Коста Бланка

Це був черговий шикарний корпоратив від моєї не менш шикарної роботи. Де саме та Коста Бланка я раніше не знав, тож приємно було познайомитися. Виявилося, що це Аліканте та околиці. На виході з літака мене зустріли польські колеги і почалося справжнє випробування моєї польської. Мову я вчу переважно по магазинах, касах самообслуговування, урядових сайтах та лікарнях. Як з’ясувалося, за 4 роки можна непогано так вивчити. Але настільки широкого випробування мови ще не було. Ми чекали на трансфер приблизно годину і я був собою приємно здивований, раніше ніколи не помічав за собою лінгвістичних схильностей, а тепер я справжній поліглот. Нас завезли в готель біля міста Бенідорм. Тут будуть проходити наші конференції. Готель, як на зло, розташувався на відстані від міста так, щоб точно ніхто не міг звалити у випадку нудних мітингів. Хоч на дворі була вже ніч, але це не зупинить мене від досліджень нових невідомих околиць. Околиці виявилися переважно лісами, в яких, судячи по звуках, когось доїдали. Краще, мабуть, в хащі не залазити. А то ще з’їдять, а я так і не дізнаюся чим кращі сучасні ШІ моделі за інші.

Перша половина наступного дня була вільна, тож саме час подивитися Бенідорм. До міста пішечки було 50 хвилин, але, на щастя, по дорозі застрибнув у трамвай, чим значно скоротив собі шлях. На перший погляд місто мені здалося нетуристичним і більше розрахованим на місцевих, але варто було дійти до шикарної набережної і я по вуха закохався у це миленьке іспанське містечко. Воно було таке ж класне як і Малага.

Я б навіть сказав так, що по ряду фотографій точно не можна відрізнити Малагу від Бенідорма. Це особливо приємне порівняння широкої смуги набережної і височезних будівель на першій лінії. При тому на березі муніципальні зони значно ширші ніж пляжі із платними лежаками. Так, головне не забути повернутися вчасно на конференцію о першій. Але ж яка та Іспанія крута! Треба все встигнути подивитися, не пропустивши старе місто.

Головне, коли гуляєш іспанськими курортами, закладати додатковий час на безкоштовний масаж. У них є мережа магазинів Ale Hop, які легко помітити по корові, а там є безплатний масажер для шийного відділу, що кріпиться на кріслі . Коли ми були тиждень в Малазі, то я за сім днів повний курс безкоштовного масажу пройшов. Тож не пропустіть цю розвагу!
За пів дня виконати увесь план прогулянки виявилося неможливим, оскільки тут ще в іншу сторону величезна окрема набережна, на якій танцюють групками пенсіонери.

Ну добре Бенідорм, ми ще повернемося до тебе. Але місто відпускати не хотіло, таксисти як змовилися і не приймали замовлення. Навіть коли я вибирав преміум машину, бо готовий був хоч на будь-якій доїхати. Їхати головне не далеко, але в гору. Хвилин 20 я боровся із системою, і потім ще хвилин 20 чекав доки до мене приїде водій. Тож на таксі в цьому місті краще не покладатися. Встиг прямо на початок обіду, так що норм. Далі пішли мітинги та воркшопи. Якісь були цікаві, якісь дуже цікаві, а якісь смертельно нудні. Одна справа бути хорошим організатором, бо уся подорож була організована на вищому рівні, а друга справа бути хорошим оратором – і з цим зазвичай проблема. Тож на всіх етапах важливо мати контроль якості) Усі конференції у нас проходили всередині великої єгипетської піраміди на території закритого парку розваг.

Вечері у нас були тематично-гастрономічними із нескінченним різноманіттям іспанських тапасів.

На таких корпоративних зустрічах найскладніше – це прокидатися зранку щоб поснідати і встигнути на конференції. Зазвичай по вечорах усі бадьорі та веселі, а от зранку, я б сказав що сумні якісь усі))) Після серії конференцій у нас почався квест по єгипетському парку розваг. Оскільки тематика була ШІ, то й квест був з обов’язковими елементами ШІ. Було радісно, ще й відкрив якийсь новий для себе парк розваг, хоч і тимчасово непрацюючий. Потім знову вечірня гульня і вже класично тяжкий ранок.

Далі, після закінчення офіційної зустрічі, почалася неофіційна. У нас було ще півтора вільних дні. Тож ми перебралися у сусіднє Аліканте і там продовжили нашу “Конференцію”. Перше чим мене приємно вразило місто це кількість сервезерій парк El Palmeral. Зазвичай такі шедеври іспанці будують у Барселоні, але тут було приємне виключення з правил. Тут ідеальна пропорція пальм до озер та річок, і як водиться в правильних іспанських парках – заклад із снеками та напоями.

Цей парк я б заніс як топову локацію в Аліканте. Єдина проблема – це доїхати назад у місто. Автобуси чомусь відмовляються брати пасажира. Вони зупиняються, люди виходять, але заходити неможна. Хоча це офіційна зупинка. Навіть ШІ тут вже був безпомічний. Четвертий автобус мене прийняв, але чомусь проїздна картка не спрацювала. Водій щось іспанською намагався пояснити, але я на жаль знаю тільки три слова “дос”, ”сервезас”,”порфавор”. Нажаль у цій ситуації тільки порфавор якось могло ще прокатити. Але я доїхав до центральної алеї.

Хоч алея і шикарна, але треба шукати приховані перлини у дворах. Наприклад, якщо вчасно звернути ліворуч, то можна знайти невеличкий сад із фонтаном.

Промені сонця тут світили так, ніби ти знайшов криницю магічної мани у грі в стилі фентезі. Звісно фонтан був у декорах гігантських багатостовбурових дерев із пташками-щебеташками. Ну, мабуть це хороший знак. Поступово на вулиці почали знаходитися співробітники і ми всі рушили на вечірню трапезу. В саме серце міста радощів та веселощів. Те, як гуляють люди в Аліканте, може змусити позаздрити навіть найбурхливіше весілля у світі. Я себе відчував неначе знову на Walking street у Таїланді. Тут навіть просто ходити та вбирати позитивні вайби вже достатньо щоб зарядитися на тривалий час. Закладів тут нескінченно. Половина італійських, повністю пустих, інша половина іспанські – забиті під зав’язку. Чим вище рейтинг, тим менше шансів, що потрапиш без резервації. В одному закладі взагалі був одночасно і ресторан, і тату салон. Хоч працівниця намагалася переконати що тату набивати не обов’язково, але не відпускало турбування “А раптом тобі тигра наб’ють на спину, доки будеш сидіти?!”, тож обрали інший заклад. Чесно кажучи після тих страв, що нам подавали на вечерю в готелі, тепер вже важко було мене здивувати.

Наступний ранок зустрів мене рясним дощем. Оскільки дощ переставав лити час від часу, я сподівався, що проскочу без парасольки. Але підступний план погоди був в тому, що мене треба буде застати в іспанському селі, де не буде магазинів. Хороший план, хороший. Тепер треба розібратися, як заплатити за той трамвай. Іспанська бабуся показала, що тут можна пікнути карткою, але попередила іспанською, що потім не можна буде компостувати, показавши жестом на стелю. ШІ мені сказав не звертати на жести іспанців увагу, оскільки саме іспанські жести на відміну від інших – абстрактні. Влаштував собі невеличкий пікнік, доки їхав на фоні мальовничих затишних краєвидів. Так, треба виходити, а он і злива! Вихід є! Он кав’ярня з і звичайним рейтингом, або бігти три хвилини в кав’ярню з рейтингом 5 з 5? А раптом вона закрита? Ризикую! На щастя, під зливою я застряг в ідеальній кав’ярні з ідеальним рейтингом попиваючи своє ранкове кортадо зі свіжим данішем. Даніш, правда, попередньо купив в Меркадонні, бо такі ідеальні даніши тільки там. Дощ час від часу затихав, намагаючись виманити мене з кав’ярні. Я тримався до останнього, але жага до пригод перемогла. Я планував на трамваї під’їхати до найближчого магазину. Але трамваї просто зникали з табло і не з’являлися. Зайшов в аптеку, працівниця сказала, що мою проблему легко вирішити, бо за кутом є той самий Алє хоп. Варто лише було зайти в магазин як працівниця, запитала “Вам наш фірмовий плащ за 4 євро?”.

Тепер я у костюмі корівки, мені тепло, сухо і я можу починати своє імпровізоване іспанське каміно по набережній! В цей же час каміно йшла наша знайома Катя десь за кілька сотень кілометрів від мене. Тож у нас був прямо синхронний шлях пілігрима. Оскільки останні дні останнього великого каміно ми йшли теж під зливою, то я не відчував якогось особливого дискомфорту. Натомість було дуже красиво, а на берег морько викидало коричневі м’які кульки. Можливо, це ті самі хитруни невидимки чекають на темряву. Я був дуже щасливий, що знову на маршруті, та ще й такому красивому.

Схоже, це вже третє каміно кличе десь з 2027-го року. Треба собі десь гранд фінал маршруту влаштувати. Он десь недалеко є тако бел, я дуже люблю цю мережу. Але я не врахував один провальний момент. Сьогодні субота, а заклад знаходиться в торговому центрі. Торгові центри на вихідних це сенс життя усіх іспанців. Якщо кажуть, що щось зазвичай не гумове, то торгові центри тут дійсно можуть вмістити усе місто всередині. Порада, не повторюйте мою помилку – не заходьте в іспанські торгові центри на вихідних. Усе одно вам не вдасться там поїсти. Поруч на карті світилася Меркадонна, ще й зі столиками та столовими приборами, що ж може бути краще? До речі, своє каміно я встиг пройти чітко до кінця зливи, тож тепер гуляв по сонячній Іспанії. На обід у мене була олів’єшка з морепродуктами та холодний суп Сальморехо.

На десерт черговий свіжий даніш із кавою кортадо. Поруч за столиком двоє людей намагалися з’ясувати чи ті теорії змови існують, чи насправді інопланетяни вже до нас прилітали.
Тепер я повний сил і можу влаштувати собі справжню Санта Барбару! Це фортеця у центрі міста. Увесь час, доки підіймався, з голови не виходила музика з однойменного серіалу, знаєте така “Ту-турун-тум ту-турун-тутум! Туруууу….”. Ну ось, тепер знову грає, чуєте? У фортеці дві приємні сторони, це дорога в гору по стежках і сама фортеця. Дорога зроблена так, що офіційний вхід знайти важко і рано чи пізно доведеться фортецю брати на абордаж! Справжня Санта барбара! Полазив я на славу, сподобалося, що це було не банальне відвідування фортеці, а справжній челендж!

Мені подзвонив Сергій і сказав, що чекає мене внизу і взагалі потрібно всім збиратися. Я Сергію повідомив, що спочатку ми маємо зустріти самого Дона Сімона, котрий живе в Меркадонні і піти з ним на набережну. Сергій не знав ще що то за перець Дон Сімон, а коли побачив, що це найкраще вино Іспанії то із радістю запросив його із нами та ще й його друга Хамона! Коли усі співробітники зібралися нарешті разом, то багато хто спочатку із недовірою віднісся до Сімона, а один менеджер взагалі повідомив, що останній раз купував вино в пакетах ще в студентські часи, тепер йому негоже. Але Дон то такий товариш, що насправді подобається усім і ціною, і смаком. Тож усі радісно дивилися в нескінчену далечінь безтурботного моря і насолоджувалися іспанським вечором.

З самого ранку я пішов на сніданок у традиційний іспанський заклад. Це щось середнє між кав’ярнею та ресторанчиком. Там завжди є свіжа випічка і кава. Це ті нотки, які особливо цінуєш під час маршруту каміно. Тож на якихось 15 хвилин я зміг знову доторкнутися до прекрасного і то було так чарівно! Я ніколи не підозрював, що настільки закоханий у Іспанію. Ще було трохи часу, тож я встиг піднятися на ще одну гору в місті з якої відкривався вид на Санта Барбару.

Яке ж душевне місто – хочеш гори, хочеш міська гульня, а хочеш взагалі широченний пляж із морьком. До речі, мабуть треба піти морьком помилуватися перед вильотом. На це завжди є час. Хоч вода в травні ще була холодна, це зовсім не зупиняло місцевих насолоджуватися сонячним життям.

Сказати, що подорож мені зайшла, нічого не сказати. Коста Бланка мені припала настільки до серденька, що я вирішив негайно розділити свою радість із близькими і вже за кілька днів взяв квитки на літо для нашої великої родини МакКалістерів😊

Валенсія та Ібіца

З року в рік намагаємося надолужити відкриття недостатньо досліджених нами країн Європи. Тепер Іспанія, в якій було забагато білих плям, стає все більше і більше підкореною майже відомими мандрівниками – нами. Нещодавно ми проходили по цій країні каміно, а тепер час “відпочити” в менш інтенсивній подорожі. Та й квитки були дешеві, як же не скористатися можливістю. У мене взагалі проблема – бачу дешеві авіаквитки – не бачу перешкод.


У Валенсії є зручна фішка, звідси літають літаки як громадський транспорт на Ібіцу та Пальму. Тож Валенсія без додаткового острова, це як весілля без музики. Треба було лише обрати з якого почнемо. Вирішили на зимову подорож брати Ібіцу, а потім колись в більш сезон відкриємо Пальму. Тоді летимо десь на тиждень. Відпустку вирішив не брати, а потім вирішив, що ноут теж тягнути не хочу, буду прокачувати свої скіли роботи віддалено з телефона. І обов’язково саме на цей тиждень навалилися задачі інших команд, де чомусь різко закінчилися ресурси. Так в цій подорожі я навчився з телефона навіть код писати. По швидкості роботи за тиждень вийшло приблизно як середньостатистичний працівник у нас працює. Може вони там всі просто з телефонів працюють. Але я радий, що успішно впорався з усіма задачами. Хоча б звісно краще б тих задач не було. Ще не встиг в аеропорт доїхати, як попадали сервери кляті.


Ми прилетіли ввечері. Хоч з аеропорту Валенсії ходить метро у місто, але система тарифу для оплати в громадському транспорті найнепрозоріша, яку ми тільки бачили, по складності Валенсія перемогла навіть Португалію. Довелося себе втішати свіжовитиснутими апельсиновими фрешами із Меркадонни і пакунком солодощів по тугудтугоу в старому місті.

Ще й пак креветок до макаронів на вечерю прикупили. Тепер можна заселятися. Житло виявилося доволі далекувато від нас, але зимова Іспанія, то прекрасно – на вулиці тепла, приємна погода, на деревах гронами висять мандарини, можна гуляти. До речі, треба спробувати мандарини, але якось їх підозріло багато, смачне зазвичай в такій кількості на деревах не росте. Доки чистив, відмітив, що мандарин соковитий, ароматний, тож явно смачний. Далі я спробував найкислішу річ у всьому світі! Я боявся втратити свідомість від того, як було кисло, хоч би обличчя бодай через місяць змогло б повернутися до нормального вигляду. Скоріше б заселитися та почати пирувати креветками з макарошками. В цій подорожі під час домашніх сніданків ми із задоволенням дивилися місцеве телебачення. Вмикали канал з телемагазином і насолоджувалися іспанською рекламою мультиварки, яка готує будь-яку страву світу, при тому схоже навіть без інгредієнтів, потім йшла реклама бігової доріжки. Ми іспанську не дуже розуміємо, але схоже увесь сенс твого життя має бути заради мультиварки і тієї доріжки. Потім ще рекламували матраци, але вони не такі круті, як та бігова доріжка. Перший день ми присвятили самій Валенсії. З першої ж години враження від міста вийшли на один рівень з Барселоною. Тут ще й зелені папуги в такій самій кількості. Ми почали з Міста науки і мистецтв у Валенсії.

Це район у футуристичному стилі, дуже схожий на такий, які будуються для всесвітніх виставок Експо. Ну як мінімум зараз він здається у футуристичному, колись у майбутньому його назвуть ретрофутуристичним) Але ж як круто та дивовижно він виглядає! Ми навіть почали розпитувати ШІ чи не пов’язаний цей район з експо, що проводилося у Валенсії, але ні, це просто такий крутий район.

Окрім того, що тільки заради цього району має сенс прилітати, тут ще й дивовижний протяжний парк, замість річки Турія, що колись тут протікала (її русло було штучно змінено через катастрофічні повені). Парк зелений, з пальмами, пташками і йогами, на яких можна дивитися годинами. Шкода тільки, що тих годин ніколи не вистачає. Нам би взагалі пасувала б більша планета, де не так мало годин в одній добі.

Але перевага Землі в тому, що кількість країн та міст як раз така, щоб їх можна було всі передивитися за одне людське життя. Старе місто Валенсії також тримає достойну планку якості, от тільки б ще мандарини були смачними на диких деревах, а не кислими. Чого взагалі не посадити б солодкий сорт, їм що шкода? Якщо ігнорувати смак мандаринів, то Валенсія ідеальна!

ШІ мені пояснив що як мінімум з точки зору декоративності вони мають бути кислими. Але я думаю, що кислий сорт додали, щоб життя медом не здавалося. Але добре, що є завжди чудова альтернатива, це заморожений йогурт та мексиканська кухня в Тако белі))) Хоча я чув, що американці не вважають Тако бел як мексиканську трушну кухню. Але для мене це якась амброзія, невідомо чому. Коли ми побачили кількість людей у закладі в центрі Валенсії, то зрозуміли, що це амброзія для багато кого, але сюди хоч черги кілометрової не було як у інші заклади. Коротше, харчуйтеся де завгодно, але не в закладах у центрі Валенсії.

Шатіва

Яким би Валенсія не була б топчиком, треба рухатися далі – відкривавати нові міста. До Шатіви можна доїхати місцевим потягом, по тарифу зони ABC (кілька євро по картці). Дорога займає приблизно годину, а далі на вас чекає дуже затишне іспанське містечко. Прямо таке, як нам попадалися під час каміно. Тут ще й мітка маршруту пілігримів на будинку. Далі нахлинули спогади і нестримне бажання повертатися і повертатися на маршрути каміно. Треба трохи зачекати, терпіння і все буде.

Приємна відмінність відвідувати подібні міста не як пілігрим – немає страху перед горами. Тут є фортеця на горі і туди треба піднятися. Якщо ж порівнювати з тим, як було під час каміно, то було б приблизно так “тут є фортеця, на горі, мабуть красива, сподіваємося маршрут її омине”. Гори під час каміно – страх пілігрима.

Але зараз ми горді мандрівники, а не пілігрими, тож вперед в гору, вона замала, дайте ще вищу! Замок прямо рівня “Сан Марино”, не такий звичайно гігантський, але нотки легко уловити. Є дві частини замку на двох схилах. З одного схилу красиво дивитися на інший і навпаки. А ще для того, щоб в замок потрапити недостатньо просто квиток купити, ти маєш подолати злий турнікет, який вважає, що увесь світ навколо нього має крутитися і ти його буквально маєш вмовляти, щоб він прийняв твій квиток.

Абсурд дійшов до того, що через другий турнікет прийшлося нелегально пролазити попри те, що у нас на нього теж був квиток. Ситуація майже така ж абсурдна, як коли в Домінікані довелося давати хабар в супермаркеті, щоб нам продали воду. До речі, по дорозі до замку має сенс користуватися скорочувалками шляху.

Ми так на одному завиточку серпантину зекономили мабуть дні два підйому. Я вважаю, що Шатіва зі своїм замком це ідеальне доповнення до Валенсії, як вишенька до торта. Тепер час спуститися в місто пообідати. Там ми знайшли наш улюблений формат – заклад в якому вже готова їжа на вітрині і ти обираєш, що тобі накласти. Моєю головною стравою була паелья із чорнилами каракатиці.

Цікавий факт, що цю страву я довго мріяв скуштувати і ми думали, що вперше замовляли її в Чорногорії, але нещодавно з’ясували, що вперше ми ї їли в далекому 2013-му у Гонконгу. Яке ж миле містечко, ще й собачки м’ячиком граються. Але якщо зараз поїдемо, то ще на вечірнє море встигнемо у Валенсії. Як же добре коли поїзд їде більше сорока хвилин, це ідеальний час примусового відпочинку.


Лагідне вечірнє моречко, своїми безтурботними хвилями закривало черговий чудовий день нашого життя. Як же все-таки важливо жити в задоволення і знаходити ті речі, які будуть робити тобі чудовими кожний день твого єдиного життя.

Ібіца

Кожний ранок Валенсії починався зі знаменитого парку. А далі все по списку: папужки, йоги, сонячні ванни. І особливий гість сьогоднішньої програми – Ібіца. Туди летіти трохи більше тридцяти хвилин. Спочатку на нас чекала дуже смачна іспанська лаунж зона із безлімітним вершковим лікером та іспанськими смаколиками, а потім і сама Ібіца! Острів приємно зелений із квітами і деревами, що цвітуть. Єдине, що погоди тут нестабільні у січні.

Перший день ми гуляли по набережній хапаючи морські вайби з повітря. На вечір ми замовили їжу через додаток, але локація виявилася неочікуваною – військова частина. Ну а що, там теж люблять смачно поїсти індійської кухні. Це був незабутній досвід. У нас на острові був один повний день і дві половинки. Повний день ми присвятили мандруванню углиб острова.

Оскільки автобуси ходять доволі рідко, маршрути передбачали багато піших переходів між містечками. Я не можу виділити, що на Ібіці якось особливо класно, але отак кілька днів в несезон – саме те. За один день можна насолодитися природою в центрі острова. А на залишок піти погуляти по столиці.

Звісно, якщо ви не прилетіли сюди заради клубів! У одному зі знаменитих клубів ми прочитали, що середній чек на людину порядка ста євро, пиво по 17 євро. Тож, на щастя у нас був план Б – блютус колоночка. Ми запустили хіти Ібіци минулого літа і годину відчували себе частиною великої ібіціанської вечірки.

Столиця нам дуже зайшла, місто в красивому білому стилі, схоже по фотках на Санторіні. Тож останні пів дня на острові ми дуже мило полазили, окрім того момента, коли ми в сильний вітер вирішили пройтись до маяка. Добре що не здуло.

Печери Сан Хосе

Як же радісно повернутися у причудову Валенсію! На цей раз у нас були апартаменти в самому центрі, та ще й з футуристичним замком. В час, який входить в межі дозволеного чекіну, починає працювати персональне посилання на телефоні, яке відкриває двері квартири. Посилання активне на весь період оренди апартаментів та закінчує діяти після виселення. Було дуже цікаво погратися с цією системою. З самого ранку ми поїхали в сусіднє містечко Ла-Валь-д’Уйшо. Назву навіть не намагався запам’ятати. Їхати автобусом приблизно годину і теж можна платити карткою для зони ABC.

Щось у нас зачастили печери в останніх подорожах. Але ці привернули нашу увагу, тому що там треба плавати на човні, а це, погодьтеся, цікавий досвід. Єдине що, ми купували квитки заздалегідь і точно не знали в який час ми доїдемо, тож наш вхід був запланований на дві години пізніше, але касир нам залюбки поміняла час входу на найближчий. Досвід в печерах незабутній, і якщо ви у Валенсії, то окрім Шатіви, закладайте ще день на Ла-Валь-чого-то-там. До речі, в печерах чомусь ще й тепло, близько 20 градусів, тож не треба додатково утеплятися, самі плюси. Ну або завжди можете злітати на аналогічну розвагу у В’єтнам…

Після печер ми вирішили не поспішати на зворотній автобус, оскільки тут було доволі багато гір навкруги, а як відомо, гори ми не пропускаємо. Треба було тільки обрати яку саме. До однієї вершини було йти 15 хвилин, до іншої дві години. Тож вибір був очевидний, спочатку на першу, потім на другу. Дорога була доволі цікавої текстури, то червона, то жовта, то заросла рослинами.

Ще й роздоріжжя час від часу. Але тут цікаво, якщо не вгадаєш куди краще повернути, то багатократно ускладниш собі маршрут. Я б не сказав, що ми весь час вгадували. Через такі чагарники ми вже давно не лазили. Навіть горних козлів тут не було. Єдине що тішило – спуститися можна іншою дорогою.

Ще через кілька роздоріжь ми досягли вершини – і красиво, і радісно, що ми це зробили. Тепер якимось дивом треба спуститися з гори і все буде добре. Ну не може ж інший шлях бути таким самим непрохідним? Спочатку все було добре, а потім було роздоріжжя. Два навігатора показували різні напрямки, треба було дуже добре подумати щоб вгадати.

Ну не можна ж три рази поспіль не вгадати? Як виявилося можна. На цей раз ми таке враження, що прокладали новий маршрут по неприступній горі. Перепади були дуже високими, під ногами сипалося каміння. Ще й час відправлення автобуса піджимав. Довелося розділитися. Я пішов вперед щоб ще встигнути купити їжі і можливо знайти де поповнити проїзну картку. Даша з Мишком мали одразу рухатися на зупинку автобуса. Проблема в тому, що від гори до автобуса ще 30 хвилин йти по великому місту. Ця гора по складності розділила перше місце із горою “Бабадах зірве” в Туреччині. Добре хоч темрява нас тут не накрила.

Але ж як було красиво. Чи воно того вартувало? Не заперечую, вартувало, але другий раз туди не сунуся. Ще й реліз на роботі довелося рятувати прямо з гори. А коли їхав назад у автобусі, то й взагалі з телефона зміг виконати велике оновлення хмарних кастомерів нашої компанії. Головне мати надійний по зарядці телефон. У мене після гори було лише 12 відсотків, і на годину активної роботи з автобуса пішло близько п’яти.

Парк Альбуфера

Сьогодні наш літак відправляється ввечері, а значить встигнемо захопити ще одну локацію. Ми поїхали в природний заповідник, там має бути озеро, пташки, парк та морько. Одразу на виході з автобуса нас зустрів моряк і запропонував по п’ять євро відправитися в сорока п’яти хвилинну подорож! Звучить супер привабливо, але чому тільки п’ять євро? Під час подорожі капітан розповідає щось дуже цікаве чистою іспанською мовою. Ми дуже раділи, коли вдавалося зрозуміти окремі слова. Навколо озеро, за великим рахунком це все. Тому і п’ять євро) Іноді будуть з’являтися пташки, але не так екзотично як уявлялося. І тільки протягом останніх 15 хвилин було багато качок.

В принципі за п’ять євро можна і сплавати, але озеро без печери, тож не так цікаво вже) Після озера, у парку біля річки ми влаштували справжній пікнік. Було смачно, затишно, зелено, а ще у воді хтось жадібно чавкав. Схоже якась велика рибина чекала, що ми зайдемо у темну, глиняну воду. Але чомусь заходити якось і не хотілося.

Після пікніку був відпочинок на узбережжі моря. Подорож мене настільки захопила, що я почав прораховувати, скільки буде коштувати, якщо ще на пару днів тут залишитися, що ще для щастя серед зими треба? От трясця, дорогі зворотні квитки через кілька днів. Один з менеджерів написав мені, що йому потрібно терміново зі мною здзвонитися. Ну як же із ним не розділити цей сонячний робочий день на морі.

Менеджер навіть не здивувався, що я десь в подорожі і працюю одночасно, тільки поцікавився, де я на цей раз. Мене на роботі навіть минулого разу запитували, коли планували термінові задачі перекинути з іншого проекту, чи не завадить це моєму туристичному стилю життя. Приємно, коли час на виконання задач враховує напівспонтанні подорожі)

Так, треба зібратися силами, відірватися від моря що зачаровує та починати дорогу додому. Ще й автобус не приїхав, усе натякало, щоб ми залишилися. Але ми одні, а світ величезний, тож вирушаємо далі!

Барселона, Коста Дорада та Андорра

Це було невеличке містечко. Місцеві мешканці виглядали доволі привітно, так навіть і не скажеш, що вони можуть з легкістю пограбувати банк, чи взяти у заручники невинного перехожого з великого міста. На щастя у цьому місті був бравий шериф, чому я кажу «був»? Нажаль підступна лиходійка його взяла в заручники, шериф намагався не здаватися, проте все було марно. Хоч на лиходійку і скинули велике ковадло та усе одно інші лиходії дістали великий динаміт і буууум!

Ми сиділи на трибуні не спускаючи очей з екшена. Усе вибухало, в’язень тікав з в’язниці, мішок з грошима перелітав із рук у руки… Це було одне з найкрутіших шоу в Порт Авентурі! Але відмотаємо час назад. Як же приємно мати можливість будувати довгострокові плани і реалізовувати їх. Цю подорож ми запланували ще минулого року. До нас приїхали мами і ми великою компанією полетіли до Барселони.

Барселона

Це вже була друга наша Барселона. На цей раз можна сказати було перевідкриття. Наш готель знаходився у тридцяти хвилинах ходьби від аеропорту. Тож пішки туди-сюди доведеться ходити часто. Ця подорож була справжнім викликом для мами Даші, вона б нізащо не повірила, що зможе пройти пішки понад 200 км за подорож. Тож ми на місці, закинули речі у камеру схову готелю і можна офіційно починати. За доброю традицією наші подорожі починаються з круасана та кави.

Після минулої подорожі до Швейцарії, ціни здавалися не те що низькими, вони здавалися безкоштовними. Невже щось у Європі можна купити дешевше ніж за один євро??? Ці круасани були такі ж смачні як ті самі довоєнні і доковідні у Парижі. Одним словом амброзія. Тепер вперед у велике місто! Перше знайомство було з зеленими місцевими мешканцями, знайомтеся це містер та місіс папуга.

Папуги тут дійсно себе почувають справжніми господарями міста, до них навіть собаки гратися не підбігають, бо знають хто тут головний. Пташки себе дають фотографувати, можна навіть спробувати погодувати, але вони тут доволі перебірливі і можуть одним поглядом сказати тобі, їж сам свою булку. Папуг дуже легко знайти у будь-якому парку міста, а парків, як ви можете бачити на мапі, тут дійсно багато.

Друге за приємністю після папуг, це місцева кухня. В Барселоні з їжею все максимально просто. Треба знайти найближчу Меркадону, це мережа супермаркетів. Потім обираєш собі їжу до смаку і починаєш бенкетування. Обід на п’ятьох складався з великих порцій паельї з морепродуктами, сирних крокетів, свіжовичавленого апельсинового соку, лимонної фанти та звичайно українського чорного хліба прямо з Києва. Ця божественна трапеза на п’ятьох людей обійшлася у 29 євро.

Тепер ми і накруасанилися і наобідалися, можемо нарешті щось визначне подивитися. Думаю що у багатьох мандрівників перше визначне місце це площа Іспанії, вона знаходиться на максимально близькій відстані від аеропорту. Цього разу нажаль всі фонтани по Барселоні були на ремонті, але від того площа і прогулянка до садів не стала гіршою.

До речі, минулого разу не працювали ескалатори. Тож навіть не знаю що краще, фонтани і пиляти в гору, чи працюючі ескалатори. Далі була типова прогулянка затишними вулицями і туристичними районами Барселони. У попередній розповіді я вже виражав детальне захоплення вуличками, тож в цій краще зробимо акцент на чомусь новому. А новим цього разу була Саграда Фамілія.

Минулого разу ми її дивилися тільки з вулиці і виглядала вона, м’яко кажучи, недобудованою))) Тепер же ми вирішили зайти всередину. Всередині храм виглядає значно краще, та ще й аудіогід рідною мовою дійсно заглиблює тебе у деталі, яких так просто не помітити. Що сподобалося – сонячне світло, що буквально лилося кольоровою веселкою крізь зали. Гра світла мене дійсно вразила.

Але, чесно кажучи, платити доволі великі гроші за недобудований храм, який вже дуже багато років чомусь не можуть добудувати це не круто. Зовнішні елементи храму нажаль виглядають доволі грубо, можливо, це стиль такий на любителя, але порівняймо. Мечеть Шейха Заїда в Абу Дабі – побудували за 11 років, вхід безкоштовний, екскурсія з гідом безкоштовна, по масштабу не поступається. Тадж Махал в Індії, коштує більше ніж у два рази дешевше, добудований, має більш витончені елементи декору. Я не розумію чому навколо Саграда Фамілії здійнявся такий ажіотаж, але я б радив дочекатися доки храм добудуть, а потім його відвідувати. Після храму вже була друга половина дня і ліміт кроків для мами Даші Ніни вже перевищив звичайну кількість. Була дилема, або Ніні треба буде самій їхати у готель через всю Барселону, або з нами піти пішки у моє улюблене місце в Барселоні – Ciutadella Park. Ніна однозначно зробила правильний вибір. Я б цей парк у двох словах охарактеризував як папуго-ретріт терапія.

Окрім фантастичного озера з острівцем та водними деревами тут релаксують папуги. Релаксують вони настільки показово, що дивлячись на них мимоволі задумуєшся “А чого ти взагалі досяг в житті?”. В цьому парку можна провести вічність, атмосферу ще й підігрівали латино-американські танці, що проводилися на території для всіх охочих. На годиннику вже більше 30 000 кроків, тож можна повертатися до готелю. У нас був заброньований затишний хостел на околиці міста. Але чомусь саме на наші дати приїхала велика група підлітків що вирішили гуляти усю ніч, та співати народні іспанські пісні в унісон. Тож можна сказати у нас був перший у світі хостел з анімацією. Хочу зазначити, що співали доволі непогано і через те я себе почував старим пердуном, якому заважає спати співаюча молодь. Наступного ранку у нас був експрес-сніданок. У нас було всього десять хвилин після відкриття ресторану до того моменту, щоб бігти на автобус. Хочу зазначити що впоралися ми непогано. І поснідали і на автобус встигли.

Андорра

Ми вирішили, що Барселона це найближча локація у світі, щоб відкрити нову країну, тож залюбки скористалися можливістю за день туди-сюди зганяти. Приємним бонусом цієї поїздки є те, що автобус проїжджає поруч з Монтсерратом, тож ще й трошечки доторкнулися до краєвидів «Каппадокії». Андорра цікава тим, що знаходиться в ЄС, але поза Шенгеном, тож треба не проґавити момент візового контролю, бо чомусь водії автобусів про це не знають і намагаються проїхати кордон на повній швидкості. Тож треба самому не пропустити момент і повідомити водія про візовий контроль. Так, нарешті приїхали в столицю, місто Андорра-ла-Велья, з чого починати?

Перше що впадає в очі, гір тут дійсно багато, не дарма це один з великих лижних курортів. Все місто виглядає як нескінченне гламурне свято. Цікаві інсталяції, рожеві стрічки у повітрі, клумби з рожевими квіточками. І дуже футуристична дзеркальна будівля у центрі. Через все місто проходить річка.

Тож погулявши по центру ми пішли вздовж річки з’ясувати звідки вона витікає. Час від часу з річки здіймався пар, а потім ми помітили термальне джерело прямо біля траси. Схоже річка доволі тепла. У сусідньому готелі нам розповіли що тут багато термальних вод, і в тому джерелі дуже корисно омивати частини тіла. І навіть десь на банері була фотографія як жінка опускає ноги в термальний басейн. Ну що ж спробуємо.

Знаєте буває у дитинстві починаєш кашляти, так батьки наливають тазик окропу і кажуть що туди треба опустити ноги, щоб попарити. Так от, весь той окріп ніщо в порівнянні із температурою термального джерела, я не міг повірити що просто серед вулиці може з під землі йти вода із температурою 70 градусів. Тобто ноги опустити не вдасться. Тож рецепт від простуди тепер такий, береш квитки до Барселони, звідти 4 години на фліксбасі і найгарячіша пропарка ніг гарантована. Я зробив ще кілька марних спроб опустити ноги та вирішив обмежитися омиванням рук. Тепер з омолодженим тілом можна сміливо рухатися підкоряти яку-небудь гору. Але насправді з цих затишних вулиць не особливо то й хотілося йти.

І так дивно, скільки ми не дивилися на фотографії країни в інтернеті, Андорра зовсім не здавалася такою милою та затишною. А як приїхав тільки на 8 годин, так одразу починаєш цінувати кожну хвилину. Так, підемо на компроміс, ще трохи вуличок, потім невисока гора. Так і зробили, але види з місцевих гір ще потребують трохи ремонту. Причому в прямому сенсі цього слова. Місто Андорра-ла-Велья незважаючи на всю романтичність, чомусь усе в будівельних кранах. Тож моя порада, доки вони не добудуть місто, обмежуйтеся прогулянкою вулицями.

Нажаль час піджимає, але треба відмітитися у Макдональдсі, щоб додати собі до колекції ще й андоррський. Даша мою ініціативу не розділила і взяла собі суші. Але в Макдональдсі на мене чекав безкрайньо смачний потрійний чизбургер. У нас було кохання з першого куся. Цікаво, що поруч сиділи дівчата з рідної України і я помітив, що дівчина також схоже смакує одну з найсмачніших страв у житті, я уточнив що саме вона замовила і вона підтвердила мою здогадку, що то той самий потрійний чизбургер. Добре, що я не взяв собі суші замість цього мішленівського бургера з андоррського маку) Ну що, назад в Іспанію!

Водій намагався проскочити прикордонний контроль, тож довелося його просити зупинити, бо нам ще зараз порушення перетинів кордонів не вистачало. І добре що попросив, бо іспанський контроль вибірково вирішив перевірити саме нас. Але коли подорожуєш лише з маленьким рюкзачком і 80 єврами в кишені, то перевіряти особливо нема чого. “Де саме ваш багаж?”, “Немає😊”. “А гроші є?”, “Немає, а хоча ні, десь до ста євро сумарно є”, офіцер подивився на нас і сказав що ми можемо їхати далі, схоже настільки бекпекерів він ще не зустрічав))))

Шматочок Барселони

Сьогодні нарешті починається наш відносно спокійний відпочинок. Зараз зробимо невеличке коло по готичному кварталу Барселони і можемо їхати на “майже все включено”. Я не знаю як Барселоні це вдається, але вона кожен день як вперше мене закохує в себе.

У нас із Дашею сперечання на тему, в якій послідовності розставляти міста Париж, Барселона, Рим. Я висуваю Рим на перше, а Париж із Барселоною на друге. Даша ж перше місце віддає Парижу, а третє Барселоні. Але що точно об’єднує ці три міста, що якщо на гуглі відмічена жовта зона, то вона точно буде цікавою, а жовтих зон у цих містах безліч. Один мінус сьогоднішнього походу, треба носити із собою речі, щоб не повертатися на околиці в хостел. А ось і час їхати далі.

Коста Дорада

Півтори години від Барселони потягом і ти на одному з головних курортів материкової Іспанії. Оскільки наш готель у 20 хвилинах пішки від потяга, то ми як раз встигаємо на обід. Чому ми так поспішали на обід? Готелі на курорті доволі дорогі, і спочатку у нас був заброньований готель без харчування.

Але у мене вже давно була якась мулька поїхати на європейський курорт у форматі ол інклюзіву, щоб подивитися як європейський сервіс буде відрізнятися від звичного єгипетського або турецького. Тож я вирішив пошукати готелі такого формату. Спочатку знайшов готель навіть з водними гірочками, але потім я знайшов незабутній готель з цікавими відгуками.

Цікавість була у тому, що як звичайно є люди котрим сподобалося, є люди котрим не сподобалося, але абсолютно усі пишуть що у цьому готелі справжній культ їжі. Скільки відгуки не гортай, абсолютно всі у захваті від їжі. До речі напої не входять, тому я писав “Майже все включено”. Ми прийшли заселятися. Менеджер відкрила наше бронювання і почала настільки гучно сміятися що навіть не змогла відповісти, що у нашому бронюванні її розвеселило. Нажаль менеджер була вже не в змозі нас прийняти, тож на допомогу прийшов її колега і заселив нас. Тепер ідемо дивитися, що ж там такого особливого с харчуванням. Ще секунду тому я думав що найкращий ол інклюзів на нашому досвіді був на Кубі, але як виявилося вхідні двері найкращого олінклюзіва ми перетнули тільки що. У готелі у нас було 6 ночей.

За ці шість ночей ми перепробували, мабуть, увесь асортимент мешканців Середземного моря. Навіть був смішний випадок коли у вечері ми з’їли акулу, а зранку інша акула з’їла расіяна десь у Єгипті. В цей момент я відчув наскільки в природі жорстко витриманий харчовий ланцюг. Навіть трошки шкода стало, що їв акулу.

Кожний день у цьому ресторані був якийсь кулінарний шедевр, то креветочно-мідієвий рай, то шоколадний фонтан у якому треба топити еклери, то найсмачніші в нашій галактиці брауні, які потрібно заливати гарячим шоколадом, та що там, навіть сало було.

Скажімо так, кожна трапеза у цьому готелі це був найочікуваніший момент дня. Тільки один страх, встигнути зголодніти. Чим ще порадував європейський сервіс, що вся їжа у великій кількості була доступна протягом всього часу доки ресторан відкрито. Тобто навіть якщо прийдеш перед закриттям, то абсолютно увесь асортимент буде доступний. І головне, жодної черги за їжею. Я читав, що колись описувалось як одне з уявлень про рай — безмежний бенкет, але впевнений що такі масштаби тоді точно не уявляли. А найприємніше це ціна. Номер із повним пансіоном на початку серпня коштував 86 євро з родини за ніч. Тобто ціна за двох дорослих, а дитина до 12 років безкоштовно. В чому ж секрет, що може бути не так? Невже море? Побігли перевіряти. Море від готелю знаходиться в 10 хвилинах пішої ходьби.

Атмосфера курортного міста просто дивовижна, ще й рашикам можна полоскати мізки Славою Україні. Деякі навіть вже вивчили як правильно відповідати і дуже цим пишалися. Правда легко відрізнити, українець одразу і з радістю відповідає, а у рашиків аж видно як пукан бомбить під час відповіді. Але добре, що вчать як правильно відповідати, все ж таки мову треба починати з чогось вчити.

А тим часом ми дійшли до моря. Прогноз показував що вода 18,9 градусів. Але на щастя вона була явно вища, оскільки звикання до води проходило за першу ж хвилину, а потім можна було купатися і не починати мерзнути. Враховуючи те, що вода ще й з кожним днем ставала на пів градуса теплішою, то взагалі була вогнина. Але окрім моря тут для нас є дуже приємне доповнення – трекінговий маршрут.

В одну сторону маршрут займає годину і сорок хвилин по красивій гірській місцевості над морем до маяка, в іншу близько двох годин по набережній. Треба тільки слідкувати за часом, щоб не пропустити жодної трапези. Тож дорога до маяка була такою приємною традицією на кожен день. Для Ніни був приємний бонус, що в будь-який момент можна сісти у зворотній автобус і приїхати у готель.

Втім, мінімально 30 000 кроків в день було обов’язковим показником для кожного з нас. Головне не сильно втомитися перед парком розваг Порт Авентурою. З Порт Авентурою було доволі складне та нервове рішення. Після черг у Діснейленді у мене моральна травма, але за фактом серед усіх парків розваг де ми були, Діснейленд по праву займає найгірше місце. Тепер був страх, щоб Порт Авентура не повторила досвід Діснейленду, бо є відгуки коли люди навіть із фастпасом стояли в чергах. Тож зважували ми йти чи не йти декілька годин. А поки що у нас є ще цілий вихідний день, тож використаємо його для максимально довгого треку. Ми поїхали на поїзді в Таррагону.

Таррагона

Це місто знаходиться в 12 хвилинах їзди на поїзді, вважається також курортним містом і вже не раз чув позитивні відгуки. Але я вважаю що сюди краще приїжджати на прогулянку, а на курорті бути в районі Коста Доради. Тобто місто непогане, доволі затишне, але чомусь аж ніяк не виглядає курортним, я б сказав не має курортного духу.

Тож ми сюди заїхали на кілька пречудових годин погуляти старовинними вулицями. А ще коли ми між собою в розмові сказали “Слава нації”, то з натовпу почули “Смерть ворогам!”, тож було радісно. Звідти переїхали автобусом до міста Ла Пінеда.

Маршрут Ла Пінеда – Салоу

Місто зустріло нас приємними карибськими пляжними парасольками. Я прямо на секунду зловив флешбек з останньої подорожі минулого життя — Куби. Звідси ми почали піший маршрут в напрямку готелю через дуже крутий схил. Наш маршрут не дуже походив на звичайний трекінг, ми пробиралися по тонкій стежці поміж густими хащами. Іноді доводилося круто підійматися вгору по стежці, яка мало проглядалася.

А щоб точно відчути всю екстремальність, на самому початку маршруту ми зустріли в метрі від нас велику змію і ще в декількох метрах від неї зайчика, що стрибав у своїх справах. Можу сказати, що трекінг вдався на славу, а головне – ми дійшли до того ж самого маяку, до якого зазвичай ходили від готелю.

А значить ми і зараз дійдемо до готелю, скільки там йти, лише кілька годин? Наші мами з Мишком поїхали до готелю на автобусі, а ми з Дашею продовжили трекінг. Приємність цього маршруту — це пляжі, тож у будь-який момент обираєш собі пляж по-красивіше і можеш насолоджуватися вечірнім морем. Далі, вже охолодженим після моря можна неспішно йти насолоджуючись неймовірними заходами сонця.

До речі, заходи сонця тут дійсно були незвичайні – металевого кольору, я читав, що такі мають бути на Марсі, тож можна сміливо сказати що заходи сонця були інопланетними. Але головне не забувати правило вечірньої прогулянки – не пропустити вечерю!

Порт Авентура

Перший раз ми запланували візит до Порт Авентури 10 років тому, але подорож до Салоу тоді відклали на користь Шрі-Ланки та Мальдів. Тож почекали недовго, через 84 подорожі настав нарешті час Порт Авентури. Як я писав раніше, після черг Діснейленду у мене є моральна травма, тож до парку розваг йшли з острахом. Але рішення йти до парку було однозначно правильним. У перший день я пішов з мамою, Даша зі своєю мамою та Мишком залишилися в готелі. Ми намагалися встигнути без черг пройти на перший атракціон, але він прямо перед нами зламався, а на інші почали набиратися черги. Тож ми поплатили експрес пас і почалися екстремальні пригоди. Перший атракціон не виглядав особливо екстремально, але він одразу розігнався до швидкості 130 км на годину, а тіло пережило перевантаження 4,7G.

Особливістю цього ролер костера було те, що ноги вільно висіли у повітрі. Я відчував як хрустить моя шия, мені здавалося що хребет залишився десь на початку траси. Через 55 секунд ми так само різко зупинилися як і стартували. Ми з мамою з широкими очима подивилися одне на одного. Нічого собі, неочікувано, але цей атракціон навіть не у списку в топі. На виході з атракціону можна було ще й купити повне відео твоїх емоцій. Так, що ж на нас далі чекає. Наступний атракціон називався якось про дракона. Подивимося що ж там.  Ви коли-небудь каталися в середині пральної машини? Я схоже так, це був теж ролер костер, але складався повністю із мертвих петель та бочок. Я навіть і не знав, що стільки може бути сальто в одному атракціоні. Земля під ногами відчувалася не дуже впевнено, на третій атракціон по фастлайну йти не хотілося, бо інакше зовсім земля з під ніг попливе.

На щастя був атракціон, який не входив до системи фастлайну, тож як раз можна трохи перепочити очікуючи чергу. Суть проста, тебе піднімають на висоту 100 метрів, а потім починається вільне падіння із прискоренням. Це мій улюблений тип атракціонів, головне відпустити руки, щоб відчути усю невагомість. Головне, щоб титанові пластини в моїх кістках витримали усі перевантаження. Тепер можна трохи передохнути від атракціонів, починаються шоу. Якщо ви вважаєте, що описаний екстрим не для вас, то вам неодмінно треба сходити до парку хоча б заради шоу. Шоу тут дійсно круті, перше шоу було гавайським у тематичній зоні Полінезія. Ця зона нам сподобалася найбільше, тут ти дійсно відчуваєш себе у глибокій Азії, це повне занурення. Після шоу мама припустила, що можна було б вибрати наступний атракціон по-легше. Ми побачили доволі спокійний човник, в якому їхала трирічна дитина. Щось занадто легко, пошукаймо щось веселіше. Веселіше в парку — це водні атракціони. Ми навіть в підказках читали, що треба взяти дощовик.

Але скажу так: дощовик вам допоможе врятувати тільки рюкзак, у якому у вас повинні бути запасні шорти та сухі труси. Бо коли на повній швидкості в колоді влітаєш в озеро, то хвиля цунамі точно доторкнеться до кожного сантиметру твого тіла. А коли трохи висихаєш, то йдеш на атракціон, який виглядає більш сухим і ситуація повторюється. Серед водних атракціонів нам дуже сподобалися човники, що пливуть по азійській річці, тут головне з водних насосів щедро поливати пасажирів інших човників. А бували водні атракціони за принципом кому більше пощастить, це коли рівно половина пасажирів залишалася сухими. Я навіть жартівливо пропонував купити мій дощовик, коли біля мене чоловіка заливало водою. Потім почалася череда незабутніх шоу. Коли ми були у Японії, у мене була ідея побувати на концерті віртуальної співачки голограми, але ані дата не співпала, ані очікувана ціна за квиток. Так ось, у Порт Авентурі я здійснив свою мрію. Було два дуже крутих шоу, одне каскадерське Bang Bang, інше Divas.

На обох шоу здавалося що акторам закони фізики не писані, як колись великий фокусник літав перед авдиторією, так тут відбувалося щось ще більш неймовірне. Причому на каскадерському було дуже смішно, ми навіть забули що не знаємо іспанську мову, під час шоу сміялися разом з усіма глядачами. Паралельно Даша мені присилала перелік кулінарних шедеврів, які подавали сьогодні в готелі на обід. Справа йшла на вечір, а це означало тільки одне, найголовніша гірка Шамбала вже дуже близько. Ми відклали цю гірку на кінець, оскільки не хотіли ризикувати вестибулярним апаратом на початку дня. За день до походу Даша дивилася відео з вебкамери на гірці і відзначила, що схоже там відвідувач вирубився під час їзди. Ну що ж, Шамбала, ми сідаємо. Відправив Даші повідомлення, що сідаю у возик, Даша побажала удачі і почалося щось середнє між дуже швидкою їздою і польотом у космос. А дійсно в одному місці аж потемніло в очах, але тут почалося те, чого я не знав, але чому дуже зрадів. Це ефект вільного польоту. Я відпустив руки і у прямому сенсі невагомо на неймовірній швидкості летів крізь простір. Я відчував себе птахом. Я завжди так хотів, тільки не знав що хочу саме цього. Якихось секунд 10-15 я літав, це було дивовижно, я кричав мамі, щоб відпустила руки, але, мабуть, треба хотіти літати. Я дуже сильно кайфонув, це був, мабуть, найкращий атракціон на моєму досвіді. На щастя, не захитало, але один мінус, відчуття рівноваги повернулося тільки хвилин через 20. Тобто неможливо було стояти і дивитися на мапу, щоб тебе не починало хилити в сторону. Тепер робимо рокіровку. Мама залишається в парку дивитися парад. Я йду в готель на швидку вечерю, і ми разом з Дашею йдемо у парк розваг Ferrari Land, який входить однократно у дводенний квиток.

Ferrari Land

Це невеликий парк, атракціонів тут небагато, але є три атракціони аналогів яких немає у Порт Авентурі. У вас буде можливість політати у віртуальній реальності без окулярів, у вас буде можливість побути гонщиком боліда у сучасній віртуальній реальності, ну і головний атракціон заради якого всі приходять Red Force. Ми спочатку не планували на ньому кататися, бо виглядає він можна так сказати трЄвожно. Коли повз тебе пролітає возик на швидкості 180 км за годину, то відчуття наче простір викривляється в цей момент. На цей атракціон увесь час велика черга, але перед самим закриттям черги майже немає і працює принцип “Хто встав у чергу, той гарантовано поїде”. Фішка цього атракціону, що 180 км на годину ти набираєш за 3 секунди. А потім на цій швидкості несешся 100 метрів вертикально в гору, а далі як ви вже здогадалися ти летиш 100 метрів повністю вертикально в низ на тій самі швидкості. І повірте мені, все що ви до цього знали про відчуття швидкості, ви точно переосмислите за ці 39 секунд атракціону. Нам дуже сподобалося. Але парк відвідувати має сенс тільки якщо він входить до основного квитка, бо окремо платити за маленький парк немає сенсу.

Наступний день була черга Даші з мамою. Я Даші виписав атракціони по рівню екстремальності і шоу по рівню цікавості. Але головний акцент планувався саме на шоу, тож фастлайни на другий день не купували. Це був вівторок і Даша з мамою без фастлайнів змогли виконати майже усю нашу програму, і це було круто! Ми усі отримали по-максимуму від парку розваг. Коли я пів року тому анонсував мамам цю подорож, то її анонс і був саме банер цього парку. Я просто написав, що влітку поїдемо вп’ятьох у цей парк розваг. І все пройшло як і планувалося, та ще й без черг.

Тож роблю свій висновок, наразі у нас досвід по таким класним паркам: Юніверсал в Сингапурі, Енерджиляндія під Краковом, Леголенд у Біллунні, Лісеберг у Швеції. І тільки один був провальним – Діснейленд у Парижі. У Діснейленду одна з головних проблем це захмарна ціна на фастлайн. Тобто розв’язання проблеми з чергами було б в чотири рази дорожче за літак до Парижу. В Порт Авентурі якщо черги не для вас, то заплатіть за фастлайн і отримуйте від парку тільки позитивні враження. Хоча чесно кажучи я не знаю наскільки рятує фастлайн якщо приїхати в пік сезону. Наші замітки з парку розваг тут.

Камбрілс

На останній день ми запланували великий похід у сусіднє місто. А оскільки увесь час треба йти вздовж моря по набережній, то що може бути краще. Ми весь час тішилися тим, у наскільки класному і туристичному Салоу ми відпочиваємо.

Але коли прогулялися по пішим вулицям старого міста Камбрілс, то зрозуміли що у Коста Дораді не тільки Салоу ідеальне місто для відпочинку. Тут вулички із кафешками виглядають рівно так, як я собі у дитинстві уявляв Європу. Якщо не любите багато ходити, то обов’язково поїдьте сюди автобусом. Квитки в цьому регіоні коштують символічну ціну.

На місці цієї подорожі мав би бути традиційний осінній Єгипет, але оскільки ми трохи застрягли у шенгенській зоні, то Коста Дорада плюс Дорада Пелес вийшло не гіршою альтернативою. Єдина різниця, замість снорклінгу серед екзотичних рибок, треба їми трапезувати.

Порт Авентура

Тут я залишу суб’єктивні замітки щодо парку розваг Port Aventura.

Квитки. Купуйте на сайті прямо перед відвідуванням і перевіряйте чи нема на ваш день акцій у відповідному розділі. На сайті квитки дешевше ніж у парку. Зверніть увагу, якщо ви хочете відвідати парк розваг на один день з Барселони, то у касі залізничної дороги можете купити пакетом вхідний квиток до парку, плюс туди-назад безкоштовні квитки на поїзд. Але квитки та вхід у парк повинні бути у той самий день. Тільки обов’язково перед цим перевірте чи немає на сайті парку більш вигідної пропозиції.

Черги. Ми були два дні на початку червня. В понеділок черги на деяких гірках перевищували одну годину, тож ми скористалися експрес-пасом і пройшли усі доступні по експрес-пасу гірки повністю без черг, побували майже на усіх шоу, і постояли 50 хвилин у черзі на одну гірку, яку я дуже хотів, але вона не покривалася пропуском. У вівторок наступного дня людей було значно менше, без пропусків можна було встигнути майже все, наш час очікування був до 20 хвилин.

Пропуск експрес-пас. Цей пропуск зможете купити через додаток вже в самому парку якщо бачите, що очікування на атракціони перевищує комфортний для вас час.

Шоу. Це був не сезон і в репертуарі були не усі шоу. Серед тих, що нам були доступні, обов’язково треба подивитися Bang Bang та Divas. Інші також за можливості не пропустіть. Кажуть, що вечірнє шоу також класне, але воно проходить тільки в сезон.

Їжа. З собою на територію парку можна брати їжу. Фонтанчики з питною водою присутні.

Вхід в парк: Відкривається хвилин на 10 раніше офіційного часу, але атракціони починають працювати за розкладом.

Орієнтація в парку: Мобільний додаток не мав системи навігації, тож ми користувалися картами maps me та google для швидкого прокладання маршруту між атракціонами. Список шоу дивилися через офіційний додаток.

Що взяти із собою: Їжу, пляшку з водою, дощовик для водних атракціонів.

Атракціони. Хоч ми з Дашею і схильні до захитування, після дня у парку розваг голова була ясною. Атракціони починають працювати у різний час. Після входу в парк буде табло із розкладом. Короткі суб’єктивні замітки по атракціонах, всі атракціони з цього списку мені дуже сподобалися:

  1. Furius baco – Найекстремальніший, найшвидший, найнезабутніший. Хруст в шиї і переживання чи всі частини тіла встигли за атракціоном гарантовані. Ми почали з нього, він відкривається одразу.
  2. El Diablo Tren De La Mina – Roller Coaster на мінімалках.
  3. Stampida – Roller Coaster із середнім рівнем, треба обрати червоний чи синій поїзд, а далі навипередки, хто перший до фінішу.
  4. Shambhala – Вважається головним у парку. Roller Coaster з ефектом польоту в невагомості.
  5. Dragon Khan – Roller Coaster, що складається виключно із мертвих петель та бочок.
  6. Tutuki Splash – На великій колоді у воду, жоден плащ вас не врятує від хвилі води. Навіть не намагайтеся захиститися.
  7. Silver River Flume – На чотиримісній колоді у воду, якщо вдало прикриєтеся плащем, то залишитися майже сухими.
  8. Grand Canyon Rapids – Веселий водний атракціон, якщо пощастить, то залишитеся сухими.
  9. Angkor – Перестрілки водними пушками на човнах, не було черг, каталися декілька разів поспіль.
  10. Street Mission – їдеш і стріляєш лазером по печивку.
  11. Hurakan Condor – Вільне падіння з висоти 100 метрів.

Ferrari Land

Оскільки у нас був квиток “Два парки, два дні”, то у нас була можливість відвідати ще й парк розваг Феррарі. Оскільки у несезон порт Авентура працювала тільки до 19:00, ми сходили в готель на вечерю і пішли в Ferrari Land. За півтори години ми встигли проїхати на трьох із п’яти основних атракціонів включаючи Red Force. Перед закриттям черга невелика, хто встав у чергу, той вже гарантовано поїде. Щодо парку, я б не платив за парк Ferrari окремо, але якщо він входить до вашого квитка, то скористайтеся можливістю.

Барселона


З 2015 року ми чекали подорожі в материкову Іспанію. Тоді ми прилетіли з Канарських островів. З одного боку, начебто б і побували в Іспанії, але як виглядає материкова частина потрібно розібратися. Про Барселону вже чули багато позитивних відгуків, і це місто давно було у списку хотілок. І тут наче зірки зійшлися – безвізовий режим, лоу-кост тарифи МАУ, та ще й чотиризірковий готель в акції випав, все це зробило подорож дуже ласою та відносно недорогою. Ну як тут не спокуситись на квитки! Рік тому у вересні було ухвалено стійке рішення полетіти, залишилося тільки рік перечекати, вірніше поподорожувати. Спочатку були Сейшели і Катар, потім Познань і Берлін, франкфуртські будні, пригоди по-китайськи, грузинські застілля, чорногорські переноси рейсів, норвезький рай і нарешті настала черга самої Барселони.

У цій поїздці ми перейшли на наступний етап подорожей – один рюкзак та маленький міський рюкзачок. Приємним моментом поїздки є те, що у нас був лише один готель без переїздів з речами та нових заселень. Спочатку здавалося, що це дуже полегшить подорож, але на практиці час, що звільнився, виявився під зав’язку заповнено списком місць, які потрібно обов’язково відвідати. Гугл перед поїздкою традиційно обіцяв дощі та грози, за фактом нас залило лише один раз протягом години. Переліт пройшов легко, практично без турбулентності і цього разу навіть без овербукінгу. Хоча на цьому маршруті імовірність була. Від аеропорту до нашого готелю ходить прямий автобус.

Заселення пройшло за лічені миті. Готель був не властивого нам рівня, цілих 4 зірки. Коштував він по 46,5 євро за ніч замість 100. Це була чи акція, чи помилка. Знайшов я його, переходячи через купу рекламних банерів на різних сайтах. Я до останнього боявся, що розпочнуться проблеми під час заселення. Даша ж була впевнена, що нас поселять десь у підвалі, у кімнаті без вікон. Але затишна кімната на 2 поверсі, басейн та царські сніданки чекали саме на нас. З чого почати? На карті десятки десятків зірочок і не лише у Барселоні. Ааа паніка! Так, почнемо з маршруту на гору Монжуїк, ні, вона занадто близько, треба щось подалі вхопити. Отже, почнемо з площі Каталонії. Почали ми з архітектури Гауді.

Ми з Дашею не зовсім експерти в архітектурі, але будинки нормальні, із візерунками. Дівчина з брошуркою запевняла, що якщо ми заплатимо близько 20 євро з людини, то нам ще покажуть чудовий ремонт. Але спогади про наш власний ремонт ще досить свіжі і повертатися до них не хочеться. В усіх людях на вулиці було щось спільне. Буквально кожен третій був закутаний у прапор, кожен другий був одягнений у рожеву футболку і всі рухалися у певному напрямку.

Це виявився день Каталонії. Ми пішли за юрбою, що рухалася, згодом вона переросла в немислимих розмірів пробку. Навіть на метр зрушити було важко. Люди кричали, аплодували, махали прапорами. Якості вайфаю в місті варто віддати належне, навіть за такого скупчення людей він працював майже на відмінно. Далі ми хотіли подивитися тріумфальну арку, але весь натовп рушив саме туди. Дорогою головне було не зачепити стаканчики для монет, що тут розставляють ряди бомжів. Кожні десять метрів вони стоять рачки і вимагають щось від перехожих. Судячи з кількості бомжів у культурній столиці Іспанії, проблема з кількістю циган на київському вокзалі не видається мені такою гострою. Треба було рятуватися, а то ми взагалі нічого не подивимося. Ми сховалися у просторому парку Цитаделі. Якщо архітектура Гауді нам не особливо зайшла, то парк виявився дуже крутим. Це справді великий витвір мистецтва. Ми з Дашею обожнюємо гарні парки, цей припав до душі якось особливо.

Чи то багатоповерховий фонтан, чи то зграї папуг, чи незвичайне озеро з деревами, що ростуть, прямо з води, загалом щось у цьому парку є таке, чого не вистачає іншим.

На шляху у нас був перекус у Макдональдсі. Дуже здивувала наявність пива у меню. Я колись читав, що таке у Макдональдсах можливо, але серед попередніх тридцяти Макдональдсів різних країн ми зустріли таке вперше. Вечір ми провели в районі Старої Барселони та Готичному кварталі. Цим районам варто віддати належне, справді затишна атмосфера для нескінченних блукань.

Можна годинами безцільно гуляти і буде радісно. Головне не зупинятися, бо шоколадні хлопці почнуть наркотики намагатися продати. Ми з Дашею навіть експеримент провели. Я заявив, що якщо зупинитися і постояти на одній із центральних вулиць, то й кілька хвилин не пройде, як почнуть парити наркотики. Ми засікли час, я почав рух до затишного місця, щоб там зупинитися і зачекати чи буде щось відбуватися. Пройшло приблизно 4 секунди як до мене причепився афро-барселонець із вимогою купити наркотики.

Монсеррат

З самого ранку на нас чекав шикарний сніданок у готелі. Я думаю, це один із найкращих сніданків, що нам траплялися у поїздках. Серед іншого там був цікавий традиційний картопляний пиріг. У нас було невирішене питання, як дістатися Монсеррата. Гугл показував, що треба сісти на прямий поїзд прямо біля готелю, але хлопець на ресепшені дуже і дуже переконливо запевняв, що треба їхати в центр і цією ж гілкою їхати в Монсеррат. Я звернув увагу, що гугл показує, що ми можемо їхати відразу звідси. Але хлопець корінного африканського коріння сказав, що він краще знає, ніж гугл. Ми поїхали до центру, сіли на поїзд, доїхали до нашого готелю, там була зупинка біля поїзда, і поїхали цим же поїздом далі. Витратили додатково гроші та час заради того, щоб переконатися, що гугл знає краще. Коли ми доїхали до потрібної зупинки, нам треба було пересісти на спеціальний поїзд, який їде високо вгору зубчастою залізницею. Скелясті ландшафти тут нереальної краси.

Від храму розходяться різної довжини туристичні маршрути. Ми вибрали найдовший – Sant Jeroni, і вирушили в дорогу. Стежка займала близько двох годин в один бік. Серед скель яких тільки форм не зустрічалося. Я для себе відзначив скелю у формі собачки і навіть дав їй ім’я Грувер. Але і красоти тут! Тим, хто доходить до самого кінця, в нагороду дістається панорамний краєвид на величезній висоті. У багатьох тут місце для перекусу, але ми влаштували трапезу на сусідній скелі, куди не було стежки. Довелося трохи з екстримом видертися. Зате цілий пік лише для нас!

На зворотному шляху ми випадково пропустили поворот і потрапили ще на один оглядовий майданчик Sant Joan з іншого туристичного маршруту. Сюди туристи піднімалися фунікулером. Зворотний піший маршрут був дуже мальовничим. З усієї поїздки Монсеррат посів перше місце за визначними пам’ятками.

Коли ми їхали назад, за нами гналася гроза. Потужні блискавки били прямо в гори, добре хоч потяг не промокає. У підсумку, за годину ми грозу таки обігнали. У самій Барселоні ми її успішно зловили вдруге. Заливало так, що в переході з ліфта вирвався потоп. Крім потопу, перехід був просто переповнений мішками з кросівками, якими тут приторговують місцеві бізнесмени з південним акцентом. Здавалося, що така гроза ніколи не скінчиться. Як тільки злива трохи стихла, ми перейшли до локального wok-кафе. Найсмачніша вечеря на двох обійшлася у 16,5 євро. Навіть гроза припинилася від того, як ми смачно повечеряли. І знову нічна Барселона манила нас своїми вузькими вуличками. У Барселоні тішить те, що старих районів тут багато й одні переходять в інші. Ти не ходиш весь час по тих самих місцях, а щоразу відкриваєш для себе щось нове. Як не банально звучить, але нам із Дашею сподобалися живі статуї на вулицях.

Начебто тема стара і давно заїжджена, але тут вони справді професіонали своєї справи. І як тільки статуям ніхто не намагається нічого впарити) Гаразд-гаразд, розповідь не про Африку ж. Ми з Дашею в жодному разі нічого не маємо проти інтернаціональності чи кольору шкіри. Просто незрозуміло, чому саме представників конкретної діаспори об’єднує бажання торгувати барахлом і займатися нелегальними справами. Але найцікавіше, що масове жебрацтво у Барселоні розводять саме люди європейської зовнішності. Одним із цікавих відвіданих місць був магазин Діснея, ми там собі навіть сувенірчик прикупили. Також нас зацікавив своєю загадковістю ще один магазин. Він був загадковим у буквальному значенні цього слова. Ми на нього звернули увагу через гучне гарчання тигра. На стінах біля входу висіли великі знаки питання. Що ж, маркетологи, ваша взяла, ми йдемо до цього магазину. Магазин був пов’язаний з одягом. Але так просто піти не хотілося, адже він мав другий поверх, на який піднімався райдужний ескалатор.

Ну як же не покататися на такому. Ще й безкоштовні автомати зі старими іграми. Так, треба рухатися далі, все одно нам з одягу нічого не треба. Але магазин нас не поспішав випускати. На райдужному ескалаторі ми з Дашею загубилися так, що 3 хвилини шукали один одного. На виході з магазину на нас чекав фінальний козир, це була справжня голограма тигра, що виходив із нори та гарчав. Іноді щось їв і навіть ставав на справжні предмети. На цей час це найкращий магазин одягу, що ми відвідували колись у цьому Всесвіті.
Наступний ранок ми присвятили самій Барселоні. Стежка до фортеці Монжуїк нам знову здалася надто близькою, і ми поїхали до парку Гуель. Ми вже відзначали в одній із розповідей вічну проблему Європи – все постійно ремонтується. Барселона тут просто била всі рекорди, звуки болгарок і дрилів тут співали в унісон майже скрізь. Центральний парк якраз перебував у розпалі масштабного ремонту.

Але безкоштовна частина парку завжди рада прийняти всіх бажаючих та порадувати красою та співом пташок. Загалом нам парк сподобався. Але у платній частині ми не були. До речі, місто дуже приємно здивувало наявністю ескалаторів у різних місцях, де потрібно робити підйоми до визначних пам’яток. Ще по дорозі в парк зазирнули в будинок Вінса, цей будинок дійсно надзвичайно красивий, принаймні зовні точно. Сонечко наближалося до зеніту і потрібно було десь провести сієсту. Ми вирушили до музею науки CosmoCaixa. Крокодил у ставку, що знаходився в музеї, вирішив провести сієсту за трапезою.

Але, на щастя, нас від нього відокремлювало скло, і трапеза у крокодила так і не сталася. За склом був цілий міні-ліс з екзотичними птахами та рибами. До лісу можна було зайти, там на нас чекала величезна капібара. У самому музеї багато наукових інтерактивних явищ. Скрізь можна було щось для себе відкрити та взяти участь в експериментах. Ще там проходила виставка роботів, які ніяк не давали перемогти себе у хрестики нулики.

Ми свою денну трапезу провели поряд із крокодилом, який нерухомим поглядом спостерігав за нами, а потім кудись поплив і зник у корінні дерев. У музеї було добре, але на вулиці нас чекало 30-градусне нещадне сонечко. 

Біля музею знаходиться замок, який якимось чином пов’язаний зі знаменитим архітектором, але оскільки замок працював лише до 15:00, ми так і не змогли дізнатися, як і чим він пов’язаний. Наступна точка нашого маршруту – Лабіринт Орта.

Я завжди мріяв погуляти в лабіринті з кущів, які вищі за мене. І на 43 країні мрія збулася. Лабіринт на вигляд був невеликим, але цього виявилося цілком достатньо, щоб там поблукати і потрапити в глухий кут. Лабіринтом бродили кацапськомовні туристи. Ми поставили собі за мету потрапити в центр, не перетинаючись з кацапськомовними. У нас вийшла якась гра у вигляді пакмана, за яким лабіринтом ганяються привиди.

У Барселоні дуже зручно діють квитки на транспорт, одним квитком за 1,02 євро (якщо купувати по 10) можна їхати 1:15 з будь-якою кількістю пересадок на будь-якому громадському транспорті. Ми мали маршрут на гору Тібідабо. Маршрут складався з двох метро фунікулера та автобуса. Дорога зайняла 1:16. Тож ми навіть відчули себе хвилину бунтарями, що йдуть проти системи! Так, ми такі непередбачувані! На вершині гори знаходиться храм Святого Серця, який видно, мабуть, із будь-якої точки Барселони.

Там ще є парк розваг. Але парк схоже вирішив змагатися із тим замком, що працює до 15:00. Парк взагалі працює лише двічі на тиждень. Але в будь-якому разі тут чудова панорама на все місто. Цей вечір ми провели в районі Раваль. І це був черговий романтично-чудовий вечір! Ні, не буду я купувати “Кофе шоп”, перестаньте вклинюватися в романтику нашого вечора! Хлопець мовами не володів, але не втрачав надії, впарити нам косячок.

Таррагона

Ми чергували дні розвідування Барселони та її околиць. Сьогодні був день відвідин сусіднього містечка. Їхати туди поїздом близько години. Місто старовинне і таке ж затишне. Поблукати години три у Таррагоні те що треба.

Коли ми подивилися основну частину міста, я помітив, як сусідньою вулицею пройшла дівчина східного вигляду, пишно вдягнена як цариця, а за нею побігла купа дітей. Ми попрямували до перехрестя вулиць, поки ми йшли, з’явився ще один персонаж, якийсь султан. Як ми з’ясували, ці персонажі були не зовсім справжніми.

І бігли не тільки діти, просто порівнюючи висоту персонажів, звичайні люди здалися дітьми. Ми йшли разом із королівською сім’єю хвилин 20, поки вони не дійшли до школи і не зникли за її дверима. Цікавим вийшов перфоманс. На одному з плакатів міста ми побачили цих персонажів, зважаючи на все, тут днями має бути ціле свято, а це була репетиція. Містечко змогло нас здивувати.

Знову Барселона

Ми повернулися назад до вже рідної Барселони. Попереду ще половина прекрасного дня і можна почати маршрут від венеціанських Башт до фортеці Монжуїк. Маршрут пролягав через фонтан, національний музей і чомусь через спортивний комплекс, який був відзначений у нашому маршруті.

Ми не пам’ятали хто з нас і навіщо його відзначив, але коли дісталися, стало ясно. Це не просто комплекс, а замаскований майданчик для запуску космічних кораблів. Площа виглядала так, ніби у радянському союзі зобразили дуже далеке майбутнє. Якби мені треба було скласти легенду про походження цього місця, я неодмінно розповів би про те, як інопланетяни тут побудували пересадковий модуль з явним орієнтиром для посадки. У гуглі одна з будівель позначена як телекомунікаційна вежа. Але повірте мені, це швидше за все лазерна зброя або якийсь генератор чорних дірок!

Подальша дорога до замку була дуже зеленою та мальовничою. Ця частина Барселони ну дуже сподобалася. Ще був ботанічний сад, але там, на жаль, теж не дуже любили довго працювати. І сад уже закривався. Фортеця не підвела наші очікування. Крім території відкривався вид на величезний порт і аеропорт з літаками, що постійно приземлялися.

Взагалі дуже радісно, ​​що наші авіалінії за доступними цінами мають такі класні маршрути. Наступного дня у нас було заплановано щось грандіозне. Це те, до чого ми наближалися у багатьох країнах, але ніяк не потрапляли за часом. А тепер у нас це заплановано, і живемо ми зовсім близько. IKEA зустрічай нас!


В магазині

Ми з Дашею давно хотіли потрапити в цей чудовий магазин, і ось ми в натовпі, які чекають на відкриття. Відкриття мало бути 10 хвилин тому, але магазин ніби тягне інтригу. Взагалі ми думали, що будемо одні на відкриття, але чомусь він усім виявився потрібен, та ще й так рано. В основному всі очікували відкриття в кав’ярні Ікеа. Цілі сім’ї ситно снідали чомусь не вдома, а в магазині. Ціни тут були дешевшими, ніж у місті, і мабуть, їжа смачніша, раз мала таку популярність. Ми зареєструвалися у програмі лояльності і тепер маємо право на безкоштовну каву! І ось двері відчиняються, і величезний натовп річкою вливається в безкраї простори Ікеа. Магазин справді кумедний, ніби ти постійно переходиш із квартири у квартиру крізь невидимі портали. Мене правда не залишало відчуття що магазин за мною стежить, але це має бути нормою. Наскільки я знаю, в IKEA аналізуються дані про те, хто і де скільки часу проводить і що більше зацікавило.
Сьогодні у нас був останній день і можна було спокійно оглянути все те, що ми за 5 днів ще не бачили.

Зрозуміло, треба було відвідати Саґрада Фамілія. Але оскільки вона ще планує будуватися близько 8 років, то більш детально про її відвідування читайте в блозі не раніше, ніж через 10 років. Прогулялися крізь район Гарсія до парку Гуель, де традиційно вже потрапезували. У парку була кумедна ситуація з іспанською поліцією. Поліцейська в чомусь звинувачувала москальськомовних дівчат. Наскільки ми зрозуміли, ті без дозволу заїхали машиною до парку. До мене пристала іспанська дівчина з вимогою, щоб я припинив стояти, де стою і слухати, як намагаються оштрафувати порушників. Ця вимога висунулася красивою іспанською, але суть за жестами була зрозуміла. Дівчина представилася поліцейською, і навіть погрожувала перевірити мої документи, але не змогла пред’явити навіть своїх. Порилася у сумці і не знайшла. Точніше, вдала, що передумала їх діставати. При цьому дівчина не була у формі. Інша, що збивала штраф, була у формі, але не та, що підійшла до мене. Не дивлячись на наш непорушний спокій, тітка-поліцейська поводилася досить експресивно. Ми стояли на відстані приблизно 5 метрів від того, що відбувається на доріжці. На жаль, законів Іспанії ми не знаємо, але мені робота поліції видалася вкрай некомпетентною. Але я думаю, що знаходиться в громадському місці, де мають право перебувати абсолютно всі, не перетинаючи жодних поліцейських стрічок, не заважаючи жодному слідству, я маю повне право. А тим більше дізнатися, що саме я порушую, якщо є порушення.
Ще в цей день у нас були довгі блукання набережною Барселони.

Погода була похмура, море до себе не вабило, але гуляти вздовж було дуже мило. Вечір ми провели у вже перевіреному красивому парку Цитаделі. А після блукань старими вулицями ми вирушили на шоу фламенко.

Задоволення це коштує від 15 євро з людини і триває близько 30 хвилин або довше, залежно від того, яке саме шоу ти вибереш. Шоу дуже вразило, це був ще один чудовий вечір цієї поїздки. Можна було й дорожче заплатити за довше шоу, якщо вони вміють так витанцьовувати. Вранці у нас було ще трохи часу погуляти районом, де знаходився наш готель. Родзинкою прогулянки став дідусь, що напівоперним голосом співав іспанські пісні сидячи на лавці.

Ось і ми нарешті дісталися такого відомого туристичного міста, яке всіх в себе закохує. Нам наша подорож сподобалася, можна сказати майже дуже сподобалося. Найбільше сподобався Монсеррат та нічні гуляння по старих кварталах Барселони. Парк Цитаделі занесемо собі у віртуальну колекцію найкращих парків, що ми бачили. Ну а музей CosmoCaixa і в топ заносити не треба, якщо не помиляюся, це другий відвіданий музей за всі наші подорожі.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 11.09.2018 – 16.09.2018
Тривалість : 5 повних днів
Авіаквитки: МАУ
Екскурсії: Все самі
Складність поїздки: 2/10 (Легко)