Перш за все варто сказати, що якби не Даша та Андрій, скоріше за все, ми б не зважились на «абум» поїхати на саму Північ Норвегії.
Зазвичай, це відбувається так:
Даша/Андрій: Ми їдемо в таку то … подорож, квитки коштують стільки то, ми вже готові!
Аня: Вааааууу!!! Ми маємо це спробувати!!
Віктор: … Хочеш? Добре, я подумаю.
І ввечері вже беремо квитки в якусь авантюру 🙂
З цими неймовірними подорожувальниками ми опиняємося майже на краю світу, щоб вполювати Північне сяйво (про це пізніше). І ось ми йдемо з нашого готелю в їх на смачнюшній обід, приготований Дашею, з різними норвезькими смаколиками🍜
Вся пригода була шалено насиченою, холодною через клімат і теплою завдяки людям, трохи екстремальною, але комфортною і достатньо розпланованою.
Ще раз хочу сказати всім величезне ДЯКУЮ, що були поруч зі мною протягом подорожі і зробили її саме такою🌚🪐⭐️

Острів Tromsø

– тут кардинально відрізняються будинки від наших. Перше враження було ніби вони картонні, далі ми побачили гарнюні деревʼяні будинки, що були досить старенькі, але це не робило їх менш фантастичними!

– тут супер низька злочинність (бо це острів і немає куди тікати)), тому немає величезних парканів, камер на вулиці і всі вікна відкриті настільки, що можна бачити життя людей.

-весь острів — суцільні пагорби. Не встигнеш ти піднятися по вулиці вгору, як тут же треба спускатися вниз. До речі, в Мартінсах їхати була так собі ідея, бо це перетворилося на гру «як далеко я проїду» або «Віктор, не відходь від мене, я падаю». Тому таааакк… Якщо прослідкувати мої коментарі по подорожам, то щось дуже багацько провтиків)

-світловий день всього 4 години (в листопаді), далі темрява. Це не трагедія, але все ж варто побачити місто і вдень, і вночі. Норвежців то нічого не зупиняє: ми бачили людей в шортах, бачили чувачків о другій ночі, а ближче до центру, то взагалі життя вирує.

– коли прилітаєш навіть з осені, будьте готові швидко втомлюватися. Бо різкий перехід в зиму і на важке взуття нормально так відчувається. І багацько лежати в теплі на диванчику – це теж нормально

– Норвегія – досить дорога країна. І за весь час подорожі ми не зустріли ресторанчику саме національної кухні (італійські піцерії або якісь ресторанчики китайської кухні). Тому немає сенсу переплачувати. Ми звісно ходили на обіди до Андрія з Дашею, але навіть в нашому готелі була кухня, холодильник з їжею, яку б ти міг брати і споко погляди на те, щоб готувати. Ви можете привезти продукти з собою і тоді це вийде ще більш розумно по цінам, а можете закупатися в місцевому супермаркеті, захопивши з собою норвежські смаколики.

– готель коштував за три ночі 1290 PLN (~300$). Але це навіть не сезон. На вулиці залишитися не варіант, тому миримося з реаліями).

– Ми взяли квитки з надією, що нам пощастить побачити сяйво. Але коли ми ще його не вполювали, Віктор і так був супер задоволений подорожжю. Бо тут дійсно красиві види, це кардинальна зміна обставин і погоди, ми побачили багацько новинок, які нас надихнули.

Але, звісно, значно приємніше, коли їдеш з країни переможцем) Нам все ж вдалося побачити сяйво!) про це далі

Ось і вона – Аврора. Те, заради чого ми їхали. Але полювання за нею, це окрема історія)

Лихоманка за сяйвом почалася ще навіть вдома.

*Хочу окремо наголосити, що найбільшим шаленим полювальником виявився Андрій. Ви самі зрозумієте чому)*

Так от. Андрій телефонував і казав дивитися в небо, бо в Україні вже є червоне сяйво, тому є вірогідність, що ми його побачимо й тут. Але ні.

Далі надії побачити прямо з літака, бо ми прилітали в пізню годину. Але ні.

Прилетівши на острів, ми вирішили йти пішки до нашого дому (1.5 зимових години), щоб точно не пропустити сяйво. Трошки змучені, але серйозно налаштовані, наші очі шукали сяйво в небі.

Проблемка ще й в тому, що ми не знали, як відбувається цей процес. Наш мисливець поставив заборону на вигуки «О!», «А!» і «Вау!» без сяйва, бо як тільки я падала і підкрикувала, він мав шукати в небі сяйво Для мене це було особливо складно і коли захоплювалася новими видами

Ми йшли через темні ліси і часами повертали не туди, проте сяйво до нас не вийшло. Але надії рано ще згасати. Ми всі пішли спатоньки в теплі номери, окрім Андрія. Його ентузіазм міг підпалити все місто. Гуляв він годин 4-5.

Новий день, нові захоплення всім, що навколо нас. Почало темнішати і полювання почалося знову. В цей день вірогідність побачити сяйво була найбільша, тому ми вдяглася тепленько і вирушили на автобусі на материк, де мало бути мало світла.

Приїхавши на точку, ліхтарі світили так само і ми почали йти кудись в темінь, а точніше до океану. Через півгодини серйозна налаштованість змінилася настроєм «Боже, як холодно» і «Давай, Авроро, зʼявляйся» (на годиннику тільки 19:00). І щоб якось дожити до сяйва (яке ти не знаєш коли буде і як довго), Віктор дістав палички, які ми мали трусити і бінокль, який сподобався всім представникам чоловічої статі. Ще через 10 хвилин ми відправилися назад до автобусу і поїхали на підйомник, де був ресторанчик, в якому можна було відігрітися. На годиннику 20:30, сяйва досі не було…

Піднявшись на гору і трошки зиркнувши оком на небо і на шалено гарне місто знизу, ми хутко забігли в ресторанчик і.. там не було місця. Багацько людей там було

Я починаю вигадувати якісь варіанти і тут Даша знаходить столик, який зарезервований на 20:00. На годиннику 20:15. Ми займаємо місця у панорамного вікна і в теплі чекаємо на диво.

Замовили бургери, коктейльчики, супчик. Все було смачне і в нас квитки в перший ряд.

Тим часом Андрій…

Забіг до нас переконатися, що все добре і пішов далі на полювання. Годинами бігав по горах, дивився в небо і намагався зрозуміти чи те, що він бачить – це сяйво. Серйозно, з 20:15 і до 23:30 коли ми спустилися, Андрій забігав лише на хвилиночку трошки перегрітися. Напевно, навіть 15 хв не було.

І ось десь об 23 лунає дзвінок і крики: Це ВОНО!!! Скоріше виходьте! Починається. Ми супер швидко збираємося, над нами стоять люди, щоб зайняти місце. Виходимо і… Андрію, і?

Тоненькі сірі смужечки на синьому небі, що періодично зʼявляються в зникають. Зеленого сяйва і близько не видно. Хоча ні. Ми зазираємо в фотоапарати людей і на величезній витримці сяйво все ж зеленіє. Через деякий час сірих смужок стає більше, але очима ти бачиш тільки щось сіре..

Андрій радіє як дитина, стрибає і насолоджується життям. Віктор попередньо сказав, що навіть не побачивши сяйва, він задоволений поїздкою. Але… невже це все? Невже всі ці фоточки з сяйвом – це тільки фотообробка? Де «найбільша вірогідність побачити сяйво?

Я вже була готова зарахувати цю сіру смужечку. Але тут добродій показав відео прямо з мерехтінням цього сяйва декілька днів тому. Ну ні! Не може бути! Ми цього не бачили! Не зараховано!!

Підйомник зачинявся об 00:00, тому ми пішли спускатися. Дивні враження, головне – не дуже сильно засмучуватися. В нас є ще один день..

P.S. Оце величезно зелене небо насправді сіре по факту. Це бачить тільки телефон

Чомусь ця ніч була жахливо холодною. Ми йшли від підйомника на автобус, бо нереально стомилися. У Андрія замерзли пальці на ногах. Якщо вже й він не витримує, точно пора додому. Ми приїхали додому, залізли в теплесеньке ліжко і сам Морфей вже підкрадався.

Аж раптом дзвінок (Андрій сказав нам не вимикати телефони на ніч). Піднімаю трубку. Там крики:

– Аня, сяйво!! Терміново виходьте на двір! Це точно зарахується!!

Біля мене лежить Віктор, який майже спить і каже, що щось йому погано. Я лагідно намагаюсь його вмовити встати з ліжка. Другий дзвінок:

-АННННЯЯЯ!!! Ви вже його бачите?

В цей момент Віктор розуміє, що просто так йому не відлежатися , підривається з ліжка і швидко вдягається. Я максимально швидко роблю те саме.

В підштаниках, які неправильно вдягнені, кофта на голе тіло, куртку захопила чисто випадково ми вибігаємо на вулицю. Біжимо в одну сторону – не туди. На звʼязку Андрій:

– Та як ви не бачите? Воно всюди!!!

Ми перебігаємо на іншу сторону. Величезна гірка, яку я навіть не помічаю. Навіть Мартінси на нашій стороні. Піднімаємося в гору. І ось він. Момент істини. Кричимо в трубку:

-МИ БАЧИМО!!

Зелені промені, що зʼявляються і зникають, але вони помітно зелені. Сяйво починає збільшуватися. Небо зелене в різних напрямках. І тут пік. Сяйво зʼявляється у нас над головою і починає «танцювати». Бачачи щось подібне, ти розумієш, що це не передати словами. Ти затримуєш подих і милуєшся цією красою. Потім фоткаєш. Потім знову захоплюєшся в розумієш: ось тепер зараховано!)

Сяйво тривало десь близько години. Під кінець ми перестали відчувати адреналін і холод пронизував незахищені тіла. Небо затягнуло сірими лабіринтами – те, що залишилося від сяйва. Гірка знову стала слизькою і я вражено не розумію, як це працювало при підйомі. Ми спустилися назад в номер, залізли в ліжечко і закриваючи очі, ще бачили сяйво