Тільки в понеділок, прилетівши з Литви, трохи перепочивши за звичайними робочими буднями, ми знову вирушили в подорож. З четверга зібрали наш багаж, аж пів рюкзака дрібної ручної поклажі. А вже в п’ятницю знову йшов із тим чудовим почуттям на роботу, коли знаєш, що ввечері з роботи прямо на літак. І знову в Борисполі на нас чекав цей лячний маленький боїнг. Поки проходив онлайн реєстрацію, зауважив, що за Дашею по дефолту не було закріпленого місця, і натомість якась позначка. Замінив позначку на місце та порядок. Тепер до аеропорту можна на годину пізніше приїхати. В аеропорту доки чекали рейс спостерігали як група чоловіків, яка засідала перед цим у кафешці біля гейтів, виносила мозок робітниці на тему «Як це наш літак відлетів без нас, чому я чув, як на last call наші прізвища оголосили лише один раз?!» Потім була кумедна фраза «Що означає дорослі люди? У мене немає годинника!» і фінально добиваюча «Вася, та це гівно, я казав треба поїздом їхати!». Зважаючи на все, хлопці таки поїхали зрештою на поїзді. У наш літак зайшла дівчина, яка кожному розповідала, як їй не вистачило місця в літаку і тому вона чекала до вечора, наступного рейсу. Причому вона це розповідала всім кого бачила. Тут до мене дійшло, що за позначка була на Дашиному квитку. Добре, що пройшли онлайн-реєстрацію. Хоча насправді якби не вистачило місця, то вибрали один із трьох інших напрямків, який світився на виліт в airbaltic. Азія була б якраз. Загалом онлайн реєстрація тут добре зіграла нам на руку. А то пам’ятаю ситуацію в Південній Америці, на першому ж внутрішньому рейсі, коли ми підійшли до місць, то побачили на них жінку, що вже сидить, зі сплячою дитиною і квитком. 

Але повернемось до поточного польоту. Пілот повідомив, щоб готувалися до турбулентності, і він мав рацію, на такому маленькому літаку справді потрібна особлива моральна підготовка. Поки злітали, дві стюардеси сиділи в повністю темному проході, під освітленням червоної лампочки. Мені все здавалося, що зараз вона заблимає і вони вистрибнуть із парашутами. Але на щастя під час польоту ніхто не постраждав. Прикордонники тут були ще суворішими, ніж у Литві. Хоча документи й були в повному порядку, я почував себе ніби школяр провинився перед директором. На відміну від литовців, з латишами якось відразу не склалося у нас. Тільки під час бронювання готелю ми отримали три відмови через те, що у господарів були проблеми з головами. Причому остання відмова готелю з «Миттєвим підтвердженням» була прямо в день заселення. На що техпідтримка Airbnb відповіла що це повністю наші проблеми. Все ж таки це не букінг. Зрештою добре хоч гроші назад змогли повернути. Довелося заселитися на окраїні. І то бронь була під загрозою, тому що картка з якою готель міг зняти передоплату на відмову не дозволяла готелю знімати суму 0 євро і нуль центів, позаяк такі фішки заборонені банком. Після третьої невдалої спроби я зв’язався з готелем і сказав, що розрахуємося готівкою. У відповідь отримав, що вони так і хочуть, просто вирішили зняти 0 євро, щоб перевірити, що я платоспроможний! Ішли ми до нашого готелю від автобусної зупинки майже так само довго, як летіли з Києва до Литви. Але готель дуже порадував заселенням.

.

Шпигунські ігри. Сіквел.

У мене було п’ятизначне число, а в парадному будинку на якому розташовувався готель, на першому поверсі був сейф. Але моє число в ньому не проходило, тому що треба було здогадатися, що в коді не цифра вісім, а латинська B. Здолавши цей нескладний шифр, ручка сейфа загадково повернулася. У сейфі лежав конверт із моїм прізвищем. Що це? Таємне послання геокешерів? А ні, просто ключ від кімнати та коротка інструкція. Гестхауз був затишний. Я собі налив склянку води, але схоже вода була відфільтрована настільки вугільним фільтром, що це вугілля випало у вигляді щедрого осаду. У всякому разі, я себе заспокоював так. До проживання було включено сніданок. Сніданок посів перше місце в історії наших сніданків у готелях. Загалом готель гідно компенсував своє місцезнаходження.

З ранку поки ми дісталися центру, якраз був час початку вже традиційного free walking tour. Гід водив нас 2,5 години з різних пам’яток розповідаючи цікаві історії і час від часу розповідаючи, як радянський союз приїхав насильно «захищати» їхню країну від Німеччини, а заразом скинув їхнього президента і насильно встановив комуністичний режим. Потім, коли в країну увійшли війська Німеччини багато хто дуже радів і зустрічав Німеччину з розкритими обіймами, але, коли радянський союз переміг у черговий раз прийшовши «всіх рятувати», знову було багато смутку. Загалом якось так. Історія двох країн, в яких ми побували за останні два тижні, кардинально відрізняється від тієї, що мені розповідали в школі. І тепер є підозра, що це далеко не єдині дві країни, які «рятував» радянський союз. як нині оркостан рятує східну Україну. 

Рига

Але зараз про Латвію. Пам’яток у Ризі, поза межами старого міста виявилося небагато, та й багато з них не дуже цікаві були. Саме старе місто затишне, але на жаль, дуже і дуже маленьке. Буквально 15 хвилин, і ти його обійшов. Хм, тільки день, а ми вже подивились у столиці все, що можна було) Подивимося, що в них тут із кухнею. Спочатку ми смачно об’їлися на 6,6 євро пельменів у пельменній.

Причому різновидів було на будь-який смак. Потім заглянули до нашої улюбленої мережевої кондитерки Coffe Inn і я з’їв свій улюблений чізкейк із ягідками. Тепер треба було випити традиційний ризький бальзам. Оскільки пляшка ризького бальзаму в Ризі коштувала на три євро дорожче, ніж у Києві, то ми обмежилися сувенірними пляшечками по 40 грам. Бальзам сподобався, на закуску купили цукерок, які теж виявилися із тим самим бальзамом.

Тут якраз зібралася на площі група трубачів і почали оркестром чоловік в 30 грати новорічні хіти. З музикою місто якось більше сподобалося.

Культурно збагатившись ми пішли дивитися, що є ще цікавого, нам сподобався високий храм, зазирнувши усередину, нас уже вели на наші місця, щоб ми послухали хоровий концерт.

Незабаром вийшов хор, а вірніше виходили по одному, і кожному аплодували. Хвилин за 20 таки вийшов увесь хор, і ми продовжили своє культурне збагачення. Через те, що ми вирішили знайти якісь будинки близнюки, які абсолютно не відповідали своїм розташуванням на карті, то старе місто довелося обійти вздовж і впоперек ще рази 3. Потім поки вибрали собі кафешку для вечері, ще довелося двічі пройти старе місто, зате апетит нагуляли. Зважаючи на те, що Даша вирішила скуштувати місцеву страву – кров’янку, то їй особливо апетит потрібен був.

Загалом треба рухатись у наш гест, бо справа рухається до ночі. По дорозі я вирішив заглянути до загального туалету у парку. Відчинивши двері, ми побачили нерухоме лежаче тіло. Я взагалі не знаю, як я заїкою не лишився. Даша аж до сну не могла відійти від шоку. Я ще повернувся перевірити, на щастя тіло просто спало. Але бажання йти до якогось туалету зникло. На противагу шоку ми знайшли мінімісто з кроликами. Кролики в ньому жили в різних будівлях, палацах і міні-парках.

Чоловік гуляв із таксою на повідку. Було видно, як такса страждає від бажання потрапити до цього міста. Поки ми дісталися нашого готелю була вже зовсім ніч. Наступного дня на нас чекала Пугачова, в сенсі Юрмала. Не знаю чому, але ці два слова мені здаються синонімами.

Юрмала

Зображення на фото може трохи відрізнятися від реальності

Їхати треба було потягом хвилин 30. Але зрозуміло, що з усього добирання до культурної столиці найбільше часу зайняла дорога від готелю до залізничного вокзалу. Поки їхали за вікном весь час миготіли соснові ліси і взагалі було не схоже, що тут може бути море. Та й після приїзду в самій Юрмалі, тільки табличка вказувала на те, що тут реально є море. Відразу зазначу, що якщо Рига була така собі, то Юрмала нам справді сподобалася. Вийшовши до зовсім не привабливого білого кольору моря, ми побачили дивну картину – як натовпи групами гуляють від мінус нескінченності до плюс нескінченності вздовж моря.

Та й ми туди ж. Якийсь мужик із металошукачем вишукував золото. Так неспішно мариш собі про щось обговорюючи йдеш, йдеш, єдине що небо трохи на очі давило, а ти все одно йдеш-ідеш. Але в один момент стаєш голодним, і ідилія руйнується. Ми зайшли в тематичний ресторанчик.
У ресторані ми посиділи по-королівськи. На аперитив у нас було філе оселедця та ніжне філе червоної рибки з лимончиком на листі салату. Далі нашу трапезу продовжив суп із фрикадельками у прикуску із традиційними пиріжками. Слідом за супом наші смакові рецептори радували деруни зі сметанкою та ніжні шматочки яловичини, фаршировані сиром Філадельфія, подані з вареними овочами, картопелькою та соусом.

Трапеза була довгою та смачною, в результаті наша благородна високість була ситно нагодована вишуканостями латиської кухні. Не дарма ми так знатно трапезували, адже сьогодні був дуже особливий і значний для нас день – 5 років у сфері тестування.

А тепер питання на 250 000 із передачі “О! Щасливчик!”

Яка з трапез в історії подорожей Андрійка та Даші була найдорожчою?
a) Романтична вечеря на Мальдівах при свічках, включаючи, але не обмежуючись тигровими креветками та напоями;
b) Перуанський обід на вершині Мачу Пікчу, включаючи воду, яка там на вагу золота;
c) Обід у Юрмалі
d) Вечеря у справжньому ресторані на Шрі-Ланці з фрешами з екзотичних фруктів, лобстером, стейком з акули та свіжими овочами.

Я думаю, читаючи цю розповідь, зрозуміло яка трапеза виявилася найдорожчою) Насправді ми єдиний раз дорожче їли тільки на Канарах, тоді чек був на 26 центів більше.
“А що це в чеку за 2,5 євро між стравами заховано?”
“А це так ми приховуємо негласну комісію нашого ресторану” Відповіла з усмішкою наш офіціант.
Далі ми бродили центральною вуличкою і проводжали захід сонця на березі річки.

Однією з цікавих розваг у Юрмалі є лісопарк. На території безліч цікавих гойдалок.

Причому механізми багатьох із них я раніше не зустрічав, а також канатні лази і все це безкоштовно. Ми з Дашею на швидкість підіймалися на вершину канатної піраміди, Заєць виявилася спритнішою.

Надурілись на гойдалці, а потім вирушили на оглядову вишку, з якої створювалося відчуття, що Латвія це суцільний ліс. Вже зовсім темніло. І треба було повертатися до Риги. Чесно кажучи, в Юрмалі так було добре, що в Ригу взагалі не хотілося, а ми навіть не підозрювали про те, яку пригоду нам заготувала на вечір столиця.

І знову Рига

Поблукавши трохи центром з обов’язковим відвідуванням coffe inn і чізкейком з ягідками. Наступне завдання було потрапити до центрального ресторанного комплексу Лідо, який знаходився далеко від центру. За накатаною схемою, на карті поставили мітку GPS і пішли у довгий піший маршрут.

Спочатку закінчилося старе місто і були просто непривітні нескінченні вулички. Далі почався московський район, який м’яко виглядав загрозливо і безлюдно, але чому тут дивуватися. Чим далі ми йшли, тим менше вірилося, що попереду на нас чекає триповерховий ресторан місткістю на 2000 осіб. Ми заглиблювались у якісь нетрі. Через пів години ходу вже було бажання не в ресторан потрапити, а просто вийти з цієї історії цілими) Чим ближче до точки, тим все похмуріше. Біля мітки була велика розв’язка з мостами, і ми не відразу пішли правильною дорогою, у результаті ще й неосвітленими проходами прогулялися. Але коли ми точно визначили куди йти, а за поворотом була суцільна темрява замість ресторану, вже якось зовсім стало сумно. Але ж не може GPS брехати. І от я захоплено сказав “Ми на місці!”

Перед нами була ніби центральна Індія. А на місці де має бути ресторан стояв похмурий будинок без світла. Почався дощ… На щастя вулицею йшла жива дівчина, що вигулює собаку. Це була перша людина, яку ми бачили за останню годину. “Звичайно є ресторан, до нього треба йти ще 50 хвилин! Он через ті мости”. Виявляється, що вулиця, на якій був ресторан, була не одна. Ми були на “Малій” вулиці, а треба та, що в іншій частині міста і не “Мала”. Сіли у трамвай, ми поїхали до зупинки, яка так і називалася “Лідо”. Дівчина нас ще попередила, “Коли ви вийдете на зупинці там здаватиметься, що немає ресторану, вам треба буде пройти прямо в темний провулок!” Яке все зловісне у них ночами, але що нам темні провулки після пройденого маршруту. Ресторан був як куточок раю, особливо після виконаного маршруту. Він був справді великий та тематичний, що складався з трьох частин Лідо-паб, Лідо-фуршет, Лідо-ресторан.

Ми обрали другий варіант і продовжили наш бенкет, згадуючи як 5 років тому я виконав своє перше завдання “Познайомитись з сайтом банку аваль, і написати тест-кейси” У мене тоді була найкраща начальниця та проджект-менеджер за весь мій поточний досвід. Вийшовши з ресторану, нас уже зустрічав діамантовий пил, що летить з хмар. На території ресторану було також багато цікавості та гарна ялинка, яка була в рази розкішною, ніж та, що у центрі. До речі, у центрі було багато ялинок. Насолодившись красою розмаху ресторану, ми попрямували у бік готелю. GPS, що ніколи не підводить, показав, що відстань напролом відносно невелика і в пішій досяжності, але рекомендований маршрут був набагато довшим. Але напролом начебто логічніше буде, лише треба перейти велику залізничну розв’язку. Дійшовши до розв’язки, ми виявили відмінний неосвітлюваний довгий міст, який вирішував наше завдання.

Ідучи мостом, з його іншого кінця почали бути чутні розмови якихось пациків. Цілком нормальна ситуація, якісь пацики об 11 ночі стоять собі на залізничному мосту спілкуються. За порадою дружини я розправив плечі і набрав повні груди повітря, щоб здаватися ще неосяжним, планшет на всяк випадок сховали. Коли проходили повз них, один одному каже “250 тисяч!” і якось так зловісно сказав йому, що аж ніяково стало. Спустилися мостом у темряву хоч око виколи. Пацики залишилися на горі. Тепер якщо зрізати трохи через парк, з якого височіли багаторічні ялинки, то до готелю буде зовсім недалеко. Вхід у парк був огороджений парканом, а за парканом час від часу виднілися свічки та могили. Ми вирішили не зрізати через парк. А просто 10 хвилин йти вздовж цього спокійного місця. Причому один раз назустріч ще хтось брів, його хода і хитання було як у зомбака. Я висловив свою теорію, та якось невдало голосно, добре хоч від зомбака по щах не зловив) Зрозуміло, чому нас хлопці не чіпали, вони вирішили, що ми божевільні. Вийшовши за межі цвинтарної зони, ми вже йшли світлішими вуличками, а за нами вештався якийсь мужик. Але на щастя хвилин за 20 ходьби наші дороги з ним розійшлися. Коли ми дісталися своєї кімнати, ми закрили все на два замки і перейшли в режим релаксу. Як не дивно, але цього разу GPS був дійсно правий, пропонуючи інший маршрут. Але, як на мене, то з пригодами цікавіше було. І знову те почуття, коли лягаєш спати в одній країні, а вранці вже будеш у себе на роботі. 

Якщо в Латвію ми летіли на маленькому боїнгу, то назад ми взагалі летіли гвинтовим літаком, набагато довше за заявлений час. Спочатку ми міцно спали. Потім я під час польоту примудрився зловити GPS і побачив, що ми пролетіли Бориспіль і летимо далі… Мама теж спостерігала за нашим польотом через flightradar24, виявляється, ми пропускали Стамбульський рейс і пішли на кільце. 
Насамкінець хочу сказати, що Латвія сподобалася менше ніж Литва, не така затишна, проте в Юрмалі було прикольно.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 11.12.2015 – 14.12.2015
Тривалість: 2 повних дня
Авіаквитки : Airbaltic
Готель: Бронювали на Booking
Екскурсії: Всі самі, пішки
Візи: Самостійно отримували для Іспанії.
Складність поїздки: 2/10 (легко)

Витрати на двох
Авіа: 227 євро Київ-Рига-Київ
Проживання : 54 євро за три ночі зі сніданками
Поїзд : Рига-Дзінтарі-Рига (Юрмала) 8 євро
Всього, включаючи всі описані витрати: 381 євро