У цьому оповіданні ви разом з нами вирушите на чарівному маленькому поїзді високо в гори, нескінченно багато милуватиметеся квітучими сакурами, їстимете багато смачної, хоч і віртуальної їжі, радітимете норвезьким краєвидам на вершинах засніжених гір, а також проживете різні сезони року за один день! Ми вирушаємо до Сербії!

Небагато радості за Скайап

Колись МАУ були нашими фаворитами зі своїми лоукост тарифами, я вже думав, що ті часи не повернуться, але тут Скайап дуже вдало почав розвивати свою компанію. Квитки до Сербії коштували 3248 грн на двох і для цього навіть не потрібно було чекати рік, на початку березня купили, у середині квітня відлетіли. Базовий тариф включає велику ручну поклажу розміром 9 кг і головне, працює колцентр, де оператори володіють інформацією з нюансів здачі ПЛР для кожної країни. Я переживав, що буде позитивний ПЛР тест і накриється поїздка, але дівчина мене заспокоїла, сказавши, що у разі позитивного ПЛР, Скайап дозволить поміняти дати. Я нескінченно ціную таку клієнтоорієнтованість під час пандемії, сподіваюся ви ніколи не зіпсуєтеся і нас завжди радуватимете.

Белград

Уся радість поїздки почалася ще з аеропорту, це був рідкісний виліт, який просто серед дня. Оскільки в нас за картками активована лаунж зона, то ми в аеропорт приїхали зовсім заздалегідь. У результаті в лаунжі ми просиділи на порядок довше, ніж тривав весь наш переліт. Та й взагалі я перед Сербією трохи боявся, що лаунж зона це і буде найяскравіша подія з подорожі. Мені саме слово Сербія якось звучало не радісно, ​​не знаю навіть чому, якась асоціація з дитинства. Але зараз, після поїздки, це слово у мене викликає почуття чарівності та затишку. Летіли ми в невеликому та напівпорожньому літаку, переліт тривав менш як дві години, пролетів непомітно. У самому аеропорті все пройшло дуже швидко.

Штамп у паспорт, зняли гроші, вийшли на вулицю та за 7 хвилин під’їхав міський автобус. В автобусі розрахувалися пейпасом з телефону і через 40 хвилин ми у місті, яке поступово огортається у червоні промені вечірнього сонця. Заселилися у наші затишні апартаменти та пішли до однієї з головних пам’яток – замку. Тут ми вперше зустрілися з сербською сакурою, це були дерева середнього розміру, густо всипані рожевими квітами.

Дерева росли на невеликому бульварі, з іншого боку бульвару за столиками сиділи люди, насолоджуючись вечірнім небом. У повітрі ширяла романтика.

Територія замку досить велика, вистачить на всіх, хтось на галявині грав на гітарі, хтось релаксував на лавочках, людей було чимало, їх усіх поєднувала атмосфера релаксу, серби вміють відпочивати. Як же добре, коли місто так заходить із першої хвилини.

Ми приєдналися до проводів вечірнього сонечка і разом з усіма розчинилися десь у повітрі з останніми променями сонця. Який чудовий і теплий вечір, але прогноз погоди показує, що потрібно насолоджуватися цим вечором на повну, бо завтра буде протилежний. Ми гуляли центральною пішою вулицею, людей тут було незвично багато, таку кількість я вже давно не бачив на одній вулиці. Серби якось не надто паряться щодо карантину, принаймні у нас склалося таке враження.

Що мені подобається в подорожах під час карантину – кількість людей на визначних місцях, здебільшого вона негативна. Коли ми дісталися однієї з головних туристичних вулиць у районі Скадарліє, то там взагалі нікого не було. Але, на жаль, причина була в тому, що вулиця була перекопана та вся у ремонті. З іншого боку, чому дивуватися, кандидат на вступ до Євросоюзу, а там постійно все перекопано і в ремонтах. Я в жодному разі не кажу, що це погано чи добре, але це так, кумедний факт. Але ресторан Zavičaj Skadarlija нас дуже порадував. Було смачно, затишно та подача страв була в автентичному посуді. Що стосується сербської кухні, вона виявилася дуже схожою на чорногорську, а ми безперечно вважаємо її однією з найкращих.

Що притаманно всім сербським ресторанам – великі порції, багато м’яса, низькі ціни. За розміром порції такі, що ми на двох зазвичай замовляли одну першу страву, одну другу страву та простий салат, цього вистачало щоб нам з Дашею наїсться. Можна припустити критичну помилку, замовивши дві основні страви на двох осіб. При цьому Серби всі звичайної статури, зовсім не товсті. Мабуть, хочуть розгодувати всіх туристів, щоб потім перемогти в конкурсі стрункості. Найцікавіший факт – це наш середній чек. Найдорожчий був приблизно 1600 динар (17$), але іноді наша трапеза обходилася 400 динар (5$) і рекордно низька 200 динар (2,05$).

Не завжди був час і сили на ресторан, тому завжди можна було купити два великі шматки піци та повноцінно поїсти. Вартість одного великого шматка близько долара. Або зайти на перекус у «пекарю», тут на тебе завжди чекають буреки та сербські солодощі. За солодощами Сербія так само приємно здивувала, їхня фішка – смачний крем. Загалом, підрезюмую – Сербія відмінно підходить для гастрономічного туру. Після щільної вечері ми мали набережну для вечірньої прогулянки. Потрібно якось спалювати калорії. Набережна тут зроблена на славу. Вже час би лягати спати і набиратися сил перед складним маршрутом, але хочеться гуляти і гуляти, який чудовий день, яке чудове місто! Фінальні ноти романтики вніс червоний клен, на милування якими ми раніше літали до Японії.

Я думаю, років через 10 у Японії буде сильний конкурент з кленів та сакур. Може, навіть за технологічним прогресом, але це явно не зараз. Архітектура і транспортна інфраструктура тут дуже відстає. Будинки ми тут бачили найфантастичніших форм та архітектурних рішень, але, на жаль, з погляду радянського союзу. Мені навіть важко уявити, як це колись мало будоражити чийсь погляд. Зараз залишається тільки гадати, чому ця будівля саме такої радянської форми, що була в задумі автора. Але оскільки нам тут не жити, було дуже цікаво відкривати подібні “шедеври”. З транспортною структурою проблема в тому, що немає сайтів, де ти можеш купити квитки на автобуси онлайн, принаймні ми таких не знайшли і те саме стосується їхнього розкладу в інтернеті. Єдине місце, де ти точно зможеш дізнатися куди і коли відправляється автобус це автовокзал, але на автовокзалі Белграда касири щоразу нахабно намагаються обманути на решті. На щастя, це єдина ложка дьогтю у бік Сербії, у всіх інших відносинах з погляду туризму та самих мешканців – все супер!

Баїна-Башта

Це не сакура, але таких дерев теж багато.

Я зазвичай довго засинаю, але, мабуть, організм готувався морально і відключав мене миттєво. З самого ранку ми поїхали чотиригодинним автобусом в іншу частину країни. Першу частину дорога була досить звичайною, хіба що проїжджали робітників, які щось їли, цей факт забавний тим, що коли ми їхали назад вони теж їли. Але воно і не дивно, коли в країні стільки смачної їжі – треба їсти! Перед в’їздом у гори була довга зупинка, якраз для трапези оладками, які Даша спекла нам у дорогу ще в Києві. Це взагалі крута тема, якщо в тебе в поїздці одні апартаменти без сніданків, то запас сирників чи оладок заощаджує багато часу. Далі дорога пішла значно цікавіше, це були високі гори, з яких відкривалися шикарні краєвиди на дрібні поселення та містечка в долині, єдине, що напружувало це кількість снігу, якого ставало все більше і більше, а внизу так взагалі було видно, що дощ збирається. Ще вчора ввечері, коли ми гуляли, я дивився на ясний місяць і просив його продовжувати бути ясним і далі, але все було марно.

Так, ми під’їжджаємо, треба буде вийти з автобуса раніше, біля знаменитого будиночка на воді. Після цього до міста буде пішки кілька кілометрів. Тільки ось проблема, тут уже ніхто не говорить англійською. Ми людей розуміємо, вони нас – ні. Завжди можна спробувати вгадати як буде слово сербською, але, якщо помилишся хоча б в одній літері, тебе не зрозуміють. Ми довго намагалися пояснити водієві, що нас треба висадити біля будиночка. Хтось все-таки перевів йому, ніби ок. На під’їзді до будиночка пасажири та водій почали показувати нам у віконце, мовляв, дивіться якийсь гарний. Але нам треба вийти. Тут уже перекласти ніхто не зміг, слова стоп та фініш теж були безсилі. Водій розумів, що від нього чогось хочуть два пасажири, але що саме вони можуть хотіти навіть не здогадувався. Мова жестів тут теж зазнає фіаско, одним словом, Бразилія номер два. У пасажирів і водія розпочався справжній брифінг сербською. Видно було, що хтось йому жестами показує, що ми хочемо вийти, але водій явно не згоден, що взагалі комусь може бути потрібна зупинка. Давай мужик, переконай водія! Інакше нам доведеться зайвих два кілометри пиляти. Потім водій таки зупинив і відчинив двері, але, схоже, все одно був упевнений, що ми виходити не збираємося. За автобусом на нас чекала смарагдового кольору річка і той самий будиночок.

По той бік річки розташувалася Боснія та Герцеговина. Вона була так поряд, але ніяких відкритих кордонів поряд не було.
Подивившись на будиночок, ми вирішили поїсти в одному з двох ресторанів. До речі, ресторани в Сербії потрібно вибирати за рівнем густоти сигаретного диму всередині, одразу згадалася приказка «дим хоч сокиру вішай». Ми вибрали “Дві липи”, бо там була небачена розкіш – зал для некурців. Рішення поїсти біля будиночка на воді було справді вдалим, оскільки єдині два ресторани у всьому місті знаходяться тільки тут на околиці, у самому місті лише кафе та фастфуди. Хоча фаст-фудам варто віддати належне, вони тут шикарні!
Наш обід складався з чевапі, салату та супчику з телятиною. Чевапі це щось на кшталт маленьких плескавиць, тільки іншої форми)

Єдина проблема ресторану – сербське меню, але працівники швидко адаптуються під клієнтів. Після складних спроб дівчини-офіціанта пояснити англійською, що це за страви, ресторан наступного дня вже зробив меню англійською. Як же нам було смачно! Тепер ми сповнені сил, починаємо наш маршрут. Спочатку з речами два кілометри до апартаментів. Потім 6 кілометрів пішого маршруту у бік монастиря Рача.

Уся дорога супроводжувалася стабільним дощем. З цікавого по дорозі ми зустріли саламандру, від раптової зустрічі серце ледь не встало від жаху.

Потім вдалині була схожа гора на китайські гори “Аватар”.

І, власне, сам монастир. Виглядає справді красиво.

Як тільки ми увійшли на територію, до нас одразу ж прибігла кішка, яка стала нашою найкращою подругою – не розлий вода. Вона нас тут чекала, з такою радістю нас коти ще не зустрічали. Як виявилося, найцікавіша частина маршруту на нас чекала за монастирем. Там тече річка, якій штучно змінили русло і основну частину води пустили закритою левадою. Прогулянка прямо по леваді надзвичайна і мальовнича.

Ми розуміли, що чим далі ми зайдемо, тим довше повертатиметься, але очі казали: “Давай! Уперед! Ще далі!” Всю красу та затишність обстановки фотографія, на жаль, не передасть, тут лише один спосіб – це відчути, прилетіти та прогулятися. Поки ми не дійшли до кінця, не змогли зупинитися, це додає до маршруту до двох кілометрів.

Зважаючи на все, русло річки тут змінили для видобутку електрики, але водяні лабіринти, які тут для цього звели, треба бачити на власні очі. Бувало навіть таке, що частина річки тече природно прямо, а частина містком її перетинає перпендикулярно. Логіку цих каналів ми зрозуміти не змогли.

Зате було, що обговорити по дорозі назад. Коли ми нарешті дійшли до міста, у нас уже відвалювалися ноги, але ми хотіли поїсти в затишному ресторані, не знаючи, що їх тут немає. Пошуки їжі тривали близько години, поки власник одного з кафе не пояснив нам, що або ми йдемо два кілометри до будиночка на воді, або йдемо до сусіднього фастфуду. При думці про те, що ще два кілометри потрібно кудись пиляти мене зовсім вибила з колії. Тому у фастфуді ми собі замовили два гігантські шматки піци та бургер з великою плескавицею. За все це ми заплатили приблизно 400 динар (4,1$). Було не менш смачно, ніж удень у Липах. А зараз ми сидимо із сухими ногами у наших тематичних апартаментах.

Апартаменти я охарактеризував як арт-об’єкт, схоже раніше це був ресторанчик, а зараз це затишне містечко.

Мокра Гора

Ось тепер починається справжнє диво. Ми прийшли вранці на автобусну станцію, але касир нам повідомила, що до Мокрої гори треба їхати таксі, хоча вчора вона ще була впевнена, що треба їхати двома автобусами. Зловили таксиста, він погодився нас відвезти за 2000 динар (20,5$), до речі за лічильником тариф був би вищим. Дорога займає хвилин сорок, але яка дорога! Ми піднялися високо в гори, у самі хмари. Вже засумували, що все буде затягнуте туманом, але сербська казка, на те вона і казка, в ній у головних героїв завжди все складається. Спочатку ми піднялися в неймовірно засніжений ліс, кожна гілочка, кожен сучок був покритий снігом. Це справжнє чорно-біле царство.

Таксист з радістю зробив зупинку, щоб ми насолодилися зимою в дрімучих лісах. Це була справжня зимова зима.

Проїхавши буквально хвилин десять, ми заїхали в тунель, коли виїхали побачили, як під сніговими покривами пробиваються тисячі фіолетових розквітлих квітів, ми їхали справжньою весною, тепер пейзажі були рожево-білі, зима вже десь позаду, насолоджуємось весною! Але ось черговий тунель, що далі?

А далі осінь, все затягнуте густим важким туманом. Зупинятись тут зовсім не хотілося від такої вологи можна миттєво промокнути і буде холодно, даєш наступний тунель! Тим часом лічильник якраз дійшов до цифри 2000, і водій його відключив. А за наступним тунелем нас чекала знову весна, але вже зовсім пізня, снігу було все менше і менше, повітря повністю прозоре, видно оповиті туманами вершини гір. Ми вже були зовсім близько до нашої точки. Чоловік нас висадив біля невеликого туристичного тунелю та сказав, що до поїзда треба пройти саме ним. За тунелем нас чекала вже весна у всій своїй красі, яскраво квітучі дерева, соковита трава і той мініатюрний поїзд, на якому ми зараз вирушимо в подорож.

Шарганська вісімка

У середині квітня поїзд вирушав двічі на день, о 10:30 та о 13:30, розклад можна дізнатися по телефону з інтернету, навіть можна за день забронювати собі місця. Квитки коштують по 1000 динар (10,3$).

Місцевість дуже нагадує Японію. Вранці туристів було небагато, на чотири вагони людей двадцять. Поклали сумку у вагоні, а самі зайняли місце біля поручнів між вагончиками.

Вирушили! Починається наша півторагодинна подорож місцями фільму Кустуріці «Життя як диво». Потяг піднімається все вище і вище в гори, його дорожні колії формують візерунок вісімки, звідси і назва Вісімка.

Атмосферу поїздки дуже додає провідник, який ходить між вагонами, розповідає цікаві факти і всім своїм добродушним настроєм вносить у цю поїздку затишок та тепло. Найцікавіші місця, як на мене, між вагонами та на балкончику в кінці останнього вагону. Спочатку було трохи страшно стояти між вагонами, коли поїзд в’їжджав у темні довгі тунелі.

Але потім ми стали настільки сміливими, що навіть між вагонами переходили практично у повній темряві. Поїзд піднімався все вище й вище, тут була весна, погода ясна, видно далеко в далечінь, фіолетові квіти вже густо встеляють гори зовсім без снігу.

Поїздка до кінцевої станції у горах зайняла 45 хвилин, туди поїзд їде без зупинок. По дорозі назад поїзд робив фотозупинки в місцях з панорамними майданчиками.

На одній із зупинок у нас було 30 хвилин. Ми скористалися можливістю і полізли ще вище в гору в пошуках цікавих панорам. Тут якраз невеликий трекінговий маршрут.

Витівка виявилася вдалою! У нагороду ми отримали чергову панораму з високої гори на нижчі пагорби, а також один з тунелів поїзда.

На станції також є ресторанчик і можна собі купити каву в дорогу назад. У поїзді вже були всі познайомлені та їхали як одна велика родина. Обмінюючись досвідом мандрівок у ковідні часи. Цей поїзд у подорожі Сербією повинен входити до списку “must see!” І як тут пощастило з погодою!

Національний парк Тара

Такс, ми знову на станції Мокра Гора, на денний поїзд видно, що збирається набагато більше людей. Добре, що ми приїхали ранковим. Далі у нас за планом Село Кустуриці, і треба з’ясувати, коли найближчий автобус, щоб рухати далі за маршрутом, а найближчий автобус через 4 години… Приїхали. Але ж яка це казка без щасливого продовження? Біля нас зупинилася машина, де чоловік поцікавився, куди ми зібралися. В село йому їхати не треба було, але він може нас підкинути в якесь місто, якщо нам потрібно. Я поцікавився який у нього маршрут, він збирається об’їхати машиною весь природний заповідник “Тара”. Ми миттєво передивилися свої плани, я запитав чи не буде він проти, якщо ми приєднаємося до його маршруту, він з радістю погодився, і ми одразу вирушили в подорож! Нашого нового друга звуть Макс, у нього зараз велика одинадцятиденна подорож Сербією. Вперед за пригодами з Максимом! Перша зупинка у нас була знову ранньою весною, де прекрасні квіти пробивалися крізь поклади снігу. Ми вже почали сприймати постійну зміну сезону протягом одного дня як належне. Тепер ми спустилися в пізню і навіть сонячну весну, до однієї з найкоротших річок світу — Врело.

Її довжина всього 365 метрів, а починається і закінчується ріка чудовими водоспадами. Сама річка впадає у смарагдову Дрину.

Кольором другої річки можна милуватися вічно, та ще й під пісні місцевих пташок.

Другим важливим пунктом відвідування були стечки, це з надгробки 14-15 століття, які занесені до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Макс має одну з важливих цілей подорожей — відвідування об’єктів ЮНЕСКО по світу. Ще кілька годин тому я навіть не підозрював про ці стечки, а тепер ми в них стаємо експертами. На маршруті було лише два місця з такими надгробками, друге у Макса було відзначено прямо на території будинку сербського дідуся. Але ж не пропускати через це тепер об’єкт ЮНЕСКО. Ми пішли шукати на дачі у діда кам’яні надгробки, але знайти їх не вдавалося, потім вийшов невдоволений дід і жестом вказав, що ми маємо звалити з його дачі. Але ми ж не можемо ось так взяти і здатися, мабуть, дідусь і сам не знає яке у нього багатство на території, або ж навігатор помиляється. Ми все ж таки вирішили докопатися до істини, добре вивчивши дачу незадоволеного дідуся, з’ясували, що надгробків справді у нього немає. І я боюся уявити скільки ще туристів так помилилися, дідусь, мабуть, ненавидить вже цю всесвітню спадщину, яка обрушилася на його дачу. У результаті битва між сербом і міткою навігатору закінчилася на користь корінного жителя, стародавні стечки опинилися відразу за парканом його території. Добре хоч він “ружо” із сіллю не дістав. Але в ідеалі біля входу до дачу просто повісити стрілочку вліво, яка б вказувала на стежку до стечок. 

Але повернемось до річки. Ми заскочили в ресторан і замовили собі по супчику, аби швидше перекусити і вирушити далі маршрутом, щоб не втрачати безцінний час. Але саме цей ресторан чомусь суп розливав по тарілках рекордно довгий час, мабуть, їхній суп цього дня потрібен був усім. А ось і супчик принесли, швиденько його випили і вперед-вперед. Тепер у нас зупинка біля греблі. Цікавий факт, але річка тут не така гарна, набагато красивіше її дивитися зверху, тож після десятихвилинної прогулянки ми рушили в гори. На першій же шикарній панорамі на нас чекала літня сонячна погода.

Неймовірно красива панорама на дамбу і річку, що йде за горизонт. Сонце сьогодні було бачити дуже незвично після глибокої ранкової зими і вчорашнього стабільного дощу. Більше фоток, ще більше радості, ми як зайчики що вибралися на сонячний лужок! Та ще й наскільки вчасно воно вийшло!

Спочатку саме на цьому місці мав закінчитись наш маршрут наступного дня, але оскільки ми тепер з машиною, то значно випереджаємо графік і можемо рухатися ще вище! Наступна панорама була страшнішою від різкого урвища, ніж красивою, тут я вже був не як зайчик на лужку, а як переляканий заєць після зустрічі з вовком. Але і це не самий верх. Мітка на карті показує, що там високо в горах на нас чекає найкраща панорама цих місць. Вперед, літо закінчилося так само швидко, як і почалося, знову засніжені краєвиди за вікнами, ми знову в зимі, їдемо вздовж дрімучих лісів. Незабаром закінчилася хороша дорога і почалося ралі на позашляховику. На щастя, Максим був упевнений у своїх водійських силах, та й я готовий виштовхнути машину з будь-якої ями. Приїхали ми максимально близько до мітки на карті, то був глухий ліс без найменших слідів цивілізації. До мітки залишалося пройти пішки 600 метрів. Але куди йти, якщо довкола гай та кучугури. Перша думка була, що навігатор вирішив знову нас позбутися. Другий здогад був, про який я прямо уточнив у Максима — чи не маніяк він. По суті, ми сіли до невідомого чоловіка в машину, і він завіз нас глибоко в ліс, посилаючись на мітку, яка світиться тільки в його карті. Макс сказав, що він, на щастя, не маніяк. Ну хоч це добре, можна з ним йти в глиб чагарників. Тепер ми взяли впевнений курс глибоко в ліс, пробираючись крізь кучугури уявною стежкою. Ми відразу натрапили на сліди ведмедя, розмір його лапи перевищував мою ступню. 

Одна з лап була схоже трохи поранена. Ми втрьох трохи перелякались, але все ж таки продовжили маршрут. А сліди все тривали, який інтелігентний ведмедик попався, мабуть, теж до огляду вирішив прогулятися. Я міркував так: якщо наші шляхи все ж таки перетнуться, то ведмідь швидше за все зможе з’їсти тільки одного з трьох. Але ось кого він вибере? Одного з двох українців або майбутнього окупанта, потім я почав розмірковувати вголос і з’ясувалося, що Макс вже теж у голові прикинув. У кого з нас трьох більше ризик бути з’їденим. На щастя, наші шляхи з клишоногим розійшлися в різні боки. О, а ось табличка з намальованим ведмедем і дуже важливим текстом на сербському “Остерігайтеся ведмедів!”. Ніколи не замислювався про те, наскільки безглуздий цей напис. Ось знаємо ми, що десь тут блукає великий ведмідь, а “остерігатися” це як? Чим воно нам допоможе під час зустрічі з ним. Та ще й дерева, як на зло, якісь без сучків, щоби на них залізти. А з іншого боку, якщо ведмідь вибере не нас із Дашею, то ми не вміємо водити машину щоб виїхати… Потім обговорення звелося до того, що повинен залишитися хоча б палець не з’їденим, щоб можна було розблокувати телефон…

Так, повернемося до піку, з якого відкривається панорама. Наші старання дістатися оглядового майданчика були винагороджені справжньою норвезькою панорамою. Сербія, це просто вау! П’ять із п’яти! Ще вранці ми були вражені поїздом, а тепер цією “Норвегією”. Як же круто, що наша планета така різна!

І знову те радісне почуття, коли дивишся і не можеш надивитись! Як чудово, що ми перетнулися на маршруті з Максом. Тепер залишилися дрібниці, повернутися цілими до машини. Як тільки ми сіли і зачинили двері, нам відразу всім полегшало. Ця точка називається Banjska Stena, і вона так само повинна бути в обов’язковому списку до відвідування. Далі у нас був прекрасний вечір у весняному стилі, червоне від заходу сонця небо, стрункі сосонки та зелена природа. Ми знову повернулися в Баїну башту на ночівлю, де Макс нам влаштував дегустацію настоянок, які він зібрав з різних частин Сербії, а потім з легкою головою і втомленими ногами, ми всі пішли відзначати вдалий день у наші вже улюблені “Дві липи”. Цього разу на нас там чекали найсмачніші місцеві ковбаски і звичайно ж сербські черби-супчики, а на десерт милування вечірнім будиночком на воді.

Ми розпрощалися з нашим новим і вже рідним другом і пішли до готелю коригувати маршрут, оскільки за фактом ми тепер маємо плюс один день. За порадою Макса, ми його скоригували на користь міста Новий Сад. Цього вечора ми не викладали ні фотографій, не дзвонили рідним, треба було терміново лягати спати, бо за новим маршрутом у нас раніше виселення і вже о пів на сьому ранку автобус.

Новий Сад

Ніч пролетіла як одна секунда, ніби й не лягали спати, на автостанції попросили поміняти наші куплені квитки. Процедура у касира зайняла кілька штампів та коректор. Тут взагалі цікаво працює автобусна станція, є великий розклад, який уже застарів. Тому дівчина всім на листочках пише розклад автобусів на день вперед, робить вона це по пам’яті і іноді помиляється. Таким чином, ми сьогодні поспали ще на 15 хвилин менше. Автобус за нами приїхав із тим же водієм, що здивовано нас висаджував біля будиночка дорогою сюди. Більшість чотиригодинного маршруту до Белграда була уві сні. Тож у саму столицю ми приїхали вже бадьорими. Але оскільки Новий Сад ще далі, то ми без заселення в готель одразу ж перескочили в наступний автобус, який вирушав через 7 хвилин. Тут вони ходять кожні 30 хвилин до пізнього вечора.

Дорога зайняла ще 1:15. А після приїзду до міста речі завантажили в камеру зберігання на автовокзалі. Правда знайти камеру ще той квест виявився, тому що для цього потрібно було знати, як на сербському буде камер зберігання. Щось після всіх цих автобусів ми знову втомилися, а тільки початок дня))) Природно поповнювати сили ми вирушили до місцевої пекарі, де нам сервірували чудові буреки з сиром та картоплею.

Попри вбитий вигляд, пекара “Віолета” готує на відмінно.

Але насправді виявилося, що у Сербії всі пекарі та кондитерки готують смачно! А тепер, власне, про місто, воно кардинально відрізняється від Белграда. Піша вулиця Нового Саду переміщує вас до Європи. Ми хоч і не фанати європейських піших вулиць, але під час закритих кордонів було радісно зробити ковток Європи. А якщо втомився від усієї цієї Європи, то переміщуйся в Японію до квітучих сакур у Дунавському парку.

Хоча в Сербії можна легко знаходити сакури і не лише у парках. Милування сакурами звичайно було великим відкриттям у цій поїздці, ми навіть не підозрювали, що вони тут є і в таких масштабах. Чому досі сакури асоціюються у людей лише з Японією? Але якщо ви зовсім вибагливий турист, то ось координати справді гігантської сакури в цьому місті 45°15’14.1″N 19°51’46.1″E, це біля “Самостан светог Јурја”.

Але якщо ми вже в цій частині міста, то вже і на замок треба піднятися. До речі, вказівники показують, що ми вже у місті Петроварадін, хоча ми просто перейшли мостом через річку. Масштаб замку тут теж вражає, хоча сама будівля за стінами виглядає дуже похмуро, але полазити і подивитися безліч панорам тут можна.

Дорогою до замку ще, звичайно, можна милуватися тюльпанами, але сакурний настрій їх затьмарює.

І для фіналу можна непогано прогулятися набережною, шкода тільки велосипедів в оренду тут немає, але набережна просто шикарна.

Але, на жаль, у місті все не було настільки ідеальним, якщо в Белграді локдаун якось не сильно позначався, то тут були відкриті тільки літні тераси, а на вулиці було дійсно холодно, щоб сидіти просто неба. Хто ж нас не притулить як чергова смачна кондитерка, яка смачно нагодувала піцами та тістечками приблизно за 500 динар (5,1$). Черговий супер-день у затишній Сербії. Ми піднялися на другий поверх автобуса і в режимі релаксу ​​їхали знову до Белграда. Автобусів сьогодні було багато, хоча не настільки багато, як червоних машин у цій країні.

Ми з Дашею помітили, що червоний колір в автомобілів тут домінує і навіть грали в гру, “Вгадай через скільки машин проїде червона”.

Знову Белград

У нас в місті залишалося трохи більш ніж половина дня, але оскільки аеропорт тут дуже близько до міста, і добирання не займає багато часу, то зараз буде повноцінний день. Першу половину ми витратили на гуляння районом Земун, який раніше був окремим містом, а зараз злився зі столицею.

Я б ще раз розповів про фантастичні сакури, які тут ростуть біля Glamoure Event Center, але краще розповім про лебедів, які вирішили взяти нас кількістю, а над їхніми головами кружляла зграя голубів.

Ми вже в принципі нічому не дивувалися, втомилися це постійно робити в Сербії) А які тут затишні вулички з блошиним ринком… І, звичайно ж, одна з головних пам’яток Башта Гардош.

Райончик рекомендуємо, справді порадував. А тепер перейдемо до найочікуванішої частини подорожі. Дуже багато років тому, ще задовго до того, як я став мандрівником, у бабусі по телевізору показали цікаву штуку – електричну вежу, біля якої в руках світяться лампи. Я був дуже вражений настільки, що через багато років періодично згадував ту передачу. Років зо три тому я сказав Даші, що треба погуглити що це і де це, адже ми багато подорожуємо і колись побуваємо в тій країні, де є музей із цим експонатом. Але погуглити руки не доходили. І ось за кілька тижнів до поїздки до Сербії ми з’ясовуємо, що моя мрія дитинства чекає на нас у Музеї Тесли. Всю поїздку я не міг дочекатися цього моменту, і ось у мене в руці світиться лампа!!!

Дівчина, яка вела екскурсію музеєм, запитала чи сподобалося нам, я їй розповів, як чекав цього моменту більше 20 років! Я був не просто щасливим, я був на сьомому небі! Тепер план перевиконано і можна відлітати додому і готуватися до наступної поїздки, треба ж надолужувати втрачене з минулого року!

Вердикт щодо Сербії. Тепер у вас є вибір куди летіти на цвітіння Сакур — до Японії чи Сербії))))

Інформація про подорож

Дата подорожі: 10.03.2021 – 17.03.2021
Авіаквитки: Sky Up
Готелі: Booking
Екскурсії: Усі самі
Складність поїздки: 4/10 (Мало інформації в інтернеті про автобуси)