Експо 2025

У далекому 2021-му ковідному році ми, самі того не очікуючи, вирушили у нашу найкращу подорож – на Експо 2020. Що таке то Eкспо ми не знали, але було ну дуже заманливо. Це був тиждень переповнений мільйонами позитивних емоцій та вражень, величезна єдність з іншими культурами. Кожен день ми скасовували свої плани на Емірати тільки заради того, щоб прожити додаткові години у цьому новому незабутньому світі Експо. Перший павільйон, який ми відвідували, був японським. Він складався із чотирьох приміщень різної тематики. І коли ми виходили в останні двері, то були двері, що запрошували на наступне Експо до Японії, яке відбудеться в 2025 році. Усміхнена японка сказала «До зустрічі!», ми відповіли стовідсотковою взаємністю. Ух, невже ми тільки що запланували подорож, яка відбудеться аж через три з половиною роки? Настільки далеке планування навіть мене збентежило, але ж як приємно знати, що у визначеному майбутньому ми будемо саме в Японії на Експо.

Рівно 100 перельотів потому

Часи дуже змінилися і життя теж, все взагалі змінилося, все інше. Коли ми вирушали на попереднє Експо, то застряг ліфт, я тоді зарікся не заходити в ліфт перед літаками. З того моменту так і є, ми більше не живемо в будинку з ліфтом. Та й взагалі наша оселя тепер – планета земля, а не рідний Київ. Але деякі речі залишилися незмінними, плани відвідати Експо та все ще зламана рука) Починається підготовка до Експо, Японія запускає сайт із відліком днів. До Експо залишилося 599 днів. Експо все ближче та ближче! Мені здавалося я рахував вже години, а на сайті написано, що ще 598 днів… Але майбутнє вже видніється. До Експо менше року! Треба подивитися, що там з авіаквитками. О прийшли квитки на пошту, як це сталося, ми ж зайшли просто перевірити ціни?! Ох вже ця моя лихоманка всюди літати! На цей раз у нас була подвійна організація. Мама мала собі знайти компанію для подорожі на Експо. Здавалося б не так легко знайти друзів, які підірвуться злітати в Японію? Маминих друзів ми недооцінили, дві подруги майже одночасно сказали – летимо! Мама поставила нам умову, що ми перші маємо летіти, потім вони! Цікавий факт, але на Експо 2020 мали летіти першими мама з татом, доки нам рейс не перенесли. Тепер треба прокласти найдешевший та найцікавіший варіант подорожі і можна займатися візами. У нас вийшли такі маршрути: ми з Дашею летимо через Стамбул із пересадкою 4 дні (більше сайт не давав зробити). Мами летять так, щоб одразу через пів світу: Київ-Молдова-Абу Дабі-Дубай-Сінгапур-Осака-Сінгапур-Абу Дабі-Молдова-Київ. Коли купуєш заздалегідь квитки, то завжди трапляється щось цікаве, почалися скасування та перенесення рейсів. А це найкращий час щоб з авіакомпаній вибити “плюшки”. Тож тепер ми маємо пересадку в Туреччині довшу за подорож до Японії, а мами повноцінні два дні у Сінгапурі по безвізовому транзиту. Тепер у нас і повноцінний Стамбул у подорожі і четверта казкова Каппадокія. Фішка в тому, що з Польщі дорогі перельоти в Туреччину, а тут цілих 11 днів урвали пересадку! Авіа можна віднести до приємних клопотів.
А ось отримання візи, з іншої країни, це щось зовсім нове для нас. Так взагалі можна робити?

Скільки треба було вирішити питань, які ми робили піруети з тими візами. Сенс був у тому, якщо подаєшся на візу, то посольство на тиждень залишить собі паспорт, а мамам зайвий раз їздити в Польщу, тільки заради подачі, не мало сенсу. Тож була продумана складна, повністю легальна і неочікувана схема. В якій ми вилітали з Катовце у Варшаву через Тбілісі із купою чужих паспортів. ШІ також оцінював наш задум і підтвердив, що такий фінт буде легальним. Нам просто теж зайвий раз їздити в Варшаву не хотілося, а в Грузії треба було полікувати зуби, тож поєднали приємне з корисним)))) Сама японська віза, максимально легка і безкоштовна, вважай тільки квитки і бронювання готелю потрібні. Але ж скільки виявилося нюансів, коли треба податися за групу людей. Навіть незважаючи на те, що у нас були всі документи ідеально підготовлені і правильно розкладені – процес подачі їх у віконце зайняв більше години із написанням додаткових пояснювальних записок. Але за тиждень нам подзвонила жінка і приємним голосом повідомила, що візи готові, тож можна іще раз їхати у ту Варшаву і забирати паспорти.

Час летить, Експо наближається

Проти Експо 2025 розгорнулася справжня антикампанія в інтернеті. Рейтинг не те що був низький, він просто летів в прірву. Відгуки виглядали доволі правдиво, але суперечили базовим речам, які ми знали про Експо. Наприклад, навіть якщо там все так погано, то чого у відгуках не згадуються найкращі тайські шоу, які ніяк не залежать від організації зі сторони Японії, бо їх має організовувати Таїланд. Коли намагаєшся розібратися де там правда, то можна чітко розрізнити, що японські аккаунти завжди пишуть, що все добре, а інші тільки про погане. Іноді проскакує один-два коментаря з адекватною оцінкою ситуації і порадами, а потім бац і зникають з мапи абсолютно усі відгуки. Хто і яким чином їх видаляє незрозуміло. ШІ дав аналіз, що ані хейтери, ані організатори не змогли б так видалити. Заходиш в офіційний додаток Експо, а там взагалі немає рейтингу, це ще як??? Яким чином взагалі можна приховати рейтинг у додатку? При будь-якій спробі знайти відповіді, питань ставало тільки більше.

Ще й попадалися дивні японські позитивні відгуки на чотири з п’яти: “Я увесь день простояв в чергах, нічого не побачив, але в кінці купив м’яку іграшку, то було дуже мило, лол”. Як це взагалі корелює з оцінкою, і як той лол буде японською??? Другий мій улюблений відгук, що хтось купив квиток на будній день подалі від японських свят, але саме в цей день Японія вирішила зробити світовий рекорд по кількості крокуючих школярів і завезла всіх саме на Експо. Окрім відгуків з інтернету був один справній відгук нашої знайомої, яка полетіла на відкриття на один день, чим допустила одразу дві критичні помилки. На Експо не можна летіти на один день, а тим паче на відкриття. Ще й почався дощ, вони ще й з немовлям. Скажімо так, її компанії Експо не сподобалося. Але вона зазначила, що провела там чотири години і подивилася чотири павільйони, що вже на чотири більше ніж середня кількість павільйонів яку за день встигають подивитися “туристи у відгуках”. Тож вірити чи не вірити відгукам – справа кожного. Але чомусь правдоподібно якось написано.


Увесь цей інформаційний шум навколо Експо то було тільки половина біди. Інша половина це те, як ютуб почав таргетувати блогерами з порадами по подорожі до Японії. І на прев’ю відео “Топ найбільших туристичних помилок” намальований календар де перекреслений липень та серпень. Такс, у нас квитки на липень, що вже не так? Ага, в липні та серпні має бути настільки потужна спека, що якийсь турист навіть з готелю не зміг вийти. Почав шукати далі і з’ясував, що якщо я родом не з Флоріди або Техасу, то мені буде жарко так, що я собі навіть уявити у фантазіях не зможу. Може тоді є якісь поради що робити в ці місяці? Ага, радять просто не летіти. Не наш варіант.
Сказати, що подорожі на Експо ми боялися – нічого не сказати. Але це у будь-якому разі Японія, тож якщо не сподобається Експо, почнемо подорожувати по Японії.

Повернення в Японію

Ми летимо в дрімлайнері турецьких авіаліній у Осаку. Скільки я собі цей момент уявляв, але він був далеко не таким в моїх фантазіях. Нам реально було страшно летіти в цю подорож, це можна було порівняти з тим, коли ми перший раз летіти під час ковіду, коли ще не винайшли вакцину. Наш літак прилетів вночі, оскільки запізнився на три години. Добре, хоч на останнє метро аеропортове ще встигаємо. На вулиці повітря дійсно трохи занадто теплувате, і зараз ще й ніч. Що ж буде зранку? Поки що наша ціль доїхати до готельчика. Треба сісти в метро, в яке тільки японцям відомо. Ми це добре пам’ятали з попередньої подорожі, тож не дуже напружувалися з того, що навіть сидячі у поїзді, ти ніяк не зможеш дізнатися чи це правильний, доки за вікном не побачиш свою станцію. Але навіть машиніст підтвердив, що довезе нас до готелю. Тож розслаблюємося і чекаємо на відправлення. В вагоні висить різна цікава реклама, зокрема це пташка icoca що дуже задоволена проїзним і звісно реклама Експо 2025. В самій Осаці в рекламу добре вклалися, тут навіть частина каналізаційних люків з дизайном Експо 2025. Хоча, чесно кажучи, в рекламу треба було вкладатися в інших країнах, але Японія із світового Експо чомусь вирішила провести локальне. Поїзд відправився. Вперед до приємних японських пригод! А ось і наша станція Бентечо! Шкода, що вже пізно вечеряти, бо вже не терпиться почати гастрономічну складову. А заклади як на зло ще й працюють до 25:00. Так, тримаємо себе в руках, завтра зранку почнемо з їжі. Ні, я не можу пропустити маркет севен елевен!!! Хоча б зайти подивитися.

І ось вони, трикутнички онігірі, ми чекали на нову зустріч з ними цілих шість років. Вітаю, містер онігірі з лососем, вітаю місіс туна з майонезом. Ми повернулися, як і обіцяли! Трикутники на вітринах не стримували радість і не могли дочекатися ранку, щоб ми їх скуштували. Оглянули інший екзотичний асортимент, так, роботи у нас тут багато! Кожен день у нас було дві вечері, одна трикутниками на експо і пізня – особливо гастрономічна – у раменній.

Йдемо спатки. У нас був код від самозаселення, на нас чекала маленька кімнатка із зручним великим матрацом на підлозі, також у нас був власний умивальник, чайничок, холодильник, шафа і навіть ваза із квіточками і картина з пандою, а головне кондиціонер. Ця затишна кімнатка знаходилася недалеко від метро і коштувала нам по 27$ за ніч за двох.

В готелі діяло правило нічної тиші. Кімната була настільки затишна і зручна, що готель від нас отримав тверду 10 з 10, це було одне з найкращих наших мешкань (за оцінкою ціна-якість) за історію подорожей. Нам нетерпілося сходити привітатися з японськими смарт туалетами. Вони нас теж вже не бачили цілих шість років. І то була шикарна зустріч, повірте на слово. Оскільки відбулося велике зміщення часових поясів, в першу ніч важливо максимально добре виспатися. Хоча виходить ми вилетіли о четвертій ранку, частину часу спали в літаку і тепер по переду ще ціла ніч, це найкраща комбінація.
Раночок! Ура! Побігли отримувати найкраще від життя! Почали ми з закладу Сукія, це відома мережа закладів в Японії, що працюють 23 години на добу і мають фантастичні традиційні страви і не менш фантастичні низькі ціни. Ми цього не знали, просто зайшли в заклад по дорозі до метро. На столах планшети, тож їжу можна замовляти по картинках, супер! Це був провал у гастрономічний рай, ми в Азії, ми в смачній Японії!!!

Перевірили меню, тут теж у нас роботи багато!!! Будемо старатися. Даші навіть сире яєчко принесли. Тепер підемо, запасемося їжею на день для Експо, бо саме їжа там буде дорога. Тепер ми в трикутничковому онігірі-раю. Затарили собі рюкзак купою трикутників на обід та підвечірок, купили бельгійські гофри про запас і на десерт дивинного морозива-сорбету матча із сюрпризом у вигляді згущенки всередині.

Так, Японія це точно та країна, куди можна і варто влаштовувати гастрономічні тури. Сонечко починає пригрівати, люди їздять на велосипедах із вбудованими парасольками, а зараз тільки десята ранку. Абсолютно усі заклади та приміщення Японії добре охолоджуються, тож із перегріванням проблем не має бути. Ми поїхали на станцію Юмешіма, де проводиться Експо…

Експо 2025

Ви коли небудь відчували нескінченність? Ми стоїмо в самому епіцентрі нічого, навколо нескінченність, вгорі є металевий куб, що забирає на себе всю увагу. Він не тільки металевий, він і рідкий одночасно, загалом увесь павільйон і металевий і рідкий, дивний гул цього павільйону чутно в різних куточках території Експо. Ми в null2.

Можливо ви давно хотіли порозмовляти із роботом? Він невеличкий, сидить на підвіконні одного з інформейшен центрів і завжди радий з тобою порозмовляти, та він явно ще дитина. На подіум виходить поет саудівської Аравії, на фоні великого місяця він читає своєю мовою вірш, і звертається до всесвіту, люди на землі зачаровано слухають. Арабський поет ділиться з деякими з глядачів своєю мудрістю у дрібному конвертику, ми серед тих щасливчиків.

Можливо ви давно хотіли полетіти в Париж, подивитися визначні пам’ятки? То не проблема, у французькому павільйоні навіть оригінальна ґаргулья з Нотр-Дам-де-Парі на вас чекає, а сучасні французькі бренди, створять справжню магію Парижу навколо вас, навіть тисячолітнє дерево спеціально пересадили з відстані більше ніж 10000 км від вас. Тай взагалі танці на дахах Парижу побачиш не кожен день.

Експо це місце де відбувається справжня магія. Колись в дитячому журналі я бачив питання “Чи буває веселка вночі?”, мені знадобилося приблизно 25 років, щоб на власні очі переконатися, так веселка над Експо з’являється кожну ніч і не раз. Доки над водною сценою майоріє веселка, хлопчик намагається знайти свого птаха додо під танці сучасних фонтанів. Вражена публіка відходить від порції веселкової магії та радіє за долю додо, а в цей час високо в небі починає плавно опускатися на землю силует жінки, запалений тисячею дронів.

Потім гігантське дерево сяє та плавно обертається. Це унікальні сучасні шоу і все це відбувається після щоденного салюту. Вечірні шоу нагорода для найвитриваліших, нагорода для відвідувачів, що попри десятки тисяч кроків мають сили на вечір. Та й не мають інших планів, які на Експо з’являються спонтанно і великими пачками. Якщо ви втомилися від магії, можна піти в тайванський павільйон Tech World і насолодитися технологічними досягненнями. Тут десятки, чи навіть сотні планшетів. Вони показують нам своє шоу. На циліндричному екрані з’являються анімовані тварини, а планшети їм підіграють, тепер вони взагалі перетворилися на метеликів і намагаються полетіти! Що тут відбувається, і що робить той браслет у мене на руці? В кінці огляду завдяки ним ми отримали результати наших вражень. Виявилося, що Даша була більше вражена природою, а я майбутнім! Скільки є на Експо всього цікавого, і головне не тільки технологічні досягнення. Є павільйони, які як і на попередньому Експо доносять важливе посилання. Наприклад Бразилія: за великими панорамними вікнами приємна радісна атмосфера, там надувні люди, тварини, дивинні скульптури, грає позитивна музика.

Дивись там є скульптурка людини, яка дивно схрещена з акулою, ми гуляємо неначе серед надувного снігу, тут настільки все позитивне! Штори почали повільно закриватися, приховуючи від зовнішніх відвідувачів справжню суть павільйону, освітлення плавно стає червоним і якось вже немає тієї атмосфери радості і безтурботності, музика повільно трансформується з безтурботної в не дуже приємну. Чому все міняється, запалав великий екран з відліком, відліком до кінця ресурсів, за які у світі йдуть війни, все тепер освічується червоним як у горорі, радісні фігурки… почали помирати. Екран продовжує закидувати страшними статистиками реалій. Коли все закінчилося, штори піднялися і зовнішні відвідувачі знову могли спостерігати невимушену і веселу атмосферу в середині павільйону, тільки ми в середині вже не могли сприймати цей позитив. Своє повідомлення бразильський павільйон доніс доволі дохідливо. На виставці є також й нейтральні невеличкі павільйони, в яких навіть кілька проведених хвилин наблизять тебе до тих далеких екзотичних країн.

Як і в далекому 2017-му ми знову сидимо на сейшельскому пляжі, хвилі накатують, під нами пісочок, хоч і несправжній але такий дотик до Сейшел дає правильні імпульси в подорожувальних пріоритетах. Або наприклад фрагмент справжніх живих джунглів, як взагалі Індонезія змогла свої джунглі сюди принести???

Вони реально справжні, ще й каву лювак на вході наливають усім охочим. Та й взагалі, ці працівники від нас отримали статус найпозитивніших на Експо 2025, вони навіть позитивом затьмарили знамениті тайські шоу, що проводяться щогодини кожен день по вечорах. Тайці як заведуть свою пісню про Таїланд, так потім ще годину ходиш наспівуєш.

Як же взагалі тут все встигнути, хотілося б просто сидіти і чекати кожну годину наступне шоу, але ж є й інші. Наприклад, у саудівській Аравії скрипалька показує справжній майстерклас граючи щось із серії року на фоні неймовірних проекцій. Звісно подивитися це може кожен, тільки треба виконати одну умову, опинится ввечері в зазначений час саме в цьому місці, але цього досягти майже не можливо. Ми так один день більше чотирьох годин намагалися дістатися павільйонна null2 і в кінці знаєте шо? Ми його тільки побачили з висоти вуден рінга – найбільшої в світі споруди з дерева, що побудували для цього Експо.

Ми в цей день так і не потрапили в той павільйон, та й взагалі не пам’ятаю чому і як саме ми опинилися так високо на вуден рінгу, серед галявин електронних квітів. Планувати тут щось надзвичайно важко, бо хочеться все встигнути, а головний сюрприз, ти не знаєш що саме треба встигнути, бо невідомо, що на тебе чекає всередині павільйону. Цікавість і масштабність ніяк не корелює з минулим Експо, наприклад Австралія, яка в дубайському Експо могла максимум, що запропонувати – каву за десять дірхам, тепер має один з найкращих павільйонів. Спочатку ми проходили по незвичайному лісу з дерев та дзеркал, доки не занурилися у глибини великого бар’єрного рифу.

Гігантські кити пропливали над головою, екзотичні корали і риби були всюди. Ми не хотіли виходити з під океану, тож залишилися на ще одне коло. Тут можна було б знаходитися вічно, але у нас лише тиждень на Експо, треба встигнути буквально все. Люди коли дізнавалися що ми прилетіли в Японію на тиждень заради Експо, не могли стримати свого здивування. Але тут важливо розуміти, прилетиш на день на Експо – гарантовано не сподобається, ти за 12 годин навіть не встигнеш зрозуміти, що відбувається і куди треба взагалі йти. За два дні, можливо навіть щось подивишся, а потім будеш лікті кусати, що не побачив найцікавіше.

Але чому просто не можна побачити те найцікавіше?! Бо як мінімум треба абсолютно усе подивитися, щоб зрозуміти де було найцікавіше для тебе. Якщо прочитати рейтинг з інтернету, то звісно прочитаєш що найкращий павільйон це Італія, бо вони притягли оригінали картин і звісно побіжиш в кількагодинну чергу, після якої тобі вже жодна картина не буде милою, потім ти усвідомиш скільки всього міг подивитися цікавого на Експо за ці три втрачені години, а потім ще й зрозумієш, що виділив на Експо лише день і взагалі ще треба поїсти і повертатися до дому. Тож величезна помилка яку роблять більшість відвідувачів – встати в чергу в павільйон, довжина якої перевищує 40 хвилин. Орієнтовний час очікування є біля кожної черги і він схоже спеціально завищений в два-три рази. Тож стаючи в сорокахвилинну чергу, нам доводилося чекати лише 12 – 20 хвилин. У відгуках перероздута проблема черг на Експо. Люди, зрозумійте, вас ніхто не змушує їх займати.

Багато чого цікавого можна подивитися взагалі без черг, наприклад групові павільйони. Черга це суто японська розвага для японців, вони люблять черги і не можуть прожити ні дня, щоб не постояти в зайвій черзі. Для нас це незрозуміло, тому стояння в довжелезних чергах з японцями не є обов’язковим. А деякі черги тільки здаються довгими, бо павільйон може мати величезну пропускну спроможність, наприклад Франція. Чергу в цей павільйон оспівують в найстрашніших горорах інтернету. Нам довелося стояти приблизно 15 хвилин, а мамам аж цілих десять.

При тому що один може стояти, а інші десь в тіні сидіти відпочивати. Мама дуже уважно слідкувала за нашим Експо з першої хвилини нашого входу. Вдень був зідзвон “Ну що, наскільки все погано на Експо?”, “Та якось все добре, ходимо по павільйонах, все як треба”. Вже ввечері я подзвонив і сказав що Експо реально заходить і вже заслуговує на тверду четвірочку з п’яти. То що ж з рейтингом, чому в інтернетах усе так погано, а насправді усе добре? Виділимо важливі критерії, що стосуються абсолютно усіх Експо, ви маєте переконатися що:

  1. Ви не летите туди менше ніж на тиждень, якщо прямо не сподобається, будете подорожувати по країні, але скоріш за все ви скасуєте більшість планів на користь додаткового дня на Експо.
  2. Якщо ви не японець, ви не стаєте в черги.
  3. Якщо у вас немає зайвих грошей, ви собі заздалегідь купуєте смачну їжу в супермаркетах і берете із собою на Експо.
  4. Якщо летите влітку, у вас є парасолька від сонця та відповідний крем.

Тож тепер ми маємо чіткі критерії для отримання насолоди від виставки, але є ще один момент, що лякає туристів. Багато хто не впевнений у своїй англійській і тому не наважується летіти. Японське Експо дуже добре подбало про це, і на виставці майже увесь персонал розмовляє чистою японською, тож не переживайте, англійська вам тут взагалі не знадобиться під час подорожі. У вас можливо з’явиться логічне питання “А як же ж…?” Але бачите, ось я, живий, нічого зі мною не сталося від того, що відвідав японську світову виставку. Все пройшло, як заплановано. Багато хто вважає, що знання англійської мови важливо для подорожей, але це не так. До речі, ви ж не забудете перед подорожжю встановити офлайн перекладачі та завантажити карти офлайн? Раніше, ще кілька років тому, багато хто запитував “Як це зробити?”, але зараз, на щастя, ШІ все знає, навіть знає як правильно запитати самого ШІ. А в андроїдах він вже вбудований, тож проблем немає бути, звісно якщо у вас не айфон, але ж ви свідомо обирали шлях болю і страждань при купівлі айфону.


Але повернемося до тих цікавих та насичених днів, де твої обов’язки зводяться до виконання граційного танцю, коли твоє віддзеркалення створено з бананів або ананасів! Певний час аватар повністю повторює твої рухи, доки не перетворюється на зграю риб, що пливуть по підводних течіях океану. Головне не потрапити в танцювальний павільйон Філіппін увечері, коли ноги вже не ходять. Краще мабуть лягти на масштабні бархани усередині Кувейту, спостерігати як у зоряне небо летять зірочки твоїх бажань і відлунюють голосом по залі. Якщо ще залишилися сили, то завжди можна піти в павільйон Сінгапуру і намалювати своє бажання, яке матеріалізується в концепті майбутнього міста під приємну музику. Або завжди можна поринути в історичні нетрі Оману, та насолоджуватися неймовірно красивою інсталяцією навколо павільйону.

Сили на Експо важливо тримати як ніколи. Треба робити обов’язкові півгодинні перерви і спеціальних холодних кімнатах, та ще й під холодну кавусю. Бо як кажуть в іспанському павільйоні, любиш фламенко дивитися, люби й на умовну гору підійматися по сходах, кудись високо, аж до заходу сонця, що світиться на вершині.

Шоу фламенко на цей раз було неперевершеним, я навіть на якийсь час забув про втому в ногах. Екпо розслабитися взагалі не дає, деякі павільйони як магнітом затягують. Наприклад, коли ми вийшли з Саудівської Аравії, то навіть не пам’ятаю як опинилися в кулінарному Utage. Нас заманив туди концерт на каструлях та сковорідках.

А потім бац, ми вже бачимо змагання в якому учасники місять тісто ногами, щоб приготувати якусь відому страву, не менш відомого в Японії кухара. Бувало таке, що виходиш з павільйону зі сміхом, нічого не було зрозуміло, що тільки що відбулося, але сподобалося і хотілося ще. На жаль, це «ще» так і ніколи не наступить, ми кожен день з жахом намагалися осягнути реальні розміри Експо і ту кількість павільйонів, яку треба подивитися за тиждень. Деякі локації ми знаходили тільки на третій та четвертий день. Ще й була проблема, що ми не знали, які павільйони дійсно варті уваги, а які краще пропустити. Мами вже отримали конкретний чорний список павільйонів.

Бо наприклад, Штати показали які у них довжелезні коридори в павільйоні, це треба бути окремим поціновувачем коридорів, щоб зрозуміти, ми не зрозуміли. Бельгія так взагалі гучно заявила, що їй всі мають бути вдячні, за те, що вона винайшла вакцини і поставляє усьому світу, якщо з першої зали до когось не дійшло то буде ще кілька залів, де вам десять раз нагадають що без Бельгії світ би не пережив ковіду та інших вірусів. Але Бельгія ще хоч намагалася щось зробити, бо наприклад павільйон Nordic Circle, який одразу представляє п’ять скандинавських країн, дуже вдало продемонстрував, як спустити гроші п’яти країн спонсорів “в трубу” купивши проектор та роздрукувавши десь з півсотні фотографій. В цьому павільйоні було що дивитися навіть менше ніж у null2, який демонстрував нескінчену пустоту. Були павільйони із непоганим задумом, але якщо простояти в черзі хоча б десять хвилин, то цей задум вже буде нецікавим.

А ось Болгарія у нашому рейтингу зайняла невизначене місце. Сама організація на висоті. Вони відловлювали неяпонських туристів і давали точний час коли можна буде прийти без черги і послухати демонстрацію не японською мовою. Вони також абсолютно усіх забезпечили стільцями, що є абсолютним респектом, а ось контент… Спочатку розповідається важливість болгарського йогурта, дуже докладно розповідається, я вже навіть повірив що це важливіше за ті бельгійські вакцини, але потім настає крутий твіст сюжету – Болгарія винайшла штучний інтелект! Як вам таке Бельгія?! А? Скоріш за все мався на увазі не увесь штучний інтелект, а якась конкретна невідома програма, але погодьтеся, що це навіть крутіше за Словаччину, що на Експо 2020 представила марсохід на марсі! Правда не словацький, там лише програма від Словаччини, правда її ніхто не використовує, але якщо що… Словом цього разу Словаччина просто показувала красиві гори та озера, зате чесно! Цього разу вона була представлена у загальному павільйоні, там де багато маленьких кімнаток під маленькі країни.

В цих кімнатах можна блукати вічність вишуковуючи цінні перли, як ото гра на дивинних сучасних музичних інструментах. Зайти в такий загальний павільйон, одразу посуне усі плани та займе з вас зайві кілька годин на Експо. Там добре, прохолодно, щось увесь час цікаве відбувається, там вино наливають, в іншому місці чомусь навчать, а он там взагалі дадуть щось дивинного понюхати. Це як в одному з великих павільйонів, ми нюхали алмази, монети, нафту та інші цікавості. І саме цікаве, що неважливо скільки ти грошей вклав у свій павільйон, ми бачили багато цікавих речей, які були зроблені максимально легко та ефектно. Дні летіли з шаленою швидкістю, тільки заходиш на Експо, вже вечір. Вечірня атмосфера тут особливо магічна, павільйони включають свої незвичайні підсвітки, Нідерланди запалюють великий місяць.

Оман проектує незвичайні проекції навколо себе, а в лісі з озерцем посередині виставки починають світитися дивовижні інсталяції. Ліс та озеро це окрема фішка від Японії на Експо, який зробили у самому центрі. Лісок зовсім невеликий, але чи організатори щось не врахували, чи то був такий задум. Але в лісі, який можна пройти за дві хвилини ми два рази так жорстко заблукали, що просили працівників нам вказати шлях до виходу. Працівники теж схоже там роками вже сидять і їх вказівки трохи більше шкодили ніж допомагали. А саме парадоксальне, що у лісі всього кілька невеличких стежок, кілька стежок!!! Головна порада, якщо ви плануєте дістатися з павільйону А до Павільйону Б, ніколи не проходьте через цей ліс, йдіть по колу виствки по вуден рінгу. В цьому лісі реально пороблено! Конкретно тут я розповідаю позитивні враження від Експо, але виставка мала ряд серйозних організаційних проблем, до яких треба бути готовим до того як прилетиш на Експо, прочитати можна тут.

А ми продовжимо насолоджуватися досвідом Експо. Окрім максимально класних павільйонів, прикольних маленьких, та відверто провальних були також непогані із цікавими задумками. Наприклад, Австрія дуже пишалася своїм роялем, на якому могли дистанційно грати найкращі маестро з віденської опери! В знак демонстрації піаніно нам зіграло свою найкращу композицію! Правда потім з’ясувалося що це ніхто дистанційно не грав, і грати не збирається. Просто сам факт, що хтось би міг зіграти, але не буде, просто не буде) В одному з наступних павільйонів нам показували якісь цікавості, а на вигляд таке саме піаніно грало на фоні у куточку. Ось так буває коли одна країна присвячує павільйон піаніно, а у іншої воно просто як допоміжний інструмент.

В австрійському павільйоні була цікава пасхалка. Якщо на вулиці піднятися ліфтом на балкон, то там буде кнопка включення звуків Австрії. Не знаю для чого, але можеш себе відчути у Австрії не виходячи з Японії. Хоча був один нюанс, десь поруч знаходилася кнопка пожежної безпеки, тож цікаво скільки було неочікуваних кейсів, коли можна було себе відчути серед пожежі без пожежі. У китайському помпезному павільйоні вже традиційно, як і на минулому Експо, всередині не було нічого цікавого, але ми розуміли в який павільйон заходимо. Ну і звісно сходили традиційно в павільйон Туркменістану, щоб сфотографуватися біля гобелена із алабаєм. Варто віддати належне, ззовні Туркменський павільйон виглядав дійсно вражаюче. Тут взагалі був парадокс. По зовнішньому вигляду павільйону неможливо зрозуміти наскільки він буде цікавий всередині.

Бо деякі країни схоже кинули увесь бюджет саме на екстер’єр. Тож головне правило будь-якого Експо – не стійте довгу чергу заради павільйону, ви ніколи не будете знати чи воно того варте. Найкрасивіший ззовні павільйон за нашим рейтингом залишається null2. Окрім напіврідкого стану павільйону він ще й в прямому сенсі гіпнотизував, кликав відвідувачів незвичними звуками. Гуляючи по території Експо завжди можна було почути як тебе кличе нескінченність. Ми були справжніми першовідкривачами цього Експо, бо в інтернетах майже не було неяпонських відгуків. А японцям традиційно усе завжди подобається, тож по їх відгуках неможливо зрозуміти де справді цікаво, а де не дуже.

Павільйон з солі

Цікавим відкриттям на цій виставці були маленькі кімнати європейських країн у загальних павільйонах. Ми бачили тенденцію, що деякі з країн винаходять зараз нові музичні інструменти з інтеграцією ШІ. Нажаль працівник сказав що не може його включити, оскільки єдиний інженер цього інструменту знаходиться в Африці і якщо щось станеться з інструментом то його будуть довго лагодити. Але бувають шоу, правда точно не в той момент коли ви цікавитеся))) А ось іншому інструменті іншої країни ми змогли з радістю пограти. Не всі африканські країни демонстрували напрямок розвитку інструментів. Наприклад Руанда демонструвала неймовірні футуристичні хмарочоси, аеротаксі і щось ну зовсім з майбутнього.

Знизу була приписка, що все це буде у 2080-му. Це доволі зручно пообіцяти світу те, до чого точно не до живеш. Хоча хто знає, усе починається з мрії, тож все може бути. З кожним днем Експо заходило усе більше та більше, а днів у подорожі залишалося усе менше. Треба було визначати пріоритети, щоб розуміти що важливіше, час в Японії чи час на Експо.

Осака

Зранку четвертого дня ми вирішили подивитися Осаку. Що тільки ускладнило вибір, як розподіляти час. Бо сама Японія все така ж неймовірна як і шість років тому. Головне – пережити подорож у метро. Думаю, що в майбутньому буде спеціальний ШІ дрон який буде літати з тобою в пояснювати, як на метро дістатися потрібної зупинки. Звісно онлайн карти все прокладають з точністю до номерів поїздів, але є нюанс – вам це абсолютно не допоможе. Знайти свій потрібний поїзд це як найскладніша задача в ескейп рум. А ось коли ти досягаєш таки своєї станції, відкривається щось дійсно цікаве. Ми почали із замка Осаки.

Територія замку дійсно класна і вражаюча, тут є і храми, і навіть сад каменів, правда зачинений, але є. Зазвичай щось зачиняють, якщо воно потребує присутності персоналу, або це можна пошкодити без нагляду. Але ж це сад каменів?! Ну ок, подивимося на нього через паркан. Камені дійсно непогано лежать, охайненько.

Біля саду невеличкий храм із скляними трубками що дзвенять на вітрі. Саме заради таких моментів і треба прилітати в такі країни. В самому замку як на мене, трохи унило, ще й за гроші. А ось на території радісно, ще й безкоштовно) Головне тільки не зупинятися коли ходиш, бо на дворі японський липень, коли йдеш то більш прохолодно ніж коли зупиняєшся.

Взагалі про ці всі супер спеки про які так залякували. Ну так, в липні було спекотно, але не гірше ніж в цей самий час у різних Туреччинах. Організм адаптується з часом і стає легше. А японські кондиціонери добре знають свою роботу. Та ще й сучасні засоби творять справжні дива.

За цю подорож яких ми тільки засобів не бачили. Від спеціальних нашийників, що понижують температуру, охолоджуючих гелів, ручних міні-вентиляторів до жилеток із вбудованими всередині вентиляторами. Прототип Карлсона брали точно з Японії. Загалом ми після відвідування в цій подорожі долин Каппадокії взагалі не скаржилися на спеку, можна жартівливо сказати – навіть прохолодно було на фоні Каппадокії. Очевидці кажуть, що в серпні ще жорсткіше буде, але порада всім хто збирається в Японію: Липень – не вирок. Але ж звісно краще відвідати червоні клени восени, або цвітіння сакури навесні. Погулявши по парку ми подалися у район Ebisuhigashi. А знаєте, поза територією Експо виявляється теж цікаво.

Ми з радістю приймали атмосферу яскравих вивісок, десятків ресторанчиків та іншого японського колориту. Як же шкода що ми сюди лише на тиждень прилетіли! Але враховуючи, що загальна довжина подорожі 18 днів, то колись же повертатися треба. Ще й від урядових служб прийшов лист із нагадуванням повернутися протягом 30 днів. Ну добре, добре, повернимося, зараз тільки в той красивий парк ще зазирнемо. Парк Keitakuen Garden це справжній дизайнерський витвір японського мистецтва.

Начебто й нічого особливого, але тут одразу можна зрозуміти що ти в Японії. Ще й шпак на острівці шпакує! Перед початком подорожі одним із символів була пісня Ane Brun – Big in Japan, пісня приємна і у мене дуже асоціювалася зі шляхом каміно. Коли ми її тихенько включили в цьому парку, то вона здалася максимально ліричною і викликала сльози на очах. Щось якось Японія, прямо дуже зайшла. Посиділи спочатку на лавці біля озерця, а потім ще відвідали японський будиночок для відпочинку. Поруч з будиночком на дереві грілися гігантські цикади.

Наступним обов’язковим пунктом відвідування країни були справжні суші. Ми зайшли в невеличкий ресторанчик Kinga і познайомилися із суворою та приємною японською традицією. Якщо саме турист відвідує суші ресторан і гучно б’є в дзвін, то усі відвідувачі безкоштовно отримують саке!

Традиція вогнина! Тож я підійшов до дзвону і якомога сильніше смикнув за мотузку. Кухар почав голосно щось розповідати відвідувачам, усі обернулися на нас і почали радісно аплодувати. Далі ми усім закладом пили за Україну. Далі ми вичитали, що ще є одна приємна традиція. Якщо замовити миску саке для справжніх сумо за 800 єн (5,5$), то у випадку якщо турист її переможе, усі відвідувачі також отримають безкоштовне саке! Мені однозначно подобаються їх традиції, настрій був на висоті. Суші, прямо вогнина-вогнина!!! Коли ми підійшли до каси, щоб розрахуватися, то підійшов чоловік, що також сидів у закладі і сказав що він хоче за нас заплатити заради перемоги України. Я сказав, що ми тоді цю суму чеку переведемо на ЗСУ. Далі нам усі відвідувачі тепло та щиро дякували за саке. Це було нескінченно мило та радісно! На десерт ми з’їли наповнену кремом фігурку чоловічка що є талісманом щастя.

Ну а тепер час повертатися на Експо, вечір – приємна частина дня там. А після Експо прямо сьогодні можемо продовжити дослідження Осаки! Тож на виставку ми заїхали буквально на 4 години, доторкнулися до прекрасного і по закриттю знову поїхали дивитися нічну Осаку. Це було неймовірне занурення у районі Дотонборі. Тут можна якнайкраще відчути дух Осаки, дух Японії!

Це місце, де незліченна кількість японських вивісок, найбільш неймовірні крамниці та безліч стрітфуду. Наша перша мета була – холодний чай мережі закладів Mixue, на який ми підсіли на Балі. Хоч в Японії за рахунок більшої ціни він не такий привабливий, але для нас це вже аромати ностальгії, це стрічки спогадів, що тепер будуть об’єднувати подорожі Азією та Океанією, бо саме в цих країнах є ця мережа. В Японії приємним бонусом є морозиво зі смаком матчі.

Від безцільного блукання по головному району ми отримували нескінченне задоволення, важко описати на що воно схоже, але це та Японія якою вона канонічно має бути у фантазіях. Саме тут ми заховали пляшку із арабською мудрістю для мами та її подруг, що скоро прилетять також на Експо.

Японія, дякуємо тобі за ці неймовірні емоції. У нас залишалося лише два дні подорожі. Оскільки світ за межами виставки виявився не менш прекрасним, ми вирішили завтрашній останній день присвятити Експо, а останній день – подорожі по країні. Тож сьогодні ми намагалися додивитися павільйони по максимуму, а також пізнали негласне правило – громадянин своєї країни може потрапити у відповідний павільйон без черги. Тож для потрапляння в український павільйон достатньо було сказати “Слава Україні!”.

До речі український павільйон на Експо 2025 був на рівень крутіший за павільйон на Експо 2020. Дуже класно, що за організацію взялися професіонали. Також нас із радістю впустила до себе Польща, варто було їх польською мовою запитати про довжину черги, на що дівчина із усмішкою відповіла, що для нас вхід без черги. Поляки як завжди ван лав, мільйони обіймашок вам та плюсів у карму! В цьому році і польський павільйон був значно кращим за попереднє Експо, на цей раз ми слухали концерт Шопена, що грали дерев’яні пензлики на стіні, мабуть не легко уявити, але світове Експо на то і проводиться, щоб приємно дивувати.

І ось знову вечір, знову день добігає кінця. У нас залишається остання година, останній павільйон. Ми побігли, в надії ухопити шоу в павільйоні Саудівської Аравії, але там не склалося через додаткову чергу, хоч і невелику, але можна пропустити щось більш цінне, бо ввечері багато павільйонів пусті. Даша відкрила нотатки, і помітила що у неї був відзначений павільйон Tech World. Він ще й поруч, перевірили швидко рейтинг, а він один з найвищих.

Тут ще й черга невелика, хвилин на 30. Ну давай пробувати, щоб це не було. По правилам Експо, якщо ти вже в черзі то гарантовано увійдеш. Доки я стояв в черзі Даша побігла в туалет, а на зворотному шляху її організатор вирішила урочисто провести до мене в черзі, але привела Дашу до іншого високого європейця)))) Ми з Дашою довго сміялися, а потім працівниця зрозуміла, що не до того європейця привела Дашу, пришла вибачатися, але ми вже втрьох далі сміялися, японка підтвердила, що їй європейці трохи однакові на обличчя)))) Ще був милий випадок в перші дні, коли один працівник мені сказав, що найближчий салют буде завтра, а він був також і сьогодні. Потім мене цей працівник випадково помітив серед 140 000 відвідувачів і підійшов, сказав, що він дуже перепрошує за помилку і що його дуже за це гризла совість. Я переконав чоловіка, що все добре, у нас на Експо ще достатньо днів щоб побачити салют, тож взагалі на нього не ображаємося. Він дуже зрадів і навіть іншому працівнику радісно викрикнув, що знайшов мене і я не ображаюся. Це були милі працівники павільйону Саудівської Аравії.

Але повернемося до нашого фіналу нас запускають в останній наш павільйон і він реально виявляється найкращим на нашому досвіді, це був павільйон Тайваня і він був дійсно технологічно неймовірний. Ми багато бачили різних шоу по світу, але Тайвань зробили шоу планшетів, яке я описав на початку розповіді. Це був неймовірний фінал! Хотілося радіти, що ми побачили Експо 2025, що п’ять з половиною днів вистачило щоб подивитися практично все, але й хотілося плакати, бо для нас Експо закінчується, а наступного чекати ще п’ять років.

Ми не встигали вийти в з виставки в перших рядах, а тому щоб не потрапити у чергу треба було затриматися ще на 30 хвилин. По дорозі до виходу ми знайшли неочікувану локацію, де можна було пограти мелодії на величезних струнах. Ось і фінал, час виходити, я пам’ятаю ті останні кроки до воріт. Прощавай незабутнє Експо 2025! Саудівська Аравія, зустрічай нас у Експо 2030, ми знаємо, що ти плануєш побудувати ціле нове місто під Експо, нехай у тебе все складеться, а за організацію візьмуться найкращі професіонали, із нетерпінням чекаємо зустрічі через п’ять років. Шкода, що квитки не можна купити вже зараз, було б дуже тематично. І дуже співчуваю людям, що пропускають Експо 2025, у вас ще є шанс до середини жовтня 2025 побачити це диво на власні очі. А ми в свою чергу передаємо естафету мамі, Віті та Маші, для вас Експо почнеться вже за тиждень.

Кобе

Ну що ж, останній день, літак пізно ввечері, тож можемо кудись податися по Японії. Відносно недалеко є туристичне місто. Тож туди і поїдемо. В ідеалі поїздами доїхати можна трохи більше ніж за годину. Але це якщо ти японець і можеш зрозуміти логіку поїздів. А якщо ти не японець – ми знаходимося десь посередині між Кобе та Осака і я не знаю, що краще – повертатися в Осаку чи продовжувати штурмувати непрохідно заплутані схеми метро, щоб доїхати. Ми доїхали явно не тими поїздами на які у нас був квиток. В Японії на виході є турнікети і автомати для доплати різниці. Тож у гіршому випадку ти просто доплатиш різницю, але, на щастя, автомат змилувався над нами і пропустив так. На зупинці був великий японський супермаркеті зі справжніми смаколиками. Тут навіть були фрукти, окремо запаковані як подарунки, бо в Японії фрукти то дорога розвага, і їх можуть навіть дарувати на святах.

Я хотів собі до кави взяти шоколадний круасан, але Даша вірно підмітила, що круасан я з’їм і вдома, треба брати щось місцеве. Там було десь дев’ять кульок диковинного смаколика. Коли кусаєш кульку то за пару секунд проходиш усі стадії прийняття і розумієш, що треба повернутися за круасаном. Ці кульки одночасно і смачні і дуже несмачні! Повірте, це можливо. Для цього достатньо зробити щось дуже солодким і солоним одночасно.

Ще одним челенджем було – побороти японський касовий автомат самообслуговування. Я піддивився, як сусідній клієнт оплачував покупки і натиснув на ті самі ієрогліфи. Оскільки він в кінці отримав помилку, то я між двома останніми ієрогліфами обрав інший і мене вивело на оплату. Перемога! Ну тут як кажуть, любиш круасан – люби й боротися із японським терміналом самообслуговування. Далі треба було знайти відповідні смітники для окремих компонентів упакування. Цей тільки для митих квадратних коробочок, той тільки для вирізаних серединок від пакетів, ще й інструкція є як правильно вирізати, а той дальній взагалі невідомо для чого. Проблема Японії, вони дуже багато продукують відходів і дуже активно борються з відходами одночасно. Тепер треба проїхати лише одну станції метро і пересісти на канатку. Задача виявилася із зірочкою. Коли ми вийшли з метро, то опинилися у безлюдному торговому центрі. На якому рівні вихід на ту канатку невідомо, та й взагалі де той вихід?

Ми блукали поверхами, ми блукали коридорами, ми дуже заблукали, ми знайшли ліфт, що готовий був везти нас на 32-й поверх. Ми знайшли працівницю, вона впевнено показали на ті двері, де ми вже з десяток кіл зробили. Потім був коридор в якому штук сім японців мовчки їли з коробочок і дивилися пустим поглядом в стіну. Це було дуже моторошно, це була якась зона сутінок! Але, як то буває, хто шукає той знайде! Ми на канатці, ура! Мені навіть спочатку здалося що канатка дорогувато коштує, але Даша мені нагадала скільки канатка зазвичай коштує в Європах і я зрозумів, що вона тут практично безкоштовна. Ми піднялися високо-високо у німецьке село! Тут було дуже круто, бо одночасно поєднувалися панорами зеленого парку, ботанічного саду, та мегаполісу Кобе.

Поєднання виглядає неймовірно і дуже незвично. Тепер у супер релаксовому форматі трьохгодинний піший спуск через сади, скляні куполи оранжерей, водоспади, джунглі і неймовірне водосховище.

Така прогулянка, це заслужений відпочинок в кінці складної подорожі. Вже не треба поспішати, не треба щось планувати, просто бездумно гуляєш, усвідомлюючи наскільки крутими подорожі можуть бути.

Температура повітря 37 градусів за цей тиждень вже відчувалася як рідна, сонце було нашим другом. У нас ще було години з три на місто, тож ми пішли блукати туристичними і не дуже вулицями, забрели в неймовірний японський храм. Цікаво, що з минулої подорожі ми вже розбиралися в класичних елементах храму, гравіювання лисички на місці, червоні арки теж, навіть невеличкий парк із озерцем. Це неймовірно красиве поєднання, а ще й поруч багатоповерхівка, люди кожен день тут гуляють і для них немає нічого незвичного, а ми як молоді чаклуни зі світу Гаррі Поттера, яким щойно відкрили магічні дива.

А ще й наш улюблений Mixue на нас радісно чекав на туристичних піших вулицях. Може і не настільки радісно чекав як я описую, бо працівниці схоже було усе одно, холодний чи теплий чай хочуть клієнти, але нам було радісно. По запиту нам досипали купу льоду. А на гастрономічне завершення морозивко матча.

Залишалася остання година подорожі, з міста треба було витягнути по максимуму, тож пішли ще в туристичну зону порту! Це вперше коли порт, чомусь вважається туристичною зоною, але саме в Кобе тут відбувається справжня гульня і є багато розваг для місцевих. Тут ми навіть вперше побачили у Японії смітник загального призначення. Тобто навіть нічого не потрібно вирізати або відмивати. Тепер можна точно вважати, що ми в своєму житті бачили таке, що не кожний японець бачив! Останні хвилини ми залишили на закупівлю дивинної заморської солодкої води для Мишка. Просто рюкзак здамо з п’ятьма літрами напоїв у багаж! Залишилася дрібниця, дістатися вчасно аеропорта що під Осакою. Спочатку треба було знайти хоч якесь метро, щоб почати цей нелегкий та буремний маршрут. На одній зі станцій ми провернули дуже складний і фактично неможливий трюк – вранці ми здали тут речі в камеру схову.

В Японії деякі станції метро трохи більше за маленькі європейські міста. Пошуки саме наших комірок були настільки складними і виснажливими, що ледве не довелося залучати лейтенанта Пуаро та щенячий патруль одночасно! Добре, що кілька ієрогліфів на бірці працівникам давали зрозумілі орієнтири. Тож ми навіть через міст над містом переходили в середині станції, щоб дістатися наших камер. Речі то були пів біди, тепер треба було купити комбінований квиток до аеропорта. В автоматах картка не приймається, в касу черга, а поїзд не так часто ходить як хотілося б. Але ж є правило, що в Азії усе завжди виходить! Тож навіть попри довгу чергу і працівницю, що дуже довго вибивала квитки.

Ми встигли добігти до поїзда, забігти в маркет і витратити останній монетки грошей і сісти у поїзд! Але сісти у поїзд в напрямку аеропорту це друга половина біди, а ще виявилося є третя, це правильно пересісти! До останнього ми були впевнені, що пересіли правильно. Номер поїзда, напрямок, табло, усе співпадало. Але у Японії зазвичай є така бісяча штука, це працівники, що на станціях у гучномовець керують потоком людей, а в особливих випадках без гучномовця, але філігранно гучно. Так ось, на цій станції на жаль таких працівників не було. Тож наш поїзд, дуже впевнено їхав в аеропорт, доки просто не проїхав його і не поїхав в наступне місто. Шок, це мабуть легко сказано. Часу, на щастя, було достатньо, щоб зробити крюк і сісти на зворотній, але ж де гарантія, що зворотній поїде в аеропорт?! Самий шок, це питання чому він пропустив аеропорт? Тобто він в останній момент не повернув на аеропортовий міст. Хто ж міг знати, що тільки вагони 2, 3 та 4 їдуть в аеропорт?

Але не перший, не п’ятий і не інший, тільки середина поїзда поїхала в аеропорт!!! ШІ підкажи, що це за лажа така, чому критична аеропортова гілка може бути поділена таким способом. ШІ одразу заспокоїв, що це стандартна проблема на яку попадають туристи в різних країнах і регулярно скаржаться на це. І найгірше, що на безлічі станцій є різні примусові гучні попередження про напрямки, окрім випадку з аеропортом. У зворотній поїзд зайшла жінка і так само невпевнено нас запитала чи цей поїзд поїде в аеропорт. Саме вона нам і пояснила цю схему із вагонами потім. Але ж доїхати до аеропорту Японії, це тільки третя половина біли, як ми дізналися буде ще й четверта.

Фінал шоу дронів

Попри те, що часу до вильоту багато є один нюанс. Аеропорт Осаки за розміром як невеличка країна, можливо як Монако. Маршрут до гейту вильоту, це була справжня довга подорож зі своїми пригодами, поїздом, неочікуваними твістами в сюжеті. Наприклад, на надрукованих квитках, ми помітили що у нас зміна часу вильоту на 20 хвилин раніше. Раніше! Я в житті про таке не чув. Але схоже авіакомпанія оцінює по останньому пасажиру, що пройшов рамку в аеропорту і може змістити рейс. Ми були голодні, у нас по картці була включена лаунж зона, але з відгуків ми прочитали, що дадуть тільки келих пива, бутерброд та горішки. А ще вона вже має закритися. На щастя, зона була прямо біля гейту. Ми забігли і працівниця повідомила дві новини, що судячи з квитків, літак вже зараз полетить, а лаунж зона зачиниться за 15 хвилин. Ми переконали, що нам як раз п’яти вистачить, тож Японія, ваше здоров’я, щиро дякуємо за цю неймовірну подорож! Випили залпом по 0,5 пива, взяли бутерброди і побігли в літак, у нас ще було аж цілих хвилини три! Тож як бачите, з цієї подорожі ми витягнули усе до останньої хвилини!

Епілог

Японія, ти була як завжди неймовірна, смачна, радісна і нескінченно дивна! Після подорожі 2019-го року я писав, що у нас залишилося багато запитань на які ми схоже ніколи не отримаємо відповідь, тож тепер я можу сміливо сказати, що кількість запитань без відповіді подвоїлася, але це було прекрасно, справжні незабутні пригоди.


В наступні дев’ять днів мама та її подруги зробили ще набагато складніший дев’яти денний маршрут по Японії, охопивши додатково до нашого маршруту Кіото, Нару та Фусімі Інарі. Причому графік був настільки тісний, що Нару поїхали дивитися в перший же день після ранкового прильоту. Окрім Японії, відвідали у Сінгапурі парк розваг Universal Studio, сінгапурський зоопарк та шоу дерев. На зворотному шляху за пів дня встигли покупатися на сінгапурському пляжі та відвідати висячі сади, не пропустивши головні локації в самому аеропорту. В еміратах повноцінно подивилися Абу-Дабі відвідавши мечеть Шейха Заїда, а в Дубаях окрім самої Бурдж Халіфи охопили старе місто та Дубай Маріну. Ну і звісно прогулянка по Кишеневу, але то на фоні маршруту вже дрібниці. Безумовно Експо 2025 в Японії додав нам всім фарб у життя і у незабутнє літо 2025.

Відео

How Japan showed the whole world what not to do

Mobile air taxis that race headlong through the air and transport visitors as if in the fifth element! A modern application for simultaneous translation of any language in the world works on autopilot so that sometimes you forget in everyday life that people without simultaneous translation do not understand you. The most powerful and largest AI is integrated in every area and solves everything so that no person can even physically get in line. Robots that constantly patrol the exhibition areas, providing people with the necessary assistance, delivering food, giving them a lift (if there is no air taxi stop nearby), and simply coming up to chat. The most transparent and understandable system for booking entrance tickets and pavilions, implemented so easily and simply that my grandmother confused the call button on her phone with her grandson’s number and was able to easily organize her visit to the largest world-class show. And of course, super-fast and state-of-the-art Wi-Fi that always keeps you connected so you can enjoy all the benefits of civilization! You can only dream about such an expo!!! But, you will have to keep dreaming, because all this were not at the expo.

To say that Japan screwed up with holding the world expo is an understatement. Let’s start in chronological order. A few years before the expo begins, a website is launched for visitors where a lot is explained in beautiful hieroglyphs. Fortunately, you can switch to English, which is not the default language at the world expo, and read a lot of completely incomprehensible rules of the exhibition. Some lotteries, and not one but two, where you can win entry to the pavilions and to the show. What does it mean to win entry to the show, will they be private? Nothing is clear, there are no answers yet, or rather, they are there, but it is becoming more and more complicated. It is only clear that you need to buy tickets in advance in order to take part in the lottery two months in advance. Well, okay, let’s listen to the official theme song of the expo. Oh, this button just opens a story about the composer, okay. Groups on social networks were flooded with questions without answers. The Japanese government decided not to waste money on some online experts who could at least explain something.

Then the famous Expo app came out. More precisely, it’s five Japanese buttons that simply open five sections in the browser on the site. I wrote a bug report that the app should default to the device’s language, because the app has English, but I didn’t get anything in response, the Japanese government decided not to allocate funds to support the app. Well, maybe they’ll improve it later. Who would have thought that this is already the final version of the app?

Then there was an information update on the site, the Japanese filled it with so much information that I am convinced that there is not a single person in the world who would have seen even half of the site. Now you can’t find anything on the site at all, you have to forcefully extract information from the site with Google and AI. In my profession, I constantly encounter problematic applications and sites, but I have never seen such crap in my life. The site also added a PDF document with detailed descriptions of the pavilions in the form of a picture, it seemed to be done intentionally so that no one in the world could translate what was written there, although it was well dubbed in English. But it didn’t make it any easier for our mothers who fly to the expo.

Time to buy tickets

Two months until the Expo, now some kind of lottery will start, you need to buy. It is logical that there should be a ticket purchase button on the website or in the application (which simply opens the website). It seems that there is, and it would be logical for this button to sell tickets. Then you have to sort through a bunch of forums and groups on social networks where people share their experiences of who managed to find the button that will sell the ticket. Fortunately, my 15-year experience in testing helped me go through that maze myself. And then, you need to choose the type of ticket… It seems that an unlimited summer pass is suitable for us. But it comes with a whole instruction. You have to book a time in advance for the first two days, and the specific gate through which you will enter, and to get to the third day, you have to physically leave the first day, and you will be able to book the next day. All this has to be done through the application, where they forgot to add the “Login” button. But they did not forget to make a forced two-factor authorization. So, learn the math part if you want to get to the Expo. But that’s half the trouble. If you have a summer pass, then take a picture of your face and you will see “error 504”. If you start looking for an error, then on the official website there is an explanation that “Error 504” translates as, please physically fly to Japan and only then will the function work, once every 30 minutes it works, if it does not give an error and if you open the “internet” program on your Samsung phone, because then even in Japan there will be a black square instead of a face. It should also be noted that if you see a black square, then you have already lost your attempt once every 30 minutes.

Time to enter the lottery

We bought two summer passes, from one account, now we can simultaneously apply for the lottery together, in order to win the same pavilions. However, it is still unclear why we should win them. The site functionality opens in the form of an old html format, when the page refreshes after each action. The name of the pavilion must be entered in the field with accuracy to upper and lowercase letters. For example, if you want to search for the Korean pavilion, then all letters must be written in uppercase, otherwise you will not find it, if others, then sometimes all in lowercase, and sometimes the first one is uppercase. And of course the cherry on the cake, the pavilion with the name null 2 . If you bypass the functionality a little, you can get a list of all pavilions. Without any filter, and those that are only for people with disabilities and all the others in a mix. It is good that they added five pavilions on the first day, and five on the second day. Then it turns out that you can only win one out of five per day and then if you’re lucky. And of course, they won the same pavilion twice at the same time. I asked support if they could fix it, to which two months later I was advised to click the “Cancel Pavilion Visit” button. I don’t know why Japan made this lottery, but I’ve never read so many curses about any event as curses towards Japan for the Expo app and the lottery.

What was happening on social media?

It seems that Japan tried to hide the real rating of the app and the rating of the expo on Google Maps, because it constantly disappeared. The AI told me that it is possible that the reviews and the entire event periodically disappear from Google Maps because the site is so complex that even the AI cannot determine whether the expo actually exists and at what address it is held, and therefore it is possible that Google automatically removes the expo as a non-existent event. But something suggests that Japan periodically removed the expo from the map to hide the hundreds of negative reviews that Europeans left. Despite the fact that the rating of the app was not visible officially, it could be seen through Google search, so the rating of the app is 2.2. The AI ​​gave an analysis and reported that this is the second large-scale failure of the organization by Japan, the first was during the past Olympic Games.

Queues

All non-Japanese reviews on the Internet describe the exhibition as endless queues. Of course, it will be so if you do not approach the visit wisely, but nevertheless people really stood for hours in some pavilions, an hour to enter and almost did not manage to see anything at the exhibition during that one allocated day. The Japanese tried to save the reputation of their country in reviews, which was sinking like the Titanic in an ocean of negativity. There were reviews from the series “Yes, there were a lot of queues, I did not see anything, so next time I will be more prepared!”, bravo Japan, shift the blame for the failed expo onto the visitors, bravo! Or a review from the series “I walked all day, saw long queues, so I did not get anywhere but I bought myself a soft toy, it was very cute lol”. We personally talked to a Japanese woman after the expo who only managed to see two small pavilions and an evening show, she really liked it and the price of $30 seemed relevant for a day, because the evening shows are really cool. But there is a big but. If you live there, it will cost you $30 plus a few dollars for the metro. But if you, as a tourist, paid $850 for a plane ticket, $600-700 for a hotel, $600-700 for food and a couple of dollars for the metro. Then maybe two small pavilions and an evening show will no longer seem worth $2,000+. To be fair, I will note that we saw almost all the pavilions in 5.5 days, where we were allowed and stood in queues for 12-20 minutes and twice for 40 minutes.

What Japan promised but didn’t happen

Two big flops were the air taxi that was shown directly in the expo’s advertising and the app that will translate languages simultaneously for communication. On the first day, the air taxi was canceled due to bad weather. Japan, did you really design an air taxi that is afraid of bad weather??? But they canceled it by 2028. At least that’s what it said in the pavilion, the first commercial flights are planned for 2028.

The second big failure was an app that actually translated as many as 12 important languages, such as Korean, Chinese, and similar ones, into English. Not synchronously, crippled, and only through the Internet, which of course was almost nonexistent at the expo. Many pavilions had QR codes with explanations that required Internet, which was not available. An employee even gave me a map with the zones where there would be Internet.

Show booking

The final nail in the country’s reputation was hammered when the app launched pavilion booking. If you’re not at the expo alone, then you need to set up synchronous booking. If you’re not a programmer or a tester, don’t even try to figure out how to do it, and if you do, Google will hire you as a very advanced specialist. If tickets were purchased together, then during face registration they were forcibly disconnected. If you still manage to link the tickets, then booking can only be done after entering the expo. The user is transferred to the module where you have to guess what letters spell the pavilion, but the trick is that all pavilions are always occupied, sometimes a place appears, and then there are two possible cases, either the site will say “Sorry, there really is no place,” or when you go to booking it will say “Sorry, you two, we didn’t take this into account when we showed that there was a free place.” You are given about three attempts to make such a reservation, then the site gives an error 500 and you have to re-authenticate and connect the tickets, which are automatically disconnected. Then the expo employees report that the error 500 appears only if you make a reservation from the wifi that is available in some places on the expo territory, if you do it via mobile Internet, or the wifi of some cafe, there will be no error, but there will also be free seats. You can stand in line for up to an hour, where there is a stationary machine, which will also tell you that there are no seats. Woe to those people who bought a ticket before entering the expo and the first thing they found out after buying it was that all the pavilions were already booked, and the second thing was that the ticket could not be returned. It sounded like a failed Japanese prank. Why Japan is taking such revenge on tourists is unknown.

Online queue

In addition to physical queues, Japan decided to keep up with the times and created an online queue. When you enter the site, you may be told that you are in the 47,000th queue and have to wait for more than an hour. And when you wait, the site allows you to press one button and transfer you from the main queue to the queue of those who clicked on this button. This is not a joke or a metaphor, this is how it worked. There is a queue and there is a queue to get in the queue.

Queues for queues at the expo

If you think that queues can only be online, then no, there will also be queues to get in line on the expo territory and it seems that sometimes there is a queue to get in line to get in line. That is, there is an employee with a sign saying “Queue temporarily closed” and then there is a queue waiting for the first queue to open to get in.

Violation of equality

There are two types of visitors – accredited, who have the right to skip the line everywhere, and simple scumbags. Japan divided simple scumbags into groups based on financial status. The more you pay through the expo wallet, the higher your status over other slaves and the more goodies you have access to. We didn’t find out exactly what goodies were, because instead of an application, a white screen opened on the website. So all people are equal, but some are more equal.

Employees

If people all over Japan speak English fluently, then at the expo they selected employees who speak exclusively Japanese. In the pavilions, the explanations are also in Japanese, sometimes a few words in English and then again many sentences in Japanese. Of course, you can read the information from the QR code, oh yes, there is no Internet in the territory, or you can use a translator that supports as many as a dozen languages and of course also does not work without the Internet, which is not there.

Failure to meet booking guarantees

We got the night rainbow show by lottery, that is, we could sit in a special sector where the show is best seen, but when we arrived, they told us that there were no seats, so we would have to stand, despite the fact that we had a specific time booked. They explained to us that they simply allow more people to win in the lottery than this zone is designed for. And those free seats, they are not for you, they are if those accredited persons come, “But even if they don’t come, I still won’t let you into that place even if it is free all the time and despite the fact that you have a reservation.” The last one, it was a direct quote from an expo employee.

Outdated technologies

Many reviews feature people with loudspeakers balancing the queue, and we also witnessed this. At many exits and entrances, there are employees shouting into loudspeakers which way to go, which is a bit strange, because such people could be replaced with a banal arrow, and from the outside it looks like they are leading the herd.

Inconvenient intersection in the central area

The only effective way to get anywhere in the territory is to walk along the circle. In the center there is a forest with trails, which should simplify navigation. But some of the exits from the trails are blocked by fences, so it is impossible to pass through the cut and get to where you need to go. Why fences were put in the center of the main intersection is unknown, but it made visiting the exhibition very difficult.

Number of visitors

Judging by open reports, fewer people visit the exhibition per day than planned, but even with this number of people, the entrances and exits cannot cope, which even creates queues to leave. On one of the days, we got into a 40-minute queue to leave.

Water dispensers

Another big failure. There were taps on the territory that could quickly fill a bottle of water, but they were a minority. Most of the machines had a sensor that was supposed to determine the level of contamination of your bottle and then determine whether you needed to go to a special machine that washed bottles. The sensor itself did not work well, and the water was filled slowly, which created significant queues for water, and if simple taps with water were installed everywhere, there would be no such problem. The machines publicly counted how many kilograms of plastic they saved, but did not count how many thousands of man-hours they spent in total due to the slowness and poor quality of the technology.

Lack of cover on the entrance gate

Considering that the queue to enter could take an hour, people had to stand under the scorching sun or in the rain without shelter. Of course, you could borrow an umbrella somewhere, but it is not known where to get one at the entrance.

Internet at the exhibition

As noted above, Japan spared no expense on Wi-Fi coverage at the expo.

Comparing the organization of Expo 2020 Dubai and Expo 2025 Osaka

Japan should apologize profusely for its disgrace to the world and ideally compensate for the money spent by dissatisfied tourists with the low quality of the Expo 2025.

What was done well

Compared to Dubai Expo 2020, Japan had some really good decisions:

  1. In many pavilions, people were encouraged to sit on the floor to watch the activities, but at the expo in the Emirates, people had to stand.
  2. Themed music around the pavilions.
  3. The pavilions of small countries were grouped in large pavilions and were presented much better than at the previous expo.
  4. There were two chain Japanese markets on the expo grounds with the usual cheap food prices. At the expo in the Emirates, there was only expensive food.
  5. If there is a queue in front of the pavilions, you can take an umbrella from the sun. In the Emirates, there were no queues, because everything was available through online reservations, so it is difficult to compare this aspect.

Як самостійно отримати туристичну візу в Японію з Польщі, громадянину України.

Інформація актуальна станом на 2026-й рік

Тип: Короткострокова, одноразова із туристичною метою
Інформація: Сайт посольства та власний досвід.
Хто подовався: Одна людина подає за себе і ще чотирьох інших по довіреності
Термін подачі: Від 3 місяців та менше до дати подорожі
Заявлений термін опрацювання: 7 робочих днів
Фактичний час опрацювання: Подалися в понеділок зранку, віза була готова у наступний понеділок
Кількість днів перебування в Японії запрошено: 7
Кількість днів перебування в Японії отримано: 15
Чи потрібен гарант від японської сторони: Ні
Чи потрібен будь-який контакт з японської сторони: Ні
Оплата: Віза безкоштовна
Переклад документів: Не потрібен
Попередній запис на подачу: Потрібен, по телефону 22 696 50 05. Ми записалися за місяць, п’ять осіб в один часовий слот.
Попередній запис на отримання: Не потрібен
Цілодобова гаряча лінія з дзвінком через сайт: Тут
Емейл посольства з якого активно відповідають на всі додаткові запитання: cons@wr.mofa.go.jp
Чи може податися у Варшаві на короткострокову, одноразову візу із туристичною метою українець що живе в Україні і не має прихистку від ЄС: Так, саме в Варшаві можна.
В яких ще країнах можна: Словаччина, Угорщина, Румунія та Молдова.
Чи можна податися через посольство у Кракові: Ні
Звідки вищевказана інформація: З сайту посольства Японії в Україні
Чи потрібна копія усього списку документів на кожну особу, якщо летять разом, наприклад бронювання житла: Потрібна

Документи на кожну особу, навіть якщо летите разом:

  • Заповнена на комп’ютері та роздрукована анкета у двох примірниках. Анкету заповнив також на комп’ютері і потім роздрукував.
  • У кожний примірник анкети вклеєне фото
  • Куплені авіаквитки з Польщі до Японії і з Японії, я не знаю чи можуть вони бути не з Польщі, але це може бути важливий момент.
  • Підтвердження заброньованих готелів, можна без оплати. На кожному підтвердженні має бути ім’я та прізвище як у закордонному паспорті. На букінгу та аейрбнб треба вказати всіх гостей.
  • Дійсний закордонний біометричний паспорт
  • Витяг з банку англійською або польською мовою про залишок коштів на рахунку, від руки треба написати еквівалент суми в EUR або USD прямо на виписці, якщо там сума у іншій валюті. Витяг можна сформувати онлайн, без мокрої печатки банка. Можна виступати спонсором і подати від руки написаний спонсорський лист. Банківська виписка не більше ніж за сім днів до дати подачі на візу. В нашому випадку ми подавали на банківському рахунку еквівалент приблизно 200$ на день на особу. Яка мінімально потрібна сума я не знаю.
  • План перебування в Японії на кожен день англійською. Примірник бланка є на сайті посольства
  • Якщо українець проживає на території Польщі, то документ, що дає дозвіл на проживання, наприклад копія та оригінал песеля зі статусом укр.
  • Як саме пишеться спонсорський лист, або довіреність на подачу. Вільна форма англійською мовою.

Варіант листа (довіреності) для дозволу на подачу та отримання документів третьою особою

Letter of Authorization

I, ім’я та прізвище, authorize ім’я та прізвище to submit and collect my documents and passport for obtaining a short-term visa for tourism purposes at the Embassy of Japan located in Warsaw.


Вам не знадобляться наступні документи при подачі на короткострокову, одноразову візу із туристичною метою:

  • Рух коштів по рахунку
  • Довідка із податкової
  • ФОП документи
  • Підтвердження бронювання готелів не в Японії
  • Гарантійний лист
  • Наявність родича, що проживає в Японії
  • Запрошення від японської сторони
  • Страхування

Поради

  • На кожну особу майте складені документи в окремому файлі в однаковій послідовності, яка співпадає зі списком документів на подачу.
  • Ви маєте непошкоджений закордонний біометричний паспорт в якому є вільний розворот, а термін закінчення паспорта більше ніж через 6 місяців від дати подорожі.
  • Якщо у вас два паспорта, то подавати треба тільки один
  • Якщо під час подачі працівник виявить проблему в документах яку можна буде виправити на місці, то вам дадуть це зробити.

Японія

Як самостійно отримати туристичну візу в Японію з України.

Станом на 2026 рік, посольство Японії в Україні не видає короткострокові візи із туристичною метою. Натомість можна звернутися в посольство Японії у Варшаві.

Тут описаний досвід подачі з Польщі



Маршрут по Японії

Нотатки
1. Якщо ви хочете поїздити Японією потрібно обов’язково купити проїзний JR Pass, він швидко окупить себе на швидкісних поїздах між містами. Наразі схоже що JR Pass можна купити онлайн, але я це джерело не перевіряв. Коли ми подорожували були складніші умови придбання проїзного.
2. Для подорожі в конкретне місто не потрібно заздалегідь з’ясовувати станції пересадки, вам на станціях Японії розкажуть, як дістатися до потрібної станції і де зробити пересадки. Але є станції, де вечорами немає персоналу, наприклад Нагісо.
3. Поїзди по Японії ходять дуже часто.

Наш маршрут

Час у маршруті вказаний з точністю до 30 хвилин.

Прибуття до Токіо
22:30 – Приліт у Токіо
00:00 – Вечеряємо та заселяємося до готелю

День 1. Храмовий комплекс Тосьо-гу у Нікко та село Edo Wonderland
09:40 – 10:00 Активація JR Pass
10:10 – 11:10 Поїздом в Нікко
11:10 – 14:50 Піша прогулянка до храмового комплексу Тосьо-гу, відвідування комплексу та прогулянка назад.
14:50 – 15:15 Безкоштовним автобусом до села Edo Wonderland
15:15 – 17:00 Відвідування села Edo Wonderland. Нам було мало часу, ще б година була б якраз.
17:15 – 17:40 Безкоштовний автобус до залізничної станції Нікко
18:10 – 19:10 Поїздом до Токіо
19:10 – 21:30 Гуляємо районом Акігабара
21:30 – 22:30 Відвідування Мейд Кафе
22:30 – 23 :30 Пішки до готелю

День 2. Кіото та храм в Інарі
10:00 – 10:30 Сніданок
12:00 – 14:35 Поїздом до Кіото
14:45 – 15:00 Поїздом до Інарі
15:00 – 17:00 Відвідування храму Інарі
17: 00 – 17:15 Поїздом до Кіото
У зв’язку з сильним дощем і готелем, що далеко знаходиться, за фактом – кінець дня.
17:15 – 18:30 Дорога до готелю та заселення
20:30 – 21:30 Вечеря

День 3. Кіото
Зверніть увагу, що на входах до храмів іноді можна купити квиток відразу на кілька храмів, перевіряйте на вході чи немає потрібного храму у комбінованому квитку. Вхід у кожен храм окремо коштує близько 600 єн за цінами 2019-го року
10:00 – 10:30 Бамбуковий ліс Sagano Bamboo Forest, панорами з парку Kameyama Park на річку
11:00 – 12:50 Сад храму Тенрю-дзі без входу, храм Jōjakkō-ji, храм із мохом Гіо-дзі
12:50 – 13:15 Обід у Sabou Sagano
13:15 – 14:00 Пішки до храму Daikakuji (Комбінований) квиток на вхід з одного з попередніх храмів)
14:00 – 14:45 Відвідування храму Daikakuji, тим самим квитком відвідування прилеглого озера та прогулянка диким бамбуковим лісом на території храму.
14:45 – 15:30 На автобусі до саду каміння
15:30 – 16:00 Сад каміння та його парк
16:00 – 17:00 На автобусі до Kyoto Shiyakusho-mae Station
17:00 – 17:40 Гуляємо пішою вулицею вниз, проходимо через Gion-Shijo Station до арки Gion
17:40 – 19:00 Гуляємо через храм Кодай-дзі, сувенірними вулицями з кафешками, з відвідуванням магазину Ghibli Studios Shop (магазин милий, просто прогулятися) до храму Кіємідзу

День 4. Нара
11:00 – 12:00 Залишили речі в камерах зберігання вокзалу Кіото. Поїзд до Нари
12:00 – 16:30 Гуляємо парком, садами та храмами. Деталі вам напишуть в туристік інформешені прямо на вокзалі. Нам найбільше сподобався Тодай-Дзі
17:30 – 18:30 Поїзд до Кіото, забираємо речі
18:30 – 21:00 Двома поїздами до станції Нагісо. Залишаємо частину речей на станції Нагісо
21:00 – 22:00 Йдемо пішки до міста Цумаго і заселяємося до готелю-рьокану

День 5. Цумаго, стежка феодалів, Магоме.
10:00 – 13:30 Йдемо пішки стежкою феодалів від Цумаго до Магоме
13:30 – 14:00 Їдемо автобусом назад на станцію Нагісо і забираємо речі
Маршрут Цумаго-Магоме буде трохи в гору. Можна навпаки, йти вниз, але тоді потрібно або ночувати в Магоме, або їхати автобусом з Цумаго в Магоме і йти у зворотному напрямку, але йти на 4 км більше, тому що потрібно дійти до станції Нагісо, щоб поїхати поїздом. Виглядає це все трохи складно, але рьокани того варті
14:00 – 19:00 Добираємося трьома поїздами до Токіо з пересадками. Пересадки вийшли довгими, але міста були відмінними, щоб погуляти під час пересадок
19:00 – 20:00 Гуляємо районом Ґіндза, доходимо до ринку Цукідзі
20:00 – 21:00 Куштуємо суші в одному з ресторанів ринку
21:00 – 22:00 Гуляємо районом Ґіндза і їдемо заселятися в готель. Якщо час заселення готелю дозволяє, то краще поїхати погуляти в Сібуйський район, де знаменитий перехід

День 6. Острів Одайба і Токіо.
10:00 – 11:00 гуляємо парком Hamarikyu Gardens і вирушаємо на острів Одайба на поромі. Але пороми тут не часті
11:30 – 18:30 На острові відвідуємо музей Науки. Ми були ще в інших розважальних місцях острова, але на них не обов’язково витрачати час
19:00 – 21:00 Перехрестя району Сібуя, потім їдемо та гуляємо районом Рапонгі

День 7. Сідзуока. Через дощ довелося скасовувати плани та їхати туди, де сонце. Цього дня можна було б відвідати місто Камакура або погуляти Токіо
11:00 – 12:00 Поїздом до Сідзуоки
12:00 – 17:00 Центр міста та автобусом до Тихого океану
18:00 – 19:00 Поїздом до Токіо
23:00 Відлітаємо з Японії

Милування червоними кленами Японії

А ви теж колись мріяли зазирнути у майбутнє? Мені завжди хотілося! І зовсім недавно ми відкрили для себе завісу цієї таємниці. Воно виявилося не зовсім таким, як його описують вчені фантасти, проте там є такі речі, які дійсно роблять життя кращим. І я не говорю зараз тільки про технологічний прорив, а й про стосунки людей до гостей-туристів. Варто тільки на хвилину зупинитися, задивившись у карту, як до тебе обов’язково підійде перехожий чи працівник і поцікавиться, як він тобі може допомогти. Навіть якщо трапляється той рідкісний випадок, коли твій випадковий помічник знає тільки японську мову, він все одно намагатиметься зробити твій день простіше і краще.
А ось з технологічної точки зору та високорозвинених технологій тут теж цікаво виходить. Глобалізація дозволила отримувати переваги сучасного прогресу у різних частинах Землі, тож Україна далеко не виняток. Наскільки б Японія не була розвиненою, але, наприклад, відсутність такої простої речі як можливість купівлі залізничних квитків онлайн ставить весь прогрес Японії під сумнів. Є дійсно прогресивні речі, наприклад справжнісінький засіб від дощу, яким ми успішно скористаємося! Сидіння, які в поїздах та автобусах можна розвертати у потрібний тобі напрямок. Навіть якщо це три з’єднані сидіння в ряд, можна розгорнути весь ряд. А ще багаторівневість міст, коли внизу ходять люди, зверху мостом їде автобус, ще вище їде інший автобус, а ще вище теж ходять люди, а гугл при прокладанні маршруту уточнює, з якого рівня треба прокладати рух. Але найцікавіше і найнезабутніше це їх надсучасні туалети…

Японія — це справжнє випробування для досвідчених мандрівників, підготовка до подорожі займає неймовірно велику кількість зусиль і часу, багато речей, таких як “Як визначити в якому саме транспорті можна їздити за проїзним?” які здаються такими незрозумілими у Києві, залишаються таємницями, навіть після повернення з країни. Або поїзд, який починає їхати рейками, що належать одній компанії, а закінчує рейками іншої компанії, яку не покриває проїзний, у результаті потрібно сплатити лише частину маршруту, яка не покривається проїзним. А та ситуація, коли номер та назва поїзда повністю не збігаються з квитком, але це саме той поїзд, на який у тебе куплений квиток, буде ще жодного разу нам снитися у кошмарах))) Коли двері зачиняться будь-якої секунди, а рішення потрібно приймати блискавично. Маркетинг майбутнього пішов набагато далі, навіть ніж сумновідомий маркетинговий відділ МАУ) У Японії практично всі ціни вказуються без урахування ПДВ. Тобто практично завжди платити доводиться більше, ніж зазначено. Іноді буває, що ціна з ПДВ на ціннику таки вказується, але набагато дрібніша, ніж ціна без ПДВ. А скільки стереотипів про Японію було зруйновано під час поїздки не перерахувати на пальцях))) І все ж ці дивні відмінності Японії якраз і роблять її такою унікальною та цікавою. Загалом давайте розглянемо все по черзі, починаємо нашу підготовку до подорожі!
Для початку потрібно визначитися, який тобі колір більше подобається червоний чи рожевий? Якщо рожевий, то весняна сакура чекає на тебе. Якщо червоний, то ти обов’язково відчуєш справжнє моміджі восени. Моміджі — це милування червоними кленами.

Я чесно не знаю, що цікавіше, але полетіти вже настільки горіло, що весняну сакуру чекати було нестерпно. Насолоджуватимемося кленами! От тільки відпустки не вистачає, доведеться щось думати. А ще й у Єгипет хочеться. Але цього року вже точно щось одне треба обирати, вибір, звичайно, очевидний. Ми настільки любимо корали та рибки, що вибір на користь Японії дався справді нелегко.

Найчастіше питання, яке мені ставлять про Японію, це віза. Відповідь тут найрадісніша і найприємніша: крім того, що віза безкоштовна, так і вимагає мінімум документів. Жодних гарантів, довідок з роботи, рухів по рахунку, копій ФОП тощо. За великим рахунком, це анкета, маршрут і залишок грошей на рахунку. Усі ці правила ухвалили відносно нещодавно. Оскільки Японія була нашою потенційно ювілейною п’ятдесятою країною, про поїздку практично ніхто не знав. Але кожен міг взяти участь у вгадуванні 50 країни. Варіанти траплялися найнесподіваніші, але саме там і могла бути істина, оскільки спочатку 50 країною мала бути Молдова, яка пізніше змінилася Ватиканом і після акції Катару стала Японією. Переможцем конкурсу стала наша подруга Оля, та в окремій номінації Женя, який за день до подорожі зміг визначити 50-ту країну за однією з наших фотографій на фейсбуці, де були викладені поїздки наступного восьмого сезону, а японські квитки були ретельно замасковані до невпізнання, але одна з зачіпок – це проїзний на японський транспорт, на якому було видно частину логотипа, і цього виявилося достатнім, щоб з іншими знайденими натяками безпомилково визначити країну. Японський проїзний JR Pass це окрема частина підготовки до подорожі. Його можна купити багато де, але не в Японії (Станом на 2024 рік він продається онлайн і можна купити його навіть в Японії). Він робить основну частину транспорту повністю безкоштовним, включаючи швидкісні поїзди Сінкансени. Вартість поїздів в онлайн перевірити досить складно, навіть як мінімум тому, що ціни не включають одну з такс. Наприклад, квиток Токіо-Кіото навіть у машині з продажу квитків світиться близько 5000 єн (45 $), Але комісія, яку потрібно буде заплатити десь далі (але де саме, схоже теж залишиться загадкою навіки) буде коштувати додатково близько 6000 єн (54 $). З Києва складно було в цьому розібратися. А ось вартість тижневого проїзного на людину з урахуванням комісій … пристебніться! Приблизно 35000 єн (321 $). Тобто за двох потрібно відстебнути половину вартості авіаквитків на те, що швидше за все тобі буде вигідно. Ціна за проїзний не просто ввела нас у ступор, а в справжнісінький жах. Але ми довірилися порадам на форумах і купили його. У самій країні ми намагалися довгий час вирахувати як визначити ціну на проїзд, щоби переконатися, що ми не в збитку. У результаті пішли до каси та запитали безпосередньо. Проїзд Токіо-Кіото в один бік з людини коштує близько 14500 єн (133 $)

Тепер усе готове, можна летіти. Летіли ми довго, потім двогодинна пересадка. Пересіли. Потім летіли ще вдвічі довше. У результаті вилетіли о 23:00, а прилетіли о 22:00. Ми бачили як минула ніч, потім пройшов день і за ілюмінатором настала наступна ніч. Ще й моя проблема – невміння спати в літаках… Проте ми летіли офіційно найкращими авіалініями 2019 року, тому в літаку було максимально комфортно, наскільки це могло бути. З Катару у нас летів сучасний Airbus A350, і це було справді шикарно. Літак дуже зручний та продуманий. У мене вже традиція зателефонувати з літака мамі. На борту катарських авіаліній дається по годині безкоштовного вайфаю на девайс. Причому швидкість інтернету справді вражає, можна спокійно спілкуватися голосом, на весь переліт ціна теж приємна – 10$. У меню включеного харчування мене порадувала барна карта, до якої входили навіть коктейлі та шампанське. Коли замовляєш вино, стюардеса як у дорогому ресторані демонструє пляшку і розповідає, що це червоне австралійське вино і запитує: “Вам підходить?”. Даша віддала перевагу чилійському білому. Поринати в Японію я почав прямо з літака, у мене на планшет були завантажені всі мультики від автора “Мій сусід Тоторо”. Я не шанувальник аніме, але ці мультики справжній витвір мистецтва. Я правда навіщось скачав ще фільм “Відьма з Блер”, тим самим просто виніс собі мозок! Як кажуть, такої каламуті раніше не знімали… А хоча ні, таки знімали, фільм виявився досить старим. Ну що, наш другий переліт добігає кінця, зараз почнеться! 

Токіо

Ми мали менше ніж годину, щоб вийти з літака і опинитися в метро. Метро в країні, яка славиться жителями, що старанно працюють, закривається приблизно о 23:30. Якщо не встигнемо, то заплатимо за нічний автобус стільки, що вже ніякий проїзний не допоможе. Випустили із літака, треба діяти дуже швидко. Ми зі швидкістю світла мчали на митний контроль, дорогою п’ятисекундний фотостоп біля декоративних кленів. Можна йти далі, ще мить і ми зі штампом в’їзду стоїмо за митницею. Як це так оперативно сталося? До останнього метро все ще близько години. Але треба розібратися з проїздом та зняти гроші. Наскільки знаю, картка майстеркард приймається далеко ще не всіма банкоматами. Але точно приймається у банкоматах магазинів 7-Eleven. Тут бац, і стоїть цілий банкомат, під назвою 7-eleven. Знімаємо 50000 єн (460 $). Банкомат, будь ласка, не підведи, ми ж без готівки прилетіли) Банкомат нам видав п’ять папірців по 10 000 єн. Нічого собі номінал купюри, майже 100$. Ми тоді ще запереживали як ми розмінюємо такого високого номіналу купюру. Але виявляється у Японії витратити таку купюру досить нескладне завдання. Так, тепер терміново знайдемо, де потрібне метро! До нас підбіг працівник спитав на яку станцію нам треба і швиденько наклікав усе в автоматі з продажу квитків. Автомат з радістю прийняв мега-купюру та відсипав решти. Біжіть туди! Ми помчали і заскочили в якийсь поїзд. Фух встигли! А до останнього поїзда залишалося ще близько години. Мабуть, поки ми проробляли наш марш-кидок з літака, час зупинився, і ми перейшли в гіперпростір. Сідаємо на сидіння, а вони м’які. Дуже незвичне почуття, коли у транспорті настільки м’яко. Я відкрив програму і подивився, де нам пересідати. Але станції, де ми сіли не було. Такс, де ми знаходимося? Мабуть, у гіперпросторі інші станції. Відразу підійшов хлопець і запропонував допомогти розібратися з метро. Ми сказали потрібну станцію, він сказав, що ми сіли у правильний поїзд та дав нам карту метро. Але на цій карті теж не було станцій, які ми проїжджаємо. Десь на четвертій станції одна таки збіглася. Але наступна знову була не існуюча. Ми запитали дівчину, що сиділа поруч, вона подивилася по іншому додатку і сказала, що ми рухаємося правильно. На питання, де ця станція на карті, вона вказала на гілку, на якій взагалі не було ніяких станцій. Ее, а як ви розумієте, що ми саме тут? Дівчина відповіла щось схоже на японську мудрість. У вагоні теж висіла схема гілки, але не електронна, по ній знайти нас взагалі було неможливо. Проїхавши з десяток станцій, ми справді потрапили на потрібну пересадочну. Змінили гілку, тепер усе збігається зі схемою. І ось ура! Ми це зробили, доїхали до своєї станції. Наскільки ми зрозуміли, то проблема була в тому, що схема, яку нам дав хлопець, належала іншій компанії метро. У сенсі карта показувала можливість безкоштовного проїзду по одному з проїзних і наша гілка аеропорту, як і деякі інші не входила в цю схему. Нам же потрібна була ще одна схема з іншими гілками, а сума цих схем якраз дасть повну картину метро, ​​але це не точно. Ще можна було доїхати нашими дорогими проїзними, але технології тут безсилі. Потрібно простояти в черзі, на певних станціях у робочий час, щоб активувати його. Поки не активуєш проїзний, їздити не вийде. Для вечірнього рейсу вже запізно для активації. Говорять, що в аеропорту черга на активацію затягується на години. Тобто спочатку потрібно зробити в Києві ряд танців з бубнами, щоб його отримати, тому що в Японії отримувати його не можна, а коли отримаєш, ще трохи танців, щоб дістатися агентства і активувати його. Теоретично можна спростити життя, зареєструвавши платіжну картку Суйка. Але на жаль чи на щастя, гугл пей мені не дав це зробити. Думаю, що на щастя, в цій історії ще якоїсь Суйки для повного комплекту не вистачало) В одній із соцмереж хтось захоплювався, що японське метро дуже продумане. Але автор поста не бачив по-справжньому продуманих метрополітенів. Конкретно я вважаю, що найлегше метро знаходиться в Дніпрі, одна гілка та всього шість станцій.
Ми вийшли з метро та побачили його – нічний Токіо. Він справді так само прекрасний, як і звучить. Це було без перебільшення кохання з першого погляду. Він такий… японський! Тут же височіє грандіозного вигляду храм, з-за будинків виглядає вишка, що світиться, все таке цікаве і незвичайне. Найкраще знайомство з країною це через кухню, зараз ми це зробимо. Зайшли в невеликий ресторанчик, який на вигляд явно не розрахований на туристів. Але для нас це саме те. Що тут у нас у меню? Ух яке все цікаве, і найголовніше зовсім не дороге! З чого почати, коли хочеться все і відразу спробувати. Візьмемо смажених ґьодза, рамена та ще чогось зовсім невідомого.

Їжу принесли дуже швидко. Ми озброїлися багаторазовими пластмасовими паличками і ось воно знайомство із країною. Японія, ми з тобою порозумілися. Азія, як завжди, не підвела у плані їжі. Чесно кажучи, Азія взагалі ні в чому ніколи не підводить, ну хіба що за винятком жадібності в’єтнамців. Кухня Японії дуже відрізняється від усієї азіатської одним моментом, вона взагалі не гостра! Не те що б ми звикли, але вона справді не має гостроти. Ми це до речі помітили не першого дня. Можна, звичайно, в меню знайти гострі страви, але замовляючи навмання, на гостру страву шанс напоротися низький. Вартість їжі в невеликих ресторанах близько 600 – 800 єн за меню (7,5 $). Меню достатньо, щоб повноцінно поїсти. Подача страв абсолютно у всіх ресторанах швидка. Я думаю, що наше очікування ніколи не перевищувало десяти хвилин. Якщо брати ресторани серйозніше, то 1100 – 1200 єн за порцію (11,5 $). Рамен хоч був і смачним, але поступається раменам, які готують у нас в японських ресторанах. В основному поступається за кількістю інгредієнтів. Суші в Японії досить рідкісна страва, їх доведеться ще пошукати.
Смачно поїли, задоволені та сяючі ми пішли шукати наш готель. Середня вартість особистої кімнати на двох із загальним туалетом 50 $. У капсулах пожити не вдалося, тому що в сусідніх капсулах житиме купа людей, тобто щось на кшталт загальної кімнати. Наш зовсім невеликий номер був виконаний у строгому стилі мінімалізму. Двоярусне ліжко, полички, капці та вікно. Але у випадку з Японією, як і Норвегією, ми морально були готові, що не варто платити космічні гроші за комфортабельні готелі, краще платити відносно прийнятну ціну, щоб просто поспати в номері. Хоча як покаже готель нашого останнього дня, наявність полиці це досить-таки лакшері.

Задзвонив будильник. Перше, що спадає на думку – ми в Японії! Зараз буде дуже цікавий день. Друге, що спадає на думку – це початок подорожі, таких пробуджень попереду ще багато! Третє — потрібно якнайшвидше зібратися і бігом досліджувати все! Цікавим сюрпризом виявилося те, що за ті пару місяців, що ми бронювали цей готель, змінилися правила. Тепер у помешкання входить безкоштовний сніданок! Ми спустилися на перший поверх і побачили, як за невеликим столом сидять 9 сумних японців. Може, вони звичайно і не були сумні, але побачивши сніданок, мені здалося, що навколо всі сумні. Гостям пропонувався тост і розчинну пюрешку або цибулевий супчик, який також потрібно залити окропом. Поруч на чорній дощечці кольоровою крейдою було написано Breakfast і намальовано той самий тост із супчиком. Причому чашка супчику на дощечці виглядала трохи веселіше, ніж наяву. Ми взяли речі та побігли гуляти. Японська їжа дійсно дуже смачна і витрачати час на розчинний супчик означає, що ти отримаєш за поїздку на найсмачнішу трапезу менше. Поїмо десь повноцінно. Ми жили поряд з великим храмом та справжнім японським ринком! Він, по суті, не дуже відрізнявся від справжнього не японського ринку, але оскільки цей був у Японії він був споконвічно японським чи навіть токійським! Види азіатського храму заряджали настроєм до 100%. Хоча ми розуміли, що за найближчі кілька днів від храмів перед очима може почати миготіти. Ми пішки дісталися на одну з центральних залізничних станцій Уено. Оскільки на цій станції знаходився один із центрів для активації JR Pass. Ішли ми досить простими, безлюдними і не особливо привабливими вулицями. Навіть машини дорогами не їздили, хоча регулювальники активно стежили за трафіком та одиничними пішоходами. Будинки були не дуже високі, але були щільно один до одного, з вікна одного будинку можна було привітатися за руку з сусідом з прилеглого будинку. Всередині мене випливло вже знайоме дивне відчуття. Ти начебто в країні майбутнього, але бачиш досить прості вулиці, що місцями простіше виглядають, ніж у країнах СНД. Насправді зрозуміло, що є більш прогресуючі частини міста, є менш. Таке ж почуття вперше я відчув у Сінгапурі. Річ у тому, що Японія дійсно прогресивна і може здивувати багатьма речами, але вона зовсім не така, як її показують у популярних туристичних передачах. Ми навіть спеціально переглянули випуск Орла та Решки, де Птушкін розповідав, як тут усе вау-вау та роботи виконують якісь завдання. Вони може і виконують, однак у якомусь місці спеціально, щоб показувати, як вони виконують. Але справді чимала частина цього красивого міста виглядає цілком звичайно. А основна частина залізничного транспорту так само управляється людьми, як і у нас. А тим часом ми дійшли до Уено. Як і передбачалося на активацію проїзного була велика черга, хвилин на 30. Ми розділилися, спочатку я пішов їсти, поки Даша була в черзі, потім помінялися. Вибір їжі тут був за картинками на електронному табло. Тут же ти розплачуєшся і отримуєш на автоматі здачу. До речі, такі зручні автомати у багатьох магазинах, самі рахують монети та купюри та відсипають здачу. Я ніяк не міг визначитися, яка картинка буде смачнішою, хоча насправді смачні тут абсолютно всі, ну ось чесно, не буває несмачної їжі, вони її просто не винайшли. У результаті в мене була якась котлетка з локшиною та яєчком, все це у вигляді супу. Я замінив Дашу і якраз достояв чергу. Перед активацією проїзних, дівчина переконалася, що я точно розумію правила та неможливість скасування активації. Ось за що велика повага до японців. Вони завжди наголошують на правилах до надання послуги. Для них дуже важливо, що ти точно знаєш, за що саме ти платиш гроші і скільки ти маєш заплатити, це виявлялося справді у великій кількості місць. А сама дівчина, яка проводила інструктаж, це робила таким солодким голосом, що я тут же полетів у свідомості кудись у казочку “На добраніч малюки” і зараз п’ю малиновий чай зі Степашкою і Філею. У її голосі була доброта тисячі стюардес компанії Емірейтс. Я мало не почав шкодувати, що проїзні треба активувати лише один раз. Загалом я хочу висловити велику подяку всім людям, які з такою любов’ю ставляться до своєї роботи, ви точно робите цей світ кращим. Снідаюча Даша запитала, до якої з двох дівчат я потрапив, тому що теж помітила, що та, що зліва дуже крута. З активованими проїзними нам також видали квитки за першим нашим маршрутом. Тобто за наявності проїзного ти можеш або просто заходити в поїзди і їхати на загальних підставах, або звертаєшся до каси і тобі безкоштовно видають квитки, закріплені за сидячими місцями. Те, як оператори працюють з комп’ютерами, нас досить сильно здивувало. На сенсорному екрані дівчина натискає пальцями несусвітню кількість разів із дуже великою швидкістю. Коли ми вперше звернули на це увагу, то не могли зрозуміти навіщо така кількість натискань для виписування безіменних квитків. Що ще можна так посилено наклікати. Але це стосувалося не лише продажу квитків, так було скрізь, де працюють із сенсорним екраном. Ми почали стежити, що саме відбувається. Працівниці після натискання на певну кнопку роблять обов’язково холосте натискання в порожню частину екрана або в рамку, тільки після цього клацають по наступній кнопці. Схоже, так робили всі. Чому ми не знаємо. Але чітко було видно, що два кліки поспіль кнопки на сенсорному екрані не робилися. Отже, помчали! 

Нікко

Даша мене засмутила, сказавши, що наші проїзні не покривають швидкісні поїзди. Але той поїзд, на який ми сіли, сінкансен, почав набирати швидкість все швидше і швидше, зрештою розігнався до 280 км на годину. Виявляється, є ще більш швидкісні, це ті самі моделі поїздів, тільки розганяються до 320 км на годину. Японією подорожувати на сінкансенах одне задоволення. Реально гігантські відстані між містами не перешкода.

А найцікавіше, що Японія – це, по суті, одне велике місто. Багато міст розрослося так, що вже щільно з’єднали свої кордони. У результаті ти мчиш поїздом не по полях і долинах, а по суцільному місту. Бувають перерви на поля, але переважно за вікном нескінченне місто. Це було дуже незвично. Виявляється, зміна картинки за вікном поїзда дуже потрібна для внутрішнього перемикання. А так, ти начебто просто містом вирішив проїхати між двома пунктами. Нам потрібно було доїхати до Нікко, а звідти пересісти на автобус, який везе до тематичного містечка Едо Мура (Edo Wonderland). Але й у Нікко є що подивитися. З чого почати, щоб усе встигнути? Ми приїхали, на станції стояла жінка, яка рекламувала квитки на автобус. Вона сказала, що наступний в Едо буде за півтори години, а останній близько 15:00. Ну ось і вирішили, що в якійсь послідовності. Пішли гуляти Нікко. Десь згадувалося, що туристи-початківці гуляючи по Нікко можуть вже нікуди не захотіти їхати далі. І ми їх чудово розуміємо. Це місто шикарне!!

Своє перше моміджі ми зловили саме тут! Червоні клени тут були якраз у своєму піку (17 листопада)! Яка ж краса скрізь. Потрібно було відвідати храмовий комплекс, до якого також треба їхати автобусом. Але на наше щастя в місті була пробка, про яку нас попередили, і ми всю цю красу проходили пішки. Від червоних кленів здавалося, що навіть теплом віє.

Хвилин за 40 дійшли до храмового комплексу. Тут, звісно, ​​японська архітектура у всій своїй красі. А храмів стільки, що дні на два можна себе зайняти, якщо поставити мету все переглянути.


Це не храм, просто магазин

Ми попередньо знали, що за відгуками потрібно йти до Тосьо-гу. А які тут величезні старовинні дерева! Вхід у храмовий комплекс якщо не помиляюся коштує по 1300 єн (12 $). По суті, вся краса не так усередині храмів, як зовні. Але справді все у найкращих традиціях Японії.

Ще японці дуже люблять стояти у чергах. Іноді навіть на платформі довгого поїзда всі товпляться в чергах перших вагонів, а трохи далі може бути взагалі вільне місце для того, щоб першим бути біля входу. Але першим туди японець навряд чи ризикне стати, за нашими спостереженнями найчастіше він просто стає в одну з черг, що вже сформувалися. Так і ми стали в храмі в якусь довжелезну чергу, сподіваючись, що в кінці буде щось ну зовсім цікаве. На щастя, я пройшов глянути куди стоїмо, виявилося, що це черга, щоби помолитися. Добре, хоч не відстояли її повністю, бо наприкінці був би сюрприз. Потім зайшли в один із храмів, нас як англомовних у пріоритеті завели. І сказали, що зараз гід говоритиме японською, а потім для нас і ще пари туристів англійською. Після того як гід закінчив японську мову, повернувся до нас і таке відчуття, що продовжив японською. Ми з Дашею змогли пару слів тільки вловити, але й то швидше за все ми просто японську почали розуміти. Проте чоловік голосно стукав дерев’яшками, від чого намальований дракон на стелі немов гарчав. У дракона морда мені нагадувала людське обличчя якогось Юри. Ось буває таке, дивишся на людину і одразу можеш уявити, яке їй ім’я більше підходить, так і з драконами. Тому ми його назвали драконом Юрієм. Далі по поїздці всіх драконів ми умовно називали Юріями. Треба було поспішати на автобус до Едо. 

По дорозі треба було перекусити. Це досить стандартна проблема насичених поїздок, коли не вистачає часу на їжу. Ми зайшли в маркет, я собі набрав різних булочок у герметичних пакетах, причому серед булочок був навіть хот-дог із кетчупом. Даші нагріли велику миску рамена. Якщо Даші довелося з раменом терпіти до Едо (в автобусі не вийде поїсти), то я свої булки вм’яв ще на шляху, а потім чекав, коли ми зможемо їсти Дашин суп. Булки, до речі, теж шикарні, як і вся їжа, беріть сміливо))) Але насправді ми просто ще не знали, який гастрономічний скарб ховається на полицях у маркетах. Ми дійшли назад на автовокзал, де вже нікого не було, включаючи жінку, яка говорила нам про останній автобус. Пішли в інформейшен, там нам повідомили, що останній автобус до села виїхав дві години тому. Як це? А той автобус, що має бути близько трьох годин? Касир нас запевняла, що жодного автобуса о 15:00 не існує. Але це Азія, тут не можуть так просто руйнуватися плани на поїздку, щось не так. Але все за розкладом, ніякого автобуса не буде. Поки жінка дзвонила в село, щоб уточнити коли там проходять зазвичай шоу, я на всякий випадок вирішив визирнути з кімнати автовокзалу і побачив червоний автобус, який збирався від’їжджати. Як не дивно, автобус був хвилина у хвилину за розкладом, який нам назвали вранці. Я вирішив глянути з тієї причини, що коли ми заходили в кімнату з касами Даша сказала, що недалеко стоїть автобус червоного кольору, а коли касир нас запевняла, що жодного автобуса не буде і показувала інформацію про село, то побачив поряд з інформацією фотографію автобуса червоного кольору, а на ранковому розкладі саме цей час було дописано ручкою, наче хтось щось знав. Ми з Дашею завжди намагаємося покращити цей світ і найцінніше, що в такому випадку ми повинні зробити, по дорозі назад підійти до касира і сказати, щоб оновила розклад, оскільки автобус таки ходить у цей час. На що жінка задумалася і сказала, “Ах так! Сьогодні ж неділя, він завжди по неділях ходить у цей час! Насправді цілком можливо, що ніякого автобуса не повинно бути, але це Азія і тут завжди все складається і автобус просто з’явився. Хоч і їхати до села недовго, але в нас до закриття залишалося лише кілька годин. За дві години до закриття замість 4700 єн плата за вхід по 4100 єн (37 $). 

Едо Мура

Насамперед ми знайшли лавочку і у Даші почалася трапеза, я ж пішов оглянути найближчі околиці. Тут саме фоткалася група японців, що ідеально підходить під фотографію моєї японської родини. Коли їх фотограф закінчила фото, я жестом показав, щоби всі не рухалися і дав дівчині свій фотоапарат. Ми з ними прямо зродилися. Я задоволений повернувся до Даші, а коли повз нас проходила ця група японців, всі зі мною радісно прощалися. Тільки п’ять хвилин на селі, а мене вже місцеві знають. Село є Японією епохи Едо 1603—1868 року.

Тут багато веселих розваг та безкоштовних шоу. Спочатку ми зайшли до будинку, в якому діти та дорослі залазили у дірку у стіні. На вході висіла табличка, що це не для людей зі слабкими нервами, ви не повинні бути вагітною і повинно бути здорове серце. Ми аж напружилися. Але ми сміливі, після китайської стежки смерті нас не залякає якась дірка у стіні. Уперед! Там було ясно, спочатку ми піднімалися сходами, потім повзли прямо, потім ліворуч, потім йшли навпочіпки і вийшли з сусідніх дверей. Кінець!

Так, не залякають середньовічні японські страхи сучасних європейців. Потім підійшов грізний ніндзя і наказав Даші сховатись у потайній стіні! Потім ми відвідали пару будиночків у японському стилі та вирушили до лабіринту! Лабіринт був справді кумедним, він то складається з печер, то був зроблений з дерева. Але оскільки час першого шоу невблаганно наближався, то у нас справді був страх не встигнути вийти з лабіринту. Крім самих розваг біля села, дійсно красивий екстер’єр вулиць і всіх будівель. Нам потрібно було вибрати між традиційним гумористичним шоу та шоу з магією води. Ми, звичайно, любимо гумор, але побоялися, що його просто не зрозуміємо. Ще не такі сильні в японській. Хоча японська була, напевно, першою мовою, яку я почав навчати в садочку, досі пам’ятаю комутохерувато і накатикаязаб’юка! Я причому довгий час вірив, що це справді японські слова. Ми пішли на магічне шоу. Виглядало все це спочатку досить простенько.

Дуже мила й харизматична японка щось розповідала нам, потім з’явилися ще три японки і почали творити магію води. Але до середини вистави ми вже невідривно спостерігали за магією. Вода починала литися з найнесподіваніших предметів, там, де здавалося, вона з’явитися взагалі не може. Причому справді було місцями дуже смішно. Нам сподобалося. На вході нам видали невеликі білі листки, це у них така фішка з чайовими, ти маєш загорнути монетку та запустити пакунок після закінчення шоу на сцену. У цій системі є один мінус, перші ряди ризикують зловити згорток у голову. До наступного шоу ми мали ще хвилин 20. Ми побігли далі досліджувати село.

Часу не вистачало просто катастрофічно, буквально на годину б ще більше. Але тут швидше за все проблема в тому, що на добу всього 24 години з яких ще хоча б 6-8 треба поспати. Друге шоу “Ніндзя” було дуже ефектним, це були бої не на життя, тут і звуки ударів, і каскадерські трюки, загалом нелегко довелося хлопцеві, на життя якого спокусилися троє професіоналів. Правда був один момент, коли ніндзя запустив металеву зірку, вона застрягла в стіні — нам здалося, що це не було заплановано))) Але найефектніше було наприкінці, ми сиділи в перших рядах, а з задніх почали летіти метеори-згортки з чайовими. Мені з моїм зростом хотілося впасти на підлогу і закрити голову. Але, на щастя, всі пакунки пролетіли над головою. А тим часом на село опустилася ніч. Восени в Японії о 17:00 вже глуха темрява. На вулицях спалахнули старовинні ліхтарики, “місцеві жителі” виходили з будиночків і в руках тримали кулі, що тьмяно світилися і вільно висіли на палицях. Це так чарівно, невже ми знаходимося в місті примар разом із Тихіро?

Потрібно поспішити вийти з села, поки ми не почали розчинятися в повітрі. Усі працівники з нами прощалися, а з боку виходу лунав гучний барабанний бій. Виявилося, що закриття села — це теж особливий та гарний ритуал, наприкінці якого сільські мешканці хором закричали Арігато! Ми не встигли проскочити через масивні ворота до того, як вони зачинилися. Невже ми тут залишилися навіки, будемо вічність блукати вулицями стаючи повністю прозорими на світанку і набуваючи темних образів у темряві?! Що ж, мене такий розклад у принципі влаштовує. Ми вже розвернулися у бік будиночків, але один з ніндзя відчинив нам невеликі дверцята, і ми вийшли. Пару жителів вийшли проводжати всіх туристів на стоянку автобусів та машин. До того ж кожному радісно махали руками. Попри зловісний холод, на зупинці стояла велика теплова лампа, можна було грітися. Ми сіли в автобус і махали мешканцям з вікна. Як же було круто! А може, треба сюди ще раз повернутися? Але на жаль зовсім ніяк( Але є і хороша новина, це тільки початок подорожі, а Японія обіцяє вся бути такою цікавою. Поїзди Японії служать не тільки засобом пересування, а й чудовою точкою відпочинку. Поки їдеш, акумулюєш сили для продовження подорожі. Та й голова відпочиває від постійного мозкового штурму про те, як у черговий раз десь пересісти чи кудись доїхати… Ми знову в Токіо, в нічному Токіо. Навіть не дивлячись на нашу любов до природи, ці хмарочоси, що світяться, і банера – one love! Ще зручно мати серед друзів шанувальників аніме. Антон почав надсилати нам ідеї, що потрібно обов’язково зробити в Токіо пов’язаного з аніме. Надійшло повідомлення “Відвідайте мейд кафе в Акігабарі!”. Я маршрут не складав і мені ці слова видалися страшним японським закляттям або як мінімум якимось дуже древнім містом, в яке всі повинні їхати кілька днів заради легендарного кафе, в якому подають каву на голові! Але все виявилося доступнішим і простіше, Акігабара один з районів, в якому зосереджено безліч особливих кафе, в яких анімешні дівчатка спілкуються з відвідувачами і намагаються їх розвеселити. Ми швиденько визначили який має кращий рейтинг і поставили собі в плани на вечір. Визначні місця Токіо — це райони, ти повертаєшся в місто ввечері, щоб просто гуляти вулицями одного з районів. 

Милування зеленими бамбуками Японії

Район Акігабара в Токіо

Це наш перший район-визначна пам’ятка, тут можна побачити, як виглядає сучасне життя в паралельному для нас світі. Крім їжі, висоток і банерів тут чітко виділяються такі види розваг: караоке, ігрові будівлі Sega, приміщення з автоматами, де щось потрібно витягнути, а також щось нове для нас. Це будинки, з яких крізь зачинені двері намагається вирватися дуже гучна музика. Наче там замкнули музичного монстра. Ми зайшли всередину, побачили сотні гральних автоматів, на всіх щось різне і дуже графічне. Багато автоматів зайняті японцями, з кожного дуже голосно грає своя музика. Але всі ці автомати поєднує один механізм — металеві кульки, вони сипляться по краях екранів.

Гравець постійно натискає якусь кнопку. Судячи з усього відео, яке показується по екрану, це міні-ролик, який не має нічого спільного з грою, сама гра — це кульки, які то потрапляють у яму, то не потрапляють і кількість кульок якось впливає на твої гроші. І найсумніше, що деякі токійці просто по колу натискають на кнопку і переписуються з кимось по телефону, навіть не спостерігаючи за грою. Тобто просто якесь нескінченне віджимання грошей. У цьому барі не можна фотографувати. Немає вікон і звичайно ж немає годинника. На стінах вказівники на туалет і де можна купити їжу-воду. Все необхідне, щоб провести тут максимальну кількість часу. Ви ж сучасна країна, ви повинні бути вищими за ці всі казино, як же так( Але, мабуть, лудоманія – хвороба залежності від азартних ігор, не залежить від рівня цивілізації, а охочі на цьому поживитись завжди знайдуться. Після виходу із цього закладу, на вулиці здається надзвичайно тихо. Оскільки вухам потрібен час, щоб перебудуватися після музичного вибуху.


Музика грала в інших будівлях

А в нас далі був традиційний похід у Макдональдс. Ми замовили японський гамбургер. Це гамбургер, де м’ясо має явно виражений солодкий смак Азії. І це чудово. Кока-кола, до речі, не така солодка як у нас, а картопля фрі звичайнісінька. Але все ж таки ми побували у справжньому японському Макдональдсі. Ще одна класна розвага — сходити в анімешний магазин і помилуватися статуетками. Нам, звичайно, японські статуетки ні про що не говорили, тому що ми в аніме не сильно підковані, але їхня різноманітність просто вражає.

А космічні ціни на деякі з них якраз нам підказували які тут знаменитіші і раритетніші. Причому ціни за розміром доходили до сумарного бюджету нашої поїздки. Оскільки ми запланували похід у мейд кафе, то треба було десь добре підкріпитись. Ціни в мейд кафе на порядок вищі. Щоб не витрачати час, ми на японській вулиці з’їли споконвічно німецьку шаурму! Причому в Німеччині ця страва начебто націоналізована, але має витоки від турків, іноді можна навіть вивіску зустріти, що це турецька шаурма. А тут уже вішають вивіски про те, що ця німецька страва. Ми вирішили порівняти ціни на різні мейд кафе, а потім піти в заплановане, щоб точно знати, що там не вдесятеро дорожче, ніж в інших. На вулицях району анімешні японки приваблюють перехожих та показують меню та правила відвідування мейд кафе. Але проблема всієї Японії в тому, що майже всі японці добре знають англійську, не знають лише ті, хто працює у сфері зазивання до ресторанів чи подібних закладів. Тобто касири, весь внутрішній персонал, працівники закладів, всі підковані англійською. Але поки японець не закінчив університет, його словниковий запас дорівнює нулю. Мабуть, на останньому курсі у них експрес навчання. У той момент, коли проходиш повз анімешниць, що зазивають, вони будуть кого завгодно зазивати, куди завгодно дивитися, але тільки не у твій бік. Так біля одного ресторану в Кіото, конферансьє (або як їх там називають) аж через телефон почав ніби говорити, коли ми наближалися. Іноді японці просто починали задумливо дивитися в далечінь, ніби думаючи про велике і прекрасне. Ми підійшли до однієї з японок, щоб дізнатися правила та ціни мейд кафе, я прямо відчував її страх, ніби голодний європеєць зараз її з’їсть разом із меню. За підсумками ми відвідали задуманий заклад із найвищим рейтингом. Усередині нас зустріли дві дівчини, посмішки, радість, вітання. Нас провели до нашого столика, надягли на нас вушка зайчика та ведмедика. Показали нам правила кафе – щогодини коштує 500 єн (4,5$) з людини, а також обов’язкове замовлення мінімум однієї страви на кожну. Знову ж таки, все в хорошому японському форматі — спочатку переконуються, що клієнт зрозумів правила, потім розваги. Ми вибрали келих вина та парфе. У залі, крім нас, сиділо ще двоє хлопців і замкнута дівчина. Наша анімешна офіціантка сказала: “Якщо я знадоблюся, просто скажіть “мяу-мяу”. Коли ми визначилися із замовленням, я всередині відчував дивне почуття, хоча для мене такі речі особливо не сором’язливі. Начебто нічого такого, щоб м’якнути кілька разів, але, з іншого боку, це якось незвично. Я сказав: “Мяу-мяу!”, офіціант обернулася, нявкнула у відповідь і побігла до нас. І ось якось її «мяу» у відповідь мене остаточно розслабило і далі ми нявкали без заминок. Правда одного разу вона нас не почула, довелося у два голоси і голосніше влаштовувати цілий котячий хор, щоби на нас звернули увагу. Потім, дівчата проводили лотерею, в якій можна було виграти невелике барахло) А потім одна з них почала співати і танцювати на сцені, а друга вдаривши паличками, що світяться, об підлогу, почала активно запалювати біля сцени. І це реально класно, такі моменти найбільше й цінуються потім, у такі моменти за країною закріплюється якась візитівка, це унікальне, що є тільки тут! Але у випадку з Японією цих візиток сотні. А унітази впевнено утримують перше місце.

За гроші в мейд кафе є ще низка розваг, таких як фотосесія з дівчатками, чарівний паспорт, який вони тобі зроблять, на випадок, якщо ти забув свій і так далі. У буклетах, які лежать на столах так само пояснюється, що багато речей дівчатам даються за рахунок магії, якою володіє кожна дівчина в мейд кафе. Година пролетіла як одна мить.

Перед нашим виходом зайшла ще компанія і ми звернули увагу, що японці люблять носити маски не лише на вулиці, а й у приміщенні. Ці хлопці зняли маски лише для фотосесії та знову одягли їх. Вже зовсім пізно треба рухати до готелю. У Японії є один мінус – дуже дорогі таксі. М’яко сказати, нам вони були не по кишені. А кожна процедура розбирання з посадкою в метро може забирати чимало часу. Ми визначили, що з останніх сил зможемо дотягнути до готелю пішки. Усього 30 – 40 хвилин ходу. Але ніби вранці нам готель здавався далі. Мабуть, магія тих дівчат нам скоротила відстань. Ми йшли, і коли здавалося, що ми вже зовсім офлайн, а до готелю залишалися хвилини, я зрозумів, що на GPS я вибрав не той готель. У нас в Токіо було заброньовано два готелі, і це другий готель, в якому ми ночуватимемо в останній день у Японії. До нашого поточного треба пройти ще стільки ж, а метро на цій ділянці немає. Зате, схоже, ми встановили офіційно новий рекорд у наших подорожах! Найдовший і найнасиченіший за відвідуванням день за всю історію поїздок. Це Японія!

Дорога в Кіото


Токіо ти просто прекрасний, ми з тобою змушені розлучитися, але ненадовго, за кілька днів повернемося! Ми мчимо на швидкісному поїзді в Кіото. Пролітаємо десятки сполучених міст, гору Фудзі. До речі, схоже, плівка Fujifilm має назву від гори Фудзі.

Я для продовження занурення дивлюся сусіда Тоторо, а також здійснюю задум, який тримав у голові понад шість років – я слухаю пісню Tokyo Drift прямо в Токіо! Але цікавий факт – гімном нашої поїздки стала вступна пісня із заставки аніме “Психо пас”. Причому у Даші із початкових серій, у мене із серій кінця сезону. Перед поїздом ми собі у крамниці набрали різних закусок, включаючи пляшку кави. Я відчинив холодильник і потягся за пляшкою. Замість холодної, пляшка виявилася тепло-гарячою! У них чаї та кава продаються в деяких антихолодильниках, які тримають напої гаряченькими. Хоча зовні не відрізниш. Але кава та чай у таких пляшках виключно без цукру, і цукор не пропонується. Тепер у мене півлітра суворо-гіркої японської кави. Але це все дрібниці, по-справжньому важливий момент, що впливав на враження про поїздку, відбувався прямо навпроти нас — там сиділа дівчина, яка в руках тримала щось їстівне, незвичайне і трикутне. Японка підносить до рота і робить хрумкий укус. Ми ще не знаємо що це, але вже хочемо так само, він називається “Оніґірі”, це саме той гастрономічний скарб, який продається, напевно, у всіх маркетах, але чому ж ми його досі не відкрили? Час то минає. Якщо колись винайдуть машину часу, я відправлю собі в минуле повідомлення, щоб спробувати оніґірі в перший же день. Хоча ні, якби ми витратили зайву хвилину першого дня на купівлю трикутників, то не встигли б на один з поїздів і на автобус до Нікко. Цікаво виходить, що покупка всього одного оніґірі в перший день змінила б кардинально частину поїздки. Загалом якщо винайдуть машину часу, я не втручатимуся в перебіг подій цієї подорожі. І насправді щодо свого життєвого досвіду я швидше за все не робив би жодних спроб втручання у своє минуле. Загалом якщо таки з’явиться машина часу, то подорожуватиму тільки вперед!


В одному з храмів у Кіото

Оскільки у Японії дуже великі міста, то найчастіше після приїзду ми залишали рюкзаки в камерах схову, а ввечері забирали та їхали заселятися до готелю. Так виходить значна економія часу. Однієї камери вистачає на два рюкзаки. Але були випадки, коли повернення на вокзал було незручним, ми брали рюкзаки просто із собою. Дуже зручно, коли із собою мало речей, за маршрутом частину одягу використовували та викидали, та й самі рюкзаки зручні та невеликі. До речі, у цій поїздці також було встановлено рекорд з легкості рюкзаків щодо тривалості поїздки, обидва рюкзаки в сумі важили 10 кг. Камери на вокзалах коштували по 400 єн (3,5 $). Перша наша зупинка у Кіото тривала близько пів години, і ми вирушили поїздом до Інарі.

Інарі

Місце дуже розкручене, і відповідно ціни на їжу тут теж, бажано до Інарі приїжджати вже ситими) Це одне з місць, яке у нас було у списку “маст сі”. Перекусили та вирушили до Святилища Фусімі Інарі. Це відоме місце своїми сотнями червоних воріт Торії. Перше, що впадає у вічі — натовпи і навіть пробки з туристів. Але воріт настільки багато, що потрібно лише перейти на більш дальні і кількість туристів починає посилено падати. Я уявляв, що тут буде таких арок хвилин на десять, двадцять. А виявляється, наш маршрут зайняв години! Можна не поспішати фотографуватися, виловлюючи кадри без людей, на другу годину їхня кількість зведеться до нуля. Концентрація дійшла до однієї особи на десять хвилин. Щоправда, ще були два фактори, вже темніло і почався дощ. А ще ми легких шляхів не шукаємо, тому вибрали маршрут у гору. Ворота справді вражають як поштучно, так і кількістю. Спочатку я зрозумів, що їх треба вимірювати не десятками, а сотнями, за годину я був певен, що обчислювати їх простіше тисячами, на третю годину я зрозумів, що навряд чи їх взагалі можна порахувати. Дуже і дуже незвичайне місце, а ще напрочуд безкоштовне. Зазвичай входи в храми платні, і їхати від Кіото зовсім не далеко, хвилин 20. Загалом воістину унікальне місце на планеті. А головне, можна знайти арку улюбленого розміру, тут є від маленьких сувенірних до справжніх гігантів. Зворотний шлях вийшов трохи дивним, ми десь не так звернули і опинилися прямо в місті, хоча ще кілька хвилин тому були на вершині гори. Ну ок, з огляду на дощ, так буде швидше. Але ось що дивно, коли ми приїхали було ще сонячно і на платформі цвірінькали пташки, зараз же темно і дощить, а пташки знову цвірінькають. Ми почали звертати увагу і з’ясували, що пташок включають у всіх людних місцях, де треба йти не затримуючись. Але це особисто наше спостереження, може у японців своє бачення того, навіщо у них цвірінькають у динаміках пташки. Наш друг Антон знову надіслав у вайбер рекомендацію скуштувати традиційне м’ясо, яке потрібно самому смажити у ресторані. Ну що ж, стежитимемо за меню) Тим часом дощ почав переростати в апокаліптичний. І ідея доїхати до готелю автобусом, який покривається нашим JR Pass провалилася, тому що від того автобуса потрібно 20 хвилин пішки йти. Приїхали прямо до готелю і виявилося, що ресторани, де потрібно самому смажити м’ясо, просто окупували район навколо нашого готелю. Як усе чітко складається. Чи ми настільки далеко оселилися від центру (реально дуже далеко), чи то в Кіото з англійською не так добре, але нас взагалі зрозуміти не могли. Але при цьому в ресторані з нами завжди погоджувалися, щоб ми не говорили. Ціни нам здалися дорогими, я ще думаю “Дивно, начебто на околиці міста, а такий дорогий ресторан”, але насправді ми на той момент ще не бачили ціни в аналогічних ресторанах у центрі. Тут приблизно 100 г сирого м’яска коштувало близько 11$.

Але справді смачно, чи це просто той ефект, коли ти за 11$ намагаєшся знайти в цьому м’ясі щось особливе, що принципово відрізняє його від інших м’яс. Ще Японія в нашому рейтингу посіла перше місце на смак рисових пиріжків на пару. Недаремно їх Антон так хоче спробувати.

Тут вони продаються у всіх 7-Eleven і просто надзвичайно смачні. Вони набагато кращі, ніж у всіх інших країнах Азії, де ми пробували. А ще асортимент смаків тут приємно тішить, особливо зі смаком піци або “Три сири”. Я вже тоді з жахом уявляв, як я без них житиму в Києві. Але на той момент ми ще не дісталися тих загадкових трикутників, які їла дівчина в поїзді. Цікаво, що мені іноді відмовлялися продавати пиріжки з невідомої причини, напевно мало на увазі “Пиріжків в Японії і так мало, а ти тут такий великий, їх всі з’їси, залиш іншим!”. Але, як я потім з’ясував, на нижніх рівнях поличок вони ще готувалися просто, а на верхніх уже готові. Для завершення цього гастрономічного вечора ми купили у маркеті пляшечку саке. Коли купуєш алкоголь, ти маєш на екрані, підтвердити свій вік і те, що ти знаєш про правила вживання алкоголю. Дуже великою несподіванкою виявився смак саке. Два важливі моменти: він зовсім не схожий на той, який можна скуштувати в наших ресторанах і цей напій справді смачний, нічого не має спільного з нашими міцними алкогольними напоями. Пили напій ми природно в готелі, наскільки ми зрозуміли, більше його нема де пити. Заселення в цей готель було автоматичне, за кодом, але Японія знову здивувала. Щоб отримати код від скриньки, ти повинен зняти зі стіни мобільний телефон і зателефонувати по одному із запрограмованих номерів. Далі тобі оператор вже скаже номер скриньки та код від нього. Відсутність пізнього ресепшена означало, що нема де попросити перехідник для розетки. У Японії з перехідниками не те щоб дефіцит, їх просто в магазинах немає. На фотографію перехідника з нашою виделкою більшість японців дивилася з великим подивом, оскільки схоже не знають про існування такого стандарту. У готелях нам щастило зі змінним успіхом. Але все-таки ми інженери, якщо стародавні люди вчилися добувати вогонь за допомогою палиці, ми тепер вміємо добувати електрику за допомогою трійника для пласких виделок. Ще пощастило, що в готелі був якийсь мега девайс, який нам мав надавати в дорозі безкоштовний мобільний інтернет, але чомусь передумав та вимагав гроші. Зарядка від девайсу нас так само рятувала в готелі, оскільки збіглася з нашими самсунгами. Загалом подорож по країні сонця, що сходить, і так досить нелегка, але у вас завжди є можливість підвищити рівень складності до хардкору — просто не беріть з дому перехідник. Ще дуже врятувало, що у нас із собою було дві батареї для фотоапарата. До речі, для фотоапарата ця поїздка теж була досить важливою – на старість він повернувся провідати свою батьківщину!

Кіото

Один із безперечних плюсів Японії – міцний сон. Складність добирань плюс постійний розумовий процес у транспортах гарантують міцний та здоровий сон уночі, рекомендуємо! Я так легко давно не приспав. Для комфортної подорожі Кіото нам знадобиться ще один проїзний, прямо як у тому Єралаші, де у хлопчика була купа квитків і проїзний. Денний проїзний на людину коштує по 600 єн (5$) і окупається на третій поїздці, його можна купити прямо у водія. З нами в автобусі їхало купа дітей років по 10 – 12, один хлопчик, побачивши мене, зиркнув на двох дівчаток і ті швиденько встали. Ну що ж ви так, одразу подвійний удар по самолюбству, невже я так старо вже виглядаю? Та й для мене одного аж дві дівчинки мають вставати. Та я постою. Тримайся, Андрію, самураї не плачуть! Це лише краплі вчорашнього дощу на моєму обличчі. З автобуса пересіли на потяг, поки їхали на потрібну станцію, вирішили, що ми розумніші за гугла і вийдемо на наступній зупинці, що ближча до храмових комплексів, ніж пропонує навігатор. Але гугл мав рацію, і ми поїхали далеко за гори. Зате гарні види були.

Думали навіть погуляти там, але це точно не для тижневої подорожі. Треба було повертатись у Кіото. Тут на нас чекав справжній бамбуковий ліс! Спочатку ліс був дуже людним і далеко не таким густим, як я собі його уявляв.

Точніше, він був густим, але від кількості туристів, а не бамбука. Але, як і з червоною брамою, просто потрібно подалі пройти. У результаті ми бачили справжній дрімучий бамбуковий ліс, це такі місця, де від густини дерев сонце практично не проходить. Це було у лісах, що межували з територіями прилеглих храмів.

Храмів тут багато і заздалегідь потрібно визначитися, які саме ти хочеш відвідати. Вхід у кожен храм коштує близько 600 єн (5$). Між храмами чудові лісопарки з гарними краєвидами з крутими скелями над річкою. Ще й угору по річці плив кораблик.

Якби я був художником, то обов’язково написав би тут картину. На жаль, проблема всіх мальовничих краєвидів – жоден фотоапарат не передасть їхню красу, навіть у сонячний день. Парки тут є як платними, так і безкоштовними, на кількість народу всередині це не впливає. Так, зачекайте, сьогодні ж робочий день, де всі ті стереотипи, що тут працюють з раннього ранку до пізнього вечора і практично без відпусток?

Причому вік місцевих можна зустріти абсолютно різний. Напевно, більшість таки працює, але можу сказати одне, багато японців точно знає, як добре відпочити, проводячи час у цих прекрасних парках. Червоні клени – це звичайно вау! Кіото так само не відставав за гастрономічністю від інших міст, саме тут ми відвідали найатмосферніший ресторанчик за нашу подорож – Sabou Sagano.

Тут найбільше запам’яталася атмосфера, яку створювала літня японка-господарка. Привітність, подача страви, таке відчуття, що ти до своєї японської бабусі просто в гості заїхав, але й розмір порцій “бабусин”.

Причому ця класика японського сервірування столу, коли страви розташовані на підносі наче по правилам феншую. На десерт купив собі ріжок зеленого морозива зі смаком чаю, воно тут продається на кожному кроці.

Смачно, звичайно, але явно не пік гастрономічності країни) І пішли далі до храмів та парків. Буквально за пару днів до вильоту співробітники на роботі дивилися передачу про те, що в якомусь місті Японії якщо оселитись, то тобі ще й платитимуть гроші. Сергій ще тоді пожартував, мовляв, Андрій може зганяєш до Японії? Я цілком серйозно сказав, мовляв, звичайно, я обов’язково туди вирушу найближчим рейсом. Саме з Кіото надіслав йому відео у відповідь з Японії.

До одного з наступних храмів треба було їхати автобусом, але ми вирішили для більшого занурення в місто, пройти пішки близько сорока хвилин. Дорога була досить незвичайною, переважно це були поля з капустою! Тобто йшли ми вздовж дачних ділянок. Варто віддати належне японським опудалам. Вони більше схожі на людей, на полях одразу сім’ями, а іноді ще й з рушницями!

Храм, до якого ми прямували, був незвичний тим, що вся його піша територія була у вигляді мостів, що об’єднують будівлі. На землю і сади храму зійти не можна, оскільки все переміщення відбувається над ними, або поруч із ними. Навіть потрапили на хор японських ченців. З Києва ми, звичайно, планували відвідати більшу кількість храмів, але, як і припускали, від них згодом починає рябити)

Але вони справді прекрасні. Ось чим Кіото сподобався, що стомленому від споглядання великому мандрівнику є де відпочити душею! Завжди можна вирушити споглядати каміння у саду каміння! Відгуки про сад неоднозначні, одна половина людей не розуміє в чому сенс, а інша говорить про велике. Але ми, як ніхто інші, відчули сенс, ми там були, напевно, найдовшими відвідувачами. Весь секрет у тому, щоб за пів дня пройти пішки безліч храмів, здолати ліс і гори, зробити лише один короткий перепочинок на обід. Після такого багатокілометрового походу ти затишно сідаєш у цьому саду навпроти каміння і більше тобі взагалі нічого не треба і не хочеться, просто сидиш і відпочиваєш! Нікуди не треба більше тікати! Якщо сюди прийти свіжим, тоді справді питання ще те, що тут робити з цим камінням. А так, повний дзен та умиротворення!

Люди приходили і йшли, вічні були лише ми та каміння. Ще на території самого комплексу, в якому розташований сад, є велике озеро та стелаж з важким каменем, на якому написано “Не для продажу”. Мабуть, вже намагалися купити на згадку) Поки гуляли озером, зустріли групу організованих туристів з гідом. Я завжди починаю відчувати у такі моменти гордість за наші самостійні маршрути.

Відпочили, можна перекусити та рухатися в центр! Наш поціновувач аніме Антон якраз надіслав рекомендацію спробувати якийсь чудовий десерт, який саме тут і продавався. Цікавий момент, що Японія можливо перша країна Азії на нашому досвіді, де справді смачні солодощі, а не червоні боби як скрізь. Але це все дрібниці, десь у цьому проміжку часу ми купили свої перші трикутники оніґірі.

Спочатку ми не могли розібратися, як їх правильно розпаковувати, адже між листом норі та рисом є целофан, але якщо все правильно зробити, то у тебе в руках виходить рисовий трикутник з начинкою, упакований у лист нори. Згодом ми відточили майстерність із розпаковування трикутників. Цей перший укус, хрумкий звук листя водоростей, потім японський рис і начинка. Чому ми раніше ніколи такого не їли? Чому про ці ласощі не оспівані в піснях і про них немає віршів? Та й головне питання, як же тепер пробувати щось ще, якщо й так тепер буде складно вибирати щоразу між рисовими пиріжками та оніґірі? Ось люди бувають каво-залежними, сигарето-залежними, я завжди радів, що в мене немає шкідливих залежностей, але тут варто визнати. Мене звуть Андрій і я оніґірі-залежний! Одна така штучка в 7-eleven маркеті коштує близько 120 єн (1$). Для повноцінної трапези потрібно близько трьох таких трикутників. Начинок досить великий вибір, наприклад лосось, креветки, свинина і т.д.

З цього дня у нас завжди з собою про запас були оніґірі на випадок відсутності ресторанів поблизу. Тепер ми сіли в автобус і поїхали до самого серця міста. Ми приїхали на одну з популярних туристичних вулиць, у її назві купа ієрогліфів, які я так і не зміг перекласти. Причому ціни на м’ясо справді вселяли жах. Ми зрозуміли, наскільки вчора було дешево і красиво там, де ми відстебнули лише якісь 11,5$ за 100 грамів. З вулиці ми пройшлись до центру. Центри японських мегаполісів — це не менш прекрасно, ніж всі інші місця, але на тлі храмів, тут здавалося надто людно і якось хаотично все. Ми рухалися у бік парку Гіон, адже там має бути знаменитий район із гейшами та знамениті японські гулянки. Ми прийшли до парку близько 18:00. У парку не те щоб не було гейш чи гулянь, ми тут були єдиними туристами. Може не той парк чи місто? Відкрили блог якогось мандрівника, який так яскраво описував, як тут столи ломляться від бенкету, всі групуються разом, щоб гості помістилися за столами… Дивимося ми по сторонах — порожньо, ще не вистачало, щоб перекотиполе покотилося. Але поки ми йшли до парку, справді бачили дівчат у кімоно, але як відрізнити хто із них гейша, а хтось просто переодягнений ходить? Так, з вечірніми гуляннями та парком щось пішло не за планом, але з блогу з’ясували, що тут є досить цікава вулиця, що складається природно теж з ієрогліфів, але вона веде до досить відомого храму з простою назвою – 清水寺, який зараз на ремонті, хоч і працює. Вулиця виявилася дійсно дуже схильною до гуляння, тут і багато тематичних магазинів, кафешок тощо. Тут навіть був магазин, де Тоторо стояв біля зупинки.

Магазин весь був у цій тематиці та грала музика з мультику. Начебто храмів на сьогодні було досить багато, але нічні храми мають свою атмосферу. Так що продовжуємо)) Це був той храм «на ремонті», ряд дівчат за довгим столом сиділи та продавали квитки, всі як на підбір не знали англійської. Варто одну з них щось запитати, чи починається принцип доміно, вона подивилася на сусідку зліва, та ще на свою сусідку, і так далі, поки не дійшли до крайньої сусідки.

Вона почала мило хихикати і на цьому пояснення англійською закінчилися. Ми намагалися з’ясувати, що там ще на території є, щоб оцінити платити за черговий храм чи ні, в результаті у нас з Дашею думки розійшлися, я вирушив на розвідку до храму, а Даша залишилася на вулиці з магазинчиками.

Мені нічний храм зрештою сподобався, але вихід із нього виявився зовсім в іншому місці, мені ж довелося повертатися тією ж дорогою інакше в Японії можна загубитися так, що зустрінемося вже тільки в Києві. На вечерю ми вирішили пошукати все-таки справжні японські суші. Але це і була головна помилка, в Азії ти не мусиш шукати їжу, їжа сама повинна тебе знаходити. Після довгих і холодних пошуків ми знайшли шинок, у якому чомусь їдять саме суші, а не бухають. Але крім дорогих суші нічого немає, навіть миски рису. Ми подивилися на офіціантку з запитанням, вона запевнила нас, що в сушах рис точно є, просто без суші його немає. Це, напевно, перше місце з їжею у всій Азії, де немає рису. Ми рис навіть у Макдональдсі та KFC їли в Азії. Ще з усіх боків на нас курили і ми вирішили пошукати щось затишніше. Сіли на автобус, у бік готелю. У Японії їхати у бік готелю означає, що ще буде купа змін транспорту. Їдемо і тут бачимо попередження, що наш проїзний тут не діє, хоча на вигляд звичайнісінький автобус. Підійшли до водія, він підтвердив здогад, що ні JR Pass, ні денний проїзний на весь транспорт Кіото перед цим автобусом безсилі. Тобто, крім двох проїзних, потрібно ще й квиток купити… Японія, та як же тебе зрозуміти? Гаразд, проїхали все-таки чималу частину доки з’ясовували правила проїзду. Перепросили перед водієм, що не знали всіх тонкощів. Чоловік нас безкоштовно випустив, кивнувши, мовляв, тут усі підряд на це потрапляють з проїзними. Зате вийшли неподалік нормального ресторанчика. Замовлення тут потрібно робити на планшеті, закріпленому за столом. І на планшеті навіть можна вибрати англійську мову. Але щоб його вибрати спочатку потрібно пройти через меню японською, потім англійський вибір страв, а потім підтвердження замовлення та уточнення інгредієнтів знову чистою японською. І найсумніше, що якщо вранці ти ще сповнений сил, щоб перемогти програму, то надвечір це остаточно добиває. Але коли нам принесли наше замовлення і смак котлеток виявився прямо як у матусі, ми їм все пробачили.

Я ще собі в 7-eleven купив якусь неапетитну нісенітницю на паличці. На смак виявилася така ж, як і на вигляд)))) Поки їхали в останньому автобусі в готель, бачили на підлозі гаманець. Я дуже люблю знаходити та повертати загублені речі, пошуки господарів – це цілі історії, але тут у Японії ми нічого не зможемо зробити. Перша проблема, це може бути якийсь лохотрон з шахраями, друга проблема, що навіть якщо ми візьмемо і віддамо його водієві, то на гаманці залишаться наші відбитки пальців і це зможе стати проблемою для вильоту додому, оскільки після прильоту сітківка, фото та біометрія записувалися в базу. Якщо навіть заберемо і спробуємо знайти господаря, то у разі фіаско ми не зможемо позбавитися гаманця так, щоб потім з нього не зняли наші відбитки. За будь-якого розкладу ми не зможемо допомогти. Довелося цього разу відмовитися від пригоди щодо пошуку власника. Хоча дуже хотілося. Найцікавіше, що буквально в перші ж дні, після повернення з Японії, завдяки нам з Дашею було повернено господареві втрачений новенький телефон. У готелі теж була кумедна ситуація, потрібно було розплатитися з готелем, але в прайсі ціна до оплати була вищою, ніж у нас у підтвердженні бронювання. Коли я готелю написав через букінг, що щось із ціною, то отримав цікаву відповідь від готелю, щоб я сам з готелем і розібрався. Якась рекурсія пряма. Але букінг, як завжди, сила, менеджер на ресепшені швидко здався. Найважливіший аргумент у таких суперечках це фраза “Так давайте ж зателефонуємо в букінг і запитаємо”. Найчастіше ця фраза виявляється вирішальною у суперечках з готелями. Та й суперечкою це чесно не назвеш, японці реально всі такі милашки, що всі розмови з ними приносять задоволення. Особливо покупки в супермаркетах, продавці практично завжди тебе вітають, коли ти тільки входиш у двері, а коли купуєш, завжди кажуть якусь дуже довгу та швидку фразу, вкладаючи твій товар у пакет. Мені здавалося, що вони примовляли про кожен товар якісь приказки, на кшталт складають молоко і кажуть: “Що б бути здоровим, пийте молоко корови!”. З пакетами тут найнезрозуміліше для нас. Будь-який товар упакований і його обов’язково ще покладуть в пакет, а іноді багато товарів в один пакет, а пакет ще більший пакет з іншими такими ж пакетами. На вході до будь-якого парку чи храму, тобі обов’язково вручать брошури, а іноді й по дві відразу. Що б ти не купив, кількість сміття зростає багаторазово. У містах ідеальна чистота і жодного смітника! Їх взагалі практично немає. А в туалетах ще й нагадування забрати все своє сміття з собою додому, крім використаного туалетного паперу. Якщо стоїть автомат із водою, то поряд буде смітник, але лише для пляшок з-під води. Іноді ми знаходили відра для сміття і це була мало не подія дня, коли можна значно полегшити себе. Але навіть при знаходженні смітників пригоди не закінчуються. Сміття треба сортувати, перед тобою два бачки, на одному намальована пляшка, на другому газети, а в тебе картонний стаканчик для кави. І куди його? Одного разу після довгих пошуків знайшли велике пластмасове відро, явно під сміття. Але так і не змогли відкрити його кришку, схоже було приклеєно. Інший раз знайшов явно контейнер під сміття, але чомусь він був ідеально чистим і в ньому нічого не було. Ось і питання — кидати свій пакет сміття туди або ще кілька годин з ним погуляти? Пакети, до речі, зовсім не схожі на екологічні. Загалом два головні питання — навіщо генерувати стільки сміття і куди його потім подіти?

Виселилися з готелю рано, здали речі на головному вокзалі Кіото і поїхали в Нару. Нещодавно дивився передачу, де розповідали, що запізнення поїзда це ціла подія для Японії. Чи то ми щасливі на події, чи то автор ролика не був у Японії) Різниця часу може показатися несуттєвою, але при плануванні маршруту та пересадок ми дуже були прив’язані до того, що поїзди повинні прийти вчасно.

Любування стародавньою Японією

Магоме

Нара

А тепер я з Вами поділюся своїм улюбленим містом Японії! Я насправді голосував за те, щоб пропустити це місто на маршруті, чомусь мені воно не здавалося таким привабливим. Якби його не було на нашому маршруті, то я б ніколи не дізнався про чергове найкраще місце у світі. Нара це місто, в якому одні з основних жителів — олені. Місто має дуже велику, просто неосяжно велику паркову зону з храмами, де гуляють олені. Жодних вольєрів, просто вони тут живуть з однією метою – для того, щоб їх любили. Коли людство винайде портали, я дуже сподіваюся, що буде як мінімум три такі: Нара, Сіань і Стамбул. Буквально місяць тому я не міг натішитися відвідуванню Cats Café у Черкасах. А тут олені у безлімітних кількостях!

Для поняття масштабу їх тут реально сотні! Ми прибули на вокзал і пішли в туристік інформейшен для уточнення маршруту. Хоча що тут приховувати, ми пішли в туристік інформейшен, щоб у черговий раз поспілкуватися з мімімішними жінками, що працюють у цій сфері. Жінка запитала, як ми ставимося до храмів? Після позитивної відповіді жінка сказала, що нам неймовірно пощастило, адже ми прибули саме за адресою! Причому сказала, це так радо, що коли люди виграють мільйони на телепередачах, то ведучі менше радіють. Скільки в її голосі було позитиву та радості! Під час кількахвилинного спілкування з нею ми просто заряджалися світлою енергією. Жінка спочатку проклала маршрут через найкращі храми, потім уточнила, чи не боїмося ми ходьби. Перемалювала маршрут, потім сказала, що якщо ми ще й японські сади любимо, треба заново перебудувати маршрут. У результаті на руках була карта міста з окресленими маршрутами, виділеними і закресленими будинками. Немов це якийсь хитрий план із захоплення міста)

Японія, дякую тобі за таких працівників, які воістину люблять свою професію, а головне інших людей. Тепер потрібно було трохи синхронізувати карти на телефоні, і для цього нам знадобиться супер готель! Даша дуже здивувалася, чому мені потрібен саме супер готель і ще більше здивувалася, коли побачила на вулиці вивіску “Super Hotel”. Просто я зловив слабкий сигнал вайфаю, і треба було знайти джерело, а сигнал так і називався) Ми звичайно могли включити інтернет у роумінгу, але скачування офлайн карт витратне по трафіку. А тепер біжимо швидше ж до оленячого раю! Оленя тут можна було знайти на будь-який смак: з цятками і без цяток, рогатих і не дуже, зухвалих і лінивих, голодних і відгодованих, сплячих і бадьорих.

Загалом головне заздалегідь визначитися який тип оленів тобі підходить більше! А один вгодований олень потрапив взагалі до складної ситуації, він вирішив мальовничо прилягти прямо по середині арки, яка прикрашала дорогу. Відповідно кожен, хто проходить, вважав своїм обов’язком його нагодувати (пачка печива для оленів коштує 200 єн – 1,7$). У результаті оленю було ліньки вставати, але з кожною хвилиною він повнів, а від цього вставати йому ще має бути лінивіше і важче.

Тепер він все життя приречений лежати і відгодовуватись у ласому місці. Найцікавіше, що перших оленів ми побачили за високим металевим парканом, я ще подумав, що живуть вони тут у неволі, але схоже вони таким чином просто від людей усамітнилися. А ще ми на одній галявині знайшли ціле сімейство релаксуючих оленів, я хотів акуратно і тихенько до них підібратися, щоб вписатися у свою оленячу сім’ю, але вони на мене дивилися якось поблажливо і з нерозумінням. Загалом мене не прийняли олені. 

Ми намагалися дотримуватися строго намальованого плану захоплення міста. Далі у нас на шляху було два японські парки один дорогий, а другий безкоштовний. При цьому спочатку треба йти у безкоштовний, а потім у принципі в дорогий можна не йти. Таку інструкцію нам видали в туристік інформейшені. Входи в парки знаходилися поруч, обидва входи мали на вигляд однакові каси з розцінками. Нічого не вказувало, що парк має бути для туристів безкоштовним. Але у нас була чітка установка йти в той, що праворуч.

Підійшли до касира, і запитали, що по чому і чи не безкоштовно випадково. Вона попросила наші паспорти, подивилася і сказала, що для нас безкоштовно. Також попросила сказати, де ми дізналися про це місце. Загалом шпигунські ігри! І це чудово, нам такі цікавості подобаються) У момент входу в парк хмари розійшлися і засвітило яскраве та тепле сонечко, червоні клени наповнились вогнем. Картинка була мальовнича, та й який ще сад може бути красивішим за японський?

Найцікавіше, що в інших країнах японські сади зовсім не такі як у Японії. Є, звичайно, загальні елементи, але, наприклад, червоні мости – це стереотип. Хоча поруччя та інших червоних елементів тут удосталь. Приємною плюшкою парку було те, що з його пагорбів можна було подивитися, що платний парк виглядає приблизно так само. Я б з радістю описав чергову історію про те, як ми смачно їли в ресторанчику серед парку, але тоді створюватиметься враження, що більшу частину подорожі ми тільки й робили, що їли.

Просто в Японії справді кожна трапеза, це оригінальне та унікальне явище. Під час трапези обов’язково буде те, що зробить її незабутньою. І головне, можна ніколи не переживати, що ти голодний чи поспішаєш, а тебе довго обслуговуватимуть. У Японії, як і в більшості азіатських країн, швидкість подачі страв максимальна.

Варто зазначити, що Нара запам’яталася не лише оленями. Окрім оленів, храми Нари дуже відрізнялися від храмів інших міст. Досліджуючи храми Нари, ми ніби знову перевідкрили Японію, прямо під час першої поїздки. Особливо варто звернути увагу на храм Тодай-дзі, з гігантською статуєю Будди всередині.

Храм не те щоб здивував своїм розміром, він вразив до глибини душі. Навіть попри те, що храм був огороджений парканом по периметру, каси розташували так, що ти можеш повністю його побачити, а потім вирішувати йти чи ні. Але такий храм якщо раз побачиш, то вже точно не відмовишся. Відчуття були близькими до тих, коли ми побачили Тадж-Махал. Чому цей храм не вважається дивом світу? Це просто чудовий день!

Але, скільки не гуляєш парком і храмами, починаєш розуміти, що цей день все одно закінчитися і потрібно рухатися далі маршрутом. Сонце поступово змінилося на вечірнє. Всередині мене підкотила хвиля, подібна до тієї, що відчуваєш наприкінці подорожі, коли треба повертатися додому. Але зараз тільки середина, а не хочеться залишати саме це місто, цю ділянку ідилії на земній кулі. Крім парку, тут ще є туристичні вулиці дорогою до вокзалу, тут багато цікавих магазинчиків та цілий критий базар. Але розлучитися з оленями було складно, тому вулички довелося проходити в прискореному режимі. Прощай Наро, я повертатимуся до тебе, перечитуючи розповідь знову і знову!

Тепер ми повинні їхати до справжнього японського села далеко від цивілізації. Точніше, там усі зручності є, просто добиратися далеко, а з Києва було не зовсім зрозуміло як. Але маючи на руках проїзний на швидкісні поїзди, це зовсім не проблема, навіть якщо заздалегідь не знаєш усіх нюансів пересадок, на вокзалі обов’язково підкажуть.

Цумаго

Ну що, зарядилися трохи оленями разом із нами? Давайте тепер вирушимо в середньовічну Японію і пройдемося стежкою феодалів. В дорогу! З Нари ми поїхали до Кіото, забрали рюкзаки з камери схову і сіли на поїзд до Нагої. Але за що я додатково люблю Японію, смачно поїсти можна не тільки в місті, а й у поїзді))) Практично всі з собою беруть підігріту їжу з магазинів і починають бенкетувати, ми не стали винятком) Поки ми їхали, готувалися до справжнього туристичного трюку. У нас буде 15-хвилинна пересадка на великому вокзалі, де ми повинні знайти камери зберігання, здати рюкзаки, пересісти на поїзд і поїхати далі без нічого, коли повертатимемося в Токіо, заберемо їх назад. Ми переклали всі необхідні речі в маленький рюкзачок, далі сиділи і готувалися морально. Складність саме в тому, щоб екстремально-швидко зорієнтуватися в незнайомому місці. Наш сінкансен почав зменшувати швидкість, зараз почнеться, ми вже біля дверей. Три, два, один, двері відчинилися, вперед! Потрібно знайти працівників. На запитання, де тут локери (камери зберігання), робітниця відповіла, що ми не зможемо саме сьогодні здати речі у локери! Ось тільки не сьогодні! Це як?! Вони ж автоматичні. Гаразд, погнали їх шукати. Знайшли. Якраз одна дверцята відчинені, але на екрані замість оплати світиться, щось про офіційний тероризм, і про те, що ваші речі будуть вилучені та віддані адміністрації вокзалу. Було ясно, що нічого не зрозуміло, але щось явно йде не за планом. Побігли ще локери шукати. А вокзал справді немаленький. Знайшли ще локери, тут усі закриті. Добре побігли до перших, закриємо речі, а потім нехай їх вилучають і віддають адміністрації, проте вони повинні будуть за ними доглянути. Але дверцята відмовилися зачинятися – система заблокована. В голові ще раз спробували перекласти текст про офіційний тероризм і ще більше нічого не зрозуміли. Погнали на потяг, доки тут нічого не рвонуло. Стрибнули у поїзд практично в останній момент. Їдемо далі, у голові суцільні запитання і немає жодної відповіді. Давай гуглити, що це означає. Виявляється, чотири азіатські країни домовилися про антитерористичну програму і проводять навчання саме на вокзалі в Нагойї і саме цього дня. Ми просто зірвали джекпот. Нам потрібно не в Цумаго, а в Лас-Вегас їхати! Речі треба було здати саме у тому вокзалі, оскільки подальший маршрут був одностороннім, тобто наприкінці приводив саме до того вокзалу, а не туди, куди ми зараз їдемо. Давай терміново перебудовувати маршрут. Адже завтра за планом дев’ятикілометрова стежка феодалів із нахилом вгору. Трохи підкоригували, в принципі, теж все виходить ок, але якось не дуже прозоро. Втім, у Японії завжди не до кінця все прозоре у плануванні. Але в будь-якому разі у нас на поїзди є проїзні, тому де б ми не здали речі, ми їх точно зможемо забрати. Ми їхали японськими мірками менш швидкісним поїздом. Потяг був, мабуть, старого зразка, коли поїзд залітав у тунель, по склам відчувався сильний повітряний удар, у вухах било барабанними перетинками. Але було весело! Потяг піднімався в гори, температура за вікном дедалі більше падала. Якщо ще вдень у нас було 22, то тепер ми все ближче і ближче наближалась до нуля. Ми були до цього відносно готові. Теплі речі з собою ми не брали, але напоготові було багато звичайних та осінніх речей. Ми приїхали на вокзал до Нагісо. Серед глухої ночі. На маленькому вокзалі ми були єдині, проте з шести локерів, всі були вільні. Потрібно було кинути три монетки по 100 єн та провернути ключ. З шести камер ми зробили вдалий вибір, знову зірвавши джекпот. Саме в цих дверцятах, як виявилося, до нас хтось уже кинув дві соточки, і після того, як ми кинули третю, локер закрився, відпустив ключ і задзвенів монетками десь усередині.
Температура продовжувала падати, наше завдання було дійти пішки з Нагісо до Цумаго до того моменту, як температура опуститься до мінус одного, інакше нам зовсім доведеться туго.

Іти треба було близько 3,5 кілометрів пустими вулицями і повз швидкісні траси. Людей взагалі не було, над головою найяскравіші зірки. Але саме відчуття, що ми добираємося справжньою японською глушиною, розігрує почуття гордості за нас і особливо за вміння Даші складати такі незвичайні маршрути. Якоїсь миті крокодильський холод почав пробирати мої ноги до кісток. У рюкзаку ще були традиційні теплі стамбульські домашні штани і саме в цей момент ми підійшли до телефонної будки, яка знаходилася просто між містами біля швидкісної траси. Для перевдягання просто супер. Швидше за все, нам уже сама Японія допомагала. Добре, хоч час заселення ми адекватно оцінили та попередили господаря про заселення близько 10 годин вечора. Коли ми дісталися до нічного Цумаго, він нам одразу сподобався, ці старовинні будинки та ліхтарики чарівно виглядали.

Координати нашого готелю-будиночка по гуглу виявилися невірними. Ми це змогли визначити з того, що з будиночка за вказаними координатами не було сигналу вайфаю з такою самою назвою, як було в нашому підтвердженні бронювання. Велика повага до господаря, що продумано написав пароль від вайфаю. У багатьох країнах, коли не можеш знайти господаря, то вайфай з паролем може дуже розрулити ситуацію, щоб вийти на зв’язок. Зуміли перевизначити місце знаходження нашого будиночка, похибка була метрів 200-300. Раптом засвітився потрібний вайфай, отже ми точно поруч. Була саме рівно 10 вечора і саме в цей час господар вирішив визирнути зі свого будинку надвір. Коли я сказав, що ми з Нагісо прийшли пішки, то вперше побачив, як у японців виглядають круглі очі. Що класного у нашому сьогоднішньому житлі, що це був справжній рьокан (готель у традиційному японському стилі), такі будинки ми бачили в мультику “Віднесені привидами”, а ще наш рьокан настільки самобутній, що не має опалення. А тим часом на вулиці вже стояла мінусова температура.

На щастя, у нашій кімнаті господар заздалегідь увімкнув на обігрів кондиціонери. Вони, звичайно, гріли, але крок вправо, крок вліво і можна замерзнути на смерть) Ще на кухні було тепло і сидіння, що підігрівається в туалеті. Але від кімнати до туалету була справжня крижана естафета. Але яка тут краса, все в просторому будинку виглядає оскільки показують у мультиках і фільмах про Японію, розсувні стіни з дерев’яного каркаса та рисового паперу з японськими тематичними малюнками, підлога застелена матами “татамі”, замість ліжка матраци на підлозі тощо.

Навіть у “Корпорації монстрів” був момент, коли Майк та Джеймс пробігали через двері та потрапили до рьокана. Фотосесія, зігрівання чаєм-матчою. Потім знову фотосесія, потім знову матча (щоправда, як і та гірка кава теж без цукру). Тепер треба піти в душ, вірніше, пережити душ, який вже сам тут пережив багатьох туристів. Загвіздка полягала в тому, що господар нам його показав буквально 20 хвилин тому і ліг спати, а ми не можемо знайти ту кімнатку. Усі спроби пошуку втраченої кімнати провалилися.

Ми ніби загубилися у старовинному музеї. Ось нема її і все. Гаразд, доведеться постукати до господаря. Коли хлопець пішов показувати кімнату, нас просто цікавість з’їдала, де вона таки опиниться. У результаті виявилася саме там, де ми думали, але чомусь ми там три рази дивилися, але так і не помітили, що ці двері відчиняються і ведуть в душ. Попри крокодильський холод, мені вдалося в душі підняти температуру повітря так, що у мене вийшла чудова японська лазня.

У нас були ще трикутники, які на ніч бажано покласти в холодильник, але в нашому випадку було достатньо покласти їх у комору, яка була за дверима в кімнаті і сподіватися, що вони не перетворяться на льодяники, як наші продукти в Норвегії.

Вранці на нас чекали гарячі тости з джемом та арахісовим маслом, а також кава з матчею). Потрібно було добре поїсти, адже найближче кафе буде вже за стежкою феодалів. Поснідали — можна вирушати в довгу дорогу від Цумаго до Магоме! Рекомендація для тих, хто планує повторити маршрут, краще йти у зворотному напрямку, так буде простіше, тому що більшу частину шляху йти доведеться вниз. Але ми сповнені ентузіазму та рішучості.

Дорога дійсно виявилася досить мальовничими місцями, а сам Цумаго взагалі вище всяких похвал. Це окремий куточок Японії, який відрізняється від країни. Тут схоже час зупинилося років 400 тому, дуже багато крутих старовинних елементів.

Феодали, звісно, ​​вміли вибирати мальовничі місця своїх маршрутів, річки, ліси, гірські пейзажі тут в надлишку). На вході в ліс нас чекав дзвіночок з табличкою, яка говорить, що в нього треба бити, щоб відганяти диких ведмедів.
Але проблема в тому, що ми не могли зрозуміти, як ним користуватися. Чи в нього треба бити, коли бачиш ведмедя, і тут же прилетить гелікоптер зі спецназом і тебе врятує, чи в нього потрібно бути, для профілактики. Причому якщо не вгадати, коли саме ним потрібно користуватися, то історія походу може мати зовсім різні результати. Та й навряд чи ведмідь потім писатиме розповідь про те, як він зустрів туристів.

Гаразд, мабуть, бити треба для профілактики, сподіваюся тривогу на все село не піднімемо. Задзвонили – ні тривоги, ні ведмедів. Але назустріч іде якийсь мужик з колодою на плечі, можливо наш рятувальник! Але це виявився мандрівник, який не вірив у силу дзвіночка. Я попросив чоловіка, якщо він почує наш крик у лісі, то обов’язково нехай поспішить на допомогу) Приблизно на середині маршруту на нас чекав великий старовинний будинок для відпочинку. Сюди може зайти будь-який мандрівник і тобі літній господар обов’язково наллє гарячого чаю з квашеним імбиром як закускою. Ну чи не милота?

За столом сиділо близько шести мандрівників, це певною мірою місце, де можна обмінятися досвідом про пройдений маршрут з іншими відважними героями. Якщо на першій половині маршруту потенційною проблемою могли бути ведмеді, то на другій справи були ще цікавіші. Даша перша помітила, як на іншому березі біля невеликої річки вибігла мавпочка на водопій. Незабаром до неї приєдналися її друзі, в результаті почав збиратися справді чималий табун.

Начебто ми досить далеко, і між нами річка, щоправда, не глибока. Але тут чомусь табун вирішив переправлятися річкою, причому чітко в наш бік. Біжимо швидше від них! Повторення китайських пригод зовсім не хотілося. На щастя для нас на зустріч йшло чимало туристів. Я махнув їм рукою, що праворуч мавпи. Поки чоловік зрозумів, що я йому показую, одна з мавп застрибнула на сусіднє дерево.

Дерево виявилося трухле, і величезна гілка полетіла в сусідні кущі. Неляканих туристів це не те що не злякало, але вони ще й зупинилися, щоб зблизька розглянути звірят. Нам, звичайно, тільки на руку. Ми змогли спокійно йти далі.

Наприкінці маршруту ми дійшли до міста Магоме. Він не менш тематичний, ніж Цумаго, знову бажання робити купу фотографій. Дуже зручним виявилося те, що в цьому місті є маркет типу 7-eleven, а отже, голодними не залишимося. Ще тут дуже рідко ходять автобуси, але ми прийшли якраз до одного з них і вирушили назад на станцію Нагісо забирати свої речі.

На автобусі стежка феодалів проїжджається значно швидше ніж пішки) За японськими мірками, Токіо тут зовсім близько, кілька сотень кілометрів, але дістатися до нього з такої глибинки те ще завдання. Добирання відбувалося на трьох потягах протягом чотирьох годин через тривалість пересадок. Але тут хоч не лише міста були за вікнами. Поблизу Накацугави була настільки мальовнича річка, що я навіть запропонував внести коригування в маршрут і ще погуляти. Але часу щось зовсім не вистачало, на жаль. Довелося їхати далі. Нагойя виявилася крутим мегаполісом, де в нас був час погуляти близько години. Нам дуже пощастило, що в нас вже достатньо досвіду у поїздках, щоби взяти максимально легкі рюкзаки. Оскільки гуляння з рюкзаками на маршруті — досить часте явище, а здавати речі в камеру зберігання менше ніж на годину не надто рентабельно, ні по грошах, ні за часом, щоб потім знову шукати цю камеру. Вокзали величезні та камер зберігання там може бути декілька. У нас часто бувало, що ми не могли знайти саме ту, де залишали речі, просто ходили та показували працівникам талончик, а вони нас уже спрямовували.

Любування дощовим Токіо

І знову Токіо

Поїздка плавно наближається до кінця, а ми все ще не спробували найголовнішого – справжні японські суші. Для цього ми поїхали на рибний ринок Цукідзі. Раніше тут рано-вранці привозили рибу, за яку йшли торги між ресторанами. Це вже минуло, але ринок залишився цікавою пам’яткою для туристів. Тут багато рибних ресторанчиків, де готують суші. Для відвідування ринку найкраще вийти на метро в районі Ґіндза. Це один із районів, прогулянки яким мають бути у списку кожного туриста. Висотки, сяюча реклама, пафосні та дорогі магазини, лакшері машини, тут ти просто поринаєш у багате життя Японії.

Між будинками іноді можна знайти різні інсталяції, міні-парки, піші вулиці та інші цікавості. Поки ми подорожуємо, Японія вже готується до святкування нового року, хоча зараз тільки середина листопада. Від цього райони подвійно красивіші, скрізь світяться дерева та гірлянди. Я думаю, що якби ми жили в пішій доступності від такого району, то обов’язково тут гуляли щовечора. Перше, що зустрічає туриста за підходу до ринку – дорогі ціни на суші. Ми про це здогадувалися ще з Києва. Одна з найдорожчих країн світу, один із найдорожчих районів однієї з найдорожчих країн))) просто дорогі суші мають бути включені під час планування поїздки. Хоча якщо в Києві не ходити до ресторанів на “Щасливі години”, то отримаєш приблизно таку саму ціну, а то й вище. Розкид за цінами був космічний, але для цього схоже потрібно розбиратися в рідкості риби. 16 суші і три шматочки ролів обійшлося нам 3036 єн (28 $). У Києві аналогічний набір коштуватиме в Євразії приблизно $14. При вході до ресторану весь персонал кричить японським вітанням. Один заводила дає клич, всі офіціанти і кухарі підхоплюють, така сама процедура, коли клієнт іде. Нас садять за барну стійку, за нами закріплюють персонального кухаря, якому ми маємо робити своє замовлення. Кухар готує замовлення прямо при нас.

Ця частина ритуалу дуже розігріває інтерес. Нам ставлять сет на стійку. Зараз станеться те, на що я чекав уже років дев’ять. У нас з Дашею є правило, як куштувати подібні речі, той, хто перший пробує не повинен подавати жодного виду про те, яка страва на смак, для того, щоб другий з нас міг максимально нейтрально оцінити. Отже, експертна оцінка про японські Суші. Я порівнюватиму з нашою “Євразією”, оскільки вона є нашим фаворитом суші.

Соєвий соус — більш солоний у Японії.
Подача страви — ефектніша в Японії.
Васабі — знаходиться в суші, окремо не подається, різницю смаку ми не помітили.
Кількість риби на суші — у Японії більше.

Оскільки ми порівнюємо суто суші, не найдорожчі, не роли і без сиру Філадельфія, то смак приблизно однаковий з Євразією. Можливо в Японії трохи смачніше. Ми після приїзду спеціально замовили в Євразії максимально схожі.З мінусів у Японії, як багатьом відомо, вони не додають вершковий сир, за рахунок чого смак страви значно поступається тому, що роблять у нас. Також ми не знайшли ролів, в яких рис був би оповитий рибою. На думку, серед суші саме роли з червоною рибою є королями смаку. Попри те, що від трапези ми отримали багато задоволення, українські японські ресторани отримують найвищу оцінку. Адже ми навіть ще не куштували роли в ресторані Егерсунд, про який уже ходить стільки легенд. Хоча за ціну, яку я чув, не дивно, що там вони якісь особливі))))

До найпізнішого часу заселення в готель у нас було ще кілька годин, годину на добирання і годину, щоб погуляти. Але проблема в тому, що райони перебувають досить далеко один від одного і лише добирання в один бік з’їсть хвилин 20 – 30, а завтра взагалі розпочнуться дощі до самого відльоту. Поки ми з Дашею гаряче сперечалися куди нам краще податися, щоб усе встигнути, до нас підійшла японська бабуся і поцікавилася чи нам потрібна допомога. Це, до речі, стосується тих моментів, коли в Японії до розгубленого мандрівника обов’язково прийде хтось на допомогу. Ми пояснили, що просто картою намагаємося прокласти оптимальний маршрут, але бабуся вирішила взяти наш маршрут у свої руки. “А ви знали, що у висотці ліворуч від вас є ліфт із безкоштовним виходом на дах-сад? Не знали? Обов’язково піднімайтесь!”. Ух ти, дякую! Ми викликали ліфт, поки чекали, бабуся підійшла до нас і сказала, що має за планом на даху вечірню спортивну прогулянку.

Поки ми піднімалися, вона нам дала ще пару порад і місцевих лайфхаків. Наприклад, якщо на восьмому поверсі в Старбаксі купити каву, можна безкоштовно сидіти в бібліотеці. Не знаю як там у бібліотеці, але на вершині даху на нас чекала зелена територія та невеликий парк. Поки ми милувалися краєвидами нічного Токіо, японська бабуся ще кілька разів перетиналася з нами і підкидала ідеї, що тут ще подивитися в окрузі, щоб не витрачати час на добирання в інші райони. Таким чином, вона нам склала справді слушний маршрут у бік нашого готелю. Я так і не зрозумів призначень деяких будівель, які були у нас на маршруті, але було справді круто. На підході до центральної станції Токіо була зона зі столиками для фудкорту, за якими сиділи та випивали японці. Цікаво, що допиті пляшки вони тримають на столі, в результаті за кожним столом немов змагання хто більше вип’є алкоголю.

Острів Одайба

Прогнози погоди в Японії надзвичайно точні, і якщо обіцяють дощ, то нікуди ти від нього не дінешся. Чи все ж таки дінешся? Ми спробували провернути один трюк, а що, якщо встати набагато раніше, рано-вранці відгуляти основну частину маршруту до дощу, потім частину дня погуляти під час дощу і просто лягти спати раніше. Коли ми прокинулися, дощу ще не було, але, мабуть, ми настільки голосно виходили з кімнати, що розбудили дощ. Дощ цей день розпочався разом із нами( Проте Токіо треба подивитися. Для початку ми просто чудово поснідали в новій улюбленій кафешці. За фактом у нас у Японії всі кафешки окрім однієї виявилися улюбленими. Та одна була в Інарі, і мені, здається, вони просто забули додати в рамен щіпку кохання, ну ще, напевно, можна було б додати м’яска, або на крайняк інгредієнтів більше. Швидше за все, там працювали не корінні японці. Поки ще дощ лив не максимум, ми пішли гуляти парком Hamarikyu.

Дощовий парк був досить непоганий, але з боку могло здатися, що ми просто божевільні туристи, які просто не вірять в існування дощу, який упереміш з вітром намагався розірвати на шматки наші парасольки. Ми боролися і фізично, і морально. Парк виявився великий і просторий, що виявилося незвично порівняно з рештою невеликих мініатюрних парків Японії. Зручно, що з парку вирушають пороми на острів Одайба.

Коли ми підійшли до пристані, виявилося, що ці пороми вирушають раз на кілька годин, причому три рази на день, і один з таких буде через 20 хвилин. Касир наголосив, щоб ми раптом не переплутали, бо за п’ять хвилин до нього буде інший пором, який прямо в цей час відзначений у розкладі, на відміну від нашого. На той пором завантажилися всі люди, що були на станції. А нашого навіть на обрії немає. Точно це не наш щойно відплив? Касир запевнив мене, що наш зараз буде. Потім вийшов на самотню пристань і прощально дивився на паром, що пливе, потім подивився кудись вправо. І тут не знати звідки узявся приплив досить великий кораблик спеціально для нас, оскільки охочих більше не було. У результаті за 1400 єн (12 $). Ми отримали vip-трансфер в Токіо.

На острові є чимало цікавих локацій. Напевно, найцікавіший музей науки, ми її залишили насамкінець. Почали ми зі студії Fuji Film. Чесно кажучи, ми взагалі майже не зрозуміли нічого з інсталяцій музею, але запам’яталася інтерактивна скринька на відеоекрані, якій потрібно було сказати фразу японською, щоб вона відкрилася. Один чоловік вирішив нам допомогти, пояснивши, що тут просто потрібно це сказати і вказав на ієрогліфи. Потім зрозумів, що з пізнанням японського письма у нас так само туго як і з промовою і продемонстрував відкриття скрині фразою “Айтикоротомаші!” Скриня розкрилася, там з’явився смішний персонаж, а потім тітка в костюмі пінгвіна співала дитячу пісеньку, причому підспівувала і дитина і чоловік, які стояли поруч. Скриня закрилася, японці пішли. Ну що ж! Тепер ви побачите японську магію! Як не намагалися ми повторити фразу скриня не піддавалася. Я пробував з різними акцентами і з китайською і навіть з іспанською взагалі ніяк.

Потім ми знайшли гігантського трансформера, під музику він рухав різними елементами костюма та виблискував. Пощастило ще тим, що він робив це явно за якимось розкладом і ми підійшли як раз вчасно. Потім ми зустріли велику чергу до якихось дверей. А раптом і нам туди треба? Я спитав у працівника, куди веде черга. Він мені показав у перекладачі слово “Переможець”. Думаю, не стоятимемо стільки часу за переможцем, пішли далі. У великому торговому центрі бачили магазин, присвячений товарам із Копенгагену. Уся фішка в тому, що в Копенгагені таких дешевих цін навіть уявити не можна було. Як вони це роблять? До речі, завдяки дощу ми пізнали одне з чудес техніки, це автомати, які при вході в приміщення упаковують твою парасольку в целофан, щоб ти не заливав водою приміщення) І нарешті ми дісталися музею науки. Тут ми справді провели дуже багато часу. По перше, бо тут немає дощу, а по-друге – деякі зали справді змушували затриматись.

Багато чого є досить дитячого, тож якщо ви без дітей, то не витрачайте час на речі, які у вас не викликають дикої цікавості. Тепер пройдемося цікавим. Шоу робота. Хоч шоу і позиціонується як дитяче, але тут справжній активний робот, який і бігає, і стрибає на одній нозі під час бігу та грає у футбол тощо. Можливість покататися на гіроскутерах, керувати якими потрібно попою. Збоку здається, що хтось поїхав надто розумним туалетом. Ми з Дашею влаштували на цих девайсах гру у квача. У результаті я зробив неможливе – упав разом із гіроскутером!

Далі була зона, де висіла гігантська планета Земля, складена з безлічі відеоекранів, яка ще й на місяць перетворювалася на той час, коли ми там були. Але найцікавіші зали були, це імітація інтернету та зал зберігання інформації. Інтернет імітував пристрій метрів десять на десять і на весь людський зріст, з безліччю каналів, станцій і кульками, що скрізь катаються, по каналах. На першій станції ти отримуєш механічний пристрій із вісьмома механічними осередками пам’яті.


Даша кодує послання

За допомогою спеціальних станцій необхідно перевести латинську літеру у двійкову систему. Двійкове значення магнітами записується у механічну пам’ять. Далі ти йдеш на станцію надсилання повідомлення. Вибираєш адресата, це одна з п’яти інших станцій. Відповідно отримуєш двійкове значення номера цієї станції. Потім береш чорні та білі кулі та викладаєш номер станції та закодовану букву імітуючи таким чином нулі та одиниці. Натискаєш кнопку відправлення повідомлення, і твоє кодування у вигляді куль, в послідовності яких закодована адреса і повідомлення котиться по спіральці на станцію сортування. На цій станції відбувається зчитування двійкового коду та перенаправлення на вказану тобою станцію в листі. Потім кулі досягають необхідної станції, фільтр на вході відсікає адресні кулі та зчитує значення, яке було викладено у тіло повідомлення. Таким чином на станції одержувачі висвічується надіслана тобою буква. Одночасно літає багато повідомлень від різних відправників усіма цими шляхами.

Але, мабуть, найнезвичайніший зал, це зал інформації. Перед залом ти проходиш реєстрацію і навколо тебе на підлозі висвічується кольорове кільце з ручками. З цієї миті кімната стежить за тобою і записує всі твої переміщення та дії. Якщо ж ти підходиш до іншого учасника кімнати, то кола починають братися за ручки, якщо віддаляєшся, то махають один одному. Потрібно пройти близько п’яти різних станцій. На якійсь зі станцій тобі розповідають, про важливість анонімного зберігання інформації та про те, що твоя інформація належить тільки тобі і ти маєш право розпоряджатися нею. На одній із точок можна активувати відображення всіх твоїх кроків. По всій кімнаті висвітиться довга змійка всіх твоїх переміщень у вигляді п’ят, яка закінчиться на тобі. На найголовнішій станції ти можеш перетворити всі свої рухи на унікальну музику і прийняти рішення про те, чи готовий ти розкрити анонімність цієї інформації?

Твоя музика починає грати у всьому залі і на стінах починають відображатися ритми та хвилі. Якась танцююча абстракція. Оскільки Даша розкрила свою анонімність, то на стінах світилися її ініціали, поки всі насолоджувалися черговим унікальним музичним творінням. Ця зала у нас викликала, напевно, максимальне захоплення. Це було дуже незвичайно – послухати музику подумки.
З невеликих цікавостей музею мені ще сподобалася справжня голограма маленької малинки. Голограма досягалася за рахунок оптичної ілюзії. На піддоні лежала на вигляд цілком реальна ягідка, яку неможливо було помацати.
А, мало не забув про спілкування зі справжнім людиноподібним роботом. Поки Даша передчувала, які таємниці всесвіту вона зараз дізнається від штучного розуму, я прочитав в інструкції, що за штучним розумом має бути живий оператор, мова і рух голови якого підхопить робот. А друга людина вже має задоволення «поспілкуватися з роботом». Вийшло досить кумедно, враховуючи, що підходили відвідувачі, які не знали про наявність оператора, і я почав говорити з ними під виглядом робота. Випадковий чоловік чомусь поспішив втекти, коли я почав ставити питання.
Як би не було в музеї добре, тепло та сухо, але треба рухатися далі. Знову в дощ, знов у бій. Ми спробували зробити вилазку на набережну, щоб подивитися краєвиди, але в таку погоду ця витівка була провальною і безглуздою. Завтра треба щось терміново вирішувати із цим дощем. Наступне значне туристичне місце у нашому японському досвіді – перехід Сібуя.

Це, напевно, найбільш багатолюдне перехрестя у світі! Щоразу при загорянні світлофора тут здійснює перехід така кількість людей, що з голови не виходить питання: “Навіщо їм усім кудись треба?” Правда зважаючи на дощ, було відчуття, що йде стінка на стінку із парасольками як зі зброєю. Саме перехрестя обвішане шаленою кількістю відеореклами і навіть зі звуком. Це місце чудово передає атмосферу Токіо. Це єдине місце за всі мандрівки, де купа людей не дратує. Від перехрестя ми пішли у бік одного зі знаменитих районів – Роппонґі. Чесно кажучи, сил з мокрими ногами ходити вже просто не було, але відвідування Hard Rock Cafe є обов’язковим. Десь у дорозі ми перетнулися з мандрівником із Нової Зеландії, хлопець уточнив, чи не шукаємо ми тут випадково того, з ким можна добре випити? Але, на його жаль, ми не по цим справам, ми ж не в Грузії))) Я планував у японському Hard rock Cafe купити собі футболку на згадку. Але в Японії цих кафе кілька, а ціни в Роппонґі були вищими, ми вирішили, що завтра ще заглянемо в інший. На тому і вирішили, вирушили до готелю сушити ноги та спатки. Від вологості в ногах я боявся, що в мене перетинки між пальцями зростуться.

Ранок. Останній день, дощ ще сильніший, за прогнозом до самого літака. Надворі холодно, близько 10 градусів. Доведеться скористатися засобом від дощу. Працює воно так. Відкриваєш гугл карту та перевіряєш у якій частині Японії зараз тепло та ясно. Показуєш засіб від дощу у вигляді JR Pass контролеру, і на швидкості 283 км на годину просто відлітаєш від дощу) тепер зупинка поза графіком — Сідзуока.

Сідзуока

Що це за місто, ми не знали. Але це однозначно те, що нам треба. Аж не вірилося, невже цієї тотальної зливи там не буде. Всього година їзди і на вулиці 22 градуси, сонце та синє небо з хмарами. Тож проїзні за 650$ дають можливість не лише подорожувати Японією, а й змінювати свій маршрут залежно від погоди. У міста, в яке ми приїхали, є кілька проблем. Все знаходиться дуже далеко і Гугл показує автобуси не цифрами, а виключно ієрогліфами. Друга не менш значуща проблема, англійською тут не те щоб не говорять, його навіть у туристік інформейшен не знають. У будь-якому випадку це набагато краще, ніж боротися з природною стихією в Токіо. Хоча прикро, що в цій поїздці ми Токіо не змогли приділити належної уваги, а повертатися до Японії начебто й не має великого сенсу. Сподіватимемося, що колись на пересадці випаде хоч півдня. Хоча Даша загубила шарфик, тож швидше за все тепер повернемося. А ні, японка нас наздогнала і передала знахідку.
Зважаючи на мовний бар’єр, на нас чекає день подорожі в режимі “хардкор”. Неподалік залізничного вокзалу був відзначений шикарний замок. На жаль, шикарним він був кілька сотень років тому, поки його не зруйнували. Нині там археологи ведуть розкопки. Але проте це місто стало дійсно значною зупинкою на нашому маршруті, ми побачили життя Японії у нетуристичному місті та нам це дуже сподобалось. По-перше, тут є піша вулиця, яка буквально заряджає тебе красою. По-друге, у цьому місті ми поїхали на японський Тихий океан. Щоправда, їхати автобусом, номер якого не знаєш пригода ще та. Ми постаралися в голові утримати ієрогліфи і порівняти їх із написом на автобусі. У результаті з гугл картою чітко збігся перший ієрогліф, і ми в останню секунду схопилися в автобус. Зважаючи на все, цей ієрогліф означав слово “автобус”. Тому що виявився абсолютно на всіх інших автобусах. Але ж ми розуміємо, що ми як ніяк, в Азії. Тут завжди все складається на користь туристів. Ось і цей автобус поїхав саме туди, куди нам треба було. На набережній ми мали вийти біля шикарного комплексу з аквапарком. Коли ми вийшли, то з’ясували, що шикарним він буде, коли його збудують, а поки що тут бульдозери та працівники. Але за сосновими гаями нас чекав сонячний о-к-е-а-н!!!

Та ще й, як не дивно, справді тихий. Ми вже вдруге на Тихому океані, минулого разу ми його бачили з протилежного боку з Перу. Тоді я здивувався, чому його назвали тихим. Сонячний океан викликав хвилю почуттів. Це кінець нашої подорожі Японією. Тиждень пролетів дуже швидко, так ненадовго до Азії їхати просто неприпустимо, потрібно точно брати на такі поїздки щонайменше два тижні. Хоча, платити ще за тиждень проїзного не надто було б радісно) Як би гармонійно не виглядав океан, позначки в місті про те, куди бігти у разі цунамі, нагадують про небезпеку. Ну що, починаємо дорогу додому. Одне із завдань, яке нам треба було вирішити, це купити пакети для сміття, щоб упакувати рюкзаки, які на відміну від нас полетять до Києва. Не те щоб завдання було складне, воно просто нереальне. Спробуй японцям, які не смітять та не розмовляють англійською мовою, пояснити що таке сміттєвий пакет. Можна цілу телепередачу зробити, де учасникам як приз будуть пропонувати мільйон доларів, якщо вони за годину в іншій країні, де не розмовляють з ними однією мовою, зможуть купити дві речі – сміттєві пакети та перехідник з української розетки на азіатську.

Повернулися до Токіо, ми мали ще кілька годин. Можна було побачити ще щось із запланованого. Ми вибрали знаменитий годинник студії Гіблі (там, де Тоторо створювали). Шикарний годинник показує шикарне шоу кілька разів на день у певний час. Але не цього шикарного дня, сьогодні вони опинилися на ремонті))) Найсмішніше, що ми під цей годинник вже кілька разів намагалися підлаштувати маршрут, але ніяк не потрапляли, а ось тепер потрапили. Але ж бувають дива? Недалеко від годинника стояв великий паровоз, який так само за розкладом показував шоу і саме коли ми опинилися біля нього, чомусь шоу почалося поза розкладом. То справжній подарунок Японії на прощання. Тепер можна рухатися у бік аеропорту. Але спершу потрібно забрати наші речі з готелю. Ми з Дашею вирішили наостанок виконати справжнісінький майстер-клас мандрівника. Щоб Даша змогла ще погуляти районами, ми розділилися. Попередньо погодили місце та час, у який ми зустрінемося, погодили що робитимемо якщо не зустрінемося. Я поїхав по речі, Даша залишилася в Акігабарі. Весь вищий пілотаж полягає в тому, що у метро десятки виходів і переходів і той самий знайти дуже і дуже непросте завдання. Поки Даша гуляла, я поїхав здавати парасольки та забирати рюкзаки. Поки йшов із рюкзаками і без парасольок до метро, ​​примудрився втратити подушечку від навушників. Тепер вона навіки знаходиться у серці району Уено. На станції Уено за планом була покупка розкішної футболки у Hard Rock Shop. І саме на шикарних футболках тільки цього магазину замість Hard Rock Tokyo було написано Hard Rock Eki Ueno, а потім уже малюсінький напис Tokyo. Еее, а тут є так, щоб без бонусних доповнень у вигляді ені-бені. Дівчина з посмішкою відповіла, що такі футболки, на яких написано Hard Rock Tokyo тільки в районі Роппонґі, до якого доїхати вже фізично не встигну))) Ну ок, колись значить куплю собі футболки в ще більш дальній країні з хард роками. Час зустрічі вдалося вирахувати з точністю до двох хвилин. Коли ми на вході до станції побачили один одного, зітхнули з полегшенням.

Останній раз користуємося проїзними сідаючи в монорейку. За тиждень уже звик, що вони в окремій кишені і щоразу їх спритно дістаю, тепер вдома почесно зберігатимуться як пам’ять про незабутню поїздку.
Ну що ж, підіб’ємо підсумок про подорож. Це було дуже насичено, у низці місць унікально. Поїздка не має прямих аналогів на нашому досвіді, що дійсно немалий плюс. Щодо цін багато хто описує Японію як дорогу країну, це не зовсім так. Точно дорого — купити проїзні, а далі вже можна гуляти в рамках бюджету. У топі речей, що запам’ятовуються, це туалети, приємний менталітет японців і звичайно ж Нара зі своїми оленями. Їжа та храми тут не такі як в інших країнах Азії, що є безперечним плюсом. Японія однозначно отримує одну з найвищих оцінок. Але все це має і зворотний бік медалі. Якщо Азія ще не відкрита, то однозначно краще починати з країн легше, якщо ж ви досвідчений мандрівник і готові прийняти виклик, отримати чогось нового, незвичайного та складного – Японія на вас чекає!


Детальний Маршрут