Це був свого роду корпоратив одного з форумів у який проходив у Вірменії. Організовано все було на найвищому рівні. Ми ще ніколи не бачили, щоб все було продумано до найдрібніших деталей. Поїздка до Вірменії чимось була схожа на подорож у часі, у роки СРСР. А люди живуть у цій країні такі ж добрі як і ланкійці, що дарує масу позитивних емоцій. Добиралися ми туди довго, через оркостан, зі зміною аеропорту. І ось, сорокаградусна країна нас ласкаво зустрічає своєю гостинністю, причому сорокаградусна в всіх сенсах) Для того, щоб місцеву валюту переводити в долар, треба було використовувати невелику арифметичну формулу (ціна/(1000))*2+2. Біля сидіння в літаку знайшов монетку “Легенди Алтаю, Золота баба”. З цього й почалися наші пригоди.

Фабрика килимів

Килимів тут було ще більше ніж у Тунісі. Причому деякі були настільки старовинні, що було страшно торкатися. Тут проходило наше перше застілля, на якому шеф-кухар при всіх готував свою фірмову страву у вигляді гори Арарат. Серед місцевої їжі – велика кількість сирів. Вірменські застілля були кожні 4 години. Годували так, що всі за поїздку щонайменше по кілограму у вазі додали.

По всьому нашому маршруту країною для нас були заховані літери вірменського алфавіту. Для отримання кожної літери необхідно було виконувати завдання квесту. На фабриці килимів нам необхідно було збирати з пазла великий візерунковий килим. Завдання було неможливо складним у зв’язку з тим, що візерунок завжди повторювався з невеликими змінами. Після закінчення килимових пригод ми поїхали на озеро Севан.

Озеро Севан

Озеро нас зустріло черговим вірменським гулянням, причому всі страви були зовсім іншими, не такими, як на першому застіллі. Гастрономічний тур був у розпалі. Під час трапези наш ресторан несподівано поплив разом із нами, і ми досліджували простори озера. Для отримання чергової літери потрібно було заспівати в караоке вірменську пісню. Моя команда співала грузинську, але це теж прокотило. Причому слова ми посилено вивчали кожен по фразі. Ми її настільки часто повторювали, що фраза «Папа лізе к Сап» вже звучить як рідна. Згодом були заводні Вірменські танці. У Вірменії знаються на танцях) Застілля затяглося до глибокої ночі, після якої більшість народу вирушила на відпочинок. Оскільки нам з Дашею спати не хотілося, ми вирішили і іншим не давати. Жертвою виявилися кімнати Архі та Романа, який несподівано виявився Валерою. Буває ж, знаєш людину вже 4 роки, скільки історій спільних було, а вона одного дня виявляється Валерою. Грали ми у народну гру «Я». Через годину гри від сміху боліли щелепи і животи, а в одного навіть голова, стеля виявилася зрадливо низькою. Серед ночі ми все-таки лягли спати.

Ранок почався з тисячі зірок, що сипалися з моїх очей. Це була чергова низька стеля. Якийсь готель для низьких. При першій спробі підвестися з ліжка я навіть не встиг до кінця очі відкрити, як знову в ній лежав. Перед продовженням подорожі необхідно було виконати невеликий ланцюжок завдань, під час яких я випадково знайшов кимось втрачений мобільний телефон. Це вже приблизно 5-й повернутий телефон. В одному із завдань треба було знайти код у машині, яку ми успішно переплутали і напали на чужу незачинену машину, шмон їй влаштували такий, що поліція б ніколи не влаштувала. В іншому завданні ми з бочок і дошок споруджували пліт, щоб вирушити до моряка в озері, який насипав нам живих раків на пліт, коли ми до нього підпливли.

Гегард та каньйон

Попрощавшись з бірюзовою водою озера ми вирушили в печерний храмовий комплекс Гегард. Храм висічений повністю в скелі, що освітлюється тільки природним світлом, все це на тлі мальовничих гір і гірської річки. Храм залишив настільки сильні враження, що тепер в Йорданію захотілося ще більше. Думаю, що це одне з найважливіших місць для відвідин Вірменії. На верхньому поверсі храму на нас чекав професійний хор, який співав нам вірменські пісні а капела. Музику робили за рахунок голосу. Пейзажем неможливо було насолодитися. Далі нас повезли у бік гігантського каньйону. Дорогою була зупинка біля обсидіанових гір. Обсидіана було стільки, що я боявся, що деякі форумчани будуть мати надлишкову багажну вагу в літаку)))

Перед початком спуску нас пересадили на позашляхові вантажівки, і тут почався повний екстрим. Вантажівки мчали вниз серпантином, а фани, що стояли в кузовах, міцно трималися, щоб не вилетіти в урвище.

Було дуже весело. Після приїзду нас зустрів п’ятизірковий молодий Арарат. Після детального знайомства з ним і пари гарних вірменських тостів, до компанії підключився його старший брат – 7-річний Арарат. На автепаті прийшов їхній десятирічний дідусь і все стало зовсім розслаблено. Кудись текла річка, всі як естети на камінчиках сиділи з келихами, згадували як 4 роки тому Заазич «всіх крутив», потім ще щось згадували, але якось воно у розслабленому тумані все було.

Потім ми брали участь у створенні вина. Поки грала жива музика, наші та не наші дівчата босоніж давили у тазах виноград. Сік тік струмками, радість та веселощі не припинялося. Для отримання чергових букв вірменського алфавіту необхідно було виконати будь-яке бажання водія. Водій побажав гарної Вірменської пісні. Моїй команді це була не завада, особливо після дегустації. «Ун Сірун, Сірун!».

По дорозі назад у вантажівках почався треш ще той. Через те, що вгору вантажівки розвивали швидкість ще більше, ніж їхали вниз. На нерівній дорозі весь час підкидало всіх до країв кузова. Попереду їхала друга команда, яку було ухвалено тверде рішення закидати горіхами. Коли вантажівка проносилася на повній швидкості через низькі дерева треба було не тільки пригнутися, щоб не отримати гілкою по лобі, а й хапатися за горіхи, щоб поповнювати боєприпаси. Друга команда почала кидати горіхи у відповідь, які не долітаючи летіли в нашого водія. Боротьба настільки кипіла, що в одному місці провід, що висить, всі побачили в останній момент і ледве встигли пригнутися. Наша вантажівка проїжджала вздовж унікального природного явища – кам’яних кристалів базальту.

Масивні шестикутні стовпи у вигляді призм звисали зі скель, які були ними й утворені. Їхали всі з відкритими ротами. Навіть доводилося переставати закидати суперників горіхами, погляд не можливо було відвести. Хвилин за 30 наші вантажівки досягли автобуса, і всі відмивались у вуличному фонтанчику після нелегкої дороги. Автобус нас завіз до ресторану що знаходився на території саду.

Весілля

Жив був маленький хлопчик Андрій, який любив гратися з паличками, одного разу він зустрів дівчинку Дашу і домовилися вони, що колись одружаться. Все це дійство відбувалося на тлі Вірменської пісні, яку під живу музику виконували вокалісти. Тамада вела весь перформанс. У 40 років Дар’я шукала собі нареченого і знову зустрілася з Андрієм. Почалося справжнє вірменське весілля, з обрядами, костюмами, танцями, піснями та традиціями. У нас тут же утворилися з форумчан батьки, священик, вірменин, який мав завадити весіллю, сестра з Європи (поза сценарієм) та інші персонажі. Весілля відгриміли на повну. В останній дії у нас уже було семеро синів і дочка, а нам було по 80 років… Ех.. незабутній вечір, наче ми по-справжньому втретє раз одружилися. Після бурхливого весільного гуляння серед ночі готель привіз нас до столиці – Єреван. Цієї ночі вже не вистачило сил продовжувати гуляння.

Єреван

Поснідавши ми вирушили на квест у центр міста. Серед квестових завдань були такі, де потрібно було знімати перфоманс-відео. У результаті “канал Арарат” брав інтерв’ю у випадкового вірменського перехожого – мене. У пошуках місцевих визначних пам’яток допомогли не стільки місцеві жителі, скільки англомовні туристи. Якщо місцеві жителі були твердо впевнені, що вони в місті не мають пам’ятника коту, то турист швидко зрозумів і розповів, як пройти до пам’ятника. За три дні вірменський акцент настільки звикся, що навіть між собою ми говорили з вірменським акцентом, а коли я зловив чергового дідуся, щоб дізнатися де наступна пам’ятка, то вразив його своєю чистою промовою вірменською. На мій подив дідусь відповів рашистською недомовою, хоча було видно, що він схвильований моєю промовою. Облазивши весь центр за кілька годин квесту, ми вирушили на обід у ресторан у центрі міста. У офіціантів були настільки дорогі піджаки, що здавалося, ніби всі твої девайси разом узяті стільки не коштують) Під живу музику як завжди смачно поїли. У гостинному дворі була картинна галерея і майстер-клас з ліплення з глини, а також нагородження активних форумчан за підсумком року. Тепер хеш-тег форуму красується виліпленим із глини. На прощання ми всі заспівали чергову вірменську пісню та вирушили до Аеропорту.

Дорога додому

Своєю гостинністю країна відзначилася навіть в аеропорті. Помітивши в мене воду, офіцер прикордонної служби ввічливо попросив її випити. Я розповів офіцеру про те, що він живе в дуже добрій країні і розповів йому історію, що трапилося, коли у мене помітили воду на пересадці у Франкфурті (Нагадаю, що скандал тоді мало не дійшов до виклику самого канцлера), на що офіцер всім дозволив проносити воду. У дьюті фрі консультант нам намагався розповісти, що коньяк Арарат не такий крутий, як їхній якийсь «трахтенберг» чи якось так. А в посадковій зоні на нас чекав великий червоний рояль, за яким кожен охочий зіграв експромт. Великий і малий Арарат прощався з нами в променях сідаючого сонця і незабаром загорнувся сутінками. Закінчувати подорож ніколи не хочеться особливо якщо прилітаєш одразу на роботу.