Десь на другому курсі одна знайома на прізвисько Кип’ятильник сказала: «Мій друг приїхав з Індії і привіз цілий кілограм різного цукру з кафешок». Мої думки приблизно були такими «Ось це круто, Індія — це ж зовсім неймовірно і напевно дуже дорого!»
Час минав, почалася епоха великих подорожей, але думка про Індію не брала жодних обрисів і швидше навпаки – поїздку вважав зовсім не пріоритетною і навряд чи реалізованою. Останній раз перед польотом на Шрі-Ланку ми добре думали між Індією та Шрі-Ланкою. Того вечора було ухвалено остаточне рішення, що до Індії їхати не будемо.
Але, ще не встигнули повернутися з острова, як на нас чекала ця диво-акція. З власного досвіду хочу зауважити, що акційні ціни завжди кардинально змінюють плани. І ось квитки на руках! Підготовка йшла повним ходом, свій безцінний внесок зробила Лесайп, оскільки скористалася цією ж акцією раніше за нас.
Спочатку було отримання візи зі збором документів і заповненням складної анкети. Потім був просто неймовірно дивний процес закупівлі залізничних квитків запланованим маршрутом, включаючи листування з адміністрацією індійської залізниці. Потім було отримання візи для пересадки в ОАЕ (для транзиту без виходу віза не потрібна) з виходом до міста та іншим набором документів. Після пережитого гемору з візами та підготовкою маршруту ми думали, що найскладніше позаду, ми були занадто наївні.
По дорозі ми здійснили вихід у Дубаї, а також домовилися між собою не їсти стріт-фуд в Індії.
Летіли ми в Делі Емірейтсами. Все як завжди на віп рівні. Літак був новим. Сенсорні екрани на сидіннях були з дуже гарною роздільною здатністю та якісним сенсором. Пульт, що йде в комплекті, мав так само свій екран і був сенсорним. Під час тихої години на стелі вмикали зоряне небо, дуже гарне. Після прогулянки Дубаєм нам тиха година була якраз. Емірейтс, як завжди, тверда п’ятірка з великим плюсом.

Занурення і трохи Делі

Прилетівши вночі до аеропорту ми вирішили скористатися vip-послугами офіційного таксі, оскільки це значно дешевше за готельний трансфер. Таксист почав запевняти, що наші залізничні квитки недійсні без спеціального підтвердження у туристік інформейшен, але його спроби обману були марні. Далі з’ясувалося, що нам потрібно заїхати в туристік інформейшен, бо там йому підкажуть дорогу до готелю. У результаті менеджер туристік інформейшен напоровся на мій бойовий настрій і мало не відгріб за всю мою втому 24-х годинного добирання до Індії. У результаті таксист повіз нас в готель, але нас не зміг довезти прямо до готелю з невідомої причини. Хвилин 15 прогулявшись пішки до готелю ми оцінили навколишнє оточення і зрозуміли які трудові будні заслуженого відпочинку на нас чекають. Вселившись у готель, треба було добувати гарячу воду шляхом відкручування іржавого крана під умивальником. Помив руки – закрути брудний кран назад. Туалетний папір? Платно! Вийшли надвір, купили папір, який хоч і запечатаний, але вже всередині трохи брудний. Обмінявши гроші, ми почали досліджувати цю диво-країну.
При виході з готелю нас весело до себе закликало сімейство індусів погрітися біля вогнища посеред вулиці. Якийсь вуличний брудний на вигляд торговець дуже смачно смажив картоплю. Реально оцінивши обстановку, довелося зруйнувати договір про фаст-фуд. Спочатку він усе гарно смажив, додаючи помідорку, цибульку, лимончик і спеції, потім узяв одноразову тарілочку, рукою взяв у горстку зі сковорідки картоплю і насипав нам у тарілку, приправивши якогось порошку з кишені, мабуть, секретний інгредієнт. Потім дістав чисту ложечку і поклав на брудний прилавок, щоб ми взяли. Гроші він розраховував тією ж рукою, що і брав нашу картоплю, але ж як було смачно! Повечерявши картофаном, ми вирушили спати. У номері було трохи брудно, а в наших ліжках явно вже хтось спав до нас, але яка вже різниця після картоплі?! Загалом, коли мене вночі жерли москіти, це означало одне – я ще живий, адже я їх відчуваю. О шостій ранку задзвонив будильник, одна з перших думок була «Ми живі! А норм у них тут стріт-фуд». Цього ранку було укладено новий договір, про побоювання стріт-фуду. Чесно кажучи, ніколи не думав, що в Індії не побоюсь їсти вуличну їжу.

На залізничному вокзалі, не дивлячись у наші квитки, нам всі сказали, що потрібна саме п’ята платформа. На платформу незабаром під’їхав якийсь лівий поїзд, але на вагоні з нашим номером був приклеєний список тих, хто в ньому має їхати, і ми там були! Радісні, що не провтикали свій перший поїзд, ми сіли на наші полиці з чотирма індусами. Незабаром йшов індус і кричав «Каклети!!!», а за ним інший, кричачи «Чай!». Дивно, ось і поснідали. Зрозуміло, що картопляні, пряні каклети нам давали голими руками. Трохи гострувато, але ж смачно! А чай Масала мені відразу сподобався.

Матхура

А дощу не було…

Місто нас прийняло з радістю, натовпи водіїв оточили нас і пропонували свої послуги, всюди йдучи за нами. Кожен із водіїв щось посилено розповідав англійською чи індійською мовою. Ми пройшли досить далеко, але кільце водіїв не розчинялося. Я до речі тут одразу забув всю англійську мову і до кінця поїздки тримав позицію, що я її просто не знаю. З англійською у них дуже туго, по факту вони говорять індійською, але при цьому щиро вірять, що це ідеальна англійська з приємним лондонським акцентом. Одного разу я зрозумів, що наш культурний обмін не може бути одностороннім і почав натовпу розповідати нашу поезію. “Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було?” Розповідав я дивлячись їм у вічі драматично жестикулюючи. Усі індуси замовкли й уважно слухали мене. Незабаром вони почали тактовно розходитись так і не дослухавши цього чудового вірша, але найцікавіший залишився і слухав далі. Якби не гарно йти з театру під час вистави. Коли знання цього вірша закінчилися, вирішив трохи ознайомити з культурою рашистів. Варто зазначити, що російська поезія сподобалася значно менше нашому індійському братові, так і не дослухавши скільки богатирів виходило з води, він дуже ніяково пішов від нас. Було видно, що індусу дійсно шкода недослухати всі наші вірші. Але робота кличе. Таким чином ми позбулися індусів на вокзалі. Коли намагаєшся з кимось домовитися за ціну перевезення з тобою можуть погодитись на меншу ціну, а коли ти підеш за водієм, з’ясовується, що він не водій і привів тебе просто до якогось дорогого місця з високими цінами. У самій Матхурі ми дивилися цікавий палацовий комплекс, фотографуватись у якому не можна було, на вході забирали речі до камери зберігання під розписку задекларованих речей.

На території комплексу було справді красиво. Гуляючи по закутках міста, ми помітили доставника домінос піци, який завернув у підворіття. Ідея скуштувати індійського доміносу промайнула одночасно в обох. Пішли в підворіття виловлювати кур’єра. Нам пощастило, що він повертався тією ж дорогою. Тут я різко згадав, що добре знаю англійську і почав допитуватись в індійського товариша, де знаходиться піцерія. Спроби були марні, але він з радістю залишив номер самої піцерії. Прийшовши в готель, ми знайшли дивний сайт піцерії. В основному всі піци були вегетаріанськими із щедрими асорті з перців. Аналог нашої “4 сири” у них “5 перців”. По телефону наша розмова тривала чимало. Я з оператором зміг порозумітися, що мені потрібна конкретна піца, і попросив великого розміру, з доставкою до нашого міста. Оператора не так злякало, що везти потрібно в інше місто, як той факт, що ми беремо велику піцу на двох. Оператор намагався мене вмовити на середню чи маленьку, але я наполіг на своєму. Потім ми довго намагалися зрозуміти, чи потрібен мені в піцу «Екстачі!». без моєї ствердної відповіді оператор на відріз не хотів приймати замовлення, варіант «Я не знаю» не підходив. Треба було сказати конкретно, потрібен він мені чи ні. Якимись літерними розборами ми з’ясували, що «екстра чіз» мені не потрібний. Супер, за 560 рупій замовили піцу, незабаром привезуть.

Наші друзі

У нашій безвіконній кімнаті починає потихеньку пахнути газом. І ми визначаємо, що зі щілини в стіні кімнату наповнює пропан, думка що таке могло початися під час сну просто жахає. Я терміново дзвоню на ресепшен, приходить інженер із якоюсь дивною рідиною. Він починає розпорошувати рідину в різних місцях кімнати і пильно вдивлятися. Я думаю “Ого індійська наука, зараз він, напевно, локалізує джерело проблеми!” Кімната починає зненацька пахнути фіалками. Товариш більше переживав, що пропан несмачно пахне. Я притяг до кімнати адміністратора. Адміністратор з мудрим виглядом дивився у щілину у стіні і все нам зрозуміло пояснив. Вони використовують систему газового нагріву, тому проникнення газу до кімнат у них є нормальним явищем, переживати за вибух не варто, тому що у них це регулярно і нічого не вибухає. Нас люб’язно переселили в іншу кімнату, в яку вже мчав інженер із фіалковим дезодорантом. Ледве встиг його зупинити, не від газу задихнутися так від фіалок! Незабаром у кімнату зайшов кур’єр доміноса і був приємно здивований, що ми ті хлопці, яким він залишив свій номер. Весело поспілкувавшись із хлопцем ми домовилися, що він буде нашим індійським другом. Піца від нашої відрізняється, але була смачною.
Цього дня ми встигли відвідати ще одне місто.

Вріндаван

Домовилися ми, що нас за 700 рупій звозять Вріндаваном, все покажуть і повернуть назад. Це було єдине рішення, тому що з їхніми автобусами в Матхурі розібратися нереально – все на хінді, і ніхто не розмовляє англійською. Храми відкриваються у цьому місті після 15:00. У самому місті було багато різних палаців та храмів. Перший був багатоповерховим і по ньому можна було походити. З верхнього поверху відкривався гарний краєвид на городи, далекі будинки, ближні дахи та трупа, що лежить на одному із них… людського трупа… Мабуть, хтось не помітив запах газу перед тим, як ліг спати. Добре хоч ми не доповнили картину після нічлігу. Інший храм не діяв і був окупованим мавпами.

Гуляючи храмами ми не підозрювали, що на мене готується справжнісінький індійський замах. У храмі Крішни нас навіть завели і посадили перед шторками, відкрили шторки, а там Крішна весь в освітленні, і щось нам почали розповідати, а коли дізналися, що ми не меценати, які приїхали до Індії, щоб збагатити саме їхній храм, освітлення вимкнули. Та шторки закрили.

Замах

Купуючи сік з лічі, ми не знали, що на цей сік у когось є інші плани. Встигнувши трохи відпити, я бачу, як на мене, летить мавпа. В голові встигло проскочити: «Подряпає, а ні, нігтів немає, вкусить брудними зубами! Що робити, битися з мавпою якось дивно» Отримавши ногами в груди, я відчув, що мавпа вчепилася в сік. Я від несподіванки закричав і злякався, щоб вона не потягла найцінніше — фотоапарат.

Вихопивши у мене сік мавпа вже сиділа на даху будівлі та намагалася з’їсти коробку. Я був у найсильнішому шоці від того, що сталося, а Даша знайшла це кумедним. Через три години індійська карма повернулася і до Даші. Гуляємо ми у передчутті замовлення піци. Лунає крик індусів, потім крик Даші, потім повз мене повітрям летить наша сумка, інстинктивно я ударяю по сумці, і сумка змінює траєкторію, в думках знову проскочило “не віддати фотоапарат”. На цей раз мавпа втекла з нічим, пробивши наскрізь своєю лапою в сумці два пакети.
Так, перший день в Індії видався веселим. Вранці ми покинули місто, наш поїзд запізнився всього на півтори години з 20 можливих.

Агра

Їдемо ми з Агри вже більше доби, і тут я розумію, що ми забули подивитися Тадж-Махал, блііін! Терміново все міняти треба, і якось повертатися, як же можна було провтикати так, адже це була основна пам’ятка! Пів дня в офісі був чомусь тривожний настрій, а потім я згадав, що мені снився сон про Індію, а виліт взагалі тільки через два тижні.

Моя індійська сім’я

Агра була спеціальним гостем нашої програми. Ще з Києва планувалося головне завдання відвідати Тадж-Махал. План був такий, у нас два дні в Агрі і потрібно відвідати сусіднє місто, якщо у перший день буде погана погода, то Тадж ми відвідаємо в другий. Їдемо ми з Матхури поїздом, а туман настільки непроглядний, що відчувається присутність дементорів, які переслідують Хогвартс-Експрес. Приїхавши до Агри нас зустріло чисте небо та яскраве сонце. Чекати на другий день для відвідування дива, ми не могли. Нас таксист чомусь свідомо привіз до іншого готелю і показав нам як пройти до нашого, але ми вже звикли, що нас завжди чомусь не довозять. Ми вирішили, що це готель його мамки, і він не може не похвалитися. Заселилися в готель, який знаходився впритул до території Таджа, ми одразу вирушили до входу. По всій Індії та Азії входи для азійців мають значно нижчу ціну, ніж для туристів. У результаті, вхід до Тадж-Махалу для нас коштує 750 рупій з людини, замість стандартних 30 рупій.

Неймовірна черга простягалася до входу, черга була настільки величезною, що ілюзійно здавалося ніби люди не вміщаються в азійський материк! Але квитки «Хай прайс!» все вирішують, з такими квитками маєш пріоритетний прохід без черги. Тобто попри популярність пам’ятки, бездоганну погоду та неділю, закордонні туристи потрапляють туди без черги.

Приємне усвідомлення того, що зараз відбувається вдруге у житті відвідування одного з найвідоміших місць світу. Спочатку погляду відчинилися шикарні ворота, і за ними видніється він самий!!!! Тадж Махал!!! Сфотографуватися тут просто не виходило, щоразу здавалося, що потрібно ще раз сфоткати. Сади з басейном простягалися від воріт до самої усипальниці. Він справді величезний і значущий. Тадж-Махал та єгипетські піраміди — найнезабутніше у наших подорожах. І так фотку, і ось так фотку, і без того індуса на тлі і з такого ракурсу, але з тим індусом… Потім був захоплюючий момент, коли до нього вперше торкаєшся. Загалом він реально крутий, я не знаю, як можна описати те, наскільки він крутий) Коли ми йшли з його території, до останньої секунди його поїдали поглядом, і ось уже Тадж зник за воротами, хотілося там ще годинами залишатися, проте відхилятися від плану було небажано. Ми найняли велорикшу, який повіз нас у Форт. Він бідний так пихкав і торохтів крутячи педалі, що, напевно, не дуже радий був, що вибрав саме нас. Але зробимо перерву на індійський обід.

Перед відвідуванням форту ми добре підкріпилися вуличними пурі та чапаті зі смачними соусами. Форт хочу сказати справив гідне враження, було дійсно де погуляти, а на горизонті виднівся все той же Тадж. Що мені подобається в Індії, скрізь де є трава можна лягти полежати і це вважатиметься в порядку речей. Тому, коли сильно втомлюєшся, завжди можна повалятися на сонечку.

Детально вивчивши форт, ми зловили тук-тук і сказали, що нам потрібно відвідати три речі: обмінник, туалет і усипальницю Tomb of Itimad-ud-Daulah на іншому березі річки, а потім повернути нас у Тадж. Тук-тукер повіз, але сказав, що гроші ми поміняємо лише наприкінці шляху. Я почав пояснювати, що у нас закінчилися рупії і на вхід до усипальниці нам потрібні гроші, на що таксист нам відповів «Гроші, це не проблема» дістав значну пачку грошей, відстебнув нам 2000 рупій (приблизно 300 грн) і сказав, щоб ми себе не почували ніяково. Загалом нормально, сіли в таксі, а нам там ще й грошей дали. Подивившись усипальницю, яка вважається міні Тадж Махалом, ми дійшли висновку, що усипальниць у них багато, але найвідоміший Тадж, оскільки він просто величезний.

На території усипальниці Tomb of Itimad-ud-Daulah теж досить симпатично, але скромніше) По стінах периметра бігали і билися мавпочки. Поки охоронець десь позіхав, я сходами піднявся на одну зі стін, щоб подивитися, що навколо, але весь час боявся відгребти люлей від мавпи, тим більше вже мав досвід.

Надвечір ми повернулися до центру і вирішили дослідити, що є довкола. Нас зацікавила одна доріжка, яка привела нас до гарної арки, видно було, що за аркою гуляє павич і на розслаблено сидять люди. Ми поспішили перетнути арку, але на око на велике щастя потрапила табличка «Лепрозорій». Даша мені до Києва не вірила, що я коректно переклав напис. Екстримчик відчули ще той! Не щодня опиняєшся біля відкритого входу в лепрозорій. Далі нас вела інтуїція і у протилежному напрямку. Було вже зовсім темно, і ми помітили якийсь ажіотаж біля якоїсь брами. Підійшовши до воріт ми зрозуміли, що вхід тільки за запрошенням, і вже хотіли розвертатися, але охоронець нам сказав: «Вам запрошення не треба» і пропустив усередину. А там відбувався справжнісінький ярмарок! Скрізь веселощі, торги усіляким одягом, вуличні ласощі, атракціони. А головне на туристів тут особливо не чекали і до нас взагалі ніхто не чіплявся. Хоча в один момент нас наздогнав не індійський хлопець і уточнив чи не з України ми випадково. Почувши позитивну відповідь, хлопець пояснив, що його дружина бачила нас 5 хвилин тому і дійшла висновку, що ми, швидше за все, українці, але напевно вони не знали, і коли вона побачила нас вдруге, цікавість перемогла. Я на вулиці скуштував саморобне морозиво, яке при мені робили з льоду брудними руками, а потім для смаку додали туди варених макаронів і полили якимось полуничним хімікатом. Морозиво було так собі, навіть перехожі індуси з подивом поглядали, як я його їм. На вечерю я попросив у вуличній кафешці м’яса, і мені посмажили якогось смачного звіра з трьома ногами. Я не знаю, що це за диво було, але дуже смачне. Даша замовила індійську негострої їжі, а принесли гостру. Кухар зрозумів, що не потрапив нашим чутливим смаковим рецепторам і приніс комплімент – солодкий пудинг. Даша пробує пудинг, і кухар за виразом обличчя розуміє, що пудинг виявився так само «гоструватим». Місто якось відразу запало в душу і безперечно сподобалося більше ніж попередня трійка.
Вранці перед поїздкою треба було добре підкріпитися. Вибравши найзатишнішу на вигляд кафешку, ми замовили картоплю фрі та індійських чапаті. Офіціант швиденько втік на ринок за картоплею. Для пікантності разом із картоплею засмажилася якась комаха, коли Даша акуратно за крильце почала витягувати, а у нашого друга почали відвалюватись лапки посипаючи нашу картоплю. Для ще більшої пікантності ми додали кетчупу і картофанчик пішов чудово. Ми навіть чайові залишили кухареві-офіціантові за таку екстравагантну страву.

Фатегпур-Сікрі

Діставшись автобусного вокзалу нас відразу спробували розвести. Водій автобуса у Фатегпур-Сікрі відразу почав відмовляти їхати на ньому, тому що він поїде не скоро, години через 3, поки повністю не заповниться. Водій випадково забув, що його автобус вирушатиме за розкладом. Водій дуже наполягав, щоби ми поїхали з його другом за 1200 рупій «онлі». До речі, проїзд автобусом коштує 40 рупій. Від віп послуги ми відмовилися, уточнивши в касах, що автобус вирушає за 15 хвилин. В автобусі поряд з нами сіла китаянка і намагалася зрозуміти куди автобус слідує, я вирішив уточнити “Are you wanna drive to Fatehpur?” на що у відповідь почув «Да!». Ми з Дашею переглянулися, у нас вже почала народжуватися теорія, що слово так збігається між кацапською та китайською, як китайка виявилось ця китайка розмовляла кацапською. Потім ще купа туристів заломилася в автобус, і найцікавіше, що всі з різних країн. За годину ми досягли міста. Дуже вузькі вулички, абсолютно кожен на тебе дивиться як на гаманець із грошима.

Traffic jam

Усі одразу стають твоїми гідами попри те, що ти говориш тільки чистою українською, а англійську мову взагалі ніколи не чув. Хвилин 15 гід нас намагався впіймати на тому, що ми розуміємо англійську, але ми нічого не розуміли і гордо слідуючи за ним дісталися куди нам треба. Там якийсь Гетвей, а по суті черговий палац. На вході нам індуси сказали, що залишати взуття перед входом нібито платно, зрештою ми взяли взуття з собою. Індуси слідом щось кричали на тему того, що взуття не можна носити з собою. Але навіть багато відвідувачів із корінного населення взуття носили із собою. Чуття підказувало, що у цьому місті залишати пристойне взуття перед входом не можна. Взагалі план був такий, якщо наше взуття десь вкрадуть як у фільмі «Мільйонер із нетрів», то потрібно вибрати чиюсь іншу пару — обмін культурними цінностями з індусами. У палаці дивитись особливо нема чого, а в якійсь кімнатці схоже готувалися до спалювання трупа.  Само найманий гід весь час не вгадував у який бік ми зараз підемо, і навіть втирав, що цією квадратною площею можна ходити тільки проти годинникової стрілки. Загалом у Гетвеї особливо дивитись нічого, вхід безкоштовний, але якщо не пощастить, то заплатити можна своїм взуттям.

Дорожні нотатки: Найкращий захист від незамовленого сервісу – це повне забування англійської мови.
А ось поряд із «Гетвеєм» цілком цікавий палацовий комплекс. У комплексі прикольно те, що є клумби з висадженими квітами, а в центральній частині Індії це суттєва пам’ятка. Поблукавши годинку ми вирішили, що Фатегпура з нас вистачить. Пробравшись крізь торгові ряди, ми сіли в автобус. Наша китайська знайома теж сиділа в автобусі. Поки автобус їхав назад, у ньому весь час довільно відчинялися двері та починався протяг. Пів дороги я боровся з дверима, а коли вирішив подрімати, мене відразу розбудив якийсь індус і сказав, «не спи – обкрадуть!» Коли сім років тому працював мерчиком мене теж постійно будив мій колега і говорив «Не спи – замерзнеш!». Тоді я ризикував лише замерзнути. А ще я пам’ятаю на лекціях з філософії на першій парі так солодко приспав, але це було серед зими в аудиторії, де міняли вікна. Так от я постійно боявся заснути і не прокинуться від холоду, як персонажі фільму «Післязавтра». Так ось про що я? Ах так, про Індію. При в’їзді в місто на дорогу впав стовп, автобус довелося залишити раніше часу і добиратися до автовокзалу пішки якимись страшними запиленими дорогами.

На тлі Таджа

— Слухай, а як тобі взагалі подорож? У відповідь Даша зробила задумливу паузу.
— Не визначилась, але дуже добре, що ми поїхали, правда?
— Так, я однозначно радий, такого формату у нас ще ніколи не було, але добровільно їхати сюди подорожувати трохи дивно. Скільки днів ми вже подорожуємо?
— Виходить два з половиною
— Супер, як би не забути всі пригоди, які відбуваються.

І знову Агра!

Такс, де ми вийшли, куди йти, куди їхати. Тук-туки загинають зовсім нереальну ціну, щоб довезти нас у парк Taj nature walk, а один так солодко спав, що сказав, що просто нас нікуди не повезе. Йшли інтуїтивно хвилин 15, поки не набрели на купку стоячих тук-туків. Коли вони стоять поряд спрацьовує конкурентна жадібність. І в результаті ми отримали свою ціну 100 рупій, замість 250. Віз нас дядько довго, крізь затори, стадо корів, що йде в цих заторах уздовж вузьких вуличок, через базари. Потім з’ясувалося, що він взагалі не відстрілює, куди нам треба і просто намагається знайти дорогу. Возив він нас близько 40 хвилин, можна вважати, що це була оглядова екскурсія Агрою з тук-туку за 15 грн. Куди ми їдемо, ми чесно кажучи і самі не знали, на карті недалеко від Таджа був напис «Taj nature walk» та чорно-біла незрозуміла картинка. Але погодьтеся, звучить реально круто. В черговий раз наш водій спитав перехожого десь, на що індус здивовано подивився на нас і пояснив, «Там же нічого немає! Що ви там хочете? Привезли нас до входу, охоронець продав нам квитки, здається, по 100 рупій.

Релакс

Справді, нічого немає, ні сміття, ні жебраків, ні палаців, ні руїн, ні каналізаційних канав, ні якихось людей! Лише мальовничий горбистий парк яким гуляють цілими сімействами павичі, що освітлюються гарним заходом вечірнього індійського сонця. За озерами, на межі парку височіє Тадж-Махал. Повна гармонія та перезавантаження мозку після попереднього міста. У парку було так гарно, що в Агрі хотілося залишитися до кінця поїздки. З усіх міст Агра запам’яталася найбільше. Як не дивно, посеред парку стояла скринька з парою столиків, пиріжками та мікрохвильовою піччю.

Два Таджі

Буквально за 15 грн ми задоволені та ситі насолоджувалися цим безмежним парком. Піднявшись до альтанки ми зустріли індійську дівчинку років 15-ти, яка вся прикрашена та ошатно вдягнена, на кшталт місцева модель. Дівчинка уточнила, чи ми не хочемо з нею сфоткатися? Звучало це дуже дивно. Відмовивши дівчинці нас почало мучити питання, навіщо вона хотіла, щоб ми її сфоткали? Невже вона за це хотіла гроші? Через хвилин 30 поки ми лежали на лавці, нас знову знайшла ця дівчинка і уточнила, може, ми все-таки хочемо з нею сфоткатися. Після відмови вона уточнила, що вона буде на кшталт нашої молодшої сестри. Мозок тільки почав відновлюватися після Фатегпура, як його знову починають виводити з орбіти. Ми ще раз дівчинці ввічливо відмовили, на що дівчинка уточнила “Any problems?” Але дізнавшись, що у нас немає жодних проблем та бажання її фотографувати вона пішла.

Сонце вже сіло і незабаром на нас чекав нічний залізничний переїзд у сліпері (через один від третього класу в гірший бік). Повечеряти ми поїхали до форту, там готували дуже смачний стрітфуд. Кухар вирішив нас обслужити на повну, постійно додаючи нам добавку соусів, а його друг мені приніс пляшку саморобної лимон-соди. Це дивного набору розчин, у якому багато соди, у нього при тобі вичавлюють лимон, затикають пробкою, пробка вистрілює – готовий напій. Поруч всі готувалося до весільної церемонії, таке враження, що підготовка зйомок якогось телелохотрону. Попереду на нас чекало рожеве місто Джайпур!

Джайпур

Ми дізналися, що наш поїзд спізнюється на півтори години, і весь час хвилини додаються. Тобто з часом ми могли дійти до 20 години запізнення, як сусідній поїзд на табло. У нас по телевізору крутять рекламу заспокійливого засобу, в якій дівчина відповідає на всі питання про рух поїздів, а сама насправді грає в шахи і навіть не дивиться в розклад. В Індії аналогічно сидить диспетчер, який знає відповідь на будь-яке запитання.

Зал очікування

– Де наш поїзд? Дрібно глянувши у квиток, він відповів:
— О 20:30 буде!
Йду до нього о 20.30. Він одразу каже:
— о 21:00 буде
о 21:30 поїзд пропав з розкладу.
Підходжу до нього. Він відразу:
— О 22:00 буде!
— Точно буде? А чому його у розкладі немає?
— Друг мій, але ти ж у мене спитав, а не у розкладу. І я тобі кажу, що зараз приїде ще один поїзд поза розкладом, а за ним буде одразу твій.

Звучало все це дивно, але іншого виходу не було.
О 22:20 справді приїхав якийсь поїзд із не нашим номером, зате за нашим маршрутом. Я знову до диспетчера, він одразу:
— Ось цей якраз той, поїзд який не твій, а за ним твій одразу приїде о 22:45
— о 22:45 справді приїхав наш поїзд.

Зайшовши у вагон ми виявили, що на наших третіх полицях вже спить по два індуси. Прийшов ще якийсь індус, вирішивши, що то його полки, прогнав зайців, а потім подивився на номери, і зрозумів, що полиці не його. Ми цим швидко скористалися та заскочили на наші полиці. Я вирішив не користуватися сходами і хотів зробити українсько-плацкартний трюк із застрибуванням на другу полицю. Але третя полиця була на такій висоті, що під час стрибка я врізався в місяць, а з очей посипалися зірки. Місяцем виявився величезний вентилятор, крізь який я все ж таки протиснувся на полицю. Рюкзаки під голову, щоб не свиснули. Полиці під нами відразу зайняли по 2-3 індуси на кожну.

На третій полиці

Пройшов контролер, у всіх з квитками все окей.
— Джайпур іс зе ласт?
— Ноу!
— Хау ви кен дефайн ауер стейшен
— ээээ, ай синк ю дефайн, бат ай донт ноу.

Перед нами лягло нелегке математичне завдання. Поїзд виїжджаючий о 20:00 приїжджає до Джайпуру о 01:30 та їде далеко далі до Джодхпуру. Потяг запізнився на 2.30. Через який час поїзд проїде повз Джайпур, якщо врахувати, що водій спробує наздогнати втрачений час?
Поставив я будильник на 3:00. Прокидаюсь серед ночі, стоїмо! Смикаю індуса «Джайпур?», у відповідь «Ноу!». Сплю. Будильник. Потяг мчить, але за кілька хвилин зупиняється. Смикаю іншого Індусу «Джайпур», у відповідь «Джайпур!». На деяких станціях поїзд стоїть хвилину. Смикаю Дашу, ми підриваємося, швидко все збираємо, ще якісь індуси швидко збираються, всі збираються, а наш перелякано «Ноу Джайпур!» дядько трохи помилився. Але через 10 хвилин ми реально зупинилися у своїй точці призначення. Стоїмо ми на платформі і прозріваємо, яким чином ми зуміли все ж таки не проспати, а так чітко прокинутися і вийти де треба. Попередньо я дзвонив у готель і попередив, що заїзд буде пізнім. Розбудили серед ночі менеджера, котрий із добродушною усмішкою нас заселив. Зупинялися ми у готелі Tara Niwas, готель рекомендуємо. З усіх наших ночівель ця була найприємніша. Вранці добре поснідавши, ми купили денні квитки на мережу автобусів «Hop-on, hop-off» біля потрібної пам’ятки можна вийти, а потім в інший автобус зайти і поїхати далі. Спочатку з якогось дуру ми поперлися до музею. Купа антикварного мотлоху, яку захоплено фоткають індуси. Потім була купа палаців, які звичайно гарні, але оскільки вони вже були в другому десятку побачених, то не робили якогось особливого враження. З цікавого у центрі була обсерваторія Джантар-Мантар.

Поліз до зірок

А ось за містом форт, який явно не поступається лабіринту мінотавра. Купи підйомів, коридорів, переходів вікон та арок, все це вузьке. Нескінченне бродіння без усвідомлення дороги принесло моральне задоволення, та й краєвиди з форту відкривалися чарівні. На одному з безлюдних поворотів натикаємося на сім’ю індусів, поки всі з нами не перефоткалися, ми не розійшлися.

Потім нас упіймала група батьків. З усіма потрібно було перефоткатися. Сидить у мене на плечах індусик, а серце б’ється. Наші фотографії тепер знаходяться у різних індійських родинах. Наприкінці фотосесій кожен із чоловіків окремо фоткався з Дашею собі на згадку. Ми були нереально популярні та знамениті. Навіть йти не хотілося, адже за стінами на нас чекало життя, звичайних маловідомих людей.

Фотосесія чудових людей

Між фортом та містом було мальовниче озеро з палацом по центру. На такій відстані палаци виглядали найкраще. Під берегом плавали зграї великої голодної риби, яка чекала, що незграбний турист упаде в озеро. На березі купа мишачих норок, між якими перебігають мишки-норушки. Ми спостерігали як мама миша вибігала з нірки, а за нею виглядало мишеня, мама відразу поверталася і заштовхувала свого сина в нірку. Потім знову вибігала і вся дія повторювалася по колу.

Після Агри ми завели чудову традицію, вечори проводити у парку. Вибравши собі парк по затишніше ми проводжали черговий теплий зимовий день. Здавалося, що пересадка в Дубаї була вічність назад. Далі за програмою ми мали наш перший закордонний кінотеатр — Raj Mandir. Біля входу в кіно двері були зачинені, вийшов працівник, спочатку показав на годинник, потім 9 пальців, а потім показав, як він відрізає половину мізинця. Наскільки я його зрозумів, він хотів сказати: «Хлопці, я вже бачив цей фільм 9 разів! Він настільки класний, що даю мізинець на відсікання, що він вам сподобається» Ну раз фільм справді такий класний, то терміново за квитками, тим більше на банері були намальовані реально круті перці. Касир нам сказав щось у форматі, що фільм буде о 21:00, а квитки він нам продасть тільки о 21:30 і ніяк не навпаки. Від інтриган.

Щоб скоротити годинку ми пішли в індійський Макдональдс. У нас є особистий рейтинг Макдональдсів у світі. На першому місці мак із Паттайї у Таїланді. Тепер спробую описати мак в Індії до смаку. Уявіть собі Всесвіт! Відчуйте її масштаби, її нескінченність. Не читайте далі, доки не відчуєте масштабу. Відчули? Супер! Тепер необхідно зрозуміти, що десь є центр Всесвіту, а десь є центр випромінювання доброти. Можливо, цей центр частинками знаходиться в серцях наших мешканців Карпат. Рухаємось далі. Якщо є центр добра, то й, напевно, існує центр зла! І ось все вселенське зло, втілилося у смак джайпурського вегетаріанського Макдональдса*

*але картофан вони готують відмінно.

Цей мак впевнено витіснив Макдональдс Калінінграда з останнього місця.

Старий знайомий

Купивши собі на ранок домінос піци ми вирушили до кінотеатру, о 21:00 відкрилися каси, Даша як дівчина, без черги у спеціальному віконці купила квитки, і ми увійшли всередину. Усередині було настільки вражаюче красиво, що вся велич індійських палаців одразу посіріла. Ти ніби перебуваєш у дорогому вестибюлі Титаніка. Уздовж крутих і пафосних поручнів, гарні декоровані стіни з вбудованими дзеркалами, підлога устелена м’яким килимом. Мені здається, що за перегляд такої краси треба брати окрему платню. Отже, фільм називався ”Gunday”. Все на хінді, без перекладу. Там було все, і нереальні бійки на поїздах, що їдуть, і любовні інтриги і перемоги, і програші і звичайно ж танці, справжній шедевр Болівуду в оригіналі. Фільм навіть декілька разів змінював жанр впродовж фільму: романтична комедія, бойовик, екшен, драма. Індуси настільки емоційно дивилися фільм, що при кожному екшені підривалися, кричали та аплодували головним героям. Коли з’явилася героїня всі в залі дуже емоційно її зустріли. І тут він стріляє в нього, але випадково потрапляє в неї, вона кидає тацю з фарбами, які падають на підлогу і розлітаються. Такий напружено трагічний момент штори опускаються. Гей, невже через півтори години фільм закінчується казна на чому??? Це антракт! У другій частині наші герої рвали і метали, навіть коли треба було під землю закопалися, щоб вирватися звідти несподівано. Зал верещав від емоцій. Наприкінці фільму, коли у героїв не все вийшло, оскільки планувалося, я думав, у залі всі впадуть у затяжну депресію. Було нереально цікаво спостерігати не тільки за розвитком сюжету, а й за глядачами.

Домовившись із тук-туком, щоб нас забрав о 6 ранку з готелю за тарифом, що перевищує у 8 разів норму, аж за 20 грн, ми вирушили спати. При виписці з готелю на нас чекав приємний сюрприз, господар замість двох ночей зарахував нам півтори, тому що ми вселялися о 4 ранку. Що дуже зекономило бюджет, оскільки готель був не дешевий. Жодного тук-туку вранці не було, індуси дуже обов’язковий народ. О шостій ранку на щастя знайти собі таксі не проблема. Платформа на вокзалі була такою довгою, що ми йшли хвилин п’ять, щоб хоча б дійти до початку поїзда.

Удайпур

Поїздка у сидячому класі була довгою. За вікном постійно маячили нетрі, руїни, купи сміття та пагорби з фортами. Одного разу у вагон заломилися жебраки та вимагали гроші за прибирання вагона. А у вагоні була справді купа сміття. Незабаром попереду нас компанія з двох чоловіків почала дивитись Титанік на планшеті. Фільм я міг спостерігати між сидіннями. Але в момент, коли все почало тонути, вони так солоденько один одного обійняли, що єдина розвага прикрилася. Так двоє чоловіків в обіймах одне одного і додивлялися фільм. Індійська мова дуже підходить Дікапріо. Годин через 5 ми нарешті доїхали. Виходимо на вокзал, стандартна атака таксистів, юрби, і тут в одного на табличці я бачу своє ім’я. Спочатку дуже здивувався, а потім згадав, що один готель нас справді погрожував забрати з вокзалу безкоштовно. Приємний сюрпризик. Поки їхали до готелю, потрапили в пробку з ослів, який тягли якусь землю з цеглою на собі. У місті була спека, та й клімат значно відрізнявся своєю тропічністю від попередніх міст. Оскільки на вулицях міста було багато гівна, ми надалі змогли легко знайти наш готель. Бо не далеко від виходу лежала велика купа гівна, а на повороті маленьке лайно. І коли вночі ми не могли знайти наш поворот, ми орієнтувалися по маленькій купці. Удайпур вигідно відрізняється від попередніх міст своєю тишею та відсутністю тотальної метушні. У місті красиві озера, шикарні краєвиди з пагорбів та готелі у вигляді чарівних палаців.

Коли проходиш повз такі готелі охоронці з радістю запрошують зайти всередину і все подивитися. Справді вражає. У таких готелях люди лежать зовсім не напружуючись почитуючи книжечку на лежаку. Ці люди сюди явно приїхали не на треш дивитися. Але постає питання, як же вони сюди дісталися, в таку глуш Індії? Невже для релаксового відпочинку не простіше вибрати релаксовіше місце на Землі? До речі ціна одного з таких готелів досягала 500 $ за ніч.

Ресепшен одного готелю

Місто більш орієнтоване на туристів, тому в кафе готують практично не гостро і відповідно смачніше. Поки ми сиділи трапезували в кафешці на березі річки, помітили, як мишеня пробігло з кухні кудись вдалечінь, потім прийшов чоловік, роздягнувся намилився, пірнув у річку, вийшов і пішов. На протилежному березі вийшла ціла купа жінок і милася в одязі.

Лазня

Якось ми сіли в кафе трохи невдало, бо навпроти Даші була кухня і Даша бачила процес приготування нашої їжі. Без коментарів. Коли ми вирішили піднятися канатною дорогою на гору, перед нами була купа бабусь, замотаних із головою в сарі, які постійно щось обговорювали. Здавалося, що черга з цієї купи нескінченна, і всі вони прибували і прибували. Але в один момент з’ясувалося, що у більшості немає квитків, і працівник їх відправив у каси підморгнувши нам, мовляв, «як я вам перешкоду прибрав)» з гори, як згадувалося, види шикарні.

Гуляючи ввечері містом, захотілося в туалет, але його ніде не було, я смикнув продавця, він сказав, що з радістю мене зводить до нього. Це був громадський туалет у місті… Божевільні вчені! Прибульці! Космічні промені! Видаліть цей фрагмент моєї пам’яті. Чому я не захотів потерпіти до готелю?
Коли ми вийшли, індус трохи зніяковіло сказав:
– У нас там трохи погано пахне, але це громадський туалет
– Та все норм. Сказав я

Наступний ранок почався з дитячого співу. Впритул до нашого готелю була школа. Хор індійських дітей співав щось зовсім неримоване і дуже голосно, а раптом усі хором крикнули «Хей!» і продовжили співати. Враховуючи, що вигук був синхронним, можна зробити висновок, що слова в пісні вони знали однакові. Арендувавши на день тук-тук, ми почали досліджувати місто. Спочатку прогулялися здоровенним парком, потім були в зоопарку, в якому все було настільки сумно, що ведмідь нам буквально нашою мовою сказав «добийте мене». Після зоопарку ми відвідали ляльковий театр у будівлі якого проходили національні танці.

Оскільки коли ми приїхали танці вже закінчувалися і на нашому маршруті вже не перетиналися, ми попросили охоронця нас безкоштовно пустити, щоб подивитися кінець, і охоронець з радістю впустив. Однією з визначних пам’яток була парк-острів, потрапити на нього можна було лише через пором. Прибувши до парку ми розляглися на траві та майже всю відведену годину там і провалялися. Валяння на траві у парку у нас було важливим обрядом у кожному місті. Це перезаряджало сили. Ми розуміли, що попереду лише одне місто, але найздоровіше. Сил, чесно кажучи, вже на нього не було.

Перезарядка

Лежачи на траві я думав про те, що десь у 6000 км така сама земля і там мій рідний дім, скучив. Позаду вже ціла вічність, що складається з п’яти повних днів) Попереду лише один. У нас ще ніколи під час подорожей не було почуття, що вже достатньо їздити. Місто розслабляюче, спокійне. Попереду найбільший епіцентр трешу. Отже, піднімаємось на ноги. Зараз поїмо, замовимо з собою в дорогу чапаті та в бій, тобто в дорогу. Чапаті загорнули у фольгу, що зберегло їхнє тепло, а фольгу в якийсь дуже брудний кульок, який ніби помили в озері. Їхати ми мали вперше у комфортному другому класі. Дивимось на список, наклеєний на вагоні, на наших місцях якісь ліві люди із зірочкою. Нас взагалі нема. Поруч другий список, у якому тільки ми з Дашею і жодних місць не вказано, лише купа абревіатур. О ні, останній переїзд. У запасі лише один день, їхати 12 годин, якщо не стикуємо – не полетімо. На вулиці ловлю індуса, мовляв, що це все означає. Він мені “та все норм їдь!” У поїзді ловлю провідника:
— Що за другий список?
— Ті, хто їдуть у вагоні
— А що тоді за перший
— Теж, ті, хто їдуть у вагоні
— А ми їдемо?
— Ну звичайно

На наших місцях нікого. Гаразд, Даша з речами сіла, я пішов докопуватись до істини. Про індійську залізницю перед поїздкою дуже багато читали і вивчили буквально все, але що за другий список, і що за люди числяться на наших місцях. О, контролер!

— Вибачте, там у списку інші люди. А у нас квитки є
— Окей, значить їдете. І втік кудись. Показавши жестом, на кшталт «Та не парься!»
Ну, хоч усі впевнені, що ми їдемо. Гаразд, час ще є, піду вивчати шифри та скорочення у списках. На пероні впіймав індуса і показав йому другий список на вагоні, індус дуже здивувався, що таке буває. Якась маячня, якісь попередження про вейт-ліст, про те, що обов’язково шукайте себе у списку. І тут серед купи скорочень бачу слово “old”. Ага, отже, щось змінилося у квитках. Шукаю далі, дійсно є розділ “new cl1”, клас щось. Іду до вагону першого класу, там взагалі не місця, а якісь кабіни у списку, і я бачу наші імена. Такс, заходжу до провідника. Пояснюю йому, що квитки у нас не відповідають списку. А він
— Вітаю, автоапгрейд місць!
— Безкоштовно?
— Ну звичайно! Тобі просто пощастило.

Загалом норм повний, ланцюжком по двоє людей перемістили на рівень вище, і ми потрапили в цей ланцюг. Купе було гарним. Я хвилювався, що там не заведено носити вуличну їжу, але в цьому класі її носили ще частіше. Поїдаючи теплі чапаті, начинені паніром, ми попивали чай Масала з молоком і приправами. Гарний захід сонця освітлював наше купе. А головне — можна не бояться за речі. Їхали ми вчотирьох. І як на початку якогось анекдоту. «Якось їдуть разом індус, француз та українець! І тут індус каже…» Але в нашому випадку, на жаль, було «І тут індус хропе». Хропів індус так, що навіть коли я пішов серед ночі до туалету (після удайпурського міського, ця дірка у підлозі була мега стерильною та золотою) так навіть біля туалету було чути хропіння. Я боявся, що машиніст зупинить поїзд, бо може подумати, що мотор видає такі звуки. З метою порятунку цілого складу я поліз будити індуса. Як англійською хропіння я не знав, а він мене серед ночі взагалі зрозуміти не міг. Та й бідолаха, так смикнувся, коли я його будити почав.
— You are very noise. Прошепотів я
— E?
— Very noise
— E?

Тоді я зіграв у крокодила зобразивши хропіння індуса. Він перелякано перепитав, чи його я показую і з купою вибачень відвернувся і більше не хропів.
Під ранок знову почалося хропіння. Ми ще раз зіграли коротку партію в крокодила і більше він не хропів. Потяг запізнився на кілька годин, що було нам на руку, бо вдалося поспати до восьмої ранку. Вранці мене розбудив француз і почав скаржитися на те, як йому індус заважає спати. Зважаючи на все, французу сподобалася наша гра з індусом у крокодила.

Делі

Холод, що пробирає наскрізь, рання рань. Тропічного удайпурського тепла вже нема. Поїхали шукати собі готель. У запланований спочатку ми вирішили не повертатися. Готель у районі Нью-Делі знайти неймовірно легко. Ще й добре сторгувалися. Що там у нас по телевізору? О Юлька, ридає рідною мовою якомусь консулу. Навіть індійськими каналами транслюють нашу політику. Поїхали на метро до Храму лотоса. При вході в метро потрібно пройти через магніт, особистий огляд, а речі через рентген. Потім ще з пошуком потрібної станції довбалися. У метро скрізь наклеєні наклейки про те, що заборонено чхати. Система метро дуже серйозна та добре продумана. Доїхавши до потрібної станції ми поснідали за рекордною ціною – 9 грн за двох.

Снідали смачно. На столі ще стояв глечик з водою, з якого всі пили без чашок, але від «напою» ми вирішили відмовитися. Храм лотоса є храмом усіх релігій. Дуже красива територія з мандариновими деревами, на яких ростуть плоди, і цвітуть квіти одночасно. Входити на територію зі сміттям заборонено, а смітник знаходиться на території. Коли ми охоронцеві пояснили, що сміття хочемо викинути у смітник, який одразу за входом, він нам сказав, що ми дивні, сміття треба викидати у кущі! І вказав на кущі, які були завалені сміттям.

Храм лотоса

Мандаринки

Вийшовши з храму, ми зрозуміли, що залишили наш маршрутний листок у готелі. Нас врятував мобільний додаток, який вміє працювати в офлайні та підвантажив все необхідне листування. Далі ми поїхали до комплексу Акшардхам. Дорогою наш тук-тук зламався, і водій нас пересадив в інший. Комплекс просто шикарний, але захист на вході крутіший ніж в аеропорті Бориспіль. У результаті на територію ти потрапляєш без речей, без камери, зате з декларацією. Акшардхам це палац із величезною територією, та з дійсно гарним залом. Навколо палацу безліч скульптур слонів, і басейн, алеї з колонами. Здавалося, що на сьомий день відвідування палаців навряд чи щось зміниться, але цей комплекс справді вразив, у списку відвідувань Делі він має бути обов’язково. Потім ще їздили в чиюсь усипальницю, та так там розляглися на траві, що навіть птахи почали кружляти над нами, сподіваючись, що ми ласти вирішимо склеїти. Ми спочатку переживали, що орел може на нас нагадити, але вирахувавши шанс, заспокоїлися. З метою економії зловили тук тук і домовилися з ним, що ми відвідаємо три його магазини, а він нас безкоштовно возитиме і чекатиме у трьох точках. На останній він, на жаль, втік, але ми в принципі й розраховували, що таке станеться раптово.

Ми були у дуже красивому парку, там все було таке красиве, багато природи, родини та компанії індусів відпочиваючих на галявинах. Все таке вечірнє та розслаблене. На території парку було дуже багато смітників і кожен унікально прикрашений начебто на якомусь конкурсі креативу. Ще ми відвідали одну з головних пам’яток “Ворота Індії” — нічого особливого.

У бік готелю ми поверталися міським автобусом, в якому кондуктор так і не зважився до нас підійти. При спробі дізнатися де знаходиться станція аеропортової гілки метро, ​​всі починають розповідати, що це обійдеться аж у 360 рупій, а я вас краще за 400 відвезу, хоча ми підозрювали, що насправді ця гілка набагато дешевша. Іноді в Індії складається таке відчуття, що тебе хочуть розвести абсолютно всі. 

При спробі скористатися міським туалетом у Делі, який виглядав цілком пристойно, брудна ручка від крана залишилася у Даші в руках, а воду так і не дочекалися. 

Немає гарячої води в номері готелю, дзвоню на ресепшен, включають воду – пропадає вайфай. Натомість дідусь по телевізору нам демонстрував індійський тівішоп, продаючи якийсь кулон, який надає +200 до карми. Під час поїздки ми постійно закуповували виноград і їли дуже часто, він по чистоті був дуже багатообіцяючим, його, коли миєш, на ньому майже не залишається землі та бруду. Зібравши вранці валізи, захопивши з собою гроно винограду, ми поїхали на таксі за 300 рупій в аеропорт, на світлофорі бідні діти стукали у вікно і щось говорили, мабуть, запрошували повернутися ще. Щоб потрапити до аеропорту треба довести охоронцеві, що ти точно летиш. У самому аеропорті необхідно пройти приблизно 10 паспортних перевірок, у тому числі троє в коридорі, що веде до літака. Я навіть думав, що в літаку ще перевірять кілька разів, щоб напевно. Аеропорт варто відзначити як вражаючий. За розмахом свого шику він посів друге місце після дубайського у нашому рейтингу. 

Дорога додому

На руках усі пальці на місці, обидві руки, одна голова – ми цілі, з нами нічого не трапилося, ні одного отруєння, у кишені звідкись зайві 100$. Поїздка вдалася, все пройшло супер! І точно незабутньо. Попиваючи віскі з колою, ми летіли в Емірати на пересадку. Більше до Індії не хочеться.
Поки пересідали 5 годин у Дубаї, за вікном весь час курсувало метро. Між терміналами вирішили перейти пішки. Дорога була довгою, після 10 хвилин навіть зробили привал. Якщо в Емірейтсах 4,5 години пролетіли як одна мить, то в МАУ 5 годин як три дні.

Підбивши підсумок 30-го перельоту

Ще жодна поїздка не викликала стільки різноманітних вражень та емоцій. Такий формат подорожі у вигляді повного трешу був уперше. Це був наш 30-й переліт у мандрівках. Ще жодна подорож не зайняла у звіті 12 аркушів А4 лише за 7 днів. Перед поїздкою був вибір за акційною ціною Таїланд, Шрі-Ланка, Мальдіви, Індія. На ці напрями була приблизно однакова ціна. Ми анітрохи не шкодуємо, що обрали Індію, попри те, що я впевнений, що більше туди не повернуся ні за які акції у світі. Поїздка кардинально змінила мій погляд на чистоту. У дитячому садочку казали, що якщо я не помию яблуко, то мікроби потраплять до мене в організм, і я захворію. Та яке нафіг яблуко, коли після Індії я не тільки вижив, та ще й не захворів. Вперше під час подорожі ми відчули, що далі їхати не хочеться. Я думаю, що подорож до Індії ніколи не забудеться і відверто сумніваюся, що щось може ще більше вразити своїм трешем. Звертаючись до читача хочу сказати: їдьте в центральну Індію в тому випадку, якщо ні на секунду не сумніваєтеся і готові до такої поїздки. Якщо є сумніви, то довкола є ще маса класних країн, у яких ви не були.

Привіт з Індії

Наступного дня після прильоту, готель у якому смерділо газом, спробував з нашої картки зняти 200 грн. Але дзуськи, для індійських готелів у мене була заблокована картка.

Інформація по туру

Дата подорожі: 28.02.2014 – 08.03.2014
Тривалість: 7 повних днів в Індії
Авіаквитки: МАУ+Emirates, купили на svit.aero
Готелі: booking.com
Екскурсії: Все дивилися самі
Тривалість написання оповідання: 12 годин
Складність подорожі: 10/10 (Складно)