язково пройдіть обидва парки, мені важко порівняти який з них цікавіший, в обох є свої родзинки. Десь в інтернетах ми читали що треба брати теплу куртку, бо буде холодно, ми думали, що то класична порада із серії “обов’язково беріть трекінгове взуття щоб погуляти по лісу”, але саме у Теплицьких Скелях є таке місце, де температура зі спекотної опустилася до… ми намагалися вгадати до якої вона опустилася та чому скелі називалися теплицькими? Але тут як раз висів градусник із позначкою 8 градусів. Холодна ділянка не супер велика і заради неї теплі речі тягти точно не треба, але якщо захопите із собою якусь накидку, то зайвим не буде.

У Теплицьких скелях було також два маршрути: короткий та довгий. Ми пройшли обидва, а потім йшли на вихід тим, що сподобався більше, то був короткий маршрут, що йде ліворуч на розгалужені. І ось ми переможці вийшли! 6,5 годин зайняв похід. На виході ресторанчик-кав’рня. Ну як ви знали, що це те, що нам треба? Нарешті з’явився інтернет, у цій місцевості взагалі інтернету майже немає, тож потрібні вайфаї. Зворотний поїзд буде через півтори години. Ось і ладушки, можна сидіти відпочивати.

Дух авантюризму підштовхував нас пройти до Адршпаху годину пішки. Але ні, ми ще не закінчили маршрут. Хоча 15 хвилин по околицях міста можна й прогулятися. По дорозі ми помітили щось схоже на вибухівку серед лісу, ми дійшли однозначного висновку, що натискати не варто.

Пізніше ми дізналися, що це маркер кордонів території, але як саме він маркує територію і чому він схожий на вибуховий предмет не зрозуміло, хоча можливо стане одразу зрозуміло як тільки на чужій території наступиш на таку штуку. Але як же тут мило виглядають поїзди на фоні природи.

Ми знову біля входу у парк, довго не роздумуючи ми пішли на друге коло по кращим місцям, оскільки був вечір то людей взагалі не було! Зранку на кам’яному столику ми залишили камінчика-мандрівника у вигляді черепахи. Зараз вже побачили, що камінчик розпочав свій маршрут.

У нас за останні дні з’явилися нові камінчики з Америки, ми їх знайшли у Празі, тепер вони помандрують у Польщу. Мило повечеряли у сонячному ресторанчику і пішли чаювати на ґанок біля будиночку. Барабашка нас вже приймав за своїх, тож навіть не показувався, а білочка та зайчик на дерев’яних стільчиках пили чай із видом на скелі Адршпаху!

Замок Ксьонж

Є у Польщі таке місце, куди фіг дістанешся! Але для туристів котрі змогли самостійно дістатися навіть до Мачу Пікчу, немає нічого неможливого. Ранок почався з того, що ми затупили з часом і 18-ти хвилинний маршрут довелося пробігти з речами за 8.

Я пропущу момент наскільки складно виявилося добиратися до того замку, навіть просто по польському місту Валбжих, де той замок розташований. Але тепер я знаю, що у цьому світі є не тільки перуанське Мачу Пікчу із “неможливим” добиранням.

Але сам замок сподобався, навіть попри важкий шлях. Особливо зайшли сади навколо замку та панорама з парку.

Там він взагалі виглядає як на картинці. Ще є окремо палмярня. Вона знаходиться в 30 хвилинах пішки від замку і її однозначно варто дивитися. Там є дуже затишний ресторанчик, але, на жаль, ми не встигли по часу до закриття. Ресторанчик виглядав як пікнік серед саду, дуже шкода, що не встигли. Шлях до палмярні схоже розраховувався на релаксову шляхетну прогулянку по зеленій зоні від замку, але ми як завжди хочемо багато чого встигнути за короткий час, тож наш похід був трохи протилежний слову “релаксова”. Але нам як завжди усе сподобалося. Тепер можна їхати на фінальну точку маршруту – до друзів у Вроцлав. А зайві речі так взагалі з Вроцлава відправили до дому поштою щоб із собою не тягати.

Тромсе, Норвегія

Це місто знаходиться за арктичним колом, сюди можна дістатися недорого авіакомпанією Візейр і вполювати північне сяйво.

Лаго ді Тенно, Італія

Це озеро хоч і невелике, але має незвичайно яскравий і красивий колір води. Приємним бонусом місцевості є велике озеро Гарда, де можна провести чудовий відпочинок. Дістатися до Гарди можна легко поїздами з Мілану, Венеції або Верони.

Хверір, Ісландія

Дуже підходить для людей які хотіли б побувати на іншій планеті, але народилися зарано для космічних подорожей. В Ісландії з легкістю можна було б виділити водоспади, льодовики або багатокольорові гори, але Хверір що бурлить, кипить та димить відрізняється своєю унікальністю в Європі.

Метеора, Греція

Чудове місце для прогулянок по скелях із відвідуванням діючих храмів. Дістатися сюди можна самостійно приїхавши поїздом у Каламбаку. Звідти кожний день ходить автобус. Зверніть увагу на розклад роботи храмів, вони працюють не кожен день.

Мон сан Мішель, Франція

Абатство розташоване в найпрекраснішій частині Франції — Нормандії. Дістатися до абатства відносно легко. З Лілля або Парижу ходять автобуси до міста Кан, звідти кожен день ходить поїзд до міста Понторсон. Ночувати можна в Кані, і за один день легко зганяти туди-назад. Від Понторсону до абатства ходить автобус, що по розкладу схоже синхронізований із поїздом. Або 10 кілометрів пішки по прямій дорозі. Оскільки ви вже у Нормандії, то не пропустіть місто Руан.

Острів Стрисьо, Швеція

Пустеля в Аркашоні, Франція

Ми для себе відкрили дві шикарні пустелі в Європі, одна з них знаходиться в Аркашоні, до якого треба їхати автобусом з міста Бордо. Друга пустеля Леба, до якої можна доїхати поїздом від Гданська. У пустель є чудова риса, якщо потрапите в погану вітряну погоду, то буде шанс побачити і відчути справжню бурю, якщо погода буде сонячною, то романтичний закат увесь ваш.

Альберобелло, Італія

Дуже тематичне містечко із незвичайними будиночками. Дістатися автобусом можна з міста Барі.

Острів Мадейра, Португалія

Замок Нойшванштайн, Німеччина

Цей замок виглядає максимально живописно серед інших замків що ми бачили у Європі. Одна з переваг, це панорамний міст Марії з якого відкривається така панорама. Нажаль міст доволі часто зачинений з різних причин. Дістатися до замку можна на поїзді від Мюнхена. Від зупинки поїзда туристів забирає місцевий автобус що привозить у локацію із замком.

Морське Око, Польща

Морське Око це гірське озеро, що знаходиться біля Закопане. Від залізничного вокзалу увесь час ходять маршрутки до парку з озером. Від Кракова до Закопане можна доїхати за 2,5 години автобусом або довше поїздом. При плануванні подорожі на морське око, слід врахувати два фактори: літо і ясний прогноз погоди.

Аннесі, Франція

Неймовірно тематичне французьке місто та озеро серед гір. Дістатися можна або автобусом з Женеви, Або автобусом від Ліона.

Амальфійське узбережжя, Італія

Якщо ви опинилися в регіоні Неаполя, то один день треба виділити на найкрасивіше узбережжя Італії. Зупинитися на прогулянку треба у містах Позітано та Амальфі.

Пором Lucerne – Brunnen, Швейцарія

Сінтра, Португалія

Якщо вам цікаво подивитися на архітектурні шедеври у вигляді справжніх замків Португалії, прогулятися по неймовірних лісопарках та полазити по таємничих тунелях, тоді два повних дні доведеться виділити. Сінтра знаходиться поруч із Лісабоном.

Де купувати квитки на автобуси та поїзди?

Офіційний сайт https://idos.idnes.cz/

Наскільки пунктуальний міжміський транспорт Чехії?

Під час нашої подорожі місцеві поїзди та автобуси були вчасно, а от Flixbus до Карлових Вар запізнився на півгодини.

Як дістатися до Адршпаху з Праги?

На офіційному сайті транспорту можна прокласти маршрут від Праги через місто Трутнов. Дорога займе близько трьох годин.

Де купувати квитки до парку Адршпах?

Квитки краще купити онлайн, іноді буває знижка. Або на місці, якщо будуть вільні слоти.

Скільки часу треба на відвідування парку Адршпах?

Парк складається з двох частин: Adršpach та Teplické skály. На Adršpach 3 години вистачить з головою, щоб обійти всі закуточки і поплавити на човнику. Ми за 6,5 годин пройшли обидва парки витративши на це понад 25000 кроків. Закінчили маршрут в місті Teplice nad Metuji і під’їхали назад до Адршпаху на електричці. Квиток треба купувати в один з парків, оскільки у них спільна територія. Квиток на вхід зі сторони парку Teplické skály коштує трохи дешевше. Ми приїхали з Праги ввечері та заселилися в селі біля входу в парк Adršpach. Наступний увесь день провели в парках.

Як доїхати до Адршпаху з Польщі?

На цьому сайті можна придбати квитки на поїзд, що ходить із Вроцлава по вихідних. У будній день можна доїхати фліксбасом до Трутнова, а потім на поїзді до Адршпаху. По дорозі з Вроцлава в Адршпах є місто Валбжих, де знаходиться замок Ксьонж, який теж дуже рекомендуємо відвідати.

Скільки людей було у Адршпаху?

В будній день людей було відносно небагато, але ми читали у відгуках, що у вихідний день людей буває дуже багато, квитків і паркувальних місць може не вистачити.

Як доїхати у Карлові Вари?

З Праги ходить велика кількість автобусів що перелічені на офіційному сайті транспорту Чехії.

Скільки часу потрібно на Карлові Вари?

У нас було близько шести годин, чого вистачило з головою.

Одного зимового вечора я Даші з Мишком вручив пазли, складання яких привело до місця де був захований квиток до невідомої подорожі. Це вже вдруге, коли я організовую секретну подорож, тож як тільки Даша взяла у руки пазли, то зрозуміла що її чекає подорож в чергове важкодоступне місце Європи. Коли і куди Даша з Мишком не знали. Час йшов, я посилено намагався скласти маршрут докупи і у мене почалося складатися враження, що ми одні з перших туристів, що вирішили подивитися в Словенію, в інтернеті інформації про те, що подивитися багато, а як дістатися – мало. У нас вже є на досвіді лідери по складності складання маршруту, такі як Південна Америка, Китай чи Ісландія. І мені здається, Словенія не далеко пішла. І ось нарешті маршрути складені, все готове до подорожі, я підготував Даші картку з підказками того, що буде в подорожі.

Даша ставила ставку на Норвегію. Ми приїхали в аеропорт, у залі очікування я їх посадив спиною до таблички з напрямком. Потім почалася посадка і Даша побачила що літак летить у Тревізо. Чого саме ми ще не бачили в Італії? Даша була здивована. Але Італія то була найближча країна, куди сідав літак. Тож у нас було близько чотирьох годин пересадки у Тревізо. Наші друзі також стежили за маршрутом, і були здивовані, навіщо нам летіти в Тревізо, де ми вже були.

Тревізо

В Тревізо було сонячно, місто нас прийняло яскравими річечками та каченятами. Якийсь турист мирно спочивав на зеленій галявинці серед цього раю. Ми взагалі не могли впізнати місто, навіть спеціально перевірили чи саме в Тревізо ми були минулого разу.

Таке враження, що ми тоді гуляли не по тим вулицям. Було нескінченно мило. Ми пішли в піцерію, було доволі смачно, але Даша сказала, що тяжко нам тепер буде цілий тиждень харчуватися піцою. Але я її заспокоїв що піца навряд чи буде на цьому маршруті. Даша ще більше здивувалася, чому це в Італії на маршруті піци не буде.

Ми прийшли до місця збору і сіли у трансфер. Наш друг Андрій проаналізував місце нашої посадки і висунув теорію, що я везу Дашу у напрямку Словенії, можливо в італійський курорт Трієст. Даша ідею зі Словенією відкинула. Але коли водій почав розмовляти зовсім незнайомою нам мовою та ще й явно слов’янською, Даша вже не була впевнена, що наша подорож буде по Італії. Через годину їзди ми проїхали вказівник “Словенія”. Мишко міцно спав і прокинувся вже коли ми переїхали кордон. Мишко намагався вгадати що це за країна навколо нас. Я всіх привітав із відкриттям нової країни! У Мишка це 25-та, у нас 66-та. Я сказав Даші, що маршрут розповідати не буду, хай повністю вся подорож буде у форматі сюрпризу. Сказав тільки, що міста я на маршруті мінімізував і буде майже суцільна природа.

Любляна

Зазвичай міста-столиці це не найкращі міста країни. Але тут був приємний виняток з правила. Не дарма місто має таку приємну назву. Знайомство краще почати із місцевої кухні. Оскільки це колишня Югославія, то кухня буде майже така ж сама як і у країн хорватського напрямку. Головне обрати ресторанчик по приємніше. На карті явно виділявся за кількістю відгуків ресторан “Сараєво 84”. Коли ми побачили чергу на вхід, то одразу зрозуміли дві новини – ресторан дійсно класний і ми туди, на жаль, не потрапимо. Чергу навіть дощ не зупиняв. Ну й добре! Відкриємо тоді свій ресторан і будемо в ньому самі їсти! На щастя, знайшли ресторан з ще більшим рейтингом, та ще й відчиненим особисто для нас! Вибір страв у цих країнах доволі очевидний – плескавіца, або чевапи) При тому, плескавіца за великим рахунком це котлета зроблена з чевапів. Але смачно, головне щоб каймак був смачним. У Даші з Мишком були місцеві шашлички з напівсирого м’яса.

Ми запитали офіціанта чи це норм? Він повідомив, що це з родини ромштексових, тому має бути саме так, але він і з радістю досмажить, якщо нам дуже треба. Ми вирішили залишити як є, бо треба їсти в канонічному вигляді. Одна із фішок Любляни, що з собою треба було взяти стару пару взуття, але я зовсім забув навіщо, і перед подорожжю не зміг знайти пояснення, тож пропустимо цей момент. Після вечері столиця нас привітала дощем, тож довелося йти у готель, доки зовсім не промокли. Бо попереду великі плани. На щастя, поруч із нами була автобусна зупинка. Хоча ми зайшли в правильний автобус, водій чомусь два рази перепитав куди саме нам їхати. Таке враження що від відповіді залежав напрямок маршруту. Хостел нам попався максимально цікавий. Точніше це був не хостел, а паб. В прямому сенсі цього слова. Паб був зачинений, але у нас був код від замку.

Тут є і барна стійка і посуд з міні-кухнею, шкода тільки пивного крана немає. Вниз по сходах перероблені складські приміщення під помешкання, там у нас була ціла велика кімната, а враховуючи, що в цьому барі більше ніхто не жив, то взагалі все було навколо наше. Доки Мишко дивився внизу телевізор, ми з Дашею пили чай за столиками поруч з барною стійкою у власному пабі. До речі, що ми тільки на букінгу не винаймали, вже навіть печери, але паб то вперше. Хоча пригадую, все-таки було у нас житло в Кам’янці-Подільському, в якому раніше було кафе. Теж дуже цікавий досвід.

Логарська долина

Було дуже складно спланувати цей фрагмент маршруту, бо всюди було написано, що варто побувати в Логарській долині, але ніде не сказано як туди дістатися публічним транспортом. Тож маршрут був трохи ненадійним, але начебто все мало скластися. Спочатку ми на автобусі поїхали до села Шемпетр. Там ми смачно поїли буреків в місцевому супермаркеті. А далі нас має забрати автобус і довезти до села Солчава. Після цього нам потрібно буде ловити автостоп. Знаю, звучить як “надійний на всі сто план”, але за великим рахунком, або так, або ніяк. Як не дивно, на безлюдну зупинку Шемпетра таки приїхав автобус, і він навіть дійсно повіз нас у Солчаву. Все не так вже і погано. Не знаю як там буде в Логарській долині, але за вікнами вже види трохи схожі на Норвежські. Безмежно красиві лани та гори, ріки та пороги-водоспади, люди всюди гуляють, собаки радіють. Все соковито-зелене. Гармонія така, що в автобусі можна медитувати. Але у нас вища мета, причому вища в прямому сенсі цього слова.

За півтори години автобус нас завіз кудись в самий куток країни. Можливо ми тут взагалі перші люди у світі! А ні, он в туристік інформейшені сидить жінка. До Логарської долини близько семи кілометрів, але зворотний автобус буде через 5 годин, тож у нас не дуже багато часу щоб йти додаткових сім кілометрів. Працівниця повідомила, що автобус тут ще не винайшли. Але є електровелосипеди. Це гарна новина! Але інформейшен центр закриється через три години. Це вже не дуже гарна новина. А ціна велосипедів по 45 євро з людини! А… ну тоді… нам за великим рахунком не так важливо о котрій вони зачиняються. Ми ще раз уточнили ціну, таки так, за родину 135 євро треба викласти щоб покататися на велосипеді, і що дивно, за таку ціну велосипед собі залишити не можна. Тоді як і планували, автостоп. Про це нам додатково повідомив і водій автобуса і жінки з інформейшен центру. Тепер залишилося тільки машини тут знайти. Їх не те щоб мало, вони тут не їздять. А ні, он одна їде. І навіть зупиняється! І заїжджає в гараж перед нами… Оскільки наступна машина тут з’явиться можливо влітку, то я пішов до пані вести важливі переговори. Після довгих переговорів з’ясувалося, що жінка говорить тільки словенською. І, на щастя, вона не знала як англійською відмовити наполегливим туристам. Тож махнула рукою щоб ми сідали в її машину. Даша мене запитала про що я домовився з жінкою, а я відповів, що не знаю. Добре хоч я багато гуглив і знав, що в самій долині є дорогий готель Плєснік, ось на цьому слові ми з водієм і зійшлися.

Далі було як в якійсь грі де міняються сезони. Перші шість кілометрів було літо-літо, але як тільки машина повернула у долину то там була зима в самому розквіті. Я коли планував маршрут, то вивчав фотографії людей саме за квітень щоб зрозуміти чи розтане там сніг. Так ось, офіційно звітую – в кінці квітня там епіцентр зими.

Але був і приємний момент – навіть зима не зіпсувала красу тих гір. Ми ще раз спробували взяти в оренду електровелосипеди в дорогому готелі, там навіть ціна була більш-менш демократична, але працівниця сказала, що через сніг не рекомендує. Хоча по факту основна дорога до водоспаду повністю розчищена.

Хоч по карті до водоспаду йти півтори години, жінка запевнила що насправді 15 хвилин. Через годину маршруту ми все ж таки дійшли до висновку, що жінка, мабуть, не місцева була. Але прогулялися мило, по дорозі навіть зустріли вчительку з купою дітей дошкільного віку, мабуть, садочок десь в горах. До водоспаду ми так і не дійшли – забили)

У Солчаву поверталися вже пішки і знову цей магічний перехід із зими у літо. Вже навіть і не дуже вірилось що ми тільки що були в зимі. Це знаєте, той момент, коли на горах яскраво виражена смуга снігу, тобто де температура стає вище нуля. От схоже ми таку смугу сьогодні і перетинали. У Солчаві навіть знайшли відкрите кафе, але тільки з напоями, на щастя, навпроти був супермаркет з їжею. Ідеальний дует.

Тут достатньо мило щоб залишити наш тревел камінчик. Тож подорожуй жирафо-камінчик, дивись цей світ, подивимося куди тебе занесе.

Цікаво як там наша камінчик-кицька поживає, яку ми залишили в Альберобелло. А ось і наш зворотний автобус, фух, найважча частина маршруту склалася.

У нас знову пересадка у Шемпетрі. Цю пересадку ми використали щоб подивитися римські руїни та поїсти в ресторані з файним рейтингом. Цікаво, що римляни теж саме у Шампетрі зупинялися. Тобто навіть через 2000 років з автобусами тут все те саме, хочеш у Логарську долину – прямуй у Шампетр.

Любляна

Тепер є ще трохи часу на затишну столицю. Вже був вечір і мости увімкнули свою підсвітку. Вздовж головної річки ресторани розставили свої столи і всі душевно трапезували. Ми з Дашею завжди поділяємо міста на класні, де всі завжди їдять, і звичайні. Тож Любляна одразу зайшла у фаворити. Навіть якщо їсти не треба, то можна перейняти атмосферу. А в особистому пабі на нас чекає незвичайний смачний гірський чай. З самого ранку я сходив до пекарні за свіжою випічкою. Після сніданку ми пішли досліджувати квартал сквотерів.

Це незвичайне місце в місті, виглядає заворожуючи, але ввечері, мабуть, краще не суватися. Далі ми піднялися на гору до фортеці. По території фортеці можна гуляти безкоштовно, але якщо щось цікаве, то одразу турнікет і треба проходити по квиточку. Але не буду перевантажувати розповідями про місто, бо ми тут приїхали дивитися на природу, тож мерщій до автобуса. У Словенії є одна не зрозуміла цивілізованим країнам фішка. Якщо ти купив квиток на конкретний автобус, то це не означає, що в автобусі для тебе фізично буде місце, навіть якщо автобус ходить один раз на день. На щастя, в іншої компанії Arriva автобуси ходили частіше, але там як раз з квитками все жорстко, і найближчий вільний буде тільки через три години, що зовсім не писалося в маршрут. Водій автобуса нам порадив спробувати зайти в наступний через пів години. Але я йому пояснив, що його автобус вже і є для нас наступним, на що водій погодився і сказав щоб ми заходили і шукали собі місця на підлозі якщо треба буде. До речі довіз він нас безкоштовно. Мишку з Дашею пощастило, хтось купив квитки, але не прийшов на автобус, тож у них були місця, я собі умостився на сходинках. Друга пасажирка вагалася чи сідати їй на сходинки, чи чекати на наступний. А їй взагалі в аеропорт. Тож ми поділили сходи на двох.

Ущелина Вінтґар

Ми приїхали на головний курорт країни – озеро Блед. З автобуса нас зустрів господар і повіз до нашого будиночка. Далі на нас чекала несподіванка. В кінці квітня тут національне свято і магазини закриті, а завтра неділя, тож магазини також будуть закриті. На щастя, є приватна дорога пекарня, але на нещастя вона не смачна. Трохи попали. Але потім розберемося. Зараз потрапезуємо на березі озера і відправимося в довгий піший маршрут до каньйону. Піший до речі, тому що через свято автобуси не ходять… Озеро під сонячними променями дійсно нескінченно красиве. Його можна включити в топ озер з красивою водичкою. Яскравіше на нашому досвіді тільки озеро Тено, біля Гарди в Італії. Чому ж так холодно?! Насправді було доволі тепло, просто єдина лавка була в тіні, а тінь чомусь давала ефект зворотної сторони місяця. Дорога до ущелини займала приблизно годину, хоч була і трохи під кутом, але з доволі мальовничими місцями та поселеннями. Вхід в каньйон платний, по 10 євро з дорослого. Це хвилин на 30 маршрут по місточках над річкою з бірюзовим кольором води. З мінусів це кількість людей і те що треба вдягати каски.

Я звісно не проти безпеки, і Дашу навіть врятувала каска від краплі холодної води, що падала, але всьому має бути розумна межа. З плюсів, це краса гірської річки. Тут схоже у воді особливий мінерал, вона що в озері що в ріках приємного кольору. В кінці маршруту, на нашу думку, найкрасивіша частина – водоспад Шум.

При чому водоспад вже знаходиться на безкоштовній частині. Якщо у вас на озері більше одного сонячного дня, то в каньйон сходити варто. Зворотній піший маршрут, як не дивно, виявився теж вгору. Тут чомусь завжди треба ходити тільки вгору. Але потім була шикарна панорама і почався довгоочікуваний спуск. Що робити ввечері на озері – гуляти навколо та заряджатися магічною красою. І якщо відчуваєте себе “сраними мажорами”, то потрапезувати у місцевому ресторані. Ми як раз через закритість усіх магазинах себе саме такими і відчували.

Бохінське озеро

Ще один ранок із закритими магазинами, на своїй кухні ми їмо ранкову свіжу, але нажаль майже смачну випічку з єдиної пекарні. Сьогодні у нас маршрут на озеро, що оспівують в різних путівниках як набагато красивіше за Блед. Але в цьому світі є така категорія позитивних відгуків як “ми сюди приперлися і вас тепер змусимо”, таке вже було в Таїланді у Крабі про підйом на гору з якоюсь несусвітньою кількістю сходинок. Тож скажімо так, бохінське озеро на порядок менш цікаве ніж бледське. Ми думали, що можливо нам не дуже пощастило з погодою, але за пів дня ми озеро бачили і в погану погоду і в сонячну із синім небом, тож хочу сказати що, мабуть, захоплені відгуки від людей, котрим не пощастило із погодою в Бледі. На щастя, в кінці озера є дуже-дуже красива річка.

Яка прямо дійсно радує око і ресторанчик з подачею їжі у форматі високої кухні. Скажімо так, якщо у вас на Бледі більше двох днів, то третій день краще теж Бледу присвятити.

З того озера ще поїхати з першого разу не вдалося, бо саме в цю годину не ходили автобуси, що ходять раз на годину))) А ось Блед нас одразу зустрів різнобарвною водичкою, що сяяла.

Тепер треба випити кавусю і буде взагалі вогнина. Але зі сторони де ми вийшли, кавуся з фірмовим тістечком коштували дорого, і в кожній наступній кав’ярні ще дорожче. Аж нарешті ми знайшли вуличну кав’ярню. Добродушна жінка із посмішкою повідомила нам, що тільки що закінчила розбирати кавомашину для тотальної чистки. У них навіть те фірмове тістечко в холодильнику було. Ну добре, пішли вздовж озера, там ще буде ресторанчик. Коли ми дійшли до ресторанчика, то побачили високі сходи. Ну добре, почнемо підйом в гори. Коли здавалося що сходи нарешті закінчилися, то з’ясувалися що вони тільки почалися. Пам’ятаю, як я радів тому дню, коли ми закінчили підйом. По вигляду було видно, що ми можливо зайшли у найдорожчий ресторан не тільки у Словенії, а й можливо у нашій сонячній системі. Ну значить спробуємо преміальне тістечко, як раз вільний столик на терасі з видом на озеро.

Я вирішив не дивитися ціну і сказав щоб Даша замовила, а я оціню на смак скільки воно може коштувати. Було смачно, красиво, але схоже тістечко було зроблено явно з чогось дуже натурального і мені не вистачало сучасних штучних смакових фішок. Тож, нарешті настав час дізнатися за яку ціну ми заплатили за еспресо і тістечко. Барабани били, трубачі грали, час зупинився, на терміналі бачу ціну в 14 євро. Ну добре хоч житло не довелося закладати. Тепер вже по традиції підемо далі навколо озера. Зазвичай подорожі по Європі проходять без визначних пригод, але тут був невеликий виняток. В озеро впадає невелика річечка і я оцінивши її ширину вирішив продемонструвати Мишкові як я можу перестрибнути цілу річку.

Далі було дві новини – я річку таки перестрибнув, але з тої сторони було болото. Мій кросівок засмоктало настільки глибоко, що коли я виліз, то навіть не бачив його в дірі. Ну хоч родину повеселив).

Озеро Блед

Ще один фантастичний день на фантастичному озері. Точніше у нас є пів дня. Цього як раз вистачить щоб піднятися на оглядку і орендувати човника. А ще приємна новина, нарешті будній день і відкриті супермаркети. Тож можна було нарешті не дорого пообідати у себе на терасі. Фірмове бледське тістечко з маркета обійшлося трохи дешевше ніж учора в ресторані. Тож кава плюс тістечко, на цей раз коштувало 1,79 євро.

Пощастило що кава була в апартаментах. Тепер стало зовсім радісно, мерщій гуляти! Над озером дуже фотогенічно майоріє фортеця. Ми не дуже поціновувач платних фортець, але задля панорами піднятися треба. Так і зробили, але для того щоб фортеця зарахувалася, ще й пальцем до стіни доторкнулися.

У мене як раз ця фортеця на скретч карті світу є. Тепер дізнаємося що тут із човнами. Посеред озера є острівець. Квиток на громадському човнику коштує по 18 євро з людини. Якщо орендувати собі цілий човник, то буде 30 євро за півтори години за всіх. Тож у нас ще й вільне місце залишилося, могли ще потаксувати.

Я колись святкував той день, коли зі своїми зламаними руками вперше сів за кермо велосипеда, а тепер ще одна перемога, я зміг веслувати!

Пластини в руці якраз додавали необхідну міцність для греблі))) До острова веслувати трохи більше тридцяти хвилин, тож часу за фактом не так і багато. Хоч острів і зовсім невеликий, але там ціла інфраструктура і вирує життя. І головне це краса води навколо острова.

Поки пливли на острів навіть попросили туристів з іншого човника нас сфотографувати і прислати по вотсапу фото. На озері було дуже добре, ще й ясний день випав, я навіть обгорів. Їхати зовсім не хотілося.

Крань

На картці із символами подорожі був символ водного крана, він символізував що на маршруті буде місто Крань. Як тільки приїхали, то одразу помили руки під краном, щоб точно зарахувалося і купили фантастичного смаку морозиво. Можливо у суперспекотні дні будь-яке морозиво автоматично стає суперфантастичним. Саме містечко доволі звичайне, без якихось особливих етюдів. Хоча дійсно затишне.

Тут є і невеликий каньйон і старі вулиці. Я б сказав би так, якщо є час, то по дорозі з Бледу до Любляни на півтори години заїхати має сенс, місто приблизно на середині маршруту. У Любляні заселилися у вже звичний повністю під нас орендований паб і пішли випробувати долю, чи потрапимо ми у популярний ресторанчик Сараєво 84. На підході ми побачили рекордного розміру чергу із китайців. Але була й хороша новина, вони стояли в черзі в нікуди. Тобто просто вирішили постояти в черзі. В ресторані схоже саме на нас чекав столик. Це була боснійська кухня. Мабуть, навіть правильніше «боснійська і герцеговинська кухня». Нам сподобалося. Зазвичай такі знаки не просто так. Ми колись поїли сінгапурської кухні і після того незадовго вирішили полетіти до Сінгапуру. Тож тепер хто знає скільки днів залишилося до подорожі у Боснію і Герцеговину. На цьому наш словенський маршрут підходить кінця, завтра зранку починаємо дорогу до дому, але ще спробуємо захопити по дорозі Венецію.

Венеція

У нас був прямий трансфер з Любляни до аеропорту Тревізо. Але на літак чекати близько п’яти годин. Ми запитали водія чи не треба йому далі їхати у Венецію. Водій з нами поторгувався і вирішив взагалі прибрати той аеропорт з маршруту. З нами їхала ще китайка та китаєць, який не розмовляв англійською. Хоч маршрут і мав бути експресом, але водій зупинявся біля трьох різних магазинів, а його помічник кожен раз вибігав і щось купував. Потім під час дороги вони заповнювали лотерейку, в якій схоже треба було щось купити за обмежений проміжок часу) Я задрімав, коли відкрив очі, то за вікном вже була Венеція. Водій гордо сказав “Венеція”. В цей момент китаєць який не розмовляв англійською, поцікавився чистою англійською, коли буде аеропорт Тревізо. Водій почав переконувати китайця, що у нього квитки саме у Венецію. І потім навіть показав туристу роздрукований список пасажирів, але то виявився не той китаєць в списку. На щастя, у хлопця до літака було ще чотири години. У нас же на Венецію було трохи більше двох годин. До речі, це була Мишкова перша Венеція, наша третя. Місто доволі унікальне, як мінімум тим, що вхід у місто платний… Я теж довго не міг повірити. Тепер є 29 днів у році коли ти маєш платити, щоб потрапити у місто.

Проте водій нас завіз не через Санта Лючію, тож було всього два контролера на великий потік туристів. А перевіряють контролери тільки тих, кого встигли перевірити, інші проходять безкоштовно. Я не дуже за те, щоб порушувати правила, але схоже я морально ще не доріс до того, щоб платити за вхід у звичайне місто. Оскільки на Венецію дві години це катастрофічно мало, то нам необхідно було встигнути показати Мишкові найцікавіші місця міста. Тобто головний міст, площу, і кафе з найдорожчими чайовими. Зазвичай дві години у Венеції треба щоб визначитися в якому напрямку центр, але ми дуже прокачані туристи і можливо встановили світовий венеціанський рекорд по досягненню центру та поверненню.

А ще на нас чекало приємне відкриття – нарешті технології дійшли до того, що у Венеції GPS коректно працює, бо раніше через кількість вулиць навігатору зносило дах. Що я хочу сказати, у нас третя на досвіді Венеція і вона як і всі попередні безумовно сонячна – це я вважаю страйк, як у боулінгу. Перше знайомство з містом пам’ятаю не дуже зайшло, а ось друге та третє то взагалі бімба. Тепер би ще проскочити через контролерів, а то у нас максимум зайвих шість хвилин є на розбір польотів. Все пройшло гладко, ми навіть спробували встигнути на попередній поїзд, але він відправлявся з настільки дальньої платформи, що легше було б до Тревізо дійти пішки. Тепер перезарядимо пляшку водою в місцевому барі і можемо рушати до дому.

Цікаво, що дівчина в одному із барів сказала, що не може наповнити нам пляшку за правилами закладу, але натомість безкоштовно нам налила по склянці води. Ще була провальна спроба в супермаркеті купити в дорогу їжі. Проблема в тому, що на станції Тревізо був тільки азіатський супермаркет. Як би ми не любили ту Азію, але такий непотріб в азіатському маркеті я бачив вперше. Це коли одночасно їжа і начебто є і по факту немає. Але ще є великий маркет біля аеропорту, тож не пропадемо. P.S. Не пропали.
Що я хочу сказати про Словенію, це те, що країна для подорожі – вогнина. Чи варто їхати кудись окрім Любляни і Бледу – не впевнений. Чи варто їхати тільки заради Любляни та Бледу – однозначно, так.

Як дістатися Словенії?

Ми прилетіли до італійського аеропорту Тревізо, від нього їхали на мініавтобусі компанії Nomago. Дорога Тревізо — Любляна займає 2:30 години. Квитки купували на міжнародній частині сайту тут. Також квитки можна купити на пряму у компанії Tripstair тут. В нашому випадку на одному з сайтів квитки чомусь не були доступні. Квитки ми не друкували.

Альтернативний варіант — прилетіти у місто Трієст і звідти їхати фліксбасом до Любляни, можна поїздом, але поїзд довше йде. Можливо там ходять і інші автобуси.

Як доїхати громадським транспортом до Логарської долини?

Ми були у квітні, автобус може довести від Ljubljana до села Solčava з пересадкою у “Šempeter v Savinj.d.SIP”. Квитки купували на місцевій частині сайту компанії Nomago тут. З 30 квітня на автобусі можна доїхати до кінцевої станції Логарської долини “Logarska dolina slap”. Квитки ми не друкували.

Оскільки автобус не ходив до самої долини, то ми в Solčava скористалися автостопом. Також там є аренда електровелосипедів за ціною космічного корабля.

Що саме треба дивитися в Логарській долині?

В кінці квітня в долині ще лежав сніг. Найкрасивіша точка на наш погляд була біля готелю Plesnik.

Як доїхати до озера Блед?

З Любляни багато раз на день ходить автобус компанії Arriva. Розклад можна подивитися тут. Як купити квиток через інтернет не знаю. В касі квитки були доступні через 3 години в вихідний день. Ми заздалегідь в інтернеті купили квиток компанії Nomago, але в автобусі нам повідомили що немає місць навіть якщо у нас є квиток на цей автобус. Тож приходьте або за багато часу до відправлення, або не користуйтеся послугами цієї компанії.

Зверніть увагу щодо транспорту

Деякі автобуси не ходять по суботах, а деякі навпаки набагато дешевші по вихідних днях ніж по буднях. Також є словенська залізниця, але на нашому маршруті автобуси були вигідніше за ціною.

Як дістатися ущелини Soteska Vintgar

Оскільки ми потрапили на державне свято, то від Озера Блед ми йшли годину пішки. Зазвичай там мають бути автобуси. Вхід в долину знаходиться саме тут. Квитки купували тут. Ми бачили, що на місці люди також купували квитки, хоча на сайті вже квитків не було.

Як дістатися до Бохінського озера?

Ми скористалися автобусом компанії Arriva що йде з Любляни через Блед.

Що красивіше Бохінське озеро чи Бледське?

Нам однозначно більше сподобалося Бледьске. Бохінське взагалі не сподобалося. Хоча це місце було дуже мальовниче

Наскільки Блед дорогий курорт?

Максимально дорогий, перед подорожжю обов’язково переконайтеся що на ваші дати не випадають місцеві свята і будуть працювати супермаркети. Також їжу можна попередньо закупити в супермаркетах Любляни.

Чи має сенс виділяти час на Любляну?

Має. Хоча б половину світлового дня треба виділити, місце дуже приємне.

Пам’ятаєте, я колись писав, що ми вже подивилися головні маршрути Італії? Як то кажуть, вік живи, вік подорожуй! Виявилося, що справжня перлина Італії від нас ховалася на маршруті Барі-Ріміні. Чого ми взагалі вирішили подивитися в сторону цього напрямку? Коли ми закінчували маршрут на Сицилії, один з мандрівників сказав “А ми ще заїдемо на Барі та після цього полетимо додому”. Далі з цим Барі у нас був родинний мем, будь-яка згадка подорожі на Сицилію закінчувалася фразою “Без Барі не зараховується!”.  

Оскільки у Райянейра є прямий маршрут, то я почав гуглити, що там взагалі в тому Барі. Одразу мені попалися фотографії Альберобелло і тут стало зрозуміло, що питання Італії у нас ще не закрито, до того ж там недалеко одна з останніх країн ЄС яку ми ще не бачили. Так і з`явилася ідея для чудової подорожі. Під час організації маршруту, на жаль, все йшло не так гладко, спочатку ми зрозуміли, що на замок біля Болоньї який ми хотіли подивитися немає квитків, потім отримали, як завжди, повідомлення від Airbnb, що наше житло скасоване, а потім залізниця Італії прислала лист, що в цей день буде ремонт дороги, тож залізничні квитки теж скасовані. По факту ми не в мінусі, бо всі гроші повернулися, тож переробили трохи маршрут. І тепер ми знаємо, що то на краще.

Барі

Регіон нас одразу тепло прийняв. Квитки від аеропорту у місто коштували по півтора євро, а це зазвичай означає, що і далі ціни будуть приємними. І насправді так і було. Саме місто доволі схоже на Палермо, що теж є хорошою ознакою. Колись давно в довоєнні часи нам одна польська бабуся сказала фразу “Вчіть польську, бо у мене днями зупинялися нідерландці, так вони взагалі польської не знали!”. Бабуся це казала наполегливо і з повною серйозністю. У нас довгий час це було сімейним мемом, доки ми не зрозуміли, що в Італії іноді можна пояснитися польською мовою і тебе італійці зрозуміють. Нас часто помилково приймали за поляків і починали з нами говорити польською, оскільки ми вже майже білінгви, то можна і по-польськи поспілкуватися. Тим паче в голові звільнилося багато місця коли ми перестали спілкуватися расіянською.

Ми закупили в маркеті продуктів і пішли заселятися.  У нас були апартаменти і ці апартаменти одразу запали в душу: у квартирі було багато картин, тематичні покривала на ліжках і скатертина на столі.

Враження було, що ми прилетіли до своєї італійської бабусі на канікули. Вже була ніч, їсти не особливо хотілося, але той хамон із рибною пастою настільки апетитно виглядали, що ми вирішили одразу відкрити гастрономічну складову цього регіону. То була богемна їжа! Хороший початок подорожі! Мерщій спати, завтра починаємо маршрут! А ні, ще на ніч пасочки треба з’їсти, в Європі в передвеликодній час продаються в маркетах дуже смачні паски, в районі 6 євро за велику.

Альберобелло

До цього міста їхати приблизно годину на автобусі. На дворі березень, за вікнами зелена і соковита Італія, на відміну від Кракова, де нас по поверненню чекає сніжок. На середині маршруту за вікном почали з`являтися перші тематичні будинки труллі. Даша сказала, що першою їх побачила, я сказав що я ще раніше три бачив, але у Даші був козир, вона вже п`ять бачила. Нарешті ми приїхали у місто.

Тут є дві частини – сучасна звичайна і стара, що повністю складається з труллі. Чи вражає старе місто? Дуже вражає, будинків тут сотні, багато вулиць, одним словом роботи непочатий край. У цю подорож ми взяли свій перший камінець-мандрівник. Ми вже не один раз знаходили такі камінці, а тепер вирішили самі намалювати та почати його подорож у цьому місті. Це був камінець-кішка.

Після того як ми його поклали на одній з вулиць, через 20 хвилин його хтось вже взяв, тож у камінця почалася своя історія. До речі, камінці для розмальовки ми назбирали на узбережжі Греції. Наша ж історія в Альберобелло почалася з вивіски на одному з будиночків, що закликала подивитися безплатно на панораму.

Ми піднялися на чудовий дах з не менш чудовим краєвидом на інші дахи, радості від краси не було меж. Але це пастка, коли ми виходили назад, то хазяїн будиночку вже був напоготові з відкритою пляшкою крижаного лікеру і скляночками, тут ти будеш проходити процедуру нескінченних дегустацій до того моменту, коли щось не купиш.

А продаються тут маленькі пляшечки у вигляді тих самих будиночків. Тож ми вирішили зробити самі собі сувенір. Але щоб не тягти рідину у літак, вирішили одразу й випити (перепрошую, продегустувати), а пусту пляшечку як сувенір взяли із собою. Зазвичай з часом починає в очах мерехтіти від будиночків, але в цьому місті був приємний виняток з правила, скільки не гуляєш – весь час мило.

Але одним духом ситим не будеш, треба ще й поїсти. Ресторанчиків тут достатньо, рейтинг всюди високий, треба тільки обрати який більше подобається. Масивні чорні хмари, що насувалися на нас, допомогли нам пришвидшити свій вибір. Вибір був однозначно зроблений правильно, коли мені принесли велику головку сиру буррата, а до нього великий сендвіч із хамоном та щедрою порцією того ж самого сиру буррата.

Це була одночасно і естетична і гастрономічна краса. Тим часом Даша з Мишком їли карпачо. До цього всього ще були оливки із чипсами і горішками. За всю цю трапезу ми заплатили щось на кшталт 22 євро. Це було справжнє занурення в культуру італійського регіону. Заодно і зливу перечекали. Щедра хмара залишила нам трохи води, тож щойно ми вийшли, дощ продовжився. На щастя, хвилин за 10 він закінчився, але ми не знали, що у щедрої хмари ще залишився козир в рукаві, просто вона чекала, щоб ми подалі відійшли від накриття.

Погулявши старими вуличками і садами, ми вийшли за місто, там на нас чекали квітучі поля. Це можна назвати офіційним початком весни! За містом багато стежок, можна нагулятися до упаду. Але хмара вирішила прогулятися за нами. Коли сховатися остаточно не було де, почався всесвітній потоп. Ми добігли до якогось будинку і чекали під накриттям на ґанку. Даша на мапі побачила, що поруч має бути винний магазин. Я побіг на розвідку, але окрім цілого заводу нічого не знайшов. Повернувся під накриття. Даша сказала, що на мапі багато відгуків, тож магазинчик таки має бути. Ми побігли всі разом, коли остаточно переконалися, що окрім заводу тут нічого немає, то нас почали працівники зазивати в середину. Ми зайшли прямо на виробництво.

Вино наливається, пляшки закорковуються, лінія працює. Вийшов працівник і сказав, що зараз нас проінструктує яке вино тут можна придбати. По відгуках всі настільки вихваляли місцеве вино, що ми не відмовилися від пляшки з сорту, що збирається саме в цьому регіоні. Але, на жаль, ми допустили грубу помилку. І тепер мій список того, що треба виправити, коли винайдуть машину часу поповнився ще одним пунктом. Запам’ятайте, і не повторюйте наших помилок – ніколи тут не купуйте лише одну пляшку. Те сухе вино за 5 євро було ще тією амброзією, ми про це дізналися вже у готелі. Ще у нас в цей день була вилазка у старе місто Барі. І тут був приємний сюрприз. У Барі є класний сучасний променад для піших прогулянок, а в кінці променаду не менш класне старе місто. Цей тип старих міст вам точно сподобається, чимось схоже на місто в мультику про Аладдіна. Вечеряли ми в італійському фастфуді такою банальною їжею як аранчіні та інші смаколики)

Матера

Друга, не менш цінна перлина цього регіону – Матера. До міста можна доїхати автобусом, котрий чомусь хотів на наш день аж 15 євро з людини, а можна поїздом, розкладу якого немає на гугл карті. Про поїзд ми дізналися, коли запитали на касах. Вони нас відправили на додаткові секретні каси, які продають квитки на секретний потяг, що йде по секретних рейках. І це дійсно так, у цієї компанії окремі рейки, що стартують на узбіччі вокзалу. Коли ми дійшли до секретної каси, то працівниця нам сказала, що поїзд до Матери відправляється з ще більш секретних рейок, а відповідно і більш секретної каси. В кінці ми дійшли до невеличкої тютюнової лавки, де касир нам продав квитки по 6 євро. Конспірація на максималках. Пароль, що треба сказати продавцю тютюну – “Матера”. За розкладом нам треба було змінити поїзд на одній зі станцій, але машиніст нам махнув рукою, щоб ми повернулися назад у поїзд і сказав, що зараз довезе нас одразу до Матери. Та що ж там за таке місто, куди година на автобусі може коштувати по 15 євро з людини? Та ще й проклали окрему залізничну лінію. А місто і дійсно не далеко пішло по незвичайності від Альберобелло. Це італійський варіант турецької Каппадокії. Тут є і печерні будинки, і печерні храми. Я б схарактеризував як Каппадокія на мінімалках, але дуууже красива.

У місті є туристік інформейшен, спростимо собі маршрут, одразу дізнаємося які тут головні місця. Чоловік нас запитав, скільки у нас днів виділено на Матеру. Зазвичай у нас в подорожах на те, щоб подивитися місто вистачає 2-3 години. Але питання про кількість днів нас приємно вразило. Чоловік схоже засмутився, що у нас менше ніж день. Але з радістю накидав нам маршрут. Добре хоч поїзди ходять до ночі. Спочатку гуляємо по верхній частині старого міста, їмо смачний круасан з кавою ристретто.

Я розумію що раніше можливо був дефіцит води та простіше було дістати каву ніж воду, але ж не можна так знущатися з туристів. Добре хоч після Сицилії ми готові були, що до кави заведено подавати мікроскоп. До речі, ви щойно прочитали опис італійської кави швидше ніж у мене зайняло її випивання.

Тепер спускаємося в цистерну, дивимося на те, як раніше зберігали воду в місті і йдемо далі у нижнє місто. Це місто як окремий витвір мистецтва – великий лабіринт зі старих вуличок, печерних будинків та сходів. І загубитися в цьому лабіринті наймиліше що ви можете зробити. Хотілося гуляти одночасно по всіх вулицях.

Це друга частина Матери. Тут треба бути обережними, бо на вулицях ховається багато галерей та музеїв і якщо випадково купите комбінований вхідний квиток у всі музеї, то про вас будуть писати в газетах “Їх забрала Матера”. Як нагуляєтеся вдосталь, то вилазьте у третю частину – зовнішнє місто. Воно знаходиться над урвищем. По іншу сторону урвища печерні храми. Урвище дійсно велике, але на тій стороні є люди! Добре, що ми ще не всі сили витратили на попередні дві частини Матери.

Якщо там є люди, то і ми там будемо! Але спочатку заглянемо в печерний храм, що на нашій стороні, вхід платний, але храм ладний, кількаповерховий. Працівник намагався нам сказати, що на дитину треба теж вхідний квиток, але він не знав, що дитина залишається з ним. Мишко у нас доволі компанійський в цьому плані.

Так, на чому ми зупинилися? На плані, як перелізти через урвище, де внизу ще й ріка тече. Тільки від погляду на цю прірву вже покидали сили. Зараз поїмо місцевої кухні і вперед! На цей раз у нас було три види місцевої пасти під томатним соусом, місцеві домашні сосиски-ковбаски і тарілка з локальними хамонами, сирами і овочами.

Це місто значно дорожче за інші в цьому регіоні, за обід на трьох ми заплатили 26 євро. Поїли, заправили пляшки водою, води в Італії на вулицях багато, і в дорогу. Одна проблема, дорога перекрита парканом, а це єдиний маршрут через каньйон. Але ж люди там якось ходять в долині, добре, по дорозі їх запитаємо. Паркан високий, але замок і ланцюг ніби спеціально під розмір ноги підбирали. Як кажуть “Опля!” і ми з іншої сторони паркану. Ми почали великий спуск для не менш великого підйому.

Через річку внизу був міст, але щоб потрапити на міст треба спочатку спуститися значно нижче нього. Види тут більше були схожі на деякі міста Чорногорії. Коли ми перетиналися з рідкісними людьми і запитували як вони тут опинилися, то відповідь була у всіх одна з легкою посмішкою “Через паркан”. При чому на маршруті зустрілися дві дівчини, одна з них йшла настільки невпевнено і незграбно, що я б в житті не повірив би, що вони подужали той паркан. Найбільш печальна історія була в одних дідуся з бабусею. Вони навпаки почали маршрут з іншої сторони та в кінці після великого підйому натрапили на паркан який не змогли перелізти.

Ми це зробили і нарешті ми з іншої сторони цього урвища. Печери тут доволі простенькі, а храми закриті ґратами, тобто частини старих ікон на стінах можна подивитися, але не з близька. Тут Матера суттєво програвала Каппадокії, де можна дивитися безкоштовно, без парканів і грат. Але полазити по цих всіх скелях каньйону це як раз те задоволення, заради якого ми і затіяли трекінг. Це був і шикарний досвід і шикарна панорама. Ще й дивна хмара у вигляді воронки, що тяглася майже до землі висіла десь неподалік. Ну начебто на нас не рухається, то й добре. Починаємо черговий великий спуск. Фіналом маршруту був знову той зловісний паркан, щоб повернутися у місто. Цікавий факт, після майже двогодинного трекінгу вже не так легко перелізти цей паркан назад. Тож будьте обачливими, інакше про вас в газетах напишуть “Їх не пустила Матера”. За великим рахунком тут ще є четверта частина міста, трохи далі, але як кажуть “мертві бджоли не гудуть”, тож доки ноги ще гудуть, треба дійти до поїзда. Навігатор правда зіграв з нами злий жарт, тож мимоволі частину четвертої частини міста ми таки подивилися.

У подорожах є таке цікаве, унікальне відчуття, коли після великого маршруту втомлений повертаєшся на поїзді у місто, де знаходиться готель. Коли вночі виходиш з поїзда – з’являється це відчуття. Завтра день зміни локації, тож треба ще до поїзда хоч подивитися як Барі виглядає при світлі. А при світлі старе місто виглядало не менш шикарно ніж вночі.

Тут вдень інша атмосфера, можна бачити буденне життя барійців. Он жінка вийшла на балкон і з жестами щось по телефону розповідала. Он хтось на драбині кудись поліз, а там вручну роблять знамениті місцеві макарошки. Треба їхати далі. В інший регіон. З’явилося ще одне звичне відчуття “А що, якщо там не так класно?”. Коли таке відчуття з’являється, це означає що рейтинг подорожі впевнено йде в топ. Забігаючи наперед одразу скажу, що далі було не гірше.

Анкона

До Анкони можна доїхати регіональним поїздом або комерційним. На наші дати на комерційні поїзди була знижка і ми їхали в поїзді, що по комфорту не далеко відійшов від швейцарських. Ще й снеки входили у вартість. Їхати треба було близько чотирьох годин. На превелике щастя, на нашій планеті в добі аж 24 години. Тож навіть після чотирьохгодинного переїзду у нас було ще цілих п’ять годин погуляти перед тим як їхати далі. Зупинку в Анконі ми зробили навмисно. Вона частенько згадується на туристичних сайтах, та й довгий переїзд трохи розділимо. Спочатку Анкона нам здалася трохи непривітною, але треба дати місту шанс. Спочатку скуштуйте велику порцію місцевого морозива, а потім поверніться і скуштуйте ще одну таку саму порцію!

Між порціями треба рухатися в сторону моря. Там як раз та атмосфера, яка потрібна для приємного проводження часу. Прогулявшись над набережною і дійшовши до парку, я вже почав задумуватися, чому ми тут не забронювали готель. Місто виявилося справжньою вогниною. Цей гірський парк навіть місцями був схожий на Англію, де ми ще не були. Ми дійшли до крайньої точки маяка. Потім виявилася ще більш крайня точка – старий маяк.

Мишко дуже переймався, що нам далеко повертатися назад, але йому стало набагато легше, коли він дізнався, що набережна йде напівколом і ми майже прийшли туди звідки починали маршрут. Тепер подивимося детальніше місто. Я б виділив два місця – велика красива центральна площа і маленький вуличний ресторанчик із дешевою піцою.

Це коли шматок коштує від євро до двох. Було настільки смачно, що Мишко сказав що вже сумує за Анконою і сподівається, що ми ще сюди повернемося колись. В Італії є регіони зі смачною піцою, судячи з нового досвіду, ми в правильному регіоні. Тепер як і планували, зменшили кількість світового запасу італійського морозива і можемо їхати далі.

Ріміні

Ще одна чудова локація в чудовій частині країни. Тільки один мінус, вокзал хоч і в центрі, але вихід розташований так, що ти або живеш в центрі, або робиш піший 20 хвилинний крюк і живеш біля морька. В березні проживання на трьох із шикарним сніданком тут коштувало по 49 євро за номер. Одразу відчувається, що ми приїхали на курорт, тут інша атмосфера, така вся розслаблено-курортна. Через те, що у нас мінявся маршрут, цей готель був заброньований двома частинами на різних сайтах. Чим ми винесли мозок працівнику. Він довго не міг зрозуміти як це, потім об’єднав наші бронювання і заплутав систему настільки, що ми не могли потім нормально виселитися. Готель був з доволі низьким рейтингом на який усі скаржилися, але в кожному відгуку писали які тут шикарні сніданки. Насправді і сам готель виявився доволі зручним. Я б сказав не старий, а вінтажно-радянський. Проте готель від мене отримав тверду 9 з десяти. А це багато чого вартує. Ми хоч і вибираємо максимально просте житло, але дев’ятка чи десятка означає, що усі полички були на правильних місцях, рушники, трималочка для душу і інші важливі дрібниці. Бо наприклад польський готельний сервіс, як на превеликий жаль і український, дуже рідко отримував від мене позитивну оцінку. Колись в Карпатах був цікавий випадок з готелем, де з внутрішнім спокоєм хазяйки явно було щось не так і вона вирішила на мені зірватися за те, що я запитав про рушник. Випадок цікавий тим, що жінка схоже зрозуміла що була не права і дуже мило передала для Даші шампуньку на основі грецького горіха, який її знайома привезла спеціально із Туреччини. А коли мене через день накрила тяжка форма вірусної ангіни в розпал ковіду, то хазяйка сказала, що із радістю мене поставить на ноги відваром зі справжнього мухомора! Це був випадок, коли я так і не зміг визначитися з оцінкою за готель, тож не залишав відгук, щоб ніяк не впливати на рейтинг. Ну що ж, ми заселилися, завтра новий день, час відкривати шістдесят п’яту країну!

Сан-Марино

Країни ЄС стрімко закінчуються, зараз іде активне полювання на найменші. Хоча і здавалося, що всі вони знаходяться у важкодоступних місцях, але нам, туристам які колись самостійно дісталися до Мачу Пікчу, все по плечу! Автобус у низький сезон відправляється від залізничної станції. Квитки будемо шукати також там. Коли ми прийшли на станцію, то помітили дві точки продажу квитків на громадський транспорт. На одній великими літерами написано “No San Marino and No Bologna tickets”, на протилежній написано те саме тільки в стверджувальній формі. Я ледве втримався, щоб не пожартувати, підійшовши до першої будки і не запитати чи не продають вони часом квитки до Сан-Марино. Тож все чітко, купили квитки, одразу сіли у автобус і вперед, їхати приблизно годину. А ось і жаданий поворот і нова країна! Автобус заїхав, зробив коло і виїхав назад.

Знову Італія

Автобус проїхав ще хвилин п’ять і знову перетнув кордон.

Повернення у Сан-Марино!

Це було навіть ефектніше, ніж коли ми проїхали через країну Монако на автобусі, коли їхали в інше місто. У Сан-Марино є дві частини, нижнє звичайне місто, і старе місто-фортеця. На щастя, автобус везе прямо на саму гору. Що значно спрощує маршрут. Місто дуже схоже на Сен-Мішель, тільки без води, сипучих пісків і розкішної фортеці. Згоден, по опису не дуже схоже, що воно схоже, але коли знаходишся у місті, то дійсно розумієш, що воно таки схоже.

На виході з автобуса нас одразу зустріли місцеві українці, що тут працюють. А це ефектно! Так, з чого почнемо маршрут. Коли ти на горі головне ніде зайвий раз не спуститися, бо потім довго підійматися. Види тут фантастичні з будь-якого місця. Коли ми почали вивчати вулиці міста-фортеці, то зрозуміли, що факт того, що автобус нас висадив на вершині – відносний. У Сан-Марино завжди є куди вище підійматися. Ми помилково рази три думали, що це вже максимум. Цікаво, що на невеличкій горі розмістилося три фортеці, парк з красивою природою і саме місто.

Вхід у фортеці платний, ми вирішили замість них відвідати музей незвичайних людей. Чесно кажучи музей не дуже зайшов, бо не інтерактивний. А ось місто і парк прямо дуже зайшли, особливо маленькі високогірні квіточки. Ось росте кульбабка і навіть не усвідомлює наскільки вона особлива, що виросла тут, в маленькому лісочку серед такої краси. Але повернемося до міста, в якому на кожному кроці магазини зі зброєю. Тут можна купити хоч дрон, хоч арбалет. Мабуть, це країна в якій найбільша кількість зброї на метр квадратний. А ще тут дуже ладно посидіти у ресторанчику з панорамним видом, оскільки краєвиди тут майже в усіх ресторанах. Нагулялися?

Можна повертатися в Ріміні, як раз на захід сонця. Сонце тут сідає над парком серед якого є міст через канал, міст виглядає вкрай інстаграмно і кращого місця для проводжання сонця годі й шукати. Шкода вже сил не вистачає ще й по парку погуляти. Добре хоч сили є відкрити для себе місцеву кухню. Тут треба їсти саме піаду та кассоне. Це щось схоже на янтики, тільки на італійський манер. Приємним фактом виявилося що в Ріміні багато де працюють українці, тож в італійському ресторані де розмовляють виключно італійською, було легко порозумітися. Кухня тут знову влучила в десяточку, особливо кассоне начинений салом, медом та сиром. А на додачу ще й привітність українського та італійського персоналу. Кожен раз коли виходили з ресторанчика або джелатерії прощалися так, ніби з гостей від друзів йшли.  Після такої вечері навіть сили знайшлись прогулятися по набережній.

Набережна сучасна і максимально припрошує до вечірньої прогулянки. На зворотному шляху до готелю, ми зайшли в супермаркет подивитися, може щось цікаве на нас чекає. Одразу на вході на нас чекав автомат на якому був намальований ананас.

Я засунув ананас, далі засвітилася лампочка, щоб я поставив відерце. Невже зараз буде відерце ананасового фрешу! Ми вже фантазували як будемо всі пити з відерця, але то виявився автомат для чистки ананасів. Тепер у нас відерце чищеного та нарізаного ананаса! Теж непогано.

Чезенатіко

Новий день, нове чудове місто! Але спочатку традиційний великий крюк для того, щоб дійти до вокзалу. По дорозі сталася доволі цікава подія. Насправді події було дві, я зловив перепад тиску, тож терміново треба було лягти полежати, щоб запобігти вибуху головної болі. Таке трапляється доволі рідко, але якщо в очах з’являється ясний місяць посеред білого дня, треба терміново лягати. І мені дуже щастить, що є куди. Але то не головна подія, далі було дещо дуже дивне. Працівник в робочій формі відкрив трансформаторну будку, а звідти почали голосно доноситися звуки електричних птахів. Тобто звук був середній між органічним та механічним. Я все очікував що з будки спалахне світло і людина звикне. Як на зло, ми поспішали на поїзд. Добре, ще розберемося з тією будкою. Наступного дня, коли ми підійшли до будки, вона була замкнена, крізь щілини можна було бачити яскраву кнопку та зелену лампочку, а також чутні ті самі дивні звуки. На жаль, біля будки був накладений ефект захисту. Тобто накладений в прямому сенсі цього слова, і смерділо так, що, на жаль, ми не змогли там довго знаходитися. А що якщо то і була справжня машина часу. В одному фільмі була порада “Якщо ви раптом знаходите машину часу, то ні в якому разі не заходьте до неї без нагляду дорослих!” Ми доволі дорослі, тож можна було б і зайти, але ключа не було. Так би можна було виправити дві речі, купити все ж таки дві пляшки вина замість однієї і звісно зробити те, чого чекає більшість світу, а особливо українці. Насправді це не єдиний дивний момент подорожі. Вчора була ще одна подія, коли ми сідали у автобус із Сан-Марино, то з цього автобуса вийшла група приблизно з десяти клоунів. Кожний клоун із накладним червоним носом по мультяшному вистрибував з автобуса. Люди вміють жити на повну! Після останніх подій ми думали, що ця подорож нас ще більше не здивує. Але на нас у наступному місті чекала справжня несподіванка-милота.

До Чезенатіко їхати близько 30 хвилин на поїзді. Це ще одне миле курортне містечко, місцями навіть схоже на Копенгаген. І є в цьому місті величезний парк із зеленими, яскравими галявинами. Даша помітила, що біля кущів сидить невеличкий зайчик. Ми йшли обережно, щоб його не злякати. А зайчик лякатися і не планував. Він схоже взагалі на нас чекав. Коли ми підійшли близько, то зайчик заліз в кущі та звідти дивився на нас, іноді відбігаючи і повертаючись.

Було видно, що ми йому були не менш цікаві, ніж ми йому. Надивилися на зайчика і пішли собі гуляти далі. Ми знайшли затишне озеро із черепахами, що ніжилися під сонцем на заваленому дереві. На галявині сиділа молодь і слухала музику з колонки. Під цю атмосферу ми теж прилягли на травку відпочити у цій гармонії. Молодь з часом вирішила вимкнути музику, мабуть не хотіла заважати старим пердунам відпочивати на галявині. Після сорокахвилинного релаксу ми пішли у зворотному напрямку, подивитися як справи у зайчика. Зайчик нам дуже зрадів, ми для нього вже були як рідні, він вже сміливо вибіг до нас і почав кожного обнюхувати. Мишко йому простягнув якусь рослинку і зайчик дозволив себе погладити.

Він мав красиве забарвлення та ще й очі різного кольору. Ми уважно перевірили чи немає на стовпах об’яви про загублену тваринку, потім я ще додатково італійською мовою загуглив у соцмережах чи ніхто не шукає зайчика. Але він тут себе почував максимально добре серед рясної травички. Цей зайчик і зробив наш день. Потім ще й знайшли дешеву смачну піцу. Все складалося максимально класно. А для особливих шанувальників фрозен йогурту, тут є йогуртерія, в якому працює жінка ще миліша ніж той зайчик. Я пишаюся людьми, що працюють в тому місці, де їм це максимально пасує. У нас з Мишком є фішка, у кожній подорожі треба обов’язково перевірити чи є йогуртерії і, чи є макдональдс. Але ця гастрономічно-неповторна подорож не була оскверненою макдональдсом. Повертаємося на вечірню прогулянку по тому парку, де красиві заходи сонця. На жаль, на поїзді їхати менше ніж пів години, а це означає, що не встигнеш відпочити. Ідеально це коли на поїзді треба їхати годину.

Менше ні чим не краще ніж більше. Що я вам хочу сказати про італійські парки курортного регіону, з цим тут проблем немає. Парк це завжди щось велике і не менш від того затишне. І це дуже круто. Всі сили що в нас лишилися ми витратили на парк, тож вечеряли на цей раз вдома. У нас був прошуто, вино, сири та піца. Все було шикарно, окрім того, що мене вдруге в житті проявилася алергія на червоне вино.

Сантарканджело-ді-Романья

Як ми вже звикли – новий день, нове місто! До цього міста треба їхати звичайним автобусом хвилин 40, це вважається другою зоною від Ріміні. Місто максимально самобутнє, тут звісно теж є своя фортеця, затишні старі вулиці, панорами з висоти та класичні італійські коти.

Ці коти завжди вгодовані і дивляться на тебе так, начебто зараз пограбують. Фортеця правда дещо дивна, з неї гучно лунає французька музика на баяні, але ворота щільно замкнені.

Спроба взяти фортецю провалилася. Йдемо тоді візьмемо їдальню! Тут є ресторанчик для місцевих із готовою їжею.

Працівниці спілкуються виключно італійською, але дуже хочуть допомогти у виборі страв. Таких великих та складних переговорів не було з часів написання листа турецькому султану. З кухні виходило поспілкуватися все більше та більше працівниць, але без результату, потім залучили перекладача з відвідувачів. Без успіху. Коли переговори зайшли в глухий кут, ми здалися і погодилися на їх вимоги. У нас була найсмачніша лазанья у світі та канелоні під ніжнішим бешамелем. Доки ми провалювалися у гастрономічний рай, то чули як працівниці гучно святкують на кухні, по звуку припускаємо, що просекко лилося рікою. Ну що ж, погуляли, поїли, можна повертатися в Ріміні.

Доки йшли до автобуса, то знову пройшли повз місцевих котів, які своїм поглядом нам дали чітко зрозуміти, що нам тут більше не раді. Залишок вечора ми гуляли по Ріміні насолоджуючись останнім днем незабутньої подорожі. Наступного ранку у нас був переїзд в Болонью. На жаль, Болонья нас зустріла величезним затором, ремонтами та об’їздами для автобусів. На щастя, до літака було достатньо часу, щоб просидіти левову долю часу в автобусі. Не враховуючи останні кілька годин у Болоньї, ця подорож увійшла в топ, це був гастрономічний і естетичний рай. Італія для нас справді перевідкрилася по-новому, так само як колись Франція після відвідування Нормандії. І цікавий момент, що скільки досвіду в подорожах не набирай, усе одно усі фішки та нюанси в голові не втримаєш. Таким чином перед вильотом я зайшов в італійське кафе і замовив одне лате… (хто був в Італії знає чим закінчиться історія).

День 1. Прилітаємо в Барі.
День 2. Барі. Їдемо до Альберобелло автобусом.
День 3. Барі. Їдемо до Матери автобусом.
День 4. Переїзд поїздом у Ріміні із зупинкою на п’ять годин в Анконі.
День 5. Ріміні. Їдемо до Сан-Марино автобусом.
День 6. Ріміні. Їдемо до Чезенатіко поїздом.
День 7. Ріміні. Їдемо до Сантарканджело-ді-Романья автобусом.
День 8. Переїзд поїздом в Болонью і літак до дому.

Як дістатися від Барі до Матери?

Від Барі до Матери можна доїхати автобусом з автовокзалу, але дешевший варіант це поїзд, квитки на поїзд можна купити саме на цьому сайті. Також квитки на поїзд можна купити в тютюновій лавці, що знаходиться на вокзалі. Вокзал в Барі поділений на дві частини. Поїзд до Матери відправляється саме тут, і продаж квитків теж саме там.

Як дістатися від Барі до Альберобелло?

Від Барі до Альберобелло можна дістатися на автобусі, що відправляється з центрального автовокзалу. Розклад автобуса прокладається на гугл карті, квиток можна купити в тютюновій лавці біля зупинки автобуса та навіть у водія.

Як дістатися від Ріміні до Сан-Марино?

На щастя, це зробити легко і дешево. Автобус компанії Bonelli Bus. Відправляється від зупинки біля готелю Napoleon. Розклад і ціни на офіційному сайті. Квитки можна придбати в магазинчику, що навпроти входу в залізничний вокзал. Там великими літерами буде написано про продаж квитків.

На якому сайті купувати залізничні квитки між основними містами цього маршруту?

Офіційний сайт італійської залізниці тут. Деякі квитки, що придбані онлайн треба валідувати також онлайн перед відправленням поїзда, для цього в особистому кабінеті треба натиснути “check-in”, якщо перед відправленням поїзда кнопка для валідації недоступна, значить на цей поїзд валідувати квитки не потрібно.

Перед купівлею залізничних квитків по Італії перевірте чи немає на італійській версії сайту залізниці промокоду на знижку. Доволі часто промокод написаний на банері головної сторінки.

Ця розповідь має доволі банальний початок — ми хотіли на Мишкові канікули поїхати в Закопане. Подивилися ціни на житло і вийшло так, що Греція разом із перельотом була вигідніша за Закопане, куди автобусом їхати лише дві години. А також тепліша і морська. Тож вибір був очевидним. По вже красивій традиції нашу ідею підтримали Аня з Віктором і також взяли квитки у Салоніки.
Аня з Віктором приїхали в аеропорт першими, але я перший за них добіг до контролю, тож фактично ми були першими😊

Переліт пройшов у спокійному режимі, а далі усе було прямо як у власників золотої картки. До готелю в Ані з Віктором входив трансфер, оскільки наші готелі були в центрі, вони нам запропонували до них приєднатися. В аеропорту нас зустріли із табличкою, далі повели до великого автомобіля і повезли прямо в центр, по дорозі водій намагався підтримувати бесіду. Все було прямо як в Орла з решкою, за одним виключенням. Їх кожен раз привозить трансфер до готелю, де зустрічає персонал із шампанським в руках, а у нас були просто зачинені двері. Бо заселення тільки через чотири години) Що ж це за нечесна реклама в передачі, там завжди заселення співпадало з літаком. Але це Салоніки, то ж тут можна доволі мило гаяти час.

А гаяти краще починати з улюбленої кондитерки. Це був наш другий раз у Салоніках, тож ми точно знали де смачна кондитерка в місті. Але невдача, чомусь місце те, тістечка ті, а кондитерка точно не та. Даша провела розслідування і показала що підлога явно ділиться на стару і після ремонту. Потім ми запитали працівницю, і вона незадоволено буркнула, що у них змінилася не тільки назва, а ще й бос. Схоже новий бос не такий приємний, як старий. Ми взяли улюблений лавакейк із кавою. Я помітив, що окрім боса ще й постачальника кави змінили, або працівниця перед приготуванням забула жмих викинути. На щастя, головним тут був лавакейк і він шикарний. Після кава-брейку можна й погуляти по набережній. Доки ми гуляємо розповім трохи про регіон.

Салоніки, як і більша частина Греції, виглядають як сильний боксер, якого дуже відгамселили в останньому бою. У країни вже не перший рік криза і на жаль туристичний потенціал країна розкриває не на повну. А місцями істотно відчувається занепад. З погляду туризму Греція класна, тут є дійсно круті міста, тут гастрономічність на вищому рівні, але країні явно багато чого треба виправляти. Ми зайшли до місцевого парку, де почули як смуглява дівчинка слухає на телефоні якогось расіянського рейпера і намагається підспівувати. При чому схоже вона не розмовляє російською. З нею йшли якийсь чоловік і старша жінка. Між собою вони спілкувалися взагалі невідомою нам мовою, я зробив ставку, що це грецька. Ми пройшли через міст під яким ніжилася на сонці черепашка. Жінка, що виявилася бабусею, поцікавилася звідки ми. Ми розговорилися, її внучка коренями з расії, але народилася в Греції. Вони висловили підтримку Україні, а ще бабуся розповідала про буденне життя в Греції. Тим часом нам прийшла смска, що можна йти заселятися. Але спочатку треба навернути гарну порцію грецького салату!

Як раз по дорозі був ресторанчик з високим рейтингом. Аня чекала на знайомство зі знаменитим справжнім грецьким салатом не менше за мене. Але ідея зазнала фіаско, Аня в уяві переплутала грецький салат із цезарем. Тож коли принесли таки грецький, а ти очікуєш шикарний цезар… Насправді як з’ясувалося у нас смаки по кухні з Анею та Віктором кардинально розходяться. Наприклад у кондитерці, де продавався дуже смачний заморожений йогурт, вони кожен раз брали морозиво. Я звісно розумію, що у всьому світі схоже тільки я і Мишко любимо фрозен йогурти, але смаки у нас з ними різні. Окрім того випадку із професорською шоколадкою, але це вже зовсім інша історія))) Повернемося до заселення.

У нашому готелі на нас чекав наш давній ворог, і це не сходинки, у нас є ще один – освіжувач повітря. Фішка була в тому, що окрім самого освіжувача треба було знайти ще одне джерело аромату. Їм виявився м’який ведмедик. Складність полягала в тому, щоб знайти, що саме напшикано освіжувачем треба перенюхати половину кімнати. Я думаю ще ніхто так пильно не обнюхував кімнату в грецьких апартаментах. Себе ми заселили, тепер пішли заселяти Аню з Віктором. Вони забронювали “королівські апартаменти” в самому центрі.

Тепер у нас тут все точно як в Орлі та решці, коли хтось із золотою карткою, а хтось ні. Хоча грецьку каву і там і там радісно випити. Щодо грецької кави, вона така сама як і турецька “тур кафесі” і для мене це найбільша амброзія у світі кави. Шкода тільки, що у нас в Польщі турецька кава це завжди щось максимально несмачне. Секрет у тому, що поляки окропом заливають звичайно помелену каву і на смак виходить як жмих, що розбавили водичкою.

Дивно трохи писати фразу “у нас в Польщі”, враховуючи що релокацію ми навіть не розглядали, але маємо що маємо. І, на щастя, проходячи опитування по легкості інтеграції у новій країні, я помітив, що усі мої відповіді отримали максимально позитивну оцінку, тож світосприйняття у нас правильне. Ресторан для вечірньої трапези був дуже цікавим, місце із нашим столиком виглядало так, начебто ми приїхали в гості до нашої грецької бабусі. Це була справжня лампова атмосфера.

Фотополювання на фламінго

На околицях міста є солоне озеро. На щастя, про наявність цього озера знають не тільки туристи, а й фламінго. За 12 років подорожей ми намагалися вполювати фламінго на Кіпрі та в Тунісі, але безуспішно. Один раз ми їх бачили в Болівії і точно пам’ятаємо, що це такі птахи, які на кожен твій крок в їх сторону роблять два великі кроки в протилежну. Вони як міраж, якого ніколи не можна досягти. Подивимося, як нам пощастить цього разу. Спочатку треба їхати далеко-далеко за місто. Тож треба вполювати грецький автобус. Головна проблема країни в тому, що вполювати потрібний номер автобуса набагато важче ніж фламінго. І тут діє правило “півтора”, якщо написано що автобус ходить кожні 10 хвилин, значить чекати доведеться мінімум 15. При чому чекати краще не на зупинці, щоб не сполохати здобич. Ще біда в тому, що одним автобусом доїхати не можна… Скажімо так, ви повинні дійсно дуже хотіти побачити фламінго щоб вплутатися в цю авантюру!

Одне сторіччя потому

Ми вийшли десь на краю світу, тут вже майже нічого не було. І якби земля була пласкою, то кінець був би однозначно тут. Перше, що ми успішно вполювали — це розкладна підставка для штучної ялинки. Перед Новим роком ми вдома успішно вполювали дві ялинки, але не було жодної підставки, тож на Новий рік замість підставки було задіяно два стільця, мотузка, ковдра та пилосос. На щастя підставка помістилася в рюкзак. Вже не дарма приїхали. Тепер ми йшли з іншими людьми кудись у нескінченність. Перший фламінго якого ми побачили був намальований на табличці, далі ще приблизно 100 пташок стояло десь далеко-далеко. Ні, так не піде, я хочу ближче побачити фламінго. Нумо обходити це озеро серед пустелі. Скоро ми дійшли до моря, тут лежав розпилений навпіл човен та справжня кав’ярня на краю світу.

О, ну то з кавою буде веселіше. Персонал мене радісно зустрів і повідомив що вони ще зачинені. Можливо вони не усвідомлювали, що сезон ще не почався і можливо ми єдині у них туристи за найближчі три місяці, ну добре, будемо без кави шукати фламінго. До речі, люди, що так впевнено йшли у далечінь, перед морем розвернулися і пішли назад. Ми наче у шоу Трумана. Ми обходили це нескінченне озеро рівно стільки, доки нам не вдалося наблизитися до пташок доволі близько. І тепер ми задоволені, місія виконана! Можна зі спокійною душею повертатися у місто. До речі, а де місто? Де ми взагалі? Можливо ви читаєте мою розповідь через тисячу років і навколо цього озера вже мегаполіс, але знайте у 21-му сторіччі тут був край Землі! Далі була довга дорога до цивілізації. Ми йшли без прибільшення вічність. Потім ще на автобусі під’їхали, правда свою зупинку ми проїхали майже на стільки, скільки треба було йти ще пішки. Але як кажуть “Любиш фламінго дивитися, люби і вічність ходити”! Ми дісталися автовокзалу. Куди звідки можна поїхати? Перший автобус відправлявся в Україну! Непоганий початок, але треба щось ближче. О, скоро буде автобус у Пеллу! Зараз пообідаємо і встигнемо ще в автентичний музей з’їздити!

Пелла

Місто славиться своїм музеєм з археологічними розкопками, а ще там є пам’ятник. Поки це все. Проблема була в тому, що від зупинки до музею треба було бігти рівно стільки, скільки залишалося хвилин до закриття музею. Тож через 20 хвилин кросу, ми прийшли рівно за хвилину до кінця робочого дня. Таке фіаско у нас другий раз під час подорожей. Попередній раз був у замку в Баварії, коли ми замість відвідування замку по факту сходили в туалет. Що, кажете, ще є цікавого в цьому місці? Пам’ятник! Ми дивилися на пам’ятник, намагаючись хоч щось отримати з того, що дісталися невідомо куди і скільки назад будемо їхати теж не знаємо. До речі, місто ще цікаве тим що в ньому взагалі немає людей! А ні, он хтось стоїть біля церкви, підемо церкву подивимося. Чоловік там стояв тільки для того, щоб повідомити нам, що церква теж зачинена.

Якби не той пам’ятник, то було б взагалі повне фіаско. Автобус з Пелли ходить по розкладу раз на годину, тож прийшовши по розкладу відправлення, нам довелося почекали годину і шість хвилин. Греція така Греція зі своїм транспортом) Після виснажливої дороги був розслаблений вечір в гостях в Ані та Віктора. Аня нас частувала канапками які по словах незалежного експерта були смачніші ніж в ресторані на набережній!

Салоніки

Салоніки умовно діляться на дві частини – нижня нецікава і верхня, що дуже схожа на Туреччину. А враховуючи, що сама Туреччина в чистому вигляді тепер не така доступна як раніше була з Києва, тож насолоджувалися ми максимально.

Ці дворики, ці котики. То було повне занурення. Нас ці райони настільки не відпускали, що довелося перенести обід в Ані з Віктором на вечерю. Для бравих туристів, що досягли самих вершин міста, у вигляді нагороди чекає безкоштовний зоопарк. В цій частині міста навіть у ресторанах порції більш щирі ніж внизу.

Але, на жаль, у подорожі була ложка дьогтю, Даша підхопила грип. Тому вилазки були дуже зважені і обережні. Для мене ця подорож взагалі була у форматі ворк енд тревел, тож я ще й успішно попрацював і навіть виконав з вулиці фінт, про який якби користувачі дізналися, то були б приємно вражені наскільки я на все йду заради їх стабільності.

На другий день прогулянок по Салоніках ми усі разом підкорили місцеві гори.

Міханіона

Якщо вам здається що у вас не вистачає складнощів в житті, то спробуйте в несезон заїхати до міста Міханіона, а потім спробувати дістатися назад до Салоніків. Ми планували, що з самого ранку туди поїдемо, погуляємо і ввечері з Анею та Віктором поплаваємо на човнику на заході сонця. Але красиві романтичні мрії то одне, а захід сонця в кращому випадку ми отримаємо з автобуса який взагалі не факт, що приїде. Це місто цікаве тим, що тут поруч море. А ще тут треба добувати тістечка до кави. Як нам сказала продавчиня, “Вони трохи заморожені, тож одразу не їжте”. Далі у нас задумувалася романтична прогулянка вздовж моря. Але знаєте, це як в іграх коли не вистачило потужності відеокарти і графіка трохи не провантажилося. Скажімо так, море тут є, але навколо нього точно не вистачає ландшафту. Доки ми йшли вздовж моря, нами зацікавилася зграя собак. Оскільки людей вони схоже ніколи не бачили, то тримали від нас дистанцію метрів сто, але вірно йшли по слідах. Коли графіка нарешті провантажилася, то з’явилося озеро із купою фламінго.

Ми були за пагорбом, тож птахи не одразу полетіли коли ми з’явилися. Так, фламінго в цій подорожі було дійсно багато. За озером нас мав чекати ресторан, але натомість була велика гора солі. На щастя, поруч таки був ресторан і що найдивніше, він працював.

І працював схоже тільки для нас. Тут взагалі в великому радіусі нікого не було. Працівники були однією родиною і дуже тепло нас прийняли і пригостили додатковими смаколиками-тістечками. Тепер справа за малим – доїхати на автобусі назад у Салоніки. Оскільки за розкладом автобус ходить кожну вічність, то довелося чекати трохи більше однієї вічності. Доки ми чекали і фламінго прилітав, і навіть коник підходив. Коли нарешті з’явився потенційно наш автобус, то він просто проїхав не зупиняючись, для водія ми не існували на цій зупинці…

Тож, як я і писав вище, захід сонця з коктейлями на кораблику дивилися без нас… Будьте обережними з приміськими автобусами в цій країні. В останній ранок було трохи часу до вильоту, тож ми пішли дивитися музей турецького Ататюрка. Як тільки зайшли на територію музею, моєму німецькому менеджеру терміново знадобилося зі мною зв’язатися. Так, треба знайти затишне місце і включити відеозв’язок. Я сів на лавку, на мене одразу заліз рудий кіт і почав гратися з навушниками. Коли менеджер запитав, чи я вигулюю собаку і взагалі яка порода собаки у мене, я відповів що гуляю в парку з невідомим мені котом і приєднав кота також до відеоконференції.

Це був мій новий менеджер, фактично ми перший раз з ним зідзвонилися, він сказав, що я “просто фантастична людина”. Як тільки я закінчив дзвінок і встав з лавки, то кіт собі вполював одразу іншого туриста. Ну що ж, полетіли до дому, далі працювати. Приємним бонусом в кінці подорожі було те, що Мишка впустили безкоштовно в лаунж зону в аеропорту. Ось така у нас вийшла невелика гастрономічна вилазка в Салоніки. Це місто має безумовно свою особливу атмосферу і добре підходить для напвлінивого відпочинку, ми тут були вже другий раз, тож наступного разу має сенс летіти досліджувати більш ретельно околиці Афін. Ця подорож була класною, бо це Салоніки!

У фільмах вестернах часто буває фінал, коли ковбой красиво йде у захід сонця. У мене було приблизно те саме. Після 20 місяців волонтерства – волонтаріат закрився і я як той ковбой красиво полетів у захід сонця.
В Азії ми не були вже 4 довгих роки, Азія була не те що в минулому житті, а в далекому багато разів позаминулому житті. Тоді навіть ковіду ще не було. Коли брали далекомагістральні квитки, то відчували незвичну тривожність. Вже відвикли так далеко літати. Колись Таїланд був нашою першою великою самостійною подорожжю за кордон. Після першого знайомства з Азією та Бангкоком я мріяв, що ми скоро повернемося і побачимо найекзотичніші Пхі-Пхі та Пхукет. Якби мені тоді сказали, що ця подорож буде аж через 11 років, я б дуже здивувався і засмутився, але є приємне уточнення від якого я б здивувався не менше — між цими двома подорожами буде 101 інша подорож. Тож повні натхнення, трошечки переживання, ми вибігаємо в сувору зиму з дому в літніх речах і стрибаємо в таксі. Я по дорозі ще вступив в босоніжках в холодний сніжний замет. Водій здивовано перепитав чи у мене все добре, але у мене в ту секунду краще й не могло бути, бо ми летимо в Таїланд!!!

Що ж таке Таїланд насправді?

Ви можете хоч сто разів злітати в Єгипет, чи об’їхати усі куточки Європи, але подорож до цього дивовижного королівства назавжди змінить ваше уявлення про подорожі, відпочинок, та про інші світи. Таїланд це країна мільйона посмішок, країна тисячі ароматів, це міста, де ти кожен день можеш обирати собі колір моря, що більше пасує твоєму сьогоднішньому луку, це місце на планеті де немає втоми, в будь-який момент можна піти на годинний масаж та відпочити. Це королівство свята у нічному житті. Я б чесно міг би нескінченно описувати переваги країни, але краще їх всі розкрию у цій розповіді.

Переліт

Коли ми взяли квитки, то боялися, а якщо країна не настільки класна як нам здавалося під час нашої першої подорожі в Азію. Можливо в чомусь ми були і праві, бо Таїланд виявився ще класнішим, ніж ми його пам’ятали. Є тільки один мінус, треба пролетіти пів світу заради цього, і заплатити за авіаквитки відповідну ціну. На жаль, найдешевші доступніші квитки в азіатського лоукостера Флайдубай. Саме ним ми летіли 11 років тому я взагалі боявся, що у мене відпаде бажання кудись літати. Але за цей час в авіакомпанії багато чого змінилося і ми сідаємо в просторий і відносно невеликий літак. Персонал нас настільки радісно зустрічає, що складається вражання, начебто чекали саме нас на цьому рейсі. Літаки у цієї авіакомпанії не завантаженні, тож великий шанс, що на двох людей випаде три вільні місця. У економкласі по простору відчуваємо себе як у бізнес-класі. У Флайдубай їжа за гроші, але є неочікувана приємна політика компанії, якщо хтось не замовив собі, а у персоналу залишилася їжа, то вони із посмішкою на всі 32 безкоштовно тобі її принесуть.

На першому рейсі нам їжі не вистачило, але Дашу попросили виступити польсько-англійським перекладачем для поляків, яким випало безкоштовне харчування. На зворотному рейсі через два тижні, нам випаде не те що безкоштовне харчування, але ще й фраза “Може ви знову зголодніли, у нас для вас є ще одна порція!” Як вам такий азіатський лоукостер? Я стюардесі повідомив, що приємно вражений тим, як компанія змінилася за останні 10 років, на що жінка мені підтвердила, що в компанії дійсно відбулося багато позитивних змін на користь пасажирів і схоже це ще не всі зміни. Ну і останнє додам про самі літаки, це були нові боїнги Макс, на яких також літають Райянейр. Я не знаю як, але турбулентність у цих літаках майже відсутня, в порівнянні із тим, що було на літаках ще років п’ять тому. Розвиток авіації мене дуже радує, саме на цих літаках кілька років тому я нарешті позбувся аерофобії. Знаю, звучить дуже дивно, але приблизно перші 200 перельотів наших подорожей я боявся літати. А тепер навіть поспати в літаку можу.

Ао Нанг

“Прокидайся! Я перша! Я перша побачила острови!” Я розліпив очі, крізь яскраве сонце можна було бачити в океані острови окуті бірюзовою водичкою. Далі почалися пальмові джунглі серед яких протікала річка. Річка спочатку була зеленого кольору, а потім стала глиняною. Я намагався роздивитися кожний клаптик Таїланду, у нас тут буде цілих два тижні і треба абсолютно усе подивитися! Посадка. “Ladies and gentlemens, we are landed on Krabi!”. На екрані показано, що на вулиці 80 градусів за Цельсієм, тож все в порядку, можемо починати!

Перше, що треба зробити – зняти гроші з картки. Ви маєте бути впевнені, що ваш банк за замовчуванням дозволяє операції в Таїланді, а також бути готовими до додаткової комісії за зняття грошей. Від цього тут нікуди не подінешся, можна звичайно прилетіти з валютою, але мати на руках багато валюти не рекомендовано для будь-якої подорожі. Як добратися тепер з аеропорту до міста? Пошуки громадського автобуса трохи зазнали фіаско, хоча він тут має бути. За груповий міні бас тут хочуть по 150 бат (4,3$) з людини. Добре, поїдемо тоді цим шатлом. Ну як поїдемо, це Таїланд, тут усі трохи савайді. Тобто не треба поспішати і напрягатися. Ми сіли у шатл, водій також сів, але щось ми ніяк не поїдемо. Нарешті поїхали, але через 50 метрів зупинилися, помічник водія повідомив, що побіг ще людей шукати. Але напрягатися з цього приводу не треба, тут це в порядку справ і вважається абсолютно нормальним, тож просто прийми це савайді і розслабся. Водій подивився на нас, ми на водія, я запитав наполегливо “Коли ми поїдемо?”, водій сказав що сам вже б поїхав, і взагалі запропонував разом з ним скинутися на таксі. О це так поворот, ні, ми доплачувати не будемо, 150 бат і так доволі багато. Підійшов знову помічник, правда без людей. Водій йому сказав, що чекати не хоче і зараз поїде на таксі! Та що ж тут відбувається, схоже водію дійсно треба їхати. Помічник його заспокоїв, я сказав що ми з водієм також зараз поїдемо, на що хлопець запропонував мені 50 бат за очікування, Даша сказала хай дає 100 і біжить далі шукати людей, помічник погодився, при тому водію дав ще 50 бат. Ми з Дашею були спантеличені тим що відбувається. Як тільки водій вийшов з маршрутки подихати повітрям, все стало на свої місця, тут кермо з іншої сторони, то був не водій, а такий самий пасажир як і ми. А той помічник і був водієм. А ось і люди, можемо їхати! Вйо до пригод! Пригоди почалися одразу, бо трасу від аеропорту вирішили перекопати. Вона була перекопана настільки, що я боявся не встигнути на зворотній літак через два тижні. Начебто прилетіли зранку, але тепер хоч би встигнути до вечора побачити те море. Одну вічність потому. Ваш готель!

Що таке Ао Нанг. Це великий курорт в провінції Крабі. І це не просто курорт, я б його скромно назвав кращим в Таїланді. Тут на ідеальному рівні збалансована самобутність країни, туристична зона і легка доступність екзотичних островів. Ми заселилися в зелений класний готель, що коштує 34 євро за ніч за двох. Це по міркам країни недешево. Готель у кращих тайських традиціях схожий на храм. Боді-ха-а! Нас із посмішкою привітали на ресепшені і принесли холодний каркаде як велкам дрінк.

О тааак! Боді-ха-а! Готель виглядав в середині дійсно так само круто як і на фотках і був максимально схожим на той, що у нас був 11 років тому в Паттайї. Над вимовою тайського привітання треба ще попрацювати, бо в кінці треба казати протяжну подвійну літеру а. Заселилися, але за номером гучно шумить кондиціонер. Я себе чомусь відчув як персонаж із серіалу Білий Лотос, якому видали не той номер. Але ж це Таїланд, тут проблеми вирішуються дуже легко. Нам замінили наш номер з видом на басейн, на номер з видом на море і без шумного кондиціонера. Невже можемо почати досліджувати країну? А ні, я неправильно закрив сейф в номері і тепер його навіть Девід Копперфілд не зможе відкрити. Працівники скликали цілий консиліум як тепер відкрити той сейф, а потім кудись зникли. Ми не стали чекати, тож попросили на ресепшені, хай без нас заходять у номер і розв’язують проблему.
Починати знайомство з новим тайським містом завжди треба з трапези. Я наполягав, що нам треба бігти дивитися пляж, але Даша правильно зробила і переконала мене, що треба замовити їжу. Прямо біля готелю один із багатьох стріт-фуд маркетів. Що тут є? А є тут дійсно багато всього. З чого ж починати? Що смачніше? Але ми прекрасно пам’ятаємо минулий Таїланд і їжа тут смачна абсолютно вся.

“Чоловіче, перепрошую, як називається страва що ви їсте?” “Пад тай!”. Супер, звучить смачно! Дівчина нам за 5 хвилин приготувала при нас наші страви. По класичній традиції ми сіли на бруківці біля дороги і почали… Ми буквально провалилися в гастрономічний рай. Смаки огортали кожен міліметр язика, реальний світ був десь далеко від нас, це прекрасно! І це тільки перша страва із десятків. Ефект перельоту як рукою зняло. Як мало треба для щастя! Цей обід нам обійшовся по 80 бат (2,3$) на людину.

Пішли тепер подивимось що тут із морем і цінами на поїздки на острови. Морько в Таїланді найкраще описати такими словами “30 градусів”. Це як та пухова ковдрочка, в яку хочеться закутатися та не вилазити. Невже за останні три роки подорожей ми нарешті десь попали на тепле море? Аж не віриться! Все-таки є переваги подорожей у сезон. Але насправді, у самому Ао Нанзі колір водички звичайний, тож тут має сенс насолоджуватися природою, а за красивим морем плавати на сусідні острови. Он як раз пірс, зараз дізнаємося що по цінах.

По цінах політика така – треба орендувати цілий човен. Тож в ідеалі знайти того, із ким кооперуватися. Он як раз рідні поляки стоять. Хто б міг подумати, що польська знадобиться навіть в Таїланді. Доброго дня, ми пливемо завтра з вами, тільки скажіть куди ви збираєтеся? На щастя, ця пара як раз збиралася на острів Пода та його околиці. Цей острів у Даші був у списку маст сі. Як же в Азії все легко вирішується! Взагалі в Азії є приємна фішка, не треба паритися за транспорт. Тобто де б ти не був, і куди б тобі треба не було, завжди є опції як дістатися. У цьому Азія має велику перевагу над Європою. Тут я мав би пригадати тайські мінуси, з точку зору подорожей, але на мою думку їх не має. Тож йдемо скоріше насолоджуватися Азією.

З лівої сторони від пляжу починалися високі зелені гори, знаєте, такі гори ще часто показують в екзотичних фільмах. Ось ми і побачили нарешті їх після стількох років подорожей. На карті відмічено, що в горах починається «мавп’яча стежка» на інший пляж. А, як відомо, ми ще жодного маршруту в горах не пропустили. Я ще пожартував, що, мабуть, там багато мавп. Насправді я помилився, їх там не багато, а дуже багато. І точно більше ніж людей на тому маршруті. З мавпами треба бути обережними, один укус мавпи може зіпсувати не тільки подорож, але й життя. На щастя, тайські мавпи, що неодноразово будуть на наших маршрутах, набагато добріші за китайських мавп провінції Дженчандзе.

Я б сказав, що вони по характеру ближче до мавп японського лісу поруч із Цумаго, на відміну від в’єтнамських мавп району Нячанга. Хто б міг подумати, що я колись стану таким експертом з психології азіатських мавп. Але повернемося до пляжу, ми дісталися відокремленого пляжу який втілював в себе усі найкращі моменти екзотичної природи. Пальми є, зелені кущі, що тягнуться ліанами по піску – є, гори теж в наявності. Тож можна радіти життю просто тут.

Для красивого спостерігання за пейзажем краще відпливти трошки від берега. Мабуть, моречко теж за нами скучило, якщо так тепло обіймало. Окрім моря за нами скучили також азіатські москіти і дрібні медузки. Мабуть, не буває такого раю, щоб взагалі не було недоліків? Як сказала наша подруга, що виклала в цей вечір фото заходу сонця краще ніж в Таї – “Хоч щось у вас там в Таїланді не ідеально!”. Хоча заходи сонця тут теж були доволі чарівними, золотистими.

Настав темний вечір, а це тут означає тільки одне – “Оіл масаж пліз!”. Масажі тут точно можна віднести до моментів, заради яких варто летіти в цю подорож. Масажі тут роблять дійсно добре, але кожен раз по різному. То по мені ходить тайська жінка, то на моїй спині стрибає інша масажистка, іноді в мене складалося враження, що тайка намагається перезібрати мої зламані руки, інша схоже намагалася дістати мої пластини без операції, а на одному з островів жінка схоже добре відчувала, які саме м’язи треба розслабляти і масаж дійсно провалював мене в інший безтурботний світ.

Під час подорожі формується ціла модель того, як буде проходити твій кожний наступний день, і від цього вже стає безмежно радісно. За фактом виходило так – прокидаєшся, смачний сніданок, смузі з кави, смузі с фруктів, джунглі, красиві пляжі, ще декілька раз смузі, обід, знову смузі з кави та з фруктів, млинець із бананом та згущенкою, захід сонця, масаж, смачна вечеря і як ви вже здогадалися смузі з фруктів. Я думаю що в Бельгії стільки пива не п’ють, скільки ми випили смузі за цю подорож. Смузі тут коштували від 25 до 40 бат (до 1$). І усвідомлення того, що твій кожен день пройде по приблизно однаковому вище описаному алгоритму, вже приносить небувале задоволення. Тільки важливо враховувати один момент, в дешевих країнах подорожі дешевими не виходять. Парадокс полягає в тому, що ти можеш собі більше дозволити ніж в Європі і звісно хочеться одразу усе. А якщо скласти багато всього дешевого до купи, то і виходять, на жаль, не малі витрати. А тим часом тайка перестала мені викручувати руки і поплескала по спині, тож масаж закінчено, можна йти відпочивати.

Даша від Таїланду схоже отримувала задоволення ще більше ніж я, бо в Таїланді ти приймаєш усі правила гри під назвою “Савайді” і нікуди не поспішаєш. Савайді – це їх стиль життя, все повинно бути добре, максимально розслаблено і в радість. По дорозі через фруктовий маркет я не втримався і купив собі гілочку улюбленого лонгкону. Це така ягода, котра дивиться на тебе оком доки ти її їси.

Острів Пода

Ранок почався з екзотичного сніданку в готелі, серед зелених дерев, стрибаючих по ним білочках, поруч з басейном. Сніданок був настільки повноцінним, що в багатьох готелях обід або вечеря значно простіша. І приємною фішкою готелю виявилося те, що страви кожного дня на сніданок різні.

Так, ми заряджені, тож можемо пливти! Де наші рідні поляки? А ось і вони, тож вперед! Ми на острів за вже доброю традицією припливли найпершими. Небо ще було затягнуте, але затягнуте небо з ранку, це ознака дуже яскравого сонця трохи згодом. Я пам’ятаю як на Занзібарі ми збиралися на екзотичні острови взагалі під час шторму. І коли нас капітан заспокоїв, що почнемо пливти і стане сонце, то одразу почалася сильна буря. Але, як вже відомо, хвилин за 20 було яскраве сонце на безхмарному синьому небі. Тож використаємо ці 20 хвилин на вивчення острівних джунглів. Перше, що впадало в око, це метелики, я б навіть сказав би метелищи. Вони тут настільки великих розмірів, що не віриться, що ця пташка тебе не вкусить. Джунглі в цій частині Азії відмінні, якщо дуже постараєтеся, то навіть змію знайдете.

Якщо старатися ліньки, то павуки завжди до ваших послуг. Але це вже якщо лізти туди, де тебе не чекають. Якщо гуляти по стежкам, то все буде, на жаль, спокійно. Рівень джунглів в крові вийшов одразу на норму. А то я за останні років шість вже потерпав від їх нестачі. І це зовсім не те саме, якщо сходити десь в Європі в оранжерею.

А ось і сонце! Тож можна купатися і фотографуватися. Фотоапарат вирішив зло пожартувати і перестав включатися. Я йому пояснив, що це буде його остання подорож, і вона або закінчиться прямо тут на дні океану, або десь вдома у шафі. На щастя, у нас фотоапарат розумний і обрав менш трагічну кінцівку, тож включився. Острів дійсно шикарний, невеличкий, з білим пісочком і красивою водичкою.

Ну що, можна плисти на інші острови. Далі нас таєць підвіз до секретного пляжу. Там вода яскраво смарагдового кольору, а після того нас привіз на невеличкий острівець із такою кількістю людей, що було страшно, що острів зараз вибухне. Там було три острови з’єднані перешийками, всі фотографувалися на фоні ста людей на місці, де мав бути цей красивий перешийок. Дивна розвага. Що тут ще є?

Далі був острів у вигляді курки, чоловік нас завіз у чергову смарагдову лагуну і запропонував зайнятися снорклінгом, діставши безкоштовні маски. У тайців як завжди повний сервіс.

Підводний світ Таю до речі не далеко відійшов від єгипетського, але все ж таки в Єгипті краще. Після плавання ми сказали, що готові повертатися назад.

Човен ми проплатили на 4 години, хоча за фактом нас таєць возив десь 4 з половиною і це ще один смарагд в скарбницю карми тайців.

Для них головне, щоб гість був задоволений. Тільки перша половина дня, а ми програму вже виконали, тож можемо йти на релакс у готель. Але звісно, спочатку пообідати черговим тайським кулінарним шедевром. Релакс у готелі виглядав так: у теплому синьому басейні, серед екзотичних дерев, на нас чекали екзотичні щасливі години на бар у готелі, тож дві піна колади були якраз. Дзен в басейні відчувався ще той, наскільки ж це життя прекрасне.

І подорожі це один з найкращих способів пізнати всю красу життя. Але часом не можна нехтувати, у нас ще половина дня попереду, пішли дивитися, що тут ще цікавого в Ао Нанзі. Цікаве на себе не змусило довго чекати. По-перше, не далеко від готелю продавалося тайське кокосове морозиво із топінгом із кокосового мармеладу.

Але не встигли ми доїсти морозиво, як натрапили на цікавий ресторанчик де у людей столик був із водоспадом. Міні річечка протікає по центру столика і впадає на вулицю у вигляді водоспаду. Але проблема, ми ще не голодні. Далі ми натрапили на ринок стрітфуду.

Тут була їжа на будь-який смак. Так, треба терміново піти апетит нагуляти. Але ж з іншої сторони не можна просто так взяти і піти з фудмаркету! Дайте мені он те, щось цікаве на паличці. Чоловік взяв невелику паяльну лампу і почав готувати мою страву. Називалася вона “Японська піца”.

Працював кухар дійсно філігранно і страва на паличці вийшла дуже смачною. Найкраще місце для нагулювання апетиту — це пляж. Він тут широкий і безмежно довгий. Ми такий колись бачили на Лангкаві, тож майже синхронно зловили флешбек. Гуляли до самого заходу сонця, потім трохи собою погодували комариків і повернулися на фудмаркет. На цей раз у нас був тайський рис і супчик Том ям.

Я дуже люблю азіатські супи, перші місця впевнено тримають Фо бо та Том ям. Тож я майже кожен день випивав по Том-ямчику. Хоча супи часто виглядали по-різному, але смак цього супу ні з чим не сплутаєш. Повечеряли, тепер можна на вечірній масаж і спатки. Завтра буде важкий день.

Тигрова печера та гірський храм

Такий вид розваг я намагався в подорожах оминати, але за 12 років настав таки той час. Ми зробимо це, ми подолаємо мого давнього ворога – сходи. Сходів треба було пройти ні багато ні мало, а саме 1280. Пів біди що їх так багато, так у них ще й висота не типова, майже як півтора літрова пляшка води. Це був перший день, коли яскраве сонце було з самого ранку.

Я проходив усі стадії прийняття, при тому не один раз. Коли здавалося, що я більше не можу, то з’ясовувалося, що залишилося ще 700 сходинок. Що ж там буде зверху? На карті ну дуже високий рейтинг, мабуть, щось зовсім неймовірне. “Там буде ванна з пивом” хтось підказав. О дякую, тепер значно легше підійматися з такою мотивацією. Ще через 300 сходинок нам попалася туристка, яка сказала, що зараз усе пояснить. “Ну нарешті, нам зараз усе пояснять!”. Жінка показала на номери на стовпчиках і пояснила, що це означає, що нам залишилося ще 400! На жаль, від цієї мудрості легше не стало. Але цікавий момент, на цій висоті була статуя монаха, що підозріло посміхався.

Коли ми нарешті піднялися на саму гору і зрозуміли, що там нічого особливого немає, то одразу стало ясно чому той монах так підозріло посміхався. Люди, ви чого такий рейтинг ставите, це із серії “Я піднявся, і ви підніметеся!”.

Тобто кілька Будд є, навіть слід Будди є і кілька ще святих місць, але… коли ми спускалися, я ще раз уважно подивився на статую монаха, що посміхається і в його посмішці вже точно прочитав фразу “Ну як вам підйом?)”. Спуск, на щастя, був не такий важкий.

На щастя, в самому низу є кафешка з кондиціонером і банановими смузі. В той момент мені здавалося, що я готовий пів царства віддати за смузі, але, на щастя, треба було віддати тільки 40 бат (1$). Пили смузі доти, доки я собі зовсім лоба не заморозив. Я ще взяв лимонний, щоб вже точно повернулася свідомість. Даша спробувала лимонний і так несподівано здригнулася від кислоти, що власниця кафе в паніці запитала працівницю, що та намішала нам в смузі.

Але то у Даші звичайна реакція на дуже кислі напої. Біля початку підйому на храм ще є тигрова печера. Там була ціла історія зі страшним тигром якого всі боялися, але статуї цього тигра чомусь виглядали начебто він зараз лусне від сміху. Родзинкою цього всього маршруту був не храм і не печера, Даша прочитала, що тут є ще стежка, яку зазвичай пропускають туристи, але вона поведе в справжні джунглі і великі печери.

Ми пішли шукати ту стежку, але о диво, знайшли ще одні сходи! Та що ж таке, тут хоч щось буває без сходів? Мене охопив жах від думки, що можливо ми не по тих сходах пів життя піднімалися. Що ж там зверху, а ось і красивий тайський напис. Запитаємо працівницю. Вона нам відповіла тайською мовою. Ну тепер ми хоч знаємо, як цей надпис читається. Тож вперед, в сенсі в гору! На щастя, тут було не більше ста сходинок, тож навіть не довелося проходити стадії прийняття. На горі нас очікував спуск, це означало одне – на зворотному шляху буде підйом. Далі було дві стежки: зацементована та заросла прямо через джунглі.

Звісно ми полізли по зарослій. О це вже кращий момент цієї локації, якщо ви любите природу, і гігантські дерева, то вам сюди. До речі, щодо дерев, я думаю, це був рекорд по товщині які ми коли-небудь бачили. Якщо ви випадково ще любите павуків, то вам тим паче сюди. На щастя, павук оберігав своє павутиння тож висів рівно по центру, на рівні носа.

Павук був вгодований, думаю одного туриста б він за один захід би заковтнув. А стежка йде далі. Перепрошую пане павук, будемо обережно проповзати під вашим павутинням, головне, щоб він на голову не звалився. Фух, начебто цілі. Тепер треба пильнувати, щоб іншого не зловити. А ще й десь тут, мабуть, блукає шанхальський барс, якого ми ніколи не бачили, але ж він має десь бути. В джунглях ми були вже по самі вуха.

Хвилин через п’ять ми наткнулися на ще більшого павука. Цього вже точно не варто ризикувати пролазити. Цей точно чекає саме на нас. Обережно йдемо назад, головне тепер першого не зловити. З часом ми вилізли на роздоріжжя з якого почали. Тепер підемо по цивільний дорозі.

По цивільній було йти теж доволі цікаво, були теж печери, дерева, поселення монахів, але без загрози шанхальського барса це не так цікаво. Особисто моя порада тим хто хоче піднятися на 1280 сходинок у гору. Краще візьміть собі місце в літаку біля вікна, а тут просто погуляйте по фантастичним джунглям.

Тепер обережно пройдемо через той табун мавп і можна ще влаштувати одну сесію смузі. Власниця кафе нам зраділа, як вже постійним клієнтам. В Таїланді дуже зручно, що завжди коли відчуваєш перегрів, можна зайди в кафе чи магазин і охолонути під кондиціонером, а краще ще й зі смузі. Вони тут продаються дійсно на кожному кроці. Тепер можна їхати назад в готель. Готель це як база, в яку кожен раз треба повертатися на перезарядку. Тільки дійшли до готелю, почалася справжня тропічна злива. На щастя, готель не змило. Зате зі спокійною душею можна було відпочивати, під зливою все-одно нікуди не підеш. Тож я заварив собі розчинної кави, почистив мангустін, розклав лонгкон і в прикуску з польським пряником знатно потрапезував на балконі із видом на тотальну зливу.

Але завдяки зливі ми хоч примусово перепочили. Тепер можемо переходити до програми другої половини дня. По-перше, у нас тут не відкрита ще ціла частина Ао Нангу. На жаль, повністю зануритися в джунглі нам не дозволила зграя не дуже привітно налаштованих собак. Але по курорту погуляли дуже мило.

На цьому, на жаль, завершується наша перша частина подорожі, тож відмітимо це коктейлем у склянці з бамбуку.

Тут це популярний вид коктейлю. Коли Даша планувала маршрут, то було під питанням чи треба взагалі зупинятися в регіоні Крабі, але знаючи наш увесь подальший маршрут, я б на Крабі перекинув ще кілька днів з Пхукета.

Бо цей регіон Таїланду тримає найкращий баланс між туризмом та самобутністю країни. Тобто якби нам треба було обрати де жити саме в Таїланді, то Крабі – one love.

Пхі-Пхі

Про ці острови я мріяв усі 11 років. Це два острови що з’єднані перешийком. Також на Пхі-Пхі знімали фільм Пляж, який ми спеціально подивилися перед подорожжю. Я запитав в туристичному агентстві, де саме там має бути цей пляж, на що отримав відповідь, що на третьому острові. Що значить “На третьому”??? Жінка пояснила що Пхі-Пхі складається з семи островів. Як з семи? Мій світ перевернувся. Як з семи??? А ми на якому живемо? І на який ми взагалі купили квиток на паром? Виявилося, всі живуть на головному Пхі-Пхі-Дон. Але щоб подивитися увесь Пхі-Пхі треба брати екскурсію, яка повезе тебе по всім островам. З самого ранку на нас наклеїли наклейки і відправили на тук-туці до парому.

Наклейки на морському транспорті замість квитків. Якщо загубишся, то по цих наклейках тебе легко ідентифікують і направлять до твого човна. До островів плисти кілька годин. По дорозі ми пропливли острів із дуже красивою водичкою, то був Bamboo Island. Так, одразу записую собі в список, що тут треба подивитися. А ось і наш Пхі-Пхі-Дон. Тепер є дві новини. І як по всій класиці одна звісно хороша, хмари розійшлися і тепер світить сонце, ну а друга новина… сьогодні майже весь світовий день відлив. Тож про красиве море сьогодні можна забути. На Занзібарі, наприклад, відлив можна застосувати собі на користь і відправитися в піше морське сафарі в глиб океану. На цьому острові головна краса це колір води і ми його побачимо, але, на жаль, не сьогодні. З відливами тут взагалі виходить цікава фішка.

В залежності від того, наскільки пологий спуск у воду можна зрозуміти як сильно вплине відлив на це місце. Бо, наприклад, на Пхукеті ми ті відливи в більшості моментів помічати взагалі не будемо. Почнемо з трапези, в Таїланді завжди треба все починати з гарної трапези. Ціни країни настільки приємні, що якщо ліньки шукати ресторан з дуже низькими цінами, то можна просто піти до ресторану зі звичайними низькими цінами. Нам одразу підвернувся ресторан формату All you can eat. Я випив чергову мисочку том-ямчику, закусив це тайськими макарошками, різними м’ясками в соусі і навіть майже з’їв креветку в клярі! По факту з’їв тільки кляр, бо замість креветки там виявилася морквина. Тайська їжа це завжди добре, а ще вона у мене асоціюється зі спекою. Це коли спека на межі, начебто і не критично, але звикнути часами не можливо. Хоча саме це і є невід’ємною частиною тайської атмосфери. Зазвичай на островах туристів з пірсу забирають тук-туки до готелів. В нашому ж випадку прийшов таєць, побачив нас і махнув рукою, щоб ми йшли за ним. Йшли ми так хвилини три. Дуже дивна розвозка. Потім він знайшов возик і забрав наші рюкзаки. Він йшов все швидше і швидше, видаючи звуки сигналу машини коли на дорозі траплялися люди, ми за ним. Швидкість все нарощувалася. Таке враження, що він хоче втекти від нас. Але ж ми в “одній машині з ним”. Ми рухалися настільки швидко, що поїздку вже можна було назвати “з вітерцем”. Коли закінчилася центральна частина острова, то почалася так би сказати «менш вилизана». Таїланду це не дуже властиво, але пхі-пхійці чомусь дуже смітять і живуть серед суцільного сміття. В голові не вкладалося, це ж той легендарний острів, чому він такий засмічений. Ми засилилися у своє власне бунгало із панорамним вікном.

Далі почалася нова історія із новим сейфом, але то була просто чорна сейфова смуга у цій подорожі. Що будемо сьогодні робити?

Спробуємо пройти всю заселену частину острова до кінця. Тут виходить так. Головний Пхі Пхі складається із двох з’єднаних островів. На кожному острові гора. Один острів майже не заселений, а другий острів гора розділяє на дві незалежні частини із двома головними містами. Ми жили у підніжжя гори. Тож щоб подивитися другу частину острова треба або плити на човні, що коштує невиправдано дорого, або як ми любимо — трекінг! Трекінг був знатний, виснажливий, в гору і з джунглями і красивими видами. На жаль, фотоапарат нам сказав “Сьогодні без мене” і включатися не захотів. З іншої сторони гори на нас чекало два варани і купка крабів у раковинах.

Ми пішли в найвіддаленішу точку острова і, на жаль, зробили велику помилку – не випили прохолоджуючих смузі в дорогу.

В Таїланді дуже важливо слідкувати за рівнем смузі в крові, особливо бананового. Прогноз відливів рубив правду. Відлив тут був настільки знатний, що човни на піску здавалося, що ніколи й не торкалися моря. Ще через 100 років ми таки дійшли до чогось схожого на пляж і навіть спробували поплавати. За пляжем починалася велика територія готелю. Готель був настільки великий, що навіть кожні 20 хвилин курсував тук-тук по території. Місце виглядало красиво, тож ми тут залишили камінчик-мандрівник у вигляді бджілки.

Такі камінчики ми вже багато разів знаходили у різних формах. І коли ми поверталися з норвезького північного сяйва, то на пересадці у Гданську я помітив бджілку-мандрівницю, що лежала на перилах мосту і дивилася на канал міста. Ми запропонували бджілці продовжити з нами подорож і вона погодилася. Тепер я вже знайшов в якій групі в інтернеті постять ці камінчики і тегнув номер камінчика. Колись автор дізнається, як далеко залетіла бджілка! А ми тим часом дійшли офіційно до північного краю острова. Тут є відповідна табличка і навіть фізичний геотег.

Вітаю, за пів дня ми пройшли цей острів. Тепер треба до ночі повернутися до дому. Даша порадила перекусити бананами що висіли прямо на пальмі. Хоч Даша мене і запевняла, що цей банан вже стиглий, але то був або не банан, або центр галактичного зла виражений у гіркоті маленького фрукта. В цей момент вилетіли комарі, що вирішили поласувати туристами фаршированими бананом. Так, біжимо!

У мене ще була надія, що ми зможемо поїхати назад на таксі. Але ця гора дійсно розділяє острів на незалежні частини. Нам нічого не залишається як з останніх сил випити крижаних смузі. На щастя, напій нам дав +20 до ходьби і ми знову були готові перейти гору. Щоправда, в темряві. Скажімо так, ми не встигли до ночі. Чому комарі від нас відстали ми зрозуміли, бо тут територія кажанів. Ви колись лізли в темряві через джунглі? А ми вже так. З досвіду скажу — головне замість ліани за змію не схопитися. Бо в темряві змії будуть ввижатися всюди. Фух, вилізли ми з цього дрімучого лісу. Далі на нас могла чекати наступна несподіванка, нарешті настав прилив. І могло бути таке, що тієї стежки до центру вже не було. Але нам пощастило, прилив сьогодні був не настільки високий. Так, щось від цих всіх кажанів та змій аж їсти захотілося, а ще через гору рівень смузі в організмі понизився. Полежимо 20 хвилин в номері і вперед у нічне життя! Ми швидко знайшли “свій” ресторанчик в якому були і ідеальні смузі і їжа. А прямо навпроти ресторану нас чекав масажний салон, в якому був один з найвдаліших масажів цієї подорожі. Це було настільки співпадіння по масажу, що наступного дня ми прийдемо знову і я попрошу, щоб саме та масажистка зробила масаж ще раз.

Хоча першого разу був цікавий момент. Спочатку масаж робила жінка доволі слабо, але в один момент її руки значно зміцнилися. Даша сказала, що насправді в той момент прийшла масажистка і змінила схоже власницю закладу, яка імітувала масаж, щоб утримати клієнта. І ця масажистка добре відчувала напружені м’язи спини. Взагалі під час тайських масажів ти відчуваєш наскільки твоє життя в руках майстра. А ще багатьох масажисток веселила довжина моєї ноги. У тайському масажі є один прийом, коли жінка має випрямити твою ногу під певним кутом, а через довжину моїх ніг часто майстрині не могли втримати посмішку. Одна так взагалі просто обійняла мою ногу і ридала від сміху. Тим часом у центрі острова відбувалося справжнє свято. Нічне життя це тайська фішка. Тут таке свято кожен вечір в усіх курортних містах. Це як нескінченний музичний фестиваль. Клуби тут змагаються у кого гучніші баси. На жаль, від цього дуже потерпають всі готелі цієї частини острова. Ми коли обирали готель то обирали не за віддаленістю від центру, а за віддаленістю від епіцентру звуку, це можна було визначити по відгуках. Ось такі вони, рай та пекло острова. Тепер можна записатися на завтрашній кораблик і йти відпочивати. З корабликами тут така є фішка. Або на пів дня, або на весь день, або швидкий човен, або звичайний довгохвостий, але враховуючи приливи в агентствах радять починати завтра о 06:30 ранку. На такий твіст сюжету ми готові не були. Вже північ, яка шоста тридцять ранку? Ні, попливемо наступним об 11:00. Тепер треба було обрати швидким, чи повільним човном. Ціна на всі човни не дорога. Але зі швидкісними є свої нюанси, вони ще пізніше стартують. Від кількості варіантів голова, здавалося, вибухне. Ну начебто все порішали, вже через 11 годин будемо пливти з вітерцем!

Екскурсія по островах Пхі-Пхі

Перепрошую, а скільки приблизно чекати на евакуацію? Запитав я у сумного човняра. Чоловік мені відповів що хвилин за 20 нас врятують. Ми сидимо зі згорілим мотором у човні десь серед моря. Я ж не знав, що цей човен аж настільки повільним опиниться. На фоні пропливали швидкі човни і повільні і навіть буйок повз нас проплив. З іншої сторони по нашій статистиці мотори в човнах горять раз на 10 років, тож не все так погано. Минулого разу ми так десь між Мальдівами застрягли. Хвилин через сорок нас забрав інший човен і ми продовжили наш маршрут. Перша зупинка була десь на кораловому рифі у морі. Асортимент тайських рибок мені подобається. В цьому місці навіть мали плавати акули, але, на жаль, чи на щастя, акул не було. Друга зупинка — красивий Bamboo island. І він дійсно шикарно-красивий.

Тут білий пісочок і мілка вода, а відповідно і мальдівські пейзажі. Як і водиться на всіх екскурсіях, маски із трубками включені. Тож можна або поснорклити, або влаштувати фотосесію, або насолоджуватися красивою водичкою. Люди, не мандруйте тільки по Європі, дивіться цей шикарний світ! Ми відносно недавно були у Хорватії, водичка там на багатьох пляжах теж вражаюча. Але тут наявність білого піску та тайських рослин робить свою справу. Навпроти нас був острів що називався Mosquito Island, сподіваюся ми туди не попливемо. Далі нас погодували і повезли на пляж до мавпочок.

Кількість побачених мавп за цю подорож була рекордною і що приємно, тайські мавпи набагато добріші за мавп в інших країнах, від них немає відчуття небезпеки.

Далі була довга висадка у бухті недалеко від легендарного пляжу де знімався однойменний фільм. Тут було десь 40 хвилин рибко-коралової терапії. До речі, бачив гігантську отруйну, колючу, синю зірку. І тепер головна зупинка, пливемо на той самий пляж. Човнам та корабликам не дозволено запливати у бухту, тому всіх висаджують на спеціальному пірсі з іншої частини острова. Якщо до цього на всіх зупинках та висадках ми ловили прилив та сонце, то вгадайте де на нас чекав відлив? На цьому пляжі було б добре знімати в цей час фільм про пустелю. Мама побачивши фотографії аж поспівчувала, бо у них з татом 7 років тому тут як раз був прилив.

Це той дивний твіст в наших подорожах, коли батьки нас випередили із локацією на сім років. Але нам все одно було радісно, навіть велику змію побачили. Хоча щодо її справжності є питання. Бо коли я показав змію нашому човняру, він так театрально закричав, що з Москіто айленда полетіли москіти. Але була і несподівано приємна частина.

Почався шторм і пірс для човнів став недоступним. Тож адміністрація острова дозволила човнам підпливти за туристами до бухти. Як нам сказав охоронець – нам дуже пощастило, бо нам тепер можна зайти у воду. На цьому пляжі у воду заходити не можна, одна з причин – акули. Тобто в фільмі таки був не жарт про акулу. Коли ми йшли до човна, то я побачив двох скатів, що схоже чекали коли на них хтось наступить. Тепер ми випливли з бухти і чекали у морі на захід сонця. У небі світили веселки, я плавав у водичці – пуховій ковдрочці.

На цій екскурсії був запланований шикарний фінал – нічне плавання у бухті із планктоном, що світиться. Але у нас був інший фінал, у морі нас застав настільки потужний шторм, що у всіх була думка тільки про те як вижити. Я взагалі не знав, що ці човни під таким кутом можуть триматися на воді. Цікаво, що човен був підготований до всього, навіть спеціальна прозора плівка від бризок була. Я про всяк випадок на нас із Дашею надягнув рятувальні жилети. Бо із човнами і штормами в Таї вже є печальний досвід в історії. Китайських туристів у човні повеселив факт того, що ми одягли жилети, але враховуючи, що багато китайців взагалі плавати не вміють, тож бажаю їм міцного здоров’я. Фух, допливли до берега. Невже в цьому світі є тверда земля, що не качається? Екскурсія була дійсно вогнина, і душевна, і з пригодами. Вартість такої розваги із вхідними квитками до національних парків по 1000 бат (29$) з людини на весь день із харчуванням. Тож Тай як завжди ван лав. Тепер починаємо вечірню масажно-гастраномічну програму із млинцем на десерт! Закінчилася вечірня програма максимально дивно. Коли ми лягали спати то помітили що в кімнаті дуже пахне освіжувачем повітря. У нас вже був схожий досвід, тож просто треба знайти джерело і перенести його на вулицю. Скільки ми не намагалися знайти — марно. В якийсь момент я поліз на саму верхню полицю шафи і ось воно! Я щось точно знайшов! Менше всього в цей момент я очікував що замість освіжувача я дістану запечатаний косяк з травою. То була чиясь схованка. В голові почали швидко крутитися думки: “Я залишив відбитки!”, “Треба викинути на двір!”, “Ні, треба заховати назад!”, “А вдруг спецназ зараз заломиться в кімнату?!”. Обговоривши ситуацію вирішили залишити косячок у схованці.

Околиці острова

Сьогодні нам треба плисти на фінальну локацію. Але ми взяли паром на вечірній рейс, тож у нас є можливість додивитися все, що залишилося на острові. Мабуть, найвідоміше місце острова – оглядка. Але, як відомо – любиш оглядки, тож люби у спеку в гору підійматися. Початок маршруту трохи не очевидний, але, на щастя, на одному з сайтів як раз описали між якими готелями треба пройти, щоб вийти на стежку, єдине що в статті описували жовті будиночки, а вони тепер фіолетові))) Дорога хоч була й спекотна, але вздовж джунглів, а це завжди радісно. Хвилин через 30 нам на зустріч вийшла група туристів і повідомила, що попереду на нас чекають злі собаки, однак вони запаслися палицями і тепер мені урочисто передають палицю із рук в руки. Супер! Дяка!

Але є один нюанс, Таїланд це країна котів і за весь час на острові ми бачили тільки одну собаку, що виглядала дуже втомленою від спеки. Другий цікавий момент, через 10 хвилин ми помітили що палиця на кінці вирізана у вигляді фалоса. Ще хвилин через 10 хвилин ми все ж таки вирішили залишити фалічний жезл на камені, бо це схоже був якийсь пранк. Собак ані на вершині, ані на всьому острові так і не виявилося. Доки ми фотографувалися, палицю хтось поцупив, чи можливо цей магічний жезл просто повернувся власнику.

Бувають подорожі, після яких з голови не виходить якась подія. Як, наприклад у Єгипті, коли прибиральник зображуючи рукою пістолет завів мене в чужий номер і показав чиїсь ноги, що стирчали з ліжка. Тож ця подорож не була винятком. Оглядок виявилося аж три штуки, правда чомусь вони платні. Але види з оглядок дійсно фантастичні, тож їх можна віднести в список масті сі.

Також там є ресторанчики, де можна затишно посидіти із черговим смузі. А для особливо вибагливих ще й стоїть вентилятор який можна собі персонально включити. Аж не віриться що колись ми повернемося додому і не буде відчуття нескінченної спеки. Це як в Ісландії під час полярного дня не вірилося, що ми колись знову побачимо ніч. Ну що ж, план по оглядкам виконали, тепер можна подивитися, що там за пляжі на незаселеній частині острова. На зворотному шляху ми зустріли групу бабусь з дідусями, які вилізли з трекінгового маршруту. Ех, шкода посоха з собою немає, щоб передати далі! Вони поцікавилися, що тут є цікавого. Я запитав чи цікавить їх трекінговий маршрут, на що усі хором із нотками жаху відповіли, що більше ніякого трекінгу. Ну добре, значить ми теж не сунемося в напрямку з якого вони вилізли. Спускалися ми трохи іншою дорогою і коли йшли по вузеньким сходам, то із віконця кіоску таєць нас запитав чи не хочемо ми випити по смузі? Ну звідки ж ти знаєш? Це нечесна реклама! Ну добре, давай нам свій богемний смузі з манго.

Передих влаштували прямо у нього на сходинках, а поруч ніжилася на сонечку кицька. Дійшли до пляжу і зробили висновок, що він також виглядав доволі красиво і я навіть вирішив сплавати на іншу частину острова, щоб подивитися на пляж куди пливуть тільки на човниках.

Треба було проплисти 500 метрів вздовж хащів. Спочатку ідея мені здавалася безпрограшною, але коли почав пливти, то весь час ввижалися крокодили, а ще важливо було не наступити на ската. Тепер я добре розумію, під що саме маскуються крокодили. До речі, той пляж виявився гімняним, але пригода норм. Далі ми перечекали чергову тропічну зливу, пообідали і пішли до вечора вештатися по пляжам, де почався тотальний відлив. На заключення щодо зупинки на острові. Якщо вас не цікавить трекінг, а хочеться менше переїздів та переселень між готелями, то можна сміливо залишатися на Крабі і звідти сплавати на човнику в екскурсію по островах Пхі-Пхі.

Якщо ж хочеться побачити абсолютно усе, включаючи фантастичні оглядки на острові, то зупинитися таки треба. А ми продовжуємо подорож.

Пхукет

Це було схоже на гіперстрибок у космосі. Ми сіли на спідбоуті, в якийсь момент капітан увімкнув двигуни і острів за лічені хвилини став десь далеко позаду, а з часом і зовсім зник за горизонтом.

Нова локація, нові виклики😊 Треба знову розібратися де тут харчуватися, де масажі, як переміщатися по острову. Чомусь я Пхукет уявляв собі значно меншим. У нас тут аж 6 ночей. Загалом атмосфера острова менш привітна ніж на Крабі. Скажімо так, якщо Крабі то це прямо Таїланд-Таїланд, то Пхукет це Єгипет-Єгипет в поганому значені цього слова. Але все залежить від ваших цілей подорожі. Якби ми знали різницю, то Пхукет би все-одно не прибрали б з маршруту, а просто кілька днів перекинули на користь Ао Нангу, що в Крабі.

У Пхукета є переваги — пляжі екзотичної краси в пішому доступі та доступність екскурсією до островів Сімілан. Я про ці острови раніше ніколи не чув, але на форумах цілі обговорення присвячені цим островам. Загалом, знаючи фінал подорожі, я думаю не дарма Сімілани і Сейшели починаються на ту саму літеру. Але Сімілани будуть наприкінці подорожі у вигляді вишеньки на торті, а може й самого торта разом із вишенькою. А поки що у нас перший вечір. На ресепшені нас зустріла жінка, яка ніяк не могла перемогти термінал оплати. Після кількох невдалих оплат, вона передала його мені і я пробував налаштувати тайський термінал. Мені трохи заважав мовний бар’єр, бо частина текстів там була виключно тайською. Все ж таки ми побороли термінал і заселилися. Перший вихід у місто, все таке нове, невідоме. Чому я раніше собі уявляв невеликий острів, де всюди пісок. А це ж справжній мегаполіс. На щастя, ресторан зі смачною їжею та недорогими цінами був біля готелю, а ще масажний салон. Хоча салонів тут схоже більше ніж готелів. І що головне – масаж всюди роблять добре. Хоча здається тут також є салони із не зовсім стандартним масажем. Наприклад салон, на вході до якого веселяться дівчата в дуже коротких спідницях, а чоловік пильно слідкує за клієнтами. Також бачили салони, де замість жінок чоловіки і ще буває надписано, що масаж тільки для чоловіків. Я не хочу знати, що то все значить, але з вибором масажного салону треба бути обережним. Приємним відкриттям на Пхукеті виявилася ціна на мої улюблені мангустіни. Замість 200 бат, вони тут коштували 100 бат (3$) за 2 кг. Це вперше коли я від’ївся мангустинів. Тепер треба розібратися як тут із транспортом і можна починати культурну програму. На щастя, гугл карти показують актуальний розклад тук-туків, а ще тут є смартбас, який також є на гуглі і охоплює всі пляжі острова. До речі подорож по Таїланду у нас була в кращих старовинних традиціях, ми не проплачували інтернет. Тож залежали тільки від точок вайфаю. Бо наземним транспортом доводилося користуватися рідко.

Околиці Патонгу

Патонг це найпопулярніший район Пхукету, ми там жили. Не скажу що ідея була вдалою, бо краще обирати менш популярні райони острова. Вийшли на пляж, з чого почнемо? Всі пропонують пливти на Freedom beach. Цей пляж за кілька годин ходьби від нас, вважаю що це ідеальний шанс познайомитися з островом. Тим паче до спеки ми більш-менш вже звикли. Спочатку ми йшли по набережній, а потім повернули, щоб прогулятися вздовж річки. Тут було тайське поселення, умови життя тут, на жаль, жахливі і як мінімум через те, що вони смітять там же де й живуть. Це були справжні фавели. Але ми в Таї, тож почували себе в повній безпеці. Місцеві собаки були спантеличені нашою присутністю. На відміну від попереднього острова, вони тут таки є. Місцевий, великий варан дивився на нас голодними очима. Вийшов таєць, посміхнувся нам і прогнав собак. Приємно, що в цій країні тобі всюди раді, навіть у фавелах, де ми, можливо, були першими туристами. Досвід був цікавий та незвичний, а ще було неочікувано — на розваленому сараї висіла табличка зі стравами і там була фотографія суші. Тож як кажуть “Красиво жити не заборониш”. Так, щось ми не туди забрели, пляж трохи в іншому напрямку. Тут прямо як на Сейшелах, хочеш красивий пляж – лізь в гору. Але вздовж траси. На щастя, хвилин через 20 був кондиціонований маркет. Треба випити якийсь прохолодний напій! Я обрав напій зі смаком азіата, це схоже якийсь відомий персонаж. Було смачно, я навіть випив ще одного азіата. Це набагато краще ніж 11 років тому я пив напій зі смаком шкарпеток. Даша зробила сюрприз і поклала мені в рот тамариндову цукерку. Тамаринд це такий специфічний фрукт, фішка якого в тому, що неможливо зробити бодай щось смачне з нього. Освіжилися! Можна йти далі, ще вище. По дорозі ми спостерігали як мама-гуска вчить своїх гусенят, як мама-тайка веде своїх тайчат, вони нам ще по черзі дали п’ять. Потім нарешті дісталися до стежки по якій можна спуститися до пляжу. Спусків тут два, платний та безплатний. У безплатного було два мінуси, він зовсім не виглядав як спуск і там була змія, але це тільки додає екзотичності маршрутові. Пляж виявився справді дуже красивим, хоча фотоапарат не особливо зміг передати красу. Як же було приємно в воді, навіщо взагалі кудись рухатися по маршруту, якщо можна тут увесь час плавати, навіщо на ті Сімілани плисти? Можна в цій райській водичці просидіти цілий день. Але мікроскопічні медузки трохи повернули нас на землю. З медузками така порада. Якщо в воді починає щось невидиме жалити, спробуйте перебратися метрів на десять вбік. І головне, що ці медузки зазвичай у красивій воді, якщо вода звичайна, то вони не дурні туди пливти, їм теж подобається райський куточок. Пляжів насправді тут два поруч. Тож ми як відповідальні туристи поплавали на кожному з них. У нас на цей день були ще якісь плани, але тайці не поспішають, і тобі не варто. Нагадую, що тайське правило «Савайді» ще ніхто не скасовував. Тож після пляжу ми почали тримати курс додому. Добре хоч піднятися можна безкоштовно по цивільній стежці без змії. На верху серед суцільних джунглів на нас чекав маленький ресторанчик. Точніше на ганку обідали дві жінки, ми запитали чи нагодують вони нас, і одна з них із радістю пішла на кухню. За що ми любимо Азію, поїсти на цьому материку можна завжди, всюди і за приємну ціну. І на щастя, це був ресторано-будинок-туристична агенція. Щоб було приємніше чекати на обід ми замовили крижаний кокос, це завжди смачно і радісно. Ммм, дуже смачно, тепер будемо кокоси зі смузі чередувати. Крижаний кокос тут коштує 40-60 бат (до 1,5$). Тепер із новими силами, в курсі цін на екскурсії, пройшли кілька годин і ось ми в готелі. По дорозі зайшли і накупили екскурсії на корабликах у заплановані місця. Купувати екскурсії тут радісно, бо в агенціях працюють кондиціонери. Нарешті ми в готелі, охолоджуємося, відпочиваємо, через кілька годин їдемо у палац слонів.

Шоу зі слонами

Це доволі цікаве місце, ти купуєш квиток на шоу, але приїжджаєш раніше, бо сама територія це великий ярмарок. Тут можна і велику іграшку купити, і на міні шоу подивитися, накупити сувенірів, покататися на слонах, або ходити і поглинати атмосферу свята. На Пхукеті вже всюди встановлювали ялинки і привітальні написи, в середині відчувався сильний дисонанс, бо на вулиці +34, а тебе вітають з Новим роком та Різдвом. Ми звісно вже бачили нові роки без снігу в Україні, але коли снігу навіть на горизонті немає, то відчуваєш себе дивно.

Саме шоу починається з того, що всі мають здати свої телефони у комірки, черга на здачу телефонів може сміливо конкурувати із Лувром, тільки тут тобі в кінці замість Мони Лізи покажуть тайця, що прийме телефон. Нарешті ми на самому шоу. Про аналогічне шоу в Бангкоку ми чули від туристів ще 11 років тому, але тоді ми не потрапили через банальну причину — не вистачило часу.

Шоу має цікавий сюжет, мабуть цікавий, не дуже зрозуміло, бо тайською мовою, але було дійсно класно. Загалом зібралися усі хороші та перемогли усіх поганих. На шоу мені більше сподобалися не стільки слони, як тайські гімнасти що літали над головами глядачів. Про шоу багато протилежних відгуків, але особисто наша думка – шоу класне. Тепер можна повертатися у готель і влаштовувати нічне об’їдання мангустинами.

Гора із сидячим Буддою

Оскільки правило “Якщо є гора, то ми її не пропустимо” ніхто не скасовував, то маршрут наступного дня був визначений заздалегідь. Ми під’їхали автобусом на сусідній пляж, бо інакше ще через одну гору кілька годин було лізти. Далі після сніданку як слід зарядилися смузі і почали довгий підйом під сонцем. Смузі на цей раз були з пітахайї та кокосу. Але до бананового усе одно не дотягують. Підйом був хоч і дуже довгим та виснажливим, зате через рясні еталонні джунглі.

Це саме такі джунглі, як уявляєш собі коли сидиш вдома, але, на щастя, джунглі розташовані по боках, а йти можна широкою стежкою. Тож немає страху, що якесь боа на голову звалиться. Коли ми нарешті піднялися, то нарешті побачили Будду, правда на сусідній горі.

Добре хоч між горами є перехід. А ще краще, що є зупинка із крижаними кокосами. А потім ще одна із крижаною смузі-кавою.

В таких умовах можна хоч цілий день підійматися. Будда, де ти? Скільки ми днів вже йдемо? На щастя, в якийсь момент ця гора таки скінчилася і нас зустрів сидячий Будда. Місце класне, тут є різні святині.

Можна молитися, потрапити до монаха на аудієнцію, або кинути монетки у 27 золотистих горщиків – це і донат на храм і запорука здійснення бажання. Ми були на висоті, настрій був на висоті, всі були на висоті! Куди далі? Далі поїдемо в храм Чалонг!

Храм Чалонг

Ще пів дня з гори пішки йти зовсім не хотілося. Треба знайти, хто нас відвезе вниз. Проблема в тому, що всі сюди приїжджають на трансферах в обидва кінці, тож всі машини були зайняті. Але в Азії не існує безвихідних ситуацій. Тож вже скоро ми знайшли таксиста, якому в місто треба було ще більше ніж нам, тож торгування за ціну перейшло в майже від’ємний напрямок. Коли ми поїхали, то він по дорозі завіз обід своїй мамці, це було дуже мило.

Тепер зрозуміло, чому він так хотів, щоб ми поїхали із ним. Тепер ми в самому серці храмового комплексу. На жаль, окрім нас тут ще купа будівельників із машиною, що трамбує новий асфальт. Але жодна машина, яка щось дрилить, не зіпсує шарм азіатських храмів. Хоча ця машина дійсно дуже старалася. Храми в Азії це завжди радісно, вони суттєво відрізняються від європейських. Тут на території їх багато, від маленьких, до багатоповерхових. Насправді їх тут виявилося настільки багато, що ми навіть трохи зраділи коли один з них виявився замкненим.

Ну, план дня виконали, можна зі спокійною душею, поласувати чимось смачним. Біля храмів розташувався маркет із морепродуктами. Правда є один мінус, ці морепродукти ще живі і погрозливо дивляться нам у вічі. Ну ок, що там далі? Купа ропух! А далі? Якісь морські змії! Та що коїться, де наші смузі! Смузі тут не було, проте був фруктовий великий ринок, де почищені фрукти лежали в холодильнику. Ну що ж, виклик прийнято. Спочатку було холодне манго, потім напівтепле манго, потім біла пітахая, потім червона і все це утрамбували свіжим мандариновим соком.

Добре хоч не тріснули. Десь тут має ходити міський тук-тук по 40 бат (1$), а ці фрукти просто ідеальний варіант, щоб скоротити час очікування. Я пішов в сусіднє кафе, щоб по вайфаю подивитися коли буде тук-тук. Навігатор показав мені що через 0 хвилин.

А й дійсно, за вікном якраз зупиняється наш тук тук, тепер через джунглі повертаємося в нашу частину острова. Вийшли ми на пляжі Карон. Це ще не наш Патонг, але тук-тук далі не їде. Тож чудова нагода познайомитися із цим пляжем ближче. А ближче з’ясувалося, що тут можна взяти в оренду дошку для серфінгу. Ну що ж давно пора було.

Це історія про двох відважних і дуже самовпевнених мандрівників, що полетіли у Таїланд звичайним офісним планктоном, а повернулися професійними серферами, теж звичайним офісним планктоном. Скажімо так, не вбилися, то й добре, але було по справжньому весело.

Цікаво, після ковіду робота стала віддаленою, і чи вважаюся я ще офісним планктоном, чи я вже віддалений планктон. Після серфінгу ми знайшли гамаки, що були натягнути на пляжі між пальмами. З цією задачею ми впоралися краще, гамак тебе не образить і не скине)

Острів Джеймса Бонда та ще якісь там острови

Думаю, у багатьох Таїланд асоціюється саме зі скелею, що стирчить з води. Цю скелю туристичні агенції України вставляють майже на будь-яку рекламу Таїланду, навіть якщо до цієї скелі з України буде ближче летіти ніж від того готелю, що рекламується туристичною агенцією. Також вже бачив цю скелю у рекламах інших країн. Але вона саме тут, в околицях Пхукету. По легенді тут Джеймс Бонд бігав із якимось золотим пістолетом, щоб це не значило. З самого ранку нас забрав трансфер і повіз на пірс до кораблика. Турів на острів Джеймса Бонда тут багато, всі за різною ціною і у всі входять різні набори островів та печер. Зрозуміти який самий тур ти береш – неможливо.

Ти можеш сторгуватися за кращу ціну, але тебе й посадять на дешевший тур. Єдине, що гарантовано — це острів зі скелею, а далі як пощастить. Головне попросити, щоб тебе записали на тур в інтернаціональну групу. Море з цієї частини острова звичайне, мутне. Капітан пояснює це тим, що поруч материк з якого дощі змивають землю в море і тому тут немає цієї казкової прозорості. Перша зупинка. Ми пересідаємо в каяк по двоє людей. Човен не виглядає надійно, тож невідомо чи можна з собою брати камеру, чи ні. Капітан щось незрозуміле на цю тему розповідає. Ну добре, попливемо з телефонами. З нами сідає міні-капітан і починає веслувати. Чесно кажучи екскурсії, де за тебе ще й веслують – найкращі. Ми пропливли під печерою в озеро, що з усіх сторін оточене скелями. Це дуже класна фішка, ми в таких печерах плавали у В’єтнамі і дуже радісно, що ми тут знову на це натрапили.

Тут навіть не стільки в озері фішка, скільки в моменті коли ти пливеш через печеру. Нас повернули назад на кораблик. Далі була аналогічна висадка, де ми плавали між міні островами через печери, тепер вже ми були сміливі і взяли фотоапарат. Дивно, що камера навіть включилася, бо схоже відчувала, що тут і потоне, якщо не включиться.

Тепер пливемо на сам острів. По дорозі обід на кораблі. З однієї сторони обід був непоганий, смачний, ситний. З іншої сторони ми отруїлися цим обідом. Ми ще не знали цього, ввечері накриє. Але це несподівано, коли на вулицях п’єш і їси все що тільки існує, а потім на кораблику отруюєшся. На щастя, цей випадок отруєння можна віднести до легкого, бо він ніяк не вплине на наш маршрут. З власного досвіду це другий випадок отруєння їжею в Азії. А подорожували по Азії ми дуже багато, тож доволі малий шанс з’їсти щось не те.

А поки що ми поїли смачний обід і пливемо як Джеймси Бонди на однойменний острів. На острові нас зустріли туристичні розкладки на яких продавалися навіть іграшкові золоті пістолети. Люди фотографувалися у відповідних позах на фоні скелі. Одна китайка сиділа і фотошопила себе на телефоні навіть не дивлячись на скелю. Стільки Джеймсів Бондів одночасно я ще за життя не бачив. Правда оригінальний був у смокінгу, а ці в купальниках. Але скеля дійсно прикольно виглядає.

На зворотному шляху була ще одна зупинка біля ще одного острова. Тут усім бажаючим вручили весла і можна було вільно поплавати у морі на каяку, або просто поплавати у морі, або і те і те. Ввечері нас повернули до готелю. Тепер на масаж, потім на смузі, потім вечерю, потім в ліжечко. Десь між вечерею та ліжечком почало відчуватися, що щось з організмом не те. Постраждала конкретна ділянка всередині живота у нас обох. Доведеться тепер в день не по п’ять смузі пити а хоча б по три(((

Подорож по пляжах Пхукета

У нас біля готелю дуже смачний і не дорогий ресторанчик, але є мінус – він чомусь зранку не працює, тож снідали ми в іншому місці. Метрів зо триста від готелю була розкладка із домашньою готовою їжею. Даша для себе там відкрила смажену рибку, я ж поринув у рай із парових пиріжків бао. Ще у них автомат був що запечатує пластикову склянку холодної кави так, начебто ти її в магазині купив. В цей день ми вирішили проїхати автобусом по всіх головних пляжах острова. За 300 бат можна купити проїзний на день на автобуси Smart bus, що тут курсують кожну годину і трекаються на гугл карті. Проїзні можна купити прямо у водія. Ми планували починати з іншого напрямку, але ми не встигли на автобус, тож вирішили все ж таки їхати в протилежний напрямок, але там чомусь взагалі у розкладі не було автобусу, тому все ж таки побігли перевіряти чи не запізнився автобус, що мав їхати по першому задуманому плану. Азіатська вдача була на нашому боці і автобус чомусь дійсно на нашій зупинці простояв п’ять зайвих хвилин. Тож вперед! Ми вийшли на оглядовому майданчику біля пляжу Суріні.

Там зупинки насправді не було, але ж не завадить це бравим туристам вийти з автобусу. Пам’ятаю, якось в Сербії треба було вийти на трасі серед маршруту, бо у нас були свої плани. Сербський водій дуже здивовано і невпевнено нас висадив. Він не знав англійську і не міг до кінця зрозуміти чи дійсно нам треба серед траси вийти. З тайським водієм було легше, бо тут фантастичний оглядовий майданчик і я думаю його частенько просять тут висадити. Оглядку Laem Sing View Point я ставлю до списку “Маст сі” на Пхукеті. Дійсно вражаюче красиво. Як тепер до того пляжу дістатися, що під оглядкою? Доки спустилися вниз, то вийшли вже на основний великий пляж.

А ні, ми вже хочемо той маленький екзотичний, що ми бачили з гори. А проходу на вигляд і немає. Але ж не зупинять нас якісь чагарники та каміння? На щастя, там все ж таки була стежка. І ось ми знову в центрі екзотичної краси. Я вже не раз казав і продовжую казати, що цей світ безмежно красивий!

Так, медузки, перестаньте, дайте мені насолодитися красивим світом! Відпочиваємо просто шикарно, в такі моменти заряджаєшся добротою і позитивом на довгі місяці.

Потім треба було пройти сім стадій прийняття і таки вилізти з води. Ми пішли з цього райського куточка в буденний світ великих пляжів. Погода була ясна, сонце пригрівало на максималках, ми зайшли в місцеву кав’ярню із випічкою. Такі місця для країни не типові, тож і ціни тут приблизно на долар дорожче ніж всюди. Головне в таких місцях це кондиціонер. Каву я взяв в сусідньому севен елевені, а у них ми купили смачну випічку. Автобус мав бути лише через 25 хвилин, тож планувалося спокійне, розмірене попивання кави. До речі, вперше за всі ці дні п’ю гарячу не розчинну каву. Але щось пішло не за планом, чомусь за вікнами проїхав наш щогодинний автобус. До зупинки метрів 400. Побігли! В якийсь момент я зрозумів, що або кава, або автобус.

Бо бігти з відкритою кавою це як якийсь тупий конкурс на радянському весіллі. На щастя, з автобуса нас помітили і дочекалися. Але ми вирішили з’ясувати, що тут не так, і показали водію на розклад, де чітко вказано, що автобус має бути через 20 хвилин. На що отримали несподівану відповідь “Так, дійсно, це цей автобус, тож сідайте по-скоріше і погнали”. Ну добре, їх країна, їх правила, трохи дивні, але в екзотичних країнах вже не перший раз зустрічаємося із нелогічністю в рухах автобусів. Тепер ми вийшли на Kata Beach. Тут приблизно все те, що і на інших пляжах, таке саме затишне та екзотично-тайське, але є один страшний мінус! Це як потрапляєш в паралельний світ де є все те саме, але потім головний герой помічає – тут не продаються смузі! Замість них тут всюди нарізані фрукти!!! Такого хорорного твісту сюжету ми не очікували. Значить біжимо купатися і мерщій у наступний автобус, хай везе нас туди, неважливо куди, але щоб там були смузі!

Насправді нам було важливо куди, бо декілька разів на день автобус їде по зміненому маршруту і заїжджає додатково до храмів. Але в кращих тайських автобусних традиціях, на кожній зупинці різні маршрути були помічені як змінені. І фінал, це коли на одній зупинці одразу висить два не співпадаючих розклади на той самий напрямок із різними поміченими автобусами. На щастя, приїхав той, що треба автобус і завіз нас якомога далі від пляжу, де не продавалися смузі. Тепер ми в максимально нижній частині острова біля монастиря Phrom Thep.

Сам монастир нічого особливого собою не являв, але які тут робили холодні тайські чаї! Сонце сьогодні було особливо зле, і ці крижані чаї були вдалою компенсацією. В цьому районі класні оглядові майданчики і багато панорамних місць.

Тобто сюди дійсно варто поїхати на захід сонця погуляти. Фінальним місцем маршруту у нас відмічений пляж Ra Wai. Ми туди пішли пішки, оскільки йти треба було через справжні тайські села під заходом сонця. Це найромантичніші місця екзотичних країн, такі прогулянки дуже запам’ятовуються.

Сам пляж, як я і читав, тільки для прогулянок, але доволі милих прогулянок. Через велику кількість човнів покупатися тут не вийде. А он як раз і наш автобус на нас чекає. Можемо повертатися на вечірню масажну програму в рідний Патонг. На сьогодні окрім традиційної масажної програми у нас ще був запланований All you can eat з морепродуктів. Коштує ця розвага по 380 бат (11$). Тобі на стіл ставлять барбекю, приносять кожному по головній страві, доки ти їси страву, на барбекю готуються морепродукти, що ти розклав.

Основними стравами у нас були сашимі зі свіжого лосося в солодкому соусі і велика тушкована риба, на грилі готувався містер краб та його друзі креветки, мідії, ракушки, якісь морські трубочки та багато інших цікавостей. Тут ти одразу отримуєш і естетичне і гастрономічне задоволення.

Як закуска до основної страви у нас були устриці. Навіщо з Таїланду взагалі летіти додому? На щастя, це хоч і близько до кінця подорожі, але завтра нас чекає та сама вишенька на торті.

Сімілани

Острови знаходяться десь далеко в Андаманському морі. Раніше я про ті острови і не чув, але Даша знайшла цілі форуми присвячені цим островам. Вони відкриті тільки пів року протягом року і не всі дев’ять, бо там щось із черепахами важливе відбувається. Від готелю нас повезли до самого початку острівного Пхукету, місце де він мостом з’єднується із материком. Далі був сніданок. Після чого нам провели інструктаж і кожному вручили по таблетці від захитування. І це, до речі, дуже добре що продумано. Далі ми всі сіли на спідбоут і на першій космічній швидкості вирушили далеко в море. Перша космічна, це коли думки не встигають за переміщенням твого мозку у просторі. Приблизно півтори години треба летіти по морю. Я, на щастя, люблю відчуття швидкості, тож відчував себе комфортно, для Даші це було щось ближче до формату катувань. Але у будь-якому разі таблетка робить свою чудо справу і хвилі взагалі ніяк не впливають на самопочуття. Це справжня магія, ніколи їх не приймав раніше. Більшу частину контингенту на кораблику складали китайці. Поруч із нами сиділи в масках мама з бабусею, а між ними дівчинка років восьми. В масках вони були не через ковід, а тому що в них так заведено, ми вже бачили це неодноразово ще до відкриття ковіду. Мама із бабусею грали навипередки у гру “Хто більше догляне за дівчиною”. В якийсь момент наш корабель вийшов із гіперкосмосу, тобто гіперморя і за бортом з’явилися ті самі легендарні острови.

А знаєте, вони і дійсно виглядають настільки шикарно як їх описують. Якщо біля Малайзії ми колись були на тайських Мальдівах, то це справжні тайські Сейшели. Скажімо так, якби мені ще тиждень тому показали фотографію і попросили визначити місце, я б з впевненістю сказав, що це сейшельський острів Праслін або Ла Діг.

Ця вода – вершина краси, жоден фотоапарат, жоден фотошоп вам не передасть ту красу, що тут бачать очі. Островів всього дев’ять, із них в програмі три. Біля одного у нас був шикарний снорклінг серед коралів та рибок. На другому у нас була зупинка з обідом та підйомом на скелю до місцевого відомого каменю. І можливо я перший турист у світі хто піднявся на скелю два рази поспіль! Перший раз щоб подивитися красу, другий, щоб забрати забутий рюкзак! Доки обідали, по землі ходив великий варан і шукав із ким би поруч присісти на обід.

Потім була зупинка на ще одному не менш красивому острові. Це були дуже дивні відчуття, ми з однієї екзотичної подорожі як через портал провалилися в ще більш екзотичну подорож. Острови однозначно треба дивитися, якщо ви на Пхукеті, то пропускати їх не можна. Я навіть долоню на згадку порізав об корал. Навіть зараз, коли пишу розповідь відчуваю Сімілани на долоні і ще трохи Пхі-Пхі на нозі. Пам’ятаю, як я колись роки три Шарм-ель-Шейх на пальці ноги відчував.

Тож підсумок такий – Сімілани ван лав, якщо ви подорожуєте по екзотичній частині Таїланду, обов’язково включайте в маршрут. Шкода, що зараз немає подорожей із ночівлею на цих островах, бо кілька днів на мою думку варто провести в цій красі. Ну що ж капітан, включай гіпершвидкість і погнали! Нас привезли знову в те місце, де у нас був сніданок. Далі замість того щоб везти усіх готель, почався неочікуваний твіст сюжету – вечеря! Вона була включена в тур, тож спочатку трапеза, потім усе інше. Тайський сервіс!

Ще гід сказав, що можна помитися у душі і чомусь усі китайці одразу побігли у загальний душ. Але чому не помитися з комфортом у готелі через кілька годин? Тепер повторюємо вже традиційну вечірню програму – смузі плюс масаж. Цікаво що першу частину подорожі ми обирали масляний масаж, а потім Даша запропонувала спробувати традиційний тайський і тепер ми майже завжди обирали тайський.

Крабі Таун

Сьогодні наш останній день і треба переїхати на ночівлю у Крабі Таун, який знаходиться майже з іншої частини Таїланду. Тобто треба або на першій космічній кілька годин по морю. Або чотири години по материку. Але з морем є нюанс, до пірса від готелю треба їхати через великі затори на мінус першій космічній. Тож прийняли рішення по материку проїхати. Ціна майже однакова. Рішення було правильним, за ці чотири години у тебе як повноцінна екскурсія по країні. Храми, джунглі, бананові плантації, річки, високі скелі. Потім як у кращих тайських традиціях зупинка на обід, це коли всі централізовано разом із водієм йдуть обідати. В цьому ресторані до замовлення подавали тацю, на якій нарізані тайські овочі, вони всі були як з іншої планети.

Дуже незвичайні і прикольні. Крабі Таун знаходиться далеко від пляжів, іншими словами Крабі можна поділити на Ао Нанг та Крабі Таун. Нас висадили на автобусній зупинці. Одразу під’їхав тук тук і почав розповідати про якусь фантастичну ціну. Ага, не на тих напав, ми тут єдині туристи в радіусі багатьох кілометрів і знаємо які фактичні ціни мають бути. Водій швидко погодився на нашу ціну і ми поїхали. Правда, як з’ясувалося, не у наш готель, а забирати тайських дівчат зі школи. Теж непогано, добру справу зробили. Коли забрали усіх потрібних дівчат, то він нас так і бути відвіз до готелю. На цьому місці до речі планувався кінець подорожі, але як з’ясувалося, все цікаве у нас було в розпалі. І ранковий літак точно тому не завада. На дворі була друга половина дня, перше що треба було встигнути – сплавати до печери. Ми пішли на пірс.

Місто виявилося доволі аутентичним і дуже затишним. Тут в атмосфері панувала тайська безтурботність. Єдиний мінус це ціни у кав’ярні. За каву ти маєш заплатити стільки, щоб хазяйка, її діти і діти дітей її дітей могли вже ніколи не працювати. Тож продовжимо обмежуватися холодними смузі. Затишно тут було не тільки в місті, а й на причалі де мають бути човники. Взагалі нікого немає. Але так не може бути, бо це Азія і все має обов’язково складатися. Он якась цивілізована стежка у мангровий ліс, прогуляємося, може там є човник. Як не дивно, через 15 хвилин прогулянки ми таки знайшли свого човняра із човником. Чоловік нас за хвилину перевіз на інший берег і вказав напрямок до печери. Я чомусь очікував, що це буде подорож по річці під манграми, що собою закривають вечірнє небо. Це треба буде однозначно виправити.

Йдемо тоді дивитися печеру поки що. Печера дійсно велика із древніми наскельними малюнками та гігантським скелетом якого окутує скелет не меншої за розміром тварини плазуна. Креативненько! В печері сподобалося, але відчуття незакритого гештальту із річкою нас не відпускало.

Тим часом на пірс приплили інші човнярі. Тільки одна проблема, вони розмовляють виключно тайською. А ось і наш. Ми його запитали, чи не хоче він ще за 100 (2,8$) бат провезти нас в он ті зарості. Чоловік із радістю погодився. Тепер ми пливемо як в моїй уяві, тільки хижих крокодилів не вистачає, або хоча б алігаторів. Натомість екзотичні пташки з дерев літають.

Човняр сказав нам, що за 1000 бат (28$) може нас завтра 2,5 години покатати по місцевих річках, у таких заростях куди традиційні тайські човники не пропливуть через відлив. Але ж завтра з ранку літак до дому. Що ж обрати? Добре, літак нікуди не дінеться. Даша сторгувалася до 700 бат (20$) і домовилися на сьому, так щоб на літак встигнути. Сфотографувалися у Крабі із крабом і пішли досліджувати місто.

Почали звісно з фудмаркета. Смузі і їжа перевірена, як завжди тверда п’ятірочка. Далі ми встигли ще у великий тайський храм. По дорозі одразу домовилися про масаж) Храм перевершив усі очікування. Насправді дуже сильно перевершив, він дійсно виглядає вражаюче. Культурну програму виконали, тож можемо на фінальний масаж повертатися.

Який же обрати на фінал, тайський чи масляний? Вибір був дійсно складний, вирішили все ж таки тайський. У тайського є ще цікавий ритуал, коли ти одягаєш спеціальний одяг, але це коли в салоні його надають. Коли масаж на 1$ дешевше ніж в інших салонах, то одяг можуть і не надати і мнуть тебе прямо у твоєму. Але в цьому все було як треба. І масажистки як відчували, що у нас гранд фінал. Цей масаж був еталонним, найкращим за всі 12 днів тут.

Це був дійсно шикарний фінал, йдемо на вечерю на фруктовий ринок. Цікавий факт, що це нічний ринок, але чомусь він закривається о десятій вечора, коли ми запитали працівницю чи не здається це нелогічним, то вона відповіла що сусідній нічний ринок закривається взагалі десь о дев’ятій вечора. Ну ок, чим тут годують? Страви в цьому місті дуже відрізнялися від тих, що були в інших частинах країни. Все якесь зовсім інше. Ми вибрали інтуїтивно дві красиві страви і як завжди не прогадали, в Таїланді взагалі з їжею прогадати важко. Тепер наберемо екзотичних фруктів на сувеніри додому і можна спатки. Шкода тільки мангостанів на ринку не було, я хочу, щоб їх увесь світ спробував.

Подорож по манграх в околицях Крабі

Рівно о сьомій ранку, як і домовлялися, зустрілися із човнярем. Вперед! Це був тихий ранок. Доки наш човняр не завів мотор. Тепер це був гучний ранок. Ми запливли в справжні хащі! Нас вже традиційно вітали пташки, краби та навіть допитливі мавпи, що стрибали між деревами. Рівень води був настільки низький, що і справді на маршруті були тільки ми.

Я взагалі дивуюся, як човен ніде не застряг, бо застрягати перед літаком категорично не рекомендується. Ми пливли то в тісних мангрових лабіринтах, то серед широкої річки. Одна із фішок подорожі це зупинка в мусульманському поселенні. Поселення чомусь виглядало так, начебто від набігу монголів не відійшло. Але мешканці, схоже, не дуже переживали через це. Ну добре, йдемо в глиб, а там і дійсно все більш цивільне, діти йдуть до школи. Вирішили прогулятися ще в одному напрямку, а там знову якісь наполовину руїни.

Проблема навіть більше у смітті. Щось і людей зовсім немає вже, тільки кицька он сидить. Кіт як побачив нас, одразу почав ригати. Схоже нам тут зовсім не раді. Краще повернемося в мангри. Біля пірсу в тенетах плавала риба, за розмірами було схоже, що риба чекає доки якийсь турист впаде до неї в тенета. Далі нас чоловік повіз до риболовів, що серед річки витягали довжелезні тенета із рибою.

Цікаво було, що одразу два рибалки тягнули різні тенета поруч. При тому в одного було багато риби, а в іншого майже пусто. Ми повернулися у Крабі і розпрощалися із човнярем. Тепер у нас є навіть трохи часу, щоб поснідати і набрати їжі із собою в літаки. На жаль, чергова фантастична подорож добігла свого кінця і треба летіти до дому. На борту літака Флайдубай нас зустрів український персонал, було неочікувано і радісно. Стюардеса зі стюардом нам також зраділи і навіть нагодували нас під час польоту. Прекрасне завершення прекрасної подорожі.

Вже пройшов місяць як ми повернулися з подорожі, а згадка про ті дні, як і написання розповіді, підіймає багато теплих почуттів і приємних флешбеків. Подорож у Таїланд по відчуттях була як повернення до дому, все було рідне, приємне і смачне. Якщо ви ніколи не були в далекій Азії, то Таїланд або Шрі-Ланка це як ворота, точка входу. Полетівши туди один раз, ви назавжди там залишите частинку душі.

З цього місця в Кракові можна спостерігати за посадкою літаків, що будуть пролітати у вас над головою.

Найближча автобусна зупинка називається “Balice Autostrada”

Автомобіль необхідно залишити у 200 метрах на парковці, оскільки транспорту сюди в’їзд заборонено.

Зверніть увагу: Перед відвідуванням місця, на сайті Flightradar24 перевірте напрямок за яким сьогодні літають літаки, оскільки посадка може здійснюватися з іншої сторони.