Подорож в Нормандію

Ця чарівна тижнева подорож має не менш чарівну історію підготовки. Десь у травні Даша знаходить у своєму рюкзаку авіаквиток, на якому замість місця призначення написано “Невідомо”. Замість дати вильоту вказаний 12-й сезон подорожей, а аеропорт призначення VLA. Таким чином Даша дізнається, що десь в майбутньому, мінімум через 4 місяці буде якась подорож, невідомо куди. Цікавий факт, що квиток Даша знайшла не одразу, я його вже два дні підкладав у кишені куртки, але рибка не клювала. Даша у мене дружина мудра, і майже одразу визначила, що це може бути за подорож, але мені не сказала. Логіка тут така, скоріш за все це Європа, а якщо Європа, то щось важкодоступне, а наразі ми знаємо тільки одне важкодоступне місце. Єдиний сумнів був, в тому, що на маршруті буде природне явище, якого ми ще не бачили.

У пошуках Валдо

Валдо — це такий мультяшний хлопець, якого треба шукати на великих картинках із купою різних персонажів. Я Даші час від часу нагадував про факт існування Валдо в цьому світі. І ось одного сонячного дня Даші подзвонила сестра і запитала чи не знає, де краще придбати ляльку Валдо, бо її дочці така треба і кидає посилання на пошук в інтернеті, нажаль інтернет замість привітного хлопця показав щось схоже на напівживу ляльку вуду. Хвилин через 10 після завершення телефонної розмови Даші дзвонить номер з кодом невідомої країни і чоловічий голос повідомляє “Якщо ви шукаєте Валдо, подивіться під ліжком”. Перелякана Даша перепитує, “Під яким саме?”, на що чоловік повторює ту саму фразу і кладе трубку. Спантеличена дружина приходить в кімнату і в шоці каже: “За останні десять хвилин відбулося щось дуже дивне, але я під ліжко не ризикну заглядати”. “Що значить не ризикнеш? А як ми спати тоді вночі ляжемо, якщо якась лялька у нас під ліжком??? Йдемо дивитися разом!”. Даша повідомила, що спати вже сьогодні передумала, але ховаючись за мене пішла дивитися під те ліжко. Під ліжком лежали пазли, ми почали їх збирати, а Даша вже свердлила мене поглядом. Я намагався вдавати, що не в темі. На зібраному пазлі виявилася фотографія нашої мультиварки, всередині якої сидів Валдо. Даша побігла на кухню, обережно відкрила мультиварку, а там… ще одні пазли, на цей раз Валдо був десь на природі. “На що тільки не підеш, щоб витягти родину на прогулянку?)” Через півтори години, з купою зібраних пазлів з різних місць, Даша знайшла з ліхтариком в темряві фінальні пазли, більш дрібні. Склавши ці пазли, у Даші на руках опинився квиток на концерт співачки Imany, на який вона давно хотіла потрапити. Але на квитку не було дати і місця. Я сказав, що це її подарунок на день народження і подарував завчасно, щоб Даша могла послухати до концерту актуальні пісні співачки. Чесно кажучи цей квест не задумувався як хорор, але чомусь він таким вийшов.

Початок подорожі

Я попередньо домовився з тещею, що вона приїде і залишиться Мишком, Дашу заздалегідь повідомив, що про політ скажу за 3-4 дні. Друзів повідомив, що їде мама Даші до нас і можна нам щось передати, але Даші наразі це не можна палити. Даша зрозуміла, що до нас найближчим часом планує приїхати її мама, але всі друзі ідеально відморозилися від теми, що вони знають про це. За чотири дні я розповів Даші, що її концерт буде через 5 днів, а ми вилітаємо через чотири, тобто через день після її дня народження. Також повідомив, яка буде погода, попередив, що треба взяти теплі речі та сукню, що буде п’ять локацій і дуже багато переїздів. Також Даша бачила картинки, що одночасно і описують подорож і не несуть ніякої корисної інформації. На картинках був туркменський хлопчик, якась річка, музичний інструмент і навіть фотографія великого міста з повітря, зроблена так, щоб не можливо було визначити що саме це за місто. На кожній з цих фотографій був Руан. Але якщо цього не знати, то ніколи не здогадаєшся. В аеропорту перед вильотом я повів Дашу в незвичний ресторан, де їжу привозить робот-кицька. Настрій був на висоті. Куди ми летимо Даша не знала, в цей час посилено оголошували посадку на рейс до Валенсії. А на гейті, біля якого ми сиділи, було написано “Стокгольм”. Даша сказала, що я не можу бути таким жорстоким, тож це точно не “Стокгольм”. Ми стоїмо в черзі на гейт, і тут підходить чоловік і запитує. “Чи ця черга на рейс у Париж?”. Добре хоч не Дашу запитав, бо Даша відповіла б, що не знає куди вона стоїть. Спочатку у Даші була коротка пауза “Чому Париж, якщо ми кудись летимо звідки буде довге добирання?”. Але й у Парижі є такий аеропорт, від якого, м’яко кажучи, ближче на місяць злітати, ніж доїхати до міста. Даша з радістю запитала: “Ми їдемо туди, де та вся краса з приливами та відливами?”. Так, ця довга подорож до абатства Мон Сан Мішель!!! Ура! Тож я запросив Дашу на ранкову прогулянку по улюбленому Люксембурзькому саду.

Чому я обрав цей напрямок? Ми вже придивлялися як саме дістатися цього абатства, але воно знаходиться дійсно далеко від цивілізації і кожен раз коли ми були у Франції, то до Сан Мішеля було б дійсно довго їхати. Але оскільки співачка давала концерт у Франції, а ми одразу можемо закласти в цю подорож рівно стільки днів, щоб точно вистачило, то виходить чудовий маршрут!

Париж

Ми прилетіли пізно ввечері, заселилися на ніч до нашої хорошої знайомої Ріти із самою фантастичною собачкою на світі. Коли собачка-хмаринка Ліза нас побачила, то почала настільки відверто радіти, що в цей момент всі проблеми цього світу відійшли на другий план. Це коли ти бачиш наскільки багато може бути добра лише в одні маленькій тваринці. Ліза точно створена для того, щоб її любили. Від зупинки автобуса до Ріти було 45 хвилин пішки, попри пізній час, рішення було прийнято – йти пішки, бо це Париж і не хочеться пропускати зайву можливість прогулятися по столиці. На першому світлофорі до нас підійшли дві місцеві жінки і пояснили, що в Парижі чекати на зелене світло не прийнято: “Це вам не Німеччина, чи звідки ви там?”. “З України!” гордо відповіли ми. “У будь-якому разі, тепер ви знаєте які тут правила” Інша жінка додала, що це стосується виключно Парижа. Так, суворі у них тут правила. Всю подорож ми спостерігали за місцевими і хочу відзначити, що дійсно, водії справді чекають доки всі бажаючі перебіжать дорогу на червоний, включно з бабусями з палицею, і пішоходи, схоже, чекали доки червоне світло з’явиться, щоб починати переходити. Краще французам не подорожувати до Грузії, де навіть на зелене не рекомендовано переходити.

У нас була перша половина дня у місті, спочатку я планував, що ми додивимося Лувр, але він виявився зачиненим щовівторка, планом Б було кабаре Лідо, але, як з’ясувалося, воно зачинене назавжди. План В був сходити у мішленівський ресторан на високу кухню, але на жаль в максимально цікавому ресторані зараз подають смаженого голуба з лимонною кісткою. Якщо минулого разу я ще був готовий на равликів, то боюся, що на голуба морально готовим ніколи не стану. На щастя, про провал всіх трьох планів я дізнався ще до початку подорожі, тож ці пів дня ми гуляли по Парижу.

Про прогулянку по Парижу можна розповідати вічно, бо місто дійсно класне. Але його сприйняття суто залежить від того, з ким ви тут і з якою метою. На моєму досвіді незадоволені відгуки інших туристів про місто можна поділити на такі групи “Поганий готель” та “Брудно”.

Наша ж оцінка місту “Топ 3” в Європі серед мегаполісів. По-перше, Париж це дуже смачно. Йдеш у будь-яку пекарню, обираєш багет що був створений саме для тебе і провалюєшся в гастрономічний рай.

По-друге, Париж – це безмежні туристичні жовті зони на гугл карті. Хоча з нашим темпом ми б могли обійти усі основні райони за день, я б по ним гуляв знову і знову. По-третє, Париж  — це Лувр та Мулен Руж, по-четверте, це футуризм району Ла Дефанс. Насправді можу ще багато перераховувати переваг міста, але їх краще висвітлять наші попередні розповіді.

Сьогоднішній сонячний маршрут ми зробили таким: Вже традиційна прогулянка по району Ла Дефанс. Потім великий піший маршрут від Тріумфальної арки через Ейфелеву вежу до Люксембурзького саду. Від саду піший маршрут до району Берчі, і звідти на фліксбасі в Лілль.

Лілль

Приємним фактом є те що, такі віддалені міста, як Лілль на нашому досвіді вже вдруге, тобто раніше навіть уявити не міг, як можна побувати в таких віддалених містах Європи, а зараз це всього лише переліт плюс автобус. Лілль на маршруті був стратегічно важливим, у Даші тут сьогодні вечірній концерт, я ж під час концерту пішов шукати собі Макдональдс на вечерю. Макдональдсів у місті три штуки. В кращих французьких традиціях в кожному різний асортимент.  Я поставив за мету знайти той, в якому будуть мої улюблені роли, що продаються тільки у Франції. А за одно це чудовий спосіб, щоб прогулятися всім містом. Мене дуже здивував мак у центрі. Адже до нього стояла змійка черги, а на вході дівчина з планшетом приймала замовлення. Виглядало як у фільмах про дорогі французькі ресторани, я вже всерйоз запереживав, що не зарезервував тут столик заздалегідь. Але враховуючи різність асортименту у місцевих маках, було логічне питання, а чи є у них меню. Дівчина сказала, що ті, хто платять карткою можуть заходити без черги до зали і на кіоску буде меню. Це був трохи дивний досвід, не розумію, навіщо люди стоять цілою чергою на вулиці і навіщо вони на пам’ять знають асортимент саме цього Макдональдса. Після довгих пошуків, я з’ясував, що у Ліллі, як і схоже у всій Франції, більше немає ролів з яловичиною, проте з козиним сиром – легко. Нічний Лілль схожий на замок з гри “Герої меча та магії II” за рахунок башти червоних драконів, що гордо височіє над старою площею. Люди сидять у ресторанчиках, навіть не звертаючи увагу на цю красу. На цьому місці мені довелося перервати спогади про поїздку та терміново зіграти в Герої меча та магії. Коли я зіграв і хотів повернутися до розповіді, то згадав про башту драконів і сів ще раз грати. Тож повернемося до Франції. Наскільки б Лілль не був затишним, але це не Нормандія, заради якої ми приїхали. Тож з самого ранку ми нарешті вирушили до серця Нормандії – Руана.

Руан

Даша знала, що ми їдемо в Нормандію, але не знала в які саме міста і який у нас маршрут. Доки ми їхали на фліксбасі, то познайомилися з жінкою з України, що під час розповіді таку кількість разів повторила про пересадку в Руані, що Даша дійшла логічного висновку, що ми їдемо саме в Руан. І як завжди мала рацію, бо моя дружина завжди права. І якби це був не Руан то довелося б терміново міняти маршрут.

Це те місто, де колись одна жінка доволі добре проявила лідерські навички, але за фактом виявилася слабкою в дипломатії, звали ту жінку Жанна. Наразі це місто виглядає як казка, і це без перебільшення. Оскільки в цьому регіоні доволі дешеві ціни на житло, то ми поселилися прямо в центрі казки. Для повної гармонії не вистачало літаючих метеликів, чи хоча б дракона над містом. Найкраще знайомство з Руаном це звісно два смачнющих багети зі смачним наповненням всередині. Господиня пекарні, як і водиться в справжніх казках, була дуже доброю та люб’язною. Мабуть, саме вона колись передала червоній шапці пиріжки. Ми обрали максимально зручну лавку і під промінчиками жовтневого сонця почали трапезу.

До нас підбіг цуцик і став наполегливо вимагати багета. За ним підійшла україномовна хазяйка і ми почали розмовляти про життя серед казки. Собачка зрозуміла, що багета їй не дістанеться і застрибнула у портативний будиночок, котрий дівчина тримала в руках. Я таких ще не бачив, ця маленька собачка живе дійсно по-королівськи. Нашу трапезу ми завершили не менш по-королівськи – справжнім французьким брауні. Я думаю, що ці брауні колись винайшли худі жінки для коригування ваги, бо за малу вагу в ті часи могли записати до відьом. Що будемо дивитися? А он якась цікава будівля як раз. Ця будівля також була присвячена тій самій Жанні.

І цікаво, що багато будівель датовані минулими сторіччями. Місто фантастичне, безмежно красиве, закохує з першого ж брауні! Коли здавалося що миліше вже не буде, то ми знайшли працюючу карусель, працівник якої крутив колесо фортуни, з допомогою якого діти вигравали додаткове коло.

А один хлопець, що сидів на атракціоні про щось мріяв. Хоча про що тут можна ще мріяти? І так все максимально красиво вже. Цікаво, що на це місто я не ставив ставку при плануванні маршруту, бо на маршруті є дві ключові точки це Етрета та Мон-Сан-Мішель, а Руан та Кан просто зручно розташовані для переїздів. Старовинних вуличок багато, очі розбігаються, хочеться всюди й одразу погуляти. Що ще цікавого приготувало місто? В самому центрі за столиком кафе сиділо три білих ведмеді…

Ми вже нічому не дивувалися. Що далі, Івасик-Телесик на гусях полетить? Цікаво, але далі приблизно так і сталося, бо нам Ріта з собою в дорогу подарувала баночку фуа-гри. Тож гусяча тематика була. Але спочатку треба нагуляти апетит, а це найкраще зробити покоривши якусь гору. На щастя, невеличка гора з панорамою міста на нас якраз чекала на проводи вечірнього сонця.

До гори прорватися крізь казкові сцени було нелегко. Наприклад, як можна пройти повз затишної соковитої галявини для відпочинку. Доки обирали собі місце, спостерігали як кицька полює на ворон. Ну що ж, сонце провели, тепер можна на вечерю. Вечері в цій подорожі у нас були завжди тематичними і під щось цікаве по французькому телебаченню.

Під червоне вино з фуагрою ми дивилися кулінарне шоу, на якому змагалися французькі кондитери. Завдання були непрості і з неочікуваним поворотом сюжету. Шкода, що в наступні дні ми це шоу зловити не змогли.

Маршрут Етрета – Фекам

Коли я купував квитки на поїзд, то помітив, що рейок в Етреті немає. Але ж квитки куплені на офіційному сайті залізниці, що ж, може вони дуже впевнені, що встигнуть прокласти рейки. Ми сіли на поїзд до Бреоте, і коли ми вийшли на пересадку, то відмітили, що дійсно рейок немає. Гарна новина, що стояв автобус, а ось погана новина, що він стояв для усіх хто вийшов окрім нас, бо то була якась туристична група. Ну ок, подивимося що буде через 20 хвилин. Пішли гуляти по Бреоте. На жаль, Бреоте більш гучно звучить ніж є насправді. Тут є дорога, дерева, корівки на полі і все. Тож у місті, в якому було цілих 20 хвилин, виявилося, що часу забагато. Через 20 хвилин приїхав автобус з поміткою регіонального поїзда і повіз нас в Етрету.  

Даші відкрив, що по відгуках це одне з найкрасивіших місць Нормандії. Коли ми приїхали, спочатку здається, що нічого особливого в цьому місті немає і тільки велика автобусна стоянка натякає, що все ж таки ми обрали правильний туристичний маршрут. Ближче до центру почалося доволі затишне старовинне місто. І не встиг я Дашу довести до набережної, як на ресторанах і готелях всюди було намальоване головне визначне місце Етрети. Справді красиво! З чого почнемо? Давай з он тієї скелі!

Тут головне сили розрахувати, бо далі буде довгий трекінг в абсолютно іншому напрямку. Погода нас вирішила не балувати і час від часу починалися мікрозливи. Вони були дрібні, але, м’яко кажучи, щирі.

Проте красу Етрети це не зіпсувало! Облазили всі скелі навколо, і те місце, де у всіх туристів закінчується маршрут, у нас він тільки починався. Підкріпилися в пекарні смачними багетами і вперед. В цілому в інтернеті не згадувався маршрут між Етретою та Фекамом, навіть навігатор мені показував що треба йти в обхід. Але ж мають бути стежки над цими красивими видами?

І таки стежки були і таки було дійсно красиво! Шкода, що від такої краси фотоапарат вкотре почав клеїти ласти. Йому схоже не сподобалися ті мікрозливи. Фотоапарат себе поводив як перебірлива принцеса. Він сам обирав чи буде включатися для фотографії, чи ні. Тож на маршруті тепер довелося тримати фотоапарат максимально довго увімкненим після того, як він включився.

Але фотоапарат, як виявилося, то була половина біди. У Франції є одна проблема, тут постійно якісь страйки чергових незадоволених працівників. І я побачив, що завтрашні квитки на Мон-Сан-Мішель скасовані. Це абатство знаходиться настільки далеко від цивілізації, що іншим способом туди особливо і не доїдеш. Потрібен поїзд. І потрібен мозковий штурм. Бо вся подорож як раз заради Сан Мішеля і задумувалася. Якимось магічним чином саме готель біля абатства мав безкоштовне скасування прямо до дня заїзду. А ось від Сан Мішелю отримали відповідь, що їх не турбує, що в цей день страйк і скасований увесь публічний транспорт. Це було дуже дивно, враховуючи, що це лише вхідні квитки в яких вони можуть просто змінити дату. На зворотний поїзд від абатства у нас квитків не було, бо він відправлявся в незручний час, тож ми розраховували, що будуть якісь місцеві автобуси. Але тепер ми знаємо, що автобусів немає і не буде, а ціна на поїзд на наступний день одразу зросла в майже десять разів. Кількість питань збільшувалась, але відповіді не було. На щастя, нам скасували тільки половину поїзда і як мінімум зранку доїдемо до Кана. Так, беремо паузу, хай мозок перебирає найкращі рішення. Цікаво, що стресу через цю ситуацію ми не відчували, вже загартовані подорожами. У будь-якому разі все вирішиться.

Маршрут до Фекама був дійсно мальовничий, треба було пройти 15 км. І він був саме таким, як я уявляв, завжди можна було підійти до краю, щоб подивитися з висоти на Ла Манш. З одною поправкою, я вважав, що маршрут буде весь час на висоті по рівнині, насправді нам часто доводилось спускати вниз і знову підніматися на вершину.

Коли ми дійшли до Фекама, то вже були настільки втомлені, що ледве доповзли до лавки. Рейок тут, на перший погляд, також не було видно, але все ж таки справжній поїзд за нами приїхав. Хоч би до готелю тепер дійти. А ще й якийсь астрономічний годинник треба подивитися в місті. Але у годинника схоже щось із підсвіткою не склалося, тож доведеться його відкласти на далеке майбутнє. Тепер настала найулюбленіша частина дня – вечеря. Сьогодні у нас до французького вина був хамон та авокадо в прикуску зі смачним місцевим сиром. По телевізору показували рекламу.

Насправді теж цікаво, враховуючи, що у нас стоїть блокувальник реклами, і за останні років десять я і не пам’ятаю коли її бачив. До речі сайт на якому ви зараз читаєте розповідь також без реклами, це його фішка.

Кан та перебудова маршруту

З самого ранку на нас чекали великі дипломатичні переговори з власником апартаментів та менеджером французької залізниці. По-перше, треба було продовжити завтрашній готель на додатковий сьогоднішній день, по-друге, за такою ціною як була пів року тому, по-третє, взагалі зробити так, щоб він повернувся на букінг, бо хазяїн вже зняв ці апартаменти з букінгу. Далі переговори з залізницею. За скасований рейс вони нам випустили нові квитки на завтра, а от зворотних квитків у нас не було, а ціна на них тепер захмарна. Я попросив менеджера піти нам на зустріч. Чоловік подивився в монітор і здивувався, мабуть, побачив нову ціну. Потім запропонував зробити нам проїзний по 10 євро з людини і попросив паспорти. Коли побачив українські паспорти, то зворотні квитки нам із радістю виписав безкоштовні. Приємно, за це великий плюс йому у карму. Тепер йдемо на автовокзал і дізнаємося чи водії автобусів приєдналися до забастовки. На щастя ні, можемо продовжувати подорож новим маршрутом.

Довіль та Трувіль

Це дуже затишні і красиві два нормандських міста, що зрослися в одне. Тут було настільки неочікувано красиво, що навіть фотоапарат погодився включитися, щоб все фотографувати. Тут щось схоже на португальську Сінтру, але без замків.

Тут багато дачних будинків і схоже кожен хотів побудувати краще ніж у сусіда. Дуже дивно, що про це місто ми раніше не чули. Схоже, що в сезон це дійсно великий курорт.

Зараз перевіримо які тут багети роблять. І місто дійсно отримує тверду п’ятірочку! Цікаво, що 90 відсотків раціону цієї подорожі це багети з начинками, ще десь 5% кондитерські вироби.

Доки їхали в автобусі, Франція вирішила запустити перевірку екстрених сповіщень на телефонах, тож в один момент майже в усіх одночасно почали бити тривогу телефони, на телефоні був текст красивою французькою мовою. Французи нам пояснили, що це тренування. Приблизно через кілька хвилин з відставанням тривога увімкнулася у чоловіка з айфоном. Тож айфони як завжди виділилися.

Онфлер

Від Трувіля до Онфлера їхати приблизно годину. Як не дивно, але Онфлер дуже відрізняється від попередніх двох міст. Мені він більше схожий на старовинну Францію. Якщо треба було б вгадати в якому саме місті жила Жана д’Арк, то я б зробив ставку саме на Онфлер.

Але ця старовинна Франція в хорошому значенні, все виглядає доволі автентичним, проте чистим і без середньовічних ароматів. Місто складається з двох умовних частин, самого міста, і парків на набережній. Парки, як завжди по всій Франції якісні і вилазити з них зовсім не хочеться.

На щастя, у нас із собою була їжа, тож ми влаштували пікнік у цьому незвичайному парку. Незвичайність полягала в тому, що в парку багато клумб у формі човників, в середині своя флора і бюсти якихось відомих людей. Розміри човників метрів по десять завдовжки. Тож у нас на пікніку можна сказати була присутня ціла делегація французьких діячів.

За парком починається набережна. Шкода, що часу вже не було на все, бо вже п’ята локація за сьогодні і треба повертатися на вечерю та ночівлю в Кан. Сьогодні на вечерю були томати черрі, рудий твердий сир і місцевий паштет, що ми намазували разом з інжирним варенням.

По телевізору сьогодні показували буденність французьких поліцаїв, що ловили злочинців. Ми не особливо розуміємо французьку мову, але схоже ті злочинці були ще тими покидьками.

Мон-Сан-Мішель

Ось і настав той довгоочікуваний день, коли ми сидимо в протязі і їдемо до заповітного абатства. Їхати поїздом від Кана приблизно дві з половиною години. Якщо напрямку до абатства ця відстань здається довгою, то у зворотному напрямку буде якраз, щоб трохи поспати після насиченого дня. Поїзд приїжджає до міста Понторсон. Одразу під поїзд приїжджає автобус, що везе прямо в абатство. Тут, на щастя, все дуже добре підлаштовано, враховуючи, що зараз не сезон, то можна зранку приїхати на поїзді і ввечері повернутися назад, часу між поїздами вдосталь. Є один момент, який у мене був прорахований для вчорашнього дня: в інтернеті є сайт для рибалок на якому вказаний графік приливів та відливів в цьому регіоні. Перший наш план включав ночівлю в Понторсоні заради того, щоб побачити замок під час максимального приливу. За рахунок цього ми втрачали день маршруту, бо треба було б потім цілий день чекати на зворотній поїзд. Через зміну маршруту ми потрапляємо на середину відливу, але тепер маємо плюс один день в подорожі. Їхати в автобусі лише 10 км по прямій дорозі. Даша традиційно виграла гру “Хто перший”. Вона перша побачила Мон-Сан-Мішель. В цілому моя дружина завжди виграє в цій грі, мені тільки один раз пощастило виграти, я перший побачив замок у Румунії, але тоді на маршруті я був сам.

Повернемося до абатства. Воно дійсно настільки ж фантастичне, наскільки його описують. Десь на вершині храм оточений компактним містом із власною інфраструктурою і навіть своєю поштою. Автобус зупинився метрів за 200 від входу і тут почалося щось дуже дивне. Погода різко змінилася на штормову, нещадно лупив горизонтальний дощ в обличчя. Ми абатство в прямому сенсі брали штурмом. Тут був ва-банк, або нас здує разом з автобусом, або ми добіжимо до міста. Ми перемогли і злива майже одразу закінчилася.

Тепер ми в місті, вперед до храму! Точніше на гору до храму! Ми підійшли до менеджера, що сканував квитки і пояснили що через страйк вчора не змогли приїхати, він перевірив чи наші квитки не використані і пропустив нас. Розміри абатства вражають.

Залів доволі багато, я б не сказав, що в самих залах щось особливе, але сам факт, що ти на вершині, а навколо напівпустеля із морського дна, від якого далеко за горизонт відійшла вода. Приливи і відливи восени два рази на день. Ми себе почували на вершині всесвіту цієї магічної казки.

Цікаво, куди той чоловік веде групу туристів по сухому дну, там же далі суцільна вода. А все нормально вони пішли в сторону горизонту прямо по воді. Дивно.

Доки ми спускалися з храму у місто, то бачили що дуже багато людей чомусь починають йти кудись по воді, можливо і нам треба! Може там просто вода тепла? “Дуже холодна!”: сказала жінка, що витирала рушником ноги. Ми запитали, а куди вона взагалі ходила? “Та так, навколо замку”.

Ну ок, пішли і ми подивимося, що там цікавого. Виходить під час відливів фішка, прогулятися по морському дні, щоб зловити кращі панорами. Але майте на увазі, під час приливу цей трюк буде дуже небезпечним. Ми ж знаходилися за дві години до піку відливу. А водичка дійсно холодна, на щастя, не така, як була на польських Мальдівах навесні))) Та й відчуття радості з того, що відвідали важкодоступне визначне місце Європи перемагало відчуття холоду від води.

Оскільки до поїзда ще було багато годин, зворотний маршрут у нас був пішим. Що нам ті десять кілометрів. По дорозі робили зупинку на обід, звісно з багетів, потім додаткову зупинку на каву з тістечком і фінальну зупинку в великому Керфурі на літровий апельсиновий фреш зі смачним еклером. Цікаво, що в маленькому місті бачили автомат по видачі багетів. Навіть таке буває в цьому світі. Для тих хто обрав піший маршрут до Понтрсона чекає нагорода у вигляді аутентичного працюючого млина.

До млина карта показувала великий обхід, то ж ми вирішили йти напряму через поля. Млин дійсно шикарний, спробував потрапити в середину – зачинено. Але коли ми обійшли млин, то з’ясувалося що всередині працюючий магазин, в який ми намагалися зайти просто з чорного входу. Добре хоч не зайшли) Весь час до залізничної станції абатство проводжало нас з горизонту, часами в промінні сонця, часами в суцільній тіні, як з якоїсь епічної казки.

Оскільки до поїзду ще був час, то ми вирішили подивитися на будинок, в якому ми планували провести ніч до зміни маршруту. Будинок хоч виглядав максимально затишно, але розташований в не самому затишному місці – біля великого кладовища. Чомусь на букінгу це вказано не було)))

Ми це зробили, їдемо на вечерю і ночівлю в Кан! Чому ж наші апартаменти так далеко від залізничної станції(((

Сьогодні під час чергової тематичної вечері до якої додали червону ковбаску ми дивилися шоу формату Файни Юкрайни, тільки про історію Франції. Мініісторії які йшли паралельно в різних часових проміжках.

Байо та Кан

Це містечко знаходиться за 17 хвилин їзди від Кану, я б не ставив його обов’язковим на маршруті, але оскільки інших варіантів більше немає, то ми влаштували собі день у форматі релаксу. Ми погуляли по центру, звичайно ж влаштували багетний обід, потім погуляли вздовж місцевої річки і відпочивали у черговому розкішному парку.

Парки — це взагалі сильна сторона Франції. Другу половину дня ми заклали на Кан. Чесно кажучи в самому Кані я також не бачу сенсу відводити більш ніж половину дня. Місто доволі велике, але цим все й обмежується.

Є неприступна велика фортеця, але, судячи з усього, там ще кілька років буде ремонт. Неприступна фортеця тим, що немає вказівників з якої сторони саме вхід. І щоб потрапити всередину, її треба пробувати штурмувати з різних сторін. Але знов таки, Кан дуже зручно розташований, щоб бути відправною точкою до Мон-Сан-Мішель. Тому в маршруті він є ключовим. Сьогоднішня вечеря виділялася тим, що замість вина ми купили французьке шампанське.

Повернення в Париж

Що чудового у подорожі по Нормандії — це початок та закінчення Парижем. Погода в Парижі знову була сонячною, тож на цей раз ми почали маршрут від Монмартру до набережної. Єдиний мінус це ціни, які тут значно вище за Нормандію. Тож довелося пройти всі стадії прийняття, щоб за каву та багети заплатити дорожче ніж ми звикли. До хорошого звикається швидко. Летіти з сонячного Парижу зовсім не хотілося, буквально через силу себе змушували. Париж нам спробував допомогти залишитися, в центрі почалися настільки сильні затори, що аеропортові автобуси не могли доїхати до зупинки, щоб забрати людей. Оскільки в аеропорт Бове майже всі їдуть цими автобусами-шатлами, то в буквальному значені увесь літак не встигав на свій рейс. Коли автобус нарешті почав заїжджати на зупинку, то одразу врізався у дерево. На щастя, вони з деревом домовилися. Сумарна затримка була настільки великою, що літак оголосив затримку вильоту і переніс рейс. Бо нам самим було цікаво, як розтулиться ситуація, коли взагалі ніхто не встигає на літак.

Епілог

Ось така у нас вийшла подорож-сюрприз для Даші. Чи сподобався нам маршрут – one love! Які міста були найкращими окрім Парижу? Руан, Етрета та Мон-Сан-Мішель. Чи рекомендуємо ми маршрут, стовідсотково рекомендуємо, це дуже красива і смачна частина Франції.

Як дістатися Мон-Сен-Мішель та які ще є маршрути по Нормандії

Відносно легкий та недорогий спосіб починати маршрут з Парижа.

Спочатку треба доїхати автобусом (FlixBus або BlaBlaBus) або поїздом (SNCF) до міста Кан і зупинитися там на дві ночі. Наступного ранку їхати на поїзді Кан — Понторсон, ввечері назад Понторсон — Кан. Від Понтросону до абатства Мон-Сан-Мішель ходить автобус розклад якого підлаштований під поїзд, відстань до абатства 10 км. Таким чином за день ви побуваєте в абатстві та повернетеся назад у Кан, де будете ночувати другу ніч.

Нотатки:

  1. Якщо будете бронювати маршрут заздалегідь, то квитки на автобуси та поїзди будуть недорогі (менше ніж 10 євро з людини в одну сторону на кожному транспорті). Ближче до дати подорожі квитки на поїзди будуть коштувати близько 30 євро з людини в один кінець.
  2. Квитки в середину самого абатства треба купувати завчасно на сайті, оскільки кількість відвідувачів, дозволена на кожний проміжок часу, є обмеженою. Час візиту легко розрахувати знаючи розклад поїзда (SNCF). Треба увійти в середину у двогодинний проміжок від часу зазначеного у квитку (правило може змінитися)
  3. В інтернеті є розклади приливів та відливів, ви можете обрати собі такий день, щоб побачити абатство у воді.
  4. Що робити якщо через страйк у Франції скасували поїзд на ваш день? Потрібно звернутися до каси SNCF та попросити безплатно поміняти квитки на іншу дату. В абатстві контролеру можна пояснити ситуацію і він пропустить по квитках з іншого дня.
  5. Наше відвідування абатства було таким. В одну сторону ми під’їхали на автобусі, а назад йшли пішки до Понторсона. Дорога буде вздовж річки з панорамою на Мон-Сан-Мішель та фотогенічний старовинний млин (він досі працює, в ньому знаходиться крамничка).
  6. Щоб мобільний додаток SNCF відображався англійською, а не французькою мовою, у вашому телефоні повинна бути встановлена англійська мова другою за пріоритетом після української. Якщо у вашому телефоні встановлена расіянська, то починайте вчити французьку.

Що ще подивитися в Нормандії?

1 день. Поїздом Caen – Mont Saint-Michel – Caen.

2 день. Автобусом компанії Nomad їдемо Caen – Deauville, гуляємо в Deauville і в Trouville-sur-Mer, далі автобусом Trouville-sur-Mer – Honfleur, гуляємо там і їдемо звідти в Caen. Квитки на автобуси недорогі, купувати можна тільки на місці в касі.

3 день. Автобусом або поїздом Caen – Bayeux – Caen.

Сам Caen особисто нам не сподобався, але він ідеальний для точки відправлення. Житло краще мати поряд залізничною станцією та автовокзалом. Далі треба переїхати поїздом в іншу локацію Caen – Rouen.

4 день. Rouen, місто надзвичайно мальовниче.

5 день. Поїздом з пересадкою Rouen – Etretat, далі є дві опції: або погуляти тільки в Etretat і поїхати назад, чи пройти пішки над урвищем 15 км до міста Fécamp і звідти на поїзді з пересадкою Fécamp – Rouen. Цікавий факт — попри те, що квитки будете купувати на сайті залізниці SNCF, на пересадці до Етретату ви пересядете не на поїзд, а на автобус.

6 день. Автобусом Flixbus Rouen – Париж.

Подорож Піза-Флоренція-Болонья

Піза, Флоренція, Болонья. Тільки по назвах цих міст вже можна зрозуміти наскільки буде цікава та комфортна подорож. Приємним доповненням стало те, що на цю подорож ще й випав двохсотий переліт. Ну і найприємнішим бонусом стали новини про велику кількість двохсотих рашиків в ці дні. Для мене дійсно загадка, чому хтось обрав шлях піти та стати двохсотим в чужій країні замість того, щоб насолоджуватися життям, в якому стільки перспектив, стільки можливостей, наприклад зробити двохсотий переліт у своєму житті. І якщо цю розповідь випадково читає якийсь рашик, то знай, підеш на війну проти будь-якої країни — ти обов’язково загинеш.

Піза

А тим часом наш літак сів у Пізі. Маршрут Піза-Флоренція-Болонья дуже зручний для подорожі вихідного дня. Ці міста розташовані в годині одне від одного. Тож можна зробити як ми: прилетіти в Пізу, а назад полетіти з Болоньї, чи навпаки. У Пізи є дуже-дуже крута фішка, аеропорт знаходиться в самому місті, тож не треба розбиратися яким транспортом дістатися міста і як пересуватися. Просто вийшов з аеропорту і вперед за пригодами. Будь-який маршрут по Італії, як відомо, краще починати з піци. В цьому плані Піза не підвела, буквально в першому ресторанчику ми купили шматки дійсно смачної піци. Я на знак вдячності виклав фотографію піци у цьому вуличному ресторані в гугл відгуках, та трапилось щось дуже дивне. Моя фотографія приблизно за місяць набрала 200 000 переглядів. А з часом її заблокував гугл через невідому причину. Що відбулося я не знаю, але ця подорож була ну дуже пов’язана із цифрою 200. А ще мені банкомати на відріз відмовлялися видати 200 євро, працівники банку розводили руками. Поїли піци, тож можна рухатися далі по програмі.

Постійні читачі вже знають, що далі по програмі у нас буде кава з круасаном. І тільки після того, як ми виконали весь гастрономічний ритуал, можна нарешті піти подивитися, що там в самому центрі, бо кажуть, там якась вежа трохи нахилилася. Ми були впевнені, що Пізанську вежу знайдемо без мапи, але чомусь наші блукання вивели нас взагалі на якісь траси, це вам не Ейфелева вежа в Парижі, яку звідусіль видно.

В якийсь момент вже було не зрозуміло, чи ми більше багаті духом, чи спочатку хочемо в туалет. І коли ми завернули в провулок де по карті мав бути туалет, то там чомусь і виявилася Пізанська вежа. Несподівано! Я багато років думав, як би краще зробити фото на фоні вежі, бо, як відомо, тут цілий челендж із фото з вежею. Моєю найкращою ідеєю було зробити фотографію так щоб вежа взагалі не потрапила в кадр, бо так її точно ще ніхто не фотографував, але ж треба на пам’ять теж щось зробити.

Далі було багато музеїв, що входять до загального квитка. Але що описувати походи по музеях, коли в центрі міста за 15 євро можна взяти велику порцію суші та продовжити гастрономічний туризм. Як же без цього, є такі країни коли гастрономічність є невід’ємною складовою подорожі. І це я ще про смачне морозиво на десерт не пишу.

Піза – невелике місто, по якому дуже приємно гуляти та вбирати в себе його атмосферу, чи як наразі модно казати – ловити вайби. Що то таке — ті вайби я не знаю, але коли шлунок ситий смачною їжею то і вайби маленького містечка чітко відчуваються. Пройшовши усі можливі вулиці, погулявши вздовж річечки ми із відчуттям виконаної місії поїхали потягом далі.

Флоренція

Це місто вже суттєво більше за Пізу. Перше, що вражає — це гігантський смугастий храм. За розміром черги, схоже ми були не єдині, кого це вразило. Всередині можливо було дуже цікаво, але якщо зловите цей храм без черги – напишіть як воно там було. Ми заселились в затишний хостел прямо в самому центрі, тож у нас були види на дахи старого міста.

З самого ранку ми почали наш великий маршрут. Флоренція зручна тим, що можна як нескінченно довго гуляти-блукати по старому місту, так і вздовж річки ззовні. Місто розташоване дуже зручно, бо воно знизу. А за річкою пагорб з якого можна спостерігати мальовничий пейзаж Флоренції. Особисто мені слово Флоренція завжди звучало так, що місто має бути класним, і воно повністю виправдало очікування. Італія прекрасна, достатньо зайти на залізничний вокзал і від кількості класних для подорожі напрямків йде обертом голова. Дивишся на табло, а там розклад поїздів: Рим, Верона, Венеція, Мілан і т.д. Просто ідеальна країна для подорожей та гастрономічних турів.

Для тих хто любить сувенірний шопінг, тут цілий міст з туристичними магазинчиками, та, хоч ми сувеніри не купуємо, все одно радісно відчувати всю цю атмосферу навкруги. Мені б хотілося б набагато більше розповісти про це місто, але на жаль частину розповідей доводиться писати із дуже великою затримкою і в пам’яті втрачається велика кількість деталей. Бо для написання розповіді повинен бути відповідний стан, з якого війна дуже легко вибиває, я навіть не уявляю, як себе почувають музиканти, яким треба складати цілі пісні. Але майте на увазі, що Флоренція це дуже затишне і приємне для прогулянок місто. А ми рухаємося далі.

Болонья

 Це наше останнє місто на маршруті та найунікальніше. Унікальність міста полягає в його арках, тобто вздовж вулиць на першому поверсі будівель розташовані арки, під якими можна йти сховавшись від дощу. Такого ми ще ніде не бачили, тобто такого масштабу. Арок тут стільки, що можна бути абсолютно спокійним за погоду, тут з’єднано буквально все.

На щастя, першу половину дня нам арки не знадобилися. На початку маршруту нас одразу зустрів акційний пармезан у маркеті. А потім майже одразу сакуровий сад. І хоч ми останнім часом більше любимо бавовну, сакуру все одно радісно вполювати для фотосесії.

Після сирів та сакури везіння не закінчилося. Саме сьогодні був відкритий вхід на болонську башту, що знаходиться в самому центрі. Ми зазвичай не лазимо по баштах, бо з літака види не гірші, але такий збіг ми не могли пропустити. Та ще й з екскурсією. В цей день ми дізналися настільки багато про дзвони, що я тепер можу відкривати свою дзвонарню.

Ось дивишся на ті дзвони на баштах та храмах у різних містах, а тут дізнаєшся про цілий паралельний світ пов’язаний з історіями хто, коли і як має дзвонити в усі ці дзвони. Шкода тільки сьогодні був не той день, коли можна було б задзвонити в той найбільший дзвін. Ну то що, може в цьому місті пощастить ще й з банкоматами? А фігушки, банкомати тут такі самі злі, як і в Пізі. Хоча пізніше ми з’ясували, що то були просто не найкращі часи нашого банку. Ну тоді цілішими гроші будуть)

Підемо краще подивимося що ще є цікавого в цьому червоному місті. По кольору до речі, Болонью легко відрізнити від інших італійських міст. Тут усі будівлі зроблені в єдиному цегляному, червоному стилі. Якщо ви вдосталь погуляли по старому місту, то далі на туриста чекає челендж — треба дійти до одного з головних визначних місць. Це храм, що знаходиться, м’яко кажучи, за містом і на горі. Але всюди будуть арки, і схоже з досвіду інших туристів, без дощу на цьому маршруті ніяк не можна.

Нас ще хотів здути злий вітер, але арки йому завадили це зробити. По дорозі до храму можна іноді зрізати та пройти вулицями без арок, але запам’ятайте, підступний дощ тільки того і чекає. Якщо вам пощастило врятуватися від дощу, то тепер має пощастити встигнути в храм до закриття. У нас було з цього приводу дві новини. Ми встигли, але храм закрився.

Він закрився приблизно в той момент, коли ми встигли. Тобто коли ми хотіли вийти з території храму, то шлях арками від нас відділяли товсті грати. З однієї сторони ми, в нерозумінні як вийти, з іншої сторони туристи, що не встигли увійти та у них логічне питання “Як ми туди потрапили?”. Знайти вихід з території зачиненого храму не така проста задача, тим паче що підступний дощ вже набирав силу. Як ці грати взагалі зачинилися, вони що, автоматичні? Але враховуючи що ви читаєте цю розповідь, вибратися нам все-таки вдалося.

PS. За цю подорож ми зробили рівно 200 фотографій)))

Подорож до Хорватії

Хорватія… На цю подорож я чекав десь років дванадцять. Все що я знав про країну – там є Плитвицькі озера. Вони мене вабили, я мріяв про них. А потім Хорватія оголосила, що увійшла в ЄС і стала для нас візовою. А ще до цієї країни не можна було дешево долетіти з Києва. Тож подорож до Хорватії була відкладена на невизначений термін, що по факту склав понад десять років. Пройшло десятиліття, часи сильно змінилися, тепер у нас і безвіз з Європою і в Києві ми на жаль більше не живемо. Часи змінюються, любов до одного з сенсів життя — подорожей залишається. Нарешті Хорватія увійшла не тільки в ЄС, а вже й в Шенген, тож авіасполучення тепер ще й по лоукост-тарифах. Полетіли здійснювати мою давню мрію!


За декілька днів до подорожі ми всією родиною дружно захворіли якоюсь невідомою хворобою. Ну як невідомою, ще рік тому можна було просто сказати “Ми захворіли на ковід”, а тепер, коли нарешті ковіду немає, повернулися й звичайні грипи. Два останніх дні перед вильотом ми максимально лежали, дивились фільми, грали в ігри. Максимально давали організму відпочити. Настав час, вперед!!!


Ми прилетіли в аеропорт біля Спліту. До Спліту менш як десять кілометрів, але перше й головне правило Хорватії – автобус ніколи не буде їхати менше ніж годину, навіть якщо всього дев’ять кілометрів. Звучить абсурдно?) Але це не перебільшення. Одразу має сенс сказати два факти про Хорватію. Перший — це те, що в цій країні неймовірно красиве море. Воно настільки красиве, що дійсно можна вибачити другий факт про країну. Другий факт – Хорватія, це країна що розвивається.

Тут багато де не працює картка, проїзд на міжміському автобусі коштує дорожче за авіаквитки, а в деяких містах країни, наприклад в Спліті, в ресторанах працюють настільки злі офіціанти, що коли ти просиш меню, боїшся, що він тобі замість цього дасть в око, або ще гірше – засуне тобі кудись те меню. Я не знаю, що це за дивний феномен. Але, наприклад в Місті Трогір, що в 30 км від Спліту, тебе офіціанти готові на руках носити просто за те, що ти з ними привітався. Ми провели умовну межу між добрими та злими хорватами, вона проходить десь вертикально по аеропорту в Спліті.

Але нагадую, коли ви побачите красу моря, то всі ті злі хорвати відійдуть на другий план. Ще одна особливість країни, до якої треба звикнути: або ви живете десь в одному місті біля моря, або ви вирішили подивитися країну і проведете в автобусах половину свого життя, які замість обіцяних двох годин за розкладом можуть їхати до 50 років. Але нам пощастило, всього 3,5 години.

Тепер ви знаєте головні складності подорожі, тож можемо опустити ці факти і насолоджуватись морем!
Найкрасивіший курорт – Макарська. Тож з нього і варто починати. Але поки що у нас кількагодинна пересадка у Спліті. Бо ці дев’ять кілометрів дороги від аеропорту важкувато пройшли. В Спліті непогано: затишні вулички, чудовий гірський парк, злі хорватці і смачна кава в кафешках. Як для пересадки саме те. По факту, це портове місто і точно не курорт, за яким ми приїхали.

Макарська

Ми заселилися в наші апартаменти, привітна хазяйка зустрічала нас на подвір’ї і поцікавилася, а чому наша дитина не в школі?) Це було дуже миле запитання, господарі помешкань тут ставляться до туристів як до своїх дуже давніх друзів. І кожне заселення тут дійсно гостинне і приємне.

Це був вересневий оксамитовий сезон, небо було ясне, на вулиці тепло. Але чомусь вітер, немов на Юпітері. Дуло так, що у мене навіть каву зі стаканчика видувало.

Над морем час від часу майорів серпанок. Але ж яке красиве море! Весь другий день ми присвятили подорожі по нескінченній набережній від Макарської до Брели.

Пляжі тут як на підбір, один красивіший за інший. В походах вздовж моря приємно те, що в будь-який момент можна залізти в воду, остудитися і піти далі. Вода місцями була настільки красивого кольору, що ми проводили незаплановане купання.

Чи вразило нас море? Дуже! За цей день ми пройшли дуже багато пляжами, а коли втомилися, то просто сіли на автобус і повернулися в Макарську. В самій Макарській є один мінус, вдень майже всі ресторани одночасно зачиняються на сієсту, і це дуже дивно, бо в сусідніх містах в ресторанах дивувалися коли ми серед дня запитували чи відкриті вони.

Як ви вже знаєте, одна із наших улюблених розваг на морі, це покататися на кораблику. І якщо в Туреччині за символічні гроші ми брали в оренду цілий корабель разом з капітаном, то тут за вартістю авіалайнера тебе повезуть у великій групі на кілька сусідніх островів із платними барами.

Тож записуйте лайфхак. Берете квитки на пором (15 євро з нашої родини в одну сторону) на сусідній острів, а на зворотний пором беріть квитки так, щоб потрапити на захід сонця. Буде такий собі сансет тур! Тож розпочинаємо ще більш красивий другий день.

Острів Сумартін

Ми планували спочатку приплисти сюди лише на півтори години. Але вже підпливаючи до острова по кольору водички і вигляду містечка було зрозуміло, що ми в принципі не дуже то й поспішаємо.

Острів чимось віддалено нагадує італійський Капрі. Весь день ваш буде складатися із мальдівської водички та смаколиків у ресторанах.

Пляжів тут стільки, що можна знайти собі навіть свій особистий. Мені чесно кажучи на материк і не хотілося повертатися. Що ще для щастя треба, як не сонце та яскраве тепле морько? Ще треба трекінгові маршрути! На наше щастя, цей острів ще й великого розміру, тож із трекінгом було також все добре.

На зворотному шляху у нас був сансет круїз. А в готелі коктейль паті. У нас є фішка для довгих подорожей.

Це купити в перший день в країні місцевий лікер і вся подорож буде потім асоціюватися зі смаком лікеру. В Хорватії це був вишневий лікер на основі вина.

Ще й в лідлі сік дволітровий продавався за півтора євро. Тож кожний вечір в Макарській у нас було міні свято.

Оміш

Місто в Хорватії з категорії маст сі. Воно просто неймовірно вписалося в місцеві гори. А гори в цій країні будуть нескінченно радувати ваше око уздовж усієї Макарської Рив’єри. По-перше, вони дуже високі, а по-друге, на них не треба лізти.

Ці два факти кожен день мені підіймали настрій. Нам треба за сьогодні доїхати у Плитвице. Оміш як раз допоможе заповнити частину маршруту. Тут є замок, який дуже влучно розташувався над містом. По правді, тут треба тільки піднятися на замок та прогулятися вздовж річки, але ж як же тут це все красиво виглядає.

А враховуючи той факт, що далі ми проведемо весь день до ночі в автобусах, то з міста їхати взагалі не хотілося. Але треба їхати на озера. У нас ще була по дорозі зупинка у Спліті, але через непривітність Спліта, я його викинув з опису подорожі. Тож їхали ми у Плитвице.

Плитвицькі озера

Автобус, на щастя, був комфортний — двоповерховий фліксбас. Але ж як же ж довго він їхав. І найгірше, що в Плитвице вже не буде працювати супермаркет. Тож їжу завтра з собою на озера особливо не візьмеш. Але як виявилося пізніше, то і при відкритому супермаркеті, все що ти можеш взяти з собою на озера – алкоголь, крекер і можливо пачку чипсів, а щоб не було сумно – сувенірну книгу про озера. Це в принципі весь асортимент місцевих маркетів. Коли серед глухої ночі автобус відкрив двері серед дрімучого лісу, перша думка, що промайнула в голові “Я туди не піду”. А з іншої сторони я був настільки вже голодним, що міг би з легкістю з’їсти дикого ведмедя. Але на щастя гугл показував, що серед суцільної темряви буде розкішний відкритий ресторан з високим рейтингом. І, як не дивно, через 10 хвилин ми сиділи в розкішному ресторані з високим рейтингом) Підійшов офіціант і дуже люб’язно запитав, що ми бажаємо. Я від несподіванки почав перевіряти GPS, чи не виїхали ми за кордон Хорватії?! Невже це та сама країна і при зустрічі з офіціантом ти не очікуєш, що він тебе зненацька штрикне виделкою??? Як я писав вище, ми перетнули кордон люб’язності, що проходить строго по аеропорту Спліта. Тож усі подальші комунікації в ресторанах будуть максимально приємними.

Ще зранку я не хотів їхати з Оміша, а тепер не хочу з цього ресторану. Наїлись хорватської кухні – тепер можна в готель. Готель наш по класиці жанру був розташований на іншій галявині дрімучого лісу. Ми виглядали як персонажі в червоній шапочці, тільки на щастя без пиріжків і вовка. Зате небо дуже зоряне. Коли ми через 15 хвилин нарешті дійшли до поселення, то з одного з будинків на нас почали гавкати собаки, вони не очікували, що серед ночі хтось з лісу вилізе. Ще було чутно, що з будинку гавкає собака меншого розміру, вона вирішила не ризикувати. Потім почали виходити люди, подивитися, що відбувається. Такої розваги тут, схоже, давно не було. Хазяйка нас радісно зустріла і заселила. І знову нас заселили із такою гостинністю, начебто цілий день тільки нас і чекали. Потім ми ще зробили коротенький вихід на нічні зорі і пішли спати — набиратися сил. Це село просто ідеальне для знімання такого хоррору як “Ресторан на краю дрімучого лісу”, чи “Помста червоної шапки”.

А ось ранок почався як у фільмі-казці. Недалеко від нашого вікна прийшов олень. А десь далі гуляли його друзі. І все це на фоні світанку. А знаєте, зранку цей ліс виглядає не так вбивчо! Вперед на озера!

“У вас квитки не на ті дати!”. Упс, це ж треба. Минулий раз подібний фейл був майже десять років тому, схоже старіємо, втрачаємо пильність. Тепер цікаво на які ж дати квитки. “На вчорашні”. Є дві новини, хороша в тому, що адміністратор може перевірити, що квитки не використані та виправити дату, а друга новина, що зараз сьома ранку і адміністратор ще мінімум годину буде солоденько спати. Але знову таки персонал був настільки привітний, що почалося здаватися, що нас тролять через те, що ми приїхали до них з Макарської, де злі хорвати. Через годину адміністратор прокинувся. І на щастя, він точно був не з Макарської і нам виправили дату. Тепер можна починати. Ми обрали найдовший маршрут вздовж усіх озер та водоспадів.

По дорозі був кораблик по мальовничому великому озеру. Але скажу вам так, якщо ви вже бачили в житті великі водоспади та, наприклад польське “Морське око”, вау ефекту від озер ви не отримаєте.

Озера дійсно красиві, але не на 40 євро з людини і з дуже довгою дорогою. Я був радий тому, що закрив дуже давню свою мрію, я про ці озера мріяв ще до початку наших подорожей. І відчуття здійсненої мрії мені надавало крила.

А ось для тих, у кого не було такої мрії, я б радив в сонячну літню погоду потрапити на Морське Око та Чорний Став у Польщі. Ці два озера поруч, дістатися до них можна від Закопаного. Якщо починати маршрут з Кракова, то можна за повний день виконати програму і повернутися в Краків.

На озерах ми провели майже увесь день, побували на всіх стежках і навіть вилізли на недобудовану оглядку. Вона була в процесі будівництва, тож довелося лізти по риштуванню.

А ще на зворотному шляху на нас чекала екзотична пригода. Я в останній момент помітив, що Даша зараз наступить на живу змію. На щастя реакція не підвела і я щосили штовхнув Дашу вперед. На питання “Що відбувається?” я крикнув: “Просто біжи!”.

У змії схоже стрес був ще той, вона зі швидкістю світла розчинилася десь в камінні. Мишко з Дашею на мене здивовано дивилися, бо окрім мене цю змію так ніхто і не побачив. Находилися на озерах так, що настав рідкісний момент, коли ноги сказали мені, що більше вони нікуди не підуть. Довелося шкандибати до ресторану.

Задар

До Задару їхати всього кілька хорватських годин. На автовокзалі буде перше визначне місце – МакДональдз, в якому продається біг тейсті. Це нова країна, тож відмітитися в макдаці треба обов’язково, плюс ще й біг тейсті продається, що наразі нам недоступний.

Сам Задар чомусь дуже схожий на Румунію. При чому він настільки схожий, що коли ми сиділи в парку Даша запитала “А ось уяви що ти не знаєш, яка ця країна, щоб ти…” Я не дослухавши питання відповів “Подумав би що я в Румунії”. Даша думала так само, але цікавий факт, в Румунії Даша не була.

Хазяйка нам прислала повідомлення що ключі в середині апартаментів, тож можемо йти заселятися. Житло, як завжди в цій країні, на 10 з 10. Тут було все, а в холодильнику на нас чекали сливи та яблука. До речі, в Макарській були макарони, ми їх успішно з’їли, зате їм залишили половину пляшки лікеру. Проте помітили, що поцупили випадково у них прищіпку, зате забули у них ромашковий чай. Тож обмін пройшов повноцінний. Побігли скоріше вивчати місцеві пляжі та старе місто! Водичка на пляжах непогана, але не Макарська Рив’єра. Але те що тут є з крутого – вишка для стрибків у воду. Мишко не роздумуючи стрибнув з п’яти метрів і запитав мене “Тато, а ти ж будеш стрибати з десяти?”. Я дуже люблю стрибки в воду. Колись навіть був найуспішнішим стрибунцем у групі спортивного плавання. Але є проблема, у мене все ще зламані руки. Плавати я можу вільно, а ось зі стрибками є нюанс. Я не зможу балансувати рівновагу, оскільки треба тримати руки вертикально вгору, щоб не доламати їх об воду. Але ж мене не зупинило падіння з велосипеда від катання на велосипеді, так і перед вишкою я не зміг втриматися. Єдине що – інстинкт самозбереження з кожним роком все краще працює. Я заліз на верхівку і від погляду вниз у мене в прямому сенсі перехопило подих. Даша на мене дивилася в очікуванні, що буде далі. Але я вирішив, що якщо стрибну в цю секунду, то задихнуся. Це при тому, що у мене ніколи не було страху висоти.

Так, четвертий десяток років дає про себе знати. Заспокоїв дихання і вперед, в політ! Скажімо так, з велосипеда кілька років тому я летів довше. Без рук стрибати виявилося доволі боляче. Але ж герой! А може просто божевільний. Але хто любить воду – мене зрозуміє. На щастя, стрибки пройшли без травм. Травма, як не дивно, чекала Мишка на пляжному душі, де було доволі слизько. Ну головне, що не на вишці. Тепер можна йти у старе місто, перевіряти які дива воно для нас має. Готовий побитися об заклад, якщо ви колись чули наживо орган, то для вас грала людина. Але ж кого цим здивуєш? Так ось, в Хорватії на органі навчили грати море! Тож ми пішли слухати морський концерт. А, так, старе місто доволі прикольне, але ж ви розумієте, що на фоні морського органа розповідати про місто вже буде не так цікаво. Ще неподалік від органа розташований “Привіт Сонцю”.

Це гігантська сонячна батарея що вдень заряджається, а вночі перетворюється на великий кольоровий танцмайданчик. Поруч ще є два менших “привіти”. Тож якщо ви послухали морський орган вдень, поверніться сюди ще увечері, подивитися як усе сяє.

Між цими двома візитами як раз можна добре повечеряти в одному з місцевих ресторанів перепробувавши головні страви хорватської кухні, плескавіцу та чевапи.

Шибеник

Неочікуваним містом цієї подорожі був Шибеник. Доки ми їхали до Трогіра, водій оголосив зупинку на 35 хвилин в невеличкому місті. По карті місто як раз виглядало, щоб погуляти пів години. Вогнина! Мишко залишився спати в автобусі. Містечко, миле, пречудове, ми навіть зайшли і трошки послухали хор в церкві. І навіть пошкодували, що не запланували тут зупинку на більший проміжок часу. Коли перед від’їздом повернулися в автобус, то на сидінні біля Мишка чомусь сиділа інша жінка прямо на його кепці. Жінка почала щось доводити на тему, що насправді вона тут має сидіти, бо хтось десь зайняв її місце, але після питання “Чому вона вирішила сісти до чужої дитини?)”, жінка все ж таки погодилася, що щось тут не те))))

Трогір

Це курортне місто ідеально розташовано – всього в 9 хорватських хвилинах автобусом від аеропорту. Тут просто пречудове туристичне місто, хоча і невеличке, але його неможливо не полюбити, за містом через міст є великий острів із купою пляжів.

Можна собі взагалі зробити лайтову подорож, береш квитки до Спліту, живеш на острові біля Трогіру. Там є дійсно смачний ресторан з добрими порціями, красива водичка і магазини з морозивом.

Острів прямо самодостатній в цьому плані. Це був вихідний день і автобуси по острову не ходили, але в нашому випадку це не проблема, ми просто всюди ходили пішки, в будь-який момент можна зупинитися і піти купатися. А головне, не треба купу грошей віддавати за паркову автомобіля, якщо в тебе його немає.

Водичку в Трогірі ставимо на друге місце після Макарської Рів’єри. І приємний факт, тут ще знаходяться добрі хорвати. Було радісно коли в супермаркеті працівниця пропонувала купити каву, бо у них “найкраща кава”. Це було дуже мило чути) Сам острів по інфраструктурі дуже схожий на албанський Ксаміль. І тут навіть так само смачно, як було в Ксамілі) Щодо ресторанів я не описую в яких ресторанах все добре, бо це легко помітити по рейтингу і кількості людей всередині. Було таке, що два на вигляд однакових ресторани стоять поруч, при тому в першому повна посадка людей на 100, а в сусідньому взагалі нікого.

Різниця схоже таки в рейтингу, бо в цій країні це як виявилося багато значить. Ми теж всюди залишили свої відгуки і полетіли назад додому. Нас ще чекало добирання серед ночі з Катовіце.

Катовіце

Не міг не розповісти про цікавий момент в аеропорту Польщі. Китайська молода пара не могла розібратися, як потрапити у місто де знаходиться їх готель. На щастя, вони натрапили на мене. Бо допомогти азіатським туристам, то найкорисніше, що ти можеш зробити для туризму в цьому світі. Дивлячись на їх проблеми, я бачив повну копію нас із Дашею в Пекіні. В Китаї заблокований гугл, тут як раз навпаки вони мали розібратися з гугл картою і сервісом таксі. Коли я почав допомагати, то стикнувся із тим, що на телефоні китайська клавіатура. Нам в Китаї місцеві так само намагалися допомогти, бо там не працював гугл, а на телефоні у нас була англійська клавіатура. Наступна проблема – мовний бар’єр. Англійською вони спілкувалися добре, але там було явно щось азіатське. І так само коли ми були в Китаї і намагалися з ними заговорити нашою англійською був той самий ефект. Я їм усе вирішав і вони поїхали до готелю, я був дуже щасливий що розрулив їх проблему, так само від чистого серця як неодноразово нам допомагали азіати.

Організація подорожі до Хорватії

Наскільки красиве море в Хорватії? На нашому суб’єктивному досвіді найкрасивіші моря Європи це Ксаміль в Албанії та Макарська в Хорватії.

Де саме краще жити? В будь-якому місті поблизу Макарської, або в самій Макарській, там всюди красиве море, включно з островами (ми були на острові Сумартін). На другому місці нам сподобалися пляжі на острові біля міста Трогір.

Як дістатися до Трогіра з аеропорту Спліта. На міському автобусі приблизно за 10 хвилин. Розклад є на гугл карті. В цьому міському автобусі можна заплатити безконтактно банківською карткою.

Як дістатися Макарської. Можна купити квитки або в додатку Flixbus, або за готівку в автобусних касах, там чомусь зазвичай дешевше було, а деякі з перевізників навіть знижку для дітей молодших за 11 років давали. Перевізників багато, хтось їздить під брендом Flixbus, хтось самостійно. На місці не буде проблеми купити квитки в автобус. Але тільки за готівкові євро.

Важлива інформація про автобуси. Вони можуть дуже запізнюватися, наприклад замість двох годин, їхати три години.

Як дістатися острова Сумартін від Макарської. Міський пором (станом на 2023 рік ціна була близько 6 євро) йде приблизно годину. Дорогою назад ми ще й отримали тур на захід сонця на кораблику 😊 Квитки можна купити онлайн тут.

Як дістатися на Плитвицькі озера? Ми винайняли житло в місті Plitvica біля входу номер один. Туди доїхали автобусом зі Спліту вночі. Наступний день подивилися озера і зранку поїхали далі по маршруту.

Чи варті озера такої довгої дороги? В залежності від того, що ви вже бачили на своєму туристичному досвіді. Якщо ви були в Польщі на Морському Оці, то можливо вас озерами не так вразити.

Яка температура моря? На початку вересня море було достатньо тепле, щоб протягом дня неоднократно купатися. Оксамитовий сезон прекрасний теплою водою, зменшенням кількості туристів, нижчими цінами на житло.

Що по ресторанах. Харчуватися краще в ресторанах з високим рейтингом на гугл карті. Це не обов’язково будуть дорогі ресторани. Чому я звернув увагу на рейтинг? Бо в ресторанах з рейтингом нижче 4,5 працюють настільки злі офіціанти, що можуть вам відкусити руку. В той момент як в ресторанах з високим рейтингом ставлення до клієнтів як в кращих мішленівських ресторанах.

Подорож в один кінець

Привіт! Мене звати Андрій і ми всією родиною працюємо міжнародними волонтерами для рідних українців, це нова фаза нашого життя, що почалася після однієї із подорожей, про яку я зараз розповім. Також буде окрема розповідь про наш цікавий волонтерський досвід, а поки що перегорнемо сторінку у минуле життя де я був звичайним офісним працівником, хоч і працював віддалено від офісу.

  • Я дуже хочу взяти довгу відпустку і полетіти кудись далеко-далеко до Азії, нарешті після довгих років ковіду вона починає відчинятись, тож можна мені велику відпустку? Запитав я у свого менеджера.
  • Андрій, можна попросити тебе не брати відпустку у найближчі кілька місяців поки в нас великий реліз? А потім, починаючи з лютого лети далеко й надовго відпочивати, бо я і сама вже хочу. Відповіла мені менеджер.

Хто ж би міг подумати тоді, що її слова будуть настільки пророчими? Ми дійсно полетіли далеко, та настільки надовго, що навіть коли почало з’являтись натхнення писати розповідь, то досі ми не знаємо наскільки надовго ми полетіли. І тепер буде нове, зовсім інше життя.

На дворі був лютий, нам перенесли рейс на чотири дні назад. І повідомили, що направлення на Кубу буде призупинено, то ж іншого рейсу не планується. Оскільки це був пакетний тур, ми зібрали велику валізу, по програмі мастеркарда потрапили у бориспільську лаунж зону та вирушили у двох із Дашею у далекі мандри.

Полярна ніч

Нашому рейсу випав сильний зустрічний вітер, то ж будемо летіти із дозаправлянням та на порядок довше ніж планувалось. По дивному збігу обставин на нашому рейсі була велика концентрація недоброзичливих людей. Я не знаю як так співпало, але та давня історія, коли на рейсі в Домінікану комусь прокусили палець мені вже не здається такою дивною. Мабуть, коли людей замикають без сонця у тісному літаку це починає масово давити на нервову систему. Я так і не зрозумів на що був розрахований той літак, але точно не на сидячих пасажирів. Найшвидші зайняли сплячі міста на підлозі біля аварійних виходів. А хтось взагалі, здавалось, вирішив вийти посеред польоту, чоловік підійшов до аварійної двері і зважуючись на неї дивився. Поряд сиділа жінка із переляканим виглядом. Я її заспокоїв, що аварійні двері посеред польоту відкрити в нього не вийде тож хай не переймається. Жінка поділилась зі мною своїм спостереженням, що люди летять дуже напружені. Але треба просто перетерпіти цей переліт. Тим паче якби я знав, що зворотного такого вже не буде ніколи, то я б ще менше переймався. Хоча б дуже дивувався, чому це зворотного перельоту цим літаком із цими людьми вже не буде. А тим часом за вікнами була найдовша ніч у нашому житті, ми летіли наздоганяючи сонце, що сіло. Для нас ніч продовжувалась близько 14 годин, тому вона і стала для нас полярною.

Трохи про місцеву специфіку

Знаєте, у пакетних турах є один мінус — це груповий трансфер, тому що обов’язково якийсь турист загубиться між літаком та автобусом, автобус буде його довго чекати і це буде обов’язково твій автобус. На цей раз у валізі одного з туристів засвітилось три пачки котячого корму. Погранконтролю це зовсім не сподобалось і турист повинен був пояснити якого дідька він затіяв.

Ми з Дашею ще довго гадали у якій саме ситуації могло знадобитись таранити до Куби три півтора кілограмові пакети котячого корму. Коли вони таки зайшли в автобус, то він дружині як раз говорив, що краще вони б взагалі його не брали. Тепер ми поїхали. Я спостерігав багато хижих птахів що кружляли у небі, саме небо було дуже низьке, тож погода змінювалась із великою швидкістю. Куба це острів, а курорт Варадеро це десь 20-кілометровий завдовжки півострів на острові.

Одна із проблем Куби, що локальні оператори тримають монопольні ціни на екскурсії, які завищені настільки, що заплативши 150 – 200 доларів з людини за якусь поїздку, потім, мабуть, уся кубинська родина буде рік безбідно жити. А місцеві жителі, що мають машини, тримають свої монопольні ціни. І, як на мене, дуже дивно, що люди віддають тут дуже великі суми за екскурсії, що виходять дорожче ніж вартість екскурсії на острів-резорт на Мальдівах з ол інклюзівом. На місцевому транспорті подорожувати, як у сусідній Домінікані, теж не вийде.

Оскільки влада над цим добряче постаралась — користуватись громадським транспортом туристу заборонено. Але заборона не стільки на транспорт, скільки на користування локальними грошима. А без оплати проїзду, транспортом і не скористаєшся. Якщо ти турист, то користуйся тільки послугами туристичних фірм, де відносно недавно легалізували долар, а якщо ти приїхав із євро, то це не проблема, його із радістю приймуть по курсу один до одного із доларом. А ще недавно тут були якісь «кукі» для туристів, але на щастя їх скасували.

По факту кубинці діляться на два типи, ті хто дуже люблять владу і не будуть приймати у туриста заборонені гроші у вигляді песо і ті, хто усвідомлюють що не треба наживатися на туристах і приймають песо. Здавалося б — що тут такого, песо чи долар? А де взяти ті песо і долари, коли Куба входить до переліку країн із шахрайством з картками. Тобто краще заздалегідь знати усі ці нюанси та приїхати саме з доларами. Але навіть із доларом є трохи проблема, бо офіціальний курс 25, а фактичний майже 100. Це як у русні зараз. То ж з обміном тут доволі непросто. Ми були підготовані, на гіркому досвіді Маші, що була тут кілька тижнів тому.

А от русня, що прилетіла тільки з картками, прямо на Кубі відчула переваги руського миру, коли їх усі картки відключили від банкоматів. А от білорусам і вимикати не прийшлось картки, їм просто сказали, що тур скорочений на 3 – 4 дні та ще вимагали гроші за те, що вони полетять на іншому літаку, то ж потрібно оплатити квиточки за цей літак без компенсації за скорочений тур. Але якщо логічно подумати, то готелям доведеться за чиїсь кошти продовжувати тримати українців на ол інклюзіві. То ж оптимальне рішення — достроково повернути усіх білорусів до репресійного батька, русню поближче до свого ката, а українці як раз зможуть далі жити за проплачені тури русні та їх братів. Тут кубинська логістика спрацювала просто ідеально. Але це все буде потім. Поки що на дворі 17 лютого — мирний час, ми приїхали до готелю і у нас починається ол інклюзів.

Варадеро

Як не дивно це звучить, але кубинський ол інклюзів виявився найліпший на нашому досвіді. Я думаю що Єгипет та Туреччина, коли впроваджували цю концепцію, планували щось по типу такого зробити. Наш готель називався Memories Varadero, це четвірка. Зовні доволі схожа на типовий єгипетський готель. Ми не встигли на сніданок, але завжди працювали снек-бари.

Оскільки у кубинців без хабарів нічого не відбувається, тож нас селити раніше категорично не хотіли, попри те, що наповненість готелю була десь 60%. Ми вирішили не гаяти часу та зайнятись дослідженням території. Поки чекали на сендвічі у снек-барі, до нас підійшли інші туристи і запропонували із ними скинутись на якусь екскурсію місцевому чоловіку. Це була дуже “вигідна” пропозиція, але я так і не зрозумів чому ми повинні із крутою знижкою віддати маже 200 доларів, щоб поїхати на якийсь пляж, якщо за ці гроші у цивілізованому світі можна злітати у повноцінну подорож. А інші дві туристки взагалі переймались, що не зможуть потрапити на красивий пляж, бо… увага… Літак зламався! Але знаючи ціну на автомобіль, я боюсь дізнатися скільки ж тут коштує літак, щоб злітати на пляж і повернутись. І чому за ці гроші не дешевше злітати на найкращі пляжі Занзібару? Це справа кожного, на що саме витрачати гроші, але не можу зрозуміти чому ти в одній із найбідніших країн світу повинен платити космічні суми тільки тому, що ти турист. Інше питання, на що взагалі кубинці витрачають ці гроші, тут усе під санкціями, я впевнений що більшість читачів не розуміють глибину проблеми санкцій, але я у розділі про Гавану цю тему розкрию.

Поки просто прийміть той факт, що ми вперше у житті давали хабар… у супермаркеті… щоб купити воду. Сума була космічна за місцевими мірками — цілий долар. Але на щастя обмін пройшов повністю конфіденційно і нікого не затримали. Але, будь ласка, не повторюйте цей небезпечний трюк, хабарі це дуже погано. Про один долар це не перебільшення, це саме так і було. Половина суми пішла за товар, а половина повз каси. Товар був якісний, тож ризик того вартував і ми не померли від спраги. Але повернемося до пляжів. Коли я почув, що хтось планував летіти на інший пляж літаком я дуже здивувався, адже знав що Куба з чим з чим, а з пляжами точно не підведе.

Туристи з готелю нам розповіли, що була днями велика негода і море було дуже холодне, але на щастя зараз погода налагоджується. Ми ще тоді подивились прогноз і побачили що саме на наше перебування випало потепління, потім знов похолодання. Ще тоді пораділи що будемо на Кубі чітко в період потепління. Ми ще не знали тоді, що і наступне похолодання буде нашим, а потім знов потепління.

Я описав тільки частину специфіки країни і може з’явитись логічне питання, а навіщо взагалі тоді летіти у таку далеку країну? Якщо є багато країн, м’яко кажучи, по-легше. На щастя відповідь є — океан. Пам’ятаєте я колись описував, що перше місце по кольору води дістається Занзібару? Так от зустрічайте альтернативу — Варадеро на Кубі. У чому різниця між фантастичним Занзібаром?

Там багато красивих пляжів у різних частинах. Тут один, довжиною майже 20 км. Він не однорідний, десь чистесенький пісочок, десь буде кам’янистий, а десь із кручами над водою. Тобто якщо хочеш на пасивний відпочинок, прилітай на ол інклюзів до Варадеро і хоч кожен день міняй собі вигляд пляжу просто трохи переміщуючи місце, де купаєшся. Ми не шанувальники пасивного відпочинку, але цей пляж нам залишив нескінченну кількість вражень.

Як я писав раніше, ол інклюзів тут дійсно крутий. Тут є свіжі морепродукти та імпортний алкоголь, такий який продається у мережі дьюті фрі. Асортимент ол інклюзіву неоднорідний. Морепродуктів може тиждень не бути, а потім вони будуть у нескінченній кількості. Правило дефіциту — що сьогодні викинули на прилавок, то і буде у меню. Але готують дійсно на славу. Одна проблема — кубинці дуже повільні і можна час від часу спостерігати черги. Але і тут є лайфхак. Багато людей люблять просто постояти у чергах, без черг йти до ресторану не так весело. Тож треба просто відстежити у які періоди черг немає зовсім і відносно цього планувати сніданок, обід та вечерю. Тож із чергами ми навчились боротись дуже швидко.

Перший день нам Куба здалася грубуватою та ізольованою, ми зрозуміли наскільки обмежені тут у пересуванні і побачили наскільки люди готові платити невиправдані гроші, щоб вирушити у віддалені місця. Вишенькою на торті стала вже традиційна подія — у мене вкрали спортивні сандалі. Я їх мокрими залишив на десять хвилин біля дверей номера на третьому поверсі де нікого не було. Я усвідомлював, що тепер попри нестерпну спеку я вимушений буду ходити у кросівках. Але познайомившись із Кубою поближче я тепер розумію, що швидше за все їх хтось із голоду з’їв. Перепрошую за грубий жарт, але, мабуть, то було найгірше, що можна було в мене вкрасти у перший день подорожі. Зазвичай коли країна не заходить із першого дня, потім вже мало шансів виправитись, але це був дуже приємний виняток з правила.

По факту ми залишимося в прямому сенсі закоханими у цей дивний, ізольований безмежно красивий та романтичний світ. Чим ми будемо розважатись? По-перше, тут є гігантський кактус. Звісно дуже банально просто прийти, заплатити гроші якомусь кубинцю, бо він тут поставив касу і подивитись на кактус. Краще це зробити з екстримом уночі. Тим паче за готелем тільки траса та ліси. Кактус був десь за 20 хвилин від готелю. Коли ідеш вздовж траси, то ліхтарі усе освітлюють, а ось якщо відійти у сторону лісу, то у темряві можна розбити лоба. Сам кактус був трохи глибоко у джунглях. Чи не боялися ми уночі туди пертися??? Авжеж було лячно, ми ці джунглі перший раз бачимо, а що як хтось вночі вирішить нами поласувати? Але тут головне концепт! Як, наприклад коли прах жиріновського, що тепер додають до пакетів із гречею в расії, щоб кожен міг так сказати відчути жиріка на смак. А коли праху не вистачає, то додають прах інших політиків, бо головне концепт! Сподіваюсь за читанням цієї розповіді гречку ніхто не їв. Ось ми і стоїмо біля кактуса, що сказати, дійсно великий, але після проходження нічних джунглів він уже не справляє тих вражень, що відчуваєш коли йдеш до пазурів невідомо кого.

Сафарі

Другий день ми почали із традиційного улюбленого заняття — морського сафарі! Ми пішли уздовж моря далеко-далеко до кінця півострова. У таких сафарі головне взяти із собою достатньо питної води, та почати маршрут якомога раніше, доки пекуче сонце не візьме цей день у свої обійми. Цього разу із нами мандрував новий друг — плетений із листя цвіркун! Ми його знайшли у перший день на березі та одразу потоваришували. Що нам зустрілося на маршруті?

Цього разу було багато губкоподібних коралів, що прибоєм викинуло на берег. Цікавий факт, що в інші дні ми таких  більше не бачили. Потім у нас було перше знайомство із місцевими справжніми господарями Куби — пеліканами. Ця зустріч була не тривала, оскільки пеліканам не було до нас ніякого діла і вони просто шукали собі рибку, у майбутньому у нас ще будуть дуже близькі зустрічі з ними. Птахи усвідомлюють свій розмір і підпускають до себе людей менше ніж відстань витягнутої руки. Бо такого велетня точно ніхто не наважиться образити, а може й рибки дадуть.

Що стосується рибальства, то тут дійсно виділились чайки, вони літають над океаном, кидають із дзьоба у воду приманку, та вистежують чи повелася риба на ту приманку. Щодо птахів, то тут багато цікавих і незвичних нам. Тут є маленькі пташки, що завжди тусять групками по 30 – 50 пташок. Вони чомусь завжди стоять поперек вітру і по їх пір’ю можна спостерігати чудову аеродинаміку. Видно, що пташки отримують велике задоволення від повітряно-сонячних ван. Всі ці пташки то добре, але ми маємо побачити колібрі! Куба це одне із місць їх проживання. Але щоб побачити дику колібрі треба трошки постаратися. Для цього потрібно на заході йти гуляти до квітучих дерев. Якщо на дворі палюче сонце, то колібрі висовуватись не будуть. Ми спочатку того не знали, і тільки мріяли, що їх побачимо. Цікаво, який то буде колір: синій чи зелений? Головне, щоб не сірий, але по факту головне їх взагалі побачити. Та зараз був ранок, тож замість колібрі нас чекали мангрові ліси.

Мангри це одні із наших улюблених екзотичних рослин. Якщо ми у мангрових лісах, то ми у своїй стихії. Цікаво, чи водяться тут крокодили? Щось ми не погуглили, бо це теж може бути їх стихія. Тепер нас розпирали двоякі почуття, з однієї сторони хотілось зустріти крокодила, а з іншої не хотілось, щоб він зустрів нас. Але нас зустріли комарики та з’явилось логічне питання, а що тут взагалі із малярією?

Зараз ми вже знаємо, що малярії на Кубі начебто немає, але про це пишуть на цивілізованих сайтах. Якщо натрапити на сайт ростуризму, то звісно є, і краще на Кубу не їхати. Але то було раніше, зараз ці тварини на Кубу і не прилетять вже, бо Європа закрила не тільки свій авіапростір для дикунів, але ще й перегородила найкоротший шлях до Куби. З точки зору туризму мені навіть трохи шкода расіян мандрівників. Майже завжди це були дійсно адекватні люди, що тверезо дивляться на світ оскільки багато чого бачили і вже не зомбуються телевізором. Якщо ви росіянин чи білорус, що дійсно усвідомлюють те, що натворили ваші терористичні держави та якось протидієте режиму, то на жаль вам не пощастило із країною в якій ви народились, не пощастило зі співвітчизниками рашистами, яких на жаль у вас більшість. Але то тимчасово, ЗСУ гарно робить свою справу. Тож рашистів, на щастя, кожен день все менше та менше.

Щось я відволікаюсь від сонячної Куби.

Поки ми шукали крокодилів — знайшли великий скелет шипастої риби, хтось був настільки суровим, що навіть колюча риба не стала перешкодою. Так, здається нам пора. По дорозі до автобусної зупинки я звернув увагу на листя однієї рослини, яку колись бачив у неймовірних відео нашої планети. І я таки мав рацію, Даша, дивись-но що зараз буде! Як тільки я доторкнувся до листочків, вони одразу почали згортатися у компактний нічний режим. Це дуже активна рослина, що ховає листочки від хижаків. Тож сьогоднішнє сафарі вдалося! А ось і автобус. Автобус у Варадеро — один. Він туристичний, працює у режимі хоп он, хоп офф. Квиток коштує 5$ з людини на день. Тож купуючи квиток, його треба відкатати по повній, відкриваючи якомога більше місць на півострові. Сьогодні ми планували дістатись до самого міста Варадеро, але на під’їзді ми все ж таки вийшли, бо тут є круте туристичне визначне місце, а саме супермаркет!

Для Куби це щось на кшталт музею. Для місцевих тут дуже дорого, для туристів не завжди доступно, бо можна оплатити тільки карткою, котру треба розблоковувати під власний ризик компрометації. Але уся “краса” цього “музею” саме в санкціях. Це майже пусті або повністю пусті прилавки.

Якщо є полиці із соком, то це буде тільки один вид соку, також є м’ясний відділ з однією товстою палкою шинки та сиру. Саме в цьому маркеті нам підказали, що можна купити воду, що коштує пів долара, давши хабаря у вигляді долара не забираючи решту. Але із трьох касирів хабарі приймають не всі. Але й дійсно, якщо всім продавати ту воду, то маркет доведеться зачинити оскільки не буде товару. Тож совок тут у повній красі. А це ще ми до Гавани не дісталися! Як кажуть, залишайтесь з нами, не перемикайтесь! Як сказав один рашистик у коментарях “Що нам ті санкції, он Куба вже 60 років під санкціями і нічого страшного!”, читаючи цей коментар саме на Кубі я ледве кавою не подавився. Але деякі речі у житті дійсно потрібно побачити, щоб усвідомлювати усю картину можливої дупи, такі місця як Нью-Делі в Індії, та супермаркет у Варадеро. У нас були ще плани гуляти далі, але ми припустилися однієї помилки. Запам’ятайте правило. Ніколи! Ніколи не йдіть подивитись на кубинський океан, якщо у вас є ще на сьогодні плани.

Краса океану тут тягне наче спів сирен. Тут він ще був із великими брилами, що додавали смугастості серед цієї неземної краси. Я навіть не пам’ятаю як опинився у воді, плаваючи у цій прекрасній воді. Десь на березі сидів місцевий працівник, побачивши мою любов до океану запитав мене “Чудове морько! Чи не так?)”. 

Таааак! На жаль останній автобус по пів острова закінчував ходити десь о шостій вечора, тож після океану ми змогли подивитись тільки невеличкий шматочок міста. Саме місто Варадеро доволі довге і теж має свою нескінченну пляжну лінію.

На щастя від пляжної лінії містечко відділяють невеличкі кущі як ширма, тож океан не так безсоромно буде притягувати. А ще ми домовились із місцевим таксистом, щоб він звозив нас завтра до Гавани.

Гавана

Є дві різні Гавани. Одну бачать туристи, що домовляються із гідами, або беруть тури в готелі, тобто це буде та Гавана, яку вам покаже уряд Куби. Зовсім іншу Гавану ви побачите якщо домовитесь із таксистом, щоб він вас привіз у столицю та заїхав за вами годин через п’ять. Повірте мені, відчуття та повнота картини будуть зовсім інші. Ми багато потім обмінювались враженням від побаченого з іншими туристами, нам здавалося що ми з ними були не те що в різних Гаванах, але й на різних планетах. Тож вам обирати що побачити — картину маслом або правду.

Рано вранці нас забрали із готелю і ми відправились у подорож. Це був трансфер шерингового формату, тобто разом із нами сиділа жінка, яка виходила біля аеропорту десь по дорозі. Перша фотозупинка була на гігантському мості. Це тут таке місцеве визначне місце. Міст дійсно вражає та знаходиться у дуже мальовничому місці над величезним урвищем. Навіть пташки і то нижче літали.

Таку зупинку треба включати до обов’язкового списку того, що подивитись в околицях. Тут навіть підприємливі кубинці відкрили барчик, хоча який в тому сенс, якщо у багатьох і так ол інклюзів. Наступною зупинкою була сама Гавана. Ми із водієм домовились що через п’ять годин він нас забере на цьому самому місці, якщо місто нас не забере першими))) Місто нас зустріло із музикою!

У прямому сенсі цього слова. Тут був міні карнавал із трьох людей, але було дійсно весело. Тепер я вирішив випити кави із тістечком. Але ми не до кінця розуміли усю глибину кубинської проблеми. По-перше, не було зрозуміло чи дійсно треба поміняти гроші на песо, але по факту у столиці приймуть будь-яку валюту. По-друге, намагатись знайти тістечко у центрі Гавани по шансах теж саме, що виграти у лотерею.

Коли ми знайшли кав’ярню, то вирішили, що треба знайти ще одну, щоб порівняти ціни, та не покидала мрія про щось солоденьке до кави. Але ми ж не знали, що на всю Гавану тут всього півтори кав’ярні. Ну здавалося б, зайди у маркет та купи щось до кави, тим паче на гугл мапі є маркети.

Ага, дзуськи! Спочатку був маркет, де продавалися лише рулони білого паперу. Потім був магазин з овочами, а в третьому, останньому, взагалі нічого не продавалося. Тільки штуки чотири пластикові пляшки до половини заповнені чимось схожим на пісок. Потім прийшов місцевий покупець і продавець дістав йому із під полиці пакет якоїсь шкарлупи. Коли намагаєшся сфотографувати цей увесь достаток, то продавці починають сердитись, але ми обережно кілька кадрів зробили.

Тепер треба прогулятись вулицями, щоб відчути дух столиці. Скажімо так, ми у черговий раз раділи, що народились в Україні. Якщо в Індії треба було дивитись під ноги, щоб не вступити у, перепрошую, лайно, то в Гавані було трохи гірше. Оскільки те саме лайно тут може литись із балкона, якщо хтось там зверху вирішив влаштувати вологе прибирання. Для перехожих людей це здавалось абсолютно нормальною подією, на нас не підготовлених трохи ляпнуло. Але це як посвячення у треш. Але чесно кажучи ми вже не дивувались. Тепер перед нами була наступна складна задача — треба було поїсти. Ресторанів багато, зачинених серед них ще більше. Можливо вони відкриваються ввечері, я не знаю.

Наприклад, чудова піцерія зі свіжим дизайном та привабливими банерами, та навіть персоналом у середині просто не працює і все. Можливо дефіцит сировини, можливо це показуха для приїжджих. На щастя, у підсумку ми таки знайшли відчинену піцерію. Касирка навіть погодилася прийняти оплату по відносно вигідному курсу у доларах. Але коли вона запитала чи збираємось ми куштувати піцу у закладі я допустив помилку сказавши так! Вона мені показала чергу на вулиці довшу ніж до Мони Лізи у Луврі. Це були теж щасливці, що знайшли ту єдину у місті піцерію. Добре, я змінив думку, давайте навинос. Тепер можна спокійно чекати в іншій черзі, серед тих кому сидіти не обов’язково. Чому такий попит на сидіння саме у закладі, усе просто, тому що навколо сидіти взагалі нема де. Тож ми «накрили на стіл» у когось перед дверима на сходинці. Коли прийшов хазяїн, він вирішив не турбувати нас та люб’язно почав чекати, щоб не переривати нашу трапезу)))

Це було дуже мило, але ми наполягли, щоб хазяїн все ж таки потрапив до помешкання. Мені здається, що я пишу не розповідь про мандрівку, а посібник “Як вижити у Гавані за п’ять годин”. Тож тепер ми вміємо здобувати собі їжу! Тепер можна далі досліджувати цей дивний світ. Але й на тому дива не закінчились, поки ми гуляли до нас підійшла пара, чоловік із жінкою і сказали що у Даші дуже гарні босоніжки! Вони почали із нами розмовляти та запитали чи не можемо ми помінятись із ними взуттям. Але враховуючи що мої сандалі кубинці взагалі вже вкрали тож відповідь була однозначна – ні, бо у нас не так тут багато залишилося взуття.

Наступне запитання мене взагалі збило з пантелику: “Варадеро це не справжня Куба, а ось Гавана… До речі як вам Гавана?”. Я й досі не знаю відповіді на це питання. Скажімо так, я там не живу, ось і ладоньки))))) Зараз є доволі популярна пісня зі словами “Гавана унана”, мені здається що співачка не була у Гавані коли складала таку милу та романтичну пісню)

Назад у Варадеро

На цей вечір в готелі у нас був зарезервований столик в а-ля карт ресторані. У нашому готелі їх було чотири. Сьогодні був креольський ресторан. Але бронь столика була через дві с половиною години, а їхати десь дві години та сорок п’ять хвилин) На щастя наш водій теж поспішав додому, тож у ресторані ми були завчасно, я навіть у білих джинсах. Тих самих, що колись купували для покорення Ріо. Не знав я ще на той момент, що скоро це буде мій єдиний теплий одяг в холодній Європі. Адже перед Кубою в літак у середині лютого я вже традиційно сідав тільки у літніх шортах, щоб не тягати теплі речі із собою у сонячну країну. Тож добре, що хоч білі джинси для а-ля карту взяли. Той вечір був просто пречудовий.

По ночах ми любили ходити на пляж та лежати на лежаках дивлячись на зорі. Тут було настільки низьке небо, що здавалося, наче зорі рухаються серед хмар. І здавалося б десь там є життя біля якоїсь зірки, вони нічого не знають про нашу епідемію ковіду, та й вірус до них просто не долетить. А ми з імунітетом, що закінчується, будемо проходити новий курс вакцинації по поверненні. Такі у нас були думки на той момент.

Наступного ранку ми відправились у подорож місцевим лісом. Ліс був платний. Є багато суперечок на тему чи вартий він своїх грошей, але нам сподобалося. Тут були і невеличкі печери і деякі екзотичні пташки, гігантських розмірів термітники і навіть перша колібрі яку ми зустріли!

Вона була зеленою. Радощам не було меж! Загалом джунглі були у всій красі, тут навіть і ліани і страшні печери-провалля, прямісінько як у майнкрафті. Зараз передивляючись фотографії того лісу, взагалі дивуюсь, як таке може не сподобатись.

А нагородою для тих хто пройшов ліс буде лазурне морько! Але ми зробимо дещо цікавіше. Кажуть тут є справжні коралові рифи, трохи далі за Варадеро у селищі Карбонара. Але звісно ж туристам туди ніяк дешево дістатися не можна. Бо треба тільки через купу доларів із таксистами. Але що ж нам, ми вже давали хабаря у супермаркеті, невже ми не доїдемо до якогось міста?

Кораловий риф та печера біля Карбонари

Ми ще з Києва взяли із собою маски із трубкою. Тож були підготовлені. Тепер нам потрібно доїхати на туристичному автобусі до автовокзалу Варадеро. Пройти повз вічну чергу до банку. На жаль мені здається, що кубинці проводять половину свого життя стоячи у чергах до банків. Я не знаю, що не так із банківською системою тут, але відділення завжди можна ідентифікувати по довжезних чергах. Особисто мені не зрозуміло, чому тут не можна прокласти, наприклад місцеву мережу, щоб розвантажити запити до банків. Тим паче що у готелях інтернет є і достатньо швидкий, щоб виконувати онлайн запити. Смартфони теж наче б то є у місцевих. Але це моє прагнення усе оптимізувати. Можливо кубинці до черг ставляться по-іншому. На автовокзалі нам сказали, що ми як туристи нікуди дістатися не зможемо самі. Є деякі автобуси, які ходять дуже рідко і в незручний час. Тоді йдемо на трасу ловити автобус. На наше щастя, місцевий чоловік взяв нас під свою опіку. Він сказав, що їхати треба буде із пересадкою, пояснив скільки буде коштувати проїзд і сказав, щоб ми просто були поруч. Перший автобус, що зупинився сказав чоловіку що не візьме туристів, навіть тих у яких є песо. Чоловік сказав що теж тоді не поїде і залишився із нами. Довічна подяка тобі незнайомцю за це. Інший автобус погодився нас узяти. Автобус то було гучно сказано, це було щось подібне до вантажівки де позаду усі сиділи на лаві.

Ми тут були нелегалами, та ще й єдиними білошкірими. Я обережно зробив пару кадрів. Завжди не розумів людей, що ниють про те, в якій країні вони живуть, помандруйте по світу, подивіться як буває. Тож Україна форева! Потім ми усі вийшли і пішли великим натовпом до автобусної станції, де ми пересіли на інший автобус. Наш новий друг домовився із водієм що нас тут теж підвезуть. Автобус вже був справжній, але дуже перевантажений. Тепер ми їдемо прямісінько до цілі. Нам треба було вийти на повороті до аеропорту. Адже там починається усе найцікавіше. Ми вийшли як планували, віддячили кубинцеві грошима від щирого серця. Він не хотів брати, бо допомагав теж від щирого серця, але йому дійсно ці гроші будуть у пригоді та він зможе їх поміняти по дуже вигідному курсу, тож ми наполягли. Настрій був на висоті.

Тепер ми на роздоріжжі. Наліво підеш — підземне озеро знайдеш, направо підеш кораловий риф знайдеш! Ми почали із печери. Нас радісно вітали місцеві працівники, що збирали кокоси із пальм. Видно їм сподобалося, що навіть тут бувають дикі туристи. І ось я вперше займаюсь снорклінгом із маскою у підземному озері в глибокій печері.

Трохи моторошно, прохолодно і точно незабутньо. Тим часом підвезли пакетних туристів і люди почали мірятись хто як дешево сюди дістався. Перший сказав, що заплатив всього 50 доларів, другий сказав “Пф, я всього 40 доларів”. Я не втримався і сказав “А нам дорога обійшлася у 40 песо на двох” (1,5$). Було ефектно, ми перемогли))) Але ще ми купували проїзний на день у туристичному автобусі за 10$ оскільки жили не у самому місті Варадеро.

Накупались, обміняли у місцевого працівника ще песо про всяк випадок та пішли добувати собі воду. Не могли ж ми не скористатись можливістю у країні де всюди висять стиглі кокоси. Я один смачний помітив ще до того як дійшли до печери, тож приховав його на зворотній шлях. Оскільки ми відомі відкривачі кокосів, тож проблеми із відкриванням не було, тут головне мати міцного лоба! Це жарт. Але кокос не довго чинив опір. Зараз би я просто уявив би що це голова рашиста, так відкрив би ще легше.

До села із рифом треба було пройтись хвилин 40 під пекучим сонцем. Тут дійсно потрібно бути заґартованим. То було справжнісіньке кубинське село. Я б радив сюди приїхати тільки для того, щоб побачити як виглядають села в екзотичних країнах. Тут навіть таксі є!

До речі про кораловий риф конкретного місця ми не знали. Але десь у відгуках зустрічалось, що він тут має бути. Коли ми нарешті дійшли до моря, то зустріли доволі штормову воду у гострих непривітних берегах із застиглої лави. Я ще зі своїми поламаними руками… Воля до плавання перемогла і я таки поплив на розвідку. Даша спостерігала за мною з берега. Так от, я офіційно заявляю — корал тут є, він добрий, живий. Рибками теж добре укомплектовано. Тут попадались навіть такі корали під водою, які ми зустрічали викинутими на берег у Домінікані. Схожі на віяло. Головне у цих лабіринтах знайти зворотний шлях і це не жарт, плюс треба тримати опір течії та хвилям, щоб пузиком не прочухати. Але якщо ти впевнено тримаєшся у воді, або ти расіянин, що не вміє плавати, то усе буде добре, можна сміливо лізти у воду. Накупались, тепер найскладніше, як без того доброго дядька добратись назад у вже рідне Варадеро?

І тут починається наша улюблена рубрика “Фартить по-азіатськи”. Ми дійшли до траси де треба ловити автобус. Поряд стояла жінка, як виявилось то був наш талісман. Під’їхав дуже комфортабельний сучасний автобус, жінка чекала саме його, оскільки це була розвозка для працівників готелю. Ми зайшли слідом за жінкою, водій нам кивнув що він не проти двох неочікуваних гостей. Ми зайняли місця і почали їхати у напрямку до Варадеро. Цікаво куди саме? У місті автобус зупинку не робив, а поїхав ще далі. Для нас це тільки на руку, їхав він так без зупинок довго-довго і нарешті зупинився… прямісінько біля нашого готелю! Це була розвозка для вечірньої зміни працівників саме нашого готелю! Пощастило це ще мало сказано. Водій на грошах не наполягав, але із радістю прийняв) Знати б розклад цього автобуса, можна було б колесити Кубою.

Печера

Наступне визначне місце в околицях Варадеро це печера із доісторичними наскельними малюнками. Але те, що малюнки доісторичні це не точно, оскільки це історія яку не можливо перевірити)))

Сама печера теж платна, але якщо попадеться один із завзятих працівників, то він багато чого цікавого буде розповідати.

Розміри печери вражаючі, а ще там вражаюча популяція кажанів. Деякі навіть із них навіть закільцьовані на лапках. Завдяки таким поміткам кубинці відстежують міграції кажанів. Тобто якщо десь знайдуть зграю із рожевими мітками, то будуть знати звідки вона мігрувала. Нам печера дуже сподобалась і на жаль тепер нас печерами навряд чи здивуєш)

Загадковий міст

Десь в годині пішки від нашого готелю ми помітили, що на одному із мостів завжди стоять туристи і дивляться у воду, при чому туристи кожен раз різні. Скільки разів ми вже проїжджали, я запідозрив, що тут є якась фішка і ми повинні її розкрити. Фішка виявилась дуже крутецька, біля цього мосту дельфінарій, а коли у дельфінів вільний час вони плавають біля моста. Тож можна хоч кожен день приходити та дивитись на дельфінів, що граються. І це повністю безкоштовно! Біля цього моста є дві зупинки туристичного автобуса, але для нас цей годинний маршрут згодом стане звичкою для прогулянок увечері. У нас тут взагалі вже з’явилися улюблені місця. Неподалік від нашого готелю був великий пагорб.

Це було наше особисте місце, ми приходили сюди дивитись романтичні заходи сонця, більше нікого тут не було, тільки час від часу десь внизу проїжджали ретро машини. Це особливе місце, тут завжди добре і спокійно.

Ми ще не раз будемо сюди приходити перед вечерею на заході сонця. До речі саме в цей час прилітають наші друзі колібрі, як я писав, головні атрибути, щоб побачити пташку це мати квітуче дерево та сідаюче червоне сонце.

Що ще є подивитись в околицях Варадеро

Тут я б не сказав, що є багато речей які можна подивитись, але той хто шукає завжди знайде. Коли у самому місці всі вулички були ретельно вивчені нами, підкорений кожен пляж нескінченої берегової лінії, ми почали вивчати, що є в околицях готелів, де робить зупинки туристичний автобус. Ми так ретельно вивчали, що я навіть один раз зловив головою дерево коли сидів на другому поверсі автобуса.

Запам’яталася прогулянка величезним гольф-полем з озерами, дивними птахами та галявинами з лунками. Поле знаходилось на території якогось готелю, але для туристів усі маршрути вільні. Я не уявляю, як на цій жарі можна грати у гольф, але прогулятись тут дуже мило. Потім великою знахідкою був цілий район, що знаходиться біля кінця півострова. Район явно планувався як туристичний, тут і супермаркет з дуже дивним асортиментом і ресторани і великий порт із яхтами.

Але я не знаю що тут трапилось, чи то ковід, чи то санкції вкрай усе задушили, але тепер це виглядає як район-примара. Людей тут мало, майже усе закрито, навіть є брендовий магазин, але звісно теж закритий. Є великі пусті готелі. Наразі ковідних обмежень майже нема, навіть ніяких тестів по прильоту здавати не треба було, невже той випадок пів року тому, коли цілий літак помістили на карантин так вдарив по іміджу Куби? Сумно, тут дійсно великий потенціал для туризму. Але гуляти цими вуличками доволі приємно, не так лячно, як у Туреччині під час повного локдауну.

Можливо тут просто бізнес погано налагоджений, хоча у цій країні є дуже підприємливі люди. Наприклад, мені намагались впарити марихуану навіть під час плавання у морі. Погодьтесь, такого рівня сервісу ви ще не бачили. Коли ти плаваєш, до тебе підпливають і починають розповідати про асортимент. Особисто я бачу на Кубі багато потенціалу для потужного розвитку, але, здається, місцевий уряд щось робить не так. Наступним відкриттям був для нас один із сусідніх до нас готелів, він знаходився за поворотом берега, із водоростями на пляжі їм трохи не пощастило, але у готелю є родзинка. Кожен вечір на заході сонця тут грає жива музика, а бармен ходить і розносить усім глядачам коктейлі, при тому навіть якщо ти не з цього готелю, тобі теж із радістю принесуть.

Це дуже інстаграмне місце. Але в цілому я б саму Кубу також назвав би інстаграмним місцем, якщо розділити кубинський рай та пекло, то тут вас чекають чудові заходи сонця, один з найкрасивіших океанів світу, занзібарського рівня, та екзотичні пташки. Птахи це дійсно щось унікальне тут, я кажу про тих величних пеліканів, що я розповідав раніше. Ми на маршрутах із ними зустрічались багато разів. І якщо вони у тебе на дорозі, то стороною будеш обходити саме ти, а не вони. І краще щоб ти ще рибку із собою приніс, я ще ніколи не бачив таких вільних та величних птахів та близько.

Окремо я хочу розповісти про вечірні шоу у готелях. Раз на тиждень тут святкують кубинський день, це як міні свято на території готелю, при чому ми таке бачили не тільки в нашому. Вечірні шоу у нас були такі: спочатку три дні енергійних танців різних національностей, гімнасти. А найголовніше — шоу синхронного плавання у басейні. Уявляєте справжнє професіональне синхронне плавання за участі багатьох плавців!

Для урізноманітнення відпочинку час від часу ми ходили до включених аля карт ресторанів. Сьогодні був японський ресторан. Відвідувачі сиділи по колу за столом, посередині кухар витворяв трюки із їжею та приборами. Під час трюків потрібно було ловити їжу, було радісно та весело.

Ми познайомились із парою яка мешкає у москві, ми добре розговорились, виявили що у нас є спільні інтереси. Після вечері ми пішли по номерах і почалася війна…

Увесь світ перевернувся до гори ногами, у нас ще тільки кінець 23 лютого, а в Україні вже ранок. Я бачу стрічку робочого чату. Даша зв’язалася із мамою, сказала, щоб вона розбудила моїх батьків. Моя мама спросоння запитала “Ти дзвонив? Щось трапилось?”. Тепер рішення треба було приймати дуже швидко. Оскільки кожен наступний день ставав тільки гіршим за попередній. І ті жахи, що здаються на межі сьогодні, завтра вже будуть тільки квіточками. Гарною новиною стало те, що у расіян як завжди усе робиться через дупу. І стало трошки легше, коли по внутрішніх каналах через знайомих ми дізнавались, що на фронті ці потвори зазнавали поразки. Як сказав потім майор Чорнобаєв одній російській мамці: “Вашого сина заджавілініло!”. Але це усе було далеко не в перший день Я опублікую наступну розповідь, де більш детально розкрию нашу історію після Куби, але тепер повернемось до Куби. Почнемо з того, що подихаюча Куба вирішила виділитись, заявивши, що визнає незалежність Донецька та Луганська. Напевно, забагато туристів, треба зробити менше. А шкода, мені вона тільки починала подобатись, але звісно тепер по нашій ліцензії турагента вже ніхто до Куби ніколи не полетить, хай далі сидить без туристів. Ми, українці, вийшли на сніданок, водночас вийшли наші вчорашні московські знайомі. Дівчина, ковтаючи ком у горлі, невпевнено запитала “Я навіть боюсь запитати, як ви тепер до нас будете ставитись?”. Я пояснив, що саме вони двоє нічого поганого ще не зробили, але звісно те що трапилось, вже буде безповоротнім у плані стосунків українців із расіянами. Дівчина підійшла із мокрими очима і співчуваючи обійняла нас із Дашею.

З роботи прийшов емейл, що за мною буде закріплений німецький волонтер і тепер усі українці у додатковій оплачуваній довгостроковій відпустці і за всіма працівниками гарантовано зберігаються робочі місця. Моя німецька менеджер також одразу зі мною зв’язалась, сказала, щоб я поки що повністю забув про роботу, а вона вже готова їхати на кордон з Україною, щоб рятувати моїх родичів. В цей же момент на зв’язок вийшла менеджер відділу кадрів і з полегшенням видихнула, дізнавшись що я не встиг повернутися з Куби. Побажала залишатися на острові і переключилася на інших працівників. Наші друзі з Польщі вийшли на зв’язок і сказали, що чекають на наших батьків.

Наступна новина для нас була, що авіакомпанія разом із пакетним туроператором більше не існують, тож тепер ми залишаємось на Кубі на невизначений період. За цей невизначений період гід навіть хотів додаткових грошей отримати, а потім дізнався, що насправді він нам винен грошей за скасований літак. Оскільки на самій Кубі війни немає, то тут так просто не можна викинути туристів з готелю. Тож тур усім було продовжено на невизначений термін. Посол України написала, що візи у всіх також будуть автоматично пролонговані на невизначений термін. Треба якось летіти. Рейсів немає, та й куди взагалі тепер летіти? Минулого життя більше не існує, буде нове, яке нове, як саме воно буде виглядати? І взагалі як вийти зі стану заціпеніння? Так, головна задача для нас – витягнути маму з Мишком якомога швидше з країни, а батька подалі від епіцентру. Я не буду описувати деталі евакуації, але є справжні герої у цьому світі. І мама з Мишком по щасливому збігу опинилися в одному з перших евакуаційних поїздів. Хоч поїзд і попав під обстріл рашистів, але все обійшлося. Татові також пощастило виїхати з Києва в той момент, коли по столиці вже їздили расійські танки. На щастя, у Львові тоді жила дуже хороша знайома. Олена була не в мережі, тож я їй просто написав, що батько із завтрашнього дня буде жити разом з нею. С часом Олена прислала відповідь, що залюбки чекає на тата. Так, розв’язали першочергове питання – безпека близьких.

Наступне питання – безпека друзів. І людей, що відзначилися в нашому житті. Я вийшов на зв’язок навіть з одним з викладачів з інституту. Трохи заспокоювало, що всі вони хоча б у відносній безпеці і на зв’язку.

Паралельно в пріоритеті було питання, як можна допомогти ЗСУ хоча б віддалено. На щастя на самій Кубі нам гроші були не критичні, оскільки разом із туром продовжили програму все включено. Тож з карток залишки відправив на донати. Далі ми збирали до купи всі можливі сервіси лояльності, що дали можливість обмінювати бали на донати. До речі, пам’ятаю що одним із перших зреагувало Сільпо та одна книгарня, що почала конвертувати гроші з карти єПідтримки через купівлю книжок на підтримку бійців. Всі сервіси для конвертації програм лояльності опублікував в соцмережах, щоб інші могли вивести.

Що далі? Треба думати. Даша сказала, що раз нам пощастило опинитися далеко від війни, треба зрозуміти, що від нас очікує всесвіт, тобто що саме ми можемо корисного робити прямо тут. З першого ж дня ми почали полоскати расіянам мізки до того, як вони встигнуть подивитися свою пропаганду. В той момент расіянська пропаганда робила все, щоб приховати факт початку війни. Ми ж пачками обробляли расіян в готелі під приводом “О! А хочеш дізнатися що там в Україні?”, на автоматі всі відповідали “А давай!” не усвідомлюючи що перед ними українець. Оскільки авіапростір для расіян і білорусів закривався зі швидкістю хаймарса, їх достроково вивозили з готелю, ще й збивали з них гроші, бо вони мають оплатити новий літак.

Натомість у готель почало прилітати все більше і більше поляків. Поляки одразу стали найкращими друзями українців. До мене підійшов чоловік і сказав, що знає через знайомих у турагентстві, що через тиждень буде чартерний літак, у якому ще є вільні місця, він спробує зв’язатися зі знайомою, щоб нас безкоштовно посадили на літак. Інший до мене підійшов і грізно запитав чи я не москаль. Який я був щасливий в той момент, що я не москаль, бо навряд чи б після тієї зустрічі я б зміг написати цю розповідь. Поляки до нас підходили і висловлювали свою підтримку. Ми ж застрягли у справжньому дні бабака. Тільки тут ще й кожен день усе жахливіші та жахливіші новини із твоєї країни. А перед очима безкрайнє красиве карибське море, краса якого тепер не значить нічого для нас. Ми в умовному коридорі між старим та новим життям. На щастя часу подумати про нове життя було вдосталь. Ми усвідомлювали, що нам просто нескінченно пощастило не опинитися в епіцентрі війни і тепер ми маємо конвертувати цей шанс на користь українців. Тож ми вже знали що станемо волонтерами, а пізніше й одними з меценатів центру видачі продуктів для українців. Треба було визначитися з країною для нового життя. Ми тоді не усвідомлювали, скільки саме те нове життя буде продовжуватися і наївно думали що тижні два-три. Але, однак, країну треба обрати. Німеччину ми одноголосно відкинули. Чим дуже здивували мій німецький менеджмент. В один голос ми визначилися, що це буде Польща. Рівень життя ми тут отримаємо максимально комфортно наближений до України. Умовним планом Б був Стамбул або Малайзія. Наступним питанням було збереження уламків минулого життя. Оскільки ми не відносимо себе до матеріалістів, то з минулого життя головне зберегти спогади. А де всі спогади окрім фотографій? На расіянському сайті ще й кацапською мовою. На щастя, всі фотографії зберігаються в хмарному сховищі, тож вони в безпеці. А ось з розповідями підстава ще та, на тому сайті ще є й умовний захист від масового експорту. Але ж я тестувальник, тож коли мені треба витягти мій контент з полону, то ніякий захист рашикам не допоможе. І як результат цю та інші розповіді ви читаєте на моєму особистому сайті та ще й солов’їною мовою.

Дорога до нового дому

Українці майже з першого дня війни об’єдналися в різні чати, бо питань було треба вирішувати дійсно багато. І в той час, коли ми шукали шляхи покинути острів, як з’ясувалося, польські туристичні оператори шукали шляхи, як допомогти українцям. І в одному з чатів проскочила інформація що чиясь знайома турагент з Польщі зможе безкоштовно посадити вісім людей на вільні місця в чартерному літаку. На наше щастя, в цьому чаті було шестеро людей окрім нас. Тож на нас записали місця. Це чудова новина, але виліт через тиждень. Хоча чесно кажучи вже взагалі не було ніякої різниці коли той виліт, бо час тепер не мав для нас сенсу. Це лише показник того, коли почнеться нове життя. А від того, коли саме воно почнеться нічого не змінюється. Хотілося тільки швидше почати приносити більш вагому користь Україні. Ми розповіли іншим українцям по чатах про те, що польський тур оператор Rainbow дозволив тур агентам безкоштовно саджати українців на вільні місця в чартерах. В тому чаті також була консул України, яка допомогла всім іншим розподілитися по літаках. Цікаво, що паралельно з чатом Куби ми бачили чат туристів сусіднього острова Домінікани. На відміну від совкової Куби, в домініканському чаті вирішувалися рівно протилежні питання на тему інтеграції в країні. А нам вже час летіти в невідомість. Ми провели на острові 24 дні. Про наш новий досвід буде опубліковано пізніше велика розповідь.

P.S. Під час війни було дуже важко взяти себе в руки і написати розповідь про подорож. А фактично про дуже важливий період нашого життя. Сказати що я був не в ресурсі нічого не сказати. За написання цієї розповіді я вперше сів через 3 місяці. Важливо її було написати хоча б в якомусь дуже чорновому варіанті, доки не погасли деталі в спогадах. Після написання розповіді я понад рік боявся до неї повертатися, щоб її починати вичитувати і приводити до ладу.

Моє нове робоче місце

Леголенд у Біллунні

“Кохана! Де мої штанці?” Якщо ви раптом знаєте звідки ця фраза і до чого вона, то вам неодмінно треба полетіти до Леголенду. Якщо ви, так само як і ми, цю фразу раніше не чули, але любите парки розваг, тоді план такий.

Перший вечір: Дивитеся родиною Lego Фільм.

Другий вечір: Купуєте квитки до Біллунну на два дні. Попередньо перевірте, щоб Леголенд працював.

Третій вечір: Дивитеся інші частини Lego Фільму і морально вже передчуваєте майбутню подорож.

Час ікс: Літаєте на триповерховому дивані рятуючи всесвіт! З повним зануренням у тривимірну подорож навіть без 3D-окулярів.

Цікаво? Але як у всіх добрих казках, тут є одна страшна таємниця, Біллунн це Данія. А отже шанс зловити максимально депресивну погоду тут на максималках. Але якщо прийняти цей факт заздалегідь, то просто порадієте зайвий раз, що вам не жити в цій країні і натомість ще більше полюбите свою рідну країну. Рейси у Ранейра максимально комфортні і схоже підлаштовані саме під Леголенд. А враховуючи, що парк розваг знаходиться за чотири кілометри від аеропорту, то це ідеальне поєднання із вечірнім рейсом. Ми прилетіли ввечері, треба було встигнути на автобус з аеропорту, щоб не чекати 45 хвилин. Коли ми заскочили в автобус, то водій повідомив, що квитки треба йти купувати в аеропорту або в додатку, а автобус через дві хвилини їде. Мені потрібна була тільки назва автобусної фірми, за дві хвилини я встиг завантажити додаток, обрати квитки, зареєструватися і проплатити їх. Ось він багаторічний досвід роботи з інтерфейсами різних програм!

Інші ж пасажири пішли в аеропорт і пропустили цей автобус. Ми поїхали заселятися у сусідньому містечку Вейле. Холодне, мокре, суворе, зимове і вічно траурне Вейле зустріло нас густою ніччю. Доки ми йшли до апартаментів, то проходили через місцевий ресторан, всередині якого була повна посадка. Трапеза виглядала наче в бібліотеці із дуже суворою бабусею-наглядачем. Добре хоч в ресторан нам не треба було, а то б ще місяць цей світ бачив би у синіх тонах. Ми прийшли до свого будиночка, господиня нас провела всередину і сказала “Слава Україні”! Ми почали чаювати у себе в кімнаті, а вона нам принесла смачного печива і побажала скорішої перемоги. Попри всю суворість Данії, всередині будинку було дійсно дуже затишно, все було вінтажним і цікаво виглядало. Ми жили на підвальному поверсі, наші вікна були як раз в рівень з землею, тож ми бачили як маленькі рослинки під світлом ліхтарика коливаються хвилями на холоді. Ці спогади у мене викликають тепло та затишок.

Вейле

Оскільки житло в Данії дуже дороге, тож чим ближче жити до Леголенду, тим дорожче. Щоб забронювати житло за максимально людську ціну, ми поселилися в околицях сусіднього міста, тому зранку та ввечері на нас чекає довга прогулянка до міста і назад. Містечко невелике, і вдень навіть не так траурно виглядає, як ввечері.

Ми походили по музеях: мистецтв та Kultur­museet. Музеї дуже якісні, інтерактивні. В першому, окрім картин, дивилися на старовинні речі вікінгів, унікальні величезні золоті монети, в другому ще цікавіше – тіло жінки, яке збереглося в болотах протягом 2500 років. Додали культурної нотки в нашу поїздку. В місті доволі мило можна погуляти кілька годин і як приємний бонус – сходити на суші у форматі традиційного шведського столу.

А для справжніх поціновувачів гастрономічної подорожі є порада – купити у маркеті велику коробку тірамісу і ввечері її за раз з’їсти. Така коробка обійдеться за ціною звичайної порції тістечка у кафешках інших країн. Окрім гастрономічної складової, є ще одна приємність у Вейле. У сусідньому парку на мандрівників чекають цілі сімейства оленів.

Їх тут така кількість, що вистачить на всіх охочих, досвід дійсно класний. Олені себе почувають тут зовсім вільно і можна підібрати собі оленя на свій смак, будь-якої масті чи форми ріг. По дорозі до парку відкриваються гарні краєвиди на сучасні будівлі, які віддзеркалюються у воді, а якщо бути точним, то у воді фйорда.

По правді, це всі доступні розваги у місті, хоча ні, є ще одна – ресторан високої кухні з настільки високими цінами, що я цілком серйозно ніколи не думав, що такі ціни за їжу існують. Мені ще нещодавно здавалося що 20 євро за маленьку баночку трюфельної пасти це багато…

Але повернемося до основної цілі.

Леголенд

Багатокілометрова черга починалася далеко-далеко від входу. Але на наше щастя від входу не у Леголенд. Це була зима, в Леголенді несезон, парк розваг зараз працює тільки по спеціально визначених днях. І судячи з кількості людей, про те що Леголенд працює взимку знало приблизно кілька десятків людей, включаючи нас. Навіть місцеві були впевнені, що парк розваг взимку взагалі не працює. Але ж куди ця неосяжна черга? Може і нам туди треба? Доки ми намагалися знайти кінець черги, то встигли навіть знайти великий термос з безкоштовною кавою, для фанатів. Це виявилася черга в Lego House, тобто в Лего музей. Може ми щось переплутали, бо в Леголенд зараз в черзі рівно п’ятеро людей включаючи нас, а тут я не знаю скільки сотень. Ми запитали когось із черги, що відбувається, на що отримали неочікувану відповідь, що чоловік сам здивований, що тут така черга, в якій він стоїть вже не першу годину. Найбільш просунуті фанати навіть зі стільцями. Так, запитаємо ще когось. Місцева мешканка нам пояснила дві речі, що вони всі фанатіють за тематикою лего і що сьогодні той день, коли музей Лего буде продавати унікальну лего-качку, яку продає раз на рік.

– Тобто в парк розваг всьому цьому натовпу не треба взагалі?

– Ні, тут всі прийшли за качкою!

Я вже сам не був впевнений, що мені не потрібна та качка, бо люди прийшли займати чергу за три години до відкриття. Добре, зарядилися кавою, тепер можна йти в парк розваг.

Сказати, що цей парк розваг сьогодні відчинили спеціально для нас – нічого не сказати. Це був початок грудня. В середньому черга на атракціон складала три людини включно з нами. Тобто атракціони дійсно запускали спеціально для нас. Ми навіть заради цікавості завантажили додаток паризького Діснейленду, щоб порівняти розміри черг. В Діснейленді черги в цей день були приблизно на одну – дві години довше…

Тож в котрий раз Діснейленд упевнено продовжує тримати останнє місце в нашому рейтингу парків розваг. З мінусів подорожі в несезон, це те, що не всі зони відкриті, але особистий парк розваг – це мрія всіх дітей. Ми почали з рол-костера, проїхали приблизно 5 разів поспіль.

Але вирішили дати працівнику теж відпочити, тож пішли досліджувати, що ще є на території. Далі на нас чекав персональний багато-D кінотеатр і багато дійсно прикольних атракціонів. З часом таки почали з’являтися люди, але на середню чергу це так і не вплинуло, бо схоже атракціонів і розваг тут було усе одно більше кількості людей.

Один із наших улюблених атракціонів в парках розваг, це коли ти стріляєш бластерами по монстрах, заробляючи бали. Потім можна помірятися у кого більше балів. На цей раз ми тут відвели душу на повну. З кожним колом все більше і більше відточуючи майстерність. Я впевнений, що ми тепер можемо сміливо летіти в далекі галактики, щоб давати відсіч інопланетянам.

Потім ми підійшли до атракціону що мав вигляд доволі екстремального і скоріш за все із вільним падінням. Ми запитали працівника, наскільки він швидкий, на що отримали відповідь, що все залежить від нас. Цікаво. Коли ми сіли на сидіння, то з’ясували що маємо себе підіймати до гори за канати самі))) Я б сказав атракціон напівавтоматичний, але було радісно на перегони підіймати себе, я навіть нарешті повірив в силу своїх зламаних рук!

Але головний атракціон на нас чекав попереду. У наступному реченні є невеличкий спойлер. На нас чекав дуже крутий політ у віртуальній реальності, без 3d окулярів на справжньому триповерховому дивані, саме для розуміння важливості цього атракціону я і раджу подивитися Lego Фільм до відвідування парку!!! Нас Леголенд настільки захопив, що ми навіть вирішили політати на літачках що обертаються по колу.

Я завжди думав, що це сильно захитує і не ризикував, але фішка як раз у відцентровій силі, тобто твій організм майже не відчуває, що його перевертають догори ногами. Від парку без черг ми отримували максимальну віддачу. Коли вдосталь накаталися, то настав час подивитися, що ще тут є цікавого. Тож далі ми їхали на поїзді із лего, піднімалися на оглядову башту – 360 градусів, плавали навколо світу на лего-човні, гуляли по мініатюрній лего-Європі і навіть відвідали справжній лего-океанаріум.

Добре що лего-рибки не кусаються. Далі нас чекав лего майстер-клас. Ми робили схоже дуже відомий місцевий символ у вигляді сердечка. Інструктор був трохи здивований, що ми не знали куди саме треба додавати візерунки. Бо схоже місцеві з дитинства це знають)))

Потім ми на легоконкурсі побудували новорічну ялинку! Вже стало зовсім темно і пора було летіти додому. До аеропорту пішки менш як годину, тож дуже зручно, що не треба бронювати готель на останній день, а це ще один приємний бонус. У підсумку скажу так, якщо ви не фанат лего, то злітайте в цей парк і ситуація легко виправиться😊

Греція

Колись давно, у довоєнному дитинстві, продавалась жувальна гумка “Поле чудес”, там треба було стерти дві з п’яти скретч-літери і вгадати слово. Так ось одне з перших слів, які мені випали – Афіни. З того часи минуло понад двадцять років. Авіалінії приходили та йшли, акції з’являлись та зникали, але привабливої Греції щось не випадало. Також багато чув, що для подорожі по Греції потрібна машина. Та ось якось у затишній ночі двадцять першого року я помітив, що між Афінами та Салоніками є цілий залізничний маршрут. Тож можна відкривати материкову Грецію? Наскільки я пам’ятаю, то був осінній вечір, то теплої Греції буде ще більше ніж пів року. Вранці порадував Дашу, що знайшов маршрут по Греції. Так і запланували. Цікавий момент, що десь у цей період рашисти планували, як будуть подихати на українських землях та попередньо рашистській владі вже було відомо, у якій послідовності перестріляють яких расіян. Але поки що ці расіяни можуть доживати останні чотири місяці свого нікчемного життя. Полетіли! Вжжжж…

Салоніки

Ця поїздка мала особливу мету, ми вирішили поставити всесвітній рекорд Гіннеса за кількістю з’їденого грецького салату за тиждень! Після торішнього острова Корфу, я вже аніскільки не здивувався, що тут не їздять усі на колісницях, а жінки не ходять з амфорами з оливковою олією на голові. Але чим дійсно здивували Салоніки, так це схожістю з Анталією та Кушадасами. Взагалі якщо прибрати усі грецькі банери, то я б в житті не подумав що це не Туреччина. Треба терміново з’їсти грецького салату, але пересадка в Салоніках усього пару годин, тож поки що потішимося грецькою випічкою та дуже смачним лавакейком.

Салоніки нам однозначно сподобались, місто не дуже велике, але як тимчасова заміна Туреччини в самий раз. Одна із проблем з якою ми зіштовхнулись, це розклад автобусів, що не доступний на гугл мапах. Місцеві використовують додаток Moovit. Але і цей додаток дає значну похибку, тож конектити декілька автобусів буде проблематичним. Так ми ледве не проґавили автобус до автовокзалу. Тож нам прийшлось конектити автобус із таксі.

Скільки не подорожуй, скільки досвіду не набирай, але адреналін та пригоди під час подорожей завжди залишаються. Ми дивом встигли доїхати до автовокзалу, щоб сісти на останній автобус, що прямує у Калітею.

Калітея

Це маленьке містечко на одному із «пальців» пів острова Халкідікі. Тут доволі складно обрати, де саме потрібно зупинитись у Халкідіках, але ціни на житло та відстань до вокзалу Салоніків вам допоможуть зорієнтуватись) У мене тут взагалі було складно із назвами. Халкідікі це не місто, а назва півострова, місто, в якому ми зупинилися називається Калітея, воно відносно не далеко знаходиться від Салоніків, які взагалі читаються як Цесалоніки. І кожен раз, коли нам треба було пояснити, куди ми їдемо, я плутався поміж усіма цими назвами. Приїхали до міста ми вже глухої ночі. А це значило тільки одне – час нічного дожору.

Велику тарілку грецького салату, будь ласка! Одна із переваг Греції, що порції їжі тут завжди великі та смачні, за це можна взагалі не перейматись. Та й сама Греція відносно дешева для гастрономічної подорожі. Тепер план на сьогодні виконаний, можна йти спати.

Мандри по Халкідікам

Автобуси тут ходять із від’ємною регулярністю, раз на дві години і судячи із нашого досвіду можуть взагалі не приїхати, тож для відкриття півострова нам знадобиться автостоп. Тут він працює на рівні – зупиняться 9 із 10 машин. Тож за транспорт можна взагалі не паритись, але це якщо ви не з рашки, бо після спілкувань із декількома водіями я вже казав фразу: “Дякую, Боже, що я не москаль”, бо до рашистів тут місцеві жителі доволі вороже налаштовані. Почали ми ранок з улюбленого зайняття – морське сафарі.

Це коли ти без мети йдеш по узбережжю і шукаєш всілякі цікавості. Наш маршрут склав приблизно годину і коли здавалось, що нічого вже цікавого ми не знайдемо – ми зірвали джекпот. Під берег приплили дві дуже цікаві медузи королівського розміру. Я думав, що щось подібне можна зустріти в Австралії, цей монстр, мабуть, може людину цілком заковтнути і почати полювати на наступну. Хоча ми були на березі, медузи-велетні почали пливти у нашу сторону. Вони нас явно відчували.

Перший же наш автобус не приїхав, тож ми успішно скористувались автостопом, щоб доїхати до Поліхроно. Тут одне із місцевих визначних місць – озеро із голодними черепахами. Тож треба купити хліб, потім біля годинки йти вгору до самого озера. Там на вас чекають черепахи, що ще більш голодні, ніж ті медузи. Тут у невеличкому ставку їх, мабуть, сотні. І голодні тут не тільки черепахи, але й велика риба, що час від часу виринає. Хоч і здавалось, чого заради черепашок годину вгору лізти, але вони настільки із радістю їдять хліб, що потім у самого піднесений настрій. Тепер можна спускатись у Поліхроно за наступною порцією грецького салату.

Цього разу тут додали каперси. Тепер можна покупатись у моречку та повертатись у Калітею. До речі, було дуже дивно, що у Греції наразі був несезон. Море ще відносно тепле, погода жарка, але чому нема туристів – питання. Халкідікі складаються із трьох півостровів у вигляді пальців. На цю подорож ми вибрали один із трьох – Касандру. Тож наступного ранку ми вирішили подивитись як виглядає крайня точка цього півострова.

Зранку ми смачно поснідали вже у любій нам кафешці і поїхали у Поліурі. Водій автобуса навіть перепитав чи дійсно нам треба саме у це маленьке містечко, яке знаходиться далеко від пляжів. Але насправді нам потрібно було ще далі, але туди не ходять автобуси. Треба було пройти ще 2 години пішки із перепадами висоти. Але ми вже зрозуміли, що з автостопом проблем не буде, тож ми практично пересіли з автобуса у машину. В середині машини схоже до нас була буря пустелі, чоловік пояснив, що він просто має дуже активного цуцика. Як же добре, що він не посоромився гармидеру і взяв нас із собою. Тому що не дивлячись на легкий автостоп, машини у цій глухій частині острова проїжджають не часто. Чоловік їхав не до самого кінця нашого маршруту, але на щастя значну його частину, та усі перепади висоти. Десь хвилин за 30 ми дійшли кінця Греції!

Я очікував щось на кшталт нескінченного водоспаду у прірву, чи якісь міфічні створіння, але нас зустріла повна протилежність. Скажемо так, кінець Греції виглядає дійсно непогано, але якщо ти хочеш кудись сховатись так, щоб тебе ніколи не знайшли, то це місце саме для тебе. З цікавого тут можна піднятись на кручі і подивитись з висоти на дійсно красиві лагуни із казковою водичкою, думаю, що у сезон сюди можна підплисти на туристичному кораблику, але це не точно. У Греції взагалі я помітив, що багато чого у туристичному плані можна було б краще розвинути і загрібати гроші. Наприклад можна продавати каву. Бо тут був великий дефіцит. Як мені сказала жінка у кафе: “Кави немає, але є сендвіч із сиром та шинкою”. Може в них якогось патенту на каву нема в країні, не знаю) Тепер була задача повернутись назад із кінця світу. Автостоп на щастя спрацював знову із першого разу, нас підібрали німці.

Дивний факт, але у самій Німеччині автостоп ніколи не працював. З автобусами нам не щастило по повній. На цей раз десь у хвилину ми розминулись з автобусом. Тож пішли наше “невезіння” восьминогом заїдати) Далі ми тримали маршрут через два найпопулярніших пляжі. Водичка у Glarokavos Beach виглядала дійсно пречудовою. Але все одно нас не покидало питання, навіщо сюди аж на тиждень пакетами прилітати. По факту, на курорті із розваг тут тільки морська прогулянка і можливість з’їздити у Салоніки. Хоча це дивно, якщо брати за приклад ту саму Туреччину, то там майже із будь-якого курорту можна взяти тур до будь-яких визначних місць країни.

Далі у нас по програмі заплановане озеро, але на дорозі до нього виріс паркан, за яким знаходиться кілька метрів справжніх хащ. Але ж не будемо ми ще 20 хвилин обходити паркан? Молодечий запал в середині нас ще не вщух! За парканом на нас чекала підозріла легкова машина. Схоже, що водій тренувався у керуванні, але виглядало так, наче вона стежить за нами. Біля озера у нас був привал і реаліті-шоу “Життя крабів”. Два краби усе виловлювали момент, щоб наваляти один одному, але нарешті побачили нас і розбіглись у різні напрямки. Я все не втрачав надію знайти для себе каву. Нарешті на горизонті замайоріла автомобільна заправка. Там зазвичай усе є! Але на цей раз там не було навіть пального. У магазині взяв банку холодної кави та швепсу, тож у мене був імпровізований Еспресо-тонік. Чомусь орфографічний модуль мені показує, що слово Еспресо я повинен писати саме із великої літери, можливо він теж розуміє усю велич цього напою.

Вечір ми проводили у місті Pefkochori поїдаючи величезну порцію морозива одразу із п’яти кульок. Але знову таки, польські швідерки та італійське морозиво поставило настільки високу планку, що тепер кожен раз куштуючи нове морозиво, про себе думаєш “То не швідерки”. На цьому ми закінчуємо нашу курортну частину Греції і рухаємось вглиб.

Салоніків забагато не буває

Як тільки ми приїхали в місто, то пішли одразу за тим самим смачним лавакейком, що їли у перший день. Він був такий же фантастичний. Але чомусь на цей раз на запит його розігріти, нам його схоже трохи приморозили) Далі тут дуже пречудово налагоджена система морських прогулянок на кораблику. Квиток на мінікруїз коштує один коктейль, чи каву. І це дійсно круто. Ти отримуєш і напій і круїз. До речі, коктейлі зробили дійсно класні.

Ще хочу зазначити не менш класний ніж ті коктейлі райончик для прогулянок – Ano Poli. Він чимось схожий на Стамбульський Ускюдар. Тут можна без мети поблукати старовинними затишними вуличками. Ми у Салоніках провели кілька годин і поквапились їхати далі. Наш наступний готель чекає на нас у Літохоро під Олімпом. Звісно ж з автобусом до Літохоро ми розминулись хвилин на 10 через затори.

Тепер у нас було більше ніж година, щоб пошукати щось цікаве на автостанції. З цікавого були два гіроши, чай та тістечка «солодкі огірки». При чому я хотів один великий, а Даша сказала їй купити сім маленьких. Я ще пам’ятаю, здивувався як вона планує так багато з’їсти, а коли купив, то виявилось що Даша казала не про огірки, але тепер будемо два дні їсти саме огірки.

Літохоро

Ми приїхали ввечері. Містечко виглядає на всі сто, та ще й гори. Наш готель теж був пречудовим. Це такий тип готелів, де тобі працівник відчиняє двері ліфта, а коли ти виходиш, то той самий працівник тобі їх відчиняє зі зворотної сторони. У номері на щастя був холодильник, то ж наші огірки були у безпеці. Вже починались сутінки, але ж як це приїхати у гори та одразу не полізти туди? Тут недалеко є природне визначне місце “Ванна Зевса”. Ось туди й прогуляємось.

До речі, найкращі види Олімпу саме на цьому маршруті, якщо ж звісно ви не плануєте підійматись на вершину. Наступного дня вранці ми підкорили Олімп у сучасному форматі. Можна доїхати на таксі до міста Пріонія, а потім до семи годин спускатись у низ.

Це десь середина маршруту, до самого верху, але ми вирішили зробити собі лайт версію і обмежились тільки шестигодинним спуском. Як я писав, найкращі види були на нижньому 15-хвилинному маршруті. Тут же в основному будуть дерева. Але є дуже фотогенічні водоспади зі смарагдовою водою. Думаю, що весь задум спуску тут заради цих водоспадів.

Також по дорозі є старовинна церква. Цікавий момент, але там було дійсно багато людей та майже усі пили каву! Вона таки існує у Греції! Каву та ласощі тут наливали усім мандрівникам. Це було дуже мило. Мені такі моменти дуже піднімають настрій. Запам’ятався момент, як повз нас проходив чоловік із сім’єю і він їм суворо сказав: “Я буду обідати саме тут, бо хочу з найкращими краєвидами”, потім кожен раз, коли ми бачили ще кращий краєвид, то згадували того чоловіка.

А ще одна й та ж пара туристів декілька разів нам йшла назустріч. Ми дуже сподіваємось, що вони не заблукали. Хочу дати наступний підсумок – Літохоро — дуже атмосферне місце, в незалежності чи збираєтесь ви підійматись, чи спускатись з гори, заїдьте сюди, тут як декорації для знімання фільму про середньовіччя. А ми поїдемо далі.

Тут є один нюанс, якщо далі їхати на потязі, то треба або годину пішки до залізничної станції іти вниз, або на таксі за 10 євро. Сама станція виглядала так, начебто на ній потяги не курсували вже років двадцять. А у нас потяг ще й з дуже короткою пересадкою. Але тепер ми знаємо, що потяги чекають один одного, а квитки можна купити онлайн на офіційному сайті. Оскільки до поїзда було ще хвилин 40, ми спустились до моря, бо в Греції ми його вже поблизу не побачимо. На станції замість електронних табло, на листочках написано за якими напрямками прибувають на яку колію потяги і навіть вказані кінцеві напрямки після можливих трансферів. У потязі схоже їхали місцеві “авторитети”, потім у них була перепалка із працівниками і добре хоч до перестрілки не дійшло. Поїздка, скажімо так, була із перчинкою.

Каламбака

А тепер те, заради чого дійсно треба побувати в Греції (не враховуючи грецького салату). Окрім класної назви, саме тут знаходяться знамениті Метеори. Коли ми приїхали, було вже темно, але коли ми йшли через центр, то бачили як великі скелі нависають над містом. В голові одразу промайнуло “Схоже ми знайшли другу Каппадокію”. І тут дійсно багато спільного: теж багато ресторанів місцевої кухні, теж бурлить нічне гастрономічне життя і тут теж є маршрути і долина, ну і звісно головне це скелі із монастирями. Тут немає повітряних куль, але у противагу тут є монастирі. По розмірах для трекінгу ми оцінюємо метеори менше за Каппадокію десь в 6 разів. Тож двох днів тут вистачить, щоб зазирнути у найпотаємніші стежки у скелях. Коли вже настане той ранок та можна вирушати на маршрут???

Ранок!!! Мерщій на автобус! Автобус йде на самісінький верх, до одного із найбільших монастирів. Це дуже зручно, оскільки подальший маршрут можна спланувати так, щоб менше підніматись. Правда, якщо ви поставите собі за мету подивитись взагалі все, то будете лазити вгору-вниз стільки, що ноги потім ще кілька днів будуть гудіти.

Майте на увазі що автобуси тут ходять раз в кілька годин, тож слідкуйте за інформацією на сайті. Ось і перший монастир вже на горизонті! Настрій росте! Мерщій фоткатись!!! Це була дев’ята ранку, монастирі тільки відкривались, тож одразу до найбільшого сформувалась черга.

Але ми не квапимось, тож після фотосесії підемо гуляти стежками, знов таки мапс мі, хоч і став після оновлення неякісним сервісом, але про стежки він тут знає все. Так, куди податись? А ось якась стежка веде вгору! Чудово.

Після невеличкого підйому почався тривалий спуск – погана ознака. Якщо кудись треба спускатись, то потім доведеться довго підніматись. Це виявився маршрут до одного зі зруйнованих монастирів. Наразі тут відкритих всього шестеро, а раніше було набагато більше, тож один із цікавих челенджів це знайти якомога більше закинутих. А ось і наш вірний пес-провідник, він чекав на нас!

Тепер точно як у Каппадокії. Ще важливий момент, не думайте що Каппадокія та Метеори взаємозамінні, це не так, обов’язково треба побувати і тут і там. Невдовзі ми вийшли на велике плато над прірвою. Скільки ми не спускались, все одно знаходились на великій висоті. Схоже було, що наш провідник теж милується краєвидами. А стежка веде усе далі й далі. Зрештою вона нас вивела на самий низ, тож тепер точно доведеться підніматись наверх. Назустріч нам не раз йшли туристичні групи із гідом, можливо гід може розповісти щось цікаве про ці місця, але ж скільки радості коли ти самостійно усе це відкриваєш. Тим паче гід точно не поведе у напівнебезпечні місця, куди краще не суватись. Але де ж пригоди?

Ось і ми вирішили, що мудрий гору не обійде, а мудрий через гору пройде! Вирішили трохи зрізати. Ну а далі все по стандартному шаблону, коли в голову приходить думка, що то була не така вже і блискуча ідея, то вже пізно чи взагалі неможливо назад піднятись. Можливо у цих хащах ми взагалі були першими людьми за історію людства! Трохи подряпані, але цілі ми вилізли на галявину, там як раз збирались люди зі скелелазним спорядженням. Сподіваюсь, ми їм не дуже кайф обламали, що ліземо тут без обладнання та страховок.

А ще на цьому маршруті я помітив, що у мене починає стирчати нитка із руки. Після епічного перелому рук пройшов вже майже рік, а досі руки підкидають час від часу сюрпризи. Ми з Дашею намагались видрати нитку із колишнього шва, але марно. Доведеться додому із ниткою їхати. Взагалі що тепер є для нас дім, ми й самі не знаємо. Повернемось на маршрут. Вже час і собі відвідати один із храмів. Ми як раз у підніжжя одного із них. А високо ж його збудували. Ну що ж ноги, готові? Вперед! Вхід у кожний храм коштує фіксовано три євро з людини. Всередині вони усі різні. Можна читати відгуки, а можна навмання зайти в ті, які випадуть на маршруті. І всередині дійсно класно! Я не майстер описувати рукотворні будівлі, але ви усе зрозумієте коли тут будете.

Тут можна описати так, мальовничо, панорамно, автентично, пречудово, та ще й іноді колокольно! Тепер нам із храму потрібно спуститись знову донизу і звісно заради того, щоб піти знову вгору. Тепер нам потрібно було піднятись майже на першу точку маршруту. На жаль, ліфтів тут немає, тож вперед у 30 хвилинну подорож на вершину. А поки ми підіймаємось у гору, поділюсь міркуванням на тему ліфтів та давніх цивілізацій. Мандрівникам майбутнього буде набагато легше мандрувати. Наприклад зараз ми приходимо до старого визначного місця і треба сходами пиляти вгору. А тепер уявіть через тисячу років прийдуть мандрівники подивитись на давню пам’ятку – хрущовку, а тут бац і ліфт є! Не треба дев’ять поверхів пішки підійматись. А нам зараз на місцях минулої величі залишається тільки ніжками підійматись.

Тепер ми знову на одній із верхніх точок, ми зайшли ще в один монастир. Тут нас особливо вразила туалетна кімната з автоматичними дверима. Серед давнього монастиря це виглядає як портал у майбутнє. Ще, до речі, у монастирях є питна вода, що значно полегшує маршрут у жарку погоду. Наші друзі колись тут були влітку і сказали, що метеори при плюс сорока градусах можуть не дуже сподобатись, тож вибирайте правильний період.

А також слідкуйте за розкладом монастирів, вони тут працюють не кожен день, але нам пощастило оскільки були відкриті усі. Тепер ми помірною ходою йшли у напрямку дальнього. Тут буде багато панорамних місць і навіть скель, де можна полазити. Враховуючи, що скелі нависають над урвищем, тож по екстремальності можна вибрати на будь-який смак, від майже дитячих до “Пофіг, життя одне!”.

Залізти на ті скелі то пів біди, а ось злізти, ще й зі зламаними руками не найлегша задача. Так, на жаль вже рік пройшов від падіння з велосипеда, а руки досі зламані, хоча фізично майже не обмежені. Як показав досвід, головне мати здорову голову на маршруті. При нас двоє азіатів спускалися із п’ятиметрової скелі дуже оригінальним способом. Спочатку чоловік це чомусь робив спиною до скелі протягом двох секунд і порадив зробити цей каскадерський трюк своїй дівчині. У нас той спуск займав кілька хвилин, оскільки майже не було за що зачепитись. Так от, на жаль, дівчина в той момент отримала цінний урок довіри. Але добре що обличчя ціле залишилось. По дорозі ми зайшли ще у два монастирі. Один із них як раз є візитівкою метеорів, він завжди для мене виглядав на фото якимось неприступним і я б ні за що не подумав, що туди можна потрапити без спец обладнання.

Так, програму по монастирях виконали побувавши у чотирьох з шести, тепер треба дочекатись заходу сонця, тож є час ще полазити по панорамних скелях. Для заходу та світанку на мапі є окремі мітки. Але скажу так, це був офіційно найгімняніший захід сонця, що ми зустрічали. Доволі високий горизонт і сонце то й не дуже встигає почервоніти до заходу. Тепер ми знаходимось за сім кілометрів від міста, і треба встигнути спуститись доки нас не з’їв у сутінках якийсь шанхальський барс! Хоча я був такий голодний, що і сам би із радістю поласував тим барсиком. Він точно був би смачніший ніж ті булочки, що ми взяли з собою, а потім нагодували бродячого песика.

Пройшовши десь хвилин 15 біля нас зупинилась машина із двома жінками з Аргентини. Жінка сказала, що вона добре знає, як це подорожувати без машини і як це важливо коли тебе ввечері хтось підкидає до міста. Тож у нас вийшов зворотний автостоп, це коли машина нас стопнула. Ще десять хвилин тому я був готовий до зустрічі із барсом, а тепер ми у центрі в ресторані, де нам подають грецький салат із мусакою, а на десерт кавун як комплімент! Фактично за повний світовий день ми повністю виконали програму по Метеорах.

У нас тут закладено два дні, і хочу сказати, що місцева атмосфера того вартує. Коли ми прийшли до апартаментів, то хтось почав наполегливо стукати у двері. Я відкрив двері, там стояв чоловік який розмовляє тільки грецькою, але рівень розуміння вже був достатній. Він показав ключі і сказав, щоб я пройшов за ним. Біля будинку був магазин на ремонті, він дав мені ключі від магазину. “Вау тепер у мене буде свій бізнес у Греції!!!” Я навіть не мріяв про таке. У прямому сенсі, дійсно якось на думку не спадало про таке мріяти. А як же мій Матрікс? Тож я буду продавати, керувати і паралельно працювати далі у своїй улюбленій компанії?! А можна ще краще, наймати сюди наших українців та тролити туристичну русню! Чоловік сказав, що завтра я зможу у цьому місці залишити наш рюкзак після виселення. Отакої, схоже нема бізнесу у мене, ну то й краще, мені усе одно не подобається фінансова система у Греції.

У нас був ще один світловий день, тож ми пішли лазити буквально по всіх стежках та маршрутах, що нам потрапляли на очі. Ми влазили в такі місця, що я не впевнений, що там взагалі колись бували люди. Дуже зручно, що скелі мають шорсткувату поверхню, тож можна зовсім не боятися скотитись із крутого підйому.

Тож це ідеальний варіант для обіду на висоті. Також окремим місцем дослідження було невелике містечко Кастракі. Там у нас був привал, щоб подрімати трохи, але монастирський дзвін так гучно та раптово почав дзвонити, що спати перехотілось на тиждень вперед. А наразі вже час нашого поїзда до Афін. Прощавай Калампака, ти була неперевершена, обов’язково усім буду рекомендувати цей маршрут.

Афіни

До Афін від Метеор ходить дуже “тематичний” поїзд. Місцеві “митці” розфарбували балонами у найгіршому сенсі цього слова ззовні кожен вагон. Цей потяг можна було б залучити у таких майбутніх кінострічках як “Квиток в один кінець”, “Прірва серед свята” та “Едвард руки-крюки знову береться за справу!”. Але замість цього він курсує між Калампакою та Афінами. Також на поїзді нема ніяких позначок щодо його напрямку, тож ти просто сідаєш, загадуєш куди ти хочеш і він тебе привозить в Афіни. Ми заселились у готелі на околицях. Тепер дивіться, столиця умовно складається із двох частин – околиці та центр.

Якщо хочете отримати максимум задоволень від Афін, то бажано або жити у центрі або їхати до центра на метро, оминаючи панорами околиць. Якщо хочете зловити себе на думці, що потяг був не такий і страшний, то можна пішки пройтись від околиць до центру. Головне не зачепитись за брудний ніготь на нозі старої леді, що просить гроші на одній із вулиць.  Мені здається, що я пишу не про Європу, а про кращі райони центральної Індії, але це стосується тільки околиць, самі Афіни то дійсно класне місце. Мало того, я із радістю додаю столицю до рекомендацій під час подорожі до Метеор. Головне не робіть нашу помилку – йти через околиці, щоб подивитись на зміну караулу. Перформанс тут проходить у такому ритмі, що коли ми у Кіото спостерігали за садом каменів, там було жвавіше.

У центрі ми купили комбінований квиток до основних визначних місць. Авжеж найголовніше це Акрополіс, але наявність такого квитка вам створить справжній маршрут по місту, під час виконання якого, ви повністю схопите справжню атмосферу міста. Акрополіс дійсно такий пречудовий, як на різних фото, але максимальну віддачу ви отримаєте, якщо будете милуватись панорамним видом із сусідніх високих точок. Навколо Акрополіса великий парк із горами. І цей парк справжнє диво світу, я дуже раджу саме на цей парк закладати значну частину часу, щоб пройти усіма стежками.

Під час виходу з Акрополісу сталася шокуюча історія якою я поділюся, оскільки це стало частиною подорожі. Але можете пропустити цей абзац. Коли ми виходили, на колонах стояв працівник, що спостерігав за відвідувачами, колона була невисока, тож він стояв над головами, зі сторони це виглядало так наче б то він зараз стрибне. Але стрибнув не він, стрибнула жінка зі скелі в метрах ста від нас. Ми не знаємо, що саме трапилося, очевидці казали, що вона цілеспрямовано зробила крок у прірву. Пізніше я прочитав у новинах, що вона вижила під час падіння і була доставлена до шпиталю, про подальшу долю новин нема.

Далі у нас був вищеописаний квест познаходити усі ті визначні руїни, котрі теж входять до квитків. Я б не сказав, що окремо на ці всі руїни вартувало б купувати квиток, але у рамках комбо-квитка як раз. При чому по масштабності деякі із них настільки великі, що поки ми знайшли вхід, то втомились і забили болта на них, пішли далі. Під час огляду одних із наступних руїн стався цікавий момент. Даша помітила, що у кущах щось коїться. Неначе якісь хижаки влаштували смертельний двобій. Виявилось це дві дорослі черепахи не поділили територію і намагалися панцирами побити одне одного, кусались і «бодалися».

Пам’ятайте, якщо вам набридло дивитись руїни, завжди можна повернутись у той шикарний парко-ліс навколо Акрополіса. Або ще краще сходити у будь-який ресторан прямісінько у центрі. Ціни тут дійсно радують, не в кожній країні ти можеш собі дозволити розкішну трапезу біля головних визначних місць країни. Я думаю ви вже здогадались який салат ми замовили) Настав вечір, тепер місто почало чарувати своєю підсвіткою, тож довелось заново йти все дивитись у нічних кольорах.

До речі, захід сонця ми дивились з пагорба у парку, тож дуже рекомендую саме так і робити. Доки ми безцільно блукали, то помітили, що йдемо вже у цілеспрямованому натовпі. Усі окрім нас кудись прямували. Тож не дізнаємося, доки не дійдемо, там буде явно щось цікаве.

Хвилин за 15 ми таки дійшли до каси, де нам сказали, що далі можна йти тільки по 70 євро з людини, тож ми пішли спати. Наступного ранку, коли ми вже знали, що до центру знов треба пройти через треш, то йшли розслаблено, адже знали, що в центрі буде також затишно, як тій рашистці було колись в Алупці.

Це таки сталося, материкова Греція була нашою 59-ою країною, скільки подорожей до неї не було, та Греція ніяк не потрапляла у наші плани. І нарешті рік тому ми відвідали острів Корфу і рівно через рік – материк. У підсумку хочу відзначити, що зайшла саме не морська частина. Тобто Афіни-Метеори і трішки Олімпу – підніжжя. Чи варто їхати у Грецію? Так, як мінімум на гастротур та для дотику до античності.

Літні Високі Татри

Безумовно одним з основних відкриттів нового року стали Татри. Навіть не можу зрозуміти чого ми за стільки разів відвідування Польщі не разу не відкривали для себе цю гірську красу, яка настільки поруч до Кракова. Хоча з іншого боку якби ж я знав про ту красу, то усі наші маршрути кожен раз були тільки у цей регіон. А так треба ще світ дивитись. Зараз не дуже багато часу на написання розповідей, але вже пройшло кілька місяців, а поїздка у Старий Смоковець все гріє і гріє своїми спогадами. Старий Смоковець це горне містечко у Словаччині що знаходиться в трьох годинах автобусом від Кракова. Цікавий факт, але ця поїздка у нас вийшла не з першого разу. Ми заздалегідь купили автобусні квиточки та забронювали готель. Але було підвішене одне питання, чи маємо ми право покидати Польщу після того, як у нас вичерпалось 90 безвізових днів. Відповідь на це питання не знали навіть на гарячій лінії уряду Польщі коли я їм зателефонував. Це питання регулювалось одним із польських нових законів, котрий написаний так, що його можна трактувати у будь-якому напрямку. Був ризик не повернутись назад до Польщі. То ж ми за тиждень скасували квитки із готелем. На мене це призвело неочікуваний удар. Під час воєнних подій і так не дуже стабільний емоційний стан, а тут ще трапляється те чого я завжди уникав усіма можливими шляхами скасування подорожі. Два дні на межі депресії і було прийнято рішення купити нові квитки на ті самі дати.

Цікавий факт, але готель вийшов значно дешевше ніж різниця на втраченій комісії за скасовані квитки. Зі сторони може здатись що навіщо так ризикувати їхати у дводенну подорож, але коли ці подорожі складають основну мету життя, то рішення приймаються трохи по іншому. Тож було прийняте тверде рішення їхати, але про всяк випадок вимкнули польські сім картки. Як пройде сама подорож було цікаво не тільки нам, але і цілому волонтаріату де ми працюємо і багатьом українцям що приходили до нас із питанням переміщення між кордонами. Волонтер Ярка попросилась поїхати з нами, але у мене була для неї контрпропозиція. Авжеж вона може поїхати, але попереднім автобусом. І якщо її зупинять і дадуть право на один телефонний дзвінок, то вона повинна буде зателефонувати саме нам, щоб ми не сідали до автобуса.

Настав час X. Краківські види змінилися гірськими закопанськими панорамами, і ми під’їжджали усе ближче та ближче до кордону. 500 метрів, 300 метрів, 100 метрів. Щось оголошує водій і зупиняється за 5 метрів від стовпа. От і приїхали. Але усе добре, це всього лише перекур.

Мишко, уявляєш, якщо зробиш ще крок, то зарахується нова країна! Ми вийшли з автобуса і тихенько перейшли за стовпчик, наче ми там і стояли до цього. Да давайте вже швидше паліть та погнали, бо трохи в напряг стояти прямо на кордонній смузі. Поїхали, фух.

Татранська Ломниця

Це була наша перша зупинка. Це невеличке містечко, але має і ресторанчики і канатну дорогу. Ми швиденько пообідали супчиками і побігли шукати канатку. Супчики ми обрали через те що ми були трохи уже обмежені в часі. Взагалі у нас завжди є два вороги, це расіянські потвори та час якого завжди не вистачає у подорожах.

Благо зараз сучасні мапи можуть розрахувати с точністю до хвилини твій маршрут. Одна проблема, канатні підйомники тут коштують за ціною лоукост авіаквитків, але повірте мені вони знають за що беруть гроші, воно того вартує. На самий верх сьогодні вже підйомів не було, проте можна піднятись на гірське озеро.

З цього моменту ми зрозуміли що гірські озера це настільки красиве природне явище, що за можливості його треба завжди додавати до маршруту. Як і у випадку з екзотичними океанами не одна фотографія не зможе передати усю красу, треба їхати ти і бачити це на власні очі. Який цей світ прекрасний. І навіть прекрасний той вагончик що зараз підіймається без нас на самий верх. Усе це виглядає дійсно фантастично. Та ще й тут є безліч гірських маршрутів. Ми собі вже обрали тропу і вирушили вперед. Йти хотілось вічно, але знову таки час… Хоча мені здається якби ми могли б зупиняти час, то усе одно нам би його не вистачало на усі маршрути що нам спонтанно трапляються під час подорожей.

Тож треба повертатись униз і їхати далі. До речі ця зупинка у нас була на маршруті тільки завдяки, тому що тут була зупинка автобуса. Спочатку ми вагались чи підійматись сюди, але підійматись обов’язково треба. Поїхали далі. У цій гірській частині Словаччини дуже добра залізнична розв’язка. Тут курсує три потяги що об’єднують два курорти із Попрадом. Ціна за квиток залежить від відстані, але за частіше не більша за півтора євро з дорослого. Самі сегменти маршруту теж завдовжки у середньому 45 хвилин. Тож можна комфортно подорожувати. І потяги чекають друг на друга. Ми зробили пересадку на високих Татрах і поїхали до Попраду.

Попрад це містечко чимось схоже на наш Старокостянтинів, такі ж невисокі дома та затишні вулочки. Зі Словацькою кухнею ми близько познайомились у торговому центрі на фудкорті. Правда нажаль тут була більше європейська кухня, але усе одно було смачно. Але чого я загадав взагалі про цей фудкорт. Біля нас за сусіднім столиком хтось забув жіночу сумочку. Треба було знайти власницю. Тим паче Даша її бачила. Але усі наші пошуки були марні.

На фудкорті сумку теж не залишиш, бо за сусіднім столиком обідають як заведено толерантно казати представники ромської нації. Пошуки були марними, ми її віднесли до інформейшен центру. Цікавий факт, але схоже що у цей момент ми запустили бумеранг добра котрий дуже скоро до нас повернеться, але нажаль не у вигляді вбитого рашиста. Хоча хто знає, будемо сподіватись що саме від нашого фінансування хоча б одну потвору знищили. У Попраді сьогодні було свято, тут був фестиваль Італійської кухні і музичний концерт із цього приводу. Тож ми навіть взяти на себе частинку святкової атмосфери. Мишко навіть взяв участь у родео! Вже вечоріло, тож треба було їхати у село Нова Лесна, де нас чекало свіже гірське повітря, неймовірний ландшафт і затишна кімната. Саме цей момент у мене тепер асоціюється із цією подорожжю. Село, купками в’ються над полем комарики, вечірнє повітря холодними масами час від часу обіймає чи просто чекає на тебе у низинах. Кинули у номері речі і пішли гуляти-зустрічати перші зірки.

Мишко вирішив лишитись у номері. Як у справжній казці ми гуляли не самі десь у полі гуляв зайчик що навіть разок нам показав себе у вечірніх сумерках. Коли ми повертались у готель, то на вулиці нас зустрів Мишко із фразою “Що, не очікували мене тут зустріти?)” Він вийшов на подвір’я сказати, щоб ми лишили йому телефон, а двері за ним захлопнулися… Добре що хоч літо на дворі було. Мені настільки зайшло це містечко, що я ще пішов уночі гуляти роздивлятись ті далекі та безтурботні сузір’я у небі. Там далеко нема не війни, ні корони, ні турбот. Хоча там, мабуть, інше життя та інші проблеми… Як же яскраво сіяв місяць у небі.

Штрбське плесо

Із самого ранку ми вирушили далі, поснідав місцевими пиріжками що ми прикупили з вечора. Ми тримали курс на Штрбське плесо, це ще один місцевий курорт у горах. Сама залізнична станція теж знаходиться на висоті, тож на потягу  їдеш усе вище та вище. Коли ми приїхали, то помітили що курорт не такий маленький як я собі уявляв, тут ціле місто.

Файне, красиве. Але спочатку гори! Де тут канатка? Далі події розвивались наче в якомусь анекдоті. Треба було лише сісти на підвісну лаву, тільки ноги відірвались від землі як ми зрозуміли що телефон Даші залишився у потягу… Ми їдемо у гори де майже не буде зв’язку. Але це цивілізована країна, хтось обов’язково його знайде. Але є одна проблема, головне, щоб телефон не віднесли до поліції, бо із нашим невизначним статусом що до перетину внутрішніх кордонів аж ніяк не треб зайвий раз паспорти на перевірку давати. Як тільки доїхали на гору одразу поповнили роумінг на сім картках, телефонуємо…Ніхто не бере… У цей момент жінка намагалась розібратись як на українському телефоні взяти слухавку))) Ситуація доволі знайома, мав таку ж проблему коли знайшов чийсь телефон у Туреччині і теж не міг взяти слухавку… З другої спроби усе вдалось і жінка повідомила що телефон на залізничній касі буде нас чекати до вечора. На щастя мова у Словаччині зрозуміла на слух. Хоча можливо вона просто розмовляла польською з нами. Тепер на один гаджет у нас менше, ніщо не буде відволікати від місцевих панорам, а вони тут як завжди неперевершені. Тут є і види на озера і навіть сніг.

Особливо сміливі навіть покатались по слизькій поверхні. Ми врахували той факт що за снігом просто крутий обрив і вирішили що життя дорожче. Сама краса мандрівників чекає на вершині гори!

Але годинку прийдеться підійматись ніжками. Якщо любите гори, ви не розчаруєтесь у цих місцях, просто візьміть фліксбас із Кракова у Старий Смоковець чи Татранську Ломницю і ви в гірському раю. Знизу на відважних мандрівників чекає смачний обід, тут велика фуд зона де можна знайти ресторанчик на свій смак. А після трапези обов’язкова прогулянка навколо мальовничого озера, щоб трохи набраних калорій спалити.

Оскільки до зворотного автобуса у нас ще був час, ми випадково відвідали музей сучасного мистецтва просто неба у Старому Смаковці. Це маршрут хвилин на 30 по лісово-пагорбовій місцевості де час від часу будуть стояти доволі дивакуваті витвори мистецтва. Але це так, щоб час скоротати, головне то гори тут. Ну що ж поїхали назад у Краків, волонтерська місія кличе!

Стокгольм

 – Перепрошую, допоможіть пробити на касі самообслуговування ці три тістечка.
 – Добре, але ви маєте дуже швидко розрахуватися карткою, бо все ж таки пожежа…

А, ось чого включилися сирени?! А що робити з кавою, бо я встиг її налити, але не встиг пробити, бо каси вже заблоковані. Так, мерщій до виходу! Потім повернемося заплатимо за каву. Коли ми побачили, що до залізничного вокзалу вже поспішають пожежні машини, то зрозуміли що ми вже, на жаль, не повернемося. Стою з кавою, наче вкрав її. Ну а з іншого боку, вони б її просто вилили, якби я її залишив на касі. Ну ок. Ідемо дивитися місто.

І тут переді мною починає падати юнак з рюкзаком, на щастя чоловік не впав, проте з його рюкзака вилетіло два пакетики розчинної кави. Я хотів віддати чоловіку каву, а він відмахнувся. Тепер я ще й з пакетиками кави в руках. Якийсь дивний і дуже нестандартний початок подорожі. Але і сама подорож у незвичайному для нас форматі. О пів на сьому ранку ми вилетіли, а вже о пів на десяту вечора повернемося назад.

Мені дуже пощастило скомбінувати квитки двома різними перевізниками на один день так, щоб не платити за готель і отримати повноцінний день в новому місті. Чесно кажучи Швецію ми ніколи не розглядали як країну для подорожі, доки одного разу не зловили дуже дешеві квитки у Гетеборг і зрозуміли що у цієї країни великий потенціал. Тож у самому місті у нас є 8,5 годин.

З чого почнемо? Звісно ж із дощів. Дощів та злив за цей день було з десяток, але скажу чесно, ми взагалі не скаржимося. Після того, як в Ісландії була всі дні на рідкість хороша погода, то тепер можна і поподорожувати трохи зі зливами. Та й злива тут проблема відносна. Навіть якщо промокнеш, то просто ввечері вдома все висушимо та й все. Головне мати додаткову пару сухих шкарпеток і пакети для ніг, якщо вже ну зовсім промокнуть.

Місто нас приємно здивувало тим, що виявилося схожим на Сінгапур. Ну як схоже, не прям один в один, але є місця які виглядають прямо дуже футуристично. Для Мишка це була, до речі, 21-а країна, в якій йому навіть вручили майже справжню нобелівську премію. Коли ми зайшли в музей нобелівських премій, то Мишко пройшов успішно квест, за що йому видали винагороду у вигляді шоколадної медальки.

Перевага музею ще була в тому, що можна хоч трохи побути без дощу. Так, куди далі попливемо? А далі вже по чудовій скандинавській традиції нас чекав справжній шведській стіл із безлімітними сушами приблизно по 15 євро з людини. Доки ми йшли до закладу, ми бачили й інші шведські столи, що стояли у парках, але у ресторані все ж краще, бо з їжею)))

Ось непомітно й настала половина подорожі! Другу половину ми присвятили Скансену. Його рекомендують, мабуть, усі путівники та знайомі, хто бував у цій країні. Тож як раз через все місто пішки пройдемо і подивимося, що ж там таке. Скансен — це великий етнографічний музей просто неба із серії наше Пирогово. Він і є першим у світі скансеном, і тепер музеї такого типу називають його іменем. Так з чого почати?

Он якийсь будиночок премилий. Зайшли в середину, там сиділо кілька туристів і автентично вдягнена жінка біля розпаленої печі. Жінка сказала, оскільки ми усі в зборі, то ж можемо починати розповіді місцевих казок! І закрила двері на замок, щоб ніхто не заважав.

Ми залюбки послухали легенду про місцевого хлопця та дівчину троля. Історія, на щастя, була з хепіендом. Що, схоже, нетипово в країні тролів. З казки ми дізналися, що у Швеції раніше люди вважали, що тролі виглядають як звичайні люди, крім того, що мають хвостик.

Далі блукаючи крізь будиночки та старовинні паркові вулички ми прийшли до вольєрів з тваринами. Але фішка була не стільки у тваринах, як у білочці, що ласувала смаколиками у туристів прямо з рук, синичкам, що прилетіли і чекали, коли білочка поступиться місцем і маленькому дятлику, що сидів поруч в черзі за синичками. Це все було схоже на справжню лісову казку, коли люди і хазяїни лісу живуть в одній гармонії.

Дятлик не соромився – позував всім охочим його пофотографувати. Після дзен терапії з лісовими друзями, ми перебралися в зону з лемурами та іншими милими тваринками, а потім для закріплення вражень ще й у зону з морськими мешканцями, включаючи крокодила, який ліниво чекав, доки хтось з туристів суне руку.

Ми провели у Скансені близько трьох годин до самого закриття. Далі було дві новини: хороша в тому, що закінчилися нескінченні зливи і вийшло сонце, а друга, що разом зі зливами закінчився і наш час у цьому фантастичному місті. Я не знаю чи було б що робити у місті ще другий день, але, як на мене, то для восьмигодинного візиту – місто бомба.