Норвегія – це завжди складна і цікава подорож. Колись ми вже подолали великий маршрут від Бергена до Олесунна. Тоді ми були шоковані наскільки країна може бути фантастично красивою, навіть попри горизонтальні дощі. Друга Норвегія була за арктичним колом під час полювання на північне сяйво, тоді Норвегія вдруге підтвердила свій статус. Настав час відкрити визначні місця південної частини країни. Під час першої подорожі я думав, що нам із погодою не пощастило, але тепер ми точно переконалися що це класичне норвезьке літо. Стільки дощів я бачив в житті тільки один раз – в першій подорожі до Норвегії. Дешеві квитки були з Гданська, тож ми заїхали до наших друзів у Сопот і з самого ранку полетіли за пригодами. На маршруті лише два головних визначних місця, це Прейкестолен та К’єраг . Вони відносно недалеко від Ставангера. Але Норвегія не була б Норвегією, якщо б все було так просто. Є дні, коли потрібні пороми не ходять, є дні, коли потрібних автобусів немає, а є дні коли літак не прилітає. Перша версія маршруту була більш складною і ризикованою по часу, але потім нам Візейр змінив дати вильоту і все стало на свої місця. Тепер у нас є шість днів щоб все таки дістатися до цих двох місць. Я зазвичай намагаюся відпустки економити і шукати шляхи, як подивитися обидва місця за два дні, але на голову впала велика кількість накопичених відпусток, тож можна зі спокійною душею насолоджуватися подорожжю.

Прейкестолен

Цей фрагмент розповіді про те, що таке щастить по повній. Літак почав приземлятися в аеропорту значно раніше запланованого графіку. Тепер треба було двома міськими автобусами за годину доїхати до центру, але гугл карти дали збій і показали тільки один автобус. Ми заплуталися в курсах і сіли в автобус який нам обійдеться 320 крон замість 90 крон. Коли ми це зрозуміли було пізно. Але цей автобус замість запланованих пів години до центру доїхав за 12 хвилин. Ми біля хостелу, на вулиці дуже і дуже рідкісне природне явище – сонце. Всі наступні дні за прогнозом зливи. Ми мали приїхати о другій половині дня, і замість цього ми зранку вже в центрі міста. Терміново міняємо плани і починаємо маршрут вже зараз! Коли найближчий автобус в потрібному напрямку? Через 23 хвилини! Блискавично закидаємо речі на ресепшен, усе перепаковуємо і біжимо на зупинку. Аж не віриться, менше години тому ми летіли в літаку, а вже їдемо на Прейкестолен, хоча сьогодні ми його навіть не планували. З автобуса ми пересіли на інший автобус, і ось ми стоїмо на роздоріжжі.

Тепер маємо наступну схему. Частину маршруту можна проїхати на машині якої у нас, звісно, немає. Якщо проїдемо, то точно встигнемо на останній зворотний автобус через 6 годин. Якщо без машини, то це буде спідран до Прейкестолена і назад, але під сонцем. Мабуть це ж все-таки краще ніж повільно, але під зливою. У нас є приблизно 15 хвилин, щоб автостопнути машину, далі вже по часу буде дуже ризиковано. Машин на цій дорозі якась від’ємна кількість. О, зупиняються! Зупинилася турецька компанія щоб вибачитися, що у них в машині немає для нас місця. Оце так несподіванка! Щось більше ніхто не зупиняється, треба починати йти. Піша дорога скоро ще раз перетне трасу, буде ще одна надія. А поки будемо насолоджуватися вівцями та грибами.

Норвегія – країна куди можна їздити на грибну терапію! Я раніше взагалі не знав, що буває стільки їстівних грибів. З голоду тепер точно тут не помремо. А он і останній перетин із трасою. І якраз їде машина, і у них як раз два вільних місця і вони із радістю нас забирають! Я думаю, що саме через цю добру справу і вийшло сонце над маршрутом до Прейкестолена. Тепер у нас є чудова новина, можна зовсім не поспішати. Із трьох запланованих піших годин ми тільки що проїхали півтори. Починаємо офіційний маршрут.

Дорога до плато доволі приємна і відносно не складна. Ландшафти увесь час змінюється, це можуть бути кам’яні валуни, або болота з прокладеною доріжкою та місточками із дерева і, найкрасивіше – це озера. На маршруті було настільки мило, що біля одного з озер нас туристка запитала, чи це вже і є Прейкестолен. Ні, він он там, де фіорд майоріє над водою. Вдалині вже почали відкриватися улюблені норвезькі види з висоти фіордів. А ось і він! Прейкестолен це велике квадратне плато на висоті 600 метрів над водою.

Жодна фотографія і жодні слова не зможуть передати красу тих видів, які відкриваються завзятим туристам. В цей момент у мене в пам’яті виплили приємні флешбеки першої Норвегії. Ми з Дашею майже одночасно сказали “Яка Норвегія фантастична!”. Ми знали, що це має бути так круто, але це важко усвідомити при плануванні маршруту.

У нас було достатньо часу, щоб подивитися не тільки саме плато, а і облазити усі прилеглі території фіорду над ним. Повертатися у Ставангер зовсім не хотілося. Але погода нам допомогла прийняти це рішення. Те рідкісне явище – сонце, змінилося більш стабільним явищем – дощем. Але поки це ще не злива, тож по місцевим міркам це все ще сонячна погода. Нам нескінченно сильно пощастило, що ми помилилися зранку автобусом і змогли через це потрапити на Прейкестолен сьогодні, в єдиний сонячний день і ще й в сонячне віконце.

Коли ми повернулися назад до паркінгу, то помітили що ті самі хлопці збираються їхати назад. По старій дружбі вони погодилися нас відвезти туди, звідки нас взяли. Тепер у нас ще й до зворотного автобуса настільки багато часу, що можна погуляти по набережній у сусіднє містечко. О, знову сонце вийшло. Тепер треба заїхати у Ставангер, забрати замовлену їжу і можна відпочивати у готелі.

Прийшла смска, що заклад скасував нашу замовлену їжу. Ну то добре, а то я вже почав перейматися, що в Норвегії якось легко усе йде, бо цій країні це не притаманно. На щастя, у нас із собою великий запас їжі з дому. Бо якщо прилетіти в цю країну без своєї їжі, назад полетиш без своїх грошей. В хостелі є кухня, тож можна запарити супчик і потрапезувати з бутербродами із паштетом. В цьому хостелі нас зустріли так тепло, як ще в жодному готелі не зустрічали. Працівниця сказала, що її робоча зміна закінчилася, а в неї є ще половина пляшки вина, яку треба врятувати, тому вона нам налила по великому келиху вина на вечерю. Так, вина в скандинавських країнах я ще не пив))) Видно, що подорож задалася з першого ж дня. Оскільки план завтрашнього дня виконано повністю, то трохи перебудуємо маршрут. Тут недалеко є доволі красивий острів, це був наш варіант на останній день. Єдине що, на завтра за прогнозом погоди передають всесвітній потоп прямо у Ставангері. Ну не може ж тотально-горизонтальний дощ лити увесь день? Як виявилося, може!

Kvitsøy

З самого ранку ми дуже смачно поснідали в одному з готелів і повні сил і надій поїхали на острів. Паром плив приблизно 40 хвилин. Острів бомбічно-красивий! Принаймні схоже на те, бо через сильний вітер і дощ важко розплющити очі. Ми на острові гуляли близько трьох годин і якщо б наш маршрут зафільмували, то ми б з Дашею точно отримали оскара за фільм “Відчайдушні туристи, або як побачити острів і не померти”

Навіщо продюсери витрачають гроші на дорогі ефекти у фільмах про катаклізми? Можна ж просто тут поставити приховані камери. Але якщо відкинути фактор погоди, то острів дійсно крутий, його точно має сенс додавати собі в маршрут. Тут є багато де походити по туристичних стежках, є маяк і мальовничі будиночки на фоні моря.

Коли ми поверталися на паром, мені не вірилося, що скоро настане момент в якому ми сидимо в сухому і затишному приміщенні. Приємним бонусом стало те, що паром на цей острів чомусь безкоштовний. Нам сподобалося, але знайте такий факт – від норвезького горизонтального дощу вас не захистить жоден плащ або взуття, що не промокає.

Ставангер

Нарешті ми в затишному хостелі, тепер можна починати сушити одяг – готувати його до наступної смуги перешкод. На вечір вийшло сонце і погода нам дозволила піти погуляти по місту. Ставангер нам зайшов, містечко прямо затишне-затишне. Головне не повторювати нашу помилку – не їсти біля причалу. Тут чайки мають відпрацьований прийом по вихоплюванню бутерброда з руки. Вони заходять зграєю зі спини і якщо ти не готовий, то з їжею можеш попрощатися.

А вони гурмани, вихопили у мене бутерброд в якому був навіть болгарський перчик. Підемо подалі від них, тут кажуть є красива старовинна вулиця. Вулиця була настільки старовинною, що і люди тут ходили у фраках, але на саму вулицю нас не пустив режисер, пояснивши, що сьогодні тут ідуть зйомки фільму про 18 сторіччя. Ну тепер зрозуміло чому усі так одягнені. Яке ж це премиле містечко, ми сюди ще повернемося на зворотному шляху.

Флорлі 4444

З самого ранку ми почали маршрут до кемпінгу у Лісеботоні. Для цього нам знадобилося два автобуси і пересадка на пором. Оскільки до порома було ще достатньо часу, ми влаштували собі трапезу за столиком на пірсі. Оскільки ми забрали звечора рандомну їжу з супермаркета через додаток, то в наш раціон входила і чорниця і шпинат. Інші туристи здивовано дивилися навіщо хтось так заморочився з їжею, щоб влаштувати перекус. Лісеботн – це місто з якого стартує маршрут на К’єраг. Через специфіку розкладу транспорту у нас є аж три дні в Лісеботоні, де окрім цього маршруту нічого більше немає. Тому ми розділили наш поромний маршрут на дві частини, щоб вийти на проміжній зупинці, піднятися на фіорд, а потім сісти на наступний пором. На цій зупинці ми побачили технічне приміщення поруч із кафе, там валялося купа рюкзаків на зберіганні. Супер, докинемо туди наші, а потім їх заберемо. Нас дуже цікавило, чому це місце так дивно називається, що це така за цифра. Тепер я знаю, але вам спойлерити не буду, коли побачите сходи, що ведуть на гору усе зрозумієте))) Підйом по сходах вважається одним із головних маршрутів цього регіону, але навігатор нам сказав, що знає тут цікавіший маршрут.

Ми, чесно кажучи, не були впевнені, що тут варто виходити на трекінг, але до Лісеботона пливти ще близько години, а наступна злива за прогнозом теж буде через годину, а закінчиться через три дні. Тож це можливо останній шанс полазити по фіордом без дощу. Ми почали підйом, першим на маршруті був ліс, щедро вкритий пишним мохом. Потім почалися гриби, багато грибів, різних форм та розмірів. При тому, схоже, переважна більшість їстівна. По цьому лісу хотілось більше йти по моху ніж по стежкам. А ось якийсь хлопець так і робить, може він заблукав? Але хлопець помахав нам, що там більше грибів.
Нас маршрут вів вздовж великого водоспаду, прямо до його початку. Чим вище ми підіймалися, тим красивіше відкривалася панорама. Чи красиво було на горі? Неймовірно! Коли ми фотографувалися біля водоспаду, то на нас падав легкий серпанок, коли ми відійшли від водоспаду, то помітили, що серпанок не закінчується.

Тож скоро буде конкретно заливати нас. Але в цьому є перевага, маршрут продовжувався на гору ще на 400 метрів підйому, але тепер це питання не актуальне. Ми почали спуск іншою стежкою, вона виявилася менш мальовничою, але у неї була своя перевага, там було розгалуження на додатковий спуск по гірському хребту. Із позначкою, що це небезпечно через слизькість, але можливо. Не можемо ж ми пропустити такий маршрут, дощик ти як, почекаєш додаткові 20 хвилин? “Ніт!” Відповіла хмара і почалася злива. Коли ми спустилися донизу, то виявили, що наші рюкзаки стоять посеред кімнати, бо всі інші розібрали, а наші залишилися на тому ж місці, де ми їх залишали. Добре що наші не забрали. До нашого порому ще близько трьох годин, зараз буде пливти значно дорожчий, але швидкісний. Як з’ясувалося, в Норвегії можна не усе за гроші, бо сайт пише, що місць вже немає.

Спробуємо зайти так, а контролю скажемо що готові доплатити різницю або купити нові квитки. Виявилося що “Немає місць” і дійсно означало, що в поромі тільки сидячі місця і майже усі зайняті, але, на щастя для нас, хтось не прийшов, тож ми сіли.

Лісеботн

Ідеальне місце для фотосесій. Це затишний кемпінг, з якого відкривається чудовий краєвид на фйорд, і поруч з самої вершини скелі падають два потужних водоспади. Але є нюанс, вони потужні тільки для тих, кого заливає дощем, в сонячну погоду отримаєте два струмочки. Тож хочете красиву фотосесію – ловіть дощі, до речі, це не дуже складно. Колись у пабліках з фотографіями красивих місць планети, хтось викладав будиночок біля аналогічного водоспаду. Недалекоглядні люди писали, що мріють там жити, я ще тоді розкритикував, що на фото є один мінус, не чутно шум від водоспаду. І тепер я можу точно заявити, що водоспади не беззвучні. Шум хоч і не сильний, але підвищує психологічний ефект від маленького дощу на максималку. Ми собі забронювали невеличкий, персональний, затишний будиночок. Ми намагалися його прогріти, але марно. Чоловік з ресепшену сказав, що зараз нам принесе таку обігрівалку, що будемо ховатися від спеки. І дійсно, мабуть це була якась секретна військова розробка.

К’єраг

Завтра буде два рази їхати автобус на фіорд, рано зранку та вдень. За прогнозом дощів менше вдень. Тож бронюємо автобус на день. Коли ми прокинулися, то виявилося навпаки. Виходить, що нам треба відпочивати, набиратися сил доки сонячно, а потім в дощі починати підйом. І як на зло, далеко не погуляєш бо на К’єраг потрібні сили. Ми тоді ще не уявляли наскільки багато сил потрібно.

Ми прийшли за 15 хвилин до відправки автобуса, на що водій відповів, що ніхто найімовірніше вже не купить квитки і повіз нас вдвох на вершину фіорду. Персональний трансфер в Норввегії це круто, у нас так було колись із поромом у Токіо. На фіорд можна піднятися і пішки – 700 метрів висота. Але повірте, вам знадобиться максимальна кількість сил на маршруті до К’єрагу. Там перепад лише додаткові 300 метрів. Але є підвох, цей перепад ви рази три зробите, бо по дорозі три гори! Коли нас привезли, то природа одразу вирішила показати хто тут хазяїн. Доки ми перечікували дощ, я почув як дівчина по телефону намагається побороти скасований рейс компанії SAS, а технічна підтримка їй заливає якусь дичину. Це виявилася зовсім юна українка. Можливо той дощ зупинив нас не просто так, по співпадінню саме попереднього вечора я прокладав маршрути до Осло. І коли з’ясували, що на новий літак вона не потрапить, то я їй проклав максимально оптимальний нічний маршрут фліксбасом, який ще й буде дешевший за скасований літак. Ось і перша злива закінчилася, можемо починати. У нас є дві години в одну сторону. Навігатор показує нам оптимістичну годину сорок, але це неправда. Коли почався підйом, я своїм очам не вірив, що ми під нахилом до 45 градусів ліземо по ланцюгам вгору по слизькій мокрій скелі, періодично отримуючи порцію води з неба. І це тільки перша з трьох гір. Може далі буде легше? А от дзуськи! Хочеш побачити К’єраг? Доведи це фізично!

Підйоми займають лише половину маршруту, може по прямій хоч буде легше. Але як виявилося після цих трьох гір, вже й по прямій не легко, скелі продовжуються протягом всього маршруту, тож перестрибуючи з каменя на камінь весь час маєш бути зосередженим. Чи було красиво під час підйому? Так, дуже, але це буде менше всього вас хвилювати.

І ось нарешті починається спуск до каменю, що застряг між скелями. Ми чомусь були впевнені, що це безпечний задум і під каменем насправді є земля, але усі так фотографуються, щоб здавалося, що там прірва. Даша залишилася готовою мене фотографувати, я пішов на розвідку. Скажу так, земля там дійсно є, але до неї приблизно 1 кілометр летіти.

Дощу вже не було, я взявся за страхову петельку і спробував поставити ногу на камінь, нога почала зісковзувати у прірву. Запам’ятайте, жодна фотографія не вартує вашого життя. Тож ми сфотографувалися поруч. За нами прийшло ще двоє людей і дівчина вирішила сфотографуватися стоячи на одній нозі. Як не дивно, але вона вціліла і не впала.
На зворотному маршруті є ще кілька оглядок недалеко від каменю. Але вони нерозмічені, тож треба максимально обережно їх дивитися, види там в прямому сенсі перехоплюють подих від висоти та краси. Там навіть красивіше ніж на самому камені.

Тепер залишилося пережити зворотний маршрут і ми молодці. Зазвичай зворотні маршрути легші, але тут на вас чекають ті самі гори. До нашого зворотного трансферу дісталися прямо хвилина в хвилину. Ми це зробили! Головна мета подорожі виконана, ми переможці! Тепер зі спокійною душею можна відпочивати під час дощу у номерах. В цілому на цьому маршруті погода була некритична, кількість та інтенсивність дощів були помірними. На наступний день зворотній пором буде тільки о третій дня. До цього часу ми встигли прогулятися у сонячний період до сусіднього містечка і повалятися у ліжках після виснажливих днів. Коли пливли на поромі, то переможно дивилися на камінь К’єрагу та Прейкестолен, що майоріли вгорі.

Святкували ми цю подію на пересадці у невеличкому містечку Sandnes у Макдональдсі. Місто виявилося настільки затишним, що ми вирішили пропустити нашу безкоштовну пересадку, щоб погуляти додаткові пів години по місту. А у Ставангері перед сном таки прогулялися по вулиці, де знімали фільм.

Острови Ставангера

Сьогодні у нас останній день, літак буде пізно ввечері, тож можемо влаштувати подорож по сусідніх островах. Ще й погоду обіцяють майже без дощів. Островів тут багато, усі поруч. Пором йде по колу. Запитали у капітана його думку, він без вагань сказав нам, що треба подивитися Kalvøy, ми ще додали в маршрут Lindøy. Капітан сказав, що за правилами, ми маємо йому подзвонити і попередити, що нас треба забрати з острова, бо інакше пором пропливе повз.

Ми вирішили йому одразу оголосити наші плани і він нам розписав на якому острові і коли ми маємо його чекати. Острови нам сподобалися обидва, доволі самобутні і незвичайні, якщо у вас часу небагато то обирайте Lindøy. Ціна у додатку рахувалася як за звичайний транспорт в межах зони. До речі, поїзд від Sandnes до Ставангера також рахується через додаток Kolumbus по звичайному міському тарифу.

Тепер повернемося в апартаменти за речами, пообідаємо і можемо починати дорогу до дому. Цю подорож ми вирішили закінчити як в ковбойських фільмах – на заході сонця. Тут є пляж в пішій доступності від аеропорту, називається Solasandbane. Якщо вам треба залишити речі, то по дорозі достатня кількість густих кущів та дерев, чим ми успішно і скористалися. Ми безцільно блукали вздовж красивого моря, насолоджуючись заходом сонця. Я б хотів би цією фразою завершити розповідь, але це буде не чесно, бо навіть під час красивого заходу сонця нас накрило тотальною зливою.

Перед купівлею авіаквитків: Перевірте, чи дати авіаквитків співпадають із розкладом поромів та автобусів, які вам будуть потрібні для того, щоб дістатися визначних місць.

Де дивитися розклад громадського транспорту (автобуси, поїзди, пороми)

На Гугл картах або у додатку Kolumbus

Як платити за проїзд?

Через додаток Kolumbus, він буде знімати гроші з картки за кожний переїзд і вираховувати знижку за кожен наступний проїзд. По вихідних днях та не у години пік, діти та додатковий дорослий їдуть безкоштовно. Це все враховує додаток і повідомляє вас коли не треба включати оплату додаткового квитка.

Як їхати з аеропорту Ставангера у місто?

Є дорогий автобус FB40 (онлайн квиток трохи дешевше, але усе одно дорого), або можна доїхати дешево двома громадськими автобусами. Якщо гугл карта вам пропонує тільки FB40, переставте час відправлення на хвилину пізніше ніж FB40.

Чи можна подивитися Прейкестолен та К’єраг без авто?

Так.

Маршрут до Прейкестолена

Як потрапити на Прейкестолен зі Ставангера?

Є дві опції:

Дорога. Скористайтеся туристичним автобусом, який ваз довезе прямо до Preikestolen hiking starting point, звідти почнеться піший маршрут.

Дешева. Ми їхали автобусами від Stavanger bussterminal до зупинки Jøssang автобусом 100 та 120. Попри маленький час на пересадку автобуси чекають один одного. Там де на карті вода, автобус їде через тунель.

Від Jøssang до Preikestolen hiking starting point треба або йти пішки, або зловити машину автостопом. Але враховуйте що дорога із підйомом.

З цієї точки починається мальовничий піший маршрут на Прейкестолен який займає близько двух годин пішки в одну сторону.

Для зворотнього маршруту від Preikestolen hiking starting point вам знову знадобиться або автостоп, або пішки дійти до Jøssang. Щоб повернутися автобусами у Ставангер.

Маршрут до К’єрагу

Дві опції. За ціною приблизно однакові, по мальовничості і цікавості дуже різні.

Екскурсійний автобус зі Ставангера. Скористатися дорогим екскурсійним автобусом який вас зранку забере зі Ставангера, а ввечері поверне назад у Ставангер. Через пошук в інтернеті такі автобуси можна легко знайти.

Зупинитися жити у кемпінгу в Lysebotn. На пором можна сісти у місті Lauvik або Forsand. Квитки на пором можна придбати тут.

Чи потрібно купувати квитки на пором або автобус до К’єрагу заздалегідь. У серпні, за два дні до подорожі, квитки ще були в наявності, за день до подорожі були доступні не усі слоти для купівлі, хоча в автобусі, що підвозить до початку маршруту, були тільки ми одні. Пором виявився також не гумовим)

Для підйому на початок маршруту до К’єрагу вам необхідно скористатися автобусом від Lysebotn до Øygardstøl (або підйом на 700 метрів пішки). Квиток можна купити тут. Враховуючи розклад автобуса, можна або за один день прибути на поромі до Lysebotn, відвідати К’єраг і повернутися вечірнім поромом. Або заночувати у мальовничому Lysebotn у кемпінгу. Ми бронювали по емейлу цей кемпінг на дві ночі. Місце дуже мальовниче, але за фактом там тільки К’єраг.

Що ще можна подивитися по дорозі у Lysebotn.

Ми робили зупинку на поромі на станції Flørli. Приблизно за 3 години ми піднялися до водоспаду і спустилися. По дорозі мальовничий ліс із грибами та мохом, на зворотньому шляху ми пішли через гірський хребет, на вершині чудова панорама. Є декілька маршрутів. Ми пійшли не по сходах, хоча вони є найпопулярнішим маршрутом. Ми обрали маршрут з панорамами і не пошкодували.

Що ще дивитися в околицях Ставангера

На міських поромах від причалу Fiskepirterminalen з оплатою через додаток Kolumus можна сплавати на групу локальних островів. Ми зупинялися по одній годині на островах Kalvøy (простіший) та Lindøy (цікавіший). Працівників порома потрібно попередньо попередити, о котрій годині вас за розкладом треба забрати з островів, інакше пором зупинятися не буде, або дзвонити за телефоном, який вказаний у додатку Kolumus, коли прокладаєте маршрут поромом.

Другий маршрут, це доїхати автобусом до причалу Mekjarvik ferjekai і відправитися на безкоштовному поромі на острів Kvitsoy. Чому пором безкоштовний ми так і не зрозуміли, але працівник нам пояснив, що це політика уряду. Острів пречудовий, має цікаві маршрути для прогулянок.

Що ми тільки вже не робили у подорожах – їли гамбургер у Гамбурзі, пили какао в Макао, їли яєчко дієтичне у Бремені, але цього разу більш амбітна ціль – з’їсти кальмара в Кольмарі! А щоб два рази не літати, то і діжонську гірчицю в Діжоні. Звідки ми взагалі дізналися про той Кольмар? Я колись вдало в інтернеті загуглив “Топ нестандартних місць Європи”. І тепер час від часу вихоплюємо з того списку цікаві міста. Щоб моя розповідь не здавалася написаною у стародавньому стилі, то одразу додам пояснення “загуглити” це те, що люди робили, щоб шукати необхідну інформацію до запуску штучного інтелекту. Але стаття зі списком цікавих міст то одна справа, а друга – як туди дістатися? Кольмар – неймовірно красиве місто у не менш красивому регіоні Франції Ельзас.

Можливо те місто і залишилося таким красивим, бо настільки важкодоступне. Дешевий маршрут ми змогли прокласти з Варшави в Базель. Повертатися додому вже будемо з Ліону. Друга задача, доїхати вчасно у Варшаву. В Польщі у поїздів є штучний інтелект, який вміє відчувати страх пасажирів. Якщо ти кудись поспішаєш, то поїзд найімовірніше затримається. У нашому випадку трапилося щось неймовірне. На табло приїзду була затримка до 200 хвилин у всіх поїздів окрім нашого. На противагу такому щастю, два наступні поїзди, що їхали вже в аеропорт просто не приїхали. Але запас часу у нас був хороший, тож все було чітко. Правда літак все одно ледве не пропустили, але тут вже був людський фактор. Навіть із великим досвідом подорожей можна потрапити в погану ситуацію коли декілька незалежних факторів збігаються в одну проблему. На щастя, ми всі втрьох летимо у велику подорож. Коли наші знайомі дізнавалися маршрут, то всі питали “Це що, автобусний турпакет у вас?)”, але то був черговий витвір мистецтва зі складання красивих маршрутів від Даші. Тож починаймо.

Базель

Аеропорт знаходиться на умовному кодоні трьох країн. По прильоту треба обрати вихід в правильну країну. Потім стадія прийняття того, що за автобус до міста треба заплатити майже як за літак. І ось ми знову у Швейцарії, ніколи б в житті не подумав що буду мінімум чотири рази у Швейцарії. У Мишка це була 27-ма країна.

Як показує наш досвід, сила Швейцарії у природі. Тож почнемо з велетенського ботанічного парку за містом, тим паче це безкоштовно, а безкоштовні місця в цій країні на вагу золота) Правда доведеться трохи пішки пройти до цього парку, щоб за транспорт не викладати усі гроші світу. Парк виявився добротним, тут ми бродили декілька годин, із цікавого бачили автомат, що продає домашні продукти, наприклад кошик зі сливками або курячі яйця. Сама концепція парку цікава, тут немає працівників.

Так само ми зайшли у повністю безлюдний музей старого млина, що працював без персоналу. Радісно, що майбутнє потроху наступає і зникають професії, які створені заради професій, дуже хочу дожити до моменту коли приберуть машиністів у київському фунікулері, що виконують суто декоративну функцію. Парк дуже зайшов, навіть попри те, що десь серед парку ріс прихований дуріан і час від часу смерділо так, що йшли сльози з очей.

Але я впевнений, що то тимчасова проблема. Далі ми пішли трапезувати у місто на справжній скупий швейцарський пляж. Пляжі в цій країні виглядають доволі брутально, це метрів десять гальки і все. Оскільки ми вже досвідчені туристи по цій країні, то вже знаємо як в маркетах правильно закупатися щоб було дешево та смачно. Хоча і слово дешево тут умовне, більше підходить фраза “Не занадто дорого”.

Щось ми ще не дісталися старого міста, а ноги вже втомилися. Ще й автобус у Францію, як на зло, вночі. Старе місто Базеля приємно здивувало, але втім 99,9% швейцарських міст вас приємно здивують, якщо їх назва не “Женева”. Ми проводили сонце гуляючи по набережній, а далі відпочивали на площі біля незвичайних фонтанів.

Кольмар та його околиці

Але уся ця подорож та розповідь була звісно ж не заради Базеля, ми прямували в максимально мальовничий регіон Франції – Ельзас. Селитися треба у культурному центрі Кольмарі і подорожувати по сусідніх містечках. Вони розташовані в межах до однієї години їзди від міста і кожне наступне буде краще за попереднє. Ми бачили, що цей регіон на фотографіях дуже красивий, але з фотографіями інколи достатньо обрати правильний ракурс і навіть французьке місто Байо може здатися красивим, або коли фотографію роблять з дрона, а ти в такому ракурсі взагалі не зможеш побачити місто.

Тож ми завжди тримаємо кулачки, щоб чергова локація була красивою не тільки на фотографіях. Приїхали ми в Кольмар близько опівночі, було настільки темно, що не тільки красу міста не можна було побачити, а й асфальт під ногами. Тож з красою почекаємо до ранку. Зранку ми пішли в місцевий маркет і затарилися продуктами для французьких пирувань. Французькі бенкетування – це купа місцевих сирів, вино, круасани, хамон-жамбон, регіональний паштет, варене яєчко, зелень, овочі та гарнір.

Оскільки у цьому місті треба було ще й з’їсти кальмара, то ми купили купу креветок. Буде на вечерю паста з креветками по-кольмарськи! Після французького сніданку нарешті настав довгоочікуваний час подивитися місто. Вау-ефект тримався абсолютно усі дні перебування у Кольмарі, окрім тих моментів, коли ми виїжджали на територію Німеччини, що була поруч)

Місто дійсно фантастичної краси, його можна назвати без перебільшення дизайнерським витвором, по красі не поступається Аннесі. Хоча там велике озеро і не менш великі гори додають вагому перевагу. Якщо в попередніх сімох французьких подорожах нас Франція беззаперечно вражала, то на цей раз остаточно добила своєю красою в хорошому сенсі цього слова.

Тут навіть десь є статуя свободи, ідентична тій що в Америці, бо скульптор народився в Кольмарі. О, а он і вказівники на землі, які ведуть до статуї. Але ці вказівники скажімо так – французький пранк, вони вас не те що не доведуть до статуї, вони вас в кращому випадку по колу міста проведуть і будуть час від часу в різні сторони показувати.

Справжня статуя знаходиться настільки далеко від міста, що без жартів легше дійти до американського посольства, отримати візу, доїхати до аеропорту і злітати в Нью-Йорк.

Як подорожувати по околицях Кольмару?

Є дві опції автобус у форматі хопон-хопоф за ціною космічного корабля зі включеними сніданками на фоні планети Земля або автобусом за 4 євро, квиток на який діє 4 години. Міста розташовані навколо Кольмара, тож можна балансувати з цим квитком так, щоб охоплювати за раз по декілька міст. До самих міст приблизно 40 хвилин, між ними іноді ходить цей автобус, а іноді пішки близько півтори години. Піший маршрут вартий особливої уваги, не дарма це частина французького місцевого Каміно. Як ми уявляли до подорожі, що це будуть розкішні виноградники на фоні французьких лісів та гір, так воно і виявилося і ще навіть краще ніж уявлялося.

Перший день ми подивилися Eguisheim та Turckheim. До першого міста ми доїхали автобусом. Воно хоч і схоже на Кольмар, але вулиці суттєво вужчі, що додає особливу атмосферу місту, на жаль, в моєму випадку атмосфера була оскверненою місцевим пиріжком. Це той випадок коли ти не знаєш чи він зіпсований, чи такий і має бути. Але судячи з усього він був якраз свіжий. Тож важливий лайфхак для цієї подорожі, не купуйте місцеві пиріжки, навіть якщо вони виглядають максимально апетитно.

Після декількох кіл вулицями круглого містечка ми вийшли на виноградники і почали маршрут до Turckheim. Сонце нас не милувало, на вулиці було 35 градусів. На щастя, по дорозі був велетенський супермаркет із паками морозива по кілька євро, це коли на трьох треба з’їсти вісім порцій. Хоча задача здавалася складною, сумісними зусиллями ми впоралися.

Наступною задачею був справжній квест із пошуком солі. У нас в апартаментах її зовсім не було і зазвичай кілька пакетиків можна взяти в кебабних, але у Франції цих закладів не було. І або купувати велику упаковку солі в магазині, або сподіватися на подарунок долі. Не зважаючи на низку фейлів, наша сіль на нас чекала у японському переїзному фургоні-ресторанчику у місті Turckheim. Це було друге місто на нашому маршруті і як я писав вище, воно було теж класним, а на центральній площі готували кінотеатр перед відкритим небом, щоб показувати Індіану Джонса. Ми відверто раділи, що цей регіон такий же красивий як і на фото.

Фрайбург

Щоб не тріснула губа від краси регіону, наступного дня ми поїхали у німецький Фрайбург. Скажімо так, місто ладненьке, не поганеньке, тут навіть своя атмосфера у вигляді людей, що за трапезою опускають ноги в крижану воду в струмку, що протікає містом.

Але якщо ви подорожуєте вже французьким регіоном Ельзас, то не очікуйте, що за його межами буде щось красивіше. З іншої ж сторони, якщо ви подорожуєте по Німеччині, то не заїжджайте на французьку частину, бо це перекриє усі враження від Німеччини.

Ще, як на зло, сіли на автобус замість поїзда. Виявилося, що цей автобус спочатку має пів Німеччини об’їхати, а потім так і бути, заїде на околицю Фрайбурга. В цілому погуляли добре, але коли знаєш, що поруч Франція, то вже чекаєш коли повернешся у Францію. Щоб покращити собі місцевий досвід, ми купили велику пачку морозива у маркеті за 3 євро, вона була настільки велика, що безкоштовна порція ще перепала випадковій перехожій бабусі.

Околиці Кольмара

Сьогодні у нас буде маршрут такий Ribeauvillé-Riquewihr-Kaysersberg. Краса почалася ще з автобуса, спочатку ми проїхали повз вищезгадану і важкодоступну Статую Свободи (жалюгідна пародія на статую у нашому Мукачеві). Потім на нас з гір дивилося одразу три замки. У нас зазвичай є правило щодо гір, які трапляються на маршрутах, але на цей раз обійдемося тільки однією з трьох.

На Рибовілле у нас було трохи більше години, щоб встигнути на автобус доки діють квитки. За цю годину ми встигли і подивитися чергове миле містечко і навіть на пів гори піднятися, щоб побачити панораму над містом. Треба було зважити, чи піднятися ще трохи вище, але тоді можна зловити дощі в наступному місті, або зловити дощі вже в третьому місті. Ми обрали варіант з найменшою кількістю дощів.

Тож поїхали на автобусі у Рикевір. Я б з радістю сказав, що тут нам ще більше сподобалося, але тут усі міста рівносильно найкращі. Знаковим моментом в цьому місті стало те, що ми вирішили перевірити, що тут можна отримати через додаток To good to go. Нам про цей додаток розказала подруга перед подорожжю, ми до цього віднеслися скептично. В цьому додатку ти можеш отримати у форматі сюрпризу, їжу зі знижкою до 70 відсотків, ту, що ресторани або кав’ярні не встигають продати за день або у форматі промо заманюють клієнтів. Ти не знаєш, що саме ти отримаєш доки не забереш, але в цьому місті пропозиція світилася у магазині із невизначеним асортиментом. Ми вирішили все ж таки запитати перед проплатою, що в пакеті, бо треба було з’ясувати, чи зможемо ми пообідати. Пакет був чималий, але серед іншого там була велика банка схоже оливкової пасти. Добре що ми запитали, бо з банками гуляти було б проблематично. Цей пакет ми не взяли, але саме з цього моменту почалася відправна точка, як ми почали користуватися цим сервісом. Головне обирати заклади у яких рейтинг вище чотирьох і все буде добре.

Наступні дні ми вже майже перейшли на харчування по цьому додатку. Я б ніколи не подумав, що в дорогому регіоні Франції ми будемо ходити в ресторани))) Наприклад, сьогодні вечеря в індійському, завтра в рибному. Особливо порадували готелі, що після сніданків за 4 євро видавали великий пакет випічки що залишилася.

Так що ми відкрили нову розвагу, як свого часу був для нас геокеш. До Kaysersberg ми пішли пішки мальовничими виноградними полями, що прикрашалися масивними дощовими хмарами. Дорога була насичена пригодами, час від часу нас заливало і ми ховалися під поодинокими деревами, а іноді щось смачне попадалося, на кшталт яблук або свіжого інжиру. І чим більше ми підходили до фінального міста, тим частіше і сильніше йшов дощ.

У місті ми опинилися в заручниках у магазина із барахлом. Через тотальну зливу, все що ми могли дивитися, то були товари цього магазину. Але колись у нас було гірше, ми поспішали на концерт Kozak System, але через дощ застрягли біля сцени з концертом Поплавського. Пам’ятаю тоді ще від його концерту декілька “заручників” втратили свідомість. Біля цього магазинчика було настільки нудно, що ми все ж таки перебігли під накриття невеличкої кафешки-віконця. Давай хоч чаю вип’ємо. Тільки но нам заварили чай, дощ закінчився.

Тепер ми як дурні із гарячим чаєм стояли під накриттям і дивилися як туристи гуляють вулицями чергового красивого міста. На щастя, коли ми допили чай із місцевим несмачним тістечком, дощ все ще не почався. Щось у цій подорожі місцеві тістечка нам не заходять))) Одна з крутих фішок цього міста – фортеця розташована не дуже високо, тож піднятися до неї доволі легко, не дарма цю місцевість називають “Землі фортець”.

Тепер програму виконали, можна повертатися у Кольмар на вечірню програму. В наших апартаментах не працював телевізор, тож для більшої соціальної інтеграції ми дивилися з верхнього поверху-мансарди на життя людей сусіднього будинку. Дівчина років дванадцяти із захопленням щось розповідала з балкона другого поверху жінці на вулиці. Потім дівчина почала демонструвати нові підводні маски, схоже вони збираються в Єгипет у готель на першій лінії. Цікаво, що люди живуть в такій красі і хочуть подорожувати, щоб побачити щось менш красиве))) Це як коли ми побачили усю красу Китаю, то були здивовані навіщо китайці кудись ще літають)))) Але подорожі то велика справа, не уявляю як без них можна жити. Тож поїхали далі за маршрутом.

Страсбург

Назва міста звучить, наче Франція віджала це місто у Німеччини, тож було трохи лячно, що воно буде зовсім німецьким, але, на щастя, все виконано в кращому французькому стилі, хоча вже і не таке як було у Кольмарі. Це місто знаходиться настільки на кордоні з Німеччиною, що можна перейти через міст і погуляти по Німеччині і тут видно як дві країни хизуються одна перед іншою. Зі сторони Німеччини безкоштовний відкритий аквапарк з купою дітей, що веселяться, безкоштовна оглядова вежа. Аж не віриться, що це Німеччина.

Франція пішла більш радикальним шляхом, тут був величезний парк з морозивом за півтора євро і безкоштовними туалетами. Як тобі таке, Німеччино? Шах і мат! При чому знаючи ціни на морозиво у Франції, то тут вони були конкретно демпінговані. Але в тому і краса конкуренції – виграє споживач. Ми просто пречудово провели день у поєднанні цих двох міст. У центрі Страсбурга своя краса, тут є район “Маленька Франція” який більше схожий на маленьку Венецію, і то просто рай для урбаністичного трекінгу.

Вишенька тут – розвідні мости. Біля мосту можна спостерігати цікавий факт, як люди в величезній кількості пливуть по каналу на доволі нецікавому кораблику у вигляді купола. Одразу видно, що люди не лякані 24-ою маршруткою Києва, де подібні натовпи були звичайним явищем. Якщо б ще ціна була символічна за той кораблик, але ніт, все доволі серйозно та дорого.

На наступний день у нас запланований німецький курорт Баден-Баден, але після досвіду із Фрайбургом ми уважно передивилися фотографії міста, щоб визначити, що дійсно нам туди треба. Але не дарма той Баден-Баден завжди був на слуху, там дійсно прикольно, тож вперед!

Баден-Баден

Попри дешеві квитки фліксбасом, перша реальність з якою зустрічаєшся, це те, що вокзал знаходиться далеко від міста і з дешевого фліксбаса треба пересісти на дорогий німецький міський автобус. Це німецький курорт із термальною водичкою на кшталт Карлових Вар у Чехії, або Криниці Здруй у Польщі. Нам цей формат міст дуже заходить і цей не був виключенням.

Величезні зелені парки, фонтани, річка і атмосфера курорту на вулицях. І що важливо для нас, тут є гори із замком на вершині. От з них і почнемо. Це був той рідкий випадок коли навігатор від нас намагався позбутися прокладаючи маршрут в місцях де потрібні троси і скелелазне спорядження. На початку ми чесно намагалися подолати гору, незважаючи на те, що поруч люди підіймалися за допомогою тросів.

В якийсь момент настало місце, в якому якщо трохи вище піднятися, то вниз спуститися не вийде. Далі була ще одна спроба взяти гору на іншій стежці, знову фіаско. Та що ж ти навігатор твориш із нами! З третьої стежки нарешті піднялися. Панорами шикарні, замок не менш шикарно розвалений.

Замок виглядав дійсно цікаво і там навіть можна було ще залізти вгору в середині самого замка, але це, мабуть, для тих, хто не намагався до того взяти величезну гору голими руками. Після гірських пригод можна піти в термальні води відпочити. Але вийшов невеличкий облом. В кращому німецькому стилі половину купальні закрили на ремонт, а ціни при тому залишили без змін. Тоді краще будемо відпочивати в прохолодному басейні. До речі, басейн на відкритому повітрі в Баден-Бадені коштує 10 євро з родини.

Ще у мене там стався дивний антикармічний випадок, це коли я рятував потопаючу осу і через хвилину наступив босою ногою у траві на іншу осу. Я ще розумію, якби я топив ту осу, але ж тут сталося навпаки. Карма, ти така непередбачувана. Залишок вечора ми проводили на лавці біля фонтану і гуляючи великими пагорбами в околицях міста.

Тепер нам треба було дістатися Ліона, оскільки тільки звідти був дешевий зворотний переліт. Спочатку пів дня проїдемо до Діжона, а завтра продовжимо маршрут.

Діжон

По дорозі до Діжона у нас була пересадка на півтори години у Мюлузі. Як показав короткий досвід, Мюлуз виглядає гірше ніж звучить. А ось Діжон виглядає як треба, тільки одна велика проблема – на вулиці 35 градусів о п’ятій вечора. Сонце було настільки злим, що чи не вперше в історії подорожей ми не могли вийти з апартаментів. Краще в темний період дня гуляти, але без тотальної спеки. Добре що по дорозі до готелю нам якийсь дорогий готель напакував смачної випічки через To good to go, тож буде веселіше чекати доки сонце сяде. На великий подив коли сонце сіло – на вулиці аж ніяк холодніше не стало. Тому довелося розбивати прогулянку по приємному Діжону ще на дві частини. Коли я вийшов о десятій вечора то зловив флешбек як ми у 2010-му були в Хургаді, коли зловили плюс 46 градусів. У будь-якому разі погана спека краща за хорошу зливу. Сам Діжон доволі затишний тут навіть є якесь традиційне морозиво за яким тягнулася черга формату “Лувр у свята”. Але ми живемо в світовій столиці смачного морозива, тож нас такими магазинчиками не здивуєш)

Зранку ситуація була набагато кращою, тож ми собі проклали маршрут одразу до озер, там точно буде легше перечікувати спеку. По дорозі ми зайшли в парк із безкоштовними музеями і нас настільки затягнуло, що до озер ми так і не дісталися, а ще у музеїв була нечесна перевага – працював кондиціонер.

Коли ми вийшли з музеїв то залишався час тільки забрати ще пару пакунків з їжею та їхати в Ліон для пересадки на літак. Хоча ми приїхали до Ліону за п’ять годин, але це місто ми знаємо як рідне, і якщо тобі дорогий квиток на літак, то п’ять годин до вильоту це якраз достатньо часу, щоб доїхати автобусами та трамваєм не за усі гроші світу.

Ось така у нас вийшла затишна подорож, головною перлиною як і очікувалося став Кольмар і сусідні містечка. Їхати в цей регіон однозначно варто, а чи треба зупинятися в інших містах по дорозі? Вони хороші, але значно поступаються кольмарській частині. У будь-якому разі ви нікуди від них не дінетеся, бо дешеві аеропорти знаходяться доволі далеко і на нашому досвіді треба балансувати подорож між Ліоном та Базелем.

Ця подорож починається з історії двох дітей, що мріяли просто грати в життя. Дорослий чоловік доводив дівчинці, що у неї це не вийде, але дівчина упевнено йшла до мети і з часом вона стала правителем. Її володарювання було доволі жорстким, голови летіли. Вже дорослий хлопчик прибіг до неї і кричав “Що ти коїш?!”, але вона була королевою і сама творила закони…

– Таня, поясни мені трохи сюжет, бо ми з Дашею не розуміємо німецьку. Таня сказала, що вистава йде взагалі на швейцарському діалекті і краще пояснить виставу Томас.

Томас в загальних рисах пояснив деталі сюжету, але питань було більше ніж відповідей. Потім я запитав штучний інтелект, і мені здалося, що навіть штучний інтелект не до кінця зрозумів усі нюанси вистави. Наступного дня по усьому швейцарському кантону було тільки і розмов про сюжет вистави. Цей театр проходить кожні чотири роки і цього разу була сота річниця. Мені зазвичай важко заходять абстрактні сюжети, але цей театр зміг утримати мій фокус усі півтори години. Через чотири роки буде той самий сюжет, але може бути поставлений зовсім по-іншому. Тож мені тепер цікаво ще раз подивитися спектакль через чотири роки. Після театру ми пішли в місцевий паб містечка Ейнзідельн для обміну враженнями. В пабі наше культурне збагачення продовжилося, мені принесли місцеве пиво і знайомі почали розповідати історію міста і чому на пиві намальовані ворони. Якби мені колись сказали, що я буду обізнаним в історії невеликого швейцарського міста, я б дуже здивувався. Але перейдемо до початку подорожі. Швейцарія, як і країни Азії, це своєрідний ретріт красивою природою, у цій країні взяті кращі місця наших Карпат, додані озера, ріки та водоспади.

Минулого року ми хотіли подивитися під час подорожі Ліхтенштейн, але припустилися помилки почавши маршрут зі Швейцарії, країна виявилася настільки красивою, що Ліхтенштейн ми замінили додатковим днем у Швейцарії. На цей раз ми провели роботу над помилками і поставили Ліхтенштейн на початок маршруту, так не буде спокуси залишитися знову в країні. Вже традиційно ми прилетіли до Мальпенси і у нас на пересадку на потяг було лише 19 хвилин. Минулого разу ми дуже довго шукали потяг, але цього разу торішній досвід має допомогти, плюс літаки зазвичай прилітають трохи раніше. Але сьогодні було виключення, літак прилетів трохи пізніше, біля літака на нас чекали автобуси у режимі “Доки усі пасажири не зайдуть, ми не поїдемо”.

Коли нарешті вийшов останній пасажир, то персонал зайшов у літак і вивів ще двох пасажирів, які думали, що то не їх зупинка. Так, у нас є цілих дев’ять хвилин щоб добігти від дверей аеропортової зони до дверей потягу. Тільки ми набрали швидкість як напоролися на вибірковий прикордонний контроль. На щастя, паспорт з тризубом досі діє як золотий пропуск. І перевірка нас зайняла лічені секунди. Як сказала одного разу французька консулка – ви ж українці, для вас усюди відкрита дорога. Так, у нас ще приблизно 8,5 хвилин до поїзда. Та де ж той спуск?! На щастя, Даша добре пам’ятала торішні помилки і ми до поїзда добігли за 4 хвилини до відправлення. А він потім ще й додатково запізнився на 4 хвилини. В цьому італійському аеропорту треба пам’ятати дві речі: лате це молоко, а ліфт це ескалатор, а не ліфт. Насправді потяг від аеропорту до Лугано вважається регіональним і квитки на нього діють протягом 4 годин. Тобто, якщо не встигнеш на цей потяг, то через годину буде ще один, але втратиш дорогоцінну годину зі швейцарської подорожі. При чому слово “дорогоцінна” не є метафоричним, тут дійсно години дорогі) З посадкою у потяг все пройшло гладко, але у нас був ще один челендж катастрофічного масштабу. Я колись писав, що найгірше, що може бути в авіасполученнях – це застрягти зимою у Варшаві. Але тепер ми знаємо, що є ще страшніші туристичні речі – коли день у день тобі скасовують житло по Airbnb у дорогому курорті Швейцарії – озері Лугано. Якщо заздалегідь ти можеш хоч якесь відносно дешеве знайти житло, то у Швейцарії день у день тобі не допоможе навіть швейцарський банк! Технічна підтримка Airbnb, на жаль, проявила повну без компетентність у розв’язання проблеми. Їх вирішення виглядало приблизно так “Вам скасували житло у Швейцарії, не переживайте ми знайшли вам альтернативний класний варіант в Італії” Після чого у кращих традиціях менеджер технічної підтримки перестає відповідати. Добре, беремо ситуацію у свої руки. Але є ще один нюанс, у Швейцарії інтернет дорожче приблизно в 400 раз ніж роумінг у країнах ЄС, по факту у нас тільки вайфай. Звучить як якийсь туристичний горор, але, на щастя, ми досвідчені туристи та все оперативно вирішали і навіть витрясли з Airbnb різницю у вартості житла. Але це життя, й ідеально гладко усі подорожі проходити не можуть, тож любиш подорожувати – люби з сервісів гроші вибивати)

Лугано

Це вже наше третє озеро цього регіону. Якщо раніше я міг порівнювати Комо та Гарду, то тепер ще й Лугано. Порівняти важко, бо всі три озера красиві, єдине що у італійських більше додаткових міст, які можна подивитися на озері. Тут можливо теж, але пором стільки коштує, що можна і просто по Лугано погуляти. Перший вечір ми безцільно блукали в усіх напрямках і знайшли справжню зону релаксу. Тут річка впадає в озеро, люди і качки відпочивають немов рідні.

В десяти метрах на іншому березі річки справжнє свято, діджей грає, друзі з коктейлями в руках про щось між собою сміються, собака грається із м’ячиком на мілководді. Усі радіють та веселяться. Це був приємний швейцарський вечір, в цей момент зовсім не здається що ти в дуже дорогій країні, начебто всі так само тут живуть як і у звичайних. Нам прийшло повідомлення, що наш новий господар чекає на нас, тож можна йти заселятися.

Готель був у сусідньому місті, його тримали справжні перуанці. Всюди була атрибутика країни і звісно велика фотографія Мачу-Пікчу. Було приємно знову доторкнутися до прекрасного, бо перуанська подорож десь в дуже далекому минулому вже. Тепер треба було розібратися як у Швейцарському курорті повечеряти не за усі гроші світу. Ми спробували повечеряти у Бургер Кінгу. Я б вартість вечері оцінив би як половина усіх грошей світу. Завтра треба інші шляхи швейцарського виживання шукати. А взагалі, що у нас на завтра? Це ж гірська місцевість, треба якусь гору підкорити! Але тут їх дві, яку вибрати? Обрали ту у якої рейтинг вище. Все йдемо спатоньки, набиратися сил. Ранок почався зі сніданку. Ніколи б не подумав що саме у Швейцарії у нас буде готель зі сніданком. Хоч сніданок і умовний, але перуанці в цьому плані молодці. Вийшли на вулицю, а де та гора? Даша жартома показала пальцем на гору, висоту якої важко описати текстом. Пішли по навігатору.

Лугано це озеро яскравих панорам, навіть по дорозі до гори вже можна зловити купу красивих видів. Чим далі ми йшли, тим більше розуміли, що навігатор нас веде саме на цю гору. Невже туди взагалі реально піднятися пішки? А он фунікулер, зараз запитаємо. А по 35 франків з людини… ну то пішки, значить пішки! Дуже яскравий початок маршруту, через дикий сад тропічних рослин. Тут взагалі приємне тропічне повітря, як у нас в Криму.

Далі нам на хвіст сіли дві німецькі жінки і одна з них увесь час захоплено розповідала німецькі історії. І з однієї сторони зупинятися не хочеться, щоб почекати доки вони пройдуть, а з іншої сторони пів години слухати німецькі історії це челендж ще той. Ми здалися і трохи почекали доки вони пройдуть далі. А ось і перші панорами почали з’являтися. Тут красиво, в долині виднілися справжні фіорди.

Забігаючи наперед скажу, що на самій горі не набагато красивіше ніж на панорамних оглядках що понижче. Але там є ресторанчик, де можна безплатно поповнити запас води. Там ще була історія із їжею, але, мабуть, не всі речі краще додавати у розповідь. Тож тепер треба спуститися, може хоч вниз фунікулер не дорогий. По 20 франків! Ну як кажуть – пішки, значить пішки!

Спускалися ми настільки довго, що в самому низу ноги не могли перестати спускатися, хоча нижче було нікуди. Про ці дві гори скажу так. В інтернеті чимало відгуків, що панорами не вартують того, щоб платити за фунікулер і якоюсь мірою це дійсно так. Якщо хочеться подивитися панораму, то має сенс дійсно йти пішки, можна навіть не на саму вершину.

Зверніть увагу, що запаси води можна буде поповнити на першій зупинці фунікулера. Ми просто попросили набрати у місцевого мешканця. Тепер подивимося що тут з їжею у супермаркеті. Доки спускалися з гори, перекинулися слівцем з італійською туристкою. Перше, що вона нам сказала: “Тут настільки все дорого, що я коли зайшла у Бургер Кінг, то прозріла з цін, потім пішла в супермаркет, а там ситуація не краще”. Схоже це класичний гастрономічний маршрут на озері і всі через нього проходять. В маркеті серед дорогої їжі продавалася за 12 франків (12 євро) ЦІЛА курка (курочка) гриль. Оце так привалило!

Взяли помідорку, сирок, хлібця, яблучка і кавовий йогурт. Приблизно на 25 франків ми отримали і повноцінний обід і потім ще й на повноцінну вечерю залишилося. Пікнік ми влаштували прямо на пірсі озера. Спочатку підпливали качечки подивитися чи немає у нас чогось для них цікавого, а потім ще й мужик якийсь проплив.

Ми переможно дивилися на гору, що зловісно нависала над озером. Та туди явно неможливо пішки піднятися, це якась фантастика! Очі дійсно відмовлялися вірити, що ноги зробили той маршрут.

Знаєте чим погано подорожувати влітку? Після того як ти багато годин витратив на підйом та спуск з гори, у тебе залишається ще половина світлового дня. Треба продовжувати маршрут, сили, агов! Зберіться до купи, ми продовжуємо. У нас цієї осені запланований маршрут пілігрима – Каміно. Треба буде пройти пішки приблизно 250 кілометрів. Ця подорож у нас умовна проба пера. Чим більше ми за день проходимо, тим спокійніше в середині емоції відносно майбутнього Каміно.

Даша навіть запропонувала попедалити на катамарані. Але на жаль, чи на щастя там приймали тільки готівку. А чесно кажучи мати із собою готівку іншої країни в іншій країні в сучасному світі це не надто тривіальна задача. Ми спробували зняти гроші зі швейцарського банкомата. Але тут схоже банкомати видають мінімум купюри у мільйон франків (мільйон євро). Ну і ок, підемо лежати на он тій затишній галявинці замість того щоб педалити. А потім непогано сходити на вчорашній пляжик, де всі відпочивають і зловити релаксову атмосферу. Для закриття повного гештальту на Лугано ми пройшли пішки усю набережну від самого початку міста до кінця.

В принципі не витратити усі гроші на цьому озері можливо, але треба дуже ретельно планувати транспортний маршрут і гастрономічну складову. До речі щодо гастрономічної складової був цікавий кейс. Як багато хто знає, якщо в італійському кафе попросити склянку лате, то тобі наллють склянку молока. Це старий класичний італійський жарт, ясна ж річ, що усі туристи в кафе заходять саме на склянку молока, а не кави. На цей раз італійський жарт відбувся і у Швейцарії, де німецькою мовою слово “Лате” взагалі немає відношення до молока. Але якщо у кафе працює італійка, то будьте впевненими, що в меню між еспресо та капучино буде лате у вигляді склянки молока, а не кави. Я поцікавився невже швейцарською мовою лате це молоко? На що отримав відповідь що правильно казати “Cafe Late” якого у меню звісно немає, бо те що у меню – це склянка молока. Я думаю, що насправді працівницю просто не проінструктували до кінця))))

Щодо транспортної логістики, то зовсім поруч є не менш чудове озеро Локарно, але від Лугано квиток коштує 20 франків з людини в один кінець. Тобто якщо ти базуєшся в Лугано, то на двох зганяти туди-сюди буде вже 80 франків, в той момент як денний проїзний коштує 104 франки на двох. Тож наступного разу будемо Локарно включати в загальний маршрут в ті дні коли буде діяти проїзний. Сьогодні це був наш останній день на озері нереальних панорам. Можемо рухатися далі.

Ліхтенштейн

Я колись бачив у рекламі фліксбасу постери, де автобус їде по дуже мальовничих містах і тепер розумію, що це схоже був саме швейцарський маршрут. Під час маршруту автобус підіймався на висоту більше ніж 1600 метрів і види були настільки фантастичними, що з’являлося логічне питання – а навіщо взагалі далі їхати, якщо вже тут можна зупинитися і гуляти. Але фішка Швейцарії, що вона майже уся така красива і черговою горою із водоспадами тут вже нікого не здивуєш. Пам’ятаю, що такі самі враження були коли ми їздили до карпатської Верховини. Цікаво, що ж на нас чекає у новій країні. Минулого року Томас зі Швейцарії описав Ліхтенштейн як нецікаву маленьку країну. В той же час на туристичних сайтах вона згадується немов Мекка туристичного світу.

Щось показання не сходяться, треба з’ясувати де та правда. А ось і приїхали! Першим ділом треба здати речі кудись. На жаль, епоха комірок в супермаркеті минула, тепер якщо немає камер зберігання, то речі треба залишати в якомусь готелі. Ми обрали готель з максимально високим рейтингом і дорогою назвою. Коли ми запитали, чи не можемо залишити у них на 4 години речі, жінка із такою радістю погодилася наче вона тільки цього і чекала. Країна нас зустріла дійсно приємно.

Тепер зайдемо в маркет, подивимося, що з цінами. Ціни тут не дешевше ніж у Швейцарії, але пів літра холодної кави коштує лише два франки. Ну, мабуть тут дуже лояльно відносяться до кавоманів. Коли ми на вулиці відкрили пляшку, то ніколи не здогадаєтеся що там було в середині. Молоко для кави! Тобто німецькою мовою на пляшці великими літерами було написано слово “Кава”, а більш маленькими “Вершки до”. А знаєте що? Я зрозумів! На мене наклали туристичне прокляття і тепер моя кава завжди буде перетворюватися на молоко. Але, на щастя, молоко було смачне.

Я навіть здогадуюся звідки те прокляття. Я якось у краківському кафе попросив баристу підігріти мені лате і сказав що можна навіть просто в мікрохвильовці. Пізніше я дивився в інтернеті інтерв’ю з баристою, де чоловік казав, що його дратує коли люди хочуть пити гаряче лате, бо вони мають його пити тільки у канонічному вигляді як він готує)))) Тож майте на увазі світ кави не такий простий як може здаватися. Коли ми в іншому кафе купили собі кави, то я собі зробив в ній подвійну порцію вершків. Пішли дивитися що цікавого в місті.

Найкраще починати знайомство із прогулянки вздовж річечки. Тут все зелене й затишне, над річкою висить стигла вишенька-черешенька. І висить прямо як у вірші Лесі Українки, не дістанеш. У нас із Дашею вже є відпрацьований акробатичний трюк для таких черешеньок. Наїлися ягідок, напилися молочка, настрій на максималках, гуляємо далі. Далі на нас чекало свято, сьогодні місто Вадуц настільки масштабно щось святкувало, що приїжджали автобуси з туристами розбрендовані різними неєвропейськими далекими країнами. В місті почався концерт, роздавали безкоштовно морозиво із горіхами австралійської макадамі.

Проводилася купа веселих конкурсів із видачею призів. Ми тепер на довгий термін забезпечені туристичними тюбиками крему від засмаги. Хоча хто знає, може у Ліхтенштейні кожен день такий радісний. Цікаво, що в околицях міста. Околиці були схожі на декорації до серіалу “В кращому світі”, де жінка прокинулася у справжньому раю. Краса і затишок неймовірних масштабів.

В цілому є віддалена схожість з Андоррою, але тут все зроблено начебто ландшафтним дизайнером. Щодо відвідування країни, якщо у вас у Швейцарії є хоча б чотири дні, то половину одного з них має сенс виділити на Ліхтенштейн. А нам час повертатися у Швейцарію.

Швейцарія

Щойно ми виїхали з мальовничого Ліхтенштейну, як види стали ще вдвічі мальовничишими, а гори ще вищими. Знову з’явилося те приємне відчуття, коли зайвий раз боїшся сходити до туалету в поїзді, щоб не пропустити чергову швейцарську красу за вікном. І те приємне відчуття коли усі поїзди між собою ідеально синхронізовані. Наші друзі Таня із Томасом нас зустрічали в Ейнзідельні. Це була дуже радісна і тепла зустріч.

Таня нас познайомила зі своїм швейцарським сьогоденням. У Тані тепер є грядка на якій вона бореться зі справжніми швейцарськими слимаками! Це аналог битви проти колорадських жуків в українських селах. А ще ми познайомилися із їх кицькою, яка схоже планує стати науковим інженером і тому їй усе цікаво. З самого ранку у нас був сніданок на природі біля будинку.

То був справжній гастрономічно-сирний швейцарський рай із яскравою панорамою. За сніданком ми обговорювали буремне життя швейцарських равликів. Я чесно кажучи після подорожі досі не можу дивитися на равликів без згадки Таніної грядки.

Трекінг від Ibergeregg до вершини Spirstock

Я б з радістю написав, що це один з найкрасивіших трекінгів, але у Швейцарії некрасиві трекінги схоже законом заборонені. Тому куди не підеш завжди буде красиво, а якщо все закрило туманом, то ти маєш уявою домальовувати як тут усе красиво. Сьогодні нам пощастило і маршрут показав усю свою красу.

Навіть на вершині знайшли камінчика-мандрівника. Але камінчик був такого розміру і ваги, що схоже він там ще довго буде лежати. Увесь маршрут в обидва боки у нас зайняв близько п’яти годин, але ми були обмежені дощем, що прогнозували рівно до хвилини. Коли ми тільки починали маршрут, то бачили над озером невелику хмаринку, але саме вона за п’ять годин переросла в дощову. Цікавий факт, але попри надвисоку швейцарську точність, дощам тут правила не писані, і він якщо передумає, то може й не початися, як сталося сьогодні.

Мені взагалі здається, що тут дощі спеціально чекають доки ти опинишся на вулиці максимально далеко від накриття. Як раз сьогоднішній день був показовий. Ми повернулися до Тані і я вирішив, що погода доволі стабільна і потягнув Дашу гуляти. Таня нам влаштувала підвечірок із фруктового салату та апероль шприца на фоні зеленої долини. Тепер ми знову готові підкорювати гори. Таня нам поставила на карті мітки куди треба дійти.

Маршрут як завжди був класний, але останні 100 метрів в гору треба було бігти інакше краплями зливи просто б придавило. Це було прямо як в одній зі сцен фільму-апокаліпсису 2012. Коли дощ перестав йти, було, як на зло, все ще світло. Тож я зміг Дашу витягти ще на третю вилазку. Це як в тому анекдоті де чоловік потрапив до вічного раю і намагався якомога швидше наїстися амброзії, бо боявся що його скоро реанімують.

Так і тут в подорожі треба надивитися на все максимально, а надивитися чесно кажучи неможливо. Наступний день був робочий, ми з Дашею вдвох поїхали на велосипедах досліджувати приховану красу гір. У напрямку села Studen виднівся водоспад. Треба б його перевірити. У Швейцарії є умовний мінус, це гірська країна і рівні дороги тут доволі рідкісні. Тож доведеться попедалити трохи вгору.

Звісно, що водоспад на то й водоспад, щоб падати донизу, але, на жаль, не настільки донизу як того хотілося б. А ось назад їхати було одне задоволення, педалі взагалі були зайві.

Ще в горах не завжди видно справжній горизонт і навіть там де очам здається, що пряма дорога доводиться викладатися на всі сили. Але велотрекінг по Швейцарії це окремий естетично-красивий вид розваги.

Золото Наполеона

Але ми були обмежені у часі, оскільки Таня звільниться о другій годині та можна буде нарешті знайти заховане золото Наполеона, яке вже сотні років ніхто не бачив. За легендою воно якраз недалеко від будинку Тані та Томаса. Я чесно кажучи був впевнений, що ми його знайдемо. Я не знаю, що саме ми робили не так.

Єдина зачіпка, що там була розлита річка, яку ми вирішили не переходити, за якою якраз була ущелина де Наполеон мав сховати золото. Але ж тому й золото ніхто не знайшов, бо якщо всі б знали, що воно саме там, то його б знайшли. Я подивився і під камінчиком, і в кущиках, і навіть за великим деревом – золота не було. Ех, а у мене вже був цілий план на нього. Та й нам із Танею та Томасом було б легше літати одне до одного в гості на власних гелікоптерах. Але знайти золото – це як квиток у лотерею, а свій квиток я вже знаходив, то був авіаквиток до Куби. Але все ж таки золото спробуємо знайти наступного разу, тож, будь ласка, не шукайте його поки що. Але головне золото цієї країни це пейзажі. Ввечері нам Таня організувала культурно-розважальну театральну програму із поглибленим вивченням швейцарської мови. Я вже чекаю коли ми через чотири роки ще раз підемо на ту виставу і порівняємо глибину сюжету.

Рейнський водоспад

Коли ми минулого разу проїхали левову частину країни, я зрозумів, що ми не бачили водоспаду, який час від часу майорить у групах присвячених красі нашої планети. Водоспад на фотографіях людей виглядав зовсім фантастично. На сьогодні ми купили швейцарський проїзний, тож від півночі до наступної четвертої години ранку уся Швейцарія наша.

Чим далі ми їхали на поїзді, тим простіше ставали види. Навіть трохи не вірилося, що у Швейцарії є не гірська місцевість. Тепер було доволі схоже на українські лани. Даша на мене подивилася і перепитала чи я впевнений, що водоспад того вартує. Але варто було тільки приїхати на зупинку, одразу стало зрозуміло, що такого масштабу водоспад вартує навіть окремої подорожі.

Скажу так, ми бачили найповноводніший у світі водоспад, нас тут вразити важко. Але як і з Ісландією, цей водоспад викликав справжній ефект Вау. Незрозуміло було в якій послідовності взагалі його дивитися. Але спочатку треба спуститися зі станції. Спуск тут доволі продуманий – сідаєш в трубу і їдеш до низу. Місцевий дідусь із зацікавленістю спостерігав як ми ліземо в трубу, але сам чомусь не ризикнув.

Було весело! Навколо водоспаду є різні оглядки. Сьогодні він був настільки повноводний, що одна з оглядок була затоплена. Ми перейшли по мосту на іншу сторону, там зона платних оглядок, вхід коштує по 5 франків. Воно того однозначно варте, такої близькості до водоспаду у нас вже давно не було.

Потужність не піддається опису, це як епіцентр тотального потопу, тільки на тебе вода не попадає. Ще й нам пощастило побачити екскурсійний дирижабль над водоспадом. Навіть таке в наш час буває. У підсумку додаю цей водоспад до місць “маст сі” у Швейцарії.

А нам треба рухатися далі, бо день на проїзному спланований до хвилини, тож біжимо на автобус щоб з нього вчасно пересісти на поїзд. Щось не виходить у нас в подорожах не бігати, але ми працюємо над цим.

Штайн-ам-Райн

Пречудовим доповненням до бурхливого водоспаду буде дуже спокійне і затишне місто на річці Рейн. Сюди їхати близько години. Місто дуже мальовниче і на фоні попереднього – спокійне. Будинки розмальовані неймовірними розписами, не місто – а писанка!

Тут гуляють люди, начебто в годині їзди немає ніякого фантастичного водоспаду. Качечки плавають по річці по своїх качиних справах. Вздовж річки простягаються рейки дитячої залізниці, але поїзд на жаль сьогодні не ходив.

А так було б цікаво якщо раптом його теж покриває проїзний. Кілька годин на місто вистачить, після цього логічним продовженням буде Цюрих.

Цюрих

Тут ми зустрілися з Танею, у Бургер Кінгу з’їли унікальний місцевий бургер, який в минулій подорожі не знайшли та пішли гуляти в сторону озера. Щоб гулялося смачніше, ми закупили швейцарських цукерок і тут був цікавий момент, такі ж самі цукерки продаються в Польщі та вони дійсно не такі смачні як у Швейцарії. Я б описав Цюрих як непогане місто, але краса Швейцарії криється в маленьких містечках та селах. Тож ми затарилися безалкогольним промоційним сидром, купили пляшку рому і відправилися в круїз на поромі по великому озеру.

Цюрих виявився дуже довгим містом, уся дорога на поромі займала понад дві години і мені здається, що вздовж міста ми пливли мінімум перші пів години. Наступні півтори години промайнули за якусь мить за теплими бесідами.

Швейцарія приємна тим, що маючи денний проїзний та ідеально розвинену транспортну мережу ти буквально пливеш в океані позитивних емоцій та нових відкриттів. Хочеться щоб ця подорож ніколи не закінчувалася. Але на жаль це лише озеро, не нескінченна ріка.

Ми причалили до міста Рапперсвіль-Йона. Ще є пів години на місто і далі починаємо дорогу до Тані. Як і минулого року, рандомне містечко в цій країні це завжди безпрограшний варіант, воно обов’язково буде класним і затишним. Ми за тридцять хвилин навіть замок на горі встигли подивитися.

І знову це приємне відчуття коли ще не закінчилася поточна подорож, а ти вже мрієш як колись повернешся. Це відчуття зазвичай притаманно країнам Азії. Хоча повернення в ті далекі країни на нашому досвіді відбувається раз на 12 років в кращому випадку. В цьому світі стільки прекрасного і так хочеться все подивитися і не по одному разу, але завжди доводиться обирати в рамках пріоритетів.

Велотрекінг

Сьогодні у нас останні пів дня в країні неймовірних панорам, а далі не менш красива дорога додому панорамними поїздами. Цю половину дня ми присвятили великому 25-кілометровому маршруту на велосипедах.

Я знаю, що для багатьох велолюбителів ця відстань не така що вражає, але для нас це було б норм пройти пішки, а на велосипедах зараз спробуємо. До цього у мене в житті був тільки один досвід великої подорожі на велосипеді, але закінчився він в травмпункті після ДТП. Щось мені з велосипедами не дуже щастить))))

Швейцарія нарешті прийняла нас у свої обійми і вперше за дві подорожі освітила долину з озером кантону Швіц яскравим сонцем. Минулого разу я тільки міг уявляти як вона виглядає без туманів і дощів. А тепер Білочка та Зайчик мчать на велосипедах під теплими сонячними променями вздовж великого нескінченного озера. Один тільки мінус, якщо дивитися по сторонах, то можна впасти з велосипеда.

Зробили повне коло, тепер треба починати зворотний маршрут. Коли ми їхали у поїзді то очі неможливо було відвести від сонячних гір та пейзажів, а в кінці на нас ще чекала 20-хвилинна пересадка на озері Лугано, щоб ще раз дотикнутися до тієї краси і сказати “До зустрічі!”.

Ось ви чули колись раніше про Адршпах? Бо я ні) Даша колись дізналася, що у Чехії десь є скельне місто, як туди дістатися ніде не писалося, але ми собі його одразу занесли у віш-ліст. За два роки ми нарешті зловили таку акцію у Прагу, щоб це не перетиналося з нашими іншими подорожами. Оскільки Чехія відносно недалеко від Польщі, то ми взяли квиток тільки в одну сторону і протягом тижня плануємо поступово їхати додому і вже точно якось доберемося до того невідомого Адршпаху.

Прага

Це наша друга подорож до Праги, перша була ще в довоєнно-доковідні часи. То були настільки далекі часи, що навіть технології 5G ще не існувало і людям, щоб повірити у рептилоїдів або тотальну змову, треба було боятися містичних тамплієрів і інопланетян ануннаків. Потім технології пішли вперед і стало набагато легше повірити у світову змову про розповсюдження страшного віруса через вежі зв’язку 5G та рідкі чипи, що вколюють разом із вакциною проти того самого віруса.

Тепер цікаво було подивитися на Прагу вже досвідченим оком. Прага виявилася дійсно такою ж туристично-приємною як і минулого разу, це дійсно таке місто, де можна сміливо гуляти цілий день і буде цікаво. При чому Прага дуже вирізняється красою від інших чеських міст.

Наприклад можна взяти Остраву. Якщо ви в Остраві гуляєте після заходу сонця, то ви неймовірно смілива людина, Брно класне, але невелике, а ось Прага – золотий стандарт для туризму. При тому туристи сюди приїжджають дуже різноманітні. Доки ми їхали в метро, то побачили дивну компанію: босу дівчину, по вигляду її хлопця, схоже вони приїхали на фестиваль. Потім бачили, як вагітна жінка нападала на того хлопця, а хлопець почав лупити кулаком у вікно вагону метро. Цікавий факт, але скло у вагонах метро виявилося дуже міцним. Як тільки вийшли з метро, то побачили татуйованого чоловіка-громилу у м’якій шапочці у вигляді покемону. Я б сказав так: Прага – місто контрастів! Ми заселилися в апартаменти, що знаходилися на останньому поверсі, тож у нас були косі стелі із вікнами і можна було подивитися і помацати дах.

Цікаво, що минулого разу Прага нас приємно здивувала сучасним магазином іграшок, я тоді був як МакКалкін (чи як його там правильно) у магазині іграшок у Нью-Йорку. Цього разу ми випадково забрели в магазин у вигляді шахти де добувають цукерки. Ми навіть не планували купувати цукерки, але формою і виглядом нас змогли затаргетувати. Ще там була величезна книга-том для відгуків, і на полиці штук сім вже заповнених томів лежало.

Після цього магазинчика ми почали більше вдивлятися у місцеві заклади і вже невдовзі були у барі, що мав ватні хмари і виглядав максимально казково. У Праги є щось спільне з Україною, наші українські заклади доволі часто можна назвати справжніми арт-об’єктами, на відміну від більшості закладів Європи.

Сьогодні у нас була тільки половина дня, чого вистачило щоб пройти усю основну частину міста. Ще був план повечеряти у тематичному ресторані вепровим колінцем, але було кілька нюансів. Той наш улюблений ресторан з минулого приїзду не пережив ковід, а ще по дорозі трапився Макдональдс у якому продавалися біг-тейсті. Як я писав вже в інших розповідях, у Польщі ще не винайшли біг-тейсті, тут Макдональдси ще розвиваються, днями тільки винайшли морозиво ріжок! Ми ходимо зазвичай багато і швидко, тож за половину дня виконали увесь основний план по місту. Зранку можна продовжувати маршрут.

Карлові Вари

Про це місто я чув з дитинства як про щось дуже міфічне, казкове і дуже далеке. Коли готували маршрут, то я помітив, що саме час реалізовувати усі недосяжні мрії. Та ще й реалізація займає дві години в одну сторону. Вай нот! Взагалі про реалізацію власних мрій завжди варто пам’ятати і виконувати їх. Бо як ми бачимо, життя така штука нестабільна, що сьогодні у вас є можливість виконувати мрію, а завтра ти лежиш зі вщент зламаними руками і радієш, що так легко все обійшлося) Колись ми відкрили для себе Азію і зробили дуже сильний акцент у подорожах в тому напрямку. Наразі можливість відвідати Азію є, але тепер це максимально нерентабельно. Або подорож у Південну Америку, квитки тоді коштували космічні 2000$ по курсу 12. І коли здавалося, що гірше ціни вже не буде — курс став 23. Але ми тоді зробили правильний вибір і взяли по курсу 12. А зараз я взагалі не впевнений, що зважився б віддати таку суму за транспорт. Тож за можливості не відкладайте життя. А ми тим часом ні, не доїхали до Карлових Вар, а дочекалися фліксбасу, що дуже запізнився. У Карлових Варах на нас за прогнозом чекав дощ у форматі тотальної зливи, але як це буває, погода заради нас відклала плани і вилила увесь дощ доки ми їли вепрове колінце у ресторані. Ніколи не задумуєшся скільки у світі вепрів доки не будеш кожен раз у чеському ресторані замовляти по коліну. Місто максимально тематичне. Трохи схоже на польську Криницю-Здруй, але більшого масштабу. Гуляти тут-неперегуляти, є і річка, і вулиця, і гори і питна лікувальна вода. До речі, вода безкоштовна, як тобі таке, Польща? І, як не дивно, але смачніша. В сенсі, на смак що там гімняна, що тут. Але якщо обирати між рівнем гімнистості смаку, то в Карлових Варах краща. Нас приємно здивував вигляд місцевих вулиць із радянським готелем-гігантом. Тут можна робити фотосесію на плівковий фотоапарат, додавати ефект сепії, писати Чехія-77 і буде як подорож у часі.

Одна з головних місцевих розваг це відвідати музей бехерівки із дегустацією, але одна проблема, сьогодні екскурсії були виключно чеською або німецькою. Це дуже туристо-орієнтований музей. Тому ми вирішилися обмежитися чеським пивом. На гуляння по місту у нас було близько шести годин, чого з головою вистачило, щоб навіть на гору залізти.

І можна повертатися на ночівлю до Праги. Наступного ранку у нас було ще пів дня у столиці. Пам’ятаю, що минулого разу ми їхали у район Вишеград, але там нічого особливого не було, тож цього разу ми вирішили з’їздити ще раз і перевірити професійним оком. І знаєте що? Там дійсно нічого особливого!

Зате порадував ресторанчик з високим рейтингом і коментарем “Як у моєї бабусі”. Ми не роздумуючи пішли перевіряти, що там чиясь бабуся готує. У невеличкому ресторанчику людей було багато. Переважно сиділи у форматі великої родини за одним столом. Ми собі знайшли невеличкий столик у куточку. Як виявилося “бабуся” комусь готувала різотто та часниковий вершковий супчик. Було смачно, на десерт був настільки смачний пиріг, що довелося додаткову порцію замовляти. Що ж, не дарма заїхали до Вишеграду! Назву не пам’ятаю, але якщо у вас празька трапеза і ви помітили, що відчуваєте себе як у бабусі, то ви прийшли за вірною адресою. Ну що ж, поїли? Починаємо маршрут до Адршпаху. Оскільки наша наступна локація – село, то треба одразу запастися продуктами доки ми серед магазинів. Спочатку ми ледве не сіли в інший автобус за тим самим напрямком. Це помітив випадково водій, бо одне з наших місць було зайнято в його базі. На правильному автобусі за кілька годин доїхали до Трутнова.

Це малесеньке містечко в якому треба пересісти на поїзд. У нас в запасі є приблизно 50 хвилин, тож цього вистачить щоб і місто подивитися і повечеряти. Тут цілий культ кебабів, такого формату закладів багато і в усіх хороші рейтинги. Я взагалі не пам’ятаю чи був десь у кебаба рейтинг 4,7. Містечко затишне, 50 хвилин щоб його подивитися і відчути як раз. А он і наш маленький потяг із двох вагонів. Це наш улюблений тип потягів, які їздять у чеських або словацьких горах. Навколо пасуться тваринки, будиночки розсипані у підніжжя зелених гір. О тааак, це природа – наша стихія.

Адршпах

Ми вийшли прямо біля парку, вже був вечір і десь за горами сідало сонце. До готелю йти 18 хвилин. А до входу в парк 2 хвилини. Після 18:00 вхід безкоштовний, оскільки зачинені каси. Так, йдемо хоча б одним оком подивимося. Заховали продукти та два йогурти під ялинкою, щоб полегшитися. Сподіваюся ведмідь їх не з’їсть доки ми будемо гуляти. Парк видно, що хороший, на вході красиве озеро.

Як раз можемо зробити коло вздовж озера. Скоріше б настав ранок! А може зараз ще підемо вглиб? Але після заходу сонця не дуже хочеться вештатися серед дрімучих лісів. Все ж таки дочекаємося ранку. Рішення до речі було доволі правильне, оскільки ми не усвідомлювали розміри парку. Більшим був тільки Чжанцзяцзе у Китаї, там треба було витратити два повних дні. По дорозі з парку ми знайшли загублений студентський проїзний якоїсь дівчини, тож буде квест її знайти в інтернеті щоб повернути. Ми арендували будиночок на околицях села, біля річечки із власною альтанкою із видом на скелі Адршпаху. Звучить мило і затишно? Так і є!

Це були одні з найкращих апартаментів, що нам попадалися. Коли ми заселялися були сутінки, на порозі нас зустрів кривий чорний кіт. Кіт наче хотів нам щось сказати, але ж ви розумієте, хто буде дослуховуватися до кота. Ми зайшли в середину будинка, а чорний кіт здивовано дивився на мене через вікно. Поставили чай, знайшли красивий сервіз і вирішили, що будемо чаювати в альтанці. Йдемо подивимося що тут є в околицях цього безлюдного села доки закипає чайник. Ми вийшли з будинку і помітили, що на другому поверсі на кухні ми залишили світло.

Але чомусь в одному вікні видно якісь рухи, Даша сказала що це явно вітер колише занавіски. Як назло вітру на вулиці не було, та й вікна були зачинені. Ну добре, хай то буде вітер, так легше. Ми перейшли через річку і стежкою дійшли до залізничних рейок. Ліхтарик семафора беззвучно мигав. Але поїздів не було. Далі стежка вела у все той же дрімучий ліс. Так, у нас там явно чайник закипів, треба повертатися. Знову у вікні якісь рухи. І взагалі якесь світло стало доволі тьмяне. Даша сказала, що, мабуть, це вікно якогось сусіда, який можливо живе в іншій частині будинку, а інше то вже нашої кухні. І тут містична тінь із першого вікна перейшла у “наше” вікно. Поруч на сараї висів плуг із погрожуючими шипами, кривий чорний кіт сидів біля подвір’я і все так же загадково на нас дивився. Доведеться чаювати разом із барабашкою! Ми зайшли в середину і піднялися на кухню, стало трохи легше коли ми помітили що на кухні взагалі немає цих вікон… А чи були ті вікна? На щастя, барабашка по ночах також спав, тому нас не турбував.

Ранок! Даша приготувала як завжди смачний сніданок, зробили з собою бутербродів і можна починати маршрут. На територію парку ані води, ані їжі немає, тож беріть провізію із собою. Це був будній день, тож народу було небагато.

Я з вечора провів справжнє детективне розслідування з приводу знайденого студенського і зміг знайти профілі дівчини у різних соціальних мережах, хоч усі профілі були максимально закриті і з відключеними повідомленнями, але я зміг з’ясувати що це місцева дівчина, яка дуже любить великих собак. Раніше вона носила проїзний у чохлі телефону, але приблизно рік тому поміняла телефон і тепер він без чохла, тому вона і загубила перепустку. Дівчина розмовляє чеською та українською, а її батьки не зареєстровані в соціальних мережах. На касах парку працівниця нам сказала, що знає цю дівчину і залюбки їй передасть проїзний. План Б був знайти в цьому селі будинок, у якого нижня частина кам’яна, дерев’яний ґанок, чотири білі великі собаки і одна чорна, та що чорна схожа найдобріша і навіть гавкати на нас не буде. Ось стільки інформації можна отримати про людину, яка повністю закрила будь-яку інформацію зі свого профіля у соціальних мережах. Пам’ятаю, колись у Києві мені подзвонив невідомий номер і жінка сказала “Вітаю Андрію, це підтримка проїзних карток Києва, повідомляємо Вас що ви 7 хвилин тому загубили свою картку на такій-то зупинці автобуса, вона у вас випала із задньої кишені”. Повернемося до парку.

Парк дійсно неймовірний, складається із двох великих частин. У парку настільки є круті скельні місця, що має сенс проходити взагалі усі маршрути. Навіть якщо є десь обхід, треба пройти спочатку по обходу, потім зробити коло і пройти по більш довгій дорозі, так ви точно нічого не пропустите. Найбільше вразила гігантська тріщина в скелі, всередині були вузькі сходи і треба було проходити скрізь скелю.

Додатковою розвагою є катання на човнику, десь у відгуках читав, що там нічого особливого, але головна частина це розповідь човнаря. Я не буду спойлерити, ви повинні самі дізнатися історію озера, це якщо ви розмовляєте польською (чеською або німецькою). На підході до озера ми помітили табличку, що шанувала пам’ять затонулих і вказана сьогодняшня дата. Ми спочатку не зрозуміли, але скажу так, сплавайте на човнику і будете в темі. Перед нами йшла вчителька із класом дітей. Ми запитали касира, чи помістимося в один човен із ними, на що вчителька відповіла що має 58 дітей, тож точно не помістимося. Оскільки у човні 65 місць, ми зробили висновок що ця вчителька точно не викладає математику, а коли вона з частиною дітей сіла у різні човни, що відправляються з інтервалом у 20 хвилин то ще й відкинули предмет логіку) Від човника залишилися дуже задоволені. Коли всі сіли, то човнар запитав які тут є національності, після питання про українців він запитав, а чи є у човні терористи, нащо один чоловік винувато підняв руку.

Коли ми закінчили із першим парком, то пішли далі у Теплицькі Скелі, це другий парк. Якщо ви почали маршрут із самого ранку і 25000 кроків для вас не вирок, то обов’язково пройдіть обидва парки, мені важко порівняти який з них цікавіший, в обох є свої родзинки. Десь в інтернетах ми читали що треба брати теплу куртку, бо буде холодно, ми думали, що то класична порада із серії “обов’язково беріть трекінгове взуття щоб погуляти по лісу”, але саме у Теплицьких Скелях є таке місце, де температура зі спекотної опустилася до… ми намагалися вгадати до якої вона опустилася та чому скелі називалися теплицькими? Але тут як раз висів градусник із позначкою 8 градусів. Холодна ділянка не супер велика і заради неї теплі речі тягти точно не треба, але якщо захопите із собою якусь накидку, то зайвим не буде.

У Теплицьких скелях було також два маршрути: короткий та довгий. Ми пройшли обидва, а потім йшли на вихід тим, що сподобався більше, то був короткий маршрут, що йде ліворуч на розгалужені. І ось ми переможці вийшли! 6,5 годин зайняв похід. На виході ресторанчик-кав’рня. Ну як ви знали, що це те, що нам треба? Нарешті з’явився інтернет, у цій місцевості взагалі інтернету майже немає, тож потрібні вайфаї. Зворотний поїзд буде через півтори години. Ось і ладушки, можна сидіти відпочивати.

Дух авантюризму підштовхував нас пройти до Адршпаху годину пішки. Але ні, ми ще не закінчили маршрут. Хоча 15 хвилин по околицях міста можна й прогулятися. По дорозі ми помітили щось схоже на вибухівку серед лісу, ми дійшли однозначного висновку, що натискати не варто.

Пізніше ми дізналися, що це маркер кордонів території, але як саме він маркує територію і чому він схожий на вибуховий предмет не зрозуміло, хоча можливо стане одразу зрозуміло як тільки на чужій території наступиш на таку штуку. Але як же тут мило виглядають поїзди на фоні природи.

Ми знову біля входу у парк, довго не роздумуючи ми пішли на друге коло по кращим місцям, оскільки був вечір то людей взагалі не було! Зранку на кам’яному столику ми залишили камінчика-мандрівника у вигляді черепахи. Зараз вже побачили, що камінчик розпочав свій маршрут.

У нас за останні дні з’явилися нові камінчики з Америки, ми їх знайшли у Празі, тепер вони помандрують у Польщу. Мило повечеряли у сонячному ресторанчику і пішли чаювати на ґанок біля будиночку. Барабашка нас вже приймав за своїх, тож навіть не показувався, а білочка та зайчик на дерев’яних стільчиках пили чай із видом на скелі Адршпаху!

Замок Ксьонж

Є у Польщі таке місце, куди фіг дістанешся! Але для туристів котрі змогли самостійно дістатися навіть до Мачу Пікчу, немає нічого неможливого. Ранок почався з того, що ми затупили з часом і 18-ти хвилинний маршрут довелося пробігти з речами за 8.

Я пропущу момент наскільки складно виявилося добиратися до того замку, навіть просто по польському місту Валбжих, де той замок розташований. Але тепер я знаю, що у цьому світі є не тільки перуанське Мачу Пікчу із “неможливим” добиранням.

Але сам замок сподобався, навіть попри важкий шлях. Особливо зайшли сади навколо замку та панорама з парку.

Там він взагалі виглядає як на картинці. Ще є окремо палмярня. Вона знаходиться в 30 хвилинах пішки від замку і її однозначно варто дивитися. Там є дуже затишний ресторанчик, але, на жаль, ми не встигли по часу до закриття. Ресторанчик виглядав як пікнік серед саду, дуже шкода, що не встигли. Шлях до палмярні схоже розраховувався на релаксову шляхетну прогулянку по зеленій зоні від замку, але ми як завжди хочемо багато чого встигнути за короткий час, тож наш похід був трохи протилежний слову “релаксова”. Але нам як завжди усе сподобалося. Тепер можна їхати на фінальну точку маршруту – до друзів у Вроцлав. А зайві речі так взагалі з Вроцлава відправили до дому поштою щоб із собою не тягати.

Тромсе, Норвегія

Це місто знаходиться за арктичним колом, сюди можна дістатися недорого авіакомпанією Візейр і вполювати північне сяйво.

Лаго ді Тенно, Італія

Це озеро хоч і невелике, але має незвичайно яскравий і красивий колір води. Приємним бонусом місцевості є велике озеро Гарда, де можна провести чудовий відпочинок. Дістатися до Гарди можна легко поїздами з Мілану, Венеції або Верони.

Хверір, Ісландія

Дуже підходить для людей які хотіли б побувати на іншій планеті, але народилися зарано для космічних подорожей. В Ісландії з легкістю можна було б виділити водоспади, льодовики або багатокольорові гори, але Хверір що бурлить, кипить та димить відрізняється своєю унікальністю в Європі.

Метеора, Греція

Чудове місце для прогулянок по скелях із відвідуванням діючих храмів. Дістатися сюди можна самостійно приїхавши поїздом у Каламбаку. Звідти кожний день ходить автобус. Зверніть увагу на розклад роботи храмів, вони працюють не кожен день.

Мон сан Мішель, Франція

Абатство розташоване в найпрекраснішій частині Франції — Нормандії. Дістатися до абатства відносно легко. З Лілля або Парижу ходять автобуси до міста Кан, звідти кожен день ходить поїзд до міста Понторсон. Ночувати можна в Кані, і за один день легко зганяти туди-назад. Від Понторсону до абатства ходить автобус, що по розкладу схоже синхронізований із поїздом. Або 10 кілометрів пішки по прямій дорозі. Оскільки ви вже у Нормандії, то не пропустіть місто Руан.

Острів Стрисьо, Швеція

Пустеля в Аркашоні, Франція

Ми для себе відкрили дві шикарні пустелі в Європі, одна з них знаходиться в Аркашоні, до якого треба їхати автобусом з міста Бордо. Друга пустеля Леба, до якої можна доїхати поїздом від Гданська. У пустель є чудова риса, якщо потрапите в погану вітряну погоду, то буде шанс побачити і відчути справжню бурю, якщо погода буде сонячною, то романтичний закат увесь ваш.

Альберобелло, Італія

Дуже тематичне містечко із незвичайними будиночками. Дістатися автобусом можна з міста Барі.

Острів Мадейра, Португалія

Замок Нойшванштайн, Німеччина

Цей замок виглядає максимально живописно серед інших замків що ми бачили у Європі. Одна з переваг, це панорамний міст Марії з якого відкривається така панорама. Нажаль міст доволі часто зачинений з різних причин. Дістатися до замку можна на поїзді від Мюнхена. Від зупинки поїзда туристів забирає місцевий автобус що привозить у локацію із замком.

Морське Око, Польща

Морське Око це гірське озеро, що знаходиться біля Закопане. Від залізничного вокзалу увесь час ходять маршрутки до парку з озером. Від Кракова до Закопане можна доїхати за 2,5 години автобусом або довше поїздом. При плануванні подорожі на морське око, слід врахувати два фактори: літо і ясний прогноз погоди.

Аннесі, Франція

Неймовірно тематичне французьке місто та озеро серед гір. Дістатися можна або автобусом з Женеви, Або автобусом від Ліона.

Амальфійське узбережжя, Італія

Якщо ви опинилися в регіоні Неаполя, то один день треба виділити на найкрасивіше узбережжя Італії. Зупинитися на прогулянку треба у містах Позітано та Амальфі.

Пором Lucerne – Brunnen, Швейцарія

Сінтра, Португалія

Якщо вам цікаво подивитися на архітектурні шедеври у вигляді справжніх замків Португалії, прогулятися по неймовірних лісопарках та полазити по таємничих тунелях, тоді два повних дні доведеться виділити. Сінтра знаходиться поруч із Лісабоном.

Де купувати квитки на автобуси та поїзди?

Офіційний сайт https://idos.idnes.cz/

Наскільки пунктуальний міжміський транспорт Чехії?

Під час нашої подорожі місцеві поїзди та автобуси були вчасно, а от Flixbus до Карлових Вар запізнився на півгодини.

Як дістатися до Адршпаху з Праги?

На офіційному сайті транспорту можна прокласти маршрут від Праги через місто Трутнов. Дорога займе близько трьох годин.

Де купувати квитки до парку Адршпах?

Квитки краще купити онлайн, іноді буває знижка. Або на місці, якщо будуть вільні слоти.

Скільки часу треба на відвідування парку Адршпах?

Парк складається з двох частин: Adršpach та Teplické skály. На Adršpach 3 години вистачить з головою, щоб обійти всі закуточки і поплавити на човнику. Ми за 6,5 годин пройшли обидва парки витративши на це понад 25000 кроків. Закінчили маршрут в місті Teplice nad Metuji і під’їхали назад до Адршпаху на електричці. Квиток треба купувати в один з парків, оскільки у них спільна територія. Квиток на вхід зі сторони парку Teplické skály коштує трохи дешевше. Ми приїхали з Праги ввечері та заселилися в селі біля входу в парк Adršpach. Наступний увесь день провели в парках.

Як доїхати до Адршпаху з Польщі?

На цьому сайті можна придбати квитки на поїзд, що ходить із Вроцлава по вихідних. У будній день можна доїхати фліксбасом до Трутнова, а потім на поїзді до Адршпаху. По дорозі з Вроцлава в Адршпах є місто Валбжих, де знаходиться замок Ксьонж, який теж дуже рекомендуємо відвідати.

Скільки людей було у Адршпаху?

В будній день людей було відносно небагато, але ми читали у відгуках, що у вихідний день людей буває дуже багато, квитків і паркувальних місць може не вистачити.

Як доїхати у Карлові Вари?

З Праги ходить велика кількість автобусів що перелічені на офіційному сайті транспорту Чехії.

Скільки часу потрібно на Карлові Вари?

У нас було близько шести годин, чого вистачило з головою.

Одного зимового вечора я Даші з Мишком вручив пазли, складання яких привело до місця де був захований квиток до невідомої подорожі. Це вже вдруге, коли я організовую секретну подорож, тож як тільки Даша взяла у руки пазли, то зрозуміла що її чекає подорож в чергове важкодоступне місце Європи. Коли і куди Даша з Мишком не знали. Час йшов, я посилено намагався скласти маршрут докупи і у мене почалося складатися враження, що ми одні з перших туристів, що вирішили подивитися в Словенію, в інтернеті інформації про те, що подивитися багато, а як дістатися – мало. У нас вже є на досвіді лідери по складності складання маршруту, такі як Південна Америка, Китай чи Ісландія. І мені здається, Словенія не далеко пішла. І ось нарешті маршрути складені, все готове до подорожі, я підготував Даші картку з підказками того, що буде в подорожі.

Даша ставила ставку на Норвегію. Ми приїхали в аеропорт, у залі очікування я їх посадив спиною до таблички з напрямком. Потім почалася посадка і Даша побачила що літак летить у Тревізо. Чого саме ми ще не бачили в Італії? Даша була здивована. Але Італія то була найближча країна, куди сідав літак. Тож у нас було близько чотирьох годин пересадки у Тревізо. Наші друзі також стежили за маршрутом, і були здивовані, навіщо нам летіти в Тревізо, де ми вже були.

Тревізо

В Тревізо було сонячно, місто нас прийняло яскравими річечками та каченятами. Якийсь турист мирно спочивав на зеленій галявинці серед цього раю. Ми взагалі не могли впізнати місто, навіть спеціально перевірили чи саме в Тревізо ми були минулого разу.

Таке враження, що ми тоді гуляли не по тим вулицям. Було нескінченно мило. Ми пішли в піцерію, було доволі смачно, але Даша сказала, що тяжко нам тепер буде цілий тиждень харчуватися піцою. Але я її заспокоїв що піца навряд чи буде на цьому маршруті. Даша ще більше здивувалася, чому це в Італії на маршруті піци не буде.

Ми прийшли до місця збору і сіли у трансфер. Наш друг Андрій проаналізував місце нашої посадки і висунув теорію, що я везу Дашу у напрямку Словенії, можливо в італійський курорт Трієст. Даша ідею зі Словенією відкинула. Але коли водій почав розмовляти зовсім незнайомою нам мовою та ще й явно слов’янською, Даша вже не була впевнена, що наша подорож буде по Італії. Через годину їзди ми проїхали вказівник “Словенія”. Мишко міцно спав і прокинувся вже коли ми переїхали кордон. Мишко намагався вгадати що це за країна навколо нас. Я всіх привітав із відкриттям нової країни! У Мишка це 25-та, у нас 66-та. Я сказав Даші, що маршрут розповідати не буду, хай повністю вся подорож буде у форматі сюрпризу. Сказав тільки, що міста я на маршруті мінімізував і буде майже суцільна природа.

Любляна

Зазвичай міста-столиці це не найкращі міста країни. Але тут був приємний виняток з правила. Не дарма місто має таку приємну назву. Знайомство краще почати із місцевої кухні. Оскільки це колишня Югославія, то кухня буде майже така ж сама як і у країн хорватського напрямку. Головне обрати ресторанчик по приємніше. На карті явно виділявся за кількістю відгуків ресторан “Сараєво 84”. Коли ми побачили чергу на вхід, то одразу зрозуміли дві новини – ресторан дійсно класний і ми туди, на жаль, не потрапимо. Чергу навіть дощ не зупиняв. Ну й добре! Відкриємо тоді свій ресторан і будемо в ньому самі їсти! На щастя, знайшли ресторан з ще більшим рейтингом, та ще й відчиненим особисто для нас! Вибір страв у цих країнах доволі очевидний – плескавіца, або чевапи) При тому, плескавіца за великим рахунком це котлета зроблена з чевапів. Але смачно, головне щоб каймак був смачним. У Даші з Мишком були місцеві шашлички з напівсирого м’яса.

Ми запитали офіціанта чи це норм? Він повідомив, що це з родини ромштексових, тому має бути саме так, але він і з радістю досмажить, якщо нам дуже треба. Ми вирішили залишити як є, бо треба їсти в канонічному вигляді. Одна із фішок Любляни, що з собою треба було взяти стару пару взуття, але я зовсім забув навіщо, і перед подорожжю не зміг знайти пояснення, тож пропустимо цей момент. Після вечері столиця нас привітала дощем, тож довелося йти у готель, доки зовсім не промокли. Бо попереду великі плани. На щастя, поруч із нами була автобусна зупинка. Хоча ми зайшли в правильний автобус, водій чомусь два рази перепитав куди саме нам їхати. Таке враження що від відповіді залежав напрямок маршруту. Хостел нам попався максимально цікавий. Точніше це був не хостел, а паб. В прямому сенсі цього слова. Паб був зачинений, але у нас був код від замку.

Тут є і барна стійка і посуд з міні-кухнею, шкода тільки пивного крана немає. Вниз по сходах перероблені складські приміщення під помешкання, там у нас була ціла велика кімната, а враховуючи, що в цьому барі більше ніхто не жив, то взагалі все було навколо наше. Доки Мишко дивився внизу телевізор, ми з Дашею пили чай за столиками поруч з барною стійкою у власному пабі. До речі, що ми тільки на букінгу не винаймали, вже навіть печери, але паб то вперше. Хоча пригадую, все-таки було у нас житло в Кам’янці-Подільському, в якому раніше було кафе. Теж дуже цікавий досвід.

Логарська долина

Було дуже складно спланувати цей фрагмент маршруту, бо всюди було написано, що варто побувати в Логарській долині, але ніде не сказано як туди дістатися публічним транспортом. Тож маршрут був трохи ненадійним, але начебто все мало скластися. Спочатку ми на автобусі поїхали до села Шемпетр. Там ми смачно поїли буреків в місцевому супермаркеті. А далі нас має забрати автобус і довезти до села Солчава. Після цього нам потрібно буде ловити автостоп. Знаю, звучить як “надійний на всі сто план”, але за великим рахунком, або так, або ніяк. Як не дивно, на безлюдну зупинку Шемпетра таки приїхав автобус, і він навіть дійсно повіз нас у Солчаву. Все не так вже і погано. Не знаю як там буде в Логарській долині, але за вікнами вже види трохи схожі на Норвежські. Безмежно красиві лани та гори, ріки та пороги-водоспади, люди всюди гуляють, собаки радіють. Все соковито-зелене. Гармонія така, що в автобусі можна медитувати. Але у нас вища мета, причому вища в прямому сенсі цього слова.

За півтори години автобус нас завіз кудись в самий куток країни. Можливо ми тут взагалі перші люди у світі! А ні, он в туристік інформейшені сидить жінка. До Логарської долини близько семи кілометрів, але зворотний автобус буде через 5 годин, тож у нас не дуже багато часу щоб йти додаткових сім кілометрів. Працівниця повідомила, що автобус тут ще не винайшли. Але є електровелосипеди. Це гарна новина! Але інформейшен центр закриється через три години. Це вже не дуже гарна новина. А ціна велосипедів по 45 євро з людини! А… ну тоді… нам за великим рахунком не так важливо о котрій вони зачиняються. Ми ще раз уточнили ціну, таки так, за родину 135 євро треба викласти щоб покататися на велосипеді, і що дивно, за таку ціну велосипед собі залишити не можна. Тоді як і планували, автостоп. Про це нам додатково повідомив і водій автобуса і жінки з інформейшен центру. Тепер залишилося тільки машини тут знайти. Їх не те щоб мало, вони тут не їздять. А ні, он одна їде. І навіть зупиняється! І заїжджає в гараж перед нами… Оскільки наступна машина тут з’явиться можливо влітку, то я пішов до пані вести важливі переговори. Після довгих переговорів з’ясувалося, що жінка говорить тільки словенською. І, на щастя, вона не знала як англійською відмовити наполегливим туристам. Тож махнула рукою щоб ми сідали в її машину. Даша мене запитала про що я домовився з жінкою, а я відповів, що не знаю. Добре хоч я багато гуглив і знав, що в самій долині є дорогий готель Плєснік, ось на цьому слові ми з водієм і зійшлися.

Далі було як в якійсь грі де міняються сезони. Перші шість кілометрів було літо-літо, але як тільки машина повернула у долину то там була зима в самому розквіті. Я коли планував маршрут, то вивчав фотографії людей саме за квітень щоб зрозуміти чи розтане там сніг. Так ось, офіційно звітую – в кінці квітня там епіцентр зими.

Але був і приємний момент – навіть зима не зіпсувала красу тих гір. Ми ще раз спробували взяти в оренду електровелосипеди в дорогому готелі, там навіть ціна була більш-менш демократична, але працівниця сказала, що через сніг не рекомендує. Хоча по факту основна дорога до водоспаду повністю розчищена.

Хоч по карті до водоспаду йти півтори години, жінка запевнила що насправді 15 хвилин. Через годину маршруту ми все ж таки дійшли до висновку, що жінка, мабуть, не місцева була. Але прогулялися мило, по дорозі навіть зустріли вчительку з купою дітей дошкільного віку, мабуть, садочок десь в горах. До водоспаду ми так і не дійшли – забили)

У Солчаву поверталися вже пішки і знову цей магічний перехід із зими у літо. Вже навіть і не дуже вірилось що ми тільки що були в зимі. Це знаєте, той момент, коли на горах яскраво виражена смуга снігу, тобто де температура стає вище нуля. От схоже ми таку смугу сьогодні і перетинали. У Солчаві навіть знайшли відкрите кафе, але тільки з напоями, на щастя, навпроти був супермаркет з їжею. Ідеальний дует.

Тут достатньо мило щоб залишити наш тревел камінчик. Тож подорожуй жирафо-камінчик, дивись цей світ, подивимося куди тебе занесе.

Цікаво як там наша камінчик-кицька поживає, яку ми залишили в Альберобелло. А ось і наш зворотний автобус, фух, найважча частина маршруту склалася.

У нас знову пересадка у Шемпетрі. Цю пересадку ми використали щоб подивитися римські руїни та поїсти в ресторані з файним рейтингом. Цікаво, що римляни теж саме у Шампетрі зупинялися. Тобто навіть через 2000 років з автобусами тут все те саме, хочеш у Логарську долину – прямуй у Шампетр.

Любляна

Тепер є ще трохи часу на затишну столицю. Вже був вечір і мости увімкнули свою підсвітку. Вздовж головної річки ресторани розставили свої столи і всі душевно трапезували. Ми з Дашею завжди поділяємо міста на класні, де всі завжди їдять, і звичайні. Тож Любляна одразу зайшла у фаворити. Навіть якщо їсти не треба, то можна перейняти атмосферу. А в особистому пабі на нас чекає незвичайний смачний гірський чай. З самого ранку я сходив до пекарні за свіжою випічкою. Після сніданку ми пішли досліджувати квартал сквотерів.

Це незвичайне місце в місті, виглядає заворожуючи, але ввечері, мабуть, краще не суватися. Далі ми піднялися на гору до фортеці. По території фортеці можна гуляти безкоштовно, але якщо щось цікаве, то одразу турнікет і треба проходити по квиточку. Але не буду перевантажувати розповідями про місто, бо ми тут приїхали дивитися на природу, тож мерщій до автобуса. У Словенії є одна не зрозуміла цивілізованим країнам фішка. Якщо ти купив квиток на конкретний автобус, то це не означає, що в автобусі для тебе фізично буде місце, навіть якщо автобус ходить один раз на день. На щастя, в іншої компанії Arriva автобуси ходили частіше, але там як раз з квитками все жорстко, і найближчий вільний буде тільки через три години, що зовсім не писалося в маршрут. Водій автобуса нам порадив спробувати зайти в наступний через пів години. Але я йому пояснив, що його автобус вже і є для нас наступним, на що водій погодився і сказав щоб ми заходили і шукали собі місця на підлозі якщо треба буде. До речі довіз він нас безкоштовно. Мишку з Дашею пощастило, хтось купив квитки, але не прийшов на автобус, тож у них були місця, я собі умостився на сходинках. Друга пасажирка вагалася чи сідати їй на сходинки, чи чекати на наступний. А їй взагалі в аеропорт. Тож ми поділили сходи на двох.

Ущелина Вінтґар

Ми приїхали на головний курорт країни – озеро Блед. З автобуса нас зустрів господар і повіз до нашого будиночка. Далі на нас чекала несподіванка. В кінці квітня тут національне свято і магазини закриті, а завтра неділя, тож магазини також будуть закриті. На щастя, є приватна дорога пекарня, але на нещастя вона не смачна. Трохи попали. Але потім розберемося. Зараз потрапезуємо на березі озера і відправимося в довгий піший маршрут до каньйону. Піший до речі, тому що через свято автобуси не ходять… Озеро під сонячними променями дійсно нескінченно красиве. Його можна включити в топ озер з красивою водичкою. Яскравіше на нашому досвіді тільки озеро Тено, біля Гарди в Італії. Чому ж так холодно?! Насправді було доволі тепло, просто єдина лавка була в тіні, а тінь чомусь давала ефект зворотної сторони місяця. Дорога до ущелини займала приблизно годину, хоч була і трохи під кутом, але з доволі мальовничими місцями та поселеннями. Вхід в каньйон платний, по 10 євро з дорослого. Це хвилин на 30 маршрут по місточках над річкою з бірюзовим кольором води. З мінусів це кількість людей і те що треба вдягати каски.

Я звісно не проти безпеки, і Дашу навіть врятувала каска від краплі холодної води, що падала, але всьому має бути розумна межа. З плюсів, це краса гірської річки. Тут схоже у воді особливий мінерал, вона що в озері що в ріках приємного кольору. В кінці маршруту, на нашу думку, найкрасивіша частина – водоспад Шум.

При чому водоспад вже знаходиться на безкоштовній частині. Якщо у вас на озері більше одного сонячного дня, то в каньйон сходити варто. Зворотній піший маршрут, як не дивно, виявився теж вгору. Тут чомусь завжди треба ходити тільки вгору. Але потім була шикарна панорама і почався довгоочікуваний спуск. Що робити ввечері на озері – гуляти навколо та заряджатися магічною красою. І якщо відчуваєте себе “сраними мажорами”, то потрапезувати у місцевому ресторані. Ми як раз через закритість усіх магазинах себе саме такими і відчували.

Бохінське озеро

Ще один ранок із закритими магазинами, на своїй кухні ми їмо ранкову свіжу, але нажаль майже смачну випічку з єдиної пекарні. Сьогодні у нас маршрут на озеро, що оспівують в різних путівниках як набагато красивіше за Блед. Але в цьому світі є така категорія позитивних відгуків як “ми сюди приперлися і вас тепер змусимо”, таке вже було в Таїланді у Крабі про підйом на гору з якоюсь несусвітньою кількістю сходинок. Тож скажімо так, бохінське озеро на порядок менш цікаве ніж бледське. Ми думали, що можливо нам не дуже пощастило з погодою, але за пів дня ми озеро бачили і в погану погоду і в сонячну із синім небом, тож хочу сказати що, мабуть, захоплені відгуки від людей, котрим не пощастило із погодою в Бледі. На щастя, в кінці озера є дуже-дуже красива річка.

Яка прямо дійсно радує око і ресторанчик з подачею їжі у форматі високої кухні. Скажімо так, якщо у вас на Бледі більше двох днів, то третій день краще теж Бледу присвятити.

З того озера ще поїхати з першого разу не вдалося, бо саме в цю годину не ходили автобуси, що ходять раз на годину))) А ось Блед нас одразу зустрів різнобарвною водичкою, що сяяла.

Тепер треба випити кавусю і буде взагалі вогнина. Але зі сторони де ми вийшли, кавуся з фірмовим тістечком коштували дорого, і в кожній наступній кав’ярні ще дорожче. Аж нарешті ми знайшли вуличну кав’ярню. Добродушна жінка із посмішкою повідомила нам, що тільки що закінчила розбирати кавомашину для тотальної чистки. У них навіть те фірмове тістечко в холодильнику було. Ну добре, пішли вздовж озера, там ще буде ресторанчик. Коли ми дійшли до ресторанчика, то побачили високі сходи. Ну добре, почнемо підйом в гори. Коли здавалося що сходи нарешті закінчилися, то з’ясувалися що вони тільки почалися. Пам’ятаю, як я радів тому дню, коли ми закінчили підйом. По вигляду було видно, що ми можливо зайшли у найдорожчий ресторан не тільки у Словенії, а й можливо у нашій сонячній системі. Ну значить спробуємо преміальне тістечко, як раз вільний столик на терасі з видом на озеро.

Я вирішив не дивитися ціну і сказав щоб Даша замовила, а я оціню на смак скільки воно може коштувати. Було смачно, красиво, але схоже тістечко було зроблено явно з чогось дуже натурального і мені не вистачало сучасних штучних смакових фішок. Тож, нарешті настав час дізнатися за яку ціну ми заплатили за еспресо і тістечко. Барабани били, трубачі грали, час зупинився, на терміналі бачу ціну в 14 євро. Ну добре хоч житло не довелося закладати. Тепер вже по традиції підемо далі навколо озера. Зазвичай подорожі по Європі проходять без визначних пригод, але тут був невеликий виняток. В озеро впадає невелика річечка і я оцінивши її ширину вирішив продемонструвати Мишкові як я можу перестрибнути цілу річку.

Далі було дві новини – я річку таки перестрибнув, але з тої сторони було болото. Мій кросівок засмоктало настільки глибоко, що коли я виліз, то навіть не бачив його в дірі. Ну хоч родину повеселив).

Озеро Блед

Ще один фантастичний день на фантастичному озері. Точніше у нас є пів дня. Цього як раз вистачить щоб піднятися на оглядку і орендувати човника. А ще приємна новина, нарешті будній день і відкриті супермаркети. Тож можна було нарешті не дорого пообідати у себе на терасі. Фірмове бледське тістечко з маркета обійшлося трохи дешевше ніж учора в ресторані. Тож кава плюс тістечко, на цей раз коштувало 1,79 євро.

Пощастило що кава була в апартаментах. Тепер стало зовсім радісно, мерщій гуляти! Над озером дуже фотогенічно майоріє фортеця. Ми не дуже поціновувач платних фортець, але задля панорами піднятися треба. Так і зробили, але для того щоб фортеця зарахувалася, ще й пальцем до стіни доторкнулися.

У мене як раз ця фортеця на скретч карті світу є. Тепер дізнаємося що тут із човнами. Посеред озера є острівець. Квиток на громадському човнику коштує по 18 євро з людини. Якщо орендувати собі цілий човник, то буде 30 євро за півтори години за всіх. Тож у нас ще й вільне місце залишилося, могли ще потаксувати.

Я колись святкував той день, коли зі своїми зламаними руками вперше сів за кермо велосипеда, а тепер ще одна перемога, я зміг веслувати!

Пластини в руці якраз додавали необхідну міцність для греблі))) До острова веслувати трохи більше тридцяти хвилин, тож часу за фактом не так і багато. Хоч острів і зовсім невеликий, але там ціла інфраструктура і вирує життя. І головне це краса води навколо острова.

Поки пливли на острів навіть попросили туристів з іншого човника нас сфотографувати і прислати по вотсапу фото. На озері було дуже добре, ще й ясний день випав, я навіть обгорів. Їхати зовсім не хотілося.

Крань

На картці із символами подорожі був символ водного крана, він символізував що на маршруті буде місто Крань. Як тільки приїхали, то одразу помили руки під краном, щоб точно зарахувалося і купили фантастичного смаку морозиво. Можливо у суперспекотні дні будь-яке морозиво автоматично стає суперфантастичним. Саме містечко доволі звичайне, без якихось особливих етюдів. Хоча дійсно затишне.

Тут є і невеликий каньйон і старі вулиці. Я б сказав би так, якщо є час, то по дорозі з Бледу до Любляни на півтори години заїхати має сенс, місто приблизно на середині маршруту. У Любляні заселилися у вже звичний повністю під нас орендований паб і пішли випробувати долю, чи потрапимо ми у популярний ресторанчик Сараєво 84. На підході ми побачили рекордного розміру чергу із китайців. Але була й хороша новина, вони стояли в черзі в нікуди. Тобто просто вирішили постояти в черзі. В ресторані схоже саме на нас чекав столик. Це була боснійська кухня. Мабуть, навіть правильніше «боснійська і герцеговинська кухня». Нам сподобалося. Зазвичай такі знаки не просто так. Ми колись поїли сінгапурської кухні і після того незадовго вирішили полетіти до Сінгапуру. Тож тепер хто знає скільки днів залишилося до подорожі у Боснію і Герцеговину. На цьому наш словенський маршрут підходить кінця, завтра зранку починаємо дорогу до дому, але ще спробуємо захопити по дорозі Венецію.

Венеція

У нас був прямий трансфер з Любляни до аеропорту Тревізо. Але на літак чекати близько п’яти годин. Ми запитали водія чи не треба йому далі їхати у Венецію. Водій з нами поторгувався і вирішив взагалі прибрати той аеропорт з маршруту. З нами їхала ще китайка та китаєць, який не розмовляв англійською. Хоч маршрут і мав бути експресом, але водій зупинявся біля трьох різних магазинів, а його помічник кожен раз вибігав і щось купував. Потім під час дороги вони заповнювали лотерейку, в якій схоже треба було щось купити за обмежений проміжок часу) Я задрімав, коли відкрив очі, то за вікном вже була Венеція. Водій гордо сказав “Венеція”. В цей момент китаєць який не розмовляв англійською, поцікавився чистою англійською, коли буде аеропорт Тревізо. Водій почав переконувати китайця, що у нього квитки саме у Венецію. І потім навіть показав туристу роздрукований список пасажирів, але то виявився не той китаєць в списку. На щастя, у хлопця до літака було ще чотири години. У нас же на Венецію було трохи більше двох годин. До речі, це була Мишкова перша Венеція, наша третя. Місто доволі унікальне, як мінімум тим, що вхід у місто платний… Я теж довго не міг повірити. Тепер є 29 днів у році коли ти маєш платити, щоб потрапити у місто.

Проте водій нас завіз не через Санта Лючію, тож було всього два контролера на великий потік туристів. А перевіряють контролери тільки тих, кого встигли перевірити, інші проходять безкоштовно. Я не дуже за те, щоб порушувати правила, але схоже я морально ще не доріс до того, щоб платити за вхід у звичайне місто. Оскільки на Венецію дві години це катастрофічно мало, то нам необхідно було встигнути показати Мишкові найцікавіші місця міста. Тобто головний міст, площу, і кафе з найдорожчими чайовими. Зазвичай дві години у Венеції треба щоб визначитися в якому напрямку центр, але ми дуже прокачані туристи і можливо встановили світовий венеціанський рекорд по досягненню центру та поверненню.

А ще на нас чекало приємне відкриття – нарешті технології дійшли до того, що у Венеції GPS коректно працює, бо раніше через кількість вулиць навігатору зносило дах. Що я хочу сказати, у нас третя на досвіді Венеція і вона як і всі попередні безумовно сонячна – це я вважаю страйк, як у боулінгу. Перше знайомство з містом пам’ятаю не дуже зайшло, а ось друге та третє то взагалі бімба. Тепер би ще проскочити через контролерів, а то у нас максимум зайвих шість хвилин є на розбір польотів. Все пройшло гладко, ми навіть спробували встигнути на попередній поїзд, але він відправлявся з настільки дальньої платформи, що легше було б до Тревізо дійти пішки. Тепер перезарядимо пляшку водою в місцевому барі і можемо рушати до дому.

Цікаво, що дівчина в одному із барів сказала, що не може наповнити нам пляшку за правилами закладу, але натомість безкоштовно нам налила по склянці води. Ще була провальна спроба в супермаркеті купити в дорогу їжі. Проблема в тому, що на станції Тревізо був тільки азіатський супермаркет. Як би ми не любили ту Азію, але такий непотріб в азіатському маркеті я бачив вперше. Це коли одночасно їжа і начебто є і по факту немає. Але ще є великий маркет біля аеропорту, тож не пропадемо. P.S. Не пропали.
Що я хочу сказати про Словенію, це те, що країна для подорожі – вогнина. Чи варто їхати кудись окрім Любляни і Бледу – не впевнений. Чи варто їхати тільки заради Любляни та Бледу – однозначно, так.

Як дістатися Словенії?

Ми прилетіли до італійського аеропорту Тревізо, від нього їхали на мініавтобусі компанії Nomago. Дорога Тревізо — Любляна займає 2:30 години. Квитки купували на міжнародній частині сайту тут. Також квитки можна купити на пряму у компанії Tripstair тут. В нашому випадку на одному з сайтів квитки чомусь не були доступні. Квитки ми не друкували.

Альтернативний варіант — прилетіти у місто Трієст і звідти їхати фліксбасом до Любляни, можна поїздом, але поїзд довше йде. Можливо там ходять і інші автобуси.

Як доїхати громадським транспортом до Логарської долини?

Ми були у квітні, автобус може довести від Ljubljana до села Solčava з пересадкою у “Šempeter v Savinj.d.SIP”. Квитки купували на місцевій частині сайту компанії Nomago тут. З 30 квітня на автобусі можна доїхати до кінцевої станції Логарської долини “Logarska dolina slap”. Квитки ми не друкували.

Оскільки автобус не ходив до самої долини, то ми в Solčava скористалися автостопом. Також там є аренда електровелосипедів за ціною космічного корабля.

Що саме треба дивитися в Логарській долині?

В кінці квітня в долині ще лежав сніг. Найкрасивіша точка на наш погляд була біля готелю Plesnik.

Як доїхати до озера Блед?

З Любляни багато раз на день ходить автобус компанії Arriva. Розклад можна подивитися тут. Як купити квиток через інтернет не знаю. В касі квитки були доступні через 3 години в вихідний день. Ми заздалегідь в інтернеті купили квиток компанії Nomago, але в автобусі нам повідомили що немає місць навіть якщо у нас є квиток на цей автобус. Тож приходьте або за багато часу до відправлення, або не користуйтеся послугами цієї компанії.

Зверніть увагу щодо транспорту

Деякі автобуси не ходять по суботах, а деякі навпаки набагато дешевші по вихідних днях ніж по буднях. Також є словенська залізниця, але на нашому маршруті автобуси були вигідніше за ціною.

Як дістатися ущелини Soteska Vintgar

Оскільки ми потрапили на державне свято, то від Озера Блед ми йшли годину пішки. Зазвичай там мають бути автобуси. Вхід в долину знаходиться саме тут. Квитки купували тут. Ми бачили, що на місці люди також купували квитки, хоча на сайті вже квитків не було.

Як дістатися до Бохінського озера?

Ми скористалися автобусом компанії Arriva що йде з Любляни через Блед.

Що красивіше Бохінське озеро чи Бледське?

Нам однозначно більше сподобалося Бледьске. Бохінське взагалі не сподобалося. Хоча це місце було дуже мальовниче

Наскільки Блед дорогий курорт?

Максимально дорогий, перед подорожжю обов’язково переконайтеся що на ваші дати не випадають місцеві свята і будуть працювати супермаркети. Також їжу можна попередньо закупити в супермаркетах Любляни.

Чи має сенс виділяти час на Любляну?

Має. Хоча б половину світлового дня треба виділити, місце дуже приємне.

Пам’ятаєте, я колись писав, що ми вже подивилися головні маршрути Італії? Як то кажуть, вік живи, вік подорожуй! Виявилося, що справжня перлина Італії від нас ховалася на маршруті Барі-Ріміні. Чого ми взагалі вирішили подивитися в сторону цього напрямку? Коли ми закінчували маршрут на Сицилії, один з мандрівників сказав “А ми ще заїдемо на Барі та після цього полетимо додому”. Далі з цим Барі у нас був родинний мем, будь-яка згадка подорожі на Сицилію закінчувалася фразою “Без Барі не зараховується!”.  

Оскільки у Райянейра є прямий маршрут, то я почав гуглити, що там взагалі в тому Барі. Одразу мені попалися фотографії Альберобелло і тут стало зрозуміло, що питання Італії у нас ще не закрито, до того ж там недалеко одна з останніх країн ЄС яку ми ще не бачили. Так і з`явилася ідея для чудової подорожі. Під час організації маршруту, на жаль, все йшло не так гладко, спочатку ми зрозуміли, що на замок біля Болоньї який ми хотіли подивитися немає квитків, потім отримали, як завжди, повідомлення від Airbnb, що наше житло скасоване, а потім залізниця Італії прислала лист, що в цей день буде ремонт дороги, тож залізничні квитки теж скасовані. По факту ми не в мінусі, бо всі гроші повернулися, тож переробили трохи маршрут. І тепер ми знаємо, що то на краще.

Барі

Регіон нас одразу тепло прийняв. Квитки від аеропорту у місто коштували по півтора євро, а це зазвичай означає, що і далі ціни будуть приємними. І насправді так і було. Саме місто доволі схоже на Палермо, що теж є хорошою ознакою. Колись давно в довоєнні часи нам одна польська бабуся сказала фразу “Вчіть польську, бо у мене днями зупинялися нідерландці, так вони взагалі польської не знали!”. Бабуся це казала наполегливо і з повною серйозністю. У нас довгий час це було сімейним мемом, доки ми не зрозуміли, що в Італії іноді можна пояснитися польською мовою і тебе італійці зрозуміють. Нас часто помилково приймали за поляків і починали з нами говорити польською, оскільки ми вже майже білінгви, то можна і по-польськи поспілкуватися. Тим паче в голові звільнилося багато місця коли ми перестали спілкуватися расіянською.

Ми закупили в маркеті продуктів і пішли заселятися.  У нас були апартаменти і ці апартаменти одразу запали в душу: у квартирі було багато картин, тематичні покривала на ліжках і скатертина на столі.

Враження було, що ми прилетіли до своєї італійської бабусі на канікули. Вже була ніч, їсти не особливо хотілося, але той хамон із рибною пастою настільки апетитно виглядали, що ми вирішили одразу відкрити гастрономічну складову цього регіону. То була богемна їжа! Хороший початок подорожі! Мерщій спати, завтра починаємо маршрут! А ні, ще на ніч пасочки треба з’їсти, в Європі в передвеликодній час продаються в маркетах дуже смачні паски, в районі 6 євро за велику.

Альберобелло

До цього міста їхати приблизно годину на автобусі. На дворі березень, за вікнами зелена і соковита Італія, на відміну від Кракова, де нас по поверненню чекає сніжок. На середині маршруту за вікном почали з`являтися перші тематичні будинки труллі. Даша сказала, що першою їх побачила, я сказав що я ще раніше три бачив, але у Даші був козир, вона вже п`ять бачила. Нарешті ми приїхали у місто.

Тут є дві частини – сучасна звичайна і стара, що повністю складається з труллі. Чи вражає старе місто? Дуже вражає, будинків тут сотні, багато вулиць, одним словом роботи непочатий край. У цю подорож ми взяли свій перший камінець-мандрівник. Ми вже не один раз знаходили такі камінці, а тепер вирішили самі намалювати та почати його подорож у цьому місті. Це був камінець-кішка.

Після того як ми його поклали на одній з вулиць, через 20 хвилин його хтось вже взяв, тож у камінця почалася своя історія. До речі, камінці для розмальовки ми назбирали на узбережжі Греції. Наша ж історія в Альберобелло почалася з вивіски на одному з будиночків, що закликала подивитися безплатно на панораму.

Ми піднялися на чудовий дах з не менш чудовим краєвидом на інші дахи, радості від краси не було меж. Але це пастка, коли ми виходили назад, то хазяїн будиночку вже був напоготові з відкритою пляшкою крижаного лікеру і скляночками, тут ти будеш проходити процедуру нескінченних дегустацій до того моменту, коли щось не купиш.

А продаються тут маленькі пляшечки у вигляді тих самих будиночків. Тож ми вирішили зробити самі собі сувенір. Але щоб не тягти рідину у літак, вирішили одразу й випити (перепрошую, продегустувати), а пусту пляшечку як сувенір взяли із собою. Зазвичай з часом починає в очах мерехтіти від будиночків, але в цьому місті був приємний виняток з правила, скільки не гуляєш – весь час мило.

Але одним духом ситим не будеш, треба ще й поїсти. Ресторанчиків тут достатньо, рейтинг всюди високий, треба тільки обрати який більше подобається. Масивні чорні хмари, що насувалися на нас, допомогли нам пришвидшити свій вибір. Вибір був однозначно зроблений правильно, коли мені принесли велику головку сиру буррата, а до нього великий сендвіч із хамоном та щедрою порцією того ж самого сиру буррата.

Це була одночасно і естетична і гастрономічна краса. Тим часом Даша з Мишком їли карпачо. До цього всього ще були оливки із чипсами і горішками. За всю цю трапезу ми заплатили щось на кшталт 22 євро. Це було справжнє занурення в культуру італійського регіону. Заодно і зливу перечекали. Щедра хмара залишила нам трохи води, тож щойно ми вийшли, дощ продовжився. На щастя, хвилин за 10 він закінчився, але ми не знали, що у щедрої хмари ще залишився козир в рукаві, просто вона чекала, щоб ми подалі відійшли від накриття.

Погулявши старими вуличками і садами, ми вийшли за місто, там на нас чекали квітучі поля. Це можна назвати офіційним початком весни! За містом багато стежок, можна нагулятися до упаду. Але хмара вирішила прогулятися за нами. Коли сховатися остаточно не було де, почався всесвітній потоп. Ми добігли до якогось будинку і чекали під накриттям на ґанку. Даша на мапі побачила, що поруч має бути винний магазин. Я побіг на розвідку, але окрім цілого заводу нічого не знайшов. Повернувся під накриття. Даша сказала, що на мапі багато відгуків, тож магазинчик таки має бути. Ми побігли всі разом, коли остаточно переконалися, що окрім заводу тут нічого немає, то нас почали працівники зазивати в середину. Ми зайшли прямо на виробництво.

Вино наливається, пляшки закорковуються, лінія працює. Вийшов працівник і сказав, що зараз нас проінструктує яке вино тут можна придбати. По відгуках всі настільки вихваляли місцеве вино, що ми не відмовилися від пляшки з сорту, що збирається саме в цьому регіоні. Але, на жаль, ми допустили грубу помилку. І тепер мій список того, що треба виправити, коли винайдуть машину часу поповнився ще одним пунктом. Запам’ятайте, і не повторюйте наших помилок – ніколи тут не купуйте лише одну пляшку. Те сухе вино за 5 євро було ще тією амброзією, ми про це дізналися вже у готелі. Ще у нас в цей день була вилазка у старе місто Барі. І тут був приємний сюрприз. У Барі є класний сучасний променад для піших прогулянок, а в кінці променаду не менш класне старе місто. Цей тип старих міст вам точно сподобається, чимось схоже на місто в мультику про Аладдіна. Вечеряли ми в італійському фастфуді такою банальною їжею як аранчіні та інші смаколики)

Матера

Друга, не менш цінна перлина цього регіону – Матера. До міста можна доїхати автобусом, котрий чомусь хотів на наш день аж 15 євро з людини, а можна поїздом, розкладу якого немає на гугл карті. Про поїзд ми дізналися, коли запитали на касах. Вони нас відправили на додаткові секретні каси, які продають квитки на секретний потяг, що йде по секретних рейках. І це дійсно так, у цієї компанії окремі рейки, що стартують на узбіччі вокзалу. Коли ми дійшли до секретної каси, то працівниця нам сказала, що поїзд до Матери відправляється з ще більш секретних рейок, а відповідно і більш секретної каси. В кінці ми дійшли до невеличкої тютюнової лавки, де касир нам продав квитки по 6 євро. Конспірація на максималках. Пароль, що треба сказати продавцю тютюну – “Матера”. За розкладом нам треба було змінити поїзд на одній зі станцій, але машиніст нам махнув рукою, щоб ми повернулися назад у поїзд і сказав, що зараз довезе нас одразу до Матери. Та що ж там за таке місто, куди година на автобусі може коштувати по 15 євро з людини? Та ще й проклали окрему залізничну лінію. А місто і дійсно не далеко пішло по незвичайності від Альберобелло. Це італійський варіант турецької Каппадокії. Тут є і печерні будинки, і печерні храми. Я б схарактеризував як Каппадокія на мінімалках, але дуууже красива.

У місті є туристік інформейшен, спростимо собі маршрут, одразу дізнаємося які тут головні місця. Чоловік нас запитав, скільки у нас днів виділено на Матеру. Зазвичай у нас в подорожах на те, щоб подивитися місто вистачає 2-3 години. Але питання про кількість днів нас приємно вразило. Чоловік схоже засмутився, що у нас менше ніж день. Але з радістю накидав нам маршрут. Добре хоч поїзди ходять до ночі. Спочатку гуляємо по верхній частині старого міста, їмо смачний круасан з кавою ристретто.

Я розумію що раніше можливо був дефіцит води та простіше було дістати каву ніж воду, але ж не можна так знущатися з туристів. Добре хоч після Сицилії ми готові були, що до кави заведено подавати мікроскоп. До речі, ви щойно прочитали опис італійської кави швидше ніж у мене зайняло її випивання.

Тепер спускаємося в цистерну, дивимося на те, як раніше зберігали воду в місті і йдемо далі у нижнє місто. Це місто як окремий витвір мистецтва – великий лабіринт зі старих вуличок, печерних будинків та сходів. І загубитися в цьому лабіринті наймиліше що ви можете зробити. Хотілося гуляти одночасно по всіх вулицях.

Це друга частина Матери. Тут треба бути обережними, бо на вулицях ховається багато галерей та музеїв і якщо випадково купите комбінований вхідний квиток у всі музеї, то про вас будуть писати в газетах “Їх забрала Матера”. Як нагуляєтеся вдосталь, то вилазьте у третю частину – зовнішнє місто. Воно знаходиться над урвищем. По іншу сторону урвища печерні храми. Урвище дійсно велике, але на тій стороні є люди! Добре, що ми ще не всі сили витратили на попередні дві частини Матери.

Якщо там є люди, то і ми там будемо! Але спочатку заглянемо в печерний храм, що на нашій стороні, вхід платний, але храм ладний, кількаповерховий. Працівник намагався нам сказати, що на дитину треба теж вхідний квиток, але він не знав, що дитина залишається з ним. Мишко у нас доволі компанійський в цьому плані.

Так, на чому ми зупинилися? На плані, як перелізти через урвище, де внизу ще й ріка тече. Тільки від погляду на цю прірву вже покидали сили. Зараз поїмо місцевої кухні і вперед! На цей раз у нас було три види місцевої пасти під томатним соусом, місцеві домашні сосиски-ковбаски і тарілка з локальними хамонами, сирами і овочами.

Це місто значно дорожче за інші в цьому регіоні, за обід на трьох ми заплатили 26 євро. Поїли, заправили пляшки водою, води в Італії на вулицях багато, і в дорогу. Одна проблема, дорога перекрита парканом, а це єдиний маршрут через каньйон. Але ж люди там якось ходять в долині, добре, по дорозі їх запитаємо. Паркан високий, але замок і ланцюг ніби спеціально під розмір ноги підбирали. Як кажуть “Опля!” і ми з іншої сторони паркану. Ми почали великий спуск для не менш великого підйому.

Через річку внизу був міст, але щоб потрапити на міст треба спочатку спуститися значно нижче нього. Види тут більше були схожі на деякі міста Чорногорії. Коли ми перетиналися з рідкісними людьми і запитували як вони тут опинилися, то відповідь була у всіх одна з легкою посмішкою “Через паркан”. При чому на маршруті зустрілися дві дівчини, одна з них йшла настільки невпевнено і незграбно, що я б в житті не повірив би, що вони подужали той паркан. Найбільш печальна історія була в одних дідуся з бабусею. Вони навпаки почали маршрут з іншої сторони та в кінці після великого підйому натрапили на паркан який не змогли перелізти.

Ми це зробили і нарешті ми з іншої сторони цього урвища. Печери тут доволі простенькі, а храми закриті ґратами, тобто частини старих ікон на стінах можна подивитися, але не з близька. Тут Матера суттєво програвала Каппадокії, де можна дивитися безкоштовно, без парканів і грат. Але полазити по цих всіх скелях каньйону це як раз те задоволення, заради якого ми і затіяли трекінг. Це був і шикарний досвід і шикарна панорама. Ще й дивна хмара у вигляді воронки, що тяглася майже до землі висіла десь неподалік. Ну начебто на нас не рухається, то й добре. Починаємо черговий великий спуск. Фіналом маршруту був знову той зловісний паркан, щоб повернутися у місто. Цікавий факт, після майже двогодинного трекінгу вже не так легко перелізти цей паркан назад. Тож будьте обачливими, інакше про вас в газетах напишуть “Їх не пустила Матера”. За великим рахунком тут ще є четверта частина міста, трохи далі, але як кажуть “мертві бджоли не гудуть”, тож доки ноги ще гудуть, треба дійти до поїзда. Навігатор правда зіграв з нами злий жарт, тож мимоволі частину четвертої частини міста ми таки подивилися.

У подорожах є таке цікаве, унікальне відчуття, коли після великого маршруту втомлений повертаєшся на поїзді у місто, де знаходиться готель. Коли вночі виходиш з поїзда – з’являється це відчуття. Завтра день зміни локації, тож треба ще до поїзда хоч подивитися як Барі виглядає при світлі. А при світлі старе місто виглядало не менш шикарно ніж вночі.

Тут вдень інша атмосфера, можна бачити буденне життя барійців. Он жінка вийшла на балкон і з жестами щось по телефону розповідала. Он хтось на драбині кудись поліз, а там вручну роблять знамениті місцеві макарошки. Треба їхати далі. В інший регіон. З’явилося ще одне звичне відчуття “А що, якщо там не так класно?”. Коли таке відчуття з’являється, це означає що рейтинг подорожі впевнено йде в топ. Забігаючи наперед одразу скажу, що далі було не гірше.

Анкона

До Анкони можна доїхати регіональним поїздом або комерційним. На наші дати на комерційні поїзди була знижка і ми їхали в поїзді, що по комфорту не далеко відійшов від швейцарських. Ще й снеки входили у вартість. Їхати треба було близько чотирьох годин. На превелике щастя, на нашій планеті в добі аж 24 години. Тож навіть після чотирьохгодинного переїзду у нас було ще цілих п’ять годин погуляти перед тим як їхати далі. Зупинку в Анконі ми зробили навмисно. Вона частенько згадується на туристичних сайтах, та й довгий переїзд трохи розділимо. Спочатку Анкона нам здалася трохи непривітною, але треба дати місту шанс. Спочатку скуштуйте велику порцію місцевого морозива, а потім поверніться і скуштуйте ще одну таку саму порцію!

Між порціями треба рухатися в сторону моря. Там як раз та атмосфера, яка потрібна для приємного проводження часу. Прогулявшись над набережною і дійшовши до парку, я вже почав задумуватися, чому ми тут не забронювали готель. Місто виявилося справжньою вогниною. Цей гірський парк навіть місцями був схожий на Англію, де ми ще не були. Ми дійшли до крайньої точки маяка. Потім виявилася ще більш крайня точка – старий маяк.

Мишко дуже переймався, що нам далеко повертатися назад, але йому стало набагато легше, коли він дізнався, що набережна йде напівколом і ми майже прийшли туди звідки починали маршрут. Тепер подивимося детальніше місто. Я б виділив два місця – велика красива центральна площа і маленький вуличний ресторанчик із дешевою піцою.

Це коли шматок коштує від євро до двох. Було настільки смачно, що Мишко сказав що вже сумує за Анконою і сподівається, що ми ще сюди повернемося колись. В Італії є регіони зі смачною піцою, судячи з нового досвіду, ми в правильному регіоні. Тепер як і планували, зменшили кількість світового запасу італійського морозива і можемо їхати далі.

Ріміні

Ще одна чудова локація в чудовій частині країни. Тільки один мінус, вокзал хоч і в центрі, але вихід розташований так, що ти або живеш в центрі, або робиш піший 20 хвилинний крюк і живеш біля морька. В березні проживання на трьох із шикарним сніданком тут коштувало по 49 євро за номер. Одразу відчувається, що ми приїхали на курорт, тут інша атмосфера, така вся розслаблено-курортна. Через те, що у нас мінявся маршрут, цей готель був заброньований двома частинами на різних сайтах. Чим ми винесли мозок працівнику. Він довго не міг зрозуміти як це, потім об’єднав наші бронювання і заплутав систему настільки, що ми не могли потім нормально виселитися. Готель був з доволі низьким рейтингом на який усі скаржилися, але в кожному відгуку писали які тут шикарні сніданки. Насправді і сам готель виявився доволі зручним. Я б сказав не старий, а вінтажно-радянський. Проте готель від мене отримав тверду 9 з десяти. А це багато чого вартує. Ми хоч і вибираємо максимально просте житло, але дев’ятка чи десятка означає, що усі полички були на правильних місцях, рушники, трималочка для душу і інші важливі дрібниці. Бо наприклад польський готельний сервіс, як на превеликий жаль і український, дуже рідко отримував від мене позитивну оцінку. Колись в Карпатах був цікавий випадок з готелем, де з внутрішнім спокоєм хазяйки явно було щось не так і вона вирішила на мені зірватися за те, що я запитав про рушник. Випадок цікавий тим, що жінка схоже зрозуміла що була не права і дуже мило передала для Даші шампуньку на основі грецького горіха, який її знайома привезла спеціально із Туреччини. А коли мене через день накрила тяжка форма вірусної ангіни в розпал ковіду, то хазяйка сказала, що із радістю мене поставить на ноги відваром зі справжнього мухомора! Це був випадок, коли я так і не зміг визначитися з оцінкою за готель, тож не залишав відгук, щоб ніяк не впливати на рейтинг. Ну що ж, ми заселилися, завтра новий день, час відкривати шістдесят п’яту країну!

Сан-Марино

Країни ЄС стрімко закінчуються, зараз іде активне полювання на найменші. Хоча і здавалося, що всі вони знаходяться у важкодоступних місцях, але нам, туристам які колись самостійно дісталися до Мачу Пікчу, все по плечу! Автобус у низький сезон відправляється від залізничної станції. Квитки будемо шукати також там. Коли ми прийшли на станцію, то помітили дві точки продажу квитків на громадський транспорт. На одній великими літерами написано “No San Marino and No Bologna tickets”, на протилежній написано те саме тільки в стверджувальній формі. Я ледве втримався, щоб не пожартувати, підійшовши до першої будки і не запитати чи не продають вони часом квитки до Сан-Марино. Тож все чітко, купили квитки, одразу сіли у автобус і вперед, їхати приблизно годину. А ось і жаданий поворот і нова країна! Автобус заїхав, зробив коло і виїхав назад.

Знову Італія

Автобус проїхав ще хвилин п’ять і знову перетнув кордон.

Повернення у Сан-Марино!

Це було навіть ефектніше, ніж коли ми проїхали через країну Монако на автобусі, коли їхали в інше місто. У Сан-Марино є дві частини, нижнє звичайне місто, і старе місто-фортеця. На щастя, автобус везе прямо на саму гору. Що значно спрощує маршрут. Місто дуже схоже на Сен-Мішель, тільки без води, сипучих пісків і розкішної фортеці. Згоден, по опису не дуже схоже, що воно схоже, але коли знаходишся у місті, то дійсно розумієш, що воно таки схоже.

На виході з автобуса нас одразу зустріли місцеві українці, що тут працюють. А це ефектно! Так, з чого почнемо маршрут. Коли ти на горі головне ніде зайвий раз не спуститися, бо потім довго підійматися. Види тут фантастичні з будь-якого місця. Коли ми почали вивчати вулиці міста-фортеці, то зрозуміли, що факт того, що автобус нас висадив на вершині – відносний. У Сан-Марино завжди є куди вище підійматися. Ми помилково рази три думали, що це вже максимум. Цікаво, що на невеличкій горі розмістилося три фортеці, парк з красивою природою і саме місто.

Вхід у фортеці платний, ми вирішили замість них відвідати музей незвичайних людей. Чесно кажучи музей не дуже зайшов, бо не інтерактивний. А ось місто і парк прямо дуже зайшли, особливо маленькі високогірні квіточки. Ось росте кульбабка і навіть не усвідомлює наскільки вона особлива, що виросла тут, в маленькому лісочку серед такої краси. Але повернемося до міста, в якому на кожному кроці магазини зі зброєю. Тут можна купити хоч дрон, хоч арбалет. Мабуть, це країна в якій найбільша кількість зброї на метр квадратний. А ще тут дуже ладно посидіти у ресторанчику з панорамним видом, оскільки краєвиди тут майже в усіх ресторанах. Нагулялися?

Можна повертатися в Ріміні, як раз на захід сонця. Сонце тут сідає над парком серед якого є міст через канал, міст виглядає вкрай інстаграмно і кращого місця для проводжання сонця годі й шукати. Шкода вже сил не вистачає ще й по парку погуляти. Добре хоч сили є відкрити для себе місцеву кухню. Тут треба їсти саме піаду та кассоне. Це щось схоже на янтики, тільки на італійський манер. Приємним фактом виявилося що в Ріміні багато де працюють українці, тож в італійському ресторані де розмовляють виключно італійською, було легко порозумітися. Кухня тут знову влучила в десяточку, особливо кассоне начинений салом, медом та сиром. А на додачу ще й привітність українського та італійського персоналу. Кожен раз коли виходили з ресторанчика або джелатерії прощалися так, ніби з гостей від друзів йшли.  Після такої вечері навіть сили знайшлись прогулятися по набережній.

Набережна сучасна і максимально припрошує до вечірньої прогулянки. На зворотному шляху до готелю, ми зайшли в супермаркет подивитися, може щось цікаве на нас чекає. Одразу на вході на нас чекав автомат на якому був намальований ананас.

Я засунув ананас, далі засвітилася лампочка, щоб я поставив відерце. Невже зараз буде відерце ананасового фрешу! Ми вже фантазували як будемо всі пити з відерця, але то виявився автомат для чистки ананасів. Тепер у нас відерце чищеного та нарізаного ананаса! Теж непогано.

Чезенатіко

Новий день, нове чудове місто! Але спочатку традиційний великий крюк для того, щоб дійти до вокзалу. По дорозі сталася доволі цікава подія. Насправді події було дві, я зловив перепад тиску, тож терміново треба було лягти полежати, щоб запобігти вибуху головної болі. Таке трапляється доволі рідко, але якщо в очах з’являється ясний місяць посеред білого дня, треба терміново лягати. І мені дуже щастить, що є куди. Але то не головна подія, далі було дещо дуже дивне. Працівник в робочій формі відкрив трансформаторну будку, а звідти почали голосно доноситися звуки електричних птахів. Тобто звук був середній між органічним та механічним. Я все очікував що з будки спалахне світло і людина звикне. Як на зло, ми поспішали на поїзд. Добре, ще розберемося з тією будкою. Наступного дня, коли ми підійшли до будки, вона була замкнена, крізь щілини можна було бачити яскраву кнопку та зелену лампочку, а також чутні ті самі дивні звуки. На жаль, біля будки був накладений ефект захисту. Тобто накладений в прямому сенсі цього слова, і смерділо так, що, на жаль, ми не змогли там довго знаходитися. А що якщо то і була справжня машина часу. В одному фільмі була порада “Якщо ви раптом знаходите машину часу, то ні в якому разі не заходьте до неї без нагляду дорослих!” Ми доволі дорослі, тож можна було б і зайти, але ключа не було. Так би можна було виправити дві речі, купити все ж таки дві пляшки вина замість однієї і звісно зробити те, чого чекає більшість світу, а особливо українці. Насправді це не єдиний дивний момент подорожі. Вчора була ще одна подія, коли ми сідали у автобус із Сан-Марино, то з цього автобуса вийшла група приблизно з десяти клоунів. Кожний клоун із накладним червоним носом по мультяшному вистрибував з автобуса. Люди вміють жити на повну! Після останніх подій ми думали, що ця подорож нас ще більше не здивує. Але на нас у наступному місті чекала справжня несподіванка-милота.

До Чезенатіко їхати близько 30 хвилин на поїзді. Це ще одне миле курортне містечко, місцями навіть схоже на Копенгаген. І є в цьому місті величезний парк із зеленими, яскравими галявинами. Даша помітила, що біля кущів сидить невеличкий зайчик. Ми йшли обережно, щоб його не злякати. А зайчик лякатися і не планував. Він схоже взагалі на нас чекав. Коли ми підійшли близько, то зайчик заліз в кущі та звідти дивився на нас, іноді відбігаючи і повертаючись.

Було видно, що ми йому були не менш цікаві, ніж ми йому. Надивилися на зайчика і пішли собі гуляти далі. Ми знайшли затишне озеро із черепахами, що ніжилися під сонцем на заваленому дереві. На галявині сиділа молодь і слухала музику з колонки. Під цю атмосферу ми теж прилягли на травку відпочити у цій гармонії. Молодь з часом вирішила вимкнути музику, мабуть не хотіла заважати старим пердунам відпочивати на галявині. Після сорокахвилинного релаксу ми пішли у зворотному напрямку, подивитися як справи у зайчика. Зайчик нам дуже зрадів, ми для нього вже були як рідні, він вже сміливо вибіг до нас і почав кожного обнюхувати. Мишко йому простягнув якусь рослинку і зайчик дозволив себе погладити.

Він мав красиве забарвлення та ще й очі різного кольору. Ми уважно перевірили чи немає на стовпах об’яви про загублену тваринку, потім я ще додатково італійською мовою загуглив у соцмережах чи ніхто не шукає зайчика. Але він тут себе почував максимально добре серед рясної травички. Цей зайчик і зробив наш день. Потім ще й знайшли дешеву смачну піцу. Все складалося максимально класно. А для особливих шанувальників фрозен йогурту, тут є йогуртерія, в якому працює жінка ще миліша ніж той зайчик. Я пишаюся людьми, що працюють в тому місці, де їм це максимально пасує. У нас з Мишком є фішка, у кожній подорожі треба обов’язково перевірити чи є йогуртерії і, чи є макдональдс. Але ця гастрономічно-неповторна подорож не була оскверненою макдональдсом. Повертаємося на вечірню прогулянку по тому парку, де красиві заходи сонця. На жаль, на поїзді їхати менше ніж пів години, а це означає, що не встигнеш відпочити. Ідеально це коли на поїзді треба їхати годину.

Менше ні чим не краще ніж більше. Що я вам хочу сказати про італійські парки курортного регіону, з цим тут проблем немає. Парк це завжди щось велике і не менш від того затишне. І це дуже круто. Всі сили що в нас лишилися ми витратили на парк, тож вечеряли на цей раз вдома. У нас був прошуто, вино, сири та піца. Все було шикарно, окрім того, що мене вдруге в житті проявилася алергія на червоне вино.

Сантарканджело-ді-Романья

Як ми вже звикли – новий день, нове місто! До цього міста треба їхати звичайним автобусом хвилин 40, це вважається другою зоною від Ріміні. Місто максимально самобутнє, тут звісно теж є своя фортеця, затишні старі вулиці, панорами з висоти та класичні італійські коти.

Ці коти завжди вгодовані і дивляться на тебе так, начебто зараз пограбують. Фортеця правда дещо дивна, з неї гучно лунає французька музика на баяні, але ворота щільно замкнені.

Спроба взяти фортецю провалилася. Йдемо тоді візьмемо їдальню! Тут є ресторанчик для місцевих із готовою їжею.

Працівниці спілкуються виключно італійською, але дуже хочуть допомогти у виборі страв. Таких великих та складних переговорів не було з часів написання листа турецькому султану. З кухні виходило поспілкуватися все більше та більше працівниць, але без результату, потім залучили перекладача з відвідувачів. Без успіху. Коли переговори зайшли в глухий кут, ми здалися і погодилися на їх вимоги. У нас була найсмачніша лазанья у світі та канелоні під ніжнішим бешамелем. Доки ми провалювалися у гастрономічний рай, то чули як працівниці гучно святкують на кухні, по звуку припускаємо, що просекко лилося рікою. Ну що ж, погуляли, поїли, можна повертатися в Ріміні.

Доки йшли до автобуса, то знову пройшли повз місцевих котів, які своїм поглядом нам дали чітко зрозуміти, що нам тут більше не раді. Залишок вечора ми гуляли по Ріміні насолоджуючись останнім днем незабутньої подорожі. Наступного ранку у нас був переїзд в Болонью. На жаль, Болонья нас зустріла величезним затором, ремонтами та об’їздами для автобусів. На щастя, до літака було достатньо часу, щоб просидіти левову долю часу в автобусі. Не враховуючи останні кілька годин у Болоньї, ця подорож увійшла в топ, це був гастрономічний і естетичний рай. Італія для нас справді перевідкрилася по-новому, так само як колись Франція після відвідування Нормандії. І цікавий момент, що скільки досвіду в подорожах не набирай, усе одно усі фішки та нюанси в голові не втримаєш. Таким чином перед вильотом я зайшов в італійське кафе і замовив одне лате… (хто був в Італії знає чим закінчиться історія).