Цю подорож ми чекали довго. Упродовж п’яти років я поглядав на акції цього напряму. Мені навіть снилося, що Візейр запустив рейс на Сейшели. Ціль наблизилася до реальності, коли авіалінії Qatar оголосили, що розпочинають польоти з Києва. Я пам’ятаю ті дні, коли я щоранку перевіряв новини про катарські авіалінії. І ось одного чудового дня оголошено список перших промо-тарифів і серед них є довгоочікувані Сейшели всього з однією пересадкою! Радості не було меж. Того дня мені друзі також кидали посилання на акцію Qatar Airlines, ми вже були з квитками. Далі було приємне чотиримісячне очікування подорожі.
Коли до поїздки залишалося кілька днів, я вирішив глянути, що там із погодою. Побачив суцільні грози. Я подумав, що налетів якийсь ураган і вирішив почитати що там у новинах по Сейшелам. Буквально наступної хвилини дощі з грозами вже не вважалися значною проблемою. Читаючи заголовки новин, я сидів наче громом уражений. Заголовки були приблизно такими “На Сейшелах продовжує вирувати епідемія чуми”. Увечері на мобільний телефон надійшов невідомий вхідний дзвінок. У трубку щось швидко почав говорити чоловік англійською мовою. Це був мій викладач із роботи, який також натрапив на новини. Він намагався мене відмовити від моєї витівки і дав мені низку базових настанов. Я перечитав звіти локального МОЗ. З радістю собі визначив, що ризик зараження вже позаду. За фактом був поодинокий випадок зараження у пасажира з Мадагаскару. Але після цієї нагоди вже пройшов максимальний інкубаційний період і за фактом небезпека минула. Ось якби квитки були на два тижні раніше, або ще гірше на Мадагаскар, то поїздку довелося б скасувати повністю. Але про ознаки і профілактику хвороби я тепер добре обізнаний. Тепер можна сміливо на острови! Вірніше, рюкзаки полетять у багажі на острови, а ми ще в Катарі вийдемо погуляти 😊
Креоли
Розповідь про цей екзотичний рай хочеться розпочати саме з креолів. Це місцеві мешканці Сейшельських островів. Умовно поділяються на растаманів та просто мешканців. Але що їх усіх поєднує це доброта та щирість. На островах, окрім столиці Вікторії, переважно розташовані дрібні поселення. При зустрічі з тобою, креол обов’язково тебе обдарує посмішкою та привітається. І це дуже круто. Напевно, відсотків 40 діалогів на день були обміни посмішками та привітаннями з місцевими жителями. Самі собою вони люди спокійні і нікуди не поспішають. Вони не чіпляються і не закликають до ресторанів. Їхнє спілкування з туристами щире без будь-якої прихованої вигоди. Сейшельські острови можна описати як життя чудових людей.
Їжа
З їжею виявилося все досить просто та дуже дешево. На трьох основних островах є мережа їжі на винос “Take away”. Страви коштують 50 чи 60 рупій. У страву входить рис, м’ясо з підливою, салат та соуси. Іноді траплялася смачна лазанья. Розмір страви достатній, щоб наїстися здоровому чоловікові на світанку сил. Наприклад, на Прасліні накладали такі порції, що я навіть до кінця здолати не міг. По заселенню в готель потрібно у місцевих дізнатися де найближчий Take away. На острові Ла Діг була кількість Take away більше ніж інших ресторанів. Також для сніданків потрібно з собою привезти хліб та сири у багажі. Це точно не порушує правила ввезення на острів. І можна буде робити собі бутерброди на сніданки до кави або чаю. У місцевих маркетах не так дорого, як можна собі уявити. Проте приготувати їжу самостійно з продуктів виходить трішки дорожче ніж у Take away. Оскільки ці ресторани не працюють у неділю, то це і буде день, коли в будь-якому випадку потрібно буде собі щось приготувати. Наш класичний варіант вечері був таким:
• Банку консерви з тунця – 26 рупій (1,6 євро);
• Макарони 18 рупій – (1,1 євро)
• Кетчуп привезли з дому
• Велика банка консервованих фруктів – 32 рупії (2,6 євро)
• Літр соку – 32 рупії (2,6 євро)
• Питна вода 5 літрів – 35 рупій (2,15 євро)
Острів Мае
Літак зайшов на посадку і зупинився на злітній смузі, що тяглася вздовж лінії моря. Тепла вода за ілюмінаторами наче чекала нас. Але оскільки до вписки в готель купатися не вийде, то вода полилася на нас прямо з неба. Причому дощ був теплий. Щойно ми добігли до самого аеропорту, як дощ перейшов у те, що навіть зливою назвати важко. То була тотальна зачистка острова.
Ми заповнили анкету, яка перевіряє нас на симптоми чуми. Згодом кожному пасажиру виміряли температуру. І лише після цього ми пішли на візові процедури. Умови перевезення продуктів на острови дуже суворі. Ми заздалегідь з’ясували, що найбезпечніше це сири та хліб. Ними ми й завантажили частину рюкзака.
На митниці потрібно було обов’язково пред’явити бронювання готелів і маршрутний лист від авіакомпанії. Тепер у нас у паспорті красується віза у вигляді сейшельського кокоса. Навпроти аеропорту є зупинка автобуса. Головне не потонути в калюжі, доки до неї добіжиш. Автобуса не було підозріло довго. Але всі на нього чекали. Його не було настільки довго, що я почав переживати, що дев’яти днів нам просто не вистачить тепер. Ми ще не знали, що тут і на інших островах автобуси ходять приблизно раз на годину, якщо пощастить, а то й раз на рік. Я думаю, що сейшельський кінематограф може зняти свою версію фільму про собаку Хатіко, який 13 років чекав на господаря на зупинці доки господар чекав на автобус на іншій зупинці. Половина лиха коли автобус потрібен один. А якщо їхати кудись з пересадкою як у нашому випадку, тоді потрібно запастись подвійним терпінням.
Сейшельці не поспішають, і тобі не варто. Місцевим, звичайно, простіше, вони знають розклад. Якщо на зупинці не сидить жодного місцевого, то можна навіть не пробувати чекати на автобус) У першому ж автобусі нам сказали, що місць немає. Чекайте на наступний. Але ми водієві постаралися максимально донести, що життя не вистачить у такому темпі добиратися до готелю. Водій махнув рукою, щоб ми залишалися в автобусі. Поки їхали в автобусах злива припинилася. У готелі нас чекала гостинна господиня, яка відразу поцікавилася чи помітили ми, що у креолів тут все повільно)))
По острову так само ходять таксі. Але автобус коштує всього по 5 рупій (0,4 $)
Ми вже повністю перейшли на місцеву хвилю і вже самі були в режимі релаксу. Тепер потрібно автобусом доїхати до маркету, де продаються парасольки. А краще пішки, швидше буде. Пронеслася п’ятихвилинна злива, яку прогнало ясне небо і пекуче сонце. Все миттєво почало висихати. Температурний режим різко змінився із теплого на гарячий. До речі, крапельки зливи були кімнатної температури і великого дискомфорту не приносили. Дивлячись на небо, навіть не вірилося, що щойно був дощ. Але здоровий глузд підказував, що парасолькою треба запастися. Дісталися великого маркету. Обід! У Сейшельців під час обіду маркет не працюють. Обід закінчиться за годину. Так, що ж на цьому острові все відбувається за годину) Ну гаразд, будемо без парасольок. Ми жили біля одного з найкрасивіших пляжів Бовалону. До пляжу ми йшли через місток.
Пляж дуже просторий та довгий. Але особисто у мене особливих емоцій не викликав. Ми вирушили на один із важкодоступних пляжів Анс Мажор. Саме цей пляж ми вибрали, тому що потрібно пробиратися трек-маршрутом. Відстань треку була близько півтора кілометра через гірську місцевість.
За красою цей маршрут був найкрасивішим за наш досвід. Соковиті зелені рослини та екзотичні фрукти постійно тішили очі. Проходили повз будиночок, хлопець який там жив дуже зрадів нам і покликав нас погладити його кажана. Правда миша не була в захваті від нашого візиту. До речі кажанів тут багато, вони навіть літають, коли ясно. Літають небом спокійно, як наші ластівки. Знаходять собі фруктове дерево, чіпляються своїми лапками, звисають головою вниз і починають трапезу.
Весь наш кількагодинний маршрут супроводжували дощі та пекуче сонечко. Через дощі стежка була не лише красивою, а й трохи небезпечною. Даша дала гарну ідею приберегти ці пристойні шорти для останнього дня в Катарі. Але на жаль, для шортів це були практично останні слова, які вони почули.
Результат першого трекінгу – порвані шорти та глибокі порізи на нозі. Але краса побаченого пляжу того вартувала. Тільки було трохи страшно, щоб акули не почули запах крові. Гарний колір води, з темними смугами лабіринтів з каменів. В океан вливається прісне озеро. Усюди ростуть пальми та інша зелень. Здебільшого на пляж припливають туристи одразу на таксі, і на ньому ж повертаються назад. Але краса пляжу — це лише половина від загальної краси, включаючи гірський маршрут. Порвані шорти – не біда, тим більше це далеко не останній одяг, який трагічно загине на наступних треках.
Зворотний маршрут видався не менш насиченим на пригоди. Було кілька падінь, після яких у голові проскакувала думка “Хоч би всі свої кістки зібрати-то”.
Після заходу сонця протягом години життя на острові зупиняється. Головне під час заходу сонця не опинитися на одному з піших маршрутів. Графік у нас був зміщений, ми рано лягали і годині о 7-й прокидалися. Цієї ночі я прокинувся від дивних звуків з боку шафи, там хтось ходив. Даша теж прокинулася і стривожено дивилася крізь морок на зловісну шафу. Я відчинив двері, але там нікого. Кроки зовсім не вщухли. Хтось ходив буквально у стіні. Скоріш за все — собака. Потім кроки пішли по стіні вгору і почали ходити по стелі. Потім ми заснули.
Трекінг на Мае
Поснідали. І пішли на зупинку чекати на автобус. Місцевих мешканців на зупинці не було – поганий знак. Натомість були аж двоє на протилежній. Коли наш автобус таки приїхав, дівчата з протилежного боку перебігли та сіли до нас в автобус. Мабуть, напрямок був не головним фактором у їхній поїздці. Ми приїхали на центральний автовокзал у місті Вікторія. Від вокзалу нам треба було доїхати до гірської траси. Від якої розходиться безліч трекінгових стежок. Потрібний автобус ходив трохи рідше за решту – раз на дві години. Але на щастя найближчий буде лише за 30 хвилин. Але зі зворотним доведеться добре вирахувати час. Приблизно за 6 годин ми пройшли два великі маршрути та частину самої траси. Ще в жодній країні ми не бачили настільки екзотичних та красивих джунглів. Пару разів траплялися звірятка на зразок їжачків, але без голочок, дуже милі, називаються Тернек.
Часом траплялися павутиння з великими павуками. Але що найбільше запам’яталося це пальми, стовбури яких були вкриті довгими голками.
За одну таку пальму я мало не схопився. По довжині шипа, можна зробити висновок, що він легко пройде крізь руку. Хоча, напевно, вони крихкі. Ще ми бачили квіти у вигляді глечиків із відкритою кришкою – мабуть, пастки для комах.
Кожен маршрут закінчувався дивовижними краєвидами на острови. Щоправда, погода сьогодні стояла похмура і види явно були не на піку своєї краси. На одній із гір ми близько 30 хвилин чекали, щоб хмара пішла.
Ми-таки дочекалися і розходження хмар та сонця, що висвітлює сусідні острови.
Згодом на зворотний автобус трохи не розрахували та пішли пішки у бік столиці. На одній із зупинок стояв місцевий хлопець і показав жестами, що скоро буде автобус. Ми почекали хвилин 10, а потім зрозуміли, що автобус буде не в наш бік, оскільки рух на Сейшелах не такий, як у нас.
Проте, коли ми заскочили у правильний автобус ми знайшли там того ж хлопця, що чекав автобус в інший бік. Це неможливо описати, але чомусь сейшельці можуть поїхати зовсім в інший бік, ніж у той, куди їм треба було спочатку.
У нас на острів Мае було закладено лише два дні. Але тут і на 4 дні можна знайти собі активні розваги. Летіти далі не хотілося. Увечері, коли вже було темно, ми вирішили прогулятися навколо готелю. Темрява була густа, небо всипане мільйонами зірок. А ноги по коліна мокрі, тому що ми синхронно вступили в глибоку калюжу, поки споглядали зірки.
Острів Праслін
Попри всі прогнози, небо було ясне та сонячне. Можна сказати, що з цього дня погода більш-менш стабілізувалася. Це був рекордно короткий переліт. Ми летіли 20 хвилин у літаку на 21 місце. Особливість цього польоту в тому, що у пілотів немає дверей і можна з цікавістю спостерігати весь процес керування літаком. До острова можна було доплисти паромом приблизно за 100 євро, але літак коштував лише на 4 євро дорожче. Оскільки переліт був місцевий, вихід з аеропорту був без затримок.
Щойно вийшли під’їхав потрібний автобус. Пощастило так пощастило. Загалом, наскільки ми розібралися. У години пік автобуси можуть ходити взагалі кожні 10 хвилин. Ще через 20 хвилин ми були у нашій особистій віллі. Ми б там були швидше, але на букінгу була мітка не там. Довелося добряче протопати назад. Заселення та виселення в готелях Сейшел зазвичай о 8 ранку. Але в нашій віллі було взагалі по-королівськи. Заселення з восьми, виселення з 12:00 до 18:00. Ще був заявлений платний вай-фай, який виявився безкоштовним. У нас був свій дім. І він був просто шикарний! Один мінус – червоні штори! Через них усе було червоного відтінку в кімнаті.
На острові золоте правило — чим красивіший пляж, тим він більш важкодоступний.
Платити треба або фізичною силою, або грошима. Наприклад, у готелі, де коштує ніч 1000 євро, гарний пляж буде відносно недалеко, та й везти тебе будуть на електрокарі. Якщо в тебе готель дешевший, то бажання потрапити на пляж необхідно довести фізично, пройшовши довгий гірський маршрут. У деяких випадках господар може зателефонувати до дорогого готелю і тебе безкоштовно пропустять через територію готелю, але наша господиня сказала, що треба дзвонити за три дні до готелю. Ми зі своєю скромною віллою лише за 59 євро за ніч відносились до тих, хто фізично доводитиме своє бажання – походом у гори. На Прасліні два головні пляжі. Один гарний, а другий ще гарніший. Який із них кращий, у нас з Дашею думки розійшлися. Є ще безліч доступних пляжів, але вони простіше. Ми почали наше дослідження з пляжу Анс Лазіо.
Пляж Анс Лазіо
Як дістатись пляжу зараз опишу частинами, це як окремі СПА процедури:
Частина 1 – тотальний релакс. Необхідно хвилин 20-30 у гордій самоті релаксувати та ловити дзен на бетонній зупинці біля дороги. Довга відсутність автобуса вже зовсім не дивувала. На цьому острові ще часто бувають автобуси, які просто їдуть у депо. Згодом на зупинку почали підтягуватися місцеві та шанси зловити автобус значно зростали.
Частина 2 – годинникове сафарі крізь джунглі та повітряні ванни з вікон автобуса. Поїздка автобусом зайняла майже годину, але коли автобус проїжджав територію національного парку Валле-де-Ме, вся довжина маршруту згладжувалася. Це справжнє сафарі крізь джунглі.
Найкрасивіший парк тягнувся вздовж траси з обох боків. Коли ми проїхали один раз цим маршрутом, потім щоразу раділи, коли траплялися автобуси що проїжджали цей парк. Очі від вікон було неможливо відірвати.
Частина 3 – розминка всіх м’язів тіла. Оскільки автобус зупиняється приблизно за кілометр до пляжу, далі потрібно ніжками протопати в гору і спуститись. Ця процедура триває до 30 хвилин у супроводі професійного сонця. Це, мабуть, найменша з гір цього острова, яку потрібно пройти.
І ось наші двогодинні СПА процедури діставання до пляжу добігли кінця. Для всіх, хто пережив цю програму і не побоявся зворотного шляху, Анс Лазіо гостинно відкриває свій неповторний пляж. Головне не заходити в кафе, бо серце може не витримати цін.
Бачачи всю красу та неосяжність пляжу, моментально забуваєш усю складність дороги. Тут тобі і каміння, і бірюзова вода, і пальми, море голодної риби, що жадібно плаває навколо туристів. Пляж дуже різний, якщо його пройти весь, то він постійно змінюватиметься. Тут є і більш спокійні частини, і каміння у вигляді арки та зони відокремлені джунглями. Одна із кумедних розваг – вирушить у похід по брилах.
Головне ніде не навернутися. Камені різних відтінків, чим ближче до жовтого, тим гарячіше у ніжки. Коли плаваєш, уздовж каміння бігають сотні смачних крабів і якихось рибок, що стрибають.
Як тільки ми зайшли у воду, місцеві риби виявили якийсь підвищений до нас інтерес. Було якось ніяково. Особливо коли одна з риб мене боляче вкусила за стегно. В один момент нерви здали і від риб почалася справжня втеча з елементами погоні.
Згодом настав четвертий пункт нашої “СПА програми” – схуднення. З собою не взяли їжу, не розраховуючи на таку дальню відстань та ціни. А коли закінчилася питна вода, ще й почалося – усихання.
Провели пару годин у цій красі. Потрібно рухатись у бік готелю та нормально поїсти.
Назад дві години не хотілося добиратися. Карти на планшеті натякали, що можна прямо пробратися крізь джунглі та гору. Зокрема, maps.me запевняв нас, що знає маршрут. Ну, ризикнемо! Я не знаю скільки днів тривав цей маршрут, але ми навіть бачили пляж навіть з висоти пташиного польоту.
Було не стільки фізично складно, як спекотно. Сонце нещадно палило із ясного неба. Ще вчора були дощі, і ми чекали на сонячні дні. Тепер від хорошого дощу я не відмовився б.
Наприкінці маршруту на нас чекав дуже гарний тропічний ліс та довгоочікувана зупинка автобуса. І знову релаксуємо на зупинці. Місцевий креол поцікавився, чи ми не хочемо сходити ще на один пляж. Але зараз це було б епічним кінцем. Від цієї зупинки наш готель був за десять хвилин.
Коли здавалося, що тепер можна під кондером просто відпочити та поїсти, ми зіткнулися з наступною проблемою. Магазини просто на очах закрилися серед дня, а в усьому районі не було електрики. І схоже магазини закривалися не лише на обід, а й з кінцем через відсутність світла. Хазяїн навіть запропонував нас безкоштовно машиною звозити до відкритого маркету. На щастя, виявилася відкрита поруч із нами непомітна кафешка. Це був наш перший локальний Take away. Перекусили, тепер можна знову у бій.
Пляж Анс Жоржетт
До нього автобусом від нашого готелю було їхати хвилин 10. Точніше їхати до початку стежки в гору. Відразу підійшов креол і запропонував бути за гроші нашим гідом. Хлопець дуже здивувався нашій сміливості та рішучості йти самим у гору. Це був не просто трек, а щось накшталт скелелазіння. Це була стежкою, але з дуже крутим нахилом. Через якийсь час ми зустріли хлопців, які сказали, що ця стежка веде просто на пік гори. Я показав їм карту, що можна дійти і до пляжу. Але вони сказали, що можна не встигнути це зробити до темряви. Вони також планували, але дійшовши до піку не ризикнули спускатися до пляжу. Мобілки з ліхтариками ми залишили вдома. Але це був період повного місяця. І у крайньому разі уночі нам місяць освітить дорогу. Головне не напоротись на якогось койота. Види були гарні, але в порівнянні з красою пляжів це дрібниці. Спуск з гори був ще довшим за підйом і не менш складний. Напевно, загалом дорога зайняла близько години, але за відчуттями ніби ми зорали середню грядку з картоплею. Але знов-таки, коли бачиш пляж – все пробачаєш.
Ми у Києві переймались, що на Сейшелах буде нудно. Та тут походу взагалі, мабуть, такого слова у словнику немає. Пляж у порівнянні з попереднім набагато менший. Але який він затишний і ласкавий – словами не передати. Даша відзначила цей пляж, як найкращий на Прасліні. Мій же найкращий пляж за подорож чекав нас на наступному острові. У променях вечірнього сонця хотілося нескінченно хлюпатися в сильних, але ніжних хвилях блакитного океану. Персонал готелю готував столик для романтичної вечері. Дорога назад була досить короткою і без гір оскільки можна було вийти через чудову територію дорогого готелю. На Прасліні є безліч інших доступних пляжів. Але в будь-якому випадку Анс Лазіо і Анс Жоржетт дуже і дуже красиві і їхнє відвідування варте всіх труднощів добирання. На цьому пляжі із кінцями забув одну зі своїх улюблених футболок.
Острів Курйоз
З самого ранку, дочекавшись автобуса, ми вирушили на пляж Дьор. Там можна домовитись про трансфер на інші острови. Щоправда, незрозуміло, де і з ким. Але варто було тільки вийти на пляж, як купка растаманів, що релаксують, обернула свої погляди на нас і один з них відразу запитав куди будемо пливти. Ми сторгувалися за 60 євро за маршрут Праслін-Курйоз-Сан П’єр-Праслін. Точніше, як проходив торг, він сказав 35 євро з особи, я запропонував 30, на цьому й вирішили. Правда він потім все ніяк не міг упіймати човен, який нас повезе, але це вже технічні дрібниці.
У цей час підійшов його друг і вирішив нам розповісти, куди ще із ним можна сплавати. Друг був на повному розслабоні і навіть не напружувався, щоб сфокусувати на нас очі. Поки ми слухали друга, я стояв, спершись рукою на дерев’яний навіс. З навісу в цей час спускалася ящірка, яка вирішила що моя рука це продовження її нелегкого маршруту. Відчуття того, як тебе раптово хапають за руку лапки — невимовно. Птахи сусіднього острова розлетілися від крику. Нарешті нашому растаману пощастило, і він упіймав свого човняра. Судно було більше схоже на звичайний човен, але з потужним двигуном. І ми з вітерцем, розтинаючи хвилі, мчали океаном. Плисти на моторних човнах завжди радісно. На шляху була зупинка подивитися на плаваючу черепаху. Нас висадили на острові біля заповідника з величезними черепахами.
За вхід на острів потрібно було платити окремо по 200 рупій (12,5 євро). Черепахи з радістю тяглися до туристів, а ті у відповідь їх годували листям з дерев. До речі, на острові Ла Діг такі черепахи взагалі дикуном повзатимуть. Тут їх, в принципі, теж ніхто не тримав саме в цій частині острова. Але ласе місце саме тут.
Крім черепах, тут були туристи від різних компаній. Судячи з коментарів в інтернеті, деякі платять по 150 євро з людини за цей тур, але з барбекю. У растаманів я бачив, що з Барбекю ціна 60 євро. Нагулявшись із гігантами, ми пішли на трек маршрут. Він був практично без гір, по дерев’яних містках. Потрібно було пройти близько двох кілометрів. Доріжки були на висоті одного метра над землею. З землі стирчали тисячі дрібних шипів. Це молоді мангри проростають.
Крізь шипи бігали сотні крабів усіляких розмірів. А в чагарниках лежали тисячі равликів. Хоча, може, в раковинах були теж крабики. Визначити, що їх тисячі не складно, бо не завжди є просвіт до землі, крізь панцирі. Дуже мальовничий маршрут!
Стежка закінчується пляжем. Але це не просто пляж, це той самий пляж, який я вважаю найкращим за красою у цій подорожі. Якщо заглибитися від берега у бік нескінченних кам’яних завалів, то опиняєшся в дуже прозорій та світлій воді. З одного боку весь берег покривають мальовничі кам’яні брили, з іншого боку темна синя смуга глибокого океану.
Я був у надзвичайному захваті, пляж відразу ж відзначився в моєму серці. Але серце Дашині було зайняте на той момент пляжем Жоржетт. Цей пляж мав один невеликий мінус, щось мікроскопічне припливло і пожалило нас так, що потім були прищики по тілу. А так взагалі все чудово. Потім десь годинку релаксували у тіні під великим нахиленим деревом. Сумарно ми на пляжі пробули близько четвертої години і попливли далі.
Острів Сан П’єр
Напевно, це є найменший з островів на котрому ми колись були. Нам видали маски з трубками та пообіцяли за годину забрати. Години вистачає, щоб у хвилюючій воді не поспішаючи пропливти по колу. Водний світ Сейшел поступається Мальдівам та Єгипту. Скажімо так, різновиди рибок на висоті, але немає великої кількості коралів. Точніше, їх взагалі практично немає. Можливо, на якихось віддалених островах є рифи, але це явно не на околицях основних островів. Але навіть без коралів було дуже красиво поплавати серед кам’яних брил і купи гігантських риб. Розміри риб тут вражали. Хвилин за 45 ми зробили повне коло та видерлися на вершину острівця. На цьому острові царство ящірок та павуків. Одна з них з цікавістю зазирала в нашу сумку. Павутиння з павуками чітко позначали куди на острові йти не треба.
По факту, щоб обійти всі доступні маршрути острова нам знадобилося пів хвилини приблизно. А ось і наш товариш приплив нас забирати.
Неподалік автобусної зупинки місцеві жителі продавали екзотичні фрукти. Спершу ми хотіли купити собі бананів. Але в результаті за 25 рупій (1,5 євро) у нас були і банани, і пара манго і карамболька.
Сьогоднішній вечір ми провели на пляжі біля нашої вілли. Я б не сказав, що на пляжі якось особливо красиво вдень, але заходи на ньому зустрічати саме воно. Великі кам’яні валуни із засохлим деревом, наче місця для глядачів.
Форма хмар були немов запряжені в вози конячки. Гарний червоний захід сонця завершив черговий незабутній день нашого відпочинку. Ми ще довго тинялися вздовж пляжу і розмовляли. У цей час кожний приплив хвиль, немов тепле шампанське, огортав ноги.
Хотілося ніколи не йти, але тотальна темрява дала нам чітко зрозуміти – повертайтеся до готелю. Сьогодні ми вечеряли макаронами із консервами з тунця. А на десерт купили велику банку консервованих екзотичних фруктів.
Для трапези ми мали власну веранду. Під час вечері ми спостерігали, як гекони полювали на мошок. Геконів тут було багато, вони навіть мешкали з нами в номері, розважаючи серед ночі ненав’язливими криками.
І знову Праслін
Новий день, нові пригоди! Спочатку треба було купити квитки на завтрашній пором. Доїхали до фері, купили квитки і надовго застрягли в очікуванні автобуса. То був абсолютний рекорд. Ми навіть почали фільм на планшеті дивитися. Проблема була ще в тому, що автобус, на який ми сіли виявився не наш, і доки ми повернулися, правильний автобус проїхав. Просто, коли я водія запитував чи іде він на Анс Лазіо, він кивнув головою та сказав “yes”. Коли ми зрозуміли, що автобус їде не туди, з’ясувалося, що у водія просто план з кивання головою, який потрібно виконати за будь-яку ціну. До речі, фільм виявився досить прикольним, називався Земля Майбутнього. За фактом ми подивилися вже всі цікавості острова. Окрім національного парку, але по 25 євро за парк не дуже хотілося платити. Ми поїхали автобусом на зупинку, яка знаходиться глибоко в джунглях у горах. Називається Зімбабве. В надії що там буде щось приголомшливе. І ми звідти спустимося на пляж. За фактом цікавого там не виявилося, але наші спроби дійти до пляжу обернулися незабутньою пригодою. Спочатку водій автобуса попередив, що ідея провальна, там не буде спуску. Але мапа показувала, що буде. Поки ми йшли у пошуках маршруту, бачили, як у кущах стоїть чоловік із мачете. Коли ми зрозуміли, що довкола суцільні хащі, пішли його шукати. Чоловіка вже не було, але було прорубано доріжку. Ми йшли в надії знайти його, і, можливо, він замість того щоб нас порубати, покаже нам шлях. Стежка завела нас зовсім у джунглі, але звідти широка стежка йшла до підніжжя гори. У цей час з іншої стежки вийшов чоловік із ще двома хлопцями та з мачете. Сусідній камінь був схожий на вівтар для жертвопринесення. Цікаво, кого зараз приноситимуть? Цікавість розпирало, але хлопці просто прорубували пожежну смугу в лісі і переконали нас, що за сім років тут ніколи не було маршруту, який ми шукаємо. А дорога до підніжжя це пожежна смуга, яка нікуди нас не приведе. Але навіть хлопець із холодною зброєю нас не переконав, ми сліпо вірили карті та почали шукати маршрут далі. Кожні 20 хвилин нас заливало зливою. Ми в дорозі вже були близько 40 хвилин, і прийшли до чийогось будинку. Людей не було.
Навколо росли кокоси, мандарини, саусепи, джекфрути та інші фруктові дерева. Maps.me показувало, що потрібна нам доріжка зовсім поруч, треба лише 100 метрів пролізти в гору через непрохідні джунглі. Я спробував прорватися через ліс. Але за хвилину боротьби я навіть на десять сантиметрів не зрушив. Джунглі тут були дуже густими. Ми зазнавали фіаско. Нам треба було дуже далеко повертатися, щоб пробувати йти черговою стежкою. Ми навіть перелазили через невелику річку. Приблизно за 3 години ми добралися до пляжу. Саме сонечко вийшло. Розклад був оптимальний. У горах набагато приємніше йти, коли не палить сонце, а на пляжах сонечко дуже добре. Поплавали в океані. Було почуття, що ми мало налазили за сьогодні. Ми вирішили перебратися на другий пляж джунглями. Але не стандартною стежкою, де ми вже були, а більш скороченою. Не факт, звичайно, що карти зараз говорять правду, але ми перевіримо. Початок був уже відомою нам стежкою. Але коли треба було повернути, то замість повороту ми виявили чужий будинок зі злою бабусею. Бабуся була зла, напевно, тому, що кожен день чергові туристи картою приходять до її будинку. Але на щастя, вона виявилася не такою жорстокою, як виглядала, на перший погляд, і відкрила нам секрет таємної стежки за жовтими квітами.
Знайди тут 6 ананасів😊
Правда стежка була дуже непереконлива, можливо бабуся вирішила просто позбавитися нас відправивши до урвища. Але, як не дивно, наші карти з нею були згодні і справді спрогнозували, що за годину ми дійдемо до мети. Дорога була дикою, вузькою і темною. Щільне листя добре закривало від сонячного світла своїх мешканців. Часом кажани пролітали над нашими головами. Але ми знову переможці, черговий та останній трекінговий маршрут на Прасліні пройдено. Ми ще не знали, що ці маршрути були розминкою перед наступним островом. Там проходження через джунглі – тільки хардкор!
Острів Ла Діг
Це найменший із головних трьох островів. Але його розміру цілком вистачає для активного відпочинку та безлічі пляжів. На острові немає громадського транспорту, і всі беруть у найм велосипеди. Хоча приватних машин тут вистачає. На Ла Дігу ми мали номер у будиночку з тропічним садом.
Щоранку до нас на сніданок прилітала червона пташка розділити нашу трапезу.
Перше, що ми зробили, взяли у господині в оренду велосипеди по 100 рупій на день (6,15 євро) і вирушили оглядати новий острів. Свого піка краси пляжі досягають години о 11, коли сонце стає під потрібним кутом. До цього часу можна займатися дослідженням острова. На цьому острові мешкають гігантські дикі черепахи. Часом робили зупинку подивитися на чергову черепаху.
Перший пляж, який нам примелькався називається Анс Патат. На цьому пляжі багато підводних валунів і плавають снорклери з масками. Треба б десь дістати маску і подивитися, що там є. Поруч із пляжем дорогий готель із привабливою ціною вечері. Я пішов на ресепшен і попросив трубку з маскою. Дуже привітна дівчина з радістю дала мені реально класний набір і запевнила, що це все абсолютно безкоштовно. Ось це так сервіс! Під водою мене чекала справді чимала кількість морських мешканців. І красиві види з води на пляж. Як показує досвід, найкрасивіше на Сейшелах важкодоступне. Ми вирушили далеко вглиб острова. Види, які проносяться під час поїздки вже варті того, щоб тут просто кататися. А кількість Take away тут настільки щільна, що будь-якої миті можна недорого поїсти.
Але як же гарно! Гігантські дерева обплетені рослинами. На верхівках дерев рослини переросли в цілі чагарники. Усюди висять ліани.
А попереду на нас чекав Анс Гранд. У нашому рейтингу пляжів острова Ла Діг він посів найвище місце. Тут індійський океан показує всю свою міць і неосяжність. Найпотужніші хвилі чистої та гарної води обрушуються на берег. Вся картина відбувається на тлі таблички, що забороняє купатися. Але це лише підігріває інтерес. Ми не роздумуючи побігли до епіцентру.
На таких пляжах важливо визначити такі речі як наявність каміння під водою, вони тут практично були відсутні, і напрямок течії. Хвилі викидають тебе на берег. У такому разі купання буде безпечним, адже коли хвилі тягнуть до центру океану купатися, гадаю, не варто. Оскільки розмах і висота хвиль вселяла якийсь страхо-захват, у нас Дашею були позивні. Після того як хвиля накриває Даша має видати звук дельфіна. Це означатиме, що моє дельфінятко успішно виринуло. Оскільки після накриття хвилею, дуже важливо було переконатися, що всі виринули. В океан тут далеко не всі ризикували лізти. Ці пляжі, напевно, найекстремальніша частина поїздки, не рахуючи походу в джунглі, що у нас відбудеться буквально днями. Далі було ще два пляжі, до яких треба йти тропічними стежками і лізти крізь джунглі.
Сонце сьогодні було надзвичайно яскраве. Я трохи переживав як би сонячний удар не зловити. Першим на маршруті був пляж Анс Петіт. Людей тут було ще менше. На пляжах місцеві креоли крутили екзотичну ненапружену музику, міксували коктейлі та спорудили безліч відокремлених альтанок з листя та гілок. Ми ж вирішили дістатися найвіддаленішого пляжу Анс Коко. Ми йшли через озера, каміння, гори, знову гори. Шлях був довгий і дуже спекотний.
У гори доводилося підніматися доволі сильно. І ось ми дісталися. Пляж відрізнявся від попередніх, тим що мав заворот. Тут відпочивали справжні герої, хто не побоявся під час такої спеки здолати цей гарячий маршрут. Пляж трохи лячний у тому сенсі що були хвилі та каміння. За невдалого прорахунку можна було здорово травмуватися. Я спробував з маскою там проплисти, але нічим добрим це не закінчилося. Я ледве зумів ухилитися від каменю. Відпочивши і навіть поспавши, ми почали довгий зворотний маршрут. На велосипедах від пляжу Анс Гранд треба було їхати практично весь час вниз. Я навіть відео знімав, правда мало не врізався з камерою в інших велосипедисток. Оскільки тут у нас були всюди Take away ми навіть вперше в історії цієї подорожі змогли дозволити собі пообідати. Зазвичай ми з собою брали три чи чотири бутерброди із сиром. То був наш регулярний обід на двох. Але тепер ми шикуємо! Коли ми згоріли й утомлені дісталися готелю, під кондиціонером неможливо було належати. До речі щодо згоряння. Воно тут тотальне, креми не допомагали. Найкращий спосіб – плавати у футболці. У всякому разі, для мого типу шкіри. Традиційно ввечері ми вирушили дивитися на набережну черговий унікальний захід сонця.
Ех, романтика. Ще спостерігали як із човна рибалка зі своїм рибалченям розвантажували улов. За нами приїхав позашляховик і повіз нас на ексклюзивну вечерю за 720 рупій за двох (45 євро).
Це був ресторан при тому дорогому готелі, де я вранці брав маску. Сьогодні на вечерю у них шведський стіл із морепродуктів. Була романтична нічна атмосфера, на столі горить свічка, під столом місцеві кошенята з нами ділять трапезу. Було багато цікавих страв та делікатесів із мешканців океану. Було дуже смачно. Ну прям дуже! Абсолютно всі страви дуже сподобалися. Вночі острів практично не освітлювався, хіба тільки місця де є будівлі. Ми йшли в темряві по дорозі в бік нашого готелю. Густоту темряви додавало листя дерев, що змикалося. Та кількість зірок, яку ми бачили над нами, не піддається опису. Стільки зірок ми ще жодного разу не бачили. То були мільярди мільярдів. Можна вважати, що це ще одна визначна пам’ятка острова. Після того, як я спіткнувся через великого краба, ми вирішили включити ліхтарики. Величезних крабів тут було трохи менше, ніж зірок. Краби були всюди. Деякі схоже спали, бо взагалі не реагували навіть якщо руку піднести. А от якщо клацнути пальцями, то краб ніби вмикався. Фантастичні дні!
Сьогоднішній день приготував нам дуже незвичайний трекінговий маршрут. Спочатку я думав, що то помилка на карті. Адже частина стежок пролягає водою.
Маршрут починається праворуч від каменю. З самого ранку ми приїхали на найбільш фотографований пляж у світі! Оскільки пляж лежить за територією нікому непотрібного парку, доводиться платити по 100 рупій (6,15 євро) за вхід у парк. Тут і так скрізь красиво, парк нітрохи не красивіший за інші частини острова. Було близько 9 ранку. Сонце ще не зайняло правильної позиції, і вода тільки набирала свою красу. Нам треба було дістатися пляжу Анс Марун. Ми перевірили стежку картами, що лежала прямо по воді, але було дуже глибоко. Друга стежка на картах йде різко в гору і закінчується глухим кутом. Ми перевірили. Це дійсно так, справжнісінький глухий кут. Ми пробували лізти далі по каменю, але це було схоже більше на божевілля, ніж на трек. Добре повернемося на пляж і спитаємо місцевих. Хлопець, що міксує напої, розслаблено сидів на лавочці і чистив кокос. Дізнавшись про наші плани, він сказав, що треба йти із провідником за 20 євро. Бо маршрут складний та заплутаний. Але ми його запевнили, що впораємось. Хлопець з радістю провів нам безкоштовний інструктаж, як добиратися. Звучало, наче він розповідає, як пройти смугу перешкод у боях гладіаторів. Насамкінець хлопець вручив нам по шматочку кокоса. Перша хитрість була в тому, що треба дочекатися відливу, який розпочнеться хвилин через 30 – 40. Потім до шостої вечора маршрут буде доступний для проходу. Індикатором того, що можна йти – вода має бути не вищою ніж по коліно. Якоїсь миті вода почала відступати зі стрімкою швидкістю. В інтернеті ми читали про те, що люди рідко наважуються самостійно йти і я взагалі не впевнений, що хтось наважувався. Благо навігатор показували орієнтовну стежку. Спочатку все йшло досить гладко. Нам справді вдавалося легко знаходити тунелі в кам’яних завалах і підйоми на валуни там, де це треба було. Незабаром піщане дно закінчилося, і ми йшли по ребрах гострих ванн. Деколи треба було відгалужуватися в джунглі і знову виходити на пляж. Ось у джунглях кілька разів ми помилилися. Тут принцип простий, якщо дорога перестає бути схожою на дорогу, треба шукати більш схожу. Якщо ж ти спробуєш прокласти свою, буде важко. Коли ми зрозуміли, як заблукали, треба було прорватися до океану. Під деяким камінням ми проповзали по-пластунськи. Деякі просвіти були настільки вузькими, що доводилося залишати сумку, пролазити, а потім тягнутися за сумкою. А ось із чагарниками без подряпин не обійшлося. За весь маршрут ми двічі дуже блукали.
На одній із пальм висіло два апетитні гігантські кокоси.
Хвилин 10 я використовував різні хитрощі, щоб їх дістати або збити. Спроби були марні. Всесвіт зійшов і послав нам маленький класичний кокос, який чекав на нас просто на камені. Друге завдання було розкрити кокос.
У лихі дев’яності мій тато притягнув з ринку кокос, я тоді був ще зовсім малим. Ми з мамою сіли на кухні і спостерігали як тато намагається розкрити його. Я пам’ятаю наскільки це був трудомісткий процес. Пам’ятаю, як тато розпилював його ножівкою по металу. Але зараз ми з кокосом віч-на-віч серед дикої природи, хто кого? За пару ударів об камінь його вдалося розколоти навпіл, а потім тим самим способом змогли відокремити внутрішню м’якоть. Але думка про те, що на пальмах ростуть великі питні кокоси, не покидала нас.
Ми нарешті на Анс Марун! Ми це зробили. На пляжі навіть сиділо близько 10 туристів. Але пляж був якийсь непривітний. Благо планшет показав нам, що справжній пляж за кілька хвилин ходьби по брилах. На справжньому, справді гарному пляжі нікого взагалі не було. Одна пара прийшла, подивилась і пішла. Ми ж тут купалися довго. Поки ми купалися, навіть встиг початися і закінчитися дощ. Погода була похмурою, але краса і блакить води, навіть у похмуру погоду виглядала красиво. Похід на пляж і сам пляж варті своєї пригоди. Ми дуже радимо.
Зворотний шлях був значно легшим, треба було стежити за слідами на піску. Повернувшись до пальми з кокосами, я спробував закінчити розпочате, притягнувши із собою важкий камінь із пляжу. Двічі я промазав, а втретє камінь застряг на пальмі. Наступному туристові буде сюрприз, коли він спробує струсити кокоси)
Ночами тут часом вирували страшні зливи, пальми не витримували натиску. Знайшовши в джунглях повалені пальми, ми здобули довгоочікувані питні кокоси. Розкрити їх було дуже легко, треба було вдарити там де у них хвостик і відокремити хвостову частину від кокоса.
Було радісно та смачно. Але більше радісно. Хмари знову змінилися яскравим сонечком. Ми повернулися на найбільш фотографований пляж світу. Але він, м’яко кажучи, був не фотогенічний. Вода відступила настільки, що пляж метрів на 100 складався з гострого каміння.
Тобто коли сонце було недостатньо високо для кольоровості води, був приплив. Коли сонце було на місці, був відлив і пляж був негарним. Загалом пляж-загадка. Креол, який продає фреші, зі мною заговорив креольською. Хоча вони з туристами завжди розмовляють англійською. Схоже, що якщо ми без гіда змогли подолати маршрут, то тепер можемо спілкуватися з ними однією мовою. Власне, хлопець і був вражений тим, що ми ходили без гіда і уточнив, чи ми дісталися до мети. Йому, здається, не вірилося, що ми вижили.
У місцевому тейкевеї ще й фризерне морозиво продавалося. Це те, що нам треба було для хорошого кінця дня. Точніше, дня була тільки середина. Але для наших ніг, крепатури та згорілого тіла це був практично кінець. А от справжній кінець настав моїм спортивним сандалям. Вони гідно пережили дуже багато походів у багатьох країнах. Але тут їм стало дуже погано. І одна з ланок у прямому сенсі висіла на ниточці. Але їм ще треба було протриматись три дні.
Лежачи в номері під кондиціонером ми розмірковували про те що у голові просто не вкладалося, наскільки Сейшели можуть бути фізично складною поїздкою. Добре, що ми любимо такий тип поїздок і, на щастя, ці джунглі розвіяли всі наші страхи, що 9 днів на Сейшелах буде нудно. Час вечірнього заходу сонця. У цей час туристи знаходять собі затишні пляжики і спостерігають за красою. В одному із номерів жили хлопці з Німеччини. Вечорами ми з ними годинами розмовляли на різні теми та обмінювалися туристичним досвідом. Вони нам розповіли, що вже встигли піднятися на найвищу точку острова. Нам карти також показували, що це можливо. Але до карт ми ставилися з побоюванням вже. Тепер ми хоч чуємо підтвердження від очевидців. На пік вело кілька доріг із різних кінців острова. Ми вирішили піднятися однією, а другою спуститися. Спроби знайти першу дорогу в джунглях з тріском провалилися, приблизно з таким же тріском, з яким ми через пару годин провалюватимемося. Місцеві запевнили нас, що на карті помилка. І дороги такої нема. Гаразд, пішли на іншу частину острова. У цей день ми були без велосипедів. Добирання між частинами острова було цілим походом. Коли ми почали підбиратися до початку стежки, асфальтована дорога круто йшла вгору. Навіть такою дорогою підйом зайняв багато зусиль. Добре, що без велосипедів. Хвилин через 30 почалася дорога ще крутіша крізь джунглі. Незабаром дорога вирівнялася, але стежка була зарослою. Висота живого тунелю була десь по пояс. Якийсь час ми йшли навпочіпки і просто проривалися крізь рослини. На дорогу тепер це зовсім не було схоже. Але до панорами ми зрештою дісталися.
До нас назустріч з інших чагарників прорвалися подряпані брудні туристи та розпитували наскільки складно було йти нашою стежкою. Хоча стежками тут уже навіть і не пахло, але ж туристи якось сюди потрапили. Дивлячись на пунктирну лінію карти, починаєш знаходити серед кущів відмінні риси, що можуть зійти за доріжку. Але мені зараз здається, що це вже уява грала з нами. Нам треба було пройти більше кілометра до роздоріжжя, а потім вийти на іншу стежку до пляжу Анс Коко. Тішило, що дорога починає йти вниз. Розуміння того, що дороги ніякої немає, прийшло в той момент, коли піднятися назад було практично неможливо через нахил і каміння, яким було так легко спускатися. Треба було дістатися до низу та вийти на асфальтовану дорогу. Весь час спускатися вниз не вийде, оскільки потрібні дерева, щоб триматися них. А часом трапляються вертикальні перепади висоти метра по три. У результаті завжди треба було йти петлями. Я схопився за якусь екзотичну рослину і долоні почали пахнути зірочкою. Узвіз був не дуже зручним. Багато де лазили гігантські черв’яки із сотнями лапок. Це надавало перчинки у спуску. Ми почали знаходити знаки у їхніх позах. Ось два хробаки, які явно показують нам цифру 12, а ось ще парочка, вони показують 23. Але розгадати цей код нам не вдалося.
Головним випробуванням виявилися трухляві гілки та дерева, які ламалися від найменшого хапання. Земля під ногами почала теж просідати по коліна. Тут уже років сто нікого не було. Це вже був не похід, а справжній курс виживання у диких джунглях. Ми знайшли дикі ананаси. Точніше, від них залишилися лише вершки та коріння, смачну серединку хтось з’їв. Одного разу у мене було епічне падіння спиною на дуже шипасту рослину.
Коли я відчув десятки голок, що впивалися, перша думка була, що це ніжки гігантських черв’яків. Незабаром взуття просочилося брудом і ноги почали прослизати так, що й без того вбиті сандалії опинялися за п’ятою. Вже навіть важко було припустити, що це може колись закінчитися. Карти посилено показували нашими координатами міфічну стежку. Коли на маршруті почали траплятися півники, то були ознаки, що кінець близький.
Фіналом виявилося мокре глиняне урвище метра на півтора. Ми бачимо асфальтовану дорогу, але треба зробити останній ривок і не повбиватися. Це ми тільки наблизилися до того роздоріжжя, від якого почнеться потрібна нам стежка до пляжу Коко. Коли ми стояли на твердому асфальті, хотілося пообіцяти, що більше в житті не полізу в жодний трек. Жодної стежки з ніяким Коко більше не хотілося. Сама думка про джунглі жахала. Хотілося просто… та взагалі нічого просто не хотілося.
Дотопали до тейкевея. За трапезою ми перетравлювали і їжу і емоції, що розпирали, після спуску. Коронна фраза була “Що ми робимо зі своїм життям?” А що далі? За фактом лише перша дня. А ми вже ніякі. У містах ми в день можемо проходити великі дистанції, бути в багатьох місцях за день. А тут прогуляйся джунглями години 3 і організму треба перезарядка. Насправді коли купаєшся, м’язи наче перезаряджаються. У невагомості у воді відпочивається дуже швидко. Це останній день на Ла Дігу. Найбільше ми залишилися під враженням від краси парку та пляжу Анс Гранд. Пішли туди пішки, тож зможемо сповна насолодитися джунглями по обидва боки дороги. Цього вечора на острові був найчервоніший захід сонця за минулі 8 днів. Наступний захід сонця буде вже з літака. А поки повертаємось на Мае.
І знову Мае
Рано-вранці ми повинні були спливти на поромі, що йде прямо на острів Мае. Але щось пішло не так і нам повідомили, що ми пливтимемо з пересадкою. Через пересадку ми не встигли буквально на дві хвилини на автобус, що ходить раз на дві години в потрібному нам напрямку на Мае. Ми планували підкорити одну з гір, які не встигли за перші два дні на острові. Але, певне, природа нас сама відштовхувала вже від треків. Ми доїхали до звичного пляжу Бовалон, а звідти пішли на пляж Сансет. Сонце було як завжди нещадне. Чотирьох кілометрова дорога була реально спекотною. Пляж виявився досить звичайним. Але це була остання можливість купуватися на Сейшелах. Даша спала в тіні, а я близько години просидів у воді. Щоб не повертатись назад на зупинку, ми вирішили пройти у бік автовокзалу безпосередньо через гору. Оскільки маршрут весь буде асфальтований, тож таких крайнощів як учора вже не повинно бути. Паралельно з нами піднімався місцевий мешканець.
Дорогою він нам розповів трохи про острів і про свою професію. У будівельній сфері наша англійська помітно кульгала. Незабаром хлопець звернув до свого будинку, а ми піднімалися на вершину. Сусідні острови, оповиті блакиттю востаннє відкривалися нам і незабаром зникли за горою. Я мав нав’язливе бажання купити морозиво, але у всіх зустрічних магазинах був дефіцит. Точніше, можна було взяти лише відерцем. З водою був теж дефіцит, але продавець магазину відвів нас до колонки і запевнив, що тут вода набагато чистіша, ніж бутильована. Це був наш останній 14-й трекінговий маршрут на Сейшелах за дев’ять днів. Це був один з найлегших маршрутів, але не менш красивий ніж попередні. З обох боків були місцеві поселення, джунглі та сади. Навіть за стільки днів перебування, око не переставали тішити ані джунглі, ані пляжі. Наприкінці маршруту був потрібний нам автобус. Остання царська порція тейк евея та останній автобус до аеропорту. Дорога до аеропорту довга, можна ще насолоджуватися краєвидами та зеленими горами острова. Прибули до аеропорту. Перед стійкою Qatar Airlines перевантажили основну частину вмісту в один із рюкзаків, “Будь ласка, до Києва оформіть багаж”, а у нас попереду ще релакс-тур у Катарі. В дорогу!
Враховуючи досвід поїздки, я рекомендував би робити такий маршрут для активного відпочинку:
Острів Мае – 4 дні
Острів Праслін – 2 дні
Острів Курйоз та Сан П’єр (трансфер із Прасліну і назад на Праслін) – 1 день
Острів Ла Діг – 2 дні
Найкрасивіші пляжі. Можна сказати, що усі більші нанесені на карту пляжі справді гарні. Але найбільше нам запам’яталися:
Анс Марун – Ла Діг
Анс Гранде – Ла Діг (Дашин коханий)
Анс Лазіо – Праслін
Анс Жоржет – Праслін
Анс Сен Жоз – Курйоз (Мій коханий)
Інформація про подорож
Дата подорожі: 01.11.2017 – 11.11.2017
Тривалість: 10 повних днів
Повних днів без дощу: 2-3
Днів, коли дощів було багато: 2
Авіаквитки: Qatar
Готелі: Booking + Airbnb
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 5/10 (середньо, фізично було справді важко)