Маврикій

Ця подорож мала максимально пафосний початок. Взагалі я не по цих речах, але ж зацініть як звучить! Я таємно купив квитки на острів Маврикій, коли ми були на острові Ібіца, а подарував їх Даші на острові Балі на восьме березня. Ну як подарував, я подарував Даші квиток на нічний фліксбас і сказав, що в цьому році ми відправимося в таємну дату у таємну романтичну подорож дивитися унікальне природнє явище, яке є виключно в тій місцевості. Тобто подарунком на восьме березня були саме квитки на це явище. Також Даша кожен день витягала рандомну підказку, яка фактично нічого не підказувала. Наприклад, про те, що Ванга ніколи не вангувала про це місце. Або що в цьому місці також є замок, який більше схожий на хрущовку. Даша, правда, не підозрювала, що до подорожі ще реально майже рік. Але ж ви знаєте, акції вони такі.


Треба було визначитися, чи брати квитки на Мішу, тож я ненароком запитав, чи не хотів би він відвідати якусь Африку, наприклад Сейшели. Оскільки Мішу може буквально нудити від подорожей, то такого морозу на запитання про подорож я ще ніколи не чув. Ну от і порішали, тож домовився з тещею, що вона приїде за день до нашого відправлення, щоб посидіти з Мишком.
Даша у мене має неймовірно активну життєву позицію, і кількість івентів, яку вона почала планувати на дати подорожі росла з геометричною прогресією, ще й щось із пальцем на нозі сталося невчасно. Довелося таки за 24 години до відправлення попередити, що завтра вночі стартує таємна подорож. Звісно, я не сказав куди саме. Це був дуже холодний грудень, Краків вже чотири дні оповитий густими холодними туманами. Даша запитала, яка буде погода в подорожі. Я сказав, що на пересадці транспорту плюс чотири. А в кінцевій точці… 31!!! Шкода, я цей момент радості не засняв на камеру, бо Даша була впевнена, що ми десь їдемо фліксбасом по зимовій Європі. Але автобус це був тільки початок. Дорога займе 30 годин. Тож треба бути морально готовим.
Коли ми серед ночі прийшли на зупинку автобуса, на табло, на щастя, світилася назва фірми замість напрямку, тож Даша прочитала, що ми їдемо в якийсь Мнар. Потім, як назло, таки висвітився Берлін. Але Даша вже розуміла, що Берлін точно не є нашою кінцевою метою.
Цікавий факт, що за три місяці до цієї подорожі я експромтом придумав іншу експрес подорож, тож сказав Даші одного дня, що ми скоро вирушаємо в дорогу на два дні. Даша сказала, що нарешті дізнається, що ж то за таємна подорож, але я попередив, що це зовсім інша, позапланова. Має сенс написати окрему передисторію, про те як ми зайшли до друзів у гості. Віктор хвалився, що купив книгу про польські замки, я гучно заявив, що відкрию сторінку навмання і поїдемо дивитися замок. Я відкрив, на подив, дуже красивий замок. Коли я перевірив де він, то з’ясував, що там можна переночувати. Прямо в замку! Так і з’явилася ідея невеличкої мандрівки. Але повернемося до актуальної подорожі.

Потсдам

Десь за місяць до подорожі ми зустріли знайому в транспорті, яка сказала, що зустрічається із хлопцем, що живе у дуже красивому Потсдамі. У нас в Берліні було близько шести годин на пересадку. Я як раз не знав куди ті шість годин подіти, бо м’яко-м’яко кажучи той Берлін, та ще й зимою, то не найкраща ідея для подорожі. Коли я рік тому подарував Даші таємні квитки, то там не було написано, що це Берлін, але було написано, що вісім годин їхати. Даша зважила відстані і ще й тоді запитала “Яка це ще може бути романтична подорож в Берлін?!”
Тож в Берліні ми одразу пересіли на поїзд до Потсдаму і доволі оперативно дісталися нового міста. Потсдам вважається німецьким Версалем. Ми, чесно кажучи, французький Версаль не дуже зацінили, але ж цікаво подивитися, що там в Німеччині. Скажімо так, що французькому, що німецькому дуже далеко до справжніх Версалів, краще португальскої Сінтри ми ще не бачили. Що запам’яталося найбільше з Потстдаму, як ми їли в холодному парку Сансусі курячі ніжки, які Даша взяла нам з дому. А ось саме місто нас зустріло зимовими ярмарками зі смачним яєчним різдв’яним коктейлем Еґногем. Ярмарки супроводжувалися музикою на вулицях, місто святкувало на повну й одразу розтопило наші холодні серця. Ну що, полетіли!
Перший літак був до Відня. В нашому рейтингу нецікавих місць, гірше за зимовий Берлін може бути тільки Відень, при тому не обов’язково зимовий. Тож Даша розуміла, що і Відень не наша кінцева точка. Я знаю, що наше сприйняття Відня точно не співпадає з думкою 99% мандрівників, і також повністю усвідомлюю, що проблема не у Відні. Але маємо що маємо)
Настав найцікавіший момент – проходження паспортного контролю. Офіцер уважно подивилася на нас і задала незручне питання.

— Куди саме прямуєте? – добре, хоч Дашу саму не пустив.
— Порт Луї! – думав пронесе.
— А де конкретно це? – не пронесло.
— Маврикій!
— Ого, ви мабуть приємно схвильовані?
— Я так, а ось Даша тільки що дізналася кінцеву точку!
— Офіцер з усмішкою подивилася на нас і сказала, що мріє, щоб її чоловік робив такі сюрпризи.

У Даші було багато ідей, Панама з панамським каналом, Чилі з островом Пасхи, але ніяк не очікувала, що це буде Африка))) Теща взагалі голосувала, що це буде Коста-Ріка. А ось наш друг Андрій, який колись вгадав іншу секретну подорож, був ближчим за всіх. Він за кілька днів сказав Даші, що мабуть повезу її на якийсь Занзібар. Даша мені це сказала в жартівливій формі перед подорожжю, коли була впевнена, що це буде Європа. А мене як струмом вдарило. Хоч Андрій промахнувся на 2000 км, але це було дуже влучно. А ми тим часом сідаємо у величезний літак і пілот оголошує що летіти 9,5 годин. Тож треба ще одну ніч провести в транспорті. До речі, це наш рекорд по складності добирання. Нічний автобус плюс два літаки.


Доки летимо, розкажу чому обрав цей напрямок. Мені шість років тому колега розповідав про цей острів, про класні корали та рибки. Він мені тоді ще зірочок на карті наставив з коментарями. Я дуже загорівся ідеєю. Але щось акцій якось і не було жодного разу. Потім кілька років тому я думав взяти квитки на Маврикій, але тоді ми вирішили, що Таїланд нас кличе. На цей раз ми взяли акційне Балі на пік несезону у березні. Я дивом помітив, що Маврикій в акції і вирішив, що після несезону на Балі в кишені буде козир – сезон на Маврикії. Парадоксальним вийшло те, що на Балі у нас була ідеальна погода, а от в сезон на Маврикії у нас буде чимало дощів, як виявиться. Але ж який той Маврикій виявиться екзотичний. Якщо б можна було мати шкалу екзотичності в подорожах, то вона б вимірювалася в маврикіях, де один маврикій це максимальна міра краси. Особливо якщо вам подобаються екзотичні пташки. Та кому вони можуть не подобатися? Тож ось ми виходимо з літака і приємне, тяжке і тепле повітря бере нас в свої обійми. Зараз подивимося, що для нас приготував цей острів.


Важливо розуміти, що це один з найдорожчих, але водночас і найкращих курортів світу. Але, на щастя, квартиру у місцевих майже за рік до подорожі можна забронювати по дуже класним цінам і жити у величезних власних апартаментах із двома спальнями по 40 євро за ніч, поруч із готелем що коштує 1000 євро за ніч.
Прикордонний контроль пройшли доволі оперативно, єдине що треба було розказати працівнику де саме той Берлін знаходиться, куди ми маємо повернутися. Схоже, Маврикій і Німеччина не особливо знають одне про одного. Перше, чим порадував острів, це зняття готівки без комісії з банкоматів. Можливо не з усіх, але невідомий добродій на онлайн карті вписав в коментарях до банкоматів де точно немає комісії, за що я щиро вдячний і плюсую в карму тому аноніму. Жінка на інформейшені запитала чи не боїмося ми складного маршруту і виписала нам напрямки автобусів для пересадок. Це вперше в історії наших подорожей коли в аеропортовому інформейшені хоч щось нам сказали замість слова таксі. Я читав, що на острові з автобусами треба бути обережними, щоб не втратити пів дня. На щастя, до зупинки під’їхав таксист, якому на превелике щастя треба був готель біля наших апартаментів. Тож за рекордно дешеві 1000 рупій (22$) він погодився нас підвезти. Звісно, він на початку хотів золоті гори, але я пояснив, що ми стоїмо на автобусній зупинці і маємо намір таки сісти в автобус, а таксі взагалі не розглядаємо. Тож на тисячі зійшлися.
Дорога зайняла близько години, острів нас вражав своїми незвичайними горами. Вони тут всі виглядають як та знаменита швейцарська з таблеронів, і наскільки я порахував до цієї гори дістатися легше та дешевше ніж до Швейцарської. Ну майже дешевше, але плюс мінус сто євро ролі вже не зіграють))))

Флік-ен-флак

Ми будемо жити в двох локаціях на різних частинах острова. Цей пляж вважається одним з найкращих, з єдиним мінусом – тут замість пальм хвойні дерева. Але, кажуть, водичка має бути топовою, тож подивимося зараз. Щоб закохатися в індійській океан ще раз, достатньо було кілька секунд. Водичка тут не просто красива, вона максимально шикарна! Ще й кажуть рибки з коралами десь мають бути. Так, зараз розберемося. Треба спочатку заселитися. До часу заселення ще було далеко, але хазяїн сказав, що речі вже можна закинути. Маврикійці взагалі в плані здачі мешкань в оренду просто топчик і мілашки. Пам’ятаю, коли бронював житло ще майже рік тому, то вже тоді хазяїн познайомився зі мною в месенджері)

Бронювати житло на острові було суцільним задоволенням, це коли ти обираєш між апартаментами з рейтингом 9,2 і 9,4, при тому усі хороші. Тож я очікував, що буде круто, по факту було ще крутіше. За 40 євро за ніч, ми отримали квартиру з двома спальнями, двома санвузлами з ванною, укомплектовану кухню, вітальню та балкон, де будемо проводити романтичні трапези. І все це в трьох хвилинах від шикарного пляжу та автобусної зупинки. Нам здавалося, що ця квартира то еталон, але ми просто ще не бачили нашу майбутню другу локацію. А ще кажуть країна дорога.
Поруч з апартаментами був невеличкий супермаркет, тож зараз ознайомимося з цінами і все дізнаємося. Ага, недарма Маврикій вважається дорогим курортом, тепер зрозуміло. Треба було пообідати. Єдиний ресторан, що був поруч мав два мінуси, космічна ціна, що дешевше було б злітати назад у Польщу пообідати і повернутися, ну і другий мінус, він сьогодні був чомусь зачинений. Ну, коли єдиний дорогий заклад поруч зачинений, то не так і дорого виходить. На пляжах Маврикія є фургончики, в яких місцеві готують їжу. Таксист нам одразу сказав, що має сенс саме там обідати.

Це не так дорого і також безпечно. Шкода, що він нас не попередив про креольський сервіс. Найгіршу помилку на Маврикії, яку турист може допустити у своєму житті, це замовити їжу в закладі де працюють креоли. На острові дві найбільші народності, це креоли та індуси. І є чітка межа у швидкості в роботі. Якщо послугу надає індус, то це буде максимально швидко, а ось якщо це креол… Скажімо так, до зворотного рейсу має бути більше тижня, якщо ти плануєш дочекатися їжі. Їх повільність це не метафора. Протягом усіх дев’яти днів ми спостерігали цей креольський феномен. Рухи дійсно заповільнені, наприклад, якщо заглянути в макдональдсі на кухню, то ти побачиш неначе втричі заповільнене відео. Окрім повільності працівники роблять багато зайвих рухів. Вони можуть без причини брати якийсь предмет і протягом хвилин перекладати його з місця на місця і назад, при тому паралельно нічого не робити. Креоли дуже люблять поспілкуватися, з ким завгодно поспілкуватися, наприклад з людиною, що в черзі після тебе, або касири супермаркета між собою. Коли креоли починають спілкуватися, робота зупиняється повністю. І той предмет, що вони без мети перекладають вже кілька хвилин по столу буде терпляче чекати завершення діалогу, щоб його ще кілька хвилин рухали по столу. Для пришвидшення роботи працівники іноді починають обслуговувати декількох клієнтів і це призводить до катастрофічних ступорів. Ми замовили в фургончику дві страви. Хвилин за двадцять жінка винесла наші макорошки і я вже був готовий відмовитися від другої страви, бо ще двадцять хвилин чекати не хотілося, але вона покликала зі сторони пляжу чоловіків і з’ясувалося що це вона нарешті зварила макарошки для перших двох, а там ще дев’ять голодних чоловіків.


Тож ловіть лайфхак по їжі. Якщо хочете їсти, а навколо будочки зі швидкою їжею – замовляйте ротті, це хлібні коржики із начинкою. Вони їх роблять майже моментально і це гарантовано смачно.
Другий лайфхак про пляжі. Вони тут усі муніципальні, тобто готелі не мають власного пляжу. І там де готелі, або там де огороджена зона буйками, це гарантовано розчищені від каміння місця. Таких місць багато. Тож вибирайте або пляжі біля готелів, або з буйками. А ми поки пішли досліджувати околиці. Пляж Флік-ен-флак безлюдний, оскільки простягається на багато кілометрів. Тож місця вистачить усім. Ми пройшли до центра міста, там був велетенський супермаркет. Тут ціни вже були адекватні, це добре. Тож ми тепер будемо забезпечені смачними сніданками та вечерями від знаменитого тревел-кухаря Дарини. Сьогодні на вечерю на нас чекає стейк з риби.

Тепер треба тільки навчитися добувати їжу на обід і ми щасливі. Біля маркета чоловік продавав лічі. Ціна була трохи високувата, але на ті лічі я вже 13 років полюю і нарешті перша країна, де ми на сезон попали. І тут ми познайомилися ще з однією особливістю острова, ціни тут бувають вказані як за кілограм, так і за пів кілограма. Наприклад, ціна на лічі буде завжди за пів кілограма вказана. В маркеті можуть бути різні продукти, і на половину так вказано, а на половину інакше. З’ясувавши, що лічі коштують в два рази дорожче, прийшли до висновку, що в Польщі вони реально дешевші будуть. Насправді проблема була саме у Флік-ен-флаку, це один з люксових курортів із відповідними цінами, тож наші лічі на нас чекали трохи далі по маршруту. Взагалі, якщо б мене запитали який Маврикій на смак, то я б одразу б згадав смак лічі. Скільки тон ми їх тут з’їли жоден математик не порахує.

Даша сказала, що якщо б ми не їли лічі, то подорож була б значно дешевшою. Бо виходить ти бачиш дорогий товар за кілограм. Не береш, а знаходиш втричі дешевше потім, то треба вже від’їстися щоб тріщало по швах. За що я дуже вдячний острову.
Ми десь годинку відпочили в номері та відправилися на купання і вечірню прогулянку. Біля нас починалася зона люксових готелів і, як виявилося, це було крутою перевагою. Кожен вечір, як і сьогоднішній, ми виходили на пляж і йшли уздовж океану, вбираючи у себе вечірні вайби Маврикію. Території готелів відкриті і там можна також миленько прогулятися. Красу вечірнього Маврикія неможливо ні описати, ні оспівати. Це треба відчути, цим треба дихати, це треба почути.

Ці вечірні прогулянки знову повертали нас на той далекий та ідеальний острів Балі, де все зроблено неначе найкращими ландшафтними дизайнерами світу. Від цих вечорів була настільки потужна віддача, що яким би складним не був день, вечір усе згладжував. А подорожувати по острову без машини, повірте нам, зовсім не легко. Ми ще думали, що можливо на острові будуть райські заходи сонця, але вони там доволі звичайні, маврикійські. Може то і на краще, бо ще б губа тріснула, і що тоді робити. Та замість заходів, завжди можна було помилуватися горою на фоні, це мабуть найбільш мальовнича гора, яку ми коли-небудь бачили. Я дуже часто не міг втриматися і біг купатися у вечірній, завжди теплий океан. Правда не сьогодні, тут плавали якісь підозрілі водорості, що були дуже схожі на змій, але ШІ мені наголосив, що змій тут немає.

Ех, час, чому тебе не можна зупинити в певні моменти, бо це була б ідеальна мить. Наші апартаменти знаходилися на закритій території, щоб на неї потрапити треба було робити великий обхід паркана. Біля пляжу теж були двері, але у нас не було від них ключа. Тож кожен вечір у мене був паркур. Доки Даша в сусідньому маркеті купувала продукти, я мав перестрибнути через стіну, і приземлитися обережно на сходи. А вже з внутрішньої сторони можна було відчинити двері в середину території. Після вечірнього сафарі по берегу, та спортивного паркуру, ми традиційно накривали стіл у себе на балконі. Даша готувала, а я сервірував по-маврикійські.

Шамарель

Головне питання до острова було – чи ходять тут взагалі автобуси? На щастя так, і в цей день нам максимально пощастило, на двох пересадках співало так, що одразу під’їхали автобуси. Ми на дорогу навіть витратили менше двох годин. Ми ще не знали, але шанс такого співпадіння на Маврикії рідший за те, що ти виграєш у лотерею. Хоча свою лотерею я колись вже виграв, купивши квитки на Кубу, але з автобусами сьогодні усе-одно співпало добре.
Майже усі цікавості острова знаходяться у нижній частині. Де краще жити так, щоб тобі були доступні і цікавості і красиві пляжі, сказати важко, але якщо до цілі більше десяти кілометрів, чекай на пригоди із добиранням. Автобус нас привів прямісінько до входу в національний парк.

Працівниця нам повідомила, що відвідування парку без машини у людей в середньому займає 3 години. У нас в розпорядженні було трохи більше години, бо на сьогодні був заброньований сюрприз для Даші, і треба закласти хоча б дві години на добирання. По карті тут все значно ближче трьох годин, де ми прорахувалися? Що робити? Уважно перевірили маршрути по навігатору і вирішили, що десь годину витратимо в одну сторону, а потім будемо автостопити, бо машин тут схоже багато. Фішка в тому, що люди далі по парку їдуть 5 кілометрів на машині, усе дивляться і повертаються. В такому випадку вистачить і 30 хвилин. Коли ти пішки, то дорога займає 4 км в одну сторону, але що важливо, це асфальтована дорога вздовж красивенних джунглів. Тож ми вирішили йти саме пішки, без автостопу. Ми дуже любимо природу, підводний світ, гори, пустелі і, звісно ж, джунглі, особливо такі рясні у сонячному світлі. Мені здається, це злочин таку красу пропустити на машині.


Першим на маршруті був водоспад. Коли я в інтернеті бачив фотографії, то не розумів чому він так манить туристів. А коли бачиш вживу, то для щастя більше нічого й не треба. Він настільки бомбічно виглядає, що ловиш себе на думках: “Що треба зробити щоб надивитися на нього?” Красиво-красиво-красиво! Моя порада, беріть з собою достатньо води, бо від цього водоспаду дуже пити хочеться.


Тепер ще півтора кілометри повз джунглі і ми на знаменитих кольорових пісках Шамареля. Туристи тут діляться чітко на дві групи: “Жертви інстаграму”, та “Ми”. Піски дійсно класні, різнокольорові, особливо під промінням сонечка. Але, якщо ви дивилися чийсь фотошоп, то замість п’яти кольорів будете очікувати 256, а то й усі 32-bit)))) В інтернеті дуже важко знайти фотографії в правдивих кольорах природи.

При тому, якщо це пляж в якійсь українській Грибовці, то фотошоплять до мальдівських кольорів, а якщо пляж на Маврикії, то фотографують ледве не на чорно-білий фотоапарат. Тож нам піски добре зайшли. А ще поруч з ними вольєр із величезними черепахами. Я б сказав, сейшельськими, але то на Сейшелах вони сейшельські, а тут мабуть маврикійські.


Так, час починати їхати. Спробуємо дізнатися, наскільки легкий автостоп тут. Ого, перша ж машина підібрала. Таке взагалі буває? Автостоп на Маврикії, як виявилося, дуже надійний і легкий спосіб пересування. Тебе підбирають або туристи, бо розуміють людину в джунглях не кинути, або індуси, бо вони просто класні і люблять допомагати людям, або креоли, бо вони бубочки. І абсолютно усі задавали питання* “А що у вас трапилося із машиною?”))) Я думаю нам не вірили, що ми подорожуємо по острову без машини))) Сьогодні нас підібрала німецька пара і, на щастя, вони проїжджали ідеально повз пляж, який нам потрібен був. По дорозі ще зупинилися на якійсь нецікавій оглядці, але, як потім я вичитав, вона входить до дуже відомих місць на острові.
Ну що, зараз настане момент, до якого я готувався майже рік. Ми вийшли на безлюдному, нічим не примітному пляжі. Даші було цікаво, що ж тут має такого феєричного зараз відбутися і що то за унікальне визначне місце на Маврикії. “Даша, що ти знаєш про світові водоспади? Мабуть одразу думаєш про неймовірний Ігуасу, або знамениту Ніагару. Але то дуже банально. Зараз ти побачиш єдиний в світі підводний водоспад!” Питань у Даші було багато, як це підводний і звідки саме на нього треба дивитися. Поруч ще й майоріла величезна гора. Я сказав, що насправді відповідь прямо перед нами, Даша зі здивуванням подивилася на одинокий човник, що явно не виглядав як початок феєричної подорожі. Я сказав, що перед нами справжня злітна смуга, чесно кажучи, я і сам насилу в це вірив, але у мене були точні координати. Я винайняв гідроплан для огляду водоспаду з висоти пташиного польоту. Але гідроплан розрахований лише на одного пасажира, тож я для нас винайняв одразу два гідроплана і організував нам синхронний тандем-політ над підводним водоспадом!

Десь за хвилину ми побачили як один з гідропланів почав заходити на посадку. Мені здається моє бажання здивувати Дашу в цей момент виконалося на тисячу відсотків! Я сам був у неймовірному захваті, що зміг повністю таємно організувати увесь маршрут від дому до Маврикія і саме до цього місця. На редіті є гілка обговорення, де люди ділилися досвідом, на картах топові відгуки, усі в захваті. Головне заздалегідь забронювати, вчасно дістатися і щоб не було форс мажорів пов’язаних із погодою. Підводний водоспад – це оптична ілюзія під водою, яка складається через підводні течії, що прориваються в певному місці через кораловий риф.
Чекін деск знаходився в десяти метрах від берега в океані, там же й невелика лаунж зона для очікувань. Як же вони усе класно тут продумали. У нас же було ще більше години до старту, тож можна поки сходити пошукати їжі. А он і лічі по хорошій ціні. Тоді спочатку десерт з лічі, а потім їжа. Єдиний та найближчий ресторанчик знаходиться у сусідньому містечку. Там на нас чекав маврикієць, що дуже волів нас нагодувати, але розмовляв виключно французькою. Головне правило замовляти роті, щоб не застрягти на пів дня. Але схоже роті французькою якось інакше.

На щастя, зайшов французькомовний клієнт і виступив нашим перекладачем. Які ж ті роті були богемні. Пане дідусю, можна мені ще одну порцію будь-ласка, бо дуже любо йде. Тут у нас хоч повернулася віра, що на Маврикії не все так погано з їжею. Подякували чоловіку за гастрономічний рай.
Настав час польоту!

На березі нам провели персональну інструкцію про безпечність літака і надягнули на нас жилети. На воду перед берегом приземлилося два літака, Даша обрала собі правий, я пішов у лівий. Пілот люб’язно пояснив, як треба сідати, видав мені поляризовані окуляри і почав рулювати по воді.

Хороший трюк, адже через такі окуляри морько зазвичай ще красивіше. Попереду злетів Дашин літак, Ми летіли на дистанції позаду. Неймовірні коралові небеса стелилися під нами. Слово вау, тут не підходить, тут треба щось значно потужніше сказати. Я не знаю яким буде той водоспад, але вже дуже і дуже красиво! А ось і він! Водоспад виглядає добре, але на фоні усього цього коралового раю, він просто як додаткова красивість. Бо красиво тут на максималках. Літак почав робити коло над відомою горою Ле Морне, потім порівнявся із Дашиним літаком і ми пішли на наступне коло над водоспадом. АААА!!! Це дійсно AAAA! І ще й повністю сонячний проміжок випав на наші 15 хвилин польоту.

Після другого кола, була ще невеличка дуга, що знову охоплювала водоспад і літаки пішли на посадку. Я зафільмував як плавно сідав на воду Дашин літак. А от під час посадки мого літака, пілот в останній момент вирішив, що не зможе сісти і пішов на нове коло. А у мене була чудова можливість розгледіти шикарний корал зблизька.

З другої спроби ми м’яко приводнилися. Тепер я розумію емоції людей, що викладали відео у відгуках, де вони з літака вистрибували із криками радості. Даша була задоволена не менше, а головне – сюрприз удався! Тепер можемо переможцями повертатися у готель на вечірні прогулянки.


На Маврикії важливо звикнути – якщо хочеш зустрічати захід сонця у себе на пляжі, то на зворотню дорогу треба закладати близько двох годин. Сьогодні нам з автобусами щастило як ніколи. Ми доїхали до пересадкового міста Каскавеллє, і у нас ще був навіть час погулятитися по місцевому торговому центру. У себе в країні ми ніколи не гуляємо по торгових центрах, нам це не цікаво, але в далеких екзотичних країнах, це як побувати на іншій планеті. Тут торговий центр вразив тим, що виглядав як маленьке місто із кількома справжніми вулицями. Оце я розумію рівень. Я б його заніс в маст візіт на Маврикії, якщо будете проїжджати в цих краях. Головне не намагайтеся тут купити бабл ті, бо працівниця зробить абсолютно усе, щоб його в фіналі не зробити. Ми за всю подорож робили декілька спроб із цим бабл ті, але тут схоже пороблено – то у них льоду немає, то молока, то перерва. А ми ще встигаємо на черговий шикарний захід та незабутню рибну вечерю!

Каскадні водоспади Тамарін

Колись в студентські часи я чув пранк від викладача. Коли він на контрольній попросив відкрити вікно і радісно заявив, що шара залетіла! Наступній же групі він попросив знову відкрити вікно, радісний студент відкрив, а викладач радісно сказав: “Шара вилетіла!”. До сьогоднішнього дня мені цей жарт здавався доволі смішним. Але якщо вчора у нас з автобусами було як шара залетіла, то сьогодні сталося щось зовсім протилежне. До водоспадів нам фактично треба було два автобуса. Але те, наскільки вони між собою не співпали за розкладом, скільки заторів по дорозі на нас чекало неможливо описати без нервів. Мені здається вже пройшло пів дня, а ми стоїмо десь в мегаполісі Каврто Борнес і не розуміємо, що робити логічніше – починати дорогу додому, чи все ж таки дістатися водоспадів. Нам їхати трохи більше десяти кілометрів. Таксисти хочуть зірки з неба, автостопнути правильну машину серед густонаселеного міста не вийде. Автобуси, що прямують у правильному напрямку нас відмовляються брати пояснюючи це тим, що зараз приїде прямий автобус. Ми вже не дуже то й вірили в існування цього автобуса. Наполегливість усе ж таки перемогла, але майбутнім мандрівникам дуже не раджу повторювати цей трюк. Тепер окремий момент це водоспади.

Вони красивими величезними каскадами впадають у долину. Навігатор показує, що перепад буде 200 метрів. На гугл картах якийсь добродій написав, що в їх групі були люди 40 – 60 років і це був фізично легкий і взагалі найкращий досвід на острові. У тому відгуку прямо було наголошено, наскільки це легко. Так ось, пане “добродію”, якщо ти читаєш цю розповідь, я вичислю тебе по айпі, щоб сказати, що не варто так людей підставляти. Це реально не вперше, коли у відгуках перед максимально складною дорогою описують як це легко, наприклад як про 1200 сходинок у Таїланді.

Мені це здається на формат, “я помучався, тепер помучайтеся і ви”. А ми, нагадую, нещодавно пройшли пішки друге каміно з фактичною довжиною 330 км. Тож якщо ви раптом приїхали на ці водоспади, і бачите з правої частини стежки, як вони красиво впадають в долину, то найкращим рішенням буде на цьому закінчити маршрут. Якщо ж ви хочете собі влаштувати каскадерське шоу на виживання, то вперед, там є така невеличка стежка, що крізь джунглі веде до самого низу.
Спуск по джунглях був екзотичний. Бо тут прямо джунглі-джунглі, а ти спускаєшся по стежці. Єдина проблема була, що перед подорожжю у Даші запалився палець на нозі, тож треба його було мінімально напружувати. Ми спустилися до самого низу, там мила річечка, камінці і екзотичні джунглі. А далі почався підйом. Як би так правильно описати той підйом, він майже вертикальний. На кожному етапі ти підіймаєшся на один рівень водоспаду. Рівні дійсно красиві і ефектні.

Але ще ефектніше, коли ти після кожного рівня знаходиш чергову вертикальну стежку і розумієш масштаб катастрофи. Стежка не йде увесь час вгору, іноді треба метрів на 50 піднятися хапаючи обвислі корені, щоб потім на 25 спуститися. Сумарний підйом вийде далеко не 200 метрів, він мабуть кілометрами вимірюється. Ще гірше було парі туристів, які підіймалися із піврічною дитинкою. В голові була одна думка – встигнути пройти це пекло до ночі. Ближче до верху види ставали усе краще і краще, можливо має сенс спуститися зі сторони водоспадів на кілька рівнів і піднятися назад тією ж стежкою. Десь на середині, ми зробили великий перепочинок, опустивши ніжки у воду. Десятки рибок підпливли і почали обгризати стару шкіру.

Хвилю релаксу тут на сонечку зловили повну. Не хотілося нікуди йти. Але був жах усвідомлення, як довго ще до вершини. До нас підійшов песик і визвався бути нашим провідником. Інколи в джунглях було важкувато знайти дорогу, але песик впевнено повертав в правильних місцях. Але ж які то гарні джунглі, тут бігають тваринки, що схожі на їжачків без голок і джекфрути висять на деревах, а в деяких місцях навіть по ліанах треба було перелазити. Ми навіть зловили дощ, але крізь густі джунглі він не долітав до нас. На одному з верхніх рівнів ще була можливість прогулятися під водоспадом. І ось ми нарешті знову на вершині. Я буквально вже навкарачки вилазив з тих водоспадів. Коли я підвівся, то зустрчний турист із жахом запитав чи у мене усе добре і запитав дорогу до водоспадів. Я сподіваюся, що достатньо попередив його про увесь той фізичний біль, що на нього чекає.

Дуже сподіваюся, що чоловік скористався порадою і не спускався до самого низу.
Так, давай подивимося, що тут в околицях є і будемо щось вирішувати зі зворотною дорогою, але автобуси точно не варіант. Із цікавого, ми знайшли дерева, де жовті пташки собі в’ють дуже ефектні гнізда. Ми себе дуже тішили тим, що усі ці пекельні борошна із водоспадами були не дарма, бо ці пташки були ну дуже ефектні. Хто ж знав що на наступній локації такі пташки із гніздами будуть майже на кожній вулиці))) Але в цілому тут погуляти було дуже мило.

О машина, треба пробувати стопувати! Це була родина місцевих індусів, що їхали до родичів на свято у напрямку нашого дому. Не дивлячись на те, що із ними їхало ще двоє дітей, вони нас люб’язно підібрали і сказали, що їм не проблема зробити невеличкий крюк і закинути нас прямо до нашого пляжу. Нам було дуже цікаво поспілкуватися разом, вони нам розповідали про життя на Маврикії, а нас розпитували про життя закордоном. Ну і звісно їх цікавило головне питання, що трапилося із нашою машиною))) В якийсь момент ми встали у настільки величезний затор, що чоловік взяв ситуацію в свої руки і ми поїхали напряму через поля зрізати дорогу. Цікаво, що навігатор тут бачив навіть якусь стежку, але вона схоже була імпровізована маврикійцями, що тут зрізають. Зі сторони виглядало, наче ми несемося по полях та лісах напролом. Ми запропонували їм компенсувати бензин, але родина принципово відмовилася, бо щиро хотіла нам допомогти. Які ж вони класні! А ми легке повернення відсвяткували додатковим кілограмом лічі!

Храм Парі Талао


Новий день, нові челенджі. Сьогодні нам знову треба заїхати у самісіньку глибину острова. Як ми вже добре зрозуміли, автобус тут точно не варіант. Давай пробувати таксі ловити. І тут ми зловили ну дуже дивний транспортний засіб. Це явно колись була машина. Колеса та двері є, водій з кермом теж і навіть сидіння. Але ця машина настільки розвалена і візуально немає стількох елементів, що дійсно дивно як вона може взагалі їхати. Скоріш за все чоловік її віз на утилізацію і вирішив нас по дорозі підібрати. Місцеві таксисти дуже обурилися, як це ми не пішли до офіційних таксистів а так когось зловили. Чоловік погодився нас відвести за 1000 рупій, але схоже він це зробив тільки щоб насолити офіційним таксистам. Щось вони французькою між собою посварилися і ми поїхали. Ну начебто машина їде, вже непогано. Давай драйвере, тобі протягнути лише якихось 30 кілометрів на цьому транспортному засобі. Доки водій нас віз, то подумав, що якось на малу суму погодився, навіть пробував щось торгуватися, але то було дуже дивно.


Масивні гігантські статуї перед храмом одразу викликали вау ефект. Тут виявилося набагато крутіше ніж було на фотках в інтернеті. Так, с чого почати? Хочеться полазити усюди! Далі треба трохи спуститися до священного озера, яке ідеально вписується у гармонію місцевості. Індуські працівники нам дуже раділи і наголошували, що ми можемо спокійно відвідувати місцеві святині навколо озера. Тут ну прямо дуже затишно гуляти. Сьогодні ще й схоже якесь свято, оскільки людей було достатньо. З зелених гір спускалися мавпочки поласувати дарами, що приносять люди. Цікаво, що туристів із досвідом джунглів легко відрізнити від новачків, що сують руки мавпам. Ми чесно намагалися донести до пані, що мавпа не оцінить її загравань, але вона впевнено проігнорувала нас і продовжила зближати руку до мавпи. Мавпа тим часом роззявила пащу як у лева, оскалила гострі зуби і загарчала не гірше за того лева. Ну добре, хоч у пані рука на місці залишилася, але тепер вона точно вже не буде загравати до мавп)

Після прогулянки навколо озера, ще можна піднятися по сходах трохи вгору і подивитися на усю цю красу з висоти. Кількість сходинок і кут нахилу просто ідеальний щоб не втомлюватися. Я вже думав, що то за правило, будувати в екзотичних країнах мінімум 1000 сходинок біля храмів) Тож дуже рекомендуємо це місце!


Приблизно в п’яти кілометрах від нас знаходяться чайні плантації із фабрикою чаю. Спробуємо ці 5 кілометрів проїхати на автобусі, тут навіть зупинка є. Спочатку до нас під’їхав чоловік на маленькому мопеді і підбадьорив, що автобус обов’язково приїде. То було дуже мило. Хвилин через 15 біля нас зупинилася машина і маврикійці сказали, щоб ми до них сідали, бо автобус тут точно не приїде. А ще їх дуже цікавилося, що сталося із нашою машиною))) Людоньки, як же ми нескінченно вдячні усім, хто нас підбирав у цій подорожі роблячи наше життя значно легшим. Нехай у вас в житті станеться щось непомірно хороше!!! Наприклад, ви нас підвезли ті п’ять кілометрів, а наступного дня у лотерею виграли квитки першим класом до Парижу! При тому вам навіть не треба купувати той лотерейний білет, ви його просто знайдете.


А ось і наша фабрика, можемо виходити. Про чайні плантації є два важливих моменти. У самої фабрики жахливий рейтинг, дегустація недешева і нецікава. Але другий момент – тут дуже красиво. Тож наша порада така: якщо хочете цікаву екскурсію по чайній фабриці, візьміть квитки на Шрі Ланку, якщо хочете цікаву дегустацію, то на Балі, а тут безкоштовно погуляєте по класним місцям. Поля тут дійсно висаджені у гармонії із черговим озером.

Сьогоднішня культурна програма нам обом дуже зайшла. Оскільки ми в самому центрі острова, то самий час зайнятися улюбленою прогулянкою по екзотичних селах. Тож ми просто пішли. Ми недавно так гуляли по Яві і отримали масу задоволення доставляючи не менше радості місцевим жителям. А тепер насолоджуємося маврикійськими селами. Ще б десь кави випити? Для майбутніх кавоманів, що опиняться в центрі острова я провів спеціальне дослідження. Кави тут в магазинчиках немає зовсім. Мені це окремо підтвердив працівник одного з таких магазинів. Я підказав, що це міг бути непоганий бізнес для якого достатньо просто термоса, але він зауважив, що каву тут не особливо то й п’ють.

Можливо відповідь саме у чайних плантаціях. На маршруті навігатор нам підказав ресторанчик із хорошим рейтингом. Проте був один момент, місцевість зовсім не виглядала, що тут може взагалі бути ресторан, та ще й такий популярний. У відгуках було сказано, що він переважно для місцевих, але це прямо справжня прихована перлина. Пішли перевіримо, що там заховалося таке. Шлях був нелегким, ми пролізали крізь чийсь закинутий двір, там були ворота закриті на замок, але хазяїн вийшов з будинку і сказав, що можна за будинком пролізти крізь дірку в паркані. Та й за парканом була сумна недобудована будівля і повна тиша навколо. Навігатор нам казав ‘Шукайте, десь тут крутецький ресторан’. Ми вже зовсім зневірилися у цій задумці, аж раптом на невеличкій будівлі я побачив кольоровий банер із такою ж назвою як на картах.

Заглянули в середину, а там повна посадка! Серйозно? Звідки взагалі ці люди взялися? На нас чекав затишний столик біля стіночки. Досвід їжі дійсно був і смачний і швидкий і все було просто супер! Це ж треба, дійсно прихована перлина виявилася)


Що у нас ще сьогодні по програмі? Ще встигаємо на дике узбережжя острова, де немає коралового рифа і через це можна споглядати потужні хвилі на Gris Gris Beach. Доїхали на диво доволі легко та швидко на автобусі. Але варто було зайти в супермаркет, як напоролися на повільних касирів) Хвилі, як на мене теж були трохи повільніші ніж ми очікували. Але у будь-якому разі нам було по дорозі, а краєвиди виявилися красивими.

Тепер треба зрозуміти, як взагалі із цієї далечіні дістатися нашого рідного Флік-ен-Флаку. Зазвичай в автобусі достатньо сказати напрямок і тебе будуть передавати з рук в руки. Коли водій запитав нас а де це, ми зрозуміли, що заїхали дійсно далеко. Потім нам місцевий навіть порадив скористатися таксі. Це було дивно, оскільки він теж користується автобусом, то має знати скільки тут деруть за таксі. Автобус непогано їхав по берегу, умовно у сторону нашого пляжу, аж доки не завернув кудись глибоко в центр острова. Кондуктор був впевнений, що нам по дорозі. Коли заїхали в глибинці в якийсь мегаполіс, то нам сказали, що можемо тут виходити та пересісти на наступний автобус. Де ми, як взагалі звідси виїхати, якесь величезне місто серед острова. Зате лічі дешеві. Тепер у нас ще й важкий пакет із лічі на додачу. Скажімо так, таксисти є, та за якихось пів королівства навіть готові повезти. Це взагалі в голові не вкладалося. Адже наступні туристи тут можливо сядуть у таксі десь через рік, конкуренція величезна, але за адекватну суму ніхто не їде. Ну й добре, будемо далі подорожувати автобусами, колись то вони доїдуть до потрібної точки. Десь за годинку ми навіть вже по знайомих місцях їхали, що значно підбадьорювало. Даша запропонувала спробувати вийти раніше і можливо пройдемо до готелю напряму по пляжу (без об’їзду двома автобусами). На одних картах треба перейти через тонку річечку, по гугл карті через 50 метрову річищу! Яким картам вірити? Схоже тут залежить усе від приливів та сезонів. Намагалися запитати кондуктора чи є там річка, але порозумітися не вийшло.

Жінка настільки хотіла нам допомогти, що розпитувала увесь план до дрібних деталей. Мені здавалося, що ми дійшли вже до початку подорожі, але до питання чи є та річка так і не наблизилися. Коли кондуктор зібрала усі пазли цього питання до купи, то дала доволі коротку відповідь “Я нічого не зрозуміла”. І ледве не пішла на друге коло. Ми вирішили випробувати удачу і, на щастя, річки не було взагалі. І це дуже добре, бо це був передостанній автобус, і шанси дістатися додому знижувались, якщо щось піде не так з річкою. Дорога нас вела по пляжах, красивих готелях та справжніх лісах.

Десь далеко зі сторони нашого пляжу долітали звуки барабанів, що допомагали орієнтуватися у вже темному лісі, хоча більше морально допомагали, а не практично. Оце так пригод собі придумали на сьогодні. Хто ж знав, що між двома пляжами цілий ліс! А вдома чекав наш улюблений балкончик для вечерь.

Єбоні форест

В цей день ми вже мали переїжджати на північ острова, але в цій частині було настільки любо, що ми змінили кількість днів у готелях, додавши ще один день на південь. За фактом на півдні не так багато активностей, майже усе на півдні. Тепер треба було визначитися, що саме ми сьогодні робимо. Я дуже хотів на гору Ле Морне, оскільки там мають бути фантастичні види. Було два але. Перше – це ми вже бачили види з літачків. Друге, більш вагоме – після тих водоспадів, слово “гора” жах проймав до самих п’яток. Тож вирішили спростити маршрут і поїхати ще раз у джунглі. Тут був вибір, або походити по тонким місточкам над вершинами джунглів, або дослідити тропічний ліс в глибині. Ми зупинилися на лісі. В цей день з автобусам знову не склалося і добиралися ми, так би мовити, не поспішаючи. В фіналі нас навіть таксист підвіз за символічні сто рупій бо йому було дуже по дорозі. Ми не могли зрозуміти, як правильно читати той ліс, чи він Єбоні, чи він Ебоні. Але тут усе просто – залежить від контексту.

Якщо вас тут будуть накривати жорсткі зливи в той момент, коли сховатися буде нема де, а замість фантастичних оглядок чорні хмари, то він Єбоні. Якщо ж природа до вас сьогодні прихильна, то можете називати Ебоні. Хоча в цілому прогулянка була цікавою. На початку ми закупилися у місцевих купою лічі, потім місцева жінка, приготувала нам смачних роті. І ми з видами на вже знайомий водоспад Шамарель сиділи і поїдали лічі. Дорога до лісу теж проходить через Шамарель, як і дорога на кольорові піски. Біля водоспаду зустріли групу українців, які з надією запитали, чи не сильно мокро зараз на пісках. Ми відповіли, що не знаємо, оскільки були там, коли було сонце, тобто не сьогодні. Вони вважали, що нам пощастило, але ж вони не знали, що ми зараз збираємося в хащі джунглів. Ліс доволі непоганий, якщо ви подивилися водоспади і піски, та ще маєте в запасі кілька годин, то має сенс тут прогулятися. Ми встигли подивитися головні визначні місця лісу – чорні надміцні дерева, а потім як накотила злива. Знаєте у джунглях в листочках великі дірочки?

То вони спеціально так ростуть, щоб ти не ховався там від тропічних злив. А головне по прогнозу мало бути сонце. На наступні дні прогноз став більш точним. Тепер вдень будуть дощі, а після заходу сонця ясно. Щось в кінці року ми ловимо джекпот з дощами, то в Каміно, тепер тут. Добре хоч все найцікавіше встигли подивитися без дощів. Коли злива через пів години збавила трохи тиск, ми побігли по мокрих стежках далі по маршруту. Виявляється в десяти хвилинах від нас була обладнана оглядка з кафе та накриттям.

І в паралельному світі ми б на неї встигли, але не в цьому. Ну хоч поверталися з лісу без дощів. Назад, на щастя, доїхали автостопом і потрапили навіть на місцевий концерт на березі океану.

Великий переїзд

Сьогодні ми мали зробити неможливе, переїхати через увесь острів. Мірки тут такі, якщо їхати 10 км, скоріш за все пощастить і за годину доїдеш. 20 км, морально готуйся до пригод із купою пересадок. 30 км, краще сиди вдома, бо якщо не підбере таксист за 1000 рупій (25$) – не доїдеш. Сьогодні нам треба було проїхати більше 50 км. Я згоден, що звучить доволі раціонально скористатися таксі. Але ж все в цьому світі має адекватну ціну, а тут треба буде віддати близько ста євро за годину поїздки. Тож вирішили добиратися із зупинкою на зоопарк по дорозі. Зоопарк тут має сумнівну репутацію. В рейтингу скаржаться на його оверзавищену ціну по 40 євро з людини.

Але в цю ціну входить тільки базовий огляд тварин. Якщо захочеш, наприклад, прогулятися із левом то ще 100 євро з людини. Одна з фішок зоопарку, що тут є сафарі на машинах і можна споглядати тварин в умовній природі. На жаль, самі машини на бензині і нам здається, що тваринам це не дуже йде на користь. Із цікавого, це було спостерігання за левами, що знаходяться у вольєрах. Якщо у зоопарках великі хижаки зазвичай флегматично лежать, то тут леви гралися між собою як діти і за ними було дійсно цікаво спостерігати, навіть попри дощ, що дуже швидко замінив собою сонячний день. Завдяки дощу ми сховалися під дахом, де поруч були дикі поселення пташок і змогли детально роздивитися як вони плетуть собі гнізда-кокони, це був неймовірний досвід. Одна особливо хитра пташка намагалася цупити травинки із сусідніх гнізд. Цікаво, якщо всі вони такі хитрі, то як у них не виходить саморуйнування таким чином?


Ще одна приємна фішка зоопарка, це тулувака! Вони так називають бобслей. Одна поїздка входить у ціну квитка. Зазвичай у бобслея є проблема, що попереду хтось починає тормозити, створюється затор і втрачається увесь сенс. Коли я сідаю у санчата, то намагаюся максимально відтягнути старт, щоб попереду людина якомога далі проїхала і можна було б промчатися на повній швидкості. Тут, на жаль, запуск наполовину автоматичний, залежить від працівника. Але, працівник тут справжній майстер своєї справи. “Ти будеш їхати швидко, чи повільно?”, “Насправді швидко, чи потім почнеш тормозити?”. Я пообіцяв, що на його бобслеї готовий встановити світовий рекорд по швидкості. Він сказав “Гаразд, у мене є окрема камера, я тебе запущу, коли попередній учасник проїде її, тоді ти його вже не наздоженеш” Оце так сервіс!!! Погнали!

Трос почав піднімати мої санчата високо у гору. Так, де тут повне блокування гальм? Полетіли! Швидкість на рейках я розвинув настільки велику, що вже був не впевнений в бажанні встановлювати світовий рекорд. А раптом на поворотах не розраховано під мою вагу? На поворотах я прямо відчував перевантаження тіла, летимо далі, на якийсь момент легенько почав тиснути на гальма, але ні, треба летіти! Можливо я був першою людиною, яка на бобслеї розвинула надсвітову швидкість, стільки задоволення я ще ніколи не отримував від цієї розваги. Даші також пощастило, оскільки її пустили за мною і уся траса була для неї вільна. ВАУ!!! Цікаво, що сьогоднішні дощі нам дали дуже потрібні два вікна, для поїздки на бобслеї і для виходу на трасу, щоб підсісти у автобус. У нашому готелі не мало бути самозаселення і хазяїн дуже хотів нас побачити, але коли дізнався, що ми збираємося їхати громадським транспортом, то вислав деталі, де знайти ключі від апартаментів) А ми почали наш нелегкий і далекий шлях. Спочатку треба було доїхати в самий епіцентр великих міст у Квадро Борнес. Там на нас чекала подорож на метро. По факту це був трамвай, але для Маврикія має велике значення. Колись ми летіли у літаку і Даша прочитала в журналі розповідь, що блогер спеціально заїхала у Порт Луї, щоб покататися на метро. Даша запитала тоді мене: “Ти не знаєш, що це за країна?” Я знав тоді, що через пів року ми тут будемо, але максимально відморозився, що це щось невідоме для мене. Хоча журнальчик потім взяв і почитав деталі. Так от, наявність цього метро доволі важлива на маршруті. Бо він провозить наскрізь через густозаселені великі міста оминаючи корки на дорогах. Ми доїхали до столиці Порт Луї. Тут відбувався приємний хаос. Столиця у путівниках була позначена як необов’язкова для відвідування. Хоча якраз нам таке подобається, це схоже на Стоун Таун на Занзібарі. Від зупинки трамвая ми ще дуже довго йшли на автовокзал, що обслуговує саме північну частину острова. Ще треба було навчитися вимовляти той Перейбере, правильно, бо спробуй хоча б одну літеру пропустити, так місцеві вже не будуть знати де це. Нарешті сіли ми в свій автобус і ще за кілька годин навіть доїхали до цілі.

Ми жили поруч з величезним супермаркетом, що було дуже зручно. Апартаменти були на нижньому поверсі із власною терасою і ще більш затишні і милі ніж крутецькі попередні! А на ліжку лежав подаруночок у вигляді брелочку з емблемою баобаба, це був символ наших апартаментів, та підписом “Welcome Andrii!”. Клас, як же не любити цей премилий острів. Хоч сонце вже сіло, і було темно, ми пішли купатися на пляж, де виявилося бурхливе нічне життя. У воді купалося купа людей, всі веселилися та сміялися, це вже якась утопія пішла. Чи варто казати, що водичка ще й була тепла як пухова ковдрочка?

Від Перейбере до Тру о Бріш

Після останніх подорожей автобусами нарешті настав законний час відпочинку. Сьогодні ми пішли по узбережжю дивитися різні цікавості та красиві пляжі. Ця частина острова зовсім інша. Тут, як на мене, зеленіше і екзотичніше. А ті жовті пташки, яких ми кілька разів бачили, гнізда в’ють на кожній вулиці. Ще й частенько червона пташка прилітає на розвідку.

З пляжами тут є один нюанс, багато приватних мешкань заблокували собою прохід до муніципальних пляжів і на них не так легко тепер потрапити. Ми спочатку пробували пробитися до недосяжних пляжів, але потім заскочили в автобус і проїхали до явно відкритих пляжів. Колір водички, та й ще на фоні яскраво червоних дерев – фантастичний.

При тому не треба ловити певний час дня, водичка увесь сонячний час красива. Та головна перлинка це Тру о Бріш. Тут є довжелезна берегова лінія, настільки величезна, що кількість людей можна сказати від’ємна. Як і на більшості пляжів, є безкоштовний туалет, душ та переодягалка. Це до речі класна фішка Маврикію. Та головне – тут недалеко бар’єрний риф, що захищає острів від агресивних хвиль та акул. Тож не дарма ми з собою привезли маски з трубками. Цікаво, що маску з трубкою доводилося брати із собою частенько, бо ми ніколи не знали, коли потрапимо на пляж з коралом. Я поплив на розвідку. Треба було відплисти десь сто метрів від берега.

Приємність, що глибина завжди менша за людський зріст, тож не потонеш, а течія зі сторони рифу спрямована у сторону берега, тож можна за це не переживати, та й висота коралу на горизонті настільки висока, що мабуть його не можна пропливти взагалі. Якщо любиш корал, то треба пройти кілька челенджів. Спочатку обережно пропливти умовну трасу для моторних човнів, тримаючи усі човни в полі зору. Ходять вони не часто, але іноді з’являються. Далі, як з’ясувалося, треба пройти зону проживання рибок “Пікассо”, це дуже красиві риби середнього розміру із гострим шипом зверху та зубчиками на хвості. Ці риби в Єгипті відносилися до пасивних, тобто першими не нападають. Я не знаю за що, але вони мене зненавиділи з першого погляду. І почалися атаки. А ще кажуть, що піраньї це страшно. Риба робить різкий і впевнений випад в мою сторону, але намагається не потрапити під руку. Головне не повернутися до них задом, бо будуть мітити шипом в ноги. На цей раз мене лише легко підштовхнула рибка. Їх зона займає метрів 15 може, а потім починаються коралові небеса. Живий, масштабний красивий корал із безліччю цікавих рибок. Так, Пікассо, відстань від мене, добре? Плавав трохи напоготові, щоб раптом на хвіст не впала чергова Пікассо. Ви взагалі маєте бути пасивними, а не агресивними! Дуже-дуже красиво, майже як в єгипетських готелях з класним коралом. Тут цікаво, що поплавати можна над самим коралом, і в будь-який момент встати на пісок за потреби, головне на їжака не наступити і не потурбувати чергову Пікассо-рибку. Вода, як на всіх пляжах, спокійна, бо захищена бар’єрним рифом, який вже зовсім поруч. Я бачу вже потужні хвилі, що розбиваються на морі, але стає настільки мілко, що туди не пробратися. Ну то й добре. Як же надивитися усю цю красу? Упс, щось на великій швидкості впилось мені в руку. Та що ж тут усі такі не дружні? Я різко стряхнув рукою, але усвідомив, що щось доволі міцно вчепилося. Невже це той випадок, коли в мене на швидкості влетіла риба-голка? Не може ж їжак по воді плисти? В голові за секунду прокрутилися різні варіанти. Коли я подивився на руку, то такого повороту сюжету не очікував аж ніяк. У великому пальці міцно сидів рибальський гак, та так, що тільки хвостик стирчав. До берега метрів 200 звідси, що відбувається? Я побачив моряка у човні, махнув йому і він схоже вирішив що у нього клює! Я тільки й встиг схопити іншою рукою за жилку. “Що робити знаєш?“, чоловік відповів, що треба скрутити спеціальну петлю з жилки і різко смикнути під правильним кутом. Моряк почав готувати петельку. Я перепитав чи він точно знає, що робить і ще дуже перепитав, чи він робив вже цей трюк. Чоловік запевнив, що він зараз точно вирішить проблему і, на щастя, це дешевий гачок, тож там на кінці зазубрина не велика. Як смикнув, гак з пальця вийшов, як ніж з руки у Девіда Коперфільда. Палець як новенький. Чоловік дістав сигарету і почав її закурювати. “Еее, а що ти тепер збираєшся робити?”, він сказав що треба попелом рану присипати, щоб зупинити кровотечу. У мене кровотеча одразу припинилася тільки від цієї пропозиції. Тепер треба з’ясувати наскільки гак був брудним? Човняр сказав, що попередній гак з’їла риба, тож цей був новеньким. Так, добре, поплив я до берега, мабуть. Поплавав так поплавав, але ну дуже сподобалося!


Від пляжу почали з Дашою рухатися уздовж готелів та гуляти по інших пляжах в пошуках цікавинок. Цікавинки знайшли нас самі. Це був центр прокату байдарок. Як же не поплавати у цій красі? Тож ще пів годинки плавали по блакитній водяній поверхні.

Вечори на цій частині острова були не менш романтичними. У нас була своя невеличка тераса серед екзотичних рослин. На вечерю до нас приповзала зелена ящірка, невеличкий гекон та равлик. При тому це відбувалося кожен вечір синхронно з нами. Мабуть через те, що ми включали світло, усі виходили на полювання.

Далі за прогнозом знову смуга денних дощів. Тож ми змістили свій графік максимально рано, кажуть, можна навіть сонце побачити. Тож наступний день ми почали з 07:30, поплавали у теплому океані. Потім сніданок на терасі, а далі поїхали на таксі у найстаріший ботанічний сад у південній півкулі!

Ботанічний сад

Назву його важко вимовити, але написати можу – Ботанічний сад Памплемус (Sir Seewoosagur Ramgoolam Botanical Garden). Сад виявився дійсно пречудовим, тут є настільки товстезний баобаб, що треба людей з десять, щоб його охопити руками. Візитівка ботсаду – це величезні латаття-сковорідочки на воді. Це амазонські латаття роду Victoria. Виглядають максимально ефектно, хочеться вірити, що на них можна навіть стояти, але це, на жаль, оманливо. Було б до речі круто, якби ботанічний сад серед них зробив одну несправжню металеву для фотосесій, тоді б туди були черги. Цікаво, що навіть в країнах, де всюди ростуть крутецькі джунглі, є окремі ботанічні сади, що виглядають ще крутіше.

Після саду ми поїхали у останню заплановану в подорожі локацію – столицю. Попросили кондуктора нас повідомити, коли будемо проїжджати індійський храм, ми його надивилися минулого разу з автобуса, виглядав ефектно, тож вирішили ще зробити там зупинку. Але почалася настільки потужна злива, що ми б фізично не пробилися крізь стіну води. Ну добре, їдемо тоді одразу до столиці. Усе одно кондуктор, як завжди, забуде нам сказати, що ми маємо вийти біля храму. Але не в цей раз. Водій відчинив двері, кондуктор нагадав, що це та сама зупинка. А також кілька пасажирів автобуса почали нас переконувати, що нам треба саме тут виходити. “Ее, та ні, дякую, ми краще в сухому автобусі покатаємося”. Як тільки доїхали до кінцевої, злива одразу перестала лити. Нам погода реально дала хороше та достатнє вікно для прогулянки столицею. Тут, як я вже писав, відбувається приємний хаос.

Усі щось продають, щось купують, щось дивляться, їдять, п’ють та просто кудись несуться. І усе це відбувається одночасно навколо тебе. Це реально так класно! Вишенькою на торті мала бути футболка з маврикійського Хардрока, але замість того, щоб грандіозно відкритися на цьому тижні, ресторан офіційно заявив, що передумав відкриватися на Маврикії. Отак-то! Ну й добре, сфотографувалися на якомусь складі, де мав бути той ресторан і пішли гуляти по набережній. Тут побудований справжній променад, тож набережну не можна пропускати, якщо ви в столиці.

Гастрономічною складовою сьогоднішнього дня став фудкорт у торговому центрі. Було багато дивинних і невідомих для нас закладів, треба було вибрати лише найцікавіший. Зупинилися ми звісно на індійському, індуси на острові знають свою справу добре. Я тепер коли згадую маврикійські роті, то одразу починає хотітися їсти)


Доки ми трапезували, погода вирішила, що ми вже все надивилися і включила потужну зливу. Ми були заблоковані у торговому центрі. І найбільш прикре, що могли б цілу годину їхати в автобусі під час зливи, а нам до автобуса 10 хвилин пішки йти, а точніше пливти. Я декілька разів рішуче вставав, відкривав двері, тверезо оцінював ситуацію і заходив назад. Коли супер злива перейшла у звичайну зливу, ми все ж таки ризикнули прорватися. Але проблема була в тому, що вулиці були затоплені місцями по коліна. Іноді треба було обирати де глибина поменше. Я себе на початку відчував як у тій старій грі, де треба жабкою по колодах стрибати, а під кінець маршруту вже справжньою русалонькою. Фух, допливли до автобуса.


Оскільки вечори тут були гарантовані без опадів, то ми ще поплавали з масками у нас на пляжі Перейебер. Тут теж виявився корал, багато цікавих рибок, навіть мурену бачили. А ось зірочкою на ялинці тут була морська зірочка, яку знайшла Даша. Океан – ти прекрасний!
Сьогодні у нас останній день на острові, на жаль, без сонця, але добре хоч рано вранці є проміжок без опадів. Тож день ми почали о пів на шосту ранку. Ми влаштували собі улюблене сафарі. Це коли йдеш далеченько по узбережжю. Разом із нами одразу побіг песик-провожатий. Ми долали великі лавові валуни, розлякуючи крабів. До речі, на Маврикії я вперше побачив дійсно червоних крабів. Бо мене завжди збивало з пантелику, що в русалочці краб Себастьян чомусь був червоним, а я знаю, що вони червоні, коли вже варені.

Прогулянка дуже заходила, хоча й була більше схожою на екзотичну смугу перешкод. За одно й подивилися на ті пляжі, до яких не було доступу з головної дороги. Потім проходили по готельних пляжах, працівники нам посміхалися та радісно вітали. Які ж вони класні. Тепер ми вийшли на один із публічних пляжів і треба якось встигнути до дощу повернутися до готелю. Але спочатку треба покупатися в прекрасному океані під чорними хмарами і нагородити нашого провідника баночкою собачого корму.

Десь з годинку перечекали черговий дощ, поснідали і поїхали на саму верхівку острова подивитися, що там цікавого. Ми вийшли на пляжі для кайтерів, це місце постійних вітрів, де можна посерфити з парашутом. Хоч ми і не серфимо, але ж завжди можна порадіти за інших. Та й в загалі, у нас було не менш цікаве заняття – ми грали у хованки зі зграєю крабів! Загалом ми перемагали, хоча одразу грали проти сотень! Так багато крабів одночасно ми ще не бачили. У місцевих тут була інша популярна розвага – Loud and Sound. Це великій патібас, який привозить місцевих на пляж. Вони розкладають на столиках фуршет і напої, а з автобуса дуже-дуже гучно лунає музика. Скоріш за все усі краби на цьому пляжі були глухими. Лауд енд Саунд ми бачили в різних частинах острова, швидше за все, усю цю маврикійську гучність можна навіть з космосу почути.

Кілька годин погуляли по джунглях та на території дорогого готелю і погода знову почала псуватися, треба повертатися. Але спочатку зробимо фінальний закуп лічі, так щоб ще й додому привезти. Якраз на дорозі місцевий продавав їх за дуже демократичною ціною. Купили спочатку кілограм, нам насипали щедрих півтора. Потім подумали і ще такий кілограм докупили. От тепер можна їхати.
Доки їхали в автобусі я вирішив що має сенс ще раз поїхати поплавати в коралах на Тру о Бріш, Дашу перспектива плавати перед дощем не дуже надихала. Тож передав Даші речі, залишив собі 200 рупій і маску з трубкою. Так і поплавати можна, і за речі на берегу спокійний, бо нема чого красти. Головне тепер без телефона вийти на правильному пляжі, бо вони трохи схожі – усі красиві.

Ну що, рибки, я повернувся, фінальний заплив. На цей раз рибалок на горизонті немає, можна пливти. Але боятися на цей раз треба було не рибалку. Одна невеличка, але дуже горда рибка-Пікассо одразу відкусила мені шматочок від ноги і попливла собі по справах. Та що ж це таке? Як я з діркою в нозі буду плавати? А й добре, побідкаюся вже вдома, нема часу. Зате погода мене нагородила бездощовим вікном, тож я вдосталь наплавався серед неперевершеного водного царства.


О п’ятій тридцять ранку я востаннє пішов плавати на ці казкові пляжі, було ясно, водичка як завжди стабільно тепла, чому вже треба повертатися з цього затишного і одночасно складного острова? Тут реально вода якась особливо приємна, зовсім вилазити не хочеться. Але треба, тож ми сіли у таксі і помчали до аеропорта. Маврикій, твої пригоди залишаться назавжди в наших серцях, дякуємо тобі і твоїм мешканцям!

Мальдіви

IMG_9600

Це відчуття хіба що порівняно з першою панорамою Гонконгу, яка відкрилася нашому погляду крізь густі тумани, після обходу поромом безлюдного острова. Ця незвичайна подорож не має передісторії і не була у планах навіть довгострокових. Завжди розповіді про екзотичні острови здавались чимось казковим та нереальним. Сама назва Мальдіви вже розкриває красу островів. Перечитуючи інформацію про Шрі-Ланку Даша помітила, що острови знаходяться зовсім недалеко, а прогугливши ціну Дашу наздогнав приплив казкової радості, а я ніяк не міг повірити — ми полетимо на Мальдіви! У казку ще не вірилося тим, що ми полетимо авіалініями Emirates, які є кращими на нашому досвіді. Тож одного дня ця казка почалася…

Після подорожі Шрі-Ланкою передих у нас був зовсім короткий, лише 90 хвилин. Під час польоту я переглянув тематичний мультик «У пошуках Немо» та прийняв позитивний заряд від персоналу судна. За ілюмінаторами з’являються острови, їх багато, крізь темряву видніється їхнє гарне освітлення. Крізь групи островів видніється красень-мегаполіс Мале. З огляду на площу 5 км 2 і густоту населення 17 000 ос/км 2 можна уявити гущину забудованого острова.

Отримавши штамп у паспорт ми відвідуємо наш перший острів – Аеропорт)))
Острів досить тісний і для відпочинку не дуже підходить, але чомусь він нам настільки приглядівся, що наприкінці ми навіть ще раз на нього повернулися😊. Застрибнувши у пором за 1$, який курсує кожні 15-30 хвилин, ми попливли. Одна думка “Ми на Мальдівах!” підвищує адреналін у крові. Крізь густу ніч видно всю прозорість води, а безкрайнє зоряне небо доповнює всю красу. Ніч була дуже гарна.

Мале
IMG_9252

Наша перша зупинка у найменшій столиці світу. Люди ненапружені, балакучі, поки їхали на таксі за 1$ до нас завантажилася якась жінка і дорогою вийшла як із маршрутки. До готелю вела ненапружена доріжка, а в готелі на ресепшені сидів розслаблений растаманчик, який нас заселив і безкоштовно продовжив час чек-ауту з готелю. У наступному пості будуть описані всі тонкощі організації туру «Самостійно на Мальдіви». Ми чудово розуміли, що для вписування в режим Мальдівських громадських поромів по 1$ нам необхідно провести чимало часу в мегаполісі Мале, інакше доведеться дорого платити за трансфери. Отже, наш готельний растаманчик розслаблено роздрукував розслаблений аркуш із таксами на екскурсії… І тут ми приземлилися з неба на землю. Приблизно по 150-300 $ з особи за одноденне відвідування острова. Цей момент запам’ятався фразою “Ти на Мальдівах дитинко!”. Дивлячись у ціни, я зрозумів, що весь маршрут доведеться коригувати, тому що в Мале з такими цінами ми довго не протягнемо. Дуже корисно мати встановлену програму Booking.

Кінець світу

Вранці острів чомусь перетворився на справжній “кінець світу”) Відсутні пішохідні зони, немає парків, якийсь розвалений цвинтар. Хтось вантажить рибу, хтось пиляє болгаркою трубу, хтось ремонтує в цеху машину, людина, що йде із киркою раптом зупиняється і починає довбати плитку, таксі без водіїв, інші весь час зайняті. Ми заблукали та не можемо потрапити в наш готель, сонце палить вище 30 градусів о 10 ранку, знову потрапляємо на те місце де вантажили рибу. Все роздовбано, суцільні ями замість пішохідної доріжки, мужик уже зі своїми друзями довбає нову яму десь через три ями від першої ями, а троє інших стоять поруч і довбуть їх порадами. Потім троє довбають, а один радить. Скрізь трафік, усі кудись їдуть, висотки. Замість парку старий цвинтар. Таксист нам сказав, що ми знаходимося в іншій частині острова, і він дешевше ніж за 1,5$ не повезе нас до готелю, і взагалі він не дуже й то хоче їхати так далеко, це ж більше кілометру!

IMG_9257
Передих)

Умовивши таксиста ми таки потрапили до готелю. Загалом кожен кінець світу уявляє по-своєму, але це виявляється дуже схоже на острів Мале. Об 11:00 ми знову в готелі, а пором лише о 14:00. Стейк із тунця та піца з морепродуктів швидко виправили ситуацію. Сівши на пором за 2,5 $/ос, було прийнято тверде рішення ні за які шиші не повертатися на Мале, як планувалося раніше. Розклад поромів можна знайти на сайті MTCC. Загалом Мае залишив позитивні спогади і саме місто реально красиве, особливо з ілюмінатора або сусіднього острова)

Острів Maafushi

IMG_9275

Це ідеальне місце для ночівлі та подорожуючих дикуном. Ми дуже багато готувалися до подорожі та хочу сказати це однозначно правильне гарне рішення. Острів відносно великий, 1,3 x 0,3 км завдовжки. Має багато готелів, в’язницю, школу та інфраструктуру для місцевих мешканців, що робить перебування на ньому дуже комфортним та головне – дешевим. Відмінна риса острова на ньому є пляж для туристів, на якому дозволено купання. Дорогою до острова нас місцевий житель пригостив шоколадками, а за вікнами були такі види, що не піддаються опису! Менеджер готелю нас прийняв прямо з міського порома. При вході в готель на нас чекали прохолодні мокрі рушники для рук та вітальні фреші, а також безкоштовна романтична вечеря. Абсолютно ненапружений працівник нас почав вводити в курс справи, але оскільки часу до заходу сонця залишалося мало ми швидше побігли на берег Лаккадівського моря. Ціни на майбутні екскурсії були дорогими, але в рази дешевшими ніж у Мале. Розкішні вечері в готелі коштували по 7$ з людини, у стилі фуршету із морепродуктів. Ми не роздумуючи, підписалися на вечері на всі дні. Екскурсії удвох брати дуже дорого, потрібно познайомитися з усіма туристами готелю та приєднатися до різних груп. Знаючи англійську це зовсім не складно, та й менеджер весь час допомагає в об’єднанні. Увечері островом є де прогулятися. Уздовж набережної розбігаються зграї крабів, ховаючись у піску, морі та норках. Нори риють такі, що в темряві неодноразово нога провалювалася. Так і безглузду травму отримати можна. Також на острові багато місцевих магазинчиків, у тому числі і продуктових. У в’язницю не пускають, як не проси.

IMG_9391

Під час мандрівки ми підсіли на індійські серіали. Вони йдуть один за одним по кілька разів на день. Тож будь-коли можна подивитися як розвивалися події. Увечері ми дуже переживали, чи вийде королева заміж за короля, не підозрюючи, що його мати проти цього шлюбу. Після вечері ми переживали як фатальний чоловік поставиться до того, що у його обраниці вже є дитина, попри те, що скоро весілля. Все ускладнювалося тим, що він не поїхав навчатися до Англії через неї. А після нічної прогулянки ми співчували дівчині, у якої наречений таємно працював механіком. А прокидалися ми у хвилюваннях за героїв, яких мама могла застукати за передвесільним розписом рук хною, адже вони ще не побралися! Ну а про мальдівські кліпи це треба писати окрему розповідь.

Острів Biyadhoo
IMG_9311

Умощуємось ми з групою наших нових малазійських друзів у катер-спідбоут. І тут на повній швидкості ми летимо водою. Швидкість була настільки великою, що нас зносило з сидінь, було дуже весело і смішно, всі сміялись і раділи, доки мотор не згорів… Добре, що це не була дорога до аеропорту. До острова нас катер ледве дотяг. По прайсу поїздки цей острів був одним із найдешевших, а ось за фактом… щелепа так і відвисла. Одна думка «Скрізь фоткатися!». Тільки туристів, що приїхали, можна легко відрізнити від постояльців. На візуальну красу острів перевершив усі сподівання про Мальдіви. А тепер дізнаємося який його підводний світ! До речі, наш готель нам безкоштовно трубки з масками давав із собою.

IMG_9388

Варто було лише пірнути в прозору бірюзову воду, перед очима відкривається підводний рай, зовсім не схожий на ланкійський чи єгипетський, це щось зовсім інше. За рахунок білого кольору піску, на мілині відсутня блакить у воді. Коралові гаї виглядають зовсім інакше. Сотні риб плавають навколо тебе, з глибин великих рифів виглядають восьминоги, здорові риби підпливають зовсім близько. Одна риба посилено розкопувала дно, захоплюючи каміння своїми зубами і відкидаючи їх убік, великий скат пропарив біля мене і зник у глибині, а китаєць нам розповідав, як поплив дивитися черепаху, а зустрів велику акулу. У Мальдівському підводному світі почуваєшся трохи напоготові. Наприклад, під час зустрічі з восьминогом було трохи незрозуміло, хто кого має боятися. Розмір голови у нас із ним був однаковий. Коли поряд з тобою пропливає скат — дуже красиво, але думка “Хоч би він тобою не зацікавився” голову не покидає. Якщо плавають маленькі акулки, мимоволі замислюєшся, а де ж великі? Пропливаючи до кордону мілини починаються красиві коралові урвища. Під великими коралами ховаються цілі зграйки маленьких рибок. Вдень ти плаваєш під сонцем, не шкодуючи себе годинами у воді. Вночі шкодуєш від сильного згоряння. Вищеописаний підводний світ трохи перетинається з островом Filalhohi, я не став поділяти його на різні острови в цьому оповіданні. Загалом острів чудовий і невеликий, для разового відвідування якраз. 

IMG_9523

Ночували ми на нашому Маафуші, заощаджуючи при цьому колосальні суми, як з’ясувалося потім. Ночами починалися сильні зливи і мені здавалося, що готель затопить разом з островом. Часом від шуму злив навіть прокидалися. На ранок про дощі нагадувала лише огрядність на небі, яка частково нас рятувала від тотального згоряння. За всі три дні ані краплі дощу вдень не випало. А коли в обід хмари розходилися, з’являлося нещадне сонце.

Острів Fun Island

Зайшовши у спідбоут з нашими китайськими братами ми вирушили на Fun Island. Забігаючи на перед скажу, що острів ми не рекомендуємо відвідувати. Острів досить великий і відносно Maafushi не дешевий, острів має дуже бідний підводний світ і його заносить водоростями. На острові є чудова коса, де можна наробити купу екзотичних фоток.

IMG_9488

З одного боку, коси хвилі, а протилежної повний спокій, сама коса, напевно, метрів 10 у діаметрі. На острові було багато рашистськомовних людей і можна було з ними побалакати. Забавним фактом зустріли бабусю із дідусем котрі вже об’їхали 40 країн, респект їм!

IMG_9520

Одна китайка як лягла на пісок, так через 4 години встала, сказала своєму другові китайською «Поспаля!» і лягла далі спати на лежак. Ось це витримка, приїхати на дорогий острів і проспати 8 годин на піску. Китайці дуже суворі до себе. Найцікавіша риба острова тусується біля пірсу, біля таблички «Не плавати», але ж це не зупинить це снорклерів) На наступний день у нас запланований наш третій екзотичний острів, і вже прямо цікавість розбирало на тему того, як він нам сподобається.

Острів Filalhohi
IMG_9561

Острів просто ідеальний, його розмір дозволяє по ньому трохи прогулятися, його корали просто зачаровують, його риби стають твоїми найкращими друзями, папуга англійською мовою готовий вислухати кожного туриста, відповівши йому “Hello” або “How are you?”. Острівний готель має елітні будиночки на воді. Увечері всі гості острова традиційно збираються подивитися на захід сонця. Нікого навіть не зупиняє той факт, якщо захід сонця йде в суцільні хмари.

IMG_9357

У цей день я вже плавав у футболці, оскільки шкіра не звикла до такого інтенсивного згоряння. Коли здавалося, що вже більше згоріти не можна — згоріли ноги. Загалом на Мальдівах треба дуже добре мазатись від згоряння. Провівши на острові весь день, ми поїхали назад на Маафуші. Наступного дня господар допоміг вирішити питання з аеропортом, і ми по 45$ з особи за 40 хвилин дісталися аеропорту. Це дуже дешева ціна щодо інших трансферів, оскільки міські пороми не ходять у п’ятницю.

IMG_9547
IMG_9602

Місто Мале найкрасивіше виглядало з-за скла Бургер-Кінга, в якому ми обідали на аеропортовому острові))) При спробі поміняти гроші я випадково і непомітно перетнув прикордонну зону у зворотному напрямку. У всякому разі, я розумів, що задум не дуже, але мальдів’янка з information center направила мене саме туди. Я спокійно пройшов у якісь двері, які відчинилися явно не для мене, а для попереднього працівника. Довго не міг знайти працівника обмінки, але коли я зрозумів, що щось не так, то вирішив уточнити в охоронця чи все я правильно роблю. Такого подиву я давненько не бачив, прикордонник трохи посміхався, що я непомітно пройшов крізь зачинені сек’юрні двері й довго не міг зрозуміти, як я це зробив і питав, чи я не приколююся над ним. Добровільно перейшовши кордон назад, я пішов шукати іншу обмінку.

Повернення на Шрі-Ланку

Вдруге на Шрі-Ланці за тиждень це ефектно. З аеропорту вийшли вже як удома. Як не дивно, навіть скористалися послугами таксі прямо біля терміналу, ціна виявилася справді гарною. Потім звичайно, хтось зателефонував водієві і ламаною англійською пробував вимагати більшу суму, але не склалося))) Кидалово через телефон це щось новеньке) На ночівлю ми зупинилися в Негомбо. Увечері в кафешці ми добре наїлися стрітфуду, я їв якогось карася із зеленими кістками. Причому кісточки були зелені навіть на злам, але місцеві ланкійці настільки впевнено харчувалися в цій кафешці, що ми дійшли висновку, що так і має бути. Наш повторний візит до країни був недаремним. Поки ми гуляли, я помітив, що кошеня впало в канаву і не може знайти вихід. Поки я опускав руку в канаву, боявся, що мені її відкусить якесь чудовисько. Поставивши кошеня на землю, до нього збіглися інші кошенята. Загалом поїздка вийшла насиченою та незабутньою.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 24.11.2013 – 29.11.2013
Тривалість: 5 ночей (3 повних дні на екзотичних островах)
Авіаквитки : Emirates
Готелі: booking.com
Екскурсії: Домовлялися з господарем готелю
Складність поїздки: 6/10 (вище середнього, складна організація)
Острова, рекомендовані до відвідування: Biyadhoo, Fihalhohi

IMG_9586

Сейшели

Цю подорож ми чекали довго. Упродовж п’яти років я поглядав на акції цього напряму. Мені навіть снилося, що Візейр запустив рейс на Сейшели. Ціль наблизилася до реальності, коли авіалінії Qatar оголосили, що розпочинають польоти з Києва. Я пам’ятаю ті дні, коли я щоранку перевіряв новини про катарські авіалінії. І ось одного чудового дня оголошено список перших промо-тарифів і серед них є довгоочікувані Сейшели всього з однією пересадкою! Радості не було меж. Того дня мені друзі також кидали посилання на акцію Qatar Airlines, ми вже були з квитками. Далі було приємне чотиримісячне очікування подорожі.

Коли до поїздки залишалося кілька днів, я вирішив глянути, що там із погодою. Побачив суцільні грози. Я подумав, що налетів якийсь ураган і вирішив почитати що там у новинах по Сейшелам. Буквально наступної хвилини дощі з грозами вже не вважалися значною проблемою. Читаючи заголовки новин, я сидів наче громом уражений. Заголовки були приблизно такими “На Сейшелах продовжує вирувати епідемія чуми”. Увечері на мобільний телефон надійшов невідомий вхідний дзвінок. У трубку щось швидко почав говорити чоловік англійською мовою. Це був мій викладач із роботи, який також натрапив на новини. Він намагався мене відмовити від моєї витівки і дав мені низку базових настанов. Я перечитав звіти локального МОЗ. З радістю собі визначив, що ризик зараження вже позаду. За фактом був поодинокий випадок зараження у пасажира з Мадагаскару. Але після цієї нагоди вже пройшов максимальний інкубаційний період і за фактом небезпека минула. Ось якби квитки були на два тижні раніше, або ще гірше на Мадагаскар, то поїздку довелося б скасувати повністю. Але про ознаки і профілактику хвороби я тепер добре обізнаний. Тепер можна сміливо на острови! Вірніше, рюкзаки полетять у багажі на острови, а ми ще в Катарі вийдемо погуляти 😊

Креоли

Розповідь про цей екзотичний рай хочеться розпочати саме з креолів. Це місцеві мешканці Сейшельських островів. Умовно поділяються на растаманів та просто мешканців. Але що їх усіх поєднує це доброта та щирість. На островах, окрім столиці Вікторії, переважно розташовані дрібні поселення. При зустрічі з тобою, креол обов’язково тебе обдарує посмішкою та привітається. І це дуже круто. Напевно, відсотків 40 діалогів на день були обміни посмішками та привітаннями з місцевими жителями. Самі собою вони люди спокійні і нікуди не поспішають. Вони не чіпляються і не закликають до ресторанів. Їхнє спілкування з туристами щире без будь-якої прихованої вигоди. Сейшельські острови можна описати як життя чудових людей.

Їжа

З їжею виявилося все досить просто та дуже дешево. На трьох основних островах є мережа їжі на винос “Take away”. Страви коштують 50 чи 60 рупій. У страву входить рис, м’ясо з підливою, салат та соуси. Іноді траплялася смачна лазанья. Розмір страви достатній, щоб наїстися здоровому чоловікові на світанку сил. Наприклад, на Прасліні накладали такі порції, що я навіть до кінця здолати не міг. По заселенню в готель потрібно у місцевих дізнатися де найближчий Take away. На острові Ла Діг була кількість Take away більше ніж інших ресторанів. Також для сніданків потрібно з собою привезти хліб та сири у багажі. Це точно не порушує правила ввезення на острів. І можна буде робити собі бутерброди на сніданки до кави або чаю. У місцевих маркетах не так дорого, як можна собі уявити. Проте приготувати їжу самостійно з продуктів виходить трішки дорожче ніж у Take away. Оскільки ці ресторани не працюють у неділю, то це і буде день, коли в будь-якому випадку потрібно буде собі щось приготувати. Наш класичний варіант вечері був таким:

• Банку консерви з тунця – 26 рупій (1,6 євро);
• Макарони 18 рупій – (1,1 євро)
• Кетчуп привезли з дому
• Велика банка консервованих фруктів – 32 рупії (2,6 євро)
• Літр соку – 32 рупії (2,6 євро)
• Питна вода 5 літрів – 35 рупій (2,15 євро)

Острів Мае

Літак зайшов на посадку і зупинився на злітній смузі, що тяглася вздовж лінії моря. Тепла вода за ілюмінаторами наче чекала нас. Але оскільки до вписки в готель купатися не вийде, то вода полилася на нас прямо з неба. Причому дощ був теплий. Щойно ми добігли до самого аеропорту, як дощ перейшов у те, що навіть зливою назвати важко. То була тотальна зачистка острова. 

Ми заповнили анкету, яка перевіряє нас на симптоми чуми. Згодом кожному пасажиру виміряли температуру. І лише після цього ми пішли на візові процедури. Умови перевезення продуктів на острови дуже суворі. Ми заздалегідь з’ясували, що найбезпечніше це сири та хліб. Ними ми й завантажили частину рюкзака.

На митниці потрібно було обов’язково пред’явити бронювання готелів і маршрутний лист від авіакомпанії. Тепер у нас у паспорті красується віза у вигляді сейшельського кокоса. Навпроти аеропорту є зупинка автобуса. Головне не потонути в калюжі, доки до неї добіжиш. Автобуса не було підозріло довго. Але всі на нього чекали. Його не було настільки довго, що я почав переживати, що дев’яти днів нам просто не вистачить тепер. Ми ще не знали, що тут і на інших островах автобуси ходять приблизно раз на годину, якщо пощастить, а то й раз на рік. Я думаю, що сейшельський кінематограф може зняти свою версію фільму про собаку Хатіко, який 13 років чекав на господаря на зупинці доки господар чекав на автобус на іншій зупинці. Половина лиха коли автобус потрібен один. А якщо їхати кудись з пересадкою як у нашому випадку, тоді потрібно запастись подвійним терпінням.

Сейшельці не поспішають, і тобі не варто. Місцевим, звичайно, простіше, вони знають розклад. Якщо на зупинці не сидить жодного місцевого, то можна навіть не пробувати чекати на автобус) У першому ж автобусі нам сказали, що місць немає. Чекайте на наступний. Але ми водієві постаралися максимально донести, що життя не вистачить у такому темпі добиратися до готелю. Водій махнув рукою, щоб ми залишалися в автобусі. Поки їхали в автобусах злива припинилася. У готелі нас чекала гостинна господиня, яка відразу поцікавилася чи помітили ми, що у креолів тут все повільно)))
По острову так само ходять таксі. Але автобус коштує всього по 5 рупій (0,4 $)

Ми вже повністю перейшли на місцеву хвилю і вже самі були в режимі релаксу. Тепер потрібно автобусом доїхати до маркету, де продаються парасольки. А краще пішки, швидше буде. Пронеслася п’ятихвилинна злива, яку прогнало ясне небо і пекуче сонце. Все миттєво почало висихати. Температурний режим різко змінився із теплого на гарячий. До речі, крапельки зливи були кімнатної температури і великого дискомфорту не приносили. Дивлячись на небо, навіть не вірилося, що щойно був дощ. Але здоровий глузд підказував, що парасолькою треба запастися. Дісталися великого маркету. Обід! У Сейшельців під час обіду маркет не працюють. Обід закінчиться за годину. Так, що ж на цьому острові все відбувається за годину) Ну гаразд, будемо без парасольок. Ми жили біля одного з найкрасивіших пляжів Бовалону. До пляжу ми йшли через місток.

Пляж дуже просторий та довгий. Але особисто у мене особливих емоцій не викликав. Ми вирушили на один із важкодоступних пляжів Анс Мажор. Саме цей пляж ми вибрали, тому що потрібно пробиратися трек-маршрутом. Відстань треку була близько півтора кілометра через гірську місцевість.

За красою цей маршрут був найкрасивішим за наш досвід. Соковиті зелені рослини та екзотичні фрукти постійно тішили очі. Проходили повз будиночок, хлопець який там жив дуже зрадів нам і покликав нас погладити його кажана. Правда миша не була в захваті від нашого візиту. До речі кажанів тут багато, вони навіть літають, коли ясно. Літають небом спокійно, як наші ластівки. Знаходять собі фруктове дерево, чіпляються своїми лапками, звисають головою вниз і починають трапезу. 

Весь наш кількагодинний маршрут супроводжували дощі та пекуче сонечко. Через дощі стежка була не лише красивою, а й трохи небезпечною. Даша дала гарну ідею приберегти ці пристойні шорти для останнього дня в Катарі. Але на жаль, для шортів це були практично останні слова, які вони почули.

Результат першого трекінгу – порвані шорти та глибокі порізи на нозі. Але краса побаченого пляжу того вартувала. Тільки було трохи страшно, щоб акули не почули запах крові. Гарний колір води, з темними смугами лабіринтів з каменів. В океан вливається прісне озеро. Усюди ростуть пальми та інша зелень. Здебільшого на пляж припливають туристи одразу на таксі, і на ньому ж повертаються назад. Але краса пляжу — це лише половина від загальної краси, включаючи гірський маршрут. Порвані шорти – не біда, тим більше це далеко не останній одяг, який трагічно загине на наступних треках.

Зворотний маршрут видався не менш насиченим на пригоди. Було кілька падінь, після яких у голові проскакувала думка “Хоч би всі свої кістки зібрати-то”. 

Після заходу сонця протягом години життя на острові зупиняється. Головне під час заходу сонця не опинитися на одному з піших маршрутів. Графік у нас був зміщений, ми рано лягали і годині о 7-й прокидалися. Цієї ночі я прокинувся від дивних звуків з боку шафи, там хтось ходив. Даша теж прокинулася і стривожено дивилася крізь морок на зловісну шафу. Я відчинив двері, але там нікого. Кроки зовсім не вщухли. Хтось ходив буквально у стіні. Скоріш за все — собака. Потім кроки пішли по стіні вгору і почали ходити по стелі. Потім ми заснули.

Трекінг на Мае

Поснідали. І пішли на зупинку чекати на автобус. Місцевих мешканців на зупинці не було – поганий знак. Натомість були аж двоє на протилежній. Коли наш автобус таки приїхав, дівчата з протилежного боку перебігли та сіли до нас в автобус. Мабуть, напрямок був не головним фактором у їхній поїздці. Ми приїхали на центральний автовокзал у місті Вікторія. Від вокзалу нам треба було доїхати до гірської траси. Від якої розходиться безліч трекінгових стежок. Потрібний автобус ходив трохи рідше за решту – раз на дві години. Але на щастя найближчий буде лише за 30 хвилин. Але зі зворотним доведеться добре вирахувати час. Приблизно за 6 годин ми пройшли два великі маршрути та частину самої траси. Ще в жодній країні ми не бачили настільки екзотичних та красивих джунглів. Пару разів траплялися звірятка на зразок їжачків, але без голочок, дуже милі, називаються Тернек.

Часом траплялися павутиння з великими павуками. Але що найбільше запам’яталося це пальми, стовбури яких були вкриті довгими голками.

За одну таку пальму я мало не схопився. По довжині шипа, можна зробити висновок, що він легко пройде крізь руку. Хоча, напевно, вони крихкі. Ще ми бачили квіти у вигляді глечиків із відкритою кришкою – мабуть, пастки для комах.

Кожен маршрут закінчувався дивовижними краєвидами на острови. Щоправда, погода сьогодні стояла похмура і види явно були не на піку своєї краси. На одній із гір ми близько 30 хвилин чекали, щоб хмара пішла.

Ми-таки дочекалися і розходження хмар та сонця, що висвітлює сусідні острови.

Згодом на зворотний автобус трохи не розрахували та пішли пішки у бік столиці. На одній із зупинок стояв місцевий хлопець і показав жестами, що скоро буде автобус. Ми почекали хвилин 10, а потім зрозуміли, що автобус буде не в наш бік, оскільки рух на Сейшелах не такий, як у нас.

Проте, коли ми заскочили у правильний автобус ми знайшли там того ж хлопця, що чекав автобус в інший бік. Це неможливо описати, але чомусь сейшельці можуть поїхати зовсім в інший бік, ніж у той, куди їм треба було спочатку.

У нас на острів Мае було закладено лише два дні. Але тут і на 4 дні можна знайти собі активні розваги. Летіти далі не хотілося. Увечері, коли вже було темно, ми вирішили прогулятися навколо готелю. Темрява була густа, небо всипане мільйонами зірок. А ноги по коліна мокрі, тому що ми синхронно вступили в глибоку калюжу, поки споглядали зірки.

Острів Праслін

Попри всі прогнози, небо було ясне та сонячне. Можна сказати, що з цього дня погода більш-менш стабілізувалася. Це був рекордно короткий переліт. Ми летіли 20 хвилин у літаку на 21 місце. Особливість цього польоту в тому, що у пілотів немає дверей і можна з цікавістю спостерігати весь процес керування літаком. До острова можна було доплисти паромом приблизно за 100 євро, але літак коштував лише на 4 євро дорожче. Оскільки переліт був місцевий, вихід з аеропорту був без затримок.

Щойно вийшли під’їхав потрібний автобус. Пощастило так пощастило. Загалом, наскільки ми розібралися. У години пік автобуси можуть ходити взагалі кожні 10 хвилин. Ще через 20 хвилин ми були у нашій особистій віллі. Ми б там були швидше, але на букінгу була мітка не там. Довелося добряче протопати назад. Заселення та виселення в готелях Сейшел зазвичай о 8 ранку. Але в нашій віллі було взагалі по-королівськи. Заселення з восьми, виселення з 12:00 до 18:00. Ще був заявлений платний вай-фай, який виявився безкоштовним. У нас був свій дім. І він був просто шикарний! Один мінус – червоні штори! Через них усе було червоного відтінку в кімнаті. 

На острові золоте правило — чим красивіший пляж, тим він більш важкодоступний.
Платити треба або фізичною силою, або грошима. Наприклад, у готелі, де коштує ніч 1000 євро, гарний пляж буде відносно недалеко, та й везти тебе будуть на електрокарі. Якщо в тебе готель дешевший, то бажання потрапити на пляж необхідно довести фізично, пройшовши довгий гірський маршрут. У деяких випадках господар може зателефонувати до дорогого готелю і тебе безкоштовно пропустять через територію готелю, але наша господиня сказала, що треба дзвонити за три дні до готелю. Ми зі своєю скромною віллою лише за 59 євро за ніч відносились до тих, хто фізично доводитиме своє бажання – походом у гори. На Прасліні два головні пляжі. Один гарний, а другий ще гарніший. Який із них кращий, у нас з Дашею думки розійшлися. Є ще безліч доступних пляжів, але вони простіше. Ми почали наше дослідження з пляжу Анс Лазіо.

Пляж Анс Лазіо

Як дістатись пляжу зараз опишу частинами, це як окремі СПА процедури:
Частина 1 – тотальний релакс. Необхідно хвилин 20-30 у гордій самоті релаксувати та ловити дзен на бетонній зупинці біля дороги. Довга відсутність автобуса вже зовсім не дивувала. На цьому острові ще часто бувають автобуси, які просто їдуть у депо. Згодом на зупинку почали підтягуватися місцеві та шанси зловити автобус значно зростали.
Частина 2 – годинникове сафарі крізь джунглі та повітряні ванни з вікон автобуса. Поїздка автобусом зайняла майже годину, але коли автобус проїжджав територію національного парку Валле-де-Ме, вся довжина маршруту згладжувалася. Це справжнє сафарі крізь джунглі.

Найкрасивіший парк тягнувся вздовж траси з обох боків. Коли ми проїхали один раз цим маршрутом, потім щоразу раділи, коли траплялися автобуси що проїжджали цей парк. Очі від вікон було неможливо відірвати.
Частина 3 – розминка всіх м’язів тіла. Оскільки автобус зупиняється приблизно за кілометр до пляжу, далі потрібно ніжками протопати в гору і спуститись. Ця процедура триває до 30 хвилин у супроводі професійного сонця. Це, мабуть, найменша з гір цього острова, яку потрібно пройти.

І ось наші двогодинні СПА процедури діставання до пляжу добігли кінця. Для всіх, хто пережив цю програму і не побоявся зворотного шляху, Анс Лазіо гостинно відкриває свій неповторний пляж. Головне не заходити в кафе, бо серце може не витримати цін.

Бачачи всю красу та неосяжність пляжу, моментально забуваєш усю складність дороги. Тут тобі і каміння, і бірюзова вода, і пальми, море голодної риби, що жадібно плаває навколо туристів. Пляж дуже різний, якщо його пройти весь, то він постійно змінюватиметься. Тут є і більш спокійні частини, і каміння у вигляді арки та зони відокремлені джунглями. Одна із кумедних розваг – вирушить у похід по брилах.

Головне ніде не навернутися. Камені різних відтінків, чим ближче до жовтого, тим гарячіше у ніжки. Коли плаваєш, уздовж каміння бігають сотні смачних крабів і якихось рибок, що стрибають.

Як тільки ми зайшли у воду, місцеві риби виявили якийсь підвищений до нас інтерес. Було якось ніяково. Особливо коли одна з риб мене боляче вкусила за стегно. В один момент нерви здали і від риб почалася справжня втеча з елементами погоні.

Згодом настав четвертий пункт нашої “СПА програми” – схуднення. З собою не взяли їжу, не розраховуючи на таку дальню відстань та ціни. А коли закінчилася питна вода, ще й почалося – усихання.
Провели пару годин у цій красі. Потрібно рухатись у бік готелю та нормально поїсти.

Назад дві години не хотілося добиратися. Карти на планшеті натякали, що можна прямо пробратися крізь джунглі та гору. Зокрема, maps.me запевняв нас, що знає маршрут. Ну, ризикнемо! Я не знаю скільки днів тривав цей маршрут, але ми навіть бачили пляж навіть з висоти пташиного польоту.

Було не стільки фізично складно, як спекотно. Сонце нещадно палило із ясного неба. Ще вчора були дощі, і ми чекали на сонячні дні. Тепер від хорошого дощу я не відмовився б.

Наприкінці маршруту на нас чекав дуже гарний тропічний ліс та довгоочікувана зупинка автобуса. І знову релаксуємо на зупинці. Місцевий креол поцікавився, чи ми не хочемо сходити ще на один пляж. Але зараз це було б епічним кінцем. Від цієї зупинки наш готель був за десять хвилин.

Коли здавалося, що тепер можна під кондером просто відпочити та поїсти, ми зіткнулися з наступною проблемою. Магазини просто на очах закрилися серед дня, а в усьому районі не було електрики. І схоже магазини закривалися не лише на обід, а й з кінцем через відсутність світла. Хазяїн навіть запропонував нас безкоштовно машиною звозити до відкритого маркету. На щастя, виявилася відкрита поруч із нами непомітна кафешка. Це був наш перший локальний Take away. Перекусили, тепер можна знову у бій.

Пляж Анс Жоржетт

До нього автобусом від нашого готелю було їхати хвилин 10. Точніше їхати до початку стежки в гору. Відразу підійшов креол і запропонував бути за гроші нашим гідом. Хлопець дуже здивувався нашій сміливості та рішучості йти самим у гору. Це був не просто трек, а щось накшталт скелелазіння. Це була стежкою, але з дуже крутим нахилом. Через якийсь час ми зустріли хлопців, які сказали, що ця стежка веде просто на пік гори. Я показав їм карту, що можна дійти і до пляжу. Але вони сказали, що можна не встигнути це зробити до темряви. Вони також планували, але дійшовши до піку не ризикнули спускатися до пляжу. Мобілки з ліхтариками ми залишили вдома. Але це був період повного місяця. І у крайньому разі уночі нам місяць освітить дорогу. Головне не напоротись на якогось койота. Види були гарні, але в порівнянні з красою пляжів це дрібниці. Спуск з гори був ще довшим за підйом і не менш складний. Напевно, загалом дорога зайняла близько години, але за відчуттями ніби ми зорали середню грядку з картоплею. Але знов-таки, коли бачиш пляж – все пробачаєш.

Ми у Києві переймались, що на Сейшелах буде нудно. Та тут походу взагалі, мабуть, такого слова у словнику немає. Пляж у порівнянні з попереднім набагато менший. Але який він затишний і ласкавий – словами не передати. Даша відзначила цей пляж, як найкращий на Прасліні. Мій же найкращий пляж за подорож чекав нас на наступному острові. У променях вечірнього сонця хотілося нескінченно хлюпатися в сильних, але ніжних хвилях блакитного океану. Персонал готелю готував столик для романтичної вечері. Дорога назад була досить короткою і без гір оскільки можна було вийти через чудову територію дорогого готелю. На Прасліні є безліч інших доступних пляжів. Але в будь-якому випадку Анс Лазіо і Анс Жоржетт дуже і дуже красиві і їхнє відвідування варте всіх труднощів добирання. На цьому пляжі із кінцями забув одну зі своїх улюблених футболок.

Острів Курйоз

З самого ранку, дочекавшись автобуса, ми вирушили на пляж Дьор. Там можна домовитись про трансфер на інші острови. Щоправда, незрозуміло, де і з ким. Але варто було тільки вийти на пляж, як купка растаманів, що релаксують, обернула свої погляди на нас і один з них відразу запитав куди будемо пливти. Ми сторгувалися за 60 євро за маршрут Праслін-Курйоз-Сан П’єр-Праслін. Точніше, як проходив торг, він сказав 35 євро з особи, я запропонував 30, на цьому й вирішили. Правда він потім все ніяк не міг упіймати човен, який нас повезе, але це вже технічні дрібниці.

У цей час підійшов його друг і вирішив нам розповісти, куди ще із ним можна сплавати. Друг був на повному розслабоні і навіть не напружувався, щоб сфокусувати на нас очі. Поки ми слухали друга, я стояв, спершись рукою на дерев’яний навіс. З навісу в цей час спускалася ящірка, яка вирішила що моя рука це продовження її нелегкого маршруту. Відчуття того, як тебе раптово хапають за руку лапки — невимовно. Птахи сусіднього острова розлетілися від крику. Нарешті нашому растаману пощастило, і він упіймав свого човняра. Судно було більше схоже на звичайний човен, але з потужним двигуном. І ми з вітерцем, розтинаючи хвилі, мчали океаном. Плисти на моторних човнах завжди радісно. На шляху була зупинка подивитися на плаваючу черепаху. Нас висадили на острові біля заповідника з величезними черепахами.

За вхід на острів потрібно було платити окремо по 200 рупій (12,5 євро). Черепахи з радістю тяглися до туристів, а ті у відповідь їх годували листям з дерев. До речі, на острові Ла Діг такі черепахи взагалі дикуном повзатимуть. Тут їх, в принципі, теж ніхто не тримав саме в цій частині острова. Але ласе місце саме тут.

Крім черепах, тут були туристи від різних компаній. Судячи з коментарів в інтернеті, деякі платять по 150 євро з людини за цей тур, але з барбекю. У растаманів я бачив, що з Барбекю ціна 60 євро. Нагулявшись із гігантами, ми пішли на трек маршрут. Він був практично без гір, по дерев’яних містках. Потрібно було пройти близько двох кілометрів. Доріжки були на висоті одного метра над землею. З землі стирчали тисячі дрібних шипів. Це молоді мангри проростають.

Крізь шипи бігали сотні крабів усіляких розмірів. А в чагарниках лежали тисячі равликів. Хоча, може, в раковинах були теж крабики. Визначити, що їх тисячі не складно, бо не завжди є просвіт до землі, крізь панцирі. Дуже мальовничий маршрут!

Стежка закінчується пляжем. Але це не просто пляж, це той самий пляж, який я вважаю найкращим за красою у цій подорожі. Якщо заглибитися від берега у бік нескінченних кам’яних завалів, то опиняєшся в дуже прозорій та світлій воді. З одного боку весь берег покривають мальовничі кам’яні брили, з іншого боку темна синя смуга глибокого океану.

Я був у надзвичайному захваті, пляж відразу ж відзначився в моєму серці. Але серце Дашині було зайняте на той момент пляжем Жоржетт. Цей пляж мав один невеликий мінус, щось мікроскопічне припливло і пожалило нас так, що потім були прищики по тілу. А так взагалі все чудово. Потім десь годинку релаксували у тіні під великим нахиленим деревом. Сумарно ми на пляжі пробули близько четвертої години і попливли далі.

Острів Сан П’єр

Напевно, це є найменший з островів на котрому ми колись були. Нам видали маски з трубками та пообіцяли за годину забрати. Години вистачає, щоб у хвилюючій воді не поспішаючи пропливти по колу. Водний світ Сейшел поступається Мальдівам та Єгипту. Скажімо так, різновиди рибок на висоті, але немає великої кількості коралів. Точніше, їх взагалі практично немає. Можливо, на якихось віддалених островах є рифи, але це явно не на околицях основних островів. Але навіть без коралів було дуже красиво поплавати серед кам’яних брил і купи гігантських риб. Розміри риб тут вражали. Хвилин за 45 ми зробили повне коло та видерлися на вершину острівця. На цьому острові царство ящірок та павуків. Одна з них з цікавістю зазирала в нашу сумку. Павутиння з павуками чітко позначали куди на острові йти не треба.

По факту, щоб обійти всі доступні маршрути острова нам знадобилося пів хвилини приблизно. А ось і наш товариш приплив нас забирати.
Неподалік автобусної зупинки місцеві жителі продавали екзотичні фрукти. Спершу ми хотіли купити собі бананів. Але в результаті за 25 рупій (1,5 євро) у нас були і банани, і пара манго і карамболька.

Сьогоднішній вечір ми провели на пляжі біля нашої вілли. Я б не сказав, що на пляжі якось особливо красиво вдень, але заходи на ньому зустрічати саме воно. Великі кам’яні валуни із засохлим деревом, наче місця для глядачів.

Форма хмар були немов запряжені в вози конячки. Гарний червоний захід сонця завершив черговий незабутній день нашого відпочинку. Ми ще довго тинялися вздовж пляжу і розмовляли. У цей час кожний приплив хвиль, немов тепле шампанське, огортав ноги.

Хотілося ніколи не йти, але тотальна темрява дала нам чітко зрозуміти – повертайтеся до готелю. Сьогодні ми вечеряли макаронами із консервами з тунця. А на десерт купили велику банку консервованих екзотичних фруктів.

Для трапези ми мали власну веранду. Під час вечері ми спостерігали, як гекони полювали на мошок. Геконів тут було багато, вони навіть мешкали з нами в номері, розважаючи серед ночі ненав’язливими криками.

І знову Праслін

Новий день, нові пригоди! Спочатку треба було купити квитки на завтрашній пором. Доїхали до фері, купили квитки і надовго застрягли в очікуванні автобуса. То був абсолютний рекорд. Ми навіть почали фільм на планшеті дивитися. Проблема була ще в тому, що автобус, на який ми сіли виявився не наш, і доки ми повернулися, правильний автобус проїхав. Просто, коли я водія запитував чи іде він на Анс Лазіо, він кивнув головою та сказав “yes”. Коли ми зрозуміли, що автобус їде не туди, з’ясувалося, що у водія просто план з кивання головою, який потрібно виконати за будь-яку ціну. До речі, фільм виявився досить прикольним, називався Земля Майбутнього. За фактом ми подивилися вже всі цікавості острова. Окрім національного парку, але по 25 євро за парк не дуже хотілося платити. Ми поїхали автобусом на зупинку, яка знаходиться глибоко в джунглях у горах. Називається Зімбабве. В надії що там буде щось приголомшливе. І ми звідти спустимося на пляж. За фактом цікавого там не виявилося, але наші спроби дійти до пляжу обернулися незабутньою пригодою. Спочатку водій автобуса попередив, що ідея провальна, там не буде спуску. Але мапа показувала, що буде. Поки ми йшли у пошуках маршруту, бачили, як у кущах стоїть чоловік із мачете. Коли ми зрозуміли, що довкола суцільні хащі, пішли його шукати. Чоловіка вже не було, але було прорубано доріжку. Ми йшли в надії знайти його, і, можливо, він замість того щоб нас порубати, покаже нам шлях. Стежка завела нас зовсім у джунглі, але звідти широка стежка йшла до підніжжя гори. У цей час з іншої стежки вийшов чоловік із ще двома хлопцями та з мачете. Сусідній камінь був схожий на вівтар для жертвопринесення. Цікаво, кого зараз приноситимуть? Цікавість розпирало, але хлопці просто прорубували пожежну смугу в лісі і переконали нас, що за сім років тут ніколи не було маршруту, який ми шукаємо. А дорога до підніжжя це пожежна смуга, яка нікуди нас не приведе. Але навіть хлопець із холодною зброєю нас не переконав, ми сліпо вірили карті та почали шукати маршрут далі. Кожні 20 хвилин нас заливало зливою. Ми в дорозі вже були близько 40 хвилин, і прийшли до чийогось будинку. Людей не було.

Навколо росли кокоси, мандарини, саусепи, джекфрути та інші фруктові дерева. Maps.me показувало, що потрібна нам доріжка зовсім поруч, треба лише 100 метрів пролізти в гору через непрохідні джунглі. Я спробував прорватися через ліс. Але за хвилину боротьби я навіть на десять сантиметрів не зрушив. Джунглі тут були дуже густими. Ми зазнавали фіаско. Нам треба було дуже далеко повертатися, щоб пробувати йти черговою стежкою. Ми навіть перелазили через невелику річку. Приблизно за 3 години ми добралися до пляжу. Саме сонечко вийшло. Розклад був оптимальний. У горах набагато приємніше йти, коли не палить сонце, а на пляжах сонечко дуже добре. Поплавали в океані. Було почуття, що ми мало налазили за сьогодні. Ми вирішили перебратися на другий пляж джунглями. Але не стандартною стежкою, де ми вже були, а більш скороченою. Не факт, звичайно, що карти зараз говорять правду, але ми перевіримо. Початок був уже відомою нам стежкою. Але коли треба було повернути, то замість повороту ми виявили чужий будинок зі злою бабусею. Бабуся була зла, напевно, тому, що кожен день чергові туристи картою приходять до її будинку. Але на щастя, вона виявилася не такою жорстокою, як виглядала, на перший погляд, і відкрила нам секрет таємної стежки за жовтими квітами.

Знайди тут 6 ананасів😊

Правда стежка була дуже непереконлива, можливо бабуся вирішила просто позбавитися нас відправивши до урвища. Але, як не дивно, наші карти з нею були згодні і справді спрогнозували, що за годину ми дійдемо до мети. Дорога була дикою, вузькою і темною. Щільне листя добре закривало від сонячного світла своїх мешканців. Часом кажани пролітали над нашими головами. Але ми знову переможці, черговий та останній трекінговий маршрут на Прасліні пройдено. Ми ще не знали, що ці маршрути були розминкою перед наступним островом. Там проходження через джунглі – тільки хардкор!

Острів Ла Діг

Це найменший із головних трьох островів. Але його розміру цілком вистачає для активного відпочинку та безлічі пляжів. На острові немає громадського транспорту, і всі беруть у найм велосипеди. Хоча приватних машин тут вистачає. На Ла Дігу ми мали номер у будиночку з тропічним садом.

Щоранку до нас на сніданок прилітала червона пташка розділити нашу трапезу.

Перше, що ми зробили, взяли у господині в оренду велосипеди по 100 рупій на день (6,15 євро) і вирушили оглядати новий острів. Свого піка краси пляжі досягають години о 11, коли сонце стає під потрібним кутом. До цього часу можна займатися дослідженням острова. На цьому острові мешкають гігантські дикі черепахи. Часом робили зупинку подивитися на чергову черепаху.

Перший пляж, який нам примелькався називається Анс Патат. На цьому пляжі багато підводних валунів і плавають снорклери з масками. Треба б десь дістати маску і подивитися, що там є. Поруч із пляжем дорогий готель із привабливою ціною вечері. Я пішов на ресепшен і попросив трубку з маскою. Дуже привітна дівчина з радістю дала мені реально класний набір і запевнила, що це все абсолютно безкоштовно. Ось це так сервіс! Під водою мене чекала справді чимала кількість морських мешканців. І красиві види з води на пляж. Як показує досвід, найкрасивіше на Сейшелах важкодоступне. Ми вирушили далеко вглиб острова. Види, які проносяться під час поїздки вже варті того, щоб тут просто кататися. А кількість Take away тут настільки щільна, що будь-якої миті можна недорого поїсти.

Але як же гарно! Гігантські дерева обплетені рослинами. На верхівках дерев рослини переросли в цілі чагарники. Усюди висять ліани.

А попереду на нас чекав Анс Гранд. У нашому рейтингу пляжів острова Ла Діг він посів найвище місце. Тут індійський океан показує всю свою міць і неосяжність. Найпотужніші хвилі чистої та гарної води обрушуються на берег. Вся картина відбувається на тлі таблички, що забороняє купатися. Але це лише підігріває інтерес. Ми не роздумуючи побігли до епіцентру.

На таких пляжах важливо визначити такі речі як наявність каміння під водою, вони тут практично були відсутні, і напрямок течії. Хвилі викидають тебе на берег. У такому разі купання буде безпечним, адже коли хвилі тягнуть до центру океану купатися, гадаю, не варто. Оскільки розмах і висота хвиль вселяла якийсь страхо-захват, у нас Дашею були позивні. Після того як хвиля накриває Даша має видати звук дельфіна. Це означатиме, що моє дельфінятко успішно виринуло. Оскільки після накриття хвилею, дуже важливо було переконатися, що всі виринули. В океан тут далеко не всі ризикували лізти. Ці пляжі, напевно, найекстремальніша частина поїздки, не рахуючи походу в джунглі, що у нас відбудеться буквально днями. Далі було ще два пляжі, до яких треба йти тропічними стежками і лізти крізь джунглі.

Сонце сьогодні було надзвичайно яскраве. Я трохи переживав як би сонячний удар не зловити. Першим на маршруті був пляж Анс Петіт. Людей тут було ще менше. На пляжах місцеві креоли крутили екзотичну ненапружену музику, міксували коктейлі та спорудили безліч відокремлених альтанок з листя та гілок. Ми ж вирішили дістатися найвіддаленішого пляжу Анс Коко. Ми йшли через озера, каміння, гори, знову гори. Шлях був довгий і дуже спекотний.

У гори доводилося підніматися доволі сильно. І ось ми дісталися. Пляж відрізнявся від попередніх, тим що мав заворот. Тут відпочивали справжні герої, хто не побоявся під час такої спеки здолати цей гарячий маршрут. Пляж трохи лячний у тому сенсі що були хвилі та каміння. За невдалого прорахунку можна було здорово травмуватися. Я спробував з маскою там проплисти, але нічим добрим це не закінчилося. Я ледве зумів ухилитися від каменю. Відпочивши і навіть поспавши, ми почали довгий зворотний маршрут. На велосипедах від пляжу Анс Гранд треба було їхати практично весь час вниз. Я навіть відео знімав, правда мало не врізався з камерою в інших велосипедисток. Оскільки тут у нас були всюди Take away ми навіть вперше в історії цієї подорожі змогли дозволити собі пообідати. Зазвичай ми з собою брали три чи чотири бутерброди із сиром. То був наш регулярний обід на двох. Але тепер ми шикуємо! Коли ми згоріли й утомлені дісталися готелю, під кондиціонером неможливо було належати. До речі щодо згоряння. Воно тут тотальне, креми не допомагали. Найкращий спосіб – плавати у футболці. У всякому разі, для мого типу шкіри. Традиційно ввечері ми вирушили дивитися на набережну черговий унікальний захід сонця.

Ех, романтика. Ще спостерігали як із човна рибалка зі своїм рибалченям розвантажували улов. За нами приїхав позашляховик і повіз нас на ексклюзивну вечерю за 720 рупій за двох (45 євро).

Це був ресторан при тому дорогому готелі, де я вранці брав маску. Сьогодні на вечерю у них шведський стіл із морепродуктів. Була романтична нічна атмосфера, на столі горить свічка, під столом місцеві кошенята з нами ділять трапезу. Було багато цікавих страв та делікатесів із мешканців океану. Було дуже смачно. Ну прям дуже! Абсолютно всі страви дуже сподобалися. Вночі острів практично не освітлювався, хіба тільки місця де є будівлі. Ми йшли в темряві по дорозі в бік нашого готелю. Густоту темряви додавало листя дерев, що змикалося. Та кількість зірок, яку ми бачили над нами, не піддається опису. Стільки зірок ми ще жодного разу не бачили. То були мільярди мільярдів. Можна вважати, що це ще одна визначна пам’ятка острова. Після того, як я спіткнувся через великого краба, ми вирішили включити ліхтарики. Величезних крабів тут було трохи менше, ніж зірок. Краби були всюди. Деякі схоже спали, бо взагалі не реагували навіть якщо руку піднести. А от якщо клацнути пальцями, то краб ніби вмикався. Фантастичні дні!

Сьогоднішній день приготував нам дуже незвичайний трекінговий маршрут. Спочатку я думав, що то помилка на карті. Адже частина стежок пролягає водою.


Маршрут починається праворуч від каменю. З самого ранку ми приїхали на найбільш фотографований пляж у світі! Оскільки пляж лежить за територією нікому непотрібного парку, доводиться платити по 100 рупій (6,15 євро) за вхід у парк. Тут і так скрізь красиво, парк нітрохи не красивіший за інші частини острова. Було близько 9 ранку. Сонце ще не зайняло правильної позиції, і вода тільки набирала свою красу. Нам треба було дістатися пляжу Анс Марун. Ми перевірили стежку картами, що лежала прямо по воді, але було дуже глибоко. Друга стежка на картах йде різко в гору і закінчується глухим кутом. Ми перевірили. Це дійсно так, справжнісінький глухий кут. Ми пробували лізти далі по каменю, але це було схоже більше на божевілля, ніж на трек. Добре повернемося на пляж і спитаємо місцевих. Хлопець, що міксує напої, розслаблено сидів на лавочці і чистив кокос. Дізнавшись про наші плани, він сказав, що треба йти із провідником за 20 євро. Бо маршрут складний та заплутаний. Але ми його запевнили, що впораємось. Хлопець з радістю провів нам безкоштовний інструктаж, як добиратися. Звучало, наче він розповідає, як пройти смугу перешкод у боях гладіаторів. Насамкінець хлопець вручив нам по шматочку кокоса. Перша хитрість була в тому, що треба дочекатися відливу, який розпочнеться хвилин через 30 – 40. Потім до шостої вечора маршрут буде доступний для проходу. Індикатором того, що можна йти – вода має бути не вищою ніж по коліно. Якоїсь миті вода почала відступати зі стрімкою швидкістю. В інтернеті ми читали про те, що люди рідко наважуються самостійно йти і я взагалі не впевнений, що хтось наважувався. Благо навігатор показували орієнтовну стежку. Спочатку все йшло досить гладко. Нам справді вдавалося легко знаходити тунелі в кам’яних завалах і підйоми на валуни там, де це треба було. Незабаром піщане дно закінчилося, і ми йшли по ребрах гострих ванн. Деколи треба було відгалужуватися в джунглі і знову виходити на пляж. Ось у джунглях кілька разів ми помилилися. Тут принцип простий, якщо дорога перестає бути схожою на дорогу, треба шукати більш схожу. Якщо ж ти спробуєш прокласти свою, буде важко. Коли ми зрозуміли, як заблукали, треба було прорватися до океану. Під деяким камінням ми проповзали по-пластунськи. Деякі просвіти були настільки вузькими, що доводилося залишати сумку, пролазити, а потім тягнутися за сумкою. А ось із чагарниками без подряпин не обійшлося. За весь маршрут ми двічі дуже блукали. 

На одній із пальм висіло два апетитні гігантські кокоси.

Хвилин 10 я використовував різні хитрощі, щоб їх дістати або збити. Спроби були марні. Всесвіт зійшов і послав нам маленький класичний кокос, який чекав на нас просто на камені. Друге завдання було розкрити кокос.

У лихі дев’яності мій тато притягнув з ринку кокос, я тоді був ще зовсім малим. Ми з мамою сіли на кухні і спостерігали як тато намагається розкрити його. Я пам’ятаю наскільки це був трудомісткий процес. Пам’ятаю, як тато розпилював його ножівкою по металу. Але зараз ми з кокосом віч-на-віч серед дикої природи, хто кого? За пару ударів об камінь його вдалося розколоти навпіл, а потім тим самим способом змогли відокремити внутрішню м’якоть. Але думка про те, що на пальмах ростуть великі питні кокоси, не покидала нас.

Ми нарешті на Анс Марун! Ми це зробили. На пляжі навіть сиділо близько 10 туристів. Але пляж був якийсь непривітний. Благо планшет показав нам, що справжній пляж за кілька хвилин ходьби по брилах. На справжньому, справді гарному пляжі нікого взагалі не було. Одна пара прийшла, подивилась і пішла. Ми ж тут купалися довго. Поки ми купалися, навіть встиг початися і закінчитися дощ. Погода була похмурою, але краса і блакить води, навіть у похмуру погоду виглядала красиво. Похід на пляж і сам пляж варті своєї пригоди. Ми дуже радимо.
Зворотний шлях був значно легшим, треба було стежити за слідами на піску. Повернувшись до пальми з кокосами, я спробував закінчити розпочате, притягнувши із собою важкий камінь із пляжу. Двічі я промазав, а втретє камінь застряг на пальмі. Наступному туристові буде сюрприз, коли він спробує струсити кокоси)
Ночами тут часом вирували страшні зливи, пальми не витримували натиску. Знайшовши в джунглях повалені пальми, ми здобули довгоочікувані питні кокоси. Розкрити їх було дуже легко, треба було вдарити там де у них хвостик і відокремити хвостову частину від кокоса.

Було радісно та смачно. Але більше радісно. Хмари знову змінилися яскравим сонечком. Ми повернулися на найбільш фотографований пляж світу. Але він, м’яко кажучи, був не фотогенічний. Вода відступила настільки, що пляж метрів на 100 складався з гострого каміння.

Тобто коли сонце було недостатньо високо для кольоровості води, був приплив. Коли сонце було на місці, був відлив і пляж був негарним. Загалом пляж-загадка. Креол, який продає фреші, зі мною заговорив креольською. Хоча вони з туристами завжди розмовляють англійською. Схоже, що якщо ми без гіда змогли подолати маршрут, то тепер можемо спілкуватися з ними однією мовою. Власне, хлопець і був вражений тим, що ми ходили без гіда і уточнив, чи ми дісталися до мети. Йому, здається, не вірилося, що ми вижили. 

У місцевому тейкевеї ще й фризерне морозиво продавалося. Це те, що нам треба було для хорошого кінця дня. Точніше, дня була тільки середина. Але для наших ніг, крепатури та згорілого тіла це був практично кінець. А от справжній кінець настав моїм спортивним сандалям. Вони гідно пережили дуже багато походів у багатьох країнах. Але тут їм стало дуже погано. І одна з ланок у прямому сенсі висіла на ниточці. Але їм ще треба було протриматись три дні. 

Лежачи в номері під кондиціонером ми розмірковували про те що у голові просто не вкладалося, наскільки Сейшели можуть бути фізично складною поїздкою. Добре, що ми любимо такий тип поїздок і, на щастя, ці джунглі розвіяли всі наші страхи, що 9 днів на Сейшелах буде нудно. Час вечірнього заходу сонця. У цей час туристи знаходять собі затишні пляжики і спостерігають за красою. В одному із номерів жили хлопці з Німеччини. Вечорами ми з ними годинами розмовляли на різні теми та обмінювалися туристичним досвідом. Вони нам розповіли, що вже встигли піднятися на найвищу точку острова. Нам карти також показували, що це можливо. Але до карт ми ставилися з побоюванням вже. Тепер ми хоч чуємо підтвердження від очевидців. На пік вело кілька доріг із різних кінців острова. Ми вирішили піднятися однією, а другою спуститися. Спроби знайти першу дорогу в джунглях з тріском провалилися, приблизно з таким же тріском, з яким ми через пару годин провалюватимемося. Місцеві запевнили нас, що на карті помилка. І дороги такої нема. Гаразд, пішли на іншу частину острова. У цей день ми були без велосипедів. Добирання між частинами острова було цілим походом. Коли ми почали підбиратися до початку стежки, асфальтована дорога круто йшла вгору. Навіть такою дорогою підйом зайняв багато зусиль. Добре, що без велосипедів. Хвилин через 30 почалася дорога ще крутіша крізь джунглі. Незабаром дорога вирівнялася, але стежка була зарослою. Висота живого тунелю була десь по пояс. Якийсь час ми йшли навпочіпки і просто проривалися крізь рослини. На дорогу тепер це зовсім не було схоже. Але до панорами ми зрештою дісталися.

До нас назустріч з інших чагарників прорвалися подряпані брудні туристи та розпитували наскільки складно було йти нашою стежкою. Хоча стежками тут уже навіть і не пахло, але ж туристи якось сюди потрапили. Дивлячись на пунктирну лінію карти, починаєш знаходити серед кущів відмінні риси, що можуть зійти за доріжку. Але мені зараз здається, що це вже уява грала з нами. Нам треба було пройти більше кілометра до роздоріжжя, а потім вийти на іншу стежку до пляжу Анс Коко. Тішило, що дорога починає йти вниз. Розуміння того, що дороги ніякої немає, прийшло в той момент, коли піднятися назад було практично неможливо через нахил і каміння, яким було так легко спускатися. Треба було дістатися до низу та вийти на асфальтовану дорогу. Весь час спускатися вниз не вийде, оскільки потрібні дерева, щоб триматися них. А часом трапляються вертикальні перепади висоти метра по три. У результаті завжди треба було йти петлями. Я схопився за якусь екзотичну рослину і долоні почали пахнути зірочкою. Узвіз був не дуже зручним. Багато де лазили гігантські черв’яки із сотнями лапок. Це надавало перчинки у спуску. Ми почали знаходити знаки у їхніх позах. Ось два хробаки, які явно показують нам цифру 12, а ось ще парочка, вони показують 23. Але розгадати цей код нам не вдалося.
Головним випробуванням виявилися трухляві гілки та дерева, які ламалися від найменшого хапання. Земля під ногами почала теж просідати по коліна. Тут уже років сто нікого не було. Це вже був не похід, а справжній курс виживання у диких джунглях. Ми знайшли дикі ананаси. Точніше, від них залишилися лише вершки та коріння, смачну серединку хтось з’їв. Одного разу у мене було епічне падіння спиною на дуже шипасту рослину.

Коли я відчув десятки голок, що впивалися, перша думка була, що це ніжки гігантських черв’яків. Незабаром взуття просочилося брудом і ноги почали прослизати так, що й без того вбиті сандалії опинялися за п’ятою. Вже навіть важко було припустити, що це може колись закінчитися. Карти посилено показували нашими координатами міфічну стежку. Коли на маршруті почали траплятися півники, то були ознаки, що кінець близький.
Фіналом виявилося мокре глиняне урвище метра на півтора. Ми бачимо асфальтовану дорогу, але треба зробити останній ривок і не повбиватися. Це ми тільки наблизилися до того роздоріжжя, від якого почнеться потрібна нам стежка до пляжу Коко. Коли ми стояли на твердому асфальті, хотілося пообіцяти, що більше в житті не полізу в жодний трек. Жодної стежки з ніяким Коко більше не хотілося. Сама думка про джунглі жахала. Хотілося просто… та взагалі нічого просто не хотілося.

Дотопали до тейкевея. За трапезою ми перетравлювали і їжу і емоції, що розпирали, після спуску. Коронна фраза була “Що ми робимо зі своїм життям?” А що далі? За фактом лише перша дня. А ми вже ніякі. У містах ми в день можемо проходити великі дистанції, бути в багатьох місцях за день. А тут прогуляйся джунглями години 3 і організму треба перезарядка. Насправді коли купаєшся, м’язи наче перезаряджаються. У невагомості у воді відпочивається дуже швидко. Це останній день на Ла Дігу. Найбільше ми залишилися під враженням від краси парку та пляжу Анс Гранд. Пішли туди пішки, тож зможемо сповна насолодитися джунглями по обидва боки дороги. Цього вечора на острові був найчервоніший захід сонця за минулі 8 днів. Наступний захід сонця буде вже з літака. А поки повертаємось на Мае.

І знову Мае
Рано-вранці ми повинні були спливти на поромі, що йде прямо на острів Мае. Але щось пішло не так і нам повідомили, що ми пливтимемо з пересадкою. Через пересадку ми не встигли буквально на дві хвилини на автобус, що ходить раз на дві години в потрібному нам напрямку на Мае. Ми планували підкорити одну з гір, які не встигли за перші два дні на острові. Але, певне, природа нас сама відштовхувала вже від треків. Ми доїхали до звичного пляжу Бовалон, а звідти пішли на пляж Сансет. Сонце було як завжди нещадне. Чотирьох кілометрова дорога була реально спекотною. Пляж виявився досить звичайним. Але це була остання можливість купуватися на Сейшелах. Даша спала в тіні, а я близько години просидів у воді. Щоб не повертатись назад на зупинку, ми вирішили пройти у бік автовокзалу безпосередньо через гору. Оскільки маршрут весь буде асфальтований, тож таких крайнощів як учора вже не повинно бути. Паралельно з нами піднімався місцевий мешканець.

Дорогою він нам розповів трохи про острів і про свою професію. У будівельній сфері наша англійська помітно кульгала. Незабаром хлопець звернув до свого будинку, а ми піднімалися на вершину. Сусідні острови, оповиті блакиттю востаннє відкривалися нам і незабаром зникли за горою. Я мав нав’язливе бажання купити морозиво, але у всіх зустрічних магазинах був дефіцит. Точніше, можна було взяти лише відерцем. З водою був теж дефіцит, але продавець магазину відвів нас до колонки і запевнив, що тут вода набагато чистіша, ніж бутильована. Це був наш останній 14-й трекінговий маршрут на Сейшелах за дев’ять днів. Це був один з найлегших маршрутів, але не менш красивий ніж попередні. З обох боків були місцеві поселення, джунглі та сади. Навіть за стільки днів перебування, око не переставали тішити ані джунглі, ані пляжі. Наприкінці маршруту був потрібний нам автобус. Остання царська порція тейк евея та останній автобус до аеропорту. Дорога до аеропорту довга, можна ще насолоджуватися краєвидами та зеленими горами острова. Прибули до аеропорту. Перед стійкою Qatar Airlines перевантажили основну частину вмісту в один із рюкзаків, “Будь ласка, до Києва оформіть багаж”, а у нас попереду ще релакс-тур у Катарі. В дорогу!

Враховуючи досвід поїздки, я рекомендував би робити такий маршрут для активного відпочинку:

Острів Мае – 4 дні
Острів Праслін – 2 дні
Острів Курйоз та Сан П’єр (трансфер із Прасліну і назад на Праслін) – 1 день
Острів Ла Діг – 2 дні

Найкрасивіші пляжі. Можна сказати, що усі більші нанесені на карту пляжі справді гарні. Але найбільше нам запам’яталися:
Анс Марун – Ла Діг
Анс Гранде – Ла Діг (Дашин коханий)
Анс Лазіо – Праслін
Анс Жоржет – Праслін
Анс Сен Жоз – Курйоз (Мій коханий)

Інформація про подорож

Дата подорожі: 01.11.2017 – 11.11.2017
Тривалість: 10 повних днів
Повних днів без дощу: 2-3
Днів, коли дощів було багато: 2
Авіаквитки: Qatar
Готелі: Booking + Airbnb
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 5/10 (середньо, фізично було справді важко)