Травневий Будапешт та Відень 2017

Прилетівши з Туреччини, ми виявили, що гарячу воду так і не включили. Зі спокійною душею можна було летіти далі. Через три дні у нас була запланована ця невелика поїздка ближньою Європою. Точніше, якби за рік планування ми знали, що таки дійде до безвізу, то поїздки зрушили б. Але тепер у нас красуються річні візи на згадку у біометричних закордонах. Дивовижний факт, що Жуляни вирішили закритися на тижневий ремонт так, що наша подорож чітко потрапила на ці дати і довелося летіти до Борисполя. Радо було, що лаунж зона нас як завжди чекала. Переліт займав трохи більше години, але Візейр постарався зробити так, щоб здалося ніби летимо два дні. То справді був літак, у якому навіть сісти не вдалося, щоб влізли коліна. Довелося весь час ноги тримати у проході. Сидіння не опускалися і були рівно під кутом 90 градусів. Загалом, щось дивне, таких незручних літаків у флоті Візейра ми ще не бачили. Але переліт у цьому випадку справа така. Перший день у нас був в Угорщині.

Будапешт

Після прильоту найголовніше пройти прикордонний контроль максимально швидко. На цей раз ми встановили рекорд, пройшовши його вдвох за одну хвилину. Прикордонники навіть фотографію не звіряли і взагалі не ставили запитання. Таки режим схоже спростився. І це дуже й дуже втішило. Якщо з настанням безвізу завжди буде так, це дуже радісно! Запитав у таксиста, де саме зупинка автобуса, дізнався, що за його версією міських автобусів не існує. Коли ми знайшли наш автобус, я повернувся до нього і показавши пальцем на автобус уточнив куди саме йде цей неміський “автобус”. Таксист навіть тут викрутився, що це на кшталт приватний автобус, а не міський. Загалом перша порада всім самостійним мандрівникам – не зв’язуватися з таксистами. Хіба що ви їх хочете потролити. Це був спекотний сонячний день, небо було ясним. Ми в Будапешті зупиняємось вже вдруге і цей раз був продовженням того, що не подивилися минулого разу. Почали ми з розкішного літнього парку в районі купалень Сечені.

Парк великий з озерами та фонтанами. Серед парку дуже гармонійно виглядає замок. Гуляти цим парком було одне задоволення.

А потім ще й релаксувати в термо-купальнях. Купальні за розміром і кількістю залів виявилися не те що великими — вони просто нескінченні. Безліч різних саун, різної температури басейни все це дуже розслаблює. Найепічніша сауна називається Вулкан. Її пережити досить важко. Там йде повна температурна імітація того, що ти спустився до Вулкана, ще й крутий звуковий супровід.

У Купальнях ми провели кілька годин, які пролетіли як кілька хвилин. Ще на відкритому басейні є спіраль зі штучною течією, де можна зовсім ліниво розслабившись кружляти по колу. Минулого разу ми були в купальнях Гелерт. Тепер можемо порівняти їх. У Гелерті більше антураж, а тут більша площа і гарні відкриті басейни. Ми радимо відвідати і ті, і ті, але в різні поїздки. Закинувши речі в готель, ми вирушили до центру. Дорогою ми просто фантастично поїли в одній із місцевих кафешок.

Оскільки день обіцявся бути ненапруженим, то наступним етапом ми валялися на траві, на галявині біля головного мосту. А ще через 20 хвилин нам вдалося орендувати фунікулер!

У всякому разі, на нашому поверсі ми були самі. Притому час летів з шаленою швидкістю. Види з Рибацького Бастіону були такими ж чудовими, як і кілька років тому. Начебто б нічого такого за день не зробили, а вже й вечір настав. Поки дісталися готелю вже треба було скоріше лягати спати.

Бо ж чекав ранній поїзд. Якось затишно пройшов Будапешт у цій подорожі.

Відень

Нам треба було виселитися і здати ключі у щілину металевої скриньки. В одній Серії Масяня з Хрюнделем подібне робили в Будапешті та застрягли між двома зачиненими дверима. Мене тепер переслідує страх, що щось піде так само як у Масяні. Даша побачивши ящик теж напружилася, тим більше минулого разу це не дуже вдало закінчилося. Уважно перевіряючи ще раз, що нічого не забули в кімнаті я все акуратно закрив і кинув ключі в щілину. На прощання смикнувши за ручку двері, виявилося, що засуви дверей не ввійшли в пази і без ключа її взагалі неможливо закрити. Це була німа сцена з купою фейспалмів. Придивившись уважно до ящика, я виявив, що його вже не раз розкривали. І спокійно зміг його теж розкрити та дістати ключі. Жили ми біля вокзалу, тож добирання до поїзда пройшли без пригод. Їхати було трохи більше трьох годин. Коли перетнули кордон, за вікном навіть ландшафти змінилися. Було видно, що інша країна. По приїзду до Відня, перше, що впало в око — це безліч ліній від літаків на небесній синяві. Літаків там було справді багато, і літали вони часто. Метро нас дуже порадувало приємним сюрпризом. Можна було купити проїзний до трьох днів, що діє на весь транспорт міста.
Оскільки ми забронювали квартиру, треба було зв’язатися із господарем. Під будинком на щастя продавалася дешева віагра з однойменним безкоштовним вайфаєм. Не думав, що віагра нам допоможе у цій поїздці)))) Тож із господарем по вайфаю зв’язались без проблем.
Почали ми із центру. Діставшись Рінгштрассе, нас здивувало як, австрійці люблять пиво.

Прямо в центрі за столиками всі стоять і бенкетують. Але ще більше вони люблять собак. Спочатку нам здалося смішним, що автомат продавав квитки на транспорт у тому числі й для собак. Але такої кількості домашніх собак ще ніде не було. Буквально кожен третій австрієць гуляє із собакою. Причому собаки такі, браві. Перше враження про Відень дуже позитивне. Місто витримане у строгих тонах, але водночас дуже зелене. Але варто було зайти в район старого міста, як Відень відразу став громіздким і непривітним. Надто монументальний та бетонний. За старим містом розташувався шикарний парк, де починаєш знову почуватися комфортного. Причому парк справді справив на мене враження. У внутрішньому місті було безліч статуй та інших визначних пам’яток, але найбільше чомусь сподобався японський ресторан.

Мабуть, ми злиденні духом. Особливу увагу хочу надати сувенірним магазинам. Батьківщина Моцарта просякнута музикою. І в магазинах дуже багато цікавих музичних дрібниць. Ми не йшли далі, поки я не переслухав більшу частину музичних скриньок і не награвся на мініатюрних скрипках. Купуючи щось у цих магазинах, звичайно, можна завести себе в банкрут. В Австрії дуже прикольно, що із крана тече питна вода, яку можна пити без кип’ятіння та й містом безліч фонтанчиків з питною водою.

Увечері ми поїхали в гості до Дашиних знайомих, які переїхали і обжилися в Австрії. Було цікаво подивитися та послухати про те, як живуть в Австрії. Загалом усе звучить непогано. Дуже порадувало метро, ​​яке ходить цілодобово перед святковими та вихідними днями. Це я вважаю за велике досягнення людства! Звернули увагу на те, що околиці Відня дуже затишні. Наступного дня у нас було прокладено довгий маршрут за Віднем.

Віденський ліс

Почали ми з легендарного Віденського лісу. Пам’ятаю вчитель музики нам платівку з треками включав, що називалися “Казки Віденського лісу”. У лісі росте настільки багато дикого часнику, що можна відкривати часникову фабрику. Ішли ми прекрасну вічність через парки, ліси, ставки та виноградні плантації.

Навіть зустріли дикого зайця. Дорогою проходили містечко, в якому знайшли ресторанчик-буфет. За 10 євро можна було продегустувати усю австрійську кухню. М’ясо там було особливо смачним. Оскільки ми скрізь розплачувалися карткою, термінали постійно ставили питання чи ми хочемо залишити чайові.

Наприкінці 18-ти кілометрового маршруту на нас чекала панорама, з якої відкривалася вся столиця.

Від панорами до міста йшов автобус. Метрів за 50 від нього є затишна лавочка. Ми на ній настільки затишно посідали, що навіть автобус пропустили, який ходить раз на пів години. У певному сенсі можна сказати проспали. Друга половина дня припала на парк Пратер. В якому неймовірна кількість різних атракціонів.

Ми з Дашею тоді були ще не дуже фанати атракціонів, але перед вежею вільного падіння я не зміг утриматися. Це було захоплююче. Причому дух захопило у буквальному значенні цього слова. За парком атракціонів розташувався звичайний парк. Ось що, а парки Відня мені добре запам’яталися. Люблю, коли у місті багато парків. Прямо з парку йде трамвай. Наш шлях був до будинку Хундертвассера. Дорога до будинку пролягала через мексиканський ресторан. У нас взагалі у цій поїздці була досить інтернаціональна кухня.

Будинок виглядав незвичайно, чимось нагадує в’єтнамський Crazy house. Оскільки справа була ввечері, то вже все було закрито. Але нам не складно з ранку ще раз сюди повернутися. Зазвичай ми маршрути поїздок робимо більш щільними, але тут ми маємо три дні і можна навіть дозволити повертатися повторно до місць. Ранок почався незвично.

Великий оркестр із барабанами, смичковими та духовими інструментами уважно дивився на мене. Я впевнено дивився на них, треба було починати. Я змахую диригентською паличкою і починаю концерт класичної музики. Оркестр уважно стежить за моїми жестами. Я граю все голосніше і ритмічніше, це мій дебют! Я чудово зіграв партію, мені плескає оркестр, ляскають навіть живі глядачі, що стояли поруч. Я зірка у домі музики! Збоку це могло здатися легко, але коли інший хлопець вирішив повторити мій подвиг з віртуальним оркестром, його оркестр загнобив і висловили все, що про нього думають. А глядачі сміялися. Як не дивно, але мій музикальний слух і тверда п’ятірка зі шкільних уроків музики дали про себе знати.

У будинку музики були й інші фішки, але віртуальний оркестр тут явно основне! З піднятим настроєм ми вийшли з музею музики і вирушили до Дому Хундертвассера та його села, що розташоване по сусідству.

Це ніби міністра всередині міста. Різні магазинчики, дегустації, атмосфера. Це було чарівно! Обов’язково загляньте хвилин на 30 у цей цікавий куточок Відня. Обід у нас складався з азійської кухні. На нього не було особливо часу. Ми поїли найсмачніший wok. Нам продавець навіть зробив збільшену порцію через те, що нам так сподобалося. Недалеко від центру знаходиться вуличний стрітфуд ринок Наш Маркт. Там гуляє, мабуть, половина міста. І всі щось їдять. Причому так смачно це роблять, що починаєш шкодувати, що не голодний.

Потрібно було починати висуватися на поїзд, але дорогою ми вирішили ще заглянути на територію палацу Бельведер. Парк перед палацом виявився на порядок простіше, ніж головні міські парки. На території замку була дивна біла споруда на людський зріст. Виглядало воно як будиночок зі штучного льоду.

Коли ми заглянули всередину, то виявили людей, які сиділи на лавочці, яким з екрану німецькою щось розповідав такий же будиночок. Треба було повернутися до апартаментів і швидко забрати залишені на зберігання рюкзаки. Ми зробили це з такою швидкістю, що застали господаря у трусах серед кухні. Перед посадкою на поїзд треба було пошвидше поїсти і навіть тут нас виручив маленький японський ресторанчик) Розпрощавшись з Віднем ми попрямували в угорський Шопрон.

Дьйор

Коли ми планували поїздку, то уявляли, що Шопрон на шляху від Відня до Будапешта. Але коли ми зрозуміли який робимо гачок Даша помітила “Це ж треба було так захотіти у Шопрон!”. Ще і з пересадкою. Пересадка була в тему, це було маленьке містечко Дьйор. 25 хвилин якраз вистачило, щоб його добре подивитися і поїхати далі. До речі містечко нам дуже сподобалося, його ніби збудували спеціально для туристів.

Шопрон!

Шопрон нас зустрів більш радикально. Місто оточує “Непрохідний” ланцюжок із кафешок. За ланцюжком аналогічна міська стіна. Була ніч. Погода сильно погіршилась і здійнявся холодний ураганний вітер. У центрі старого міста, мабуть, вирішили відкопати скарби піратів. Всюди були розриті ями, лежали труби та стояла маса будівельної техніки. У голові крутилася та сама фраза “Це ж треба було так захотіти в Шопрон!”. Зранку на нас чекав розкішний сніданок у готелі, а на вулиці на щастя не випав сніг. Хоча дубар стояв ще той.

Нам, мабуть, здавалося, що ми недостатньо поринули у глибини Угорщини. Ми сіли на автобус і поїхали далі в місто Фуєрторакош. Після приїзду взяли велосипеди в оренду та поїхали в якісь степи до далекого озера. Маршрут був гарним, і ми навіть зазначили, що не дарма ми так хотіли до Шопрону!

За містом було велике озеро, на якому стояла ціла вулиця з будинків на палях. Ландшафти довкола були ніби з пісні Олени Войнаровської – Легко. Ще й качки вигулювали своїх каченят уздовж річки. Ця велопоїздка запам’яталася, на мою думку, більше ніж решта в цій подорожі.

От якось зовсім затишно було. Навіть наладилась погода і посиніло небо.
На одній зі стежок відкривалися види на два невеликі містечка, одне угорське, друге – австрійське. Навколо степ та жасминові гаї. На озері віндсерфери тренували свої навички. У принципі, крім поїздки до озера, більше нічого особливого у Фуерторакоші немає.

Ще якісь руїни. Але довіри у нас вони не викликали. На щогодинному автобусі ми повернулися дослідити Шопрон! До речі в цих містечках абсолютно не говорять англійською. Шопрон при сонячному світлі без урагану виглядав більш привітним. Ми навіть сходили до музею-пекарні, де нам провели екскурсію німецькою мовою. Я не знаю, чому, але ми розуміли, про що жінка говорить. Нас напружив лише один момент, коли бабуся сказала щось на кшталт “Killer!”, і вказала, щоб ми лізли у лячний підвал. Ми звичайно послухалися бабусі і начебто навіть вижили.

По вулицях Шопрона теж мило гуляти, але раптом ти помічаєш, що ходиш по колу. Надвечір у нас остаточно утвердилася фраза “Як же добре, що ми ТАК захотіли в Шопрон!” Далі була банальна дорога додому за принципом аеропорт-робота. Хоча була ще одна пригода, мені в салоні літака наїхав “поїзд” на ногу. Але з довгими ногами до цього не звикати, і це вже зовсім інша історія.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 17.05.2016 – 23.05.2016
Тривалість: 5 повних днів
Повних днів без дощу: 5
Авіаквитки: Wizzair
Готелі: Booking.com + Airbnb
Складність поїздки 3/10 (легко)

Угорщина 2015


Так почалася наша візова історія Шенгену, це була ювілейна 20 країна в наших мандрівках і це була Угорщина. За рік до поїздки моніторячи акції, я знайшов ці диво-квитки за 781 грн на двох в обидві сторони на той момент це було приблизно 73$, тож загалом летіли ми по 195 грн в один кінець, з людини. На цей час це наш рекорд. Система wizzair не була розрахована, на те, що хтось буде купити квитки через мобільний додаток в акційний день із поверненням до Києва на 366 день від дати покупки. У результаті з покупкою почалися проблеми, але жага роздобути квитки за такою ціною була непереможною. У результаті після низки складних маніпуляцій я отримав анульовану броню, але гроші вже пішли у Візейр банківським переказом. Мені необхідно було створити ще одну бронь і попросити операторів перенаправити гроші, які надійдуть, з анульованої броні на актуальну. Перший оператор хотів сказати, що так не можна, але на щастя сів телефон і зв’язок обірвався. Другий оператор запевнив мене, що це чудове рішення, і він саме так і зробить. Через 2 дні після банківського переказу мені таки прийшли квитки. До вильоту залишилось 360 днів.

Минув рік

Спочатку було самостійне отримання візи, а потім у дорогу! Під час подорожі ми розраховувалися лише банківською карткою, або знімали готівку прямо з гривневої картки. Конвертація трохи підвела на зняття готівки, але з цим окремо розберуся з банком. При розрахунку карткою конвертація працювала за прийнятним курсом. 

Почалося все зі відстрілу крокодилів на висоті 11000 метрів. Усі 75 хвилин польоту пролетіли за улюбленою грою на планшеті. Літак приземлився і почалися наші пригоди. Водій в автобусі відмовився нам продавати квитки з невідомої причини, зате студент-бразилець поділився своїми, оскільки нам по дорозі, і пізніше зможемо з ним розрахуватися без здачі. Діставшись до готелю у мене порвався кросівок, але на щастя у мене їх було два. Почнемо знайомство з Угорщиною через кухню.

Кухня

Я десь читав, що у Європі їжа дорога, але великі порції. З ціною не посперечаєшся, реально дорога, але з розміром порцій тут трохи проблема, наїстися угорськими порціями зовсім неможливо. Тут нам на допомогу прийшли турецькі кафе, їх дуже багато, їжа така ж смачна як у Туреччині, а ціни набагато нижчі. Загалом угорську кухню ми пізнали через турецьку. Але все ж таки була одна угорська кафешка, в якій платиш за вхід, а далі ол інклюзив. Тут ми вже відірвалися за всі дні. Коли ми підійшли до офіціантки, їй на вухо щось шепнув інший офіціант, після чого в дівчини почався істеричний сміх. Сміялася вона про щось своє, але як же цікаво про що саме, які два угорські слова було достатньо сказати, щоби настільки розсмішити? Почекавши якийсь час, дівчина заспокоїлася і почала відповідати на наші запитання. Слова ставали дедалі невпевненішими, по тілу йшло невелике тремтіння і тут новий вибух сміху, та такий, що офіціантка підносом затуляла обличчя. Нас у результаті покликала інша та обслужила. Найближчі хвилин 20 ми за трапезою спостерігали як бідна дівчина буквально вмирає від сміху та не може заспокоїтись. Що ж, непогана анімація вийшла. Потім скайпом Миші розповідав, що смачно їв баранчика Шона. Перший вечір ми провели, гуляючи набережною Дунаю з боку Пешта. Ми познайомилися з численними мостами міста та парламентом, що не кажи, а мости гарні.


Парламент

Парламент у принципі також норм, але в нічному підсвічуванні. Заночували та вирушили маршрутом.

Секешферхеряктотам

Це місто настільки важковимовне, що я навіть в автобусі по пам’яті приблизно зміг відновити щось на кшталт Сехер-нехер! І звичайно мене не могли зрозуміти. У цьому місті раніше коронували королів, а тепер просто усі їдять морозиво. Ось ніби не хочеш морозиво, але його всі скрізь їдять, що теж починаєш хотіти і купуєш.

Гуляючи старовинними вуличками ми розчулювалися з того, як люди різних національностей об’єднані поїданням морозива. Навіть за столиками ресторану сидять і їдять ріжки. За своєю традицією ми познайомилися з угорським макдональдсом. Далі за планом було відвідування замку Борі Вар. Оскільки у місті говорили виключно угорською, пояснення з листоношами було виключно у вигляді фотографій на планшеті. Нам вручили офіційний бланк, на якому написали номер автобуса. Хто б міг подумати, що свою першу закордонну пошту я отримаю саме в Секешферхеякосьтак.

Через пів години їзди за місто ми з’ясували, що замок відкриється лише через тиждень, чим заощадили собі на вхідних квитках, оскільки його можна було оглянути легко через низький паркан.


Борі вар

У Києві сніг, а в нас тут сонечко. Коли ми чекали зворотний автобус, дідусь угорець підійшов і почав нам розповідати коротку історію країни красивою угорською. Коли ми намагалися йому сказати, що говоримо тільки англійською, його це не на мить не збентежило і він продовжив гнути свою лінію угорською. Чому саме історію країни? Бо розповідав її довго і виразно. Через 40 хвилин підійшов автобус, і ми поїхали назад до міста зі складною назвою. Через зупинок 5, до автобуса зайшов той самий дідусь, з першої зупинки, він походу ще й маг. На цей раз він позбавив нас необхідності слухати його історію. Повернувшись на автовокзал і забравши залишені речі, ми вирушили далі.

До речі, квитки за 781 грн не включали ні багаж, ні велику ручну поклажу, так що в цій поїздці ми ще мали і рекордну кількість речей – 1 рюкзак і жіночу сумку. Рюкзак дивом пройшов по габаритах дрібної ручної поклажі в аеропорту.

Кестхей

Нам трапився не найвдаліший автобус, цей автобус проїжджав дуже багато міст, відповідно дві з половиною години ми милувалися угорськими степами та полями. Місто Кестхей знаходилося на озері Балатон. Незабаром після виходу з автобуса ми знайшли собі Угорця, який люб’язно погодився нас провести до озера, та ще й зрозумілою мовою розповів про країну. Озеро звичайно чимало, але на цьому в принципі його заслуги і закінчуються)))) Можливо в сезон заслуг більше)))


Озеро Балатон

Але ввечері прогулятися звичайно приємно. На одному з берегів гуляла зграя лебедів, коли Даша пішла фотографуватися, лебідь-ватажок натякнув, що збирається нам відповісти, тому довелося цю компанію покинути. Оскільки у місті ніхто не шпрехає англійською, та ще й дуже пізній час – 18:00, то все довкола закрито і на вулицях немає людей. Поїсти тут стало цілою проблемою.

В одній кафешці, після довгих мук з угорським меню за 20$ ми отримали приблизно 6 оливок, 5 шматочків сиру, два помідорчики чері розрізаних на четвертинки, трохи руколи і несмачний в’ялений бекон. Але ж це не турецьке кафе, тож норм. Далі в дорогу!

Хевіз



Термальне озеро Хевіз

Коли Даша складала маршрут, цей день на секунду видався якимсь потенційно нездоланним – 4 міста. Але згадавши наш американський маршрут, ми навіть не парилися, що тут є якийсь ризик. Оскільки до Хевізу ми приїхали вже зовсім глибокої ночі для Угорщини, то о 20:00 ми могли розраховувати лише на мівіну по 16 грн із єдиного працюючого маркета, що працює аж до 22:00. Мета всього цього ланцюжка міст була термальне озеро. Коли ранком прокинулися, погода була похмурою, на вулиці було 9 градусів тепла. Я сказав «Не знаю, що має статися на озері, щоб перекрити весь цей складний маршрут та проблеми із харчуванням». Я припустив, що хіба що наявність русалок зможе все виправити. Ще і вхід, порядку по 20$ з особи. Переодягнувшись ми вийшли на терасу, з якої спускалися сходи в озеро. Почавши заходити у воду, вода здалася мені не дуже теплою, але дубар на вулиці просто заштовхнув мене у воду. На 9 градусній похмурій вулиці, під обдуванням холодного вітру, особливо в плавках не встоїш. Тіло до води звикло за секунди, а висуватися зовсім не хотілося, тому що при найменшому піднятті мокрої руки за межі води відчувався сильний мороз холодного вітру. Через кілька хвилин озеро вже здавалося теплим, а над водою піднімалася пара. Пливучи в цьому пару відчуваєш якесь дивне ейфоричне почуття. Начебто, на перший погляд, нічого особливого, але як воно заворожує. А найприємніше, що це холодна частина термального озера. Пропливши крізь двері до приміщення, ми потрапили в теплу частину, обрамлену плиткою. Тілом пішов релакс. У теплій воді було приємно-розморливо. Але і це ще не все, далі на нас чекала гаряча частина озера. До гарячого басейну навіть зайти було трохи важко. У гарячій воді розморило на повну. Також у воді треба зайняти чергу і з кожним дзвоном дзвіночка просуватися на одну людину вперед. Попереду нас чекали гідромасажики, при кожному пересуванні вперед масажувалися різні частини тіла. Почувши наш план подорожі термальними джерелами країни, хлопці з пітера люб’язно запропонували притримати для нас місце, поки не пересунеться до початку масажів. Оскільки у них на це озеро 10 днів, а в нас 3 години і треба починати рух до іншої частини країни в термальні печери. За цей час ми смачно перекусили у турецькому ресторані, на території комплексу. Під час масажу в гарячій воді, всі невимушено спілкуються на актуальні теми про температуру води, про лілії, що процвітають, про інші термальні джерела. Бабуся з оркостану побажала нам вдалого маршруту. Треба було рухатися далі. Три години плюхання у воді пролетіли непомітно. Насамкінець ми ще раз зробили коло від холодного до гарячого. Загалом місто Хевіз отримує залік, озеро справило сильне враження. Наступні купальні у нас було заплановано у готелі Геллерт, міста Будапешт.

Будапешт

Тепер з’явилася нагода подивитися столицю не лише вночі, а й вдень😊 По заселенню, я вказав господареві на помилку в букінгу щодо нашого харчування, за що отримав назад 10 євро від вартості. Цей теплий вечір ми вирішили присвятити острову Магрід, який знаходиться на Дунаї у Будапешті. Острів великий і зелений, скрізь бігають бігуни😊 Спочатку ми потрапили у безкоштовний мінізоопарк, побачивши нас лелеки відразу почали демонструвати акробатичні номери, стаючи один на одного. Причому лелека виконувала трюк настільки майстерно професійно тримаючи рівновагу, що я впевнений, якби я став на лелеку, то не зміг би так утриматися. Після зоопарку, пройшовши ряд галявин, ми прийшли до якихось руїн. Звичайно, для когось вони безсумнівно є пам’яткою, але якось вони виглядали надто розваленими. А ось за руїнами на нас чекав японський парк, в якому цвіло дерево схоже на сакуру. Ми дійшли до кінця острова, напевно, за годину, він виявився справді великим. По дорозі назад ми пішли вздовж Дунаю, спостерігаючи за бігунами. Чого їм бігати, якщо тільки прохід островом вже змушує ноги відвалюватися. Тим часом місто включало своє нічне освітлення, а це означає, що скоро вісім вечора і всі кафешки будуть закриті.

Можливо, тому бігуни і бігли, щоб встигнути поїсти. Вечірня краса міста звичайно чарівна. Місто ніби змінюється на інше. Невеликий прохід по набережній Буди для фоточки на тлі парламенту, і ми вирушили трапезувати в турецькі кафешки Пешта, які завжди раді нас прийняти не дивлячись на пізню ніч – 9 вечора. На ранок після виконаного пішого маршруту, ноги просто не могли нормально рухатися, але попереду на нас чекав релакс — купальні в престижному готелі Гелерт.


Релакс

Після озера готельні басейни особливо не вразили. Звичайно, це виглядає красиво, але природна краса сильніша. А ось гаряча вода завжди приємна. Сорокаградусний басейн настільки розслабив усе тіло, що навіть втома та крепатура ніг пройшла. В одному з басейнів можна було плавати чомусь тільки в шапочках.

Хоча я не можу зрозуміти, якщо у мене спина вся волохата, то мені теж потрібна якась шапка на спину, тобто чим волосся з голови гірше, ніж волосся зі спини?))) Ох, як же ми напарилися в гарячих басейни. Хлопець на стійці інформейшен люб’язно погодився залишити до вечора наші речі.

Оскільки проїзд був дуже дорогий, то доводилося годинні відстані долати пішки, заодно і з містом краще познайомилися. Видершись на гору Гелерт, ми оглянули околиці і оком проклали собі маршрут до нашої мети – будайського замку.

Ішли ми приблизно вічність, можливо тому, що не поспішали, але найімовірніше тому, що не в той бік. Оскільки з англійською в місті туго, ми зловили угорця і жестом попросили його продовжити асоціативний ряд “Гелерт хотел, Гелерт хіл, ???” Він у відповідь казав, що щось багато угорською, але ми зловили найголовніше «Будь вар», це й було бракуючою ланкою. Тепер вистачило цієї фрази, щоб у місцевих дізнатися напрям. Дорогою ми натрапили на в’єтнамський ресторанчик і вирішили почати звикати до кухні країни вже за 300 днів. Потім були довгі сходи вгору, і ми досягли мети.

Прогулявшись вуличками старого міста, ми почали цікавитися у туристів, що ще в цьому комплексі можна подивитися. Нам усі розповідали де якісь ще є пам’ятники, а особливо он у тому дворі, так там взагалі мегапам’ятники. Нудьга загалом, суцільні пам’ятники. Зате вулички та види просто прекрасні. Але ми прийшли сюди не тільки за цим, під старим містом розташовувався лабіринт графа Дракули. Про лабіринт ніхто з туристів не знав, а гугл теж нічого розумного про його розташування не видав. Але місцеві, чувши слово «Лабіринт», впевнено показували нам пальцем у двори. Ходячи хвилин 20 різними заворотами ми-таки знайшли двері з відповідною вивіскою і сходами вниз. Ну що ж уперед!

У наступному абзаці розкриваються деталі лабіринту, якщо хочете пережити все, не знаючи деталей, пропустіть абзац. Спочатку в напівтемряві ми ходили підземними закутками, по боках були різні інсталяції на тему королівських сімей. А ось далі світло зовсім зникло, і ми були в повній непроглядній темряві. Уздовж стіни висів канат, за який можна було триматися, щоб коригувати свій маршрут. Крізь густину абсолютної темряви проглядалися елементи в стінах, що майже не світилися. Причому на них погляд неможливо було сфокусувати. Далі почало долинати капання води і ставало справді трохи моторошно. Я найбільше переживав, а раптом так не задумано і просто перегоріли лампочки. Після десятихвилинного блукання по темряві, ми вийшли в напівтемряву. Одна рука була мокра, бо десь у темряві вліз у воду. Карта на стіні показувала, що все тільки починається. На стінах висіли розповіді та факти про графа Дракулу, а з-за закутків почали долинати зловісні звуки. Потім почали з’являтися відрубані голови на списах. З-за повороту почав долинати дитячий хор, за поворотом надгробок і в тумані видніється труна, з іншого боку висить клітка для тортур ув’язнених. Звісно я вирішив влізти в клітку, але варто в неї зайти, як двері за інерцією зі скрипом зачинилися, я з розвороту спробував штовхнути не ті прути і склалося враження ніби я зачинився з кінцями.

Лабіринт справив на нас просто колосальне враження, нам дуже сподобалося, це додало очок до рейтингу всієї поїздки. Вечір ми провели вже в Пешті, на центральній вулиці Ваці. Скрізь суцільні рашкомовні вивіски, що значно знижує почуття закордонної подорожі. Загалом півтора дні є що подивитись у місті. Треба було добре виспатися, бо з самого ранку нас чекав поїзд.

Мішкольц

Поїзд правда вдвічі більше коштував, ніж наші авіаквитки, але там був вай фай, правда тільки в один бік. Пара годин у дорозі, і ми в місті, в якому говорять або угорською, або німецькою, а їхати нам ще з купою пересадок і далеко. У місті був настільки сильний мовний бар’єр, що касир навіть не змогла зрозуміти, що ми хочемо купити два квитки на трамвай, враховуючи, що вона тільки ними й торгувала. Нам треба було дістатися міста Мішкольц-Тапольца і ​​це за іронією було єдине слово, яке ми знали угорською. Кого не питаєш, все, як зомбі, ніхто нічого не може ні сказати, ні показати.


Зомбі хоче забрати моє морозиво

Нарешті один чоловік все ж таки зрозумів нас і показав на трамвай і назву потрібної зупинки на табличці і навіть сказав, що нам треба потім буде «Цвай». Хороша новина була в тому, що за 20 хвилин ми таки змогли з’ясувати маршрут. Погана ж новина була в тому, що із зупинкою чоловік помилився. Загалом після приїзду на зупинку у нас ще випав шанс прогулятися вуличками міста. Місто до речі виявилося красивіше Будапешта, так, що ми жодного разу не пошкодували. Потім ми чекали на цей Цвай хвилин 20 і ще хвилин 30 їхали на ньому. По приїзду, намагалися з’ясувати де купальня у корінних жителів. На щастя по рушнику з пакету, що стирчить, вони швидко зрозуміли і вказали куди нам йти. Отже, ми вже близько до цілі, перекусивши дорогою в парку ми пішли в печерні купальні. Вони були не настільки термальними як усі попередні, зате красиві.


Печерні купальні в Мішкольц-Тапольца

Поплавати у воді серед печерних лабіринтів раніше не доводилося. Найбільше сподобалася печера, в якій була темрява, а на стелі висвітлювалися ультрафіолетом зірки та місяць. На жаль, ці купальні не надто великі, ми там пробули максимум годину. Загалом найефектніші з усіх відвіданих – це озеро у Хевізі. Чого тільки наш фотоапарат за поїздки ще не переживав, буквально пів року тому його заливало бразильським водоспадом, а тепер він плаває з нами в печерних купальнях. Із запотіванням об’єктива спочатку боролися, протираючи його мокрими пальцями, потім пов’язкою з волосся, потім забили. Ось наскільки Canon вміє робити довговічними фотоапарати. Планшет також пройшов бойове хрещення. 

Навколо купалень був чудовий парк, парки ми любимо. Щоби наші речі не вкрали, ми за болівійською традицією попросили незнайому угорку стежити за ними. Тут висновок був логічний, ми поїли в її кафе, вона готує смачно і накладає великі порції, значить хороша людина! Начитавшись інформації з угорських банерів, я з нею навіть зміг домовитися, що ми буквально залишимо на годинку. Гуляючи парком, ми не підозрювали, що найцікавіша розвага цього міста у нас ще попереду. Вдалині з’явилися металеві рейки, що вивертаються в різні віражі, але вони були настільки низько над землею, що здавалося, що це просто щось недобудували. Підійшовши ближче, ми побачили застереження, що катання на бобслеї на ваш страх і ризик. Цікавенько, підходимо ближче, якісь механічні лежаки на рейках та працівник. Воно працює! Сідаю я в бобслей і мене починає трос тягнути рейками в гору.


Бобслей

Для керування є лише ручка гальма. Хм … Їхати в гору кілька хвилин, поки нічого не відбувається. Збоку табличка із попередженням, що на верху вже самостійно все. Доїхала машинка до верху, і трос відпустився. Боб полетів кулею вниз по віражах, швидкість почала рости настільки швидко, що вітром почало обличчя трохи приминати. У потоці адреналіну я хапаю гальмо, працює, але з гальмом не так цікаво. Відпускаю гальмо, швидкість, напевно, кілометрів 70-80 плюс маса тіла, від несподіваної швидкості просто жах нахлинає, реально страх вилетіти. Долетів я до низу, чую десь далеко Дашин крик, через хвилину прилетіла Даша, перша її фраза «Ще?» відповідь «Звичайно!». На друге коло я зібрав усю мужність у кулак і вирішив пролетіти взагалі не гальмуючи. Давно я такого страху екстриму не відчував. Сумарна швидкість була така, що бобслей підкидало і на поворотах утримувався лише завдяки ременю. Тіло не було готове до такого навантаження, після прильоту трохи навіть заколисало.


Лечуууу

Загалом Мішкольц-Тапольцу твердий залік, не так за печери, як за бобслей. Повернувшись до міста Мішкольц у нас було ще пару годин поблукати вуличками. Містечко реально вразило, це щось середнє між Львовом та грузинськими містами. Ми навіть у кондитерку поласувати зазирнули. У містечку панує умиротворення старовини. І лише сучасні трамваї не вписуються у старовинний стиль. До вокзалу пройшлися годину пішки.

Чекаючи поїзда, я підключився до вай-фаю і одразу отримав лист від Візейра. Там був номер броні та фраза про зміни. Оскільки до кінця візи залишалася доба перша думка була «Докаталися Шенгеном». Придивившись у номер броні – полегшало, «Фух, не наш рейс». Але далі події розвивалися гірше. У листі йшлося, що Візейр Україна закривається і квитки до Грузії анульовані, чекайте на повернення грошей. Фішка була в тому, що ці квитки були куплені за 1200 грн (100 $) на двох, на не сезон. Але оскільки Візейр примудрився двічі зрушити час вильотів, ми за своїм повним правом їх безкоштовно зрушили двічі наперед, аж до травня, на самий сезон. Діяти треба було оперативно та рішуче. Але спочатку дорога додому.

Далі була ночівля та ранкова дорога додому. Ми завжди до аеропорту виїжджаємо з дуже великим запасом часу. Цього разу він нам був у пригоді як ніколи. Оскільки доїхавши до потрібної нам кінцевої станції метро, ми з’ясували, що це не той кінець гілки… Загалом у метро ми накатались. Прилетівши до Києва, одразу до телефону та набираємо номер Візейра.

– Юначе, ну ми ж припиняємо літати, що ми можемо зробити?

– Але ж ви у квітні літаєте, а гроші мені ще не повернули, значить ви можете пересунути анульовану бронь на ті дати, коли ще літаєте, правильно?

– У принципі так, а які?

– Нам підходить останній рейс назад.

– Добре, я зараз напишу менеджерам листа, щоб відновили вашу бронь.

За пів години на пошту прийшли нові квитки зі знижкою 18 000 грн.

Цікавий факт про поїздку — місто Будапешт, багатьма місцями схоже на місто Буенос-Айрес.
Отже, 51-м перельотом, 20-ою країною було відкрито перший наш Шенген. Куди далі? Курс на історичну батьківщину!

Інформація про подорож

Дата подорожі: 22.03.2015 – 27.03.2015
Тривалість: 4 повних дня
Авіаквитки: Wizzair, купували по акції за 366 днів до зворотного вильоту
Складність поїздки: 4/10 (середня)