Як дістатися на Ко Ліпе

У сезон з острова Лангкаві відправляються два рази на день пороми на Ко Ліпе. Час у морі півтори години.

Важливо. У несезон, наприклад в серпні, якщо я правильно розібрався то пороми не ходять.

Відправлення відбувається з двох причалів
– Telaga Harbour Marina
– Kuah Jetty Langkawi

Купувати квитки можна в туристичних магазинчиках на самому Лангкаві. У Січні, коли був пік сезона квитки можна купити ввечері і вже зранку пливти. Каси туристичних кіосків працюють до 23:00. Контакт продавця у Whatsupp +60136191857. Ми сторгувалися за 330 MYR раундтріп з людини.

Поради

  1. Беріть одразу раундтрітп, оскільки на Ко Ліпе може бути що усі квитки продані на три дні наперед
  2. Пороми сильно затримуються. Тож закладайте додаткові кілька годин для продовження подорожі і враховуйте різні часові зони. Якщо ввечері літак, то треба брати ранковий пором.
  3. Я бачив сайти що продають пороми в інтернеті, але купити квитки у мене не вийшло.

Чи варто пливти на Ко Ліпе? Однозначно так, там дуже красиво.
Яка погода була в січні? Усі чотири дні були сонячними

Маршрут Малайзія-Тайланд-Сінгапур

Карта маршруту

День 1

17:00 Приліт у Куала-Лумпур. За пару годин добираємось до готелю у місті.
20:00 – 01:00 Прогулянка вечірнім містом. Індійський район, Китайський район. Парк веж Петронас

День 2

09:00 – 13:00 Відвідування печер Бату.
14:00 – 17:00 Відвідування парку птахів.
18:00 – 22:00 На таксі в Куала Селангор. Екскурсія зі світлячками. Повернення в Куала-Лумпур. Станом на 2026-й рік таксі через grab в одну сторону коштувало 140 рінгіт. Човен на чотирьох людей коштує 100 рінгіт.

День 3

10:00 – 12:00 На монорейці їдемо до парку Titiwangsa. Гуляємо парком
14:00 – 17:00 На таксі їдемо до лісу Bukit Tabur. Трекінг підйом на гору. Повертаємось.
20:00 – 22:00 Вечірнє шоу фонтанів у парку біля веж Петронас.

День 4

07:30 – 09:00 Переліт на Лангкаві.
09:00 – 11:00 Заселення до готелю.
11:00 – 17:00 Відвідування азіатського села. Небесний міст. Катання на амфібії. Інші розваги села.
17:00 – 19:00 Пішки до водоспаду “Seven wells”. Купання у водоспаді.
20:00 – 23:00 Прогулянки набережною в районі Cenang.

День 5

08:30 – 14:00 Екскурсія південними островами.
15:00 – 19:00 Таксі в оренду та відвідування пам’яток острова. Парк Legenda, термальні джерела Air Hangat Village, Black send beach, Tanjung Rhu Beach.
20:00 – 23:00 Прогулянки набережною в районі Cenang.

День 6

08:00 – 11:00. Час приблизний. Переправа на Тайський острів Ко Ліпе.
11:00 – 00:00 Відпочиваємо, плаваємо, насолоджуємось раєм.

День 7

Продовжуємо радіти життю.

День 8

11:00 – 14:00 Переправа на Лангкаві.
15:00 – 20:00 Переправа на Пенанг. Квитки потрібно купити заздалегідь.
20:00 – 00:00 Нічні гуляння.

День 9

10:00 – 10:30 Відвідування рибальського села.
11:00 – 15:00 Відвідування храмового комплексу Кек Лок Сі.
16:00 – 19:00 Відвідування Penang Hill. Гуляння по джунглях, панорама.
20:00 – 21:30 Вечірнє відвідування храму Кек Лок Сі (якщо він відкритий і є підсвічування).

День 10

10:00 – 14:00 Відвідування Національного Парку Пенанг та пляжу мавп чи черепах.
15:00 – 17:00 Хард Рок готель, пляж Бату Ферингі, плавуча мечеть, повернення до міста.
19:00 – 23:00 Вечірні прогулянки Пенангом.

День 11

10:00 – 12:00 Відвідування храму змій.
17:00 – 19:00 Переліт до Сінгапуру.
19:00 – 01:00 Прогулянки центральними вулицями. Район Марина Бей. Міст ДНК.

День 12

09:00 – 18:00 Відвідування зоопарку та парку River Safari.
20:00 – 21:00 Гуляємо парком Gardens by the Bay. Дивимося шоу дерев.
21:15 – 21:30 Шоу фонтанів.

День 13

10:00 – 18:00 Острів Сентоса, відвідування парку Universal.
20:00 – 20:15 Шоу журавлів (точний час на офіційному сайті).
21:30 – 22:00 Прогулянка парком Gardens by the Bay.

День 14

13:00 – 14:30 Переліт на Малайзійський острів Лангкаві.
16:00 – 18:00 Відвідування водоспаду “Seven wells”. Купання у водоспаді.
19:00 – 19:30 Захід сонця на пляжі біля аеропорту.
19:30 – 23:00 Прогулянки набережною в районі Cenang.

День 15

10:00 – 14:00 Пляж Tanjung Rhu Beach.
17:00 Летимо додому.

Таким був наш маршрут Азією. Деякі місця повторюються, оскільки вони дуже сподобалися. Але деякі місця ми не встигли відвідати через кількість днів. Що б я додав:

  1. Додатковий день на Ко Ліпе.
  2. Додатковий день у Сінгапурі з відвідуванням інших розваг острова Сентоса та джунглів парку Gardens by the Bay
  3. На Лангкаві відвідування водоспаду Air Terjun Temurun Waterfall, у лютому у нас був не сезон для нього.
  4. На Лангкаві екскурсію Північними островами.
  5. Додатковий день у Куала-Лумпурі для відвідування панорами з веж Петронас та національного шоу.
  6. Через те, що не купили наперед квитки на пором Лангкаві-Пенанг довелося діставатися материком.

Інформація про подорож


Тривалість: 15 повних днів
Повних днів без дощу: 13

Малайзія. Пенанг


Початок подорожі тут

Розвернувшись на 180 градусів наш кораблик помчав на повній швидкості у бік Малайзії. Швидкість була настільки високою, що якби кораблик мав крила, то він просто злетів би. Від райського Ко Ліпе було непросто відірватися. Закриваєш очі, а перед тобою все ті ж пальми та блакитна вода. Я вирішив для різноманітності прогулятися відкритою частиною корабля і піднявся на відкритий дах. Хтось із персоналу побачив мою цікавість і навіть пояснив мені, що туди не можна. Але не відмовиш туристу) Нагорі було дуже вітряно. На такій швидкості адреналін відчувався по всьому тілу. Навколо нас були сотні зелених островів. Ми знову приїхали на Лангкаві. Потрібно було отримати ще раз штамп в’їзду та пересісти на наступний пором. До наступного порома ми мали ще 53 хвилини. Але тут згадалося, що на Лангкаві інший часовий пояс. І схоже наш пором уже відплив. Туристи у черзі на прикордонний пункт нас з радістю пропустили і навіть офіцер поспіхом поставив нам штампи в’їзду. Добігши до кас, з’ясувалося, що останній пором буде на годину пізніше. Але є одна проблемка — квитки розпродані. Невже наш маршрут, який ідеально пазликами складався, зазнає сьогодні фіаско. З одного боку, ми розуміли, що це Азія, і тут все вирішується на користь туристів, з іншого боку реально накрила паніка. Що робити, треба щось терміново вирішувати! Сьогодні нам на Лангкаві зовсім нічого робити. Вирішення проблеми не змусило довго чекати. До нас підійшов представницько вдягнений чоловік і сказав: “Шановні, не переживайте, я знаю, що вам треба на Пенанг. Я обіцяю, що ви там сьогодні будете.

“Шановні, я бачу, ви ще не заспокоїлися. Розслабтеся, зараз все вирішимо”. Чоловік говорив спокійним та впевненим голосом. Це справді вселяло довіру та спокій. “Ви через 2 години сідайте на інший пором до міста Куала Перліс, там вас забере мій бус і довезе вас прямо в готель на острів Пенанг. Вам це обійдеться по 100 рингіт, ціна за пором, на який ви не встигли була по 70 рингіт”. За фактом за двох ми переплачуємо 360 грн і не відстаємо від маршруту. Справді, це гарне рішення! Але де нам дві години з речами тусуватися. “Ідіть поки поїжте, а я прямо тут постою з вашими речами. До речі, у мене брат навчався на медика в Сімферополі, ви повинні обов’язково з ним поспілкуватися по телефону”. Ми залишили всі наші речі цьому приємному незнайомому чоловікові і пішли гуляти. Ось малайці молодці, як у них все чітко сходить скрізь. Дорога з урахуванням пробок зайняла приблизно півдня. Але так, увечері цього ж дня ми були вже в Пенангу. Правда без готелю, оскільки ми не знали, наскільки близько ми зможемо наблизитися до Пенангу в цей день. Була надія заселитися на день раніше до нашого завтрашнього готелю, але ресепшен виявився закритий уночі. Точніше на ресепшен ми таки потрапили, але там нікого не було. Було близько 22:00 Даша з речами залишилася на ресепшені, а я пішов у пошуках готелю. Спочатку пошуки були не найуспішнішими. Готелі траплялися нечасто, на запитання “Do you have a free room?” мені з усмішкою відповідали “No, sorry!”. Ось чому коли показують Орла і Решку, там на це питання майже завжди відповідають “Yes!”. В одному готелі виявилися кімнати, але це були капсули. До капсул ми ще морально не були готові. Ще в одному готелі була гарна кімната, але за ціною було дешевше купити квитки та заночувати в Гонконзі. Діставшись центральної вулиці, я швиденько вирішив питання з готелем. Там мене з радістю прийняли за гарною ціною. Після заселення ми повечеряли у турецькому ресторані. Цього дня Пенанг відзначав новий китайський рік, але, на жаль, ми про це не знали. Коли лягали спатки, чули, що щось гуркотить, але це було схоже не на салют, а на те, що з готелю цегла сиплеться. Ранок ми розпочали з храмового комплексу Кек Лок Сі. Їхати до нього автобусом було близько години. В інтернеті була доволі скромна фотографія цього місця. Але відгуки туристів нас переконали поїхати туди. І ми правильно зробили. Це був храмовий комплекс із китайських храмів. Вхід безкоштовний. По дорозі ми їли дуже кумедні солодощі.

Перед комплексом озеро з черепахами, яких можна погодувати за 2 рингіти (0,5$).

Черепахи були настільки величезними та голодними, що вони більше зраділи б, якби я сам до них звалився.

Храмовий комплекс Кек Лок Сі

Храмовий комплекс напевно найкрасивіший в Азії. Принаймні, ми ще красивіші не бачили. Він великий, буквально на кожному кроці щось цікаве та незвичайне. Різні альтанки та будівлі. Багато зелені та гарні статуї. Між двома частинами курсує невеликий фунікулер.

Багато елементів китайського декору. Ми реально на території комплексу провели понад три години. Ми навіть собі на згадку купили виделки у храмі, але їх довелося повернути, бо ми зрозуміли, що не пронесемо їх у літак. Красою храмів очі не могли натішитися. І йти, навіть після трьох годин проведених тут, не хотілося.

Але храми приготували нам ще один сюрприз. На багатьох фотографіях ми помітили, що ввечері включать гарне підсвічування.

Тож сьогодні ми сюди ще повернемося. Неподалік храму була гора з фунікулером. Пішки йти було хвилин 15, але оскільки ми цього не знали, то чекали на зупинці автобус близько години. Чергу на фунікулер побороли у старий добрий спосіб “Two people!”. На вершині гори була безліч розваг. Можна було поїхати на джипах до бот саду, прогулятися парком з невеликими джунглями, насолоджуватися панорамами.

Ми вибрали альтернативний варіант розваги. Поглянувши з гори на Джорджтаун, ми вирішили спуститися стежками і доріжками вниз через справжні джунглі. Була одна проблема. Спуск у середньому займає три години, захід сонця за дві. У джунглях у жодному разі не можна опинятися у темряві.

Тому наш час спуск не рекомендувався ніким. Але що нам після забороненого лісу в Куала-Лумпурі, чи тої стежки під мостом на Лангкаві. Встигнемо! Спочатку все було багатообіцяюче і весело. Навіть на ліані Даша покаталася як на гойдалці. Було красиво та дуже екзотично. Деревами скакала всяка живність, навіть бачили рослину синього кольору та термітники.

Але доріжок було багато, так що постійно везти не могло.

Найлогічніша доріжка по маршруту мала вивіску у якій один хлопець цілиться з автомата в іншого. Нас чомусь вивіска не зупинила. І навіть напис “Остерігайтеся собак!”. Далі була наочна табличка “Прохід заборонено”. Ось тут ми й зрозуміли, що все пішло не за планом. Пошуки дороги, яка веде донизу дуже затяглися. Причому часто доводилося йти круто вгору. Коли до заходу сонця залишалася година, ми в кращому разі могли встигнути вибратися нагору. Той самий шлях шукати було теж ніколи. Кілька разів зустріли групки китайських туристів, які теж рухалися наче нагору, але дуже повільно. Рухатися з ними не варто, тому що їх явно поглинуть джунглі за кілька годин. Вже зовсім сутеніло, а краю тих джунглів усе не було. На щастя, деякі доріжки почали освітлюватися ліхтарями. Ми навіть карту знайшли, яка тільки все ускладнила. Але в Малайзії всі бажання здійснюються. Мені раптом дуже захотілося звичайної піци. Даша ще тоді сказала, що навіть “Уявити неможливо, що десь тут буде продаватися піца”. Хвилин через 20, коли моє бажання матеріалізувалося (Саме стільки треба, щоб матеріалізувався фудкорт з піцою) джунглі розступилися, це був кінець. Точніше це був той самий початок, що й дві години тому. І ми сидимо задоволені їмо піцу, і навіть та група китайців прийшла на трапезу. Мабуть, китайці теж вчасно загадали фудкорт. На десерт ми пили місцевий напій “Сироп з лаймом”.

На смак це щось барбарисове. Коли я вибирав напій, мене дівчина швидко ввела в курс, з чого готуються малайські напої в їхньому кафе. Навіть ложку сухого молока мені всипала до рота в процесі оповідань. Сиропу ми випили багато. На фунікулер для спуску була невигідна черга. Тут навіть наша перепустка у вигляді двох пальців не допомогла б. Але у нас не було зворотного квитка на відміну від інших і Даша пішла дізнатися чи є нагорі взагалі каса.

Чомусь це питання закінчилося тим, що нас позачергово посадили на фунікулер і сказали, щоб квиток ми купили на касі, що біля виходу. Як же нам перло із чергами в Малайзії. Внизу якраз під’їхав потрібний нам автобус, але водій сказав, що доки він на кінцевій стоятиме, нам до храму простіше пішки дійти буде. Дорогою ми проходили місцевий великий концерт, але бажання встигнути до храму було сильнішим. Нічний храмовий комплекс Кек Лок Сі вночі був зовсім іншим.

Ми ніби за день відвідали два шикарні храмові комплекси. Сумарна кількість лампочок явно перевалювала за мільйон.

Світився практично кожен сантиметр цього величезного комплексу. Це було просто якесь світлове шоу планетарного масштабу. Ті місця, де ми були вдень, виглядали зовсім інакше. Народу ввечері було, мабуть, разів у десять більше ніж удень. Наскільки ми розібралися, то підсвічування у храмі було на честь китайського нового року.

Я не думаю, що нас колись ще так здивує інший храмовий комплекс. У Джорджтауні, столиці Пенанга, на нас чекав готель “Солодкий перець” з “Пряної” мережі готелів. Наш номер називався “Кубанела” – один із видів перцю. Цей готель вирізнявся антуражем. І справді все було під старовину. Щоправда, унітаз готував повстання і почав сам змивати воду кожні 30 хвилин. Після мого ремонту унітаза, почало щось гудіти в електричній розводці. Після мого ремонту щитка, я думав, що готель зі мною не розплатиться. Вранці на нас чекав включений сніданок у “Пряному” кафе. До кафе правда треба було ще дійти. Але головне – концепт! Цього дня у нас був запланований похід до національного парку Пенанга. Знову на автобусі треба було проїхати годинку за місто. Дорога була вздовж пляжів, дуже мальовнича. Ми собі відмітили пару зупинок, які треба буде зробити по дорозі назад. Заповідник являв собою джунглевий парк, що займав чималу частину острова. Було два шляхи, на пляж мавп та на пляж черепах.

Пройшовши частину шляху по морю до пляжу мавп ми вирішили, що це надто просто. Повернулися назад і змінили шлях глибоко у джунглі.

Причому дорога переважно була вгору. Тривала вся ця витівка близько двох годин.

Треба було ну дуже хотіти купатися, щоб долати такі маршрути заради пляжу. Знову ж таки було дуже красиво. Були навіть стежки, що проходили крізь кам’яні брили.

На виході на нас чекав гарний місток і справді гарненький дикий пляж. На табличці була намальована людина, яку атакують медузи, хвилі та інші вороги. Попередження не плавати та статистика нещасних випадків за останній рік. Але насправді після Лангкаві, і особливо Ко Ліпе, наш план купання вже виконано. Було приємно поблукати зеленим, піщаним і безлюдним пляжем. Правда групка з чотирьох китайців все ж таки знайшлася. Вони завжди знаходяться. На дереві сиділа здорова мавпа. Побачивши мене цікавого, вона почала бігти гілками в мій бік. У мене відверто кажучи серце в п’яти пішло.

Але мавпа просто перестрибнула на дерево, що яке було над моєю головою. Потрібен був передих. Спека цього дня напевно була максимальною. Ми підсіли до китайців у тінь. І спостерігали за крабиком, що рив собі нірку. Поруч лежала шкаралупа від черепашачого яйця. Зліва здоровенні кам’яні валуни та джунглі. Це був немов антистресовий майданчик для відпочинку.

Поспішати було зовсім нікуди, тому релаксувати можна було скільки душі завгодно. З жахом уявлялося, що треба ще дві години пробиратися назад через джунглі горами.

Але це Малайзія, тут усе має вирішуватися так, щоб всім було розслаблено. Так і сталося. Китайці схоже прибули сюди на катері, і коли до берега підплив катер і вони всі на нього сіли, капітан з радістю прийняв і нас за 40 рингіт (8$). Пощастило, що так відбулися. Капітан позбирав ще таких же туристів різними частинами пляжу і повіз нас на екскурсію! Дорогою він виглядав мавпочок і орлів, зупиняючись щоб ми сфотографували. Один з орлів саме показово ловив рибку в морі. Коли орел таки спіймав здобич, то йому всі аплодували. Потім нам показували кам’яні брили, схожі на різних тварин. Даша навіть крокодила вгадала до того, як показали на камінь. Відмінний тріп на пляж вдався. Приблизно тут ми зрозуміли, що доведеться докуповувати ще одну карту пам’яті для фотоапарата. 16-гігабайтна карта була майже заповнена.

На виході з парку ми підкріпилися в індійському кафе, запили все сиропчиком і поїхали в Хард Рок готель.

Це був найзеленіший і сонячніший з відвіданих нами Хард років. Шкода, що на фірмових футболках не було назви країни. Бо “Хард Рок Пенанг” мало хто зрозуміє.

Готель мав свій пляж. Але, відверто кажучи, пляжі Пенанга значно поступаються пляжам сусіднього острова. Було б зручніше Хард Рок будувати на Лангкаві.

Проїхавши в автобусі ще трохи ми вийшли подивитися найкращий пляж Бату Ферінга. У таку спеку навіть місцевим і туристам було ліньки купатися. У нас з цього пляжу найспекотніші спогади про Малайзію. Вода була гарна, але непрозора. Мені чимось нагадувала море у Маріуполі. Особисто моя думка щодо пляжного відпочинку на Пенангу — витрачати час на нього не варто. Але джунглі на острові на висоті. Проїхавши ще купку зупинок, ми вийшли біля плавучої мечеті. Мечеть тримається на палях над водою.

Тобто за фактом вона просто над водою. У мечеті встеленої килимом відчувалася невимушена обстановка. Один із відвідувачів похропуючи солодко спав. За мечеттю один рибалка закидав сіті у воду і витягував десятки рибок. За рибалкою хотілося спостерігати довше, але сонце остаточно добивало свідомість. Навіть автобус, що кондиціонується, вже не допомагав. У результаті дісталися готелю і відлежувалися під кондиціонером. Але ранковий похід у джунглі того вартував. Дорогою в готель проїжджали Макдональдс, який більше був схожий на будівлю парламенту. Перезарядившись у прохолодній кімнаті, ми пішли до молла знайомитися з пенангським Макдональдсом. На смак, напевно, такий самий як у нас. Але у них продавався фруктовий сніжок по одному рингіту (0,25 $). Щоразу коли ми були в молі, заходили на склянку сніжка. Гуляючи центральними вуличками, ми потрапили на святкові гуляння. Всюди були казкові фігури, що світилися, по центру стояло грошове дерево у якого відкривався і навіть закривався рот.

Грала малайська та китайська музика і народ веселився. Це відбувалося на території якогось коледжу. Я навіть китайським хлопцям подарував танцювальне привітання з Києва. Вони були в захваті, як я перейнявся їх китайськими піснями. На цьому святкуванні ми купили собі додому півня та назвали його Кокоте. Тепер він у нас на кухні засідає. Родзинкою цього вечора були романтичні посиденьки на парапеті. Перед нами був піщаний берег та нічне море. Місцеві та туристи, напевно, щовечора тут гуляють. Дуже атмосферне місце. Піщаним пляжем бігає багато крабів. Одні так само як і туристи просто гуляють, інші риють собі нірки. Виносячи з шахт жменьки піску у своїй клешні. При цьому відбиваючись від інших охочих зазирнути у чужу нірку. За цими крабами можна було спостерігати годинами. Вечірнє тепло приємно огортало після денної спеки. Для нервової системи ця подорож просто рай. Настільки малайці розслаблені та приємні люди. І таке відчуття, що всі задоволені. Хоча радість свою висловлюють більш стримано, ніж тайці або ланкійці. Ми рухалися у бік готелю. Коли ми проходили під мостом, місцеві жителі вже лягали спати. Один хлопець навіть перед сном побажав нам удачі, а ми йому на добраніч. Хлопець на позитиві ліг на бочок і затишно заснув. Добре, що країна першого світу і можна не боятися, що прийде вовчик! 

В принципі, на цьому наша програма з Пенангу була закінчена, але до літака ще було наступних півдня. Ми вирішили просто поблукати вуличками, а раптом щось цікаве і трапиться. Дуже оцінили район Little India. Все довкола таке індійське, ще й тематична музика грає. В одного з готелів ми потрапили на музичне шоу із двома драконами.

Судячи з усього, це був подарунок дідусеві, який сидів біля входу на колясці і спостерігав. Шоу тривало хвилин 5 і закінчилося вибухом зв’язки з кількох сотень петард. Причому зв’язка виявилася поруч із нами і якось не було навіть куди подітися. Поруч був отвір між двома колонами. Даша туди змогла пролізти, а я був приречений. Я не знаю, як дідусь переніс таку чергу вибухів, але мені мало не здалося. Ось так просто гуляючи вулицею можна потрапити на шоу драконів. Ще ми заглянули в один з китайських красивих храмів і пішли дивитися одну з їхніх центральних мечетей. Даші не було чим покрити ноги, вона залишилася на вулиці, за двориком. Але дівчина мечеті наполягла, щоб я покликав дружину, вона зараз принесе одяг для нас.

Потім нам провели 20-хвилинну лекцію про мусульманство. Я вивів таку закономірність – якщо просто безцільно бродити по Пенангу, то раз на годину стабільно відбуватиметься щось цікаве. Наскільки ми знали, тайфун, що був у Малайзії та Таїланді, зараз накриває Індонезію та прилеглий Сінгапур.

На одній з будівель був банер, що зображують чоловіка і жінку, що радіють і ховаються курткою від дощу. Даша сказала, що це походу наше найближче майбутнє))) Насамкінець пішли на фудкорт підкріпитися азіатськими пельмешками. Моє замовлення дівчина поставила у спеціальну мікрохвильовку для цих пельмешків. Мені видала миготливий брелок. Я пішов за столик, коли мій брелок задзвенів, це означало, що пельмешки приготувалися і можна їх забирати. Зареєструвавши картку для безкоштовної поїздки, ми поїхали убером в аеропорт. Поїздка звичайно безкоштовною не вийшла, але знижка вийшла значною. В аеропорту нас супроводжував міні-концерт. Ех, позитивний народ. А зараз починається наша подорож у майбутнє.


Продовження оповідання

Куала-Лумпур та Лангкаві

Початок подорожі тут

Це був подарунок від компанії Turkish Airlines за зміну годин перельотів. На екрані світилося, що ми летимо вже понад десять годин. Нормально поспати мені не вийшло, та ще й часовий пояс зрушив на плюс 6 годин. Загалом вечір обіцяв бути нелегким. Перед посадкою я сказав Даші: “Через 2 тижні ми будемо або засмучені тим, що країни не будуть якимись особливими, або сядемо в літак переможцями маршруту”. Але тоді ми ще не знали, що зараз літак приземлиться і почнеться настільки крута подорож, що вона стане найкращою за всі наші поїздки та створить гідну конкуренцію нашому легендарному маршруту Південною Америкою. Тим часом хмари розійшлися і величезні пальмові плантації стелилися сотнями кілометрів, радісно вітаючи нас. Сонце своїми промінчиками ковзнуло по літаку, зайшло за хмаринки і почалася справжнісінька азіатська злива. Не найвдаліший початок… Настрій падав із великою швидкістю. У голові крутилися думки про те, що робити, якщо тайфун наздожене наш маршрут. Треба буде летіти кудись в інше місце, але куди? Гаразд, треба дістатися столиці і заселитися. Всю дорогу наш автобус супроводжували нескінченні стіни зливи. За маршрут було справді страшно і дуже прикро. В аеропорту нам продали автобусні квитки із розвезенням по готелях. У ході їзди ми звернули увагу, що готель наш знаходиться зовсім поруч із центральною станцією. При під’їзді до міста злива змінилася дощем. Коли автобус завернув у місто, ми з Дашею синхронно вигукнули “Ого!”. Це був красивий мегаполіс з безліччю зелених зон, гарних висоток, дорожніх розв’язок між якими на висоті ковзав монорейковий поїзд об’їжджаючи хмарочоси. Наше захоплення було порівняно із зайчиком зі Зоотрополіса, яка вперше приїхала до столиці. Доїхавши до центральної станції, нас пересадили в бусик. Водій вивернувши зі станції, переїхав перехрестя із подивом помітив наш готель. Тобто вся поїздка розвезення зайняла 200 метрів. Ситуація була настільки абсурдна, що водій навіть не зміг свій сміх приховати. Ми словесно віддячили чоловікові за найшвидший трансфер у нашому досвіді і пішли на ресепшен. У цій поїздці ми вибрали готелі трохи краще, ніж найдешевші. Перший же виявився справжнім гарним готелем. Вид з вікна на висотки. На стелі загадкова стрілочка. В цей момент дощ зовсім припинився, хмари розійшлися і більше за подорож ми з ними практично не перетиналися. На годиннику 20:00, перший крок за територію готелю. Це завжди дуже хвилююче у таких величезних містах. Що робити, куди та як краще пройти? Але місто нас прийняло з розкритими обіймами.

Перший райончик був жвавим індійським кварталом з красивими храмами і вируючим нічним життям. Тіло огортала приємна азіатська теплота. Легені наповнював приємний солодкуватий запах. Перших п’яти хвилин на вулицях столиці вже було достатньо, щоби сказати, що нам уже все подобається. Це та сама Азія, яку ми так любимо! Просто безцільне блукання серед цих районів заряджає позитивом і ми отримуємо моральне задоволення. Була вічна проблема, вже сильно хотілося їсти, але бажання поблукати вуличками кращої частини світу було сильнішим. З індійського району ми вирішили дістатися китайського. По карті треба було здолати чимало дорожніх розв’язок та магістралей. Зазвичай у мегаполісах першого світу це завдання нездійсненне через відсутність переходів, але не в Малайзії. Весь маршрут немовби пазликами складався. Скрізь де закінчувалася піша дорога була будь-яка альтернатива. Навіть таке місце було, коли ми йшли вузьким парапетом над дорогою) Нічне лютневе тепло нас безмірно тішило. Незабаром на вулицях почали з’являтися китайські ліхтарики, а це означало, що ми вже близько. Якоїсь миті ми опинилися на довжелезних піших вулицях вздовж яких простяглися ряди нічного ринку на Петалінг стріт. Усюди щось продавали, щось купували, життя вирувало. Стріт фуд тут виявився якийсь не дуже дешевий. Час був саме нічного пережору. Пошук затишної кафешки в чайнатауні закінчився провалом. Варіантів було насправді багато, але першу годину в азіатській країні неможливо просто взяти і почати їсти в антисанітарних умовах. Хоча це питання більше про адаптацію. Потрібен буквально день і ці кафе для нас будуть найріднішими. Але в перші години подорожі завжди відчувається моральний бар’єр. Оскільки ми здолали нехилий піший маршрут до китайського району, то чого нам вартувало вже дістатися знаменитих веж Петронас, які знаходилися в протилежній частині мегаполіса. Дорогою нас постійно зазивав Макдональдс. Але зачекай, шановний Макдаку, твоя година ще настане. А ось і ресторан! Та ще й із малайським меню. Замовили ми щось дуже сумнівне… смачне… реально смачне! Перше знайомство з кухнею пройшло добре! А зачекайте, воно не тільки смачне, але воно ще й гостре. ААА пожежа! Все горить, світ у небезпеці! Тепер зрозуміло, чому офіціант так наполягав, щоб ми замовили напої. Не чекаючи на офіціанта, я побіг сам до холодильника з напоями. Фух, трохи загасили. Вийшли з ресторану ми не просто мандрівниками, ми були героями, справжніми героями, які загасили полум’я! Напевно, хвилин 10 ще в роті відчувалися “вуглинки”. Але гостра їжа це теж питання часу, вже завтра самі поливатимемо все гострими соусами. Такс, що в нас далі цікавого? Та це ж знаменитий магазин Севен-елевен. Це велика азіатська мережа невеликих супермаркетів, у яких завжди можна купити купу різних ласощів. На цей раз був попкорн у карамелі. Він був такий смачний, що ми його ще не раз купували. На одному з розгалужень вулиць Даша помітила скупчення людей. Нам це було зовсім не за маршрутом, але жіноча інтуїція підказала Даші, що там на нас чекає те, що нам треба! Я й сам не знав, що саме нам тоді треба було, але це виявилася довжелезна піша вулиця з нічним стрітфудом. 

Побачивши всю цю їжу, я з легкістю ще раз зголоднів. Там, напевно, продавали буквально весь асортимент малайзійської кухні. Гроші я не встигав ховати, просто як по конвеєру йдеш прямо і весь час щось жуєш. Ціни там були зовсім не дорогі. Переможно пройшовши всю цю вулицю, ми зрозуміли, що треба буде скоро міняти ще гроші. Я не все остаточно зрозумів, що ми пробували. Але це було як у казці.

Що ближче ми були до веж, то складніше було зрозуміти, як до них підібратися. І ось настає момент коли у нас за спиною височіють другі по висоті вежі у світі. На фотографіях і по телевізору вони мене не особливо вражали, але коли я їх побачив на власні очі просто дух захопило. Невже ми таки у Малайзії? У тій країні, яка була настільки далека та недоступна. Та країна, в яку ніколи не було добрих акцій за останні роки. Скільки я мріяв про тебе, Малайзіє. Пам’ятаю того вечора три роки тому, коли я бачив акцію, але не ризикнув купити ще одні далекомагістральні квитки в комплект до південноамериканських. Потім скільки було марних пошуків акцій. І ось ми стоїмо тут, перед нами ці легендарні висотки, ми справді тут! Це такий момент, коли ти перестаєш мріяти про те, про що просто звик мріяти. Тепер на думку почали приходити думки про інші, не менш цікаві місця. За вежами великий парк з озером. Але підсвітка парку, що вимкнулася, натякала, що година ночі не найкращий час для гуляння. А душа тягла нас гуляти, та настільки тягла, що ми вирішили весь цей кількагодинний піший маршрут пройти у зворотному напрямку. У нас у голові ще була своя тайм-зона. Гуляти, гуляти та ще раз гуляти! Народ тим часом почав лягати спати. Всі так затишно спали на вулицях і лавах, що я засумнівався чи варто платити за готель взагалі. При чому зустрічалися досить пристойні на вигляд персонажі. Чоловік у піджаку зі своєю сумочкою під головою, мирно посапує. Оце народ не напружується життям. Ті, що тільки вкладалися, радісно ​​нам посміхалися. Загалом прихистили б, як треба. Дорогою до готелю я собі в черговому Севені купив чудового солодкого газованого напою. Смак нагадував невипрані шкарпетки. Загалом не вгадав із пляшечкою. Глибокої ночі ми нарешті дісталися своїх ліжок. Це був лише перший вечір, а ми вже навіть відвідали великий шматок із запланованого. Наступного ранку нас чекало уявне перемикання на новий часовий пояс, що на шість годин відрізняється від нашого. Все просто, треба поспати, але не дуже багато, щоб не пропустити сніданок і вкластися в 16-денний список визначних пам’яток.

Печери Бату

З побоюванням відкрив щільні штори. Сонце! Ура) Відмінний початок дня. Так, що там у нас на сніданок у готелі. Сніданок виявився повноцінним, щільним. На десерт фрукти та соки. Причому народ переважно накидався на папайю, смак якої ми досі не розуміємо, як її можна любити. Ми ж для себе відкрили сезон кавунів 2017 року. Весь готель добре кондиціонувався. Коли залишили вестибюль, сонячні промені та тридцятиградусна спека радісно прийняли нас. З незвички довелося повертатись у номер за кремом від засмаги. Курс був у печери, до яких можна дістатися поїздом. Гугл нас переконав, що ми маємо пройти до станції 1,5 кілометра пішки. Хоча, як з’ясувалося пізніше, можна було пройти на 1,3 км коротше. У поїзді знову добре – прохолодно. Хвилин 30 їзди та знову спека. Приблизно вся подальша подорож проходила в режимі холодно/жарко з інтервалом по 30 хвилин. Використовуючи невдалий досвід знайомого, на виході з метро ми пішли одразу у правильні, безкоштовні печери. Лютнева спека плавила дуже сильно, на щастя, всюди продавалася холодна вода в півлітрових пляшках по одному рингіту (0,25 $). Була б вода дорожча, ми б просто розорилися в перший же день.

Щодо печер, особисто мене найбільше вразив вхід – величезна статуя бога Муругана перед сходами, що ведуть до печери. Екзотичності цьому місцю надають дикі мавпи, що скачуть вздовж сходів.

Одна з них тягла в зубах пакет із соком. Подолати 272 сходинки в таку спеку було ще тим випробуванням. Причому не всі з ним справлялися, при нас жінка знепритомніла, але її вчасно помітили. Всередині гігантських печер індійські храми. Самі печери звичайно гарні, але для мандрівників, які дісталися Малайзії явно будуть не настільки вражаючими. Наприклад, з нашого досвіду найкращі у В’єтнамі у Дананзі. Але статуя та атмосфера загалом тут класна. До зворотного поїзда ми ще мали зайвих хвилин 30, але в окрузі району нічого особливого не знайшли. Знову холодно, ми у поїзді.

Парк Птахів

До запланованої поїздки в Куала-Селангор ми мали ще близько чотирьох годин. Саме те, для того, щоб навідатися в парк. Парк знаходиться у зоні ботанічного саду. І довга дорога до парку надзвичайно зелена.

Причому від кущів доводилося тримати дистанцію, бо там щось ворушилося. Наприклад, великий варан, який з байдужістю копирсався у смітті. До входу в парк ми йшли настільки нескінченно довго, що навіть на таксі раптово вирішили доїхати. Паралельно прояснивши момент як таксист ставитися до поїздок до міста, що знаходиться за годину їзди від столиці. За 400 рингіт він готовий був здатися в оренду просто зараз. Але ще було рано та й якось дорого. Він правда обіцяв ще якихось орлів і мавп, але цього в поїздці буде ще більш ніж достатньо. Але головне, що перший таксист погодився. Їсти хотілося дико, біля входу в парк продавалося щось дуже дивне і не дуже смачне. Але то була єдина їжа. Це була звичайно екзотика – картопля! Але так несмачно її посмажити у клярі, треба ще мати талант. Ось завжди так, чим більше в поїздці за день хочеш встигнути, тим менше часу залишається щоб поїсти. Отже, ми нарешті у парку. У чому фішка – територія парку накрита сіткою. Тому птахи без вольєрів вільно гуляють всією територією.

Це було вражаюче та дуже незвично для нас. Тут навіть була моя улюблена велика червона пташка. Бродити парком – релакс від міської метушні. У парку у різний час проходять показові годування різних пташок. На годування ми особливо не потрапляли, але на шоу птахів встигли. Шоу було відносно простеньке, але із родзинкою. Нас, наприклад, ще жодного разу не доводили до сміху на подібних шоу. А тут справді організатори постаралися. На подібних шоу ми з Дашею завжди беремо участь. Напевно, не було ще такого шоу, на якому б хтось із нас не зголосився бути добровольцем. Цього разу мені випала честь підгодувати дресованого папугу.

Мені звичайно набагато більше пощастило, ніж Даші, яка тижнем пізніше викличеться добровольцем у парку змій)))) Але на той момент ми ще наївно раділи пташкам. Після парку у нас ще була годинка, щоб поблукати зеленою столицею і десь перекусити.

Я про всяк випадок смикнув сплячого таксиста і запитав, як він ставиться до поїздки в Куала-Селангор. Другий таксист, виявилося, що за 300 рингіт дуже позитивно дивиться на нашу витівку, але про всяк випадок уточнив, чи точно ми розуміємо про яке місто йдеться. Подякувавши таксисту ми вирушили шукати кафешку, яка, як на зло, не хотіла знаходитися. Замість кафе спочатку ми натрапили на гарну мечеть. А потім узагалі знайшли якийсь замок, що виявився залізничною станцією.


Залізнична станція

Їжа цього дня взагалі не хотіла знаходитися. Хоча де-де, а в азіатських країнах із цим проблем немає. У результаті ми знайшли готель, в якому з радістю нас нагодували найсмачнішою азіатською їжею. Поки трапезували я гортав екскурсійну брошуру. Виявляється в Куала-Лумпурі можна знайти набагато більше розваг, ніж ті, що гугляться з інтернету, хоча ціни сильно завищені. На годиннику 18:00. Можна стартувати.

Куала-Селангор

Щодо нашого задуму з таксі, у мене вже не було сумнівів. Та ось таксистів наче підмінили. Всі почали морозитись і дивуватися, як це взяти і поїхати не містом, а країною. Один навіть майже погодився, але коли дізнався, що треба їхати зараз, а не за пів року, то одразу ж відморозився. А час реально цокав. У крайньому разі у нас була візитівка найпершого таксиста. Але мобільний зв’язок у нашому випадку був досить складною задачею. Але Малайзія – країна, де все виходить. Чергова машина зупинилася, в ній сидів водій комплекції більше за мене. Але він був якийсь невпевнений. І щось ми з ним не могли побороти мовний бар’єр. Він у підсумку думав, що ми за ціну говоримо і зневірившись запитав, скільки ми готові заплатити? Я відповів “220 (55$) за поїздку в обидва кінці з кількагодинним очікуванням” Чоловік зрадів, намагався щось про 250 сказати, але впевненості не вистачило і він просто сказав “Спасибі”. Я вирішив трохи вирівняти часовий пояс і годинку затишно подрімав. Хоча за вікном були справді гарні краєвиди. Усі платні дороги водій сплатив власним коштом. У Києві ця витівка пахла горілим. Але ми реально це зробили. Чого ми так рвалися в Куала-Селангор та ще й проти ночі? Відстоявши кілька невеликих черг, ми сіли в човник. Малаєць почав плавно гребти темною водою. Ми всі вдивлялися в непроглядну темряву. “Ну що, бачиш?”, “Немає ще, де ж вони?”, “ААА, бачу!” мільйонна колонія світляків сяяла вздовж берегів нічної річки. У кущах були немов чари. Мозок це інтерпретував як нескінченні гірлянди. Малаєць навмисне підгрібав так, що ніс нашого човна поринав у кущі. Світлячки безтурботно перелітали з гілки на гілку та сідали на руки. Наш фотоапарат відразу сказав, що йому не по зубах ця краса. Навколо безліч інших човнів, але все одно затишно. Найцікавіше, що краєвиди не особливо викликають здивування. Тому що в голові це як звичайна гірлянда. Але сам факт того, що ти на нічному сафарі в Малайзійській провінції, а довкола тебе мільйони світлячків — це невимовно. І все-таки це не гірлянда, а звичайне диво. Я раніше навіть не знав, що таке буває. Загалом, усім, хто не вірить у чари, треба обов’язково побувати в Куала-Селангорі. Коли ми повернулися задоволені до таксиста, видно було, що чоловік відчував гордість за свою країну. Всю дорогу в машині було якесь відчуття, начебто таксист боїться нас. Коли наприкінці шляху ми з ним розрахувалися, він не перераховуючи грошей дуже задоволений швидко поїхав. Знову ніч. Саме час дожору. Ми побрели в центральний молл, який був неподалік нашого готелю. На фудкорті для місцевих ми ще ближче познайомилися з малайською смачною кухнею. Правда про Дашине замовлення чомусь забули, причому так було двічі поспіль. Мабуть, не прийнято, коли дві людини на ніч замовляють дві великі страви. На десерт ми познайомилися із молочно-гвоздичним чаєм Тех Тарик.

Спробувавши чай один раз, ми його пили майже щовечора. Цей день видався насиченим, ще вранці ми були в печерах. Завтра треба буде утнути щось розслаблююче. Наприклад, двогодинний підйом на гору. Теплі ковдри та холодний кондиціонер нас з радістю взяли у свої обійми.

Центральний парк Тітівангса

Цей день ми розпочали у стилі хай-тек. Ми вирушили до центрального парку столиці на монорейці. Поїздка в такому поїзді додавала свої нотки незвичайності в цю поїздку, тому що рейка була над землею.

Маршрут біля поїзда пролягає через безліч хмарочосів. Від кінцевої станції парк виявився не так близько, як нам здавалося у Києві. Ну, тобто щодо Києва, він мені й зараз здається не настільки далеким від тієї станції. Але пройти довелося багато, причому крізь непрохідні дорожні розв’язки і навіть будівництво. Робітники на будівництві, побачивши розгублених туристів, з радістю показали нам секретну стежку. Парк із великим озером – це завжди добре. Але як незвично ловити тридцятиградусну спеку з самого ранку. Парк досить гарний та затишний. З парку є тури гелікоптером, але ми з ними не змогли домовитися за ціну. Так би прикольне досягнення відкрили для себе. На жаль тиснуча спека не давала можливості насолодитися парком по повній, зате повна відсутність таксистів дуже змусила нас насолоджуватися як парком так і околицями всього району.

Заборонений ліс

У мене на карті була відзначена зірочка у дуже віддаленому куточку Куала-Лумпура. Там має бути ліс та гора з пішим маршрутом. Нарешті один з таксистів погодився нас туди відвезти, але за умови, що у мене працює GPS. Але навіть GPS тут виявився безсилим. Блукали ми з ним так, що створювалося враження, ніби нам по приколу кататися з ним. Я був капітаном і коментував водію, куди по GPS ми повинні їхати. Якоїсь миті перед нами виникла Т-подібна розвилка. На запитання водія куди звернути, Я, дивлячись у планшет відповів “Прямо!”. Добре водій не сприйняв мою пораду буквально. Коли ми нарешті дісталися до початку пішої стежки, нас очікувала ще одна позапланова пригода.

Вхід був обмотаний стрічками, як у кримінальних фільмах місця злочинів. Поруч із проходом висіла табличка про те, що якщо нас знайдуть у лісі, то доведеться заплатити по 10 000 рингіт (2,500$). Але ключове слово тут було “Якщо”. Поспілкувавшись із місцевими, ми з’ясували, що так, якщо зловлять, то оштрафують. А закрили ліс через те, що дуже багато нещасних випадків останнім часом. Начебто є ще стежка для спуску. Там ситуація трохи простіша. Стрічок немає, але табличка також висить. У цей момент виїхали з лісу якісь хлопці на мотоциклі та поїхали. Хм… Ну може трішки можна пройти, подивитися одним оком що ж від нас приховують? Через півтори години підйому лісом навіть адреналін вщух.

Підйом пролягав місцями через досить густі гаї. Найстрашніше було напоротися на змію. Адже навіть на допомогу особливо не покличеш. У якийсь момент дорога стала зовсім скелястою і вже почалося справжнісіньке вилізання на гору. Тут довелося розробити план “Б”. Тобто у разі інциденту під час підйому головне доповзти до межі, де ліс закінчується, а вже потім дзвонити до страхової. Нагорі було справді красиво, з одного боку вид на місто, з іншого – на озера з острівцями.

Але головне – ми це зробили, піднялися на гору здолавши заборонений ліс. Видершись на одну з вершин, можна було зрозуміти чому прохід був заборонений. Нагорі є стежка між двома піками, судячи з усього на цій стежці і відбувається більшість нещасних випадків, другий ризик — це можливість зливи. Якби нас накрила навіть короткочасна злива, то шанси спуститися з гори опустилися б до нуля. Між піками ми не полізли, і просто повернулися тією самою стежкою. У момент, коли ми перетнули заборонену межу у зворотному напрямку, почалося справжнє тріумфування і безмежна радість. Ми навіть на згадку сфотографувалися зі стрічками. Взагалі ще з’являлася думка про те, що в разі зустрічі з ревізором внизу, треба буде з’їсти карту пам’яті фотоапарата, щоб не засвітити де ми побували. Як добиратися з цієї глушини до міста навіть не уявляли. Тим часом до лісу під’їхала машина з новими шукачами пригод, які, прийнявши нашу естафету, вирушили підкорювати вершину. Ми трохи засмутилися, що їх не зупинила заборона, адже ми могли з ними поїхати назад до міста на їхній же машині. Але Малайзія – країна, в якій все складається добре. Незрозуміло звідки з’явилися відразу два порожні таксі, і ми без проблем дісталися монорейки, а звідти прямісінько в готель. Хоча ні, дорогою ми вирішили зробити те, що ми жодного разу за 4,5 роки подорожей не робили. Так, це саме те, про що ви подумали, ми відвідали Starbucks, випивши там склянку кави)))

Відвідування Старбаксу

Старбакс був захований у великому молі з купою лабіринтів. Інформейшен та вказівники були безсилі, здавалося, що пошуки приречені на провал. Торговий центр нас не пускав у кафе. Через 30 хвилин блукань нескінченним торговим центром було прийнято рішення забити і відкласти цю витівку ще на кілька років. Але, як згадувалося раніше, у цій країні бажання здійснюються. На виході з молла нас чекала настільки сильна азіатська злива, що ми спокійно продовжили пошуки легендарного Старбаксу. Серед торгових залів був величезний двоповерховий півень, до якого ми постійно виходили.

Був навіть тричі момент, коли Старбакс був через дорогу, але всі спроби перейти між корпусами закінчувалися або півнем, або тим самим ліфтом. Ситуація була ще складнішою ніж у радянському фільмі “Чародії”. Але зрештою ми це зробили! І я нарешті скуштував цю звичайнісіньку каву. Переконавшись, що ми вдосталь насиділися в кафе, Куала-Лумпур вимкнув свою зливу. Нам дуже пощастило, що світлячків ми відвідали вчора. Трохи перепочивши в номері, ми вирішили спробувати ще щастя з музичним фонтаном, хоча після трекінгу крепатура відчувалася добре. Я чесно не знаю, звідки у нас були ті сили повернутися до центру, але ми таки дісталися. Фонтани знаходились у парку біля веж Петронас. У парку тусило безліч туристів. Саме музичне шоу сильно поступається іншим світовим фонтанам,

Ми тільки починали свій маршрут, тому ще не могли ділитися досвідом, зате нас порадував хлопець, сказавши, що на острові Лангкаві зараз сонячна погода. Нас у парку ще кілька разів накрив дощ, додавши активіті у гуляння. План з відвідин Куала-Лумпура був повністю виконаний! Можна було сміливо відзначати закінчення першого шматочка поїздки. Відзначили ми смачною порцією азіатських смаколиків. Щоправда, про Дашину порцію знову забули, але нам і однієї вистачило. На десерт – фруктовий сніжок із Макдональдса. Нас із Дашею Куала-Лумпур дуже вразив і підкорив серця тим, що це і дуже сучасне місто, і водночас азіатське. Таке поєднання в Азії не кожну подорож зустрінеш. Тут тобі і сучасний транспорт, і смачна їжа, добрі люди і навіть справжнє чаклунство. Ми ставимо столиці тверду п’ятірку, хоча двох повних днів і одного вечора все-таки було замало. Ще один день ми сміливо завантажили б до упору. Щоб колись сюди повернутися ми в готелі забули труси.

Лангкаві

Столиця була далеко за ілюмінатором, під нами безмежний океан. У гарному літаку всю дорогу грала весела музика. Якоїсь миті на відстані 11 000 метрів нас привітав острів Пенанг, сказавши нам: “До швидкої зустрічі хлопці! Я вам приготував щось особливе😉”


Острів Пенанг

Острів зник за горизонтом, а наше музичне судно продовжувало маршрут над сонячним океаном. Пілот, мабуть, не любив різких посадок, тому закрилки були переведені в режим посадки ще задовго до приземлення. Незабаром у віконцях з’явилося те, на що всі так довго чекали – сотні островів, на чолі яких Лангкаві. Коли я гуглив фотографії острова, то думав, що це фотошоп. Але він справді з висоти виглядає незвично. Та й взагалі посадка, напевно, найкрасивіша у нашому досвіді. “Enjoy your holidays!” штовхнув промову капітан. Так, це ми з радістю.

Оскільки переліт був внутрішній і без багажу, то від моменту посадки до виходу з аеропорту у нас пішло хвилин 7. За межами аеропорту була справжня екзотика. Види були дуже схожі на шрі-ланкійські. На виході нас упіймав місцевий мешканець і сказав, що довезе нас до готелю за 20 рингіт (130 грн). Звичайний прайс був 25 – 30. Чому б не погодиться. Лангкаві – острів, на якому повністю відсутній громадський транспорт. Єдиний для нас наявний спосіб пересування був таксі. Машину ми не водимо, з моторолером практикуватися під час поїздки не хочеться. Готель був біля аеропорту. Відстані по карті були невеликі, план був такий, що за два повні дні ми все подивимося. Але тут був рідкісний випадок, коли розміри острова по карті не зовсім відповідали дійсності. Ми до готелю їхали близько 30 хвилин. Це дуже насторожувало так, як відстані довелося переосмислити і був ризик не встигнути. Середня поїздка островом на таксі у нас займала від 40 хвилин. Заселення до нашого готелю було після 14:00, але оскільки ми приїхали о 09:00, то заселення на п’ять годин пересунулося. Люблю азіатів за те, що у них все так легко. Бабуся в паранджі нас з радістю прийняла і викликала для нас таксі. Ми прямували до туристичного села, де знаходяться основні визначні пам’ятки острова. Ще не було десятої ранку, а в нас уже подорож рухалася повним ходом. За вікнами машини було багато джунглів, пальм, гір та інших краси. Я вже кілька років сумував за Шрі-Ланкою та Мальдівами. Цей острів мені напевно вгамував половину дворічного бажання. На той момент ми ще не знали, що наступний острів вгамує і другу половину бажання – про Мальдіви. Але це нас чекало далі. Таксисти на Лангкаві дуже товариські. Хлопець нам розповів, що сьогодні приплив великий корабель із Сінгапуру і кількість людей у ​​селі зашкалюватиме, потім дав нам коротку інструкцію що далі дивитися після села і попрощався з нами.

Азіатське село

Головна пам’ятка острова – це небесний міст. З нього і треба починати якщо ясна погода. Наша погода всупереч прогнозам була саме такою. Я не знаю, яка там місткість у корабля, але черга на канатну дорогу була велика. Напевно, ще й десантом частину туристів висадили на острів. У касі при покупці квитків, ти отримуєш одразу набір розваг у цьому селі. Також можна придбати розширений пакет, з додатковими активностями. Ми взяли пакет, до якого входила подорож автобусом-амфібією. На квитку було вибито час для підйому канатною дорогою – через 40 хвилин. Але розмір черги вказував на те, що час тут лише для заспокоєння. Касир нам сказала, щоб ми починали саме з амфібії. Прогулянка на ній займе більше години, що перевищить час для підйому. Але касир наполягала, що ми маємо йти на амфібію. Паралельно треба було вирішити питання з їжею. На щастя підвернувся магазинчик, у якому продавали парові пиріжки Бао.

І ось ми задоволені з бао та пиріжками з листкового тіста сидимо в дуже незвичайному транспорті. Спочатку ми гордо їхали трасою, туристи з цікавістю дивилися на нас. Потім капітан звернув із траси і виїхав на берег і наша амфібія попливла морем. Момент входження у воду це найяскравіший у цій екскурсії. Зробивши пару кіл уздовж лісистих гір, амфібія як ні в чому не бувало виїхала на берег і поїхала далі.


Небесний міст

Повернувшись до азіатського села з амфібії, ми виявили ще довшу чергу на небесний міст. Я підійшов до менеджера та показав наші квитки з простроченим часом. Сталося диво, натовп розійшовся. Менеджер нас у пріоритеті чомусь повів на вхід до канатної дороги. У будівлі з канаткою черга виявилася не меншою. Але тут трапилося друге малазійське диво, в одній із кабінок не вистачало саме двох людей. У всій юрбі-змійці тільки ми виявилися парою. Змійка розійшлася, і ми у кабінці. Під нами густі зелені джунглі. На обрії починають з’являтися сусідні острови.

Все сонячно та зелено. Канатка була двоетапною, тобто на проміжному оглядовому майданчику треба було пересідати, відстоявши невелику чергу. Але й тут спрацювала наша перепустка під назвою “Two people”. Ми знову найперші. Насправді під час усієї подорожі у мене навіть інстинкт виробився – якщо стаємо в довгу чергу, тримати напоготові два пальці. Таким чином ми пройшли багато черг. На самому верху був цілий квест, як потрапити на міст. Усі доріжки виводили на різні оглядові майданчики, але не на міст. Ми знайшли покажчик напрямків, на якому було багато стрілочок з кілометрами до світових пам’яток. Приємно було читати та усвідомлювати у скількох місцях ми вже побували.

На самому мості не менш красиво, ніж на сусідніх майданчиках. Часом у підлозі були прозорі проміжки, щоб добре бачити кількакілометрову висоту. Тут була дискримінація дронів. Стояла табличка з перекресленим дроном, шкода, що дронам не можна на цей міст. Ось через такі дискримінації і почнеться повстання дронів! Наприкінці мосту був хід униз, і стрічки, що забороняли прохід. Купка китайців саме ланцюжком пролазили в той прохід і вилазили за кілька метрів під однією з опор моста прямо в джунглях. Але що нам ті стрічки після забороненого лісу. Не можемо ми стояти на мосту в той час, як група китайців гуляє джунглями. Ми ж за них переживаємо))) Пішли і ми під стрічками.

В останній момент я зустрівся з одним малайцем поглядом і показав йому вказівний палець біля рота. Він у відповідь мені кивнув, хоч і лишився схвильований. Тим часом ми опинилися в справжнісіньких джунглях з екзотичними звуками місцевих жителів. Куди вела стежка незрозуміло, але кудись вона вела.

Далі була табличка, мовляв, самі сюди не ходіть. Але нічого не було написано про штраф. Хвилин 50 ми лізли то вниз, то вгору, зрештою вибралися ми на пересадочному майданчику для канатки. Черга туристів здивовано дивилася на те, як ми вилізли з якихось кущів. Персонал канатки не надто здивувався нашій появі і нас з радістю пересадили у вагончик, що йшов униз. Ми правда спробували провернути трюк із посадкою у vip кабінку, але безуспішно. Внизу на нас чекала ще маса включених розваг.

Музей 3D фотографій

Спочатку ми пішли у музей 3D фотографій. Спочатку ми рятувалися від підступного бегемота.

Потім величезний орел ніс мене над землями, Дашу Ейнштейн узагалі в пробірку посадив. Тематичних залів було безліч, на підлозі позначки, звідки саме треба робити фотографію.

Для музею можна готувати окрему карту пам’яті))) Наступна активіті – “Скайрекс!” Спочатку нам двоє професорів, схожих на порноакторів, з екрана дали інструкцію про місію з вивчення динозаврів.

Наша машина вирушила до віртуального туру, динозаври не дуже радісно сприйняли наш візит, що було далі спойлерити не буду, але було круто. Потім ми мали квитки у сферичний кінотеатр. Після попередньої розваги тут було простіше, але 30-хвилинний релакс на тлі таких активностей нам припав до душі. Біля кінотеатру була зона, на якій спокійно гралися зайчики, радісно зустрічаючи всіх відвідувачів.

На галявину можна було заходити і гратися з ними. Ще була дуже дивна розвага в селі — подорож марсом. Я так і не зрозумів суть, а Даші довелося сидіти із заплющеними очима, щоб не захитало. Взагалі саме село теж гарне, містить безліч азіатських фішок, такі як красиві японські мости, озеро з рибами і навіть справжнього динозавра, що гарчить і дає погладити себе.

Ми провели більшу частину дня, відвідуючи всілякі активності, що були включені до базового квитка. Ми були дуже вражені таким видом розваг. Ми їхали з метою відвідати міст, а тут одразу така купа розваг включена. Ось чесно, Лангкаві буквально одразу зачарував нас. Це ніби серце Малайзії та й самої Азії. У селі було ще багато додаткових активностей, але все згідно з пріоритетом, на всі розваги часу не вистачить. Ще ми запланували відвідування водоспаду “Seven wells”.

Водоспад “Seven wells”

Підійшовши за інформацією до таксиста, я дізнався, що пішки йти вздовж джунглів хвилин 15, але таксист дійшов би за 10, а добіг би взагалі за 5! Ось такі таксисти там молодці. Навіть напарити проїзд нам не пробували. Та й взагалі їхати на таксі, коли є можливість прогулятися вздовж джунглів, це неправильно) Мавпи на деревах цікаво спостерігали за нашим маршрутом. Якийсь турист на моторолері зупинився погодувати мавпу тим, що сам не доїв. Але мавпа досить показово натякнула, що вона не збирається недоїдками харчуватися. Ще цікаво те, що мавпи, яких ми зустрічали були різних порід. Бачили одну сіру мавпочку, за яку трималася, маленька руда. Ще на гілку прилітав тукан, щоб переконатися, у правильності нашого маршруту. Шкода тільки, пташка фотографуватися не любила. А звуки джунглів це незабутньо. Причому цикади настільки голосно цокотіли, не вірилося в те, що це живі істоти таке роблять. До самого водоспаду довелося пристойно пройти вгору. Ця подорож взагалі дуже часто любила, коли ми ліземо вгору. Не дарма я скинув 3,5 кг за весь маршрут)

Світловий день у лютому досить довгий, що, безумовно, грало нам на руку. Нарешті ми дісталися вершини. Тут якраз річка і перетворювалася на водоспад. Скупатись у прохолодній воді в таку спеку було критично необхідним. Безліч природних ванн і порогів були до нашого розпорядження. Між ваннами можна було переплисти і навіть проїхатися як із гірочки. Але найкрасивіша частина нас чекала біля урвища.

Якщо не піднімати сильно голову, то створювався ефект, що за крайнім бортиком нічого немає і тільки верхівки джунглевих дерев на висоті. Неписана краса. Ось це місце у мене тепер і асоціюється зі словом “Малайзія”. Час немов зупинився в цьому місці. Нікуди поспішати не потрібно, все, що треба прямо тут і зараз. У тілі відчувається релакс упереміш зі зростаючою радістю. Це ніби якась ейфорія. По сторонах дика природа та звуки джунглів. Вже й рідкісні туристи розійшлися, а ми всі сиділи у цих ванночках. Шкода, що сонце теж вирішило відпочити і сховалося за густі ліси та гори. Пройшов якийсь довгий проміжок часу і нам теж треба було розпочинати зворотний маршрут, доки не почне сутеніти.

Цей водоспад немов сьоме диво світу залишив у наших серцях на все життя спогади про ті прекрасні літні малайські дні. З легкістю, охолоджені гірською річкою, ми повільно брели у бік азіатського села. Проходячи знову ті самі прекрасні тропіки. Людей у ​​цих місцях вже зовсім не було. Уздовж закритих крамничок нишпорили табуни мавпочок.

Якби це була не Азія, то ми б безперечно почали хвилюватися, як нам потрапити в готель, що знаходиться в сорока хвилинах їзди. Але в Азії за такі речі паритися не потрібно. Незабаром ми набрели на стоянку з таксистами, які наче нас чекали. Водій запропонував їхати не в бік готелю, а до сусіднього туристичного містечка Ченанг, де буде вся вечірня тусня. А що нам молодим, уперед! Дорогою ми здійснили культурний обмін, навчаючи таксиста українських слів, а він нас малайським. Містечко виявилося справді затишним. Шкода, що бронь готелю в цьому районі збільшила б наш бюджет поїздки відсотків на 25. Тому довелося селитися далеко. Що саме ми замовили в ресторані, я вже не пам’ятаю, але було дико смачно та екзотично.

Найпопулярніша розвага – прогулянка нічним пляжем. Просто бродиш собі нічним відливом і вбираєш атмосферу сотень ресторанів теплого вечірнього повітря, усіяного зірками неба та безлічі вогнів. Часом можна зустріти безкоштовні фаєр-шоу, якими ресторани приваблюють туристів. Тут реально рівень романтики критично зашкалює. Я люблю цей пляж, я люблю Лангкаві, я люблю весь світ!!! Перший день на острові – бомба. Треба б на завтра з позначок на карті скласти план. Тут саме нам підвернулася екскурсійна агенція. От і чудово, завтра вранці вирушаємо на чотиригодинну екскурсію сусідніми островами! Потім ще буде пів дня вільних, відвідаємо ще частину пам’яток острова! А поки що таксі в готель! Міцний сон тут був кожен день без винятків. Вимкнувши світло ми помітили на стелі стрілочку, що світиться.

Екскурсія південними островами

Наступного ранку ми на набережній відкрили для себе смачну кафешку. Сніданок у стилі фуршету на двох обійшовся близько 15 рингіт (3,5 $). Країна не перестає нас дивувати.

Після сніданку за нами приїхав бус, водій наклеїв на нас червоні кружечки і нас відвезли на пірс. Кружечки були для гідів орієнтирами, визначення того, до якої групи відносяться туристи. Нас розсадили у невеликому кораблику. Тур почався з такою швидкістю, ніби капітани мали регату і було важливо прийти першим. На око, мабуть, кілометрів 90 за годину плив наш кораблик. Шкода дівчат, що зробили собі зачіски. Хоч сама екскурсія теж буде крутою, але навіть такого швидкісного спідбоута на 4 години вже вистачило б сказати “Вау”. Мандрували ми крізь десятки невеликих островів. Види були подібні до в’єтнамської Бухти Халонг. Колір води тут був яскравий смарагдово-молочний. Паралельно частина туристів їхала аналогічним маршрутом на скутерах. Але, напевно, екстрим що там, що тут не дуже відрізнявся. Перша зупинка була на озері вагітної діви.

Даша озеро більше зацінила, я був під враженням від швидкості кораблика. Хоча з пів годинки справді миленько купалися. На виході з озера на нас готувався замах. Коли в мій пакет із зубами вчепилася дуже страшного вигляду мавпа я подумки подякував “Путівнику по галактиці для подорожуючих автостопом” за ту безцінну пораду використати рушник. Саме воно в мене було з собою. Атаку було успішно відбито, а пакет отримав смертельне поранення.

Погуляли ще островом і далі в дорогу. Знову вітер розвиває наші розкішні шевелюри. А капітан тим часом вирішив продемонструвати фігуру найвищого пілотажу і взяв курс прямо на скелю. Через мовний бар’єр і зустрічний вітер особливо ніхто не обурювався, але коли в останній момент капітан ухилився від скелі, всі полегшено зітхнули. Наступною зупинкою було поселення орлів.

Ми зупинилися з іншими корабликами прямо у морі та спостерігали як хижаки ловлять здобич. У здобич входила плаваюча рибка, яка припливала поїсти хліб, що його підкидали у воду капітани. Шкода, що орли не позують на камеру. Трапеза в орлів закінчилася, ми ж вирушили до наступного “перельоту”. Це була зупинка, на яку всі чекали найбільше. Острів з красивим пляжем.

Путівники говорили наступне, відвідувати треба насамперед острови Лангкаві, а потім рухатися на тайський Ко Ліпе. Інакше Лангкаві сильно поступатиметься красою. Було дуже гарно. Це було екзотично! Куди ж красивіше? Але фотографії потрібно буде відвантажити сьогодні, оскільки за всіма відгуками в інтернеті завтрашні фотографії з Таїланду обіцяють бути ще красивішими.


Крабики зробили візерунки

Ну подивимося-подивимося. А поки що ми маємо зробити десять мільйонів фотографій. Але є сумний момент, що наш напівпрофесійний фотоапарат не міг сфотографувати цю красу, як бачить її око. Тобто ніяк не відобразити цей момент в оригіналі. Ми це розуміли і намагалися щосили запам’ятати ці краєвиди. Головне, залишаючи речі на пляжі враховувати те, що постійно йдуть припливи та відливи. Таким чином ми врятували чиїсь речі, заховані у рушнику. Коли ми витягали рушник, його половина вже вільно плавала у воді. Гуляючи таким островом, всередині боролося відразу два бажання — поплавати і погуляти. Гуляти було гарно, особливо коли йдеш вздовж водички, пролазячи через рідкісні гілки повалених тропічних дерев. Як Малайзії це вдається, вона буквально щодня дивує чимось незвичайним та красивим.

Особисто я вже дав оцінку цій поїздці як найкращій на нашому досвіді. Але не порівнюючи звісно з Південною Америкою. Даша оцінювала більш жорстко і аргументів, щоб назвати поїздку кращою поки що було недостатньо. Але докази насправді не змусили себе довго чекати, вони ховалися за наступні два дні нашого маршруту. А тим часом ми по острову загулялись настільки, що нас по червоних мітках знайшов один з туристів нашого човна, і закликав повертатися. Добре, хоч поплавали перед прогулянкою. Чотири години пролетіли як одна мить. Мить зі швидкістю 90 кілометрів на годину. Ми знову у містечку Ченанг. Тепер можна поїсти і далі в дорогу. Проходячи повз стоянку таксистів почули вітання рідною нам мовою. Обернувшись, побачили гордого таксиста, з яким учора проводили культурний обмін. Добре, ми хочемо тебе взяти в оренду з машиною. Але правил черги вони дотримуються суворо. Зараз була черга лячного таксиста. Таксист виглядав невпевнено і здалося, що він п’яний. Я уточнив у нашого вчорашнього друга, чи справді таксист адекватний і не п’яний. Мене хлопець запевнив, що у цій країні ніхто алкоголь не п’є, а цей драйвер справді добрий. Тим паче він його родич. Ну ок. Застрибнули в машину, дідусь радісно обернувся до нас і спитав з чого почнемо. “У місто Куах!” Скориставшись черговим тривалим переїздом я подрімав. Ось незрозуміло як на острові довжиною 30 км можуть бути настільки довгі переїзди. 

Подорож по острову Лангкаві

Орендували таксиста ми приблизно на 4 години. Місто Куах нас зустріло настільки яскравим і сильним сонцем, що очі було боляче розплющувати. Площа з гігантською статуєю орла була звичайно гарна, але мружитися доводилося настільки, що орел був не в радість. Він хоч великий був, його було легко помітити. А ось змія, що чекала на Дашу в парку, була досить маленька.

Якоїсь миті Даша зупинилася щось у мене перепитати і можливо завдяки цій зупинці шляхи зі змією не перетнулися. Але зближення було метрове. Видно було, що гадюці теж не сподобалася ця зустріч. Покивавши головкою в різні боки, вона поповзла геть. Парк був красивий, але настільки тихий, безлюдний і трохи занедбаний, складалося враження, ніби ніхто не вижив після атаки змій.

Парк був дуже довгим, в кінці нас чекав глухий кут. Потрібного виходу не було. У спробах знайти найближчий вихід ми набрели на дірку в паркані. Швидше за все, комусь зовсім терміново треба було вийти. За діркою на нас чекав рів з болотом. Влада робила все можливе, щоб з парку ніхто достроково не вийшов. На болоті лежали колоди – залишки невдалої переправи. Ми ризикнули повторити подвиг невідомого туриста і за допомогою колод здолали смугу перешкод. За парком була мечеть, до якої ми так хотіли дістатися, але вона виявилася набагато простішою ніж на фотках.

Загалом так, кому захотілося екстриму на Лангкаві, вирушайте до парку міста Куах, там на вас чекає справжня смуга перешкод. До того ж у парку ще й батарея від фотоапарата розрядилася, запасна була в машині таксиста. Сівши в машину, ми взяли курс на середину острова. Паралельно з нами тракторист теж вирішив узяти курс на середину острова. Оскільки двостороння дорога була досить вузькою, то задню конструкцію трактора ми дуже детально вивчили під час поїздки. На карті у мене була позначка без підпису, таксист теж не зміг пояснити, що там, але погодився, що треба відвідати. Це виявились термальні джерела. На вході дівчина широко посміхалась нам і зарядила якусь дику ціну близько 50$ за джерела. Побачивши шок у наших очах, поспішила додати, що помочити ніжки коштує по 3 рингіти (0,75$). Ну ніжки можна і помочити.

Шкода вода не холодна, а гаряча. Хоча теж так ніжки опустиш, одразу релакс по тілу, теплі спогади. Ще почало похмурніти і дрібний дощик якось затишно накрапав. Але так, ненав’язливо, дуже рідко. Погулявши територією ми залізли в машину і поїхали своєю дорогою, а дощик своєю. Наступною зупинкою був найкращий пляж острова Tanjung Rhu Beach. Було цікаво, що в пляжі такого, що він вважається за відгуками найкращим. Ми приїхали туди в дуже похмуру погоду і вода була темною, але пейзажі пляжу, гори у воді давали всі надії на те, що пляж під сонцем буде дуже красивим. У нас у цій поїздці два рази заплановано відвідини острова Лангкаві. Ось і чудово, ми вже точно знаємо, що хочемо подивитися в останній день своєї поїздки. Оскільки на сонце цього дня можна було не розраховувати, то ми поїхали далі. Наступним у нас був пляж із чорним піском.

Коли ми до нього дісталися, далеко в море вже лилися зливи. Як не дивно, але цьому пляжу дуже йшла така погода. Було дуже мальовничо та красиво. Ще схоже був відлив, тому що по рівному пісочку легко гулялося. Вдалині, вздовж зелених ландшафтів височів завод. Вигляд був настільки дивний і не реальний, що здавалося, ніби ми в комп’ютерній грі. Все ніби в тематичній графіці, немов квест якийсь.

Очам здавалося ніби перед нами картина. Ще й мережка чорного піску впереміш із жовтим. Блукати тут хотілося безкінечно, але шторм наближався до берегової лінії. Я помітив, що островів на горизонті поменшало. Коли зник острівець, який був зовсім неподалік нас, ми зрозуміли, що треба дуже швидко повертатися в машину. Я взагалі не знаю, що робити у разі потрапляння під малазійську зливу. Залишити пляж, нам вдалося до зіткнення з водяною стіною дощу.

Дощ так і не наважився перетнути межу пляжу. Ми в дорозі були вже більше трьох годин, для такої вилазки на сьогодні, мабуть, вистачить. Ми почали дорогу назад. Паралельно з нами цей трактор, теж, мабуть, вирішив, що на сьогодні вистачить. У нас було немов повторення курсу з чого складається зад трактора) Оскільки ми об’їхали більшу частину острова, то зворотний шлях був вже зовсім іншою дорогою і повернулися ми до Ченангу з протилежного боку. На вечерю на нас чекав рис по-патайськи. Моя порція рису виявилася на диво невеликою. Тому я вирішив допомогти Даші з рисом, запихаючи в рот весь перчик, що Даша виловила в тарілці. Даша з жахом подивилася на моє обличчя і уточнила, чи не їв я рис, що лежав скраю, бо там було багато перцю. Останнє, що я встиг сказати “Я не надто парюся за перець, усе норм”. За секунду стало не норм. Через 5 зовсім не норм. Секунд через 30 я боявся знепритомніти від того, що язик буквально на частини розривало. Ні водичка, ні морозиво не могли врятувати мене від того дракона, що вирував усередині мене. Якоїсь миті муки припинилися. Коли я зрозумів, що відчуваю смак, дуже зрадів. 

Ще одна романтична прогулянка нічним пляжем. Настав момент першого прощання з Малайзією. Воно було не дуже сумним, тому що в цьому дивному маршруті у нас буде Малайзія ще цілих два рази))) Зі сторони може здаватися дивним такий маршрут, але повірте — він ідеальний. Ці два дні на Лангкаві були неймовірні. По дорозі в готель на нас чекала ще невелика пригода, наше таксі потрапило в аварію, але на тлі з’їденого перцю це взагалі була дрібниця. Наш готель мав особливість. Серед сну є такі п’ять хвилин, коли ти не спиш. Оскільки по сусідству з готелем є мечеть, яка не те щоб співає, але ще й щось довге промовляє. Мабуть, проповіді. Тиша, знову сон. Будильник. Час у Таїланд!


Продовження оповідання

Малайзія. Наша найкраща у світі подорож!

Я хочу поділитися не просто розповіддю про нашу кращу подорож, а й поділитися шматочком тієї доброти та душевності жителів незвичайної країни. Тим теплом серед зими, вологою тропічного клімату та безтурботністю легкої поїздки. Тієї прекрасної літньої погоди, яка з нами була всю поїздку. Вже на половині нашої подорожі було зрозуміло, що ми цієї поїздки не забудемо ніколи і багато разів ще згадуватимемо ті щасливі кілька тижнів. Але все по черзі, повернемося на кілька років тому. З чого все починалося? Це була крамниця будівельних матеріалів, і ми з Дашею купили для ремонту негабаритні куточки і намагалися уявити, як їх дотягнути додому. Біля магазину стоїть автомат із найсмачнішою кавою. Оскільки Даша каву не особливо любить, я налив собі склянку і вкотре почав захоплюватися цим напоєм. Жінка підійшла до автомата поділяючи мою думку на тему, що ця кава можливо просто найкраща в Галактиці. Побачивши мою дружину без кави, вона запропонувала пригостити Дашу власним коштом. Даша сказала, що просто не любить кави. Жінка, побачивши наші негабаритні куточки, запропонувала нам їх довезти додому своєю машиною і сказала, що якраз знає як їх вдало розмістити. Дорогою ми з’ясували, що Ольга зі своїм чоловіком та дітьми перебралися жити до Малайзії, а зараз вона заглянула на Батьківщину. Саме того дня малайзійська доброта торкнулася нас своїми промінчиками і почала манити до себе. Оля дуже радила нам туди вирушити на відпочинок. Ми пообіцяли Олі, що обов’язково завітаємо до Малайзії, як тільки випаде акція. Насправді Малайзію я гуглив уже років зо три, але зовсім не той напрямок, куди, як виявилося, бувають акції. Я гуглив столицю. Але Туркіш запустив акцію на острови, назви яких я взагалі ніколи не чув, хоч зараз вони нам як рідні. Коли я дізнався про акційні квитки на якийсь далекий острів Лангкаві, то спочатку засмутився, що так далеко від центральної частини країни. Але коли ввечері загуглив, що це за острів, то зрозумів, що про красу Малайзії я практично нічого не знав.

Потім була нестандартна та складна процедура купівлі цих квитків. На офіційному сайті авіакомпанії їх не було, як і самої акції. Потрібно було шукати альтернативні способи покупки. На таку класну акцію при натисканні кнопки “Купити” сайт компанії пілот.юа видавав помилку 500. Технічна підтримка сайту посилено заперечувала цей факт. Пішли на знаменитий тікетс.юа, який дуже хвалиться на банерах відсутністю комісії. Банківський переказ гривні в їхній український офіс на цьому сайті, виявилося, коштує додатково 5000 грн до вартості квитків, замість 4 грн як завжди. Загалом лохотрон ще той. Як же викупити квитки питання було ще те. Вони начебто є, але недоступні для покупки з різних причин. На щастя, процедуру вдалося провернути через офіс компанії svit.aero. Але з нашої вини ми залишилися без онлайн доступу до квитків. Чомусь із далекомагістральними квитками частенько якийсь гемор при покупці. Зрозуміло, що на цьому справа з квитками не закінчилась. Три літаки в одному ланцюжку … що могло піти так? Туреччина переходить на інший часовий пояс і час другого літака суттєво зрушується. Так, що він прилітає пізніше, ніж летить третій. Причому авіакомпанія цей кумедний факт не помітила і спочатку переконувала мене, що так краще. Але за своїм досвідом знаю, що будь-яке зрушення після покупки авіаквитків відкриває хороші можливості. Фірма, яка мені їх виписувала, виявила добру компетентність у цьому питанні. І ми безкоштовно отримали триденний stopover у столиці — Куала-Лумпур, замість півторагодинної пересадки. Stopover – це як пауза у перельотах. Це нам заощадило покупку двох додаткових квитків. Коли проблеми з квитками були позаду, почалася інша непередбачена проблема. У сухий сезон, на який ми купили квитки, на далеку Азію обрушився потужний тайфун. До поїздки був ще майже місяць. І тайфун начебто завис у Таїланді. Паралельно сталася добра подія – Таїланд скасував плату за отримання візи з Києва у тестовому режимі на три місяці. Таким чином, ми заощадили по 40 доларів. На противагу цьому диву Сінгапур вирішує посилено боротися з проституцією і висуває вимогу з додатковими документами для жінок віком до 31 року. Сайт, через який я хотів отримати візу Сінгапуру, виявився шахрайським. Я це відгуглив перед тим, як розпочати процес оплати. І як виявилося, Сінгапур вимагає реально пакет документів і дуже часто дає відмову жінкам до 31 року. Змогли податись на візу через інший сайт, на який скарг в інтернеті не було і, на щастя, наступного дня візи були на руках. Але що ближче до поїздки, то веселіше. Тайфун продовжив свій рух із Таїланду до Індонезії. Одна проблема – між цими двома країнами є Малайзія та Сінгапур. За день до вильоту в гуглі купа новин про евакуацію жителів з деяких районів країни через повінь. Це була повний провал. Ще в навушниках постійно на рандомі випадала пісня “One way ticket” та пісня з фразою “Я загинув у далеких країнах”. На роботі тим часом почала діятись не менша дупа. Загалом летіти кудись було просто критично необхідно. Я вирішив для себе наступне – ну хоч побачу на власні очі тайфун та справжню повінь. Уперед! Наш виліт уже сьогодні. Одна проблема – між цими двома країнами є Малайзія та Сінгапур. За день до вильоту в гугле купа новин про евакуацію жителів з деяких районів країни через повінь. Це була повна бляха. Ще в навушниках постійно на рандомі випадала пісня “One way ticket” та пісня з фразою “Я загинув у далеких країнах”. На роботі тим часом почала діятись не менша дупа. Загалом летіти кудись було просто критично необхідно. Я вирішив для себе наступне – ну хоч побачу своїми газами тайфун та справжню повінь. Уперед! Наш виліт уже сьогодні.

Наш відпочинок розпочався навіть не з розкішного літака туркіша, а не повірите – з Борисполя! Mastercard запустив акцію в аеропорту для власників певних рівнів карток. Сканери по нашій картці пропускали нас скрізь у пріоритеті без черг, по окремих доріжках. Перед злетом на нас чекав ситний сніданок з купою смакоти в преміум лонж залі.


Десерт

Причому в олінклюзіва так само входили будь-які алкогольні та безалкогольні напої. Але оскільки ми летимо туркішами, треба залишити місце для трапези в літаку. Як не дивно, на наш короткий рейс до Стамбула за нами прилетів величезний 330-й Airbus. Принаймні на його тлі всі літаки МАУ були ліліпутами. Сповнена рішучості працівниця аеропорту вирішила допомогти розгубленим китайським туристам, пояснивши їм, що літак на Пекін відлітає з 11-го гейту. За здивованими обличчями китайців було видно, що в Пекін вони не планували. А ми тим часом переповнені позитивом преміум зали, мало не полетіли в холодний Стамбул, залишивши куртки на вішаках зали. Добре, що в літак не встигли сісти. У цій поїздці була одна проблема. Вся подорож проходитиме відносно на екваторі, а ось перша 13-ти годинна пересадка буде у лютневому Стамбулі. У результаті теплих речей в ручну поклажу не набереш, потім тягатися при +32 буде незручно, а без них теж Стамбул ніяк не відгуляти, довелося все ж брати. Добре нашим рюкзакам, вони одразу відлетіли в Куала-Лумпур. 

“Welcome on board Turkish Airlines”. Ооо… так, помчали!

Поки стюардеси нас намагалися споїти вином, пілот вирішив продемонструвати всі надможливості сучасного судна. Спершу я помітив, що швидкість перевищила позначку 1000 км/год. Але головний сюрприз був, коли літак піднявся на граничну висоту 12500 метрів. Я не знаю, що саме це було, але до Стамбула ми долетіли менше ніж за півтори години. Мабуть, пілота вдома чекали котлетки з пюрешкою. Ну а нас чекав звичайно Іскандер Кебаб. Отже, наша перша зупинка у подорожі – Стамбул!

Продовження оповідання