Як самостійно отримати туристичну візу в Японію з України.

Станом на 2026 рік, посольство Японії в Україні не видає короткострокові візи із туристичною метою. Натомість можна звернутися в посольство Японії у Варшаві.

Тут описаний досвід подачі з Польщі

Нотатки
1. Якщо ви хочете поїздити Японією потрібно обов’язково купити проїзний JR Pass, він швидко окупить себе на швидкісних поїздах між містами. Наразі схоже що JR Pass можна купити онлайн, але я це джерело не перевіряв. Коли ми подорожували були складніші умови придбання проїзного.
2. Для подорожі в конкретне місто не потрібно заздалегідь з’ясовувати станції пересадки, вам на станціях Японії розкажуть, як дістатися до потрібної станції і де зробити пересадки. Але є станції, де вечорами немає персоналу, наприклад Нагісо.
3. Поїзди по Японії ходять дуже часто.

Наш маршрут

Час у маршруті вказаний з точністю до 30 хвилин.

Прибуття до Токіо
22:30 – Приліт у Токіо
00:00 – Вечеряємо та заселяємося до готелю

День 1. Храмовий комплекс Тосьо-гу у Нікко та село Edo Wonderland
09:40 – 10:00 Активація JR Pass
10:10 – 11:10 Поїздом в Нікко
11:10 – 14:50 Піша прогулянка до храмового комплексу Тосьо-гу, відвідування комплексу та прогулянка назад.
14:50 – 15:15 Безкоштовним автобусом до села Edo Wonderland
15:15 – 17:00 Відвідування села Edo Wonderland. Нам було мало часу, ще б година була б якраз.
17:15 – 17:40 Безкоштовний автобус до залізничної станції Нікко
18:10 – 19:10 Поїздом до Токіо
19:10 – 21:30 Гуляємо районом Акігабара
21:30 – 22:30 Відвідування Мейд Кафе
22:30 – 23 :30 Пішки до готелю

День 2. Кіото та храм в Інарі
10:00 – 10:30 Сніданок
12:00 – 14:35 Поїздом до Кіото
14:45 – 15:00 Поїздом до Інарі
15:00 – 17:00 Відвідування храму Інарі
17: 00 – 17:15 Поїздом до Кіото
У зв’язку з сильним дощем і готелем, що далеко знаходиться, за фактом – кінець дня.
17:15 – 18:30 Дорога до готелю та заселення
20:30 – 21:30 Вечеря

День 3. Кіото
Зверніть увагу, що на входах до храмів іноді можна купити квиток відразу на кілька храмів, перевіряйте на вході чи немає потрібного храму у комбінованому квитку. Вхід у кожен храм окремо коштує близько 600 єн за цінами 2019-го року
10:00 – 10:30 Бамбуковий ліс Sagano Bamboo Forest, панорами з парку Kameyama Park на річку
11:00 – 12:50 Сад храму Тенрю-дзі без входу, храм Jōjakkō-ji, храм із мохом Гіо-дзі
12:50 – 13:15 Обід у Sabou Sagano
13:15 – 14:00 Пішки до храму Daikakuji (Комбінований) квиток на вхід з одного з попередніх храмів)
14:00 – 14:45 Відвідування храму Daikakuji, тим самим квитком відвідування прилеглого озера та прогулянка диким бамбуковим лісом на території храму.
14:45 – 15:30 На автобусі до саду каміння
15:30 – 16:00 Сад каміння та його парк
16:00 – 17:00 На автобусі до Kyoto Shiyakusho-mae Station
17:00 – 17:40 Гуляємо пішою вулицею вниз, проходимо через Gion-Shijo Station до арки Gion
17:40 – 19:00 Гуляємо через храм Кодай-дзі, сувенірними вулицями з кафешками, з відвідуванням магазину Ghibli Studios Shop (магазин милий, просто прогулятися) до храму Кіємідзу

День 4. Нара
11:00 – 12:00 Залишили речі в камерах зберігання вокзалу Кіото. Поїзд до Нари
12:00 – 16:30 Гуляємо парком, садами та храмами. Деталі вам напишуть в туристік інформешені прямо на вокзалі. Нам найбільше сподобався Тодай-Дзі
17:30 – 18:30 Поїзд до Кіото, забираємо речі
18:30 – 21:00 Двома поїздами до станції Нагісо. Залишаємо частину речей на станції Нагісо
21:00 – 22:00 Йдемо пішки до міста Цумаго і заселяємося до готелю-рьокану

День 5. Цумаго, стежка феодалів, Магоме.
10:00 – 13:30 Йдемо пішки стежкою феодалів від Цумаго до Магоме
13:30 – 14:00 Їдемо автобусом назад на станцію Нагісо і забираємо речі
Маршрут Цумаго-Магоме буде трохи в гору. Можна навпаки, йти вниз, але тоді потрібно або ночувати в Магоме, або їхати автобусом з Цумаго в Магоме і йти у зворотному напрямку, але йти на 4 км більше, тому що потрібно дійти до станції Нагісо, щоб поїхати поїздом. Виглядає це все трохи складно, але рьокани того варті
14:00 – 19:00 Добираємося трьома поїздами до Токіо з пересадками. Пересадки вийшли довгими, але міста були відмінними, щоб погуляти під час пересадок
19:00 – 20:00 Гуляємо районом Ґіндза, доходимо до ринку Цукідзі
20:00 – 21:00 Куштуємо суші в одному з ресторанів ринку
21:00 – 22:00 Гуляємо районом Ґіндза і їдемо заселятися в готель. Якщо час заселення готелю дозволяє, то краще поїхати погуляти в Сібуйський район, де знаменитий перехід

День 6. Острів Одайба і Токіо.
10:00 – 11:00 гуляємо парком Hamarikyu Gardens і вирушаємо на острів Одайба на поромі. Але пороми тут не часті
11:30 – 18:30 На острові відвідуємо музей Науки. Ми були ще в інших розважальних місцях острова, але на них не обов’язково витрачати час
19:00 – 21:00 Перехрестя району Сібуя, потім їдемо та гуляємо районом Рапонгі

День 7. Сідзуока. Через дощ довелося скасовувати плани та їхати туди, де сонце. Цього дня можна було б відвідати місто Камакура або погуляти Токіо
11:00 – 12:00 Поїздом до Сідзуоки
12:00 – 17:00 Центр міста та автобусом до Тихого океану
18:00 – 19:00 Поїздом до Токіо
23:00 Відлітаємо з Японії

Ріо-де-Жанейро (1,5 дні)
Гора Корковадо, ботанічний сад, Цукрова голова під час заходу сонця, пляж Копакабана, нічне шоу Платаформа.
Летимо у Фос-ду-Іґуасу компанією GOL, прилітаємо о 00:30.

Фос-ду-Іґуасу (1 день)
Водоспади (години 3 вистачить), пташиний заповідник (1,5 години вистачить), за бажання літаємо на гелікоптері над водоспадами (вертоліт по 120 $ з особи).

О 18:30 на останньому автобусі переїжджаємо до Аргентини Пуерто Іґуасу (їхати близько години).

Пуерто Іґуасу (1 день)
Дивимося водоспади, беремо екскурсію на катері до водоспадів, до 16:00 встигаємо відвідати горлянку диявола, якщо буде відкрита. Увечері вечеряємо у їхніх чудових ресторанах під живу музику.

1 день:
Вранці перелітаємо в Буенос Айрес компанією LAN.
Не повний день гуляємо центром міста, відвідуємо японський сад (працює до 18:00).

1 день:
Вранці перелітаємо до Сальти компанією LAN.
За 3 години оглядаємо центр Сальти та піднімаємося канатною дорогою. До центру доїхали таксі за 70 песо.
О 14:00 (не пізніше, інакше у темряві гори не побачите) їдемо на таксі за 1100 песо до міста Тількара із зупинкою у місті Пульмамарка для відвідування семикольорових гір.
Ночуємо у Тількарі. Дуже красиве містечко.
Тут може початися гірська хвороба, краще майте відповідні таблетки про запас.
Вранці піднімаємось на гору Пукара де Тількара і спускаємось.

1 день:
На автобусі не пізніше ніж об 11:30 виїжджаємо до міста Ла-Кіака, автобуси ходять приблизно кожні 1,5 години, квитки увечері спокійно купили. Милуємось видами навколо доріг.
Від автовокзалу Ла-Кіакі рухаємося 10 хвилин пішки у бік мосту, там кордон із Болівією.
Переходимо кордон (Українці мають отримати візу заздалегідь) та потрапляємо до міста Вільясон. Не забуваймо перевести час.
На таксі за 14 болівіано доїжджаємо до залізниці. Таксисту треба сказати “Train” і він зрозуміє.
о 15:30 за болівійським часом вирушає поїзд, який ходить раз на добу, принаймні другий поїзд цього дня не приїхав.
О 02:00 ми приїжджаємо до Уюні і легко знаходимо готель без попереднього букінгу.

2 дні:
О 08:00 купуємо тур на солончак, турфірму шукати не доведеться, вони самі вас знайдуть біля готелю.
Купуємо в аптеці таблетки від гірської хвороби, якщо треба і сонячні окуляри по 30 болівіано.
О 10:30 вирушаємо на дводенну екскурсію, нам це обійшлося за 75$/ос. За бажання можна поїхати також на одноденну, триденну та чотириденну. Тур агента знайшли просто на автовокзалі о 06:00.
О 17:00 наступного дня повертаємось.
О 20:00 їдемо автобусом до Ла-Пасу. Квиток на автобус вам продасть турфірма під час придбання екскурсії. Квиток на нічний автобус коштував по 15 $ / чол.

З Ла Паса ми одразу вирушили до Копакабану, але в Ла-Пасі можна було відвідати:

• Велотур “Дорога смерті” по 37 $ з особи, стартує о 07:00.
• Місячну долину.

1 день:
О 06:30 приїжджаємо на автостанцію Ла-Паса та купуємо квитки до Копакабани.
О 08:30 Вирушаємо автобусом у Копакабану.
О 13:00 приїжджаємо в Копакабану та знаходимо собі готель без букінгу. На автовокзалі купуємо на завтрашній вечір квиток на нічний автобус у Куско по 110 болівіано з особи. За бажання о 13:30 можна одразу вирушити на скорочений варіант екскурсії на Isla del Sol.
Екскурсія на острів продається буквально на кожному кроці та в кожному готелі.
Просто гуляємо Копакабаною.

1 день:
О 08:30 вирушаємо на екскурсію островом Isla del Sol. Стоїть по 35+10+15+5 болівіано з людини, там не одразу все платиш. 5 годин гуляємо островом і пливемо назад.
О 17:00 ми знову у Копакабані.
О 18:30 вирушаємо автобусом до Перу в Куско.

1 день:
О 05:30 ми у Куско.
Купуємо автобусний дводенний тур на Мачу Пікчу, тур агент вас прямо на вокзалі знайде по 110 $ з особи (Трансфер туди, трансфер назад, вхід на Мачу-Пікчу, харчування, ночівля, англійський гід на Мачу-Пікчу, 10 км пішки до Агуас- Кальентес, 10 км пішки назад, пішки на Мачу Пікчу, пішки з Мачу Пікчу, 4,5 години на Мачу Пікчу.) Можете добиратися самим поїздом, але ми прорахували, що це дорожче набагато.
Якщо вистачає сил одразу вирушаємо на одноденну екскурсію навколо Куско, там дуже гарні місця є. Речі можна залишити у Тур фірмі.
Якщо у нас не вистачить як у нас, то самостійно відвідайте цього дня:

• Пам’ятки центру Куско
• Ольянтайтамбо
• Соляні Копальні
• Морей (Скоріш за все о 16:30 закривається)

2 дні:
Мачу Пікчу.
О 07:30 виїхали на Мачу Пікчу.
О 21.00 наступного дня повернулися.
Якщо взяти три дні на Мачу Пікчу, то ви не поспішатимете, щоб встигнути на маршрутку і відповідно зможете подивитися там ще дві пам’ятки:

• Сан гейт
• Міст Інків
  У нас на них не вистачило часу та сил.

1 день:
Перелетіли в Ліму за пару годин компанією StarPeru (найдешевша авіакомпанія на цей напрямок) або автобусом за 20 годин.
Дивимося у Лімі:

• Центр
• Парк закоханих, якщо пощастить, то із заходом сонця.

1 день:
Летимо до Бразилії Фос-ду-Іґуасу.

1 день:
Вранці перелітаємо до Ріо і відлітаємо додому.

Такий маршрут обійшовся на двох 2260 $ без урахування авіаквитків. З урахуванням усіх екскурсій, наземних переїздів, готелів, харчування, щеплень, віз та іншого.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 09.10.2014 – 27.10.2014
Тривалість: 19 днів
Відвідані країни: Бразилія, Аргентина, Болівія, Перу
Авіаквитки: Luftgansa, LAN, TAM, GOL, StarPeru

Як ми організовували подорож

Для подорожі необхідно взяти відпустку не менше двох тижнів, тому що дивитися треба реально багато. Далі складаємо перелік місць, які хочемо відвідати.
З купи інформації в інтернеті, для 17 денного маршруту я виділив такі топи цікавих місць:

Найцікавіші визначні місця:

1. Оглядові майданчики з гір Корковадо та Цукрова голова, Ріо (Бразилія)
2. Водоспади Фос-ду-Іґуасу (Бразилія)
3. Водоспади Пуерто Іґуасу (Аргентина)
4. Семиколірна гора в місті Пульмамарка (Аргентина)
5. Солончак (Болівія)
6. Гора Мачу Пікчу (Перу)

Найцікавіші міста:

1. Фос-ду-Іґуасу, Бразилія (тропічний затишний клімат)
2. Тількара, Аргентина (тематичне місто)
3. Пуерто Іґуасу, Аргентина (Романтичні вечори)
4. Куско, Перу (Все скрізь і навколо красиво)
5. Агуаскальєнтес, Перу (Просто красиво та затишно)
6. Ліма, Перу (Паркова зона над Тихим Океаном)
   *Розташовано не за рейтингом, тому що порівняти всю цю красу неможливо
   

Вирішуємо питання з візою:
Наразі всі країни цього маршруту або безвізові, або із візою по прибуттю, але майте на увазі що для відвідування Болівії у вас повинно бути щеплення від жовтої лихоманки. Можливо це правило вже не є обов’язковим, а тільки рекомендованим, тож перевіряйте.

Трансфери та внутрішні перельоти
У Південній Америці діють три основні авіакомпанії LAN, TAM та GOL та багато інших. У Перу нам дуже став у пригоді лоукостер StarPeru.

Авіапроїзний
Є така річ як авіапроїзний airpass. Це квиток, який включає ряд перельотів, які сумарно виходять типу дешевше, ніж купувати окремо. Але тут є низка проблем:
1) Не завжди дешевше
2) Не в усі країни можна літати за системою авіапроїзного airpass
3) Не завжди можна вибрати зручний час перельотів як система запропонує, так і буде.
Airpass можна придбати тут.
Є два види GOL Airpass та Latam airpass. Ціна залежить від кількості перельотів і чи ви летите на сам материк цією ж компанією чи ні. Наприклад, я летів Київ-Ріо Люфтганзою, а отже маю купувати дорожчий airpass. Купити проїзний не так вже й легко.
Під час покупки Latam airpass довелося зв’язуватися з оператором авіакомпанії і в результаті оператори почали морозитись і так і не продали мені його.

Купівля авіаквитків окремо
Після нереальної довботні з ейрпасом ми пішли шляхом найменшого опору. Купили квитки у різних вендорів окремо. Деякі квитки купували через розділ Multi-Сity.

Наш авіамаршрут вийшов таким:
Квиток 1: Ріо(GIG) – Водоспади Фос-ду-Іґуасу (IGU) – Ріо (GIG) (Авіакомпанія GOL)
Квиток 2: Водоспади Пуерто Іґуасу (IGR) – Буенос Айрес (AEP) – Сальта (SLA) (Авіакомпанія LAN)
Квиток 3: Куско (CUZ) – Ліма (LIM) (Авіакомпанія StarPeru)
Квиток 4: Ліма (LIM) – Водоспади Фос-ду-Іґуасу (IGU) (Авіакомпанія TAM)
*купівля квитків он-лайн на південно-американських сайтах зайняла 3,5 години

У дужках вказано назви аеропортів. Квитки купували просто на сайтах цих авіакомпаній. На сайті LAN виявилася проблема з покупкою через картку Mastercard, довелося скористатися сервісом Paypal, який додатково обікрав картку на 40 $, факт крадіжки встановлено банком, але довести нічого не вийшло.

Знаєте, буває прокидаєшся, йдеш у душ, сушиш голову і радієш, як красиво на голові вляглося волосся. Викликаєш таксі до аеропорту. Машина прибула. Береш рюкзаки, заходиш у ліфт. Двері зачиняються, світло в будинку відключають.

З ліфта, що застряг на десять секунд, ми вийшли з посивілою від жаху шевелюрою, яка була такою прекрасною ще мить тому. Ледве не зірвалася дуже-дуже довгоочікувана подорож. Щоб я ще раз колись перед подорожжю зайшов у ліфт… Цікаво, але це дійсно була одна з останніх мандрівок коли у нас був ліфт…

Це сталося! Ми завітали до Експо 2020, до якого готувалися вже багато років. Відвідування виставки ми запланували дуже давно, коли в одній з подорожей нам потрапив рекламний банер. Тоді це було просто як думка. Але 2020-й рік ставав дедалі ближчим і в одному з літакових журналів у черговий раз попалася стаття як в Еміратах будують ціле міні-місто спеціально під Експо і про те, скільки грошей вони в це вкладають. Вже було не просто цікаво подивитись, а й пожити у такому місті. Ми обговорювали як через рік розпочнеться виставка і потрібно буде обов’язково полетіти, але, як відомо, у 2020-му році мало кому вдалось реалізувати хоча б якісь плани. Виставку перенесли на 2022-й рік.

Квитки в Емірати завжди невиправдано дорогі і тут відбувається подарунок долі — Візейр запускає рейси в Абу-Дабі, та ще й за небувалими цінами. Навіть лоу-кост тариф МАУ був свого часу вдвічі дорожчий. Летимо, летимо, летимо!!!
Але ж на скільки днів треба летіти? Відгуки дуже різні хтось за день нібито все оминув, а хтось на цілий місяць полетів. Wizz пропонував перельоти кратно трьом дням чи тижню. Але з урахуванням дороги три дні впритул. Ми взяли тиждень. Мені здається, ми прогадали, треба було брати десять днів! І то я не впевнений, що ми захотіли б відлітати навіть на десятий день.

До речі, ідеєю відвідати Експо горіли не лише ми, а й мої батьки. Через пару днів вони собі купили квитки, ще й на тиждень раніше нас злітають. Потім Wizz провів оптимізацію графіка і нам довелося зрушити дати, в результаті ми полетіли ще на тиждень раніше моїх батьків. А тепер ще й наші друзі надихнулися ідеєю та теж взяли квитки на березень.

Заінтриговані? Полетіли! Нам прийшли негативні ПЛР, отже можна завтра летіти. Але найстрашніше це тест після прильоту, адже він може відтягнути відвідування виставки на 10 днів та й влаштувати повний фінансовий провал. В аеропорту Абу-Дабі розгорнули справжню лабораторію здачі тесту. А головне все оперативно та з чергами максимум на пару хвилин. Нас підключили до системи охорони здоров’я Абу Дабі.

Поки їхали в автобусі до центру міста, мені прийшла смс. Поки вона відкривалася, я чув кожен удар свого серця. Крильця мухи, що летить, робили не більше одного помаху в секунду, радіоактивні розпади ізотопів не випромінювали радіацію, а швидкісні японські поїзди просто застигли. “Bla-bla-bla-Negative-bla-bla-bla”. Фух пронесло! Час трохи продовжив свій хід, але не дуже швидко, тому що будь-якої секунди прийде смс Даші. Прийшла! Текст на попередньому перегляді обрізався просто після ”Bla-bla-bla”. Відкривайся швидше! Ну ось час знову зупинився. Теж негативний! Ми їдемо на Експо! Про яке стільки мріяли. Жаль зараз три години ночі і треба поспати в готелі перед тим, як їхати в Дубай. Я думаю то буде дуже довга ніч, ми просто не могли дочекатись коли торкнемось світу виставки.

Наш додаток з Грінпас засвітився зеленим кольором і попередив, що наступний тест ми повинні скласти на шостий день. Та пофіг! Головне, що на виставці вже у будь-якому разі побуваємо! Скажу чесно, коли ми купували квитки, уважно перевіряли правила в’їзду і ніде про ПЛР на шостий день не було ані слова. Але потім виявилося, що Дубай та Абу-Дабі з погляду карантинних вимог – це дві різні “країни” зі своїми умовами.

Про третій ПЛР ми довідалися за день до вильоту, тому що на одному форумі хтось сильно потрапив на гроші через те, що довелося терміново проходити тест прямо в аеропорту. І це було велике щастя, що поліція дозволила так зробити. Я дуже радий, що на момент покупки квитків ми не знали про третій ПЛР тест, бо могли б не ризикувати так. А так через незнання взяли і тепер точно побуваємо на виставці, незалежно від того, що буде далі.

До речі, план Б був у тому, що якщо у нас зворотний тест буде позитивний і ми не зможемо полетіти, то батьки мені просто ноут привезуть, тому що летять тим же літаком, на якому ми повинні прилетіти до Києва.
Ранок! Терміново купуємо квитки на Експо та бронюємо павільйони за системою смарт черги, яка дасть нам можливість відвідувати павільйони без черги у вказаний час. Тепер сховаємо для батьків пляшку зі ста гривнями і в дорогу. Ті, хто має квитки на Експо, можуть скористатися безкоштовним автобусом з Абу-Дабі прямо на виставку. Причому працівник Експо є присутнім на виході з аеропорту Абу-Дабі і все це розповідає. Ми їдемо. “Зайчику, ти віриш, що ми їдемо на ту саму виставку? Це трапилося!”

Експо

Все, що ми раніше відчували у вигляді подивів і вау ефектів, буквально тьмяніло від того, яким був перший ефект від входу на територію виставки. Це таке місце, де робот може їхати по своїх справах, на зустріч проходить людина, не звертаючи жодної уваги на робота і все це відбувається під класичну музику на фортепіано, яке плаває у повітрі і на ньому грає піаністка. Ні це не перебільшення, це справді відбувалося з нами.

У мами з татом, мабуть, будуть першими яскравими спогадами, коли вони увійшли, мама говорила зі мною по вайберу, а ззаду до неї під’їхав робот, щоб познайомитися. Експо — це ідеальне місто без ускладнень. Завдовжки воно 15 хвилин швидкої ходьби по кожному з п’яти головних напрямків. Тут є п’ять районів та навіть вулиці. Тут кожна країна намагається показати себе кращою, відповідно кожна будівля — це справжній витвір мистецтва. Є країни, які не будували свої павільйони, а обжилися в павільйонах, які розташовувалися у спільних на кілька країн будівлях. Вони знаходились у глибинках вулиць. Але самі павільйони – це лише частина вражень.

Друга частина — це офіційні шоу, їх тут сотні, на будь-який смак, причому щодня є унікальні, які проходять на виставці лише один раз і якщо його пропустиш, то вже ніколи не побачиш. Наприклад, тільки в сьогоднішньому розкладі щонайменше чотири будуть унікальними. Основна маса заходів розпочинається після 16:00. Одночасно у різних частинах Експо йдуть по два три різні шоу. А ще треба якось у павільйони встигати, та й така дрібниця як поїсти. Тут, до речі, представлені, напевно, всі кухні світу. Але ціни високі. Ми вирішили, що оптимальніше спробувати всі кухні світу прямо у всіх країнах. А поки що на їжу взагалі немає часу. Благо на території є Домінос, де піци йдуть нескінченним конвеєром як гамбургери в Макдональдсі і за 54 дирхами (15 $) можна відмінно і швидко поїсти на двох — піца і картопля.

Вода на території виставки безкоштовна. Третя частина вражень — це також шоу, але не офіційні. Багато павільйонів проводять різні перформанси з метою самореклами, такі шоу в додатку не анонсуються, їх можна дізнатися тільки в самих павільйонах і скільки таких перфомансів і як їх втиснути у свої плани невідомо. Тут навіть роботи мають свої народні танці, на які ми потрапили суто випадково, поки бігли від одного павільйону до іншого. Четверта частина емоцій – це атмосфера на вулицях міста, тут можна безцільно гуляти та ловити естетичне задоволення від краси. Тут навіть аналог сінгапурських дерев є.

І фінальна частина вражень — це центральний купол із його проекціями, музикою та атмосферою. Це сад із тисячі електронних квітів, які хвилями змінюють освітлення у такт тематиці купола. Тут ти можеш вирушити на Марс і на далекі планети, тут можна поринути в мрії дванадцятирічної дівчинки і відчути її внутрішній світ, тут можна буквально медитувати під вільними проекціями в десятках сонечок або літаючих птахів.

Або просто вбирати в себе атмосферу під час молитви арабського світу. Найвидовищніші шоу проходять саме під куполом. Більшість доріг веде також через купол. І найчастіше спроби дістатися з однієї точки Експо в іншу можуть закінчитися провалом, тому що не можна просто взяти і пройти повз купол не зупинившись там. Самі вулиці виставки також не пустують. Часом там “літає” величезний золотий сокіл під тематичну музику.

Навіть за всього бажання ти за день не зможеш і малої частини побачити. Наприклад, у перший день ми подужали лише чотири павільйони та різні шоу. Щоправда, цей день ми почали тільки о першій годині дня. Ми настільки перейнялися атмосферою Дубай Експо, що, напевно, вперше в історії наших подорожей ми почали скасовувати заплановані до відвідування місця в країні, аби ще один день провести в цьому чуді світу. Щоразу здавалося, ось завтра ще день тут відгуляємо і буде якраз. Але ж ні, як ви думаєте скільки з шести вільних днів ми провели у підсумку на виставці? Майже повні шість!

Тобто, ми реально були щодня на виставці. Двічі вечорами робили вилазки. Один раз на Бурдж Халіфу з акваріумом та фонтаном, потім поїхали гуляти історичним районом Al Fahidi. Вдруге ми вибралися ввечері погуляти районом Дубай Марина. І фінальний фінт: в останній день ми приїхали вранці, здали ПЛР, додивилися заплановані павільйони, що залишилися, повернулися в готель, поїхали на сафарі в пустелю, пізно ввечері нас повернули в готель, і ми знову поїхали на Експо. Останні спогади про виставку це як ми лежимо на м’якій зоні під центральним куполом, а над головою відлітає ракета в далекий космос.

Проносяться різні планети, а в кінці космонавт зовні стукає у купол. Коли ми востаннє йшли з купола, мені хотілося зупинити час, аби виставка тривала вічно. Зазвичай під час подорожі ти завжди морально готовий їхати як раз на останній день, і навіть накопичена втома може нагрібати саме в останній день. Але не цього разу. То був світ моєї мрії. І круто, коли ти до подорожі виставляєш високі вимоги та очікування, а у відповідь отримуєш щось що у рази, перевершує твої фантазії.
Які павільйони необхідно відвідати обов’язково:

1. Саудівська Аравія.
2. Японія – потрібно бронювати щодня о 9 ранку.
3. Пакистан – атмосфера зашкалює.
4. Стійкість.
5. Alif.
6. Водоспад – у темний час.
7. Іспанія – найкращий фільм, який ми бачили на Експо.

Повний список павільйонів, які ми дали батькам як рекомендовані до відвідування (не впорядковані за рейтингом):
Alif, Японія, Ізраїль, Саудівська Аравія, Sustainability, Водоспад, Центральний купол, Казахстан, Швейцарія, Німеччина, Іспанія, Емірати, Кувейт, Малайзія, Таїланд, ОАЕ (у пошуку на бронь UAE), Opportunity, Фінляндія, Польща, Корея, Жіночий павільйон, Франція, павільйон авіакомпанії Emirates, Індія, Люкс, Парагвай, Перу, Азербайджан, DP World.

Ми мали кумедний випадок з павільйоном ОАЕ. Ми дуже запізнювалися і буквально бігли. Але мене бентежило слово в назві “Юніверсіті” І ми доки бігли обговорювали що можливо йдеться про всесвіт чи річницю, що звучить схоже. Коли добігли, це виявився павільйон еміратського університету. А потрібний нам у пошуку можна знайти лише як UAE.

Звичайно, враження від Експо можуть бути у кожного свої і все залежить від настрою, але рейтинг на Google карті показує оцінку 4,8 з 5 і має більше 21000 відгуків, що говорить дійсно багато про рівень виставки. Напевно таки багатьом сподобалося життя, коли ти прокидаєшся в Еміратах, обідаєш у Малайзії, а потім п’єш каву в Австралії, після чого “сідаєш у літак” і вирушаєш у подорож по 2070-му року і все це відбувається за лічені години (це був маленький фрагмент зі звичайного дня на Експо) Ми, до речі, за шість днів упіймали чи не всі варіанти погоди і хочу сказати, що Експо було так само чудово і в похмурий день, і в дуже вітряний. Наші ж враження від виставки також підігрівалися тим, що цю подорож я планував робити вже працюючи на новій роботі, але відбулося небувале диво і ми змогли узгодити нові ще більш вигідні умови роботи в моїй поточній та улюбленій компанії, всі ті проблеми, що я розгрібав під час минулорічної подорожі Туреччиною, принесли небувалі плоди у кар’єрі.

Інформація про подорож

Андрію, вітаю тебе з Експо 2025 з Японії!

Дата подорожі: 18.01.2022 – 25.01.2022

— Поспати попереднього дня трохи не вийшло, а прилітали ми вночі. Після 17 години практично без сну, нас чекало ще 11 годин прекрасного Дубая.
02:30 Спочатку необхідно було пройти між терміналами, потім для виходу отримати штамп та відсканувати сітківку ока, потім і домовитись за здачу речей і у фіналі — перекусити.
04:00 За півтори години ми нарешті здолали організаційні процеси і мчали на таксі до фінансового центру до станції метро World Trade Centre, де наші легені наповнилися вже звичним солодкуватим запахом Азії. Спочатку подорож була запланована із використанням метро, але у п’ятницю першу половину дня безпілотне метро не працює (так було раніше, тепер метро працює по п’ятницях також, із п’ятої ранку). Від метро ми рушили пішки у бік найбільшого хмарочоса у світі.
Місто відразу видно, що дороге, хмарочоси — справжнісінькі дизайнерські шедеври. Деякі навіть парно стоять один одному доповнюючи дизайнерський задум. У яскравій прозорій висотці хтось спускався ліфтом. Оскільки Бурдж Халіфа найвища будівля у світі, у нас не було складнощів зрозуміти в який бік рухатися.

Ніч була трохи прохолодною, як для літнього одягу, а жорстоке сонце ще мирно спало. Ми спочатку сумнівалися, чи має сенс гуляти нічним бізнес-центром, але коли знаходилися там, то зрозуміли, що вчинили правильно. Наприкінці маршруту на нас чекав сюрприз – гігантських розмірів багатосмугово-багаторівнева транспортна розв’язка, ми таких ще не бачили. Завдання полягало в тому, що її потрібно перетнути по діагоналі в протилежну точку. Пробиралися ми до неї усіма можливими шляхами, дорогою навіть заскочили в маркет і зробили собі перекус. У зустрічного араба запитали, як дістатися Бурдж Халіфа, на що араб округлив очі, перепитав, чи на самий нам верх потрібно і відповів, що краще нам полетіти, ніж йти пішки. Але від душі посміявшись разом із нами, вказав нам вірний шлях.

06:00 Заздалегідь визначивши час світанку тут і купивши онлайн квитки ми пройшли на ресепшен.

До речі, на місці квитки купити не можна було через брак вільних місць. Ми потрапили у темний тунель з повільно їдучою горизонтальною доріжкою. Навколо інтерактивні стіни із цікавою інсталяцією. Спочатку були пустелі, потім тіні людей, які розвивають націю, потім наукові прогреси та космічний безмежний простір. За рахунок системи вбудованих дзеркал кожна зміна теми відбувалася дуже незвично і розкривалася на всю стіну саме для тебе. Спокійна музика на фоні додавала ефекту незвичайності. Потім, пройшовши зали історії будівлі, ми зайшли у ліфт. Ліфт почав мчати зі швидкістю 10 метрів за секунду. А по стінах почало розлітатися світло, що летить з тобою світловими хвилями. У стінах ліфта встановлені «Вікна» дисплеї, які показують, як ти, починаючи з пісків, підіймаєшся в саме небо, потрапляючи у відкритий космос, проходячи сузір’я і дістаєшся ще вище — на вершину світу, в цей момент лічильник поверхів нам показав, що ми на 128 поверсі. Всі Дубаї були біля наших ніг, а сонце, що прокинулось, почало ліниво підійматись із пустельних глибин. Теплий вітерець нас огортав. У міцному склі є спеціальні проміжки так, що можна навіть з головою висунутися над містом. Принаймні ми знайшли саме таке застосування.

Ще на даху є комп’ютерні дисплеї, які наведену місцевість показують у реальному часі у трьох режимах «Нічний», «Денний» та найцікавіший «Історичний», тобто на все, що ти наводиш, ти бачиш, як було раніше, до того, як місто збудувалося. Навівши на хмарочос видно лише бархани та невеликі будиночки на його місці, на різні об’єкти можна натиснути пальцем та побачити їх опис.

07:00 Гуляємо біля висотки, вздовж величезного басейну. Після чого вирушаємо на таксі до району Дубай Марина.

Їду у машині, думки накочуються теплими хвилями, свідомість йде… відкриваю очі, а на лічильнику вже на 100 грн більше) Район складається з кафешок, каналів та великого скупчення висоток. Місто починає прокидатися, вже світло і трохи тепло, сонце яскраве, але ще не спекотне. Бродили, гуляли районом, дуже красиво і не нудно. У магазинах є мікрохвильові печі, тому куплену їжу можна відразу розігріти. У магазині, до якого ми зайшли, продавався український йогурт. під час трапези булочками за столиками кафешки, що ще не відкрилася, ми насолоджувались ароматом солодкого запаху Азії. Нагулявшись ми вирушили до Мадінату Джумейра. Але нас туди тягнуло.

09:00 Стає значно теплішим, за ціни на таксі просто намагаюся не думати, оскільки у будь-який інший день ми б просто користувались метро.

Ми прибули до торгового центру, зробленого у вигляді старовинного міста. Ми ніби потрапили в мультик Алладін у ролі головних персонажів. Стіни і будівлі точнісінько такі самі як у мультику, тільки замість фініків торгують якимось дорогим і дуже пафосним барахлом. З торгового центру ми вирушили пішки по парковій місцевості на міський пляж. Проходячи вздовж семизіркового вітрила та не менш “дешевого” аквапарку.

Холодне море наче перезавантажило все тіло і наринув новий приплив сил. А найпафосніше – купатися на фоні того самого вітрила.

11:00 Оскільки у п’ятницю автоматизоване безпілотне метро не ходить вранці, адже роботам теж потрібний відпочинок, наш маршрут був дуже змінений і скорочений. У нас в запасі було ще приблизно пару годин вільного часу, але сонце, що випалює, нам прямо натякало «Туристи, вам пора далі». Ми так і зробили, зловивши таксі, ми вирушили в аеропорт завершувати нашу довгу пересадку.

Інформація по туру

Дата подорожі: 28.02.2014
Тип поїздки: Транзитний вихід
Тривалість: 12,5 годин

23 години в Еміратах

Знов ми у дорозі на борту нашої улюбленої Emirates. Сімнадцяти денна пригода у В’єтнамі закінчилися буквально годину тому. Тепер дуже важливо за семигодинний переліт до Дубая встигнути відпочити, адже потім пересадка без готелю триватиме аж 23 години та 15 хвилин. Але всі сім годин спати в Емірейтс не можна, інакше толку було летіти цими магічними авіалініями. У результаті не пропускаючи жодних активіті вдалося відпочити близько п’яти годин. А щоб краще сніданок засвоївся, я попросив додатковий Бейліс собі та Даші, але його довго не несли, і Даша вирішила нагадати про два наші Бейліси. У результаті для приємного проведення часу в еміратах у нас на руках було чотири маленькі пляшечки Бейлісу, стюардеса наші прохання сприйняла буквально) Оскільки кілька років тому ми вже робили 11-ти годинний вихід у Дубай, то цього разу для подорожі ми вибрали новий емірат – Абу-Дабі.

Абу-Дабі

Було близько п’ятої ранку, із невеликою сумочкою продовжуємо нашу довгу подорож. Наш багаж ми здали ще у В’єтнамі. Метро починає працювати близько шостої ранку, так що ми не поспішаючи пройшли всі формальності, отримали штамп, просканували очі і по черзі пройшли ванні процедури в аеропорту. До метро йшов ескалатор, всі сиділи, як на низькому старті вичікуючи момент відкриття. І ось це відбулося, ескалатор запрацював, тепер все треба у швидкому темпі, щоб встигнути на ранній автобус. Їхати треба було з пересадкою на станції, яка входить у топ 10 найкрасивіших станцій світу.

За фактом станція не особливо красивіша за низку київських станцій. Під’їжджаючи до нашої станції, я зрозумів, що метро безпілотне! Це було приємне відкриття для мене. Я вже не раз запитував себе, яке завдання у машиністів нашого метрополітену? Або ще краще питання, яка роль бабусі — водія фунікулера? Але схоже у нас просто вшановують традиції) Вийшли ми на своїй зупинці, але в перший автобус не помістилися, наступний під’їхав хвилин через 15. Далі провал у пам’яті, ми прокинулися приблизно через 2 години вже на під’їзді до автовокзалу Абу-Дабі. Автобус коштував за двох 70 дирхам (19 $) з урахуванням карток. Супер! Ми доспали ще повноцінних дві години і тепер найтонкіший момент позаду, адже якби не вдалося поспати в літаку і автобусі, то найближчий сон можливий був би в літаку до Києва через 23 години. Далі треба було поснідати, на автовокзалі якраз підвернулася ліванський ресторан. Цікаве відчуття приїхати в емірати та куштувати ліванську кухню. Дуже ефектно робили каву, наливаючи в нього молоко з великої відстані тонким струмком з металевої банки. Заплатили якось ми зовсім не дорого, хоча перед поїздкою був страх, що на їжі ми розоримося в еміратах. Дуже складно з’ясувавши який автобус їде до мечеті, нам довелося купити чергові проїзні картки. У нас у кишені вже було більше карток, ніж у колекціонерів бейсбольних карток. Чого ми затіяли весь цей маршрут із виходом в еміратах? 2,5 роки тому летячи на Шрі-Ланку авіалініями Airarabia ми подивилися рекламу розваг в ОАЕ, у програмі була просто невимовної краси біла мечеть, так само була ще купа всякого, але в порівнянні з мечеттю то дрібниці. Ось власне її ми і поставили головною метою цього разу. Тим часом вищезгадана мечеть з’явилася на горизонті.

Мечеть шейха Зайда

Здалеку мечеть здавалася ще біліша ніж у рекламі. Від автобусної зупинки треба було трохи пропиляти, оминаючи її стіни по периметру, стіни були досить довгими, невдовзі ми дійшли до пропускного пункту і нас повіз електрокар на територію. Сказати, що на території було красиво, це крапля в морі, порівняно з тими почуттями, які переповнювали від побаченого. Це було неначе вдруге пережити той момент, коли ти вперше бачиш Тадж-Махал.

Для відвідування мечеті Шейха Зайда необхідна кофта, що повністю покриває руки. Можливо і нижній одяг, що покриває ноги.

Вона бездоганна, дуже багата, антуражна, просто не віриться, скільки всього можна було збудувати, враховуючи, що кожен її елемент — це якась унікальна ручна робота з компонування мармуру, золота та дорогоцінних порід. Щогодини була екскурсія, на яку ми із нетерпінням записалися.

Слухаючи гіда через навушники, ми помітили ще більше деталей, про які не підозрювали. Попереду нас чекав ще більший ефект здивування, коли ми увійшли до головної зали.

Одна тільки люстра чого коштувала, не кажучи про 47-ми тонний сплетений вручну килим, який везли на кількох літаках. Хоч ми і не великі шанувальники архітектури та музеїв, але стоячи на території цієї мечеті ти розумієш, що всі складнощі та витрачені фінанси на добирання сюди того вартували.

Це головне, що слід побачити в еміратах. Загалом ми там погасили пару годин, наробивши купу фотографій і з відкритими ротами поїхали далі за списком пам’яток.

В автобусі до Дубаї на зворотньому шляху наші картки не спрацювали, попри те, що мене дуже запевняли на вокзалі, що дві картки по 5 дирхам зможуть покрити дві поїздки вартістю по три дирхами в один бік з людини. Причому запевняли настільки, що я засумнівався у своїх знаннях математики, а ось сканер карток у своїх знаннях не засумнівався і висвітлив нам відмову. Оскільки поповнити картки можна тільки на автовокзалі, і не можна платити готівкою в автобусі, то ситуація ще ускладнювалася. Тобто щоб доїхати до вокзалу автобусом, де можна поповнити картку, треба їхати автобусом, в якому приймаються тільки картки. Усвідомлення цієї логіки просто підірвало голову, а водій тільки відмахнувся, мовляв, не зволікайте і поїхали. Мабуть, водієві теж не дуже була зрозуміла логіка карток або він просто був доброю людиною. Вже до речі не перша країна, де саме водії автобуса йдуть назустріч туристам, чого тільки коштував водій у Буеносі. Час йшов до обіду і треба було десь підкріпитися, цього разу ми вибрали Бургер Кінг, який, до речі, дуже оцінили. Отже, наступною метою був старий форт серед міста. Шукали і блукали ми, мабуть, кілька годин. А коли дісталися мети, виявилося, чи його ще не збудували, чи йде якась реставрація, загалом замість форту побачили величезний паркан.

Це виявився не форт)

Ну нічого, далі у нас за списком крута алея статуй. Якщо про форт місцеві жителі хоч щось чули і кілька годин приблизно нам показували напрямок у різні боки, то про статуї складалося враження ніби я сам придумав. І всі різко стали “немісцевими”. Маршрут ми взяли з одного сайту, на якому прямо було вказано куди йти і як повертати. Тільки створювала цей маршрут людина, яка там явно не була. Як можна повернути ліворуч від форту, що має круглий розмір?

На статуї довелося, м’яко кажучи, забити, у такому темпі ми б і за два дні їх не знайшли. Натомість попереду буде набережна з купою озер та доріжками. На набережній ми зустріли двох туристів, які зауважили, що опис місцевих визначних пам’яток не збігається з реальністю. Наприклад, на набережній вони вже пройшли купу кілометрів, але жодних озер не знайшли. Ми собі відмітили, що озер нам теж походу не бачити. Гаразд, далі буде село на острові, зловимо таксиста і нехай прямо туди і привезе. Таксист кивнув і привіз до великого торгового центру, проте на острові. Причому село тут точно десь має бути. У торговому центрі працівник зазначив, що ми маємо пройти на протилежний бік через центр. З іншого боку, був великий будівельний майданчик із купою будинків. На галявині якийсь хлопець дуже щось шукав у траві, але, побачивши мене, відбіг як від вогню від тієї галявини. Про село він чув уперше, але йому здається, що це саме його і будують. Такого провалу з маршрутом у нас давненько не траплялося) Гаразд, знайшли ще туристів. Один вбив у гугл село, і на GPS показав, що воно тут точно десь є. Тільки треба пройти через увесь мол на протилежний бік, тобто туди, звідки ми почали пошуки. З протилежного боку, який був протилежним, стояла дівчина і парила екскурсії, вона сказала, що село звичайно ж є, але на сусідньому острові. Дійшовши до сусіднього острова хвилин за 25, ми таки дійшли до села! До речі, вона виявилася реально прикольною. Один вбив у гугл село, і на GPS показав, що воно тут точно десь є. Тільки треба пройти через увесь, мовляв, на протилежний бік, тобто туди, звідки ми почали пошуки. З протилежного боку, який був протилежним, стояла дівчина і парила екскурсії, вона сказала, що село звичайно ж є, але на сусідньому острові. Дійшовши до сусіднього острова хвилин за 25, ми таки дійшли до села! До речі, вона виявилася реально прикольною. Один вбив у гугл село, і на GPS показав, що воно тут точно десь є. Тільки треба пройти через увесь, мовляв, на протилежний бік, тобто туди, звідки ми почали пошуки. З протилежного боку, який був протилежним протилежному, стояла дівчина і продавала екскурсії, вона сказала, що село звичайно ж є, але на сусідньому острові. Дійшовши до сусіднього острова хвилин за 25, ми таки дійшли до села! До речі, виявилася реально цікавим місцем.

Heritage Village

Потрапляючи в село ти немов відчужуєшся від мегаполісу в якийсь куточок умиротворення і привітності. Атмосфера якась легка і розслаблююча. Село — це переважно фрагменти різних частин історії побуту місцевих арабів. Є куточок як виглядало їхнє життя раніше і як виглядає зараз. Безліч сувенірних крамниць та набережна з видом на висотки міста. Краса, особливо вид на місто.

Хоч добирання і відняло у нас багато часу, а за фактом, дісталися тільки до села, все-одно було дуже класно сонячним днем ​​побродити крізь бізнес-центри цієї багатої столиці. На автовокзал можна було дістатися автобусами, але таксі відносно недороге і ми поїхали прямо на автовокзал, звідки попрямували до Дубаї. Підсумок з Абу-Дабі. Їхати однозначно треба, шоку від мечеті вистачило ще надовго. Ще незвичайно те, що відвідування та екскурсія повністю безкоштовні, до речі, село теж. 

А ми тим часом в автобусі із вайфаєм вже мчали магістраллю.

Дубай

З минулого разу залишилися не відвідані кілька пунктів, одним з яких був знаменитий фонтан. Зараз був час з’ясувати, чи буде крутішим дубайський фонтан після побаченого в’єтнамського. Від метро довелося добряче протопати переходом у великий мол. Вийшовши з молу на вулицю, ми опинилися біля підніжжя вже знайомої нам Бурдж Халіфи. На всю висоту світилися різні візерунки та інші спецефекти. На вулицях штучних островів уздовж фонтану збиралися люди, причому концентрація була не дуже великою, пересуватися можна було спокійно. Фонтан танцює кожні 30 хвилин і ось починається шоу.

За крутістю ефектів дубайський фонтан значно відставав від фонтану з в’єтнамського острова Вінперл. Зате атмосфера кохання та романтики тут панувала така, якої не було на шоу у В’єтнамі. Коли пісня закінчилася, ми з Дашею в один голос відмітили саме шарм цього місця. Коли ти перебуваєш на цих вуличках уздовж фонтану ти немов потрапляєш у країну, де існує лише одне почуття – кохання. Відстань між піснями не давала розвіятись цьому почуттю. Ми навіть поїсти не змогли з першого разу, оскільки поки що шукали собі кафе, то вже треба було повертатися і дивитися наступний танок фонтанів. Якби я відпочивав в еміратах, то безперечно кожен вечір тут проводив би, це просто чарівно.

У черговій перерві ми встигли заскочити в кафешку з бургерами. Хоч ціни дуже кусалися, але порцію картоплі до гігантського бургера поклали таку, що в ній не одразу можна було знайти стаканчик. Цією порцією можна було нагодувати маленьку державу. Ми вдвох навіть половину не подужали. Ще й арахіс на стіл підносять у комплімент.
За вікном черговий танок, усе спакували з собою і побігли дивитися, потім назад у кафе, потім знову на шоу. Ех, ейфорія! А тим часом почуття сну та тотальної втоми, яке накопичилося за всю поїздку, починаючи з В’єтнаму почало відключати. Останні дні таких поїздок завжди найважчі, особливо коли починаєш перемикати часовий пояс не на свою користь на три години. Треба було терміново рухатись у бік аеропорту, хоч зараз близько 22:00 по-місцевому, і до вильоту ще шість годин, але треба встигнути до закриття метро та до відключення свідомості. Причому другий пункт ще важливіший за перший. Але як справжні туристи ми зібрали останні сили та ще подивилися великий водоспад, який знаходився в іншій частині величезного молу.

Дашу сили покинули першою, отже, мені тримати вахту. Я не впевнений, що Даша взагалі пам’ятає, як ми їхали в метро, ​​бо заснула ще до того, як ми в нього сіли. Я ж продовжував насолоджуватися краєвидами з переднього скла безпілотного вагона. Метро мчало плавно і на великій швидкості, коли ми проїжджали сусідній потяг, то тільки мить і ми вже на горизонті бачимо інший потяг. А по обидва боки наче екскурсія мегаполісом. Метро приїхало прямо до нашого термінала.

В аеропорту

Оскільки до чекіна ще було кілька годин, то я знайшов нам куточок зручніше. І навіть хвилин на 20 задрімав, але відключитися повністю не міг, тому що все-таки загальна зона, тут переймаєшся за речі на відміну від зони по той бік паспортного контролю. При спробі здати картки від метро я дізнався, що таке лохотрон по-арабськи. Це коли з нереальної заставної вартості та обов’язкового залишку на картах загальною сумою в 32 дирхам (8,3 $) ти маєш право повернути тільки 2 дирхами (0,5 $). Нам пояснили цю формулу, що ми можемо повернутися ще протягом п’яти років і продовжити ними користуватися. Але знаєте є така притча про журавля в небі та синицю в руках. Пішов собі купив соку за два дірхами (доречі правильно зробив, бо наступного разу вдасться повернутися до Еміратів тільки через 6 років). При спробі поміняти гроші назад у долари нам в офіційному обміні намагалися напарити не додруковану двадцятку. Ще й із підходом, мовляв, ви не маєте права відмовитися від отримання цієї купюри, тому що ми тут не займаємося заміною купюр. Я хоч був, звичайно, стомлений, але оборону тримав. Тож мені усе поміняли. Незабаром відкрився чекін і треба було останніми зусиллями перетягнути себе в зону посадки, але це ще нічого, адже о 4-й ранку вилетить літак, а о 09:00 я вже повинен бути бадьорим на роботі. Я не знаю, що більше давило на втому, те, що пересадка за часом триватиме майже добу, або те, що це був 20-й день нашої мега-поїздки. Мене ще при складанні маршруту бентежив цей факт після пересадки розміром 23 години, але ще один день відпустки витрачати не хотілося. На щастя, 5,5-годинний політ МАУ ми провели у повній відключці.

Епілог

Це був наш другий вихід в Еміратах і нам, як завжди, дуже сподобалося. Начебто не багато пам’яток, але атмосфера і весь шарм заряджає позитивом на довгий час, тільки бізнес-центр вночі чого вартий. Азія, ми ще повернемося!

Дата подорожі: 02.02.2016
Тип поїздки: Транзитний вихід
Тривалість: 23 години
Складність поїздки: 4/10 
Загальна кількість перельотів за всі подорожі: 74

Підготовка до експо 2025 тут.

А ви теж колись мріяли зазирнути у майбутнє? Мені завжди хотілося! І зовсім недавно ми відкрили для себе завісу цієї таємниці. Воно виявилося не зовсім таким, як його описують вчені фантасти, проте там є такі речі, які дійсно роблять життя кращим. І я не говорю зараз тільки про технологічний прорив, а й про стосунки людей до гостей-туристів. Варто тільки на хвилину зупинитися, задивившись у карту, як до тебе обов’язково підійде перехожий чи працівник і поцікавиться, як він тобі може допомогти. Навіть якщо трапляється той рідкісний випадок, коли твій випадковий помічник знає тільки японську мову, він все одно намагатиметься зробити твій день простіше і краще.
А ось з технологічної точки зору та високорозвинених технологій тут теж цікаво виходить. Глобалізація дозволила отримувати переваги сучасного прогресу у різних частинах Землі, тож Україна далеко не виняток. Наскільки б Японія не була розвиненою, але, наприклад, відсутність такої простої речі як можливість купівлі залізничних квитків онлайн ставить весь прогрес Японії під сумнів. Є дійсно прогресивні речі, наприклад справжнісінький засіб від дощу, яким ми успішно скористаємося! Сидіння, які в поїздах та автобусах можна розвертати у потрібний тобі напрямок. Навіть якщо це три з’єднані сидіння в ряд, можна розгорнути весь ряд. А ще багаторівневість міст, коли внизу ходять люди, зверху мостом їде автобус, ще вище їде інший автобус, а ще вище теж ходять люди, а гугл при прокладанні маршруту уточнює, з якого рівня треба прокладати рух. Але найцікавіше і найнезабутніше це їх надсучасні туалети…

Японія — це справжнє випробування для досвідчених мандрівників, підготовка до подорожі займає неймовірно велику кількість зусиль і часу, багато речей, таких як “Як визначити в якому саме транспорті можна їздити за проїзним?” які здаються такими незрозумілими у Києві, залишаються таємницями, навіть після повернення з країни. Або поїзд, який починає їхати рейками, що належать одній компанії, а закінчує рейками іншої компанії, яку не покриває проїзний, у результаті потрібно сплатити лише частину маршруту, яка не покривається проїзним. А та ситуація, коли номер та назва поїзда повністю не збігаються з квитком, але це саме той поїзд, на який у тебе куплений квиток, буде ще жодного разу нам снитися у кошмарах))) Коли двері зачиняться будь-якої секунди, а рішення потрібно приймати блискавично. Маркетинг майбутнього пішов набагато далі, навіть ніж сумновідомий маркетинговий відділ МАУ) У Японії практично всі ціни вказуються без урахування ПДВ. Тобто практично завжди платити доводиться більше, ніж зазначено. Іноді буває, що ціна з ПДВ на ціннику таки вказується, але набагато дрібніша, ніж ціна без ПДВ. А скільки стереотипів про Японію було зруйновано під час поїздки не перерахувати на пальцях))) І все ж ці дивні відмінності Японії якраз і роблять її такою унікальною та цікавою. Загалом давайте розглянемо все по черзі, починаємо нашу підготовку до подорожі!
Для початку потрібно визначитися, який тобі колір більше подобається червоний чи рожевий? Якщо рожевий, то весняна сакура чекає на тебе. Якщо червоний, то ти обов’язково відчуєш справжнє моміджі восени. Моміджі — це милування червоними кленами.

Я чесно не знаю, що цікавіше, але полетіти вже настільки горіло, що весняну сакуру чекати було нестерпно. Насолоджуватимемося кленами! От тільки відпустки не вистачає, доведеться щось думати. А ще й у Єгипет хочеться. Але цього року вже точно щось одне треба обирати, вибір, звичайно, очевидний. Ми настільки любимо корали та рибки, що вибір на користь Японії дався справді нелегко.

Найчастіше питання, яке мені ставлять про Японію, це віза. Відповідь тут найрадісніша і найприємніша: крім того, що віза безкоштовна, так і вимагає мінімум документів. Жодних гарантів, довідок з роботи, рухів по рахунку, копій ФОП тощо. За великим рахунком, це анкета, маршрут і залишок грошей на рахунку. Усі ці правила ухвалили відносно нещодавно. Оскільки Японія була нашою потенційно ювілейною п’ятдесятою країною, про поїздку практично ніхто не знав. Але кожен міг взяти участь у вгадуванні 50 країни. Варіанти траплялися найнесподіваніші, але саме там і могла бути істина, оскільки спочатку 50 країною мала бути Молдова, яка пізніше змінилася Ватиканом і після акції Катару стала Японією. Переможцем конкурсу стала наша подруга Оля, та в окремій номінації Женя, який за день до подорожі зміг визначити 50-ту країну за однією з наших фотографій на фейсбуці, де були викладені поїздки наступного восьмого сезону, а японські квитки були ретельно замасковані до невпізнання, але одна з зачіпок – це проїзний на японський транспорт, на якому було видно частину логотипа, і цього виявилося достатнім, щоб з іншими знайденими натяками безпомилково визначити країну. Японський проїзний JR Pass це окрема частина підготовки до подорожі. Його можна купити багато де, але не в Японії (Станом на 2024 рік він продається онлайн і можна купити його навіть в Японії). Він робить основну частину транспорту повністю безкоштовним, включаючи швидкісні поїзди Сінкансени. Вартість поїздів в онлайн перевірити досить складно, навіть як мінімум тому, що ціни не включають одну з такс. Наприклад, квиток Токіо-Кіото навіть у машині з продажу квитків світиться близько 5000 єн (45 $), Але комісія, яку потрібно буде заплатити десь далі (але де саме, схоже теж залишиться загадкою навіки) буде коштувати додатково близько 6000 єн (54 $). З Києва складно було в цьому розібратися. А ось вартість тижневого проїзного на людину з урахуванням комісій … пристебніться! Приблизно 35000 єн (321 $). Тобто за двох потрібно відстебнути половину вартості авіаквитків на те, що швидше за все тобі буде вигідно. Ціна за проїзний не просто ввела нас у ступор, а в справжнісінький жах. Але ми довірилися порадам на форумах і купили його. У самій країні ми намагалися довгий час вирахувати як визначити ціну на проїзд, щоби переконатися, що ми не в збитку. У результаті пішли до каси та запитали безпосередньо. Проїзд Токіо-Кіото в один бік з людини коштує близько 14500 єн (133 $)

Тепер усе готове, можна летіти. Летіли ми довго, потім двогодинна пересадка. Пересіли. Потім летіли ще вдвічі довше. У результаті вилетіли о 23:00, а прилетіли о 22:00. Ми бачили як минула ніч, потім пройшов день і за ілюмінатором настала наступна ніч. Ще й моя проблема – невміння спати в літаках… Проте ми летіли офіційно найкращими авіалініями 2019 року, тому в літаку було максимально комфортно, наскільки це могло бути. З Катару у нас летів сучасний Airbus A350, і це було справді шикарно. Літак дуже зручний та продуманий. У мене вже традиція зателефонувати з літака мамі. На борту катарських авіаліній дається по годині безкоштовного вайфаю на девайс. Причому швидкість інтернету справді вражає, можна спокійно спілкуватися голосом, на весь переліт ціна теж приємна – 10$. У меню включеного харчування мене порадувала барна карта, до якої входили навіть коктейлі та шампанське. Коли замовляєш вино, стюардеса як у дорогому ресторані демонструє пляшку і розповідає, що це червоне австралійське вино і запитує: “Вам підходить?”. Даша віддала перевагу чилійському білому. Поринати в Японію я почав прямо з літака, у мене на планшет були завантажені всі мультики від автора “Мій сусід Тоторо”. Я не шанувальник аніме, але ці мультики справжній витвір мистецтва. Я правда навіщось скачав ще фільм “Відьма з Блер”, тим самим просто виніс собі мозок! Як кажуть, такої каламуті раніше не знімали… А хоча ні, таки знімали, фільм виявився досить старим. Ну що, наш другий переліт добігає кінця, зараз почнеться! 

Токіо

Ми мали менше ніж годину, щоб вийти з літака і опинитися в метро. Метро в країні, яка славиться жителями, що старанно працюють, закривається приблизно о 23:30. Якщо не встигнемо, то заплатимо за нічний автобус стільки, що вже ніякий проїзний не допоможе. Випустили із літака, треба діяти дуже швидко. Ми зі швидкістю світла мчали на митний контроль, дорогою п’ятисекундний фотостоп біля декоративних кленів. Можна йти далі, ще мить і ми зі штампом в’їзду стоїмо за митницею. Як це так оперативно сталося? До останнього метро все ще близько години. Але треба розібратися з проїздом та зняти гроші. Наскільки знаю, картка майстеркард приймається далеко ще не всіма банкоматами. Але точно приймається у банкоматах магазинів 7-Eleven. Тут бац, і стоїть цілий банкомат, під назвою 7-eleven. Знімаємо 50000 єн (460 $). Банкомат, будь ласка, не підведи, ми ж без готівки прилетіли) Банкомат нам видав п’ять папірців по 10 000 єн. Нічого собі номінал купюри, майже 100$. Ми тоді ще запереживали як ми розмінюємо такого високого номіналу купюру. Але виявляється у Японії витратити таку купюру досить нескладне завдання. Так, тепер терміново знайдемо, де потрібне метро! До нас підбіг працівник спитав на яку станцію нам треба і швиденько наклікав усе в автоматі з продажу квитків. Автомат з радістю прийняв мега-купюру та відсипав решти. Біжіть туди! Ми помчали і заскочили в якийсь поїзд. Фух встигли! А до останнього поїзда залишалося ще близько години. Мабуть, поки ми проробляли наш марш-кидок з літака, час зупинився, і ми перейшли в гіперпростір. Сідаємо на сидіння, а вони м’які. Дуже незвичне почуття, коли у транспорті настільки м’яко. Я відкрив програму і подивився, де нам пересідати. Але станції, де ми сіли не було. Такс, де ми знаходимося? Мабуть, у гіперпросторі інші станції. Відразу підійшов хлопець і запропонував допомогти розібратися з метро. Ми сказали потрібну станцію, він сказав, що ми сіли у правильний поїзд та дав нам карту метро. Але на цій карті теж не було станцій, які ми проїжджаємо. Десь на четвертій станції одна таки збіглася. Але наступна знову була не існуюча. Ми запитали дівчину, що сиділа поруч, вона подивилася по іншому додатку і сказала, що ми рухаємося правильно. На питання, де ця станція на карті, вона вказала на гілку, на якій взагалі не було ніяких станцій. Ее, а як ви розумієте, що ми саме тут? Дівчина відповіла щось схоже на японську мудрість. У вагоні теж висіла схема гілки, але не електронна, по ній знайти нас взагалі було неможливо. Проїхавши з десяток станцій, ми справді потрапили на потрібну пересадочну. Змінили гілку, тепер усе збігається зі схемою. І ось ура! Ми це зробили, доїхали до своєї станції. Наскільки ми зрозуміли, то проблема була в тому, що схема, яку нам дав хлопець, належала іншій компанії метро. У сенсі карта показувала можливість безкоштовного проїзду по одному з проїзних і наша гілка аеропорту, як і деякі інші не входила в цю схему. Нам же потрібна була ще одна схема з іншими гілками, а сума цих схем якраз дасть повну картину метро, ​​але це не точно. Ще можна було доїхати нашими дорогими проїзними, але технології тут безсилі. Потрібно простояти в черзі, на певних станціях у робочий час, щоб активувати його. Поки не активуєш проїзний, їздити не вийде. Для вечірнього рейсу вже запізно для активації. Говорять, що в аеропорту черга на активацію затягується на години. Тобто спочатку потрібно зробити в Києві ряд танців з бубнами, щоб його отримати, тому що в Японії отримувати його не можна, а коли отримаєш, ще трохи танців, щоб дістатися агентства і активувати його. Теоретично можна спростити життя, зареєструвавши платіжну картку Суйка. Але на жаль чи на щастя, гугл пей мені не дав це зробити. Думаю, що на щастя, в цій історії ще якоїсь Суйки для повного комплекту не вистачало) В одній із соцмереж хтось захоплювався, що японське метро дуже продумане. Але автор поста не бачив по-справжньому продуманих метрополітенів. Конкретно я вважаю, що найлегше метро знаходиться в Дніпрі, одна гілка та всього шість станцій.
Ми вийшли з метро та побачили його – нічний Токіо. Він справді так само прекрасний, як і звучить. Це було без перебільшення кохання з першого погляду. Він такий… японський! Тут же височіє грандіозного вигляду храм, з-за будинків виглядає вишка, що світиться, все таке цікаве і незвичайне. Найкраще знайомство з країною це через кухню, зараз ми це зробимо. Зайшли в невеликий ресторанчик, який на вигляд явно не розрахований на туристів. Але для нас це саме те. Що тут у нас у меню? Ух яке все цікаве, і найголовніше зовсім не дороге! З чого почати, коли хочеться все і відразу спробувати. Візьмемо смажених ґьодза, рамена та ще чогось зовсім невідомого.

Їжу принесли дуже швидко. Ми озброїлися багаторазовими пластмасовими паличками і ось воно знайомство із країною. Японія, ми з тобою порозумілися. Азія, як завжди, не підвела у плані їжі. Чесно кажучи, Азія взагалі ні в чому ніколи не підводить, ну хіба що за винятком жадібності в’єтнамців. Кухня Японії дуже відрізняється від усієї азіатської одним моментом, вона взагалі не гостра! Не те що б ми звикли, але вона справді не має гостроти. Ми це до речі помітили не першого дня. Можна, звичайно, в меню знайти гострі страви, але замовляючи навмання, на гостру страву шанс напоротися низький. Вартість їжі в невеликих ресторанах близько 600 – 800 єн за меню (7,5 $). Меню достатньо, щоб повноцінно поїсти. Подача страв абсолютно у всіх ресторанах швидка. Я думаю, що наше очікування ніколи не перевищувало десяти хвилин. Якщо брати ресторани серйозніше, то 1100 – 1200 єн за порцію (11,5 $). Рамен хоч був і смачним, але поступається раменам, які готують у нас в японських ресторанах. В основному поступається за кількістю інгредієнтів. Суші в Японії досить рідкісна страва, їх доведеться ще пошукати.
Смачно поїли, задоволені та сяючі ми пішли шукати наш готель. Середня вартість особистої кімнати на двох із загальним туалетом 50 $. У капсулах пожити не вдалося, тому що в сусідніх капсулах житиме купа людей, тобто щось на кшталт загальної кімнати. Наш зовсім невеликий номер був виконаний у строгому стилі мінімалізму. Двоярусне ліжко, полички, капці та вікно. Але у випадку з Японією, як і Норвегією, ми морально були готові, що не варто платити космічні гроші за комфортабельні готелі, краще платити відносно прийнятну ціну, щоб просто поспати в номері. Хоча як покаже готель нашого останнього дня, наявність полиці це досить-таки лакшері.

Задзвонив будильник. Перше, що спадає на думку – ми в Японії! Зараз буде дуже цікавий день. Друге, що спадає на думку – це початок подорожі, таких пробуджень попереду ще багато! Третє — потрібно якнайшвидше зібратися і бігом досліджувати все! Цікавим сюрпризом виявилося те, що за ті пару місяців, що ми бронювали цей готель, змінилися правила. Тепер у помешкання входить безкоштовний сніданок! Ми спустилися на перший поверх і побачили, як за невеликим столом сидять 9 сумних японців. Може, вони звичайно і не були сумні, але побачивши сніданок, мені здалося, що навколо всі сумні. Гостям пропонувався тост і розчинну пюрешку або цибулевий супчик, який також потрібно залити окропом. Поруч на чорній дощечці кольоровою крейдою було написано Breakfast і намальовано той самий тост із супчиком. Причому чашка супчику на дощечці виглядала трохи веселіше, ніж наяву. Ми взяли речі та побігли гуляти. Японська їжа дійсно дуже смачна і витрачати час на розчинний супчик означає, що ти отримаєш за поїздку на найсмачнішу трапезу менше. Поїмо десь повноцінно. Ми жили поряд з великим храмом та справжнім японським ринком! Він, по суті, не дуже відрізнявся від справжнього не японського ринку, але оскільки цей був у Японії він був споконвічно японським чи навіть токійським! Види азіатського храму заряджали настроєм до 100%. Хоча ми розуміли, що за найближчі кілька днів від храмів перед очима може почати миготіти. Ми пішки дісталися на одну з центральних залізничних станцій Уено. Оскільки на цій станції знаходився один із центрів для активації JR Pass. Ішли ми досить простими, безлюдними і не особливо привабливими вулицями. Навіть машини дорогами не їздили, хоча регулювальники активно стежили за трафіком та одиничними пішоходами. Будинки були не дуже високі, але були щільно один до одного, з вікна одного будинку можна було привітатися за руку з сусідом з прилеглого будинку. Всередині мене випливло вже знайоме дивне відчуття. Ти начебто в країні майбутнього, але бачиш досить прості вулиці, що місцями простіше виглядають, ніж у країнах СНД. Насправді зрозуміло, що є більш прогресуючі частини міста, є менш. Таке ж почуття вперше я відчув у Сінгапурі. Річ у тому, що Японія дійсно прогресивна і може здивувати багатьма речами, але вона зовсім не така, як її показують у популярних туристичних передачах. Ми навіть спеціально переглянули випуск Орла та Решки, де Птушкін розповідав, як тут усе вау-вау та роботи виконують якісь завдання. Вони може і виконують, однак у якомусь місці спеціально, щоб показувати, як вони виконують. Але справді чимала частина цього красивого міста виглядає цілком звичайно. А основна частина залізничного транспорту так само управляється людьми, як і у нас. А тим часом ми дійшли до Уено. Як і передбачалося на активацію проїзного була велика черга, хвилин на 30. Ми розділилися, спочатку я пішов їсти, поки Даша була в черзі, потім помінялися. Вибір їжі тут був за картинками на електронному табло. Тут же ти розплачуєшся і отримуєш на автоматі здачу. До речі, такі зручні автомати у багатьох магазинах, самі рахують монети та купюри та відсипають здачу. Я ніяк не міг визначитися, яка картинка буде смачнішою, хоча насправді смачні тут абсолютно всі, ну ось чесно, не буває несмачної їжі, вони її просто не винайшли. У результаті в мене була якась котлетка з локшиною та яєчком, все це у вигляді супу. Я замінив Дашу і якраз достояв чергу. Перед активацією проїзних, дівчина переконалася, що я точно розумію правила та неможливість скасування активації. Ось за що велика повага до японців. Вони завжди наголошують на правилах до надання послуги. Для них дуже важливо, що ти точно знаєш, за що саме ти платиш гроші і скільки ти маєш заплатити, це виявлялося справді у великій кількості місць. А сама дівчина, яка проводила інструктаж, це робила таким солодким голосом, що я тут же полетів у свідомості кудись у казочку “На добраніч малюки” і зараз п’ю малиновий чай зі Степашкою і Філею. У її голосі була доброта тисячі стюардес компанії Емірейтс. Я мало не почав шкодувати, що проїзні треба активувати лише один раз. Загалом я хочу висловити велику подяку всім людям, які з такою любов’ю ставляться до своєї роботи, ви точно робите цей світ кращим. Снідаюча Даша запитала, до якої з двох дівчат я потрапив, тому що теж помітила, що та, що зліва дуже крута. З активованими проїзними нам також видали квитки за першим нашим маршрутом. Тобто за наявності проїзного ти можеш або просто заходити в поїзди і їхати на загальних підставах, або звертаєшся до каси і тобі безкоштовно видають квитки, закріплені за сидячими місцями. Те, як оператори працюють з комп’ютерами, нас досить сильно здивувало. На сенсорному екрані дівчина натискає пальцями несусвітню кількість разів із дуже великою швидкістю. Коли ми вперше звернули на це увагу, то не могли зрозуміти навіщо така кількість натискань для виписування безіменних квитків. Що ще можна так посилено наклікати. Але це стосувалося не лише продажу квитків, так було скрізь, де працюють із сенсорним екраном. Ми почали стежити, що саме відбувається. Працівниці після натискання на певну кнопку роблять обов’язково холосте натискання в порожню частину екрана або в рамку, тільки після цього клацають по наступній кнопці. Схоже, так робили всі. Чому ми не знаємо. Але чітко було видно, що два кліки поспіль кнопки на сенсорному екрані не робилися. Отже, помчали! 

Нікко

Даша мене засмутила, сказавши, що наші проїзні не покривають швидкісні поїзди. Але той поїзд, на який ми сіли, сінкансен, почав набирати швидкість все швидше і швидше, зрештою розігнався до 280 км на годину. Виявляється, є ще більш швидкісні, це ті самі моделі поїздів, тільки розганяються до 320 км на годину. Японією подорожувати на сінкансенах одне задоволення. Реально гігантські відстані між містами не перешкода.

А найцікавіше, що Японія – це, по суті, одне велике місто. Багато міст розрослося так, що вже щільно з’єднали свої кордони. У результаті ти мчиш поїздом не по полях і долинах, а по суцільному місту. Бувають перерви на поля, але переважно за вікном нескінченне місто. Це було дуже незвично. Виявляється, зміна картинки за вікном поїзда дуже потрібна для внутрішнього перемикання. А так, ти начебто просто містом вирішив проїхати між двома пунктами. Нам потрібно було доїхати до Нікко, а звідти пересісти на автобус, який везе до тематичного містечка Едо Мура (Edo Wonderland). Але й у Нікко є що подивитися. З чого почати, щоб усе встигнути? Ми приїхали, на станції стояла жінка, яка рекламувала квитки на автобус. Вона сказала, що наступний в Едо буде за півтори години, а останній близько 15:00. Ну ось і вирішили, що в якійсь послідовності. Пішли гуляти Нікко. Десь згадувалося, що туристи-початківці гуляючи по Нікко можуть вже нікуди не захотіти їхати далі. І ми їх чудово розуміємо. Це місто шикарне!!

Своє перше моміджі ми зловили саме тут! Червоні клени тут були якраз у своєму піку (17 листопада)! Яка ж краса скрізь. Потрібно було відвідати храмовий комплекс, до якого також треба їхати автобусом. Але на наше щастя в місті була пробка, про яку нас попередили, і ми всю цю красу проходили пішки. Від червоних кленів здавалося, що навіть теплом віє.

Хвилин за 40 дійшли до храмового комплексу. Тут, звісно, ​​японська архітектура у всій своїй красі. А храмів стільки, що дні на два можна себе зайняти, якщо поставити мету все переглянути.

Це не храм, просто магазин

Ми попередньо знали, що за відгуками потрібно йти до Тосьо-гу. А які тут величезні старовинні дерева! Вхід у храмовий комплекс якщо не помиляюся коштує по 1300 єн (12 $). По суті, вся краса не так усередині храмів, як зовні. Але справді все у найкращих традиціях Японії.

Ще японці дуже люблять стояти у чергах. Іноді навіть на платформі довгого поїзда всі товпляться в чергах перших вагонів, а трохи далі може бути взагалі вільне місце для того, щоб першим бути біля входу. Але першим туди японець навряд чи ризикне стати, за нашими спостереженнями найчастіше він просто стає в одну з черг, що вже сформувалися. Так і ми стали в храмі в якусь довжелезну чергу, сподіваючись, що в кінці буде щось ну зовсім цікаве. На щастя, я пройшов глянути куди стоїмо, виявилося, що це черга, щоби помолитися. Добре, хоч не відстояли її повністю, бо наприкінці був би сюрприз. Потім зайшли в один із храмів, нас як англомовних у пріоритеті завели. І сказали, що зараз гід говоритиме японською, а потім для нас і ще пари туристів англійською. Після того як гід закінчив японську мову, повернувся до нас і таке відчуття, що продовжив японською. Ми з Дашею змогли пару слів тільки вловити, але й то швидше за все ми просто японську почали розуміти. Проте чоловік голосно стукав дерев’яшками, від чого намальований дракон на стелі немов гарчав. У дракона морда мені нагадувала людське обличчя якогось Юри. Ось буває таке, дивишся на людину і одразу можеш уявити, яке їй ім’я більше підходить, так і з драконами. Тому ми його назвали драконом Юрієм. Далі по поїздці всіх драконів ми умовно називали Юріями. Треба було поспішати на автобус до Едо. 

По дорозі треба було перекусити. Це досить стандартна проблема насичених поїздок, коли не вистачає часу на їжу. Ми зайшли в маркет, я собі набрав різних булочок у герметичних пакетах, причому серед булочок був навіть хот-дог із кетчупом. Даші нагріли велику миску рамена. Якщо Даші довелося з раменом терпіти до Едо (в автобусі не вийде поїсти), то я свої булки вм’яв ще на шляху, а потім чекав, коли ми зможемо їсти Дашин суп. Булки, до речі, теж шикарні, як і вся їжа, беріть сміливо))) Але насправді ми просто ще не знали, який гастрономічний скарб ховається на полицях у маркетах. Ми дійшли назад на автовокзал, де вже нікого не було, включаючи жінку, яка говорила нам про останній автобус. Пішли в інформейшен, там нам повідомили, що останній автобус до села виїхав дві години тому. Як це? А той автобус, що має бути близько трьох годин? Касир нас запевняла, що жодного автобуса о 15:00 не існує. Але це Азія, тут не можуть так просто руйнуватися плани на поїздку, щось не так. Але все за розкладом, ніякого автобуса не буде. Поки жінка дзвонила в село, щоб уточнити коли там проходять зазвичай шоу, я на всякий випадок вирішив визирнути з кімнати автовокзалу і побачив червоний автобус, який збирався від’їжджати. Як не дивно, автобус був хвилина у хвилину за розкладом, який нам назвали вранці. Я вирішив глянути з тієї причини, що коли ми заходили в кімнату з касами Даша сказала, що недалеко стоїть автобус червоного кольору, а коли касир нас запевняла, що жодного автобуса не буде і показувала інформацію про село, то побачив поряд з інформацією фотографію автобуса червоного кольору, а на ранковому розкладі саме цей час було дописано ручкою, наче хтось щось знав. Ми з Дашею завжди намагаємося покращити цей світ і найцінніше, що в такому випадку ми повинні зробити, по дорозі назад підійти до касира і сказати, щоб оновила розклад, оскільки автобус таки ходить у цей час. На що жінка задумалася і сказала, “Ах так! Сьогодні ж неділя, він завжди по неділях ходить у цей час! Насправді цілком можливо, що ніякого автобуса не повинно бути, але це Азія і тут завжди все складається і автобус просто з’явився. Хоч і їхати до села недовго, але в нас до закриття залишалося лише кілька годин. За дві години до закриття замість 4700 єн плата за вхід по 4100 єн (37 $). 

Едо Мура

Насамперед ми знайшли лавочку і у Даші почалася трапеза, я ж пішов оглянути найближчі околиці. Тут саме фоткалася група японців, що ідеально підходить під фотографію моєї японської родини. Коли їх фотограф закінчила фото, я жестом показав, щоби всі не рухалися і дав дівчині свій фотоапарат. Ми з ними прямо зродилися. Я задоволений повернувся до Даші, а коли повз нас проходила ця група японців, всі зі мною радісно прощалися. Тільки п’ять хвилин на селі, а мене вже місцеві знають. Село є Японією епохи Едо 1603—1868 року.

Тут багато веселих розваг та безкоштовних шоу. Спочатку ми зайшли до будинку, в якому діти та дорослі залазили у дірку у стіні. На вході висіла табличка, що це не для людей зі слабкими нервами, ви не повинні бути вагітною і повинно бути здорове серце. Ми аж напружилися. Але ми сміливі, після китайської стежки смерті нас не залякає якась дірка у стіні. Уперед! Там було ясно, спочатку ми піднімалися сходами, потім повзли прямо, потім ліворуч, потім йшли навпочіпки і вийшли з сусідніх дверей. Кінець!

Так, не залякають середньовічні японські страхи сучасних європейців. Потім підійшов грізний ніндзя і наказав Даші сховатись у потайній стіні! Потім ми відвідали пару будиночків у японському стилі та вирушили до лабіринту! Лабіринт був справді кумедним, він то складається з печер, то був зроблений з дерева. Але оскільки час першого шоу невблаганно наближався, то у нас справді був страх не встигнути вийти з лабіринту. Крім самих розваг біля села, дійсно красивий екстер’єр вулиць і всіх будівель. Нам потрібно було вибрати між традиційним гумористичним шоу та шоу з магією води. Ми, звичайно, любимо гумор, але побоялися, що його просто не зрозуміємо. Ще не такі сильні в японській. Хоча японська була, напевно, першою мовою, яку я почав навчати в садочку, досі пам’ятаю комутохерувато і накатикаязаб’юка! Я причому довгий час вірив, що це справді японські слова. Ми пішли на магічне шоу. Виглядало все це спочатку досить простенько.

Дуже мила й харизматична японка щось розповідала нам, потім з’явилися ще три японки і почали творити магію води. Але до середини вистави ми вже невідривно спостерігали за магією. Вода починала литися з найнесподіваніших предметів, там, де здавалося, вона з’явитися взагалі не може. Причому справді було місцями дуже смішно. Нам сподобалося. На вході нам видали невеликі білі листки, це у них така фішка з чайовими, ти маєш загорнути монетку та запустити пакунок після закінчення шоу на сцену. У цій системі є один мінус, перші ряди ризикують зловити згорток у голову. До наступного шоу ми мали ще хвилин 20. Ми побігли далі досліджувати село.

Часу не вистачало просто катастрофічно, буквально на годину б ще більше. Але тут швидше за все проблема в тому, що на добу всього 24 години з яких ще хоча б 6-8 треба поспати. Друге шоу “Ніндзя” було дуже ефектним, це були бої не на життя, тут і звуки ударів, і каскадерські трюки, загалом нелегко довелося хлопцеві, на життя якого спокусилися троє професіоналів. Правда був один момент, коли ніндзя запустив металеву зірку, вона застрягла в стіні — нам здалося, що це не було заплановано))) Але найефектніше було наприкінці, ми сиділи в перших рядах, а з задніх почали летіти метеори-згортки з чайовими. Мені з моїм зростом хотілося впасти на підлогу і закрити голову. Але, на щастя, всі пакунки пролетіли над головою. А тим часом на село опустилася ніч. Восени в Японії о 17:00 вже глуха темрява. На вулицях спалахнули старовинні ліхтарики, “місцеві жителі” виходили з будиночків і в руках тримали кулі, що тьмяно світилися і вільно висіли на палицях. Це так чарівно, невже ми знаходимося в місті примар разом із Тихіро?

Потрібно поспішити вийти з села, поки ми не почали розчинятися в повітрі. Усі працівники з нами прощалися, а з боку виходу лунав гучний барабанний бій. Виявилося, що закриття села — це теж особливий та гарний ритуал, наприкінці якого сільські мешканці хором закричали Арігато! Ми не встигли проскочити через масивні ворота до того, як вони зачинилися. Невже ми тут залишилися навіки, будемо вічність блукати вулицями стаючи повністю прозорими на світанку і набуваючи темних образів у темряві?! Що ж, мене такий розклад у принципі влаштовує. Ми вже розвернулися у бік будиночків, але один з ніндзя відчинив нам невеликі дверцята, і ми вийшли. Пару жителів вийшли проводжати всіх туристів на стоянку автобусів та машин. До того ж кожному радісно махали руками. Попри зловісний холод, на зупинці стояла велика теплова лампа, можна було грітися. Ми сіли в автобус і махали мешканцям з вікна. Як же було круто! А може, треба сюди ще раз повернутися? Але на жаль зовсім ніяк( Але є і хороша новина, це тільки початок подорожі, а Японія обіцяє вся бути такою цікавою. Поїзди Японії служать не тільки засобом пересування, а й чудовою точкою відпочинку. Поки їдеш, акумулюєш сили для продовження подорожі. Та й голова відпочиває від постійного мозкового штурму про те, як у черговий раз десь пересісти чи кудись доїхати… Ми знову в Токіо, в нічному Токіо. Навіть не дивлячись на нашу любов до природи, ці хмарочоси, що світяться, і банера – one love! Ще зручно мати серед друзів шанувальників аніме. Антон почав надсилати нам ідеї, що потрібно обов’язково зробити в Токіо пов’язаного з аніме. Надійшло повідомлення “Відвідайте мейд кафе в Акігабарі!”. Я маршрут не складав і мені ці слова видалися страшним японським закляттям або як мінімум якимось дуже древнім містом, в яке всі повинні їхати кілька днів заради легендарного кафе, в якому подають каву на голові! Але все виявилося доступнішим і простіше, Акігабара один з районів, в якому зосереджено безліч особливих кафе, в яких анімешні дівчатка спілкуються з відвідувачами і намагаються їх розвеселити. Ми швиденько визначили який має кращий рейтинг і поставили собі в плани на вечір. Визначні місця Токіо — це райони, ти повертаєшся в місто ввечері, щоб просто гуляти вулицями одного з районів. 

Милування зеленими бамбуками Японії

Район Акігабара в Токіо

Це наш перший район-визначна пам’ятка, тут можна побачити, як виглядає сучасне життя в паралельному для нас світі. Крім їжі, висоток і банерів тут чітко виділяються такі види розваг: караоке, ігрові будівлі Sega, приміщення з автоматами, де щось потрібно витягнути, а також щось нове для нас. Це будинки, з яких крізь зачинені двері намагається вирватися дуже гучна музика. Наче там замкнули музичного монстра. Ми зайшли всередину, побачили сотні гральних автоматів, на всіх щось різне і дуже графічне. Багато автоматів зайняті японцями, з кожного дуже голосно грає своя музика. Але всі ці автомати поєднує один механізм — металеві кульки, вони сипляться по краях екранів.

Гравець постійно натискає якусь кнопку. Судячи з усього відео, яке показується по екрану, це міні-ролик, який не має нічого спільного з грою, сама гра — це кульки, які то потрапляють у яму, то не потрапляють і кількість кульок якось впливає на твої гроші. І найсумніше, що деякі токійці просто по колу натискають на кнопку і переписуються з кимось по телефону, навіть не спостерігаючи за грою. Тобто просто якесь нескінченне віджимання грошей. У цьому барі не можна фотографувати. Немає вікон і звичайно ж немає годинника. На стінах вказівники на туалет і де можна купити їжу-воду. Все необхідне, щоб провести тут максимальну кількість часу. Ви ж сучасна країна, ви повинні бути вищими за ці всі казино, як же так( Але, мабуть, лудоманія – хвороба залежності від азартних ігор, не залежить від рівня цивілізації, а охочі на цьому поживитись завжди знайдуться. Після виходу із цього закладу, на вулиці здається надзвичайно тихо. Оскільки вухам потрібен час, щоб перебудуватися після музичного вибуху.

Музика грала в інших будівлях

А в нас далі був традиційний похід у Макдональдс. Ми замовили японський гамбургер. Це гамбургер, де м’ясо має явно виражений солодкий смак Азії. І це чудово. Кока-кола, до речі, не така солодка як у нас, а картопля фрі звичайнісінька. Але все ж таки ми побували у справжньому японському Макдональдсі. Ще одна класна розвага — сходити в анімешний магазин і помилуватися статуетками. Нам, звичайно, японські статуетки ні про що не говорили, тому що ми в аніме не сильно підковані, але їхня різноманітність просто вражає.

А космічні ціни на деякі з них якраз нам підказували які тут знаменитіші і раритетніші. Причому ціни за розміром доходили до сумарного бюджету нашої поїздки. Оскільки ми запланували похід у мейд кафе, то треба було десь добре підкріпитись. Ціни в мейд кафе на порядок вищі. Щоб не витрачати час, ми на японській вулиці з’їли споконвічно німецьку шаурму! Причому в Німеччині ця страва начебто націоналізована, але має витоки від турків, іноді можна навіть вивіску зустріти, що це турецька шаурма. А тут уже вішають вивіски про те, що ця німецька страва. Ми вирішили порівняти ціни на різні мейд кафе, а потім піти в заплановане, щоб точно знати, що там не вдесятеро дорожче, ніж в інших. На вулицях району анімешні японки приваблюють перехожих та показують меню та правила відвідування мейд кафе. Але проблема всієї Японії в тому, що майже всі японці добре знають англійську, не знають лише ті, хто працює у сфері зазивання до ресторанів чи подібних закладів. Тобто касири, весь внутрішній персонал, працівники закладів, всі підковані англійською. Але поки японець не закінчив університет, його словниковий запас дорівнює нулю. Мабуть, на останньому курсі у них експрес навчання. У той момент, коли проходиш повз анімешниць, що зазивають, вони будуть кого завгодно зазивати, куди завгодно дивитися, але тільки не у твій бік. Так біля одного ресторану в Кіото, конферансьє (або як їх там називають) аж через телефон почав ніби говорити, коли ми наближалися. Іноді японці просто починали задумливо дивитися в далечінь, ніби думаючи про велике і прекрасне. Ми підійшли до однієї з японок, щоб дізнатися правила та ціни мейд кафе, я прямо відчував її страх, ніби голодний європеєць зараз її з’їсть разом із меню. За підсумками ми відвідали задуманий заклад із найвищим рейтингом. Усередині нас зустріли дві дівчини, посмішки, радість, вітання. Нас провели до нашого столика, надягли на нас вушка зайчика та ведмедика. Показали нам правила кафе – щогодини коштує 500 єн (4,5$) з людини, а також обов’язкове замовлення мінімум однієї страви на кожну. Знову ж таки, все в хорошому японському форматі — спочатку переконуються, що клієнт зрозумів правила, потім розваги. Ми вибрали келих вина та парфе. У залі, крім нас, сиділо ще двоє хлопців і замкнута дівчина. Наша анімешна офіціантка сказала: “Якщо я знадоблюся, просто скажіть “мяу-мяу”. Коли ми визначилися із замовленням, я всередині відчував дивне почуття, хоча для мене такі речі особливо не сором’язливі. Начебто нічого такого, щоб м’якнути кілька разів, але, з іншого боку, це якось незвично. Я сказав: “Мяу-мяу!”, офіціант обернулася, нявкнула у відповідь і побігла до нас. І ось якось її «мяу» у відповідь мене остаточно розслабило і далі ми нявкали без заминок. Правда одного разу вона нас не почула, довелося у два голоси і голосніше влаштовувати цілий котячий хор, щоби на нас звернули увагу. Потім, дівчата проводили лотерею, в якій можна було виграти невелике барахло) А потім одна з них почала співати і танцювати на сцені, а друга вдаривши паличками, що світяться, об підлогу, почала активно запалювати біля сцени. І це реально класно, такі моменти найбільше й цінуються потім, у такі моменти за країною закріплюється якась візитівка, це унікальне, що є тільки тут! Але у випадку з Японією цих візиток сотні. А унітази впевнено утримують перше місце.

За гроші в мейд кафе є ще низка розваг, таких як фотосесія з дівчатками, чарівний паспорт, який вони тобі зроблять, на випадок, якщо ти забув свій і так далі. У буклетах, які лежать на столах так само пояснюється, що багато речей дівчатам даються за рахунок магії, якою володіє кожна дівчина в мейд кафе. Година пролетіла як одна мить.

Перед нашим виходом зайшла ще компанія і ми звернули увагу, що японці люблять носити маски не лише на вулиці, а й у приміщенні. Ці хлопці зняли маски лише для фотосесії та знову одягли їх. Вже зовсім пізно треба рухати до готелю. У Японії є один мінус – дуже дорогі таксі. М’яко сказати, нам вони були не по кишені. А кожна процедура розбирання з посадкою в метро може забирати чимало часу. Ми визначили, що з останніх сил зможемо дотягнути до готелю пішки. Усього 30 – 40 хвилин ходу. Але ніби вранці нам готель здавався далі. Мабуть, магія тих дівчат нам скоротила відстань. Ми йшли, і коли здавалося, що ми вже зовсім офлайн, а до готелю залишалися хвилини, я зрозумів, що на GPS я вибрав не той готель. У нас в Токіо було заброньовано два готелі, і це другий готель, в якому ми ночуватимемо в останній день у Японії. До нашого поточного треба пройти ще стільки ж, а метро на цій ділянці немає. Зате, схоже, ми встановили офіційно новий рекорд у наших подорожах! Найдовший і найнасиченіший за відвідуванням день за всю історію поїздок. Це Японія!

Дорога в Кіото

Токіо ти просто прекрасний, ми з тобою змушені розлучитися, але ненадовго, за кілька днів повернемося! Ми мчимо на швидкісному поїзді в Кіото. Пролітаємо десятки сполучених міст, гору Фудзі. До речі, схоже, плівка Fujifilm має назву від гори Фудзі.

Я для продовження занурення дивлюся сусіда Тоторо, а також здійснюю задум, який тримав у голові понад шість років – я слухаю пісню Tokyo Drift прямо в Токіо! Але цікавий факт – гімном нашої поїздки стала вступна пісня із заставки аніме “Психо пас”. Причому у Даші із початкових серій, у мене із серій кінця сезону. Перед поїздом ми собі у крамниці набрали різних закусок, включаючи пляшку кави. Я відчинив холодильник і потягся за пляшкою. Замість холодної, пляшка виявилася тепло-гарячою! У них чаї та кава продаються в деяких антихолодильниках, які тримають напої гаряченькими. Хоча зовні не відрізниш. Але кава та чай у таких пляшках виключно без цукру, і цукор не пропонується. Тепер у мене півлітра суворо-гіркої японської кави. Але це все дрібниці, по-справжньому важливий момент, що впливав на враження про поїздку, відбувався прямо навпроти нас — там сиділа дівчина, яка в руках тримала щось їстівне, незвичайне і трикутне. Японка підносить до рота і робить хрумкий укус. Ми ще не знаємо що це, але вже хочемо так само, він називається “Оніґірі”, це саме той гастрономічний скарб, який продається, напевно, у всіх маркетах, але чому ж ми його досі не відкрили? Час то минає. Якщо колись винайдуть машину часу, я відправлю собі в минуле повідомлення, щоб спробувати оніґірі в перший же день. Хоча ні, якби ми витратили зайву хвилину першого дня на купівлю трикутників, то не встигли б на один з поїздів і на автобус до Нікко. Цікаво виходить, що покупка всього одного оніґірі в перший день змінила б кардинально частину поїздки. Загалом якщо винайдуть машину часу, я не втручатимуся в перебіг подій цієї подорожі. І насправді щодо свого життєвого досвіду я швидше за все не робив би жодних спроб втручання у своє минуле. Загалом якщо таки з’явиться машина часу, то подорожуватиму тільки вперед!

В одному з храмів у Кіото

Оскільки у Японії дуже великі міста, то найчастіше після приїзду ми залишали рюкзаки в камерах схову, а ввечері забирали та їхали заселятися до готелю. Так виходить значна економія часу. Однієї камери вистачає на два рюкзаки. Але були випадки, коли повернення на вокзал було незручним, ми брали рюкзаки просто із собою. Дуже зручно, коли із собою мало речей, за маршрутом частину одягу використовували та викидали, та й самі рюкзаки зручні та невеликі. До речі, у цій поїздці також було встановлено рекорд з легкості рюкзаків щодо тривалості поїздки, обидва рюкзаки в сумі важили 10 кг. Камери на вокзалах коштували по 400 єн (3,5 $). Перша наша зупинка у Кіото тривала близько пів години, і ми вирушили поїздом до Інарі.

Інарі

Місце дуже розкручене, і відповідно ціни на їжу тут теж, бажано до Інарі приїжджати вже ситими) Це одне з місць, яке у нас було у списку “маст сі”. Перекусили та вирушили до Святилища Фусімі Інарі. Це відоме місце своїми сотнями червоних воріт Торії. Перше, що впадає у вічі — натовпи і навіть пробки з туристів. Але воріт настільки багато, що потрібно лише перейти на більш дальні і кількість туристів починає посилено падати. Я уявляв, що тут буде таких арок хвилин на десять, двадцять. А виявляється, наш маршрут зайняв години! Можна не поспішати фотографуватися, виловлюючи кадри без людей, на другу годину їхня кількість зведеться до нуля. Концентрація дійшла до однієї особи на десять хвилин. Щоправда, ще були два фактори, вже темніло і почався дощ. А ще ми легких шляхів не шукаємо, тому вибрали маршрут у гору. Ворота справді вражають як поштучно, так і кількістю. Спочатку я зрозумів, що їх треба вимірювати не десятками, а сотнями, за годину я був певен, що обчислювати їх простіше тисячами, на третю годину я зрозумів, що навряд чи їх взагалі можна порахувати. Дуже і дуже незвичайне місце, а ще напрочуд безкоштовне. Зазвичай входи в храми платні, і їхати від Кіото зовсім не далеко, хвилин 20. Загалом воістину унікальне місце на планеті. А головне, можна знайти арку улюбленого розміру, тут є від маленьких сувенірних до справжніх гігантів. Зворотний шлях вийшов трохи дивним, ми десь не так звернули і опинилися прямо в місті, хоча ще кілька хвилин тому були на вершині гори. Ну ок, з огляду на дощ, так буде швидше. Але ось що дивно, коли ми приїхали було ще сонячно і на платформі цвірінькали пташки, зараз же темно і дощить, а пташки знову цвірінькають. Ми почали звертати увагу і з’ясували, що пташок включають у всіх людних місцях, де треба йти не затримуючись. Але це особисто наше спостереження, може у японців своє бачення того, навіщо у них цвірінькають у динаміках пташки. Наш друг Антон знову надіслав у вайбер рекомендацію скуштувати традиційне м’ясо, яке потрібно самому смажити у ресторані. Ну що ж, стежитимемо за меню) Тим часом дощ почав переростати в апокаліптичний. І ідея доїхати до готелю автобусом, який покривається нашим JR Pass провалилася, тому що від того автобуса потрібно 20 хвилин пішки йти. Приїхали прямо до готелю і виявилося, що ресторани, де потрібно самому смажити м’ясо, просто окупували район навколо нашого готелю. Як усе чітко складається. Чи ми настільки далеко оселилися від центру (реально дуже далеко), чи то в Кіото з англійською не так добре, але нас взагалі зрозуміти не могли. Але при цьому в ресторані з нами завжди погоджувалися, щоб ми не говорили. Ціни нам здалися дорогими, я ще думаю “Дивно, начебто на околиці міста, а такий дорогий ресторан”, але насправді ми на той момент ще не бачили ціни в аналогічних ресторанах у центрі. Тут приблизно 100 г сирого м’яска коштувало близько 11$.

Але справді смачно, чи це просто той ефект, коли ти за 11$ намагаєшся знайти в цьому м’ясі щось особливе, що принципово відрізняє його від інших м’яс. Ще Японія в нашому рейтингу посіла перше місце на смак рисових пиріжків на пару. Недаремно їх Антон так хоче спробувати.

Тут вони продаються у всіх 7-Eleven і просто надзвичайно смачні. Вони набагато кращі, ніж у всіх інших країнах Азії, де ми пробували. А ще асортимент смаків тут приємно тішить, особливо зі смаком піци або “Три сири”. Я вже тоді з жахом уявляв, як я без них житиму в Києві. Але на той момент ми ще не дісталися тих загадкових трикутників, які їла дівчина в поїзді. Цікаво, що мені іноді відмовлялися продавати пиріжки з невідомої причини, напевно мало на увазі “Пиріжків в Японії і так мало, а ти тут такий великий, їх всі з’їси, залиш іншим!”. Але, як я потім з’ясував, на нижніх рівнях поличок вони ще готувалися просто, а на верхніх уже готові. Для завершення цього гастрономічного вечора ми купили у маркеті пляшечку саке. Коли купуєш алкоголь, ти маєш на екрані, підтвердити свій вік і те, що ти знаєш про правила вживання алкоголю. Дуже великою несподіванкою виявився смак саке. Два важливі моменти: він зовсім не схожий на той, який можна скуштувати в наших ресторанах і цей напій справді смачний, нічого не має спільного з нашими міцними алкогольними напоями. Пили напій ми природно в готелі, наскільки ми зрозуміли, більше його нема де пити. Заселення в цей готель було автоматичне, за кодом, але Японія знову здивувала. Щоб отримати код від скриньки, ти повинен зняти зі стіни мобільний телефон і зателефонувати по одному із запрограмованих номерів. Далі тобі оператор вже скаже номер скриньки та код від нього. Відсутність пізнього ресепшена означало, що нема де попросити перехідник для розетки. У Японії з перехідниками не те щоб дефіцит, їх просто в магазинах немає. На фотографію перехідника з нашою виделкою більшість японців дивилася з великим подивом, оскільки схоже не знають про існування такого стандарту. У готелях нам щастило зі змінним успіхом. Але все-таки ми інженери, якщо стародавні люди вчилися добувати вогонь за допомогою палиці, ми тепер вміємо добувати електрику за допомогою трійника для пласких виделок. Ще пощастило, що в готелі був якийсь мега девайс, який нам мав надавати в дорозі безкоштовний мобільний інтернет, але чомусь передумав та вимагав гроші. Зарядка від девайсу нас так само рятувала в готелі, оскільки збіглася з нашими самсунгами. Загалом подорож по країні сонця, що сходить, і так досить нелегка, але у вас завжди є можливість підвищити рівень складності до хардкору — просто не беріть з дому перехідник. Ще дуже врятувало, що у нас із собою було дві батареї для фотоапарата. До речі, для фотоапарата ця поїздка теж була досить важливою – на старість він повернувся провідати свою батьківщину!

Кіото

Один із безперечних плюсів Японії – міцний сон. Складність добирань плюс постійний розумовий процес у транспортах гарантують міцний та здоровий сон уночі, рекомендуємо! Я так легко давно не приспав. Для комфортної подорожі Кіото нам знадобиться ще один проїзний, прямо як у тому Єралаші, де у хлопчика була купа квитків і проїзний. Денний проїзний на людину коштує по 600 єн (5$) і окупається на третій поїздці, його можна купити прямо у водія. З нами в автобусі їхало купа дітей років по 10 – 12, один хлопчик, побачивши мене, зиркнув на двох дівчаток і ті швиденько встали. Ну що ж ви так, одразу подвійний удар по самолюбству, невже я так старо вже виглядаю? Та й для мене одного аж дві дівчинки мають вставати. Та я постою. Тримайся, Андрію, самураї не плачуть! Це лише краплі вчорашнього дощу на моєму обличчі. З автобуса пересіли на потяг, поки їхали на потрібну станцію, вирішили, що ми розумніші за гугла і вийдемо на наступній зупинці, що ближча до храмових комплексів, ніж пропонує навігатор. Але гугл мав рацію, і ми поїхали далеко за гори. Зате гарні види були.

Думали навіть погуляти там, але це точно не для тижневої подорожі. Треба було повертатись у Кіото. Тут на нас чекав справжній бамбуковий ліс! Спочатку ліс був дуже людним і далеко не таким густим, як я собі його уявляв.

Точніше, він був густим, але від кількості туристів, а не бамбука. Але, як і з червоною брамою, просто потрібно подалі пройти. У результаті ми бачили справжній дрімучий бамбуковий ліс, це такі місця, де від густини дерев сонце практично не проходить. Це було у лісах, що межували з територіями прилеглих храмів.

Храмів тут багато і заздалегідь потрібно визначитися, які саме ти хочеш відвідати. Вхід у кожен храм коштує близько 600 єн (5$). Між храмами чудові лісопарки з гарними краєвидами з крутими скелями над річкою. Ще й угору по річці плив кораблик.

Якби я був художником, то обов’язково написав би тут картину. На жаль, проблема всіх мальовничих краєвидів – жоден фотоапарат не передасть їхню красу, навіть у сонячний день. Парки тут є як платними, так і безкоштовними, на кількість народу всередині це не впливає. Так, зачекайте, сьогодні ж робочий день, де всі ті стереотипи, що тут працюють з раннього ранку до пізнього вечора і практично без відпусток?

Причому вік місцевих можна зустріти абсолютно різний. Напевно, більшість таки працює, але можу сказати одне, багато японців точно знає, як добре відпочити, проводячи час у цих прекрасних парках. Червоні клени – це звичайно вау! Кіото так само не відставав за гастрономічністю від інших міст, саме тут ми відвідали найатмосферніший ресторанчик за нашу подорож – Sabou Sagano.

Тут найбільше запам’яталася атмосфера, яку створювала літня японка-господарка. Привітність, подача страви, таке відчуття, що ти до своєї японської бабусі просто в гості заїхав, але й розмір порцій “бабусин”.

Причому ця класика японського сервірування столу, коли страви розташовані на підносі наче по правилам феншую. На десерт купив собі ріжок зеленого морозива зі смаком чаю, воно тут продається на кожному кроці.

Смачно, звичайно, але явно не пік гастрономічності країни) І пішли далі до храмів та парків. Буквально за пару днів до вильоту співробітники на роботі дивилися передачу про те, що в якомусь місті Японії якщо оселитись, то тобі ще й платитимуть гроші. Сергій ще тоді пожартував, мовляв, Андрій може зганяєш до Японії? Я цілком серйозно сказав, мовляв, звичайно, я обов’язково туди вирушу найближчим рейсом. Саме з Кіото надіслав йому відео у відповідь з Японії.

До одного з наступних храмів треба було їхати автобусом, але ми вирішили для більшого занурення в місто, пройти пішки близько сорока хвилин. Дорога була досить незвичайною, переважно це були поля з капустою! Тобто йшли ми вздовж дачних ділянок. Варто віддати належне японським опудалам. Вони більше схожі на людей, на полях одразу сім’ями, а іноді ще й з рушницями!

Храм, до якого ми прямували, був незвичний тим, що вся його піша територія була у вигляді мостів, що об’єднують будівлі. На землю і сади храму зійти не можна, оскільки все переміщення відбувається над ними, або поруч із ними. Навіть потрапили на хор японських ченців. З Києва ми, звичайно, планували відвідати більшу кількість храмів, але, як і припускали, від них згодом починає рябити)

Але вони справді прекрасні. Ось чим Кіото сподобався, що стомленому від споглядання великому мандрівнику є де відпочити душею! Завжди можна вирушити споглядати каміння у саду каміння! Відгуки про сад неоднозначні, одна половина людей не розуміє в чому сенс, а інша говорить про велике. Але ми, як ніхто інші, відчули сенс, ми там були, напевно, найдовшими відвідувачами. Весь секрет у тому, щоб за пів дня пройти пішки безліч храмів, здолати ліс і гори, зробити лише один короткий перепочинок на обід. Після такого багатокілометрового походу ти затишно сідаєш у цьому саду навпроти каміння і більше тобі взагалі нічого не треба і не хочеться, просто сидиш і відпочиваєш! Нікуди не треба більше тікати! Якщо сюди прийти свіжим, тоді справді питання ще те, що тут робити з цим камінням. А так, повний дзен та умиротворення!

Люди приходили і йшли, вічні були лише ми та каміння. Ще на території самого комплексу, в якому розташований сад, є велике озеро та стелаж з важким каменем, на якому написано “Не для продажу”. Мабуть, вже намагалися купити на згадку) Поки гуляли озером, зустріли групу організованих туристів з гідом. Я завжди починаю відчувати у такі моменти гордість за наші самостійні маршрути.

Відпочили, можна перекусити та рухатися в центр! Наш поціновувач аніме Антон якраз надіслав рекомендацію спробувати якийсь чудовий десерт, який саме тут і продавався. Цікавий момент, що Японія можливо перша країна Азії на нашому досвіді, де справді смачні солодощі, а не червоні боби як скрізь. Але це все дрібниці, десь у цьому проміжку часу ми купили свої перші трикутники оніґірі.

Спочатку ми не могли розібратися, як їх правильно розпаковувати, адже між листом норі та рисом є целофан, але якщо все правильно зробити, то у тебе в руках виходить рисовий трикутник з начинкою, упакований у лист нори. Згодом ми відточили майстерність із розпаковування трикутників. Цей перший укус, хрумкий звук листя водоростей, потім японський рис і начинка. Чому ми раніше ніколи такого не їли? Чому про ці ласощі не оспівані в піснях і про них немає віршів? Та й головне питання, як же тепер пробувати щось ще, якщо й так тепер буде складно вибирати щоразу між рисовими пиріжками та оніґірі? Ось люди бувають каво-залежними, сигарето-залежними, я завжди радів, що в мене немає шкідливих залежностей, але тут варто визнати. Мене звуть Андрій і я оніґірі-залежний! Одна така штучка в 7-eleven маркеті коштує близько 120 єн (1$). Для повноцінної трапези потрібно близько трьох таких трикутників. Начинок досить великий вибір, наприклад лосось, креветки, свинина і т.д.

З цього дня у нас завжди з собою про запас були оніґірі на випадок відсутності ресторанів поблизу. Тепер ми сіли в автобус і поїхали до самого серця міста. Ми приїхали на одну з популярних туристичних вулиць, у її назві купа ієрогліфів, які я так і не зміг перекласти. Причому ціни на м’ясо справді вселяли жах. Ми зрозуміли, наскільки вчора було дешево і красиво там, де ми відстебнули лише якісь 11,5$ за 100 грамів. З вулиці ми пройшлись до центру. Центри японських мегаполісів — це не менш прекрасно, ніж всі інші місця, але на тлі храмів, тут здавалося надто людно і якось хаотично все. Ми рухалися у бік парку Гіон, адже там має бути знаменитий район із гейшами та знамениті японські гулянки. Ми прийшли до парку близько 18:00. У парку не те щоб не було гейш чи гулянь, ми тут були єдиними туристами. Може не той парк чи місто? Відкрили блог якогось мандрівника, який так яскраво описував, як тут столи ломляться від бенкету, всі групуються разом, щоб гості помістилися за столами… Дивимося ми по сторонах — порожньо, ще не вистачало, щоб перекотиполе покотилося. Але поки ми йшли до парку, справді бачили дівчат у кімоно, але як відрізнити хто із них гейша, а хтось просто переодягнений ходить? Так, з вечірніми гуляннями та парком щось пішло не за планом, але з блогу з’ясували, що тут є досить цікава вулиця, що складається природно теж з ієрогліфів, але вона веде до досить відомого храму з простою назвою – 清水寺, який зараз на ремонті, хоч і працює. Вулиця виявилася дійсно дуже схильною до гуляння, тут і багато тематичних магазинів, кафешок тощо. Тут навіть був магазин, де Тоторо стояв біля зупинки.

Магазин весь був у цій тематиці та грала музика з мультику. Начебто храмів на сьогодні було досить багато, але нічні храми мають свою атмосферу. Так що продовжуємо)) Це був той храм «на ремонті», ряд дівчат за довгим столом сиділи та продавали квитки, всі як на підбір не знали англійської. Варто одну з них щось запитати, чи починається принцип доміно, вона подивилася на сусідку зліва, та ще на свою сусідку, і так далі, поки не дійшли до крайньої сусідки.

Вона почала мило хихикати і на цьому пояснення англійською закінчилися. Ми намагалися з’ясувати, що там ще на території є, щоб оцінити платити за черговий храм чи ні, в результаті у нас з Дашею думки розійшлися, я вирушив на розвідку до храму, а Даша залишилася на вулиці з магазинчиками.

Мені нічний храм зрештою сподобався, але вихід із нього виявився зовсім в іншому місці, мені ж довелося повертатися тією ж дорогою інакше в Японії можна загубитися так, що зустрінемося вже тільки в Києві. На вечерю ми вирішили пошукати все-таки справжні японські суші. Але це і була головна помилка, в Азії ти не мусиш шукати їжу, їжа сама повинна тебе знаходити. Після довгих і холодних пошуків ми знайшли шинок, у якому чомусь їдять саме суші, а не бухають. Але крім дорогих суші нічого немає, навіть миски рису. Ми подивилися на офіціантку з запитанням, вона запевнила нас, що в сушах рис точно є, просто без суші його немає. Це, напевно, перше місце з їжею у всій Азії, де немає рису. Ми рис навіть у Макдональдсі та KFC їли в Азії. Ще з усіх боків на нас курили і ми вирішили пошукати щось затишніше. Сіли на автобус, у бік готелю. У Японії їхати у бік готелю означає, що ще буде купа змін транспорту. Їдемо і тут бачимо попередження, що наш проїзний тут не діє, хоча на вигляд звичайнісінький автобус. Підійшли до водія, він підтвердив здогад, що ні JR Pass, ні денний проїзний на весь транспорт Кіото перед цим автобусом безсилі. Тобто, крім двох проїзних, потрібно ще й квиток купити… Японія, та як же тебе зрозуміти? Гаразд, проїхали все-таки чималу частину доки з’ясовували правила проїзду. Перепросили перед водієм, що не знали всіх тонкощів. Чоловік нас безкоштовно випустив, кивнувши, мовляв, тут усі підряд на це потрапляють з проїзними. Зате вийшли неподалік нормального ресторанчика. Замовлення тут потрібно робити на планшеті, закріпленому за столом. І на планшеті навіть можна вибрати англійську мову. Але щоб його вибрати спочатку потрібно пройти через меню японською, потім англійський вибір страв, а потім підтвердження замовлення та уточнення інгредієнтів знову чистою японською. І найсумніше, що якщо вранці ти ще сповнений сил, щоб перемогти програму, то надвечір це остаточно добиває. Але коли нам принесли наше замовлення і смак котлеток виявився прямо як у матусі, ми їм все пробачили.

Я ще собі в 7-eleven купив якусь неапетитну нісенітницю на паличці. На смак виявилася така ж, як і на вигляд)))) Поки їхали в останньому автобусі в готель, бачили на підлозі гаманець. Я дуже люблю знаходити та повертати загублені речі, пошуки господарів – це цілі історії, але тут у Японії ми нічого не зможемо зробити. Перша проблема, це може бути якийсь лохотрон з шахраями, друга проблема, що навіть якщо ми візьмемо і віддамо його водієві, то на гаманці залишаться наші відбитки пальців і це зможе стати проблемою для вильоту додому, оскільки після прильоту сітківка, фото та біометрія записувалися в базу. Якщо навіть заберемо і спробуємо знайти господаря, то у разі фіаско ми не зможемо позбавитися гаманця так, щоб потім з нього не зняли наші відбитки. За будь-якого розкладу ми не зможемо допомогти. Довелося цього разу відмовитися від пригоди щодо пошуку власника. Хоча дуже хотілося. Найцікавіше, що буквально в перші ж дні, після повернення з Японії, завдяки нам з Дашею було повернено господареві втрачений новенький телефон. У готелі теж була кумедна ситуація, потрібно було розплатитися з готелем, але в прайсі ціна до оплати була вищою, ніж у нас у підтвердженні бронювання. Коли я готелю написав через букінг, що щось із ціною, то отримав цікаву відповідь від готелю, щоб я сам з готелем і розібрався. Якась рекурсія пряма. Але букінг, як завжди, сила, менеджер на ресепшені швидко здався. Найважливіший аргумент у таких суперечках це фраза “Так давайте ж зателефонуємо в букінг і запитаємо”. Найчастіше ця фраза виявляється вирішальною у суперечках з готелями. Та й суперечкою це чесно не назвеш, японці реально всі такі милашки, що всі розмови з ними приносять задоволення. Особливо покупки в супермаркетах, продавці практично завжди тебе вітають, коли ти тільки входиш у двері, а коли купуєш, завжди кажуть якусь дуже довгу та швидку фразу, вкладаючи твій товар у пакет. Мені здавалося, що вони примовляли про кожен товар якісь приказки, на кшталт складають молоко і кажуть: “Що б бути здоровим, пийте молоко корови!”. З пакетами тут найнезрозуміліше для нас. Будь-який товар упакований і його обов’язково ще покладуть в пакет, а іноді багато товарів в один пакет, а пакет ще більший пакет з іншими такими ж пакетами. На вході до будь-якого парку чи храму, тобі обов’язково вручать брошури, а іноді й по дві відразу. Що б ти не купив, кількість сміття зростає багаторазово. У містах ідеальна чистота і жодного смітника! Їх взагалі практично немає. А в туалетах ще й нагадування забрати все своє сміття з собою додому, крім використаного туалетного паперу. Якщо стоїть автомат із водою, то поряд буде смітник, але лише для пляшок з-під води. Іноді ми знаходили відра для сміття і це була мало не подія дня, коли можна значно полегшити себе. Але навіть при знаходженні смітників пригоди не закінчуються. Сміття треба сортувати, перед тобою два бачки, на одному намальована пляшка, на другому газети, а в тебе картонний стаканчик для кави. І куди його? Одного разу після довгих пошуків знайшли велике пластмасове відро, явно під сміття. Але так і не змогли відкрити його кришку, схоже було приклеєно. Інший раз знайшов явно контейнер під сміття, але чомусь він був ідеально чистим і в ньому нічого не було. Ось і питання — кидати свій пакет сміття туди або ще кілька годин з ним погуляти? Пакети, до речі, зовсім не схожі на екологічні. Загалом два головні питання — навіщо генерувати стільки сміття і куди його потім подіти?

Виселилися з готелю рано, здали речі на головному вокзалі Кіото і поїхали в Нару. Нещодавно дивився передачу, де розповідали, що запізнення поїзда це ціла подія для Японії. Чи то ми щасливі на події, чи то автор ролика не був у Японії) Різниця часу може показатися несуттєвою, але при плануванні маршруту та пересадок ми дуже були прив’язані до того, що поїзди повинні прийти вчасно.

Любування стародавньою Японією

Магоме

Нара

А тепер я з Вами поділюся своїм улюбленим містом Японії! Я насправді голосував за те, щоб пропустити це місто на маршруті, чомусь мені воно не здавалося таким привабливим. Якби його не було на нашому маршруті, то я б ніколи не дізнався про чергове найкраще місце у світі. Нара це місто, в якому одні з основних жителів — олені. Місто має дуже велику, просто неосяжно велику паркову зону з храмами, де гуляють олені. Жодних вольєрів, просто вони тут живуть з однією метою – для того, щоб їх любили. Коли людство винайде портали, я дуже сподіваюся, що буде як мінімум три такі: Нара, Сіань і Стамбул. Буквально місяць тому я не міг натішитися відвідуванню Cats Café у Черкасах. А тут олені у безлімітних кількостях!

Для поняття масштабу їх тут реально сотні! Ми прибули на вокзал і пішли в туристік інформейшен для уточнення маршруту. Хоча що тут приховувати, ми пішли в туристік інформейшен, щоб у черговий раз поспілкуватися з мімімішними жінками, що працюють у цій сфері. Жінка запитала, як ми ставимося до храмів? Після позитивної відповіді жінка сказала, що нам неймовірно пощастило, адже ми прибули саме за адресою! Причому сказала, це так радо, що коли люди виграють мільйони на телепередачах, то ведучі менше радіють. Скільки в її голосі було позитиву та радості! Під час кількахвилинного спілкування з нею ми просто заряджалися світлою енергією. Жінка спочатку проклала маршрут через найкращі храми, потім уточнила, чи не боїмося ми ходьби. Перемалювала маршрут, потім сказала, що якщо ми ще й японські сади любимо, треба заново перебудувати маршрут. У результаті на руках була карта міста з окресленими маршрутами, виділеними і закресленими будинками. Немов це якийсь хитрий план із захоплення міста)

Японія, дякую тобі за таких працівників, які воістину люблять свою професію, а головне інших людей. Тепер потрібно було трохи синхронізувати карти на телефоні, і для цього нам знадобиться супер готель! Даша дуже здивувалася, чому мені потрібен саме супер готель і ще більше здивувалася, коли побачила на вулиці вивіску “Super Hotel”. Просто я зловив слабкий сигнал вайфаю, і треба було знайти джерело, а сигнал так і називався) Ми звичайно могли включити інтернет у роумінгу, але скачування офлайн карт витратне по трафіку. А тепер біжимо швидше ж до оленячого раю! Оленя тут можна було знайти на будь-який смак: з цятками і без цяток, рогатих і не дуже, зухвалих і лінивих, голодних і відгодованих, сплячих і бадьорих.

Загалом головне заздалегідь визначитися який тип оленів тобі підходить більше! А один вгодований олень потрапив взагалі до складної ситуації, він вирішив мальовничо прилягти прямо по середині арки, яка прикрашала дорогу. Відповідно кожен, хто проходить, вважав своїм обов’язком його нагодувати (пачка печива для оленів коштує 200 єн – 1,7$). У результаті оленю було ліньки вставати, але з кожною хвилиною він повнів, а від цього вставати йому ще має бути лінивіше і важче.

Тепер він все життя приречений лежати і відгодовуватись у ласому місці. Найцікавіше, що перших оленів ми побачили за високим металевим парканом, я ще подумав, що живуть вони тут у неволі, але схоже вони таким чином просто від людей усамітнилися. А ще ми на одній галявині знайшли ціле сімейство релаксуючих оленів, я хотів акуратно і тихенько до них підібратися, щоб вписатися у свою оленячу сім’ю, але вони на мене дивилися якось поблажливо і з нерозумінням. Загалом мене не прийняли олені. 

Ми намагалися дотримуватися строго намальованого плану захоплення міста. Далі у нас на шляху було два японські парки один дорогий, а другий безкоштовний. При цьому спочатку треба йти у безкоштовний, а потім у принципі в дорогий можна не йти. Таку інструкцію нам видали в туристік інформейшені. Входи в парки знаходилися поруч, обидва входи мали на вигляд однакові каси з розцінками. Нічого не вказувало, що парк має бути для туристів безкоштовним. Але у нас була чітка установка йти в той, що праворуч.

Підійшли до касира, і запитали, що по чому і чи не безкоштовно випадково. Вона попросила наші паспорти, подивилася і сказала, що для нас безкоштовно. Також попросила сказати, де ми дізналися про це місце. Загалом шпигунські ігри! І це чудово, нам такі цікавості подобаються) У момент входу в парк хмари розійшлися і засвітило яскраве та тепле сонечко, червоні клени наповнились вогнем. Картинка була мальовнича, та й який ще сад може бути красивішим за японський?

Найцікавіше, що в інших країнах японські сади зовсім не такі як у Японії. Є, звичайно, загальні елементи, але, наприклад, червоні мости – це стереотип. Хоча поруччя та інших червоних елементів тут удосталь. Приємною плюшкою парку було те, що з його пагорбів можна було подивитися, що платний парк виглядає приблизно так само. Я б з радістю описав чергову історію про те, як ми смачно їли в ресторанчику серед парку, але тоді створюватиметься враження, що більшу частину подорожі ми тільки й робили, що їли.

Просто в Японії справді кожна трапеза, це оригінальне та унікальне явище. Під час трапези обов’язково буде те, що зробить її незабутньою. І головне, можна ніколи не переживати, що ти голодний чи поспішаєш, а тебе довго обслуговуватимуть. У Японії, як і в більшості азіатських країн, швидкість подачі страв максимальна.

Варто зазначити, що Нара запам’яталася не лише оленями. Окрім оленів, храми Нари дуже відрізнялися від храмів інших міст. Досліджуючи храми Нари, ми ніби знову перевідкрили Японію, прямо під час першої поїздки. Особливо варто звернути увагу на храм Тодай-дзі, з гігантською статуєю Будди всередині.

Храм не те щоб здивував своїм розміром, він вразив до глибини душі. Навіть попри те, що храм був огороджений парканом по периметру, каси розташували так, що ти можеш повністю його побачити, а потім вирішувати йти чи ні. Але такий храм якщо раз побачиш, то вже точно не відмовишся. Відчуття були близькими до тих, коли ми побачили Тадж-Махал. Чому цей храм не вважається дивом світу? Це просто чудовий день!

Але, скільки не гуляєш парком і храмами, починаєш розуміти, що цей день все одно закінчитися і потрібно рухатися далі маршрутом. Сонце поступово змінилося на вечірнє. Всередині мене підкотила хвиля, подібна до тієї, що відчуваєш наприкінці подорожі, коли треба повертатися додому. Але зараз тільки середина, а не хочеться залишати саме це місто, цю ділянку ідилії на земній кулі. Крім парку, тут ще є туристичні вулиці дорогою до вокзалу, тут багато цікавих магазинчиків та цілий критий базар. Але розлучитися з оленями було складно, тому вулички довелося проходити в прискореному режимі. Прощай Наро, я повертатимуся до тебе, перечитуючи розповідь знову і знову!

Тепер ми повинні їхати до справжнього японського села далеко від цивілізації. Точніше, там усі зручності є, просто добиратися далеко, а з Києва було не зовсім зрозуміло як. Але маючи на руках проїзний на швидкісні поїзди, це зовсім не проблема, навіть якщо заздалегідь не знаєш усіх нюансів пересадок, на вокзалі обов’язково підкажуть.

Цумаго

Ну що, зарядилися трохи оленями разом із нами? Давайте тепер вирушимо в середньовічну Японію і пройдемося стежкою феодалів. В дорогу! З Нари ми поїхали до Кіото, забрали рюкзаки з камери схову і сіли на поїзд до Нагої. Але за що я додатково люблю Японію, смачно поїсти можна не тільки в місті, а й у поїзді))) Практично всі з собою беруть підігріту їжу з магазинів і починають бенкетувати, ми не стали винятком) Поки ми їхали, готувалися до справжнього туристичного трюку. У нас буде 15-хвилинна пересадка на великому вокзалі, де ми повинні знайти камери зберігання, здати рюкзаки, пересісти на поїзд і поїхати далі без нічого, коли повертатимемося в Токіо, заберемо їх назад. Ми переклали всі необхідні речі в маленький рюкзачок, далі сиділи і готувалися морально. Складність саме в тому, щоб екстремально-швидко зорієнтуватися в незнайомому місці. Наш сінкансен почав зменшувати швидкість, зараз почнеться, ми вже біля дверей. Три, два, один, двері відчинилися, вперед! Потрібно знайти працівників. На запитання, де тут локери (камери зберігання), робітниця відповіла, що ми не зможемо саме сьогодні здати речі у локери! Ось тільки не сьогодні! Це як?! Вони ж автоматичні. Гаразд, погнали їх шукати. Знайшли. Якраз одна дверцята відчинені, але на екрані замість оплати світиться, щось про офіційний тероризм, і про те, що ваші речі будуть вилучені та віддані адміністрації вокзалу. Було ясно, що нічого не зрозуміло, але щось явно йде не за планом. Побігли ще локери шукати. А вокзал справді немаленький. Знайшли ще локери, тут усі закриті. Добре побігли до перших, закриємо речі, а потім нехай їх вилучають і віддають адміністрації, проте вони повинні будуть за ними доглянути. Але дверцята відмовилися зачинятися – система заблокована. В голові ще раз спробували перекласти текст про офіційний тероризм і ще більше нічого не зрозуміли. Погнали на потяг, доки тут нічого не рвонуло. Стрибнули у поїзд практично в останній момент. Їдемо далі, у голові суцільні запитання і немає жодної відповіді. Давай гуглити, що це означає. Виявляється, чотири азіатські країни домовилися про антитерористичну програму і проводять навчання саме на вокзалі в Нагойї і саме цього дня. Ми просто зірвали джекпот. Нам потрібно не в Цумаго, а в Лас-Вегас їхати! Речі треба було здати саме у тому вокзалі, оскільки подальший маршрут був одностороннім, тобто наприкінці приводив саме до того вокзалу, а не туди, куди ми зараз їдемо. Давай терміново перебудовувати маршрут. Адже завтра за планом дев’ятикілометрова стежка феодалів із нахилом вгору. Трохи підкоригували, в принципі, теж все виходить ок, але якось не дуже прозоро. Втім, у Японії завжди не до кінця все прозоре у плануванні. Але в будь-якому разі у нас на поїзди є проїзні, тому де б ми не здали речі, ми їх точно зможемо забрати. Ми їхали японськими мірками менш швидкісним поїздом. Потяг був, мабуть, старого зразка, коли поїзд залітав у тунель, по склам відчувався сильний повітряний удар, у вухах било барабанними перетинками. Але було весело! Потяг піднімався в гори, температура за вікном дедалі більше падала. Якщо ще вдень у нас було 22, то тепер ми все ближче і ближче наближалась до нуля. Ми були до цього відносно готові. Теплі речі з собою ми не брали, але напоготові було багато звичайних та осінніх речей. Ми приїхали на вокзал до Нагісо. Серед глухої ночі. На маленькому вокзалі ми були єдині, проте з шести локерів, всі були вільні. Потрібно було кинути три монетки по 100 єн та провернути ключ. З шести камер ми зробили вдалий вибір, знову зірвавши джекпот. Саме в цих дверцятах, як виявилося, до нас хтось уже кинув дві соточки, і після того, як ми кинули третю, локер закрився, відпустив ключ і задзвенів монетками десь усередині.
Температура продовжувала падати, наше завдання було дійти пішки з Нагісо до Цумаго до того моменту, як температура опуститься до мінус одного, інакше нам зовсім доведеться туго.

Іти треба було близько 3,5 кілометрів пустими вулицями і повз швидкісні траси. Людей взагалі не було, над головою найяскравіші зірки. Але саме відчуття, що ми добираємося справжньою японською глушиною, розігрує почуття гордості за нас і особливо за вміння Даші складати такі незвичайні маршрути. Якоїсь миті крокодильський холод почав пробирати мої ноги до кісток. У рюкзаку ще були традиційні теплі стамбульські домашні штани і саме в цей момент ми підійшли до телефонної будки, яка знаходилася просто між містами біля швидкісної траси. Для перевдягання просто супер. Швидше за все, нам уже сама Японія допомагала. Добре, хоч час заселення ми адекватно оцінили та попередили господаря про заселення близько 10 годин вечора. Коли ми дісталися до нічного Цумаго, він нам одразу сподобався, ці старовинні будинки та ліхтарики чарівно виглядали.

Координати нашого готелю-будиночка по гуглу виявилися невірними. Ми це змогли визначити з того, що з будиночка за вказаними координатами не було сигналу вайфаю з такою самою назвою, як було в нашому підтвердженні бронювання. Велика повага до господаря, що продумано написав пароль від вайфаю. У багатьох країнах, коли не можеш знайти господаря, то вайфай з паролем може дуже розрулити ситуацію, щоб вийти на зв’язок. Зуміли перевизначити місце знаходження нашого будиночка, похибка була метрів 200-300. Раптом засвітився потрібний вайфай, отже ми точно поруч. Була саме рівно 10 вечора і саме в цей час господар вирішив визирнути зі свого будинку надвір. Коли я сказав, що ми з Нагісо прийшли пішки, то вперше побачив, як у японців виглядають круглі очі. Що класного у нашому сьогоднішньому житлі, що це був справжній рьокан (готель у традиційному японському стилі), такі будинки ми бачили в мультику “Віднесені привидами”, а ще наш рьокан настільки самобутній, що не має опалення. А тим часом на вулиці вже стояла мінусова температура.

На щастя, у нашій кімнаті господар заздалегідь увімкнув на обігрів кондиціонери. Вони, звичайно, гріли, але крок вправо, крок вліво і можна замерзнути на смерть) Ще на кухні було тепло і сидіння, що підігрівається в туалеті. Але від кімнати до туалету була справжня крижана естафета. Але яка тут краса, все в просторому будинку виглядає оскільки показують у мультиках і фільмах про Японію, розсувні стіни з дерев’яного каркаса та рисового паперу з японськими тематичними малюнками, підлога застелена матами “татамі”, замість ліжка матраци на підлозі тощо.

Навіть у “Корпорації монстрів” був момент, коли Майк та Джеймс пробігали через двері та потрапили до рьокана. Фотосесія, зігрівання чаєм-матчою. Потім знову фотосесія, потім знову матча (щоправда, як і та гірка кава теж без цукру). Тепер треба піти в душ, вірніше, пережити душ, який вже сам тут пережив багатьох туристів. Загвіздка полягала в тому, що господар нам його показав буквально 20 хвилин тому і ліг спати, а ми не можемо знайти ту кімнатку. Усі спроби пошуку втраченої кімнати провалилися.

Ми ніби загубилися у старовинному музеї. Ось нема її і все. Гаразд, доведеться постукати до господаря. Коли хлопець пішов показувати кімнату, нас просто цікавість з’їдала, де вона таки опиниться. У результаті виявилася саме там, де ми думали, але чомусь ми там три рази дивилися, але так і не помітили, що ці двері відчиняються і ведуть в душ. Попри крокодильський холод, мені вдалося в душі підняти температуру повітря так, що у мене вийшла чудова японська лазня.

У нас були ще трикутники, які на ніч бажано покласти в холодильник, але в нашому випадку було достатньо покласти їх у комору, яка була за дверима в кімнаті і сподіватися, що вони не перетворяться на льодяники, як наші продукти в Норвегії.

Вранці на нас чекали гарячі тости з джемом та арахісовим маслом, а також кава з матчею). Потрібно було добре поїсти, адже найближче кафе буде вже за стежкою феодалів. Поснідали — можна вирушати в довгу дорогу від Цумаго до Магоме! Рекомендація для тих, хто планує повторити маршрут, краще йти у зворотному напрямку, так буде простіше, тому що більшу частину шляху йти доведеться вниз. Але ми сповнені ентузіазму та рішучості.

Дорога дійсно виявилася досить мальовничими місцями, а сам Цумаго взагалі вище всяких похвал. Це окремий куточок Японії, який відрізняється від країни. Тут схоже час зупинилося років 400 тому, дуже багато крутих старовинних елементів.

Феодали, звісно, ​​вміли вибирати мальовничі місця своїх маршрутів, річки, ліси, гірські пейзажі тут в надлишку). На вході в ліс нас чекав дзвіночок з табличкою, яка говорить, що в нього треба бити, щоб відганяти диких ведмедів.
Але проблема в тому, що ми не могли зрозуміти, як ним користуватися. Чи в нього треба бити, коли бачиш ведмедя, і тут же прилетить гелікоптер зі спецназом і тебе врятує, чи в нього потрібно бути, для профілактики. Причому якщо не вгадати, коли саме ним потрібно користуватися, то історія походу може мати зовсім різні результати. Та й навряд чи ведмідь потім писатиме розповідь про те, як він зустрів туристів.

Гаразд, мабуть, бити треба для профілактики, сподіваюся тривогу на все село не піднімемо. Задзвонили – ні тривоги, ні ведмедів. Але назустріч іде якийсь мужик з колодою на плечі, можливо наш рятувальник! Але це виявився мандрівник, який не вірив у силу дзвіночка. Я попросив чоловіка, якщо він почує наш крик у лісі, то обов’язково нехай поспішить на допомогу) Приблизно на середині маршруту на нас чекав великий старовинний будинок для відпочинку. Сюди може зайти будь-який мандрівник і тобі літній господар обов’язково наллє гарячого чаю з квашеним імбиром як закускою. Ну чи не милота?

За столом сиділо близько шести мандрівників, це певною мірою місце, де можна обмінятися досвідом про пройдений маршрут з іншими відважними героями. Якщо на першій половині маршруту потенційною проблемою могли бути ведмеді, то на другій справи були ще цікавіші. Даша перша помітила, як на іншому березі біля невеликої річки вибігла мавпочка на водопій. Незабаром до неї приєдналися її друзі, в результаті почав збиратися справді чималий табун.

Начебто ми досить далеко, і між нами річка, щоправда, не глибока. Але тут чомусь табун вирішив переправлятися річкою, причому чітко в наш бік. Біжимо швидше від них! Повторення китайських пригод зовсім не хотілося. На щастя для нас на зустріч йшло чимало туристів. Я махнув їм рукою, що праворуч мавпи. Поки чоловік зрозумів, що я йому показую, одна з мавп застрибнула на сусіднє дерево.

Дерево виявилося трухле, і величезна гілка полетіла в сусідні кущі. Неляканих туристів це не те що не злякало, але вони ще й зупинилися, щоб зблизька розглянути звірят. Нам, звичайно, тільки на руку. Ми змогли спокійно йти далі.

Наприкінці маршруту ми дійшли до міста Магоме. Він не менш тематичний, ніж Цумаго, знову бажання робити купу фотографій. Дуже зручним виявилося те, що в цьому місті є маркет типу 7-eleven, а отже, голодними не залишимося. Ще тут дуже рідко ходять автобуси, але ми прийшли якраз до одного з них і вирушили назад на станцію Нагісо забирати свої речі.

На автобусі стежка феодалів проїжджається значно швидше ніж пішки) За японськими мірками, Токіо тут зовсім близько, кілька сотень кілометрів, але дістатися до нього з такої глибинки те ще завдання. Добирання відбувалося на трьох потягах протягом чотирьох годин через тривалість пересадок. Але тут хоч не лише міста були за вікнами. Поблизу Накацугави була настільки мальовнича річка, що я навіть запропонував внести коригування в маршрут і ще погуляти. Але часу щось зовсім не вистачало, на жаль. Довелося їхати далі. Нагойя виявилася крутим мегаполісом, де в нас був час погуляти близько години. Нам дуже пощастило, що в нас вже достатньо досвіду у поїздках, щоби взяти максимально легкі рюкзаки. Оскільки гуляння з рюкзаками на маршруті — досить часте явище, а здавати речі в камеру зберігання менше ніж на годину не надто рентабельно, ні по грошах, ні за часом, щоб потім знову шукати цю камеру. Вокзали величезні та камер зберігання там може бути декілька. У нас часто бувало, що ми не могли знайти саме ту, де залишали речі, просто ходили та показували працівникам талончик, а вони нас уже спрямовували.

Любування дощовим Токіо

І знову Токіо

Поїздка плавно наближається до кінця, а ми все ще не спробували найголовнішого – справжні японські суші. Для цього ми поїхали на рибний ринок Цукідзі. Раніше тут рано-вранці привозили рибу, за яку йшли торги між ресторанами. Це вже минуло, але ринок залишився цікавою пам’яткою для туристів. Тут багато рибних ресторанчиків, де готують суші. Для відвідування ринку найкраще вийти на метро в районі Ґіндза. Це один із районів, прогулянки яким мають бути у списку кожного туриста. Висотки, сяюча реклама, пафосні та дорогі магазини, лакшері машини, тут ти просто поринаєш у багате життя Японії.

Між будинками іноді можна знайти різні інсталяції, міні-парки, піші вулиці та інші цікавості. Поки ми подорожуємо, Японія вже готується до святкування нового року, хоча зараз тільки середина листопада. Від цього райони подвійно красивіші, скрізь світяться дерева та гірлянди. Я думаю, що якби ми жили в пішій доступності від такого району, то обов’язково тут гуляли щовечора. Перше, що зустрічає туриста за підходу до ринку – дорогі ціни на суші. Ми про це здогадувалися ще з Києва. Одна з найдорожчих країн світу, один із найдорожчих районів однієї з найдорожчих країн))) просто дорогі суші мають бути включені під час планування поїздки. Хоча якщо в Києві не ходити до ресторанів на “Щасливі години”, то отримаєш приблизно таку саму ціну, а то й вище. Розкид за цінами був космічний, але для цього схоже потрібно розбиратися в рідкості риби. 16 суші і три шматочки ролів обійшлося нам 3036 єн (28 $). У Києві аналогічний набір коштуватиме в Євразії приблизно $14. При вході до ресторану весь персонал кричить японським вітанням. Один заводила дає клич, всі офіціанти і кухарі підхоплюють, така сама процедура, коли клієнт іде. Нас садять за барну стійку, за нами закріплюють персонального кухаря, якому ми маємо робити своє замовлення. Кухар готує замовлення прямо при нас.

Ця частина ритуалу дуже розігріває інтерес. Нам ставлять сет на стійку. Зараз станеться те, на що я чекав уже років дев’ять. У нас з Дашею є правило, як куштувати подібні речі, той, хто перший пробує не повинен подавати жодного виду про те, яка страва на смак, для того, щоб другий з нас міг максимально нейтрально оцінити. Отже, експертна оцінка про японські Суші. Я порівнюватиму з нашою “Євразією”, оскільки вона є нашим фаворитом суші.

Соєвий соус — більш солоний у Японії.
Подача страви — ефектніша в Японії.
Васабі — знаходиться в суші, окремо не подається, різницю смаку ми не помітили.
Кількість риби на суші — у Японії більше.

Оскільки ми порівнюємо суто суші, не найдорожчі, не роли і без сиру Філадельфія, то смак приблизно однаковий з Євразією. Можливо в Японії трохи смачніше. Ми після приїзду спеціально замовили в Євразії максимально схожі.З мінусів у Японії, як багатьом відомо, вони не додають вершковий сир, за рахунок чого смак страви значно поступається тому, що роблять у нас. Також ми не знайшли ролів, в яких рис був би оповитий рибою. На думку, серед суші саме роли з червоною рибою є королями смаку. Попри те, що від трапези ми отримали багато задоволення, українські японські ресторани отримують найвищу оцінку. Адже ми навіть ще не куштували роли в ресторані Егерсунд, про який уже ходить стільки легенд. Хоча за ціну, яку я чув, не дивно, що там вони якісь особливі))))

До найпізнішого часу заселення в готель у нас було ще кілька годин, годину на добирання і годину, щоб погуляти. Але проблема в тому, що райони перебувають досить далеко один від одного і лише добирання в один бік з’їсть хвилин 20 – 30, а завтра взагалі розпочнуться дощі до самого відльоту. Поки ми з Дашею гаряче сперечалися куди нам краще податися, щоб усе встигнути, до нас підійшла японська бабуся і поцікавилася чи нам потрібна допомога. Це, до речі, стосується тих моментів, коли в Японії до розгубленого мандрівника обов’язково прийде хтось на допомогу. Ми пояснили, що просто картою намагаємося прокласти оптимальний маршрут, але бабуся вирішила взяти наш маршрут у свої руки. “А ви знали, що у висотці ліворуч від вас є ліфт із безкоштовним виходом на дах-сад? Не знали? Обов’язково піднімайтесь!”. Ух ти, дякую! Ми викликали ліфт, поки чекали, бабуся підійшла до нас і сказала, що має за планом на даху вечірню спортивну прогулянку.

Поки ми піднімалися, вона нам дала ще пару порад і місцевих лайфхаків. Наприклад, якщо на восьмому поверсі в Старбаксі купити каву, можна безкоштовно сидіти в бібліотеці. Не знаю як там у бібліотеці, але на вершині даху на нас чекала зелена територія та невеликий парк. Поки ми милувалися краєвидами нічного Токіо, японська бабуся ще кілька разів перетиналася з нами і підкидала ідеї, що тут ще подивитися в окрузі, щоб не витрачати час на добирання в інші райони. Таким чином, вона нам склала справді слушний маршрут у бік нашого готелю. Я так і не зрозумів призначень деяких будівель, які були у нас на маршруті, але було справді круто. На підході до центральної станції Токіо була зона зі столиками для фудкорту, за якими сиділи та випивали японці. Цікаво, що допиті пляшки вони тримають на столі, в результаті за кожним столом немов змагання хто більше вип’є алкоголю.

Острів Одайба

Прогнози погоди в Японії надзвичайно точні, і якщо обіцяють дощ, то нікуди ти від нього не дінешся. Чи все ж таки дінешся? Ми спробували провернути один трюк, а що, якщо встати набагато раніше, рано-вранці відгуляти основну частину маршруту до дощу, потім частину дня погуляти під час дощу і просто лягти спати раніше. Коли ми прокинулися, дощу ще не було, але, мабуть, ми настільки голосно виходили з кімнати, що розбудили дощ. Дощ цей день розпочався разом із нами( Проте Токіо треба подивитися. Для початку ми просто чудово поснідали в новій улюбленій кафешці. За фактом у нас у Японії всі кафешки окрім однієї виявилися улюбленими. Та одна була в Інарі, і мені, здається, вони просто забули додати в рамен щіпку кохання, ну ще, напевно, можна було б додати м’яска, або на крайняк інгредієнтів більше. Швидше за все, там працювали не корінні японці. Поки ще дощ лив не максимум, ми пішли гуляти парком Hamarikyu.

Дощовий парк був досить непоганий, але з боку могло здатися, що ми просто божевільні туристи, які просто не вірять в існування дощу, який упереміш з вітром намагався розірвати на шматки наші парасольки. Ми боролися і фізично, і морально. Парк виявився великий і просторий, що виявилося незвично порівняно з рештою невеликих мініатюрних парків Японії. Зручно, що з парку вирушають пороми на острів Одайба.

Коли ми підійшли до пристані, виявилося, що ці пороми вирушають раз на кілька годин, причому три рази на день, і один з таких буде через 20 хвилин. Касир наголосив, щоб ми раптом не переплутали, бо за п’ять хвилин до нього буде інший пором, який прямо в цей час відзначений у розкладі, на відміну від нашого. На той пором завантажилися всі люди, що були на станції. А нашого навіть на обрії немає. Точно це не наш щойно відплив? Касир запевнив мене, що наш зараз буде. Потім вийшов на самотню пристань і прощально дивився на паром, що пливе, потім подивився кудись вправо. І тут не знати звідки узявся приплив досить великий кораблик спеціально для нас, оскільки охочих більше не було. У результаті за 1400 єн (12 $). Ми отримали vip-трансфер в Токіо.

На острові є чимало цікавих локацій. Напевно, найцікавіший музей науки, ми її залишили насамкінець. Почали ми зі студії Fuji Film. Чесно кажучи, ми взагалі майже не зрозуміли нічого з інсталяцій музею, але запам’яталася інтерактивна скринька на відеоекрані, якій потрібно було сказати фразу японською, щоб вона відкрилася. Один чоловік вирішив нам допомогти, пояснивши, що тут просто потрібно це сказати і вказав на ієрогліфи. Потім зрозумів, що з пізнанням японського письма у нас так само туго як і з промовою і продемонстрував відкриття скрині фразою “Айтикоротомаші!” Скриня розкрилася, там з’явився смішний персонаж, а потім тітка в костюмі пінгвіна співала дитячу пісеньку, причому підспівувала і дитина і чоловік, які стояли поруч. Скриня закрилася, японці пішли. Ну що ж! Тепер ви побачите японську магію! Як не намагалися ми повторити фразу скриня не піддавалася. Я пробував з різними акцентами і з китайською і навіть з іспанською взагалі ніяк.

Потім ми знайшли гігантського трансформера, під музику він рухав різними елементами костюма та виблискував. Пощастило ще тим, що він робив це явно за якимось розкладом і ми підійшли як раз вчасно. Потім ми зустріли велику чергу до якихось дверей. А раптом і нам туди треба? Я спитав у працівника, куди веде черга. Він мені показав у перекладачі слово “Переможець”. Думаю, не стоятимемо стільки часу за переможцем, пішли далі. У великому торговому центрі бачили магазин, присвячений товарам із Копенгагену. Уся фішка в тому, що в Копенгагені таких дешевих цін навіть уявити не можна було. Як вони це роблять? До речі, завдяки дощу ми пізнали одне з чудес техніки, це автомати, які при вході в приміщення упаковують твою парасольку в целофан, щоб ти не заливав водою приміщення) І нарешті ми дісталися музею науки. Тут ми справді провели дуже багато часу. По перше, бо тут немає дощу, а по-друге – деякі зали справді змушували затриматись.

Багато чого є досить дитячого, тож якщо ви без дітей, то не витрачайте час на речі, які у вас не викликають дикої цікавості. Тепер пройдемося цікавим. Шоу робота. Хоч шоу і позиціонується як дитяче, але тут справжній активний робот, який і бігає, і стрибає на одній нозі під час бігу та грає у футбол тощо. Можливість покататися на гіроскутерах, керувати якими потрібно попою. Збоку здається, що хтось поїхав надто розумним туалетом. Ми з Дашею влаштували на цих девайсах гру у квача. У результаті я зробив неможливе – упав разом із гіроскутером!

Далі була зона, де висіла гігантська планета Земля, складена з безлічі відеоекранів, яка ще й на місяць перетворювалася на той час, коли ми там були. Але найцікавіші зали були, це імітація інтернету та зал зберігання інформації. Інтернет імітував пристрій метрів десять на десять і на весь людський зріст, з безліччю каналів, станцій і кульками, що скрізь катаються, по каналах. На першій станції ти отримуєш механічний пристрій із вісьмома механічними осередками пам’яті.

Даша кодує послання

За допомогою спеціальних станцій необхідно перевести латинську літеру у двійкову систему. Двійкове значення магнітами записується у механічну пам’ять. Далі ти йдеш на станцію надсилання повідомлення. Вибираєш адресата, це одна з п’яти інших станцій. Відповідно отримуєш двійкове значення номера цієї станції. Потім береш чорні та білі кулі та викладаєш номер станції та закодовану букву імітуючи таким чином нулі та одиниці. Натискаєш кнопку відправлення повідомлення, і твоє кодування у вигляді куль, в послідовності яких закодована адреса і повідомлення котиться по спіральці на станцію сортування. На цій станції відбувається зчитування двійкового коду та перенаправлення на вказану тобою станцію в листі. Потім кулі досягають необхідної станції, фільтр на вході відсікає адресні кулі та зчитує значення, яке було викладено у тіло повідомлення. Таким чином на станції одержувачі висвічується надіслана тобою буква. Одночасно літає багато повідомлень від різних відправників усіма цими шляхами.

Але, мабуть, найнезвичайніший зал, це зал інформації. Перед залом ти проходиш реєстрацію і навколо тебе на підлозі висвічується кольорове кільце з ручками. З цієї миті кімната стежить за тобою і записує всі твої переміщення та дії. Якщо ж ти підходиш до іншого учасника кімнати, то кола починають братися за ручки, якщо віддаляєшся, то махають один одному. Потрібно пройти близько п’яти різних станцій. На якійсь зі станцій тобі розповідають, про важливість анонімного зберігання інформації та про те, що твоя інформація належить тільки тобі і ти маєш право розпоряджатися нею. На одній із точок можна активувати відображення всіх твоїх кроків. По всій кімнаті висвітиться довга змійка всіх твоїх переміщень у вигляді п’ят, яка закінчиться на тобі. На найголовнішій станції ти можеш перетворити всі свої рухи на унікальну музику і прийняти рішення про те, чи готовий ти розкрити анонімність цієї інформації?

Твоя музика починає грати у всьому залі і на стінах починають відображатися ритми та хвилі. Якась танцююча абстракція. Оскільки Даша розкрила свою анонімність, то на стінах світилися її ініціали, поки всі насолоджувалися черговим унікальним музичним творінням. Ця зала у нас викликала, напевно, максимальне захоплення. Це було дуже незвичайно – послухати музику подумки.
З невеликих цікавостей музею мені ще сподобалася справжня голограма маленької малинки. Голограма досягалася за рахунок оптичної ілюзії. На піддоні лежала на вигляд цілком реальна ягідка, яку неможливо було помацати.
А, мало не забув про спілкування зі справжнім людиноподібним роботом. Поки Даша передчувала, які таємниці всесвіту вона зараз дізнається від штучного розуму, я прочитав в інструкції, що за штучним розумом має бути живий оператор, мова і рух голови якого підхопить робот. А друга людина вже має задоволення «поспілкуватися з роботом». Вийшло досить кумедно, враховуючи, що підходили відвідувачі, які не знали про наявність оператора, і я почав говорити з ними під виглядом робота. Випадковий чоловік чомусь поспішив втекти, коли я почав ставити питання.
Як би не було в музеї добре, тепло та сухо, але треба рухатися далі. Знову в дощ, знов у бій. Ми спробували зробити вилазку на набережну, щоб подивитися краєвиди, але в таку погоду ця витівка була провальною і безглуздою. Завтра треба щось терміново вирішувати із цим дощем. Наступне значне туристичне місце у нашому японському досвіді – перехід Сібуя.

Це, напевно, найбільш багатолюдне перехрестя у світі! Щоразу при загорянні світлофора тут здійснює перехід така кількість людей, що з голови не виходить питання: “Навіщо їм усім кудись треба?” Правда зважаючи на дощ, було відчуття, що йде стінка на стінку із парасольками як зі зброєю. Саме перехрестя обвішане шаленою кількістю відеореклами і навіть зі звуком. Це місце чудово передає атмосферу Токіо. Це єдине місце за всі мандрівки, де купа людей не дратує. Від перехрестя ми пішли у бік одного зі знаменитих районів – Роппонґі. Чесно кажучи, сил з мокрими ногами ходити вже просто не було, але відвідування Hard Rock Cafe є обов’язковим. Десь у дорозі ми перетнулися з мандрівником із Нової Зеландії, хлопець уточнив, чи не шукаємо ми тут випадково того, з ким можна добре випити? Але, на його жаль, ми не по цим справам, ми ж не в Грузії))) Я планував у японському Hard rock Cafe купити собі футболку на згадку. Але в Японії цих кафе кілька, а ціни в Роппонґі були вищими, ми вирішили, що завтра ще заглянемо в інший. На тому і вирішили, вирушили до готелю сушити ноги та спатки. Від вологості в ногах я боявся, що в мене перетинки між пальцями зростуться.

Ранок. Останній день, дощ ще сильніший, за прогнозом до самого літака. Надворі холодно, близько 10 градусів. Доведеться скористатися засобом від дощу. Працює воно так. Відкриваєш гугл карту та перевіряєш у якій частині Японії зараз тепло та ясно. Показуєш засіб від дощу у вигляді JR Pass контролеру, і на швидкості 283 км на годину просто відлітаєш від дощу) тепер зупинка поза графіком — Сідзуока.

Сідзуока

Що це за місто, ми не знали. Але це однозначно те, що нам треба. Аж не вірилося, невже цієї тотальної зливи там не буде. Всього година їзди і на вулиці 22 градуси, сонце та синє небо з хмарами. Тож проїзні за 650$ дають можливість не лише подорожувати Японією, а й змінювати свій маршрут залежно від погоди. У міста, в яке ми приїхали, є кілька проблем. Все знаходиться дуже далеко і Гугл показує автобуси не цифрами, а виключно ієрогліфами. Друга не менш значуща проблема, англійською тут не те щоб не говорять, його навіть у туристік інформейшен не знають. У будь-якому випадку це набагато краще, ніж боротися з природною стихією в Токіо. Хоча прикро, що в цій поїздці ми Токіо не змогли приділити належної уваги, а повертатися до Японії начебто й не має великого сенсу. Сподіватимемося, що колись на пересадці випаде хоч півдня. Хоча Даша загубила шарфик, тож швидше за все тепер повернемося. А ні, японка нас наздогнала і передала знахідку.
Зважаючи на мовний бар’єр, на нас чекає день подорожі в режимі “хардкор”. Неподалік залізничного вокзалу був відзначений шикарний замок. На жаль, шикарним він був кілька сотень років тому, поки його не зруйнували. Нині там археологи ведуть розкопки. Але проте це місто стало дійсно значною зупинкою на нашому маршруті, ми побачили життя Японії у нетуристичному місті та нам це дуже сподобалось. По-перше, тут є піша вулиця, яка буквально заряджає тебе красою. По-друге, у цьому місті ми поїхали на японський Тихий океан. Щоправда, їхати автобусом, номер якого не знаєш пригода ще та. Ми постаралися в голові утримати ієрогліфи і порівняти їх із написом на автобусі. У результаті з гугл картою чітко збігся перший ієрогліф, і ми в останню секунду схопилися в автобус. Зважаючи на все, цей ієрогліф означав слово “автобус”. Тому що виявився абсолютно на всіх інших автобусах. Але ж ми розуміємо, що ми як ніяк, в Азії. Тут завжди все складається на користь туристів. Ось і цей автобус поїхав саме туди, куди нам треба було. На набережній ми мали вийти біля шикарного комплексу з аквапарком. Коли ми вийшли, то з’ясували, що шикарним він буде, коли його збудують, а поки що тут бульдозери та працівники. Але за сосновими гаями нас чекав сонячний о-к-е-а-н!!!

Та ще й, як не дивно, справді тихий. Ми вже вдруге на Тихому океані, минулого разу ми його бачили з протилежного боку з Перу. Тоді я здивувався, чому його назвали тихим. Сонячний океан викликав хвилю почуттів. Це кінець нашої подорожі Японією. Тиждень пролетів дуже швидко, так ненадовго до Азії їхати просто неприпустимо, потрібно точно брати на такі поїздки щонайменше два тижні. Хоча, платити ще за тиждень проїзного не надто було б радісно) Як би гармонійно не виглядав океан, позначки в місті про те, куди бігти у разі цунамі, нагадують про небезпеку. Ну що, починаємо дорогу додому. Одне із завдань, яке нам треба було вирішити, це купити пакети для сміття, щоб упакувати рюкзаки, які на відміну від нас полетять до Києва. Не те щоб завдання було складне, воно просто нереальне. Спробуй японцям, які не смітять та не розмовляють англійською мовою, пояснити що таке сміттєвий пакет. Можна цілу телепередачу зробити, де учасникам як приз будуть пропонувати мільйон доларів, якщо вони за годину в іншій країні, де не розмовляють з ними однією мовою, зможуть купити дві речі – сміттєві пакети та перехідник з української розетки на азіатську.

Повернулися до Токіо, ми мали ще кілька годин. Можна було побачити ще щось із запланованого. Ми вибрали знаменитий годинник студії Гіблі (там, де Тоторо створювали). Шикарний годинник показує шикарне шоу кілька разів на день у певний час. Але не цього шикарного дня, сьогодні вони опинилися на ремонті))) Найсмішніше, що ми під цей годинник вже кілька разів намагалися підлаштувати маршрут, але ніяк не потрапляли, а ось тепер потрапили. Але ж бувають дива? Недалеко від годинника стояв великий паровоз, який так само за розкладом показував шоу і саме коли ми опинилися біля нього, чомусь шоу почалося поза розкладом. То справжній подарунок Японії на прощання. Тепер можна рухатися у бік аеропорту. Але спершу потрібно забрати наші речі з готелю. Ми з Дашею вирішили наостанок виконати справжнісінький майстер-клас мандрівника. Щоб Даша змогла ще погуляти районами, ми розділилися. Попередньо погодили місце та час, у який ми зустрінемося, погодили що робитимемо якщо не зустрінемося. Я поїхав по речі, Даша залишилася в Акігабарі. Весь вищий пілотаж полягає в тому, що у метро десятки виходів і переходів і той самий знайти дуже і дуже непросте завдання. Поки Даша гуляла, я поїхав здавати парасольки та забирати рюкзаки. Поки йшов із рюкзаками і без парасольок до метро, ​​примудрився втратити подушечку від навушників. Тепер вона навіки знаходиться у серці району Уено. На станції Уено за планом була покупка розкішної футболки у Hard Rock Shop. І саме на шикарних футболках тільки цього магазину замість Hard Rock Tokyo було написано Hard Rock Eki Ueno, а потім уже малюсінький напис Tokyo. Еее, а тут є так, щоб без бонусних доповнень у вигляді ені-бені. Дівчина з посмішкою відповіла, що такі футболки, на яких написано Hard Rock Tokyo тільки в районі Роппонґі, до якого доїхати вже фізично не встигну))) Ну ок, колись значить куплю собі футболки в ще більш дальній країні з хард роками. Час зустрічі вдалося вирахувати з точністю до двох хвилин. Коли ми на вході до станції побачили один одного, зітхнули з полегшенням.

Останній раз користуємося проїзними сідаючи в монорейку. За тиждень уже звик, що вони в окремій кишені і щоразу їх спритно дістаю, тепер вдома почесно зберігатимуться як пам’ять про незабутню поїздку.
Ну що ж, підіб’ємо підсумок про подорож. Це було дуже насичено, у низці місць унікально. Поїздка не має прямих аналогів на нашому досвіді, що дійсно немалий плюс. Щодо цін багато хто описує Японію як дорогу країну, це не зовсім так. Точно дорого — купити проїзні, а далі вже можна гуляти в рамках бюджету. У топі речей, що запам’ятовуються, це туалети, приємний менталітет японців і звичайно ж Нара зі своїми оленями. Їжа та храми тут не такі як в інших країнах Азії, що є безперечним плюсом. Японія однозначно отримує одну з найвищих оцінок. Але все це має і зворотний бік медалі. Якщо Азія ще не відкрита, то однозначно краще починати з країн легше, якщо ж ви досвідчений мандрівник і готові прийняти виклик, отримати чогось нового, незвичайного та складного – Японія на вас чекає!

Детальний Маршрут

Це відчуття хіба що порівняно з першою панорамою Гонконгу, яка відкрилася нашому погляду крізь густі тумани, після обходу поромом безлюдного острова. Ця незвичайна подорож не має передісторії і не була у планах навіть довгострокових. Завжди розповіді про екзотичні острови здавались чимось казковим та нереальним. Сама назва Мальдіви вже розкриває красу островів. Перечитуючи інформацію про Шрі-Ланку Даша помітила, що острови знаходяться зовсім недалеко, а прогугливши ціну Дашу наздогнав приплив казкової радості, а я ніяк не міг повірити — ми полетимо на Мальдіви! У казку ще не вірилося тим, що ми полетимо авіалініями Emirates, які є кращими на нашому досвіді. Тож одного дня ця казка почалася…

Після подорожі Шрі-Ланкою передих у нас був зовсім короткий, лише 90 хвилин. Під час польоту я переглянув тематичний мультик «У пошуках Немо» та прийняв позитивний заряд від персоналу судна. За ілюмінаторами з’являються острови, їх багато, крізь темряву видніється їхнє гарне освітлення. Крізь групи островів видніється красень-мегаполіс Мале. З огляду на площу 5 км ² і густоту населення 17 000 ос/км ² можна уявити гущину забудованого острова.

Отримавши штамп у паспорт ми відвідуємо наш перший острів – Аеропорт)))
Острів досить тісний і для відпочинку не дуже підходить, але чомусь він нам настільки приглядівся, що наприкінці ми навіть ще раз на нього повернулися😊. Застрибнувши у пором за 1$, який курсує кожні 15-30 хвилин, ми попливли. Одна думка “Ми на Мальдівах!” підвищує адреналін у крові. Крізь густу ніч видно всю прозорість води, а безкрайнє зоряне небо доповнює всю красу. Ніч була дуже гарна.

Мале

Наша перша зупинка у найменшій столиці світу. Люди ненапружені, балакучі, поки їхали на таксі за 1$ до нас завантажилася якась жінка і дорогою вийшла як із маршрутки. До готелю вела ненапружена доріжка, а в готелі на ресепшені сидів розслаблений растаманчик, який нас заселив і безкоштовно продовжив час чек-ауту з готелю. У наступному пості будуть описані всі тонкощі організації туру «Самостійно на Мальдіви». Ми чудово розуміли, що для вписування в режим Мальдівських громадських поромів по 1$ нам необхідно провести чимало часу в мегаполісі Мале, інакше доведеться дорого платити за трансфери. Отже, наш готельний растаманчик розслаблено роздрукував розслаблений аркуш із таксами на екскурсії… І тут ми приземлилися з неба на землю. Приблизно по 150-300 $ з особи за одноденне відвідування острова. Цей момент запам’ятався фразою “Ти на Мальдівах дитинко!”. Дивлячись у ціни, я зрозумів, що весь маршрут доведеться коригувати, тому що в Мале з такими цінами ми довго не протягнемо. Дуже корисно мати встановлену програму Booking.

Кінець світу

Вранці острів чомусь перетворився на справжній “кінець світу”) Відсутні пішохідні зони, немає парків, якийсь розвалений цвинтар. Хтось вантажить рибу, хтось пиляє болгаркою трубу, хтось ремонтує в цеху машину, людина, що йде із киркою раптом зупиняється і починає довбати плитку, таксі без водіїв, інші весь час зайняті. Ми заблукали та не можемо потрапити в наш готель, сонце палить вище 30 градусів о 10 ранку, знову потрапляємо на те місце де вантажили рибу. Все роздовбано, суцільні ями замість пішохідної доріжки, мужик уже зі своїми друзями довбає нову яму десь через три ями від першої ями, а троє інших стоять поруч і довбуть їх порадами. Потім троє довбають, а один радить. Скрізь трафік, усі кудись їдуть, висотки. Замість парку старий цвинтар. Таксист нам сказав, що ми знаходимося в іншій частині острова, і він дешевше ніж за 1,5$ не повезе нас до готелю, і взагалі він не дуже й то хоче їхати так далеко, це ж більше кілометру!

Передих)

Умовивши таксиста ми таки потрапили до готелю. Загалом кожен кінець світу уявляє по-своєму, але це виявляється дуже схоже на острів Мале. Об 11:00 ми знову в готелі, а пором лише о 14:00. Стейк із тунця та піца з морепродуктів швидко виправили ситуацію. Сівши на пором за 2,5 $/ос, було прийнято тверде рішення ні за які шиші не повертатися на Мале, як планувалося раніше. Розклад поромів можна знайти на сайті MTCC. Загалом Мае залишив позитивні спогади і саме місто реально красиве, особливо з ілюмінатора або сусіднього острова)

Острів Maafushi

Це ідеальне місце для ночівлі та подорожуючих дикуном. Ми дуже багато готувалися до подорожі та хочу сказати це однозначно правильне гарне рішення. Острів відносно великий, 1,3 x 0,3 км завдовжки. Має багато готелів, в’язницю, школу та інфраструктуру для місцевих мешканців, що робить перебування на ньому дуже комфортним та головне – дешевим. Відмінна риса острова на ньому є пляж для туристів, на якому дозволено купання. Дорогою до острова нас місцевий житель пригостив шоколадками, а за вікнами були такі види, що не піддаються опису! Менеджер готелю нас прийняв прямо з міського порома. При вході в готель на нас чекали прохолодні мокрі рушники для рук та вітальні фреші, а також безкоштовна романтична вечеря. Абсолютно ненапружений працівник нас почав вводити в курс справи, але оскільки часу до заходу сонця залишалося мало ми швидше побігли на берег Лаккадівського моря. Ціни на майбутні екскурсії були дорогими, але в рази дешевшими ніж у Мале. Розкішні вечері в готелі коштували по 7$ з людини, у стилі фуршету із морепродуктів. Ми не роздумуючи, підписалися на вечері на всі дні. Екскурсії удвох брати дуже дорого, потрібно познайомитися з усіма туристами готелю та приєднатися до різних груп. Знаючи англійську це зовсім не складно, та й менеджер весь час допомагає в об’єднанні. Увечері островом є де прогулятися. Уздовж набережної розбігаються зграї крабів, ховаючись у піску, морі та норках. Нори риють такі, що в темряві неодноразово нога провалювалася. Так і безглузду травму отримати можна. Також на острові багато місцевих магазинчиків, у тому числі і продуктових. У в’язницю не пускають, як не проси.

Під час мандрівки ми підсіли на індійські серіали. Вони йдуть один за одним по кілька разів на день. Тож будь-коли можна подивитися як розвивалися події. Увечері ми дуже переживали, чи вийде королева заміж за короля, не підозрюючи, що його мати проти цього шлюбу. Після вечері ми переживали як фатальний чоловік поставиться до того, що у його обраниці вже є дитина, попри те, що скоро весілля. Все ускладнювалося тим, що він не поїхав навчатися до Англії через неї. А після нічної прогулянки ми співчували дівчині, у якої наречений таємно працював механіком. А прокидалися ми у хвилюваннях за героїв, яких мама могла застукати за передвесільним розписом рук хною, адже вони ще не побралися! Ну а про мальдівські кліпи це треба писати окрему розповідь.

Острів Biyadhoo

Умощуємось ми з групою наших нових малазійських друзів у катер-спідбоут. І тут на повній швидкості ми летимо водою. Швидкість була настільки великою, що нас зносило з сидінь, було дуже весело і смішно, всі сміялись і раділи, доки мотор не згорів… Добре, що це не була дорога до аеропорту. До острова нас катер ледве дотяг. По прайсу поїздки цей острів був одним із найдешевших, а ось за фактом… щелепа так і відвисла. Одна думка «Скрізь фоткатися!». Тільки туристів, що приїхали, можна легко відрізнити від постояльців. На візуальну красу острів перевершив усі сподівання про Мальдіви. А тепер дізнаємося який його підводний світ! До речі, наш готель нам безкоштовно трубки з масками давав із собою.

Варто було лише пірнути в прозору бірюзову воду, перед очима відкривається підводний рай, зовсім не схожий на ланкійський чи єгипетський, це щось зовсім інше. За рахунок білого кольору піску, на мілині відсутня блакить у воді. Коралові гаї виглядають зовсім інакше. Сотні риб плавають навколо тебе, з глибин великих рифів виглядають восьминоги, здорові риби підпливають зовсім близько. Одна риба посилено розкопувала дно, захоплюючи каміння своїми зубами і відкидаючи їх убік, великий скат пропарив біля мене і зник у глибині, а китаєць нам розповідав, як поплив дивитися черепаху, а зустрів велику акулу. У Мальдівському підводному світі почуваєшся трохи напоготові. Наприклад, під час зустрічі з восьминогом було трохи незрозуміло, хто кого має боятися. Розмір голови у нас із ним був однаковий. Коли поряд з тобою пропливає скат — дуже красиво, але думка “Хоч би він тобою не зацікавився” голову не покидає. Якщо плавають маленькі акулки, мимоволі замислюєшся, а де ж великі? Пропливаючи до кордону мілини починаються красиві коралові урвища. Під великими коралами ховаються цілі зграйки маленьких рибок. Вдень ти плаваєш під сонцем, не шкодуючи себе годинами у воді. Вночі шкодуєш від сильного згоряння. Вищеописаний підводний світ трохи перетинається з островом Filalhohi, я не став поділяти його на різні острови в цьому оповіданні. Загалом острів чудовий і невеликий, для разового відвідування якраз. 

Ночували ми на нашому Маафуші, заощаджуючи при цьому колосальні суми, як з’ясувалося потім. Ночами починалися сильні зливи і мені здавалося, що готель затопить разом з островом. Часом від шуму злив навіть прокидалися. На ранок про дощі нагадувала лише огрядність на небі, яка частково нас рятувала від тотального згоряння. За всі три дні ані краплі дощу вдень не випало. А коли в обід хмари розходилися, з’являлося нещадне сонце.

Острів Fun Island

Зайшовши у спідбоут з нашими китайськими братами ми вирушили на Fun Island. Забігаючи на перед скажу, що острів ми не рекомендуємо відвідувати. Острів досить великий і відносно Maafushi не дешевий, острів має дуже бідний підводний світ і його заносить водоростями. На острові є чудова коса, де можна наробити купу екзотичних фоток.

З одного боку, коси хвилі, а протилежної повний спокій, сама коса, напевно, метрів 10 у діаметрі. На острові було багато рашистськомовних людей і можна було з ними побалакати. Забавним фактом зустріли бабусю із дідусем котрі вже об’їхали 40 країн, респект їм!

Одна китайка як лягла на пісок, так через 4 години встала, сказала своєму другові китайською «Поспаля!» і лягла далі спати на лежак. Ось це витримка, приїхати на дорогий острів і проспати 8 годин на піску. Китайці дуже суворі до себе. Найцікавіша риба острова тусується біля пірсу, біля таблички «Не плавати», але ж це не зупинить це снорклерів) На наступний день у нас запланований наш третій екзотичний острів, і вже прямо цікавість розбирало на тему того, як він нам сподобається.

Острів Filalhohi

Острів просто ідеальний, його розмір дозволяє по ньому трохи прогулятися, його корали просто зачаровують, його риби стають твоїми найкращими друзями, папуга англійською мовою готовий вислухати кожного туриста, відповівши йому “Hello” або “How are you?”. Острівний готель має елітні будиночки на воді. Увечері всі гості острова традиційно збираються подивитися на захід сонця. Нікого навіть не зупиняє той факт, якщо захід сонця йде в суцільні хмари.

У цей день я вже плавав у футболці, оскільки шкіра не звикла до такого інтенсивного згоряння. Коли здавалося, що вже більше згоріти не можна — згоріли ноги. Загалом на Мальдівах треба дуже добре мазатись від згоряння. Провівши на острові весь день, ми поїхали назад на Маафуші. Наступного дня господар допоміг вирішити питання з аеропортом, і ми по 45$ з особи за 40 хвилин дісталися аеропорту. Це дуже дешева ціна щодо інших трансферів, оскільки міські пороми не ходять у п’ятницю.

Місто Мале найкрасивіше виглядало з-за скла Бургер-Кінга, в якому ми обідали на аеропортовому острові))) При спробі поміняти гроші я випадково і непомітно перетнув прикордонну зону у зворотному напрямку. У всякому разі, я розумів, що задум не дуже, але мальдів’янка з information center направила мене саме туди. Я спокійно пройшов у якісь двері, які відчинилися явно не для мене, а для попереднього працівника. Довго не міг знайти працівника обмінки, але коли я зрозумів, що щось не так, то вирішив уточнити в охоронця чи все я правильно роблю. Такого подиву я давненько не бачив, прикордонник трохи посміхався, що я непомітно пройшов крізь зачинені сек’юрні двері й довго не міг зрозуміти, як я це зробив і питав, чи я не приколююся над ним. Добровільно перейшовши кордон назад, я пішов шукати іншу обмінку.

Повернення на Шрі-Ланку

Вдруге на Шрі-Ланці за тиждень це ефектно. З аеропорту вийшли вже як удома. Як не дивно, навіть скористалися послугами таксі прямо біля терміналу, ціна виявилася справді гарною. Потім звичайно, хтось зателефонував водієві і ламаною англійською пробував вимагати більшу суму, але не склалося))) Кидалово через телефон це щось новеньке) На ночівлю ми зупинилися в Негомбо. Увечері в кафешці ми добре наїлися стрітфуду, я їв якогось карася із зеленими кістками. Причому кісточки були зелені навіть на злам, але місцеві ланкійці настільки впевнено харчувалися в цій кафешці, що ми дійшли висновку, що так і має бути. Наш повторний візит до країни був недаремним. Поки ми гуляли, я помітив, що кошеня впало в канаву і не може знайти вихід. Поки я опускав руку в канаву, боявся, що мені її відкусить якесь чудовисько. Поставивши кошеня на землю, до нього збіглися інші кошенята. Загалом поїздка вийшла насиченою та незабутньою.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 24.11.2013 – 29.11.2013
Тривалість: 5 ночей (3 повних дні на екзотичних островах)
Авіаквитки : Emirates
Готелі: booking.com
Екскурсії: Домовлялися з господарем готелю
Складність поїздки: 6/10 (вище середнього, складна організація)
Острова, рекомендовані до відвідування: Biyadhoo, Fihalhohi

Десь на другому курсі одна знайома на прізвисько Кип’ятильник сказала: «Мій друг приїхав з Індії і привіз цілий кілограм різного цукру з кафешок». Мої думки приблизно були такими «Ось це круто, Індія — це ж зовсім неймовірно і напевно дуже дорого!»
Час минав, почалася епоха великих подорожей, але думка про Індію не брала жодних обрисів і швидше навпаки – поїздку вважав зовсім не пріоритетною і навряд чи реалізованою. Останній раз перед польотом на Шрі-Ланку ми добре думали між Індією та Шрі-Ланкою. Того вечора було ухвалено остаточне рішення, що до Індії їхати не будемо.
Але, ще не встигнули повернутися з острова, як на нас чекала ця диво-акція. З власного досвіду хочу зауважити, що акційні ціни завжди кардинально змінюють плани. І ось квитки на руках! Підготовка йшла повним ходом, свій безцінний внесок зробила Лесайп, оскільки скористалася цією ж акцією раніше за нас.
Спочатку було отримання візи зі збором документів і заповненням складної анкети. Потім був просто неймовірно дивний процес закупівлі залізничних квитків запланованим маршрутом, включаючи листування з адміністрацією індійської залізниці. Потім було отримання візи для пересадки в ОАЕ (для транзиту без виходу віза не потрібна) з виходом до міста та іншим набором документів. Після пережитого гемору з візами та підготовкою маршруту ми думали, що найскладніше позаду, ми були занадто наївні.
По дорозі ми здійснили вихід у Дубаї, а також домовилися між собою не їсти стріт-фуд в Індії.
Летіли ми в Делі Емірейтсами. Все як завжди на віп рівні. Літак був новим. Сенсорні екрани на сидіннях були з дуже гарною роздільною здатністю та якісним сенсором. Пульт, що йде в комплекті, мав так само свій екран і був сенсорним. Під час тихої години на стелі вмикали зоряне небо, дуже гарне. Після прогулянки Дубаєм нам тиха година була якраз. Емірейтс, як завжди, тверда п’ятірка з великим плюсом.

Занурення і трохи Делі

Прилетівши вночі до аеропорту ми вирішили скористатися vip-послугами офіційного таксі, оскільки це значно дешевше за готельний трансфер. Таксист почав запевняти, що наші залізничні квитки недійсні без спеціального підтвердження у туристік інформейшен, але його спроби обману були марні. Далі з’ясувалося, що нам потрібно заїхати в туристік інформейшен, бо там йому підкажуть дорогу до готелю. У результаті менеджер туристік інформейшен напоровся на мій бойовий настрій і мало не відгріб за всю мою втому 24-х годинного добирання до Індії. У результаті таксист повіз нас в готель, але нас не зміг довезти прямо до готелю з невідомої причини. Хвилин 15 прогулявшись пішки до готелю ми оцінили навколишнє оточення і зрозуміли які трудові будні заслуженого відпочинку на нас чекають. Вселившись у готель, треба було добувати гарячу воду шляхом відкручування іржавого крана під умивальником. Помив руки – закрути брудний кран назад. Туалетний папір? Платно! Вийшли надвір, купили папір, який хоч і запечатаний, але вже всередині трохи брудний. Обмінявши гроші, ми почали досліджувати цю диво-країну.
При виході з готелю нас весело до себе закликало сімейство індусів погрітися біля вогнища посеред вулиці. Якийсь вуличний брудний на вигляд торговець дуже смачно смажив картоплю. Реально оцінивши обстановку, довелося зруйнувати договір про фаст-фуд. Спочатку він усе гарно смажив, додаючи помідорку, цибульку, лимончик і спеції, потім узяв одноразову тарілочку, рукою взяв у горстку зі сковорідки картоплю і насипав нам у тарілку, приправивши якогось порошку з кишені, мабуть, секретний інгредієнт. Потім дістав чисту ложечку і поклав на брудний прилавок, щоб ми взяли. Гроші він розраховував тією ж рукою, що і брав нашу картоплю, але ж як було смачно! Повечерявши картофаном, ми вирушили спати. У номері було трохи брудно, а в наших ліжках явно вже хтось спав до нас, але яка вже різниця після картоплі?! Загалом, коли мене вночі жерли москіти, це означало одне – я ще живий, адже я їх відчуваю. О шостій ранку задзвонив будильник, одна з перших думок була «Ми живі! А норм у них тут стріт-фуд». Цього ранку було укладено новий договір, про побоювання стріт-фуду. Чесно кажучи, ніколи не думав, що в Індії не побоюсь їсти вуличну їжу.

На залізничному вокзалі, не дивлячись у наші квитки, нам всі сказали, що потрібна саме п’ята платформа. На платформу незабаром під’їхав якийсь лівий поїзд, але на вагоні з нашим номером був приклеєний список тих, хто в ньому має їхати, і ми там були! Радісні, що не провтикали свій перший поїзд, ми сіли на наші полиці з чотирма індусами. Незабаром йшов індус і кричав «Каклети!!!», а за ним інший, кричачи «Чай!». Дивно, ось і поснідали. Зрозуміло, що картопляні, пряні каклети нам давали голими руками. Трохи гострувато, але ж смачно! А чай Масала мені відразу сподобався.

Матхура

А дощу не було…

Місто нас прийняло з радістю, натовпи водіїв оточили нас і пропонували свої послуги, всюди йдучи за нами. Кожен із водіїв щось посилено розповідав англійською чи індійською мовою. Ми пройшли досить далеко, але кільце водіїв не розчинялося. Я до речі тут одразу забув всю англійську мову і до кінця поїздки тримав позицію, що я її просто не знаю. З англійською у них дуже туго, по факту вони говорять індійською, але при цьому щиро вірять, що це ідеальна англійська з приємним лондонським акцентом. Одного разу я зрозумів, що наш культурний обмін не може бути одностороннім і почав натовпу розповідати нашу поезію. “Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було?” Розповідав я дивлячись їм у вічі драматично жестикулюючи. Усі індуси замовкли й уважно слухали мене. Незабаром вони почали тактовно розходитись так і не дослухавши цього чудового вірша, але найцікавіший залишився і слухав далі. Якби не гарно йти з театру під час вистави. Коли знання цього вірша закінчилися, вирішив трохи ознайомити з культурою рашистів. Варто зазначити, що російська поезія сподобалася значно менше нашому індійському братові, так і не дослухавши скільки богатирів виходило з води, він дуже ніяково пішов від нас. Було видно, що індусу дійсно шкода недослухати всі наші вірші. Але робота кличе. Таким чином ми позбулися індусів на вокзалі. Коли намагаєшся з кимось домовитися за ціну перевезення з тобою можуть погодитись на меншу ціну, а коли ти підеш за водієм, з’ясовується, що він не водій і привів тебе просто до якогось дорогого місця з високими цінами. У самій Матхурі ми дивилися цікавий палацовий комплекс, фотографуватись у якому не можна було, на вході забирали речі до камери зберігання під розписку задекларованих речей.

На території комплексу було справді красиво. Гуляючи по закутках міста, ми помітили доставника домінос піци, який завернув у підворіття. Ідея скуштувати індійського доміносу промайнула одночасно в обох. Пішли в підворіття виловлювати кур’єра. Нам пощастило, що він повертався тією ж дорогою. Тут я різко згадав, що добре знаю англійську і почав допитуватись в індійського товариша, де знаходиться піцерія. Спроби були марні, але він з радістю залишив номер самої піцерії. Прийшовши в готель, ми знайшли дивний сайт піцерії. В основному всі піци були вегетаріанськими із щедрими асорті з перців. Аналог нашої “4 сири” у них “5 перців”. По телефону наша розмова тривала чимало. Я з оператором зміг порозумітися, що мені потрібна конкретна піца, і попросив великого розміру, з доставкою до нашого міста. Оператора не так злякало, що везти потрібно в інше місто, як той факт, що ми беремо велику піцу на двох. Оператор намагався мене вмовити на середню чи маленьку, але я наполіг на своєму. Потім ми довго намагалися зрозуміти, чи потрібен мені в піцу «Екстачі!». без моєї ствердної відповіді оператор на відріз не хотів приймати замовлення, варіант «Я не знаю» не підходив. Треба було сказати конкретно, потрібен він мені чи ні. Якимись літерними розборами ми з’ясували, що «екстра чіз» мені не потрібний. Супер, за 560 рупій замовили піцу, незабаром привезуть.

Наші друзі

У нашій безвіконній кімнаті починає потихеньку пахнути газом. І ми визначаємо, що зі щілини в стіні кімнату наповнює пропан, думка що таке могло початися під час сну просто жахає. Я терміново дзвоню на ресепшен, приходить інженер із якоюсь дивною рідиною. Він починає розпорошувати рідину в різних місцях кімнати і пильно вдивлятися. Я думаю “Ого індійська наука, зараз він, напевно, локалізує джерело проблеми!” Кімната починає зненацька пахнути фіалками. Товариш більше переживав, що пропан несмачно пахне. Я притяг до кімнати адміністратора. Адміністратор з мудрим виглядом дивився у щілину у стіні і все нам зрозуміло пояснив. Вони використовують систему газового нагріву, тому проникнення газу до кімнат у них є нормальним явищем, переживати за вибух не варто, тому що у них це регулярно і нічого не вибухає. Нас люб’язно переселили в іншу кімнату, в яку вже мчав інженер із фіалковим дезодорантом. Ледве встиг його зупинити, не від газу задихнутися так від фіалок! Незабаром у кімнату зайшов кур’єр доміноса і був приємно здивований, що ми ті хлопці, яким він залишив свій номер. Весело поспілкувавшись із хлопцем ми домовилися, що він буде нашим індійським другом. Піца від нашої відрізняється, але була смачною.
Цього дня ми встигли відвідати ще одне місто.

Вріндаван

Домовилися ми, що нас за 700 рупій звозять Вріндаваном, все покажуть і повернуть назад. Це було єдине рішення, тому що з їхніми автобусами в Матхурі розібратися нереально – все на хінді, і ніхто не розмовляє англійською. Храми відкриваються у цьому місті після 15:00. У самому місті було багато різних палаців та храмів. Перший був багатоповерховим і по ньому можна було походити. З верхнього поверху відкривався гарний краєвид на городи, далекі будинки, ближні дахи та трупа, що лежить на одному із них… людського трупа… Мабуть, хтось не помітив запах газу перед тим, як ліг спати. Добре хоч ми не доповнили картину після нічлігу. Інший храм не діяв і був окупованим мавпами.

Гуляючи храмами ми не підозрювали, що на мене готується справжнісінький індійський замах. У храмі Крішни нас навіть завели і посадили перед шторками, відкрили шторки, а там Крішна весь в освітленні, і щось нам почали розповідати, а коли дізналися, що ми не меценати, які приїхали до Індії, щоб збагатити саме їхній храм, освітлення вимкнули. Та шторки закрили.

Замах

Купуючи сік з лічі, ми не знали, що на цей сік у когось є інші плани. Встигнувши трохи відпити, я бачу, як на мене, летить мавпа. В голові встигло проскочити: «Подряпає, а ні, нігтів немає, вкусить брудними зубами! Що робити, битися з мавпою якось дивно» Отримавши ногами в груди, я відчув, що мавпа вчепилася в сік. Я від несподіванки закричав і злякався, щоб вона не потягла найцінніше — фотоапарат.

Вихопивши у мене сік мавпа вже сиділа на даху будівлі та намагалася з’їсти коробку. Я був у найсильнішому шоці від того, що сталося, а Даша знайшла це кумедним. Через три години індійська карма повернулася і до Даші. Гуляємо ми у передчутті замовлення піци. Лунає крик індусів, потім крик Даші, потім повз мене повітрям летить наша сумка, інстинктивно я ударяю по сумці, і сумка змінює траєкторію, в думках знову проскочило “не віддати фотоапарат”. На цей раз мавпа втекла з нічим, пробивши наскрізь своєю лапою в сумці два пакети.
Так, перший день в Індії видався веселим. Вранці ми покинули місто, наш поїзд запізнився всього на півтори години з 20 можливих.

Агра

Їдемо ми з Агри вже більше доби, і тут я розумію, що ми забули подивитися Тадж-Махал, блііін! Терміново все міняти треба, і якось повертатися, як же можна було провтикати так, адже це була основна пам’ятка! Пів дня в офісі був чомусь тривожний настрій, а потім я згадав, що мені снився сон про Індію, а виліт взагалі тільки через два тижні.

Моя індійська сім’я

Агра була спеціальним гостем нашої програми. Ще з Києва планувалося головне завдання відвідати Тадж-Махал. План був такий, у нас два дні в Агрі і потрібно відвідати сусіднє місто, якщо у перший день буде погана погода, то Тадж ми відвідаємо в другий. Їдемо ми з Матхури поїздом, а туман настільки непроглядний, що відчувається присутність дементорів, які переслідують Хогвартс-Експрес. Приїхавши до Агри нас зустріло чисте небо та яскраве сонце. Чекати на другий день для відвідування дива, ми не могли. Нас таксист чомусь свідомо привіз до іншого готелю і показав нам як пройти до нашого, але ми вже звикли, що нас завжди чомусь не довозять. Ми вирішили, що це готель його мамки, і він не може не похвалитися. Заселилися в готель, який знаходився впритул до території Таджа, ми одразу вирушили до входу. По всій Індії та Азії входи для азійців мають значно нижчу ціну, ніж для туристів. У результаті, вхід до Тадж-Махалу для нас коштує 750 рупій з людини, замість стандартних 30 рупій.

Неймовірна черга простягалася до входу, черга була настільки величезною, що ілюзійно здавалося ніби люди не вміщаються в азійський материк! Але квитки «Хай прайс!» все вирішують, з такими квитками маєш пріоритетний прохід без черги. Тобто попри популярність пам’ятки, бездоганну погоду та неділю, закордонні туристи потрапляють туди без черги.

Приємне усвідомлення того, що зараз відбувається вдруге у житті відвідування одного з найвідоміших місць світу. Спочатку погляду відчинилися шикарні ворота, і за ними видніється він самий!!!! Тадж Махал!!! Сфотографуватися тут просто не виходило, щоразу здавалося, що потрібно ще раз сфоткати. Сади з басейном простягалися від воріт до самої усипальниці. Він справді величезний і значущий. Тадж-Махал та єгипетські піраміди — найнезабутніше у наших подорожах. І так фотку, і ось так фотку, і без того індуса на тлі і з такого ракурсу, але з тим індусом… Потім був захоплюючий момент, коли до нього вперше торкаєшся. Загалом він реально крутий, я не знаю, як можна описати те, наскільки він крутий) Коли ми йшли з його території, до останньої секунди його поїдали поглядом, і ось уже Тадж зник за воротами, хотілося там ще годинами залишатися, проте відхилятися від плану було небажано. Ми найняли велорикшу, який повіз нас у Форт. Він бідний так пихкав і торохтів крутячи педалі, що, напевно, не дуже радий був, що вибрав саме нас. Але зробимо перерву на індійський обід.

Перед відвідуванням форту ми добре підкріпилися вуличними пурі та чапаті зі смачними соусами. Форт хочу сказати справив гідне враження, було дійсно де погуляти, а на горизонті виднівся все той же Тадж. Що мені подобається в Індії, скрізь де є трава можна лягти полежати і це вважатиметься в порядку речей. Тому, коли сильно втомлюєшся, завжди можна повалятися на сонечку.

Детально вивчивши форт, ми зловили тук-тук і сказали, що нам потрібно відвідати три речі: обмінник, туалет і усипальницю Tomb of Itimad-ud-Daulah на іншому березі річки, а потім повернути нас у Тадж. Тук-тукер повіз, але сказав, що гроші ми поміняємо лише наприкінці шляху. Я почав пояснювати, що у нас закінчилися рупії і на вхід до усипальниці нам потрібні гроші, на що таксист нам відповів «Гроші, це не проблема» дістав значну пачку грошей, відстебнув нам 2000 рупій (приблизно 300 грн) і сказав, щоб ми себе не почували ніяково. Загалом нормально, сіли в таксі, а нам там ще й грошей дали. Подивившись усипальницю, яка вважається міні Тадж Махалом, ми дійшли висновку, що усипальниць у них багато, але найвідоміший Тадж, оскільки він просто величезний.

На території усипальниці Tomb of Itimad-ud-Daulah теж досить симпатично, але скромніше) По стінах периметра бігали і билися мавпочки. Поки охоронець десь позіхав, я сходами піднявся на одну зі стін, щоб подивитися, що навколо, але весь час боявся відгребти люлей від мавпи, тим більше вже мав досвід.

Надвечір ми повернулися до центру і вирішили дослідити, що є довкола. Нас зацікавила одна доріжка, яка привела нас до гарної арки, видно було, що за аркою гуляє павич і на розслаблено сидять люди. Ми поспішили перетнути арку, але на око на велике щастя потрапила табличка «Лепрозорій». Даша мені до Києва не вірила, що я коректно переклав напис. Екстримчик відчули ще той! Не щодня опиняєшся біля відкритого входу в лепрозорій. Далі нас вела інтуїція і у протилежному напрямку. Було вже зовсім темно, і ми помітили якийсь ажіотаж біля якоїсь брами. Підійшовши до воріт ми зрозуміли, що вхід тільки за запрошенням, і вже хотіли розвертатися, але охоронець нам сказав: «Вам запрошення не треба» і пропустив усередину. А там відбувався справжнісінький ярмарок! Скрізь веселощі, торги усіляким одягом, вуличні ласощі, атракціони. А головне на туристів тут особливо не чекали і до нас взагалі ніхто не чіплявся. Хоча в один момент нас наздогнав не індійський хлопець і уточнив чи не з України ми випадково. Почувши позитивну відповідь, хлопець пояснив, що його дружина бачила нас 5 хвилин тому і дійшла висновку, що ми, швидше за все, українці, але напевно вони не знали, і коли вона побачила нас вдруге, цікавість перемогла. Я на вулиці скуштував саморобне морозиво, яке при мені робили з льоду брудними руками, а потім для смаку додали туди варених макаронів і полили якимось полуничним хімікатом. Морозиво було так собі, навіть перехожі індуси з подивом поглядали, як я його їм. На вечерю я попросив у вуличній кафешці м’яса, і мені посмажили якогось смачного звіра з трьома ногами. Я не знаю, що це за диво було, але дуже смачне. Даша замовила індійську негострої їжі, а принесли гостру. Кухар зрозумів, що не потрапив нашим чутливим смаковим рецепторам і приніс комплімент – солодкий пудинг. Даша пробує пудинг, і кухар за виразом обличчя розуміє, що пудинг виявився так само «гоструватим». Місто якось відразу запало в душу і безперечно сподобалося більше ніж попередня трійка.
Вранці перед поїздкою треба було добре підкріпитися. Вибравши найзатишнішу на вигляд кафешку, ми замовили картоплю фрі та індійських чапаті. Офіціант швиденько втік на ринок за картоплею. Для пікантності разом із картоплею засмажилася якась комаха, коли Даша акуратно за крильце почала витягувати, а у нашого друга почали відвалюватись лапки посипаючи нашу картоплю. Для ще більшої пікантності ми додали кетчупу і картофанчик пішов чудово. Ми навіть чайові залишили кухареві-офіціантові за таку екстравагантну страву.

Фатегпур-Сікрі

Діставшись автобусного вокзалу нас відразу спробували розвести. Водій автобуса у Фатегпур-Сікрі відразу почав відмовляти їхати на ньому, тому що він поїде не скоро, години через 3, поки повністю не заповниться. Водій випадково забув, що його автобус вирушатиме за розкладом. Водій дуже наполягав, щоби ми поїхали з його другом за 1200 рупій «онлі». До речі, проїзд автобусом коштує 40 рупій. Від віп послуги ми відмовилися, уточнивши в касах, що автобус вирушає за 15 хвилин. В автобусі поряд з нами сіла китаянка і намагалася зрозуміти куди автобус слідує, я вирішив уточнити “Are you wanna drive to Fatehpur?” на що у відповідь почув «Да!». Ми з Дашею переглянулися, у нас вже почала народжуватися теорія, що слово так збігається між кацапською та китайською, як китайка виявилось ця китайка розмовляла кацапською. Потім ще купа туристів заломилася в автобус, і найцікавіше, що всі з різних країн. За годину ми досягли міста. Дуже вузькі вулички, абсолютно кожен на тебе дивиться як на гаманець із грошима.

Traffic jam

Усі одразу стають твоїми гідами попри те, що ти говориш тільки чистою українською, а англійську мову взагалі ніколи не чув. Хвилин 15 гід нас намагався впіймати на тому, що ми розуміємо англійську, але ми нічого не розуміли і гордо слідуючи за ним дісталися куди нам треба. Там якийсь Гетвей, а по суті черговий палац. На вході нам індуси сказали, що залишати взуття перед входом нібито платно, зрештою ми взяли взуття з собою. Індуси слідом щось кричали на тему того, що взуття не можна носити з собою. Але навіть багато відвідувачів із корінного населення взуття носили із собою. Чуття підказувало, що у цьому місті залишати пристойне взуття перед входом не можна. Взагалі план був такий, якщо наше взуття десь вкрадуть як у фільмі «Мільйонер із нетрів», то потрібно вибрати чиюсь іншу пару — обмін культурними цінностями з індусами. У палаці дивитись особливо нема чого, а в якійсь кімнатці схоже готувалися до спалювання трупа.  Само найманий гід весь час не вгадував у який бік ми зараз підемо, і навіть втирав, що цією квадратною площею можна ходити тільки проти годинникової стрілки. Загалом у Гетвеї особливо дивитись нічого, вхід безкоштовний, але якщо не пощастить, то заплатити можна своїм взуттям.

Дорожні нотатки: Найкращий захист від незамовленого сервісу – це повне забування англійської мови.
А ось поряд із «Гетвеєм» цілком цікавий палацовий комплекс. У комплексі прикольно те, що є клумби з висадженими квітами, а в центральній частині Індії це суттєва пам’ятка. Поблукавши годинку ми вирішили, що Фатегпура з нас вистачить. Пробравшись крізь торгові ряди, ми сіли в автобус. Наша китайська знайома теж сиділа в автобусі. Поки автобус їхав назад, у ньому весь час довільно відчинялися двері та починався протяг. Пів дороги я боровся з дверима, а коли вирішив подрімати, мене відразу розбудив якийсь індус і сказав, «не спи – обкрадуть!» Коли сім років тому працював мерчиком мене теж постійно будив мій колега і говорив «Не спи – замерзнеш!». Тоді я ризикував лише замерзнути. А ще я пам’ятаю на лекціях з філософії на першій парі так солодко приспав, але це було серед зими в аудиторії, де міняли вікна. Так от я постійно боявся заснути і не прокинуться від холоду, як персонажі фільму «Післязавтра». Так ось про що я? Ах так, про Індію. При в’їзді в місто на дорогу впав стовп, автобус довелося залишити раніше часу і добиратися до автовокзалу пішки якимись страшними запиленими дорогами.

На тлі Таджа

— Слухай, а як тобі взагалі подорож? У відповідь Даша зробила задумливу паузу.
— Не визначилась, але дуже добре, що ми поїхали, правда?
— Так, я однозначно радий, такого формату у нас ще ніколи не було, але добровільно їхати сюди подорожувати трохи дивно. Скільки днів ми вже подорожуємо?
— Виходить два з половиною
— Супер, як би не забути всі пригоди, які відбуваються.

І знову Агра!

Такс, де ми вийшли, куди йти, куди їхати. Тук-туки загинають зовсім нереальну ціну, щоб довезти нас у парк Taj nature walk, а один так солодко спав, що сказав, що просто нас нікуди не повезе. Йшли інтуїтивно хвилин 15, поки не набрели на купку стоячих тук-туків. Коли вони стоять поряд спрацьовує конкурентна жадібність. І в результаті ми отримали свою ціну 100 рупій, замість 250. Віз нас дядько довго, крізь затори, стадо корів, що йде в цих заторах уздовж вузьких вуличок, через базари. Потім з’ясувалося, що він взагалі не відстрілює, куди нам треба і просто намагається знайти дорогу. Возив він нас близько 40 хвилин, можна вважати, що це була оглядова екскурсія Агрою з тук-туку за 15 грн. Куди ми їдемо, ми чесно кажучи і самі не знали, на карті недалеко від Таджа був напис «Taj nature walk» та чорно-біла незрозуміла картинка. Але погодьтеся, звучить реально круто. В черговий раз наш водій спитав перехожого десь, на що індус здивовано подивився на нас і пояснив, «Там же нічого немає! Що ви там хочете? Привезли нас до входу, охоронець продав нам квитки, здається, по 100 рупій.

Релакс

Справді, нічого немає, ні сміття, ні жебраків, ні палаців, ні руїн, ні каналізаційних канав, ні якихось людей! Лише мальовничий горбистий парк яким гуляють цілими сімействами павичі, що освітлюються гарним заходом вечірнього індійського сонця. За озерами, на межі парку височіє Тадж-Махал. Повна гармонія та перезавантаження мозку після попереднього міста. У парку було так гарно, що в Агрі хотілося залишитися до кінця поїздки. З усіх міст Агра запам’яталася найбільше. Як не дивно, посеред парку стояла скринька з парою столиків, пиріжками та мікрохвильовою піччю.

Два Таджі

Буквально за 15 грн ми задоволені та ситі насолоджувалися цим безмежним парком. Піднявшись до альтанки ми зустріли індійську дівчинку років 15-ти, яка вся прикрашена та ошатно вдягнена, на кшталт місцева модель. Дівчинка уточнила, чи ми не хочемо з нею сфоткатися? Звучало це дуже дивно. Відмовивши дівчинці нас почало мучити питання, навіщо вона хотіла, щоб ми її сфоткали? Невже вона за це хотіла гроші? Через хвилин 30 поки ми лежали на лавці, нас знову знайшла ця дівчинка і уточнила, може, ми все-таки хочемо з нею сфоткатися. Після відмови вона уточнила, що вона буде на кшталт нашої молодшої сестри. Мозок тільки почав відновлюватися після Фатегпура, як його знову починають виводити з орбіти. Ми ще раз дівчинці ввічливо відмовили, на що дівчинка уточнила “Any problems?” Але дізнавшись, що у нас немає жодних проблем та бажання її фотографувати вона пішла.

Сонце вже сіло і незабаром на нас чекав нічний залізничний переїзд у сліпері (через один від третього класу в гірший бік). Повечеряти ми поїхали до форту, там готували дуже смачний стрітфуд. Кухар вирішив нас обслужити на повну, постійно додаючи нам добавку соусів, а його друг мені приніс пляшку саморобної лимон-соди. Це дивного набору розчин, у якому багато соди, у нього при тобі вичавлюють лимон, затикають пробкою, пробка вистрілює – готовий напій. Поруч всі готувалося до весільної церемонії, таке враження, що підготовка зйомок якогось телелохотрону. Попереду на нас чекало рожеве місто Джайпур!

Джайпур

Ми дізналися, що наш поїзд спізнюється на півтори години, і весь час хвилини додаються. Тобто з часом ми могли дійти до 20 години запізнення, як сусідній поїзд на табло. У нас по телевізору крутять рекламу заспокійливого засобу, в якій дівчина відповідає на всі питання про рух поїздів, а сама насправді грає в шахи і навіть не дивиться в розклад. В Індії аналогічно сидить диспетчер, який знає відповідь на будь-яке запитання.

Зал очікування

– Де наш поїзд? Дрібно глянувши у квиток, він відповів:
— О 20:30 буде!
Йду до нього о 20.30. Він одразу каже:
— о 21:00 буде
о 21:30 поїзд пропав з розкладу.
Підходжу до нього. Він відразу:
— О 22:00 буде!
— Точно буде? А чому його у розкладі немає?
— Друг мій, але ти ж у мене спитав, а не у розкладу. І я тобі кажу, що зараз приїде ще один поїзд поза розкладом, а за ним буде одразу твій.

Звучало все це дивно, але іншого виходу не було.
О 22:20 справді приїхав якийсь поїзд із не нашим номером, зате за нашим маршрутом. Я знову до диспетчера, він одразу:
— Ось цей якраз той, поїзд який не твій, а за ним твій одразу приїде о 22:45
— о 22:45 справді приїхав наш поїзд.

Зайшовши у вагон ми виявили, що на наших третіх полицях вже спить по два індуси. Прийшов ще якийсь індус, вирішивши, що то його полки, прогнав зайців, а потім подивився на номери, і зрозумів, що полиці не його. Ми цим швидко скористалися та заскочили на наші полиці. Я вирішив не користуватися сходами і хотів зробити українсько-плацкартний трюк із застрибуванням на другу полицю. Але третя полиця була на такій висоті, що під час стрибка я врізався в місяць, а з очей посипалися зірки. Місяцем виявився величезний вентилятор, крізь який я все ж таки протиснувся на полицю. Рюкзаки під голову, щоб не свиснули. Полиці під нами відразу зайняли по 2-3 індуси на кожну.

На третій полиці

Пройшов контролер, у всіх з квитками все окей.
— Джайпур іс зе ласт?
— Ноу!
— Хау ви кен дефайн ауер стейшен
— ээээ, ай синк ю дефайн, бат ай донт ноу.

Перед нами лягло нелегке математичне завдання. Поїзд виїжджаючий о 20:00 приїжджає до Джайпуру о 01:30 та їде далеко далі до Джодхпуру. Потяг запізнився на 2.30. Через який час поїзд проїде повз Джайпур, якщо врахувати, що водій спробує наздогнати втрачений час?
Поставив я будильник на 3:00. Прокидаюсь серед ночі, стоїмо! Смикаю індуса «Джайпур?», у відповідь «Ноу!». Сплю. Будильник. Потяг мчить, але за кілька хвилин зупиняється. Смикаю іншого Індусу «Джайпур», у відповідь «Джайпур!». На деяких станціях поїзд стоїть хвилину. Смикаю Дашу, ми підриваємося, швидко все збираємо, ще якісь індуси швидко збираються, всі збираються, а наш перелякано «Ноу Джайпур!» дядько трохи помилився. Але через 10 хвилин ми реально зупинилися у своїй точці призначення. Стоїмо ми на платформі і прозріваємо, яким чином ми зуміли все ж таки не проспати, а так чітко прокинутися і вийти де треба. Попередньо я дзвонив у готель і попередив, що заїзд буде пізнім. Розбудили серед ночі менеджера, котрий із добродушною усмішкою нас заселив. Зупинялися ми у готелі Tara Niwas, готель рекомендуємо. З усіх наших ночівель ця була найприємніша. Вранці добре поснідавши, ми купили денні квитки на мережу автобусів «Hop-on, hop-off» біля потрібної пам’ятки можна вийти, а потім в інший автобус зайти і поїхати далі. Спочатку з якогось дуру ми поперлися до музею. Купа антикварного мотлоху, яку захоплено фоткають індуси. Потім була купа палаців, які звичайно гарні, але оскільки вони вже були в другому десятку побачених, то не робили якогось особливого враження. З цікавого у центрі була обсерваторія Джантар-Мантар.

Поліз до зірок

А ось за містом форт, який явно не поступається лабіринту мінотавра. Купи підйомів, коридорів, переходів вікон та арок, все це вузьке. Нескінченне бродіння без усвідомлення дороги принесло моральне задоволення, та й краєвиди з форту відкривалися чарівні. На одному з безлюдних поворотів натикаємося на сім’ю індусів, поки всі з нами не перефоткалися, ми не розійшлися.

Потім нас упіймала група батьків. З усіма потрібно було перефоткатися. Сидить у мене на плечах індусик, а серце б’ється. Наші фотографії тепер знаходяться у різних індійських родинах. Наприкінці фотосесій кожен із чоловіків окремо фоткався з Дашею собі на згадку. Ми були нереально популярні та знамениті. Навіть йти не хотілося, адже за стінами на нас чекало життя, звичайних маловідомих людей.

Фотосесія чудових людей

Між фортом та містом було мальовниче озеро з палацом по центру. На такій відстані палаци виглядали найкраще. Під берегом плавали зграї великої голодної риби, яка чекала, що незграбний турист упаде в озеро. На березі купа мишачих норок, між якими перебігають мишки-норушки. Ми спостерігали як мама миша вибігала з нірки, а за нею виглядало мишеня, мама відразу поверталася і заштовхувала свого сина в нірку. Потім знову вибігала і вся дія повторювалася по колу.

Після Агри ми завели чудову традицію, вечори проводити у парку. Вибравши собі парк по затишніше ми проводжали черговий теплий зимовий день. Здавалося, що пересадка в Дубаї була вічність назад. Далі за програмою ми мали наш перший закордонний кінотеатр — Raj Mandir. Біля входу в кіно двері були зачинені, вийшов працівник, спочатку показав на годинник, потім 9 пальців, а потім показав, як він відрізає половину мізинця. Наскільки я його зрозумів, він хотів сказати: «Хлопці, я вже бачив цей фільм 9 разів! Він настільки класний, що даю мізинець на відсікання, що він вам сподобається» Ну раз фільм справді такий класний, то терміново за квитками, тим більше на банері були намальовані реально круті перці. Касир нам сказав щось у форматі, що фільм буде о 21:00, а квитки він нам продасть тільки о 21:30 і ніяк не навпаки. Від інтриган.

Щоб скоротити годинку ми пішли в індійський Макдональдс. У нас є особистий рейтинг Макдональдсів у світі. На першому місці мак із Паттайї у Таїланді. Тепер спробую описати мак в Індії до смаку. Уявіть собі Всесвіт! Відчуйте її масштаби, її нескінченність. Не читайте далі, доки не відчуєте масштабу. Відчули? Супер! Тепер необхідно зрозуміти, що десь є центр Всесвіту, а десь є центр випромінювання доброти. Можливо, цей центр частинками знаходиться в серцях наших мешканців Карпат. Рухаємось далі. Якщо є центр добра, то й, напевно, існує центр зла! І ось все вселенське зло, втілилося у смак джайпурського вегетаріанського Макдональдса*

*але картофан вони готують відмінно.

Цей мак впевнено витіснив Макдональдс Калінінграда з останнього місця.

Старий знайомий

Купивши собі на ранок домінос піци ми вирушили до кінотеатру, о 21:00 відкрилися каси, Даша як дівчина, без черги у спеціальному віконці купила квитки, і ми увійшли всередину. Усередині було настільки вражаюче красиво, що вся велич індійських палаців одразу посіріла. Ти ніби перебуваєш у дорогому вестибюлі Титаніка. Уздовж крутих і пафосних поручнів, гарні декоровані стіни з вбудованими дзеркалами, підлога устелена м’яким килимом. Мені здається, що за перегляд такої краси треба брати окрему платню. Отже, фільм називався ”Gunday”. Все на хінді, без перекладу. Там було все, і нереальні бійки на поїздах, що їдуть, і любовні інтриги і перемоги, і програші і звичайно ж танці, справжній шедевр Болівуду в оригіналі. Фільм навіть декілька разів змінював жанр впродовж фільму: романтична комедія, бойовик, екшен, драма. Індуси настільки емоційно дивилися фільм, що при кожному екшені підривалися, кричали та аплодували головним героям. Коли з’явилася героїня всі в залі дуже емоційно її зустріли. І тут він стріляє в нього, але випадково потрапляє в неї, вона кидає тацю з фарбами, які падають на підлогу і розлітаються. Такий напружено трагічний момент штори опускаються. Гей, невже через півтори години фільм закінчується казна на чому??? Це антракт! У другій частині наші герої рвали і метали, навіть коли треба було під землю закопалися, щоб вирватися звідти несподівано. Зал верещав від емоцій. Наприкінці фільму, коли у героїв не все вийшло, оскільки планувалося, я думав, у залі всі впадуть у затяжну депресію. Було нереально цікаво спостерігати не тільки за розвитком сюжету, а й за глядачами.

Домовившись із тук-туком, щоб нас забрав о 6 ранку з готелю за тарифом, що перевищує у 8 разів норму, аж за 20 грн, ми вирушили спати. При виписці з готелю на нас чекав приємний сюрприз, господар замість двох ночей зарахував нам півтори, тому що ми вселялися о 4 ранку. Що дуже зекономило бюджет, оскільки готель був не дешевий. Жодного тук-туку вранці не було, індуси дуже обов’язковий народ. О шостій ранку на щастя знайти собі таксі не проблема. Платформа на вокзалі була такою довгою, що ми йшли хвилин п’ять, щоб хоча б дійти до початку поїзда.

Удайпур

Поїздка у сидячому класі була довгою. За вікном постійно маячили нетрі, руїни, купи сміття та пагорби з фортами. Одного разу у вагон заломилися жебраки та вимагали гроші за прибирання вагона. А у вагоні була справді купа сміття. Незабаром попереду нас компанія з двох чоловіків почала дивитись Титанік на планшеті. Фільм я міг спостерігати між сидіннями. Але в момент, коли все почало тонути, вони так солоденько один одного обійняли, що єдина розвага прикрилася. Так двоє чоловіків в обіймах одне одного і додивлялися фільм. Індійська мова дуже підходить Дікапріо. Годин через 5 ми нарешті доїхали. Виходимо на вокзал, стандартна атака таксистів, юрби, і тут в одного на табличці я бачу своє ім’я. Спочатку дуже здивувався, а потім згадав, що один готель нас справді погрожував забрати з вокзалу безкоштовно. Приємний сюрпризик. Поки їхали до готелю, потрапили в пробку з ослів, який тягли якусь землю з цеглою на собі. У місті була спека, та й клімат значно відрізнявся своєю тропічністю від попередніх міст. Оскільки на вулицях міста було багато гівна, ми надалі змогли легко знайти наш готель. Бо не далеко від виходу лежала велика купа гівна, а на повороті маленьке лайно. І коли вночі ми не могли знайти наш поворот, ми орієнтувалися по маленькій купці. Удайпур вигідно відрізняється від попередніх міст своєю тишею та відсутністю тотальної метушні. У місті красиві озера, шикарні краєвиди з пагорбів та готелі у вигляді чарівних палаців.

Коли проходиш повз такі готелі охоронці з радістю запрошують зайти всередину і все подивитися. Справді вражає. У таких готелях люди лежать зовсім не напружуючись почитуючи книжечку на лежаку. Ці люди сюди явно приїхали не на треш дивитися. Але постає питання, як же вони сюди дісталися, в таку глуш Індії? Невже для релаксового відпочинку не простіше вибрати релаксовіше місце на Землі? До речі ціна одного з таких готелів досягала 500 $ за ніч.

Ресепшен одного готелю

Місто більш орієнтоване на туристів, тому в кафе готують практично не гостро і відповідно смачніше. Поки ми сиділи трапезували в кафешці на березі річки, помітили, як мишеня пробігло з кухні кудись вдалечінь, потім прийшов чоловік, роздягнувся намилився, пірнув у річку, вийшов і пішов. На протилежному березі вийшла ціла купа жінок і милася в одязі.

Лазня

Якось ми сіли в кафе трохи невдало, бо навпроти Даші була кухня і Даша бачила процес приготування нашої їжі. Без коментарів. Коли ми вирішили піднятися канатною дорогою на гору, перед нами була купа бабусь, замотаних із головою в сарі, які постійно щось обговорювали. Здавалося, що черга з цієї купи нескінченна, і всі вони прибували і прибували. Але в один момент з’ясувалося, що у більшості немає квитків, і працівник їх відправив у каси підморгнувши нам, мовляв, «як я вам перешкоду прибрав)» з гори, як згадувалося, види шикарні.

Гуляючи ввечері містом, захотілося в туалет, але його ніде не було, я смикнув продавця, він сказав, що з радістю мене зводить до нього. Це був громадський туалет у місті… Божевільні вчені! Прибульці! Космічні промені! Видаліть цей фрагмент моєї пам’яті. Чому я не захотів потерпіти до готелю?
Коли ми вийшли, індус трохи зніяковіло сказав:
– У нас там трохи погано пахне, але це громадський туалет
– Та все норм. Сказав я

Наступний ранок почався з дитячого співу. Впритул до нашого готелю була школа. Хор індійських дітей співав щось зовсім неримоване і дуже голосно, а раптом усі хором крикнули «Хей!» і продовжили співати. Враховуючи, що вигук був синхронним, можна зробити висновок, що слова в пісні вони знали однакові. Арендувавши на день тук-тук, ми почали досліджувати місто. Спочатку прогулялися здоровенним парком, потім були в зоопарку, в якому все було настільки сумно, що ведмідь нам буквально нашою мовою сказав «добийте мене». Після зоопарку ми відвідали ляльковий театр у будівлі якого проходили національні танці.

Оскільки коли ми приїхали танці вже закінчувалися і на нашому маршруті вже не перетиналися, ми попросили охоронця нас безкоштовно пустити, щоб подивитися кінець, і охоронець з радістю впустив. Однією з визначних пам’яток була парк-острів, потрапити на нього можна було лише через пором. Прибувши до парку ми розляглися на траві та майже всю відведену годину там і провалялися. Валяння на траві у парку у нас було важливим обрядом у кожному місті. Це перезаряджало сили. Ми розуміли, що попереду лише одне місто, але найздоровіше. Сил, чесно кажучи, вже на нього не було.

Перезарядка

Лежачи на траві я думав про те, що десь у 6000 км така сама земля і там мій рідний дім, скучив. Позаду вже ціла вічність, що складається з п’яти повних днів) Попереду лише один. У нас ще ніколи під час подорожей не було почуття, що вже достатньо їздити. Місто розслабляюче, спокійне. Попереду найбільший епіцентр трешу. Отже, піднімаємось на ноги. Зараз поїмо, замовимо з собою в дорогу чапаті та в бій, тобто в дорогу. Чапаті загорнули у фольгу, що зберегло їхнє тепло, а фольгу в якийсь дуже брудний кульок, який ніби помили в озері. Їхати ми мали вперше у комфортному другому класі. Дивимось на список, наклеєний на вагоні, на наших місцях якісь ліві люди із зірочкою. Нас взагалі нема. Поруч другий список, у якому тільки ми з Дашею і жодних місць не вказано, лише купа абревіатур. О ні, останній переїзд. У запасі лише один день, їхати 12 годин, якщо не стикуємо – не полетімо. На вулиці ловлю індуса, мовляв, що це все означає. Він мені “та все норм їдь!” У поїзді ловлю провідника:
— Що за другий список?
— Ті, хто їдуть у вагоні
— А що тоді за перший
— Теж, ті, хто їдуть у вагоні
— А ми їдемо?
— Ну звичайно

На наших місцях нікого. Гаразд, Даша з речами сіла, я пішов докопуватись до істини. Про індійську залізницю перед поїздкою дуже багато читали і вивчили буквально все, але що за другий список, і що за люди числяться на наших місцях. О, контролер!

— Вибачте, там у списку інші люди. А у нас квитки є
— Окей, значить їдете. І втік кудись. Показавши жестом, на кшталт «Та не парься!»
Ну, хоч усі впевнені, що ми їдемо. Гаразд, час ще є, піду вивчати шифри та скорочення у списках. На пероні впіймав індуса і показав йому другий список на вагоні, індус дуже здивувався, що таке буває. Якась маячня, якісь попередження про вейт-ліст, про те, що обов’язково шукайте себе у списку. І тут серед купи скорочень бачу слово “old”. Ага, отже, щось змінилося у квитках. Шукаю далі, дійсно є розділ “new cl1”, клас щось. Іду до вагону першого класу, там взагалі не місця, а якісь кабіни у списку, і я бачу наші імена. Такс, заходжу до провідника. Пояснюю йому, що квитки у нас не відповідають списку. А він
— Вітаю, автоапгрейд місць!
— Безкоштовно?
— Ну звичайно! Тобі просто пощастило.

Загалом норм повний, ланцюжком по двоє людей перемістили на рівень вище, і ми потрапили в цей ланцюг. Купе було гарним. Я хвилювався, що там не заведено носити вуличну їжу, але в цьому класі її носили ще частіше. Поїдаючи теплі чапаті, начинені паніром, ми попивали чай Масала з молоком і приправами. Гарний захід сонця освітлював наше купе. А головне — можна не бояться за речі. Їхали ми вчотирьох. І як на початку якогось анекдоту. «Якось їдуть разом індус, француз та українець! І тут індус каже…» Але в нашому випадку, на жаль, було «І тут індус хропе». Хропів індус так, що навіть коли я пішов серед ночі до туалету (після удайпурського міського, ця дірка у підлозі була мега стерильною та золотою) так навіть біля туалету було чути хропіння. Я боявся, що машиніст зупинить поїзд, бо може подумати, що мотор видає такі звуки. З метою порятунку цілого складу я поліз будити індуса. Як англійською хропіння я не знав, а він мене серед ночі взагалі зрозуміти не міг. Та й бідолаха, так смикнувся, коли я його будити почав.
— You are very noise. Прошепотів я
— E?
— Very noise
— E?

Тоді я зіграв у крокодила зобразивши хропіння індуса. Він перелякано перепитав, чи його я показую і з купою вибачень відвернувся і більше не хропів.
Під ранок знову почалося хропіння. Ми ще раз зіграли коротку партію в крокодила і більше він не хропів. Потяг запізнився на кілька годин, що було нам на руку, бо вдалося поспати до восьмої ранку. Вранці мене розбудив француз і почав скаржитися на те, як йому індус заважає спати. Зважаючи на все, французу сподобалася наша гра з індусом у крокодила.

Делі

Холод, що пробирає наскрізь, рання рань. Тропічного удайпурського тепла вже нема. Поїхали шукати собі готель. У запланований спочатку ми вирішили не повертатися. Готель у районі Нью-Делі знайти неймовірно легко. Ще й добре сторгувалися. Що там у нас по телевізору? О Юлька, ридає рідною мовою якомусь консулу. Навіть індійськими каналами транслюють нашу політику. Поїхали на метро до Храму лотоса. При вході в метро потрібно пройти через магніт, особистий огляд, а речі через рентген. Потім ще з пошуком потрібної станції довбалися. У метро скрізь наклеєні наклейки про те, що заборонено чхати. Система метро дуже серйозна та добре продумана. Доїхавши до потрібної станції ми поснідали за рекордною ціною – 9 грн за двох.

Снідали смачно. На столі ще стояв глечик з водою, з якого всі пили без чашок, але від «напою» ми вирішили відмовитися. Храм лотоса є храмом усіх релігій. Дуже красива територія з мандариновими деревами, на яких ростуть плоди, і цвітуть квіти одночасно. Входити на територію зі сміттям заборонено, а смітник знаходиться на території. Коли ми охоронцеві пояснили, що сміття хочемо викинути у смітник, який одразу за входом, він нам сказав, що ми дивні, сміття треба викидати у кущі! І вказав на кущі, які були завалені сміттям.

Храм лотоса

Мандаринки

Вийшовши з храму, ми зрозуміли, що залишили наш маршрутний листок у готелі. Нас врятував мобільний додаток, який вміє працювати в офлайні та підвантажив все необхідне листування. Далі ми поїхали до комплексу Акшардхам. Дорогою наш тук-тук зламався, і водій нас пересадив в інший. Комплекс просто шикарний, але захист на вході крутіший ніж в аеропорті Бориспіль. У результаті на територію ти потрапляєш без речей, без камери, зате з декларацією. Акшардхам це палац із величезною територією, та з дійсно гарним залом. Навколо палацу безліч скульптур слонів, і басейн, алеї з колонами. Здавалося, що на сьомий день відвідування палаців навряд чи щось зміниться, але цей комплекс справді вразив, у списку відвідувань Делі він має бути обов’язково. Потім ще їздили в чиюсь усипальницю, та так там розляглися на траві, що навіть птахи почали кружляти над нами, сподіваючись, що ми ласти вирішимо склеїти. Ми спочатку переживали, що орел може на нас нагадити, але вирахувавши шанс, заспокоїлися. З метою економії зловили тук тук і домовилися з ним, що ми відвідаємо три його магазини, а він нас безкоштовно возитиме і чекатиме у трьох точках. На останній він, на жаль, втік, але ми в принципі й розраховували, що таке станеться раптово.

Ми були у дуже красивому парку, там все було таке красиве, багато природи, родини та компанії індусів відпочиваючих на галявинах. Все таке вечірнє та розслаблене. На території парку було дуже багато смітників і кожен унікально прикрашений начебто на якомусь конкурсі креативу. Ще ми відвідали одну з головних пам’яток “Ворота Індії” — нічого особливого.

У бік готелю ми поверталися міським автобусом, в якому кондуктор так і не зважився до нас підійти. При спробі дізнатися де знаходиться станція аеропортової гілки метро, ​​всі починають розповідати, що це обійдеться аж у 360 рупій, а я вас краще за 400 відвезу, хоча ми підозрювали, що насправді ця гілка набагато дешевша. Іноді в Індії складається таке відчуття, що тебе хочуть розвести абсолютно всі. 

При спробі скористатися міським туалетом у Делі, який виглядав цілком пристойно, брудна ручка від крана залишилася у Даші в руках, а воду так і не дочекалися. 

Немає гарячої води в номері готелю, дзвоню на ресепшен, включають воду – пропадає вайфай. Натомість дідусь по телевізору нам демонстрував індійський тівішоп, продаючи якийсь кулон, який надає +200 до карми. Під час поїздки ми постійно закуповували виноград і їли дуже часто, він по чистоті був дуже багатообіцяючим, його, коли миєш, на ньому майже не залишається землі та бруду. Зібравши вранці валізи, захопивши з собою гроно винограду, ми поїхали на таксі за 300 рупій в аеропорт, на світлофорі бідні діти стукали у вікно і щось говорили, мабуть, запрошували повернутися ще. Щоб потрапити до аеропорту треба довести охоронцеві, що ти точно летиш. У самому аеропорті необхідно пройти приблизно 10 паспортних перевірок, у тому числі троє в коридорі, що веде до літака. Я навіть думав, що в літаку ще перевірять кілька разів, щоб напевно. Аеропорт варто відзначити як вражаючий. За розмахом свого шику він посів друге місце після дубайського у нашому рейтингу. 

Дорога додому

На руках усі пальці на місці, обидві руки, одна голова – ми цілі, з нами нічого не трапилося, ні одного отруєння, у кишені звідкись зайві 100$. Поїздка вдалася, все пройшло супер! І точно незабутньо. Попиваючи віскі з колою, ми летіли в Емірати на пересадку. Більше до Індії не хочеться.
Поки пересідали 5 годин у Дубаї, за вікном весь час курсувало метро. Між терміналами вирішили перейти пішки. Дорога була довгою, після 10 хвилин навіть зробили привал. Якщо в Емірейтсах 4,5 години пролетіли як одна мить, то в МАУ 5 годин як три дні.

Підбивши підсумок 30-го перельоту

Ще жодна поїздка не викликала стільки різноманітних вражень та емоцій. Такий формат подорожі у вигляді повного трешу був уперше. Це був наш 30-й переліт у мандрівках. Ще жодна подорож не зайняла у звіті 12 аркушів А4 лише за 7 днів. Перед поїздкою був вибір за акційною ціною Таїланд, Шрі-Ланка, Мальдіви, Індія. На ці напрями була приблизно однакова ціна. Ми анітрохи не шкодуємо, що обрали Індію, попри те, що я впевнений, що більше туди не повернуся ні за які акції у світі. Поїздка кардинально змінила мій погляд на чистоту. У дитячому садочку казали, що якщо я не помию яблуко, то мікроби потраплять до мене в організм, і я захворію. Та яке нафіг яблуко, коли після Індії я не тільки вижив, та ще й не захворів. Вперше під час подорожі ми відчули, що далі їхати не хочеться. Я думаю, що подорож до Індії ніколи не забудеться і відверто сумніваюся, що щось може ще більше вразити своїм трешем. Звертаючись до читача хочу сказати: їдьте в центральну Індію в тому випадку, якщо ні на секунду не сумніваєтеся і готові до такої поїздки. Якщо є сумніви, то довкола є ще маса класних країн, у яких ви не були.

Привіт з Індії

Наступного дня після прильоту, готель у якому смерділо газом, спробував з нашої картки зняти 200 грн. Але дзуськи, для індійських готелів у мене була заблокована картка.

Інформація по туру

Дата подорожі: 28.02.2014 – 08.03.2014
Тривалість: 7 повних днів в Індії
Авіаквитки: МАУ+Emirates, купили на svit.aero
Готелі: booking.com
Екскурсії: Все дивилися самі
Тривалість написання оповідання: 12 годин
Складність подорожі: 10/10 (Складно)

“Шановні пасажири, ласкаво просимо на борт, сьогодні ми летимо аж на Занзібар!”, пролунало привітання від капітана літака. Невже це таки відбулося і зараз буде чергова велика подорож екзотичною країною? “Час у польоті становить три години та тридцять хвилин…”. Емм, чому так мало? “…І ми приземлимось у Луксорі, де погода становить 15 градусів”. Ми з Дашею з подивом подивилися один на одного, Луксор, звичайно, теж добрий, але це трохи не та екзотика. Я перевірив в інтернеті та з’ясував, що це прямий рейс із дозаправкою. Фух, тепер хоч стало зрозумілим як такий відносно невеликий літак, збирається долетіти “аж на Занзібар”. Але у літака була ще одна невелика проблема — зледеніння, зовні літак був частково покритий льодом, і спеціальна машина його великим натиском збивала. Потім був, мабуть, тестовий запуск двигунів, тому що турбіни працювали на повну, але ми нікуди не полетіли. І нарешті довгоочікуваний зліт! Тепер можна влаштуватися зручніше і починаємо нашу незвичайно красиву подорож!

Вперше про Занзібар я почув у дитинстві з мультику, в якому слоненя мріяло дістатися казкового Занзібара і до нього приєднувалися інші звірі. Я ще довгий час сам не знав, чи існує цей острів насправді. Потім почав зустрічати інших туристів, які там були і всі як один розповідали, як там гарно. В інтернеті не дуже багато інформації про те, чим саме зайнятися на острові стільки днів, але оскільки це великий екзотичний острів в Індійському океані, то ми ні на секунду не сумнівалися, що на нас чекає активний відпочинок і мали рацію! Поки ми летіли в літаку, навіть не підозрювали, що ця подорож виграє такі несподівані номінації: “Найкрасивіший корал”, “Приємні місцеві жителі”, “Океан, красивіший ніж на Мальдівах”, “Найсправжніші джунглі” та вишенька на торті “Острів без коронавірусу”. По легкості це, мабуть, найлегша подорож дикуном по екзотичних країнах, тут навіть англійська мова в більшості випадків не потрібна, щоб порозумітися. Є таке заповітне слово мовою суахілі, яким можна вирішити практично будь-яку проблему та знайти відповідь на абсолютно будь-яке запитання – “Акуна Матата”. З цієї фрази тут починається подорож абсолютно кожного мандрівника, ця фраза буде з вами де б ви не були, цією ж фразою ваша поїздка і закінчуватиметься. Крім цієї фрази, потрібно ще знати назву міст та готелів, це в принципі все, що потрібно для успішної подорожі островом. Більшість жителів тут розмовляє англійською мовою, проте під час поїздки ви у будь-якому разі трохи підтягнете свої знання мови суахілі і це чудово. 

Нунгві

Що ближче ми наближалися до Занзібару, то частіше за вікном почали з’являтися острови, у тому числі й підводні, потім з’явився сам Занзібар. Вже з літака можна було оцінити значні розміри острова, гарний колір океану та мінливість погоди, ми пролітали нещадне сонце, сильний шторм, похмуре небо, пориви урагану та знову сонце, і це все на одному острові. Після прильоту на нас звичайно ж чекав дощ. Це класика, щоразу, коли ми прилітаємо на якийсь острів, відразу починається дощ. А за прогнозом погоди, тут абсолютно щодня мають бути грози та зливи. Але ми знаємо секрет островів і прогнозів погоди. Ще перед покупкою квитків ми написали нашому інстаграмному експерту Олі, щоб вона знайшла серед своїх блогерів, того, хто живе на Занзібарі. Через 3 хвилини Оля нам надіслала посилання, і ми написали повідомлення, щоб дівчина нам розповіла, яка зараз погода насправді. Вона сказала, що сонячний час тут точно є щодня, тож можна бути спокійним. Тим більше наша поїздка почнеться максимально близько до сухого сезону – 21 листопада. Ми вийшли з літака, приємне тропічне повітря одразу наповнило легені, огорнуло кожну клітинку тіла у свої ніжні обійми. Ми від радості закричали просто на трапі прямо у натовпі! На візовий контроль була велика черга, але для тих, хто роздрукував міграційні карти та заповнив ще вдома, можна проходити та одразу отримувати візу. Таких людей на весь натовп виявилося аж двоє – Я і Даша. Тож проходження всіх візових процедур зайняло близько п’яти хвилин. На контролі ви повинні здати відбитки пальців, але місцеві жителі іноді забувають це зробити, як і у випадку із нами. Але це досить критичний момент. Без зареєстрованих відбитків не можна купити місцеву сім картку для інтернету, оскільки твою особу не зможуть перевірити. Але враховуючи, що на острові діє заповітне правило “Акуна Матата”, то і цю проблему можна вирішити, приклавши палець місцевого жителя до датчика, все одно вас обдурять на тарифі)))) З аеропорту до Нунгві два шляхи: на таксі за 35$ та на місцевих маршрутках.

За часом буде різниця в межах години. Найдовший шлях добирання це трансфер у тих, хто купив пакетний тур. Ми ж обрали найекзотичніший спосіб – маршрутки. У цю поїздку нам потрібно було взяти багато речей і свої маски з трубками, тому ми спробували подорож із валізою, яка за розміром не надто вписується в габарити маршрутки. Але ця проблема легко вирішується за допомогою “Акуна Матата”. Варто було тільки вийти на зупинку, нас одразу почали вітати місцеві жителі та пропонувати доїхати на таксі, але ми попросили показати на яку з маршруток треба сісти. Завантажились у маршрутку. До речі, місцеві гроші виявилося найвигідніше міняти прямо в аеропорту в офіційному банку. Якщо не впевнені з курсом, просто спитайте у місцевих, вони підкажуть вигідно це чи ні, тому що обмінок там багато і не зовсім зрозуміло, де той реальний банк. Майже всі маршрути Занзібару проходять через Стоун Таун, там потрібно пересідати на іншу маршрутку. Від аеропорту до міста проїзд коштує по 400 шилінгів з особи (0,17 $).

Від Стоун Тауна до Нунгві по 2300 шилінгів (1$). До Стоун Тауна ми доїхали хвилин за 20. Нас висадили та показали напрямок, де будуть маршрутки на Нунгві. Скільки б ми не йшли, місцеві жителі нам казали, що треба йти далі. Я вже почав переживати, що нам 11 днів поїздки не вистачить, щоб дійти цієї заповітної маршрутки. А валіза, так взагалі сказав: “Добийте мене!”. Почалася чергова тропічна злива, ми забігли під накриття до дідуся, який смажив місцеву їжу. Дідусь із радістю поділив із нами своє накриття. Злива пішла, ми продовжили довгу мандрівку до заповітної маршрутки. Тепер по дорозі траплялися калюжі-озера, які треба було перепливати. Особливо весело, коли через калюжу пролягає каміння, а ти з валізою маєш по них стрибати і не впасти. Я, чесно кажучи, вже почав сумніватися у витівці добирання на маршрутках, але саме в такі моменти ти поринаєш у місцеве життя острова і це найцінніше під час подорожі. Дні змінювали ночі, ночі знову дні, а ми все ще йшли. Ми навіть зупинялися на обід, тому що запасів їжі у це довге добирання ми набрали ще у Києві. Після обіду ми продовжили нашу подорож із валізою. Часом траплялися маршрутки міражі, це коли здається, що ти ось-ось дійшов, але це не твоя маршрутка виявляється. Твоя єдина десь там за обрієм. Не плач, валізо! Усім нам тяжко. Тобі треба пережити цю подорож. Забігаючи на перед, скажу, що валіза поїздку майже пережила і була урочисто викинута після повернення додому. І ось це трапилося! Черговий місцевий мешканець вказав на маршрутку, яка зараз поїде до Нунгві! До речі, транспортна система на острові працює добре, маршруток тут дуже багато і ходять вони часто і скрізь, де треба. Маршрутка вирулила зі Стоун Тауна і відразу почалася сонячна погода. За вікном джунглі та місцеві поселення, маршрутка зупиняється не лише у випадку, якщо комусь потрібно вийти, а й якщо комусь захочеться вийти купити ананасів та поїхати далі.

Ми сиділи великою сім’єю пліч-о-пліч з місцевими. Ми з Дашею буквально танули від щастя того, наскільки ми комфортно почуваємося в цій країні. У мене всередині було таке відчуття, що я повернувся на свою батьківщину, всі види за вікном, місцеві жителі, вуличні кафешки та магазини. Ми тут тільки першу годину, а вже закохалися в острів по вуха. Ми буквально живемо цією планетою і зараз безперечно повернулися в один зі своїх будинків – Занзібар. Таке ж почуття можна відчути, якщо приїхати в село, де ти проводив кожне літо у дитинстві. Подорож на маршрутці – це свого роду справжнє сафарі. Часом на острові трапляються поліцейські пости, які перевіряють, щоб у маршрутці не було пасажирів, що стояли. Прямо перед блокпостом водій та контролер одягають форму, а ще наш водій передав заховану флешку іншому водієві, який їхав назустріч. Що ж було на тій флешці, ми так і не узнаємо. Минула чергова година, і ми приїхали. Все треба виходити. Я аж засмутився, не міг відірватися від спостереження сафарі з вікна. Але нічого, попереду ще багато переїздів. Навігація на острові працює дуже проблематично і з великою похибкою, тому пошуки свого готелю — щоразу справжня пригода. У Нунгві першу лінію займають готелі, а за нею нетрі дуже стрімкого вигляду з нескінченно добродушними людьми всередині. Тут люди настільки доброзичливі і схильні до себе, що ночами ми воліли ходити через нетрі, ніж пляжним берегом. Був, звичайно, один лячний момент, коли серед ночі через забиті вікна нежитлового будинку хтось голосно чхнув. Зараз же середина дня і ми блукаємо у пошуках готелю.

Ми почули заповітне привітання “Джамбо!” Чоловік помахав нам зверху рукою і вказав, що ми маємо йти до його готелю. Одна з особливостей острова, тут майже немає вивісок. Те, що це наш готель, спочатку довелося повірити на слово. Але потім господар назвав мене на ім’я та приніс книгу, де треба розписатися. Відкривши книгу, він побачив великий мурашник, з фразою “Акуна Матата” він витрусив усіх мурах, і проблему вирішено. Він також нас познайомив з готельним собакою, на ім’я Стар. Ми його називали Старче і він завжди нас з радістю зустрічав і гавкав, якщо бачив у нас за спиною інших людей не з готелю. Собаки на острові – це окрема історія. На будинках, звичайно, вішають табличку “Обережно злий собака”, але на такій спеці тут усі собаки дуже добрі, навіть вівчарка тут буде твоїм найкращим другом. Щодо спеки — готелі потрібно брати лише з кондиціонером. У третій декаді листопада на острові спекотно цілодобово. Під поняттям спекотно, мається на увазі, що вдень настільки гаряче, що звикнути так і не зможеш навіть до кінця подорожі. Ночами через високу вологу навіть кондиціонер не завжди може добре охолодити кімнату, ти все одно будеш мокрий. Але в порівнянні з київською температурою +1, що може бути краще. Щоб не згоріти, тут потрібно мазатися кремом з рівнем 50. Причому мазатися потрібно досить часто, абсолютно білий пісок відбиватиме світло так, що тіло буде як у солярії. Забавний факт, але ми за всю поїздку так і не згоріли – мазалися дуже старанно. Ну що, заселилися тепер можна сміливо дослідити красу нової країни! Наш готель знаходився на першій лінії, прямо біля нас був не щонайпривабливіший пляж, але на Занзібарі діє таке правило, якщо тебе не влаштовує колір водички пляжу, то просто пройди метрів 100 і вибери собі інший колір. Найкрасивіший колір зазвичай, коли сонце в зеніті та приплив. Пройшовши буквально п’ять хвилин, ми побачили гарну воду і побігли фотографуватися.

Перший вечір у нас був далекий маршрут набережною, нам траплялися краби різних розмірів, красиві, тропічні рослини та мальовничі гамаки з гойдалками на територіях прибережних готелів. Ще одна приємна особливість острова – ти можеш спокійно заходити на території будь-яких готелів та за гроші користуватися інфраструктурою та за бажання трапезувати в їхніх ресторанах. А просто прогулятися територією це завжди безкоштовно. Багато готелів не працювали, і ми використовували їхні території для фотосесії. Готелі зазвичай охороняються доброзичливими масаями, які просто стежитимуть за тобою.

На особливу увагу заслуговують саме масаї. Це мешканці племені з материка. Їх дуже легко впізнати по високому зросту, красивому одязі, довгій палиці в руці та особливої ​​зовнішності. Їх я хочу віднести до найприємніших місцевих жителів. Зустріч із масаями це завжди заряд позитиву, радості та відкриття для себе чогось нового. Вони можуть з тобою хвилин 20 просто поспілкуватися і нічого не пропонуючи піти далі блукати пляжем. Ми з Дашею спочатку дуже дивувалися, як правило, коли до тебе підходить поспілкуватися місцевий житель, то він у тобі фінансово зацікавлений, але не на цьому острові. Тут справді приходять з тобою просто поспілкуватися та розповісти тобі щось цікаве.

Або навіть розкрити свій секрет ідеальної краси та висоти тіла. Якось нас із Дашею навіть вчили полювати на левів. Показували, як робити страшний погляд перед сутичкою з диким звіром.

У нас від їхнього страшного погляду у самих мурашки по тілу пішли. Також у них є свої магазини, але вони ніколи не показували, де саме ті магазини, просто говорили, що якщо ми гулятимемо в тих краях і раптом побачимо його магазин, щоб заходили. Але, щиро кажучи, ми жодного разу так і не бачили масая в магазині. А одна з крутих активностей на острові – подивитися їхнє шоу. Ми постійно намагалися з’ясувати, де саме і о котрій шоу, але масаї про нього так само розпливчасто розповідали, як і про свої магазини. У результаті механізм потрапляння на шоу виявився таким. Ти маєш сказати будь-кому, що хочеш подивитися шоу зараз. У цей же момент небачена сила починає притягувати інших масаїв із сусідніх пляжів. Турист, який хоче шоу, має заплатити 15000 tzs (6$), для решти туристів шоу буде безкоштовним.

Хлопці починають синхронно створювати специфічний звук звідкись із глибин горла, розгойдуватися та високого вистрибувати. Деталі шоу описати складно, але під час перебування на острові побачити шоу потрібно обов’язково. Окрім шоу масаїв після заходу сонця, місцеві жителі розпалюють багаття та грають на тамтамах чи гітарах місцевий фольклор. Нічна атмосфера Нунгві просто чарівна. Ти можеш просто блукати пляжами і насолоджуватися атмосферою. А якщо тобі раптом мало моря вдень, то тут є нічні пляжі, які підсвічують океан і можна спокійно купатися, як і вдень. Тут навіть у темряві видно яка гарна вода. У результаті нічне купання в мене було таким самим обов’язковим пунктом, як і денне. Вода тут однаково тепла цілодобово. Ну і звичайно самий шарм всієї екзотики — це вечеря. Тут потрібно знайти свій ресторан, в якому тобі сподобається та вечеряти тільки там. Наш ресторан був M&J. Ти на Занзібарі, а значить твій раціон на всі дні поїздки буде фрукти, фреші, морепродукти у різних варіаціях, картопля фрі та рис.

Так само є м’ясо горбатих корів, але готують вони його не дуже смачно, а за ціною так само як і порція восьминога. Ціни тут теж приємно радують, наприклад хороша порція восьминога гриль з рисом коштує 12000 TZS (5,2 $), склянка найсмачнішого фрешу 3000 TZS (1,3 $). Єдиний мінус усього острова – очікування на їжу близько години. Це практично у всіх ресторанах усіх поселень, де готують свіжу їжу. Смак морепродуктів на Занзібарі я б описав як найкращий, а якщо не знаєш, з чого почати, то за негласним правилом потрібно підійти до столика, чия страва тобі здається найапетитнішою і уточнити, що саме вони взяли. Таку кумедну міграцію між столиками ми спостерігали щовечора.

На нашому досвіді головне знати значення слова Октопус і смачна їжа тобі гарантована. Після трапези, всіх туристів незалежно від готелю або його розташування чекає фантастичне зоряне небо. На зірки тут можна дивитися вічно, вони яскраві, їх багато. Для споглядання потрібно вибрати шматок набережної по зручніше, бризнутись про всяк випадок від комарів і вуаля. Або спостерігати за зірками прямо з теплого нічного океану. Зворотну дорогу в готель мандрівнику завжди висвітлюватиме найяскравіший місяць. Таких тіней від місячного світла ми ще не бачили. Цікаво, але красу моря частково видно навіть за місячного освітлення. Попри те, що світловий день на острові пролітає швидко, темної його частини ми раділи не менше. Єдина неприємність – наявність комарів. Їх тут зовсім небагато, але малярію ніхто не скасовував. Офіційно на острові малярійних комарів не повинно бути, але це не точно. Сучасні засоби дуже ефективні, проте комарі іноді все одно примудряються вкусити тебе. На випадок малярії на острові можна купити тести і навіть ліки в будь-якій аптеці, а місцевий мені взагалі сказав, що в разі чого поставить мене на ноги за три дні. У них тут взагалі правило, якщо ти запідозрив, що захворів, то спочатку допрацюй робочий день, а потім починай займатися своїм лікуванням, хвороби вони взагалі не вважають проблемою. Для туристів, нажаль, ця проблема більш критична. Тільки за час нашого перебування було три випадки зараження у туристів, які повернулися додому, на жаль, два з них з сумним результатом, оскільки пізно поставили діагноз. Начебто всіх цих туристів поєднує те, що вони були на сафарі на материку. Особисто наша думка, хочеш на материк, спочатку пройди курс проти малярії і вакцинуйся від жовтої лихоманки. Новини островом розлітаються з космічною швидкістю, будь-яку подію відразу ж усі обговорять за очікуванням їжі у ресторанах. Чого тільки вартувала новина про напад змії. Спочатку це була жовта мамба, до вечора оповідання переросли вже в чорну мамбу, за фактом з’ясувалося, що це був фруктовий вуж, який тягнувся до маракуї в руках у туристки. З іншого боку змії зазвичай намагаються уникати контакту з людьми, тому це швидше за все був вийняток. Тим часом повернемось до дослідження острова. Кожен сніданок тут починається зі свіжих фруктів, яєчні, тостів з джемом та філіжанкою місцевого Africafe. В одному з готелів було навіть варення з екзотичних фруктів – незвичайний та дуже приємний смак. Сніданок на острові — це час, за котрий ти морально готуєшся вийти на дуже сонячний пляж.

Тут ти як батарея, весь день вбираєш сонце, потім весь вечір відчуваєш як воно з тебе виходить. Постійно потрібно тримати баланс між “добре” та “згорів”, також обов’язково потрібно мати сонячні окуляри. У воді потрібно тримати інший баланс – між “весело” та “наступив на їжачка”. Хоча якщо купатися на основних пляжах, можна і без коралок. А от якщо душа прагне пригод і випробувати на собі абсолютно всі місця для купання, варто бути обережним. Забавний факт, але до долі валізи в результаті приєдналися й коралки. Вони нашого темпу не витримали. Ще хочу сказати щодо пляжів острова, вони тут просто дуже гарні. Хочеш, тобі будуть такі як на Мальдівах, хочеш прозорі, хочеш молочні, абсолютно на будь-який смак та колір. Головне знати два правила, вода дуже гарна під час піка припливу і щоб сонце було в зеніті.

Наприклад, один із найкрасивіших пляжів Кендви, увечері перетворитися на звичайнісінький пляж чорного моря, хоча під час сонцестояння палець втомиться натискати на кнопку фотоапарата. А якщо ще й морську зірку знайдеш, то красі не буде меж. Головне зірочку не діставати надовго з води. Але така краса тут неспроста, вона заманює туристів, а потім починається сутичка із занзібарським лютим крокодилом!

У воді тут, звичайно, взагалі добре, але варто повернутися на білий пісок, сонечко одразу бере тебе у свої обійми. На щастя, завжди на туристів чекають бари з холодним пивом по 5000 TZS (2,16 $) або маркети з холодною водою. Хоча саме на Кендві чомусь із магазинами дефіцит. Гарними пляжами наш похід не обмежувався. Ми йшли далі, набагато далі, піднімалися кудись у гору до місцевих селищ, тут навіть був наш перший баобаб.

Атмосферність на Занзібарі просто зашкалює, тут навіть просто гуляючи пляжною лінією продовжуєш занурюватися в країну. Особливо ввечері, коли місцеві починають грати у футбол на піску. Спортивна культура на максималках. Люди постійно зайняті чимось спортивним. Наприклад, у підлітків цілком звичайна гра — побудувати піраміду з трьох людей, що стоять один в одного на плечах, може тому всі такі здорові, тому що спортсмени?

У цьому всьому лише одна проблема, коли ввечері гуляєш пляжем, страшно, що прилетить у голову м’яч. У нас у вечірню програму обов’язковим пунктом входили масажі. Вартість такого задоволення в Нунгві близько 30000 TZS (13 $) за годину. Спочатку ми ще були лякані глобальною епідемією (Вакцину ще не було винайдено), тому ходили лише на масажі ніг. Всередині поїздки вже зовсім розслабилися і перейшли на масаж тіла. Тут, звичайно, не Таїланд, але масаж це завжди добре. На середині одного із сеансів сталося щось дивне, поки одна масажистка робила масаж, інша витягла пачку грошей прямо з-під рушника, на якому лежала Даша. Мабуть, масаж на грошах приносить фінансову удачу салону. Насолоду від острова ми отримували на повну, про що ще можна мріяти в розпал епідемії як не опинитися на острові, де всі здорові і навіть всерйоз не сприймають усі ці розповіді про пандемію. Пам’ятаю, коли почалися березневі локдауни, які почали затягуватись на місяці, ми тільки мріяли, що колись далека магістраль знову відкриється і ми кудись полетимо далеко-далеко. Те, що це буде, Занзібар навіть не підозрювали. І ось зараз ми знаємо, що замість скасованих поїздок у нас були інші, анітрохи не гірші і зовсім у новому крутому форматі. Несподівано, що вдалося полетіти у велику подорож у дні відпустки, розподіленої ще на початку карантину. 

Дивлячись на рік, що минув, я розумію, що всі шматочки пазла склалися в прекрасну картину. Коли я місяць тому сумував про те, що не встигне відкрити Азія, Даша сказала: “Чого ти переживаєш, не відкриється Азія, так полетимо на Занзібар”. А тепер найголовніше те, яким він виявився.

Ми тут лише кілька днів, а вже вважаємо цей острів одним із найкращих, найкрасивішим і дуже колоритним. Як добре, що Мальдіви були до цієї подорожі. Як добре, що ми не залишилися жити в Туреччині і повернулися додому, інакше не було б цієї краси тут і зараз.

Це були ліниві два дні практично без активностей у нашому звичному стилі. Тепер можна провести час у більш активному режимі. Неподалік нас знаходиться “Baraka Natural Aquarium”. Спочатку потрібно дочекатися максимального припливу, потім вирушить у дуже незвичайне плавання з черепахами. Вартість вхідного квитка на територію акваріума коштує по 20 000 TZS (8,6 $). Першою у воду зайшла Даша.

Черепахи замість того, щоб спливти подалі, відразу ж виявили до Даші нездоровий інтерес. Можливо, вирішили, що обід поданий. Вони плавають поруч із тобою, плавають під тобою, плавають скрізь. А в масці можна поплавати ще й під водою разом із ними, ніжно тримаючи черепаху за лапку. Тим паче вони тут зовсім не проти людей. Крім черепах тут ще є зграйка рибок і навіть одна гарна і кольорова. Така черепахотерапія буде чудовим початком вашого дня. Наплавались із черепахами?

Далі на нас чекає контактний зоопарк “Zanzibar kilosas conservation”, він знаходиться за п’ять хвилин ходьби з такою самою ціною за вхід. У ціну входить гід, який скрізь водитиме і розповідатиме про звіряток та місцеве життя.

Ми з ним пройшли невеликий курс з мови суахілі, тепер персонажі мультику “Король лев” постали перед нами у новому світлі, оскільки ми тепер знаємо значення їхніх імен.

У самому зоопарку на нас чекали два крокодила, дікдіки, мавпочки, хамелеончики та пітони. За що я люблю контактні зоопарки, що можна потискати змійок у руках, а особливо пітонів. Я не перестаю вражати їхню флегматичність стосовно людей. Я ще дуже хотів, щоб нас пустили до крокодилів, але вони виявилися безконтактними.

Судячи з байдужого вигляду крокодилів, спека давила на голову не тільки мені.

Потрібно терміново йти купатися. Де тут найближчий пляж? На щастя, із кількістю пляжів на острові проблеми немає. Буквально у трьох хвилинах ходьби ми відкрили один з найкрасивіших пляжів острова.

Щоразу, коли нам здавалося, що гарніше водички вже не знайти, ми знаходили ще красивішу. Цим Занзібар, звісно, ​​вразив. Як ми тепер взагалі дивитимемося на інші моря та океани після цих пляжів? Я на радостях навіть об морського їжака спіткнувся, який чомусь лежав на березі, але, на щастя, обійшлося.

Водичка тут була перші 100 метрів молочна бірюзова, а вдалині, де глибина приблизно до пояса — прозора. Тут зараз була ідеальна гармонія припливу та сонцестояння. У прекрасної води тільки один мінус, важко сфотографувати фотоапаратом так, щоб він не знизив яскравість води як засвіт. По факту на деяких пляжах вода ще красивіша, ніж на наших фото, а головне всі фотографії без фільтрів та обробки.

Ми, чесно кажучи, взагалі здивовані, що наш фотоапарат зміг пережити останню запорошену Каппадокію та дрібні піщинки цього острова, у нас навіть починало кнопки клинити через пісок. Пісок тут настільки дрібний, що, розтираючи його між пальцями, неможливо відчути окремі піщинки, він просто розчиняється в руці.

Поки ми виходили з води, на березі нас уже чекав місцевий капітан корабля з пропозицією вирушити у плавання. Саме те, що треба! Домовилися на завтра на острів Мнемба по 25 $ з особи з обідом. Він ще хотів передоплату, але те, що ми знаємо з історій з інтернету, одне з перших правил острова – нікому не давати передоплати. Тепер можна на тиху годину в готель, потрібно трохи випустити з себе сонячних променів, що накопичилися. Поки йдеш пляжами, отримуєш заряд позитиву від енергійних місцевих дітей, які весь час бігають групками і займаються чимось цікавим. Ми для них із Києва привезли цілий пакет іграшок із кіндерів та інших цікавостей.

Головне при дітях не діставати цілий пакет з іграшками одразу, інакше весь пакет одразу й піде. Але при цьому вони усе між собою поділять і вже за кілька хвилин можна буде спостерігати як радісні дітлахи грають кіндерами. На підході до нашого готелю потрібно було пройти великою купою водоростей, це була щоразу як ложка дьогтю в цьому райському куточку.

При першому проходженні я боявся, що вони нас засмокчуть. Але був і позитивний бік у цій купі – водорості мали сильний запах, а останнім часом я відчуваю неймовірну радість щоразу, коли розумію, що маю нюх. У нас навіть з’явилося нове слово у нашому туристичному словнику. Буває, коли на пляжі “красиво”, а буває, коли “водоросливо”. Але така проблема у нас була тільки коли ми починали наш маршрут від готелю вправо. Взагалі шкода, що в нашому світі є лише два напрями “праворуч” та “ліворуч”, нам суттєво не вистачало додаткових щоранку, коли ми планували в який бік піти гуляти. За парканом нашого готелю нас зустрічав кудлатий друг Старче. Після тихої години нас чекала як завжди вечірня одноманітна і водночас затишна програма проведення часу — захід сонця, морепродукти з фрешами, масаж,

Якби я потрапив у петлю часу, як у Дні бабака, то я мріяв би, щоб це виявилися занзібарські вечори. До речі, буквально в перші дні відпочинку ми добре зважили, а чи варто взагалі повертатися додому? Як не дивно, рішення було ухвалено “однозначно повертаємось у заплановану дату”. Як би в цьому раю добре не було, але це не наш це клімат, на жаль. А було справді добре, це як чудовий сон, який ти знаєш, що закінчиться і смакуєш кожну безтурботну секунду. Ну що ж, додамо ще яскравіших фарб у цю картину? З самого ранку на нас чекають рифи острова Мнемба.

Острів Мнемба

Гей, а де яскраві барви? Чому за вікном нашого готелю такі хмари та вітер, зараз що почнеться кінець світу? Сніданки у нас проходили на веранді на четвертому поверсі, поки ми туди піднімалися по сходах, я боявся, що нас здує. Погода на Занзібарі змінюється швидко і зараз вона так само швидко змінюється на гірший бік. Під готелем на нас уже чекав гід. Він сказав, що це тимчасова проблема і зараз буде сонце, тож ідемо на кораблик. Поки ми йшли на кораблик погода справді змінилася, тепер лила злива. Наш гід з незворушним обличчям кивав, мовляв, це саме те, що він і обіцяв. Поки дійшли до кораблика, дощ припинився. Ми вирушили у плавання. Кораблик був найкращий на нашому досвіді.

Це двоповерховий саморобний дерев’яний корабель з мотором та вітрилами. Він виглядав дуже старовинним і втомленим від життя, що надавало ще більшої автентичності цій поїздці. Чим далі ми пливли, тим погода ставала кращою, а море все красивішим і красивішим.

Потім почалося сонце, і море стало просто бездоганним. Коли здавалося, що вже красивіше нікуди, воно стало ще гарнішим. І навіть потім це виявилося не межею краси. Наших кухарів ми висадили на Занзібарі, поки вони готували їжу, ми попливли на коралові рифи острова мільярдерів. Рифи тут виявилися дуже і дуже. Вони одразу розділили друге місце з мальдівськими, після єгипетських. Рибок правда не так багато, хоча різноманітність теж непогана.

Після півтори години купання ми пристали до одного з пляжів Занзібара, де на нас чекав обід. Але від краси моря було зовсім не до обіду. Як же це чудово, неможливо надивитися і звикнути до цієї краси, щоразу як вперше. Я питав у багатьох місцевих жителів, чи раді вони, що живуть у такому невимовно красивому місці з таким теплим кліматом.

Абсолютно всі казали, що дуже щасливі, що мешкають тут і для них це теж все гарно. Чим далі в Занзібар, то безглуздішими здаються поїздки на інші екзотичні острови. Тільки один мінус, мало екзотичних пташок та звірят.

Натомість чомусь багато чорних ворон. Але ж мають бути хоч якісь недоліки. З плюсів ми маємо смачну їжу за доступними цінами, безкоштовні та доступні красиві пляжі, легкість пересування островом і доброзичливе населення.

Час пливти назад у Нунгві поки кораблик через відплив не сів на мілину. Коли нам рекламували цей кораблик, то обіцяли, що будуть дельфіни, але коли попливли нас морально готували, що швидше за все дельфінів не буде. Але ж це класика. Ми відплили від берега. Екіпаж та всі туристи уважно вдивлялися в одну точку. Я ж хотів дати очам відпочити і повернувся в інший бік. Там і плавали дельфіни за спинами всіх на кораблі. Ураа! Їх було багато, близько семи штук. Вони плавали в різні боки, іноді навіть синхронно, іноді під нашим корабликом, і на прощання показували нам хвостики. Радості було більше, ніж за новорічним столом. Капітан, судячи з обличчя, дуже здивувався, що були дельфіни.

Але явно був гордий, що виконав обіцянку. Наш кораблик відправлявся від острова останнім, інших уже не було, і я не впевнений, що інші побачили дельфінів. А нам пощастило і дуже. Занзібаре, як ти це робиш? Ти не перестаєш нас дивувати та радувати. Може нам з дельфінами так пощастило, бо серед пасажирів з нами плив Кашпіровський? Правда це був не він особисто, а його родич, але я все одно попросив його зарядити воду, а що як вийде. Коли ми пропливали неподалік нашого готелю, попросили, щоб нас висадили, щоб нам не довелося робити гак. А оскільки тут все вирішує Акуна Матата, то нас справді висадили раніше. Вчорашній шалено-красивий пляж зараз виглядав зовсім звичайним, тому що сонце та хмари були розташовані по-іншому. Тож варто пам’ятати, що красиві пляжі тут буквально мігрують. Після тихої години на нас чекала знову улюблена вечірня програма. Щоправда, масажистки нашої не було, нажаль. Як ми потім дізналися, вона собі цього дня робила два татуювання, на одній із них був довгий текст про те, як вона любить маму з татом. Милашки загалом!

Ще трохи Нунгві, Мічамві та Паже

Наступного дня планів особливо не було, тому ми вирішили влаштувати довгий похід пляжами острова. Ми рухалися до острова Мнемба. Додаток по припливах показував, що ми зараз на піку відпливу і вода почне незабаром прибувати. Ми були ще нелякані, тому що у двадцятих числах листопада в Нунгві не дуже сильні коливання води. Хоча з розповідей в інтернеті потрапити в пастку можна на повну. З ранку над Нунгві висіли хмари, але від них виявилося досить легко піти, у результаті ми дісталися сонячних пляжів.

І було як завжди радісно. Ми рухалися все далі й далі із зупинками на купання та фотозони в джунглевих чагарниках. Додаток з припливів, нам вже настійно рекомендував повертатися. А нам все здавалося, що ми зараз дійдемо до якогось логічного місця, і можна рухатись назад. Але оскільки острів завдовжки близько 100 км, то йти можна по-справжньому довго.

Розвернулися ми назад, а вода все прибуває і прибуває, це такі хвилі, які наступають і не особливо відступають. Пташки, що бігають, відлітають, крабики теж кудись ховаються в скелі. А нам ще йти та йти. Ті місця, де ми раніше йшли вже під водою, ми все ближче та ближче до скель. Вдалині вже видніється дерев’яний будиночок-орієнтир. Суші більше немає, ноги вже по щиколотку у воді. Біжимо! На крайняк доведеться залізти на лавові береги та сидіти там шість годин до наступного відпливу. Будиночок все ближче, а вода все вища. Причому хвилі сильно кидають на скелі.

Спочатку ми навіть намагалися витрушувати коралки від піску, але тепер зовсім не до цього. Води вже по коліна, йти реально складно. Та де ж сходи до готелю навпроти будиночка? Рай різко перетворився на хорор. Ще трохи. Сходи! Я її бачу, всі сили кидаємо, і ми піднімаємось на територію готелю, від якого починається Нунгві. Фух, встигли. Ще хвилин 10 і в історії був би зовсім інший кінець. Персонал із розумінням подивився на нас промоклих до пояса. Ми чули історії як підприємливе місцеве населення у приплив як діди Мазаї збирають туристів у човни та за гроші відвозять до їхніх готелів. Хоча якийсь турист у здоровому глузді під час припливу піде в зону, де немає готелів це інше питання. У готель потрібно було заходити берегом, але зараз довелося перелазити збоку стіну і зістрибувати вниз на сушу в поселенні. Дуже мокрі і не менш задоволені ми побрели до нашого готелю. Сьогоднішній вечір був останнім у Нунгві. Саме сьогодні ми дивилися незабутнє шоу масаїв і сумно дивилися на море, завтра вже буде все по-іншому.

Потрібно буде знову шукати, де їсти, звикати до нових цін та інших панорам, цікаво, які вони будуть?

До речі, знаєте, що об’єднує всі пляжі острова? Це цифри на піску. Місцеве населення досить добре розмовляє англійською, але цифри це велика проблема, вони їм даються вкрай складно. Наприклад, англійське слово “thirty” означає “тридцять три” або “тридцять шість”. Англійське “fifteen” у кращому випадку “П’ятдесят”. Найчастіше ціну тобі почнуть малювати на піску, щоб уникнути плутанини. Але й на піску трапляються курйози. Наприклад, цифра “+” означає “П’ятнадцять”. За підсумками, коли йдеш увечері до готелю, то вивчаєш ціни торгів на момент закриття дня. Причому часом трапляються досить хороші ціни, але не зрозуміло, хто за що саме пропонував цю ціну. Головне не казати місцевому, що ти хочеш на рибалку. Вони тут чомусь вважають, що турист за рибалку готовий сплатити вартість покупки нового катера, а щоб у туриста не залишалося сумнівів, фінальним аргументом є фраза, що “спійману рибу ви зможете взяти з собою в оркостан!”. Ми тут бачили, як місцевий тягнув кудись упійманого на рибалці дельфіна. Я вже представив, як заходжу в літак з великим важким тунцем або дельфіном, і всі розуміють, знають, що був на рибалці з місцевими))))

Мічамві

Зібрали ми свою велику і ще навіть цілу валізу і вирушили в довгу дорогу. Від сонячного Нунгві до сонячного Мічамві слід їхати через дощовий Стоун Таун. Я навіть сказав би, не їхати, а плисти на маршрутці. Спочатку йшло все як завжди, але чим ближче до столиці, тим сильніша злива. Потім маршрутку почало затоплювати зі стелі. Біля вікон сидіти було вже не можна, там був справжній потоп. Я намагався затикати дірки рукою, але кондуктор показав жестом, що це не допоможе. Потім місцеві почали знімати на мобілки річку, яка явно вийшла із берегів. Але якось вона підозріло розташовувалася у місті. Зважаючи на все, під час сонця річки тут бути взагалі не повинно. Я спостерігав як якась жінка вішала речі на мотузки, мабуть, для природного зливового прання. Потім почалася довга пробка. Калюжі, на щастя, ще були нижче нашої підлоги.

Потім наша маршрутка передумала їхати далі, і ми пересіли до нової. Пересадка супроводжувалася все тією ж теплою тропічною зливою. Потім ми нарешті доїхали на автовокзал і вже пересіли в маршрутку до Мічамві. На зупинці ми купили місцевої їжі, поки я з горем розжував червоно-оксамитовий горішок, Даша мене попередила, що тут є кісточки, які треба випльовувати. Але було пізно, зуби ще якийсь час потерпали від болю. Маршрутка стояла на вокзалі набирала людей, хвилин за п’ять до мене підійшов продавець горішків і щось намагався пояснити місцевою мовою. Ми один одного так і не зрозуміли, але хтось нам переказав, що продавець вирішив, що ми йому ще маємо грошей дати. Бідолашний не зміг обрахувати мене на решті, так думав другий раз прокотить. Решту у Стоун Тауні слід вважати дуже уважно. Причому я так і не зрозумів, чи пов’язано це з тим, що вони хочуть надурити або у місцевих із математикою тут дійсно дуже туго.

Але скажу чесно, всі випадки в яких місцеві помилялися чомусь завжди на свою користь, а їх під кінець щось стало дуже багато, не впливали на враження від острова. А враження тут одні: Острів – зе бест! Ще кумедний факт щодо грошей. Якщо ти починаєш розмову про гроші, це дуже часто викликає наймогутніший регіт у місцевих. Якщо у кондуктора уточнити щодо оплати, то спочатку починає сміятися водій, а потім заразливим сміхом уся маршрутка. Або, наприклад, при заселенні в готель Мічамві я сказав, що заплачу 40 доларів доларами, а півтора шилінгами, що залишилися. Чоловік на ресепшені навіть не намагався стримати сміх, він просто не міг заспокоїтися. Навіть коли мені видав здачу, я йшов, а він продовжував плакати від сміху. З Мічамві у цьому плані взагалі цікавий момент. Це було тихе і спокійне місце, яке ми бачили на цій планеті. Тут багато готелів і багато закриті. Наскільки ми зрозуміли, якщо хтось бронює номер, то готель відкривають. Готелі тут в еко стилі. Це великі зелені території з безліччю рослин, гамаків і висячих диванчиків для релаксу.

Персонал складався приблизно з дев’яти растаманів. Коли ми до них зайшли, вони наче нас і чекали. Ми оселилися на другому поверсі невеликого будиночка і одразу замовили собі обід. Поки вони готували обід, ми пішли досліджувати набережну. Тепер важливий момент, у Мічамві море було найнекрасивіше з усіх локацій. Я б по морю в житті не визначив би, що це Занзібар.

Але за релаксом і самотою це найкраще місце у світі. Вся набережна – це одна велика лаунж зона. На довгій набережній знаходиться кілька барів-ресторанів. Всі вони також обладнані гамаками і просто затишними лежаками. Можна трапезувати за столиком, а під час очікування їжі валятися та релаксувати. У ресторані тут грає розслаблююча, дуже приємна для вух музика. Я думаю, цей стиль називається транс. На мене він діяв як гіпноз. Я не міг вухами наслухатися її.

А чутно її було на дуже великій відстані. Ми залізли у воду і поринули в атмосферу Мічамві, доки вода зовсім не пішла. Коли на мілині стало некомфортно, ми пішли на звуки чудової музики. Відвідувачі ресторану насолоджувалися застиглим часом Мічамві. Тут до ресторану підійшли масаї-акробати та почали влаштовувати вечірнє акробатичне шоу. Аж не віриться, що все відбувається наяву, це все якась нескінченна та приємна казка, яка проходить крізь нас. Варто зауважити, що деяких варіантів трюків ми навіть на світових шоу не бачили, завершилося шоу найефективнішим лімбо. Це коли ціпок ставлять на висоту нижче, ніж коліно. Я взагалі не знав, що таке можливо. Шоу закінчилося, сонце закотилося, біля ресторану почали розпалювати велике багаття. Ми поспішили продовжити досліджувати нові землі. Буквально за п’ять хвилин ходьби на нас чекав дитячий день народження. Тут є велика альтанка, обвішана черепашками, біля альтанки гарна арка.

В арці стоїть дівчинка іменинниця та всі готуються до церемонії привітань. Коли гості побачили нас, то відразу поставили Дашу в арку з дівчинкою, Даша була додатковою радістю на їхньому святі. Найприкріше, що саме на цей похід ми залишили фотоапарат в готелі. Бо думали, що може бути цікавого тут бути. Запам’ятайте, на Занзібар взагалі нікуди не можна виходити без фотоапарата, тут завжди цікаво. Так, у нас в готелі вже обідо-вечеря готова, восьминіг нас уже зачекався. Після вечері продовжимо. Поки ми йшли, до нас підійшов масай і запропонував поглянути, що там у сумці. Мені чомусь здалося, що там зараз виявиться щось дуже нелегальне і я дуже попросив не відчиняти сумку! Поїли, тепер підемо в інший бік пляжем. Там виявився справжнісінький мангровий ліс. Скажімо так, нічого зловіснішого за молоді мангри серед ночі ми ще не бачили. Молоді мангри — це темні криві шипи, що тягнуться із землі. Добре, що з нами був хоробрий кудлатий провідник. Мангри від нас відділяла маленька річечка, метра півтора завширшки. Коли ми підійшли ближче, то в річку почали стрибати дрібні тритони. Від цього мангрові шипи здалися ще зловіснішими.

І тут сталася найстрашніша подія, наш кудлатий друг теж вирішив стрибнути в річку у нас за спиною. У нас мало серце не встало. А у провідника з’явилося прізвисько, тепер він Тритон Петрович. Оскільки пригод з манграм нам було мало, ми вирішили проти ночі пройти через невеликий ліс, щоб дістатися до поселення, де живуть місцеві жителі. Дорогу нам освітлював місяць і кілька літаючих світлячків. За що я люблю Занзібар, тут навіть уночі серед місцевих жителів почуваєшся, як удома. Ми навіть пішли пройтись від Мічамві до сусіднього села. Це однозначно було найкрасивіше зоряне небо з незабутнім місяцем. Як було красиво, хотілося гуляти, гуляти і не повертатися додому. Щоправда, ця вся милота-доброта поширювалася лише на місцевих жителів. Судячи зі звуків на сусідньому електричному стовпі, когось доїдають і схоже навіть подавилися кимось. А так цілковита гармонія. На зворотному шляху накупили собі на пізню вечерю банани, кокос, саусеп та печиво.

Менеджер на ресепшені запропонував допомогти із розкриттям кокоса. Але у нас фішка, кокоси ми розкриваємо лише самі. Я вже можу проводити цілі тренінги на тему, як у диких умовах розкрити кокос і не втратити його молоко. Тут, мабуть, головне правило – не показувати йому свого страху перед розкриттям і не дивитися кокосові в очі.
Настав новий день, а значить, у нас зараз буде похід, далекий похід, можна навіть сказати похід за сонцем. Річ у тому, що на нас насувалася хмара виду жахливого, а маршрутом ми якраз мали йти в протилежний бік. Як не дивно, але нам навіть удалося відірватися від хмари. Як нам сказав місцевий “Дощ звичайно буде, але не тут!”. Кінець листопада тут вважається сухим сезоном, а всі хмари в результаті обрушуються зливою на Стоун Таун, їм тут не заведено поливати пляжі. Пляжні походи – це одні з наших улюблених видів трекінгу, тому що на дорозі обов’язково відбуватимуться цікаві речі. Наприклад, першою нашою знахідкою було величезне кущове дерево з десятками гнізд жовтих пташок.

Пташки тут всюди літали і радісно цвірінькали. У ті моменти, коли був відплив біля моря, ми гуляли морським дном. Гуляли правда з побоюванням, бо знали, що пік відпливу вже позаду і зараз вода прибуватиме. Першою звернула увагу Даша, як вода тихенько наповнює усі ямки морського дна на своєму шляху. Ми почали вдивлятися і знайшли цілі струмки, що народжуються. Під час припливу рівень води зростає до трьох метрів. Неймовірно, що незабаром це місце може опинитися глибоко під водою, а все починається так тихо та невинно.

Ще через якийсь час ми дійшли до лінії готелів, тут навіть далеко красива вода видніється, а до неї веде нескінченний підводний понтон. Спочатку був невдалий трюк, дістатись туди з фотоапаратом. Потім я зайшов на територію готелю та залишив речі біля одного з лежаків біля басейну. Доступність готелів для всіх – це, звичайно, прекрасна плюшка острова. Я пішов довгим понтоном до Даші. Тут навіть такий похід був із цікавостями. Поки я йшов на глибину, поряд коралами проповзла у зворотний бік змія. Причому так по-діловому кудись повзла. Потім було багато гарних рибок і нарешті я теж плаваю в гарній воді.

Тут ми зустріли наших знайомих туристів, з якими познайомилися кілька днів тому, коли вони прийшли пообідати у нашому готелі. Острів тісний як світ! Поки ми плавали, рівень води піднявся настільки, що про понтон залишалося лише мріяти, він уже був десь на глибині. Так треба терміново рухати до берега. Але тут розпочалося справжнє шоу тунців! Вони чомусь вистрибували на пару метрів над рівнем моря, летіли та йшли під воду. Я, звичайно, хотів побачити літаючу рибу як на Шрі-Ланці, але риба повинна махати хоча б плавцями щоб летіти, а не просто торпедою летіти повітрям як хаймарс по рашистам. Було дуже ефектно та несподівано. Причому тунець поки що летів якось так поблажливо на мене подивився. У нас просто відпустка, а в нього важливі справи! У райській воді, звичайно, добре, але треба шукати ту частину понтона, де ще можна дотягнутися ногами і рухатись до берега. Поки перевдягалися, я зрозумів, що речі залишив не в найнадійнішому місці, бо по даху готелю бігала мавпа, але, на щастя, нашу сумку вона не встигла знайти. Поплавали? Можна рухатись далі. Нашою метою був ресторан The Rock, що знаходиться на скелі над водою.

Але наскільки ми знаємо в ресторані дорого і не дуже смачно. Тому ми вибрали ресторан, розташований навпроти The Rock. Доки ми чекали нашого чергового восьминога, могли милуватися шикарною панорамою. У цій частині острова досить часто трапляються ресторани з гамаками та гойдалками. Час до обіду проводити треба саме так. Або просто піти в нірвану на одному з лежаків. Дзен тут уловити, звичайно, простіше простого. А потім нам подали його — наймальовничішого восьминога.

Він був жорсткуватий, але естетичний вид їжі виявився тут важливішим за смак! Попри те, що ми знаходилися в неймовірній кількості піших кілометрів від нашого готелю, повернутися можна було всього за 40 хвилин, пройшовши назад не по пляжах, а через місцеві поселення і трохи джунглів. Якраз прийдемо і буде час зустріти повною мірою захід сонця. Ми почали рухати у бік готелю, як нас гукнула жінка “Не хочете масажу?”. Ну, звідки вона знала? Звісно ж хочемо! Щоправда, у нас не залишилося шилінгів, але хіба це проблема? Коли треба поміняти гроші тобі виїзну обмінку організують, навіть курс виходив досить хороший для цих місць. Після годинного масажу всього тіла у нас залишалося до заходу сонця зовсім небагато часу. Але ми впораємося, де тут короткий шлях?

Як не дивно, але вже під помаранчевим небом ми знову плавали на мілководді біля нашого готелю. Тут, мабуть, як і в Азії, все завжди складається, просто Акуна Матата!

Паже

З самого ранку після сніданку ми одразу поїхали до Паже. Їхати було недалеко десь пів години. Серед наших локацій Паже виглядав найпрогресивнішим, тут навіть супермаркет був, щоправда, з високими цінами, тож довелося про супермаркет забути. Дорога до нашого готелю була через місцеві нетрі по калюжах і пагорбах. Навіть не вірилося, що в такому не дуже гарному місці буде адекватний готель. Наш готель обнесений парканом, на якому написано, що всередині починається рай. Але, на жаль, рай у їхньому розумінні виявився досить умовним. Але за великим рахунком, за 15 доларів на день з кондиціонером, та й на березі моря це найкраще, на що ми могли сподіватися. Просто на рай зовсім не схоже, а в цілому готель норм. У найкращих традиціях острова ресепшен знаходився на третьому поверсі. Коли ми піднялися, то від побаченої краси моря порівняння раю та готелю пішли на другий план.

Нам уже нічого не треба було, крім того, як швидше бігти до моря. Менеджер сказала, що перевірить наш номер і кудись зникла. Ми її не змогли дочекатися і побігли якнайшвидше поринути в цю красу. Одне з негласних правил екзотичних островів свідчить “Чим більше у твоєму готелі зірок, тим більше на твоєму пляжі буде тонн водоростей”. На щастя, нашому готелю до зірок було, як МАУ, до повного повернення боргів клієнтам. У нас тут було не тільки мальдівське море, але ще й чистий пісок та відсутність їжаків. Плавай на своє задоволення! Тільки-но зібралися зробити фотографію, відразу на сонце налетіла хмара і не хотіла відлітати. Гаразд, почекаємо у воді, ми не поспішаємо, у нас ще купа днів є. Хвилин через 15 сонечко звільнилося, і краса ще помножилася в кілька разів. Ми вже боялися, що море скрізь буде таким простим як у Мічамві, а тут за 30 хвилин їзди таке! Жаль море не можна розцілувати за його красу. На знак подяки Занзібарському морю ми намагалися виловлювати якнайбільше сміття, яке траплялося.

Сміття у воді тут дуже рідкісне явище, що ще більше підвищує рівень курортів. За фактом за 15 доларів на день плюс переліт плюс пару доларів на трансфер ти маєш настільки красиві пляжі, наскільки тільки можеш уявити сидячи у похмурому листопадовому місті у себе вдома. Можливо, коли в грудні почнеться сезон кайтинга, то тут буде не так комфортно, але зараз це вище за всілякі похвали. Наплавались наскільки це можливо і пішли заселятись у свій “рай”. Наша кімната була готова, але були дві проблеми — відключений кондиціонер і дівчина на ресепшені настільки пригнічена, ніби її вдарило струмом, поки вона відключала кондиціонер. Але оскільки бронювання було по букінгу, ми не особливо парилися, тому що ми в будь-якому випадку отримаємо всі заявлені зручності за вказану ціну. Дівчина спочатку так не думала. Спочатку вона намагалася довести, що ціна 30,60$ за дві ночі розшифровується як 30$ за одну ніч і 30$ за другу, щоб разом вийшло 60$, потім вона щось намагалася пояснити, що ми їй повинні за кондиціонер ще заплатити. Причому трапилася якась не лякана, зазвичай, коли ти пропонуєш готелю зателефонувати на підтримку букінгу, так готель робить все можливе аби цього не відбулося. Ця ж стояла на своєму, але потім сказала, що ввечері приїде власник готелю, який точно вже вирішує. Увечері було теж досить забавно, приїхав власник і намагався у мене випросити, щоб я за готель заплатив ще більше грошей, оскільки він бідний нещасний повинен платити по 9$ державі, він хотів продовжувати щось ще розповідати про збитковість свого бізнесу. Але моя пропозиція зателефонувати в букінг прямо зараз і запитати скільки ми повинні ще доплатити різко змінила всю картину — кондиціонер відразу ж включився, а сума до оплати виявилася саме та, яка була заявлена ​​у бронюванні. Ще він щось почав розповідати, що в нього є бос, який його не слухає… Але судячи з історії з наступним готелем, цей загадковий бос взагалі нікого не слухає. Моя порада диким мандрівникам, бронюйте на Занзібарі житло лише через сервіси, що гарантують заселення. На нашому досвіді подібна історія зустрічалася вже не раз і коли при заселенні йде щось не так, це викликає лише усмішку і додає пригод до нашої подорожі, а навіщо готелі так ускладнюють собі життя незрозуміло, тим більше скарга на їх сервіс до букінгу, готелю обходиться набагато дорожче за ті ж 30 доларів, що вони хотіли ще.

Але повернемося назад із готельного раю до пляжного. У нас попереду ще пів дня, а значить, можна влаштувати собі черговий трекінг по пляжній лінії з обов’язковою трапезою в тематичному пляжному ресторані. Маршрут ми обрали у напрямку до Cuza Cave. Для цього нам потрібно було заглибитись у середину острова. Maps me показав нам таємні стежки, якими можна пробратися. Спочатку він провів нас прямо по території розкішного готелю. Скільки водоростей на пляжах цих шикарних готелів… Потім після готелю ми пішли крізь чагарники. Стежка ставала все вужче та вужче, в якийсь момент ми зрозуміли, що це не похід, а боротьба з непрохідними хащами. Тут було прямо як у пісні Onuka – Хащі, схоже, співачка теж була на Занзібарі. Потім настав час визнати поразку у цій битві та повертатися на головну дорогу. Як на зло, я ще й у колючки вступив по дорозі назад. Фух, вилізли на трасу. Мапс мі, це фіаско, за що ти з нами так? На щастя, біля траси була лавочка для передиху, щоправда, довелося потіснити місцевого варана, який, мабуть, теж утомився від цих чагарників. Поки ми сиділи відпочивали, варан сидів поряд.

Ну гаразд, спроба номер два, йдемо офіційною менш привабливою дорогою. Печера була схожа на домініканську з Bayahibe, але офіційніша, тому що тут часто бувають люди і квиток коштує по 20000 TZS (10 $). У печері є підземне озеро, де можна поплавати. Нам сподобалося, оскільки частину часу ми взагалі були самі, а потім почали приходити ще люди, але враховуючи високу вартість за вхід і можливість зустріти натовп печеру рекомендувати ми не будемо.

Після печери у нас ще був майстер-клас від місцевих — ігри на тамтамі. До речі, ми грали тут місцеву знамениту пісню, яка не раз звучала наживо в різних частинах острова. Іноді її співали діти, іноді масаї, іноді хтось із місцевих співав. Та й взагалі за час подорожі починаєш підучувати слова на місцевому суахілі та перейматися цим. Мені, наприклад, нескінченно красиво звучить “Карібусана”, що означає “Ласкаво просимо”. Місцеві тут дуже просувають свою мову і з радістю діляться і за будь-якої нагоди підкидають у наш словниковий запас нові слова. Отже, мої “рафіки”, давайте продовжувати цю незабутню подорож разом із нами.

Ми дуже поспішали на пляж, щоб зустріти черговий захід сонця. Але була гарна та погана новина. На пляж ми встигли, але гарний захід сонця тут з іншого боку острова. Ось так от, значить, будемо тепер два дні без заходу. Зате доки плавали у вечірній воді мені пощастило випробувати цікавий атракціон. Неподалік нас місцеві підлітки вирішили покатати на вітрильному човні. Коли вони пропливали повз нас, я вирішив пограти в зацепінг, схопився за дерев’яний борт, перша спроба провалилася, бо не розрахував сили. Хлопці спеціально зайшли на друге коло і крикнули мені, щоб я спробував ще раз зачепитися. Друга спроба була влучною, на повному ходу по водній гладі я проплив метрів 100 разом з ними, потім довелося все-таки відчепитися, щоб було не далеко повертатися до Даші.

Вечір ми провели у дуже затишному ресторані Luciana, це відразу стало нашим постійним рестораном, тепер ми їли тільки тут. Як же ми за пару днів перепробуймо увесь асортимент? А ще під час вечері тут туристи обмінювалися останніми новинами з острова. Коли ми закінчили трапезу, я зрозумів, що не залишилося місцевої готівки. Поруч із нами сидів місцевий хлопець, який з радістю погодився відвести мене в обмін. Дорога виявилася чималою, обмінка виявилася закритою, а дівчина у магазині запропонувала невигідний курс. Чоловік сказав, що зараз все виправить і повів мене ще далі. Ми пройшли все поселення та прийшли на околицю. Тут на лавках сиділо ще п’ятеро чоловіків і один ліниво лежав. Ми сіли до них, вони про щось говорили. Я переживав, що Даша в ресторані явно переживає куди я зник. Хвилин через п’ять один із чоловіків підвівся і пішов кудись у далечінь за грошима. Потім прийшов із пачкою грошей і справді поміняв за дуже вигідним курсом гроші. Хлопець, який мене вів сказав, що зараз ми підемо місцевими стежками і досить швидко опинимося в ресторані, ми пішли через місцеві нетрі, причому в деяких місцях протискалися зовсім у темряві. У будь-якій іншій країні я подумав би, що мене хочуть пограбувати, тим більше він знає, що я зараз з грошима. Але на Занзібарі навіть думки такі не з’являлись, вони усі тут просто душечки-лапочки. Після смачної та дуже щільної вечері за розкладом прогулянка під зірками біля моря. Агов, стоп, а де море? Так ось що таке справжній відплив, коли море йде за горизонт. Виглядає це як картина, написана олією — пісок вологий, блищить від місячного світла і йде в безкінечність. А з нескінченності долинає шум, такий шум як від поїзда, який десь там літає над океаном. Дуже чарівно, красивіше нічного пейзажу ще ніде не було. А коли здавалося, що красивішим бути не може в поселенні вимкнулося світло і стало дуже таємниче. Правда ненадовго, за хвилину ввімкнулися ресторани, у яких були напоготові генератори, а ще за п’ять хвилин світло повернулося. По ресторанах помчали радісні вигуки.
Щодо шуму, що доноситься з горизонту, я вирішив на всякий випадок уточнити у місцевого масая.
– Ти теж чуєш цей гамір? Хлопець кивнув
– Ти щовечора чуєш цей шум? Хлопець знову кивнув.
Тепер я спокійний, що це не наближається цунамі. Можемо далі гуляти.

Відплив у Паже

Однією з крутих фішок Паже наприкінці листопада було те, що є нічний відплив і ранковий. З самого ранку море було так само десь за обрієм, а до припливу ще було багато часу. Ми почали наше справжнє водне сафарі туди, звідки доноситься цей чарівний шум. Для походу по відпливу потрібно обов’язково взяти сонячні окуляри, добре намазатися кремом, обов’язково одягнути коралки і пильно у додатку уважно перевіряти ще раз час припливу. Невиконання останнього пункту може коштувати вам життя.

З припливом тут треба бути обережним, інакше таке сафарі може стати останнім. За додатковий орієнтир ми брали місцевих жителів, котрі збирали морський урожай. Якщо вони ще у воді, значить все правильно робимо.

Спочатку було йти дуже легко, води максимум по коліно, а їжаків майже немає, часом можна навіть побалувати ноги без капців. Після того як ми пройшли підводні городи місцевих, почали з’являтися їжаки, які переростали в справжнісінькі лабіринти. І найголовніше питання, чи захищають наші коралки від їжаків? Цього ти не дізнаєшся, доки випадково не наступиш на їжака.

Іти один від одного доводилося на відстані, щоби вода перед тобою була максимально прозора не каламутна. Чим далі просувалися, тим точніше доводилося продумувати кожен крок, щоб не припуститися помилки нашого знайомого. Крім їжаків все частіше починала траплятися морська екзотика від гарних рибок до гігантських морських зірок та зовсім дивних морських створінь. Часом пухнасті та м’які корали радували нас красою.

У результаті ми вийшли на косу, яка розділяла бурхливе море та зону відпливу. Точніше, на косу ми випливли, бо вода перед самою косою була вищою за пояс. Так ось звідки долинав той шум поїзда) Тепер залишилися дрібниці, пройти назад крізь ці їжакові гаї. Цього разу ми були розумнішими і йшли в тому напрямі, де були місцеві або рідкісні туристи, адже там точно є прохід. На їжака, на щастя, ніхто з нас не наступив, проте корали траплялися настільки гострі, що було боляче крізь товсту гуму коралок. Весь похід у нас зайняв дві з половиною години. З самого ранку ми були вбиті у мотлох фізичною втомою, тому що ходити по коліно/по пояс у воді досить стомлююче заняття.

Ми завалилися на наше ліжко і здавалося, що зараз заснемо і проспимо до наступного ранку. Але на відпочинок часу немає, зараз відлежимося, пообідаємо та продовжимо маршрут. Річ у тому, що ранковий похід ми розраховували хвилин максимум на 15))) За красою це сафарі я б охарактеризував так “Не робив похід по відпливу — не був на Занзібарі!”. Це було дійсно красиво і нескінченно екзотично. А одні хлопці навіть купили у місцевого свіжоспійманого восьминога і принесли до ресторану, щоб його приготували, тут це звичайна практика.

Ліс Джозані

До лісу на маршрутці їхати було приблизно хвилин 30. Далі є два шляхи, піти до офісу з квитками, тобі за гроші призначать гіда, який тебе всюди водитиме і все показуватиме або піти нелегально стежками дикуном. Звичайно, ми вибрали той варіант, де має бути більше пригод. Тут справжнісінькі джунглі як у фільмах, де герої намагаються вижити за всяку ціну. Дуже густа рослинність, дерева гіганти, багато живності, мавпи різних порід з цікавістю перескакують деревами над головами.

Іноді трапляються роздоріжжя, але рішення куди йти прийняти досить легко, наприклад, ліворуч хтось загрозливо ухнув, а значить нам праворуч. Я навіть висловив думку, що в цьому лісі взагалі не можна заблукати. Але це було приблизно за п’ять хвилин до того, як ми заблукали. У цьому лісі є такі проблеми: тут не ловить GPS, на картах немає стежок, а після дощів частина маршрутів перетворюється на міні-болота. Ідучи стежками, ми вже кілька разів перетинали болотисту місцевість і назад не хотілося лізти в бруд. У результаті ми йшли все більше і більше вглиб, сподіваючись, що цей ліс закінчиться до того, як потемніє.

У будь-якому випадку це цікавіше, ніж якби ми ходили головними стежками з якимось мужиком. Тим часом джунглі постійно змінювали свою картинку, від чого не припиняли нас радувати. Часом траплялися глибокі сліди інших таких же щасливих мандрівників. Але чомусь ці сліди весь час були у зворотному напрямку. Чи ми рухалися до входу в парк, чи хтось зневірився і пішов назад.

Фінальний бруд виявився по коліно, але нам уже було все одно, ми як всюдиходи гнули свою лінію. Яке щастя коли ми зустріли гіда з туристами на одній з доріжок, тепер ми точно недалеко від виходу з парку. Коли ми нарешті вибралися, то були настільки брудні, що відмивали ноги в глиняній калюжі, інакше б нас не пустили б у маршрутку))) Ось це я розумію джунглі! Всім раджу спробувати! На виході з лісу ми знайшли невеликий базар, де нас продавщиця почастувала червоним бананом. Я просто давно хотів спробувати, а зв’язка червоних нам із собою точно не потрібна була. Поруч із лісом Джозані є ще безкоштовний мангровий ліс, ми його не відвідували оскільки не зовсім зрозуміли, де він знаходиться, але думаю нашим послідовникам не варто його пропускати, вхід до нього виявився через дорогу від офіційного входу до лісу. Зворотню маршрутку тут виявилося проблематично зловити оскільки стояв пост поліції і перевіряв, щоб не було в маршрутках пасажирів, що стоять. Ми відійшли метрів 500 від поста, а там нас покликав місцевий, який упіймав собі таксі. Тож назад доїхали дуже зручно.

Стоун Таун

За останні кілька років мені неодноразово снився цікавий екзотичний сон. Я з сім’єю та друзями перебуваю на Кіпрі, вже буквально останні дні нашої подорожі і я розумію, що острів так вдало розташований, що від нього легко дістатися на Мальдіви. Я починаю всіх закликати, мовляв, давайте сплаваємо, там же така краса, але підтримки не зустрічаю. Один із контраргументів, що тільки в один бік потрібно плисти чотири години і немає розкладу зворотних поромів. Але я розумію, що заради того, щоб просто так взяти і опинитися на одних з найкрасивіших островів нашої планети, воно точно того вартує. Тим більше ми вже точно повернемося на якомусь поромі. Іноді на цьому місці сон переривався, іноді було продовження, що на Кіпрі теж є такий гарний пляж і ми зараз поїдемо на нього, але останнім часом сниться і продовження сну. Я припливаю на мальдівський острів, але там негода, вода не дуже гарна. В іншому сні я опинився відразу на Мальдівах і на Феррарі ганяв островом, я ще думаю тут стільки гір виявляється і всі вулиці викладені бруківкою як у Львові. Але в одному з останніх варіацій сну я таки встигаю приплисти на Мальдіви і там сонячно, я розумію, що зараз купатимуся в гарній воді і прокидаюся в гарному настрої. Нарешті за таку кількість снів та спроб я таки дістався мети. Але дійсно до мети ми дістанемося вже зовсім скоро і допоможе нам у цьому чудовий Стоун Таун. 

Знайомство з містом трохи не задалося. На щастя, на наш ранковий приїзд розійшлися хмари і навіть припинилися дощі. Ми навіть знайшли місцевий лоток, де продавалися сім карти і дівчина приклала свій палець до сканера, щоб виписати нам сімку. Наші ж пальці прикордонники чомусь не зареєстрували, і нам ніде не могли продати сімку. На цій карті виявилося вдвічі менше трафіку, ніж ми проплатили, але це для мене було некритично. Тут треба бути просто готовим, що у столиці велика концентрація недобросовісних місцевих. Потім була невдала спроба заселення до готелю.

У наш номер уже заселили інших людей, тому, на думку менеджера, ми маємо платити за інший готель, який вдвічі дорожчий. Але за фактом платити довелося господареві готелю, який нас не зміг прийняти, знову ж таки магічна сила букінгу, оператор у листуванні відразу попросила надати інформацію про всі додаткові витрати пов’язані з переселенням в інший готель і вже надвечір почали трансфер грошей на нашу картку. Пізніше я на форумах вичитав про перший готель, що там такі ситуації не рідкість, і що у людей тут був ще гірший випадок, до них заселили в кімнату інших туристів просто під час їхнього проживання. Новий готель виявився досить непоганим, тому можемо почати вивчати нове місто, поки господар першого готелю розгрібатиме тонну додаткового компромату, який я відправив менеджерам букінгу про порушення умов.

Старе місто виглядало дуже класно як для типової столиці у колоніальному стилі. А заряд позитиву за попередні дев’ять днів не могли зламати ані менеджери готелів, ані хибний тариф на сім картці, ані навіть лате, в якій помилково не було кави, яку я взяв у місцевій кондитерці.

Був час обіду. Тут є дуже відоме місце з місцевою їжею та швидким обслуговуванням Lukmaan. Але навіть тут хтось залишив відгук, що його обрахували. Що ж, ми йдемо з ревізією! Тут справді смачно і головне швидко. Фінальний рахунок виглядав досить переконливо, каверзи начебто не було. Ми розплатилися, але коли вийшли з ресторану, зрозуміли, що сума усіх цін рахунку менше, ніж була до сплати. Ми повернулися та попросили офіціанта показати рахунок ще раз. У чеку цього разу з’явилася позиція салату з манго, який ми не замовляли і якого точно не було вперше в цьому ж рахунку, тобто його вписали в той момент, коли ми попросили показати ще раз рахунок. Нам офіціант повернув різницю, типу він помилився із замовленням. Але для того, щоб зламати систему махінацій із чеком достатньо замовити цей таємничий салат із манго, як ми зробили під час другого візиту. У результаті тобі його просто не принесуть (швидше за все у них його навіть немає), а такий глобальний збій системи призведе до того, що фінальний рахунок виявиться у півтора рази нижчим, ніж має бути, буде навіть видно, як сума страв не сходиться на користь відвідувачів. Ось, здавалося б, у міста стільки фейлів поспіль, я вже навіть не пишу про кондуктора, який не хотів віддавати решту, а місто все одно подобається, воно реально прикольне, у ньому щось є. Мабуть, вся побачена краса острова вщент розбиває будь-які нотки смутку чи розпачу, ми просто пожартували між собою про все, що відбувається, і пішли на набережну. Там одразу ж пожвавішали капітани всіх човнів. Найактивніші почали пропонувати свої послуги ще у сусідньому дворику. Ми як раз за тим і прийшли, щоб сплавати на якийсь із сусідніх островів. Перший говорив дуже багато різних цифр, у результаті складна Занзібарська математика йому не піддалася і вийшло, що вартість запуску його моторного човна для відвідування двох островів буде приблизно такою самою, як і запуск корабля Ілона Маска, але він сам не міг зрозуміти як він таке підсумував. Ми ж вибрали капітана, у якого прикольно називався човен Wi-Fi і попливли з ним на Prison Island за 30000 TZS (13 $).

Острів Прізон

Хочу відзначити, що 4G зв’язок працює тут настільки добре, що я міг із моря мамі показувати відео у прямому ефірі. Ми пристали до острова, на якому раніше була велика в’язниця. Тепер же островом можна гуляти, плавати і тискати столітніх сейшельських черепах. Вхід на острів коштує по 10000 TZS (4,3 $), у квиток входять обійми з черепахами та корм для них.

По острову погуляти милота ще та, тут практично не було людей, а в порожньому кафе за столиком гордо сидів павич.

Крім павича, тут ми ще зустріли дікдіка. Це просто невеликий райський сад поблизу столиці. Коли ми зрозуміли, що трохи задовольнили своє бажання скрізь полазити, ми побігли купатися в красивий океан.

Тут є прекрасний куточок блакитної води на стику хвиль. Купання навіювало безтурботність, у цих шовкових хвилях приходить багато світлих думок, з’являється бажання тут назавжди залишитися, ти розумієш, що ніяка робота не варта того, щоб проживати своє життя занурившись тільки в роботу, треба подорожувати, треба релаксувати в цьому прекрасному морі. Далі були думки що відпустка незабаром закінчиться і почнеться нова віртуальна подорож Занзібаром разом із написанням оповіданням. Ми сюди ще багато разів повертатимемося в наших думках, а можливо й у снах. Гаразд, треба вилазити з затишного морька і плисти в Стоун Таун, там на нас чекає дуже цікаве активіті, два тижні тому тут Орел і Решка залишили свою пляшку із грошима.

У пошуках пляшки

Ми припливли на берег, мама у Києві взяла на себе роль координатора. Вона з’ясувала, де саме пляшка і надсилала нам детальні скріншоти того, як виглядає потрібне нам місце. І головне – перебрала інтернет у пошуках відгуків чи знайшов хтось уже цю пляшку. Нам потрібний був старий човен, який знаходиться за сорок піших хвилин від нас. Правда вже зовсім темно, але це лише додасть пригод. Перші півдороги ми йшли вздовж доріг і пройшли вздовж нічного маркету вуличної їжі, де місцеві нас мало не з’їли у спробах продати нам їжу. Але їжа зараз не доречна, у нас вища мета!

Дороги закінчувалися, люди теж. Ми прийшли до шлагбауму. Впевнено йдемо далі. Охоронець спитав, навіщо ми тут. Ми сказали, що йдемо до мечеті, але він запевняв, що вона зачинена. Ми тоді сказали, що просто погуляємо тут, щоправда, що це взагалі за місце незрозуміло. Ми йшли крізь недобудовану висотку у повній темряві. У світлі ліхтариків було видно великі калюжі. Тут узагалі вже нікого не було. Похмура темна висотка закінчилася, ми йшли попід парканом асфальтом, крізь який прорвалися рослини. Що тут взагалі робила знімальна група Орла і решки? До мети вже лишилося якихось 200 метрів. Пропав інтернет – класика! Ми вже пробиралися крізь зарості та калюжі, по сторонах були невеликі занедбані будиночки. До пляшки менш ніж сто метрів, а перед нами високий паркан та замок. Невдача. По той бік паркану сидять місцеві біля багаття. Ми покликали чоловіка і спитали, що робити із замком. Він сказав, що допоможе нам, ми повинні обійти зарослими деревами будиночок праворуч, і увійти всередину. Пропозиція звучала як початок фільму жахів, але нагадую, цей острів переповнений милахами. Я зайшов у занедбаний будинок, а чоловік із зовнішнього боку відірвав дошки від заставлених вікон, показав жестом, щоб я перелазив через вікно до нього, я сказав Даші, що живий і вона теж полізла в закинуту халупу за мною. Пару акробатичних трюків зі старим вікном і ми по той бік! Інші хлопці з цікавістю спостерігали за нами біля вогнища. Сказати, що перед нами було багато покинутих човнів – нічого сказати. І як знайти потрібний? Ми пішли в максимально схоже місце на карті і вибрали той човен, який ще не остаточно поринув у бруд навколо. Порівняли уважно елементи човна, це справді він! Скільки ми не шукали все марно, натомість дізналися багато нового про суднобудування. Так детально човна ми ще не вивчали. У всій цій витівці був лише один мінус — занзібарські комарі, які нас трохи погризли, а так було справді весело. Всю дорогу, яку ми поверталися до міста, вдивлялися в людей, раптом тут хтось ходить із заповітною пляшкою. Цікаво, що подумав охоронець, який нас впускав погуляти на закриту територію, адже назад ми пішли зовсім іншим шляхом.

Навігатор нам показав, що недалеко є ресторан з гарним рейтингом, але скільки ми до нього не йшли, він ніби віддалявся. Ми зайшли до місцевого не найсприятливішого кварталу, жителі з цікавістю спостерігали як ми тут намотуємо кола. Один хлопець сказав, що бачив нас тут кілька разів і готовий нам допомогти знайти те, що ми шукаємо. Ми почали петляти разом із ним, потім він нас передав іншому хлопцеві. Котрий був сповнений рішучості, але також не міг знайти той таємничий ресторан. Якоїсь миті ми таки натрапили на непримітний ресторан у підворітті, але він виявився настільки дорогим, що навіть офіціант був одягнений дорожче, ніж вартість наших квитків на Занзібар. Шукатимемо щось інше тоді. А де ми? Як вийти звідси? Навігатор показував, що ми одразу у всіх місцях одночасно. Так, що це за сутінкова зона, тут так само вузько як у Венеції, але менш доглянуто та без каналів. Блукали ми в цій сутінковій зоні ще довго, навіть допомогли місцевому жителю перекласти на англійський український напис на його футболці “Козацькому роду немає переводу”, наших знань вистачило щоб перекласти це як “Ukrainian warriors never die”. Загалом якось так. Після довгих блукань ми опинилися у ресторані Дельфін, де чудово повечеряли. Втома в тілі була космічних масштабів, все-таки такі сонячні перепади щодня добре вимотують. де чудово повечеряли. Втома в тілі була космічних масштабів, все-таки такі сонячні перепади щодня добре вимотують. 

Але зараз можна буде знатно відіспатися під кондиціонером. Але не тут то було, у старому місті вимкнули світло до самого ранку, у нас не було ані кондиціонера, ані заряду на телефонах. Постійні перепади електрики пов’язані з тим, що електроенергію на Занзібар доставляють з материка. Вранці менеджер привіз заряджений ноутбук і трохи нас зарядив. Ми чудово поснідали і розпочали наш фінальний та незабутній день на Занзібарі.

Острів Пандж (Накупенда)

Ми прийшли на причал, де на нас уже чекав учорашній капітан. Ми з ним домовилися сплавати на острів Накупенда за 35 000 TZS (15 $). Небо вранці, як завжди було похмурим. Наш капітан розповів нам, що поки ми допливемо до острова, то буде якраз хороша погода. Ну, вперед! Дорога до острова займає близько 20 хвилин. Острів справді освітлювався сонцем, але як тільки ми ступили на косу, сонце сховалося. Це була довга і висока коса, щоб її пройти вздовж, потрібно було близько десяти хвилин. Навігатор нам показував, що ми на острові Пандж, капітан стояв на своєму, що то Накупенда. Можливо, це також місцевий обман, щоб не плисти ще далі. Ну ок, за логікою, Накупенда виглядає схоже. Тут ми були абсолютно на самоті. Детально вивчили острів, сонце не з’явилося. Ну гаразд, пішли дивитися що тут під водою поки що. Під водою на нас чекали справжні коралові небеса, такої краси ми ще не бачили. Ці корали повністю живі і кожен із них гігантського розміру. Якщо порівнювати з Єгиптом, то він відрізняється за типом, якщо в готелі Dream Vacation це великі нескінченні коралові стіни, то тут більше схоже на поля. Рибок значно менше, ніж у Єгипті, проте із різноманітністю так само все добре, ми навіть бачили смугасту морську змію, яка, наскільки я знаю, вважається найотрутнішою істотою в морях, але її ми цікавили найменше, якщо це звичайно була вона. Тим часом вийшло сонечко, і ми скакали і раділи, як зайчики на сонячному лужку. З горизонту на острів рухалося багато екскурсійних кораблів, зараз тут буде весело я відчуваю, але щойно приплив перший кораблик з туристами почався дощ, всі побігли ховатися під невеликий тент, який місцеві капітани відразу ж спорудили. Ми повернулися назад до дослідження океанського ландшафту, адже під водою дощ зовсім не відчувається. Поки ми плавали дощ все наростав і наростав, тепер це вже була сильна злива. Добре хоч шматочок сонця застали. Ми плавали доти, доки на горизонті у воду не вдарила блискавка. Біжимо! Точніше пливемо! Ми почали максимально швидко гребти до берега, друга блискавка вдарила у воду значно ближче. У грудях билося серце, ми вибігли на сушу і сховалися під тентом. А що як третя блискавка вдарить у єдиний на косі тент? Те, що почало відбуватися далі вже не можна було назвати зливою, почався сильний шторм з ураганом і краплями, які лупили немов маленькі кинджали. 

Намет почало рвати від вітру, я своєю вагою допомагав вганяти каркас глибше в пісок. Негода ставала все сильнішою, навіть місцеві вже не так широко посміхалися. Наш капітан, який сидів у кораблику, одягнув на себе рятувальний жилет. Щойно прибулі туристи стояли з жахом із круглими очима. Те, що вони бачили, зовсім не було схоже на фотографію з буклетів і ті райські види, які тут мали бути. Цей острів відноситься до зникаючих, через якийсь час почнеться приплив і острів почне в прямому значенні йти під воду, вночі він зникне повністю. Хоча з таким штормом він зникне разом із нами. Але це була половина біди, друга половина втому, що мені потрібно було по роботі приєднатись на мітинг під час урагану та криків на суахілі. Як сказав німецький колега “щось у тебе дивний шум на фоні” Приблизно за годину кінець світу закінчився. Сонця так і не було. Кораблі, що припливли, тут же розгорнули цілу інфраструктуру, тут з’явилися і ресторани, і магазини і все, що захочеш. Острів перетворився з безлюдного на міні-мегаполіс.

Ми почекали ще десь годину, зрозуміли, що сонце нам не бачити. Настав час повертатися на материк. Оскільки у нас остаточно розрядилися мобілки і треба було десь пообідати, оскільки ці ресторани розгорнули для туристів, які припливли з екскурсією.

Щодо мобільних телефонів нам було справді критично весь час бути онлайн. Ми так і не побачили всіх мальдівських пейзажів під ясним небом, зате побачили щось не менш цікаве — найсильніший шторм прямо в океані. Припливли до міста, доки обідали поставили телефони на зарядки. Погода тим часом ставала все кращою та кращою. І ось ми виходимо з ресторану, а небо практично ясне з хмарами. Але при цьому ми не знаємо, можливо на острові так само погано. Що робити? Плити ще раз на острів, сподіваючись все-таки застати там яскраве сонце або перепочити в готелі і йти гуляти? З одного боку ми заплатимо зайві 15 доларів і навряд чи там застанемо сонце, з іншого боку начебто і особливих планів на вечір немає, а якщо вирішимо ще раз сплавати, то з’явиться шанс побачити ті заповітні мальдівські пейзажі, але з третього боку ми вже за всю поїздку бачили і так багато позаземної краси. Ми вже майже дійшли до готелю, і Даша мене запитала чи є шанс, що я пошкодую, що не наважився вдруге поплисти на острів? Тут я згадав той сон про Кіпр і Мальдіви, який так часто мені сниться. Адже це і є саме та ситуація, коли “Мальдіви” так близько, але немає гарантії що там зараз буде красиво. Так, і як останній раз закінчився сон? Ми припливли і там-таки було красиво! Я відповів, що дійсно потім шкодуватиму, що ми не скористалися шансом. Побігли знову на причал! Хто тут готовий одразу плисти? Один з капітанів якраз діставав якір з води. Вітаю! ліньки влаштовувати торги, він відразу запропонував 40000 TZS (17,25 $). По руках, заводь мотор, вперед! І що ви думаєте, ми припливаємо на острів, а там ще красивіше, ніж було уві сні.

Це дійсно один з найкрасивіших пляжів, які ми бачили за поїздку, тут сонячно, це чудовий фінал нашої подорожі!!! Ми це зробили, маршрут повністю пройдений та подекуди навіть перевиконаний!!! Як же тут гарно! Дякую, Занзібаре! Вже був один з піків припливу, тому острову більше пасувало слово острівець, це вже був невеликий шматочок суші, абсолютно без інфраструктури та туристів, оточений з усіх боків гарною водою, яка його буквально на очах поглинала! Останні місцеві вирушали з великими сумками, кудись вдалину від острова плив по воді краб, який не забув по дорозі ущипнути мене, бо я був на його шляху.

Ми навіть не знали, що краби плавають, я від переляку закричав так, що до острова ще не скоро підлетять птахи. І ось уже зовсім на маленькому піщаному шматочку залишаються останні люди, ми цей острів сьогодні перші відкрили і останніми закриватимемо. Хочу відзначити, що корали на острові видно тільки під час відпливу, зараз вони приховані гарною водною блакиттю. У нас в голові не вкладалося наскільки у красивій та незабутній подорожі ми побували. З почуттям задоволення від виконаного маршруту ми пливли на кораблику назад у Стоун Таун, прихопивши за собою залишки сміття з острова, що потопає.

Висновок

Чи варто кожному мандрівнику побувати на Занзібарі? Однозначно тверде так, особисто мені навіть уявити складно як у цьому куточку краси і безтурботності може комусь не сподобатися, гурмани для себе знайдуть вишукані морепродукти за доступними цінами, романтики житимуть від заходу до заходу, снорклери відкриють справжні коралові поля, а любителі архітектури обов’язково оцінять Стоун Таун. А якщо вам здається, що ви вже бачили чимало екзотики і вас складно здивувати, просто дайте Занзібару шанс, не пошкодуєте. І головний момент — це люди, нехай частина з них будуть трохи шахраюватими, здатні вкрасти один тапок або навіть сміття, яке ми привезли на кораблику з острова.

Їх відкритість, готовність допомогти і будь-якої миті завести з тобою найщирішу розмову на будь-яку тему, обов’язково залишать слід у ваших спогадах про подорож. Щоразу, коли я бачив у небі літак, що летить, в душі мені ставало трохи сумно, що хтось уже відлітає і скоро буде наша черга, як би це лірично не звучало, я дійсно себе ловив на таких моментах. З усіх наших подорожей саме на Занзібарі до мене почали приходити філософські думки про те, що якби у наших життів були конкретно прописані смисли, то один із них був – побувати або навіть пожити на Занзібарі. Бажаю всім побачити цей неймовірний світ акуни матати!

Деталі маршруту та самостійна організація