З року в рік намагаємося надолужити відкриття недостатньо досліджених нами країн Європи. Тепер Іспанія, в якій було забагато білих плям, стає все більше і більше підкореною майже відомими мандрівниками – нами. Нещодавно ми проходили по цій країні каміно, а тепер час “відпочити” в менш інтенсивній подорожі. Та й квитки були дешеві, як же не скористатися можливістю. У мене взагалі проблема – бачу дешеві авіаквитки – не бачу перешкод.

У Валенсії є зручна фішка, звідси літають літаки як громадський транспорт на Ібіцу та Пальму. Тож Валенсія без додаткового острова, це як весілля без музики. Треба було лише обрати з якого почнемо. Вирішили на зимову подорож брати Ібіцу, а потім колись в більш сезон відкриємо Пальму. Тоді летимо десь на тиждень. Відпустку вирішив не брати, а потім вирішив, що ноут теж тягнути не хочу, буду прокачувати свої скіли роботи віддалено з телефона. І обов’язково саме на цей тиждень навалилися задачі інших команд, де чомусь різко закінчилися ресурси. Так в цій подорожі я навчився з телефона навіть код писати. По швидкості роботи за тиждень вийшло приблизно як середньостатистичний працівник у нас працює. Може вони там всі просто з телефонів працюють. Але я радий, що успішно впорався з усіма задачами. Хоча б звісно краще б тих задач не було. Ще не встиг в аеропорт доїхати, як попадали сервери кляті.

Ми прилетіли ввечері. Хоч з аеропорту Валенсії ходить метро у місто, але система тарифу для оплати в громадському транспорті найнепрозоріша, яку ми тільки бачили, по складності Валенсія перемогла навіть Португалію. Довелося себе втішати свіжовитиснутими апельсиновими фрешами із Меркадонни і пакунком солодощів по тугудтугоу в старому місті.

Ще й пак креветок до макаронів на вечерю прикупили. Тепер можна заселятися. Житло виявилося доволі далекувато від нас, але зимова Іспанія, то прекрасно – на вулиці тепла, приємна погода, на деревах гронами висять мандарини, можна гуляти. До речі, треба спробувати мандарини, але якось їх підозріло багато, смачне зазвичай в такій кількості на деревах не росте. Доки чистив, відмітив, що мандарин соковитий, ароматний, тож явно смачний. Далі я спробував найкислішу річ у всьому світі! Я боявся втратити свідомість від того, як було кисло, хоч би обличчя бодай через місяць змогло б повернутися до нормального вигляду. Скоріше б заселитися та почати пирувати креветками з макарошками. В цій подорожі під час домашніх сніданків ми із задоволенням дивилися місцеве телебачення. Вмикали канал з телемагазином і насолоджувалися іспанською рекламою мультиварки, яка готує будь-яку страву світу, при тому схоже навіть без інгредієнтів, потім йшла реклама бігової доріжки. Ми іспанську не дуже розуміємо, але схоже увесь сенс твого життя має бути заради мультиварки і тієї доріжки. Потім ще рекламували матраци, але вони не такі круті, як та бігова доріжка. Перший день ми присвятили самій Валенсії. З першої ж години враження від міста вийшли на один рівень з Барселоною. Тут ще й зелені папуги в такій самій кількості. Ми почали з Міста науки і мистецтв у Валенсії.

Це район у футуристичному стилі, дуже схожий на такий, які будуються для всесвітніх виставок Експо. Ну як мінімум зараз він здається у футуристичному, колись у майбутньому його назвуть ретрофутуристичним) Але ж як круто та дивовижно він виглядає! Ми навіть почали розпитувати ШІ чи не пов’язаний цей район з експо, що проводилося у Валенсії, але ні, це просто такий крутий район.

Окрім того, що тільки заради цього району має сенс прилітати, тут ще й дивовижний протяжний парк, замість річки Турія, що колись тут протікала (її русло було штучно змінено через катастрофічні повені). Парк зелений, з пальмами, пташками і йогами, на яких можна дивитися годинами. Шкода тільки, що тих годин ніколи не вистачає. Нам би взагалі пасувала б більша планета, де не так мало годин в одній добі.

Але перевага Землі в тому, що кількість країн та міст як раз така, щоб їх можна було всі передивитися за одне людське життя. Старе місто Валенсії також тримає достойну планку якості, от тільки б ще мандарини були смачними на диких деревах, а не кислими. Чого взагалі не посадити б солодкий сорт, їм що шкода? Якщо ігнорувати смак мандаринів, то Валенсія ідеальна!

ШІ мені пояснив що як мінімум з точки зору декоративності вони мають бути кислими. Але я думаю, що кислий сорт додали, щоб життя медом не здавалося. Але добре, що є завжди чудова альтернатива, це заморожений йогурт та мексиканська кухня в Тако белі))) Хоча я чув, що американці не вважають Тако бел як мексиканську трушну кухню. Але для мене це якась амброзія, невідомо чому. Коли ми побачили кількість людей у закладі в центрі Валенсії, то зрозуміли, що це амброзія для багато кого, але сюди хоч черги кілометрової не було як у інші заклади. Коротше, харчуйтеся де завгодно, але не в закладах у центрі Валенсії.

Шатіва

Яким би Валенсія не була б топчиком, треба рухатися далі – відкривавати нові міста. До Шатіви можна доїхати місцевим потягом, по тарифу зони ABC (кілька євро по картці). Дорога займає приблизно годину, а далі на вас чекає дуже затишне іспанське містечко. Прямо таке, як нам попадалися під час каміно. Тут ще й мітка маршруту пілігримів на будинку. Далі нахлинули спогади і нестримне бажання повертатися і повертатися на маршрути каміно. Треба трохи зачекати, терпіння і все буде.

Приємна відмінність відвідувати подібні міста не як пілігрим – немає страху перед горами. Тут є фортеця на горі і туди треба піднятися. Якщо ж порівнювати з тим, як було під час каміно, то було б приблизно так “тут є фортеця, на горі, мабуть красива, сподіваємося маршрут її омине”. Гори під час каміно – страх пілігрима.

Але зараз ми горді мандрівники, а не пілігрими, тож вперед в гору, вона замала, дайте ще вищу! Замок прямо рівня “Сан Марино”, не такий звичайно гігантський, але нотки легко уловити. Є дві частини замку на двох схилах. З одного схилу красиво дивитися на інший і навпаки. А ще для того, щоб в замок потрапити недостатньо просто квиток купити, ти маєш подолати злий турнікет, який вважає, що увесь світ навколо нього має крутитися і ти його буквально маєш вмовляти, щоб він прийняв твій квиток.

Абсурд дійшов до того, що через другий турнікет прийшлося нелегально пролазити попри те, що у нас на нього теж був квиток. Ситуація майже така ж абсурдна, як коли в Домінікані довелося давати хабар в супермаркеті, щоб нам продали воду. До речі, по дорозі до замку має сенс користуватися скорочувалками шляху.

Ми так на одному завиточку серпантину зекономили мабуть дні два підйому. Я вважаю, що Шатіва зі своїм замком це ідеальне доповнення до Валенсії, як вишенька до торта. Тепер час спуститися в місто пообідати. Там ми знайшли наш улюблений формат – заклад в якому вже готова їжа на вітрині і ти обираєш, що тобі накласти. Моєю головною стравою була паелья із чорнилами каракатиці.

Цікавий факт, що цю страву я довго мріяв скуштувати і ми думали, що вперше замовляли її в Чорногорії, але нещодавно з’ясували, що вперше ми ї їли в далекому 2013-му у Гонконгу. Яке ж миле містечко, ще й собачки м’ячиком граються. Але якщо зараз поїдемо, то ще на вечірнє море встигнемо у Валенсії. Як же добре коли поїзд їде більше сорока хвилин, це ідеальний час примусового відпочинку.

Лагідне вечірнє моречко, своїми безтурботними хвилями закривало черговий чудовий день нашого життя. Як же все-таки важливо жити в задоволення і знаходити ті речі, які будуть робити тобі чудовими кожний день твого єдиного життя.

Ібіца

Кожний ранок Валенсії починався зі знаменитого парку. А далі все по списку: папужки, йоги, сонячні ванни. І особливий гість сьогоднішньої програми – Ібіца. Туди летіти трохи більше тридцяти хвилин. Спочатку на нас чекала дуже смачна іспанська лаунж зона із безлімітним вершковим лікером та іспанськими смаколиками, а потім і сама Ібіца! Острів приємно зелений із квітами і деревами, що цвітуть. Єдине, що погоди тут нестабільні у січні.

Перший день ми гуляли по набережній хапаючи морські вайби з повітря. На вечір ми замовили їжу через додаток, але локація виявилася неочікуваною – військова частина. Ну а що, там теж люблять смачно поїсти індійської кухні. Це був незабутній досвід. У нас на острові був один повний день і дві половинки. Повний день ми присвятили мандруванню углиб острова.

Оскільки автобуси ходять доволі рідко, маршрути передбачали багато піших переходів між містечками. Я не можу виділити, що на Ібіці якось особливо класно, але отак кілька днів в несезон – саме те. За один день можна насолодитися природою в центрі острова. А на залишок піти погуляти по столиці.

Звісно, якщо ви не прилетіли сюди заради клубів! У одному зі знаменитих клубів ми прочитали, що середній чек на людину порядка ста євро, пиво по 17 євро. Тож, на щастя у нас був план Б – блютус колоночка. Ми запустили хіти Ібіци минулого літа і годину відчували себе частиною великої ібіціанської вечірки.

Столиця нам дуже зайшла, місто в красивому білому стилі, схоже по фотках на Санторіні. Тож останні пів дня на острові ми дуже мило полазили, окрім того момента, коли ми в сильний вітер вирішили пройтись до маяка. Добре що не здуло.

Печери Сан Хосе

Як же радісно повернутися у причудову Валенсію! На цей раз у нас були апартаменти в самому центрі, та ще й з футуристичним замком. В час, який входить в межі дозволеного чекіну, починає працювати персональне посилання на телефоні, яке відкриває двері квартири. Посилання активне на весь період оренди апартаментів та закінчує діяти після виселення. Було дуже цікаво погратися с цією системою. З самого ранку ми поїхали в сусіднє містечко Ла-Валь-д’Уйшо. Назву навіть не намагався запам’ятати. Їхати автобусом приблизно годину і теж можна платити карткою для зони ABC.

Щось у нас зачастили печери в останніх подорожах. Але ці привернули нашу увагу, тому що там треба плавати на човні, а це, погодьтеся, цікавий досвід. Єдине що, ми купували квитки заздалегідь і точно не знали в який час ми доїдемо, тож наш вхід був запланований на дві години пізніше, але касир нам залюбки поміняла час входу на найближчий. Досвід в печерах незабутній, і якщо ви у Валенсії, то окрім Шатіви, закладайте ще день на Ла-Валь-чого-то-там. До речі, в печерах чомусь ще й тепло, близько 20 градусів, тож не треба додатково утеплятися, самі плюси. Ну або завжди можете злітати на аналогічну розвагу у В’єтнам…

Після печер ми вирішили не поспішати на зворотній автобус, оскільки тут було доволі багато гір навкруги, а як відомо, гори ми не пропускаємо. Треба було тільки обрати яку саме. До однієї вершини було йти 15 хвилин, до іншої дві години. Тож вибір був очевидний, спочатку на першу, потім на другу. Дорога була доволі цікавої текстури, то червона, то жовта, то заросла рослинами.

Ще й роздоріжжя час від часу. Але тут цікаво, якщо не вгадаєш куди краще повернути, то багатократно ускладниш собі маршрут. Я б не сказав, що ми весь час вгадували. Через такі чагарники ми вже давно не лазили. Навіть горних козлів тут не було. Єдине що тішило – спуститися можна іншою дорогою.

Ще через кілька роздоріжь ми досягли вершини – і красиво, і радісно, що ми це зробили. Тепер якимось дивом треба спуститися з гори і все буде добре. Ну не може ж інший шлях бути таким самим непрохідним? Спочатку все було добре, а потім було роздоріжжя. Два навігатора показували різні напрямки, треба було дуже добре подумати щоб вгадати.

Ну не можна ж три рази поспіль не вгадати? Як виявилося можна. На цей раз ми таке враження, що прокладали новий маршрут по неприступній горі. Перепади були дуже високими, під ногами сипалося каміння. Ще й час відправлення автобуса піджимав. Довелося розділитися. Я пішов вперед щоб ще встигнути купити їжі і можливо знайти де поповнити проїзну картку. Даша з Мишком мали одразу рухатися на зупинку автобуса. Проблема в тому, що від гори до автобуса ще 30 хвилин йти по великому місту. Ця гора по складності розділила перше місце із горою “Бабадах зірве” в Туреччині. Добре хоч темрява нас тут не накрила.

Але ж як було красиво. Чи воно того вартувало? Не заперечую, вартувало, але другий раз туди не сунуся. Ще й реліз на роботі довелося рятувати прямо з гори. А коли їхав назад у автобусі, то й взагалі з телефона зміг виконати велике оновлення хмарних кастомерів нашої компанії. Головне мати надійний по зарядці телефон. У мене після гори було лише 12 відсотків, і на годину активної роботи з автобуса пішло близько п’яти.

Парк Альбуфера

Сьогодні наш літак відправляється ввечері, а значить встигнемо захопити ще одну локацію. Ми поїхали в природний заповідник, там має бути озеро, пташки, парк та морько. Одразу на виході з автобуса нас зустрів моряк і запропонував по п’ять євро відправитися в сорока п’яти хвилинну подорож! Звучить супер привабливо, але чому тільки п’ять євро? Під час подорожі капітан розповідає щось дуже цікаве чистою іспанською мовою. Ми дуже раділи, коли вдавалося зрозуміти окремі слова. Навколо озеро, за великим рахунком це все. Тому і п’ять євро) Іноді будуть з’являтися пташки, але не так екзотично як уявлялося. І тільки протягом останніх 15 хвилин було багато качок.

В принципі за п’ять євро можна і сплавати, але озеро без печери, тож не так цікаво вже) Після озера, у парку біля річки ми влаштували справжній пікнік. Було смачно, затишно, зелено, а ще у воді хтось жадібно чавкав. Схоже якась велика рибина чекала, що ми зайдемо у темну, глиняну воду. Але чомусь заходити якось і не хотілося.

Після пікніку був відпочинок на узбережжі моря. Подорож мене настільки захопила, що я почав прораховувати, скільки буде коштувати, якщо ще на пару днів тут залишитися, що ще для щастя серед зими треба? От трясця, дорогі зворотні квитки через кілька днів. Один з менеджерів написав мені, що йому потрібно терміново зі мною здзвонитися. Ну як же із ним не розділити цей сонячний робочий день на морі.

Менеджер навіть не здивувався, що я десь в подорожі і працюю одночасно, тільки поцікавився, де я на цей раз. Мене на роботі навіть минулого разу запитували, коли планували термінові задачі перекинути з іншого проекту, чи не завадить це моєму туристичному стилю життя. Приємно, коли час на виконання задач враховує напівспонтанні подорожі)

Так, треба зібратися силами, відірватися від моря що зачаровує та починати дорогу додому. Ще й автобус не приїхав, усе натякало, щоб ми залишилися. Але ми одні, а світ величезний, тож вирушаємо далі!