Це було грандіозне повернення у грандіозну країну. Ми тут були 10 років тому. Тоді був світанок наших великих подорожей. Європа була ще зовсім невідкрита, як і більшість неймовірних місць земної кулі. Як саме виглядав Вільнюс пам’ять вже не малює, але ті приємні теплі відчуття досі всередині гріють при згадці про подорож. Пам’ятаю, що ми жили в доволі креативній квартирі у хазяйки яку звали Еглє. Ще там був прохід в іншу кімнату крізь дзеркало, а Еглє пожартувала, що там живе справжня Аліса. На вулиці нас пригощали піцою дуже веселі молодики і кликали з ними піти в нічний клуб. В Трокаї на нас чекав справжній литовський Святий Миколай, а в магазинах ми побачили новий для нас тоді делікатес – кабаноси. Ще добре запам’ятався смачний салат, який ми їли десь у підвальному ресторані, а в мережі кафешок Cafeinn ми сиділи на підвіконні та їли чизкейк із ягідками. У фіналі подорожі ми попали на благодійний ярмарок з міжнародними учасниками, де накупили багато польських смаколиків… А знаєте, мабуть то був знак, приємний польський знак.

За ці десять років ми побачили в цьому світі стільки всього, скільки невеличке містечко зазвичай років за сто не бачить. Часи мінялися і люди мінялися, за десять років увесь світ змінився. Люди будують плани на рік, потім їх перебудовують знову, хтось намагаються знайти як ускладнити собі життя, хтось біжить поперед батька в пекло, а ми просто живемо і насолоджуємося усім, що маємо. Нещодавно наш знайомий, під час обіду сушами сказав: «Що значить довгострокові плани? Ось у мене є конкретний план саме зараз з’їсти саме цю сушину», і засунув її собі до рота. Отак і ми, користуємося усіма наявними можливостями, щоб жити в задоволення, а плани створюються самі по собі виходячи із реально окреслених можливостей. Випав через десять років знову дешевий Вільнюс – треба летіти!

Країна зустріла нас суворими морозами із позначкою мінус 13 градусів, але дуже теплою новорічною атмосферою. Даша тільки й встигла сказати, що Литва цьогоріч виграла номінацію “Європейська столиця Різдва”. І тут понеслося, усі заклади неначе змагалися у новорічному декорі. Це було як на Балі – усюди красиво, тільки замість тропіків густий шар снігу. Ми навіть на радощах одразу квитки в Прагу купили собі))))
Мороз відчувався доволі помірно, але проблема красивих місць, що там хочеться робити багато фотографій, а на холоді мерзнуть руки. У нас на сьогодні ще були запланований музей, але гуляти хотілося більше, незважаючи на мороз.

У центрі міста на нас чекав справжній портал! Це великий круглий екран, що з’єднує між собою дві країни і випадкові люди можуть помахати один одному. Ми бачили Вільнюс через такий портал у Любліні, а зараз ми нарешті з іншої сторони! Зараз тут транслюється Ірландія. Люди з обох сторін порталу неймовірно раділи, це неймовірний заряд позитивом. Ми слали вітання одне одному. Потім портал з Ірландією закрився і відкрився новий, на цей раз з міжнародною космічною станцією, камера демонструвала нашу планету. Чого тільки не придумають, але портали то геніально.

Мишко радів, що відкрив свою тридцяту країну, але він не знав що всередині Вільнюса є ще одна країна – Заріччя. Тож обов’язковим пунктом – відвідати ще одну країну! Мишко чомусь сумнівався що це країна справжня, але факти говорили саме за себе – конституція є, рада є, президент є, чітко визначені кордони теж є. Аргументів чому це не може бути країною Мишко підібрати не міг, але чомусь йому відчувалося, що щось тут не чисто. На маршруті треба було спуститися із величезної снігової, а головне слизької гори. Діти гасали хто на чому може, усі раділи. Знайомий в цей час запитав мене в месенджері, чи не хочемо ми поїхати на лижі чи борд. А тут ще й хтось залишив пластиковий підпопник. Усе вказувало на те що, треба з’їжджати. Я шукав сам для себе відмазку, на кшталт – у мене ще кістки в руках не до кінця зажили мабуть, адже фінального рентгена ще не було. Але Даша сказала: «Та що твоїм рукам станеться?!». Оце так підтримка від дружини.

Ну й добре, де тут найвища точка? Я летів на шаленій швидкості, радів як дитина, пам’ятаю, що спочатку на підпопнику, потім він летів вже окремо, потім від ніг піднялася хуртовина у все навколо стало білим. Прямо як у тому віршику “Білі мухи налетіли, все вкривав холодний сніг”. Доки Даша мене відтряхувала, я застібнувся з головою у свою куртку. Було і холодно і весело одночасно. Дякую тобі анонімне дитя, що залишило свій підпопник для мене!
А он вже й Заріччя. Все по справжньому! Тут кажуть є місцева затишна кафешка, вона якраз нам зараз буде в нагоді. Тут подають гарячий чай з кмину та чай зі смаком вина. Те що треба!

Наступний день нас вже не балував умовно теплою погодою. Тепер мороз увімкнувся на повну потужність, тож настав час ходити по затишних закладах та музеях. Зранку ми пішли у музей енергетики, який був перероблений зі старої електростанції. Розміри музею фантастичного масштабу, а головна родзинка це Тесла шоу. Ми колись були в Сербії в музеї Тесли, то там шоу було разів в сто простіше. Тут же справжній витвір мистецтва. Адже дві гігантські котушки Тесли грають справжній концерт і, звісно, найзахоплюючий момент, це піднести до них лампу денного світла, яка починає світитися прямо у руках, в той час як котушки грають саундтрек із Зоряних війн.

Останній календарний рік нас приємно вражає технологічними фішками. Ще пів року тому ми були на шоу планшетів, а тепер концерт з котушок Тесли. Потім до речі ще дивилися концерт намагнічених металевих стружок під хіти 90-х))))
На жаль, експонати не нескінченні і треба рушати далі, погуляти по морозу. Це був прекрасний засніжений парк із засніжено-білими стежками. Ми гуляли вздовж річки, що поступово вкривалася кригою. Я раніше ніколи не бачив процес замерзання річок, а зараз можу на цю тему написати цілу доповідь. Що цікаво, є як мінімум два варіанти. В одному по воді починають пливти круглі крижинки що збільшуються до тих пір доки не утворять суцільний затор. В іншому варіанті починає підмерзати в усіх місцях де є мілина. І як тільки ті качечки не примерзають.

На обід ми пішли у ресторан London Grill, м’ясна трапеза настільки зайшла, що я одразу зазначив: “Наступного разу, обов’язково в цей заклад”, я мав на увазі, що коли ми ще раз приїдемо до Вільнюса. Даша вирішила спростити схему і сказала, що наступним разом може бути вечеря! Так і зробимо! А поки що знову на мороз!
Традиційно кожен відвідувач Вільнюса має піднятися на гору із трьома хрестами, цей раз був у нас не виключенням. На щастя, на засніжену гору вели зручні металеві сходи із захистом від ковзання, а на самій горі на нас чекали дрібні кристали снігу, що вільно ширяли повітрям підсвічуючись золотим промінням вечірнього сонця. Аж не віриться, що перед вильотом, коли ми дізналися, що буде сильний мороз, то дуже боялися подорожі. За фактом це виявилася дуже красива зимово-казкова подорож.

На вечір у нас була запланована особлива подія. Ми сиділи у великій залі у шоломах віртуальної реальності і подорожували по картинам відомого литовського художника Чюрльоніса. Ми бачили створення світу, як океани наповнювалися водою. Ми були нескінченно малі серед гігантських квітів у лісі. Ми увесь час рухалися вперед, але вільні були роздивлятися віртуальний світ навколо себе. Усе це відбувалося під музичний супровід того самого митця, оскільки він ще й композитор. Це був неймовірний досвід із неймовірними технологіями. Майбутнє вже наступило, люди не упускайте цю можливість. Ми виконали увесь план подорожі, тож переможно можемо піти на вечерю в уже улюблений ресторан.

На щастя, дорога пролягала через портал, в якому на цей раз транслювали Люблін. Як завжди від порталу отримали масу задоволення. Це якийсь особливий заряд енергії, я сподіваюся, що в майбутньому таких порталів ставатиме більше і наш світ буде ще більш та більш об’єднаним. А нам поки що треба повертатися до дому, хоча наступна подорож у Литву уже явно буде не за горами, бо країна вогонь!

Ця подорож мала максимально пафосний початок. Взагалі я не по цих речах, але ж зацініть як звучить! Я таємно купив квитки на острів Маврикій, коли ми були на острові Ібіца, а подарував їх Даші на острові Балі на восьме березня. Ну як подарував, я подарував Даші квиток на нічний фліксбас і сказав, що в цьому році ми відправимося в таємну дату у таємну романтичну подорож дивитися унікальне природнє явище, яке є виключно в тій місцевості. Тобто подарунком на восьме березня були саме квитки на це явище. Також Даша кожен день витягала рандомну підказку, яка фактично нічого не підказувала. Наприклад, про те, що Ванга ніколи не вангувала про це місце. Або що в цьому місці також є замок, який більше схожий на хрущовку. Даша, правда, не підозрювала, що до подорожі ще реально майже рік. Але ж ви знаєте, акції вони такі.

Треба було визначитися, чи брати квитки на Мішу, тож я ненароком запитав, чи не хотів би він відвідати якусь Африку, наприклад Сейшели. Оскільки Мішу може буквально нудити від подорожей, то такого морозу на запитання про подорож я ще ніколи не чув. Ну от і порішали, тож домовився з тещею, що вона приїде за день до нашого відправлення, щоб посидіти з Мишком.
Даша у мене має неймовірно активну життєву позицію, і кількість івентів, яку вона почала планувати на дати подорожі росла з геометричною прогресією, ще й щось із пальцем на нозі сталося невчасно. Довелося таки за 24 години до відправлення попередити, що завтра вночі стартує таємна подорож. Звісно, я не сказав куди саме. Це був дуже холодний грудень, Краків вже чотири дні оповитий густими холодними туманами. Даша запитала, яка буде погода в подорожі. Я сказав, що на пересадці транспорту плюс чотири. А в кінцевій точці… 31!!! Шкода, я цей момент радості не засняв на камеру, бо Даша була впевнена, що ми десь їдемо фліксбасом по зимовій Європі. Але автобус це був тільки початок. Дорога займе 30 годин. Тож треба бути морально готовим.
Коли ми серед ночі прийшли на зупинку автобуса, на табло, на щастя, світилася назва фірми замість напрямку, тож Даша прочитала, що ми їдемо в якийсь Мнар. Потім, як назло, таки висвітився Берлін. Але Даша вже розуміла, що Берлін точно не є нашою кінцевою метою.
Цікавий факт, що за три місяці до цієї подорожі я експромтом придумав іншу експрес подорож, тож сказав Даші одного дня, що ми скоро вирушаємо в дорогу на два дні. Даша сказала, що нарешті дізнається, що ж то за таємна подорож, але я попередив, що це зовсім інша, позапланова. Має сенс написати окрему передисторію, про те як ми зайшли до друзів у гості. Віктор хвалився, що купив книгу про польські замки, я гучно заявив, що відкрию сторінку навмання і поїдемо дивитися замок. Я відкрив, на подив, дуже красивий замок. Коли я перевірив де він, то з’ясував, що там можна переночувати. Прямо в замку! Так і з’явилася ідея невеличкої мандрівки. Але повернемося до актуальної подорожі.

Потсдам

Десь за місяць до подорожі ми зустріли знайому в транспорті, яка сказала, що зустрічається із хлопцем, що живе у дуже красивому Потсдамі. У нас в Берліні було близько шести годин на пересадку. Я як раз не знав куди ті шість годин подіти, бо м’яко-м’яко кажучи той Берлін, та ще й зимою, то не найкраща ідея для подорожі. Коли я рік тому подарував Даші таємні квитки, то там не було написано, що це Берлін, але було написано, що вісім годин їхати. Даша зважила відстані і ще й тоді запитала “Яка це ще може бути романтична подорож в Берлін?!”
Тож в Берліні ми одразу пересіли на поїзд до Потсдаму і доволі оперативно дісталися нового міста. Потсдам вважається німецьким Версалем. Ми, чесно кажучи, французький Версаль не дуже зацінили, але ж цікаво подивитися, що там в Німеччині. Скажімо так, що французькому, що німецькому дуже далеко до справжніх Версалів, краще португальскої Сінтри ми ще не бачили. Що запам’яталося найбільше з Потстдаму, як ми їли в холодному парку Сансусі курячі ніжки, які Даша взяла нам з дому. А ось саме місто нас зустріло зимовими ярмарками зі смачним яєчним різдв’яним коктейлем Еґногем. Ярмарки супроводжувалися музикою на вулицях, місто святкувало на повну й одразу розтопило наші холодні серця. Ну що, полетіли!
Перший літак був до Відня. В нашому рейтингу нецікавих місць, гірше за зимовий Берлін може бути тільки Відень, при тому не обов’язково зимовий. Тож Даша розуміла, що і Відень не наша кінцева точка. Я знаю, що наше сприйняття Відня точно не співпадає з думкою 99% мандрівників, і також повністю усвідомлюю, що проблема не у Відні. Але маємо що маємо)
Настав найцікавіший момент – проходження паспортного контролю. Офіцер уважно подивилася на нас і задала незручне питання.

— Куди саме прямуєте? – добре, хоч Дашу саму не пустив.
— Порт Луї! – думав пронесе.
— А де конкретно це? – не пронесло.
— Маврикій!
— Ого, ви мабуть приємно схвильовані?
— Я так, а ось Даша тільки що дізналася кінцеву точку!
— Офіцер з усмішкою подивилася на нас і сказала, що мріє, щоб її чоловік робив такі сюрпризи.

У Даші було багато ідей, Панама з панамським каналом, Чилі з островом Пасхи, але ніяк не очікувала, що це буде Африка))) Теща взагалі голосувала, що це буде Коста-Ріка. А ось наш друг Андрій, який колись вгадав іншу секретну подорож, був ближчим за всіх. Він за кілька днів сказав Даші, що мабуть повезу її на якийсь Занзібар. Даша мені це сказала в жартівливій формі перед подорожжю, коли була впевнена, що це буде Європа. А мене як струмом вдарило. Хоч Андрій промахнувся на 2000 км, але це було дуже влучно. А ми тим часом сідаємо у величезний літак і пілот оголошує що летіти 9,5 годин. Тож треба ще одну ніч провести в транспорті. До речі, це наш рекорд по складності добирання. Нічний автобус плюс два літаки.

Доки летимо, розкажу чому обрав цей напрямок. Мені шість років тому колега розповідав про цей острів, про класні корали та рибки. Він мені тоді ще зірочок на карті наставив з коментарями. Я дуже загорівся ідеєю. Але щось акцій якось і не було жодного разу. Потім кілька років тому я думав взяти квитки на Маврикій, але тоді ми вирішили, що Таїланд нас кличе. На цей раз ми взяли акційне Балі на пік несезону у березні. Я дивом помітив, що Маврикій в акції і вирішив, що після несезону на Балі в кишені буде козир – сезон на Маврикії. Парадоксальним вийшло те, що на Балі у нас була ідеальна погода, а от в сезон на Маврикії у нас буде чимало дощів, як виявиться. Але ж який той Маврикій виявиться екзотичний. Якщо б можна було мати шкалу екзотичності в подорожах, то вона б вимірювалася в маврикіях, де один маврикій це максимальна міра краси. Особливо якщо вам подобаються екзотичні пташки. Та кому вони можуть не подобатися? Тож ось ми виходимо з літака і приємне, тяжке і тепле повітря бере нас в свої обійми. Зараз подивимося, що для нас приготував цей острів.

Важливо розуміти, що це один з найдорожчих, але водночас і найкращих курортів світу. Але, на щастя, квартиру у місцевих майже за рік до подорожі можна забронювати по дуже класним цінам і жити у величезних власних апартаментах із двома спальнями по 40 євро за ніч, поруч із готелем що коштує 1000 євро за ніч.
Прикордонний контроль пройшли доволі оперативно, єдине що треба було розказати працівнику де саме той Берлін знаходиться, куди ми маємо повернутися. Схоже, Маврикій і Німеччина не особливо знають одне про одного. Перше, чим порадував острів, це зняття готівки без комісії з банкоматів. Можливо не з усіх, але невідомий добродій на онлайн карті вписав в коментарях до банкоматів де точно немає комісії, за що я щиро вдячний і плюсую в карму тому аноніму. Жінка на інформейшені запитала чи не боїмося ми складного маршруту і виписала нам напрямки автобусів для пересадок. Це вперше в історії наших подорожей коли в аеропортовому інформейшені хоч щось нам сказали замість слова таксі. Я читав, що на острові з автобусами треба бути обережними, щоб не втратити пів дня. На щастя, до зупинки під’їхав таксист, якому на превелике щастя треба був готель біля наших апартаментів. Тож за рекордно дешеві 1000 рупій (22$) він погодився нас підвезти. Звісно, він на початку хотів золоті гори, але я пояснив, що ми стоїмо на автобусній зупинці і маємо намір таки сісти в автобус, а таксі взагалі не розглядаємо. Тож на тисячі зійшлися.
Дорога зайняла близько години, острів нас вражав своїми незвичайними горами. Вони тут всі виглядають як та знаменита швейцарська з таблеронів, і наскільки я порахував до цієї гори дістатися легше та дешевше ніж до Швейцарської. Ну майже дешевше, але плюс мінус сто євро ролі вже не зіграють))))

Флік-ен-флак

Ми будемо жити в двох локаціях на різних частинах острова. Цей пляж вважається одним з найкращих, з єдиним мінусом – тут замість пальм хвойні дерева. Але, кажуть, водичка має бути топовою, тож подивимося зараз. Щоб закохатися в індійській океан ще раз, достатньо було кілька секунд. Водичка тут не просто красива, вона максимально шикарна! Ще й кажуть рибки з коралами десь мають бути. Так, зараз розберемося. Треба спочатку заселитися. До часу заселення ще було далеко, але хазяїн сказав, що речі вже можна закинути. Маврикійці взагалі в плані здачі мешкань в оренду просто топчик і мілашки. Пам’ятаю, коли бронював житло ще майже рік тому, то вже тоді хазяїн познайомився зі мною в месенджері)

Бронювати житло на острові було суцільним задоволенням, це коли ти обираєш між апартаментами з рейтингом 9,2 і 9,4, при тому усі хороші. Тож я очікував, що буде круто, по факту було ще крутіше. За 40 євро за ніч, ми отримали квартиру з двома спальнями, двома санвузлами з ванною, укомплектовану кухню, вітальню та балкон, де будемо проводити романтичні трапези. І все це в трьох хвилинах від шикарного пляжу та автобусної зупинки. Нам здавалося, що ця квартира то еталон, але ми просто ще не бачили нашу майбутню другу локацію. А ще кажуть країна дорога.
Поруч з апартаментами був невеличкий супермаркет, тож зараз ознайомимося з цінами і все дізнаємося. Ага, недарма Маврикій вважається дорогим курортом, тепер зрозуміло. Треба було пообідати. Єдиний ресторан, що був поруч мав два мінуси, космічна ціна, що дешевше було б злітати назад у Польщу пообідати і повернутися, ну і другий мінус, він сьогодні був чомусь зачинений. Ну, коли єдиний дорогий заклад поруч зачинений, то не так і дорого виходить. На пляжах Маврикія є фургончики, в яких місцеві готують їжу. Таксист нам одразу сказав, що має сенс саме там обідати.

Це не так дорого і також безпечно. Шкода, що він нас не попередив про креольський сервіс. Найгіршу помилку на Маврикії, яку турист може допустити у своєму житті, це замовити їжу в закладі де працюють креоли. На острові дві найбільші народності, це креоли та індуси. І є чітка межа у швидкості в роботі. Якщо послугу надає індус, то це буде максимально швидко, а ось якщо це креол… Скажімо так, до зворотного рейсу має бути більше тижня, якщо ти плануєш дочекатися їжі. Їх повільність це не метафора. Протягом усіх дев’яти днів ми спостерігали цей креольський феномен. Рухи дійсно заповільнені, наприклад, якщо заглянути в макдональдсі на кухню, то ти побачиш неначе втричі заповільнене відео. Окрім повільності працівники роблять багато зайвих рухів. Вони можуть без причини брати якийсь предмет і протягом хвилин перекладати його з місця на місця і назад, при тому паралельно нічого не робити. Креоли дуже люблять поспілкуватися, з ким завгодно поспілкуватися, наприклад з людиною, що в черзі після тебе, або касири супермаркета між собою. Коли креоли починають спілкуватися, робота зупиняється повністю. І той предмет, що вони без мети перекладають вже кілька хвилин по столу буде терпляче чекати завершення діалогу, щоб його ще кілька хвилин рухали по столу. Для пришвидшення роботи працівники іноді починають обслуговувати декількох клієнтів і це призводить до катастрофічних ступорів. Ми замовили в фургончику дві страви. Хвилин за двадцять жінка винесла наші макорошки і я вже був готовий відмовитися від другої страви, бо ще двадцять хвилин чекати не хотілося, але вона покликала зі сторони пляжу чоловіків і з’ясувалося що це вона нарешті зварила макарошки для перших двох, а там ще дев’ять голодних чоловіків.

Тож ловіть лайфхак по їжі. Якщо хочете їсти, а навколо будочки зі швидкою їжею – замовляйте ротті, це хлібні коржики із начинкою. Вони їх роблять майже моментально і це гарантовано смачно.
Другий лайфхак про пляжі. Вони тут усі муніципальні, тобто готелі не мають власного пляжу. І там де готелі, або там де огороджена зона буйками, це гарантовано розчищені від каміння місця. Таких місць багато. Тож вибирайте або пляжі біля готелів, або з буйками. А ми поки пішли досліджувати околиці. Пляж Флік-ен-флак безлюдний, оскільки простягається на багато кілометрів. Тож місця вистачить усім. Ми пройшли до центра міста, там був велетенський супермаркет. Тут ціни вже були адекватні, це добре. Тож ми тепер будемо забезпечені смачними сніданками та вечерями від знаменитого тревел-кухаря Дарини. Сьогодні на вечерю на нас чекає стейк з риби.

Тепер треба тільки навчитися добувати їжу на обід і ми щасливі. Біля маркета чоловік продавав лічі. Ціна була трохи високувата, але на ті лічі я вже 13 років полюю і нарешті перша країна, де ми на сезон попали. І тут ми познайомилися ще з однією особливістю острова, ціни тут бувають вказані як за кілограм, так і за пів кілограма. Наприклад, ціна на лічі буде завжди за пів кілограма вказана. В маркеті можуть бути різні продукти, і на половину так вказано, а на половину інакше. З’ясувавши, що лічі коштують в два рази дорожче, прийшли до висновку, що в Польщі вони реально дешевші будуть. Насправді проблема була саме у Флік-ен-флаку, це один з люксових курортів із відповідними цінами, тож наші лічі на нас чекали трохи далі по маршруту. Взагалі, якщо б мене запитали який Маврикій на смак, то я б одразу б згадав смак лічі. Скільки тон ми їх тут з’їли жоден математик не порахує.

Даша сказала, що якщо б ми не їли лічі, то подорож була б значно дешевшою. Бо виходить ти бачиш дорогий товар за кілограм. Не береш, а знаходиш втричі дешевше потім, то треба вже від’їстися щоб тріщало по швах. За що я дуже вдячний острову.
Ми десь годинку відпочили в номері та відправилися на купання і вечірню прогулянку. Біля нас починалася зона люксових готелів і, як виявилося, це було крутою перевагою. Кожен вечір, як і сьогоднішній, ми виходили на пляж і йшли уздовж океану, вбираючи у себе вечірні вайби Маврикію. Території готелів відкриті і там можна також миленько прогулятися. Красу вечірнього Маврикія неможливо ні описати, ні оспівати. Це треба відчути, цим треба дихати, це треба почути.

Ці вечірні прогулянки знову повертали нас на той далекий та ідеальний острів Балі, де все зроблено неначе найкращими ландшафтними дизайнерами світу. Від цих вечорів була настільки потужна віддача, що яким би складним не був день, вечір усе згладжував. А подорожувати по острову без машини, повірте нам, зовсім не легко. Ми ще думали, що можливо на острові будуть райські заходи сонця, але вони там доволі звичайні, маврикійські. Може то і на краще, бо ще б губа тріснула, і що тоді робити. Та замість заходів, завжди можна було помилуватися горою на фоні, це мабуть найбільш мальовнича гора, яку ми коли-небудь бачили. Я дуже часто не міг втриматися і біг купатися у вечірній, завжди теплий океан. Правда не сьогодні, тут плавали якісь підозрілі водорості, що були дуже схожі на змій, але ШІ мені наголосив, що змій тут немає.

Ех, час, чому тебе не можна зупинити в певні моменти, бо це була б ідеальна мить. Наші апартаменти знаходилися на закритій території, щоб на неї потрапити треба було робити великий обхід паркана. Біля пляжу теж були двері, але у нас не було від них ключа. Тож кожен вечір у мене був паркур. Доки Даша в сусідньому маркеті купувала продукти, я мав перестрибнути через стіну, і приземлитися обережно на сходи. А вже з внутрішньої сторони можна було відчинити двері в середину території. Після вечірнього сафарі по берегу, та спортивного паркуру, ми традиційно накривали стіл у себе на балконі. Даша готувала, а я сервірував по-маврикійські.

Шамарель

Головне питання до острова було – чи ходять тут взагалі автобуси? На щастя так, і в цей день нам максимально пощастило, на двох пересадках співало так, що одразу під’їхали автобуси. Ми на дорогу навіть витратили менше двох годин. Ми ще не знали, але шанс такого співпадіння на Маврикії рідший за те, що ти виграєш у лотерею. Хоча свою лотерею я колись вже виграв, купивши квитки на Кубу, але з автобусами сьогодні усе-одно співпало добре.
Майже усі цікавості острова знаходяться у нижній частині. Де краще жити так, щоб тобі були доступні і цікавості і красиві пляжі, сказати важко, але якщо до цілі більше десяти кілометрів, чекай на пригоди із добиранням. Автобус нас привів прямісінько до входу в національний парк.

Працівниця нам повідомила, що відвідування парку без машини у людей в середньому займає 3 години. У нас в розпорядженні було трохи більше години, бо на сьогодні був заброньований сюрприз для Даші, і треба закласти хоча б дві години на добирання. По карті тут все значно ближче трьох годин, де ми прорахувалися? Що робити? Уважно перевірили маршрути по навігатору і вирішили, що десь годину витратимо в одну сторону, а потім будемо автостопити, бо машин тут схоже багато. Фішка в тому, що люди далі по парку їдуть 5 кілометрів на машині, усе дивляться і повертаються. В такому випадку вистачить і 30 хвилин. Коли ти пішки, то дорога займає 4 км в одну сторону, але що важливо, це асфальтована дорога вздовж красивенних джунглів. Тож ми вирішили йти саме пішки, без автостопу. Ми дуже любимо природу, підводний світ, гори, пустелі і, звісно ж, джунглі, особливо такі рясні у сонячному світлі. Мені здається, це злочин таку красу пропустити на машині.

Першим на маршруті був водоспад. Коли я в інтернеті бачив фотографії, то не розумів чому він так манить туристів. А коли бачиш вживу, то для щастя більше нічого й не треба. Він настільки бомбічно виглядає, що ловиш себе на думках: “Що треба зробити щоб надивитися на нього?” Красиво-красиво-красиво! Моя порада, беріть з собою достатньо води, бо від цього водоспаду дуже пити хочеться.

Тепер ще півтора кілометри повз джунглі і ми на знаменитих кольорових пісках Шамареля. Туристи тут діляться чітко на дві групи: “Жертви інстаграму”, та “Ми”. Піски дійсно класні, різнокольорові, особливо під промінням сонечка. Але, якщо ви дивилися чийсь фотошоп, то замість п’яти кольорів будете очікувати 256, а то й усі 32-bit)))) В інтернеті дуже важко знайти фотографії в правдивих кольорах природи.

При тому, якщо це пляж в якійсь українській Грибовці, то фотошоплять до мальдівських кольорів, а якщо пляж на Маврикії, то фотографують ледве не на чорно-білий фотоапарат. Тож нам піски добре зайшли. А ще поруч з ними вольєр із величезними черепахами. Я б сказав, сейшельськими, але то на Сейшелах вони сейшельські, а тут мабуть маврикійські.

Так, час починати їхати. Спробуємо дізнатися, наскільки легкий автостоп тут. Ого, перша ж машина підібрала. Таке взагалі буває? Автостоп на Маврикії, як виявилося, дуже надійний і легкий спосіб пересування. Тебе підбирають або туристи, бо розуміють людину в джунглях не кинути, або індуси, бо вони просто класні і люблять допомагати людям, або креоли, бо вони бубочки. І абсолютно усі задавали питання* “А що у вас трапилося із машиною?”))) Я думаю нам не вірили, що ми подорожуємо по острову без машини))) Сьогодні нас підібрала німецька пара і, на щастя, вони проїжджали ідеально повз пляж, який нам потрібен був. По дорозі ще зупинилися на якійсь нецікавій оглядці, але, як потім я вичитав, вона входить до дуже відомих місць на острові.
Ну що, зараз настане момент, до якого я готувався майже рік. Ми вийшли на безлюдному, нічим не примітному пляжі. Даші було цікаво, що ж тут має такого феєричного зараз відбутися і що то за унікальне визначне місце на Маврикії. “Даша, що ти знаєш про світові водоспади? Мабуть одразу думаєш про неймовірний Ігуасу, або знамениту Ніагару. Але то дуже банально. Зараз ти побачиш єдиний в світі підводний водоспад!” Питань у Даші було багато, як це підводний і звідки саме на нього треба дивитися. Поруч ще й майоріла величезна гора. Я сказав, що насправді відповідь прямо перед нами, Даша зі здивуванням подивилася на одинокий човник, що явно не виглядав як початок феєричної подорожі. Я сказав, що перед нами справжня злітна смуга, чесно кажучи, я і сам насилу в це вірив, але у мене були точні координати. Я винайняв гідроплан для огляду водоспаду з висоти пташиного польоту. Але гідроплан розрахований лише на одного пасажира, тож я для нас винайняв одразу два гідроплана і організував нам синхронний тандем-політ над підводним водоспадом!

Десь за хвилину ми побачили як один з гідропланів почав заходити на посадку. Мені здається моє бажання здивувати Дашу в цей момент виконалося на тисячу відсотків! Я сам був у неймовірному захваті, що зміг повністю таємно організувати увесь маршрут від дому до Маврикія і саме до цього місця. На редіті є гілка обговорення, де люди ділилися досвідом, на картах топові відгуки, усі в захваті. Головне заздалегідь забронювати, вчасно дістатися і щоб не було форс мажорів пов’язаних із погодою. Підводний водоспад – це оптична ілюзія під водою, яка складається через підводні течії, що прориваються в певному місці через кораловий риф.
Чекін деск знаходився в десяти метрах від берега в океані, там же й невелика лаунж зона для очікувань. Як же вони усе класно тут продумали. У нас же було ще більше години до старту, тож можна поки сходити пошукати їжі. А он і лічі по хорошій ціні. Тоді спочатку десерт з лічі, а потім їжа. Єдиний та найближчий ресторанчик знаходиться у сусідньому містечку. Там на нас чекав маврикієць, що дуже волів нас нагодувати, але розмовляв виключно французькою. Головне правило замовляти роті, щоб не застрягти на пів дня. Але схоже роті французькою якось інакше.

На щастя, зайшов французькомовний клієнт і виступив нашим перекладачем. Які ж ті роті були богемні. Пане дідусю, можна мені ще одну порцію будь-ласка, бо дуже любо йде. Тут у нас хоч повернулася віра, що на Маврикії не все так погано з їжею. Подякували чоловіку за гастрономічний рай.
Настав час польоту!

На березі нам провели персональну інструкцію про безпечність літака і надягнули на нас жилети. На воду перед берегом приземлилося два літака, Даша обрала собі правий, я пішов у лівий. Пілот люб’язно пояснив, як треба сідати, видав мені поляризовані окуляри і почав рулювати по воді.

Хороший трюк, адже через такі окуляри морько зазвичай ще красивіше. Попереду злетів Дашин літак, Ми летіли на дистанції позаду. Неймовірні коралові небеса стелилися під нами. Слово вау, тут не підходить, тут треба щось значно потужніше сказати. Я не знаю яким буде той водоспад, але вже дуже і дуже красиво! А ось і він! Водоспад виглядає добре, але на фоні усього цього коралового раю, він просто як додаткова красивість. Бо красиво тут на максималках. Літак почав робити коло над відомою горою Ле Морне, потім порівнявся із Дашиним літаком і ми пішли на наступне коло над водоспадом. АААА!!! Це дійсно AAAA! І ще й повністю сонячний проміжок випав на наші 15 хвилин польоту.

Після другого кола, була ще невеличка дуга, що знову охоплювала водоспад і літаки пішли на посадку. Я зафільмував як плавно сідав на воду Дашин літак. А от під час посадки мого літака, пілот в останній момент вирішив, що не зможе сісти і пішов на нове коло. А у мене була чудова можливість розгледіти шикарний корал зблизька.

З другої спроби ми м’яко приводнилися. Тепер я розумію емоції людей, що викладали відео у відгуках, де вони з літака вистрибували із криками радості. Даша була задоволена не менше, а головне – сюрприз удався! Тепер можемо переможцями повертатися у готель на вечірні прогулянки.

На Маврикії важливо звикнути – якщо хочеш зустрічати захід сонця у себе на пляжі, то на зворотню дорогу треба закладати близько двох годин. Сьогодні нам з автобусами щастило як ніколи. Ми доїхали до пересадкового міста Каскавеллє, і у нас ще був навіть час погулятитися по місцевому торговому центру. У себе в країні ми ніколи не гуляємо по торгових центрах, нам це не цікаво, але в далеких екзотичних країнах, це як побувати на іншій планеті. Тут торговий центр вразив тим, що виглядав як маленьке місто із кількома справжніми вулицями. Оце я розумію рівень. Я б його заніс в маст візіт на Маврикії, якщо будете проїжджати в цих краях. Головне не намагайтеся тут купити бабл ті, бо працівниця зробить абсолютно усе, щоб його в фіналі не зробити. Ми за всю подорож робили декілька спроб із цим бабл ті, але тут схоже пороблено – то у них льоду немає, то молока, то перерва. А ми ще встигаємо на черговий шикарний захід та незабутню рибну вечерю!

Каскадні водоспади Тамарін

Колись в студентські часи я чув пранк від викладача. Коли він на контрольній попросив відкрити вікно і радісно заявив, що шара залетіла! Наступній же групі він попросив знову відкрити вікно, радісний студент відкрив, а викладач радісно сказав: “Шара вилетіла!”. До сьогоднішнього дня мені цей жарт здавався доволі смішним. Але якщо вчора у нас з автобусами було як шара залетіла, то сьогодні сталося щось зовсім протилежне. До водоспадів нам фактично треба було два автобуса. Але те, наскільки вони між собою не співпали за розкладом, скільки заторів по дорозі на нас чекало неможливо описати без нервів. Мені здається вже пройшло пів дня, а ми стоїмо десь в мегаполісі Каврто Борнес і не розуміємо, що робити логічніше – починати дорогу додому, чи все ж таки дістатися водоспадів. Нам їхати трохи більше десяти кілометрів. Таксисти хочуть зірки з неба, автостопнути правильну машину серед густонаселеного міста не вийде. Автобуси, що прямують у правильному напрямку нас відмовляються брати пояснюючи це тим, що зараз приїде прямий автобус. Ми вже не дуже то й вірили в існування цього автобуса. Наполегливість усе ж таки перемогла, але майбутнім мандрівникам дуже не раджу повторювати цей трюк. Тепер окремий момент це водоспади.

Вони красивими величезними каскадами впадають у долину. Навігатор показує, що перепад буде 200 метрів. На гугл картах якийсь добродій написав, що в їх групі були люди 40 – 60 років і це був фізично легкий і взагалі найкращий досвід на острові. У тому відгуку прямо було наголошено, наскільки це легко. Так ось, пане “добродію”, якщо ти читаєш цю розповідь, я вичислю тебе по айпі, щоб сказати, що не варто так людей підставляти. Це реально не вперше, коли у відгуках перед максимально складною дорогою описують як це легко, наприклад як про 1200 сходинок у Таїланді.

Мені це здається на формат, “я помучався, тепер помучайтеся і ви”. А ми, нагадую, нещодавно пройшли пішки друге каміно з фактичною довжиною 330 км. Тож якщо ви раптом приїхали на ці водоспади, і бачите з правої частини стежки, як вони красиво впадають в долину, то найкращим рішенням буде на цьому закінчити маршрут. Якщо ж ви хочете собі влаштувати каскадерське шоу на виживання, то вперед, там є така невеличка стежка, що крізь джунглі веде до самого низу.
Спуск по джунглях був екзотичний. Бо тут прямо джунглі-джунглі, а ти спускаєшся по стежці. Єдина проблема була, що перед подорожжю у Даші запалився палець на нозі, тож треба його було мінімально напружувати. Ми спустилися до самого низу, там мила річечка, камінці і екзотичні джунглі. А далі почався підйом. Як би так правильно описати той підйом, він майже вертикальний. На кожному етапі ти підіймаєшся на один рівень водоспаду. Рівні дійсно красиві і ефектні.

Але ще ефектніше, коли ти після кожного рівня знаходиш чергову вертикальну стежку і розумієш масштаб катастрофи. Стежка не йде увесь час вгору, іноді треба метрів на 50 піднятися хапаючи обвислі корені, щоб потім на 25 спуститися. Сумарний підйом вийде далеко не 200 метрів, він мабуть кілометрами вимірюється. Ще гірше було парі туристів, які підіймалися із піврічною дитинкою. В голові була одна думка – встигнути пройти це пекло до ночі. Ближче до верху види ставали усе краще і краще, можливо має сенс спуститися зі сторони водоспадів на кілька рівнів і піднятися назад тією ж стежкою. Десь на середині, ми зробили великий перепочинок, опустивши ніжки у воду. Десятки рибок підпливли і почали обгризати стару шкіру.

Хвилю релаксу тут на сонечку зловили повну. Не хотілося нікуди йти. Але був жах усвідомлення, як довго ще до вершини. До нас підійшов песик і визвався бути нашим провідником. Інколи в джунглях було важкувато знайти дорогу, але песик впевнено повертав в правильних місцях. Але ж які то гарні джунглі, тут бігають тваринки, що схожі на їжачків без голок і джекфрути висять на деревах, а в деяких місцях навіть по ліанах треба було перелазити. Ми навіть зловили дощ, але крізь густі джунглі він не долітав до нас. На одному з верхніх рівнів ще була можливість прогулятися під водоспадом. І ось ми нарешті знову на вершині. Я буквально вже навкарачки вилазив з тих водоспадів. Коли я підвівся, то зустрчний турист із жахом запитав чи у мене усе добре і запитав дорогу до водоспадів. Я сподіваюся, що достатньо попередив його про увесь той фізичний біль, що на нього чекає.

Дуже сподіваюся, що чоловік скористався порадою і не спускався до самого низу.
Так, давай подивимося, що тут в околицях є і будемо щось вирішувати зі зворотною дорогою, але автобуси точно не варіант. Із цікавого, ми знайшли дерева, де жовті пташки собі в’ють дуже ефектні гнізда. Ми себе дуже тішили тим, що усі ці пекельні борошна із водоспадами були не дарма, бо ці пташки були ну дуже ефектні. Хто ж знав що на наступній локації такі пташки із гніздами будуть майже на кожній вулиці))) Але в цілому тут погуляти було дуже мило.

О машина, треба пробувати стопувати! Це була родина місцевих індусів, що їхали до родичів на свято у напрямку нашого дому. Не дивлячись на те, що із ними їхало ще двоє дітей, вони нас люб’язно підібрали і сказали, що їм не проблема зробити невеличкий крюк і закинути нас прямо до нашого пляжу. Нам було дуже цікаво поспілкуватися разом, вони нам розповідали про життя на Маврикії, а нас розпитували про життя закордоном. Ну і звісно їх цікавило головне питання, що трапилося із нашою машиною))) В якийсь момент ми встали у настільки величезний затор, що чоловік взяв ситуацію в свої руки і ми поїхали напряму через поля зрізати дорогу. Цікаво, що навігатор тут бачив навіть якусь стежку, але вона схоже була імпровізована маврикійцями, що тут зрізають. Зі сторони виглядало, наче ми несемося по полях та лісах напролом. Ми запропонували їм компенсувати бензин, але родина принципово відмовилася, бо щиро хотіла нам допомогти. Які ж вони класні! А ми легке повернення відсвяткували додатковим кілограмом лічі!

Храм Парі Талао

Новий день, нові челенджі. Сьогодні нам знову треба заїхати у самісіньку глибину острова. Як ми вже добре зрозуміли, автобус тут точно не варіант. Давай пробувати таксі ловити. І тут ми зловили ну дуже дивний транспортний засіб. Це явно колись була машина. Колеса та двері є, водій з кермом теж і навіть сидіння. Але ця машина настільки розвалена і візуально немає стількох елементів, що дійсно дивно як вона може взагалі їхати. Скоріш за все чоловік її віз на утилізацію і вирішив нас по дорозі підібрати. Місцеві таксисти дуже обурилися, як це ми не пішли до офіційних таксистів а так когось зловили. Чоловік погодився нас відвести за 1000 рупій, але схоже він це зробив тільки щоб насолити офіційним таксистам. Щось вони французькою між собою посварилися і ми поїхали. Ну начебто машина їде, вже непогано. Давай драйвере, тобі протягнути лише якихось 30 кілометрів на цьому транспортному засобі. Доки водій нас віз, то подумав, що якось на малу суму погодився, навіть пробував щось торгуватися, але то було дуже дивно.

Масивні гігантські статуї перед храмом одразу викликали вау ефект. Тут виявилося набагато крутіше ніж було на фотках в інтернеті. Так, с чого почати? Хочеться полазити усюди! Далі треба трохи спуститися до священного озера, яке ідеально вписується у гармонію місцевості. Індуські працівники нам дуже раділи і наголошували, що ми можемо спокійно відвідувати місцеві святині навколо озера. Тут ну прямо дуже затишно гуляти. Сьогодні ще й схоже якесь свято, оскільки людей було достатньо. З зелених гір спускалися мавпочки поласувати дарами, що приносять люди. Цікаво, що туристів із досвідом джунглів легко відрізнити від новачків, що сують руки мавпам. Ми чесно намагалися донести до пані, що мавпа не оцінить її загравань, але вона впевнено проігнорувала нас і продовжила зближати руку до мавпи. Мавпа тим часом роззявила пащу як у лева, оскалила гострі зуби і загарчала не гірше за того лева. Ну добре, хоч у пані рука на місці залишилася, але тепер вона точно вже не буде загравати до мавп)

Після прогулянки навколо озера, ще можна піднятися по сходах трохи вгору і подивитися на усю цю красу з висоти. Кількість сходинок і кут нахилу просто ідеальний щоб не втомлюватися. Я вже думав, що то за правило, будувати в екзотичних країнах мінімум 1000 сходинок біля храмів) Тож дуже рекомендуємо це місце!

Приблизно в п’яти кілометрах від нас знаходяться чайні плантації із фабрикою чаю. Спробуємо ці 5 кілометрів проїхати на автобусі, тут навіть зупинка є. Спочатку до нас під’їхав чоловік на маленькому мопеді і підбадьорив, що автобус обов’язково приїде. То було дуже мило. Хвилин через 15 біля нас зупинилася машина і маврикійці сказали, щоб ми до них сідали, бо автобус тут точно не приїде. А ще їх дуже цікавилося, що сталося із нашою машиною))) Людоньки, як же ми нескінченно вдячні усім, хто нас підбирав у цій подорожі роблячи наше життя значно легшим. Нехай у вас в житті станеться щось непомірно хороше!!! Наприклад, ви нас підвезли ті п’ять кілометрів, а наступного дня у лотерею виграли квитки першим класом до Парижу! При тому вам навіть не треба купувати той лотерейний білет, ви його просто знайдете.

А ось і наша фабрика, можемо виходити. Про чайні плантації є два важливих моменти. У самої фабрики жахливий рейтинг, дегустація недешева і нецікава. Але другий момент – тут дуже красиво. Тож наша порада така: якщо хочете цікаву екскурсію по чайній фабриці, візьміть квитки на Шрі Ланку, якщо хочете цікаву дегустацію, то на Балі, а тут безкоштовно погуляєте по класним місцям. Поля тут дійсно висаджені у гармонії із черговим озером.

Сьогоднішня культурна програма нам обом дуже зайшла. Оскільки ми в самому центрі острова, то самий час зайнятися улюбленою прогулянкою по екзотичних селах. Тож ми просто пішли. Ми недавно так гуляли по Яві і отримали масу задоволення доставляючи не менше радості місцевим жителям. А тепер насолоджуємося маврикійськими селами. Ще б десь кави випити? Для майбутніх кавоманів, що опиняться в центрі острова я провів спеціальне дослідження. Кави тут в магазинчиках немає зовсім. Мені це окремо підтвердив працівник одного з таких магазинів. Я підказав, що це міг бути непоганий бізнес для якого достатньо просто термоса, але він зауважив, що каву тут не особливо то й п’ють.

Можливо відповідь саме у чайних плантаціях. На маршруті навігатор нам підказав ресторанчик із хорошим рейтингом. Проте був один момент, місцевість зовсім не виглядала, що тут може взагалі бути ресторан, та ще й такий популярний. У відгуках було сказано, що він переважно для місцевих, але це прямо справжня прихована перлина. Пішли перевіримо, що там заховалося таке. Шлях був нелегким, ми пролізали крізь чийсь закинутий двір, там були ворота закриті на замок, але хазяїн вийшов з будинку і сказав, що можна за будинком пролізти крізь дірку в паркані. Та й за парканом була сумна недобудована будівля і повна тиша навколо. Навігатор нам казав ‘Шукайте, десь тут крутецький ресторан’. Ми вже зовсім зневірилися у цій задумці, аж раптом на невеличкій будівлі я побачив кольоровий банер із такою ж назвою як на картах.

Заглянули в середину, а там повна посадка! Серйозно? Звідки взагалі ці люди взялися? На нас чекав затишний столик біля стіночки. Досвід їжі дійсно був і смачний і швидкий і все було просто супер! Це ж треба, дійсно прихована перлина виявилася)

Що у нас ще сьогодні по програмі? Ще встигаємо на дике узбережжя острова, де немає коралового рифа і через це можна споглядати потужні хвилі на Gris Gris Beach. Доїхали на диво доволі легко та швидко на автобусі. Але варто було зайти в супермаркет, як напоролися на повільних касирів) Хвилі, як на мене теж були трохи повільніші ніж ми очікували. Але у будь-якому разі нам було по дорозі, а краєвиди виявилися красивими.

Тепер треба зрозуміти, як взагалі із цієї далечіні дістатися нашого рідного Флік-ен-Флаку. Зазвичай в автобусі достатньо сказати напрямок і тебе будуть передавати з рук в руки. Коли водій запитав нас а де це, ми зрозуміли, що заїхали дійсно далеко. Потім нам місцевий навіть порадив скористатися таксі. Це було дивно, оскільки він теж користується автобусом, то має знати скільки тут деруть за таксі. Автобус непогано їхав по берегу, умовно у сторону нашого пляжу, аж доки не завернув кудись глибоко в центр острова. Кондуктор був впевнений, що нам по дорозі. Коли заїхали в глибинці в якийсь мегаполіс, то нам сказали, що можемо тут виходити та пересісти на наступний автобус. Де ми, як взагалі звідси виїхати, якесь величезне місто серед острова. Зате лічі дешеві. Тепер у нас ще й важкий пакет із лічі на додачу. Скажімо так, таксисти є, та за якихось пів королівства навіть готові повезти. Це взагалі в голові не вкладалося. Адже наступні туристи тут можливо сядуть у таксі десь через рік, конкуренція величезна, але за адекватну суму ніхто не їде. Ну й добре, будемо далі подорожувати автобусами, колись то вони доїдуть до потрібної точки. Десь за годинку ми навіть вже по знайомих місцях їхали, що значно підбадьорювало. Даша запропонувала спробувати вийти раніше і можливо пройдемо до готелю напряму по пляжу (без об’їзду двома автобусами). На одних картах треба перейти через тонку річечку, по гугл карті через 50 метрову річищу! Яким картам вірити? Схоже тут залежить усе від приливів та сезонів. Намагалися запитати кондуктора чи є там річка, але порозумітися не вийшло.

Жінка настільки хотіла нам допомогти, що розпитувала увесь план до дрібних деталей. Мені здавалося, що ми дійшли вже до початку подорожі, але до питання чи є та річка так і не наблизилися. Коли кондуктор зібрала усі пазли цього питання до купи, то дала доволі коротку відповідь “Я нічого не зрозуміла”. І ледве не пішла на друге коло. Ми вирішили випробувати удачу і, на щастя, річки не було взагалі. І це дуже добре, бо це був передостанній автобус, і шанси дістатися додому знижувались, якщо щось піде не так з річкою. Дорога нас вела по пляжах, красивих готелях та справжніх лісах.

Десь далеко зі сторони нашого пляжу долітали звуки барабанів, що допомагали орієнтуватися у вже темному лісі, хоча більше морально допомагали, а не практично. Оце так пригод собі придумали на сьогодні. Хто ж знав, що між двома пляжами цілий ліс! А вдома чекав наш улюблений балкончик для вечерь.

Єбоні форест

В цей день ми вже мали переїжджати на північ острова, але в цій частині було настільки любо, що ми змінили кількість днів у готелях, додавши ще один день на південь. За фактом на півдні не так багато активностей, майже усе на півдні. Тепер треба було визначитися, що саме ми сьогодні робимо. Я дуже хотів на гору Ле Морне, оскільки там мають бути фантастичні види. Було два але. Перше – це ми вже бачили види з літачків. Друге, більш вагоме – після тих водоспадів, слово “гора” жах проймав до самих п’яток. Тож вирішили спростити маршрут і поїхати ще раз у джунглі. Тут був вибір, або походити по тонким місточкам над вершинами джунглів, або дослідити тропічний ліс в глибині. Ми зупинилися на лісі. В цей день з автобусам знову не склалося і добиралися ми, так би мовити, не поспішаючи. В фіналі нас навіть таксист підвіз за символічні сто рупій бо йому було дуже по дорозі. Ми не могли зрозуміти, як правильно читати той ліс, чи він Єбоні, чи він Ебоні. Але тут усе просто – залежить від контексту.

Якщо вас тут будуть накривати жорсткі зливи в той момент, коли сховатися буде нема де, а замість фантастичних оглядок чорні хмари, то він Єбоні. Якщо ж природа до вас сьогодні прихильна, то можете називати Ебоні. Хоча в цілому прогулянка була цікавою. На початку ми закупилися у місцевих купою лічі, потім місцева жінка, приготувала нам смачних роті. І ми з видами на вже знайомий водоспад Шамарель сиділи і поїдали лічі. Дорога до лісу теж проходить через Шамарель, як і дорога на кольорові піски. Біля водоспаду зустріли групу українців, які з надією запитали, чи не сильно мокро зараз на пісках. Ми відповіли, що не знаємо, оскільки були там, коли було сонце, тобто не сьогодні. Вони вважали, що нам пощастило, але ж вони не знали, що ми зараз збираємося в хащі джунглів. Ліс доволі непоганий, якщо ви подивилися водоспади і піски, та ще маєте в запасі кілька годин, то має сенс тут прогулятися. Ми встигли подивитися головні визначні місця лісу – чорні надміцні дерева, а потім як накотила злива. Знаєте у джунглях в листочках великі дірочки?

То вони спеціально так ростуть, щоб ти не ховався там від тропічних злив. А головне по прогнозу мало бути сонце. На наступні дні прогноз став більш точним. Тепер вдень будуть дощі, а після заходу сонця ясно. Щось в кінці року ми ловимо джекпот з дощами, то в Каміно, тепер тут. Добре хоч все найцікавіше встигли подивитися без дощів. Коли злива через пів години збавила трохи тиск, ми побігли по мокрих стежках далі по маршруту. Виявляється в десяти хвилинах від нас була обладнана оглядка з кафе та накриттям.

І в паралельному світі ми б на неї встигли, але не в цьому. Ну хоч поверталися з лісу без дощів. Назад, на щастя, доїхали автостопом і потрапили навіть на місцевий концерт на березі океану.

Великий переїзд

Сьогодні ми мали зробити неможливе, переїхати через увесь острів. Мірки тут такі, якщо їхати 10 км, скоріш за все пощастить і за годину доїдеш. 20 км, морально готуйся до пригод із купою пересадок. 30 км, краще сиди вдома, бо якщо не підбере таксист за 1000 рупій (25$) – не доїдеш. Сьогодні нам треба було проїхати більше 50 км. Я згоден, що звучить доволі раціонально скористатися таксі. Але ж все в цьому світі має адекватну ціну, а тут треба буде віддати близько ста євро за годину поїздки. Тож вирішили добиратися із зупинкою на зоопарк по дорозі. Зоопарк тут має сумнівну репутацію. В рейтингу скаржаться на його оверзавищену ціну по 40 євро з людини.

Але в цю ціну входить тільки базовий огляд тварин. Якщо захочеш, наприклад, прогулятися із левом то ще 100 євро з людини. Одна з фішок зоопарку, що тут є сафарі на машинах і можна споглядати тварин в умовній природі. На жаль, самі машини на бензині і нам здається, що тваринам це не дуже йде на користь. Із цікавого, це було спостерігання за левами, що знаходяться у вольєрах. Якщо у зоопарках великі хижаки зазвичай флегматично лежать, то тут леви гралися між собою як діти і за ними було дійсно цікаво спостерігати, навіть попри дощ, що дуже швидко замінив собою сонячний день. Завдяки дощу ми сховалися під дахом, де поруч були дикі поселення пташок і змогли детально роздивитися як вони плетуть собі гнізда-кокони, це був неймовірний досвід. Одна особливо хитра пташка намагалася цупити травинки із сусідніх гнізд. Цікаво, якщо всі вони такі хитрі, то як у них не виходить саморуйнування таким чином?

Ще одна приємна фішка зоопарка, це тулувака! Вони так називають бобслей. Одна поїздка входить у ціну квитка. Зазвичай у бобслея є проблема, що попереду хтось починає тормозити, створюється затор і втрачається увесь сенс. Коли я сідаю у санчата, то намагаюся максимально відтягнути старт, щоб попереду людина якомога далі проїхала і можна було б промчатися на повній швидкості. Тут, на жаль, запуск наполовину автоматичний, залежить від працівника. Але, працівник тут справжній майстер своєї справи. “Ти будеш їхати швидко, чи повільно?”, “Насправді швидко, чи потім почнеш тормозити?”. Я пообіцяв, що на його бобслеї готовий встановити світовий рекорд по швидкості. Він сказав “Гаразд, у мене є окрема камера, я тебе запущу, коли попередній учасник проїде її, тоді ти його вже не наздоженеш” Оце так сервіс!!! Погнали!

Трос почав піднімати мої санчата високо у гору. Так, де тут повне блокування гальм? Полетіли! Швидкість на рейках я розвинув настільки велику, що вже був не впевнений в бажанні встановлювати світовий рекорд. А раптом на поворотах не розраховано під мою вагу? На поворотах я прямо відчував перевантаження тіла, летимо далі, на якийсь момент легенько почав тиснути на гальма, але ні, треба летіти! Можливо я був першою людиною, яка на бобслеї розвинула надсвітову швидкість, стільки задоволення я ще ніколи не отримував від цієї розваги. Даші також пощастило, оскільки її пустили за мною і уся траса була для неї вільна. ВАУ!!! Цікаво, що сьогоднішні дощі нам дали дуже потрібні два вікна, для поїздки на бобслеї і для виходу на трасу, щоб підсісти у автобус. У нашому готелі не мало бути самозаселення і хазяїн дуже хотів нас побачити, але коли дізнався, що ми збираємося їхати громадським транспортом, то вислав деталі, де знайти ключі від апартаментів) А ми почали наш нелегкий і далекий шлях. Спочатку треба було доїхати в самий епіцентр великих міст у Квадро Борнес. Там на нас чекала подорож на метро. По факту це був трамвай, але для Маврикія має велике значення. Колись ми летіли у літаку і Даша прочитала в журналі розповідь, що блогер спеціально заїхала у Порт Луї, щоб покататися на метро. Даша запитала тоді мене: “Ти не знаєш, що це за країна?” Я знав тоді, що через пів року ми тут будемо, але максимально відморозився, що це щось невідоме для мене. Хоча журнальчик потім взяв і почитав деталі. Так от, наявність цього метро доволі важлива на маршруті. Бо він провозить наскрізь через густозаселені великі міста оминаючи корки на дорогах. Ми доїхали до столиці Порт Луї. Тут відбувався приємний хаос. Столиця у путівниках була позначена як необов’язкова для відвідування. Хоча якраз нам таке подобається, це схоже на Стоун Таун на Занзібарі. Від зупинки трамвая ми ще дуже довго йшли на автовокзал, що обслуговує саме північну частину острова. Ще треба було навчитися вимовляти той Перейбере, правильно, бо спробуй хоча б одну літеру пропустити, так місцеві вже не будуть знати де це. Нарешті сіли ми в свій автобус і ще за кілька годин навіть доїхали до цілі.

Ми жили поруч з величезним супермаркетом, що було дуже зручно. Апартаменти були на нижньому поверсі із власною терасою і ще більш затишні і милі ніж крутецькі попередні! А на ліжку лежав подаруночок у вигляді брелочку з емблемою баобаба, це був символ наших апартаментів, та підписом “Welcome Andrii!”. Клас, як же не любити цей премилий острів. Хоч сонце вже сіло, і було темно, ми пішли купатися на пляж, де виявилося бурхливе нічне життя. У воді купалося купа людей, всі веселилися та сміялися, це вже якась утопія пішла. Чи варто казати, що водичка ще й була тепла як пухова ковдрочка?

Від Перейбере до Тру о Бріш

Після останніх подорожей автобусами нарешті настав законний час відпочинку. Сьогодні ми пішли по узбережжю дивитися різні цікавості та красиві пляжі. Ця частина острова зовсім інша. Тут, як на мене, зеленіше і екзотичніше. А ті жовті пташки, яких ми кілька разів бачили, гнізда в’ють на кожній вулиці. Ще й частенько червона пташка прилітає на розвідку.

З пляжами тут є один нюанс, багато приватних мешкань заблокували собою прохід до муніципальних пляжів і на них не так легко тепер потрапити. Ми спочатку пробували пробитися до недосяжних пляжів, але потім заскочили в автобус і проїхали до явно відкритих пляжів. Колір водички, та й ще на фоні яскраво червоних дерев – фантастичний.

При тому не треба ловити певний час дня, водичка увесь сонячний час красива. Та головна перлинка це Тру о Бріш. Тут є довжелезна берегова лінія, настільки величезна, що кількість людей можна сказати від’ємна. Як і на більшості пляжів, є безкоштовний туалет, душ та переодягалка. Це до речі класна фішка Маврикію. Та головне – тут недалеко бар’єрний риф, що захищає острів від агресивних хвиль та акул. Тож не дарма ми з собою привезли маски з трубками. Цікаво, що маску з трубкою доводилося брати із собою частенько, бо ми ніколи не знали, коли потрапимо на пляж з коралом. Я поплив на розвідку. Треба було відплисти десь сто метрів від берега.

Приємність, що глибина завжди менша за людський зріст, тож не потонеш, а течія зі сторони рифу спрямована у сторону берега, тож можна за це не переживати, та й висота коралу на горизонті настільки висока, що мабуть його не можна пропливти взагалі. Якщо любиш корал, то треба пройти кілька челенджів. Спочатку обережно пропливти умовну трасу для моторних човнів, тримаючи усі човни в полі зору. Ходять вони не часто, але іноді з’являються. Далі, як з’ясувалося, треба пройти зону проживання рибок “Пікассо”, це дуже красиві риби середнього розміру із гострим шипом зверху та зубчиками на хвості. Ці риби в Єгипті відносилися до пасивних, тобто першими не нападають. Я не знаю за що, але вони мене зненавиділи з першого погляду. І почалися атаки. А ще кажуть, що піраньї це страшно. Риба робить різкий і впевнений випад в мою сторону, але намагається не потрапити під руку. Головне не повернутися до них задом, бо будуть мітити шипом в ноги. На цей раз мене лише легко підштовхнула рибка. Їх зона займає метрів 15 може, а потім починаються коралові небеса. Живий, масштабний красивий корал із безліччю цікавих рибок. Так, Пікассо, відстань від мене, добре? Плавав трохи напоготові, щоб раптом на хвіст не впала чергова Пікассо. Ви взагалі маєте бути пасивними, а не агресивними! Дуже-дуже красиво, майже як в єгипетських готелях з класним коралом. Тут цікаво, що поплавати можна над самим коралом, і в будь-який момент встати на пісок за потреби, головне на їжака не наступити і не потурбувати чергову Пікассо-рибку. Вода, як на всіх пляжах, спокійна, бо захищена бар’єрним рифом, який вже зовсім поруч. Я бачу вже потужні хвилі, що розбиваються на морі, але стає настільки мілко, що туди не пробратися. Ну то й добре. Як же надивитися усю цю красу? Упс, щось на великій швидкості впилось мені в руку. Та що ж тут усі такі не дружні? Я різко стряхнув рукою, але усвідомив, що щось доволі міцно вчепилося. Невже це той випадок, коли в мене на швидкості влетіла риба-голка? Не може ж їжак по воді плисти? В голові за секунду прокрутилися різні варіанти. Коли я подивився на руку, то такого повороту сюжету не очікував аж ніяк. У великому пальці міцно сидів рибальський гак, та так, що тільки хвостик стирчав. До берега метрів 200 звідси, що відбувається? Я побачив моряка у човні, махнув йому і він схоже вирішив що у нього клює! Я тільки й встиг схопити іншою рукою за жилку. “Що робити знаєш?“, чоловік відповів, що треба скрутити спеціальну петлю з жилки і різко смикнути під правильним кутом. Моряк почав готувати петельку. Я перепитав чи він точно знає, що робить і ще дуже перепитав, чи він робив вже цей трюк. Чоловік запевнив, що він зараз точно вирішить проблему і, на щастя, це дешевий гачок, тож там на кінці зазубрина не велика. Як смикнув, гак з пальця вийшов, як ніж з руки у Девіда Коперфільда. Палець як новенький. Чоловік дістав сигарету і почав її закурювати. “Еее, а що ти тепер збираєшся робити?”, він сказав що треба попелом рану присипати, щоб зупинити кровотечу. У мене кровотеча одразу припинилася тільки від цієї пропозиції. Тепер треба з’ясувати наскільки гак був брудним? Човняр сказав, що попередній гак з’їла риба, тож цей був новеньким. Так, добре, поплив я до берега, мабуть. Поплавав так поплавав, але ну дуже сподобалося!

Від пляжу почали з Дашою рухатися уздовж готелів та гуляти по інших пляжах в пошуках цікавинок. Цікавинки знайшли нас самі. Це був центр прокату байдарок. Як же не поплавати у цій красі? Тож ще пів годинки плавали по блакитній водяній поверхні.

Вечори на цій частині острова були не менш романтичними. У нас була своя невеличка тераса серед екзотичних рослин. На вечерю до нас приповзала зелена ящірка, невеличкий гекон та равлик. При тому це відбувалося кожен вечір синхронно з нами. Мабуть через те, що ми включали світло, усі виходили на полювання.

Далі за прогнозом знову смуга денних дощів. Тож ми змістили свій графік максимально рано, кажуть, можна навіть сонце побачити. Тож наступний день ми почали з 07:30, поплавали у теплому океані. Потім сніданок на терасі, а далі поїхали на таксі у найстаріший ботанічний сад у південній півкулі!

Ботанічний сад

Назву його важко вимовити, але написати можу – Ботанічний сад Памплемус (Sir Seewoosagur Ramgoolam Botanical Garden). Сад виявився дійсно пречудовим, тут є настільки товстезний баобаб, що треба людей з десять, щоб його охопити руками. Візитівка ботсаду – це величезні латаття-сковорідочки на воді. Це амазонські латаття роду Victoria. Виглядають максимально ефектно, хочеться вірити, що на них можна навіть стояти, але це, на жаль, оманливо. Було б до речі круто, якби ботанічний сад серед них зробив одну несправжню металеву для фотосесій, тоді б туди були черги. Цікаво, що навіть в країнах, де всюди ростуть крутецькі джунглі, є окремі ботанічні сади, що виглядають ще крутіше.

Після саду ми поїхали у останню заплановану в подорожі локацію – столицю. Попросили кондуктора нас повідомити, коли будемо проїжджати індійський храм, ми його надивилися минулого разу з автобуса, виглядав ефектно, тож вирішили ще зробити там зупинку. Але почалася настільки потужна злива, що ми б фізично не пробилися крізь стіну води. Ну добре, їдемо тоді одразу до столиці. Усе одно кондуктор, як завжди, забуде нам сказати, що ми маємо вийти біля храму. Але не в цей раз. Водій відчинив двері, кондуктор нагадав, що це та сама зупинка. А також кілька пасажирів автобуса почали нас переконувати, що нам треба саме тут виходити. “Ее, та ні, дякую, ми краще в сухому автобусі покатаємося”. Як тільки доїхали до кінцевої, злива одразу перестала лити. Нам погода реально дала хороше та достатнє вікно для прогулянки столицею. Тут, як я вже писав, відбувається приємний хаос.

Усі щось продають, щось купують, щось дивляться, їдять, п’ють та просто кудись несуться. І усе це відбувається одночасно навколо тебе. Це реально так класно! Вишенькою на торті мала бути футболка з маврикійського Хардрока, але замість того, щоб грандіозно відкритися на цьому тижні, ресторан офіційно заявив, що передумав відкриватися на Маврикії. Отак-то! Ну й добре, сфотографувалися на якомусь складі, де мав бути той ресторан і пішли гуляти по набережній. Тут побудований справжній променад, тож набережну не можна пропускати, якщо ви в столиці.

Гастрономічною складовою сьогоднішнього дня став фудкорт у торговому центрі. Було багато дивинних і невідомих для нас закладів, треба було вибрати лише найцікавіший. Зупинилися ми звісно на індійському, індуси на острові знають свою справу добре. Я тепер коли згадую маврикійські роті, то одразу починає хотітися їсти)

Доки ми трапезували, погода вирішила, що ми вже все надивилися і включила потужну зливу. Ми були заблоковані у торговому центрі. І найбільш прикре, що могли б цілу годину їхати в автобусі під час зливи, а нам до автобуса 10 хвилин пішки йти, а точніше пливти. Я декілька разів рішуче вставав, відкривав двері, тверезо оцінював ситуацію і заходив назад. Коли супер злива перейшла у звичайну зливу, ми все ж таки ризикнули прорватися. Але проблема була в тому, що вулиці були затоплені місцями по коліна. Іноді треба було обирати де глибина поменше. Я себе на початку відчував як у тій старій грі, де треба жабкою по колодах стрибати, а під кінець маршруту вже справжньою русалонькою. Фух, допливли до автобуса.

Оскільки вечори тут були гарантовані без опадів, то ми ще поплавали з масками у нас на пляжі Перейебер. Тут теж виявився корал, багато цікавих рибок, навіть мурену бачили. А ось зірочкою на ялинці тут була морська зірочка, яку знайшла Даша. Океан – ти прекрасний!
Сьогодні у нас останній день на острові, на жаль, без сонця, але добре хоч рано вранці є проміжок без опадів. Тож день ми почали о пів на шосту ранку. Ми влаштували собі улюблене сафарі. Це коли йдеш далеченько по узбережжю. Разом із нами одразу побіг песик-провожатий. Ми долали великі лавові валуни, розлякуючи крабів. До речі, на Маврикії я вперше побачив дійсно червоних крабів. Бо мене завжди збивало з пантелику, що в русалочці краб Себастьян чомусь був червоним, а я знаю, що вони червоні, коли вже варені.

Прогулянка дуже заходила, хоча й була більше схожою на екзотичну смугу перешкод. За одно й подивилися на ті пляжі, до яких не було доступу з головної дороги. Потім проходили по готельних пляжах, працівники нам посміхалися та радісно вітали. Які ж вони класні. Тепер ми вийшли на один із публічних пляжів і треба якось встигнути до дощу повернутися до готелю. Але спочатку треба покупатися в прекрасному океані під чорними хмарами і нагородити нашого провідника баночкою собачого корму.

Десь з годинку перечекали черговий дощ, поснідали і поїхали на саму верхівку острова подивитися, що там цікавого. Ми вийшли на пляжі для кайтерів, це місце постійних вітрів, де можна посерфити з парашутом. Хоч ми і не серфимо, але ж завжди можна порадіти за інших. Та й в загалі, у нас було не менш цікаве заняття – ми грали у хованки зі зграєю крабів! Загалом ми перемагали, хоча одразу грали проти сотень! Так багато крабів одночасно ми ще не бачили. У місцевих тут була інша популярна розвага – Loud and Sound. Це великій патібас, який привозить місцевих на пляж. Вони розкладають на столиках фуршет і напої, а з автобуса дуже-дуже гучно лунає музика. Скоріш за все усі краби на цьому пляжі були глухими. Лауд енд Саунд ми бачили в різних частинах острова, швидше за все, усю цю маврикійську гучність можна навіть з космосу почути.

Кілька годин погуляли по джунглях та на території дорогого готелю і погода знову почала псуватися, треба повертатися. Але спочатку зробимо фінальний закуп лічі, так щоб ще й додому привезти. Якраз на дорозі місцевий продавав їх за дуже демократичною ціною. Купили спочатку кілограм, нам насипали щедрих півтора. Потім подумали і ще такий кілограм докупили. От тепер можна їхати.
Доки їхали в автобусі я вирішив що має сенс ще раз поїхати поплавати в коралах на Тру о Бріш, Дашу перспектива плавати перед дощем не дуже надихала. Тож передав Даші речі, залишив собі 200 рупій і маску з трубкою. Так і поплавати можна, і за речі на берегу спокійний, бо нема чого красти. Головне тепер без телефона вийти на правильному пляжі, бо вони трохи схожі – усі красиві.

Ну що, рибки, я повернувся, фінальний заплив. На цей раз рибалок на горизонті немає, можна пливти. Але боятися на цей раз треба було не рибалку. Одна невеличка, але дуже горда рибка-Пікассо одразу відкусила мені шматочок від ноги і попливла собі по справах. Та що ж це таке? Як я з діркою в нозі буду плавати? А й добре, побідкаюся вже вдома, нема часу. Зате погода мене нагородила бездощовим вікном, тож я вдосталь наплавався серед неперевершеного водного царства.

О п’ятій тридцять ранку я востаннє пішов плавати на ці казкові пляжі, було ясно, водичка як завжди стабільно тепла, чому вже треба повертатися з цього затишного і одночасно складного острова? Тут реально вода якась особливо приємна, зовсім вилазити не хочеться. Але треба, тож ми сіли у таксі і помчали до аеропорта. Маврикій, твої пригоди залишаться назавжди в наших серцях, дякуємо тобі і твоїм мешканцям!

Цей рік був безумовно вийнятковим у подорожах. З того часу як ми переїхали до Польщі, наш формат подорожей дуже змінився і був зосередженим в більшості по Європі. Це як мінімум логічно, оскільки Європа стала, як ніколи, доступною. Але ж далекі екзотичні країни ваблять, невідкритих напрямків по Європі усе менше та менше… А акцій на екзотичні напрямки усе більше… Тож погнали.

Спочатку наш друг Андрій влаштував усім справжнє свято на свій день народження – повіз друзів на три дні у Закопане. Доки всі збиралися, я сидів у черзі на ренген зі своєю, як мені тоді здавалося, вічно зламаною рукою.

Закопане було неперевершеним, ми потрапили в сніжну казку!

Далі ми зробили для себе ціле відкриття – Валенсія. Місто, яке змінило нашу уяву про Іспанію!

Оглянувши усі закуточки в околицях міста ми полетіли на Ібіцу

Острівець непоганий, але якщо ти не по клубам, то максимально дні два буде достатньо.

Далі на мене чекав корпоратив у німецькому зоопарку, де я потоваришував із дикою кицькою.

А ще нарешті побачив свою колегу по роботі Лєру. Це була радісна та тепла зустріч.

На зворотньому шляху, в літаку я зрозумів, що цей рік поповниться ще двома подорожами, оскільки довелося терміново видаляти зуб. Новий в Польщі ставити дорого та нецікаво, тож запаслися квитками до Грузії. А тим часом настала довгоочікувана подорож на Балі. Почали ми з Амстердама.

А далі понеслася краса, що не мала меж – Балі

Ну а звідти на Яву.

Від островів отримували неймовірну віддачу, тож вирішили захопити ще й Нуса Пеніду, що знаходиться поруч.

Приємнийм доповненням до подорожі був сюрприз у вигляді Сінгапуру

Паралельно йшла дуже складна і велика підготовка до подорожі на японське Експо, для нас та окремо для мами і її подруг. Підготовка була космічних маштабів і є нашою однієї з найскладніших організацій. І ще один маршрут розробляли для подруги Аліни, яка вирішила відкрити для себе Азію і полетіла нашим авторським маршрутом Краків-Стамбул-Сінгапур-Куала Лумпур-Пенанг-Лангкаві-Сінгапур. Але то все підготовка, між органцізаціями ми влаштовували свої подорожі, тож полетіли по акції в Щецин.

За Щецином на нас чекала перша Грузія, оскільки треба було летіти ставити імплант замість зуба. У нас із собою була купа паспортів для групової подачі на японську візу при повернені. Тож паспорти спочатку разом з нами злітали на дуже і дуже гастрономічний тур, а на зворотньому шляху ми їх одразу подали у варшавське посольство.

Паралельно на моїй роботі відбувалися глобальні зміни і масові скорочення. На щастя, мене залишили, але мене переводили на інші проекти. Тож для знайомства з новою командою була організована корпоративна подорож до Румунії.

Після тиждневої роботи в Румунії, треба було відпочити, тож наступною подорожжю була вже традиційна Швейцарія у наших друзів.

Ну а далі настала подорож, на яку ми чекали три роки, нарешті – почалася всесвітня виставка Експо у Японії. Оскільки я маю рівень експерта у питаннях авіаційних перевезень, то ми змогли до звичайних квитків із пересадкою у Стамбулі додати цілу велику подорож по Туреччині. Тож почали ми з Каппадокії.

Каппадокія вже вчетверте вразила нас прямо у серденько. Можна сміливо казати, що в її долинах назавжди залишилася частинка наших сердець і ми обов’язково будемо ще повертатися. Після чотирьох днів у долинах ми полетіли на дводенний відпочинок на турецькі курорти поруч зі Стамбулом.

Ну і звісно потім ще на п’ять днів до Стамбулу.

Для повного розуміння нашої любові до Туреччни. Коли у нас з’явилася безкоштовна можливість розширити нашу заплановану тижневу подорож по Японії, то ми розширили на додатковий тиждень саме цю пересадку, а не Японію.

І нарешті ми вилітаємо на Експо 2025

Хоч Експо і пройшло фантачтично, але назавжди запам’ятався саме останній день у японському Кобе, для мене це тепер візитівка подорожі.

Через кілька тижднів відпочинку після відпустки, ми підбили наших друзів поїхати на день у Словаччину

А ще через два тижні на вікенд до Аліни у Норвегію, а саме в Осло.

Після Норвегії у мене була запланована подорож вихідного дня у замок Чоха. Наш друг купив книгу про усі замки Польщі і я пафосно сказав, що навмання відкрию книгу і поїду з Дашею в той замок, що першим трапиться. Усі це сприйняли як жарт, але перший замок ми вже бачили у Любліні, тож я відкрив другий і він виявився дуже шикарним, а на карті було видно, що там можна винайняти кімнату на ніч, тож я Даші влаштував сюрприз – ніч у замку! Даша до останнього не знала куди я її везу через усю Польщу.

Під час подорожі співпало багато приємних факторів і подорож вийшла на максималках романтичною.

Ну а потім настав час сюрпризної подорожі для мам, ми їх в цьому році повезли на Мальту.

Ну і майже одразу після Мальти настав час другого великого Каміно. На цей раз ми йшли центральний португальський маршрут, а в кінці перейшли на маршрут Спірітуал.

Друге Каміно нам підкинуло справжнє випробування у вигляді чотирьох днів безперервної зливи, але разом ми подолали це випробування!

Тепер треба було знову повертатися у Грузію, щоб поставити коронку на імплант. За ці дві грузинські подорожі в цьому році, ми охопили майже усю Грузію, включаючи Батумі. Це було неперевершено смачно!

Рік добігав кінця і настав час гранд фіналу! Я повіз Дашу у ту таємну подорож, що подарував на початку року, коли ми були на Балі. Даша до самої пересадки не знала куди ми прямуємо.

Спочатку була зупинка в німецькому Потстдамі на зимових ярмарках

Ну і на прикордонному контролі, коли офіцер запитала куди ми саме летимо, Даша дізналася, що це Маврикій!

Але Даша ще не знала, що головна атракція – це буде політ на гідроплані над єдиним у світі підводним водоспадом!

Ну і буквально за тиждень до кінця року ми не витримали і поїхали ще в одноденну подорож в гори, де треба було сім годин при мінус шести градусах насолоджуватися зимою.

Ось таким він насиченим видався 13-й рік наших подорожей. Я від щирого серця бажаю усім, кому подорожі приносять стільки радості та задоволеннвя, мати можливість подорожувати часто, цікаво і в гарну погоду!

Що можна отримати від Маврикія?

• Безмежно красиві пляжі із білим пісочком та спокійною водою
• Живі корали з рибками, доступні недалеко від брега зі звичайною маскою
• Екзотичні пташки у великій кількості
• Побачити єдиний у світі підводний водоспад (оптична ілюзія)

Житло на Маврикії

Маврикій один зайдорожчих курортів світу, готелі коштують дуже дорого. Ми бронювали собі власні апартаменти з кухнею та кондиціонером за 10 місяців до подорожі (в тому ж районі, де і готелі). Ціна виходила 40-50 євро за ніч за двох. Якщо поруч є великий супермаркет, а їх на острові достатньо, то снідати і вечеряти краще вдома на власній терасі серед пальм, ну або балконі.

Харчування на Маврикії

Як описано вище, снідати та вечеряти краще вдома, по трьом вагомим аргументам:

1. У ресторанах доволі високі ціни, як у європейських містах.
2. У ресторанах дуже часто працюють креоли, вони настільки повільні, що ви проведете в очікуванні їжі усю свою подорож. Якщо в Макдональдсі заглянути на кухню, то буде здаватися що ти дивишся відео заповільнене втричі!
3. В супермаркетах є на різна класна риба (на жаль, не свіжа, але якісна – глибокої заморозки) і можна собі влаштувати не менш екзотичну вечерю за 5$ на двох якщо купити рибний стейк і підсмажити його в своїх апартаментах.

Які пляжі найкращі

1. Flic-en-Flac – тут дуже красива вода, як і в більшій частині острова, але плавати краще в зонах де дорогі готелі. Наприклад, в районі Hilton. Там розчищене від каміння дно і пісочок, тож буде приємно
2. Trou aux Biches – мені сподобався найбльше. Велика зона для звичайного купання, а якщо відплисти сто метрів від берега (там глибина буде по груди), то буде багато живого коралу та рибок.
3. Pereybere – невеличкий, доволі багато людей. Водичка теж красива, праворуч є відносно непоганий корал із рибками.

Транспорт на Маврикії

Автобуси. Хороша новина в тому, що автобусним сполученням покритий абсолютно увесь острів. Не було такого місця, куди не можна дістатися автобусами. Але є дуже велике але. Ті автобуси настільки повільні та нерегулярні, що можна витратити пів дня на дорогу, якщо не пощастить з пересадками. Кондуктори в автобусах добре знають напрямки, тож вас пересадять де треба. Але на автобуси в одну сторону закладайте щонайменше дві години.

Автостоп. Працює настільки ідеально, що ми навіть з машини в машину пересідали щоб доїхати до дому. Зазвичай в одну сторону ми добиралися автобусами, а назад автостопом. Бо в зворотньому напрямку набагато легше зловити машину, ніж зловити машину, яка їде в гущу острова.

Таксі. Є абсолютно всюди і в великій кількості. В середньому хочуть 2000 Mur за поїздку (44$). Але бувають рідкі випадки, коли таксисту реально по дорозі і він може за 1000 MUR пів острова вас провезти.

Як дістатися з аеропорту на Маврикії. Найбільш вдалий спосіб, як виявилося – замовити заздалегіть подорож через booking.com, вийде приблизно 22 eur. Зазвичай ми на букінгу не замовляємо таксі, бо це гарантовано дорого, але у випадку з Маврикієм – приємне виключення з правил. На жаль, по острову таксі на букінгу замовити не вдавалося.

Розваги на Маврикії

Головна розвага, яку не можна пропустити – це політати на літачку або на гелікоптері над підводним водоспадом. Важливо бронювати заздалегідь. Оплата буде на місці карткою або готівкою. Ми літали від LagoonFLIGHT на двох одномісних гідропланах (в літаку тільки ти та пілот). Синхронний 15-ти хвилинний політ двох літачків обійшовся по курсу у 325 EUR за двох. Гелікоптери, ми бачили, коштують по 200 EUR з людини, але ти там в групі. Я б не сказав, що сам підводний водоспад це прямо топ оф зе топ, на знімках в інтернеті занадто перефотошоплено. Але загальні види коралового бар’єру ви запам’ятаєте на усе життя, вау еффект буде на максималках. Для підсилення вау еффекту можете зробити цей політ подарунком-сюрпризом для вашого тревел-партнера.

Гроші

Майже усюди можна платити карткою. Зняття готівки в банкоматах без комісії. В автобусах платити готвікою.

Що цікавого спробувати

Я б не відзначив Маврикій подорожжю за гастрономічним раєм, але нам сподобалися індійські роті з начинками, а також лічі, у грудні їх продавали у великих кількостях.

Менталітет

Тут живуть переважно індуси та креоли, всі вони добрі та приємні в спілкуванні, готові допомогти. На цьому острові високий рівень життя, тож тут не намагаються надурити.

Що цікавого ми бачили, окрім екзотичних пляжів, підводного світу, пташок та гігантських черепах

• Храм Pari Talao з величезними скульптурами богів, що знаходиться на священому озері
• Чайні плантації Bois Cheri, безкоштовно без екскурсії та без дегустації (бо відгуки на них не найкращі)
• Водоспад Chamarel
• Кольорові піски Chamarel (обирайте сонячний день)
• Ботанічний сад Pamplemousses (найстаріший ботанічний сад в південній півкулі)
• Прогулянка по столиці Порт Луї, треш та хаос, але приємний
• Доволі незвичайний Cascavelle Shopping Mall, винглядає як маленьке місто

Де ми не були, але має бути цікаво

• Піднятися на гору Le Morne Brabant, кажуть дуже складно, але види мають бути фантастичні
• Базальтовий водоспад Rochester Falls
• Походити по тонких балках над джунглями у Vallé Advenature Park

Популярні автобусні маршрути

Скільки країн та міст ми вже відвідали по світу, а список черги для подорожей все не зменшується. Він тільки стає більше. Колись ми вперше для себе відкрили Європу і вона була, як тоді здавалося, аж двадцятою країною у списку. Але ніколи б не уявляв, що будуть такі країни, які в черзі будуть вимірюватися роками і навіть десятиліттями. Тож на тринадцятому році подорожей і до Мальти нарешті дійшла черга. Це була сезонна подорож з мамами, коли вони не знають до самого літака куди вони летять.

Перше чим приємно здивувала країна, вона зовсім не схожа на жодну з європейських країн. Міста Мальти більше схожі на Єгипет у хорошому сенсі цього слова. Оскільки ми, як завжди, прилетіли пізно ввечері, то красу моря поки що перевірити не можемо, але одне можна сказати точно, в кінці вересня вода дуже тепла! І це одразу задало позитивний тон всій подорожі. Тож яка вона Мальта? Треба лягти спати і з самого ранку почати занурення. А поки що купимо гігантського кавуна в місцевому супермаркеті. Працівниця чомусь декілька разів перепитала чи дійсно ми хочемо купити цей кавун, я вже подумав, що може він декоративний якийсь. Так і почалася в цій подорожі кавуново-нічна традиція.

Сан-Пауль-іль-Бахар

Ми традиційно почали з пішого огляду своїх володінь. Перше, що було зрозуміло, що ціни на Мальті максимально космічні. А особливо ресторани, тут “без фраку” можна не підходити. Тож треба трохи навчитися “виживати” на Мальті. На щастя, доволі швидко натрапили на мережу пекарень McSims. Що значно спростило нам планування трапез. Тільки треба знайти місце по-мальовничіше, щоб смачно з’їсти традиційну випічку Мальти, але, як на зло, тільки руїни якихось лавочок та сухі кактусоподібні рослини навкруги. Кілька хвилин пошукавши місце для трапези, ми дійшли висновку, що не такий і поганий той лісок із напівсухими рослинами. Було смачно та незвично. У мальтійців є традиційні пиріжки із дуже цікавими начинками. Склад я не пам’ятаю, але такий смаковий досвід з пиріжками був вперше.

Ми на Мальту виділили аж 9 днів, бо так зручніше було по літаках, та й в цілому подорож додатковими днями не зіпсуєш. Це означало, що ми подивимося за цей час кожнісінький закуточок усієї країни. На щастя (чи на горе), тут діють проїзні на увесь публічний транспорт. Але горе тому, що транспорт ходить настільки нестабільно і повільно, що дев’ять днів буде вдосталь, щоб подивитися не тільки усю країну та її прилеглі острови, а ще й заректися ніколи не сідати більше в мальтійські автобуси. Хоча далі буде випадок, коли автобус взагалі не приїде і треба буде йти пішки, то в такий момент начебто і нічого так, можна було б і проїхати зайвий раз.
Оскільки проїзний діє менше ніж наша кількість днів, то сьогодні ходимо пішки. В нашому містечку є знаменитий мальтійський океанаріум, тож почнемо з нього. Мені якось незвично писати “наше містечко”, але то краще ніж кожен раз писати “в нашому Сан-Пауль-ілб-Бахарі!”. Це так, ліричний відступ доки ми купуємо вхідні квитки. Сам океанаріум рівно такий же хороший як і більшість по світу. Нам сподобалося, але мені як людині, яка в Києві могла в будь-який день, поїхати у Оушен Плазу і подивитися безкоштовно, важко вразити океанаріумом) Хоча в цьому була дійсно класна фішка із інтерактивним “зануренням” на глибину. На даху океанаріума ще є секретний поверх із безкоштовною виставкою. На цьому поверсі гуляють виключно найуважніші люди, що читають таблички біля ліфта) Ввечері, відчуваючи свою уважність ми вп’ятьох намагалися розгадати справжнє вбивство! Ну, майже справжнє. Ну добре, майже вбивство теж. Але було цікаво проходити карткову настільну гру.

Все це добре, але що на острові по пляжах, кажуть, вони тут особливі. Як виявилося, саме так. Тут є рибки під водою, тож маски в подорож – обов’язково. Щоправда, кількість не така як в Єгипті, але давайте будемо відвертими – Єгипет ще жодна країна не перевершила по підводному світу. Кажуть, що в Австралії має бути круто, але поки вона десь в черзі. У морі в вересні можна сидіти годинами. Ще й цікавинки попадаються, такі як майже підводні тунелі за якими закриті водойми. Тож мальтійське море від нас отримує твердий залік. Забігаючи наперед скажу, що найкращий пляж на острові – Għadira Bay.

Острів Коміно

Як бачимо з назви острова, наше каміно вже зовсім не за горами. Це буде подорож буквально за кілька днів після повернення. Але її знаки вже разом з нами. На цьому острові є місцева знаменита блакитна лагуна. Про острів, та й взагалі про Мальту порада така, якщо у розкладі ясний день – вибираєте пляжі, якщо хмарний, то акцент робіть на міста. Особливо це стосується блакитної лагуни. Ми вибрали ідеально ясний день і лагуна була просто фантастична! Колір водички був дуже наближений до найкращих пляжів світу. Єдине, що напочатку злякало, це кількість людей біля лагуни.

Але як з’ясувалося 95% було саме на лежаках, у водичці були якісь десятки. Оскільки ми зовсім не поціновувачі лежаків з парасольками, то ми від лагуни отримали максимальну віддачу. Якщо любите саме плавання, то тут можна перепливти на інший острівець і через грот взагалі виплисти у відкрите море. І навіть позапливати в печерки. Але то звісно якщо добре плаваєте і не боїтеся головою коцнутися об ті печерки. Після добрячого запливу, доки не відчувається спека, треба починати підйом на вершину цього сусіднього острівця. Підйом – то випробування ще те. Бо тут ти без сандалів, оскільки вони залишилися на Коміно. В ноги впиваються гострі камінці, а очі радіють від неймовірної краси та кольору водички. Але уся ця локація красива на сто зі ста, тож у сонячний день маст сі! Даша мучилася тим, що телефон теж залишився на Коміно і фотографувати цю красу можна тільки очима. Наплавалися, можемо йти досліджувати інші частини острову Коміно.

Хоча спочатку розберемося, як тут із їжею справи. Тут багато трейлерів, де щось готують. Ціни на диво не такі високі, як зазвичай роблять на подібних пляжах. Єдина проблема – це повільність. Колись на Мальті проводили дослідження і відібрали найповільніших кухарів світу, потім цих кухарів перевезли на острів Коміно. Тож на острів треба закладати цілий день. Пів дня плаваєте, а половину чекаєте доки вам зроблять той сендвіч із картоплею. Ми навіть позмінно чекали доки працівник приготує. То я стояв, то Даша мене підміняла. До речі, позитивний факт, тут безкоштовні душі.

Саме на острові. По всій Мальті душів не бачили, але туалети також безкоштовні, коли вони є. На Коміно ще є декілька пляжів і за великим рахунком це все, але тим не менш цілий день пролітає на несамовитій швидкості. Ми, окрім лагуни, плавали ще на іншому пляжі і там теж дуже сподобалося, бо було багато рибок.
Повернення на саму Мальту було трохи дивним, чи причал не розрахований на таку кількість людей, чи погано продумана логістика. Але на маленькому клаптику землі збирається неймовірна кількість туристів і в усіх квитки на абсолютно різні пороми. Квитки розрізняються по кольору, а правильний колір вигукує капітан з кожного порому. На цьому клаптику відбувається нескінченна міграція у різні сторони. Але ж яка тут красива водичка була!

Доки пливли на поромі, тверезо зважили свої сили і вирішили ще в цей день встигнути залізти на місцеву гору, з міткою Top Of The World, звідки мають відкриватися приголомшливі види на Мальту. Як ми дізналися по факту, нікому ті види нічого не мають. Але сам маршрут приємний та затишний уздовж гранатових садів. Оскільки багато перезрілого гранату валялося просто на землі, то ми спокусилися зірвати кілька гранатів з дерева, оскільки сади, схоже, не користуються попитом ні у хазяїв, ні у туристів.

У цій подорожі був просто вбивчо-смачний гранат. Тож ввечері пройти маршрутом ми однозначно рекомендуємо, хоча і не стільки заради тих видів. А ну так, там є ще один загальномальтійський мінус. Назад треба їхати автобусом. Місцеве правило говорить наступне – якщо твій автобус відправляється не з кінцевої зупинки, то ти його не дочекаєшся. Вони тут і так ходять раз на годину, ще й не за розкладом, ще й саме на цьому тижні може бути ремонт якоїсь дороги і автобус буде ходити так, невідомо як, але точно не так як ти очікуєш. Мальтійські автобуси це біль. Ми тоді ще були зелені, намагалися за 20 хвилин встигнути дійти до зупинки, бо розклад.

Фактично ми їхали хоча б якимось автобусом, який йшов зовсім в іншому напрямку, бо там може ходити ще більше автобусів, а значить ще більше шансів щось зловити. Чесно кажучи, краще в бюджет подорожі закладати пересування на таксі, бо наявність тижневого проїзного це і перевага, і прокляття одночасно. Бо краще не було б ні того проїзного ні тих автобусів. Але пам’ятаємо про класні пляжі, рибки та водичку на Мальті, якщо ціль пасивний відпочинок, то селіться біля класного пляжику і не ускладнюйте собі життя громадським транспортом.

Басейн Святого Петра

У наступний по сонячності день має сенс вирушати в відому місцеву пам’ятку – басейн святого Петра. Сюди навіть можна дістатися з якимось екскурсіями, або на моторних човниках. Ну і звісно для справжніх екстремалів, завжди доступні автобуси! Спочатку ми приїхали в миленьке риболовецьке містечко Марсашлокк.

У магазинчику накупили хлібця і купу смачного салату з морепродуктами. Тепер пішечки хвилин 40 і можна влаштувати пікнік у дуже мальовничій бухті. Тут можна і пострибати, і просто поплавати у прозорій, теплій, блакитній водичці. Але ми не знали про головну атракцію цієї бухти – місцевий гід зі своїм песиком-рибалкою.

Фішка песика, що він разом з туристами стрибає з височенних круч у воду, перепливає на іншу сторону. Хазяїн пригодовує рибу, а пес із гавкотом сам на неї полює і ловить! Бачили колись собаку-рибалку? А ми бачили! Паралельно хазяїн на весь пляж включає місцеву музику через велику колонку. Це місце максимально атмосферне на Мальті.

Та й Марсашлокк прямо затишний-презатишний. Насправді тут багато таких містечок, назви, на жаль, усіх не запам’ятовував. Бо багато дивилися завдяки пересадкам, або свідомо спланували. Можливо, ми такі туристи, що бачили набагато більше міст цієї країни ніж будь-який середньостатистичний мальтієць за життя.

Валетта

Це одночасно і столиця, і справжня перлинка Мальти. Місто доволі велике, максимально аутентичне, тож на нього треба виділити мінімум пів дня. Коли ми приїхали, то з’ясували, що через пів години буде традиційний постріл з гармат. Він тут два рази на день відбувається. Постріл можна дивитися з безкоштовного оглядового майданчика, та з платного, де ще й щось розповідають. Чим ближче то залпу, тим більше натовпу на тому майданчику і є ризик не побачити взагалі гармати. Але розповідаю лайфхак, що реально працює. Виберіть такий день і такий час, щоб під час залпу була потужна злива! Людей, що вже по пів години тут чекають, як рукою знесе. При тому за пів години до залпу у нас було сонце і за короткий проміжок погода змінилася на протилежну. Прямо як оркестр заграв, так і полило. Лайфхак номер два, парасольку із собою не беріть, там вже буде достатньо інших у людей в руках!

Старе місто велике, цікаве, з родзинкою – тут всюди різнокольорові балкончики і двері. Тож фото тут виходять яскравими і аутентичними. Якщо ви вже облазили усе місто всередині, то приємним бонусом є стежка із місточками ззовні по периметру. Там ще є щось на кшталт пляжу, де можна помилуватися потужністю моря. Прогулянка по столиці прямо максимально зайшла.

На другу половину дня ми запланували погуляти по заповіднику із пташками біля нашого містечка. Єдине питання було — як правильно туди дійти. Бо знаєте, ці заповідники іноді так розташовані, що по карті не до кінця зрозуміло де вхід, а де паркан. Перед нами стояв вибір йти вздовж річечки, із трохи хащами або по тротуару біля шумної дороги. Другий варіант був надійніший, можна сказати, сто відсотковий, а от із річечкою як пощастить. Скажімо так, річечка була мила, качечки яких ми зустріли також, але, на жаль, ми зробили неправильний вибір. В якийсь момент треба було ухвалити рішення, або лізти по стіні на міст із тротуаром, або йти назад через хащі. Я поліз на гору розвідати, чи можна там далі пройти.

Моя зламана рука вже майже зажила, але лазити ще доводиться однією) Аж не віриться, що скоро повноцінно зможу навантажувати обидві! Під час підйому я помітив винищувач, що в небі почав робити фігури вищого пілотажу. Даша з іншими, десь внизу собі знайшли оглядку і ми спостерігали незаплановане спонтанне авіашоу. Було і вау і трохи лячно. Чого це винищувач вирішив політати над містом і робити різні бочки та петлі. Тож слухайте анти-лайфгак. Не суйтеся у пташиний заповідник під час авіашоу. Після шуму надзвукового літака, я взагалі не впевнений, що птахи колись повернуться. Ні, ну об’єктивно, шоу літаків було подивитися краще. Та й повністю пустий заповідник не кожен день побачиш. Тут ще й таблички, щоб не шуміли, не лякали пташок.
Далі Дашина мама з Мишком поїхали на автобусі додому. А ми вирішили втрьох прогулятися околицями міста. Доки гуляли, на місто налетіло ще 9 винищувачів, але, на жаль, нам будинки закривали їх фігури. Хоча, коли вони робили серце зі стрілою у небі ми побачили.

Мишку та Ніні пощастило по повній, вони якраз приїхали на пляж, там де проходило шоу. Нам, невеличким бонусом засяяла веселка у небі. Так, ШІ що це було і як часто це буває? Було дві новини, погана в тому, що таке буває на Мальті тільки раз на два роки, а от хороша новина, що шоу триває два дні і завтра буде проходити цілий день і саме в нашому місті! Оце так зловили дати подорожі! Думаю ця спонтанність буде на другому місці після виверження вулкана в Ісландії! Тож моя порада, якщо плануєте відвідати Мальту, то в ідеалі підлаштуйтеся під дати авіашоу, воно прямо дуже-дуже! Але якщо не будете жити саме в місті, де проводиться шоу, то в цей день будуть колосальні затори навколо міста, важкувато дістатися. Це був кінець вересня якщо що, у авіашоу є спеціальний сайт де по хвилинах розписана програма.

Сліма

До початку шоу у нас є десь половина дня, тож встигнемо зганяти в одне з популярних містечок. Тут часто роблять візитну фотографію країни, фото лазурної водички на фоні храму. Зараз перевіримо, наскільки правдиві фото! Я хотів би сказати, що це місто обов’язкове для відвідування, але реально виходить, що усі відомі міста Мальти обов’язкові. Фішка в тому, що міста дуже відрізняються. Це виглядає дуже сучасно і дуже контрастує на фоні інших міст. Воно виглядає як місто майбутнього.

Дуже класно тут гуляти по набережній, гуляти в глибині міста і гуляти на фоні Валетти, що розташована через бухту від Сліми. І так, той храм на фоні лазурової лагуни дійсно виглядає шикарно! Скажу чесно, від Мальти не очікували таких крутих локацій. Місто чимось нагадує Тель-Авів.

Так, що у нас по часу, ще пішки прогуляємося в сусіднє містечко і треба їхати на авіашоу. Звісно що на плани побачити пташок довелося накласти остаточний хрест. Але ж яке то було шоу. Я собі обрав ще й найкраще місце для споглядання – прямо з теплого морька. Це було і пафосно і шикарно одночасно. А оскільки ми ще й жили в цьому містечку, то можна було навіть збігати до дому на перекус.

Острів Гозо

Це третій мальтійський острів, транспорт якого також покривається загальним проїзним. Ми, як справжні мандрівники, не можемо собі дозволити пропустити бодай зайвий закуточок під час подорожі. А тут ще й цілий острів. До речі, доволі немалий! Перша класна фішка острова – це величезний піщаний пляж. Взагалі по Мальті можна цілий тур по пляжах влаштувати. І всі якісь різні виходять. Цей нам сподобався потужними хвилями і помірною глибиною. Це коли і не одразу глибоко і не довго треба пішки йти, прямо в самий раз. А ще колір піску був незвичний, майже помаранчевий, дуже красиво!

Єдине, що треба визначитися, або цілий день на цьому прекрасному пляжі провести, або дивитися увесь острів, а тоді треба підлаштуватися під графік автобусів. До речі, на цьому острові вони наче й без затримок ходили. Але проміжки часу могли бути доволі великими між автобусами. Тож ми собі змогли дозволити пару годин морька і мерщій далі досліджувати острів.

Я б з радістю поділився б назвами наступних локацій, але Даша була за кермом і чесно кажучи назви я не знаю. На одній з локацій були гігантські скелі, а ходити треба було по застиглій лаві. Думаю, що фотографія не передасть усієї краси, але в таких місцях добре відчувається уся велич планети. Тож як будете га острові, обов’язково відвідайте місце, назву якого я так і не згадав. Тут ще мала бути крутецька природна арка, але, на жаль, вона вже впала у воду, запізнилися ми на кілька років.

Наступне класне містечко, це столиця острова – Вікторія. Якось на початку навіть не знали що дивитися, судячи по карті. Але тут є класний і безкоштовний форт. Всередині він нагадує Сан Мішель на мінімалках. Судячи з квиткових кас, тут є якась платна частина, але ми облазили усе що тільки можна і навіть були на вершинах стін.

Так, що у нас по часу, що ще встигнемо? Можна вийти з автобуса по дорозі до порту і пройтися цікавими стежками по узбережжю. Задумка була вогнина, але стежка не виглядала свіжою. А ще вона з урвища веде донизу. Тобто треба дуже добряче спуститися, щоб дізнатися, чи вона матиме продовження. У таких випадках краще, щоб один хтось спускався і подавав знак іншим, чи воно того варте. У цих спусках ще що більше спускаєшся, то більше хочеться щиро вірити, що стежка не закинута. Я тримався до останнього. Та що ж в цій подорожі вдруге вже не щастить із закинутими стежками!!!

Махнув нашій команді рукою щоб не спускалися і почав довгий підйом. Добре хоч то був не останній пором, на який ми планували потрапити по цій стежці, бо тепер треба йти вздовж траси великий крюк. З іншої сторони, пригоди теж не бувають зайвими, бо в цих Європах це не таке часте явище.
Наступний день ми вже традиційно почали з пляжу. Це вже була хороша традиція на Мальті. Бо пляжі тут класні, а морько тепле. На цей раз пляж був Għadira Bay, у нього головна перевага – він дуже красивий. Цього в принципі достатньо. Тут є і перевдягалки і навіть душик. Якщо вже сьогодні вирішили дивитися найкрасивіше, то логічно, наступним кроком відправлятися у село самого Попая. Прямо реально того дядьки зі шпинатом.

Тут є два моменти. Вхід в село (щось на кшталт парку-розваг і аквапарку на морі) коштує якісь космічні гроші, а судячи з відгуків там немає стільки розваг. А другий момент, що замість шпинату тут плантації баклажанів! Невже усе дитинство мене Попай обманював зі шпинатом? Тільки не поспішайте викреслювати це село з вашого маршруту. Тут можна подивитися безкоштовно з оглядок на село і види тут ультра-фантастичні. Це коли водичка настільки блакитного кольору, що каміння під водою теж стає блакитним. Тож тут прямо Вау-вау-вау. Була правда ще одна проблемка, виїхати з цього села. Чомусь у нас вийшло так, що ми знову приїхали в село на автобусі. Як це взагалі можливо, ми ж від нього наче навпаки їхали?! Ох Мальта, ти така Мальта. Тож трохи наполегливості і ми в наступній цікавості – Clay Cliffs.

Спочатку необхідно пройти на величезній висоті між двома пляжами, по дуже прикольному трекінговому маршруту. Щось подібне є на Тенеріфе у селі Маска. Там маршрут вимірявся годинами, тут хвилин на 20 розвага. Треба обійти скелю по колу крізь лавово-рослинні хащі. Але тут саме маршрут, тож це не пробирання, а справжній активний туризм. І все це відбувається на висоті метрів сто над морем. Тож не пропустіть цей маршрут.

Заодно буде час оцінити який більше пляж подобається. Один, правда, для справжніх каскадерів, другий для людей, що цінують життя. Ми, як відомі поціновувачі життя, обрали пляж із цивільним спуском з гори. Ще й пляжик піщаний, ну як тут не купатися. Наша порада, коли будете купатися на цьому пляжі, то залиште трохи сил на зворотню дорогу, бо автобус тут ходить раз на десять років і всі в нього можуть не влізти. Ми вже тверезо оцінювали свої шанси на автобус, тож додому пішли пішки. Об’єктивно, або півтори години пішки, або зараз на зупинці просидимо ті півтори години.

Дорога виявилася доволі затишною, із добрячою порцією смачного гранату. Правда сталося дещо, що тепер ніколи не вийде з голови. Ми бачили як два мальтійця виконували вечірню пробіжку, але один біг у чомусь схожому на медичну маску. Виглядало це настільки дивно, що вже пройшов тривалий час, а я досі не можу це розбачити.
Фінал сьогоднішнього вечора у нас був у справжньому мішленівському ресторані! Ми вирішили спробувати цей досвід, але зайшли суто на десерти.

На Мальті, до речі, велика кількість мішленівських ресторанів, можливо Мішлен десь тут і живе. Бо інакше як це пояснити?

Мдіна

Наші дні на острові добігали кінця, і у нас були реальні шанси побачити усю Мальту. Тож вперед – додивлятися нододивлене. А в недодивленому виявилося реально класне містечко Мдіна. Місто одразу виграло декілька номінацій – це наявність тої недорогої та смачної випічки, та й сама концепція старого, обнесеного мурами міста. Шкода тільки, що випічка була поза містом. Тож традиційно поділилися на дві групи, я, група А, пішов добувати для всіх їжу, доки група Б ховалася під аркою від дощу. Ні, ну а що ми думали, усі дев’ять днів на Мальті буде сонце? Це ми ще навіть в друге каміно не пішли, он там на нас чекає справжня злива, а не ці локальні дощики. Коли поїли, то якраз змогли подивитися старовинне місто без дощу.

Тут реально настільки все затишно виглядає, що можна з радістю намотати декілька кіл по місту. І що найцікавіше, на Мальті важко визначити топ міст, вони всі цікаві по-своєму та затишні. Колись люди винайдуть телепортацію і по Мальті можна буде спокійно мандрувати без автобусів, але поки це тільки мрія. Уявляю, як цю розповідь знайдуть вчені через тисячі років, і будуть казати, що он той дуже відомий, і що не менш важливо, скромний блогер, усе передбачив! Може навіть колись екранізують цю подорож і люди будуть дивитися як ми раніше пересувалися мальтійськими автобусами. А ми тим часом поїхали гуляти по чергових величезних кручах над Середземним морем, які називаються скелі Дінглі.

Тут, до речі, теж було дві стежки, вздовж моря і з панорамними видами. Десь в інтернетах було зазначено, що треба йти вздовж моря. І що цікаве, стежка знову не виглядала туристичною, а головне, я знову пішов перевіряти до самого низу. Щось у цій подорожі не складається зі стежками вздовж моря. Тож моя порада мандрівникам: якщо біля стежки є вказівник, що туди йти не треба, то туди дійсно йти не треба! Бо банально там може бути глухий кут та нічого цікавого. Загалом гарно погуляли вздовж урвища на горі. А ще я в магазині запитав працівника чи неміг би він мені приготувати кавусю і чоловік із радісттю заварив мені кави:)

На останній день із самого ранку ми поїхали на наш улюблений пляж і мали мету подивитися ще один пташиний заповідник, бо хоч в якомусь то мають бути пташки. Єдине що, по карті показувало, що він декілька днів на тиждень не працює, і схоже сьогодні той день. А хоча ні, он працівниця якась виходить з калитки. Працівниця з радістю повідомила, що відкриє заповідник за кілька годин. А коли ми уточнили чи точно цей заповідник працює по четвергах. Вона задумалася, потім зраділа, що сьогодні таки четвер, і сказала, що тоді вона його сьогодні взагалі не відкриє! Щось не склалося з пташками у цій подорожі, ну значить так підемо досліджувати місцеві гори, на щастя, стежок тут багатенько.

Ну що ж, треба потихеньку рухатися в сторону аеропорту, бо він знаходиться в зовсім іншій частині цілої країни! Хоч часу у нас ще було багато, але транспортна система – справа тонка, тож пів дня на Мальті якраз вистачить з головою! А приємним бонусом була ще купка міст і цікавинок, що ми подивилися по дорозі. Насправді на нас чекав ще один бонус, гуляння по Варшаві до четвертої ранку через запізнення літака, але про це, мабуть, можна робити цілу окрему розповідь)

Підсумок

Мальта – це дуже незвичайна країна в Європі. Тут дуже класне море і неймовірні міста. Я раніше виставляв рейтинг складності подорожам по десятибальній шкалі, але з досвідом подорожей рейтинг став не релевантним. Та для Мальти хочу зробити виключення, якщо сюди прилетіти з метою активного відпочинку то складність подорожі буде десь 8 з 10.

І пам’ятайте, якщо на вікнах немає москітних сіток, то це легко виправити за допомогою штори та прищепок!

Мільйони історій, сотні кілометрів, десятки маршрутів. Шляхи каміно кожний рік проходять тисячі пілігримів. Минулого року ми пройшли наше перше португальське каміно по узбережжю океану. Тоді ми засвоїли – каміно ніколи не буває одне, перший маршрут – це тільки початок нескінченної історії. В той день, коли втомлений та нескінченно щасливий пілігрим доходить до храму у Сантьяго де Компостела, він в жодному разі не закінчує каміно, а лише свій перший маршрут. Саме в цей момент починається відлік до наступного каміно. Багато людей, ще не пілігримів, навіть не усвідомлюють, що їх відлік також вже йде, бо не ти обираєш, а каміно обирає тебе. В цьому році троє наших друзів також відкрили для себе цей чарівний шлях. Ми чекали майже рік. Рік на диво виявився одним з найдовших і нескінченно насичених. Хоча каміно у багатьох вважається випробуванням, я б це характеризував більше як справжній відпочинок. У всіх інших типах подорожей мільйони планів, всюди треба встигнути, усе зробити, багато із чим розібратися під час подорожі. В каміно тільки дві задачі, дійти та поїсти. На сьогоднішній день ми пройшли вже два повноцінних португальських каміно. Це було два абсолютно різних досвіди. Спільних рис між двома каміно майже немає, їх об’єднує тільки те, що треба прилетіти в Порту і дійти до Сантьяго де Компостела, а так це дві зовсім різні і прекрасні історії. Тож ми починаємо рівно на тому місці де закінчили минулого разу.
Ранкове Порту ще спить, а двоє пілігримів знову стоять на початковій точці біля храму і дивляться у напрямку Сантьяго-де-Компостела…

День перший океанічний

Ми знову тут, можна було б сказати, що зараз зробимо перший крок, але зробили ми трохи раніше, бо від готелю до початку маршруту треба було ще пройти додаткових півтора кілометри. Можна було б під’їхати, але розклад автобусів нам максимально казав “Ідіть пішки, маленькі пілігрими”.

*Це у нас в родині є мем про маленького горобчика, тому розклад автобусів нам казав саме так. Зате по дорозі зайшли в маркет і смачно поснідали. Я ці сніданки чекав цілий рік. Португальська ранкова випічка неперевершена.

Тепер дійдемо до храму, там під музику місцевих музикантів запишемо на відео перші кроки і почнемо! Але на цей раз замість імпозантного чоловіка, що грав на синтезаторі піратів карибського моря, стояв підстаркуватий дід, що грав на трубі скажімо так, не найкращі пісні цього світу. Ну добре, він доволі далеко від першого вказівника, тож хоч біля стовпчика можемо записати відео.

Біля вказівника місцевий гід вирішив зібрати групу туристів яким захоплено розповідав про пілігримів. Туристи обступили цей стовпчик так, що неможливо було зробити відео, щоб хтось не позіхав на фоні. Ось як буває, реальність проти очікувань. Ще кілька разів пробували підібрати вдалі ракурси, ой всьо, починаємо маршрут. Ще, правда, трохи загороджень і будівельних матеріалів треба обійти.

Минулого разу для зменшення навантаження, перший день ми йшли не вздовж океану, а центральним шляхом, на цей раз саме перший день пройдемо вздовж океану, а потім вийдемо на центральний шлях. От тільки стрілочки на маршруті нас почали відводити в неправильному напрямку. Ну дуже дивний початок маршруту, а може це вже перші знаки каміно? Тільки треба розібратися, що саме нам каміно хоче сказати. Ми вийшли до сонячної набережної і все таки почали свій маршрут. Усі ці складнощі старту буквально ніщо проти насолоди перших кроків по набережній Порту. Ландшафти тут фантастичні.

І старі будиночки із плиткою і фламінгоподібні пташки, що шукають собі обід у воді і звісно сам сонячний океан! По правій стороні місто на значному підвищенні, але там дуже красиві види і дворики, дуже хотілося б туди повернути щоб полазити, але треба триматися маршруту, особливо в перші дні, коли треба зрозуміти свої сили. Особливо коли йдеш з якимось випробуванням.
Минулого разу я проходив каміно зі зламаною рукою, тому що переніс дату операції на користь каміно. На цей раз буквально перед каміно мені лікар сказав довгоочікуване “Ну ось і все, тебе знімаємо з обліку, рука зрослася!”. Але тепер випробування випало Даші, у якої після трекінгу по горах Швейцарії почало боліти коліно. Хоча вже й пройшло майже пів року. Проблема була настільки масштабною, що ледве не скасували каміно за два тижні до початку. Але все ж таки вирішили спробувати почати.

На цей раз речей брали ще менше, бо погода тепліша у жовтні, та й навіщо багато речей брати. Мій рюкзак 4 кг, Дашин 1,9 кг. План Б був у тому, що в гіршому випадку я зможу понести обидва рюкзаки, ну і в ще в гіршому, просто будемо подорожувати по Португалії. Але як з’ясувалося каміно лікує. Можливо, це був запит Даші на маршруті, або вона попросила щось настільки хороше, що добро повернулося сторицею.
Разом із променями жовтневого сонця я відчував вайби кожної секунди маршруту. Навіть опинився в місці з екзотичного сну, який я бачив років 8 тому. Тільки уві сні були ще й три слони, але це точно було те місце. До нас підійшли дві українки і запитали, що цікавого в тому напрямку, куди ми йдемо. Ми сказали, що йдемо прямісінько в Іспанію))) Приємно було так сильно здивувати людей, але хто зна, може каміно тепер і їх колись обере. Накидав їм цікавих місць на карті Порту і ми продовжили свій шлях.

Кожен день у каміно – це як окрема історія, сьогодні каміно випробовувало нас поставивши на шляху гелікоптер. Хороший крок, але ми не спокусимося і дійдемо пішки! Далі був справжній джедайський меч! Прямо лежав у коробці біля паркану. Я його помітив, тож, схоже, це був знак для мене. Але знак чого саме? Що мені шлях цим хоче сказати? Якщо минулого року всюди попадалися шкірки банана і ми не змогли зрозуміти до чого це, то джедайський меч тим паче! Можливо щось про внутрішню силу?

Вум-вум, порозмахував трохи мечем і пішли собі далі. Океан нас прямо вмовляв, зайдіть до мене, відпочиньте! Але спочатку знайдемо затишний португальський заклад. Із відкритих дверей доносився гул десятка місцевих. О, це те що треба, неперевершена португальська атмосфера.

Смаки Каміно

Почнемо нашу гастрономічну складову маршруту з рибки та вина. Загалом смак вина і шлях каміно це дві приємні речі, що йдуть в унісон з дня у день. Справа в тому, що на маршруті часто продаються комплексні обіди, в які входить півлітровий глечик вина на людину. Притому біле вино в цих закладах – напів ігристе. Минулого разу такі заклади у листопаді були переважно закриті, а на цей раз вже справжнє випробування. Бо після такого обіду ще може бути близько десяти кілометрів на маршруті. ШІ радив бути дуже обережним із вином на середині маршруту, але схоже це наше випробування, бо вино смачне, доведеться подолати! Тож в Португалії вино та сардини це справжні смаки каміно. Я ще все мріяв з’їсти традиційну франчезінью, але чомусь цей маршрут мав на мене інші плани.

Кожна трапеза була душевна та чимось запам’ятовувалася. В одному із закладів, де розмовляли виключно португальською, працівниця довго не несла нам меню, а потім принесла дві страви показати наочно, бо не знала як пояснити англійською. Ми з Дашею сказали, що як раз хочемо різні і вона нам їх і поставила на стіл, на тому вибір страв і закінчився. В іншому готелі усі заклади були настільки далеко, що хазяїн на машині безкоштовно завозив пілігримів до закладу своєї мами, а потім повертав назад, що не порушувало правила шляху. Але це все тільки про Португалію, бо в Іспанії свої смаки та свій ритм каміно.

Але повернемося до нашого першого португальського дня. Океан, цим все сказано, у цьому слові можна описати усю нескінченну красу маршруту. Океан нас манив, кликав. І сказати чесно, чинити супротив цьому неможливо. Треба обов’язково виділяти час на споглядання океану, в цьому можливо і є одна із цілей португальського шляху. Хоча варто було доторкнутися ногою до крижаної води, виявилося, не так вже і манить цей океан. Виявилося, що можна просто сидячи на камінні на нього подивитися. В такі моменти здається, що ти і каміно це щось єдине, я в перші ж пів дня шляху отримав набагато більше, ніж пам’ятав про шлях каміно. Даша ще не настільки відчувала маршрут, але для неї каміно підготувало свої інсайти вже в наступних днях.

Втомленість та фізична підготовка

Океанічний піший день добігав свого кінця, наш кемпінг із власним будиночком був на відстані менше кілометра. Але зовсім не було тієї крокодильської втоми, що ми відчували рік тому. Звісно втома відчувалася і ми з радістю чекали коли дійдемо до затишного ліжечка, але ноги не гули, не боліла шия. На щастя, так проходили усі наступні дні. Схоже секрет тут був у фізичній підготовці від першого каміно. Організм прекрасно знав, що на нього чекає і як із цим собі радити. Ще наші рюкзаки були на 20% відсотків легшими, а самі переходи трохи коротшими на перших днях. Більше пояснень ми не знайшли.

На сьогодні ми орендували маленький, затишний будиночок у лісі. Він був схоже розкладний і в ньому було усе саме необхідне і ідеально скомпоноване. Я пам’ятаю, як ми з радістю лягли на м’які матраци. Але радість була не довгою, за 50 хвилин буде фантастичний захід у сонця прямо в океан, а такі речі пропускати не можна!

Тож хочемо чи ні, а менше ніж за годину ми проводжали червоне сонечко прямісінько в океан. Тепер можна повечеряти і спатоньки, бо довго сьогодні йшли. Не знали ми, що на нас ще й в цей день чекало випробування, оскільки до вечері у закладі входило по пів літра пива на людину. Звісно, каміно – це в жодному разі не про алкоголь, але ж яка тут гастрономічна складова…

День другий місточковий

Дерев’яні місточки. Ми цього чекали з попереднього каміно. Це безумовно один з найкращих елементів прибережного шляху. На щастя, частина сьогоднішнього дня перетиналася із минулим океанським маршрутом, а саме місточковою частиною. Тож місточками ми насолоджувалися по повній. Зранку ми проходили місця минулої слави. Тут ми вперше вечеряли рік тому, а тут ми стояли ледь живі від втоми і дивилися в нескінченність океану. Камінська ностальгія. До речі, зламаний фрагмент місточку вже повністю відновлено.

А далі на нас чекало відгалуження. На цей раз ми мали повернути у дворики і попрощатися з океаном на цілих 9 днів. Це не просто, морально важко. Ми чули історію про жінку, яка ходила в каміно шість разів і кожен раз це був саме прибережний маршрут, ми її чудово розуміємо. Але шляхів попереду ще багато і треба рухатися далі.

Прощавай океане, ми з тобою обов’язково ще зустрінемося. Останній перетин із минулорічним маршрутом це місто Віла до Конде. Це максимально затишне містечко, що можна сміливо відносити до перлинок каміно. Сьогодні у нас не такий великий перехід, тож можемо дослідити детальніше його вулички. Тут хотілося блукати нескінченно, ці старовинні міста містять в собі певну магію, вона притягує.

А може вони просто дуже красиві та затишні, хто зна. Але на шляху таких перлинок буде багато і це змушує пілігримів починати і починати нові шляхи. А ось і офіційне розгалуження на шлях Camino Central. Тепер подивимося, яке воно каміно без океанів.

Знаки каміно

А тим часом ми перериваємося на нашу постійну і улюблену рубрику. Один зі знаків на мене чекав вже у самому Віла до Конде. На вулиці стояла машина-бусик із пивним краном, який був декоративно прироблений збоку. Я заради цікавості натиснув на кран і з нього полилося справжнє пиво. Я вже боюся дізнатися, що той знак означає, але й були більш зрозумілі знаки. Коли я допив каву, то на дні були чіткі окреслення півника. А це буде символ одного з наступних наших міст, при тому доволі знакових міст на нашому маршруті.

А ми тим часом пройшли дуже дивну гігантську бетонну будівлю і прийшли до нашого будиночку. Нас зустрів хазяїн і подарував нам дві чотирилисті конюшини на удачу! Будиночок був максимально затишний, навіть гамак висів усередині. Житло в цьому каміно приносило окрему ноту радості, люди розуміють, що вони здають житло на шляху пілігримів, тож в деяких мешканнях прямо відчувається тепло та любов.

Ми зупинилися у дуже маленькому містечку, тут було кілька магазинів, з десяток вулиць та костел. Португальські костели на цьому маршруті – це була ще та загадка. В них було два стани: була або служба, або вони були закриті. Тобто ми не могли потрапити майже в жоден. І так увесь час, по всій португальській частині. Як нам пояснили, вони швидше за все відкриваються по вихідних.
Одна з мудростей, яка нам прийшла у ці дні – не завжди коротший шлях кращий, бо там може бути велике сховище гною!

День третій, сільський

Смачно поснідали смаколиками від зайки, спакували із собою хурму що Даша не з’їла і можна починати черговий прекрасний і сонячний день. Тепер вже і Даша почала відчувати вайби маршруту. Ми до того боялися, що каміно без океану буде не таким красивим, але ж які міста і села на нас чекали! Сьогодні була переважно сільська місцевість, часами села виглядали як в далекій Азії. Я навіть замріявся, а що якщо б каміно можна було пройти по острову Ява! У нас там колись був найкращий трекінг. Але Даша зауважила, що через популярність уся магія того маршруту могла б розвіятися. Тож якщо будете на Яві – пишіть, я розкажу де там можна затишно пройти міні-каміно на один день.

А ми тим часом пройшли чиюсь хурму, хтось здався і виклав, а ми свою гордо несли далі, зазвичай в каміно так робити не треба, бо це додаткова вага. Але на цей раз у нас рюкзаки взагалі не відчувалися. Але яких же ми тільки розмірів рюкзаків не бачили у пілігримів. Деякі мандрівники виглядали просто як гігантський рюкзак із ніжками. Я так розумію, що розмір твого рюкзака у каміно – це та кількість речей, до яких ти прив’язаний у житті.

Чим менше маєш матеріальних цінностей, тим, схоже, і рюкзак буде легшим. Є дійсно додаткові потреби, якщо ти ночуєш в загальних альберго і несеш додатково спальник. Але у людей ми бачили і термос, і металеву чашку, і найгірше – це повні пляшки води. Тут у жовтні місць із питною водою не те що багато, їх дуже багато.

У будь-якій кафешці тобі залюбки безкоштовно наберуть пляшку, і також багато колонок із водою. Завжди можна добряче напитися води і йти з 70 аварійними грамами на двох далі. Тут мимоволі прийшла ще одна мудрість, що кожен може ускладнювати собі шлях та життя до нескінченності. Цю проблему я бачу в багатьох аспектах життя. Чого тільки вартує, коли люди підписані на усі тривожні, а головне “правдиві” новинні канали. Я ще у далекому 2013-му помітив тенденцію, якщо відписатися взагалі від усіх новин, то навіть грошова інфляція умовно перестане існувати. Останнє пам’ятаю, що бачив перед глобальною відпискою, що Юльку посадили. Тож кожен свідомо, або несвідомо обирає для себе рівень легкості життя. А ми тим часом прилягли на галявинці і я провалився хвилин на 30 у країну своїх мрій.

Ще одне щастя – це мати доволі приземлені мрії. Але це мабуть окрема має бути історія. А на нас чекало дійсно класне містечко Барцелінош із символом у вигляді того півника, що був у моїй кавовій гущі.
Сьогодні ми жили у номері, який виглядав як довгий будиночок, з’єднаний стінами з двох сторін з іншими. Я завжди думав що такі будиночки мають бути десь у Техасі біля вивісок “Мотель”.
Я все не втрачав надію скуштувати у якомусь з закладів франчезінью, та кожен раз було якесь але. Наприклад сьогодні був вибір – 5 хвилин до відкритої піцерії із високим рейтингом, або 15 хвилин в іншу сторону до центру, а там не факт, що заклад відкритий. Була слабка надія на піцерію, бо хтось у відгуках виклав фотку страви. Коли ми прийшли, то нам дали меню тільки із піцою, але ж я знаю правду. Я запитав у офіціантки, чи не готують вони часом секретну франчезінью. Офіціантка запитала на кухні, а там незадоволений кухар сказав щось португальскою, але з інтонації вже було зрозуміло, що ніяку франчезінью він готувати на ніч глядячи не збирається. Проте це була дуже смачна піца!

Сьогодні за вечерею нас було троє, Я, Даша та хурма, яку ми забули з’їсти. І вже тупо було викидати, ну значить завтра з’їмо. Аж сам собі не вірю, що ми хурму тягали по каміно, але яких тільки дивностей не буває у цьому світі! Добре, хурма, йдемо спати. А тим часом місто нам по справжньому раділо. Спочатку біля готелю нескінченно сигналили машини, і це вже другий день, а потім пів ночі якийсь гурт концерт грав, я так розумію, що поруч десь був стадіон. Щодо гудіння машин ми так і не змогли розгадати секрет, чомусь ці дні по вечорах десь на дорогах машини влаштовували затяжне гудіння. Десь по пів години і не один раз. ШІ сам був в шоці, а навігатор показував повну відсутність корок.

День четвертий, оливковий

Раночку! Пора в дорогу, бо вже півники заспівали! Але то метафора, на щастя, півники в цьому місті кам’яні і не співають. Ми вмостилися біля моста над туманним заливом і снідали залишками вечірньої піци. Вздовж річки внизу простягається піша дерев’яна доріжка. Мені навіть здалося, що вона нас кликала, але то був би клич сирен, бо не можна так жорстко відхилятися від маршруту кудись вниз. Натомість ми вирішили прогулятися по верхній частині старовинного міста.

Нас зловила місцева жінка і вирішила нам провести справжню екскурсію! Шкода португальський діалект цього району був нам не зрозумілий. Але те, як захоплено і з інтонацією вона нам усе розповідала, вже вартувало отриманих емоцій. Вона нас навіть направила правильно пройти маршрут, так щоб додатково обійти церкву з гори і в гору. Ми хотіли пояснити, що ми там вже ходили, але жінка наполягала. Коли ми таки обійшли зайвий крюк, вона пройшла більш короткою дорогою і продовжила свою розповідь. Але важливий в цій історії саме фінал, вона нас завела в дуже затишну кав’ярню, пояснивши, що там можуть поставити пілігримський штамп. Тут було дійсно вау. Такс, влаштовуємо другий сніданок на терасі з видом на фонтан і площу.

Це тепер наш перший спогад про каміно. Такі заклади це ще один із сенсів проходження маршруту. Увесь світ був на паузі доки ми пили нашу ранкову каву і чай. Дізнаємося ж що тут за легендарна печатка. Працівниця сказала, що за печаткою треба пройти в храм через дорогу, який як раз закрився 5 хвилин тому! Ну хоч ми тепер знаємо, що храми бувають відкриті)

Ми пішли свій оливковий маршрут, це переважно були знову красиві гірські села із оливковими садами, де місцеві збирали урожай. Що цікаво, то зрізали не оливки а цілі гілки. Це був справжній дух каміно, ще й ці милі собаки, що одночасно і суворі, і для любові. Собаки біля будинків кудись увесь час уважно дивляться і гавкають, але коли проходиш повз, то собака робить вигляд, що тебе не бачить і взагалі він увесь час гавкав в іншу сторону. А он та на ганку прямо на нас суворо дивиться, невже гавкне на нас? В цей момент вийшла місцева киця і почала ластитися до пса. Пес намагався тримати марку, але кішка вже спалила нам, що насправді це добряк.

Ну і окремий вид собак на маршруті, які одразу народилися для любові. Чухайте мене пілігрими повністю! Ось вам мій перший бочок, ось другий! Руде кошенятко нам нявкає, щоб і його почухали, а песик намагається розтягнутися між мною і Дашею (і хурмою) щоб раптом кошенятку зайвої уваги не дісталося. Даша вирішила, що настав час з’їсти ту хурму і фрукт виявився нескінченно терпким, дарма тягали) Ну хоч хурма трохи подивилася португальский маршрут.

Сьогодні був той день, де не ти обираєш коли будеш їсти, а каміно. Але ідеально посередині маршруту був заклад, у якому було на вибір тільки два меню із вином)))) Це реально справжнє пілігримське випробування. Вино на обід, на середині маршруту, коли потім треба дійти решту)

Сьогодні ми ночували в нашому найкращому житлі на маршруті. Це був сад у яру біля між’яр’я із будиночком, де в кожну кімнату окремий вхід. Вже варто сюди прилетіти, тільки щоб пожити тут. На території було нескінченно любо та красиво. Навколо виноградики, каштанові дерева з пухнастими плодами красиво підметеними під стовбури. Хазяйка сама виготовляє вино, оливкову олію і сушить усілякі трави для смачного чаю.

Що ми з задоволенням спробували. Ще вона пропонувала вечерю, але ціна була завищена, тож ми пішли скупатися в місцевому сільпо і Даша нам приготувала смачну вечерю. В цей момент група гостів з Німеччини, що замовили собі вечерю з повагою запитали Дашу, невже вона сама приготувала тут вечерю? Так, у мене дуже хазяйновита зайка! На сад опустилася густа ніч, десь за парканом ховалися хитруни-невидимки. Вони завжди з’являються у сутінках, а їх чари зникають разом із світанком.

Тож йдемо за територію, може вдасться їх знайти. Ми розмовляли десь біля грядок і дивилися в нескінченне зоряне небо, по якому час від часу пролітали супутники та літаки.
Як же важливо в цьому світі вміти відпочивати. Притому, що взагалі таке відпочинок, як він має виглядати, може бути для кожної людини своя відповідь. Але це має бути те, що приносить задоволення і бажання жити далі саме так. Бо можна лежати на дивані і не отримувати того задоволення, яке можна отримати коли йдеш ці неймовірно красиві і великі відстані. А вміння відпочивати, схоже залежить від того, наскільки приземлені очікування ставиш. Один з яскравих прикладів це японське експо. Японія дуже сильно накосячила і запорола організацію експо, але наприклад ми з Дашею поставили експо 4 з 5, бо отримали від нього майже все, що хотіли. А якщо читати відгуки (не японців), то більше одиниці майже ніхто і не поставив. Якщо читати японські відгуки, то менше п’яти майже ніхто не поставив) Тільки якщо ну дуже щось не сподобалося, то японці можуть і четвірку лупанути з п’яти! А ми тим часом вчергове не змогли знайти хитрунів-невидимок і пішли спати.

День п’ятий, квітковий

От ви гуляли колись по едемському саду? Якщо ви не проходили це каміно, то мабуть ні. А от ми очам не могли повірити, ми йшли крізь квіткові зарості. Квіти були з усіх сторін і навіть висіли над головою. Як така краса взагалі може бути? Ще й баночку з печивком для пілігримів хтось поставив. Це була величезна порція милоти та доброти. Як то кажуть, нам дуже любо стало. Головне на колючий каштан не наступити, а магія швидко розвіється. Ми ще й на сніданок ласували каштановим йогуртом, тепер головне щоб побратими не помстилися. Йогурт, на жаль, виявився горіховим, але в спогадах він залишиться навіки каштановим.

На обід у нас випало ласування свіжим апельсином, що на рідкість був стиглий і ріс на відстані витягнутої руки. Бо зазвичай до плодів треба стрибати, а цього під час каміно категорично не можна робити, щоб зберегти ноги. Ми ще наївно думали, що цей квітковий день буде найкрасивішим на маршруті, але вже вдруге переконуємося, що справжню перлину маршрут зберігає ближче до кінця.

Притому про найкрасивішу частину маршруту ти не прочитаєш у відгуках, це кожному своє, але в каміно для себе кожен знайде своє. Головне почати маршрут. А це вже справа часу, бо як відомо, не ти обираєш каміно, а воно обирає тебе. І погода, і виклики на маршруті – усе це відомо заздалегідь, а щоб дізнатися, достатньо почати йти. В цьому році троє наших друзів також пройшли маршрут каміно і ми навіть вже знаємо яких двох наступних людей воно обрало.
А ми тим часом прийшли у Понте-де-Ліма. Сьогодні був не дуже довгий маршрут, тож є сили дослідити це цікаве містечко. Взагалі це місто вважається ледве не найкращим на маршруті, але ми б дали йому радше оцінку “хороше”, бо наше найкраще буде ще попереду.

Місто поділене мостом на дві частини, оскільки рюкзаки легкі, то можна зараз погуляти по центру, а ближче до вечора переберемося у другу частину заселятися. Маленькі кам’яні вулички, столики з місцевими туристами на вулиці, є усі атрибути хорошого міста. В цьому каміно прийшла одночасно і захоплююча і сумна здогадка – у цьому світі є майже нескінченно цікавих міст, але, на жаль, усі побачити за життя не вийде. Ну добре хоч з країнами задача посильна. А якщо ще й почнуть колонізацію Марса, то там теж будуть якісь міста, і скільки туди будуть коштувати квитки? Цікаво, а космічні кораблі теж будуть лоукостовими? Але зосередимося поки що на нашій планеті.

Ми якраз обійшли все що тільки могли обійти і сидимо в ресторані в очікуванні обіду. Чекали ми приблизно вічність, а можливо навіть і дві. Але це той момент, коли каміно вирішило, що тобі треба просто сидіти і відпочивати, правда чомусь голодним. На вечірню прогулянку ми пішли досліджувати місцеві ліси і річку, у якої була справжня легенда. Тут колись проходили римські солдати, але вони боялися перейти річку, бо по повір’ю можна втратити пам’ять. Я б залюбки продовжив історію, але в той момент мені подзвонила колега з роботи по каналу зв’язку для екстрених випадків, тож залишимо хронологію.

Як з’ясувалося, біля цієї річки довелося приймати складні рішення не тільки римському полководцю, але й мені – про долю наших дорогоцінних користувачів. Але скажімо так, якщо римський полководець зміг вирішити проблему і довести солдатам, що ця річка не доводить до забуття, то і я зараз ухвалю правильне, а головне не безповоротне рішення, давай, Лєра, підтверджую дію, користувачі це переживуть.

До речі, як з’ясувалося пізніше, рішення я таки правильне ухвалив! Може саме ця ситуація мене наштовхнула взяти справу з пошуками франчезіньї у свої руки. Ми купили усі необхідні інгредієнти в маркеті і пішли в наші апартаменти її готувати! До речі вийшло не гірше ніж в ресторанах! А головне, тематично! Нарешті! Ще й на сніданок залишилося. Тепер добряче треба виспатися, завтра буде справжня гора на маршруті.

День шостий, гірський

Які ж на центральному маршруті нам попадаються класні і незвичайні помешкання. Сьогодні у нас був власний двоповерховий будинок! На першому поверсі, правда, тільки сходи на другий, але власні! День почався з неймовірного заряду позитиву. Ми проходили через тематичну пілігримську лавку, в якій продавець живе заради того щоб любити пілігримів. У чоловіка своя майстерня і купа всяких цікавинок. Він нам поставив штампи, вдарив у дзвін два рази та на дерев’яній дощечці крейдою змінив цифру кількості відмічених пілігримів.

У дорогу він нам вклав мудрість у пілігримський паспорт і побажав нам доброго маршруту. Як круто, що в цьому світі є такі люди, коли будете йти центральний маршрут, не пропустите. І повірте його заряд бадьорості вам дійсно знадобиться у цей день.
Бувають в цьому світі різні прогнози, якісь із них більш точні, якісь менш. Але є такий, який збувається стовідсотково – гірський. Якщо прогноз каже, що сьогодні на маршруті буде величезна гора, то вона сто відсотків буде і притому дійсно така ж велика як і описує прогноз. А поки ми йдемо зеленими ланами та цікавими вонвозами, і взагалі нічого не віщує попереду гору. Очі не вірять, бо нема ж ніякої гори на горизонті, а вона буде. Маршрут навіть часами йшов трошки вгору, а потім знову вниз. І реально просто зненацька з’явилася стрілочка, що вказувала на відгалуження, а там всім горам гора, то мабуть міні-Еверест.

Я в цей час якраз переписувався з ШІ про каміно, і він сказав, що гора, яка на нас чекає це одночасно і випробування і нагорода пілігрима. Але що я хочу сказати, на цьому маршруті може існувати лише одна гігантська річ – або твій рюкзак, або гора. Повір мені, пілігриме, якщо ти взяв великий та тяжкий рюкзак, то після підйому ти точно переоціниш цінність речей, що тягнув із собою. І як з’ясувалося, великий рюкзак то ще не найбільша проблема, а ось як було людям, які проходили цей маршрут на велосипеді… Сам підйом не катастрофічно довгий, але повірте нам – ефектний. Ми у місцевому сільпо купили булку та традиційні шпроти, тож під час підйому влаштували собі привал із пікніком.

Я б взагалі дуже радив не брати цю гору за один захід, робить зупинки, відпочивайте, по переду ще довгий шлях. Винагородою після гори були виноградні довгі тунелі, крізь які проходив шлях. А ось і наш готельчик. Це двоповерхова будівля, десь на 6 кімнат. Усе відчинено, нікого немає взагалі. Ну добре, поки переведемо дух на дивані і пошукаємо номер телефону господаря. У таких випадках треба перевіряти саме через whatsup. Чоловік нам сказав номер кімнати, щоб ми собі заселялися.
Якщо в попередніх локаціях ми жили в селах, або містах, то тут був просто готельчик і поруч аптека. Власне вся інфраструктура. Хазяїн нас ввечері повезе в ресторан.

А поки пішли досліджувати стежки в околицях. Місцеві собаки на нас дивилися із недовірою крізь паркани. З одного будиночка визирнув дід, заховався і на його місце вийшла бабуся подивитися на нас. Можливо ми були офіційно перші туристи в світі, що гуляли в цьому поселенні. Але що класно в каміно, що на маршруті можна завжди знайти якісь цікавості. На цей раз це були дивинні гриби у вигляді картоплі, чорні всередині. ШІ підказав нам, що це не трюфелі і вони не їстівні. Потім на маршруті ми ще не раз будемо бачити ці гриби, щоб це не значило.

Але якщо говорити про знаки, то основний знак, що нам часто попадався – кольори українського прапору. Ми їх бачили багато де, просто два пакета, або у когось стояли глечики, але завжди жовто-блакитна комбінація. Знак трактувати доволі легко, бо все буде Україна. По поверненню в готельчик Даша нам заварила чай зі свіжозібраних трав!
Ресторанчик, в який нас повіз хазяїн, виявився доволі затишним і як завжди смачним. Після вечері я ходив ще на вечірню прогулянку порозглядати зірки, а вдалині бачив як світилася Іспанія. Прямо як в пісні про медузу, що в небо так хотіла, що не потрібні крила, а якщо не вкластися спати, то медуза почне літати, а море палати. У нас ця пісня була однієї зі знакових на цьому маршруті (Pulatova – Медуза).

Минулого року було дві основні пісні це Onuka – Lina та Pulatova – Невидимки.
Завтра останній португальський день, це трохи сумно, бо каміно можна умовно розділити на дві частинки, що ідеально доповнюють одна одну, це Португалія та Іспанія. Але на нашу думку – португальська частина трохи краща за іспанську, зовсім трохи, можливо навіть на відсоток. Коли ми рік тому обговорювали, що класно би пройти ще каміно, то наявність Португалії на другому маршруті зіграла важливу роль. А в цьому році португальська частина нам подарувала найкращі спогади про житло де ми зупинялися.

День сьомий, лимоновий

Сьогодні ми почали по-раніше, бо не снідали в номері. А хвилин за 40 якраз дійшли до магазинчика зі столиками. Тут була і кав’ярня, але більшість страв це те саме, що можна купити в цьому ж магазині і самому собі приготувати сендвічі) Під час оплати я помітив, що банкінг якось мляво працює, ще й якась гілочка з лимонами світиться у додатку. Це був той день, коли монобанк запустив свій шедевральний пошук лимонів. Оскільки ми з Дашею тестувальники, то це був прямий виклик. Треба було знайти секретний лимон. Довелося зробити в лісі додаткову паузу із перервою на лимони.

Було дві новини, я таки знайшов секретний лимон, але зовсім не там, де його очікував монобанк. Я схоже зміг витягти секретний лимон, який був задуманий для дитячої картки через дорослу картку. Десь хвилин через 30 банк у офіційному каналі написав, що з дитячим супер лимоном сталася лажа і тепер неможливо зрозуміти, хто перший на нього натиснув. Тож свої тестувальні скіли я для себе підтвердив.

Сьогоднішній день нас привів у Валенцу. То була любов із першого погляду. Це не просто звичайне чарівне португальське містечко, як і решта інших, це показовий фінал португальського центрального маршруту. У центрі міста є фортеця, але вона тісно інтегрована в інфраструктуру, тут навіть машини їздять через територію.

Пілігримам, які не шкодують своїх сил забратися на мури, дістається нагорода у вигляді червоного вечірнього сонця, що сідає у іспанські краєвиди. Перед нами наше найближче майбутнє – іспанська частина маршруту, яка вона буде в цьому каміно, і що на нас чекає – нам невідомо.

Ми знаємо точно, це буде те саме каміно, завжди прекрасне. Але ось що я хочу сказати, якщо б колись я попав в петлю часу, то дуже зрадів, якщо б це була саме ця португальська частина маршруту. Дійсно дуже круті локації, і за досвідом кожна наступна виявлялася ще класнішою за попередню. Сонце невмолимо сідало і ніч поступово вітала вулиці Валенци.

Треба йти, час не зупиниш. Вечеряли сьогодні на столиках у великому супермаркеті. За порадою наших друзів купили холодний питний суп гаспачо (це була любов з першого ковтка), а до нього курку гриль, ну і пакетик вина. Почали іспанське трапезування, ще з Португалії.

День восьмий, річковий

Перед нами міст, залишилося зробити кілька кроків у нову частину розповіді. Але так і бути, ще в португальських квіточках зробимо фотосесію і можна продовжувати. Ранкова Іспанія нас зустріла густим сонячним промінням, здавалося, що світло буквально ллється на все навколо. До нас підійшли німкені і запитали чи ми не з Німеччини часом. Це трохи дивний знак, але буде тепер над чим подумати по дорозі. Ми заскочили в ірландський паб набрати води і буди свідками, як чоловіку до кави подали найменше тістечко у всесвіті, яке ми тільки бачили. Ну значить, каву тут не треба пити, оцей знак зрозумілий, дякуємо за підказку.

На вулиці до нас підійшла бабуся, перевірила чи є у нас за спиною рюкзаки і радісно викрикнула “Buen Camino”. Неймовірний, позитивний старт іспанської частини маршруту. Трохи далі ми знову перетнулися із бабусею і вона нас ще трохи повчила, як в Іспанії правильно відповідати. В цьому плані іспанці взагалі молодці, минулого каміно нас вчили як іспанською буде чверть кіло! Іспанія, що ти ще для нас приготувала? А далі був справжній козир! То був великий храм, із дуже приємною особливістю – він відчинений!!!

Це містечко до речі називається Туї. Воно затишне і кам’яне. Тут навіть собаки якось цікаво гавкають, вони начебто хочуть сказати “Бов-бов бом бом”. Що в перекладі з португальсої означає “Гав-гав приємного!”. Тож підозрюємо, вони нам бажали приємного каміно! А чому з португальським акцентом, бо мабуть мігрували сюди через міст. Здавалося б, ми просто перейшли міст, а тут вже все таке цікаве. О, а он і палошники – пілігрими із палицями для ходи. Минулого каміно ми себе називали шльопашниками, оскільки мій сандаль гучновато хлопав, а їх палошниками, бо гучно цокали. На цей раз мій сандаль не шльопав, мабуть тому нам і палошників майже не попадалося.

Так, чому ми йдемо увесь час вздовж річки, коли наступна зупинка за багато кілометрів в перпендикулярному напрямку? Тобто на маршруті ми вже більше години, а по кілометражу навігатора майже не зсунулися з місця у напрямку готелю. Далі ми побачили похилих пілігримів, що йшли різними групами, але з раціями за якими синхронізувалися. Нарешті дорога повернула в ліс і ми таки почали маршрут в сторону готелю. Я б не сказав, що це якась головна ціль, але ж бісить коли йдеш години а відстань не зменшується)

Оази на маршруті

В лісі на нас чекала справжня оаза, це було кафе із галявиною під виноградниками. Усе навколо залите сонячним світлом, засаджене квітами, а на галявині пасуться несправжні баранчики. Чому це саме оаза. Ну, по перше, ми не впевнені, що це місце існує насправді і з’явиться коли ви будете йти свій маршрут, а по друге, коли бачите, що погода, кількість людей і атмосфера таких кав’ярень відгукуються вашій душі, ви просто маєте робити там привал. На нашому шляху цього року це вже друга така оаза.

Минулого року, ми пропустили таку, бо вирішили, що ще не втомлені. Але не у втомленості сенс. Тут ви відпочините одразу у всіх хороших сенсах цього слова. Це ще один із сенсів каміно, не менш важливий ніж океан. Але то звісно наші сенси, у вас будуть свої, просто пам’ятайте, що є оази, які можливо з’явилися саме тут і саме зараз і головне – саме для вас. Цікавий факт, але на фіналі маршруту минулого року було затишне містечко із фестивалем восьминогів, на цей раз, коли будемо там само проходити на фінальному перетині маршрутів, то не буде ані цього фестивалю, ані міста. Дуже ймовірно, що той фестиваль з’явився саме для нас тоді.

До нашої ранкової кави ще й пташечка доєдналася, ми її почастували круасаном, а вона нам показала, що над нами висить стигле гроно смачного винограду. При тому пташка вказала на гроно дійсно демонстративно.
Схоже ми відкрили чергову мудрість, що час неможливо зупинити, то йдемо далі насолоджуватися нашим найкращим життям. Наступні кілька годин йшли вздовж невеличких річкок по евкаліптових лісах. Бачили вже знайомі фігурки на іспанських дачах. Люблять вони тематично прикрашати свої заміські будиночки.
Вже на підході до хостелу Даша помітила, що у відгуках хтось поскаржився на клопів кілька місяців тому. Клопи це дуже стрьомна тема, ніколи і ні за яких умов не заселяйтеся в місця, де є клопи. Ми на ресепшені запитали, але жінка переконала, що вже успішно вивели. Так, сходимо на обід і обміркуємо план дій. Одна з крутих переваг Іспанії це пироги емпанада в їх супермаркетах. Тож ми сіли у парку, хотів би сказати, що парк був затишний, але, нажаль, ні))) І провалилися у гастрономічний рай від пирога із морепродуктами.

Якщо б мене запитали, яке каміно на смак, то я б із впевненістю відповів би, що це смак вина з іспанським пирогом. Але повернемося у реалії, треба вирішити з хостелом. Зайшли у кімнату, відсунули від стін усі меблі і з ліхтариком як лейтенант Коломбо та Пуаро почали досліджувати кімнату. Даша викрикнула “Знайшла!”. Звісно в більшості контекстів це б означало щось дуже добре, але, на жаль, не цього разу. Я спустився на ресепшен і тільки встиг сказати “Перепрошую”, як жінка відповіла “Дуже вибачаюсь, я повертаю вам усі кошти”. На жаль, почитавши наступні відгуки про іспанські альберго, хостели, готелі – клопові набіги тут звичайна справа, але як ми побачимо далі, хостели їх дійсно ефективно виводять. Шкода, що не цей. Ну і важливе. Якщо у вас є підозра на контакт з клопами, по поверненню додому – все що можна з речей – в морозильник на три доби, все інше на прання під 60 градусів. Ну і як у нашому випадку, я просто викинув старі кеди і трохи зношених речей на фіналі каміно, щоб не нести їх у дім. Перед покиданням готелю, ще пройшлися по рюкзаках гарячою парою.

Тепер ми посеред міста зовсім без житла, хоч би наступне доступне було в цьому місті, а не як в одній розповіді – за шість кілометрів. На щастя, на нас чекала квартира прямо в центрі міста із власною терасою-балконом. Ми настільки зраділи нашим апартаментам, що випадково в пралку закинули обидві пари моїх шорт. Тож вечірня прогулянка буде трохи пікантна)
Я в цей день дуже хотів іспанських креветок, але в тому хостелі їх приготувати було б не можливо. А тут, ну прямо знак долі. Тож на вечерю будуть креветки з гуакамоле, а ще через додаток забронювали собі солодощі на 4 євро. Місто виявилося як завжди не гіршим за попередні наші зупинки, це каміно містами дуже-дуже вражає. Як це взагалі можливо, чому про ці класні міста ми ніколи навіть не чули. До речі, називається О-Порріньйо.

І що ми помітили, що є велика різниця у сприйнятті міста коли ти в ньому зупиняєшся і коли ти його просто проходиш. Як покаже подальший маршрут, що буде частково перетинатися, фантастичні міста минулого маршруту будуть здаватися доволі звичайними, а от ті міста де будемо зупинятися, будуть класними та затишними, хоча з минулого року ми їх навіть не пам’ятаємо. Якось так воно працює))))
Коли я прийшов забирати замовлені смаколики, мені працівник урочисто вручив на 4 євро вісім великих тістечок. І усміхнено подивився на мою реакцію.

Що ж урвали куш, так урвали. Добре, що рюкзаки легкі, буде куди покласти із собою. Ще навіть трохи хазяїну в холодильнику залишили.

День дев’ятий, панорамний

Зараз ми вирушаємо в маршрут, що буде проходити місто Редондела. Минулого року, коли ми його проходили треба було ледве не бігти, бо в цей день обіцяли дощ. Зараз же було дуже приємно усвідомлювати, що поспішати абсолютно нема куди, бо сьогодні черговий, дев’ятий сонячний день. “Яка ж хороша погода в цьому каміно, правда, Даша?”, Даша витримала паузу і сказала, що нам треба серйозно поговорити про подальшу погоду. Бо сонце ми бачимо зараз останній раз в усьому каміно. Даша мене берегла до останнього від інформації про те, яку обіцяють погоду на третину нашого маршруту.

Я подивився в безтурботне синє небо і не міг повірити, що з завтрашнього дня можуть початися дощі. Хоча, якщо придивитися, то зовсім дрібні хмаринки тихенько напливають. Ну що ж, будемо насолоджуватися по максимуму тим, що маємо сьогодні. А сьогодні ми мали дуже красиву панораму з лавки, що розташована прямо на схилі. І так дивно, лавка самотня і зовсім не зайнята. Таке буває? Як з’ясувалося, буває за одним нюансом, раз на хвилину падає жолудь, і падає не аби-куди, він цілиться прямо в голову. Це спеціальний агресивний вид жолудів. Ми зважили усі за та проти і вирішили, що посидіти в такій красі однозначно варте того.

Яскраві жовті квіти супроводжували наш ще сонячний день. Як прокоментувала Аня по фото – це отруйні квіти. Дякуємо Аня, тепер увесь залишок маршруту, коли ми бачили ці красиві квіти, то обов’язково між собою жартома нагадували, що вони отруйні до речі))) Сьогодні ми вийшли на перетин маршруту із попереднім каміно і почали проходити знакові для себе місця. Було радісно пройти біля готелю, де було стільки приємних спогадів, як ми смажили свіжу рибку, про те як ми дивилися за життям тваринок на березі річки. І про кущ, який замість панорами нам сфотографував пілігрим, коли ми його попросили зробити нам панорамне фото. До речі, кущ підріс з того часу.

А далі на нас чекало місце серед лісу, де нам Аня з Віктором залишили секретний пакунок, коли проходили своє каміно. У нас була відеоінструкція, де приблизно його треба шукати. Ніколи не подумав би, що в середині пенька може бути стільки місця. То була велика кавова банка, в середині якої були цікаві завдання і справжні скарби у вигляді українських цукерок, ще й гроші за які ми пізніше радісно відсвяткуємо фінал маршруту.

Це був дуже радісний момент в каміно, мабуть справжні пірати щось подібне відчували коли знаходили свої піратські скарби. Тож із піднятим настроєм ми пішли проводжали наш останній сонячний день на березі річки в місті, де залишимося на ніч.

Які ж тут красиві міста, буквально в 50 метрах від маршруту. Схоже якщо пройти те саме каміно ще раз, то буде все зовсім по іншому, окрім краєвидів.

День десятий, злива

Ще задовго до першого каміно, було питання, а що якщо дощ? Ми відповіді не знали, від цього не помирають, тож не страшно. І на першому маршруті нас спіткала злива, що тривала близько трьох годин, найгострішу фазу ми тоді перечекали стоячи під плащами. Зараз же ситуація трохи інакша, будуть зливи, не весь час, іноді вони будуть переходити просто в рясні дощі. Я в житті ще не бачив, щоб прогноз погоди показував зливу довжиною в 4 дні із максимальною вірогідністю. І найбільш прикре, що чекай-не чекай, не перечекаєш – злива не закінчиться. Кількість протидощових засобів це теж баланс ваги і реальної необхідності.

Тож ми мали просто два плащі. По потужності злива була недалеко від азійських тропічних дощів. Хочеш-не хочеш – треба йти. Ще й як на зло перетнули відмітку в останні сто км. Тож тепер на транспорті їхати не варіант. У нас заздалегідь були визначені стопери каміно – випадки у яких зупиняємо каміно. Бо був великий ризик його не пройти через проблеми з колінами Даші. Дощ, навіть тропічний, і навіть той шторм, що на нас чекає попереду в цей список не входив. На превелике щастя, в жовтні достатньо тепло, щоб не мерзнути під дощем. Відчуття було начебто ми на снорклінгу в Єгипті, але чомусь замість рибок дерева. Очі боялися, ноги йшли.

Незабаром на маршруті ми зутріли школярів, що під накриттям пропонували пілігримам купити якісь цікавинки, але нажаль, парасольки вони не продавали. А дарма, могли б в цей день собі усе навчання окупити. Далі було незвично бачити закриті кав’ярні. Дивність в тому, що на цьому маршруті сьогодні буде в незалежності від погоди рівно та ж кількість пілігримів, що була б і у сонячний день. А так вони можливо погрілися б і замовили гарячого напою. Далі, в лісах ми почали зустрічати пілігримів, всі щиро бажали одне одному легкого каміно, але не допомагало. За кілька годин організм почав звикати до дощу, як до чогось звичайного і нарешті очі почали звертати увагу на красоти навколо. Бо в дощі найбільша складність – це продовжити концентруватися на цікавостях.

Заради справедливості зазначу, що дощ йшов не увесь час. По ночах, коли ми спали, дощу не було. Другий мінус дощу, що не можна зробити зайву фотографію, а ще ж треба за навігатором іноді слідкувати. Мій телефон через вологу втратив можливість швидкого заряджання. Добре хоч мій телефон не з дорогих.
Цікаво, що в цьому каміно, зовсім інші челенджі і, як не дивно, майже взагалі не буває відчуття втоми. Тож дуже важливо правильно визначити підходящу довжину маршруту на день, а ще й, схоже, друге каміно загартоване першим. Ми спілкувалися з пілігримкою зі Львова, дівчина у себе вдома ходить зазвичай до 20 км на день, тож для каміно вирішила зробити 30+ км. Але у чому виявилася проблема, якщо організм добре справляється із певною довжиною маршруту, це не означає, що він погодиться на більший маршрут. Цією мудрістю вона з нами поділиться за однією з майбутніх вечерь. А ми поки що дійшли до Понтеведри, де минулого разу ночували.

А сьогодні це була середина маршруту, очі бачили те саме місто, але не вірили, що це тільки середина… В самісінькому центрі на нас чекав Бургер Кінг, вперше бачу, щоб в центрі був не макдак, і ба більше, макдак був тільки десь на околиці. Чомусь у цьому закладі вирішили тримати прохолодну температуру, мабуть щоб пілігрими краще зберігалися. В середині вже сиділи знайомі обличчя, це люди з якими ти перетинаєшся з дня на день в різних точках маршруту. Це була довгоочікувана передишка не тільки для нас, але й для дощу. Він теж вирішив марно воду не лити і ввічливо дочекався коли ми наважимося вийти з закладу. До речі, ось вам фраза, що стане в нагоді в каміно на випадок дощу: “Аква кальєнте пор фа вор”. Та й взагалі тут золоте правило, якщо ти іспанця попросиш щось іспанською, то для тебе будуть відкриті усі двері, а якщо англійською, то він тебе просто не зрозуміє. Ну що дощ, ти з нами, чи як??? Звісно з нами!

Можливо вас цікавить питання, як уберегти ноги сухими під час таких пригод. Так ось, ми провили справжнє дослідження, ми запитали абсолютно усіх пілігримів на маршруті, які мали різні засоби проти дощу. Тож офіційний результат дослідження на випадок зливи – ніяк! Можете не паритися за це взагалі. Я в перший день йшов у сандалях, але сильно натер ноги до страшних візерунків. На наступні дні знайшов більш раціональне рішення – в шкарпетках та сандалях. Кросівки треба берегти, на випадок якщо десь не буде раптом дощу, або посидіти у сухому місці із сухими ногами. Хтось із пілігримів, побачивши, що я йду просто в сандалях, сказав що це було наймудріше рішення. Але знову таки, навіть в перший день я відмітив, що фізично до дощу звик, тож не така страшна проблема, як може здаватися, але сам факт бісить, дуже бісить! Здається, що цей дощ зупиняється рівно кожний раз коли ти кудись заходиш.

Ми дійшли до розгалуження маршрутів, тож тепер знову буде усе нове. У фіналі сьогоднішнього маршруту на нас чекало місто-відкриття року Комбаро. Це в нашому рейтингу найкрасивіше місто маршруту. Для розуміння, ми йшли частинку каміно Костал, далі йшли каміно Централ і тепер повернули на маршрут Еспірітуал. Так ось, Комбаро саме на третій частині нашого маршруту. Це рибацьке містечко, наче з якихось книг про середньовіччя та рибалок, що кожен день відправлялися у море. На вході в місто нас зустрів напівзатонулий кораблик. Сподіваюся це не знак каміно, як у Шоу Трумана.

Але не переживайте, коли почався відлив то кораблик вже лежав повністю на суші. Дощ, як побачив, що ми закінчили сьогоднішній маршрут вирішив теж, що з нього на сьогодні досить, тож змогли навіть прогулятися по місту. Ще й справжній квест був із пошуком готелю, бо зірочка стояла на старому готелі, який у нас скасувався. Тож не забувайте видаляти старі мітки з карти. У нас були круті аутентичні апартаменти. Із трошки дивакуватою хазяйкою, яка зробила майже усе, щоб її апартаменти неможливо було знайти. Тепер наша головна вечірня задача максимально висушити речі до ранку, щоб хоча б кілька хвилин пройти у сухому. А може навіть якщо пощастить… Скажімо так, не пощастить. Даша, що там з прогнозом? Дощ сказав, що йому із нами дуже подобається, тож він планує закінчитися на день пізніше ніж запланований маршрут. Ну то вже зрозуміло, що у нас завтра за маршрут.

А завтра на нас чекало справжнє випробування. Завтра буде височезна гора і відстань більше 30 км. Шок, прийняття, ще раз шок, і головне питання, як ми це взагалі пройдемо? Ми з Дашею дивилися одне на одного без відповіді. Ще й навігатор дві гори просумував між собою і показав підйом 700 метрів замість 400. Ми були дійсно в шоці, проте ми не знали маленький секрет завтрашнього дня – він буде найкрасивішим на усьому маршруті і навіть під зливою. Поки що ми приймали реальність.

Треба було визначитися із вечерею. Це реально дорогущий курорт в Іспанії, це одразу видно із цін за кульку морозива. Навколо прямо ресторанТи, але з одного закладу лунає приємний гул місцевих, схоже нам туди. Ціни теж не малі, але відносно недорого сендвіч з кальмаром та трохи дорожче з восьминогом. Спочатку принесли кальмаровий. Я не стримав емоцій від його розміру. Тут була добра порція на двох, а може й на трьох.

А нам ще й другий принесуть зараз. Тож ми були забезпечені не тільки вечерею, але й сніданком, ну а хазяйка хорошим рейтингом. Так, треба просто пережити завтрашній маршрут. Пам’ятаємо що очі бояться, а ноги йдуть.

День одинадцятий, тропічний

З самого ранку за вікном на нас чекала похмура, але бездощова погода! Черговий промінь надії! Ми вийшли на маршрут, як виявилося, дощик без нас просто не хотів починатися. Тож все за планом. Якщо минулого року ми намагалися встигнути в готель до дощу і добігли в останню хвилину, то сьогодні дощ почався на 9 годин раніше, ніж ми встигнемо дійти до готелю. Ми вирішили включити музику, яку слухали в минулому каміно і на фразі “Розпались хмари на міліграми” почався дощ.

В цей день нам відкрилася мудрість, що дощ легко викликати, та невідомо як його закінчити. А ми підіймалися в гору все вище та вище. І було добре видно, що хмара далі все густіша та густіша. Але знаєте, ліс тут дійсно затишний для прогулянки. Навіть хмари розійшлися, щоб ми з оглядки подивилися на місто. Десь там далеко одинокий кораблик знову затонулий під приливом. Прощавай класне містечко! Гору подолали за кілька годин і вона виявилася зовсім не складною.

Даша для підйому використовувала палиці. Зручність каміно в тому, що не потрібно із собою везти професійні палиці, бо всюди де вони потрібні, в лісі можна знайти підходящі. А в кінці гори повернути їх назад лісу. Тож ми дуже тобі вдячні, наш друже ліс! На вершині доволі відомий, але платний храм. Та невідомий, але дуже потрібний ресторанчик. Судячи з усього, тут десь можна зупинитися на ночівлю, бо в храмі є спеціальна вечірня меса для пілігримів, але при плануванні маршруту тут нічого дешевого приватного не знайшли.

А може просто каміно вирішило, що нам треба пройти сьогодні саме стільки. За церквою починається спуск і найкрасивіша частина усього маршруту – тропічний, моховий ліс зі старовинними водяними млинами. В цей момент ти забуваєш про дощі, про мокрі ноги, взагалі про все, бо ця краса на яву! В лісі хотілося зазирнути в кожний закуточок, всюди сфотографуватися, та часу немає, сьогодні ще дуже-дуже довго йти.

Але ж подивіться як тут красиво! Яка різниця скільки йти попереду, адже сенс каміно – отримувати насолоду від таких моментів! Чи не слизько було у гірському лісі під час дощу? Я гепнувся лише один раз, але так, одразу за всіх. У мене ще й інстинкт – прибирати руки під час падіння, ці моменти треба на відео знімати.

Але руки цілі і то головне! Ніколи б не подумав, що у мене нога так вміє вигинатися. Ліс, на щастя, був доволі довгим. Після лісу почалися поля та ріки повні вгодованої риби. Та часу на ту рибу не дуже то й було вже. У нас була наступна дилема.

Ми вийшли о 09:30 сьогодні, бо треба було в маркеті ще їжі купити, наразі 16:00 а ми пройшли рівно половину маршруту. У сьогоднішньому готелі ще й підозріло заселення аж до 23:30. Каміно нам на щось натякало. Бажано дуже встигнути до ночі дійти. Ще й заміряєш навігатрорм, що йти до пункту призначення найкоротшим шляхом дві з половиною години. Але по маршруту Каміно, через годину з’ясовується, що ще залишилося йти найкоротшим маршрутом 2 години і 28 хвилин. Тобто 2 хвилини ми йшли годину. Це добряче лякало.

В перспективі шанси є, бо ліс та гора позаду, зараз будуть тільки міста. Але треба ну дуже добре тримати темп. Десь попереду з’являлися і зникали пілігрими, що схоже були в такій самій ситуації, бо вони йшли максимально швидко. І як не дивно, швидше за нас. Бо зазвичай у нас з Дашею прогулянки схожі на спортивний крос по швидкості. Дощик нас часами щадив, і давав нам фору. Ми просто ще не знали, що він готується до вечірнього виступу. Ще й ресторанчики усі закриті на маршруті трапляються. А хоча, он той, схоже, ще відкритий. Ми зайшли всередину, там виглядало, що працював родинний бізнес. Ми запитали дівчину чи є їжа, бо пропонувалися тільки напої. З кухні іспанською щось вигукнули і дівчина нам сказала, що за 5 євро є якась дивинна штука, що складається з овочів, але то не зовсім салат. Пояснити нам не змогла, але ми згодні, щоб це не було. За хвилину вона нам винесла величезну миску смачнющого олів’є із тунцем.

Я стільки їжі за 5 євро взагалі ще не бачив! Підійшов працівник, запитав чи ми пілігрими і сказав, що ще максимум вісім кілометрів і будемо на місці! Я не хочу вісім кілометрів, я хочу щоб цей салат ніколи не закінчувався. Одна з фішок каміно у тому, що в усіх закладах на маршруті ти фізично побуваєш тільки один раз за подорож. Я пам’ятаю заклади з минулого року, коли те саме відчуття – тут так смачно, але я, на жаль, ніколи тут більше не буду. Ми жартували, що цю миску салату власники намішали собі на вечерю, але вирішили нагодувати голодних пілігримів. На десерт у нас була кава з цукерками, які ми знайшли на днях у захованому скарбі наших друзів. Ці цукерки у нас із собою були як рятівні, на випадок, коли нічого цікавого до кави в закладах немає, або коли хочеться чогось солоденького. Так, ну наче трохи вкладаємося в світловий день із нашим маршрутом. Ще й зазирнемо в ту милесеньку капличку.

Власник, видно, дуже любив свою капличку, там було настільки атмосферно, що ми її відзначили як найкращу капличку на маршруті. Та взагалі виходить зранку було найкраще місто, потім найкращий шлях, далі найкращий салат, а тепер ще й капличка! Ну як вже кажемо, що сьогодні було усе “най”, то на фінальній годині на нас чекав такий шторм, що можна сміливо казати, то був найштормовіший шторм, у який ми колись потрапляли під час прогулянки. Це було дуже схоже із штормом в Індонезії, але там ми були у маленькому катері серед гігантських хвиль. Зараз же ми на землі, але щось розмір хвиль той самий) Як же лило, природа нам демонструвала усю потужність. Ще й проблема плаща в тому, що якщо їм накривати ще й рюкзак, його неможливо повноцінно застібнути.

Кажуть, ми проходили іспанські Мальдіви, мабуть дуже красиві. Це коли ми вийшли до океану. У нас в той момент дощ був вертикальний з низу до неба. Та остання година була нескінченна. І навіть коли ми пройшли ту нескінченність, то виявилося що ще 40 хвилин йти. Але ж який був фантастичний фінал маршруту! Ми змучені, нескінченно мокрі та стомлені заходимо у номер, а там на нас чекає ванна! Ми набрали туди гарячої води і більше нічого для щастя потрібно не було. Ми зараз найщасливіші пілігрими у світі! Дякую каміно за цей сюрприз! У ванній ми просиділи максимально довго, відігрілися вже по повній. На кінець дня залишалася дрібниця, збігати в магазин через дорогу, купити картопляного пирога на вечерю. Проблема була в тому, що туди я ще проскочив, а ось у зворотному напрямку почалася злива максимальної потужності. Лише одна дорога відділяє мене від вхідних дверей готелю, а по вулиці, здається, зараз на човнах почнуть плавати. Але пиріг був дійсно смачний, ще й під гаспачо із хамоном.

День дванадцятий, поромовий

Офіційною родзинкою шляху Espiritual є можливість пливти на поромі. Саме тут переправляли мощі святого Якова. Пором треба бронювати заздалегідь, ми обрали більш пізній час, бо сподівалися, що зранку ще потрапимо на місцеві мальдівські острови. Але сувора реальність нам дозволила просто погуляти зранку містом, навіть без дощу. Містечко, як завжди затишне та миленьке, кажуть, при сонці тут види взагалі вогнина. Та мудрість тут наступна – не у сонці щастя, а у відсутності дощу! Добре, що це наше друге каміно, а ось людям, що йдуть в цьому жовтні вперше, порада – не опускайте руки, можливо в наступному каміно буде той омріяний сонячний шлях. А ми сідаємо на пором і починаємо нашу півторагодинну подорож.

Маршрут мальовничій, тут і зупиночка біля збирачів мідій і розповіді про місцеві реліквійні хрести, а також сочок із круасанчиками на борту. І так цікаво, усі хто сидять у поромі, це такі ж пілігрими як і ми, люди, що зараз переслідують аналогічну мету, такі самі досвідчені мандрівники, за плечами котрих вже багато цікавих подорожей та історій. А також це ті самі пілігрими, що переживають рівно ту саму погоду що й ми. Одним словом, одразу видно – хороші люди.

Дякую злива, що дала нам хоч видами з кораблика помилуватися. Де ти там, ми ж знаємо, що ти поруч, а ну виходь. А ось і злива! Та ще й яка. Якщо до цього ми марили тим, що дощ може колись зовсім закінчиться, то тепер вже надій не було. Нас висадили, ми вийшли на фінальну частину маршруту, яка вже до самого кінця буде співпадати із попереднім роком. Цікавий факт, але навіть на тих самих маршрутах ми йшли трохи іншими шляхами.

Коли бували роздоріжжя, навіть на пару хвилин, ми спеціально обирали протилежний варіант минулому разу. Хоча було одне виключення, це шикарний ліс. Був вибір, піти новим шляхом вздовж дороги, або через ліс. Обидва варіанти об’єднувала злива. Проте ми пам’ятали, що ліс був прикольним і воно того точно вартує, бо яка вже різниця, коли мокрий кожен міліметр. Двоє пілігримів невпевнено дивилися в сторону лісу. Ми їм порадили теж ліс обирати, та й взагалі, а раптом там буде хороша погода, а ми цього не дізнаємося доки не перевіримо. Тож ми з’ясували наступне, хороший ліс дощем не зіпсуєш!

За лісом на нас чекало місто, де ми ночували минулого разу. По дорозі зайшли на рибний базар, до туалету. Продавчиня, коли мене побачила, щось співчуваючи почала мені розповідати іспанською, а чоловік їй щось пояснив і вона розуміючи кивнула. Мені здалося, що вона не розуміла, що мене могло змусити в таку негоду випертися на вулицю, а чоловік їй пояснив що це пілігрими, у них не особливо то є вибір. Добре хоч сьогодні маршрут не такий довгий, а минулого разу це місто було вже останнім. Годинки за три три ми допливли до кам’яного будиночку, де ми будемо сьогодні ночувати.

На вході нас зустріла велика розтоплена буржуйка, для сушки взуття пілігримів. Я пам’ятаю, що заліз на другому поверсі у сухе та затишне ліжко і не міг повірити, скільки в небі може бути води, за вікном просто лило нескінченною стіною. До дощу ми реально вже звикли, але ж бісить! Добре у нас із собою була їжа, і з будиночку вже можна буде не вилазити сьогодні. Головне просушити одяг, щоб хоч 15 хвилин завтра йти сухим.

День тринадцятий, ранній

Сьогодні треба було встати зовсім рано, бо тоді буде шанс пройти просто під звичайним дощем, такі взагалі бувають в цьому світі? На пізній ранок вже обіцяють зливу і на обід суперзливу. Он та вчорашня дощова стіна на цей раз навіть вночі не закінчувалася. Ну що ж, починаємо фінальний день маршруту. Пам’ятаю минулого разу було більше адреналіну. Бо зараз, якийсь курс на виживання. Цікаво, що пройти по тим самим шляхам не менш цікаво ніж минулого року. На маршруті є цікаві місця, наприклад скульптурки, або дворики, що файно прикрашені для Геловіну.

Тобто на цей раз ми усвідомили, що хазяїни саме цих двориків завжди стараються над декором і цим дуже радують пілігримів. Інколи бачили шедеври, яким можуть позаздрити найбільш хоророві фільми. І шабаш з відьом, і людину, яку переїхала газонокосарка. Далі ми проходили те місце, яке минулого разу було загадкове та туманне і, звичайно, знакова галявина з якої відкривається перший вид на собор святого Якова. Він ще десь далеко, але вже в цей момент ти розумієш, що все, ти вже гарантовано дійдеш!

А ось і стовпчик на якому однозначне число. Мерщій до фіналу! Насправді було дуже багато цікавих флешбеків на різних місцях відносно попереднього маршруту. На вході в місто є роздоріжжя і треба обирати між двома шляхами. На цей раз ми обрали більш довший правий, нам він сподобався набагато більше. Тож рекомендуємо його обирати. Бачили цікавий момент, як чоловік із жінкою йшли разом, а на роздоріжжі вирішили піти різними шляхами. Навіть таке буває.

Цього разу ми не ночуємо у Сантьяго-де-Компостела, у нас буде вечірній автобус. Тож фінал маршруту вибудували доволі цікаво. Коли залишалося менше кілометра, ми пішли на обід у мексиканський Тако Бел і там у нас був фінальний кількагодинний відпочинок. З однієї сторони ми вже відчували себе переможцями, а з іншої до фіналу маршруту треба пройти ще п’ять хвилин. Це було вперше, коли відвідування конкретного закладу, ми запланували аж за два тижні. Хоча мені здається, я цей Тако Бел запланував ще минулого року, нам реально дуже зайшло. Після довгого відпочинку ми взялися за руки і пішли до фінальної точки – храму святого Якова.

Підсумки другого каміно і коли наступне?

Друге каміно було таке ж чарівне як і перше. Дуже красиві і незабутні місця та міста, які б без каміно ми ніколи не побачили. У нас було дев’ять ідеально сонячних днів, та чотири зливових. Чи вплинув дощ на красу маршруту? Не особливо. Я навіть не скажу, що дощ нам зіпсував ті чотири дні. Просто додалися певні складнощі і задачі на шляху. З моральної точки, дощ тиснув і звісно набагато краще, щоб його не було. Але не настільки страшний той звір, як його малюють. Головне, було тепло, тож у несезон категорично не раджу іти.

У нас того року, у листопаді, була сонячна погода і нам пощастило. А ось якби цей дощ випав на минулий рік, то була би проблема. Питання наступного каміно не стоїть, воно точно буде, а за ним і після наступне. Коли саме ми його підемо, поки не визначилися. Але цей період життя один з найкращих, його точно варто спробувати абсолютно кожному.

Бо ти навіть не уявляєш, наскільки такий формат подорожі може бути тобі до душі. Головне тверезо визначити для себе баланс комфорту на маршруті, по відстанях, по вазі рюкзака, та по рівню житла.

Порту

Двоє переможців, що подолали двотижневий маршрут, у сухому, затишному автобусі повертаються у Порту. Якщо минулого року, в перший день, коли ми прокинулися після маршруту було дивно нікуди не йти, то цього разу було дивно виходити на суху вулицю без плащів. Нам в подарунок від каміно сьогодні випав хороший день, щоб насолодитися усією красою португальської культурної столиці. Вже за звичкою прокладали маршрут замість автобуса пішки. Як це три години добиратися до аеропорту? А ні, все нормально, на метро хвилин за 40.

На вулиці ми випадково перетнулися з однією пані, з якою ще нещодавно сиділи за келихом вина і обговорювали пілігримські теми. Тепер же ми прості туристи в Порту, що випадково перетнулися і перекинулися словами про буденність каміно і коли треба йти наступне. Далі ми пішли традиційно завершити нашу сторінку каміно на самий початок маршруту до португальського храму. Ми, як і минулого року, подивилися у сторону Сантьяго-де-Компостела, але на цей раз вже з прощанням, оскільки останній португальський шлях ми завершили. У нас в запасі ще було кілька годин, тож ми вибрали для себе дерев’яні місточки, які вели кудись далеко за межі Порту і просто без цілі Зайка та Ведмідь пішли вдалечінь за горизонт.

Де дешево харчуватися? У мережі пекарень McSims обід на п’ятьох осіб виходив до 15 євро.
Що з транспортом? Проїзний на 7 днів (активується з першої валідації) коштує 25 євро на усі без виключень автобуси по Мальті та Гозо, включаючи аеропортові TD та комфортабельні X. Автобуси на Мальті ходять дуже погано із великими запізненнями. Автобус що ходить раз на годину може не зупинитися через те що в ньому вже багато людей. Додаток Tallinja покаже вам актуальне знаходження автобуса на карті.
Які ціни на Мальті? Тут дорого, тож бронюйте собі апартаменти із кухнею, щоб не витрачати усі гроші світу на ресторани, а під час дня харчуватися можна у пекарнях.
Які люди на Мальті? Приємні і класні!

Про острови

Як потрапити на сусідні острови? Ми кожен раз стартували від порту Cirkewwa. Раундтріп на о. Camino – 15 eur, Gozo – 4,60.
Чи має сенс плисти на острів Гозо? Так, там можна провести цілий день мандруючи по цікавим місцям та пляжам.
Чи варто поєднувати в один день Гозо та Каміно? Ні, на Каміно красива блакитна лагуна, там можна провести більшість дня, у вас не буде достатньо часу, щоб побачити Гозо в цей день.
Чи варто пливти на острів Каміно? Так, там дійсно вражаюча красива блакитна лагуна, у вересні на берегу було дуже багато людей, а от у воді було не так багато, можна було спокійно плавати у теплому морі.

Про морько

Яка температура води на Мальті у вересні? Море тепле, у воді кожен раз сиділи більше години.
Який пляж на Мальті найбільше сподобався? Għadira Bay тут піщаний вхід, безкоштовний туалет, душ, та переодягальня. Але рибок під водою тут не так багато. На острові Гозо сподобався піщаний пляж Ramla
Чи є безкоштовні пляжі на Мальті? Так, на кожному пляжі є велика безкоштовна територія.
Чи є рибки на Мальті? Так, беріть із собою маску для снорклінгу, це правда не Єгипет, але усе одно буде радісно. Рибки тут плавають на більшості пляжів.

Авіашоу

Раз на два роки на Мальті проводиться круте безкоштовне авіашоу, має сенс під нього планувати подорож. У 2025-му році шоу було на пляжі San Pawl il-Baħar 27-го та 28-го вересня.

У далекому 2021-му ковідному році ми, самі того не очікуючи, вирушили у нашу найкращу подорож – на Експо 2020. Що таке то Eкспо ми не знали, але було ну дуже заманливо. Це був тиждень переповнений мільйонами позитивних емоцій та вражень, величезна єдність з іншими культурами. Кожен день ми скасовували свої плани на Емірати тільки заради того, щоб прожити додаткові години у цьому новому незабутньому світі Експо. Перший павільйон, який ми відвідували, був японським. Він складався із чотирьох приміщень різної тематики. І коли ми виходили в останні двері, то були двері, що запрошували на наступне Експо до Японії, яке відбудеться в 2025 році. Усміхнена японка сказала «До зустрічі!», ми відповіли стовідсотковою взаємністю. Ух, невже ми тільки що запланували подорож, яка відбудеться аж через три з половиною роки? Настільки далеке планування навіть мене збентежило, але ж як приємно знати, що у визначеному майбутньому ми будемо саме в Японії на Експо.

Рівно 100 перельотів потому

Часи дуже змінилися і життя теж, все взагалі змінилося, все інше. Коли ми вирушали на попереднє Експо, то застряг ліфт, я тоді зарікся не заходити в ліфт перед літаками. З того моменту так і є, ми більше не живемо в будинку з ліфтом. Та й взагалі наша оселя тепер – планета земля, а не рідний Київ. Але деякі речі залишилися незмінними, плани відвідати Експо та все ще зламана рука) Починається підготовка до Експо, Японія запускає сайт із відліком днів. До Експо залишилося 599 днів. Експо все ближче та ближче! Мені здавалося я рахував вже години, а на сайті написано, що ще 598 днів… Але майбутнє вже видніється. До Експо менше року! Треба подивитися, що там з авіаквитками. О прийшли квитки на пошту, як це сталося, ми ж зайшли просто перевірити ціни?! Ох вже ця моя лихоманка всюди літати! На цей раз у нас була подвійна організація. Мама мала собі знайти компанію для подорожі на Експо. Здавалося б не так легко знайти друзів, які підірвуться злітати в Японію? Маминих друзів ми недооцінили, дві подруги майже одночасно сказали – летимо! Мама поставила нам умову, що ми перші маємо летіти, потім вони! Цікавий факт, але на Експо 2020 мали летіти першими мама з татом, доки нам рейс не перенесли. Тепер треба прокласти найдешевший та найцікавіший варіант подорожі і можна займатися візами. У нас вийшли такі маршрути: ми з Дашею летимо через Стамбул із пересадкою 4 дні (більше сайт не давав зробити). Мами летять так, щоб одразу через пів світу: Київ-Молдова-Абу Дабі-Дубай-Сінгапур-Осака-Сінгапур-Абу Дабі-Молдова-Київ. Коли купуєш заздалегідь квитки, то завжди трапляється щось цікаве, почалися скасування та перенесення рейсів. А це найкращий час щоб з авіакомпаній вибити “плюшки”. Тож тепер ми маємо пересадку в Туреччині довшу за подорож до Японії, а мами повноцінні два дні у Сінгапурі по безвізовому транзиту. Тепер у нас і повноцінний Стамбул у подорожі і четверта казкова Каппадокія. Фішка в тому, що з Польщі дорогі перельоти в Туреччину, а тут цілих 11 днів урвали пересадку! Авіа можна віднести до приємних клопотів.
А ось отримання візи, з іншої країни, це щось зовсім нове для нас. Так взагалі можна робити?

Скільки треба було вирішити питань, які ми робили піруети з тими візами. Сенс був у тому, якщо подаєшся на візу, то посольство на тиждень залишить собі паспорт, а мамам зайвий раз їздити в Польщу, тільки заради подачі, не мало сенсу. Тож була продумана складна, повністю легальна і неочікувана схема. В якій ми вилітали з Катовце у Варшаву через Тбілісі із купою чужих паспортів. ШІ також оцінював наш задум і підтвердив, що такий фінт буде легальним. Нам просто теж зайвий раз їздити в Варшаву не хотілося, а в Грузії треба було полікувати зуби, тож поєднали приємне з корисним)))) Сама японська віза, максимально легка і безкоштовна, вважай тільки квитки і бронювання готелю потрібні. Але ж скільки виявилося нюансів, коли треба податися за групу людей. Навіть незважаючи на те, що у нас були всі документи ідеально підготовлені і правильно розкладені – процес подачі їх у віконце зайняв більше години із написанням додаткових пояснювальних записок. Але за тиждень нам подзвонила жінка і приємним голосом повідомила, що візи готові, тож можна іще раз їхати у ту Варшаву і забирати паспорти.

Час летить, Експо наближається

Проти Експо 2025 розгорнулася справжня антикампанія в інтернеті. Рейтинг не те що був низький, він просто летів в прірву. Відгуки виглядали доволі правдиво, але суперечили базовим речам, які ми знали про Експо. Наприклад, навіть якщо там все так погано, то чого у відгуках не згадуються найкращі тайські шоу, які ніяк не залежать від організації зі сторони Японії, бо їх має організовувати Таїланд. Коли намагаєшся розібратися де там правда, то можна чітко розрізнити, що японські аккаунти завжди пишуть, що все добре, а інші тільки про погане. Іноді проскакує один-два коментаря з адекватною оцінкою ситуації і порадами, а потім бац і зникають з мапи абсолютно усі відгуки. Хто і яким чином їх видаляє незрозуміло. ШІ дав аналіз, що ані хейтери, ані організатори не змогли б так видалити. Заходиш в офіційний додаток Експо, а там взагалі немає рейтингу, це ще як??? Яким чином взагалі можна приховати рейтинг у додатку? При будь-якій спробі знайти відповіді, питань ставало тільки більше.

Ще й попадалися дивні японські позитивні відгуки на чотири з п’яти: “Я увесь день простояв в чергах, нічого не побачив, але в кінці купив м’яку іграшку, то було дуже мило, лол”. Як це взагалі корелює з оцінкою, і як той лол буде японською??? Другий мій улюблений відгук, що хтось купив квиток на будній день подалі від японських свят, але саме в цей день Японія вирішила зробити світовий рекорд по кількості крокуючих школярів і завезла всіх саме на Експо. Окрім відгуків з інтернету був один справній відгук нашої знайомої, яка полетіла на відкриття на один день, чим допустила одразу дві критичні помилки. На Експо не можна летіти на один день, а тим паче на відкриття. Ще й почався дощ, вони ще й з немовлям. Скажімо так, її компанії Експо не сподобалося. Але вона зазначила, що провела там чотири години і подивилася чотири павільйони, що вже на чотири більше ніж середня кількість павільйонів яку за день встигають подивитися “туристи у відгуках”. Тож вірити чи не вірити відгукам – справа кожного. Але чомусь правдоподібно якось написано.

Увесь цей інформаційний шум навколо Експо то було тільки половина біди. Інша половина це те, як ютуб почав таргетувати блогерами з порадами по подорожі до Японії. І на прев’ю відео “Топ найбільших туристичних помилок” намальований календар де перекреслений липень та серпень. Такс, у нас квитки на липень, що вже не так? Ага, в липні та серпні має бути настільки потужна спека, що якийсь турист навіть з готелю не зміг вийти. Почав шукати далі і з’ясував, що якщо я родом не з Флоріди або Техасу, то мені буде жарко так, що я собі навіть уявити у фантазіях не зможу. Може тоді є якісь поради що робити в ці місяці? Ага, радять просто не летіти. Не наш варіант.
Сказати, що подорожі на Експо ми боялися – нічого не сказати. Але це у будь-якому разі Японія, тож якщо не сподобається Експо, почнемо подорожувати по Японії.

Повернення в Японію

Ми летимо в дрімлайнері турецьких авіаліній у Осаку. Скільки я собі цей момент уявляв, але він був далеко не таким в моїх фантазіях. Нам реально було страшно летіти в цю подорож, це можна було порівняти з тим, коли ми перший раз летіти під час ковіду, коли ще не винайшли вакцину. Наш літак прилетів вночі, оскільки запізнився на три години. Добре, хоч на останнє метро аеропортове ще встигаємо. На вулиці повітря дійсно трохи занадто теплувате, і зараз ще й ніч. Що ж буде зранку? Поки що наша ціль доїхати до готельчика. Треба сісти в метро, в яке тільки японцям відомо. Ми це добре пам’ятали з попередньої подорожі, тож не дуже напружувалися з того, що навіть сидячі у поїзді, ти ніяк не зможеш дізнатися чи це правильний, доки за вікном не побачиш свою станцію. Але навіть машиніст підтвердив, що довезе нас до готелю. Тож розслаблюємося і чекаємо на відправлення. В вагоні висить різна цікава реклама, зокрема це пташка icoca що дуже задоволена проїзним і звісно реклама Експо 2025. В самій Осаці в рекламу добре вклалися, тут навіть частина каналізаційних люків з дизайном Експо 2025. Хоча, чесно кажучи, в рекламу треба було вкладатися в інших країнах, але Японія із світового Експо чомусь вирішила провести локальне. Поїзд відправився. Вперед до приємних японських пригод! А ось і наша станція Бентечо! Шкода, що вже пізно вечеряти, бо вже не терпиться почати гастрономічну складову. А заклади як на зло ще й працюють до 25:00. Так, тримаємо себе в руках, завтра зранку почнемо з їжі. Ні, я не можу пропустити маркет севен елевен!!! Хоча б зайти подивитися.

І ось вони, трикутнички онігірі, ми чекали на нову зустріч з ними цілих шість років. Вітаю, містер онігірі з лососем, вітаю місіс туна з майонезом. Ми повернулися, як і обіцяли! Трикутники на вітринах не стримували радість і не могли дочекатися ранку, щоб ми їх скуштували. Оглянули інший екзотичний асортимент, так, роботи у нас тут багато! Кожен день у нас було дві вечері, одна трикутниками на експо і пізня – особливо гастрономічна – у раменній.

Йдемо спатки. У нас був код від самозаселення, на нас чекала маленька кімнатка із зручним великим матрацом на підлозі, також у нас був власний умивальник, чайничок, холодильник, шафа і навіть ваза із квіточками і картина з пандою, а головне кондиціонер. Ця затишна кімнатка знаходилася недалеко від метро і коштувала нам по 27$ за ніч за двох.

В готелі діяло правило нічної тиші. Кімната була настільки затишна і зручна, що готель від нас отримав тверду 10 з 10, це було одне з найкращих наших мешкань (за оцінкою ціна-якість) за історію подорожей. Нам нетерпілося сходити привітатися з японським смарт туалетом. Вони нас теж вже не бачили цілих шість років. І то була шикарна зустріч, повірте на слово. Оскільки відбулося велике зміщення часових поясів, в першу ніч важливо максимально добре виспатися. Хоча виходить ми вилетіли о четвертій ранку, частину часу спали в літаку і тепер по переду ще ціла ніч, це найкраща комбінація.
Раночок! Ура! Побігли отримувати найкраще від життя! Почали ми з закладу Сукія, це відома мережа закладів в Японії, що працюють 23 години на добу і мають фантастичні традиційні страви і не менш фантастичні низькі ціни. Ми цього не знали, просто зайшли в заклад по дорозі до метро. На столах планшети, тож їжу можна замовляти по картинках, супер! Це був провал у гастрономічний рай, ми в Азії, ми в смачній Японії!!!

Перевірили меню, тут теж у нас роботи багато!!! Будемо старатися. Даші навіть сире яєчко принесли. Тепер підемо, запасемося їжею на день для Експо, бо саме їжа там буде дорога. Тепер ми в трикутничковому онігірі-раю. Затарили собі рюкзак купою трикутників на обід та підвечірок, купили бельгійські гофри про запас і на десерт дивинного морозива-сорбету матча із сюрпризом у вигляді згущенки всередині.

Так, Японія це точно та країна, куди можна і варто влаштовувати гастрономічні тури. Сонечко починає пригрівати, люди їздять на велосипедах із вбудованими парасольками, а зараз тільки десята ранку. Абсолютно усі заклади та приміщення Японії добре охолоджуються, тож із перегріванням проблем не має бути. Ми поїхали на станцію Юмешіма, де проводиться Експо…

Експо 2025 (будуть незначні спойлери)

Ви коли небудь відчували нескінченність? Ми стоїмо в самому епіцентрі нічого, навколо нескінченність, вгорі є металевий куб, що забирає на себе всю увагу. Він не тільки металевий, він і рідкий одночасно, загалом увесь павільйон і металевий і рідкий, дивний гул цього павільйону чутно в різних куточках території Експо. Ми в null2.

Можливо ви давно хотіли порозмовляти із роботом? Він невеличкий, сидить на підвіконні одного з інформейшен центрів і завжди радий з тобою порозмовляти, та він явно ще дитина. На подіум виходить поет саудівської Аравії, на фоні великого місяця він читає своєю мовою вірш, і звертається до всесвіту, люди на землі зачаровано слухають. Арабський поет ділиться з деякими з глядачів своєю мудрістю у дрібному конвертику, ми серед тих щасливчиків.

Можливо ви давно хотіли полетіти в Париж, подивитися визначні пам’ятки? То не проблема, у французькому павільйоні навіть оригінальна ґаргулья з Нотр-Дам-де-Парі на вас чекає, а сучасні французькі бренди, створять справжню магію Парижу навколо вас, навіть тисячолітнє дерево спеціально пересадили з відстані більше ніж 10000 км від вас. Тай взагалі танці на дахах Парижу побачиш не кожен день.

Експо це місце де відбувається справжня магія. Колись в дитячому журналі я бачив питання “Чи буває веселка вночі?”, мені знадобилося приблизно 25 років, щоб на власні очі переконатися, так веселка над Експо з’являється кожну ніч і не раз. Доки над водною сценою майоріє веселка, хлопчик намагається знайти свого птаха додо під танці сучасних фонтанів. Вражена публіка відходить від порції веселкової магії та радіє за долю додо, а в цей час високо в небі починає плавно опускатися на землю силует жінки, запалений тисячею дронів.

Потім гігантське дерево сяє та плавно обертається. Це унікальні сучасні шоу і все це відбувається після щоденного салюту. Вечірні шоу нагорода для найвитриваліших, нагорода для відвідувачів, що попри десятки тисяч кроків мають сили на вечір. Та й не мають інших планів, які на Експо з’являються спонтанно і великими пачками. Якщо ви втомилися від магії, можна піти в тайванський павільйон Tech World і насолодитися технологічними досягненнями. Тут десятки, чи навіть сотні планшетів. Вони показують нам своє шоу. На циліндричному екрані з’являються анімовані тварини, а планшети їм підіграють, тепер вони взагалі перетворилися на метеликів і намагаються полетіти! Що тут відбувається, і що робить той браслет у мене на руці? В кінці огляду завдяки ним ми отримали результати наших вражень. Виявилося, що Даша була більше вражена природою, а я майбутнім! Скільки є на Експо всього цікавого, і головне не тільки технологічні досягнення. Є павільйони, які як і на попередньому Експо доносять важливе посилання. Наприклад Бразилія: за великими панорамними вікнами приємна радісна атмосфера, там надувні люди, тварини, дивинні скульптури, грає позитивна музика.

Дивись там є скульптурка людини, яка дивно схрещена з акулою, ми гуляємо неначе серед надувного снігу, тут настільки все позитивне! Штори почали повільно закриватися, приховуючи від зовнішніх відвідувачів справжню суть павільйону, освітлення плавно стає червоним і якось вже немає тієї атмосфери радості і безтурботності, музика повільно трансформується з безтурботної в не дуже приємну. Чому все міняється, запалав великий екран з відліком, відліком до кінця ресурсів, за які у світі йдуть війни, все тепер освічується червоним як у горорі, радісні фігурки… почали помирати. Екран продовжує закидувати страшними статистиками реалій. Коли все закінчилося, штори піднялися і зовнішні відвідувачі знову могли спостерігати невимушену і веселу атмосферу в середині павільйону, тільки ми в середині вже не могли сприймати цей позитив. Своє повідомлення бразильський павільйон доніс доволі дохідливо. На виставці є також й нейтральні невеличкі павільйони, в яких навіть кілька проведених хвилин наблизять тебе до тих далеких екзотичних країн.

Як і в далекому 2017-му ми знову сидимо на сейшельскому пляжі, хвилі накатують, під нами пісочок, хоч і несправжній але такий дотик до Сейшел дає правильні імпульси в подорожувальних пріоритетах. Або наприклад фрагмент справжніх живих джунглів, як взагалі Індонезія змогла свої джунглі сюди принести???

Вони реально справжні, ще й каву лювак на вході наливають усім охочим. Та й взагалі, ці працівники від нас отримали статус найпозитивніших на Експо 2025, вони навіть позитивом затьмарили знамениті тайські шоу, що проводяться щогодини кожен день по вечорах. Тайці як заведуть свою пісню про Таїланд, так потім ще годину ходиш наспівуєш.

Як же взагалі тут все встигнути, хотілося б просто сидіти і чекати кожну годину наступне шоу, але ж є й інші. Наприклад, у саудівській Аравії скрипалька показує справжній майстерклас граючи щось із серії року на фоні неймовірних проекцій. Звісно подивитися це може кожен, тільки треба виконати одну умову, опинится ввечері в зазначений час саме в цьому місці, але цього досягти майже не можливо. Ми так один день більше чотирьох годин намагалися дістатися павільйонна null2 і в кінці знаєте шо? Ми його тільки побачили з висоти вуден рінга – найбільшої в світі споруди з дерева, що побудували для цього Експо.

Ми в цей день так і не потрапили в той павільйон, та й взагалі не пам’ятаю чому і як саме ми опинилися так високо на вуден рінгу, серед галявин електронних квітів. Планувати тут щось надзвичайно важко, бо хочеться все встигнути, а головний сюрприз, ти не знаєш що саме треба встигнути, бо невідомо, що на тебе чекає всередині павільйону. Цікавість і масштабність ніяк не корелює з минулим Експо, наприклад Австралія, яка в дубайському Експо могла максимум, що запропонувати – каву за десять дірхам, тепер має один з найкращих павільйонів. Спочатку ми проходили по незвичайному лісу з дерев та дзеркал, доки не занурилися у глибини великого бар’єрного рифу.

Гігантські кити пропливали над головою, екзотичні корали і риби були всюди. Ми не хотіли виходити з під океану, тож залишилися на ще одне коло. Тут можна було б знаходитися вічно, але у нас лише тиждень на Експо, треба встигнути буквально все. Люди коли дізнавалися що ми прилетіли в Японію на тиждень заради Експо, не могли стримати свого здивування. Але тут важливо розуміти, прилетиш на день на Експо – гарантовано не сподобається, ти за 12 годин навіть не встигнеш зрозуміти, що відбувається і куди треба взагалі йти. За два дні, можливо навіть щось подивишся, а потім будеш лікті кусати, що не побачив найцікавіше.

Але чому просто не можна побачити те найцікавіше?! Бо як мінімум треба абсолютно усе подивитися, щоб зрозуміти де було найцікавіше для тебе. Якщо прочитати рейтинг з інтернету, то звісно прочитаєш що найкращий павільйон це Італія, бо вони притягли оригінали картин і звісно побіжиш в кількагодинну чергу, після якої тобі вже жодна картина не буде милою, потім ти усвідомиш скільки всього міг подивитися цікавого на Експо за ці три втрачені години, а потім ще й зрозумієш, що виділив на Експо лише день і взагалі ще треба поїсти і повертатися до дому. Тож величезна помилка яку роблять більшість відвідувачів – встати в чергу в павільйон, довжина якої перевищує 40 хвилин. Орієнтовний час очікування є біля кожної черги і він схоже спеціально завищений в два-три рази. Тож стаючи в сорокахвилинну чергу, нам доводилося чекати лише 12 – 20 хвилин. У відгуках перероздута проблема черг на Експо. Люди, зрозумійте, вас ніхто не змушує їх займати.

Багато чого цікавого можна подивитися взагалі без черг, наприклад групові павільйони. Черга це суто японська розвага для японців, вони люблять черги і не можуть прожити ні дня, щоб не постояти в зайвій черзі. Для нас це незрозуміло, тому стояння в довжелезних чергах з японцями не є обов’язковим. А деякі черги тільки здаються довгими, бо павільйон може мати величезну пропускну спроможність, наприклад Франція. Чергу в цей павільйон оспівують в найстрашніших горорах інтернету. Нам довелося стояти приблизно 15 хвилин, а мамам аж цілих десять.

При тому що один може стояти, а інші десь в тіні сидіти відпочивати. Мама дуже уважно слідкувала за нашим Експо з першої хвилини нашого входу. Вдень був зідзвон “Ну що, наскільки все погано на Експо?”, “Та якось все добре, ходимо по павільйонах, все як треба”. Вже ввечері я подзвонив і сказав що Експо реально заходить і вже заслуговує на тверду четвірочку з п’яти. То що ж з рейтингом, чому в інтернетах усе так погано, а насправді усе добре? Виділимо важливі критерії, що стосуються абсолютно усіх Експо, ви маєте переконатися що:

1. Ви не летите туди менше ніж на тиждень, якщо прямо не сподобається, будете подорожувати по країні, але скоріш за все ви скасуєте більшість планів на користь додаткового дня на Експо.
2. Якщо ви не японець, ви не стаєте в черги.
3. Якщо у вас немає зайвих грошей, ви собі заздалегідь купуєте смачну їжу в супермаркетах і берете із собою на Експо.
4. Якщо летите влітку, у вас є парасолька від сонця та відповідний крем.

Тож тепер ми маємо чіткі критерії для отримання насолоди від виставки, але є ще один момент, що лякає туристів. Багато хто не впевнений у своїй англійській і тому не наважується летіти. Японське Експо дуже добре подбало про це, і на виставці майже увесь персонал розмовляє чистою японською, тож не переживайте, англійська вам тут взагалі не знадобиться під час подорожі. У вас можливо з’явиться логічне питання “А як же ж…?” Але бачите, ось я, живий, нічого зі мною не сталося від того, що відвідав японську світову виставку. Все пройшло, як заплановано. Багато хто вважає, що знання англійської мови важливо для подорожей, але це не так. До речі, ви ж не забудете перед подорожжю встановити офлайн перекладачі та завантажити карти офлайн? Раніше, ще кілька років тому, багато хто запитував “Як це зробити?”, але зараз, на щастя, ШІ все знає, навіть знає як правильно запитати самого ШІ. А в андроїдах він вже вбудований, тож проблем немає бути, звісно якщо у вас не айфон, але ж ви свідомо обирали шлях болю і страждань при купівлі айфону.

Але повернемося до тих цікавих та насичених днів, де твої обов’язки зводяться до виконання граційного танцю, коли твоє віддзеркалення створено з бананів або ананасів! Певний час аватар повністю повторює твої рухи, доки не перетворюється на зграю риб, що пливуть по підводних течіях океану. Головне не потрапити в танцювальний павільйон Філіппін увечері, коли ноги вже не ходять. Краще мабуть лягти на масштабні бархани усередині Кувейту, спостерігати як у зоряне небо летять зірочки твоїх бажань і відлунюють голосом по залі. Якщо ще залишилися сили, то завжди можна піти в павільйон Сінгапуру і намалювати своє бажання, яке матеріалізується в концепті майбутнього міста під приємну музику. Або завжди можна поринути в історичні нетрі Оману, та насолоджуватися неймовірно красивою інсталяцією навколо павільйону.

Сили на Експо важливо тримати як ніколи. Треба робити обов’язкові півгодинні перерви і спеціальних холодних кімнатах, та ще й під холодну кавусю. Бо як кажуть в іспанському павільйоні, любиш фламенко дивитися, люби й на умовну гору підійматися по сходах, кудись високо, аж до заходу сонця, що світиться на вершині.

Шоу фламенко на цей раз було неперевершеним, я навіть на якийсь час забув про втому в ногах. Екпо розслабитися взагалі не дає, деякі павільйони як магнітом затягують. Наприклад, коли ми вийшли з Саудівської Аравії, то навіть не пам’ятаю як опинилися в кулінарному Utage. Нас заманив туди концерт на каструлях та сковорідках.

А потім бац, ми вже бачимо змагання в якому учасники місять тісто ногами, щоб приготувати якусь відому страву, не менш відомого в Японії кухара. Бувало таке, що виходиш з павільйону зі сміхом, нічого не було зрозуміло, що тільки що відбулося, але сподобалося і хотілося ще. На жаль, це «ще» так і ніколи не наступить, ми кожен день з жахом намагалися осягнути реальні розміри Експо і ту кількість павільйонів, яку треба подивитися за тиждень. Деякі локації ми знаходили тільки на третій та четвертий день. Ще й була проблема, що ми не знали, які павільйони дійсно варті уваги, а які краще пропустити. Мами вже отримали конкретний чорний список павільйонів.

Бо наприклад, Штати показали які у них довжелезні коридори в павільйоні, це треба бути окремим поціновувачем коридорів, щоб зрозуміти, ми не зрозуміли. Бельгія так взагалі гучно заявила, що їй всі мають бути вдячні, за те, що вона винайшла вакцини і поставляє усьому світу, якщо з першої зали до когось не дійшло то буде ще кілька залів, де вам десять раз нагадають що без Бельгії світ би не пережив ковіду та інших вірусів. Але Бельгія ще хоч намагалася щось зробити, бо наприклад павільйон Nordic Circle, який одразу представляє п’ять скандинавських країн, дуже вдало продемонстрував, як спустити гроші п’яти країн спонсорів “в трубу” купивши проектор та роздрукувавши десь з півсотні фотографій. В цьому павільйоні було що дивитися навіть менше ніж у null2, який демонстрував нескінчену пустоту. Були павільйони із непоганим задумом, але якщо простояти в черзі хоча б десять хвилин, то цей задум вже буде нецікавим.

А ось Болгарія у нашому рейтингу зайняла невизначене місце. Сама організація на висоті. Вони відловлювали неяпонських туристів і давали точний час коли можна буде прийти без черги і послухати демонстрацію не японською мовою. Вони також абсолютно усіх забезпечили стільцями, що є абсолютним респектом, а ось контент… Спочатку розповідається важливість болгарського йогурта, дуже докладно розповідається, я вже навіть повірив що це важливіше за ті бельгійські вакцини, але потім настає крутий твіст сюжету – Болгарія винайшла штучний інтелект! Як вам таке Бельгія?! А? Скоріш за все мався на увазі не увесь штучний інтелект, а якась конкретна невідома програма, але погодьтеся, що це навіть крутіше за Словаччину, що на Експо 2020 представила марсохід на марсі! Правда не словацький, там лише програма від Словаччини, правда її ніхто не використовує, але якщо що… Словом цього разу Словаччина просто показувала красиві гори та озера, зате чесно! Цього разу вона була представлена у загальному павільйоні, там де багато маленьких кімнаток під маленькі країни.

В цих кімнатах можна блукати вічність вишуковуючи цінні перли, як ото гра на дивинних сучасних музичних інструментах. Зайти в такий загальний павільйон, одразу посуне усі плани та займе з вас зайві кілька годин на Експо. Там добре, прохолодно, щось увесь час цікаве відбувається, там вино наливають, в іншому місці чомусь навчать, а он там взагалі дадуть щось дивинного понюхати. Це як в одному з великих павільйонів, ми нюхали алмази, монети, нафту та інші цікавості. І саме цікаве, що неважливо скільки ти грошей вклав у свій павільйон, ми бачили багато цікавих речей, які були зроблені максимально легко та ефектно. Дні летіли з шаленою швидкістю, тільки заходиш на Експо, вже вечір. Вечірня атмосфера тут особливо магічна, павільйони включають свої незвичайні підсвітки, Нідерланди запалюють великий місяць.

Оман проектує незвичайні проекції навколо себе, а в лісі з озерцем посередині виставки починають світитися дивовижні інсталяції. Ліс та озеро це окрема фішка від Японії на Експо, який зробили у самому центрі. Лісок зовсім невеликий, але чи організатори щось не врахували, чи то був такий задум. Але в лісі, який можна пройти за дві хвилини ми два рази так жорстко заблукали, що просили працівників нам вказати шлях до виходу. Працівники теж схоже там роками вже сидять і їх вказівки трохи більше шкодили ніж допомагали. А саме парадоксальне, що у лісі всього кілька невеличких стежок, кілька стежок!!! Головна порада, якщо ви плануєте дістатися з павільйону А до Павільйону Б, ніколи не проходьте через цей ліс, йдіть по колу виствки по вуден рінгу. В цьому лісі реально пороблено! Конкретно тут я розповідаю позитивні враження від Експо, але виставка мала ряд серйозних організаційних проблем, до яких треба бути готовим до того як прилетиш на Експо, прочитати можна тут.

А ми продовжимо насолоджуватися досвідом Експо. Окрім максимально класних павільйонів, прикольних маленьких, та відверто провальних були також непогані із цікавими задумками. Наприклад, Австрія дуже пишалася своїм роялем, на якому могли дистанційно грати найкращі маестро з віденської опери! В знак демонстрації піаніно нам зіграло свою найкращу композицію! Правда потім з’ясувалося що це ніхто дистанційно не грав, і грати не збирається. Просто сам факт, що хтось би міг зіграти, але не буде, просто не буде) В одному з наступних павільйонів нам показували якісь цікавості, а на вигляд таке саме піаніно грало на фоні у куточку. Ось так буває коли одна країна присвячує павільйон піаніно, а у іншої воно просто як допоміжний інструмент.

В австрійському павільйоні була цікава пасхалка. Якщо на вулиці піднятися ліфтом на балкон, то там буде кнопка включення звуків Австрії. Не знаю для чого, але можеш себе відчути у Австрії не виходячи з Японії. Хоча був один нюанс, десь поруч знаходилася кнопка пожежної безпеки, тож цікаво скільки було неочікуваних кейсів, коли можна було себе відчути серед пожежі без пожежі. У китайському помпезному павільйоні вже традиційно, як і на минулому Експо, всередині не було нічого цікавого, але ми розуміли в який павільйон заходимо. Ну і звісно сходили традиційно в павільйон Туркменістану, щоб сфотографуватися біля гобелена із алабаєм. Варто віддати належне, ззовні Туркменський павільйон виглядав дійсно вражаюче. Тут взагалі був парадокс. По зовнішньому вигляду павільйону неможливо зрозуміти наскільки він буде цікавий всередині.

Бо деякі країни схоже кинули увесь бюджет саме на екстер’єр. Тож головне правило будь-якого Експо – не стійте довгу чергу заради павільйону, ви ніколи не будете знати чи воно того варте. Найкрасивіший ззовні павільйон за нашим рейтингом залишається null2. Окрім напіврідкого стану павільйону він ще й в прямому сенсі гіпнотизував, кликав відвідувачів незвичними звуками. Гуляючи по території Експо завжди можна було почути як тебе кличе нескінченність. Ми були справжніми першовідкривачами цього Експо, бо в інтернетах майже не було неяпонських відгуків. А японцям традиційно усе завжди подобається, тож по їх відгуках неможливо зрозуміти де справді цікаво, а де не дуже.

Цікавим відкриттям на цій виставці були маленькі кімнати європейських країн у загальних павільйонах. Ми бачили тенденцію, що деякі з країн винаходять зараз нові музичні інструменти з інтеграцією ШІ. Нажаль працівник сказав що не може його включити, оскільки єдиний інженер цього інструменту знаходиться в Африці і якщо щось станеться з інструментом то його будуть довго лагодити. Але бувають шоу, правда точно не в той момент коли ви цікавитеся))) А ось іншому інструменті іншої країни ми змогли з радістю пограти. Не всі африканські країни демонстрували напрямок розвитку інструментів. Наприклад Руанда демонструвала неймовірні футуристичні хмарочоси, аеротаксі і щось ну зовсім з майбутнього.

Знизу була приписка, що все це буде у 2080-му. Це доволі зручно пообіцяти світу те, до чого точно не до живеш. Хоча хто знає, усе починається з мрії, тож все може бути. З кожним днем Експо заходило усе більше та більше, а днів у подорожі залишалося усе менше. Треба було визначати пріоритети, щоб розуміти що важливіше, час в Японії чи час на Експо.

Осака

Зранку четвертого дня ми вирішили подивитися Осаку. Що тільки ускладнило вибір, як розподіляти час. Бо сама Японія все така ж неймовірна як і шість років тому. Головне – пережити подорож у метро. Думаю, що в майбутньому буде спеціальний ШІ дрон який буде літати з тобою в пояснювати, як на метро дістатися потрібної зупинки. Звісно онлайн карти все прокладають з точністю до номерів поїздів, але є нюанс – вам це абсолютно не допоможе. Знайти свій потрібний поїзд це як найскладніша задача в ескейп рум. А ось коли ти досягаєш таки своєї станції, відкривається щось дійсно цікаве. Ми почали із замка Осаки.

Територія замку дійсно класна і вражаюча, тут є і храми, і навіть сад каменів, правда зачинений, але є. Зазвичай щось зачиняють, якщо воно потребує присутності персоналу, або це можна пошкодити без нагляду. Але ж це сад каменів?! Ну ок, подивимося на нього через паркан. Камені дійсно непогано лежать, охайненько.

Біля саду невеличкий храм із скляними трубками що дзвенять на вітрі. Саме заради таких моментів і треба прилітати в такі країни. В самому замку як на мене, трохи унило, ще й за гроші. А ось на території радісно, ще й безкоштовно) Головне тільки не зупинятися коли ходиш, бо на дворі японський липень, коли йдеш то більш прохолодно ніж коли зупиняєшся.

Взагалі про ці всі супер спеки про які так залякували. Ну так, в липні було спекотно, але не гірше ніж в цей самий час у різних Туреччинах. Організм адаптується з часом і стає легше. А японські кондиціонери добре знають свою роботу. Та ще й сучасні засоби творять справжні дива.

За цю подорож яких ми тільки засобів не бачили. Від спеціальних нашийників, що понижують температуру, охолоджуючих гелів, ручних міні-вентиляторів до жилеток із вбудованими всередині вентиляторами. Прототип Карлсона брали точно з Японії. Загалом ми після відвідування в цій подорожі долин Каппадокії взагалі не скаржилися на спеку, можна жартівливо сказати – навіть прохолодно було на фоні Каппадокії. Очевидці кажуть, що в серпні ще жорсткіше буде, але порада всім хто збирається в Японію: Липень – не вирок. Але ж звісно краще відвідати червоні клени восени, або цвітіння сакури навесні. Погулявши по парку ми подалися у район Ebisuhigashi. А знаєте, поза територією Експо виявляється теж цікаво.

Ми з радістю приймали атмосферу яскравих вивісок, десятків ресторанчиків та іншого японського колориту. Як же шкода що ми сюди лише на тиждень прилетіли! Але враховуючи, що загальна довжина подорожі 18 днів, то колись же повертатися треба. Ще й від урядових служб прийшов лист із нагадуванням повернутися протягом 30 днів. Ну добре, добре, повернимося, зараз тільки в той красивий парк ще зазирнемо. Парк Keitakuen Garden це справжній дизайнерський витвір японського мистецтва.

Начебто й нічого особливого, але тут одразу можна зрозуміти що ти в Японії. Ще й шпак на острівці шпакує! Перед початком подорожі одним із символів була пісня Ane Brun – Big in Japan, пісня приємна і у мене дуже асоціювалася зі шляхом каміно. Коли ми її тихенько включили в цьому парку, то вона здалася максимально ліричною і викликала сльози на очах. Щось якось Японія, прямо дуже зайшла. Посиділи спочатку на лавці біля озерця, а потім ще відвідали японський будиночок для відпочинку. Поруч з будиночком на дереві грілися гігантські цикади.

Наступним обов’язковим пунктом відвідування країни були справжні суші. Ми зайшли в невеличкий ресторанчик Kinga і познайомилися із суворою та приємною японською традицією. Якщо саме турист відвідує суші ресторан і гучно б’є в дзвін, то усі відвідувачі безкоштовно отримують саке!

Традиція вогнина! Тож я підійшов до дзвону і якомога сильніше смикнув за мотузку. Кухар почав голосно щось розповідати відвідувачам, усі обернулися на нас і почали радісно аплодувати. Далі ми усім закладом пили за Україну. Далі ми вичитали, що ще є одна приємна традиція. Якщо замовити миску саке для справжніх сумо за 800 єн (5,5$), то у випадку якщо турист її переможе, усі відвідувачі також отримають безкоштовне саке! Мені однозначно подобаються їх традиції, настрій був на висоті. Суші, прямо вогнина-вогнина!!! Коли ми підійшли до каси, щоб розрахуватися, то підійшов чоловік, що також сидів у закладі і сказав що він хоче за нас заплатити заради перемоги України. Я сказав, що ми тоді цю суму чеку переведемо на ЗСУ. Далі нам усі відвідувачі тепло та щиро дякували за саке. Це було нескінченно мило та радісно! На десерт ми з’їли наповнену кремом фігурку чоловічка що є талісманом щастя.

Ну а тепер час повертатися на Експо, вечір – приємна частина дня там. А після Експо прямо сьогодні можемо продовжити дослідження Осаки! Тож на виставку ми заїхали буквально на 4 години, доторкнулися до прекрасного і по закриттю знову поїхали дивитися нічну Осаку. Це було неймовірне занурення у районі Дотонборі. Тут можна якнайкраще відчути дух Осаки, дух Японії!

Це місце, де незліченна кількість японських вивісок, найбільш неймовірні крамниці та безліч стрітфуду. Наша перша мета була – холодний чай мережі закладів Mixue, на який ми підсіли на Балі. Хоч в Японії за рахунок більшої ціни він не такий привабливий, але для нас це вже аромати ностальгії, це стрічки спогадів, що тепер будуть об’єднувати подорожі Азією та Океанією, бо саме в цих країнах є ця мережа. В Японії приємним бонусом є морозиво зі смаком матчі.

Від безцільного блукання по головному району ми отримували нескінченне задоволення, важко описати на що воно схоже, але це та Японія якою вона канонічно має бути у фантазіях. Саме тут ми заховали пляшку із арабською мудрістю для мами та її подруг, що скоро прилетять також на Експо.

Японія, дякуємо тобі за ці неймовірні емоції. У нас залишалося лише два дні подорожі. Оскільки світ за межами виставки виявився не менш прекрасним, ми вирішили завтрашній останній день присвятити Експо, а останній день – подорожі по країні. Тож сьогодні ми намагалися додивитися павільйони по максимуму, а також пізнали негласне правило – громадянин своєї країни може потрапити у відповідний павільйон без черги. Тож для потрапляння в український павільйон достатньо було сказати “Слава Україні!”.

До речі український павільйон на Експо 2025 був на рівень крутіший за павільйон на Експо 2020. Дуже класно, що за організацію взялися професіонали. Також нас із радістю впустила до себе Польща, варто було їх польською мовою запитати про довжину черги, на що дівчина із усмішкою відповіла, що для нас вхід без черги. Поляки як завжди ван лав, мільйони обіймашок вам та плюсів у карму! В цьому році і польський павільйон був значно кращим за попереднє Експо, на цей раз ми слухали концерт Шопена, що грали дерев’яні пензлики на стіні, мабуть не легко уявити, але світове Експо на то і проводиться, щоб приємно дивувати.

І ось знову вечір, знову день добігає кінця. У нас залишається остання година, останній павільйон. Ми побігли, в надії ухопити шоу в павільйоні Саудівської Аравії, але там не склалося через додаткову чергу, хоч і невелику, але можна пропустити щось більш цінне, бо ввечері багато павільйонів пусті. Даша відкрила нотатки, і помітила що у неї був відзначений павільйон Tech World. Він ще й поруч, перевірили швидко рейтинг, а він один з найвищих.

Тут ще й черга невелика, хвилин на 30. Ну давай пробувати, щоб це не було. По правилам Експо, якщо ти вже в черзі то гарантовано увійдеш. Доки я стояв в черзі Даша побігла в туалет, а на зворотному шляху її організатор вирішила урочисто провести до мене в черзі, але привела Дашу до іншого високого європейця)))) Ми з Дашою довго сміялися, а потім працівниця зрозуміла, що не до того європейця привела Дашу, пришла вибачатися, але ми вже втрьох далі сміялися, японка підтвердила, що їй європейці трохи однакові на обличчя)))) Ще був милий випадок в перші дні, коли один працівник мені сказав, що найближчий салют буде завтра, а він був також і сьогодні. Потім мене цей працівник випадково помітив серед 140 000 відвідувачів і підійшов, сказав, що він дуже перепрошує за помилку і що його дуже за це гризла совість. Я переконав чоловіка, що все добре, у нас на Експо ще достатньо днів щоб побачити салют, тож взагалі на нього не ображаємося. Він дуже зрадів і навіть іншому працівнику радісно викрикнув, що знайшов мене і я не ображаюся. Це були милі працівники павільйону Саудівської Аравії.

Але повернемося до нашого фіналу нас запускають в останній наш павільйон і він реально виявляється найкращим на нашому досвіді, це був павільйон Тайваня і він був дійсно технологічно неймовірний. Ми багато бачили різних шоу по світу, але Тайвань зробили шоу планшетів, яке я описав на початку розповіді. Це був неймовірний фінал! Хотілося радіти, що ми побачили Експо 2025, що п’ять з половиною днів вистачило щоб подивитися практично все, але й хотілося плакати, бо для нас Експо закінчується, а наступного чекати ще п’ять років.

Ми не встигали вийти в з виставки в перших рядах, а тому щоб не потрапити у чергу треба було затриматися ще на 30 хвилин. По дорозі до виходу ми знайшли неочікувану локацію, де можна було пограти мелодії на величезних струнах. Ось і фінал, час виходити, я пам’ятаю ті останні кроки до воріт. Прощавай незабутнє Експо 2025! Саудівська Аравія, зустрічай нас у Експо 2030, ми знаємо, що ти плануєш побудувати ціле нове місто під Експо, нехай у тебе все складеться, а за організацію візьмуться найкращі професіонали, із нетерпінням чекаємо зустрічі через п’ять років. Шкода, що квитки не можна купити вже зараз, було б дуже тематично. І дуже співчуваю людям, що пропускають Експо 2025, у вас ще є шанс до середини жовтня 2025 побачити це диво на власні очі. А ми в свою чергу передаємо естафету мамі, Віті та Маші, для вас Експо почнеться вже за тиждень.

Кобе

Ну що ж, останній день, літак пізно ввечері, тож можемо кудись податися по Японії. Відносно недалеко є туристичне місто. Тож туди і поїдемо. В ідеалі поїздами доїхати можна трохи більше ніж за годину. Але це якщо ти японець і можеш зрозуміти логіку поїздів. А якщо ти не японець – ми знаходимося десь посередині між Кобе та Осака і я не знаю, що краще – повертатися в Осаку чи продовжувати штурмувати непрохідно заплутані схеми метро, щоб доїхати. Ми доїхали явно не тими поїздами на які у нас був квиток. В Японії на виході є турнікети і автомати для доплати різниці. Тож у гіршому випадку ти просто доплатиш різницю, але, на щастя, автомат змилувався над нами і пропустив так. На зупинці був великий японський супермаркеті зі справжніми смаколиками. Тут навіть були фрукти, окремо запаковані як подарунки, бо в Японії фрукти то дорога розвага, і їх можуть навіть дарувати на святах.

Я хотів собі до кави взяти шоколадний круасан, але Даша вірно підмітила, що круасан я з’їм і вдома, треба брати щось місцеве. Там було десь дев’ять кульок диковинного смаколика. Коли кусаєш кульку то за пару секунд проходиш усі стадії прийняття і розумієш, що треба повернутися за круасаном. Ці кульки одночасно і смачні і дуже несмачні! Повірте, це можливо. Для цього достатньо зробити щось дуже солодким і солоним одночасно.

Ще одним челенджем було – побороти японський касовий автомат самообслуговування. Я піддивився, як сусідній клієнт оплачував покупки і натиснув на ті самі ієрогліфи. Оскільки він в кінці отримав помилку, то я між двома останніми ієрогліфами обрав інший і мене вивело на оплату. Перемога! Ну тут як кажуть, любиш круасан – люби й боротися із японським терміналом самообслуговування. Далі треба було знайти відповідні смітники для окремих компонентів упакування. Цей тільки для митих квадратних коробочок, той тільки для вирізаних серединок від пакетів, ще й інструкція є як правильно вирізати, а той дальній взагалі невідомо для чого. Проблема Японії, вони дуже багато продукують відходів і дуже активно борються з відходами одночасно. Тепер треба проїхати лише одну станції метро і пересісти на канатку. Задача виявилася із зірочкою. Коли ми вийшли з метро, то опинилися у безлюдному торговому центрі. На якому рівні вихід на ту канатку невідомо, та й взагалі де той вихід?

Ми блукали поверхами, ми блукали коридорами, ми дуже заблукали, ми знайшли ліфт, що готовий був везти нас на 32-й поверх. Ми знайшли працівницю, вона впевнено показали на ті двері, де ми вже з десяток кіл зробили. Потім був коридор в якому штук сім японців мовчки їли з коробочок і дивилися пустим поглядом в стіну. Це було дуже моторошно, це була якась зона сутінок! Але, як то буває, хто шукає той знайде! Ми на канатці, ура! Мені навіть спочатку здалося що канатка дорогувато коштує, але Даша мені нагадала скільки канатка зазвичай коштує в Європах і я зрозумів, що вона тут практично безкоштовна. Ми піднялися високо-високо у німецьке село! Тут було дуже круто, бо одночасно поєднувалися панорами зеленого парку, ботанічного саду, та мегаполісу Кобе.

Поєднання виглядає неймовірно і дуже незвично. Тепер у супер релаксовому форматі трьохгодинний піший спуск через сади, скляні куполи оранжерей, водоспади, джунглі і неймовірне водосховище.

Така прогулянка, це заслужений відпочинок в кінці складної подорожі. Вже не треба поспішати, не треба щось планувати, просто бездумно гуляєш, усвідомлюючи наскільки крутими подорожі можуть бути.

Температура повітря 37 градусів за цей тиждень вже відчувалася як рідна, сонце було нашим другом. У нас ще було години з три на місто, тож ми пішли блукати туристичними і не дуже вулицями, забрели в неймовірний японський храм. Цікаво, що з минулої подорожі ми вже розбиралися в класичних елементах храму, гравіювання лисички на місці, червоні арки теж, навіть невеличкий парк із озерцем. Це неймовірно красиве поєднання, а ще й поруч багатоповерхівка, люди кожен день тут гуляють і для них немає нічого незвичного, а ми як молоді чаклуни зі світу Гаррі Поттера, яким щойно відкрили магічні дива.

А ще й наш улюблений Mixue на нас радісно чекав на туристичних піших вулицях. Може і не настільки радісно чекав як я описую, бо працівниці схоже було усе одно, холодний чи теплий чай хочуть клієнти, але нам було радісно. По запиту нам досипали купу льоду. А на гастрономічне завершення морозивко матча.

Залишалася остання година подорожі, з міста треба було витягнути по максимуму, тож пішли ще в туристичну зону порту! Це вперше коли порт, чомусь вважається туристичною зоною, але саме в Кобе тут відбувається справжня гульня і є багато розваг для місцевих. Тут ми навіть вперше побачили у Японії смітник загального призначення. Тобто навіть нічого не потрібно вирізати або відмивати. Тепер можна точно вважати, що ми в своєму житті бачили таке, що не кожний японець бачив! Останні хвилини ми залишили на закупівлю дивинної заморської солодкої води для Мишка. Просто рюкзак здамо з п’ятьма літрами напоїв у багаж! Залишилася дрібниця, дістатися вчасно аеропорта що під Осакою. Спочатку треба було знайти хоч якесь метро, щоб почати цей нелегкий та буремний маршрут. На одній зі станцій ми провернули дуже складний і фактично неможливий трюк – вранці ми здали тут речі в камеру схову.

В Японії деякі станції метро трохи більше за маленькі європейські міста. Пошуки саме наших комірок були настільки складними і виснажливими, що ледве не довелося залучати лейтенанта Пуаро та щенячий патруль одночасно! Добре, що кілька ієрогліфів на бірці працівникам давали зрозумілі орієнтири. Тож ми навіть через міст над містом переходили в середині станції, щоб дістатися наших камер. Речі то були пів біди, тепер треба було купити комбінований квиток до аеропорта. В автоматах картка не приймається, в касу черга, а поїзд не так часто ходить як хотілося б. Але ж є правило, що в Азії усе завжди виходить! Тож навіть попри довгу чергу і працівницю, що дуже довго вибивала квитки.

Ми встигли добігти до поїзда, забігти в маркет і витратити останній монетки грошей і сісти у поїзд! Але сісти у поїзд в напрямку аеропорту це друга половина біди, а ще виявилося є третя, це правильно пересісти! До останнього ми були впевнені, що пересіли правильно. Номер поїзда, напрямок, табло, усе співпадало. Але у Японії зазвичай є така бісяча штука, це працівники, що на станціях у гучномовець керують потоком людей, а в особливих випадках без гучномовця, але філігранно гучно. Так ось, на цій станції на жаль таких працівників не було. Тож наш поїзд, дуже впевнено їхав в аеропорт, доки просто не проїхав його і не поїхав в наступне місто. Шок, це мабуть легко сказано. Часу, на щастя, було достатньо, щоб зробити крюк і сісти на зворотній, але ж де гарантія, що зворотній поїде в аеропорт?! Самий шок, це питання чому він пропустив аеропорт? Тобто він в останній момент не повернув на аеропортовий міст. Хто ж міг знати, що тільки вагони 2, 3 та 4 їдуть в аеропорт?

Але не перший, не п’ятий і не інший, тільки середина поїзда поїхала в аеропорт!!! ШІ підкажи, що це за лажа така, чому критична аеропортова гілка може бути поділена таким способом. ШІ одразу заспокоїв, що це стандартна проблема на яку попадають туристи в різних країнах і регулярно скаржаться на це. І найгірше, що на безлічі станцій є різні примусові гучні попередження про напрямки, окрім випадку з аеропортом. У зворотній поїзд зайшла жінка і так само невпевнено нас запитала чи цей поїзд поїде в аеропорт. Саме вона нам і пояснила цю схему із вагонами потім. Але ж доїхати до аеропорту Японії, це тільки третя половина біли, як ми дізналися буде ще й четверта.

Попри те, що часу до вильоту багато є один нюанс. Аеропорт Осаки за розміром як невеличка країна, можливо як Монако. Маршрут до гейту вильоту, це була справжня довга подорож зі своїми пригодами, поїздом, неочікуваними твістами в сюжеті. Наприклад, на надрукованих квитках, ми помітили що у нас зміна часу вильоту на 20 хвилин раніше. Раніше! Я в житті про таке не чув. Але схоже авіакомпанія оцінює по останньому пасажиру, що пройшов рамку в аеропорту і може змістити рейс. Ми були голодні, у нас по картці була включена лаунж зона, але з відгуків ми прочитали, що дадуть тільки келих пива, бутерброд та горішки. А ще вона вже має закритися. На щастя, зона була прямо біля гейту. Ми забігли і працівниця повідомила дві новини, що судячи з квитків, літак вже зараз полетить, а лаунж зона зачиниться за 15 хвилин. Ми переконали, що нам як раз п’яти вистачить, тож Японія, ваше здоров’я, щиро дякуємо за цю неймовірну подорож! Випили залпом по 0,5 пива, взяли бутерброди і побігли в літак, у нас ще було аж цілих хвилини три! Тож як бачите, з цієї подорожі ми витягнули усе до останньої хвилини!

Епілог

Японія, ти була як завжди неймовірна, смачна, радісна і нескінченно дивна! Після подорожі 2019-го року я писав, що у нас залишилося багато запитань на які ми схоже ніколи не отримаємо відповідь, тож тепер я можу сміливо сказати, що кількість запитань без відповіді подвоїлася, але це було прекрасно, справжні незабутні пригоди.

В наступні дев’ять днів мама та її подруги зробили ще набагато складніший дев’яти денний маршрут по Японії, охопивши додатково до нашого маршруту Кіото, Нару та Фусімі Інарі. Причому графік був настільки тісний, що Нару поїхали дивитися в перший же день після ранкового прильоту. Окрім Японії, відвідали у Сінгапурі парк розваг Universal Studio, сінгапурський зоопарк та шоу дерев. На зворотному шляху за пів дня встигли покупатися на сінгапурському пляжі та відвідати висячі сади, не пропустивши головні локації в самому аеропорту. В еміратах повноцінно подивилися Абу-Дабі відвідавши мечеть Шейха Заїда, а в Дубаях окрім самої Бурдж Халіфи охопили старе місто та Дубай Маріну. Ну і звісно прогулянка по Кишеневу, але то на фоні маршруту вже дрібниці. Безумовно Експо 2025 в Японії додав нам всім фарб у життя і у незабутнє літо 2025.

Відео

Mobile air taxis that race headlong through the air and transport visitors as if in the fifth element! A modern application for simultaneous translation of any language in the world works on autopilot so that sometimes you forget in everyday life that people without simultaneous translation do not understand you. The most powerful and largest AI is integrated in every area and solves everything so that no person can even physically get in line. Robots that constantly patrol the exhibition areas, providing people with the necessary assistance, delivering food, giving them a lift (if there is no air taxi stop nearby), and simply coming up to chat. The most transparent and understandable system for booking entrance tickets and pavilions, implemented so easily and simply that my grandmother confused the call button on her phone with her grandson’s number and was able to easily organize her visit to the largest world-class show. And of course, super-fast and state-of-the-art Wi-Fi that always keeps you connected so you can enjoy all the benefits of civilization! You can only dream about such an expo!!! But, you will have to keep dreaming, because all this were not at the expo.

To say that Japan screwed up with holding the world expo is an understatement. Let’s start in chronological order. A few years before the expo begins, a website is launched for visitors where a lot is explained in beautiful hieroglyphs. Fortunately, you can switch to English, which is not the default language at the world expo, and read a lot of completely incomprehensible rules of the exhibition. Some lotteries, and not one but two, where you can win entry to the pavilions and to the show. What does it mean to win entry to the show, will they be private? Nothing is clear, there are no answers yet, or rather, they are there, but it is becoming more and more complicated. It is only clear that you need to buy tickets in advance in order to take part in the lottery two months in advance. Well, okay, let’s listen to the official theme song of the expo. Oh, this button just opens a story about the composer, okay. Groups on social networks were flooded with questions without answers. The Japanese government decided not to waste money on some online experts who could at least explain something.

Then the famous Expo app came out. More precisely, it’s five Japanese buttons that simply open five sections in the browser on the site. I wrote a bug report that the app should default to the device’s language, because the app has English, but I didn’t get anything in response, the Japanese government decided not to allocate funds to support the app. Well, maybe they’ll improve it later. Who would have thought that this is already the final version of the app?

Then there was an information update on the site, the Japanese filled it with so much information that I am convinced that there is not a single person in the world who would have seen even half of the site. Now you can’t find anything on the site at all, you have to forcefully extract information from the site with Google and AI. In my profession, I constantly encounter problematic applications and sites, but I have never seen such crap in my life. The site also added a PDF document with detailed descriptions of the pavilions in the form of a picture, it seemed to be done intentionally so that no one in the world could translate what was written there, although it was well dubbed in English. But it didn’t make it any easier for our mothers who fly to the expo.

Time to buy tickets

Two months until the Expo, now some kind of lottery will start, you need to buy. It is logical that there should be a ticket purchase button on the website or in the application (which simply opens the website). It seems that there is, and it would be logical for this button to sell tickets. Then you have to sort through a bunch of forums and groups on social networks where people share their experiences of who managed to find the button that will sell the ticket. Fortunately, my 15-year experience in testing helped me go through that maze myself. And then, you need to choose the type of ticket… It seems that an unlimited summer pass is suitable for us. But it comes with a whole instruction. You have to book a time in advance for the first two days, and the specific gate through which you will enter, and to get to the third day, you have to physically leave the first day, and you will be able to book the next day. All this has to be done through the application, where they forgot to add the “Login” button. But they did not forget to make a forced two-factor authorization. So, learn the math part if you want to get to the Expo. But that’s half the trouble. If you have a summer pass, then take a picture of your face and you will see “error 504”. If you start looking for an error, then on the official website there is an explanation that “Error 504” translates as, please physically fly to Japan and only then will the function work, once every 30 minutes it works, if it does not give an error and if you open the “internet” program on your Samsung phone, because then even in Japan there will be a black square instead of a face. It should also be noted that if you see a black square, then you have already lost your attempt once every 30 minutes.

Time to enter the lottery

We bought two summer passes, from one account, now we can simultaneously apply for the lottery together, in order to win the same pavilions. However, it is still unclear why we should win them. The site functionality opens in the form of an old html format, when the page refreshes after each action. The name of the pavilion must be entered in the field with accuracy to upper and lowercase letters. For example, if you want to search for the Korean pavilion, then all letters must be written in uppercase, otherwise you will not find it, if others, then sometimes all in lowercase, and sometimes the first one is uppercase. And of course the cherry on the cake, the pavilion with the name null ² . If you bypass the functionality a little, you can get a list of all pavilions. Without any filter, and those that are only for people with disabilities and all the others in a mix. It is good that they added five pavilions on the first day, and five on the second day. Then it turns out that you can only win one out of five per day and then if you’re lucky. And of course, they won the same pavilion twice at the same time. I asked support if they could fix it, to which two months later I was advised to click the “Cancel Pavilion Visit” button. I don’t know why Japan made this lottery, but I’ve never read so many curses about any event as curses towards Japan for the Expo app and the lottery.

What was happening on social media?

It seems that Japan tried to hide the real rating of the app and the rating of the expo on Google Maps, because it constantly disappeared. The AI told me that it is possible that the reviews and the entire event periodically disappear from Google Maps because the site is so complex that even the AI cannot determine whether the expo actually exists and at what address it is held, and therefore it is possible that Google automatically removes the expo as a non-existent event. But something suggests that Japan periodically removed the expo from the map to hide the hundreds of negative reviews that Europeans left. Despite the fact that the rating of the app was not visible officially, it could be seen through Google search, so the rating of the app is 2.2. The AI ​​gave an analysis and reported that this is the second large-scale failure of the organization by Japan, the first was during the past Olympic Games.

Queues

All non-Japanese reviews on the Internet describe the exhibition as endless queues. Of course, it will be so if you do not approach the visit wisely, but nevertheless people really stood for hours in some pavilions, an hour to enter and almost did not manage to see anything at the exhibition during that one allocated day. The Japanese tried to save the reputation of their country in reviews, which was sinking like the Titanic in an ocean of negativity. There were reviews from the series “Yes, there were a lot of queues, I did not see anything, so next time I will be more prepared!”, bravo Japan, shift the blame for the failed expo onto the visitors, bravo! Or a review from the series “I walked all day, saw long queues, so I did not get anywhere but I bought myself a soft toy, it was very cute lol”. We personally talked to a Japanese woman after the expo who only managed to see two small pavilions and an evening show, she really liked it and the price of $30 seemed relevant for a day, because the evening shows are really cool. But there is a big but. If you live there, it will cost you $30 plus a few dollars for the metro. But if you, as a tourist, paid $850 for a plane ticket, $600-700 for a hotel, $600-700 for food and a couple of dollars for the metro. Then maybe two small pavilions and an evening show will no longer seem worth $2,000+. To be fair, I will note that we saw almost all the pavilions in 5.5 days, where we were allowed and stood in queues for 12-20 minutes and twice for 40 minutes.

What Japan promised but didn’t happen

Two big flops were the air taxi that was shown directly in the expo’s advertising and the app that will translate languages simultaneously for communication. On the first day, the air taxi was canceled due to bad weather. Japan, did you really design an air taxi that is afraid of bad weather??? But they canceled it by 2028. At least that’s what it said in the pavilion, the first commercial flights are planned for 2028.

The second big failure was an app that actually translated as many as 12 important languages, such as Korean, Chinese, and similar ones, into English. Not synchronously, crippled, and only through the Internet, which of course was almost nonexistent at the expo. Many pavilions had QR codes with explanations that required Internet, which was not available. An employee even gave me a map with the zones where there would be Internet.

Show booking

The final nail in the country’s reputation was hammered when the app launched pavilion booking. If you’re not at the expo alone, then you need to set up synchronous booking. If you’re not a programmer or a tester, don’t even try to figure out how to do it, and if you do, Google will hire you as a very advanced specialist. If tickets were purchased together, then during face registration they were forcibly disconnected. If you still manage to link the tickets, then booking can only be done after entering the expo. The user is transferred to the module where you have to guess what letters spell the pavilion, but the trick is that all pavilions are always occupied, sometimes a place appears, and then there are two possible cases, either the site will say “Sorry, there really is no place,” or when you go to booking it will say “Sorry, you two, we didn’t take this into account when we showed that there was a free place.” You are given about three attempts to make such a reservation, then the site gives an error 500 and you have to re-authenticate and connect the tickets, which are automatically disconnected. Then the expo employees report that the error 500 appears only if you make a reservation from the wifi that is available in some places on the expo territory, if you do it via mobile Internet, or the wifi of some cafe, there will be no error, but there will also be free seats. You can stand in line for up to an hour, where there is a stationary machine, which will also tell you that there are no seats. Woe to those people who bought a ticket before entering the expo and the first thing they found out after buying it was that all the pavilions were already booked, and the second thing was that the ticket could not be returned. It sounded like a failed Japanese prank. Why Japan is taking such revenge on tourists is unknown.

Online queue

In addition to physical queues, Japan decided to keep up with the times and created an online queue. When you enter the site, you may be told that you are in the 47,000th queue and have to wait for more than an hour. And when you wait, the site allows you to press one button and transfer you from the main queue to the queue of those who clicked on this button. This is not a joke or a metaphor, this is how it worked. There is a queue and there is a queue to get in the queue.

Queues for queues at the expo

If you think that queues can only be online, then no, there will also be queues to get in line on the expo territory and it seems that sometimes there is a queue to get in line to get in line. That is, there is an employee with a sign saying “Queue temporarily closed” and then there is a queue waiting for the first queue to open to get in.

Violation of equality

There are two types of visitors – accredited, who have the right to skip the line everywhere, and simple scumbags. Japan divided simple scumbags into groups based on financial status. The more you pay through the expo wallet, the higher your status over other slaves and the more goodies you have access to. We didn’t find out exactly what goodies were, because instead of an application, a white screen opened on the website. So all people are equal, but some are more equal.

Employees

If people all over Japan speak English fluently, then at the expo they selected employees who speak exclusively Japanese. In the pavilions, the explanations are also in Japanese, sometimes a few words in English and then again many sentences in Japanese. Of course, you can read the information from the QR code, oh yes, there is no Internet in the territory, or you can use a translator that supports as many as a dozen languages and of course also does not work without the Internet, which is not there.

Failure to meet booking guarantees

We got the night rainbow show by lottery, that is, we could sit in a special sector where the show is best seen, but when we arrived, they told us that there were no seats, so we would have to stand, despite the fact that we had a specific time booked. They explained to us that they simply allow more people to win in the lottery than this zone is designed for. And those free seats, they are not for you, they are if those accredited persons come, “But even if they don’t come, I still won’t let you into that place even if it is free all the time and despite the fact that you have a reservation.” The last one, it was a direct quote from an expo employee.

Outdated technologies

Many reviews feature people with loudspeakers balancing the queue, and we also witnessed this. At many exits and entrances, there are employees shouting into loudspeakers which way to go, which is a bit strange, because such people could be replaced with a banal arrow, and from the outside it looks like they are leading the herd.

Inconvenient intersection in the central area

The only effective way to get anywhere in the territory is to walk along the circle. In the center there is a forest with trails, which should simplify navigation. But some of the exits from the trails are blocked by fences, so it is impossible to pass through the cut and get to where you need to go. Why fences were put in the center of the main intersection is unknown, but it made visiting the exhibition very difficult.

Number of visitors

Judging by open reports, fewer people visit the exhibition per day than planned, but even with this number of people, the entrances and exits cannot cope, which even creates queues to leave. On one of the days, we got into a 40-minute queue to leave.

Water dispensers

Another big failure. There were taps on the territory that could quickly fill a bottle of water, but they were a minority. Most of the machines had a sensor that was supposed to determine the level of contamination of your bottle and then determine whether you needed to go to a special machine that washed bottles. The sensor itself did not work well, and the water was filled slowly, which created significant queues for water, and if simple taps with water were installed everywhere, there would be no such problem. The machines publicly counted how many kilograms of plastic they saved, but did not count how many thousands of man-hours they spent in total due to the slowness and poor quality of the technology.

Lack of cover on the entrance gate

Considering that the queue to enter could take an hour, people had to stand under the scorching sun or in the rain without shelter. Of course, you could borrow an umbrella somewhere, but it is not known where to get one at the entrance.

Internet at the exhibition

As noted above, Japan spared no expense on Wi-Fi coverage at the expo.

Comparing the organization of Expo 2020 Dubai and Expo 2025 Osaka

Japan should apologize profusely for its disgrace to the world and ideally compensate for the money spent by dissatisfied tourists with the low quality of the Expo 2025.

What was done well

Compared to Dubai Expo 2020, Japan had some really good decisions:

1. In many pavilions, people were encouraged to sit on the floor to watch the activities, but at the expo in the Emirates, people had to stand.
2. Themed music around the pavilions.
3. The pavilions of small countries were grouped in large pavilions and were presented much better than at the previous expo.
4. There were two chain Japanese markets on the expo grounds with the usual cheap food prices. At the expo in the Emirates, there was only expensive food.
5. If there is a queue in front of the pavilions, you can take an umbrella from the sun. In the Emirates, there were no queues, because everything was available through online reservations, so it is difficult to compare this aspect.