Одного осіннього вечора, ми пішли на зустріч мандрівників послухати про якийсь дуже дивний вид туристичної розваги – каміно. Жінка із захопленням розповідала як вона пройшла пішки через усю Іспанію і ночувала у групових хостелах серед купи інших однодумців-пілігримів. Сказати, що я був шокований в сенсі “навіщо це потрібно”, нічого не сказати. Дашу вразила і зацікавила ця розповідь, і вона запитала мою думку. Я тоді відповів, що це точно не наш варіант. Але якось з голови це не виходило. Зовсім не виходило. Зовсім-зовсім не виходило. А які там взагалі бувають маршрути? З Португалії вздовж океану 250+ кілометрів. А може не така й безглузда ідея. Як я пізніше написав 16-го листопада в одній з переписок з одним мандрівником: “Є примарні плани влітку пройти “каміно”. Це коли пішки проходиш майже всю країну до конкретної точки в Іспанії. Але поки морально готуємося і зважуємо, чи готові ми до такого. Є глобальний план-мета – в Японію на експо 2025. Там одне із бажань – політати в аеротаксі”.
Десь на початку травня у мене каміно не виходило з голови, схоже воно нас кликало. Я Даші сказав, що я так подумав, то і не така вже й погана ідея пройти пішки захмарну відстань. Даша з мене сміялася, з того, як я менше ніж за рік змінив свою категоричну думку на протилежну. Наскільки ми читали, найкращий час це кінець вересня – початок жовтня. Ми почали планувати, дивитися квитки і у нас все не виходило підібрати дати. То були інші поїздки, то дні народження, то теща не могла в певні дати приїхати, щоб побути з нашим сином. Потім в середині травня ми пішли на чергову зустріч мандрівників, послухати про Кіліманджаро і там зустріли жінку, яка як раз пройшла вже наш запланований маршрут і вона нам дала пораду не йти раніше жовтня, а то й взагалі в листопаді. Парадокс полягає в тому, що українську розповідь про Кіліманджаро ми так і не послухали (у доповідача була щелепа не та, міг тільки расіянською говорити). Але замість цього, через 10 хв після розмови з жінкою, сіли на березі Вісли на лавці і взяли собі квитки до Порту на кінець жовтня. Ці дати одразу лягли в календар, всім пасували і ціна квитків порадувала.
У нас було дуже хвилююче відчуття. По-перше, ми не знаємо чи впораємося ми, хоч ми і багато ходимо, але це не ті масштаби, як у завзятих піших мандрівників і це дуже додає адреналіну кожен раз про згадку про каміно. Але є ряд аргументів “За”:
- Я надзвичайно самовпевнена людина і якщо я вирішив, що зможу, то дійсно зможу. Якщо зрозумію, що не можу, то усе одно зможу.
- Якщо я зможу, то і Даша зможе, це також випливає з попереднього пункту).
- У нас колись був досвід з маршрутом в Ісландії, коли треба було вперше пройти маршрут у 25 кілометрів за обмежений проміжок часу із підйомом на висоту 1 км і подоланням льодовика. Тоді таке саме було відчуття, але ми це зробили.
- Квитки до Португалії зазвичай занадто дорогі, а тепер дійсно є хоч якесь виправдання чому треба полетіти.
- Португалія та Іспанія найменш досліджені країни Європи у нас.
- Як показав досвід людей, які почали відкладати плани на життя під час ковіду… краще робити зараз, ніж ніколи.
Тож у нас почався етап приємного і хвилюючого очікування.
2,5 місяці до каміно
Наразі кожна довга прогулянка або трекінг супроводжується думкою “Це ж в каміно маршрут буде ще довшим” та “Чому ми так швидко втомилися, ми ж пройшли навіть менше ніж буде у найменший день під час каміно”. Тож моральна підготовка йде повним ходом. Даша героїчно забронювала 13 готелів розділивши наш маршрут на рівні частини. Я розумію, що для повного відчуття каміно необхідно переночувати в загальному номері слухаючи хроплячі п’ятки, але я усе дитинство проїздив в українських плацкартах і духом хроплячих п’яток мене не здивуєш. Не кажучи про ті 7 років на річці, коли ми жили в наметах і кожну ніч всі слухали як хропить дядько Петя, а він насправді невизнаний лауреат по міжнародному хропінню. Та й взагалі, ми їхали якось в одному купе із хроплячим індусом, а це, повірте, вже багато чого значить. Тож до каміно як бачите мене життя готувало змалечку, але тепер або платити близько 10 євро з особи і отримати флешбеки дитинства, або близько 30 євро за двох і мати приватні номери.
Місяць до каміно
Що таке синдром каміно? Це коли починає сильно боліти ступня під час піших прогулянок. Останній раз таке було 12 років тому, чому це накрило саме перед каміно??? Такі речі я називаю синдромом. Це так само коли під час ковіду перед подорожжю підіймалася температура перд здачею ПЦР теста – синдром ПЦР.
Два тижні до каміно
Люди кажуть, що не подорожують по лоукост-тарифам тому що: “Ми не можемо настільки заздалегідь щось планувати, бо не знаємо що буде в майбутньому”. Я вже знаю, що на мене чекає каміно зі зламаною пластиною в руці та пошкодженим зубом. Коли я дізнався, що у мене знову зламана рука, через зламану пластину, то перше, що в голові промелькнуло: “Треба спочатку завершити всі заплановані подорожі, а потім зайнятися рукою”. Та й медицина тут не така швидка, як хотілося б. Ситуацію з рукою ускладнює факт того, що треба частину кістки взяти з тазу. Лікар мене запевнив, що я зможу потім одразу ходити, зможу дійсно багато ходити, але коли почув, що я збираюся пройти шлях довжиною в 270 кілометрів, то сказав, що не настільки багато я зможу ходити одразу. Ми нещодавно були у двох подорожах, Осло та Дубровник, зламана рука їх перенесла добре. Біль в нозі поки до кінця не пройшов.
Ще недавно був період спокійності перед каміно, оскільки нас відділяло багато подоржей, але тепер попереду тільки каміно і рівень адреналіну в крові знову підвищується. Сьогодні ми вдало вполювали комету, це хороший знак.
Кілька днів до каміно
Ми гуляли по набережній сонячного Кракова у передчутті великої подорожі. Прогноз погоди неочікувано показав набагато теплішу погоду, ніж зазвичай буває в таку пору року, тож треба було перепланувати список речей, які ми беремо із собою. Потім кудись зникли трекінгові шкарпетки і ми їх пів дня шукали по квартирі, а знайшли в кишені куртки.
Два дні до каміно
Треба терміново було вирішуватм, що робити зі зламаною рукою і, на щастя, лікар призначив операцію і підготовку на дати, що будуть одразу після повернення, тож все складається на користь подорожі. Бо дійсно був ризик, що доведеться скасовувати подорож і потім ще виводити мене із глибокої депресії через скасовану подорож.
Ода до каміно
Ти ніколи не будеш знати, що таке каміно насправді, доки сам його не пройдеш. Ми слухали різні розповіді, читали форуми і приблизно уявляли, як воно буде і що це таке. Але усі наші уявлення не були наближеними до того, чим маршрут каміно є насправді. Тобто ти із розповіді не зможеш пережити ті справжні відчуття, які отримаєш під час маршруту. І у кожного вони будуть свої, унікальні. Для когось це маршрут із блокнотом і думки про велике, для когось це бородьба із мозолями на ногах, для інших туристів це нескінченні знайомства і практика іншої мови. Чим був маршрут каміно для нас? Це був окремий розділ життя. І це не просто красиві слова, це дійсно два тижні життя, задачі і цілі якого кардинально відрізняються від буденності. Тут немає ані роботи, ані проблем, які треба вирішувати зі зламаною рукою. Десь далеко в Києві сусідка кардинально затопила квартиру, але і цих проблем тут немає, це все в іншому паралельному світі, десь на паузі як і багато інших задач, які здавалися дуже важливими до початку маршруту. Що ж у нас замість цього? Яке воно життя під час каміно?
Життя починається рано-рано вранці, ще до світанку, коли нічні ліхтарі осяюють темну вулицю затишним помаранчевим світлом. Через відкриті вікна доноситься із темряви шум океану, що кличе тебе продовжувати маршрут, обіцяючи нові неповторні враження. Передчуття радості від кави із канапками у кафешці, що перша відкриється, це приємне пробудження кожного дня. Який він, береговий маршрут від Порту? Він кожен день унікальний, неповторний. Будуть і старовинні кам’яні містечка, і тропічні вологі ліси, і релакс біля безмежного і потужного океану. Ми були в сильному захваті наскільки маршрут був кожен день різний. Із 12 днів було два описаних як “нормально” і 10 описаних як “ну, оцей день взагалі красивий”. І є абсолютний переможець, це відрізок між Mindelo та Esposende, коли треба йти по дерев’яних місточках. У каміно ми закохалися вже на середині маршруту, навіть вголос озвучили плани на наступний рік, почали підбирати, який маршрут хочемо пройти наступним.
Хоча ще до подорожі я точно пам’ятаю, що фраза “Одного каміно в житті не буває” для мене була дуже умовною. Але вже під час маршруту було зрозуміло, що будемо повертатися у цей розділ життя ще і ще. І навіть запланували собі на майбутнє додаткові два маршрути які хочемо пройти. Як ви зрозуміли, каміно нас затягнуло з головою. Хоча ви явно задаєтеся питанням “Давай, розкажи правду, наскільки це було «в лапках легко»”. Щодо складності скажу так, якщо б мої ноги могли жити окреме життя, вони б мене за це боляче відпинали би. Найважчими були перші дні. Незважаючи на те, що ми в повсякденному житті ходимо доволі багато, до навантажень під час каміно готовим фізично бути неможливо. Тут головне моральна готовність. За всю подорож ноги боліли в таких місцях, де я не уявляв, що вони можуть боліти. Але є чудова новина, на відновлення сил у вас буде більше 12 годин кожного дня, і цього більше ніж достатньо, щоб м’язи відпочили. Тож на початку кожен наступний день буде важчий, але можливий. Потім для нас відкрилася перша мудрість – “У каміно немає вихідних”. Ця мудрість була в прямому сенсі шокуючою.
Мозок не міг повірити у це. У другій половині подорожі ноги звикнуть і фізично не буде настільки важко. Тож не допустіть помилку, не робіть собі серед каміно днів без маршрутів для відпочинку, це вам сильно нашкодить, ви не звикните до темпу. Але, на мою думку, фізична втома під час маршруту це маленький недолік у порівнянні з тим, що ти отримуєш під час проходження. Моя знайома запитала мене, чи не можна просто між містами на автобусі переїжати і дивитися красу без фізичної втоми? Тут як раз і криється секрет каміно, красивий саме маршрут між містами, а не в точках відпочинку. Тож як правильно підготуватися до каміно? Тверезо оцініть свої сили відносно ваги рюкзака і дальності переходів. Це не перегони, тож зробіть собі стільки днів, щоб від каміно отримувати задоволення.
Строго контролюйте натертості на ногах, при найменшій підозрі на зародження мозолі, негайно вживайте заходів, тут крем та перевзування вам в допомогу. Вважайте, що недопускння мозолів на ногах це ваша головна ціль каміно. Якщо ви її досягнете, то маршрут вам розкриється максимально. Далі треба визначитися із рівнем комфорту хостелів Альберго. Або ви йдете скільки можете і зупиняєтеся у загальних Альберго із іншими людьми, я цей варіант називаю (хроплячі п’ятки), або заздалегідь бронюєте приватне житло по всьому маршруту. Якщо ви йдете вдвох, то ціна за двох у приватному номері буде не набагато вища, ніж одна людина у загальному номері. Звісно усе залежить від сезону, та наскільки заздалегідь ви усе бронюєте. У нас було усе проброньовано. Тож ми могли не поспішати із проходженням кожного дня, щоб зайняти вільні місця в Альберго і ми точно знали скільки ми маємо проходити в який день, це нам значно спростило маршрут. Плюс можливість міцно спати в особистому номері. До речі, про міцність сну. Я думаю, що в житті так міцно ніколи не спав, як у каміно. Можливо тільки в дитинстві, коли ми кожен рік по місяцю жили в палатках на Десні. Стаття про деталі організації маршруту.
Розповідь про каміно
Я видалив з телефону корпопоративний месенджер, своїм колегам повідомив, що я завжди готовий у екстреній ситуації допомогти, але щиро сподіваюся, що ця екстрена ситуація не наступить. Ми взяли наші легкі рюкзаки і поїхали в аеропорт. Чесно кажучи, впевненості, що ми прямо візьмемо і зможемо пройти увесь маршрут, не було. Але була настанова від мене, ми у будь-якому разі його пройдемо незважаючи ні на що. Хоча ми ж реально не знали, як наше тіло поведе себе і можуть бути дійсно крайні ситуації, наприклад вивих ноги або біль в колінах, що наростає, що дійсно може поставити хрест на маршруті.
Бо здоров’я ніг понад усе під час каміно, головне їм не нашкодити. Даша переживала, чи дійсно я готовий йти такий довгий маршрут зі зламаною рукою. Щоб розуміти рівень дискомфорту, іноді щоб її підняти мені треба було другою рукою підтримувати іншу частину яка “намагалася відпасти”. З іншої сторони, руки то не ноги, і я ще раз був дуже вдячний долі, що склалося так, що я переламав собі лише руки) Але каміно така штука, що ви до останнього дня будете зустрічатися з різними викликами, що не будуть давати відчуття впевненості у маршруті. Але ми морально дуже налаштовані. Я спеціально останній місяць майже не користувався транспортом і всюди ходив пішки. Окрім останнього дня, коли я дав повний відпочинок ногам.
Перший челендж, це пережити довгий переліт із раянейром. Я нічого не маю проти комфортності лоукостерів, але майже чотири години летіти таким літаком, це треба мати добру витримку. Головне, щоб зручно стояли чи лежали ноги. Ще перед подорожжю я уважно слідкував за станом ніг, щоб зайвий раз ніде не покласти ногу у незвичному положенні. Перша нагорода майбутнього пілігрима – це Порту, неймоврно красиве і цікаве місто в Португалії. Люди, плануючи подорож, помилково роблять акцент на Лісабон, але перлина – це Порту. Ще й зручна інфраструтура, метро їде прямо з аеропорту. До речі, може має сенс з аеропорту починати каміно? Бо він на пів шляху до першої зупинки. У нас є половина дня в місті романтики. Головне не ходити багато, бо завтра починається маршрут. На жаль, небагато ходити у подорожах ми не вміємо. Як ми не старалися, але 21000 кроків була зроблена. Можливо це наш антирекорд у подорожах по кількості кроків.
Порту
Місто нас зустріло теплою літньо-осінньою погодою. Для занурення у атмосферу міста, рекомендується одразу зайти в ресторанчик для місцевих. Це такі заклади, де усі сидять великою родиною за одним столом, або дуже щільно за окремими столиками, зазвичай там стоїть гул активних португальських переговорів, хтось грає у дартс на стіні, офіціанти подають смачну і недорогу їжу. Даша замовила собі червону рибу, а я місцеву страву – франчезінью.
Там багато видів м’яса, багато сиру, тости та томатно-пивний соус. Вісім років я чекав на повторну зустріч із цією стравою і то було шикарно. Наш офіціант біля сусіднього столика доєднався до португальської бесіди і щось дуже активно показував руками, а чоловіки його зацікавлено слухали. Скільки ми не намагалися допроситися рахунок, захоплений офіціантнас нас не помічав, його почав кликати інший офіціант, але нашого було не спинити, він у розповідях увійшов у раж, можливо як раз розповідав португальцям, яку саме рибу він виловив минулого тижня. Другий офіціант втомився кликати і сказав, що зараз сам нам виставить рахунок.
В цьому і є шарм португальських ресторанчиків. Пішли на заселення, нас зустріла класична португальська бабуся. Вона спочатку хотіла дізнатися якими ми спілкуємося мовами окрім англійської, але ми схоже можемо пройти заселення вже будь-якою мовою))) Тож порозумілися португальською. Зайшли в місцевий супермаркет на десерт, але треба було з’ясувати, де тут можна випити кави, одразу біля маркету був куток із надписом “Coffee Station”. Ще й кава по 50 центів, невже ще є ті недорогі країни Європи, що можуть потішити економного мандрівника. Далі ми пішли до кафедрального собору Порту, купити паспорти пілігримів.
Тут починається маршрут, але поки що прогулянка містом. Порту було таким же затишним і цікавим як і вісім років тому, та ще й на іншому березі відкрилися дуже тематичні локації. Перша була велика, двоповерхова сардинарня у вигляді цирку. Друга – це їдальня однієї страви у вигляді великої бібліотеки.
Ці локації, на нашу думку, мають бути у списку “маст сі”, ви їх не пропустите коли будете гуляти по набережній лівого берега міста. Можливо ще щось додалося цікавого, але нам треба було економити кроки, тож заберемо пакунок солодощів, який замовили зі знижкою через додаток, вип’ємо чаю і відпочивати. Солодощів на 4 євро виявилося багато, при тому настільки, що ми точно не зможемо подужати за вечір та ранок. Але як показує досвід, багато смачного не буває. В Португалії, на жаль, далеко не усі солодощі смачні, тим не менш було радісно.
А от із чаєм була смуга невдач. Ми повернулися до супермаркету де був Coffee station, але там закінчилися стаканчики для чаю, далі була дуже довга і складна процедура отримання ємності для чаю, але давайте скоріше спатки і починати маршрут.
До речі, лайфхак, коли немає холодильника в номері, тоді ми продукти вішаємо за вікно на ніч, головне все продумати, щоб пакет не полетів донизу) Будильник! На дворі ще темно, але вже і не хочеться спати, ми готові починати наше каміно!
День перший
Ми зробили перші урочисті два кроки! Залишилося лише 465 346! Ну що ж, це здається не складно. Звіримося з маршрутом. Ага, не в ту сторону зробили перші кроки, тепер маршрут навпаки став на два кроки більше. У нас був встановлений спеціальний додаток, який показує маршрут. Тож перша задача – вийти на офіційний розмічений маршрут. Хоч наш шлях вважався відносно рівним, але перше з чого він почався, то були підйоми, Порту м’яко кажучи не рівнинне місто. Підійматися довелося доволі довго. Хоча у нас був вибір, є більш довгий маршрут, але по набережній, тут як раз би не довелося підійматися, але це не точно. Ми для себе обрали маршрут через містечка, оскільки набережної на маршруті буде ще багато. Десь за годинку дійшли до відкритої кав’ярні і почали свій перший сніданок у статусі пілігримів. Ми замовили каву, чай, м’ясний пиріг і у нас з собою були вечірні тістечка.
Взагалі на маршруті ми з собою не носили додатковий вантаж у вигляді їжі, але тут був відносно невеликий проміжок від готелю. Працівниця взяла наші паспорти пілігримів – креденціали і поставила штамп. Вона побажала нам хорошої подорожі і сказала, що погода могла б бути і кращою. Ми з Дариною ще довго вдивлялися в безтурботне блакитне небо і намагалися зрозуміти куди ж погода могла бути кращою. З погодою нам не те щоб пощастило, вона була ідеальною майже увесь маршрут. Вдень було приблизно 22 градуса, більшість часу ясне небо. Доводилося мазатися кремом, щоб не згорати. Прогноз погоди нам прямо казав, щоб ми взагалі не парилися за погоду. На маршруті почали з’являтися мітки і пілігримська атрибутика. Маршрут прокладений не по трасах і охоплює релігійно-визначні місця. З часом ми вийшли з Порту і почалися маленькі містечка та села із зеленими садами та полями по дорозі.
Першим визначним місцем на маршруті був старовинний кам’яний міст. Тут ми влаштували невеличкий відпочинок, а заодно і відправили друзям та рідним фотографії, що ми на маршруті. Далі ми проходили вздовж аеропорту і як раз зловили ланцюг посадок літаків, що пролітали прямо над головою. Невдовзі з’явився і перший пілігрим, що обігнав нас, бідолаха ще й повернув не туди.
В каміно кожний крок на вагу золота, тут ти десять разів подумаєш перед тим я відійти від маршруту хоча б на 20 метрів. Далі ми відвідали перший храм на маршруті і потрапили на сільський ринок. На нього можна й витратити кілька сотень додаткових кроків. Атмосфера фантастична. Твій шлях йде кудись вдалечінь, але ти можеш прожити шматочок локальної історії якогось містечка. На ринку сьогодні користувалися попитом гарбузи, оскільки Хелловін був у розпалі.
Цікавіше було проходити повз школу, діти коли нас побачили, то почали через паркан пригощати нас цукерками з геловінських кошиків, то було дуже мило та радісно. Це саме та атмосфера, яку я очікував від маршруту. Перший день здавався одним з найдовших. Та й проміжки в перші дні були в середньому по 25 кілометрів. Коли здавалося, що ми вже йдемо нескінченно довго, то з’ясувалося, що ще трохи менше половини за сьогодні треба пройти. Наші перші 30 000 кроків ми відмітили в евкаліптових лісах.
Час вже був обідній і на маршруті підвернувся великий торговельний центр, а значить там буде не менш великий фудкорт. Це був робочий день, на вулицях і в містах майже нікого не було, але схоже що саме в цей день уся Португалія вирішила пообідати саме в цьому торговельному центрі. Я на жодному концерті стільки людей не бачив як на тому фудкорті. Схоже сьогодні в Португалії вихідний. Але ж чому свій вихідний люди вирішили провести саме на цьому фудкорті? Хвилин за 15 ми нарешті знайшли вільний столик, тепер можна перепочити. Ще приблизно годину йти до готелю. Але почала боліти одна ступня, причому в місці де кістки, зверху. Це для мене нетипово, ми ходимо дуже багато в повсякденному житті, але без рюкзаків. У нас вони хоч і максимально легкі, але мої ноги відчувають зміну сумарної ваги дуже добре. У нас із собою було змінне взуття, тож я перевзувся з сандалів на кросівки. Стало трохи легше. Одразу думки в голові на тему, як же пройти ще 11 днів, якщо організм почав бойкотувати. Через годину, коли ми дійшли до готелю, то раділи першій перемозі на маршруті. Але тільки не ступня. Вона боліла, начебто її вовк вкусив. Ось тобі і друга мудрість – “ти не знаєш як поведе себе твій організм, доки не почнеш каміно”. А також пам’ятаємо першу мудрість “У каміно немає вихідних”. Так, головне відлежатися до ранку. Але у будь-якому разі, ми-це-зробили! Перший день пройдено!
Далі ми провалилися в глибокий сон годинки на півтори. Прокинулися десь о 16:30, нога начебто пройшла, як мінімум коли я лежу. Взагалі важливо всі речі тримати біля ліжка, щоб зайвий раз з нього не злазити. Відлежалися ще трохи і вирішили піти прогулятися. Перша прогулянка виглядала так: на невпевнених ногах, обережними кроками ми пройшли метрів 200 до лавки на березі океану, сіли і нескінченно дивилися у нескінченність горизонту. Вже було зовсім темно, треба було десь повечеряти, але не далеко, бо кожний додатковий крок сьогодні це в кредит у завтрашнього дня. Ми зайшли в типовий ресторанчик із “більярдом та дартсом”, там чомусь ще бігали діти, ходив великий собака, португальська атмосфера на висоті. Тож ми ситненько відтрапезували. Я не відходив від концепту і замовляв собі франчезінью. Цікаво, що вона у різних закладах готується із різним набором м’яса. Ми подивилися на початок завтрашнього маршруту і одразу зрозуміли що це буде найкращий день.
День другий (Палошники та шльопошники)
Коли прокидатися у каміно? Починати треба на світанку, за деякий час до того як підніметься сонце. На світанку на тобі більшість речей, а значить рюкзак буде максимально легким. Але коли саме вставати? Ми домовилися так, якщо хтось прокидається раніше будильника, то починаємо маршрут. Оскільки ми лягали спати значно раніше ніж вдома, то і організм будив нас у неочікуваний час. Десь о 05:40 мене будить Даша і каже що вона вже прокинулася, тож починаємо другий день. Перша думка “самодіагностика…”, нога не болить! Це хороший знак, я з острахом встав на ноги, дійсно майже не болить. Бо вчора було навіть лежати боляче. То дуже добре, каміно в безпеці. Скільки сьогодні? 27,5 км! Ох, вперед! Ми вийшли на дерев’яний місточок, що йшов над піщаним берегом.
Чого ж так темно? Може почекати щоб красу не пропустити? Але на щастя той місточок буде дуже довгим, тож можна починати йти. Хвилин через 10 на нас чекав твіст сюжету, зламаний проміжок. Треба було з півтораметрової висоти злізти на пісок і залізти на іншій стороні. З рюкзаками то пів біди, але ж у мене ще й зламана рука. Фактично увесь шлях каміно я можу користуватися лише однією рукою. Ну, в каміно ж мають бути випробування, то мабуть це і є невеличке випробування. Дивно, що міст виглядає зламаним дуже давно, але ніде не було згадок, що у пілігримів таке було на маршруті. Невже це дійсно випробування лише для нас? Подолали перешкоду, йдемо далі насолоджуватися маршрутом.
Ми ще не знали як тут працюють кав’ярні, тому коли саме буде наш сніданок було великою загадкою, а сніданок це одна з головних частин каміно, це як ритуал, ти не знаєш, що саме на тебе чекає, але це завжди недорого та смачно. Головне не брати меню для пілігрімів, бо це якийсь прикол судячи з ціни і те що ти отримаєш. Хоча хто зна, може в сезон ситуація краще. Хороший та ситний сніданок на двох обходився близько 12 євро. Закінчилися місточки, почалося місто, старовинне, красиве, з клумбами. Тоді ще такі міста були в новинку на маршруті, але ми їх побачимо ще десятки десятків. А ось і наша кав’ярня.
Найкращої та найсвіжішої випічки нам! Хотілось спробувати одразу увесь асортимент, але не треба поспішати, днів попереду ще багато, все скуштуємо. Тож невеличкий перепочинок і далі по маршруту. Після сніданку на нас чекало нове випробування. Це люди зі скандинавськими палицями.
Раніше я думав, що для моєї нервової системи є два найгірші випадки, це коли вночі тікає годинник, або коли в купе хропить індус. Каміно, як вже згадувалося, це певною мірою набір випробувань. Наше нове випробування – це звук скандинавських палиць по асфальту. Це доволі монотонний і циклічний звук цок-цок-цок. Хоча в кінці сезону пілігримів на маршруті майже не було, але наша пара палочників завжди була поруч.
У них був такий самий темп як і у нас, якщо ми зупинялися на зупинку, то і вони обов’язково за найближчим кутом перепочинуть. Якщо ми десь прискоримося, то й вони нас почнуть наздоганяти. Попри те, що у всіх ночівлі в абсолютно різних хостелах, містах та селах, на різній відстані. Але наші нові “друзі” завжди зупинялися десь близько. Навіть в той день, де у нас було заплановано лише 14 кілометрів маршруту, наші друзі нас не підвели і теж в цей день не перевантажували себе маршрутом. Що найцікавіше, жінка завжди була, а от її чоловік епізодично то з’являвся, то зникав. Ми за увесь маршрут дізналися багато про ті палиці. Чи знали ви, що будете їх нести окремо в руках приблизно стільки ж скільки і йти з ними?)
Чомусь люди частину маршруту працюють на палиці, а потім навпаки. На противагу “палошникам” на маршруті ще були й “шльопошники”. На жаль, останніми були саме ми. Чомусь у мене трекінговий сандаль на одній нозі особливо гучно шльопав по твердих поверхнях. І я не знаю хто кому більше заважав насправді. Але головне чомусь було – триматися разом. Ми вийшли знову на набережну. Я запропонував Даші зупинитися на чай, заодно перепочинимо і дамо людям з палицями вирватися вперед. Поруч був широченний піщаний берег. На березі відпочивав дуже втомлений пілігрим. Чоловік був настільки втомлений, що коли почався дрібний дощ, пілігрим навіть не ворухнувся. Сподіваюся із ним усе добре. І навіть не перевіриш-то особливо. Бо найгірше, що можна собі зробити на маршруті, забруднити піском ноги. З ногами в каміно потрібна максимальна увага. Будь-який дискомфорт в ногах, треба терміново зупинятися і щось вирішувати. Чай допили, можна продовжувати. О, палошники, щиро дякуємо, що почекали нас недалеко на лавці, разом то веселіше буде!
Почалися знову улюблені дерев’яні місточки. Крізь берега, ліси, парки. Сьогодні був дуже довгий день. Ми десь далеко від цивілізації і вже треба планувати де б пообідати. Карта показує, що через годинку буде місто і там будуть два відкриті ресторанчики. Замість обіду на нас чекала чергова пілігримська мудрість – “Не очікуй скорого обіду, доки не побачиш їжу на власні очі”.
Через годину ми побачили не те, що закриті рестрани, а й місто без жодної людини взагалі. Це було повністю пусте місто, такі ще будуть на маршруті, але це було дуже дивно. Карта звісно показувала нам, що якщо ми відійдемо на 600 метрів від маршруту там будуть ще ресторани, але ризики того не вартували. За весь каміно ми доволі часто бачили вказівники на ресторани, які вказували перпендикулярно маршруту і часто треба ще йти вгору, або згори. Коли ти йдеш каміно, у тебе буквально кожний метр на рахунку. Як би ми не хотіли їсти, але втомленість і сили не нескінченні. Що взагалі означає “Закінчитися сили”? Це нестерпний біль в якійсь частині тіла, що росте із кожним кроком. За весь маршрут таке було два рази, в перший день, і в день, коли довелося ледве не бігти, щоб не потрапити під дощ. Тож на маршруті ходьба має бути помірною, більш повільною ніж в вашому звичайному житті і без зайвих відгалужень, доки не дійдеш до свого альберго (місця ночівлі). Тож побачили закриті ресторани, видихнули і пішли ще годину вперед в сподіванні, що там нам пощастить більше. Вцілому, якщо б мені платили по долару кожен раз коли ми на маршруті натрапляли на закритий ресторан, то я б з легкістю купив би собі літак. Тож майте на увазі обираючи для себе час проходження каміно. Ми йшли першу половину листопада. Наступним сьогоднішнім випробуванням були поля із овочами. Ми проходили повз грядки з салатом та гострим перчиком. На щастя, їсти ще не настільки хотілося, щоб перебивати апетит салатом із гострим перцем. Але ми як раз робили передих біля грядок, тож було достатньо часу щоб зважити, чи готовий я пообідати гострим перцем. Він мені ще натякав так “Давай, відкуси шматочок, із цього боку, бачиш який він червоненький”. Якщо мене чогось і навчила азіатська кухня, так бути обережними із овочами червоного кольору. Так, останні 40 хвилин. Зберімося! Треба пройти лише один ліс.
На одному з дерев висіли сувеніри для пілігримів, банка для грошей і напис із біографією продавця і вартістю сувенірів. Це такий лісовий селф-сервіс. Таке ще буде на маршруті, особливо запам’яталася лісова аптечка із пластирами “Терміново потрібен пластир? Лише один євро і він твій!”. Нарешті ми вийшли в місто і тут навіть є живі люди. А он і відкритий заклад. Тут продавалася лише солодка випічка. В трьох хвилинах ходьби за маршрутом буде ресторан. І ось чергова дилема каміно. Коли треба або ризикнути і піти далі, або отримувати синицю в руках. І якщо наступний ресторан виявиться закритим, то буде проблема, бо зайвих шести хвилин в тілі фізично немає. Ризикнемо! Ресторан, на щастя, був відкритий, але в меню були тільки міні-багети. Ну хоч так.
Перші дні маршруту найважчі. До фіналу другого дня залишалося менше години. І я хибно думав, що після обіду буде легше йти. Легше засинати – є таке, а ось йти навіть після тривалого відпочинку легше не стане. З іншого боку, це реально стосується тільки перших днів маршруту, коли ти ще звикаєш і дізнаєшся про усі можливості свого тіла. Коли ти вже морально готовий, то організм і відповідно налаштується. Але факт завжди однаковий – остання година маршруту завжди найдовша.
Ми дійшли у місто Ешпозенде, розійшлися із палошниками по своїх альберго і міцно-міцно спали. Сьогодні нам випала кімната на нульовому поверсі, тож не довелося підніматися сходами. Сон зазвичай тривав до півтори години. Потім вилазка у місто із проводжанням вечірнього сонця. У нас в будиночку були панорамні вікна, тож сонце проводили прямо з кухні. А потім пішли на набережну, дивитися на воду. Немає повісті сумнішої на світі, ніж пілігрими, що ввечері виходять на прогулянку. Головне було донести ноги до пірсу і не впасти у воду. А річка тут швидка. Ще не бачив у містах настільки швидкої течії. Але ми це зробили! Другий день подолали. Здавалося, що сидіти і дивитися у воду можна вічність. Тепер треба повечеряти і можна провалюватися в режим глибокого сну.
Навколо було багато тематичних ресторанів, але те, що їх об’єднувало – вони усі були закриті. Окрім одного, класичного. Дартс всередині є, в більярд грають, місцевий португалець щось гучно розповідає, а за барною стійкою дідусь потягує винце. Які ж були вина у Португалії та Іспанії…. Це мабуть і був смак нашого каміно. Порції вин у них тут доволі щедрі, пів винного келиху за півтора євро. Тепер спати точно будемо міцно!
День третій. Гірсько-лісовий
Як ми читали в інтернетах, португальський каміно не має великих перепадів висот, і тому вважається відносно легким та одним з найкрасивіших маршрутів. Запам’ятайте одне, не буває таких маршрутів, щоб довжина була більше двухсот кілометрів і не було гір, НЕ-БУ-ВАЄ!
Ми цього не знали і свято вірили, що каміно буде без підйомів, навіть попри те, що у нас в подорожах завжди діє правило: “Бачимо гору – лізимо на гору”, то в цій подорожі це було красиве виключення з правил. Гір ми тут боялися як вогню)
Натомлене місто Ешпазенде ще спало тихим лагідним сном, а ми вже були на маршруті. Ранкове узбережжя нас радувало невеличкими зеленими барханами і нам нарешті перехожі почали казати “Бом каміно!” Це кожен раз дуже піднімало настрій і давало додатковий заряд бадьорості. Знову почалися улюблені місточки крізь ліси. Потім була перша спроба поснідати. У кав’ярні португальський дідусь знав тільки два слова “Coffee” та “No Comprendo”. Даша спробувала за допомогою перекладача перейти на португальську і запитала чи є в нього випічка, тобто Казіменто!
Як нам пояснив дідусь, випічки немає, але є “No Comprendo”. Схоже в цій кав’ярні із великою вивіскою дійсно тільки кава є. Ми тоді ще не знали, що це доволі поширена практика))) На щастя, через п’ять хвилин ми натрапили на супермаркет із власною пекарнею, де якраз викладали гарячу випічку на прилавки. Якщо б мені треба було описати наші сніданки однією фразою, я б сказава би що це було “безмежне бенкетування”, а кажуть, що в каміно ще й худнуть… Але хороший сніданок, то запорука сповненого силами дня. А ті сили як раз і знадобилися, маршрут замість того, щоб вести нас по прямій, різко повернув вгору. Ну що ж, виклик прийнято! В гору, так в гору!
Зате вздовж аутентичних сіл та городів, по вимощених бруківкою вуличках. Цікаво спостерігати, як села змінюються містами, потім знову починаються інші села, і все це відбувається буквально пішим ходом. Тобто я вже не раз таке спостерігав з потяга, або автобуса, але коли йдеш пішки – таке вперше. Ми дійшли до чергового храму, поставили штампики, поповнили внутрішні запаси води і тепер можемо сповнені сил далі лізти вгору. При тому, он вона, пряма дорога до наступного міста без гори, по прямій, а десь внизу взагалі океан блищить і манить. А жовта стрілочка нам показує у гору.
І самий жах, що втома вже трохи відчувається і морально до гір взагалі готові не були. Але жовта стрілочка на маршруті каміно головна, як вона покаже так і треба йти. До побачення океанчику, до побачення рівна стежечко, ми лізимо вгору.А ні! Там лісок і пряма стежка, ура! Але нова жовта стрілочка навіть там на нас чекала і показувала, що ми маємо повернути і далі йти в гору! На вершині підйому був один з храмів, тут в різних затінках відпочивало штук сім пілігримів, включаючи наших друзів із палицями. Карти показують, що далі вже особливо підйомів не буде, тож можна відпочити наскільки це можливо і починати спуск.
Далі на нас чекали справжні лісові яри і навіть десь дзюрчав водоспад. Хоча ми його не бачили, але сама його присутність вже радувала. Після лісів ми дійшли до великого міста, треба було його пройти, перейти через міст і там вже наш фінал. Дуже хотілося морозива. Але чомусь ніхто до бізнеса зі смаколиками на маршруті пілігримів не додумався, а шкода. Була по дорозі заправка, але там у холодильнику напівживе морозиво лежало, просило нас щоб ми його добили, ризикувати не стали)
Ось він, останній на сьогодні довжелезний міст, а за ним готель. Цікаво, що доки підходили до моста, нас обігнав потяг і десь розчинився в середині моста. Місто Віано до Кастело, зустріло нас бульваром і блошиним ринком. Люди тут живуть своє життя і тільки пілігрими приходять та йдуть. А он і готель! Та ще й з ліфтом. А це велике щастя на машруті.
Далі я пам’ятаю тільки момент, як голова доторкнулася до подушки і я вже провалився в глибокий теплий сон. Сон, як завжди, тривав до півтори години, Даша взагалі перелаштувалася і навіть не спала в день.
Вечірня прогулянка, як не дивно, пішла доволі легко, начебто й не було ніякого маршруту у першій половині дня. Було дуже незвично, але ноги і організм почали звикати. І це дійсно приємна новина, що організм навчиться розподіляти сили.
День четвертий (кам’янистий)
Сьогоднішній маршрут був дуже каштановий, і кам’янистий, але не такий гірський, як попередній день. З самого ранку трохи тяжкувато пішли пошуки ресторанчику для сніданку. Їх тут було відмічено доволі багато і навіть відкритих, але золоте правило каміно, схоже, звучить так: “Кожному пілігриму, хто відійде від маршруту заради їжі, зустрічатимуться тільки закриті заклади!” Ми цього правила ще не знали, тож як раз сьогодні його добре пізнали. З часом знайшли відкриту автозаправку. Але вона була, таке враження, що нелегальною.
Коли ми зайшли в приміщення без світла, працівник з порожньої вітрини дивився на нас, мабуть чекаючи що ми назвемо якийсь пароль. Якусь секунду було незручне і напружене мовчання. У мене першого здали нерви і ми пішли мерщій звідти, доки на нас собак не спустили. Зрозуміло, поки що наш сніданок буде духовним, а не фізичним. Тож віддамося волі маршруту. Ще й, як на зло, каштани всюди валяються, вони тут їстівні, виглядають дуже пухнастими, а як голою ногою зачепиш так від крику можуть і пташки з дерев посипатися.
Тут ще й пташки цікаві літали, якісь як колібрі, тільки на мінімалках, базова комплектація. Ми йшли переважно у підніжжя гори і кожен раз раділи, що жовта стрілочка показує пряму дорогу, не в гору. Нарешті настав той момент, коли ми побачили першу відкриту кав’ярню, але вона чомусь теж виглядала якось нелегально))) Але тут були три булочки, а далі у восьми хвилинах має бути повноцінна пекарня. Що ж робити? Я залишився із двома рюкзаками. Даша пішла вперед і якщо їй пощастить, то вона там мене буде чекати, а я з двома рюкзаками до неї прийду. Якщо не пощастить, то Даші треба буде повертатися назад 8 хвилин, але без вантажу. Даші пощастило! Я схопив рюкзаки і пішов до пекарні. Я настільки поринув у мрії, як я буду зараз снідати, що пропустив поворот чим конкретно собі продовжив маршрут((( Ця пекарня була єдиною, тож працівниця зірвала нереальний куш на натовпі з пілігримів, які з’явилися невідомо звідки.
Нам пощастило, що ми зайняли столик. Кожен раз коли я згадую про сніданки на маршруті, починаю мріяти про наступне каміно. Тепер ще й знаємо, які приємності маршруту треба смакувати особливо.
Приємним відкриттям каміно було те, що дні не схожі між собою, тобто усі дні ти будеш бачити приємні різні ландшафти. І навіть буде таке, що ми собі записуємо день як другий по красі на маршруті, а потім наступного дня переписуємо помітку, що ось цей ще красивіший.
Після кам’янистих доріг ми увійшли в ліс із річечкою, що журчить, тут був пілігримський оазис у вигляді дуже затишного ресторану зі столиками на галявинці біля каскадного водоспадика. Ми, на жаль чи на щастя, були ще сповнені сил, тож вирішили не зупинятися. А ось у цей великий та красивий храм зазирнемо. Нас зустріла велика табличка із надписом, що храм приватний! Чого ми тільки в цьому світі не бачили: і вулкани, і льодовики, і північне сяйво, і комети, але як же приємно, що нас ще можна здивувати приватним храмом! Ну й добре, будемо значить милуватися евкаліптовими деревами!
А тим часом дорога повернула у сторону океану і вже зовсім скоро ми вийшли на сонячний берег. Вдалині вже виглядала Іспанія! Але це все буде завтра, поки що насолоджуємося Португалією наповну.
Мапа показала, що поруч з нами заклад для місцевих. Нам туди! Приємний португалький гул доносився з відкритих дверей, столиків тут було багато, але дух єдиної португальської родини відчувався добре. Що сьогодні на обід? Тут є меню? Жінка сказала, що меню тут не прийнято, все що на вітрині то і є. Давайте он ту страву! Жінка наклала порцію і повідомила що це риб’яча ікра. Ну добре, давайте ще он ту! Свинячі вушка! А ще щось є? Шматок картопляного пирога! Давайте, беремо все, і он то третє, що то таке? Жінка думала-думала і сказала, що не знає як це нам пояснити, щось з морепродуктами, і наклала порцію.
Їжа була незвичною, але смачною. Тільки не розумію, чому усі навколо їдять креветки та мідії, а ми вуха… Я запитав, чи можна нам мідій, але мідії вже закінчилися. Жінка щось запитала на кухні і їй відповіли, що половину порції нам таки приготують. Цей душевний тропічно-морський обід у нас зайняв перше місце серед обідів у каміно.
Потім ще й прогулянка вздовж особливо сонячного океану просто розтопила наші серця. Ще й супермаркет в якому продавався апельсиновий фреш… Як кажуть “Життя вдалося”. Це один з тих моментів коли відчуваєш каміно на повну.
А тепер перейдемо до нашої нової рубрики:
Жахи двох пілігримів
Про один із наших альберго на букінгу висів відгук, що когось покусали клопи! Але відгук був тільки один і в тому місті не було інших Альберго. Для зупинки це місто підходило ідеально, оскільки далі вже буде Іспанія і ціни суттєво будуть дорожчими за ночівлю. Який саме готель має бути із клопами нас тримало в напрузі увесь маршрут, але кожен раз ми перевіряли і то виявлявся інший день. Але той самий день таки настав – це сьогоднішній готельчик. На щастя, пішки треба було підійматися тільки один поверх, на нещастя, будиночок знаходився на горі. Як саме виглядають ті клопи, і що із ними робити ми не знали, але було дуже страшно. В будиночку нікого не було, жінка по телефону повідомила що під’їде за 10 хвилин. І ось ми входимо в кімнату, окрім нашої є ще три, тобто шанс зловити клопову кімнату 25%. Начебто усе спокійно. Тіло як на зло починає зрадницьки свербіти, та ще й в голові. Але клопів не видно. Може їх взагалі не видно доки не вкусять? Як ми не вдивлялися, клопів не було. Рубрику жахів каміно на сьогодні можна закривати. Хоча мабуть ні, ще сьогоднішній вечір закінчиться такою фразою “І коли пілігрими згадають, що вони не ставили сьогодні штампи, до найближчого штампу треба буде спускатися 800 метрів з гори, а потім назад!”. Рубрика “Жахи пілігримів четвертого дня” закінчена, перейдемо до іншої рубрики:
Життя чудових людей
Двоє задоволених пілігримів смачно вечеряли під португальське біле вино у ресторанчику на березі океану. Сир в моїй франчезіньї танув у пивному соусі додаючи приємну в’язкість та солонуватий відтінок. Кожен ковток прохолодного сухого вина оновлював рецептори для наступного шматочка смачної вечері… Мабуть ще трапези на маршруті особливо приємні, бо саме в цей момент ти повноцінно відпочиваєш і перезаряджаєш сили.
Ввечері у ліжку ми почали звіряти маршрут і шукати в інтернеті де саме переправа через річку між Португалією та Іспанією. Ми купили квитки онлайн на якогось офіційного перевізника. Далі прийшов лист, що нас по дорозі будуть намагатися надурити піратські постачальники послуг і щоб ми не велися. Цікавий завтра день намічається. Взагалі завтрашній день визивав багато питань, саме він буде найдовшим на маршруті із відстанню 33,2 км. Я не знаю чого ми боялися більше, клопів чи того дня. І здавалося, що він буде так не скоро, але ось він вже завтра. У каміно взагалі цікава властивість, коли по відчуттях тобі здається, що ти вже йдеш невідомо скільки років, а потім дивишся в план, а тобі йти ще більше тижня!
Це твоє альтернативне життя, яке ти запланував на 12 днів і будеш проживати по відчуттям як місяці маршруту (в хорошому сенсі) і то є прекрасним! Для моральної підготовки ми перепроклали відстань і щось не зійшлося. Чомусь до порома йти біля години, а потім залишиться 21 км. Щось в сумі виходить менше 30. Ми почали перевіряти увесь маршрут. Усі подальші відстані чомусь стали значно коротшими. Той день, де у нас планувалися перепочинкові 14 км, тепер взагалі показує як 11 км. Ми піднімали історію браузера, проводили справжнє детективне розслідування. Наскільки ми з’ясували, гугл змінив алгоритми прокладання маршруту кілька тижнів тому і тепер веде більш короткими шляхами коли прокладаєш піший маршрут. Іншими словами, добре, що пішли у листопаді, каміно “стало” коротше))) Тепер був новий страх, так а яка відстань буде тепер насправді, довша чи коротша? Ну що ж, поспимо – дізнаємося.
День п’ятий. Океанський
Сьогодні ми останній раз снідаємо у Португалії і розпочнемо новий розділ нашого маршруту – іспанський. До умовного кордону треба пройти трохи більше години. Але вперше на маршруті щось пішло не за планом, чомусь жовті стрілочки почали значно відхиляти нас від маршруту який прописаний у додатку.
Ми пройшли метрів 50 і помітили що стрілочки на стінах починають вести зовсім в іншому напрямку, протилежному від маршруту. Було близько сьомої ранку, до нас підійшов чоловік і почав розповідати, що насправді ці стрілочки правильні. І тут все стало на свої місця, це пірати, які відводять пілігримів від маршруту, щоб впарити свій сервіс перевезення через річку, тобто вони намалювали фальшиві стрілочки на маршруті. Я завжди уявляв собі піратів одноногих, із папугою та шхуною, але сучасні реалії вимагають сучасних луків. Тож завжди звіряйтеся із додатком під час маршруту. Та й взагалі краще мати завантажену мапу зі стежками, щоб бачити цілу картину. Ми не раз бачили, як пілігрими не те що б повертали не туди, а й взагалі йшли туди, де буде глухий кут. Спілкувалися з пілігримом з Америки, його помилка була в тому, що він думав, що GPS та карти на телефоні не будуть працювати без активної сім картки. Але це не так. Боюсь дізнатися, які помилки були під час каміно у пілігримів років 1000 тому. Ми повернулися на правильний маршрут і по дорозі зустріли навіть машину розбрендовану в жовті стрілочки.
Останній пречудовий сніданок на португальській частині. Було як завжди смачно, а ще у нас в раціоні була дуже стрибуча булка. Спочатку вона полетіла з моєї тарілки, Даші поклали іншу і інша одразу зістрибнула з тарілки Даші. Це було із серії я від ведмедика пішов, та від зайки пішов. Ведмедик та зайка це наші альтер его. За легендою, зайка залізла до ведмедика в берліг під час зимової сплячки і тому у ведмедя тепер прим’ята шорстка на спині бо там кухлилася зайка навесні. Хоча наш блог і називається “Казочка про білочку та зайчика”, але у білочки та зайчика є свої віртуальні персонажі…
Прощання із Португалією, і пливемо в Іспанію. Перші кроки… А ось і вказівник, скільки там? 165 кілометрів лише залишилося. Виглядає наче не багато… Хоча кого я обманюю, це і виглядає як багато, і дійсно багато))) Маршрут почався з лісу. Стільки лісів я ще за життя не бачив)))
Потім ми вийшли у перше іспанське місто. Для кращого привітання з країною ми купили собі солодкий смаколик у дорогу. І це до речі правильне рішення для тих днів, коли вам треба йти нескінченно довгі відстані. Але ж яка то була прекрасна відстань, майже увесь шлях був вздовж безкрайнього океану. Час від часу маршрут відгалужувався, була навіть частина вздовж траси, але і ця частина виглядала доволі затишно.
Єдиний мінус сьогоднішнього дня – нам попадалися виключно закриті заклади. Це коли ти починаєш хотіти їсти, а до ресторану ще три години йти, проходиш три години, а він зачинений і тому ще треба йти близько години щоб випробувати удачу із наступним. І так може бути до нескінченності. Але ж який там був океан.
Ми навіть змію на дорозі не помітили, так захопилися маршрутом. На щастя, змія теж вирішила зробити вигляд, що її там немає. Мені казали, що в каміно люди бачать знаки і по ним роблять свої висновки. Мене сестра якраз запитала, чи відкрилася мені вже якась пілігримська мудрість? А що у нас зі знаків було? Буквально кожний день шкірка від банана. Іноді шоколадного кольору, іноді свіжа, були червоні перці, була змія. Щось я не дуже філософських ідей майстер. Нічого не можу придумати. До нас підійшов іспанський дідусь і сказав, що у нього є пілігримський засіб для прискорення і показав пакет із червоними перцями. Знову перці?!
Треба запитати ШІ, що він думає. Я отримав таку відповідь “Життя, як бананова шкірка: ковзаєш, але вчишся тримати баланс. Змія нагадує — не всі небезпеки видимі, тому будь обережним. А червоні перці вчать, що навіть біль може бути джерелом смаку, якщо знати, як із ним впоратися.” Треба у нього повчитися. Нарешті ми натрапили на відкритий заклад. Хоч там їжа була посередня і маленькі порції, працівники собі приготували нормальну пасту болоньєзе великого розміру. Ну хоч можна було порадіти за працівників закладу. Але в ресторанчику був приємний плюс, це затишна тераса з видом на океан, правда був і один мінус, вони туди вивели витяжку від фритюру, але тераса була))) Але до Іспанії питань немає, ми ще з Канарських островів пам’ятаємо, що іспанці не особливо вирізняються смачною кухнею, якщо це тільки не паелья. Тепер ми нарешті поїли, тож можна йти відпочивати на зеленому березі біля бурхливого океану. Ще й сонце вийшло нас привітати. В той момент ми були із природою одним цілим, як колись ми сиділи в Кіото у саду каменів, так і зараз дивимося на океан і не хочеться нікуди йти і нічого робити, просто сидіти тут вічність і дивитися на красу. На ночівлю нам треба було зійти з маршруту і піднятися в гори в село. Тільки в тому місті був доступний будиночок для ночівлі. Село було настільки далеким, що єдине місце для вечері це був дім культури. Шкода тільки у них немає місця для сніданку. Нам дістався цілий двоповерховий будинок, виглядав максимально аутентично, був зроблений з каменю. В сервіс бронювання входила пральна машина, що стояла в окремому сараї на вулиці. Пральні машини в альберго на вагу золота.
По суті у нас із собою тільки один додатковий комплект речей. На щастя, в несезон не обов’язково прати кожен день, тож було дуже радісно дістатися до пральної машини. Види з будиночка були як із вежі старовинного замку. Після тривалого відпочинку ми зібралися силами і пішли на вечерю в дім культури. А з хазяїном домовилися, що вони нам на сніданок приготують їжу. Як же то не звично кожен день міняти готель і локацію. Не один раз себе ловив на думці “О, прикольний ресторанчик, треба буде ще раз тут посидіти”, але коли ж сидіти, в цій подорожі всюди можна побувати тільки один раз і все, завтра буде усе нове. Сьогодні ми перевершили себе пройшовши рекордну відстань на маршруті. Хоча, цікавий факт, що серед усього каміно так і не було дня в який би ми пройшли довшу та складнішу відстань ніж тогорічна в Ісландії, коли ще й на додачу треба було на кілометрову гору піднятися та спуститися. Тож ми загартовані.
День шостий. Береговий
Цей день був рекордно коротким, лише 11 кілометрів. Коли ми планували маршрут, то уявляли собі нескінчену втому після перших днів каміно і до кінця. На щастя, організм добре підлаштувався і навіть думки не було проходити так мало. Можна пройти більш дальньою дорогою, яка буде вести увесь час вздовж океану і не треба буде зрізати через гори.
На знак підтвердження нашої ідеї господар з готелю прислав повідомлення, щоб ми не йшли маршрут через гори, бо там нічого цікавого. Ну то взагалі все сходиться, ще й по дорозі на маяк подивимося. А на підході до міста, так взагалі розслабилися і пішли проходити додатковий маршрут по півострову, що був поруч.
Нарешті ми дійшли до цивілізації, супермаркети із гарячою випічкою на нас вже зачекалися, вино Дон Сімон так взагалі за нами сумувало з самої Барселони. Тож починаємо урочисте бенкетування на березі!
Дуже було мудрим рішенням поставити більш довгі дні на початок маршруту. Тепер йшлося значно легше, а сил тепер було не тільки пройти запланований маршрут а й зробити повноцінну вилазку із дослідженням міста ввечері.
Сьогодні була прогулянка по піщаній набережній, місце дуже спокійне, місцеві не кваплячись гуляють із домашніми улюбленцями. Океан тут доволі красивий, і, схоже, влітку тут бурхливий курорт, а наразі це колискова для нервів, просто гуляєш та релаксуєш у курортному місті Байона.
День сьомий. Другий по красі
Після затишної Байони, ми вирушили у напрямку великого мегаполісу – Віго. Цей день був надзвичайно зеленим, лісистим, гірським, острівним, що зробило його другим за красою на нашому маршруті. Дорога була доволі довгою, хоча звичайна карта показувала зовсім короткий шлях, тропа пілігримів впевнено вела в ліси та гори, подалі від траси. Іноді відгалуження виглядали доволі дивно, щоб скоротити 50 метрів по трасі, треба пройти близько кілометра дворами. Коли ми стояли на одному з таких розгалужень, то поруч зупинилася машина і водій жестом показав нам правильний напрямок. Один раз ми з Дашою заговорилися і пропустили поворот.
Так з одного з будиночків іспанський дідусь нас окликнув і жестом показав, що ми йдемо не туди. Допомогти пілігримам, що заблукали, тут важлива справа для місцевих і це дуже гріло кожен раз. В цей день у нас до речі сталося саме фатальне блукання на маршруті, неправильно спрацював GPS, ми пропустили жовту стрілочку і вилізли на гору… не на ту гору… Вона була невисокою, але ж якою крутою. Там ще було красиве затягнуте ряскою озеро, старовинна дерев’яна гойдалка на мотузках, все у стилі маршруту каміно, але ні, пілігримів вирішили пощадити не заводячи їх на цю гору.
А з іншої сторони, не ми ж обираємо каміно, можливо саме цей маршрут нас і обрав. Взагалі, оглядаючись назад, ми з Дашею розуміємо, що каміно нас обрало набагато раніше, ніж пів року тому, коли ми купували квитки. Набагато раніше ніж ми почали наші глобальні подорожі. Це сталося 12.07.2010 о 07:45, коли ми з Дашею вперше пройшли пішки увесь Київ, у нас це зайняло 6 годин та 10 хвилин. Пізніше ми повторили цей досвід із Мишком. А 16.09.2023 ми пройшли уже увесь Краків за 05:54. Тож велике каміно було питанням часу.
Я навіть пояснити не можу чому у нас із Дашею у обох колись виникло бажання проходити великі маршрути, але знаю напевно – нас обрало каміно. І тепер на маршруті ми вже остаточно вирішили, що хочемо проходити наступне каміно, бо ми дійсно в своїй стихії. Запланували ми наступне каміно прямо під час ходьби. Даша подивилася на інші шляхи і сказала “Оцей буде наш наступний!”. Ось так легко і прийнялося рішення, я навіть готовий був купувати наступні квитки, але поки що вони дорогі.
А тим часом ми вже високо в горах дивимося на панорами з зеленими островами серед океану. Шкода немає часу ще й туди сплавати дослідити. Але поки що можемо дослідити що тут із кавою, он як раз вказівник комусь прямо на будиночок. На вказівнику було написано щось про каву, снеки та інші смаколики. Нам чоловік дуже зрадів, але окрім кави у нього було тільки галетне печиво.
Тобто це був черговий заклад орієнтований на те, що турист вип’є каву без нічого і піде далі. Що ж за дивні традиції, та закупи ж ти круасанів у місті в маркеті, та буде тобі нормальний виторг. Тим паче зараз не сезон і кожен пілігрим в цих закладах на вагу золота. Ну й добре, менше кави вип’ю, здоровіше буду! Але чомусь організм одразу забажав натомість зеленого борщу.
Ніколи в житті не з’являлося бажання з’їсти зеленого борщу до того, буває ж таке. Але як не дивно, всесвіт прийняв мій запит. На сьогоднішню вечерю ми замовили у додатку їжу-сюрприз. І там як раз і чекав на мене зелений борщик. Я не знаю як це працює, я не вірю в екстрасенсорику і подібні речі, але схоже під час каміно дійсно можливе все. Ми спустилися з гір і почали заходити у Віго.
День восьмий. Село
Скажу так, Віго максимально нетуристичне і не притягує своєю атмосферою туристів до себе. Воно і гірське і дуже велике одночасно. Тут треба переночувати і рушати якнайшвидше далі, щоб знову перейти у премиле передмістя та села, але мегаполіс на то й мегаполіс, не можна просто взяти і вийти з нього. Тож ранок проходив через гучні дороги, міські гори та портову зону. З часом почали з’являтися двоповерхові будиночки із затишними ганками на подвір’ї, а потім дорога почала вести в гору і місто почало йти за обрій.
Знову безтурботні густо-зелені ліси. В цій частині Іспанії ліси дуже схожі на тропічні азіатські, тільки без мавп та ліан. З іншої частини гори на нас чекало зелене і тихе іспанське село, правда якийсь добродій вирішив палити листя і накрив димом усе село, але на фоні Віго це не здавалося проблемою взагалі. Сьогодні був черговий короткий маршрут, тож на заселення і відпочинок ми не поспішали. Натомість знайшли затишну кав’ярню і вмостилися на другому поверсі на балконі із видом на дитячий садочок.
Дітки бігають, сонечко світить, пілігрими туди-сюди ходять, а я з філіжанкою кави отримую дзен від усього цього. Коли допив каву, то на дні був осад у вигляді сейшельського кокосу. Тож я отримав чергову мудрість, що треба багато подорожувати. Як же радісно усвідомлювати, що останні 12 років ми тільки і робимо, що йдемо по стежці цієї мудрості.
Добре бути мудрим та скромним! Щось наш хостел вже зовсім близько, а сил непропорційно більше. Тоді йдемо заселимося і підемо далі досліджувати маршрути. Біля хостелу додаток показав, що на рибному ринку можна забрати рибу зі знижкою. Тож сьогодні буде рибний день. На 5 євро нам видали стільки свіжої риби, що нам вистачило на обід, вечерю і наступний сніданок!
Що може бути краще смаженої рибки під іспанське винце? Ще й в холодильнику знайшли половинку авокадо та вершковий сир із написом, щоб ми це з’їли і датою відкриття. Це тут класика, бо їжу із собою не потягнеш. Ми зазвичай залишали по пів пляшки білого вина) Після ситного обіду треба спалити надлишок сил, бо менше 30 000 кроків на день це несерйозно.
Місто Редондела виявилося максимально класним для прогулянок, тут є острів, є заливи від річок, кицьки, що відпочивають на парканах, собачка що біжить за хазяїном, міст над річкою в якій плаває купа риби. Чапелька стоїть на одній нозі і полює на рибку, що намагається пропливти повз неї. На сусідньому бережку три пташко-качки по черзі п’ють водичку, а невелика мишка бігає та нишпорить по берегу.
Саме містечко кам’яне, виглядає наче взяли найзатишніші вулиці старого Львова і розташували їх компактно у маленькому місті. Ми включаємо місто Редондела у топ маст візіт міст на маршруті. Тобто залишайтеся на ночівлю саме тут. А ми тим часом повертаємося до вже добре знайомої рубрики.
Страхи пілігримів
Коли до подорожі залишалися лічені дні, то прогноз показав сонячну і теплу погоду майже на всі дні і кожен день він тримав своє слово. На середині маршруту прогноз почав міняти свою думку і залякувати нас зливою, яка от-от почнеться. Але кожного разу в останню годину передумував і зливи не було. Потрапляння під дощ дещо додасть до маршруту цікавості – сушіння одягу, натирання ніг і тому подібне, тож дуже не бажано потрапляти у дощі, але за 12 днів маршруту це майже не можливо. Тому де саме пілігримів застане дощ питання часу. І сьогоднішній нічний прогноз нам вже напряму натякав – готуйтеся!
День дев’ятий. Спідран від Редондела до Понтеведра
На маршруті каміно ми тримали швидкість дещо нижчу ніж ходимо в звичайному житті. Дуже важливо не перевтомити організм, та не перенапружити м’язи. Ми навіть на другий день маршруту хотіли зарядку з ранку зробити, але так і не придумали як саме її робити, намагалися згадати, що саме робила наша знайома перед тим як зробити колесо. Сьогоднішній день був приреченим на виключення з правил, оскільки треба було подолати 21 км до першої дня, бо потім буде злива. Ми вийшли суттєво раніше ніж зазвичай і взяли максимальний піший темп. Навіть літаки на небі не могли нас обігнати.
Маршрут був як завжди зелений, лісистий, але дуже швидкий. Була тільки одна зупинка біля панорами для фотографії, але пілігрим якого ми попросили нас сфотографувати зробив фото нас і великого куща замість панорами. А ще мені Даша до того казала, що я не вмію фотографувати. Але немає часу зупинятися ще, тож погнали! Один пілігрим вирішив будь-якою ціною від нас не відставати і якийсь час здавалося, що за нами женеться по лісах маніяк, при чому на невеликих розгалуженнях він обирав такий самий маршрут. Схоже для нього ми були одним зі знаків каміно.
Чим ближче ми підходили до міста тим густіше і чорніше ставала хмара. Одне з золотих правил – не можна бігти, бо ноги не подякують. Тому це була ходьба на максималках. Попереду був ще один челендж – заселення у апартаменти має відбутися тільки за три години, але ми вже маємо код від сейфика з ключами. Попередні мешканці скоріш за все виселилися рано, бо теж пілігрими. Але можливо ще не було прибирання. Починається легка мжичка, але хмара дуже масивна. Ще 7 хвилин пішки, 3,2,1 і грянула злива максимальної потужності. Ми в останню секунду встигли зайти під накриття під’їзду нашого житла. Нам дуже пощастило, що клінінг вже відбувся, фууууххххх… Видохнули, можемо заселятися. Сувора хмара нам пригрозила з неба і сказала, що вона ще повернеться за нами, коли ми нікуди не зможемо від неї дітися! Ноги потім ще сильно нагадали нам за те, що ми перевищили швидкість, не робіть так у каміно. У нас були просторі особисті апартаменти. Поруч величезний супермаркет, це найкраща можливість познайомитися із гастрономічною частиною країни. Тож ми набрали креветок, чорізо, сиру з блакитною пліснявою і закатили бенкет на увесь світ!!!
Тим часом дощ за вікном вирішив, що немає сенсу витрачати воду, доки ми відпочиваємо у затишних апартаментах, тож закінчився і дозволив нам погуляти по вечірньому місту. Понтеведра нам одразу полюбилася, виглядає як декорації для фільмів про середньовіччя. Я навіть собі пілігримську жовту стрілочку для рюкзака купив тут. Ми настільки захопилися прогулянкою, що ненароком почали йти частину завтрашнього маршруту.
Але так робити не треба, тож силою себе змусили повернутися у апартаменти і лягти спати! В цілому міста ставали все цікавіші і цікавіші для прогулянок, тож себе вже дійсно через силу вели на ночівлю. Бо як не виспиш мінімальну кількість годин будеш сильно потім жалкувати про це. На вечерю Даша приготувала нам мушлі, такі, які носять пілігрими на своїх рюкзаках, а на десерт посмажила каштанів.
Тепер духом каміно ми були буквально просякнути наскрізь. Взагалі цікаво, що різні люди сприймають маршрут каміно по різному. Хтось медитує, для когось це маршрут сповнений філософських міркувань, або дорога на якій ти можеш побути із самим собою, для інших пілігримів це надзвичайно довга прогулянка, серія гастрономічних трапез, знайомства із світами інших людей, серія випробувань, місце, де можна зібратися з думками та найкращі ідеї занотувати в блокнотику, нескінченна боротьба з мозолями, хтось несе свій запит до святого Якова і у кожного цей набір буде індивідуальним під час маршруту.
Навіть у нас за Дашою не всі сто відсотків пунктів співпадали між собою. Одного разу коли я ввечері мамі описував результати чергового дня, Даша із усмішкою констатувала: “Цікаве у тебе каміно)”. Тож читаючі різні досвіди проходження шляху, ви достеменно ніколи не будете знати чим каміно буде саме для вас, доки не спробуєте.
Проте майже зі стовідсотковою гарантією, воно не буде вашим останнім і ви рано чи пізно почнете марити, а потім й планувати свій наступний маршрут. Бо це зовсім інше життя, але ж як і в повсякденному житті ви залишаєтеся головною дієвою особою. І навіть для людей, для яких життя це нескінченні подорожі, каміно буде суттєво відрізнятися від того, що у нас відбувається під час подорожей.
День десятий. Вологий ліс та каштановий день
Як я вже писав, одна з головних красот португальського маршруту святого Якова – на вас чекає кожен день нова краса. Сьогоднішній маршрут для нас приготував дуже вологі, вкриті густим мохом ліси, гриби нас супроводжували як рідні супутники, жодна фотографія вам не передасть краси цього лісу, єдиний спосіб його відчути, це пройти цей фрагмент шляху. Нам дуже цікаво які види чекають на інших маршрутах, але по відгуках, саме наш поточний маршрут є найкрасивішим. І вже починає наздоганяти трохи сум, що ми вже на фінішній прямій, залишилося якихось 60 кілометрів.
А що далі? Я хочу і далі прокидатися кожен день і бачити чергову красу природи, або аутентичні містечка. Тим паче ноги-то вже звикли до маршруту і втома наразі взагалі не є проблемою, її можна сказати особливо-то і немає. Остання година завжди важкувата, бо організм знає що скоро чекає тепле ліжечко. Але важкості, яку ми відчували в перші дні маршруту, вже немає. Навіть шия вже не втомлюється від рюкзака, про мозолі та натертості вже зовсім не переживаю, їх не було і вже не буде. Чи протримається ця підготовка до наступного каміно? Цікаво, що реклама в аптеках почала активно таргетувати на препарати для ніг, навіть в храмі продавалися парафінові свічки у вигляді ніг, які мають допомогти зняти проблеми.
Самі храми на маршруті це може бути ціла окрема розповідь, їх дійсно багато і кожен з них унікальний. А для пілігримів це хороша допомога під час маршруту, бо тут завжди можна посидіти перепочити, та ще й під накриттям у випадку дощу. Нам особливо запам’ятався один з храмів, куди ми зайшли і нас благословив священик і помолився за нас, наш шлях і Дашину ногу, що давала про себе знати після того, як ми пробігли попередній день на маршруті.
Священик сказав, що дуже підтримує Україну і побажав нам легкого каміно. Такі моменти настільки позитивно впливають на бадьорість під час маршруту, що в такі дні сміливо можна збільшувати маршрут. Сьогодні ми ночували у місті Кальдас-де-Рейс.
Тут вже не тільки аптеки таргетували ноги, але й графіті на стінах натякали, що на цьому етапі каміно у всіх вже є проблеми з ногами)
Ми вже традиційно закупили собі креветок на вечерю, але у міста на нас були інші плани. Незадовго до вечері почалося місцеве свято, на якому насипали щедрі жмені свіжо-обсмажених каштанів і наливали червоне вино, все дійство відбувалося під музику місцевого гурту.
Після ударної порції каштанів, на заплановану вечерю місця не залишилося, тож у нас буде креветковий сніданок. А поки що ми святкуємо із містом наш десятий ювілейний день на шляху святого Якова.
День одинадцятий. Дощовий
Прогноз погоди нам натякав, що сьогодні ми дощ не проскочимо. Хмара в небі сказала: “Я почекаю доки ви відійдете від міста, не переживайте”. Ну що ж, фінішна пряма вона така. Те, що ми на фінішній прямій вже добре відчувалося по артефактах, які залишали пілігрими на маршруті, а саме взуття. Ми не один раз бачили місця, де пілігрими залишають щось на згадку, але тепер взуття вже було мейнстрімом. І цікаво, що ми перед маршрутом читали історію про те, як одну жінку врятувало саме таке залишене взуття. Бо як показав досвід інших людей, не завжди повсякденне зручне взуття, буде для тебе зручним на довгому маршруті каміно. Почався дрібний дощик.
Даша одягнула плащ, я натягнув плащ на рюкзак, щоб той залишився сухим. Дощик посилювався і в якийсь момент переріс у справжню стихію. Навколо поля та дерева, не заховаєшся. Давай тоді натягнемо мій плащ над головами і будемо стояти чекати. Але проблема в тому, що мій плащ тихенько зійшов з дистанції і його на рюкзаку не було. Підстава ще та! Даша побігла терміново шукати мій плащ, я намагався заховатися від зливи під деревом, якось це зовсім не допомагало. На щастя, плащ був не так далеко, тож за мить ми стояли вдвох укриті плащем. Скільки ж чекати?
Поруч з нами проходили інші пілігрими. Як вони це роблять? Ми визирнули і побачили, що у людей повне екіпірування, двоє азіатів зі своїх гігантських рюкзаків ледве не намети витягли і укрили себе повністю. Мені навіть здалося, що вони трохи раді дощу, що не дарма два тижні тягнули ці намети із собою. Загалом, наскільки великий рюкзак ви з собою маєте тягнути це доволі складне питання. Чим більше ви всього із собою візьмете, тим комфортніше будуть різні моменти, наприклад під час зливи. Але велике АЛЕ, чим важчий рюкзак ви візьмете, тим важче буде проходити ваше каміно. Кожну річ, яку ви із собою плануєте брати треба зважувати, наскільки її вага вартує комфорту який ви отримаєте від неї. В нашому варіанту компромісним рішенням було брати додаткову пару взуття.
Воно значно збільшує об’єм рюкзаку, але якщо будуть боліти ноги, то я навіть не уявляю, як можна отримати задоволення від маршруту. Ми бачили пілігримів з абсолютно різними комплектаціями рюкзаків. І бачили настільки гігантських розмірів рюкзаки, що я дійсно не впевнений, що всі мої персональні речі з квартири можуть зайняти такий об’єм. А в інтернеті читали історію жінки, яка боялася зайвий раз сісти на перпеочинок, бо потім дуже важко і боляче вставати. Для нас це була чергова рубрика “Страхи пілігримів”. Тож за пів року було дуже багато часу ретельно зважити, що нам дійсно потрібно у маршрут. Тож балансуйте цей момент зі всім усвідомленням. На щастя, нас сьогодні дощ не дуже довго мучав і вже скоро відпустив далі по маршруту. Ну тепер як мінімум ми знаємо чому тут таке усе зелене і звідки тут взялися тропічні ліси.
А тим часом ми підходили все ближче і ближче до останнього міста Падрон, де наша ночівля перед фінальною точкою, по дорозі знайшли величезний лимон! Щоб це не означало, тож понюхали, поклали і пішли далі. Але ж як же він добре пахнув. Чим ближче ми підходили до міста, тим вище ставала труба величезного сірого заводу. Аж не вірилося, що на такому зеленому маршруті може бути такий завод, але з іншого боку краще пройти біля заводу ніж зробити додатковий крюк великого радіусу як це траплялося зазвичай на маршруті, добре що каміно нас вирішило пощадити в останні дні.
Правда, чомусь замість переходу через дорогу ми дали додатковий крюк, бо так захотіли стрілочки. Наступний челендж був встигнути дійти до центру міста, щоб купити в магазині продуктів на обід. Навігатор показував, що йти до магазину рівно стільки хвилин, скільки залишалося до його закриття, бо це була неділя. І то цей прогноз був оптимістичний, якщо йти по прямій. Стрілочки ж нас вели красивими околицями. Чим швидше ми намагалися йти, тим більше маршрут нас вів околицями. Тож знову довелося перейти на спідран, а в якийсь момент я скинув недалеко від апартаментів рюкзак із плащем, залишив Дашу і дав максимального ходу.
Було до речі два відкритих магазини, один з продуктами, один формату “все для дому” і звісно ж продуктовий виявився той, що був далі. Я залетів в магазин за три хвилини до закриття. Тепер все по пріоритетам – хліба та креветок!!! Встиг! Тепер буде обід і навіть вечеря!) Бо чергову неділю, коли все закрито, ми трохи боялися якщо чесно. Тепер треба влаштувати велике прання та велику сушку після дощу. Але тут щось пішло не за планом і вибило електрику. Далі була довга процедура пошуку електричних автоматів по будинку та квартирі щоб відновити електрику не турбуючи хазяїна. Інженерний підхід переміг, автомати були приховані за однією з картин.
Потім проти нас вирішила повстати пральна машина! Вона взяла наш одяг у заручники! Навіть вимкнення електрики не рятувало ситуацію, довелося підключати штучний інтелект та фен. Разом ми перемогли хитру пральну машину і на завтра у нас буде чистесенький одяг!
День дванадцятий. Туманний
Невже це сталося? Навігатор показує нам, що наступна локація фінальна! Як далеко здавалося місто Сантьяго-де-Компостела ще зовсім недавно, а тепер лише один піший день нас відділяє. На вулиці стояли густі ранкові тумани. Ранкові сонячні промені утворювали містичні картини в оповитих туманами парках.
Трава насичена росою так і манила побігати босоніж. Але треба тримати себе в руках, будь-яка необачна дія з ногою може створити нескінченну проблему. Стежка нас вела зеленими лісами, кілометри на стовпчиках все йшли на спад. Всередині росло передчуття фіналу маршруту. Каміно на сьогодні нам приготувало приємний сюрприз. Десь на середині маршруту ми почали помічати велике скупчення машин на парковках перед невеличким селом.
Навіть одна жінка підійшла нас попередити, що далі немає місця для паркування, але їй чоловік сказав, що цим двом пілігримам парковка не потрібна) Машин на стоянках стояло явно більше в багато разів ніж розмір села. Ми потрапили на щорічне свято. Тут було багато їжі, а зокрема восьминогів. Спочатку ми з’їли пиріг з восьминогом, а потім і самого восьминога. Свята із гастрономічним напрямком, це те що треба. Восьминіг був ідеальний, нас почали відносити флешбеки на далекий Занзібар.
Тоді під час пандемії взагалі повноцінне відчування смаків було на вагу золота. Атмосферка на святі пречудова, шкода не можемо залишитися на довше, треба рухатися далі. Сьогодні ми перетиналися із пілігримами яких вже знали як рідних. Але, на жаль, вони не зупинилися на трапезу у тому селі. Жінка сказала, що захоплюється тим, наскільки ми змогли взяти собі маленькі рюкзаки у дорогу. Цікаво, що ми зустрічали теж людей з ще меншими рюкзаками, але вони просто користувалися сервісом що перевозив їх речі між Альберго. Це, до речі, ще один спосіб як полегшити собі Каміно, але за гроші. З іншої сторони майже все що ми несли із собою ми використовували протягом дня. Перевзування під час маршруту – то вже взагалі була красива традиція. А он і стовпчик на якому однозначна цифра – 9 км!
Далі було полювання на стовпчик із п’ятьма кілометрами. Потім взагалі був поворот сюжету, де вказівник показував у неправильну сторону, але, на щастя, нас скорегував додаток. Даша перша побачила в далині храм! У нас завжди є така гра, хто перший побачить головне визначне місце подорожі. Навіть є методологія як в таку гру грати, коли ти сам на маршруті. Я записав радісне відео на фоні храму, але Даша сказала що я занадто емоційно смикався під час запису, тож ми записали ще одне відео на якому я був схожий на емоційного італійця якому зв’язали руки. Ми підійшли до міста і почалася справжня фінішна пряма із фінальним сюрпризом, який полягав на тому, що храм розташований на горі серед міста і ваш фінальний маршрут буде вгору. Адреналін брав гору над розумом і ми максимально прискорилися.
Даша нагадала, що каміно це не перегони з іншими пілігримами, але я хотів бути першим)))) Це моя натура схоже) Але я згоден, каміно це в жодному разі не про швидкість. Стовпчиків більше не було, а я так хотів побачити стовпчик на якому менше кілометру. GPS показує 11 хвилин до кінця першого каміно! Тепер і GPS не показує нічого, а я хотів побачити коли 5 хвилин залишиться)))
Вже почалися піші вулиці старого міста, залишилися лічені хвилини, і ось він фінал! Храм святого Якова. “Цей вхід зачинено, будь-ласка обійдіть храм збоку”, сказав нам охоронець, який стояв біля парадного входу тільки з метою перенаправляти всіх на боковий вхід. Я поцікавився скільки тисяч разів він вже казав цю фразу. Чоловік мене виправив що не “тисяч”, а “мільйонів” разів) А тепер фінальний дотик… Каміно пройдено!!! Ми це зробили!!!
Тепер тільки одне питання залишилося – коли наступне??? При вході в храм стояла табличка, що з рюкзаками не можна. Це що пілігримський жарт? Охоронець погодився, що це такий жарт і пропустив нас. Ми сидимо всередині дуже великого храму і усвідомлюємо пройдений маршрут. А головне усвідомлення отриманої мудрості, що маленькими кроками можна досягти амбітних цілей. А від Даші мудрість, що добре ще раз переконатися, що нам вдвох цікаво проводити час разом, є про що порозмовляти і помовчати під час каміно і завжди. Після детального дослідження храму треба виконати бюрократичний фінал – отримати сертифікати.
Працівник повідомив, що офіс де отримуються сертифікати, знаходиться трохи знизу гори, тож треба буде спуститися і потім ще раз підніматися, ось такий він супер-фінал для пілігримів))) Тож моя порада, йдіть спочатку до офісу, а потім до храму. Ми заселилися у дуже милому готелі на одній з центральних вулиць, приємна фішка готелю це безлімітний чай із місцевим пирогом та фрукти. Тепер можемо трохи відпочити і підемо на вечірню месу. По якихось датах буває особлива святкова меса, але не все ж у першому Каміно, але співали гарно.
Святкова вечеря у нас була в мережевому ресторані Taco Bell, ми про нього багато раз чули, але вперше відвідали. Особисто я був в повному захваті, Даші норм. Ще й на щасливі години там попали, бо хто ж вечеряє ввечері?) Коли ми лягали спати, я згадав цікаву деталь, ми забули записати фінальне відео біля храму коли закінчили каміно…
Сантьяго-де-Компостела
Останній день я собі уявляв зовсім інакше. У нас зворотній автобус аж у ввечері і ми вагалися під час складання маршруту, що краще, поїхати ранковим і погуляти ще день у Порту. Але я уявляв собі, що ми будемо нескінченно втомлені і ніяких прогулянок не захочеться. Але вийшло зовсім навпаки, організм вже настільки звик, та ще й без рюкзаків тепер, що можна хоч марафон спокійно пробігти. Тож ідемо запишемо фінальне відео біля храму.
І будемо блукати-досліджувати місто. Я б не виділяв би Сантьяго-де-Компостела як щось особливе, але доволі затишне і миле. А куди взагалі треба йти? Тепер немає ані цілі, ані рюкзаків. При тому рюкзаків зовсім-зовсім немає, ми зазвичай із собою беремо маленький рюкзачок для води і різних дрібниць, але не сьогодні. Вперше в житті ми взагалі без ніякого рюкзачка або сумочки на прогулянці. Недарма кажуть, що каміно змінює людей. Ми весь день некваплячись гуляли по місту та околицях, обідали кальмарами в ресторанчику для місцевих. Потім ходили на гору у Місто культури Галісії.
До нас за компанію доєднався місцевий дідусь і дуже багато розповідав щось іспанською мовою. Музеї були настільки цікаві, що я в прямому сенсі слова заснув в залі про “татуювання”. Схоже організм тепер бере своє назад після дванадцятиденного маршруту. В ідеалі сьогодні б ще поїхати в одне з міст подивитися на край світу, але банально не змогли скласти автобуси так, щоб встигнути на вечірній. Проте всі каміно закінчуються тут, тож наступного разу фінальний день складемо трохи інакше. А наразі ми сідаємо у автобус і їдемо назад у Порту. Кожні 20 хвилин їзди автобусом це один день нашого маршруту. Тож за чотири години як раз доїдемо до початку.
Ще недавно, буквально кілька тижнів тому, думка про каміно піднімала адреналін в крові і відчуття виклику, а тепер ми знаємо що це таке і думка про наступний похід приносить тільки позитивні і впевнені думки про те, що колись ми знову будемо снідати у затишних португальских та іспанських кав’ярнях, що знову будемо гуляти евкаліптовими та густими зеленими лісами, будемо радіти мов діти океану та планувати наше наступне каміно і так до нескінченності. Каміно, ми дуже вдячні тобі, що ти нас обрало в такий теплий і сонячний період, ми відкриті для наступних маршрутів, обирай нас ще!
Епілог
Ранкове Порту ще спить, а двоє пілігримів знову стоять на початковій точці біля храму і дивляться у напрямку Сантьяго-де-Компостела…
