Якщо ви робите денну подорож з Тбілісі маршрутками, для того щоб повернутися ввечері в Тбілісі, необхідно собі зарезервувати місце у зворотній маршрутці. Це можна зробити за телефоном або у водія під час дороги “туди”. Телефон доступний або у водія, або на автовокзалі. Наприклад, у Боржомі працівниця вокзалу сама люб’язно зателефонувала до водія і забронювала нам місця.

Залізниця Грузії розвинена слабо, поїздів мало, але раптом вам підійде по часу, ось сайт.

Маршрут Аеропорт Кутаїсі – Тбілісі

Там є автобуси прямо з аеропорту (синхронізовані з розкладом літаків) по 25 ларі, їхати 4 години. Також є ЗД зупинка, але шанс, що вам по розкладу підійде поїзд, малий. Квитки на автобус купували на місці у водія, можна карткою. Коли їхали з Тбілісі в аеропорт, то вже бронювали заздалегідь.

Міжміські маршрутки та шаред таксі

На кожному автовокзалі Грузії окрім маршрутки можуть запропонувати шаред таксі за схожою до маршрутки ціною.

Автовокзал Дідубе у Тбілісі

Тбілісі-Боржомі (в дорозі 2:30)
Тбілісі-Кутаісі
Тбілісі-Мцхета, там домовлятися з таксі, щоб звозили до монастиря Джварі
Тбілісі-Степанцмінда
Тбілісі-Горі-Уплісціхе (7 ларі з людини до Горі у шаред таксі + 15 ларі за машину до Уплісціхе). Щоб повернутися з Уплісціхе, спочатку треба доїхати до Горі, можна дешево викликати Bolt. Ми з Горі хотіли їхати до Тбілісі приблизно о 19:00 і автобусів вже не було. Тож таксист нас підвіз до траси і там ми зловили машину автостопом.

Автовокзал Самгорі у Тбілісі

Тбілісі-Сігнахі (в дорозі 2 години). Остання маршрутка Сігнахі-Тбілісі відправляється о 18:00 чи 19:00. Ви можете у водія одразу забронювати місця на зворотній рейс. Ми не бронювали і нам місць не вистачило.

Автовокзал у Боржомі

Боржомі-Кутаїсі у 15:45 пряма маршрутка. Необхідно попереднє бронювання місця по телефону. Працівниця автовокзалу зателефонує водію.

Що робити, якщо не встиг на останню маршрутку

На нашому досвіді в Грузії добре працює автостоп, тож вас хтось підбере.

Багато-багато років ми відкладали цю подорож з кількох причин: навколо було ще багато цікавих країн для дослідження, квитки туди завжди були дорогими, а літній сезон — не надто зручним, адже літо чудове для проведення і в наших широтах. Ми могли тільки в мріях уявляти, як буде виглядати те далеке та казкове Балі. І чи дійсно воно казкове, або можливо це маркетинговий хід. Та й взагалі, Балі – це тільки частина країни, а поруч ще й сусідні острови Індонезії.

В інтернеті ми знайшли багато неоднозначних відгуків. Це одна з небагатьох країн Азії яка подобається не всім. Хтось писав, що треба пожити якийсь час і тільки потім почне подобатися, хтось категорично не рекомендує відвідування країни на користь Таїланду, хтось лежить із гострим отруєнням та галюцинаціями у балійській лікарні, а хтось пише, що це найкраща країна Азії. Якщо дивитися фотографії країни, то в інтернеті буде багато фотографій дуже екзотичних місць, але більшість з них відноситься до інших країн. То ж яке насправді Балі і як правильно ставити наголос у слові? Зараз ми злітаємо та дізнаємося!

Це був прекрасний літній день, я вийшов зі свого робочого місця на кухню, Даша запитала, як мої справи. Я відповів, що із цікавого бачив квитки на Балі в акції. Даша здивовано запитала, чому якщо я бачив акційні балійські квитки, то досі їх не купив??? Запитання мене ввело в ступор, бо дійсно ситуація дивна. Побігли перевіряти, що там за дати – пік дощового сезону! Ага, і яка ж ціна в пік сезону? Ага, на 2000 євро дорожче, ну то можна спробувати свідомо несезон. Відкрили відео української мандрівниці, яка була там в березні, начебто на фоні сонце. Але, каже, єдиний мінус, треба закривати вікна до 12 ранку, інакше потім можуть змії заповзти. Ага, навіть так! Ну тоді дійсно звучить як початок цікавої подорожі. Ще й авіакомпанію можна вибрати, давай злітаємо швейцарськими авіалініями, бо ще не літали. Юху, у нас є квитки і довгострокові плани, це круто!

Залишилося почекати майже рік і можна летіти. Але ж чому настільки неоднозначні відгуки про цей острів??? Було інтригуюче, хоча мені б достатньо було б побачити лише одну фотографію з майбутньої подорожі, щоб зрозуміти яка це перлина. Не в кожній подорожі ти в протигазовій масці у сірчаних хмарах спускаєшся у жерло вулкана!
Летіти треба було не те щоб довго, а два дні чотирма літаками. Спочатку у нас була фантастична зупинка на один день в капсульному готелі Амстердаму. Була хороша погода, безліч смачного сиру і милі прогулянки вздовж каналів. Хороший початок подорожі – запорука успіху! Потім мені подзвонила співробітниця і повідомила, що в фірмі де я працюю, звільнили майже увесь штат, з відділу тестування залишилися тільки ми з нею. Дуже цікавий початок подорожі.

Ще вчора я вилітав у відпустку із дуже стабільної багаторічної компанії, а повернуся навіть не знаю на який проект, не впевнений, що мій проект ще існує. Але є дві хороші новини, мене не звільнили і у нас подорож в Індонезію! Полетіли далі. Тепер у нас шестигодинна пересадка у Цюріху, ми навіть встигли вийти і погуляти по місту Клотен, романтичне вечірнє європейське небо з нами прощалося, тепер починаємо дванадцятигодинний переліт у Сінгапур. Це великі сучасні літаки, тож летіти не настільки складно, як може уявлятися, більша проблема це велика зміна часового поясу. У сінгапурському аеропорту у нас було менше двох годин на пересадку. Але фішка в тому, що багато чого треба подивитися в самому аеропорту. На жаль, нам треба перейти між максимально віддаленими терміналами. Тож ми десять хвилин провели у фантастичній оазі другого терміналу Dreamscape.

Ми були серед садів що висять, з яких крапає водичка, під ногами, за склом, озеро в якому плавають рибки, над головою інтерактивне небо, що показує поверхню води, ми десь на дні озера. Грає музика, погода змінюється, починається дощ. Це просто вау! Треба бігти, мало часу, дорога дальня. Доки бігли ще побачили справжній ліс в середині одного з терміналів. У четвертому терміналі на нас чекали історичні фасади будівель. Коли ми сіли вечеряти, то в будівлях почали з’являтися люди і відбуватися різні сцени.

Виглядало дуже реалістично, хоча частина цих фасадів була несправжня і ми побачили відеопроекцію. Чому ж у нас така коротка пересадка?! Я насправді вишукував під час купівлі квитків довшу пересадку, але це був єдиний варіант. І ось наш фінальний літак, летимо на Балі!

Улувату

Ми прилетіли пізно ввечері. На щастя, на нашому біологічному годиннику був тільки день, тож ми були максимально сповнені сил наскільки це можливо після кількох днів у літаках. Заплатили за візу по прибуттю і ось ми на виході з аеропорту десь далеко на чужій планеті. Ми ще зелені, недосвідчені, хоча вже за тиждень для нас ця країна буде як рідна, але поки що все таке незрозуміле. По-перше, треба зняти готівку щоб доїхати на таксі, на диво перший же банкомат без додаткових комісій видав гроші. Рідкість або удача. Або це просто гостинна країна і банкомати не будуть пробувати накрутити грошей на туристах. Як ми з’ясували пізніше, тут дійсно усі банкомати видають готівку без комісій. Так, скільки коштує таксі до Улувату? Одразу набігли таксисти і почалися торги. Нам одразу пояснили що це має коштувати 400 000! Щоб це не значило… Ні за чотириста тисяч ми точно не поїдемо, двісті максимум! Таксисти наполягали що чотириста, я впевнено стояв на двох сотнях тисяч! Давай хоч курс перевіримо, щоб знати за що торгуємося, бо їхати справді далеко. Ага, вони хочуть 24$, а я до 12$ скидаю ціну. Ще як на зло немає публічного транспорту. Але я сказав водіям, що за 400 000 ми готові пішки дійти до готелю, бо у нас якраз є кілька тижнів на це і ми навіть впевнено пішли в якусь сторону, як водії різко погодилися. Схоже їм стало шкода туристів, що збираються тиждень пішки йти до готелю. Перше враження про країну вночі скласти важко, але чітко видно що ми в Азії і це шикарно.

Вулиці начебто затишні, головне щоб зранку, коли вийде сонце, нам не знесло дах від спеки. Одна з фішок острова це найкращі в світі готелі. І зараз буде перше знайомство з готелем за 17$ за ніч. Ми зайшли всередину. На території на лавці відпочивав працівник, який нас з радістю привітав по імені і сказав, що дуже чекав. Чоловік під час розмови випромінював радість і щастя майже в прямому сенсі, в його словах був легкий сміх. Це дуже приємно, і трохи відрізняється від відгуків про місцевих, що ми читали в інтернеті. Невже тут всі такі приємні? Сказати, що індонезійці приємні – нічого не сказати. Якщо в Азії я легко ловлю хвилю вічної посмішки і усміхаюся у відповідь, то тут я себе з посмішкою відчував на емоційно нижчому рівні ніж місцеві. Мені дуже хотілося перейняти їх рівень постійної радості, але на це треба роки тренування. Але що одразу стало зрозуміло – в цій країні не прийнято бути в поганому настрої, його тут просто не існує. Нам хотілося місцевим завжди відповідати з таким самим усміхненим обличчям, щоб бути з ними хоча б наближено на одній хвилі. Через два тижні, коли ми прилетимо в Амстердам на пересадку я себе в перше зловлю на думці, що не посміхатися всім людям тепер якось незвично. Давай тепер дослідимо, що тут за кращі в світі готелі!

Нас зустріли приємні джунглі, рясна зелень, соковить і тропічні рослини. Басейн із гарячою водою та видом на розвішені ліхтарики серед екзотичних дерев. Серед джунглів розташовані будиночки і один з них якраз наш. Всередині все доволі просто, але при тому є усе необхідне. Ми жили не самі, в нашій ванній кімнаті поселився маленький скорпіон.

Він був дуже маленьким, ми думали що це просто схожий жучок, нащо ШІ нам сказав триматися від скорпіона подалі. Ми вирішили проблему по азійськи – закрили двері в ванну. Все ж таки він перший тут заселився. Попри глибоку ніч, ми пішли гуляти-досліджувати околиці. Нас радісно привітали готельні собачки, а на вулиці в темряві за нами слідкували вуличні песики. Навіть в темряві було видно, що ті песики теж кайфують від балійського життя. Нічні вулиці Улувату були схожі на вулиці міст Занзібару. Я радісно сказав, що я відчуваю, що повернувся додому. Не думаю, що всі розділять нашу любов до того, як виглядають азійські маленькі містечка, але в цій пошарпаності і недосконалості є щось приємне. Так, на жаль, вночі тут все зовсім тихо і закрито, пішли спати, синхронізовувати свій біологічний годинник з місцевим часовим поясом.

Ранок, за вікном сонце, що пробивається крізь густе зелене листя, співають азійські пташки і тепле, вологе повітря, що окутує тіло неначе пухова ковдрочка. У нас була їжа ще з літаків, тож ми поснідали в номері і пішли досліджувати місцевий пляжик.

Зараз тільки перейдемо через шикарний височенний міст і заодно залишимо там камінчика-мандрівника, що ми привезли з Польщі. З моста можна було побачити в наскільки зеленому ми регіоні. Я вже хочу залізти в ці джунглі! Де в них вхід?! Як пізніше я з’ясував, джунглі тут можуть постояти за себе, тож треба бути обережним якщо лізеш кудись в густі хащі) Улувату – один з небагатьох курортів Балі, де можна поплавати в океані. Тож якщо ви уявляли собі Балі у вигляді красивих тропічних пляжів і ви не професійний серфенгіст, то для вас погані новини, тут особливо не плавають) Хоча звісно місця зі спокійною водою в Улувату знайти можна, але Балі це про інше.

Ми спустилися на невеликий пляжик. Океан доволі красивий, далеко не топ по красі води, що ми вже бачили, але колір водички достатній, щоб відчувати як вона тебе кличе. Хвилі доволі потужні, але біля берега купатися можна. Досвідчене око одразу помітило мітки рівня води на скелях, тож тут можуть бути приливи, треба речі якомога далі ховати від води. Я взагалі не впевнений що бачив приливи такої швидкості десь. Океан все забере, що лежить не на висоті.

Водичка тепла як пухова ковдрочка, небо синє, сонце яскраве. Якщо така і далі буде погода у не сезон, то ми згодні. Трохи випливли за скелі подивитися на панорами, ми в Азії, ми вдома! Одна тільки проблема на цьому пляжі – потужна течія, що тягне в море. Нас навіть один серфінгіст хотів попередити вказавши пальцем, але ми думали, що він навпаки нас направляє в безпечну зону… Скажімо так, добре, що ми добре вміємо плавати. З іншої сторони, десь за двісті метрів від берега плавають серфери, тож якщо потягне, головне до них докричатися. Ми навіть бачили як когось серфери підбирали з океану.

Нуса дуа

Сьогодні ми вирішили дослідити найвіддаленішу частину півострова на якому ми зупинилися. Тож безуспішно на вулицях пошукали таксі, знайшли кафе з вайфаєм і викликали таксі. Без додатку Grab тут як без рук, на вулиці не прийнято ловити таксі. На щастя, місцеві тебе залюбки під’єднають до вайфаю. Хоч відстані тут не далекі, в десятках кілометрах, але їхати майже завжди годину. А якщо навігатор прокладає піший маршрут і пише що йти до 30 хвилин, то машину точно немає сенсу викликати, прибудете майже в той самий час. З іншої сторони в машинах добре працює кондиціонер, тож можна нормально перезарядитися. “Welcome to Nusa Dua”, варто було лише проїхати ці ворота, як ми опинилися в ландшафтно-дизайнерськоій оазі.

Тут було ідеально все, розташування рослин, фонтани, магазинчики, музики що грали на дивних балійських інструментах. Якщо ви спробуєте уявити собі тропічний рай, то він буде максимально схожим на цей район. Наші подальші дослідження саме Балі покажуть, що тут багато місць виглядає так, наче кращих ландшафтних дизайнерів світу зібрали і дали задачу зробити острів максимально привабливим. Особливо території готелів з басейнами або будинків місцевих мешканців. Я б взагалі здивувався, якщо б мені сказали, що я в якійсь подорожі буду захоплюватися готелями та їх басейнами. Але ця подорож показала якими можуть бути пріоритети. Ми не встигли доїхати до запланованого пляжу і попросили водія висадити нас прямо серед парків, бо таку красу проїжджати з моральної точки зору просто не можна. Подальшу нашу прогулянку по паркам Nusa Dua можна описати коротко – рай.

Потім ми підійшли до якогось дорогущого готелю і не втрималися, пішли гуляти по території. Охоронці на вході нас радісно привітали як своїх. Які ж тут готелі! Тут навіть в басейні пісок насипали на вході, щоб було максимально природньо. Ми визначаємо естетичне задоволення, як один з факторів за що люди люблять Балі. За готелем почалися публічні пляжі Нуса Дуа. Тут можна безпечно купатися в красивому океані скільки заманеться.

Тож для поціновувачів морського відпочинку – Нуса Дуа в самий раз. Хоча по красі самої водички і кількості спокійних пляжів, краще летіти у Таїланд. Накупалися, тепер можна й пообідати. Їжі тут, як і в усій Азії, нескінченно.

По смаку саме місцевої їжі, на жаль, провал у порівнянні з іншими країнами далекої Азії. Тобто скажімо так, якщо ви плануєте на Балі, то їжа і пляжі точно не мають бути вашим пріоритетом в подорожі. А якщо ви побачили щось неймовірно красиве в інстаграмі, то тут для вас дуже хороша новина.

Балі це мабуть єдине місце в світі, яке виглядає так само неперевершено красиво як на фото та відео в соцмережах. Ми пообідали Насі мі горенгом, який на той момент ще не сидів у нас в печінках та запили холодним свіжим кокосом!

Питні кокоси то окрема тема в Індонезії. У будь-якій незрозумілій ситуації треба сісти і випити крижаний кокос. Головне уточнюйте, щоб він був дійсно холодним, хай вам продавчиня прямо в очі це підтвердить) Вкусила бджола – пийте кокос! Не викликається серед ночі таксі у джунглі – пийте кокос! Отруїлися місцевою їжею – одужуйте та пийте холодний кокос! Як бачите, без кокосів тут ніяк. Найдорожчі кокоси в туристичних місцях коштували 35000 (2$). Смак може бути з кислинкою, то норм. Після обіднього перезавантаження настав час спробувати балійські масажі.

Масаж в цій країні можна отримати в будь-який момент, навіть якщо перепливаєш на поромі між островами. На пляжі зміг домовитися за 150 000 (9$). Про балійські масажі тут можна співати окремі арії. Чи дійсно вони такі шикарні як звучить фраза “балійський масаж” – саме так! Тож маємо класичну загадку Азії. Чому в подорожах по Азії, кожний день триває на одну годину менше ніж в решті світу? Бо годину треба закладати на щоденний масаж і це не обговорюється. Вже вечоріло, а повертатися в готель щось зовсім не хотілося, тож ми пішли безцільно гуляти вулицями міста.

А за одно і місцеву сімку купили. Без інтернету тут ніяк, він потрібен щоб в будь-який момент можна було викликати таксі. Безцільно блукати вулицями нам зайшло. Там красиві будиночки, там в храмі величезну статую когось з богів натовпом роблять з пап’є-маше, там якісь смаколики в маркеті продаються. Щодо будиночків так це окрему розповідь можна писати. Ми таких красивих ще в жодній Азії не бачили.

Будиночки тут об’єднані по територіях і кожна територія як окремий храм. Нас навіть пізніше запросили до одного з таких будинків. Там всередині є і невеличкий храм і місце для церемоній і самі житлові будинки. Люди, як ви увесь час живете в такій красі? Мабуть індонезійцям Братислава здалася б депресивною. Щось вже зовсім завечоріло. Треба повертатися в готель. Кожний вечір ми закінчували релаксом у теплому басейні із видом на джунглі з увішаними старовинними ліхтариками.

Пляж Padang Padang

Знайте що на Балі найприємніше? Момент, коли ти прокидаєшся в номері, з вікна через джунглі проривається зеленувате світло, з вулиці доноситься місцева музика, а легені наповнює приємне вологе повітря і ти усвідомлюєш, що прокинувся на Балі. Це шикарне відчуття. Почнемо зі сніданку біля нашого вже улюбленого басейну. Місцеві готелі вміють зробити твій початок дня. Одна з популярних страв це млинці з ананасом, у мене тепер ця страва асоціюється з балійським ранком. Біля нас знаходиться один зі знаменитих пляжів де можна вдосталь накупатися – Padang Padang, що означає “Широкий широкий”. А сонце в “сезон дощів” схоже таке ж нещадне як і в сезон.

Треба добряче намазатися кремами, бо схоже, вчора я недооцінив потужність сонця. На моєму досвіді, якщо мазатися гарно, то не буде проблеми зі згоранням взагалі, ключове слово – гарно. В усі наступні дні я зміг звести рівень згорання до нуля. Вхід на пляж платний, приблизно по одному долару. І це однозначно вартує того. Місцеві з рогатками не підпускають мавп за кілометр до речей. Шкода, правда, що проти приливу вони не можуть боротися, але під час зміни течії або хвиль – вчасно подають всім сигнал. Правила приливу такі, якщо ти бачиш, що твої речі починає підтоплювати, то перекидаєш їх метрів на десять далі, а також усі сусідні речі незнайомих людей. Ще ніхто не був засмучений через те, що врятували його речі. Сам пляж я записую до списку Маст візіт для тих, хто хоче поніжитися в Індійському океані, отримуючи естетичне задоволення від краси.

По факту, це єдине місце на нашому маршруті по Індонезії, де можна просто взяти і поплавати на красивому пляжі, навіть не треба робити каскадерські трюки щоб до нього дістатися, як буде далі на маршруті. Але в цілому, малу кількість місць для купання на пляжах дуже добре компенсують дизайнерські басейни у готелях. Вайб відпочинку тут витає прямо в повітрі. Це коли температура водички і лінивість настрою співпадають в ідеальній пропорції і більше нічого не хочеться. Тож ми поніжилися годину у морі, а потім тверезо оцінивши ситуацію поніжилися ще годину. Я навіть встиг витягнути чоловіка з двома трирічними дівчатками у надувних колах, яких почало затягувати течія в океан. Головне було схопити дівчат, а далі всі вибралися цілі та щасливі. В цей момент якийсь добродій витягнув наші речі з хвилі, що нахлинули з приливом. Тож добрі справи тут повертаються посекундно.

Далі спостерігали дивну картину, як туристи, мати з батьком, потягнули двох дітей в печеру яку вже майже затопив океан, потім звідти вибралася тільки мати з дітьми. Навіщо вони там залишили чоловіка історія не розкриває. Мабуть обряд якийсь. Чим більше проводиш на пляжі часу, тим більше цікавих історій спостерігаєш. А якщо стає скучно, можна полазити по скелях, що стирчать з води. Сонце вже зовсім в зеніті, можна ліниво перебратися в масажний салон, ще бажано зазирнути по дорозі в затишний ресторан. На щастя, на Балі немає дефіцити з цими двома пунктами. Щоправда, під наш ресторан під’їхала технічна машина і гучно дирчала, щоб нам не було занадто затишно. Взагалі цікавий момент про затишність азіатських країн. Якщо кудись ідеш по дорозі, то це постійний трафік мотоциклістів. Це доволі гучно, але мозок переходить у режим Азії і це фільтрує. Наприклад у Варшаві подібний гул нас напружує, в Азії – спокійно. Після обіду треба було пройти 18 хвилин пішки до району де купа масажних салонів.

Сонце вжарило так, начебто кричало нам “Ви не пройдете!”. Коли ми усвідомили, що зараз дах зірве від спеки, то були вже на половині маршруту і очікування таксі б зайняло стільки ж часу як і ті дев’ять хвилин що залишилися. Головне, коли заходиш в масажний салон, уточнювати, щоб у них був кондиціонер. З цінами на масажі тут цікава фішка. В усіх салонах ціни різні, тут не торгуються. Якщо ціна зависока, то просто йдеш в більш дешевий в десяти метрах. Але треба зважувати два фактори, відгуки на карті та наявність кондиціонеру. Масажисти будуть однакові, але ціна може впливати на всі інші фактори. Звісно здається смішним момент, коли думаєш чи треба за годинний масаж платити 6 чи 9 євро, але ж пам’ятайте, що різницю в ціні треба помножити на дні, а потім ще на кількість людей. Бо за два тижні приблизно стільки разів сходите на масаж. Ще бажано визначити слабкі місця в тілі і попросити щоб їх не чіпали, наприклад щоб не хрустіли вашим хребтом. Чому масажів треба так багато? Бо це один з факторів який вас заряджає під час подорожі. Коли ви повернетеся до буденності, то від Азії будете мати заряд на місяці місяців. І масажі це один із способів отримання цього заряду. Та й в загалі в спекотний день, полежати у кондиціонованому приміщенні годину, без докору сумління за те, що втрачаєш час на Балі – безцінно.

Храм Uluwatu

В ідеалі звісно їхати в такі місця щоб дивитися захід сонця, але у нас тут в будь-який момент сонце може змінитися на тропічну зливу, тож їдемо доки є можливість. Взагалі цікаво, у нас в подорожі не було тих заходів сонця, які оспівують в розповідях про казкове Балі, я думаю це напряму пов’язано із березневим місяцем подорожі. По дорозі до храму Даша додумалася вискочити на хвилину з таксі, щоб скинути мокрі пляжні речі у готель, це було дуже мудре рішення. Територія храму виглядає фантастично, бо знаходиться над урвищем із гарантованим ефектом “Вау”, коли побачите океан з висоти.

Сам храм… скажімо так, можливо його ще просто не побудували. В цілому багато храмів Індонезції виглядають так, начебто їх немає. Але як я писав вище, на противагу цьому всі місцеві будиночки виглядають як храми. Чи потрібно відвідувати храм Улувату? Якщо ви в цьому регіоні – так, обов’язково, через види. Чи сподобається вам храм? Можливо, якщо знайдете його. Мабуть не бути мені рекламним туристичним агентом) Хух, ну й спека у цих Азіях, але ж в цьому і родзинка) Так, давайте холодний кокос, він нам терміново потрібен. Тут всюди є контакти для екстреного виклику лікаря, чому ж немає контактів для екстреної доставки холодного кокосу? На щастя, холодні кокоси тут є всюди. Я не знаю яким чином, але один кокос на двох повертає сили і бадьорість швидше за каву. Сьогоднішню програму виконали на всі сто відсотків, тепер можна зі спокійною душею їхати в готель на вечерю та вечірній релакс. На вечерю сьогодні у нас була азіатська страва “Світ сауер”. Це завжди безпрограшний варіант, її завжди смачно готують. Тепер про вечірній релакс по-індонезійські.

Записуйте рецепт: після вечері, відпочиваєте до десяти хвилин в номері, перевдягаєтеся у купальні костюми і поринаєте у тридцятиградусний вечірній інфініті-басейн(це коли вода в рівень бортика з однієї сторони). Спираєтеся на інфініті частину, дивитися на вечірні джунгі і слухаєте тропічні звуки. Так ви маєте провести нескінченну кількість часу. За бажанням можна провести дві нескінченності в басейні. Тож як ви зрозуміли, готелі треба брати з басейном, навіть якщо вони на п’ять євро дорожче за ніч)

Прощання з Балі

Правда ж добре було на Балі? Ми сюди обов’язково повернемося ще в цій подорожі, але Індонезія це не тільки Балі і не тільки релакс. Тепер перейдемо у наш улюблений формат подорожей з максимальною активністю. Черговий шикарний сніданок із улюбленими млинцями, а тепер треба вибрати чи годинний релакс в басейні, чи в масажному салоні. “Ну чому ж тут треба вибирати?”

Після цієї думки я відкрив пошту і побачив відповідь від Балі: “Ваш переліт перенесено на три години”, іншими словами мені Балі сказало: “Андрію, вам не треба обирати, ніжтеся спочатку в ранковому тропічному басейні, а потім відпочивайте у масажному салоні, ви ж цього так хочете!”. Ого, щиро дякую Балі, ми залюбки скористаємося твоїм подарунком. Це ми ще не знали, що найбільший подарунок острів нам приберіг на кінець подорожі. Тож так і зробили. Безтурботний релакс у басейні плавно перейшов в не менш безтурботний масаж всього тіла з маслами. Тепер можна рухатися далі. Таксі, в аеропорт нас! Аеропорт на Балі виглядає як територія палацу якогось султана. Дуже ефектно і з розмахом. Тепер треба зловити тут свій літак. Нам треба було летіти в Сурабаю. З нашого гейта приблизно в наш новий час летіло одразу три літаки, різних авіаліній і всі в Сурабаю, парадокс в тому, що жоден з них не наш. Наш все не оголошували. Потім один з працівників показав літак на флайрадарі і пояснив, що літак не може сісти. Тож ми можемо самі слідкувати за ним доки він не сяде. В цих краях я взагалі спостерігаю класичну картину – доки літак на зробить 5 – 10 кіл, йому добро на посадку не дадуть. Ми коли сідали в Сінгапурі, то так само літали по колу, а мама нам передавала найактуальнішу інформацію з флайрадару з прогнозами того, скільки ще раз наш літак піде на коло. І вісім років тому, так само кружляли над Сінгапуром. Тож це красива традиція така тут. Коли їхали в таксі, нас таксист ще запитав, чи в курсі ми про зміни в розкладі літаків? Бо зранку один дуже жорстко приземлився і пішов зсув. Як кажуть, хто чекає, той дочекається. Тож наш літак прилетів навіть в цьому сторіччі.

Острів Ява

Цей острів Даша додала в маршрут на моє прохання. Я колись консультувався з колегою по роботі, Іваном. І він мені розповідав про Індонезію. Він тоді виділив вулкани острова Ява як “маст сі” під час подорожі по Індонезії. То чому ж не перейняти чужий позитивний досвід. Частина маршруту по Яві містила кількість питань, що значно перевищували кількість відповідей, яку можна було знайти в інтернеті, але ж це Азія, тут все завжди складається на користь туристичних задумів. Навіть якщо літак запізнився так, що під сумнів ставить частину маршруту. Перша задача дістатися від аеропорту Сурабая до міста Проболінго, де заброньований готель на одну ніч. Перша проблема – чомусь місцеві таксисти не розмовляли англійською, але сучасні технології, наприклад whatsup легко впорався із синхронним текстовим перекладом. Як таксист таке налаштував незрозуміло, але ми легко порозумілися. Тепер важливий момент. Трафік тут катастрофічно повільний, плюс затори. Якщо гугл прогнозує, що можна доїхати за півтори години ввечері від аеропорту до Проболінго, то майте на увазі, що їхати будете таку кількість годин, що навіть слова такого ще не винайшли. Є поїзд, але він теж далеко від аеропорту і графік поїздів зовсім не співпадав з нашим розкладом. Ми домовилися за шеред таксі, здається за 400 000 (24$). Але моя порада, беріть власне таксі за 700 000 (42$) і не ускладнюйте собі подорож. Ми відписали готелю, що будемо значно пізніше часу заселення, але попросили їх одразу нам організувати тур на вулкан Бромо. Їхали так довго, що навіть в переписці зміг поторгуватися за ціну. Парадокс в тому, що чим раніше ми приїдемо, тим більше матимемо годин на сон. З готелем ми домовилися за повний пакет екскурсії за 600 000 (36$) з людини. Доки їхали, то встигли побачити справжню тропічну зливу та відважних мотоциклістів, які продовжували маршрут ігноруючи зливу.

Вулкан Бромо

Нарешті ми приїхали, що на годиннику 21:30, на вулиці мряка. О котрій старт тура? І чи не завадить погода? Нам повідомили, що якщо тут дощ, то як раз на вулкані має бути хороша погода, а тур стартує через три години! Коли ж спати? Добре, в Польщі поспимо через кілька тижнів. Треба щось повечеряти, поруч якраз Домінос є. Якщо ви зупинилися теж в Проболінго, то цей Домінос можливо єдине місце де можна нормально поїсти з мінімальним ризиком захворіти на балі белі. Тож селіться десь поруч. Що на вечерю? Піца із сирним вулканом посередині! Тематичненько, дайте дві!

Друга була без вулкану, але теж смачна. Доки готувалася піца, ми повеселили місцевих своєю присутністю на острові. Нам дуже раділи і просили сфотографуватися. За десять хвилин приготування як раз подивилися життя на Яві. І то шикарно. В цілому майбутні ключові спогади про подорож будуть починатися саме з острова Яви. З’їли частину вулкану, інше запакували з собою і лягли спати, у нас було ще цілих дві з половиною години. На нашому досвіді складних подорожей, мінімальний час який треба поспати за добу – три години. Тож ще десь пів годинки десь треба буде перехопити в дорозі хоча б. О пів на першу ночі нас забрала машина з готелю і повезла кудись далеко в джунглі. За годину ми виїхали на плато долини вулканів, де нас пересадили на джип і тепер ми несемося десь на висоті вище 2000. Перша зупинка називалася “Санрайз Поінт” і тут ми мали зустріти чарівний схід сонця, але як я вже писав, це схоже не в березні.

На щастя, тут і без сходу сонця, неймовірно красиво. З нами в групі була Ніккі, туристка з Аргентини. Тож ми радо влаштовували фотосесії одне одному. А наш гід, швиденько налаштував усім телефони на правильну витримку, щоб фотографувати вулкани коли ще темно. Стало світати і перед нами в усій красі постав Бромо, який димів та інші гори та вулкани. Один з Вулканів погрозливо випустив чорний дим. Цікаво, чи не планує він почати виверження? Наскільки я зрозумів, якщо вулкан починає виверження, то перше що треба зробити – закрити вуха та відкрити рота, щоб не оглухнути від ударної хвилі. А потім вже фільмувати та тікати. Хоча мабуть спочатку тікати, а потім фільмувати. Вид на долину тут тверда десяточка з десяти.

Ніккі поділилася досвідом, що на Балі вулкан виглядає значно простіше, чим спростила нам подальший маршрут. Бо міст, які можна подивитися в Індонезії настільки багато, що треба ретельно фільтрувати, що саме увійде в твою подорож. Коли здавалося, що красивіше вже немає куди, то плато вулканів почали затоплювати білі хмари, які наче океан, насувалися десь знизу. Я в прямому сенсі не міг вдосталь надивитися. Поруч навіть жучок заповз на вершину рослинки, щоб подивитися на види. Красі, як кажуть, немає меж, тож ще й веселка на небі засяяла. Але це ще не все, сам вулкан ще попереду. Тож джип повіз нас до підніжжя. Висадив десь серед хмар і гід вказав нам напрямок.

Ми йшли по вулканічному чорному піску серед хмар. Позаду рясні зелені гори. Дуже містичний та незабутній маршрут. Підйом на вулкан не дуже складний, а головне ми знову піднялися над хмарами. Здається саме час доїсти нашу вулканічну піцу! У нас є умовна колекція фотографій перекусів з подорожей і це був явно один з топчиків на фоні храму, який оточують густі хмари-океан. На вулкан треба було піднятися по високих сходах хвилин десять. Перші пів дороги було тяжкувато, а потім почав чутися гул із жерла і друга половина підйому на адреналіні була доволі легкою. Ми стоїмо на краю глибокого кратера потужного діючого вулкану.

З середини виривається грохотом масивний дим, формуючи хмару над нами. Ми вже досвідчені дослідники вулкану після Ісландії, але такого ми ще не бачили. Тут була тисяча “Вау” ефектів, тут було прямо вау-вау-вау-вау ефект! Записуйте в нотатки – Балі без Яви як весілля без нареченої! Але це тільки перший вулкан на маршруті, завтра буде ще один.

Цікаво о котрій завтра починається екскурсія?) Але наступна локація далеко звідси, треба ще доїхати. Ми спустилися назад, Ніккі нас нагодувала місцевим вареним арахісом, а далі все як в тумані. Ми з Дашею провалилися в глибокий сон. Даша намагалася розплющити очі, щоб побачити красу за вікном під час зворотної дороги.

Навіть хотіла розбудити мене, але всі ці ідеї десь потонули у глибинах безтурботного тропічного сну. Ось і доспали годинку, якої не вистачало до умовного висипання. Ми знову в готелі, але відпочивати часу зовсім немає. Сьогодні треба переїхати в іншу частину острова, ближче до Балі. На щастя, їхати будемо поїздом. Залишилося розібратися як ті квитки онлайн купувати. Виявилося, що відповідь дуже коротка і проста – ніяк. Балійські онлайн сервіси зроблені так, щоб люди страждали. Добре хоч хазяйка готелю змогла якимось дивом вибити номерок на проплату квитків у супермаркеті. Потім у мене було рівно 13 хвилин щоб добігти до супермаркету і оплатити на касі замовлення. Після цього по чеку на вокзалі можна отримати квитки. Звісно схема значна простіша ніж онлайн сервіси Індії в далекому 2013-му році. Там взагалі треба було вести переписку з мобільним оператором, щоб він витягнув код авторизації з бази відправлених смс та прислав на імейл код який потрібно було ввести для з’єднання сервісу індійської ЗД, з агрегатором азіатських квитків, який міг з комісією продати квиток онлайн. Насправді на Яві можна купити квитки і на вокзалі, бо місця вільні, але ми жили далекувато від ЗД. Ми вирішили провести в зовсім нетуристичному Проболінгво додатково дві години, щоб подивитися як живуть місцеві.

До речі, якщо хтось марить подорожами в країнах, що не розвинені для туризму – Проболінго на вас чекає. Місцеві нам щиро раділи, люди з машин нам радісно махали руками. Туристів тут точно не очікували побачити. Місто неймовірно зелене, як і вся Індонезія. Вже звикле відчуття, що гуляєш по нескінченному ботанічному саду. Це приємне відчуття буде з вами усю подорож. Тепер добре було б поїсти. На карті навіть є заклади, яких насправді не існує. Якщо ви тут, то їжте в Доміносі і не ускладнюйте собі життя. Ми дійшли до самої залізниці і нарешті знайшли одразу два ресторанчика. Бо до цього попадалися тільки столики вуличних стрідфудів. Але варто пам’ятати про високу можливість зловити балі белі. Тож навіть наше відвідування цього умовного ресторану було трохи ризикованим. Що то взагалі за балі белі? Це тяжке бактеріальне отруєння, яке чекає на більшість подорожуючих на Балі, хоча можливо і в інші острови Індонезії також. Кожен, хто планує подорож на казкове Балі, свідомо погоджується з тим, що до чотирьох днів проживати тяжке отруєння. Ми також були в курсі на що ми підписуємося. Наша знайома лежала в лікарні із галюцинаціями. Блогери теж попереджали, бо самі через це проходили. А наша хороша знайома Аліна, цікавилася під час подорожі, як наше здоров’я, бо теж нагуглила, що може спіткати туриста. Я скажу так, на вас під час подорожі чекає або духовне очищення, або фізичне. Ми були максимально обережні і користувалися антисептиком. А чи допомогло нам це, ви і ми дізнаємося вже на цьому тижні подорожі) А поки нам в ресторанчику для місцевих приносять страву і іржаві столові прибори. Офіціант їх звісно замінив на менш іржаві… невже ми приречені? Де тут подають холодні кокоси? Схоже ніде. На щастя, поруч масажний салон. То був рекордно дешевий масаж за 70000 (4$). Незважаючи на тотальну антисанітарію, в масаж чоловік вклав стільки майстерності, що я його потім додатково віддячив. Я думаю він теж був дуже радий, що туристи зазирнули в їх родинний салон. В місті є одне визначне місце з одним відгуком – порт.

Корма човника сумно виглядала нас з-під води. Поруч місцеві драїли шхуну, яка мені здається вже нікуди ніколи не попливе. Але нашій присутності дуже зраділи, я думаю туристи тут гуляють приблизно раз на десять років. Так, думаю з Проболінго достатньо познайомилися, можна викликати таксі, забирати речі та їхати далі. Якщо є зайва годинка, подивіться, доволі цікавий досвід, ми не шкодуємо. Але бажано не більше години. Потім таксист ще кудись зник, виклик прийняв, машина стоїть, водія немає) Вже навіть паралельно інше таксі викликали, бо вже не вірили, що таксист згадає про замовлення. Але він все-таки до нас вийшов, виявилося, він зазирнув у перерві в мечеть.

Баньювангі

Повертаємося до красивого та прекрасного. Залізничний шлях на три з половиною години виглядав фантастично. Йдіть одразу в останній вагон і дивіться у заднє віконце. Поїзд їде вздовж джунглів, рисових полів, поселень. Як тільки поїзд проїжджає переїзд, то його одразу заповнюють десятки мотоциклістів. На фоні вулкан, приємні вечірні хмари. Ми насолоджувалися кожною секундою подорожі. В вагоні-ресторані замовили собі чай, і влаштували чаювання на фоні тропіків. Подорож на цьому поїзді прямо наша рекомендація. Під час дороги одразу домовилися в переписці з хазяїном про подорож на вулкан Іджен по 350 000 (21$) з людини, плюс 35 000 за перевірку здоров’я (обов’язковий документ перед підйомом на вулкан). Сподіваюся сьогодні буде більше часу поспати перед екскурсією. Ми приїхали в дуже цікавий готельчик із елементами хайтеку. Хазяїн нам сказав, що на кухні є безкоштовні снеки, якщо треба швидко щось перекусити і повідомив що машина нас забере сьогодні о 23:50. Ага, знову дві години залишиться на сон. Нам тут не звикати. Побігли швиденько повечеряємо та спатки.

На вечерю у нас в Макдональдсі був мак-рис та мак-макарони. Трохи дивно, згоден, але азіатські маки вони такі. Треба буде ще заглянути сюди, спробувати наскільки звичайні бургери відрізняються на смак.

Вулкан Іджен

Цей вулкан вважається однією з головних пам’яток Індонезії. Коли я консультувався із ШІ, що незвичайного туристичного подивитися по світу, він взагалі вніс цей вулкан в топ-7 незвичайних місць. Аліна, що віртуально подорожувала разом з нами, з першого дня подорожі запитала, чи буде у нас Іджен на маршруті та коли саме. І ось нарешті ми починаємо подорож у жерло вулкану. Спочатку нас завезли в цілодобовий медичний заклад, де нам поміряли тиск і видали сертифікат, що ми здорові, після цього можна їхати на екскурсію. Вулкан вище двох кілометрів і приємна новина в тому, що більше двох можна проїхати на машині, що значно скорочує можливий шлях. На плато проводять інструктаж, видають усе необхідне спорядження. Потім міняють поношені фільтри в масках на нові, у тих туристів, хто додумався перевірити свіжість фільтру і починаємо підйом. Піднятися треба на висоту 400 метрів за відносно короткий проміжок часу. Що мене здивувало, це те, наскільки всі люди були фізично і морально готові. Тобто тут реально зібралися ті, кому піднятися на 400 метрів у швидкому темпі не проблема. Звісно, гід би чекав, якщо б підйом просувався повільніше, але мене приємно вразила швидкість групи. Були короткі зупинки для переключення на друге дихання і знову вперед. Також паралельно працював таксі-сервіс, за гроші тебе залюбки підвезуть на возику. Жаркувато було з теплими речами. Але на вершині буде холодно і плюс потрібно закривати шкіру від токсичності сірчаних хмар. Це, до речі, одна зі складностей подорожі в Індонезію, що теплі речі доведеться з собою брати в теплу країну. Ми підіймалися все ближче до сірчаних хмар і в якийсь момент треба було одягати протигазові маски для безпечного дихання.

Виглядало це суперцікаво. Гід нам пояснив, що поточна частина підйому це лише підготовка у порівнянні з тим, що буде в кінці екскурсії. Нарешті ми досягли вершини кратеру, що димить і перейшли у другу фазу – спуск у кратер. Ідеальна програма для спалення калорій, рекомендую. Зі сторони взагалі не виглядало, що там можна безпечно спуститися, ще й в темряві. Спуск тривав мабуть не менше за підйом, хоча тут можна було відволікатися на цікавості у вигляді шматків сірки яку щойно видобули. До речі, дихати крізь маску виявилося не так важко, як я собі уявляв.

Наша ціль ставала все ближче і ближче, і ось нарешті ми стоїмо біля унікального природнього явища – блакитного полум’я. Полум’я було багато, воно наче розтікалося тут. Поруч кислотне озеро та джерела видобутку сірки. Тож цікавості тут купа. Єдина проблема, багато хто намагається сфотографувати полум’я, яке видно тільки вночі, зі спалахом.

Потім був час дослідити родовища сірки і спостерігати як її видобувають і погуляти поруч із кислотним озером. Доки було темно, масштаби озера ми не уявляли, а як почало світати, то виявилося що воно дійсно гігантське, а ще смертельно небезпечне. Настрій на висоті, на жаль, нам ще попереду підійматися на висоту з кратера. Я б не сказав, що цей підйом був важчим ніж попередній. Але скільки ж в цій екскурсії фізкультури. Доки ми підіймалися на вершину, гід розповідав, що тут ще є третій вулкан, ще вищий.

Мені тільки від цієї перспективи стало дурно. Але, на жаль, цей вулкан в несезон закритий. Я ледве стримав крик радості. Бо якщо б ще виявився третій вулкан, а завтра на нього у нас якраз ще одна вільна ніч… жах! Я вважаю двох достатньо, але ж які то вулкани! Тверда рекомендація від нас. Дякую тобі Іване, що колись надихнув мене відвідати долину вулканів на острові Ява. Нарешті ми на вершині, могли навіть побачити схід сонця в ясну погоду, але гід пояснив, що земля крутиться, тому сьогодні сонце буде перекрито іншою горою.

В цей момент я зрозумів, як так сталося, що когось із вчених судили за ствердження того, що земля обертається навколо сонця. Можливо він так само якогось правителя затягнув на цей вулкан, а потім замість обіцяного сходу сонця сказав: “Сорян, просто земля крутиться”. Ну а далі нам відомо чим скінчилася історія для того науковця. З іншої сторони, нам сонце в око не світило, мабуть це теж добре. Ми ще якийсь час погуляли по вершині кратера, а потім почався довгий і нудний спуск.

Нудний, бо вже нема великої цілі, а просто треба спускатися. Це було настільки довго і далеко, що ми не вірили, що справді вночі увесь цей шлях подолали вгору. Внизу місцеві розклали ринок з екзотичними фруктами по ціні 25 000 (1,5$) за кілограм. Об’єктивно це націнка разів в п’ять. Але в Індонезії дійсно немає часу на пошуки місцевих ринків з фруктами. Тож ми запаслися рамбутанами, мангустинами, бананами та зміїним фруктом – індонезійським салаком. Фішка місцевого салаку, що він покритий лускою наче змія. Фруктів набрали багато, тож сьогодні в готелі влаштуємо грандіозний бенкет.

А ще Даша молодець, що зранку в готелі зробила нам бутерброди з шоколадною пастою, що надавав готель, тож не були голодні. Прийшов наш гід і сказав, що час повертатися в готель. Далі все знову в тумані. Пам’ятаю тільки як ми вийшли з машини і лягли у ліжко в готелі і знову туман. Я ще намагався запропонувати Даші, що треба погуляти, поки сонячно, але вона була неприступна – в ліжко! За кілька годин ми прокинулися по будильнику, бо острів Ява та довгий сон несумісні між собою. Треба ще багато чого дослідити.

Почнемо з місцевого водоспаду. Там, правда, трохи чорна хмара насувається якраз зі сторони водоспадів, але це ж Азія, якось воно та вийде. Доки ми їхали в таксі, то бачили зміну погоди від сонячної до максимально епічної, злива почалася такої потужності, що далі тільки тайфун може бути. Коли ми приїхали до місця призначення, то вийти з машини було б чистим самогубством. Попросили водія відвезти нас у найближчий ресторанчик. На щастя, ресторан був, але максимально пафосний та дорогий.

Але дорого це умовно, за страву доведеться платити п’ять євро замість двох. Я запитав у ШІ скільки буде йти ця злива, він сказав, що дві години максимум. Будемо тоді насолоджуватися пафосною їжею та свіжовичавленими соками із екзотичних фруктів, а що ж робити. Територія була доволі велика, тож можна було роздивлятися джунглі крізь водяну стіну. Азійська злива закінчилася рівно через 01:59 від початку. А потім почалися тимчасові звичайні дощі із перервами. В перервах нам треба було подолати двокілометрову відстань до водоспадів, але по сторонах були рясні тропічні джунглі, тож ми були зовсім не проти погуляти зайві два км. До водоспадів треба було спускатися по слизьких від дощу стежках прямо в джунглях, тож екзотичномометр тут зашкалював максимально.

Водоспад звісно норм, але увесь концепт прогулянки – фантастичний. Ще й місцеві запрошували до себе на обід на супчик. Ну як цих мілашок не любити. По вказівниках було зрозуміло, що водоспадів має бути два. І, схоже, другий зовсім десь у джунглях. Ми робили усе можливе від нас, проривалися через зарості, стрибали через затоплені стежки. Боялися зловити тропічну п’явку в ноги. Я не впевнений, що вони тут водяться, але це було страшніше ніж зустріти шанхальського барса! Врешті ми дійшли до бурхливої глиняної ріки, шириною метрів з десять.

Вказівник показував, що треба йти по річці. Це виглядало трохи смертельно. Але це й було смертельно, довелося обмежитися лише одним водоспадом і ми пішли назад. В якийсь момент мені здалося, що можна пролізти крізь джунглі, але як я з’ясував джунглі можуть за себе постояти, тож якась тропічна пальма мене щедро посипала дрібними голками і руки почали свербіти та пекти. Так, забираємося геть звідси. Ми знову вийшли на основну дорогу серед джунглів. Тепер треба з’ясувати як позбавитися голок і що робимо далі.

У нас в планах був ще ліс, але навігатор показав, що звідси до нього їхати майже дві години, а вже вечоріло. Ну тоді просто підемо гуляти по дорозі та роздивлятися явайські села. Нашій присутності люди максимально раділи. Абсолютно усі з нами віталися, якщо їхали мотоциклісти навіть позаду, то вони сигналили, щоб ми з ними привіталися. Одна жінка після нашого привітання не втримала емоцій і крикнула від радості. Дві місцеві жінки перервали свою сварку, щоб з нами привітатися. Ми гуляли під музику мечетей вздовж фруктових екзотичних дерев. Я думаю ми за цей день бачили максимальне різноманіття фруктів в місцевій природі.

Біля кожного будиночка зазвичай росло якесь унікальне дерево, не таке як у сусідів. На електричних дротах висіли гігантські павуки в очікувані вечері, але то високо, тож для нас безпечно. Ми так йшли більше години і пройшли з десяток сел насолоджуючись атмосферою та розглядаючи диковинний товар в сільських магазинчиках.

Навіть на якийсь недіючий ярмарок завітали. Тут схоже проводять якісь свята, а зараз урочисто все заросло травою. Почали наближатися сутінки і тут ми дізналися, що таксисти за нами й не дуже хочуть їхати. Логічно було б випити холодний кокос, але їх тут не подавали. Тільки теплі на пальмах. Ну й добре, будемо йти пішки, так за кілька годин дійдемо до міста. Стало зовсім темно і в кущах почали кружляти яскраві світлячки. Можливо тому таксисти й не їхали за нами, щоб ми могли повною мірою насолодитися природою. На небі місяць, по сторонах рисові поля, в кущах світлячки, що може бути романтичнішим. Навіть якийсь водій відгукнувся, але йому було до нас настільки довго їхати, що не було зрозуміло, що буде швидше. Ми дійшли до містечка із великими ресторанами і Даша запропонувала максимально правильне рішення, скасувати таксі і піти поласувати явайською кухнею в доволі красивому ресторані.

Набір страв тут дуже відрізнявся від попередніх, здавалося, в балійської кухні є чим нас здивувати. Тож сьогодні буде доволі незвичайна вечеря із незабутніми млинцями із джекфрутом усередині.

А доки ми очікували замовлення, то могли погуляти по стежках із підсвіткою вздовж затоплених рисових полів. Саме ця селянська частина вважається найкращим спогадом з цієї великої подорожі. При слові “Індонезія” у нас з Дашою одразу випливають картини з явайських сел. Ми дуже вдячні тій двогодинній зливі, що вплинула на наш маршрут так, що ми подивилися детально цю місцевість. А ще тут були мої улюблені азійські рослини – пальми на яких висять грони зелених та червоних ягідок. Після вечері таксі вже приїхало без проблем і ми поїхали ласувати екзотичними фруктами, що з ранку кілограмами набрали на ринку. О мангустини, ви шикарні!

Ліс De Djawatan

Ми прокинулися максимально рано, щоб встигнути подивитися останнє заплановане визначне місце – ліс De Djawatan. Від Баньювангі їхати біля години, ліс невеликий. Але якщо туди приїхати першими, то він буде тільки ваш, а місцевий фотограф з радістю за 20 000 (1$) зробить вам повноцінну фотосесію на дзеркальну камеру та через перехідник запише фото прямо в телефон.

Тож зелений, соковитий ліс нам зайшов на всі сто. Ми там провели до годинки і почали рухатися в сторону Балі. Але спочатку спробуємо як смакують традиційні світові страви в місцевому Макдональдсі. Неймовірний факт та шок контент! Індійський Макдональдс, що впевнено тримав останнє місце в рейтингу цілих одинадцять років, втратив свою позицію. Тож давайте так, в макдональдсах Індонезії досі продається морозиво у ріжках по 5000 (безкоштовно), яке на смак таке ж фантастичне як у дитинстві, а от щодо бургерів та картоплі, просто не псуйте собі враження)

Тепер наша задача, повернутися на Балі і дістатися наступної локації в іншій частині острова. Повертатися будемо через пором. А далі трохи експромту не завадить) В цілому перед подорожжю було велике питання, як взагалі пересуватися по Яві та частині Балі. Але як бачите, в Азії все завжди складається якнайкраще для мандрівників. А таксисти тут завжди доступні і готові тебе відвести. Поромів, що пливуть на Балі багато, різних фірм і в різний час. Головне пам’ятайте, що ціна має бути не більше 150 000 (9$) з людини, і то, я думаю, ми переплатили. Тут є багато начебто справжніх тікет офісів, але всі вони ресейлери і будуть вимагати за квитки по 600 000. Тож ідіть максимально в сторону причалу. Ви пройдете дорожню розв’язку у вигляді кола, і тільки потім буде кіоск де продаються квитки, що як мінімум співпадають з ціною з інтернету. А враховуючи, що пороми доволі часто відправляються, то як не буде часу на один пором, сядете на наступний. Головне знайдіть де ті квитки продаються по нормальній ціні.

І ще пам’ятайте важливу мудрість: на Яві і Балі різний час. Ми хоч це знали, але добряче прогадали з розрахунком маршруту через це часове зміщення. Тут як кажуть: вік мандруй – вік вчись! Пором доволі комфортний, плити близько півтори години. Сервіс тут повний, навіть масаж пропонують доки пливеш і можна кавусі собі купити. Кава якась цікава, із серії три в одному, але зовсім не така як в наших краях. Знати б ще де тепер ті наші краї)))) Нам треба було домовитися за машину, до курорту Семіньяк, їхати близько трьох годин. Оскільки зараз вважався несезон, то на поромі ми схоже були єдині туристи. Таксисти дивилися на нас голодним поглядом як вовки на здобич. Тут кожен, у кого була машина розумів, що зараз він може і таксистом побути, а потім вже зайнятися своїми справами. До нас навіть чоловік з телефоном підійшов і попросив щоб ми поговорили з його другом, який дуже хоче нас відвести куди нам треба. Єдине чого не знали “вовки”, що тут двоє доволі принципових мандрівників, а не меценати-спонсори. Майте на увазі, що година дороги коштує в районі 100 000 (6$). Тож якщо їхати кудись в районі трьох годин, то ціна має бути відповідно в районі 300 000 (18$). Яких ми тільки цінових пропозицій не чули і як не намагалися дивуватися місцеві, що ми збираємося за 300 000 проїхати левову долю острова, але ми таки доїхали за 350 000(21$). Просто серед натовпу завжди знайдуться ті таксисти, кому теж треба їхати в тому напрямку. Приємні вечірні промінчики пробивалися крізь пальмові гаї, природа вітала нас з успішно виконаним маршрутом по Яві.

Семіньяк

Головна фішка цієї локації, це дорогезний помпезний готель за 58$ за ніч. В цій локації ми свідомо вирішили гульнути з вибором готелю, бо ніде більше в світі за такі гроші в такому рівні готелю не поживеш, а на Балі є можливість)
Охорона обстежила машину і пропустила на територію. На вході висів гонг в який треба було бити три рази. Тут навіть в якісь робочі години є спеціальний працівник. Але бити в гонг треба обов’язково. На ресепшені нас привітали і провели в номер. Біля дверей вже сиділо два гекона, які наполегливо чекали доки ми відкриємо двері. Гекони це наші вірні сусіди по кімнатах та готелях із самої першої екзотичної подорожі в Таїланд. В цій локації було трохи комарів. Але ШІ мене попросив не включати фумігатор щоб не нашкодити гекону. Натомість попросив дати шанс гекону самому зловити комарів. Коли я потім серед ночі шукав де той комар, то хотів зазирнути під ліжко, але звідти висунув мордочку гекон і дав знати що він там уважно чатує. Тож не бійтеся жити разом з геконами, вони ваші друзі. Правда іноді серед ночі підіймають дивний і гучний шум, але їм можна пробачити. Повернемося до готелю. Вже було темно, але культурну програму треба виконати, Вечеря->Масаж->Басейн. Це як завжди повна гармонія. Ще тут гігантська набережна за кущами, але схоже тут не купаються. Такий висновок ми зробили з потужного шуму, що доносився десь з темряви за кущами. Від того басейн здавався ще більш затишним. Зранку ми нарешті змогли повністю дослідити територію. Це як жити в храмовому комплексі куди прилітають зі всього світу щоб заспокоїти нерви. Мабуть найкрасивіша територія готелю за увесь наш досвід. Максимально мило, красиво і була локація де хотілося нескінченно сидіти, дивитися на фонтанчик, червону рибу та лотоси. Готель називався Balisani Suites Hotel, якщо раптом заплануєте цей курорт Балі.

А ще цей готель настільки пафосний, що тут навіть ножі подають серед столових приборів (в балійських ресторанах кладуть виделку і ложку до кожної страви). Та й самі сніданки добрі, тут навіть подають насі мі горенг, якщо раптом хтось його ще не переїв в Індонезії. Ще раз уважно вивчили територію готелю та пішли досліджувати берегову лінію. Хвилі тут не те щоб просто потужні, вони трирівневі. Тепер зрозуміло чому кажуть, що на Балі нема де плавати. Коли я бачив неспокійний океан в Улувату, то не до кінця усвідомлював, наскільки тоді він ще був спокійним! На противагу тут є нескінченна набережна.

Тож ввечері підемо досліджувати детальніше, поки що невеличка вилазка, бо сонце не щадить. Аж рівень холодного кокосу в крові почав падати. Треба з тим щось робити. Де тут найближчий масажний салон із кондиціонером! Після релаксового масажу можна й поїсти. На щастя, в цій частині Балі вже доступні кухні різних частин світу, тож тунцевий стейк із соусом з чорного перцю вже не міг мене дочекатися. Бо всюдисутній насі мі горенг вже звучав як вирок, а не страва. Єдиний мінус, мене в цій кафе працівник випадково полив зі шлангу переплутавши мене з клумбою.
Далі вирішили зробити велике коло по курортній зоні. Треба перейти на головні пляжі в районі Семіньяк. Ми вирішили йти через міста, щоб насолодитися атмосферою. Що приємно вразило, у мережі невеликих супермаркетів є туалети, це дуже зручно. А ще тут продається морозиво зі смаком матчі, на смак як амброзія, якою б та амброзія на смак не мала б бути. Кажуть люди летять у спеціальні ретрит центри для духовного очищення та морального балансу. Ми ж отримуємо осі позитивні хвилі навіть коли просто гуляємо вздовж шумної дороги в теплій та затишній Азії. На пляжах на нас чекало вечірнє сонце білого кольору, десь серед хмар, потужні хвилі допливали помірною течією до наших ніг, ніжно окутуючи їх пінкою.

В барах грало багато живої музики, діти бігали по воді, молодь відпочивала у зручних стільцях та кушетках, в повітрі літав змій у вигляді піратського корабля. Атмосфера тут потужна і фантастична, навіть ще краща ніж біля шумної дороги. Але цей дивний захід наче намальований масляною фарбою по небу. Заради цих вечірніх релакс-прогулянок треба їхати у Семіньяк. Дуууже релаксово. Оце справжній ретрит!

Сьогодні в готелі була вечірня програма – народні танці. Тож графік як завжди щільний. Треба і на програму встигнути, і поїсти, і на масаж, і в басейн. Танці виявилися доволі активними, бо всіх охочих також залучали, а ми як завжди готові на будь-який двіж. Тепер треба придумати де сьогодні вечеряємо, бо в готелі можна було замовити гриль меню по відносно доступній ціні. Але ми вирішили отримати цікавіший досвід, піти в місцеве JFC.

Це майже як KFC, та набагато краще ніж місцеве інше BFC! Скажімо так, на разок можна, доволі цікавий досвід і смачні холодні чаї.

Храм Танах Лот

Новий день, нові пригоди, нові емоції! Розпочали день ми традиційно із різноманітного сніданку на фоні бурхливого моря. Родзинкою сніданку був свіжовичавлений сік з рожевої гуави. Правда сік закінчувався, тож треба було ще вручну вичавити свіжовичавлений сік з краника. Після екзотичного сніданку, екзотичний релакс у саду на території готеля біля ставка із фонтанчиком та рибою.

Далі три рази гучно вдарили в гонг і можна їхати в місцевий відомий храм Танах Лот, який розташований на острівці. Фішка в тому, що попередньо треба перевіряти коли буде відлив, бо до храму можна підійти коли рівень води спаде. Але територія навколо дійсно класна, тож на кілька годин буде де поблукати та чим зайнятися. Ми гуляли по кручах над морем, в будь-яку сторону красиво та цікаво.

Сам храм ще добряче обдавало хвилями. Місцеві сказали, що десь годинку ще вода буде спадати. А це означає тільки одне… Холодний кокос! Вибрали столик по-панорамніше і замовили найхолодніший кокос у світі. Доки чекали на кокос Дашу щось вкусило за ногу. Тільки невідомо що, покликали працівницю, запитали чи є тут змії, вона заспокоїла що змій немає, тут бджоли просто час від часу атакують людей. Давайте тоді найбільший кокос нам. І як в тих кокосах стільки соку вміщається?

Доки пили кокос до нас приповз або дуже великий ящір, або дуже малий варан. Він теж з нами трохи посидів і поповз по своїм варанячим справам. Релаксували з кокосом доти, доки не побачили, що перші люди почали переходити до храму. І нам пора. У сам храм, звісно, заходити не можна, як і майже у всі храми. Але сам концепт дійти до нього, там ще й квіточку тобі за вуха вставлять і умиють свяченою водичкою.

Тож задумка цікава. Що тут ще цікавого на території є? І ось настав один із важливих моментів подорожі, ми відкрили для себе мережу холодних бабл ті Mixue. До кінця подорожі ми вип’ємо якусь незлічену кількість цього диво-напою, але поки ми тільки починаємо знайомство.

Тут і морозиво є і чай з морозивом. Головне перепробувати усі можливі комбінації. Після добрячої порції холодного чаю, аж сили відновилися кудись ще під зенітним сонцем погуляти. Ми вибралися в джунглієві сади з улюбленими деревами, коли десятки стовбурів звисають з гілок і далі вростають в землю.

Потім гуляли по стежках рисових полів, а потім від спеки почало зривати дах, тож ми застрибнули в кондиціоноване таксі і сказали щоб віз нас в кондиціонований масажний салон. Після масажу кожен раз як новий день починається, виходиш з прохолодного салону, відпочилий і готовий до нових викликів. Сьогодні ми пішли гуляти по пляжу в іншу сторону.

Тут були величезні музичні клуби. Радощі гучно лунали та витали у повітрі. Рожеве небо віддзеркалювалося у рожевому піску. Вайб подорожі нам дуже заходив. І звісно ж кожен вечір кожного дня ми традиційно закінчували у теплих басейнах.

Балі белі зустрічай мене!

Це як виграти в лотерею, тільки навпаки. Зранку я прокинувся з відчуттям в животі, яке дійсно не сплутаєш із нормальним станом. Це був тільки початок, Даша, на щастя, себе почувала добре. Отож лотерея виграна, тепер ти умовно крутиш колесо фортуни яке вкаже скільки днів тобі страждати. От тільки не дізнаєшся скільки саме, доки усі не відстраждаєш. По версії інтернету та ШІ твій вирок може тривати до 4 днів. Я навіть ще трохи поснідав. Найгірше в цьому, що сьогодні день чергового переїзду. Ще треба сходити забрати речі з пральні, а потім якось протримати усе в собі протягом півтора годин в машині. Це був такий переїзд, коли треба увесь час моніторити канави та кущі за вікнами. Я так розумію, що тут може бути цілком класичний кейс, коли хтось ригає з машини на ходу.

Балі белі це така підступна штука, що навіть за наявності кущів поблизу шанс до них добігти не гарантований. Ще й банер проїхали “Get your Bali belly with Style!” . Як мені не було погано в цей момент, але мене цей банер повеселив, я на той момент ще не втратив можливість сміятися. Одна з фішок цього отруєння, це коли ти думаєш, що гірше вже не може бути, то потім з’ясовується, що ще взагалі нічого не почалося. Особливо запам’ятався момент, як під час масажу ніг ти кажеш: “Перепрошую”, біжиш в туалет перевіряти свою карму, якщо там вільно то схоже у вас сьогодні хороша карма, а ось якщо у єдиному туалеті буде зайнято… я навіть не хочу уявляти. Після туалету я повернувся і масаж продовжили.

Убуд

Це вважається головним курортом острова, навіть попри те що тут немає моря. Люди можуть після подорожі шкодувати тільки про одне, навіщо вони були в інших локаціях окрім Убуду. Ми дуже зважували вибір наших локацій і я наполягав, що треба дивитися якомога більшу частину Індонезії навіть попри те, що в інтернетах пишуть, що окрім Убуду нічого більше не потрібно. Ми на Убуд виділили доволі багато днів, тож встигнемо все подивитися. Насправді у нас трохи не було часу на балі белі, ми продовжили нашу заплановану програму. Головне, ми з дому взяли ніфуроксазид та сорбент і вчасно почали лікування, з перших секунд симптомів. У місцевій аптеці купили пакетики електролітів для регідрації по 4000 (безкоштовно). Мені здається, що мені від смаку електролітів було більше погано ніж від отруєння. Я краєм ока бачив що Убуд виглядає дійсно цікаво. Але сприймати зовсім не міг. На вечір зібрав усі можливі сили і ми пішли дивитися місцеві танці.

Театр знаходився настільки в далекій безлюдній зоні, що складалося відчуття, що ми йдемо на якісь нелегальні танці. Було близько 20 глядачів. На сцені до 20 людей оркестру і актори, що в танцях описували історію минулих століть. Нам видали програмки тож сюжет можна було зрозуміти. Що я хочу сказати, якщо два брати пішли шукати секрет безсмертя, і про це потім зробили танок, то нічим хорошим для них історія не закінчилася. Але за фактом вони хоч помирилися у наступному житті. Або ще гірше, якщо збираєшся йти на війну, а на дереві чорний ворон махає крилами, а потім про це танець поставлять, то краще просто розвернутися і скасувати плани. Від такого мистецтва навіть хвороба відступила.

Схоже я довів свою відданість туристичній подорожі по острову. Невже навіть в лікарню лягати не доведеться? Цей факт мене нескінченно радував. Кажуть, що на Балі можна загадати бажання і воно здійсниться, але проблема, що твоє бажання буде якомога швидше одужати, тож після повернення з Балі нічого не зміниться)

Наступного ранку я прокинувся вже без відчуття наче усе Балі мені засунули в живіт. Тож мерщій дивитися околиці! В околицях тут дивитися багато чого, воно все знаходиться на плюс-мінус однаковій відстані від Убуда. Тож визначайте для себе, що для вас приорітетніше і будуйте свій унікальний маршрут. Спочатку ми поїхали дивитися храми. Багато храмів, як я писав раніше, важко розгледіти, бо храми в Індонезії дивні. Але заради природи, тропічних річок та екзотичних рослин треба дивитися, дивитися та ще раз дивитися. Мене ще трохи хитало після отруєння, але вже почав потроху сприймати красу. Мій древній ворог, на жаль, був нещадний до мого ще невідновленого здоров’я, тож із великими сходами доводилося сильно боротися.

Чому вони саме в цей день такі високі? Не було ж таких сходів усі-усі попередні дні. Але як же там красиво, яка ж там природа і візерунки на зарослих мохом стінах. Ми подивилися два храми, тепер подивимося два водоспади. Важко зрозуміти які саме треба обирати, але, точно не ті, де в сезон люди годину стоять в черзі заради фотографії.

Таксисти нам до речі пропонували свою послугу на день, щоб чекати нас біля кожного визначного місця, але на нашу думку то незручно бути підв’язаним і мати якісь тайминги, оскільки таксі тут можна викликати в будь-яку секунду і час подачі зазвичай до 6 хвилин. У місцевих водіїв був дуже дивний аргумент, “Ми подивимося яка ціна у додатку і я вас з радістю повезу по такій самій ціні”. Я спочатку думав, що я щось не розумію, але коли це вже від третього водія почув, то я взагалі нічого не розумію в маркетингу схоже.

Навіщо мені з ним домовлятися за таку ж ціну як в додатку, коли я можу викликати таксі по додатку?))) Часто після відвідування чергового місця ми далі йшли якийсь час пішки, бо було просто любо гуляти серед місцевих сіл. Дуже приємний день безцільного блукання між природніми визначними місцями. Доки чекали чергове таксі, я зайшов до місцевого магазинчику купити холодного чаю. Працівник настільки затишно відпочивав на підлозі, що навіть прийняв гроші і видав решту не змінюючи позу.

Тут люди вміють відпочивати на повну. Що у нас по часу? Ще встигаємо в Bird village. Це село, у якому на деревах живуть сотні пташок. Їх тут дійсно дуже багато, це як зоопарк, тільки взагалі без вольєрів. Цікавий факт, що спочатку ми пташок не помічали, але потім бачили їх мабуть рекордну кількість за життя одразу. Пташки тут злітаються на захід сонця, тож ми приїхали саме підгадавши час. Бо у пташок романтика понад усе. Індонезія не перестає дивувати.

На жаль, світовий день добігає кінця, тож переходимо до вечірньої програми. Ми собі відкрили затишний ресторанчик, де столики стоять серед зарослого саду, на деревах висять ліхтарики, а по підлозі бігають зайчики. Персонал одразу видає бризкалку від комарів, щоб не турбували. Заклад називався Maha Cafe/Bar, але тут кожен мандрівник має знайти свій заклад який буде його гріти теплом. Хоча що може бути краще за вухастих зайчиків?

Після смачної вечері по програмі масаж, його тут роблять прямо в ресторані на окремій території. Балійці вміють робити повний сервіс. І остання невеличка традиція – випити на ніч пляшку місцевого холодного чаю.

Новий день нові пригоди! Вперед! Якщо попередня група визначних місць у всіх може бути різною, то рисові тераси тут включають собі в маршрут абсолютно всі. Вони недалеко, таксист швидко довезе. Вони довгі, за вхід в будь-якому місці треба купити одноразовий квиток за 25000 (1$), а далі можна гуляти скільки влізе. Попередньо почитайте в інтернетах де вам сподобається входити більше, ми обрали зону біля D’tukad coffee club.

Чи це вона нас обрала, це вже невідомо. Таксист нас висадив не там де ми планували, нам навіть видали якийсь номерок на виході з машини, але коли ми пішли далі, то номерок у нас відібрали. Тераси виглядають дійсно фантастично, космічно-фантастично! І дуже раджу намагатися на них потрапити під час сонця, вони наче сяють. Ми йшли до якоїсь іншої точки спуску, але тут побачили заклад із красивенними басейнами на фоні терас. Людей не було взагалі, можна зайняти дуже красиву особисту лаундж зону тільки для себе! Скільки коштує вхід? З людини вхід коштує по 100 000 (6$).

В ціну входить басейн, рушники і пляшка напою, наприклад холодного пива. Це ідеальна пропозиція! Ми згодні. Наступні кілька годин я боявся, що у нас трісне губа від краси та неймовірного релаксу та мільйонів фотографій. Це був той заклад, біля котрого ми потім підемо на тераси – D’tukad coffee club. Почали підтягуватися інші люди, але найкрасивіше місце дістається тому, хто раніше встав. Ми не очікували наскільки нас вразять ті тераси, але вони дійсно фантастичні, особливо коли дивишся на них з інфініті басейна. Потім ще офіціант принесла сюрприз від Даші – холодний кокос.

Як кажуть – життя вдалося! Так, щось небо починає небезпечно темнішати. Треба визначитися де будемо обідати, у самого закладу рейтинг низький в плані їжі, поруч є ресторанчик з високим рейтингом, треба поквапитися щоб встигнути до дощу. Коли ми вийшли з переодягальні, то важко було зрозуміти чи день чи ніч на дворі. Хмари були максимально чорного кольору. Ще кілька фоток на одній з локацій, вибігаємо з закладу. Де ж той ресторан, що по карті поруч? І тут небо впало на землю майже в прямому сенсі цього слова. Ми тільки встигли застрибнути в якійсь інший ресторан із великим банером “Тільки вегетаріанська їжа!” Я нічого не маю проти вегетаріанської їжі, але скажімо так, в минулому житті я точно був не травоїдним. Господарка закладу дивилиася на нас, начебто хотіла сказати “Попалися!”. Але пів біди, що тут тільки вегетеріанські страви, цей світовий потом хоч Балі не змиє з обличчя землі разом із терасами?

Але головне, ми їх в будь-якому разі встигли побачити ще й при сонці. Тож можна переможно їсти свої вегетаріанські страви. Що для нас було дивно, мотоциклісти їздили наче зливи й немає. Як вони взагалі щось бачать в метрі перед собою. Активна фаза зливи була близько години. Потім вона вже традиційно перейшла в дрібний дощик. Пообідавши ми застрибнули в таксі і нас привезли в заклад для дегустації кави – Bali Pulina. На виході з таксі нас зустрів менеджер і вручив великі парасольки.

Такі точно зможуть захистити якщо той світовий потоп повернеться знову. Кафе знаходиться прямо серед джунглів та над джунглієвим урвищем. Тут вирощують ту дорогу каву “Копі Лювак”. Нам спочатку розказали та показали основні етапи вирощування, а потім ми перейшли в саме кафе для дегустації. Набір з десяти різних сортів кави та чаю коштував здається 60000 (3,5$). Ми оголошуємо це місце офіційно з найкрасивішими видами де ми колись пили каву або чаювали.

Скажімо так, Балі передусім це нескінченне естетичне задоволення від краси. Одна тільки проблема, що треба потім повертатися у цей звичайний буденний світ. Тож після Балі рекомендовано мати ще хоча б одну подорож в запасі, щоб легше потім відходити, наприклад Швейцарію.

Під час дегустації ми були впевнені, що дегустуємо різні смаки легендарної кави, а потім з’ясували що вона не входить в дегустаційний сет, але її можна замовити за 50000 окремо (3$). Одна проблема, кава то не чай, так багато по здоров’ю не влізе. Тож вихід тільки один, ще раз колись летіти на Балі щоб її дегустувати. Ну а що ж ще поробиш, треба значить треба. Доки чаювали-кавували, то пересиділи чергову невелику зливу і потім хмари сказали “На сьогодні досить, тож відпочивайте туристики!” і подалися геть, заливати сусідні острови.

У цій кафе ще можна спуститися з гори, пройти через підвісний міст над джунглями та поплавати в природньому басейні. Доки йшли до басейну, на нас з гори полетіла земля. Переляканий робітник глянув згори і з полегшенням зітхнув коли побачив, що не засипав нас) А водичка після зливи прохолодна, холодні у них тут хмари виявилися. Зате басейн особисто наш. Одна тільки проблема, щоб повернутися назад, треба лізти знову в гору)

Ще у нас із собою був номерок, який нам дали при вході. В інтернеті хтось писав, що теж не розумів навіщо цей номерок, і в самому кінці ми, як і він, маємо дізнатися. Тож ми очікували якогось сюрпризу, може якусь віллу подарують по лотереї з цього номерка. А виявилося, що його просто на виході назад забрали) Ми уточнили навіщо його видавали, нам пояснили, що так їм легше свою бухгалтерію вести. Не знаю кому там що було в кінці зрозуміло, можливо то був якийсь бухгалтер. Дощ, на щастя, закінчився, тож можемо тепер піти гуляти на самі тераси. Як я писав – входів тут багато. Ми вирішили йти там, де бачили, що точно до неможливості красиво. Одна річ дивитися на цю красу із затишних басейнів, інша коли гуляєш прямо там і вся краса навколо тебе.

На терасах є відгалуження на інші, і саме в цьому місці можна було потрапити зовсім вглиб. Краса паморочила голову в прямому сенсі цього слова так, що я промахнувся ногою і втрапив в рисове болото. Ну, це мабуть щоб життя медом не здавалося. Гуляти тут не перегуляти, одним словом доки зовсім не втомитеся, або в очах від рису мерехтіти не почне. Потім ми ще зустріли туриста у якого схоже прогресувала балі белі, я йому поспівчував, а він відповів що це скоріш за все інша хвороба – алко белі.

Знову світловий день добігає кінця, та що ж тут так мало годин в цих Індонезіях. Переходимо тоді на вечірню програму, сьогодні у нас особлива програма – спа в дорогому комплексі. Це один з тих інстаграмних готелів, які бувають на відео в шортсах. К них є доволі незвичайної форми басейни, прикрашені ліпниною різноманітних тваринок, богів і сцен з якихось фантастичних казок. Басейни були різної температури, від зовсім гарячого до холодного. Розташовано тут все по балійській класиці серед джунглів, із стрімкою глиняною річкою поруч.

Те що басейни спа в напіввідкритому вигляді серед джунглів дуже додає атмосфери і особливого реллаксу. Ми читали, що Балі в цілому далеко не всім заходить. Можливо тому що мандрівники очікують щось максимально схоже на інші азійські країни, але вишенька того Балі та і Індонезії в цілому, що ця країна інша, тут інші розваги і зовсім інакше проходить твій день. І чесно кажучи, як не закохатися в цю країну по вуха, невідомо.

Хай вас не лякає балі белі, але будь-ласка відчуйте на собі що таке Індонезія. Ну а ми тим часом повертаємося переможцями з чергового успішно закінченого дня. Щоправда, ці переможці не встигають на вечерю в жоден адекватний заклад вже, але ж то Азія, якщо туристу треба повечеряти то і їжа обов’язково знайдеться. В місцевому маркеті ми вирішили спробувати локшину швидкого приготування. Вона тут доволі популярна. В самих маркетах є зона з термосом для запарювання вашої вишуканої вечері.

В середині пачки окрім локшини було ще п’ять пакетиків. Мабуть той, на якому намальовані перці, сипати не будемо. Це була любов із першої виделки і я побіг за добавкою в маркет. Сьогодішня вечеря у вигляді двох локшин та холодного чаю обійшлася нам в рекордний один долар на двох. І здивуванням, що вона зовсім не схожа на смак на мівіну, а більше на повноцінний азійський суп.

Черговий ранок, ми почуваємо себе обоє добре, тож снідаємо, плаваємо і йдемо у справжній мавпячий ліс. Щоправда, наш готель був настільки близько розташований, що мавпяче сафарі у нас було цілодобово. Приблизно о четвертій ранку мавпи влаштовували перегони по дахах. Приблизно о п’ятій ранку прокидався хазяїн, діставав гігантський дрин і починав бійку із мавпами. Сніданок нам приносили на терасу. Але суворий закон джунглів – хто перший прийшов того і сніданок. Тож треба було бути швидкими, щоб сніданок не дістався мавпам!

Після сніданку плавання в старовинному басейні. Він був настільки старовинний, що міг провалитися в будь-який момент, що придавало йому ще більшої автентичності. Після ранкових процедур, завітали на порцію фрозен-йогурту і подалися у мавпячий ліс. Територія влаштована як великий мавпячий заповідник без бар’єрів. Тому що ближче до лісу, то сильніша концентрація мавп на вулицях.

Що нас приємно вразило, це доброта місцевих мавп. У нас якого вже тільки досвіду з мавпами не було, але так щоб усі залишилися цілі і задоволені зустріччю, то вперше. Невже вони бувають не агресивні??? А одна мавпо-леді, так взагалі давала потримати себе за лапку усім охочим. Території парку дуже нагадувала декорації до фільму “Книга джунглів”.

Було настільки антуражно, що по лісу ми зробили декілька кіл. Основна запланована програма по Убуду була виконана. Але у нас ще більша частина дня в запасі, тож пошукаємо якихось цікавинок. Даша влучно помітила початок трекінгового маршруту, відносно недалеко від готелю. Тож завітаємо в місцевий храм і почнемо трекінг. Сьогодні ми пізнаємо ще одну мудрість: Любиш щоб було красиво, люби і в гору підійматися в пекельну спеку!!! Я не розумію, начебто ж звикли вже до тотальної спеки. Вже навіть не боїмося виходити на відкрите сонце, але чого ж так жарко!!! Сподіваюся холодні кокоси на вершині будуть? Будуть!!!

Ми піднялися на місцеві гірські села із великим різноманіттям кафешок. І в кожній були кокоси! Вибрали ту, з якої види поджунглевіші. І насолоджувалися черговим крижаним кокосом. Десь за найближчою пальмою пташка чистила своє пір’ячко, пташку ми не бачили, але пір’я’ летіло знатно. Десь по підлозі бігала і гучно нявкала кицька. Тож у нас було повне єднання з природою. Ці кокоси в прямому сенсі повертають до життя. Можемо якщо треба ще одну гору підкорити!!!

Але краще не треба мабуть. Далі ми гуляли вже по рівнині, серед нескінченно красивих рисових полів. Цей трекінговий маршрут був найчарівнішим завершенням нашої подорожі по Убуду. Шкода, що нескінченно не можна гуляти, і сили і години не нескінченні. З іншої сторони можна поселитися прямо в цьому селі і медитувати на природу. Он якраз якийсь пафосний готель. Якщо нас приємно вражала краса попередніх готелів, що коштували від 200 000 за ніч (12$), то краса цього як блискавкою нас вразила. Номери розташовані над урвищем серед джунглів, і у кожного на балконі є ванна щоб насолоджуватися видами. Цей готель коштував 4 500 000 (нескінченно багато) за ніч. Виглядав ну просто вау! І то мабуть черговий рівень відпочинку на Балі, коли тільки ти та природа і все. Треба це переварити ще одним кокосом, Даша погодилася.

Ми спустилися у місто, якраз у не менш пафосний масажний салон зі звичайними цінами. Один мінус, працівників немає, тільки один майстер вільний на всіх. Добре, пошукаємо щось інше. Ще й на вечірнє шоу встигнемо якщо швидко пошукаємо. Тож як ви вже зрозуміли, це Азія, тож і на масажі відпочили під кондиціонером і прийшли як раз на початок легендарних місцевих танців Кецак.

Виходить, що ми на Балі подивилися два шоу: Легон та Кецак. Перше мабуть більше сподобалося, а друге більше розкриває атмосферу Індонезії. Головне програмку читайте перед виступом, інакше не зможете відрізнити поганого персонажа від ще більш поганого. Ну що, йдемо на вечерю до зайчиків!

Доки йшли проїхав автобус-бар. Це коли туристи дегустують за барною стійою і вона в цей час несеться по вулицях Убуду. Я Вам кажу, тут розваги на будь-який смак. Тепер ми подивилися усі заплановані локації саме на Балі і можу дати наш висновок. Убуд дійсно такий класний, як його оспівують одами в інтернеті і тут можна проводити як активний, так і ліниво-пасивний відпочинок.

Або напівактивний, враховуючи, що усі визначні місця в зоні швидкого доступу на таксі. Але майте на увазі, якщо не побуваєте в Улувату, ніколи не зможете оцінити місцевий океан, а якщо не побуваєте у Семіньяку, то не відчуєте атмосферу пляжної ейфорії. Ну і якщо хочеться подивитися інші вражаючі місця індонезії, то доведеться вийти із зони комфорту. Тож щиро дякую за все Убуд, ми вирушаємо на наступний острів Індонезії.

Нуса Пеніда

Традиційний смачний сніданок із млинцями з ананасом, прощавальний басейн із плаваючими квітками та велика порція фрозен йогурту! Це формула ідеального початку дня! На таксі доїхали до порту. Далі треба було розібратися де купити квитки за такою ж ціною, яку ми бачили в інтернеті, бо саме в цьому місці намагаються надурити дуже сильно. Можливо, це взагалі єдина вулиця на острові де дурять, бо щось ми такого на Балі не спостерігали. Купили собі квиточки в обидва боки по 150 000 (9$) з людини і відправилися вперед до невідомих красот. Острів Нуса Пеніда доволі специфічний, туристично не дуже розвинений і чи їхати на нього, чи ні, треба зважувати. Головне селитися біля порту, це обов’язкова умова. Саме на цьому острові є одна з головних візитівок країни – пляж Kelingking. Якщо вас цікавить тільки він, то з Балі можна взяти сюди екскурсію. Якщо ж переслідуєте ціль не просто подорожі, а охоплення максимально різних частин країни, то острів на вас чекає. Перше, що ми помітили, ступивши на остів – неймовірна схожість із островом Маафуші на Мальдівах. Тільки цей в рази більший і гірський. Наш готель судячи по фото мав виглядати як справжній витвір мистецтва. Коли ми зайшли на територію і побачили наше бунгало, то не могли повірити очам, наскільки тут все дійсно красиво.

Хоча що тут казати, для Балі це стандарт, а тут воно зовсім поруч. Готель обирала Даша і вона знала, що в середині ще не менш цікаво виглядає ванна кімната. Вона наполовину під відкритим небом а підлога це відполіровані морем камінчики. Іноднезія, як ми після красот твоїх готелів зможемо повертатися в готелі Європи? Та й взагалі де та Європа зараз? Вона хоч на цій планеті? Цікаво, як воно все сприймається.

Перед подорожжю в голові десятки планів на тему того, що ще подивитися в Європі і який шлях Каміно обрати наступним. А тут зараз це все далеко і фізично і морально, зовсім інші думки в голові, інші будуються плани. Люди подорожуйте, дивіться світ, не відкладайте життя!
Тож теж поквапимося дивитися цей острів, бо у нас тут лише кілька днів. Загалом тут є дві лінії визначних місць по різні сторони острова. За день їх дивитися буде важко, оскільки цей острів неймовірно гірський, а дороги просто жахливі. Коли їдеш по горах в машині, то не до кінця зрозуміло хто кого везе, бо по відчуттях – наче пішки пройшов увесь маршрут.

Ми вирішили почати з тієї частини, де знаходиться визначний пляж Kelingking. Тільки спочатку розберемося як тут добувати їжу. Це завжди хвилюючий момент, коли змінюєш локацію. Бо треба заново знайти де купувати продукти і де харчуватися. На щастя, на цьому острові з інтернаціональною кухнею усе впорядку, тож можна повноцінно і головне смачно харчуватися в ресторанах. Щоб почати подорож, достатньо вийти на головну дорогу і віддатися одному з таксистів. За чотири визначних місця, це пів дня ми домовилися за 450 000 (31$). Водій сам визначав в якій послідовності нас возити по природних пам’ятках. Перший був саме Kelingking beach. Ми, до речі, не знали що саме те місце і є тією знаменитою скелею. Тож водій нас висадив, і показав напрямок куди йти. Коли ми дійшли до урвища і побачили пляж, то вибуху емоцій не було межі, то було нескінченно красиво.

Ідеальне поєднання кольорів моря. Якщо б красу цього місця можна було б оцінити, то я виставив би аж 7 547 балів! Ну хоч не дарма переносили цю важку дорогу. До самого пляжу начебто можна спуститися. Але доволі великий перепад. У будь-якому разі треба частково спускатися від натовпу людей. Як таку красу могла створити природа? Як??? Природо, аплодуємо тобі стоячи.

Ми спустилися десь на половину, доки не закінчилися нормальні сходи. І зважили, що до самого низу спускатися не будемо, бо сонце зносило дах. Красу неможливо було поглинути очима. Наша рідна подруга Аліна, дуже чекала того моменту коли ми досягнемо цієї точки подорожі, тож спробував встановити телеміст. Але не вийшло. Ну добре, ще буде шанс на спробу, це ж Азія тут якось все завжди складається. Тепер треба вирішити проблему, як відірвати від цієї краси очі і піти далі в машину. Далі було ще декілька зупинок на відомих цікавих пляжах. Але повірте мені, всі ті пляжі на фоні Kelingking можливо і немає сенсу дивитися.

З іншої сторони острова має бути ще красивий Diamond beach, судячи з відгуків, то якраз ці два місця і треба дивитися. Але ж знаходяться діаметрально протилежно, щоб точно життя медом на Нуса Пеніді не здалося. Зате знаєте, що об’єднує усі наші локації в Індонезії? Саме так, шикарні холодні кокоси. Тож не забуваємо заряджатися час від часу. Фінальною точкою маршруту був один з пляжів, де не треба було робити високих спусків. Якраз ідеальне місце щоб відпочити та купатися. Водичка тепла, промінчики вечірнього сонця ласкаві, колір води мармурово-прозорий. Ідилія.

Тільки трошки нервувала морська змія, тіло якої викинуло на берег. ШІ по фото підтвердив що вона отруйна і може вводитися в місцевих водах. Ну а що, змії теж хочуть краси. Поруч сиділа індійська парочка і хлопець тихенько видавав звук шипіння для більшого занурення людей, які підходили подивитися.

Я місцевих запитав, хто тут ще водиться, мені сказали, що в лісах навколо пляжу ще кобру можна побачити. Я Даші запропонував піти на кобр подивитися, але вже зовсім вечоріло і мабуть то не найкраща ідея. Тож ми погуляли по наповнених водою ванночках у скелях. Захід сонця прогнозувався класично у хмари.

Тож ми не стали чекати і сказали водієві, що може нас повертати у місто, де на нас вже зачекалося Mixue, це та мережа закладів де роблять бабл-ті. Тут вже кількість випитих напоїв пішла літрами, головне встигнути перепробувати увесь асортимент хоча б по два рази. А він тут не малий. Єдине що завжди є питання до загальної гігієни, але перед нами отримував замовлення поліцейський, а це хороший знак. Мабуть. Не знаю.

Але було смачно, плюс на стінах були картинки милих істоток міксів, які можна було розглядати вічно. Доки ми пили чаї, я навіть встиг вичитати їх стратегію та плани розвитку. По карті подивився, що вони будуть і в наших наступних азійських країнах, тож відмітили собі. І включили цей заклад в порядок денний. Потім була вечеря якоїсь смачної кухні, обов’язковий масаж, та релакс у нічному басейні біля бунгало. Ось і казочці кінець, а хто прочитав, той молодець!

На цьому місці можна поставити логічну крапку у індонезійській незвичайній подорожі, яка має вже певні щоденні традиції і гладенько йде як по маслу, як пам’ятаєте, життя йшло до ковіду. Але де ж пригоди, щось незвично, в Азії завжди купа цікавих пригод? Та ось же вони, чекали просто фіналу подорожі, щоб ефектно окутати нас. Тож закінчимо зі спокійною частиною, умовно кажучи доковідною і перейдемо в повне занурення у подорож! Тільки хардкор!

Після годинного релаксу в басейні, у ліжку моментально провалюєшся в сон. Ранок нас зустрів доволі похмурою погодою. Сьогодні у нас запланований сноркелінг з мантами. Тож за нами приїхав таксист і повіз на причал. Доки їхали, навіть промінчики сонця побачили, воно ще начебто казало нам “Тримайтеся!”. Від причалу на моторному катері треба приблизно хвилин 40 пливти до місця з мантами. Погода не те щоб не ставала краще, вона помітно псувалася. Але наш капітан був дуже впевненою людиною. І почалася подорож. Дощик перейшов в зливу, а злива в тропічну зливу. На швидкості краплі були не вертикальні, а горизонтальні. Я спочатку не зрозумів чому усі повернулися і дивилися на нас, але то просто краплі очі виїдали, до нас ще не долетіло. Далі дощ почав так боляче ліпили в усі частинки тіла, що єдиним завданням було вижити. Якщо ви дивилися фільм “Волк з Уолтстріт”, то пам’ятаєте, як вони в шторм вирішили пропливти через море. Сказати, що у нас було так само, нічого не сказати. Наш катер на другій космічній швидкості майстерно ухилявся від хвиль, що за розміром були вище за сам катер та й усіх пасажирів. Чесно кажучи, мені цей досвід сподобався, бо такого екстриму не в кожному фільмі побачиш. І цікавий факт, що зовсім не захитувало, бо організм перейшов із стадії захитування у стадію виживання. Але наш капітан був настільки впевнений, що навіть рятувальні жилети не видав. Ми були в епіцентрі потужного шторму із не менш потужною тропічною зливою. Назустріч пронісся інший катер і нашому капітану показали жестом, що треба терміново звалювати. Через 30 хвилин дороги ми розвернулися і капітан намагався вирватися із лап шторму. Дуже важливо в подорожі кожен день вигружати найкращі фото в месенджери друзям, бо так вони залишаться у хмарі, навіть якщо ви зненацька опинитеся в епіцентрі шторму в Індійському океані. Я вже навіть не мріяв, що телефон переживе цей шторм, бо воду від повітря вже було важко розрізнити. Коли ми нарешті повернулися зі шторму у вже рідну звичайну зливу, то капітан навіть запропонував поплавати. Але на нього з таким жахом подивилися туристи, що він мовчки продовжив маршрут до порту. Він ще раз пропонував плавати, недалеко від порта, але один турист вже готовий був навіть доплатити щоб його повернули на сушу. Цікавий факт, як тільки ми повернулися на берег, то дощ закінчився. Організатори звісно вважали, що ми маємо заплатити хоча б за половину тура, але ми так не вважали. На що таксист, що продавав нам цей тур, навіть присилав нам повідомлення, що якщо ми хочемо “Fight with him” то він готовий. Але тут не до кінця зрозумілий переклад. Чи він хотів побитися, чи хотів щоб побили його. У будь-якому разі в багатьох будинках стоять клітки із бойовими півнями, і у нас на жаль не було свого півня, щоб випустити його на поле бою. Тож довелося відмовитися. Доки пили чергову порцію чаїв, то погода покращилася. Ми зробили невеличку прогулянку по місту, купили якихось дивинних смаколиків і вирішили взяти таксі, щоб ще щось подивитися на острові. Виходить, що є той ще один цікавий пляж, але до нього дуже далеко їхати і фізично буде важко. Наша знайома Юля, що була тут колись, прокоментувала вчорашній пляж, що вона аж три рази на нього спускалася. Тож ми вирішили повернутися на пляж і поплавати в тій красивій водичці. Як тільки ми в таксі від’їхали, то Юля прокоментувала чергове фото і написала, що на тому пляжі вона не купалася через потужні хвилі. Тобто наскільки ми зрозуміли, вона просто так спускалася, не заради плавання. Але ми вже їдемо, тож будемо підкорювати! Чим ближче ми під’їжджали до пляжу, тим похмуріше ставало небо. На в’їзді треба заплатити за вхід і працівник хотів взяти трохи більшу суму, але ми йому пояснили, що так робити не гарно, бо ми знаємо скільки коштує вхід. На що таксист з повагою відмітив, як ми добре розбираємося в місцевих цінах. Потім він хотів нам розказати, як дійти до пляжу і ще більше здивувався, що ми тут вже були. Ми прийшли знову до урвища, і що цікаво, попри похмуре небо, вода усе одно була дуже красива.

На цей раз з Аліною вдалося встановити з’єднання і показати їй її мрію вживу. Я ж казав, що в Азії все складається. Ну що, спускаємося? Десь з моря насувався шторм, потужний порив вітра відірвав ручку від парасольки. Ну так, спускаємося, а що з нами станеться? Це просто черговий шторм насувається та й все. Якщо вчора тут бігали милі мавпочки, то зараз мавпочок і за кілометр не було від цих висот, але двоє дуже бравих і цілеспрямованих туристів впевнено спускаються донизу. Праворуч будівельний кран підіймає робочих на буд майданчик. Ми, схоже, побачили тільки що найкрасивішу професію у світі.

Але немає часу, треба квапитися зі спуском. Далі на нас чекала перекрита дорога. Як нам потім пояснили, далі слизько спускатися якщо поверхня мокра. Такс, невеличке фіаско, але ж красиво то.

Шторм погрожуючи обходив нас по колу. Природа давала нам явно фору, щоб ми помилувалися. В якийсь момент Даша сказала, що краще терміново повертатися, доки не почався черговий потоп. Ми забрали заховану ручку від парасольки, здивувавши цим китайських туристів і побігли до машини. Водій не міг стримати співчуваючого сміху, каже, що з самого ранку як тільки туристи кудись збиралися починалася злива, а як поверталися то злива закінчувалася. Чи варто казати, що коли ми повернулися у місто, то злива закінчилася. День трохи пішов не по плану. Ввечері ми скуштували найсмачніший салат цезар в Азії, я сходив на масаж і навіть вдалося між дощиками поплавати у басейні. Це виглядало так, якщо чуєш вдалині потужний шум, то злива зовсім поруч і треба тікати. Хвилин через 10 можна повертатися.

Недалеко від нас був якийсь цікавий заклад і зрання нас будила дивна музика. Цієї ночі я прокинувся від незвичайних звуків, що явно були десь у нас в кімнаті. Начебто тихо хтось казав “Оуммм” і замовкав. Я намагався абстрагуватися від звуків, але вони тільки частішали. Я чітко чув голос в кімнаті якого немає. Я намагався переконати себе, що мені це здається, але коли голос сказав “Ассса!”, то тут я щось зовсім напружився. Один із симптомів балі белі це галюцинації. Розбудив Дашу і запитав чи чує вона якісь голоси. Даша зауважила, що краще б я запитав коли вона не чує тут дивні звуки. Але ж то не ті дивні інструменти, тут справжні голоси. Даша погодилася, що щось теж чує у нас в кімнаті і заснула. Потім голоси затихли. Моя теорія що в сусідньому бунгало через стінку о третій ночі вирішили помедитувати сусіди. Скажемо так, мені максимально хочеться в це вірити. Друга теорія була що це той таксист-боєць серед ночі намагається зі мною встановити астральний зв’язок, але щось мені не дуже зайшла ця теорія. Нарешті ранок, ще й сонячний. Шкода тільки, що останній і вже треба починати зворотній маршрут до дому. Але ж пам’ятаєте, як тут все відбувається на островах Індонезії. Якщо у тебе сьогодні літак і тобі стало дуже мило і хороша погода, то літак все зрозуміє і просто не прилетить.

Нам прийшло повідомлення, що літак перенесено на дві години та десять хвилин. Враховуючи, що у нас пересадка в Сінгапурі була на 10 хвилин довша, ніж заплановане запізнення літака, то я тверезо оцінив ситуацію. Сказав Даші, що можемо провести кілька годин у цьому розкішному басейні, як ми планували у перший день та сказав, що нам треба обрати, що ми завтра будемо дивитися: сінгапурський зоопарк або сінгапурський парк Юніверсал. Я написав мамам радісне повідомлення, що ми, схоже, залишаємося в подорожі на поки що невизначений термін і ми пішли насолоджуватися млинцями із ананасом та медитативно плавати у басейні.

Наша знайома виразила нам співчуття, але це реально класно, бо авіалінія усе одно несе за нас відповідальність щоб доставити нас у кінцеву точку, а тепер можливо зможемо ще й в Сінгапур потрапити, якого не було в маршруті. “А коли буде наступний літак із Сінгапуру?”, “Сподіваюся не скоро!”. Прийшло ще одне повідомлення, що літак ще більше запізнюється. Та й правильно, куди нам поспішати вже! Я радів як дитина і думками вже був у Сінгапурі. Знаєте, як приємно плавати в індонезійському дизайнерському басейні і мріяти про Сінгапур! Спробуйте, рекомендую! Тож як то кажуть “Літера П – Пригоди!” Ми знайшли у вотсап фірму, яка продала нам квитки на зворотний пором і попросили їх посунути квитки на годину вперед. Отримали у відповідь, що все готово!

Як же легко тут все вирішується. Тепер у нас ще буде час сходити на холодні бабл ті і поїсти того богемного салату у ресторанчику! З подорожі треба отримувати по максимуму. Тепер можна повертатися з Нуса Пеніди на Балі, і там буде ще час прогулятися.

Санур

Це невеличке відкриття сталося під час подорожі випадково, оскільки у нас було зайвих півтори години, щоб погуляти по Балі, а цей район знаходиться як раз біля порту. Виявляється, тут ще одна локація зі спокійним морем, схоже, що елітними готелями і дуже приємним променадом. Це були останні години цієї райської подорожі, тож ми намагалися запастися максимальною кількістю вайбів.

І знаєте, цей райончик таки вартий, щоб тут теж зупинитися. Хоча, можливо, він дорожчий за попередні локації. Я вчора під час шторму остаточно вбив свою останню чисту футболку, тож пішли на місцевий ринок і купили мені сорочку. Моє життя заграло новими фарбами, я вдруге в житті одягнув сорочку, і виявляється для спекотних країн це дуже зручно.

Фіналочкою милої прогулянки став великий азійський торгівельний центр. Ми в повсякденному житті не фанати торгівельних центрів, але в Азії то завжди цікаво, все таке дивине і незвичне. Це як прилетіти на іншу планету, невже б не хотілося подивитися їх торговий центр? Заодно тут свіжих фруктів в маркеті закупили щоб додому привезти, нарешті Мишко спробує мангустін! Як же вони в таку спеку генерують стільки холоду на увесь торговий центр? Мабуть замануха, щоб клієнти не хотіли на вулицю виходити, бо струми холодочку аж з вулиці заманювали. Індонезія прощалася з нами, в маркеті грала традиційна музика, що постійно крутилася в масажних салонах. Пора їхати і дізнаватися я складеться далі подорож, пора!

В аеропорту першою справою побігли фотографуватися біля Hard Rock cafe пішли на стійку авіакомпанії, співробітник подивився в розклад, погодився, що на пересадку ми не встигнемо, але сказав, щоб у будь-якому разі ми спочатку долетіли першим літаком до Сінгапуру, а там вже Сінгапур усе розрулить. По руках! Мені пропозиція долетіти у будь-якому разі до Сінгапуру дуже подобається! Коли нарешті настав час прильоту першого літака, то ми могли по карті спостерігати як у пілота не вдаються спроби посадки в аеропорту. З місцевою погодою це, схоже, звичайна справа.

Ми сіли у літак до Сінгапуру, пілот вибачався за затримку, а я йому навпаки хотів подякувати. Як тільки приземлилися, то на виході з літака працівники сінгапурського аеропорту вже зі списками зустрічали пасажирів, що не встигли на пересадку. Нас всіх перерахували, видали нові квитки, ваучер на готель зі сніданком, оплатили таксі до та з готелю. І найцікавіше, коли ж виліт? Об 11 годині ранку, зараз друга ночі! Вогнина!!! У нас є 9 годин у Сінгапурі. Ми швидко заповнюємо міграційні картки і застрягаємо в гейтах автоматичного контролю, бо система нас не очікувала як туристів на безвізовий вихід у країну) Підійшов ввічливий прикордонник з планшетом, пожартував на тему, чи має сенс їхати в готель з цього шикарного аеропорту і натиснув на планшеті на дозвіл, гейт нас випустив. Ми їдемо по СІНГАПУРУ!

За вікном знамените колесо огляду та будівлі висячих садів. Адреналін зашкалював. Люди приїжджали в готель щоб виспатися, ми ж закинули речі, взяли парасольки і вперед гуляти по нічному місту! Це вже наша друга подорож в цю країну, попередня була вісім років тому. Навіщо спати, взагалі незрозуміло, адже попереду літак в якому летіти 13 годин. До речі, що за літак у нас? Двоповерховий ейрбас від Сінгапур Ейрлайнс, ото привалило!

Ось що ми встигли зробити. Ми пройшли пішки до садів із відомими сінгапурськими деревами. Хоча дерева були вимкнені, парк від того гіршим не став. Сінгапур не сильно розвинений для піших прогулянок, але метро закрите вночі. Тож пробиралися крізь мегаполіс як могли.

Цікаво, що коли тільки летіли на Балі, то Сінгапур здавався нескінченно зеленим. А зараз, дивлячись на дуже зелені вулиці, ми казали вже мемну фразу “Ну… це не Балі”. Але ж як приємно, коли до подорожі додається бонусом ще одна країна, та ще й яка!

Багато визначних місць знаходиться всередині гігантського аеропорту, тож треба на нього також закласти достатньо часу. Ми спланували так, щоб повернутися в готель і поспати дві години. Потім приїхали в аеропорт, де у нас було ще три години. Три термінали аеропорту були окремою подорожжю зі складними маршрутами.

Потім по картці у нас була включена лаундж зона із душем. Цей душ був тут саме тим що треба, щоб свіженьким сісти у літак. Далі почалася дуже довга подорож додому. В першому двоповерховому літаку ми летіли цілих 13 годин, цього вистачило щоб багато разів поспати, поїсти, понудьгувати, домовитися зі стюардесою, щоб після подорожі вона влаштувала нам екскурсію по другому поверху. Але що стало набагато зручніше – в сучасних літаках є інтернет, і тепер перельоти переносяться вдвічі легше ніж раніше. Після довгого перельоту ми мали три з половиною години на пересадку і потім ще сорокахвилинний переліт в Амстердам, потім годину на поїзді в Ейндговен, 15 хвилин на таксі і нарешті ми хоч в якомусь готелі на ночівлю. З самого ранку годинна прогулянка до аеропорту і нарешті наш фінальний переліт. Останній літак був куплений окремо, тож було критично важливо встигнути на нього і як же все добре склалося по часу, навіть враховуючи затримку попередніх літаків.

Епілог

Після такої кількості перельотів ми близько тижня приходили до тями, вживаючись в рідну часову зону, але я б відніс це до розділу “приємних клопотів”. За затримку рейсів, перша авіакомпанія оплатила нам усі проміжні витрати, такі як: пропущений автобус, нові квитки на поїзд, нічне таксі та їжу. А фінальна авіакомпанія погодилася нам виплатити компенсацію за затримку у вигляді 600 євро на людину, що на 5 євро менше було ніж уся дорога до Балі, включаючи додаткові літаки та поїзди до та з Амстердаму. Тож злітали ми на Балі не те щоб безкоштовно, а ще й залишилися в невеличкому плюсі. Головне, завжди читати та знати свої права як авіа пасажира. Тож тепер ми можемо підвести підсумок подорожі і відповісти на головне питання, чи дійсно Балі казкове? З твердою впевненістю відповідаємо: ТАК!

При чому казкове не саме Балі, а й Індонезія в цілому, беріть собі інстаграмно-красиві готельчики та насолоджуйтеся життям на повну, навіть попри дуже довгу дорогу та високі ризики отруєння, це не завадить вам відчути, що таке життя на Балі. Приємний бонус це відповідь на питання, чи дійсно на цьому острові збувається твоє бажання. Зі стовідсотковою впевненістю можемо підписатися під відповіддю – так, бо якщо ви прилетіли на острів, то як мінімум одне ваше бажання вже збулося!

PS: Ніколи не намагайтеся врятувати голими руками бджолу з басейну.

Зверніть увагу, що інформація в цій статті стосується саме аеропорту Чангі.

Чи можна виконати транзит між терміналами 1, 2, 3 та 4 не покидаючи транзитну зону?

Так. Перші три термінали з’єднані між собою фізично, до терміналу 4 ходить автобус по транзитній зоні, тобто немає потреби проходити міграційний контроль або виходити з аеропорту. Між першими трьома терміналами курсує поїзд, також по транзитній зоні. Тут є частота курсування Transit Bus.

Чи потрібна мені віза, якщо я виконую транзит через Сінгапур без виходу у місто?

Ні, віза не потрібна.

Про термінал 4. Оскільки термінал розташований окремо, то у нього буде свій секьюріті чек, навіть якщо ви до нього потрапляєте через транзитну зону. Зверніть увагу на частоту курсування автобусів та дальність дороги між терміналами, щоб не пропустити свій рейс.

Чи потрібна мені віза, якщо я пересуваюся саме літаками по маршруту Країна А -> Сінгапур -> Країна Б і квитки куплені на єдиному бланку?

Для виходу у місто не більше ніж на 96 годин віза не потрібна.

Чи потрібна мені віза якщо я пересуваюся саме літаками по маршруту Країна А -> Сінгапур -> Країна A?

Так, потрібна віза. Оскільки в вашому маршруті окрім Сінгапуру лише одна країна. Тобто це не транзит.

Чи потрібна мені віза, якщо я пересуваюся саме літаками по маршруту Країна А -> Сінгапур -> Країна Б і квитки куплені не на єдиному бланку, тобто окремо купував у різних авіакомпаній?

Не підкажу, але дуже раджу детально вивчити це питання в інтернеті.

Чи потрібна мені віза, якщо я пересуваюся не тільки літаками по маршруту Країна А -> Сінгапур -> Країна Б?

Наскільки я розібрався, то потрібна віза, оскільки безвізова пересадка діє тільки по повітрю.

Якщо я виконую транзит через Сінгапур, чи перекладуть мій багаж між літаками?

Не обов’язково. Необхідно з’ясувати це в авіакомпаній. Тобто може бути випадок, коли вам необхідно вийти з транзитної зони, отримати багаж та передати його наступній авіакомпанії.

Що найцікавіше можна безкоштовно побачити в аеропорту Сінгапура?

На мою думку, це Dreamscape у терміналі 2 та Buterfly Garden у терміналі 3 (перевіряйте години активності метеликів, хоча зона відкрита цілодобово). Зі сторони Сінгапуру після міграційного контролю у терміналі 1 є кінетичний дощ, якщо є можливість — подивіться на нього.

Маршрут: Балі->Ява->Нуса Пеніда

День 1. Приліт на Балі і переїзд в Улувату на таксі за 200 000 рупій (12,2$), за таксі домовлялися на місці. Заселення біля пляжу Suluban Beach.
День 2. Гуляння в районі Nusa Dua.
День 3. Padang Padang Beach та Uluwatu Temple.
День 4. Переліт на острів Ява (Денпасар->Сурабая (зміна часового поясу)). Шаред таксі з аеропорту у Probolinggo за 400 000 (25$). Дві години на сон і старт екскурсії о 01:30 на вулкан Бромо. Екскурсію замовили в готелі по 600 000 (36$) з людини.
День 5. Нічна екскурсія на вулкан Бромо і вранці повернення в готель приблино о 10. Сон дві години і переїзд на поїзді Probolinggo->Banyuwangi. Є багато поїздів з різними цінами. Розклад та ціни можна подивитися в додатку Traveloka або Access by KAI. Додатки сирі, тож використовуйте виключно для розкладу. Квиток купили через хазяйку, або можна в залізничних касах.
День 6. Ввечері ми приїхали у Banyuwangi і купили екскурсію на вулкан Іджен по 350 000 з людини (20$). Довідка про здоров’я оформлюється під час екскурсії і коштує окремо 35 000. Дві з половиною години на сон і старт екскурсії о 23:50. Вранці повернулися. Кілька годин на сон і поїхали на таксі на водоспад Jagir Waterfall. Половину маршруту у сторону міста пройшли пішки через села. Найекзотичніші враження подорожі.
День 7. Зранку під відкриття поїхали у ліс De Djawatan, фотосесія за 20 000 (1,5$).
День 8. Пором на Балі (Ketapang -> Gilimanuk (зміна часового поясу)). Пором ходив кожну годину. Розклад тут https://www.ferizy.com/. Купити квиток онлайн за 10 000 не вийшло, на місці в торговій крамниці жінка виписала квитки з націнкою, по 18 000 з людини (1$). Домовилися за шаред таксі за 350 000 Gilimanuk->Seminyak. Домовлялися в Gilimanuk. Гуляння по набережній.
День 9. Tanah Lot Temple. Прогулянка по набережній.
День 10. Отруївся, Балі Белі. Змогли продовжити маршрут. Переїзд в Убуд за 200 000 (12$). Місцеве шоу Legong Dance у Balerung Stage за 150 000 (9$ з особи) Whatsup для бронювання +6281936281721. Шоу по п’ятницях.
День 11. На таксі два храми та два водоспади, тут їх безліч тож обирайте, що більше подобається. Кожен раз брали різні таксі, щоб не синхронізуватися по часу з водіями. На заході сонця відвідали Petulu Heron Bird Colony Watch Point.
День 12. Релакс у басейні з видом на тераси у D’tukad coffee club bali. 100 000 (6$) з особи із напоєм та рушниками. Поїхали на дегустацію кави у Bali Pulina. Прогулянка по рисових терасах в цьому місці – Ricefields Tegallalang. Термальні басейни у SPA комплексі по 200 000 (12$ з особи) Tjampuhan Spa.
День 13. Monkey Forest. Трекінг Campuhan Ridge Walk. Вечірнє шоу в Ubud Palace по 100 000 (6$) з особи.
День 14. Переїзд поромом Sanur Harbour -> Nusa Penida. Домовилися з таксистом, щоб повозив нас по околицях Kelingking Beach.
День 15. Спроба поплавати з мантами на Manta Point (провал через шторм). Спроба спуститися на сам Kelingking Beach (провал через шторм), але сам пляж виглядає фантастично навіть під час шторму.
День 16. Релакс в басейні готелю. Пором Sanur Harbour -> Nusa Penida. Прогулянка по району Sanur. Таксі в аеропорт.

Оплата: В багатьох випадках на острові знадобиться готівка.

Банкомати: Усі банкомати видавали готівку без комісії.

Пересування: Всі пересування в сусідні міста ми робили через таксі Grab за допомогою додатку. Оплата карткою чомусь не працювала, тож обирали оплату готівкою. Тариф виходив в середньому 8 євро за годину на машині.

Байк чи машина: Іншими словами треба обирати між “цілі” або “покалічені” кінцівки.
Під час подорожі збирайте контакти Whatsup таксистів, щоб у випадку високого тарифу їх можна було замовити напряму за меншою ціною. Зверніть увагу, що під час раптової тропічної зливи комфортніше їхати в машині ніж на байку.

Швидкість: Середня швидкість на Яві, Балі та Нуса Пеніді 40 км на годину, враховуйте це при плануванні переїздів.

Зв’язок: Ми купили сімкартку за 200 000 яка мала 25 gb трафіку. Тож з одного пристрою роздавали інтернет на інші. При купівлі уточнюйте, щоб тариф покривав ваші заплановані частини Індонезії.

Розетки: Європейський роз’єм, такий самий як в Україні.

Масажі. Ціна за годину масажу всього тіла від 70 000 (5$) до 160 000 (9$) залежно від регіону, бо найдешевший був нетуристичному Probolinggo біля ЗД станції. Запитуйте, щоб в салоні працював кондиціонер.

Погода в березні: За 15 днів був один повністю дощовий день, не тропічна злива, при бажанні можна гуляти під парасольками) і 3 рази тропічні зливи — одну або дві години.

Питні кокоси: Холодний питний кокос коштує 35 000 (2$). Уточнюйте, що саме холодний повинен бути або запитуйте як довго він лежить в холодильнику. За пів дня охолоджується дуже добре.
Їжа: Тут є всі кухні світу, балійська кухня на жаль нічим не примітна.

Хвороба: Під час подорожі є великий шанс захворіти на бактеріальну хворобу Bali Belly. У гіршому випадку до чотирьох днів пробудете в лікарні. Я хворів один день, лікувався ніфуроксазідом плюс місцеві електроліти по 4000 (0,3$) за пакетик. Ми були дуже обережні і користувалися антисептиком. Де саме відбулося отруєння невідомо. Даша не хворіла.

Що очікувати від подорожі: Точно не має сенсу ставити акцент на купання в океані. Але придатні курорти для купання це Санур, Улувату, Нуса Дуа. В інших регіонах не вийде покупатися через потужні хвилі. Зате басейни в готелях зазвичай чудові і оточені тропічною рослинністю.

Готелі: Бронюйте собі дійсно круті і в порівнянні недорогі готелі. Бажано з басейном. Екзотичний хороший готель із джунглями на території коштує від 17$ за ніч. В одній локації ми шиканули і забронювали готель по 52$ за ніч, це був найкрасивіший готель за всі наші подорожі.

Краса країни: Багато місць по красі співпадають з інстаграмом. Але завжди перевіряйте відстані та відгуки, щоб розуміти чи варте того це місце.

Мавпи: На всьому маршруті мавпи були не агресивні.
Індонезійці: Няшечки та бубочки. Дуже приємні люди.
Рівень екзотичності подорожі: Зашкалює, таких рясних джунглів ми ще не бачили.
Дата подорожі: Березень
Повних днів в Індонезії: 15
Сонячних днів: 14

За що можна полюбити Балі на все життя

1. Краса територій готелів та національних парків.
2. Приємний та завжди усміхнений менталітет людей.
3. Масажі на будь-який гаманець.
4. Унікальні види вулканів, можливо не такі унікальні, але ми бачили вперше.

Оплата:

Гроші: Усі банкомати видавали готівку без комісії

З року в рік намагаємося надолужити відкриття недостатньо досліджених нами країн Європи. Тепер Іспанія, в якій було забагато білих плям, стає все більше і більше підкореною майже відомими мандрівниками – нами. Нещодавно ми проходили по цій країні каміно, а тепер час “відпочити” в менш інтенсивній подорожі. Та й квитки були дешеві, як же не скористатися можливістю. У мене взагалі проблема – бачу дешеві авіаквитки – не бачу перешкод.

У Валенсії є зручна фішка, звідси літають літаки як громадський транспорт на Ібіцу та Пальму. Тож Валенсія без додаткового острова, це як весілля без музики. Треба було лише обрати з якого почнемо. Вирішили на зимову подорож брати Ібіцу, а потім колись в більш сезон відкриємо Пальму. Тоді летимо десь на тиждень. Відпустку вирішив не брати, а потім вирішив, що ноут теж тягнути не хочу, буду прокачувати свої скіли роботи віддалено з телефона. І обов’язково саме на цей тиждень навалилися задачі інших команд, де чомусь різко закінчилися ресурси. Так в цій подорожі я навчився з телефона навіть код писати. По швидкості роботи за тиждень вийшло приблизно як середньостатистичний працівник у нас працює. Може вони там всі просто з телефонів працюють. Але я радий, що успішно впорався з усіма задачами. Хоча б звісно краще б тих задач не було. Ще не встиг в аеропорт доїхати, як попадали сервери кляті.

Ми прилетіли ввечері. Хоч з аеропорту Валенсії ходить метро у місто, але система тарифу для оплати в громадському транспорті найнепрозоріша, яку ми тільки бачили, по складності Валенсія перемогла навіть Португалію. Довелося себе втішати свіжовитиснутими апельсиновими фрешами із Меркадонни і пакунком солодощів по тугудтугоу в старому місті.

Ще й пак креветок до макаронів на вечерю прикупили. Тепер можна заселятися. Житло виявилося доволі далекувато від нас, але зимова Іспанія, то прекрасно – на вулиці тепла, приємна погода, на деревах гронами висять мандарини, можна гуляти. До речі, треба спробувати мандарини, але якось їх підозріло багато, смачне зазвичай в такій кількості на деревах не росте. Доки чистив, відмітив, що мандарин соковитий, ароматний, тож явно смачний. Далі я спробував найкислішу річ у всьому світі! Я боявся втратити свідомість від того, як було кисло, хоч би обличчя бодай через місяць змогло б повернутися до нормального вигляду. Скоріше б заселитися та почати пирувати креветками з макарошками. В цій подорожі під час домашніх сніданків ми із задоволенням дивилися місцеве телебачення. Вмикали канал з телемагазином і насолоджувалися іспанською рекламою мультиварки, яка готує будь-яку страву світу, при тому схоже навіть без інгредієнтів, потім йшла реклама бігової доріжки. Ми іспанську не дуже розуміємо, але схоже увесь сенс твого життя має бути заради мультиварки і тієї доріжки. Потім ще рекламували матраци, але вони не такі круті, як та бігова доріжка. Перший день ми присвятили самій Валенсії. З першої ж години враження від міста вийшли на один рівень з Барселоною. Тут ще й зелені папуги в такій самій кількості. Ми почали з Міста науки і мистецтв у Валенсії.

Це район у футуристичному стилі, дуже схожий на такий, які будуються для всесвітніх виставок Експо. Ну як мінімум зараз він здається у футуристичному, колись у майбутньому його назвуть ретрофутуристичним) Але ж як круто та дивовижно він виглядає! Ми навіть почали розпитувати ШІ чи не пов’язаний цей район з експо, що проводилося у Валенсії, але ні, це просто такий крутий район.

Окрім того, що тільки заради цього району має сенс прилітати, тут ще й дивовижний протяжний парк, замість річки Турія, що колись тут протікала (її русло було штучно змінено через катастрофічні повені). Парк зелений, з пальмами, пташками і йогами, на яких можна дивитися годинами. Шкода тільки, що тих годин ніколи не вистачає. Нам би взагалі пасувала б більша планета, де не так мало годин в одній добі.

Але перевага Землі в тому, що кількість країн та міст як раз така, щоб їх можна було всі передивитися за одне людське життя. Старе місто Валенсії також тримає достойну планку якості, от тільки б ще мандарини були смачними на диких деревах, а не кислими. Чого взагалі не посадити б солодкий сорт, їм що шкода? Якщо ігнорувати смак мандаринів, то Валенсія ідеальна!

ШІ мені пояснив що як мінімум з точки зору декоративності вони мають бути кислими. Але я думаю, що кислий сорт додали, щоб життя медом не здавалося. Але добре, що є завжди чудова альтернатива, це заморожений йогурт та мексиканська кухня в Тако белі))) Хоча я чув, що американці не вважають Тако бел як мексиканську трушну кухню. Але для мене це якась амброзія, невідомо чому. Коли ми побачили кількість людей у закладі в центрі Валенсії, то зрозуміли, що це амброзія для багато кого, але сюди хоч черги кілометрової не було як у інші заклади. Коротше, харчуйтеся де завгодно, але не в закладах у центрі Валенсії.

Шатіва

Яким би Валенсія не була б топчиком, треба рухатися далі – відкривавати нові міста. До Шатіви можна доїхати місцевим потягом, по тарифу зони ABC (кілька євро по картці). Дорога займає приблизно годину, а далі на вас чекає дуже затишне іспанське містечко. Прямо таке, як нам попадалися під час каміно. Тут ще й мітка маршруту пілігримів на будинку. Далі нахлинули спогади і нестримне бажання повертатися і повертатися на маршрути каміно. Треба трохи зачекати, терпіння і все буде.

Приємна відмінність відвідувати подібні міста не як пілігрим – немає страху перед горами. Тут є фортеця на горі і туди треба піднятися. Якщо ж порівнювати з тим, як було під час каміно, то було б приблизно так “тут є фортеця, на горі, мабуть красива, сподіваємося маршрут її омине”. Гори під час каміно – страх пілігрима.

Але зараз ми горді мандрівники, а не пілігрими, тож вперед в гору, вона замала, дайте ще вищу! Замок прямо рівня “Сан Марино”, не такий звичайно гігантський, але нотки легко уловити. Є дві частини замку на двох схилах. З одного схилу красиво дивитися на інший і навпаки. А ще для того, щоб в замок потрапити недостатньо просто квиток купити, ти маєш подолати злий турнікет, який вважає, що увесь світ навколо нього має крутитися і ти його буквально маєш вмовляти, щоб він прийняв твій квиток.

Абсурд дійшов до того, що через другий турнікет прийшлося нелегально пролазити попри те, що у нас на нього теж був квиток. Ситуація майже така ж абсурдна, як коли в Домінікані довелося давати хабар в супермаркеті, щоб нам продали воду. До речі, по дорозі до замку має сенс користуватися скорочувалками шляху.

Ми так на одному завиточку серпантину зекономили мабуть дні два підйому. Я вважаю, що Шатіва зі своїм замком це ідеальне доповнення до Валенсії, як вишенька до торта. Тепер час спуститися в місто пообідати. Там ми знайшли наш улюблений формат – заклад в якому вже готова їжа на вітрині і ти обираєш, що тобі накласти. Моєю головною стравою була паелья із чорнилами каракатиці.

Цікавий факт, що цю страву я довго мріяв скуштувати і ми думали, що вперше замовляли її в Чорногорії, але нещодавно з’ясували, що вперше ми ї їли в далекому 2013-му у Гонконгу. Яке ж миле містечко, ще й собачки м’ячиком граються. Але якщо зараз поїдемо, то ще на вечірнє море встигнемо у Валенсії. Як же добре коли поїзд їде більше сорока хвилин, це ідеальний час примусового відпочинку.

Лагідне вечірнє моречко, своїми безтурботними хвилями закривало черговий чудовий день нашого життя. Як же все-таки важливо жити в задоволення і знаходити ті речі, які будуть робити тобі чудовими кожний день твого єдиного життя.

Ібіца

Кожний ранок Валенсії починався зі знаменитого парку. А далі все по списку: папужки, йоги, сонячні ванни. І особливий гість сьогоднішньої програми – Ібіца. Туди летіти трохи більше тридцяти хвилин. Спочатку на нас чекала дуже смачна іспанська лаунж зона із безлімітним вершковим лікером та іспанськими смаколиками, а потім і сама Ібіца! Острів приємно зелений із квітами і деревами, що цвітуть. Єдине, що погоди тут нестабільні у січні.

Перший день ми гуляли по набережній хапаючи морські вайби з повітря. На вечір ми замовили їжу через додаток, але локація виявилася неочікуваною – військова частина. Ну а що, там теж люблять смачно поїсти індійської кухні. Це був незабутній досвід. У нас на острові був один повний день і дві половинки. Повний день ми присвятили мандруванню углиб острова.

Оскільки автобуси ходять доволі рідко, маршрути передбачали багато піших переходів між містечками. Я не можу виділити, що на Ібіці якось особливо класно, але отак кілька днів в несезон – саме те. За один день можна насолодитися природою в центрі острова. А на залишок піти погуляти по столиці.

Звісно, якщо ви не прилетіли сюди заради клубів! У одному зі знаменитих клубів ми прочитали, що середній чек на людину порядка ста євро, пиво по 17 євро. Тож, на щастя у нас був план Б – блютус колоночка. Ми запустили хіти Ібіци минулого літа і годину відчували себе частиною великої ібіціанської вечірки.

Столиця нам дуже зайшла, місто в красивому білому стилі, схоже по фотках на Санторіні. Тож останні пів дня на острові ми дуже мило полазили, окрім того момента, коли ми в сильний вітер вирішили пройтись до маяка. Добре що не здуло.

Печери Сан Хосе

Як же радісно повернутися у причудову Валенсію! На цей раз у нас були апартаменти в самому центрі, та ще й з футуристичним замком. В час, який входить в межі дозволеного чекіну, починає працювати персональне посилання на телефоні, яке відкриває двері квартири. Посилання активне на весь період оренди апартаментів та закінчує діяти після виселення. Було дуже цікаво погратися с цією системою. З самого ранку ми поїхали в сусіднє містечко Ла-Валь-д’Уйшо. Назву навіть не намагався запам’ятати. Їхати автобусом приблизно годину і теж можна платити карткою для зони ABC.

Щось у нас зачастили печери в останніх подорожах. Але ці привернули нашу увагу, тому що там треба плавати на човні, а це, погодьтеся, цікавий досвід. Єдине що, ми купували квитки заздалегідь і точно не знали в який час ми доїдемо, тож наш вхід був запланований на дві години пізніше, але касир нам залюбки поміняла час входу на найближчий. Досвід в печерах незабутній, і якщо ви у Валенсії, то окрім Шатіви, закладайте ще день на Ла-Валь-чого-то-там. До речі, в печерах чомусь ще й тепло, близько 20 градусів, тож не треба додатково утеплятися, самі плюси. Ну або завжди можете злітати на аналогічну розвагу у В’єтнам…

Після печер ми вирішили не поспішати на зворотній автобус, оскільки тут було доволі багато гір навкруги, а як відомо, гори ми не пропускаємо. Треба було тільки обрати яку саме. До однієї вершини було йти 15 хвилин, до іншої дві години. Тож вибір був очевидний, спочатку на першу, потім на другу. Дорога була доволі цікавої текстури, то червона, то жовта, то заросла рослинами.

Ще й роздоріжжя час від часу. Але тут цікаво, якщо не вгадаєш куди краще повернути, то багатократно ускладниш собі маршрут. Я б не сказав, що ми весь час вгадували. Через такі чагарники ми вже давно не лазили. Навіть горних козлів тут не було. Єдине що тішило – спуститися можна іншою дорогою.

Ще через кілька роздоріжь ми досягли вершини – і красиво, і радісно, що ми це зробили. Тепер якимось дивом треба спуститися з гори і все буде добре. Ну не може ж інший шлях бути таким самим непрохідним? Спочатку все було добре, а потім було роздоріжжя. Два навігатора показували різні напрямки, треба було дуже добре подумати щоб вгадати.

Ну не можна ж три рази поспіль не вгадати? Як виявилося можна. На цей раз ми таке враження, що прокладали новий маршрут по неприступній горі. Перепади були дуже високими, під ногами сипалося каміння. Ще й час відправлення автобуса піджимав. Довелося розділитися. Я пішов вперед щоб ще встигнути купити їжі і можливо знайти де поповнити проїзну картку. Даша з Мишком мали одразу рухатися на зупинку автобуса. Проблема в тому, що від гори до автобуса ще 30 хвилин йти по великому місту. Ця гора по складності розділила перше місце із горою “Бабадах зірве” в Туреччині. Добре хоч темрява нас тут не накрила.

Але ж як було красиво. Чи воно того вартувало? Не заперечую, вартувало, але другий раз туди не сунуся. Ще й реліз на роботі довелося рятувати прямо з гори. А коли їхав назад у автобусі, то й взагалі з телефона зміг виконати велике оновлення хмарних кастомерів нашої компанії. Головне мати надійний по зарядці телефон. У мене після гори було лише 12 відсотків, і на годину активної роботи з автобуса пішло близько п’яти.

Парк Альбуфера

Сьогодні наш літак відправляється ввечері, а значить встигнемо захопити ще одну локацію. Ми поїхали в природний заповідник, там має бути озеро, пташки, парк та морько. Одразу на виході з автобуса нас зустрів моряк і запропонував по п’ять євро відправитися в сорока п’яти хвилинну подорож! Звучить супер привабливо, але чому тільки п’ять євро? Під час подорожі капітан розповідає щось дуже цікаве чистою іспанською мовою. Ми дуже раділи, коли вдавалося зрозуміти окремі слова. Навколо озеро, за великим рахунком це все. Тому і п’ять євро) Іноді будуть з’являтися пташки, але не так екзотично як уявлялося. І тільки протягом останніх 15 хвилин було багато качок.

В принципі за п’ять євро можна і сплавати, але озеро без печери, тож не так цікаво вже) Після озера, у парку біля річки ми влаштували справжній пікнік. Було смачно, затишно, зелено, а ще у воді хтось жадібно чавкав. Схоже якась велика рибина чекала, що ми зайдемо у темну, глиняну воду. Але чомусь заходити якось і не хотілося.

Після пікніку був відпочинок на узбережжі моря. Подорож мене настільки захопила, що я почав прораховувати, скільки буде коштувати, якщо ще на пару днів тут залишитися, що ще для щастя серед зими треба? От трясця, дорогі зворотні квитки через кілька днів. Один з менеджерів написав мені, що йому потрібно терміново зі мною здзвонитися. Ну як же із ним не розділити цей сонячний робочий день на морі.

Менеджер навіть не здивувався, що я десь в подорожі і працюю одночасно, тільки поцікавився, де я на цей раз. Мене на роботі навіть минулого разу запитували, коли планували термінові задачі перекинути з іншого проекту, чи не завадить це моєму туристичному стилю життя. Приємно, коли час на виконання задач враховує напівспонтанні подорожі)

Так, треба зібратися силами, відірватися від моря що зачаровує та починати дорогу додому. Ще й автобус не приїхав, усе натякало, щоб ми залишилися. Але ми одні, а світ величезний, тож вирушаємо далі!

Подорожі це прекрасно, і чим більше подорожей тим прекрасніше. Кожен раз коли мені здається, що подорожей вже достатня запланована кількість, то хочеться докинути ще парочку… іншу… Так і живимо. Часи міняються, руки ламаються, потім зростаються, а іноді не зростаються і ще раз ламаються, а подорожі залишаються. Як я писав в одній із недавніх розповідей, у нас були підозрілі вільні місяця у календарі без подорожей. Потім як раз з’ясувалося, що рука зламана і треба міняти пластину. Навіть перед операцією мене тягнуло купити лоукостерські квитки, але мудрий розсудливий голос Даші тримав все під контролем.

Спочатку побачимо, як швидко буде йти відновлення, потім зможемо вже точно спланувати. На щастя, відновлення організму пішло не просто швидким темпом, а буквально семимильними кроками. Всі ті етапи, що були після минулої операції, тепер проходили не тижнями, а днями. Тож через тиждень після операції руки самі потягнулися до клавіатури і були повністю взмозі провести процес купівлі квитків. Я вважаю, що цієї умови достатньо щоб вважати, що пацієнт готовий до польоту! У наших друзів був незакритий гештальт по запланованій кількості країн до кінця року, тому ми залюбки вирішили допомогти їм в цьому процесі. Тож вперед! Попри те, що переліт був над горами і трусило літак так, що я боявся за пломби в зубах, моя нова пластина перенесла переліт добре, а значить можу спокійно літати!

Удіне

Ми прилетіли зовсім зранку, тож в Трієст можна не поспішати. На карті побачив, що недалеко є затишне на вигляд містечко, тож з нього і почнемо. Єдине що, треба побороти злий автомат з продажу залізничних квитків, бо італійський сайт із завидною регулярністю не працює. Машина з продажу, схоже, теж вирішила оголосити страйк і робила усе, щоб ми не могли купити квиток. Боротьба з сайтом та машиною завершилася фіаско, зате контролер сьогодні працював без страйку. Тож я вирішив у поїзді підійти першим і повідомити про фейл з квитками. Контролер сказав, що зараз щось придумає, вийшов з поїзду на наступній зупинці і більше не повернувся, поїзд поїхав без нього. Схоже контролер вирішив теж приєднатися до страйку. Уся надія, що машиніст не передумає їхати. І ось ми в старовинному місті. По красивій традиції почнемо подорож з ранкової кави з круасанами.

Плюс у нас була велика місія – витратити євромонетки, які нам надавали за останні три роки як решту. Їх накопичилося під 30 євро. Доки ми трапезували, люди, що проходили по вулиці, заглядали у кав’ярню, але бачивши нас чомусь поспішали піти далі. Саме Удіне премиле італійське містечко, тут кілька годин можна легко поблукати по старих вулицях.

В ідеалі б його поміняти місцями з портовим Трієстом. Шкода, що немає єдиного путівника, який би зібрав міста побратими між собою. Бо Удіне було відкрито нами випадково, а виявилося справжнім прихованим діамантом.

Трієст

Неймовірною фішкою Трієсту є його розташування. Він ідеально розташований як відправна точка щоб дивитися Словенію, або ближні частини Хорватії. Про саме місто скажу так, тут є новорічні ярмарки і фантастичного розмаху заходи сонця. Я не знаю, як вони це зробили, але красу заходів сонця можна оцінити як Сейшели або тайський Ко Ліпе. Ця подорож була в форматі ворк енд тревел. Тож під час полювання на захід сонця мені подзвонила колега і ми намагалися перемогти базу даних з нею. Паралельно ми з Дашею шукали, як пройти на набережну щоб побачити захід у всій красі. Ми залізли в справжній треш, тут закинутий поїзд, старі доки для суден, а ще охоронець, що приїхав за нами на велосипеді. Краще б він приїхав, щоб нас підвезти ближче до заходу. В такі моменти, радію що ми охоронцям створюємо хоч щось цікаве на роботі і відчуття не дарма відпрацьованого дня.

Ми собі винайняли просторі апартаменти на всі дні. Під словом “просторі” мається на увазі довжина коридора, при якій зможе розігнатися і злетіти невеликий літак. Єдиний мінус у цій задумці – далеко носити їжу з кухні до столу у вітальні. Але ж яка то їжа… то був справжній прошуттовий рай. Це дуже крута фішка в подорожах по вечорах закатувати бенкети з локальних продуктів країни. І такі країни як Італія, Франція, Іспанія просто ідеально підходять для цього задуму.

Сьогодні ми у нас в гостях святкували перший день і обговорювали плани на наступні. Команда Ані обрала Хорватію, ми на завтра запланували словенський Піран. Взагалі цікаво, що тільки в цьому році взагалі відкрили цю Словенію, але через віддаленість деяких локацій ми подивилися одну частину. А завдяки Трієсту зараз подивимося невідкриту частину і країну можна вважати повністю дослідженою нами. Тепер, схоже, буде Австрія найбільш нерозвіданою країною в ЄС. Цікаво як із року в рік міняються країни, що вважаються найменш дослідженими нами. Колись довгий час такою була Німеччина, а ще більш цікаво, що Італія, яка на початку не була у фаворитах тепер, мабуть, найбільш досліджена нами країна. Ще реально пощастило, що туди завжди дешеві рейси, а міланський аеропорт то вже мабуть як другий дім)))

Піран

Хоч до Пірану їхати близько години, водій фліксбасу зробить усе можливе щоб дорога відчувалася як пів дня в автобусі. Чомусь цей проміжок дороги максимально некомфортний для подорожі, можливо, через вузькі вулиці міст, а може югославський стиль водіння. На щастя, автобус не приїжджає у сам Піран, а висаджує у сусідньому Порторожі. Тож дорога трохи коротша) Проторож це ідеальна точка для початку маршруту. Увесь час треба йти вздовж сонячної набережної із зеленими деревами. Незважаючи на грудень, у Словенії на відміну від Італії, було дуже зелено. Шлях до Пірану займає 40 хвилин, тож ми зробили проміжну мандаринову паузу. Бо новорічні свята без мандаринок – це як мандаринки без новорічних свят. Після мандаринок можна й біля морька походити, правда, я ледве не відкрив зимовий сезон купання. Тож порада мандрівникам: якщо бачите біля моря довгий слід ковзання чиєїсь ноги, то не варто туди підходити, бо ковзання може початися на пів метра раніше.

Потім по дорозі нас зупинила жінка і запросила відвідати безкоштовну галерею з фото визначних міст Словенії. Я думаю, що це національна програма націлена на туристів із Італії. Бо тут дійсно Словенія показана в усій красі. Та й взагалі з нашого досвіду це реально класна країна. Місто Піран не було виключенням з класності країни. Він затишний та сонячний, у нас тут був увесь світловий день.

Приємним доповненням був ресторан мережі Сараєво 84. Ми в цьому закладі були в Любляні і тепер вже з нетерпінням чекали обіду, щоб знову пірнути в атмосферу Боснії та Герцеговини. Хоча в цій країні ми ще не були, але ж не може бути поганою країна, де так смачно вміють їсти. Ми запитали працівницю, чи потрібно бронювати столик на вечір, тобто чи буде ажіотаж. Працівниця відповіла, що не знає чи буде вечірній ажіотаж, але заклад закриється вдень. Відповідь на п’ятірочку. Одразу відповім на майбутні питання, ми там потім проходили ввечері, ажіотажу біля закритого закладу не було.

Зате були свіжі ківі, що росли прямо на деревах, можна собі заводити книжечку, де відмічати які фрукти ми вже зустрічали в дикій природі, лідером мабуть залишається саусеп. Приємним доповненням до міста є стіни старої фортеці. А саме ціни на прогулянку по ним. Для порівняння, стіни в Дубровнику коштують 35 євро з людини, а в Пірані з нас взяли 6 євро з родини. Хто знає, можу в Дубровнику стіни з чистого золота, а тут з традиційного каменю. Хай це залишається приємною загадкою, бо на стіни Дубровника ми не пішли, і не шкодуємо, особливо після Пірану)))

Та й в цілому коли якесь визначне місце коштує дорожче за авіаквиток між країнами, то завжди з’являються сумніви. Ввечері на нас чекав справжній піранський захід сонця, який не далеко пішов від трієстського. Тож на заходи завжди виділяйте окремі пів години в день. Після заходу сонця стало значно холодніше, а точніше стало холодно, бо до цього було тепло.

В центрі міста почалася ярмарка із багаттям для обігріву замерзлих. Місто світилося новорічними фарбами, дух Різдва ширяв у повітрі. Тепер 40 хвилин вздовж холодної набережної до фліксбасу і можна їхати. По дорозі можна зайти погрітися на місцеву криту ковзанку, але чомусь там виявилося не тепліше ніж на вулиці. На щастя, фліксбас приїхав раніше свого часу і ми були єдині пасажири, які купили квитки з цієї зупинки, тож водій одразу дав по газах і ми полетіли в Трієст. Водій був настільки радий, що ми теж прийшли трохи раніше, що навіть забув про туристку, яка вийшла на стації в туалет. На щастя, інший пасажир встиг вчасно зупинити водія. У мене тепер фобія ходити в туалети на зупинках.

Природний заповідник Val Rosandra (Riserva Naturale della Val Rosandra)

Ми кудись далеко їхали, а потім пересіли і ще далі поїхали. Погода була сонячна але дуже-дуже вітряна. Парк виявився в горах. А там ще більш вітряно. Добре хоч не здуло. Ми спочатку вирішили, що недостатньо високо заїхали в гори, тож вирішили ще вище залізти. Питання, навіщо ми це зробили залишиться питанням 2024-го року навіки. Але ми побачили цілу зграю оленів, тож це було вагомою нагородою за наші старання. І як тільки ті олені можуть безшумно скакати серед хащів, наче несправжні. Коли ми залізли зовсім високо, і вже думали лізти ще вище, то, на щастя, одумалися і полізли назад. Бо по факту це були гори, а парк був на 300 метрів нижче по висоті. Сам парк виглядав дійсно фантастично і в ідеалі одразу треба йти по його стежках, але тоді менше шансів побачити зграю оленів).

Це кам’янисті гіри, стежки яких ведуть до потужного та високого водоспаду. Панорами доволі незвичайні, тут можна знімати фільми про сміливих космонавтів, що намагаються вижити на далекій, холодній скелястій планеті. Треба б було вже повертатися до автобуса, але хотілося все більше і більше погуляти по цим дивним краям.

Гуляли ми стільки, доки не зайшли у Словенію. Як не дивно, але природа одразу змінилася на зелену. Мабуть вони кордон за природними ознаками прокладали, зелену частину Словенії, сіру – Італії. А тепер можна бігти до автобуса, що ходить раз на годину. На нас чекало дві новини: добігти ми встигли, а от сісти не встигли, бо не знали де точно зупинка. На наступний автобус чекати було трошки ліньки, тож ми пішли пішки до місця пересадки між автобусами. Якихось 40 хвилин вздовж італійських сіл. Панорами нас одразу флешбеком повернули у Каміно.

Маршрут прямо ідеально підходив би для Каміно, але це не він) Тож якщо пропустили автобус, не журіться і починайте йти пішки в сторону Трієсту. Сьогодні ввечері ми знову зустрічалися з друзями, сьогодні нам Змітєр розповідав історію нелегкої долі сусідніх країн та їх королів.

Шкоцянські печери

Сьогодні ми вирішили остаточно закрити нерозвідані міста Словенії і поїхали в печери. У країні є декілька відомих печер, але одні коштують 15 євро з людини, в той час як інші всі 30. Вибір був очевидний. Єдине питання, це як доїхати до тих печер у несезон. Спочатку треба купити квитки на потяг Треніталія в касі або у автоматі самообслуговування. Саме ці квитки не можливо купити на сайті, бо вони міжнародні, видно тільки розклад поїздів.

Далі треба заїхати в максимально глухе село країни Дівача. Містечко має кілька десятків будинків і навіть Мішленівський ресторан (ото Мішлену робити було нема чого). Тепер у несезон треба взяти ноги в руки і десь годинку йти пішки в сторону печер. Судячи з рекламних банерів влітку тут ходить автобус. Попередньо на сайті треба перевіряти розклад роботи печер на ваші дати, щоб він співпадав хоча б з якимось із потягів. Печери починають вражати вже на підході. Це гігантська прірва серед лісу.

У нас була ще година до початку туру, тож ми ще встигли обійти по колу і сказати ‘Вау’. Ми чесно кажучи думали, що будемо єдиними людьми в печерах в несезон, але людей зібралося більше ніж усе населення Словенії разом взяте. Щодо печер скажу так, ми бачили по світу їх дуже багато в найвіддаленіших куточках планети і нас важко вразити печерами, але ці вразили. Я не знаю, що там в печерах по 30 євро має бути, але тут є всі круті атрибути: бурхлива річка, мости на висоті, відповідна підсвітка і трьохкілометрова прогулянка стежкою всередині печери. В сезон відкрито ще продовження маршруту назовні.

Шкода тільки, що самим гуляти не можна, а тільки з гідом. Екскурсія тривала близько двох годин. Тепер у нас був нелегкий вибір, або бігти на дорогий австрійський потяг до Трієсту, або чекати п’ять з половиною годин у холодному забутому словенському селі, щоб поїхати на Треніталії, на який у нас ще й квитки були. Шкода, що це була зима, бо до італійської автобусної зупинки лише дві с половиною години пішки. Але зараз такий трюк не вартує ціни за квитки. Ми ретельно зважили усі за та проти і поїхали на дорогому потязі. Коли ми вдома лежали під теплою ковдрочкою, поїдаючи свіже прошутто, то зайвий раз переконалися у правильності рішення.

Околиці Трієста

У нас до літака сьогодні була половина дня. Тож не витрачаючи час ми залізли на чергову гору, що знайшлася прямо серед міста та поїхали дивитися замок, який знаходиться на півдорозі до аеропорту. Звісно, кожна країна вважає, що саме їх замок найбільш замковий на світі і тому повинен відповідно коштувати. А ось ми в замках любимо те, що територія щоб погуляти поруч зазвичай красива та безкоштовна. А тут ще й море і сонечко і сосонки, коротше кажучи, то наймиліша частина Трієсту.

Вцілому, як я можу підсумувати цю подорож. Попри те, що сам Трієст не занадто нас вразив, його околиці буквально фантастичні. Якщо ви не були в Словенії, то має сенс ще провести пару днів в Любляні, якщо були, то околиці Трієсту будуть безцінним доповненням до вашої історії подорожей по світу.

Одного осіннього вечора, ми пішли на зустріч мандрівників послухати про якийсь дуже дивний вид туристичної розваги – каміно. Жінка із захопленням розповідала як вона пройшла пішки через усю Іспанію і ночувала у групових хостелах серед купи інших однодумців-пілігримів. Сказати, що я був шокований в сенсі “навіщо це потрібно”, нічого не сказати. Дашу вразила і зацікавила ця розповідь, і вона запитала мою думку. Я тоді відповів, що це точно не наш варіант. Але якось з голови це не виходило. Зовсім не виходило. Зовсім-зовсім не виходило. А які там взагалі бувають маршрути? З Португалії вздовж океану 250+ кілометрів. А може не така й безглузда ідея. Як я пізніше написав 16-го листопада в одній з переписок з одним мандрівником: “Є примарні плани влітку пройти “каміно”. Це коли пішки проходиш майже всю країну до конкретної точки в Іспанії. Але поки морально готуємося і зважуємо, чи готові ми до такого. Поки що є тільки глобальний план-мета – в Японію на експо 2025. Там одне із бажань – політати в аеротаксі.
Десь на початку травня у мене каміно не виходило з голови, схоже воно нас кликало. Я Даші сказав, що я так подумав, то і не така вже й погана ідея пройти пішки захмарну відстань. Даша з мене сміялася, з того, як я менше ніж за рік змінив свою категоричну думку на протилежну. Наскільки ми читали, найкращий час це кінець вересня – початок жовтня. Ми почали планувати, дивитися квитки і у нас все не виходило підібрати дати. То були інші поїздки, то дні народження, то теща не могла в певні дати приїхати, щоб побути з нашим сином. Потім в середині травня ми пішли на чергову зустріч мандрівників, послухати про Кіліманджаро і там зустріли жінку, яка як раз пройшла вже наш запланований маршрут і вона нам дала пораду не йти раніше жовтня, а то й взагалі в листопаді. Парадокс полягає в тому, що українську розповідь про Кіліманджаро ми так і не послухали (у доповідача була щелепа не та, міг тільки расіянською говорити). Але замість цього, через 10 хв після розмови з жінкою, сіли на березі Вісли на лавці і взяли собі квитки до Порту на кінець жовтня. Ці дати одразу лягли в календар, всім пасували і ціна квитків порадувала.

У нас було дуже хвилююче відчуття. По-перше, ми не знаємо чи впораємося ми, хоч ми і багато ходимо, але це не ті масштаби, як у завзятих піших мандрівників і це дуже додає адреналіну кожен раз про згадку про каміно. Але є ряд аргументів “За”:

1. Я надзвичайно самовпевнена людина і якщо я вирішив, що зможу, то дійсно зможу. Якщо зрозумію, що не можу, то усе одно зможу.
2. Якщо я зможу, то і Даша зможе, це також випливає з попереднього пункту).
3. У нас колись був досвід з маршрутом в Ісландії, коли треба було вперше пройти маршрут у 25 кілометрів за обмежений проміжок часу із підйомом на висоту 1 км і подоланням льодовика. Тоді таке саме було відчуття, але ми це зробили.
4. Квитки до Португалії зазвичай занадто дорогі, а тепер дійсно є хоч якесь виправдання чому треба полетіти.
5. Португалія та Іспанія найменш досліджені країни Європи у нас.
6. Як показав досвід людей, які почали відкладати плани на життя під час ковіду… краще робити зараз, ніж ніколи.

Тож у нас почався етап приємного і хвилюючого очікування.

2,5 місяці до каміно

Наразі кожна довга прогулянка або трекінг супроводжується думкою “Це ж в каміно маршрут буде ще довшим” та “Чому ми так швидко втомилися, ми ж пройшли навіть менше ніж буде у найменший день під час каміно”. Тож моральна підготовка йде повним ходом. Даша героїчно забронювала 13 готелів розділивши наш маршрут на рівні частини. Я розумію, що для повного відчуття каміно необхідно переночувати в загальному номері слухаючи хроплячі п’ятки, але я усе дитинство проїздив в українських плацкартах і духом хроплячих п’яток мене не здивуєш. Не кажучи про ті 7 років на річці, коли ми жили в наметах і кожну ніч всі слухали як хропить дядько Петя, а він насправді невизнаний лауреат по міжнародному хропінню. Та й взагалі, ми їхали якось в одному купе із хроплячим індусом, а це, повірте, вже багато чого значить. Тож до каміно як бачите мене життя готувало змалечку, але тепер або платити близько 10 євро з особи і отримати флешбеки дитинства, або близько 30 євро за двох і мати приватні номери.

Місяць до каміно

Що таке синдром каміно? Це коли починає сильно боліти ступня під час піших прогулянок. Останній раз таке було 12 років тому, чому це накрило саме перед каміно??? Такі речі я називаю синдромом. Це так само коли під час ковіду перед подорожжю підіймалася температура перд здачею ПЦР теста – синдром ПЦР.

Два тижні до каміно

Люди кажуть, що не подорожують по лоукост-тарифам тому що: “Ми не можемо настільки заздалегідь щось планувати, бо не знаємо що буде в майбутньому”. Я вже знаю, що на мене чекає каміно зі зламаною пластиною в руці та пошкодженим зубом. Коли я дізнався, що у мене знову зламана рука, через зламану пластину, то перше, що в голові промелькнуло: “Треба спочатку завершити всі заплановані подорожі, а потім зайнятися рукою”. Та й медицина тут не така швидка, як хотілося б. Ситуацію з рукою ускладнює факт того, що треба частину кістки взяти з тазу. Лікар мене запевнив, що я зможу потім одразу ходити, зможу дійсно багато ходити, але коли почув, що я збираюся пройти шлях довжиною в 270 кілометрів, то сказав, що не настільки багато я зможу ходити одразу. Ми нещодавно були у двох подорожах, Осло та Дубровник, зламана рука їх перенесла добре. Біль в нозі поки до кінця не пройшов.
Ще недавно був період спокійності перед каміно, оскільки нас відділяло багато подоржей, але тепер попереду тільки каміно і рівень адреналіну в крові знову підвищується. Сьогодні ми вдало вполювали комету, це хороший знак.

Кілька днів до каміно

Ми гуляли по набережній сонячного Кракова у передчутті великої подорожі. Прогноз погоди неочікувано показав набагато теплішу погоду, ніж зазвичай буває в таку пору року, тож треба було перепланувати список речей, які ми беремо із собою. Потім кудись зникли трекінгові шкарпетки і ми їх пів дня шукали по квартирі, а знайшли в кишені куртки.

Два дні до каміно

Треба терміново було вирішуватм, що робити зі зламаною рукою і, на щастя, лікар призначив операцію і підготовку на дати, що будуть одразу після повернення, тож все складається на користь подорожі. Бо дійсно був ризик, що доведеться скасовувати подорож і потім ще виводити мене із глибокої депресії через скасовану подорож.

Ода до каміно

Ти ніколи не будеш знати, що таке каміно насправді, доки сам його не пройдеш. Ми слухали різні розповіді, читали форуми і приблизно уявляли, як воно буде і що це таке. Але усі наші уявлення не були наближеними до того, чим маршрут каміно є насправді. Тобто ти із розповіді не зможеш пережити ті справжні відчуття, які отримаєш під час маршруту. І у кожного вони будуть свої, унікальні. Для когось це маршрут із блокнотом і думки про велике, для когось це бородьба із мозолями на ногах, для інших туристів це нескінченні знайомства і практика іншої мови. Чим був маршрут каміно для нас? Це був окремий розділ життя. І це не просто красиві слова, це дійсно два тижні життя, задачі і цілі якого кардинально відрізняються від буденності. Тут немає ані роботи, ані проблем, які треба вирішувати зі зламаною рукою. Десь далеко в Києві сусідка кардинально затопила квартиру, але і цих проблем тут немає, це все в іншому паралельному світі, десь на паузі як і багато інших задач, які здавалися дуже важливими до початку маршруту. Що ж у нас замість цього? Яке воно життя під час каміно?

Життя починається рано-рано вранці, ще до світанку, коли нічні ліхтарі осяюють темну вулицю затишним помаранчевим світлом. Через відкриті вікна доноситься із темряви шум океану, що кличе тебе продовжувати маршрут, обіцяючи нові неповторні враження. Передчуття радості від кави із канапками у кафешці, що перша відкриється, це приємне пробудження кожного дня. Який він, береговий маршрут від Порту? Він кожен день унікальний, неповторний. Будуть і старовинні кам’яні містечка, і тропічні вологі ліси, і релакс біля безмежного і потужного океану. Ми були в сильному захваті наскільки маршрут був кожен день різний. Із 12 днів було два описаних як “нормально” і 10 описаних як “ну, оцей день взагалі красивий”. І є абсолютний переможець, це відрізок між Mindelo та Esposende, коли треба йти по дерев’яних місточках. У каміно ми закохалися вже на середині маршруту, навіть вголос озвучили плани на наступний рік, почали підбирати, який маршрут хочемо пройти наступним.

Хоча ще до подорожі я точно пам’ятаю, що фраза “Одного каміно в житті не буває” для мене була дуже умовною. Але вже під час маршруту було зрозуміло, що будемо повертатися у цей розділ життя ще і ще. І навіть запланували собі на майбутнє додаткові два маршрути які хочемо пройти. Як ви зрозуміли, каміно нас затягнуло з головою. Хоча ви явно задаєтеся питанням “Давай, розкажи правду, наскільки це було «в лапках легко»”. Щодо складності скажу так, якщо б мої ноги могли жити окреме життя, вони б мене за це боляче відпинали би. Найважчими були перші дні. Незважаючи на те, що ми в повсякденному житті ходимо доволі багато, до навантажень під час каміно готовим фізично бути неможливо. Тут головне моральна готовність. За всю подорож ноги боліли в таких місцях, де я не уявляв, що вони можуть боліти. Але є чудова новина, на відновлення сил у вас буде більше 12 годин кожного дня, і цього більше ніж достатньо, щоб м’язи відпочили. Тож на початку кожен наступний день буде важчий, але можливий. Потім для нас відкрилася перша мудрість – “У каміно немає вихідних”. Ця мудрість була в прямому сенсі шокуючою.

Мозок не міг повірити у це. У другій половині подорожі ноги звикнуть і фізично не буде настільки важко. Тож не допустіть помилку, не робіть собі серед каміно днів без маршрутів для відпочинку, це вам сильно нашкодить, ви не звикните до темпу. Але, на мою думку, фізична втома під час маршруту це маленький недолік у порівнянні з тим, що ти отримуєш під час проходження. Моя знайома запитала мене, чи не можна просто між містами на автобусі переїжати і дивитися красу без фізичної втоми? Тут як раз і криється секрет каміно, красивий саме маршрут між містами, а не в точках відпочинку. Тож як правильно підготуватися до каміно? Тверезо оцініть свої сили відносно ваги рюкзака і дальності переходів. Це не перегони, тож зробіть собі стільки днів, щоб від каміно отримувати задоволення.

Строго контролюйте натертості на ногах, при найменшій підозрі на зародження мозолі, негайно вживайте заходів, тут крем та перевзування вам в допомогу. Вважайте, що недопускння мозолів на ногах це ваша головна ціль каміно. Якщо ви її досягнете, то маршрут вам розкриється максимально. Далі треба визначитися із рівнем комфорту хостелів Альберго. Або ви йдете скільки можете і зупиняєтеся у загальних Альберго із іншими людьми, я цей варіант називаю (хроплячі п’ятки), або заздалегідь бронюєте приватне житло по всьому маршруту. Якщо ви йдете вдвох, то ціна за двох у приватному номері буде не набагато вища, ніж одна людина у загальному номері. Звісно усе залежить від сезону, та наскільки заздалегідь ви усе бронюєте. У нас було усе проброньовано. Тож ми могли не поспішати із проходженням кожного дня, щоб зайняти вільні місця в Альберго і ми точно знали скільки ми маємо проходити в який день, це нам значно спростило маршрут. Плюс можливість міцно спати в особистому номері. До речі, про міцність сну. Я думаю, що в житті так міцно ніколи не спав, як у каміно. Можливо тільки в дитинстві, коли ми кожен рік по місяцю жили в палатках на Десні. Стаття про деталі організації маршруту.

Розповідь про каміно

Я видалив з телефону корпопоративний месенджер, своїм колегам повідомив, що я завжди готовий у екстреній ситуації допомогти, але щиро сподіваюся, що ця екстрена ситуація не наступить. Ми взяли наші легкі рюкзаки і поїхали в аеропорт. Чесно кажучи, впевненості, що ми прямо візьмемо і зможемо пройти увесь маршрут, не було. Але була настанова від мене, ми у будь-якому разі його пройдемо незважаючи ні на що. Хоча ми ж реально не знали, як наше тіло поведе себе і можуть бути дійсно крайні ситуації, наприклад вивих ноги або біль в колінах, що наростає, що дійсно може поставити хрест на маршруті.

Бо здоров’я ніг понад усе під час каміно, головне їм не нашкодити. Даша переживала, чи дійсно я готовий йти такий довгий маршрут зі зламаною рукою. Щоб розуміти рівень дискомфорту, іноді щоб її підняти мені треба було другою рукою підтримувати іншу частину яка “намагалася відпасти”. З іншої сторони, руки то не ноги, і я ще раз був дуже вдячний долі, що склалося так, що я переламав собі лише руки) Але каміно така штука, що ви до останнього дня будете зустрічатися з різними викликами, що не будуть давати відчуття впевненості у маршруті. Але ми морально дуже налаштовані. Я спеціально останній місяць майже не користувався транспортом і всюди ходив пішки. Окрім останнього дня, коли я дав повний відпочинок ногам.
Перший челендж, це пережити довгий переліт із раянейром. Я нічого не маю проти комфортності лоукостерів, але майже чотири години летіти таким літаком, це треба мати добру витримку. Головне, щоб зручно стояли чи лежали ноги. Ще перед подорожжю я уважно слідкував за станом ніг, щоб зайвий раз ніде не покласти ногу у незвичному положенні. Перша нагорода майбутнього пілігрима – це Порту, неймоврно красиве і цікаве місто в Португалії. Люди, плануючи подорож, помилково роблять акцент на Лісабон, але перлина – це Порту. Ще й зручна інфраструтура, метро їде прямо з аеропорту. До речі, може має сенс з аеропорту починати каміно? Бо він на пів шляху до першої зупинки. У нас є половина дня в місті романтики. Головне не ходити багато, бо завтра починається маршрут. На жаль, небагато ходити у подорожах ми не вміємо. Як ми не старалися, але 21000 кроків була зроблена. Можливо це наш антирекорд у подорожах по кількості кроків.

Порту

Місто нас зустріло теплою літньо-осінньою погодою. Для занурення у атмосферу міста, рекомендується одразу зайти в ресторанчик для місцевих. Це такі заклади, де усі сидять великою родиною за одним столом, або дуже щільно за окремими столиками, зазвичай там стоїть гул активних португальських переговорів, хтось грає у дартс на стіні, офіціанти подають смачну і недорогу їжу. Даша замовила собі червону рибу, а я місцеву страву – франчезінью.

Там багато видів м’яса, багато сиру, тости та томатно-пивний соус. Вісім років я чекав на повторну зустріч із цією стравою і то було шикарно. Наш офіціант біля сусіднього столика доєднався до португальської бесіди і щось дуже активно показував руками, а чоловіки його зацікавлено слухали. Скільки ми не намагалися допроситися рахунок, захоплений офіціант нас не помічав, його почав кликати інший офіціант, але нашого було не спинити, він у розповідях увійшов у раж, можливо як раз розповідав португальцям, яку саме рибу він виловив минулого тижня. Другий офіціант втомився кликати і сказав, що зараз сам нам виставить рахунок.

В цьому і є шарм португальських ресторанчиків. Пішли на заселення, нас зустріла класична португальська бабуся. Вона спочатку хотіла дізнатися якими ми спілкуємося мовами окрім англійської, але ми схоже можемо пройти заселення вже будь-якою мовою))) Тож порозумілися португальською. Зайшли в місцевий супермаркет на десерт, але треба було з’ясувати, де тут можна випити кави, одразу біля маркету був куток із надписом “Coffee Station”. Ще й кава по 50 центів, невже ще є ті недорогі країни Європи, що можуть потішити економного мандрівника. Далі ми пішли до кафедрального собору Порту, купити паспорти пілігримів.

Тут починається маршрут, але поки що прогулянка містом. Порту було таким же затишним і цікавим як і вісім років тому, та ще й на іншому березі відкрилися дуже тематичні локації. Перша була велика, двоповерхова сардинарня у вигляді цирку. Друга – це їдальня однієї страви у вигляді великої бібліотеки.

Ці локації, на нашу думку, мають бути у списку “маст сі”, ви їх не пропустите коли будете гуляти по набережній лівого берега міста. Можливо ще щось додалося цікавого, але нам треба було економити кроки, тож заберемо пакунок солодощів, який замовили зі знижкою через додаток, вип’ємо чаю і відпочивати. Солодощів на 4 євро виявилося багато, при тому настільки, що ми точно не зможемо подужати за вечір та ранок. Але як показує досвід, багато смачного не буває. В Португалії, на жаль, далеко не усі солодощі смачні, тим не менш було радісно.

А от із чаєм була смуга невдач. Ми повернулися до супермаркету де був Coffee station, але там закінчилися стаканчики для чаю, далі була дуже довга і складна процедура отримання ємності для чаю, але давайте скоріше спатки і починати маршрут.

До речі, лайфхак, коли немає холодильника в номері, тоді ми продукти вішаємо за вікно на ніч, головне все продумати, щоб пакет не полетів донизу) Будильник! На дворі ще темно, але вже і не хочеться спати, ми готові починати наше каміно!

День перший

Ми зробили перші урочисті два кроки! Залишилося лише 465 346! Ну що ж, це здається не складно. Звіримося з маршрутом. Ага, не в ту сторону зробили перші кроки, тепер маршрут навпаки став на два кроки більше. У нас був встановлений спеціальний додаток, який показує маршрут. Тож перша задача – вийти на офіційний розмічений маршрут. Хоч наш шлях вважався відносно рівним, але перше з чого він почався, то були підйоми, Порто м’яко кажучи не рівнинне місто. Підійматися довелося доволі довго. Хоча у нас був вибір, є більш довгий маршрут, але по набережній, тут як раз би не довелося підійматися, але це не точно. Ми для себе обрали маршрут через містечка, оскільки набережної на маршруті буде ще багато. Десь за годинку дійшли до відкритої кав’ярні і почали свій перший сніданок у статусі пілігримів. Ми замовили каву, чай, м’ясний пиріг і у нас з собою були вечірні тістечка.

Взагалі на маршруті ми з собою не носили додатковий вантаж у вигляді їжі, але тут був відносно невеликий проміжок від готелю. Працівниця взяла наші паспорти пілігримів – креденціали і поставила штамп. Вона побажала нам хорошої подорожі і сказала, що погода могла б бути і кращою. Ми з Дариною ще довго вдивлялися в безтурботне блакитне небо і намагалися зрозуміти куди ж погода могла бути кращою. З погодою нам не те щоб пощастило, вона була ідеальною майже увесь маршрут. Вдень було приблизно 22 градуса, більшість часу ясне небо. Доводилося мазатися кремом, щоб не згорати. Прогноз погоди нам прямо казав, щоб ми взагалі не парилися за погоду. На маршруті почали з’являтися мітки і пілігримська атрибутика. Маршрут прокладений не по трасах і охоплює релігійно-визначні місця. З часом ми вийшли з Порту і почалися маленькі містечка та села із зеленими садами та полями по дорозі.

Першим визначним місцем на маршруті був старовинний кам’яний міст. Тут ми влаштували невеличкий відпочинок, а заодно і відправили друзям та рідним фотографії, що ми на маршруті. Далі ми проходили вздовж аеропорту і як раз зловили ланцюг посадок літаків, що пролітали прямо над головою. Невдовзі з’явився і перший пілігрим, що обігнав нас, бідолаха ще й повернув не туди.

В каміно кожний крок на вагу золота, тут ти десять разів подумаєш перед тим я відійти від маршруту хоча б на 20 метрів. Далі ми відвідали перший храм на маршруті і потрапили на сільський ринок. На нього можна й витратити кілька сотень додаткових кроків. Атмосфера фантастична. Твій шлях йде кудись вдалечінь, але ти можеш прожити шматочок локальної історії якогось містечка. На ринку сьогодні користувалися попитом гарбузи, оскільки Хелловін був у розпалі.

Цікавіше було проходити повз школу, діти коли нас побачили, то почали через паркан пригощати нас цукерками з геловінських кошиків, то було дуже мило та радісно. Це саме та атмосфера, яку я очікував від маршруту. Перший день здавався одним з найдовших. Та й проміжки в перші дні були в середньому по 25 кілометрів. Коли здавалося, що ми вже йдемо нескінченно довго, то з’ясувалося, що ще трохи менше половини за сьогодні треба пройти. Наші перші 30 000 кроків ми відмітили в евкаліптових лісах.

Час вже був обідній і на маршруті підвернувся великий торговельний центр, а значить там буде не менш великий фудкорт. Це був робочий день, на вулицях і в містах майже нікого не було, але схоже що саме в цей день уся Португалія вирішила пообідати саме в цьому торговельному центрі. Я на жодному концерті стільки людей не бачив як на тому фудкорті. Схоже сьогодні в Португалії вихідний. Але ж чому свій вихідний люди вирішили провести саме на цьому фудкорті? Хвилин за 15 ми нарешті знайшли вільний столик, тепер можна перепочити. Ще приблизно годину йти до готелю. Але почала боліти одна ступня, причому в місці де кістки, зверху. Це для мене нетипово, ми ходимо дуже багато в повсякденному житті, але без рюкзаків. У нас вони хоч і максимально легкі, але мої ноги відчувають зміну сумарної ваги дуже добре. У нас із собою було змінне взуття, тож я перевзувся з сандалів на кросівки. Стало трохи легше. Одразу думки в голові на тему, як же пройти ще 11 днів, якщо організм почав бойкотувати. Через годину, коли ми дійшли до готелю, то раділи першій перемозі на маршруті. Але тільки не ступня. Вона боліла, начебто її вовк вкусив. Ось тобі і друга мудрість – “ти не знаєш як поведе себе твій організм, доки не почнеш каміно”. А також пам’ятаємо першу мудрість “У каміно немає вихідних”. Так, головне відлежатися до ранку. Але у будь-якому разі, ми-це-зробили! Перший день пройдено!

Далі ми провалилися в глибокий сон годинки на півтори. Прокинулися десь о 16:30, нога начебто пройшла, як мінімум коли я лежу. Взагалі важливо всі речі тримати біля ліжка, щоб зайвий раз з нього не злазити. Відлежалися ще трохи і вирішили піти прогулятися. Перша прогулянка виглядала так: на невпевнених ногах, обережними кроками ми пройшли метрів 200 до лавки на березі океану, сіли і нескінченно дивилися у нескінченність горизонту. Вже було зовсім темно, треба було десь повечеряти, але не далеко, бо кожний додатковий крок сьогодні це в кредит у завтрашнього дня. Ми зайшли в типовий ресторанчик із “більярдом та дартсом”, там чомусь ще бігали діти, ходив великий собака, португальська атмосфера на висоті. Тож ми ситненько відтрапезували. Я не відходив від концепту і замовляв собі франчезінью. Цікаво, що вона у різних закладах готується із різним набором м’яса. Ми подивилися на початок завтрашнього маршруту і одразу зрозуміли що це буде найкращий день.

День другий (Палошники та шльопошники)

Коли прокидатися у каміно? Починати треба на світанку, за деякий час до того як підніметься сонце. На світанку на тобі більшість речей, а значить рюкзак буде максимально легким. Але коли саме вставати? Ми домовилися так, якщо хтось прокидається раніше будильника, то починаємо маршрут. Оскільки ми лягали спати значно раніше ніж вдома, то і організм будив нас у неочікуваний час. Десь о 05:40 мене будить Даша і каже що вона вже прокинулася, тож починаємо другий день. Перша думка “самодіагностика…”, нога не болить! Це хороший знак, я з острахом встав на ноги, дійсно майже не болить. Бо вчора було навіть лежати боляче. То дуже добре, каміно в безпеці. Скільки сьогодні? 27,5 км! Ох, вперед! Ми вийшли на дерев’яний місточок, що йшов над піщаним берегом.

Чого ж так темно? Може почекати щоб красу не пропустити? Але на щастя той місточок буде дуже довгим, тож можна починати йти. Хвилин через 10 на нас чекав твіст сюжету, зламаний проміжок. Треба було з півтораметрової висоти злізти на пісок і залізти на іншій стороні. З рюкзаками то пів біди, але ж у мене ще й зламана рука. Фактично увесь шлях каміно я можу користуватися лише однією рукою. Ну, в каміно ж мають бути випробування, то мабуть це і є невеличке випробування. Дивно, що міст виглядає зламаним дуже давно, але ніде не було згадок, що у пілігримів таке було на маршруті. Невже це дійсно випробування лише для нас? Подолали перешкоду, йдемо далі насолоджуватися маршрутом.

Ми ще не знали як тут працюють кав’ярні, тому коли саме буде наш сніданок було великою загадкою, а сніданок це одна з головних частин каміно, це як ритуал, ти не знаєш, що саме на тебе чекає, але це завжди недорого та смачно. Головне не брати меню для пілігрімів, бо це якийсь прикол судячи з ціни і те що ти отримаєш. Хоча хто зна, може в сезон ситуація краще. Хороший та ситний сніданок на двох обходився близько 12 євро. Закінчилися місточки, почалося місто, старовинне, красиве, з клумбами. Тоді ще такі міста були в новинку на маршруті, але ми їх побачимо ще десятки десятків. А ось і наша кав’ярня.

Найкращої та найсвіжішої випічки нам! Хотілось спробувати одразу увесь асортимент, але не треба поспішати, днів попереду ще багато, все скуштуємо. Тож невеличкий перепочинок і далі по маршруту. Після сніданку на нас чекало нове випробування. Це люди зі скандинавськими палицями.

Раніше я думав, що для моєї нервової системи є два найгірші випадки, це коли вночі тікає годинник, або коли в купе хропить індус. Каміно, як вже згадувалося, це певною мірою набір випробувань. Наше нове випробування – це звук скандинавських палиць по асфальту. Це доволі монотонний і циклічний звук цок-цок-цок. Хоча в кінці сезону пілігримів на маршруті майже не було, але наша пара палочників завжди була поруч.

У них був такий самий темп як і у нас, якщо ми зупинялися на зупинку, то і вони обов’язково за найближчим кутом перепочинуть. Якщо ми десь прискоримося, то й вони нас почнуть наздоганяти. Попри те, що у всіх ночівлі в абсолютно різних хостелах, містах та селах, на різній відстані. Але наші нові “друзі” завжди зупинялися десь близько. Навіть в той день, де у нас було заплановано лише 14 кілометрів маршруту, наші друзі нас не підвели і теж в цей день не перевантажували себе маршрутом. Що найцікавіше, жінка завжди була, а от її чоловік епізодично то з’являвся, то зникав. Ми за увесь маршрут дізналися багато про ті палиці. Чи знали ви, що будете їх нести окремо в руках приблизно стільки ж скільки і йти з ними?)

Чомусь люди частину маршруту працюють на палиці, а потім навпаки. На противагу “палошникам” на маршруті ще були й “шльопошники”. На жаль, останніми були саме ми. Чомусь у мене трекінговий сандаль на одній нозі особливо гучно шльопав по твердих поверхнях. І я не знаю хто кому більше заважав насправді. Але головне чомусь було – триматися разом. Ми вийшли знову на набережну. Я запропонував Даші зупинитися на чай, заодно перепочинимо і дамо людям з палицями вирватися вперед. Поруч був широченний піщаний берег. На березі відпочивав дуже втомлений пілігрим. Чоловік був настільки втомлений, що коли почався дрібний дощ, пілігрим навіть не ворухнувся. Сподіваюся із ним усе добре. І навіть не перевіриш-то особливо. Бо найгірше, що можна собі зробити на маршруті, забруднити піском ноги. З ногами в каміно потрібна максимальна увага. Будь-який дискомфорт в ногах, треба терміново зупинятися і щось вирішувати. Чай допили, можна продовжувати. О, палошники, щиро дякуємо, що почекали нас недалеко на лавці, разом то веселіше буде!

Почалися знову улюблені дерев’яні місточки. Крізь берега, ліси, парки. Сьогодні був дуже довгий день. Ми десь далеко від цивілізації і вже треба планувати де б пообідати. Карта показує, що через годинку буде місто і там будуть два відкриті ресторанчики. Замість обіду на нас чекала чергова пілігримська мудрість – “Не очікуй скорого обіду, доки не побачиш їжу на власні очі”.

Через годину ми побачили не те, що закриті рестрани, а й місто без жодної людини взагалі. Це було повністю пусте місто, такі ще будуть на маршруті, але це було дуже дивно. Карта звісно показувала нам, що якщо ми відійдемо на 600 метрів від маршруту там будуть ще ресторани, але ризики того не вартували. За весь каміно ми доволі часто бачили вказівники на ресторани, які вказували перпендикулярно маршруту і часто треба ще йти вгору, або згори. Коли ти йдеш каміно, у тебе буквально кожний метр на рахунку. Як би ми не хотіли їсти, але втомленість і сили не нескінченні. Що взагалі означає “Закінчитися сили”? Це нестерпний біль в якійсь частині тіла, що росте із кожним кроком. За весь маршрут таке було два рази, в перший день, і в день, коли довелося ледве не бігти, щоб не потрапити під дощ. Тож на маршруті ходьба має бути помірною, більш повільною ніж в вашому звичайному житті і без зайвих відгалужень, доки не дійдеш до свого альберго (місця ночівлі). Тож побачили закриті ресторани, видихнули і пішли ще годину вперед в сподіванні, що там нам пощастить більше. Вцілому, якщо б мені платили по долару кожен раз коли ми на маршруті натрапляли на закритий ресторан, то я б з легкістю купив би собі літак. Тож майте на увазі обираючи для себе час проходження каміно. Ми йшли першу половину листопада. Наступним сьогоднішнім випробуванням були поля із овочами. Ми проходили повз грядки з салатом та гострим перчиком. На щастя, їсти ще не настільки хотілося, щоб перебивати апетит салатом із гострим перцем. Але ми як раз робили передих біля грядок, тож було достатньо часу щоб зважити, чи готовий я пообідати гострим перцем. Він мені ще натякав так “Давай, відкуси шматочок, із цього боку, бачиш який він червоненький”. Якщо мене чогось і навчила азіатська кухня, так бути обережними із овочами червоного кольору. Так, останні 40 хвилин. Зберімося! Треба пройти лише один ліс.

На одному з дерев висіли сувеніри для пілігримів, банка для грошей і напис із біографією продавця і вартістю сувенірів. Це такий лісовий селф-сервіс. Таке ще буде на маршруті, особливо запам’яталася лісова аптечка із пластирами “Терміново потрібен пластир? Лише один євро і він твій!”. Нарешті ми вийшли в місто і тут навіть є живі люди. А он і відкритий заклад. Тут продавалася лише солодка випічка. В трьох хвилинах ходьби за маршрутом буде ресторан. І ось чергова дилема каміно. Коли треба або ризикнути і піти далі, або отримувати синицю в руках. І якщо наступний ресторан виявиться закритим, то буде проблема, бо зайвих шести хвилин в тілі фізично немає. Ризикнемо! Ресторан, на щастя, був відкритий, але в меню були тільки міні-багети. Ну хоч так.

Перші дні маршруту найважчі. До фіналу другого дня залишалося менше години. І я хибно думав, що після обіду буде легше йти. Легше засинати – є таке, а ось йти навіть після тривалого відпочинку легше не стане. З іншого боку, це реально стосується тільки перших днів маршруту, коли ти ще звикаєш і дізнаєшся про усі можливості свого тіла. Коли ти вже морально готовий, то організм і відповідно налаштується. Але факт завжди однаковий – остання година маршруту завжди найдовша.

Ми дійшли у місто Ешпозенде, розійшлися із палошниками по своїх альберго і міцно-міцно спали. Сьогодні нам випала кімната на нульовому поверсі, тож не довелося підніматися сходами. Сон зазвичай тривав до півтори години. Потім вилазка у місто із проводжанням вечірнього сонця. У нас в будиночку були панорамні вікна, тож сонце проводили прямо з кухні. А потім пішли на набережну, дивитися на воду. Немає повісті сумнішої на світі, ніж пілігрими, що ввечері виходять на прогулянку. Головне було донести ноги до пірсу і не впасти у воду. А річка тут швидка. Ще не бачив у містах настільки швидкої течії. Але ми це зробили! Другий день подолали. Здавалося, що сидіти і дивитися у воду можна вічність. Тепер треба повечеряти і можна провалюватися в режим глибокого сну.

Навколо було багато тематичних ресторанів, але те, що їх об’єднувало – вони усі були закриті. Окрім одного, класичного. Дартс всередині є, в більярд грають, місцевий португалець щось гучно розповідає, а за барною стійкою дідусь потягує винце. Які ж були вина у Португалії та Іспанії…. Це мабуть і був смак нашого каміно. Порції вин у них тут доволі щедрі, пів винного келиху за півтора євро. Тепер спати точно будемо міцно!

День третій. Гірсько-лісовий

Як ми читали в інтернетах, португальський каміно не має великих перепадів висот, і тому вважається відносно легким та одним з найкрасивіших маршрутів. Запам’ятайте одне, не буває таких маршрутів, щоб довжина була більше двухсот кілометрів і не було гір, НЕ-БУ-ВАЄ!
Ми цього не знали і свято вірили, що каміно буде без підйомів, навіть попри те, що у нас в подорожах завжди діє правило: “Бачимо гору – лізимо на гору”, то в цій подорожі це було красиве виключення з правил. Гір ми тут боялися як вогню)

Натомлене місто Ешпазенде ще спало тихим лагідним сном, а ми вже були на маршруті. Ранкове узбережжя нас радувало невеличкими зеленими барханами і нам нарешті перехожі почали казати “Бом каміно!” Це кожен раз дуже піднімало настрій і давало додатковий заряд бадьорості. Знову почалися улюблені місточки крізь ліси. Потім була перша спроба поснідати. У кав’ярні португальський дідусь знав тільки два слова “Coffee” та “No Comprendo”. Даша спробувала за допомогою перекладача перейти на португальську і запитала чи є в нього випічка, тобто Казіменто!

Як нам пояснив дідусь, випічки немає, але є “No Comprendo”. Схоже в цій кав’ярні із великою вивіскою дійсно тільки кава є. Ми тоді ще не знали, що це доволі поширена практика))) На щастя, через п’ять хвилин ми натрапили на супермаркет із власною пекарнею, де якраз викладали гарячу випічку на прилавки. Якщо б мені треба було описати наші сніданки однією фразою, я б сказава би що це було “безмежне бенкетування”, а кажуть, що в каміно ще й худнуть… Але хороший сніданок, то запорука сповненого силами дня. А ті сили як раз і знадобилися, маршрут замість того, щоб вести нас по прямій, різко повернув вгору. Ну що ж, виклик прийнято! В гору, так в гору!

Зате вздовж аутентичних сіл та городів, по вимощених бруківкою вуличках. Цікаво спостерігати, як села змінюються містами, потім знову починаються інші села, і все це відбувається буквально пішим ходом. Тобто я вже не раз таке спостерігав з потяга, або автобуса, але коли йдеш пішки – таке вперше. Ми дійшли до чергового храму, поставили штампики, поповнили внутрішні запаси води і тепер можемо сповнені сил далі лізти вгору. При тому, он вона, пряма дорога до наступного міста без гори, по прямій, а десь внизу взагалі океан блищить і манить. А жовта стрілочка нам показує у гору.

І самий жах, що втома вже трохи відчувається і морально до гір взагалі готові не були. Але жовта стрілочка на маршруті каміно головна, як вона покаже так і треба йти. До побачення океанчику, до побачення рівна стежечко, ми лізимо вгору.А ні! Там лісок і пряма стежка, ура! Але нова жовта стрілочка навіть там на нас чекала і показувала, що ми маємо повернути і далі йти в гору! На вершині підйому був один з храмів, тут в різних затінках відпочивало штук сім пілігримів, включаючи наших друзів із палицями. Карти показують, що далі вже особливо підйомів не буде, тож можна відпочити наскільки це можливо і починати спуск.

Далі на нас чекали справжні лісові яри і навіть десь дзюрчав водоспад. Хоча ми його не бачили, але сама його присутність вже радувала. Після лісів ми дійшли до великого міста, треба було його пройти, перейти через міст і там вже наш фінал. Дуже хотілося морозива. Але чомусь ніхто до бізнеса зі смаколиками на маршруті пілігримів не додумався, а шкода. Була по дорозі заправка, але там у холодильнику напівживе морозиво лежало, просило нас щоб ми його добили, ризикувати не стали)

Ось він, останній на сьогодні довжелезний міст, а за ним готель. Цікаво, що доки підходили до моста, нас обігнав потяг і десь розчинився в середині моста. Місто Віано до Кастело, зустріло нас бульваром і блошиним ринком. Люди тут живуть своє життя і тільки пілігрими приходять та йдуть. А он і готель! Та ще й з ліфтом. А це велике щастя на машруті.

Далі я пам’ятаю тільки момент, як голова доторкнулася до подушки і я вже провалився в глибокий теплий сон. Сон, як завжди, тривав до півтори години, Даша взагалі перелаштувалася і навіть не спала в день.

Вечірня прогулянка, як не дивно, пішла доволі легко, начебто й не було ніякого маршруту у першій половині дня. Було дуже незвично, але ноги і організм почали звикати. І це дійсно приємна новина, що організм навчиться розподіляти сили.

День четвертий (кам’янистий)

Сьогоднішній маршрут був дуже каштановий, і кам’янистий, але не такий гірський, як попередній день. З самого ранку трохи тяжкувато пішли пошуки ресторанчику для сніданку. Їх тут було відмічено доволі багато і навіть відкритих, але золоте правило каміно, схоже, звучить так: “Кожному пілігриму, хто відійде від маршруту заради їжі, зустрічатимуться тільки закриті заклади!” Ми цього правила ще не знали, тож як раз сьогодні його добре пізнали. З часом знайшли відкриту автозаправку. Але вона була, таке враження, що нелегальною.

Коли ми зайшли в приміщення без світла, працівник з порожньої вітрини дивився на нас, мабуть чекаючи що ми назвемо якийсь пароль. Якусь секунду було незручне і напружене мовчання. У мене першого здали нерви і ми пішли мерщій звідти, доки на нас собак не спустили. Зрозуміло, поки що наш сніданок буде духовним, а не фізичним. Тож віддамося волі маршруту. Ще й, як на зло, каштани всюди валяються, вони тут їстівні, виглядають дуже пухнастими, а як голою ногою зачепиш так від крику можуть і пташки з дерев посипатися.

Тут ще й пташки цікаві літали, якісь як колібрі, тільки на мінімалках, базова комплектація. Ми йшли переважно у підніжжя гори і кожен раз раділи, що жовта стрілочка показує пряму дорогу, не в гору. Нарешті настав той момент, коли ми побачили першу відкриту кав’ярню, але вона чомусь теж виглядала якось нелегально))) Але тут були три булочки, а далі у восьми хвилинах має бути повноцінна пекарня. Що ж робити? Я залишився із двома рюкзаками. Даша пішла вперед і якщо їй пощастить, то вона там мене буде чекати, а я з двома рюкзаками до неї прийду. Якщо не пощастить, то Даші треба буде повертатися назад 8 хвилин, але без вантажу. Даші пощастило! Я схопив рюкзаки і пішов до пекарні. Я настільки поринув у мрії, як я буду зараз снідати, що пропустив поворот чим конкретно собі продовжив маршрут((( Ця пекарня була єдиною, тож працівниця зірвала нереальний куш на натовпі з пілігримів, які з’явилися невідомо звідки.

Нам пощастило, що ми зайняли столик. Кожен раз коли я згадую про сніданки на маршруті, починаю мріяти про наступне каміно. Тепер ще й знаємо, які приємності маршруту треба смакувати особливо.
Приємним відкриттям каміно було те, що дні не схожі між собою, тобто усі дні ти будеш бачити приємні різні ландшафти. І навіть буде таке, що ми собі записуємо день як другий по красі на маршруті, а потім наступного дня переписуємо помітку, що ось цей ще красивіший.

Після кам’янистих доріг ми увійшли в ліс із річечкою, що журчить, тут був пілігримський оазис у вигляді дуже затишного ресторану зі столиками на галявинці біля каскадного водоспадика. Ми, на жаль чи на щастя, були ще сповнені сил, тож вирішили не зупинятися. А ось у цей великий та красивий храм зазирнемо. Нас зустріла велика табличка із надписом, що храм приватний! Чого ми тільки в цьому світі не бачили: і вулкани, і льодовики, і північне сяйво, і комети, але як же приємно, що нас ще можна здивувати приватним храмом! Ну й добре, будемо значить милуватися евкаліптовими деревами!

А тим часом дорога повернула у сторону океану і вже зовсім скоро ми вийшли на сонячний берег. Вдалині вже виглядала Іспанія! Але це все буде завтра, поки що насолоджуємося Португалією наповну.

Мапа показала, що поруч з нами заклад для місцевих. Нам туди! Приємний португалький гул доносився з відкритих дверей, столиків тут було багато, але дух єдиної португальської родини відчувався добре. Що сьогодні на обід? Тут є меню? Жінка сказала, що меню тут не прийнято, все що на вітрині то і є. Давайте он ту страву! Жінка наклала порцію і повідомила що це риб’яча ікра. Ну добре, давайте ще он ту! Свинячі вушка! А ще щось є? Шматок картопляного пирога! Давайте, беремо все, і он то третє, що то таке? Жінка думала-думала і сказала, що не знає як це нам пояснити, щось з морепродуктами, і наклала порцію.

Їжа була незвичною, але смачною. Тільки не розумію, чому усі навколо їдять креветки та мідії, а ми вуха… Я запитав, чи можна нам мідій, але мідії вже закінчилися. Жінка щось запитала на кухні і їй відповіли, що половину порції нам таки приготують. Цей душевний тропічно-морський обід у нас зайняв перше місце серед обідів у каміно.

Потім ще й прогулянка вздовж особливо сонячного океану просто розтопила наші серця. Ще й супермаркет в якому продавався апельсиновий фреш… Як кажуть “Життя вдалося”. Це один з тих моментів коли відчуваєш каміно на повну.
А тепер перейдемо до нашої нової рубрики:

Жахи двох пілігримів

Про один із наших альберго на букінгу висів відгук, що когось покусали клопи! Але відгук був тільки один і в тому місті не було інших Альберго. Для зупинки це місто підходило ідеально, оскільки далі вже буде Іспанія і ціни суттєво будуть дорожчими за ночівлю. Який саме готель має бути із клопами нас тримало в напрузі увесь маршрут, але кожен раз ми перевіряли і то виявлявся інший день. Але той самий день таки настав – це сьогоднішній готельчик. На щастя, пішки треба було підійматися тільки один поверх, на нещастя, будиночок знаходився на горі. Як саме виглядають ті клопи, і що із ними робити ми не знали, але було дуже страшно. В будиночку нікого не було, жінка по телефону повідомила що під’їде за 10 хвилин. І ось ми входимо в кімнату, окрім нашої є ще три, тобто шанс зловити клопову кімнату 25%. Начебто усе спокійно. Тіло як на зло починає зрадницьки свербіти, та ще й в голові. Але клопів не видно. Може їх взагалі не видно доки не вкусять? Як ми не вдивлялися, клопів не було. Рубрику жахів каміно на сьогодні можна закривати. Хоча мабуть ні, ще сьогоднішній вечір закінчиться такою фразою “І коли пілігрими згадають, що вони не ставили сьогодні штампи, до найближчого штампу треба буде спускатися 800 метрів з гори, а потім назад!”. Рубрика “Жахи пілігримів четвертого дня” закінчена, перейдемо до іншої рубрики:

Життя чудових людей

Двоє задоволених пілігримів смачно вечеряли під португальське біле вино у ресторанчику на березі океану. Сир в моїй франчезіньї танув у пивному соусі додаючи приємну в’язкість та солонуватий відтінок. Кожен ковток прохолодного сухого вина оновлював рецептори для наступного шматочка смачної вечері… Мабуть ще трапези на маршруті особливо приємні, бо саме в цей момент ти повноцінно відпочиваєш і перезаряджаєш сили.
Ввечері у ліжку ми почали звіряти маршрут і шукати в інтернеті де саме переправа через річку між Португалією та Іспанією. Ми купили квитки онлайн на якогось офіційного перевізника. Далі прийшов лист, що нас по дорозі будуть намагатися надурити піратські постачальники послуг і щоб ми не велися. Цікавий завтра день намічається. Взагалі завтрашній день визивав багато питань, саме він буде найдовшим на маршруті із відстанню 33,2 км. Я не знаю чого ми боялися більше, клопів чи того дня. І здавалося, що він буде так не скоро, але ось він вже завтра. У каміно взагалі цікава властивість, коли по відчуттях тобі здається, що ти вже йдеш невідомо скільки років, а потім дивишся в план, а тобі йти ще більше тижня!

Це твоє альтернативне життя, яке ти запланував на 12 днів і будеш проживати по відчуттям як місяці маршруту (в хорошому сенсі) і то є прекрасним! Для моральної підготовки ми перепроклали відстань і щось не зійшлося. Чомусь до порома йти біля години, а потім залишиться 21 км. Щось в сумі виходить менше 30. Ми почали перевіряти увесь маршрут. Усі подальші відстані чомусь стали значно коротшими. Той день, де у нас планувалися перепочинкові 14 км, тепер взагалі показує як 11 км. Ми піднімали історію браузера, проводили справжнє детективне розслідування. Наскільки ми з’ясували, гугл змінив алгоритми прокладання маршруту кілька тижнів тому і тепер веде більш короткими шляхами коли прокладаєш піший маршрут. Іншими словами, добре, що пішли у листопаді, каміно “стало” коротше))) Тепер був новий страх, так а яка відстань буде тепер насправді, довша чи коротша? Ну що ж, поспимо – дізнаємося.

День п’ятий. Океанський

Сьогодні ми останній раз снідаємо у Португалії і розпочнемо новий розділ нашого маршруту – іспанський. До умовного кордону треба пройти трохи більше години. Але вперше на маршруті щось пішло не за планом, чомусь жовті стрілочки почали значно відхиляти нас від маршруту який прописаний у додатку.

Ми пройшли метрів 50 і помітили що стрілочки на стінах починають вести зовсім в іншому напрямку, протилежному від маршруту. Було близько сьомої ранку, до нас підійшов чоловік і почав розповідати, що насправді ці стрілочки правильні. І тут все стало на свої місця, це пірати, які відводять пілігримів від маршруту, щоб впарити свій сервіс перевезення через річку, тобто вони намалювали фальшиві стрілочки на маршруті. Я завжди уявляв собі піратів одноногих, із папугою та шхуною, але сучасні реалії вимагають сучасних луків. Тож завжди звіряйтеся із додатком під час маршруту. Та й взагалі краще мати завантажену мапу зі стежками, щоб бачити цілу картину. Ми не раз бачили, як пілігрими не те що б повертали не туди, а й взагалі йшли туди, де буде глухий кут. Спілкувалися з пілігримом з Америки, його помилка була в тому, що він думав, що GPS та карти на телефоні не будуть працювати без активної сім картки. Але це не так. Боюсь дізнатися, які помилки були під час каміно у пілігримів років 1000 тому. Ми повернулися на правильний маршрут і по дорозі зустріли навіть машину розбрендовану в жовті стрілочки.

Останній пречудовий сніданок на португальській частині. Було як завжди смачно, а ще у нас в раціоні була дуже стрибуча булка. Спочатку вона полетіла з моєї тарілки, Даші поклали іншу і інша одразу зістрибнула з тарілки Даші. Це було із серії я від ведмедика пішов, та від зайки пішов. Ведмедик та зайка це наші альтер его. За легендою, зайка залізла до ведмедика в берліг під час зимової сплячки і тому у ведмедя тепер прим’ята шорстка на спині бо там кухлилася зайка навесні. Хоча наш блог і називається “Казочка про білочку та зайчика”, але у білочки та зайчика є свої віртуальні персонажі…

Прощання із Португалією, і пливемо в Іспанію. Перші кроки… А ось і вказівник, скільки там? 165 кілометрів лише залишилося. Виглядає наче не багато… Хоча кого я обманюю, це і виглядає як багато, і дійсно багато))) Маршрут почався з лісу. Стільки лісів я ще за життя не бачив)))

Потім ми вийшли у перше іспанське місто. Для кращого привітання з країною ми купили собі солодкий смаколик у дорогу. І це до речі правильне рішення для тих днів, коли вам треба йти нескінченно довгі відстані. Але ж яка то була прекрасна відстань, майже увесь шлях був вздовж безкрайнього океану. Час від часу маршрут відгалужувався, була навіть частина вздовж траси, але і ця частина виглядала доволі затишно.

Єдиний мінус сьогоднішнього дня – нам попадалися виключно закриті заклади. Це коли ти починаєш хотіти їсти, а до ресторану ще три години йти, проходиш три години, а він зачинений і тому ще треба йти близько години щоб випробувати удачу із наступним. І так може бути до нескінченності. Але ж який там був океан.

Ми навіть змію на дорозі не помітили, так захопилися маршрутом. На щастя, змія теж вирішила зробити вигляд, що її там немає. Мені казали, що в каміно люди бачать знаки і по ним роблять свої висновки. Мене сестра якраз запитала, чи відкрилася мені вже якась пілігримська мудрість? А що у нас зі знаків було? Буквально кожний день шкірка від банана. Іноді шоколадного кольору, іноді свіжа, були червоні перці, була змія. Щось я не дуже філософських ідей майстер. Нічого не можу придумати. До нас підійшов іспанський дідусь і сказав, що у нього є пілігримський засіб для прискорення і показав пакет із червоними перцями. Знову перці?!

Треба запитати ШІ, що він думає. Я отримав таку відповідь “Життя, як бананова шкірка: ковзаєш, але вчишся тримати баланс. Змія нагадує — не всі небезпеки видимі, тому будь обережним. А червоні перці вчать, що навіть біль може бути джерелом смаку, якщо знати, як із ним впоратися.” Треба у нього повчитися. Нарешті ми натрапили на відкритий заклад. Хоч там їжа була посередня і маленькі порції, працівники собі приготували нормальну пасту болоньєзе великого розміру. Ну хоч можна було порадіти за працівників закладу. Але в ресторанчику був приємний плюс, це затишна тераса з видом на океан, правда був і один мінус, вони туди вивели витяжку від фритюру, але тераса була))) Але до Іспанії питань немає, ми ще з Канарських островів пам’ятаємо, що іспанці не особливо вирізняються смачною кухнею, якщо це тільки не паелья. Тепер ми нарешті поїли, тож можна йти відпочивати на зеленому березі біля бурхливого океану. Ще й сонце вийшло нас привітати. В той момент ми були із природою одним цілим, як колись ми сиділи в Кіото у саду каменів, так і зараз дивимося на океан і не хочеться нікуди йти і нічого робити, просто сидіти тут вічність і дивитися на красу. На ночівлю нам треба було зійти з маршруту і піднятися в гори в село. Тільки в тому місті був доступний будиночок для ночівлі. Село було настільки далеким, що єдине місце для вечері це був дім культури. Шкода тільки у них немає місця для сніданку. Нам дістався цілий двоповерховий будинок, виглядав максимально аутентично, був зроблений з каменю. В сервіс бронювання входила пральна машина, що стояла в окремому сараї на вулиці. Пральні машини в альберго на вагу золота.

По суті у нас із собою тільки один додатковий комплект речей. На щастя, в несезон не обов’язково прати кожен день, тож було дуже радісно дістатися до пральної машини. Види з будиночка були як із вежі старовинного замку. Після тривалого відпочинку ми зібралися силами і пішли на вечерю в дім культури. А з хазяїном домовилися, що вони нам на сніданок приготують їжу. Як же то не звично кожен день міняти готель і локацію. Не один раз себе ловив на думці “О, прикольний ресторанчик, треба буде ще раз тут посидіти”, але коли ж сидіти, в цій подорожі всюди можна побувати тільки один раз і все, завтра буде усе нове. Сьогодні ми перевершили себе пройшовши рекордну відстань на маршруті. Хоча, цікавий факт, що серед усього каміно так і не було дня в який би ми пройшли довшу та складнішу відстань ніж тогорічна в Ісландії, коли ще й на додачу треба було на кілометрову гору піднятися та спуститися. Тож ми загартовані.

День шостий. Береговий

Цей день був рекордно коротким, лише 11 кілометрів. Коли ми планували маршрут, то уявляли собі нескінчену втому після перших днів каміно і до кінця. На щастя, організм добре підлаштувався і навіть думки не було проходити так мало. Можна пройти більш дальньою дорогою, яка буде вести увесь час вздовж океану і не треба буде зрізати через гори.

На знак підтвердження нашої ідеї господар з готелю прислав повідомлення, щоб ми не йшли маршрут через гори, бо там нічого цікавого. Ну то взагалі все сходиться, ще й по дорозі на маяк подивимося. А на підході до міста, так взагалі розслабилися і пішли проходити додатковий маршрут по півострову, що був поруч.

Нарешті ми дійшли до цивілізації, супермаркети із гарячою випічкою на нас вже зачекалися, вино Дон Сімон так взагалі за нами сумувало з самої Барселони. Тож починаємо урочисте бенкетування на березі!

Дуже було мудрим рішенням поставити більш довгі дні на початок маршруту. Тепер йшлося значно легше, а сил тепер було не тільки пройти запланований маршрут а й зробити повноцінну вилазку із дослідженням міста ввечері.

Сьогодні була прогулянка по піщаній набережній, місце дуже спокійне, місцеві не кваплячись гуляють із домашніми улюбленцями. Океан тут доволі красивий, і, схоже, влітку тут бурхливий курорт, а наразі це колискова для нервів, просто гуляєш та релаксуєш у курортному місті Байона.

День сьомий. Другий по красі

Після затишної Байони, ми вирушили у напрямку великого мегаполісу – Віго. Цей день був надзвичайно зеленим, лісистим, гірським, острівним, що зробило його другим за красою на нашому маршруті. Дорога була доволі довгою, хоча звичайна карта показувала зовсім короткий шлях, тропа пілігримів впевнено вела в ліси та гори, подалі від траси. Іноді відгалуження виглядали доволі дивно, щоб скоротити 50 метрів по трасі, треба пройти близько кілометра дворами. Коли ми стояли на одному з таких розгалужень, то поруч зупинилася машина і водій жестом показав нам правильний напрямок. Один раз ми з Дашою заговорилися і пропустили поворот.

Так з одного з будиночків іспанський дідусь нас окликнув і жестом показав, що ми йдемо не туди. Допомогти пілігримам, що заблукали, тут важлива справа для місцевих і це дуже гріло кожен раз. В цей день у нас до речі сталося саме фатальне блукання на маршруті, неправильно спрацював GPS, ми пропустили жовту стрілочку і вилізли на гору… не на ту гору… Вона була невисокою, але ж якою крутою. Там ще було красиве затягнуте ряскою озеро, старовинна дерев’яна гойдалка на мотузках, все у стилі маршруту каміно, але ні, пілігримів вирішили пощадити не заводячи їх на цю гору.

А з іншої сторони, не ми ж обираємо каміно, можливо саме цей маршрут нас і обрав. Взагалі, оглядаючись назад, ми з Дашею розуміємо, що каміно нас обрало набагато раніше, ніж пів року тому, коли ми купували квитки. Набагато раніше ніж ми почали наші глобальні подорожі. Це сталося 12.07.2010 о 07:45, коли ми з Дашею вперше пройшли пішки увесь Київ, у нас це зайняло 6 годин та 10 хвилин. Пізніше ми повторили цей досвід із Мишком. А 16.09.2023 ми пройшли уже увесь Краків за 05:54. Тож велике каміно було питанням часу.

Я навіть пояснити не можу чому у нас із Дашею у обох колись виникло бажання проходити великі маршрути, але знаю напевно – нас обрало каміно. І тепер на маршруті ми вже остаточно вирішили, що хочемо проходити наступне каміно, бо ми дійсно в своїй стихії. Запланували ми наступне каміно прямо під час ходьби. Даша подивилася на інші шляхи і сказала “Оцей буде наш наступний!”. Ось так легко і прийнялося рішення, я навіть готовий був купувати наступні квитки, але поки що вони дорогі.

А тим часом ми вже високо в горах дивимося на панорами з зеленими островами серед океану. Шкода немає часу ще й туди сплавати дослідити. Але поки що можемо дослідити що тут із кавою, он як раз вказівник комусь прямо на будиночок. На вказівнику було написано щось про каву, снеки та інші смаколики. Нам чоловік дуже зрадів, але окрім кави у нього було тільки галетне печиво.

Тобто це був черговий заклад орієнтований на те, що турист вип’є каву без нічого і піде далі. Що ж за дивні традиції, та закупи ж ти круасанів у місті в маркеті, та буде тобі нормальний виторг. Тим паче зараз не сезон і кожен пілігрим в цих закладах на вагу золота. Ну й добре, менше кави вип’ю, здоровіше буду! Але чомусь організм одразу забажав натомість зеленого борщу.

Ніколи в житті не з’являлося бажання з’їсти зеленого борщу до того, буває ж таке. Але як не дивно, всесвіт прийняв мій запит. На сьогоднішню вечерю ми замовили у додатку їжу-сюрприз. І там як раз і чекав на мене зелений борщик. Я не знаю як це працює, я не вірю в екстрасенсорику і подібні речі, але схоже під час каміно дійсно можливе все. Ми спустилися з гір і почали заходити у Віго.

День восьмий. Село

Скажу так, Віго максимально нетуристичне і не притягує своєю атмосферою туристів до себе. Воно і гірське і дуже велике одночасно. Тут треба переночувати і рушати якнайшвидше далі, щоб знову перейти у премиле передмістя та села, але мегаполіс на то й мегаполіс, не можна просто взяти і вийти з нього. Тож ранок проходив через гучні дороги, міські гори та портову зону. З часом почали з’являтися двоповерхові будиночки із затишними ганками на подвір’ї, а потім дорога почала вести в гору і місто почало йти за обрій.

Знову безтурботні густо-зелені ліси. В цій частині Іспанії ліси дуже схожі на тропічні азіатські, тільки без мавп та ліан. З іншої частини гори на нас чекало зелене і тихе іспанське село, правда якийсь добродій вирішив палити листя і накрив димом усе село, але на фоні Віго це не здавалося проблемою взагалі. Сьогодні був черговий короткий маршрут, тож на заселення і відпочинок ми не поспішали. Натомість знайшли затишну кав’ярню і вмостилися на другому поверсі на балконі із видом на дитячий садочок.

Дітки бігають, сонечко світить, пілігрими туди-сюди ходять, а я з філіжанкою кави отримую дзен від усього цього. Коли допив каву, то на дні був осад у вигляді сейшельського кокосу. Тож я отримав чергову мудрість, що треба багато подорожувати. Як же радісно усвідомлювати, що останні 12 років ми тільки і робимо, що йдемо по стежці цієї мудрості.

Добре бути мудрим та скромним! Щось наш хостел вже зовсім близько, а сил непропорційно більше. Тоді йдемо заселимося і підемо далі досліджувати маршрути. Біля хостелу додаток показав, що на рибному ринку можна забрати рибу зі знижкою. Тож сьогодні буде рибний день. На 5 євро нам видали стільки свіжої риби, що нам вистачило на обід, вечерю і наступний сніданок!

Що може бути краще смаженої рибки під іспанське винце? Ще й в холодильнику знайшли половинку авокадо та вершковий сир із написом, щоб ми це з’їли і датою відкриття. Це тут класика, бо їжу із собою не потягнеш. Ми зазвичай залишали по пів пляшки білого вина) Після ситного обіду треба спалити надлишок сил, бо менше 30 000 кроків на день це несерйозно.

Місто Редондела виявилося максимально класним для прогулянок, тут є острів, є заливи від річок, кицьки, що відпочивають на парканах, собачка що біжить за хазяїном, міст над річкою в якій плаває купа риби. Чапелька стоїть на одній нозі і полює на рибку, що намагається пропливти повз неї. На сусідньому бережку три пташко-качки по черзі п’ють водичку, а невелика мишка бігає та нишпорить по берегу.

Саме містечко кам’яне, виглядає наче взяли найзатишніші вулиці старого Львова і розташували їх компактно у маленькому місті. Ми включаємо місто Редондела у топ маст візіт міст на маршруті. Тобто залишайтеся на ночівлю саме тут. А ми тим часом повертаємося до вже добре знайомої рубрики.

Страхи пілігримів

Коли до подорожі залишалися лічені дні, то прогноз показав сонячну і теплу погоду майже на всі дні і кожен день він тримав своє слово. На середині маршруту прогноз почав міняти свою думку і залякувати нас зливою, яка от-от почнеться. Але кожного разу в останню годину передумував і зливи не було. Потрапляння під дощ дещо додасть до маршруту цікавості – сушіння одягу, натирання ніг і тому подібне, тож дуже не бажано потрапляти у дощі, але за 12 днів маршруту це майже не можливо. Тому де саме пілігримів застане дощ питання часу. І сьогоднішній нічний прогноз нам вже напряму натякав – готуйтеся!

День дев’ятий. Спідран від Редондела до Понтеведра

На маршруті каміно ми тримали швидкість дещо нижчу ніж ходимо в звичайному житті. Дуже важливо не перевтомити організм, та не перенапружити м’язи. Ми навіть на другий день маршруту хотіли зарядку з ранку зробити, але так і не придумали як саме її робити, намагалися згадати, що саме робила наша знайома перед тим як зробити колесо. Сьогоднішній день був приреченим на виключення з правил, оскільки треба було подолати 21 км до першої дня, бо потім буде злива. Ми вийшли суттєво раніше ніж зазвичай і взяли максимальний піший темп. Навіть літаки на небі не могли нас обігнати.

Маршрут був як завжди зелений, лісистий, але дуже швидкий. Була тільки одна зупинка біля панорами для фотографії, але пілігрим якого ми попросили нас сфотографувати зробив фото нас і великого куща замість панорами. А ще мені Даша до того казала, що я не вмію фотографувати. Але немає часу зупинятися ще, тож погнали! Один пілігрим вирішив будь-якою ціною від нас не відставати і якийсь час здавалося, що за нами женеться по лісах маніяк, при чому на невеликих розгалуженнях він обирав такий самий маршрут. Схоже для нього ми були одним зі знаків каміно.

Чим ближче ми підходили до міста тим густіше і чорніше ставала хмара. Одне з золотих правил – не можна бігти, бо ноги не подякують. Тому це була ходьба на максималках. Попереду був ще один челендж – заселення у апартаменти має відбутися тільки за три години, але ми вже маємо код від сейфика з ключами. Попередні мешканці скоріш за все виселилися рано, бо теж пілігрими. Але можливо ще не було прибирання. Починається легка мжичка, але хмара дуже масивна. Ще 7 хвилин пішки, 3,2,1 і грянула злива максимальної потужності. Ми в останню секунду встигли зайти під накриття під’їзду нашого житла. Нам дуже пощастило, що клінінг вже відбувся, фууууххххх… Видохнули, можемо заселятися. Сувора хмара нам пригрозила з неба і сказала, що вона ще повернеться за нами, коли ми нікуди не зможемо від неї дітися! Ноги потім ще сильно нагадали нам за те, що ми перевищили швидкість, не робіть так у каміно. У нас були просторі особисті апартаменти. Поруч величезний супермаркет, це найкраща можливість познайомитися із гастрономічною частиною країни. Тож ми набрали креветок, чорізо, сиру з блакитною пліснявою і закатили бенкет на увесь світ!!!

Тим часом дощ за вікном вирішив, що немає сенсу витрачати воду, доки ми відпочиваємо у затишних апартаментах, тож закінчився і дозволив нам погуляти по вечірньому місту. Понтеведра нам одразу полюбилася, виглядає як декорації для фільмів про середньовіччя. Я навіть собі пілігримську жовту стрілочку для рюкзака купив тут. Ми настільки захопилися прогулянкою, що ненароком почали йти частину завтрашнього маршруту.

Але так робити не треба, тож силою себе змусили повернутися у апартаменти і лягти спати! В цілому міста ставали все цікавіші і цікавіші для прогулянок, тож себе вже дійсно через силу вели на ночівлю. Бо як не виспиш мінімальну кількість годин будеш сильно потім жалкувати про це. На вечерю Даша приготувала нам мушлі, такі, які носять пілігрими на своїх рюкзаках, а на десерт посмажила каштанів.

Тепер духом каміно ми були буквально просякнути наскрізь. Взагалі цікаво, що різні люди сприймають маршрут каміно по різному. Хтось медитує, для когось це маршрут сповнений філософських міркувань, або дорога на якій ти можеш побути із самим собою, для інших пілігримів це надзвичайно довга прогулянка, серія гастрономічних трапез, знайомства із світами інших людей, серія випробувань, місце, де можна зібратися з думками та найкращі ідеї занотувати в блокнотику, нескінченна боротьба з мозолями, хтось несе свій запит до святого Якова і у кожного цей набір буде індивідуальним під час маршруту.

Навіть у нас за Дашою не всі сто відсотків пунктів співпадали між собою. Одного разу коли я ввечері мамі описував результати чергового дня, Даша із усмішкою констатувала: “Цікаве у тебе каміно)”. Тож читаючі різні досвіди проходження шляху, ви достеменно ніколи не будете знати чим каміно буде саме для вас, доки не спробуєте.

Проте майже зі стовідсотковою гарантією, воно не буде вашим останнім і ви рано чи пізно почнете марити, а потім й планувати свій наступний маршрут. Бо це зовсім інше життя, але ж як і в повсякденному житті ви залишаєтеся головною дієвою особою. І навіть для людей, для яких життя це нескінченні подорожі, каміно буде суттєво відрізнятися від того, що у нас відбувається під час подорожей.

День десятий. Вологий ліс та каштановий день

Як я вже писав, одна з головних красот португальського маршруту святого Якова – на вас чекає кожен день нова краса. Сьогоднішній маршрут для нас приготував дуже вологі, вкриті густим мохом ліси, гриби нас супроводжували як рідні супутники, жодна фотографія вам не передасть краси цього лісу, єдиний спосіб його відчути, це пройти цей фрагмент шляху. Нам дуже цікаво які види чекають на інших маршрутах, але по відгуках, саме наш поточний маршрут є найкрасивішим. І вже починає наздоганяти трохи сум, що ми вже на фінішній прямій, залишилося якихось 60 кілометрів.

А що далі? Я хочу і далі прокидатися кожен день і бачити чергову красу природи, або аутентичні містечка. Тим паче ноги-то вже звикли до маршруту і втома наразі взагалі не є проблемою, її можна сказати особливо-то і немає. Остання година завжди важкувата, бо організм знає що скоро чекає тепле ліжечко. Але важкості, яку ми відчували в перші дні маршруту, вже немає. Навіть шия вже не втомлюється від рюкзака, про мозолі та натертості вже зовсім не переживаю, їх не було і вже не буде. Чи протримається ця підготовка до наступного каміно? Цікаво, що реклама в аптеках почала активно таргетувати на препарати для ніг, навіть в храмі продавалися парафінові свічки у вигляді ніг, які мають допомогти зняти проблеми.

Самі храми на маршруті це може бути ціла окрема розповідь, їх дійсно багато і кожен з них унікальний. А для пілігримів це хороша допомога під час маршруту, бо тут завжди можна посидіти перепочити, та ще й під накриттям у випадку дощу. Нам особливо запам’ятався один з храмів, куди ми зайшли і нас благословив священик і помолився за нас, наш шлях і Дашину ногу, що давала про себе знати після того, як ми пробігли попередній день на маршруті.

Священик сказав, що дуже підтримує Україну і побажав нам легкого каміно. Такі моменти настільки позитивно впливають на бадьорість під час маршруту, що в такі дні сміливо можна збільшувати маршрут. Сьогодні ми ночували у місті Кальдас-де-Рейс.

Тут вже не тільки аптеки таргетували ноги, але й графіті на стінах натякали, що на цьому етапі каміно у всіх вже є проблеми з ногами)

Ми вже традиційно закупили собі креветок на вечерю, але у міста на нас були інші плани. Незадовго до вечері почалося місцеве свято, на якому насипали щедрі жмені свіжо-обсмажених каштанів і наливали червоне вино, все дійство відбувалося під музику місцевого гурту.

Після ударної порції каштанів, на заплановану вечерю місця не залишилося, тож у нас буде креветковий сніданок. А поки що ми святкуємо із містом наш десятий ювілейний день на шляху святого Якова.

День одинадцятий. Дощовий

Прогноз погоди нам натякав, що сьогодні ми дощ не проскочимо. Хмара в небі сказала: “Я почекаю доки ви відійдете від міста, не переживайте”. Ну що ж, фінішна пряма вона така. Те, що ми на фінішній прямій вже добре відчувалося по артефактах, які залишали пілігрими на маршруті, а саме взуття. Ми не один раз бачили місця, де пілігрими залишають щось на згадку, але тепер взуття вже було мейнстрімом. І цікаво, що ми перед маршрутом читали історію про те, як одну жінку врятувало саме таке залишене взуття. Бо як показав досвід інших людей, не завжди повсякденне зручне взуття, буде для тебе зручним на довгому маршруті каміно. Почався дрібний дощик.

Даша одягнула плащ, я натягнув плащ на рюкзак, щоб той залишився сухим. Дощик посилювався і в якийсь момент переріс у справжню стихію. Навколо поля та дерева, не заховаєшся. Давай тоді натягнемо мій плащ над головами і будемо стояти чекати. Але проблема в тому, що мій плащ тихенько зійшов з дистанції і його на рюкзаку не було. Підстава ще та! Даша побігла терміново шукати мій плащ, я намагався заховатися від зливи під деревом, якось це зовсім не допомагало. На щастя, плащ був не так далеко, тож за мить ми стояли вдвох укриті плащем. Скільки ж чекати?

Поруч з нами проходили інші пілігрими. Як вони це роблять? Ми визирнули і побачили, що у людей повне екіпірування, двоє азіатів зі своїх гігантських рюкзаків ледве не намети витягли і укрили себе повністю. Мені навіть здалося, що вони трохи раді дощу, що не дарма два тижні тягнули ці намети із собою. Загалом, наскільки великий рюкзак ви з собою маєте тягнути це доволі складне питання. Чим більше ви всього із собою візьмете, тим комфортніше будуть різні моменти, наприклад під час зливи. Але велике АЛЕ, чим важчий рюкзак ви візьмете, тим важче буде проходити ваше каміно. Кожну річ, яку ви із собою плануєте брати треба зважувати, наскільки її вага вартує комфорту який ви отримаєте від неї. В нашому варіанту компромісним рішенням було брати додаткову пару взуття.

Воно значно збільшує об’єм рюкзаку, але якщо будуть боліти ноги, то я навіть не уявляю, як можна отримати задоволення від маршруту. Ми бачили пілігримів з абсолютно різними комплектаціями рюкзаків. І бачили настільки гігантських розмірів рюкзаки, що я дійсно не впевнений, що всі мої персональні речі з квартири можуть зайняти такий об’єм. А в інтернеті читали історію жінки, яка боялася зайвий раз сісти на перпеочинок, бо потім дуже важко і боляче вставати. Для нас це була чергова рубрика “Страхи пілігримів”. Тож за пів року було дуже багато часу ретельно зважити, що нам дійсно потрібно у маршрут. Тож балансуйте цей момент зі всім усвідомленням. На щастя, нас сьогодні дощ не дуже довго мучав і вже скоро відпустив далі по маршруту. Ну тепер як мінімум ми знаємо чому тут таке усе зелене і звідки тут взялися тропічні ліси.

А тим часом ми підходили все ближче і ближче до останнього міста Падрон, де наша ночівля перед фінальною точкою, по дорозі знайшли величезний лимон! Щоб це не означало, тож понюхали, поклали і пішли далі. Але ж як же він добре пахнув. Чим ближче ми підходили до міста, тим вище ставала труба величезного сірого заводу. Аж не вірилося, що на такому зеленому маршруті може бути такий завод, але з іншого боку краще пройти біля заводу ніж зробити додатковий крюк великого радіусу як це траплялося зазвичай на маршруті, добре що каміно нас вирішило пощадити в останні дні.

Правда, чомусь замість переходу через дорогу ми дали додатковий крюк, бо так захотіли стрілочки. Наступний челендж був встигнути дійти до центру міста, щоб купити в магазині продуктів на обід. Навігатор показував, що йти до магазину рівно стільки хвилин, скільки залишалося до його закриття, бо це була неділя. І то цей прогноз був оптимістичний, якщо йти по прямій. Стрілочки ж нас вели красивими околицями. Чим швидше ми намагалися йти, тим більше маршрут нас вів околицями. Тож знову довелося перейти на спідран, а в якийсь момент я скинув недалеко від апартаментів рюкзак із плащем, залишив Дашу і дав максимального ходу.

Було до речі два відкритих магазини, один з продуктами, один формату “все для дому” і звісно ж продуктовий виявився той, що був далі. Я залетів в магазин за три хвилини до закриття. Тепер все по пріоритетам – хліба та креветок!!! Встиг! Тепер буде обід і навіть вечеря!) Бо чергову неділю, коли все закрито, ми трохи боялися якщо чесно. Тепер треба влаштувати велике прання та велику сушку після дощу. Але тут щось пішло не за планом і вибило електрику. Далі була довга процедура пошуку електричних автоматів по будинку та квартирі щоб відновити електрику не турбуючи хазяїна. Інженерний підхід переміг, автомати були приховані за однією з картин.

Потім проти нас вирішила повстати пральна машина! Вона взяла наш одяг у заручники! Навіть вимкнення електрики не рятувало ситуацію, довелося підключати штучний інтелект та фен. Разом ми перемогли хитру пральну машину і на завтра у нас буде чистесенький одяг!

День дванадцятий. Туманний

Невже це сталося? Навігатор показує нам, що наступна локація фінальна! Як далеко здавалося місто Сантьяго-де-Компостела ще зовсім недавно, а тепер лише один піший день нас відділяє. На вулиці стояли густі ранкові тумани. Ранкові сонячні промені утворювали містичні картини в оповитих туманами парках.

Трава насичена росою так і манила побігати босоніж. Але треба тримати себе в руках, будь-яка необачна дія з ногою може створити нескінченну проблему. Стежка нас вела зеленими лісами, кілометри на стовпчиках все йшли на спад. Всередині росло передчуття фіналу маршруту. Каміно на сьогодні нам приготувало приємний сюрприз. Десь на середині маршруту ми почали помічати велике скупчення машин на парковках перед невеличким селом.

Навіть одна жінка підійшла нас попередити, що далі немає місця для паркування, але їй чоловік сказав, що цим двом пілігримам парковка не потрібна) Машин на стоянках стояло явно більше в багато разів ніж розмір села. Ми потрапили на щорічне свято. Тут було багато їжі, а зокрема восьминогів. Спочатку ми з’їли пиріг з восьминогом, а потім і самого восьминога. Свята із гастрономічним напрямком, це те що треба. Восьминіг був ідеальний, нас почали відносити флешбеки на далекий Занзібар.

Тоді під час пандемії взагалі повноцінне відчування смаків було на вагу золота. Атмосферка на святі пречудова, шкода не можемо залишитися на довше, треба рухатися далі. Сьогодні ми перетиналися із пілігримами яких вже знали як рідних. Але, на жаль, вони не зупинилися на трапезу у тому селі. Жінка сказала, що захоплюється тим, наскільки ми змогли взяти собі маленькі рюкзаки у дорогу. Цікаво, що ми зустрічали теж людей з ще меншими рюкзаками, але вони просто користувалися сервісом що перевозив їх речі між Альберго. Це, до речі, ще один спосіб як полегшити собі Каміно, але за гроші. З іншої сторони майже все що ми несли із собою ми використовували протягом дня. Перевзування під час маршруту – то вже взагалі була красива традиція. А он і стовпчик на якому однозначна цифра – 9 км!

Далі було полювання на стовпчик із п’ятьма кілометрами. Потім взагалі був поворот сюжету, де вказівник показував у неправильну сторону, але, на щастя, нас скорегував додаток. Даша перша побачила в далині храм! У нас завжди є така гра, хто перший побачить головне визначне місце подорожі. Навіть є методологія як в таку гру грати, коли ти сам на маршруті. Я записав радісне відео на фоні храму, але Даша сказала що я занадто емоційно смикався під час запису, тож ми записали ще одне відео на якому я був схожий на емоційного італійця якому зв’язали руки. Ми підійшли до міста і почалася справжня фінішна пряма із фінальним сюрпризом, який полягав на тому, що храм розташований на горі серед міста і ваш фінальний маршрут буде вгору. Адреналін брав гору над розумом і ми максимально прискорилися.

Даша нагадала, що каміно це не перегони з іншими пілігримами, але я хотів бути першим)))) Це моя натура схоже) Але я згоден, каміно це в жодному разі не про швидкість. Стовпчиків більше не було, а я так хотів побачити стовпчик на якому менше кілометру. GPS показує 11 хвилин до кінця першого каміно! Тепер і GPS не показує нічого, а я хотів побачити коли 5 хвилин залишиться)))

Вже почалися піші вулиці старого міста, залишилися лічені хвилини, і ось він фінал! Храм святого Якова. “Цей вхід зачинено, будь-ласка обійдіть храм збоку”, сказав нам охоронець, який стояв біля парадного входу тільки з метою перенаправляти всіх на боковий вхід. Я поцікавився скільки тисяч разів він вже казав цю фразу. Чоловік мене виправив що не “тисяч”, а “мільйонів” разів) А тепер фінальний дотик… Каміно пройдено!!! Ми це зробили!!!

Тепер тільки одне питання залишилося – коли наступне??? При вході в храм стояла табличка, що з рюкзаками не можна. Це що пілігримський жарт? Охоронець погодився, що це такий жарт і пропустив нас. Ми сидимо всередині дуже великого храму і усвідомлюємо пройдений маршрут. А головне усвідомлення отриманої мудрості, що маленькими кроками можна досягти амбітних цілей. А від Даші мудрість, що добре ще раз переконатися, що нам вдвох цікаво проводити час разом, є про що порозмовляти і помовчати під час каміно і завжди. Після детального дослідження храму треба виконати бюрократичний фінал – отримати сертифікати.

Працівник повідомив, що офіс де отримуються сертифікати, знаходиться трохи знизу гори, тож треба буде спуститися і потім ще раз підніматися, ось такий він супер-фінал для пілігримів))) Тож моя порада, йдіть спочатку до офісу, а потім до храму. Ми заселилися у дуже милому готелі на одній з центральних вулиць, приємна фішка готелю це безлімітний чай із місцевим пирогом та фрукти. Тепер можемо трохи відпочити і підемо на вечірню месу. По якихось датах буває особлива святкова меса, але не все ж у першому Каміно, але співали гарно.

Святкова вечеря у нас була в мережевому ресторані Taco Bell, ми про нього багато раз чули, але вперше відвідали. Особисто я був в повному захваті, Даші норм. Ще й на щасливі години там попали, бо хто ж вечеряє ввечері?) Коли ми лягали спати, я згадав цікаву деталь, ми забули записати фінальне відео біля храму коли закінчили каміно…

Сантьяго-де-Компостела

Останній день я собі уявляв зовсім інакше. У нас зворотній автобус аж у ввечері і ми вагалися під час складання маршруту, що краще, поїхати ранковим і погуляти ще день у Порту. Але я уявляв собі, що ми будемо нескінченно втомлені і ніяких прогулянок не захочеться. Але вийшло зовсім навпаки, організм вже настільки звик, та ще й без рюкзаків тепер, що можна хоч марафон спокійно пробігти. Тож ідемо запишемо фінальне відео біля храму.

І будемо блукати-досліджувати місто. Я б не виділяв би Сантьяго-де-Компостела як щось особливе, але доволі затишне і миле. А куди взагалі треба йти? Тепер немає ані цілі, ані рюкзаків. При тому рюкзаків зовсім-зовсім немає, ми зазвичай із собою беремо маленький рюкзачок для води і різних дрібниць, але не сьогодні. Вперше в житті ми взагалі без ніякого рюкзачка або сумочки на прогулянці. Недарма кажуть, що каміно змінює людей. Ми весь день некваплячись гуляли по місту та околицях, обідали кальмарами в ресторанчику для місцевих. Потім ходили на гору у Місто культури Галісії.

До нас за компанію доєднався місцевий дідусь і дуже багато розповідав щось іспанською мовою. Музеї були настільки цікаві, що я в прямому сенсі слова заснув в залі про “татуювання”. Схоже організм тепер бере своє назад після дванадцятиденного маршруту. В ідеалі сьогодні б ще поїхати в одне з міст подивитися на край світу, але банально не змогли скласти автобуси так, щоб встигнути на вечірній. Проте всі каміно закінчуються тут, тож наступного разу фінальний день складемо трохи інакше. А наразі ми сідаємо у автобус і їдемо назад у Порту. Кожні 20 хвилин їзди автобусом це один день нашого маршруту. Тож за чотири години як раз доїдемо до початку.

Ще недавно, буквально кілька тижнів тому, думка про каміно піднімала адреналін в крові і відчуття виклику, а тепер ми знаємо що це таке і думка про наступний похід приносить тільки позитивні і впевнені думки про те, що колись ми знову будемо снідати у затишних португальских та іспанських кав’ярнях, що знову будемо гуляти евкаліптовими та густими зеленими лісами, будемо радіти мов діти океану та планувати наше наступне каміно і так до нескінченності. Каміно, ми дуже вдячні тобі, що ти нас обрало в такий теплий і сонячний період, ми відкриті для наступних маршрутів, обирай нас ще!

Епілог

Ранкове Порту ще спить, а двоє пілігримів знову стоять на початковій точці біля храму і дивляться у напрямку Сантьяго-де-Компостела…

Знаєте, у мене давно була мрія, щоб про наші подорожі казали: “Та вони вже пів світу подивилися”, і прагнув, щоб вона швидше збулася. Колись давно, 12 років тому, ми починали цей маршрут, навіть не уявляли наскільки успішним у досяганні мети він буде. Я колись жартома відповідав, що ми хочемо увесь світ побачити, а потайки мріяв, щоб хоча б половину вдалося. Пам’ятаю, як до нашого захоплення відкриттям світу багато хто скептично ставився, ми фактично були першими, хто із нашого кола знайомих почали так глобально займатися подорожами. Багато хто пізніше починав і навіть із ще більшим розмахом, але нас наздогнати виявилося не так і легко.
Цікаво, що з нами по швидкості дослідження світу навіть змагається дівчина з котрою ми ніколи не бачилися і навіть не переписувалися. Просто у волонтаріаті час від часу перетинався з її батьком і він синхронізував наш та її прогреси. При тому, він нам передавав її останні плани, а ми у відповідь передавали свої плани. За увесь наш досвід подорожей були переломні моменти, коли я боявся, що більше не вийде подорожувати, але кожен раз це спрацьовувало як бустер. Пам’ятаю, як почалася криза і все значно подорожчало, тоді я навчився відшуковувати дешеві квитки навіть в інший кінець світу. Коли почався ковід і здавалося, що подорожі встали на довгу паузу і навіть в інтернеті хтось написав “Так, тепер-то вже точно в цьому році не політаємо”. Мозок почав перебирати варіанти і як результат ми жили у Туреччині і це були дійсно фантастичні дні, ми міняли рівно раз на тиждень регіон країни. Тоді ще наші знайомі та рідні люди думали, що ми вже не повернемося з подорожі додому. Але в планах такого не було і Україна завжди була відправною точкою. Потім цей досвід спробували ще на довший строк. Тепер же, коли для всіх українців світ перевернувся, ти розумієш, що в цьому не може бути жодних гарантій для твого майбутнього, то подорожі вийшли на такий рівень, про який я і мріяти не міг, бо життя одне і якщо маєш мрію, треба до неї йти.
Колись ми за рік подорожували 8 разів і я думав, що більше ну фізично не можна, потім було аж 12. І тоді я ще писав, що навіть не уявляю чи вдасться колись поставити вище рекорд. У мене досі не вкладається в голові, що наступний рекорд став 22 подорожі за рік. Та і взагалі я не уявляв, що колись буде така подорож, котра буде тягнутися роками. Я свою ту розповідь так і назвав “Подорож в один кінець”. Взагалі було б цікаво побачити реакцію нас в минулому, десь у школі, щоб нам показали список наших розповідей про подорожі, достатньо тільки заголовків. Та мабуть, я б не повірив, що це правда. І взагалі, дуже-дуже класно, що по співпадінню, під час першої подорожі я активно вів свій блог і вирішив її описати для того, щоб запам’ятати найдрібніші деталі, і як же чудово, що я не перестав це робити.
Пам’ятаю той приємний шок, коли нас з Дашею вперше впізнали на вулиці в Мукачево – “Вітаю, а я вас читаю, ви дуже цікаво пишете”. А потім ще й на Турправді два рази вигравав номінацію “Автор року”. Я взагалі і не знав, що мене читають. Це правда, бо ніяких індикаторів того не було. А потім помітив, що навіть цілі обговорення на форумах є моїх розповідей, потім почав в інтернеті знаходити копіпасти наших розповідей на туристичних сайтах. Один раз у мене навіть копірайти запросили для використовування матеріалів з розповідей. Взагалі цікаво іноді себе погуглити. Якось знайшов фрагмент зі своєї подорожі очами іншої туристки. Вона написала, що побачила мене у готелі і одразу зрозуміла, що обрала правильний готель, оскільки ми його теж обрали. Ця дівчина підійшла до нас і привіталася в тому готелі. Колись ще був радісний випадок, коли у літаку підійшла жінка і запитала “Вітаю, а куди ви саме летите?” Я здивовано сказав напрямок, мені здається то була Туреччина, на що жінка відповіла “Просто дивно, що ви на цей раз так близько летите, я вас читаю в інтернеті і зазвичай у Вас набагато складніші маршрути)))”. І мені дуже радісно, що мені вдається людей надихати і допомагати прокладати свої маршрути. Колись знайома на роботі мене запитала куди їй взяти і полетіти у відпустку, я сказав – лети в Перу, туди як раз акція. Колега була дуже задоволена після подорожі моєю порадою. Мені відносно часто пишуть на форумах з консультацією, як краще побудувати аналогічний нашому маршрут, чи просто уточнюють тонкі моменти по маршруту. Я завжди із задоволенням допомагаю. Колись навіть туристка, яку я ніколи не бачив, але вона читала наші подорожі, скинула мені реквізити банківської картки і копію паспорта щоб я допоміг купити на сайті авіакомпанії квитки. Але вишенька на торті це 75-річна жінка що попросила мене допомогти їй подивитися Грецію, про яку вона дуже довго мріяла. Хоч бабуся навіть англійської не знала, вона успішно сама злітала в Грецію, а потім ще й окремо у Рим. Вона сказала, що з моєю віддаленою підтримкою себе дуже впевнено і спокійно почувала. Ми навіть їй грецького сантехніка викликали під час її подорожі.
Також у нас вже окремий клуб мандрівників самоорганізувався, де у чаті усі постійно кудись літають і завжди підтримують одне одного корисними порадами. А іноді ми збираємося з доповідями на якусь туристичну тему. Я навіть вже виступав англійською мовою перед поляками, розповідав про Японію. Пам’ятаю, що раніше далека Азія була по можливостям і цікавості пріоритетом номер один. Зараз же, коли більшість традиційних напрямків покорена, ми придумуємо незабутні і нестандартні маршрути.
Один із векторів – важкодоступні і цікаві місця Європи. А таких чимало! Коли мені хтось каже, що він бачив усю Європу, то я подумки посміхаюся і завжди можу порадити мандрівнику, в які куточки ще варто зазирнути.
Другий вектор — це природні явища. В Ісландії нам дуже пощастило вполювати справжнє виверження вулкана. І не просто вполювати, а підійти до жерла на заборонену відстань приблизно у 20 метрів (Дозволена була приблизно 500). Ми віддавали собі звіт, чим це може закінчитися, але були максимально обережні, і не ризикували. Просто хто ж знав, що там ще й землю трухане, коли ми будемо біля лавового порога-водоспаду. Друга цікава річ, яку ми вполювали це аврора – полярне сяйво. Полювання було дійсно важким, виснажливим і дуже холодним, але радості було неймовірно багато, аврора ще й була дуже потужною і продовжувалася близько години. При тому полювання ми почали з Польщі, а закінчили за арктичним колом. Одна туристка мене жартома запитала про те, чи вполюємо ми торнадо. І тепер це лише питання часу, я навіть вже розібрався як саме і де це треба робити. А доки торнадо не настало, наше велике туристичне досягнення буде пройдений маршрут пілігрима. У нас запланований піший маршрут з Португалії до Іспанії. Тільки згадка про цей маршрут викликає легкий адреналін по тілу. Але, на щастя, я дуже самовпевнена людина, тож точно подолаємо відстань у 250+ км пішки. Дуже цікаво, як буде виглядати наша туристична карта після маршруту. Пам’ятаю колись тільки починали закреслювати на карті країни і відмічати місця, тоді майже кожен день дивився на наші відкриті країни і мріяв як їх буде ставати все більше і більше. Зараз же в голові важко осягнути кількість місць, що ми побачили, а на карті це виглядає як 701 шпилька, які з карти світу роблять непроглядного їжака. Але сучасному туристичному людству дуже пощастило. По-перше, ми маємо літаки, що летять майже 1000 км на годину, що робить будь-яку точку світу доступною. По-друге, це розмір планети. Я б сказав би що він як раз. І головна перевага це час. Кожен з нас має більше 30 років усвідомленого життя, під час якого буде комфортно подорожувати. А це означає, що навіть відкриваючи одну країну на рік, за 30 років ви відкриєте аж 30 країн і побачите дійсно чимало, після чого ваш світогляд ніколи не буде колишнім.
Взагалі мандрівники бачать цей світ по-іншому. Моя мама якось сказала: “Треба щоб наш уряд видав кожному українцю по квитку до Індії, після чого точно ніхто б не скаржився на життя”. А водій на Шрі-Ланці колись сказав, що ми дуже щасливі люди що можемо побачити як виглядає світ за межами своєї країни. Але, на жаль, не так багато українців усвідомлює, яке то щастя народитися саме в Україні і так само багато людей дуже прив’язані до свого фізичного житла. Хоча як показав сучасний досвід, сьогодні у тебе є житло і для себе і для дитини, а буквально в одну хвилину, навіть якусь секунду, усе перевертається і ти живеш на орендованій квартирі і через силу намагаєшся перебудувати й усвідомити своє майбутнє. На щастя, тут великий туристичний досвід став дуже в нагоді. По факту, для мене змінився тільки колір і геометрія стін, вулиця біля будинку, все так само складається з трави, дерев та асфальту, просто вони в іншій комбінації і по іншому виглядають. Як мені вже декілька людей сказали “Ти не мешканець своєї країни, а дитя світу, тому тобі набагато легше ніж іншим змінити локацію” і це дійсно так. По факту зміну країни я в голові сприймаю як нескінченну подорож. Ні, мені насправді було завжди цікаво, як це пожити в якійсь іншій країні кілька місяців, але знаєте, бажання вони такі, можуть здійснитися у більш розширеному форматі і ті кілька місяців можуть перетворитися навіть на все життя. Але це все лише нові можливості і треба їх використовувати по-максимуму, що ми успішно і робимо. І якщо вам так само умовно пощастило стати екс-патріотом або мігрантом (ці два слова мають позитивний сенс, хоча перше звучить якось дивно), то використайте це як перевагу, вважайте, що це ваш щасливий квиток у нове життя, навіть якщо і попереднє життя вас влаштовувало. Особисто я взагалі вважаю, що виграв найкращу лотерею в світі яка могла б тільки бути, коли придбав той щасливий квиток до Куби. Цікавий факт, що за пів року до імміграції ми були в гостях у Олени, що жила у Львові. У неї тоді була нездійснена мрія жити в Європі, а я тоді сказав, що якщо б я так близько жив до гір, то кожні б вихідні їздив на трекінг у гори. Мабуть то був вечір здійснення бажань. Ми тепер живемо рівно на такій самі відстані від гір як тоді жила Олена, а Олена тепер дійсно живе в Європі. З горами правда є нюанс, там рівно кожні вихідні йдуть дощі, але то вже деталі, коли ти тут на постійній основі, то дні без дощів вполювати можна. Наша улюблена фраза в горах “Красиво, але то не Верховина!”.
Ось такі наполовину філософські роздуми накопичилися у мене в голові на момент відвідування половини світу. Мені самому тепер цікаво буде перечитати, які думки були на попередніх відмітках, з нетерпінням чекаю на наступні визначні моменти у подорожах.

Взагалі мандрівники бачать цей світ по-іншому. Моя мама якось сказала: “Треба щоб наш уряд видав кожному українцю по квитку до Індії, після чого точно ніхто б не скаржився на життя”. А водій на Шрі-Ланці колись сказав, що ми дуже щасливі люди що можемо побачити як виглядає світ за межами своєї країни. Але, на жаль, не так багато українців усвідомлює, яке то щастя народитися саме в Україні і так само багато людей дуже прив’язані до свого фізичного житла. Хоча як показав сучасний досвід, сьогодні у тебе є житло і для себе і для дитини, а буквально в одну хвилину, навіть якусь секунду, усе перевертається і ти живеш на орендованій квартирі і через силу намагаєшся перебудувати й усвідомити своє майбутнє. На щастя, тут великий туристичний досвід став дуже в нагоді. По факту, для мене змінився тільки колір і геометрія стін, вулиця біля будинку, все так само складається з трави, дерев та асфальту, просто вони в іншій комбінації і по іншому виглядають. Як мені вже декілька людей сказали “Ти не мешканець своєї країни, а дитя світу, тому тобі набагато легше ніж іншим змінити локацію” і це дійсно так. По факту зміну країни я в голові сприймаю як нескінченну подорож. Ні, мені насправді було завжди цікаво, як це пожити в якійсь іншій країні кілька місяців, але знаєте, бажання вони такі, можуть здійснитися у більш розширеному форматі і ті кілька місяців можуть перетворитися навіть на все життя. Але це все лише нові можливості і треба їх використовувати по-максимуму, що ми успішно і робимо. І якщо вам так само умовно пощастило стати екс-патріотом або мігрантом (ці два слова мають позитивний сенс, хоча перше звучить якось дивно), то використайте це як перевагу, вважайте, що це ваш щасливий квиток у нове життя, навіть якщо і попереднє життя вас влаштовувало. Особисто я взагалі вважаю, що виграв найкращу лотерею в світі яка могла б тільки бути, коли придбав той щасливий квиток до Куби. Цікавий факт, що за пів року до імміграції ми були в гостях в Олени, що жила у Львові. У неї тоді була нездійснена мрія жити в Європі, а я тоді сказав, що якби я так близько жив до гір, то кожні б вихідні їздив на трекінг у гори. Мабуть, то був вечір здійснення бажань. Ми тепер живемо рівно на такій самі відстані від гір як тоді жила Олена, а Олена тепер дійсно живе в Європі. З горами правда є нюанс, там рівно кожні вихідні йдуть дощі, але то вже деталі, коли ти тут на постійній основі, то дні без дощів вполювати можна. Наша улюблена фраза в горах “Красиво, але то не Верховина!”.
Ось такі наполовину філософські роздуми накопичилися у мене в голові на момент відвідування половини світу. Мені самому тепер цікаво буде перечитати, які думки були на попередніх відмітках, з нетерпінням чекаю на наступні визначні моменти у подорожах.