Одного зимового вечора я Даші з Мишком вручив пазли, складання яких привело до місця де був захований квиток до невідомої подорожі. Це вже вдруге, коли я організовую секретну подорож, тож як тільки Даша взяла у руки пазли, то зрозуміла що її чекає подорож в чергове важкодоступне місце Європи. Коли і куди Даша з Мишком не знали. Час йшов, я посилено намагався скласти маршрут докупи і у мене почалося складатися враження, що ми одні з перших туристів, що вирішили подивитися в Словенію, в інтернеті інформації про те, що подивитися багато, а як дістатися – мало. У нас вже є на досвіді лідери по складності складання маршруту, такі як Південна Америка, Китай чи Ісландія. І мені здається, Словенія не далеко пішла. І ось нарешті маршрути складені, все готове до подорожі, я підготував Даші картку з підказками того, що буде в подорожі.

Даша ставила ставку на Норвегію. Ми приїхали в аеропорт, у залі очікування я їх посадив спиною до таблички з напрямком. Потім почалася посадка і Даша побачила що літак летить у Тревізо. Чого саме ми ще не бачили в Італії? Даша була здивована. Але Італія то була найближча країна, куди сідав літак. Тож у нас було близько чотирьох годин пересадки у Тревізо. Наші друзі також стежили за маршрутом, і були здивовані, навіщо нам летіти в Тревізо, де ми вже були.

Тревізо

В Тревізо було сонячно, місто нас прийняло яскравими річечками та каченятами. Якийсь турист мирно спочивав на зеленій галявинці серед цього раю. Ми взагалі не могли впізнати місто, навіть спеціально перевірили чи саме в Тревізо ми були минулого разу.

Таке враження, що ми тоді гуляли не по тим вулицям. Було нескінченно мило. Ми пішли в піцерію, було доволі смачно, але Даша сказала, що тяжко нам тепер буде цілий тиждень харчуватися піцою. Але я її заспокоїв що піца навряд чи буде на цьому маршруті. Даша ще більше здивувалася, чому це в Італії на маршруті піци не буде.

Ми прийшли до місця збору і сіли у трансфер. Наш друг Андрій проаналізував місце нашої посадки і висунув теорію, що я везу Дашу у напрямку Словенії, можливо в італійський курорт Трієст. Даша ідею зі Словенією відкинула. Але коли водій почав розмовляти зовсім незнайомою нам мовою та ще й явно слов’янською, Даша вже не була впевнена, що наша подорож буде по Італії. Через годину їзди ми проїхали вказівник “Словенія”. Мишко міцно спав і прокинувся вже коли ми переїхали кордон. Мишко намагався вгадати що це за країна навколо нас. Я всіх привітав із відкриттям нової країни! У Мишка це 25-та, у нас 66-та. Я сказав Даші, що маршрут розповідати не буду, хай повністю вся подорож буде у форматі сюрпризу. Сказав тільки, що міста я на маршруті мінімізував і буде майже суцільна природа.

Любляна

Зазвичай міста-столиці це не найкращі міста країни. Але тут був приємний виняток з правила. Не дарма місто має таку приємну назву. Знайомство краще почати із місцевої кухні. Оскільки це колишня Югославія, то кухня буде майже така ж сама як і у країн хорватського напрямку. Головне обрати ресторанчик по приємніше. На карті явно виділявся за кількістю відгуків ресторан “Сараєво 84”. Коли ми побачили чергу на вхід, то одразу зрозуміли дві новини – ресторан дійсно класний і ми туди, на жаль, не потрапимо. Чергу навіть дощ не зупиняв. Ну й добре! Відкриємо тоді свій ресторан і будемо в ньому самі їсти! На щастя, знайшли ресторан з ще більшим рейтингом, та ще й відчиненим особисто для нас! Вибір страв у цих країнах доволі очевидний – плескавіца, або чевапи) При тому, плескавіца за великим рахунком це котлета зроблена з чевапів. Але смачно, головне щоб каймак був смачним. У Даші з Мишком були місцеві шашлички з напівсирого м’яса.

Ми запитали офіціанта чи це норм? Він повідомив, що це з родини ромштексових, тому має бути саме так, але він і з радістю досмажить, якщо нам дуже треба. Ми вирішили залишити як є, бо треба їсти в канонічному вигляді. Одна із фішок Любляни, що з собою треба було взяти стару пару взуття, але я зовсім забув навіщо, і перед подорожжю не зміг знайти пояснення, тож пропустимо цей момент. Після вечері столиця нас привітала дощем, тож довелося йти у готель, доки зовсім не промокли. Бо попереду великі плани. На щастя, поруч із нами була автобусна зупинка. Хоча ми зайшли в правильний автобус, водій чомусь два рази перепитав куди саме нам їхати. Таке враження що від відповіді залежав напрямок маршруту. Хостел нам попався максимально цікавий. Точніше це був не хостел, а паб. В прямому сенсі цього слова. Паб був зачинений, але у нас був код від замку.

Тут є і барна стійка і посуд з міні-кухнею, шкода тільки пивного крана немає. Вниз по сходах перероблені складські приміщення під помешкання, там у нас була ціла велика кімната, а враховуючи, що в цьому барі більше ніхто не жив, то взагалі все було навколо наше. Доки Мишко дивився внизу телевізор, ми з Дашею пили чай за столиками поруч з барною стійкою у власному пабі. До речі, що ми тільки на букінгу не винаймали, вже навіть печери, але паб то вперше. Хоча пригадую, все-таки було у нас житло в Кам’янці-Подільському, в якому раніше було кафе. Теж дуже цікавий досвід.

Логарська долина

Було дуже складно спланувати цей фрагмент маршруту, бо всюди було написано, що варто побувати в Логарській долині, але ніде не сказано як туди дістатися публічним транспортом. Тож маршрут був трохи ненадійним, але начебто все мало скластися. Спочатку ми на автобусі поїхали до села Шемпетр. Там ми смачно поїли буреків в місцевому супермаркеті. А далі нас має забрати автобус і довезти до села Солчава. Після цього нам потрібно буде ловити автостоп. Знаю, звучить як “надійний на всі сто план”, але за великим рахунком, або так, або ніяк. Як не дивно, на безлюдну зупинку Шемпетра таки приїхав автобус, і він навіть дійсно повіз нас у Солчаву. Все не так вже і погано. Не знаю як там буде в Логарській долині, але за вікнами вже види трохи схожі на Норвежські. Безмежно красиві лани та гори, ріки та пороги-водоспади, люди всюди гуляють, собаки радіють. Все соковито-зелене. Гармонія така, що в автобусі можна медитувати. Але у нас вища мета, причому вища в прямому сенсі цього слова.

За півтори години автобус нас завіз кудись в самий куток країни. Можливо ми тут взагалі перші люди у світі! А ні, он в туристік інформейшені сидить жінка. До Логарської долини близько семи кілометрів, але зворотний автобус буде через 5 годин, тож у нас не дуже багато часу щоб йти додаткових сім кілометрів. Працівниця повідомила, що автобус тут ще не винайшли. Але є електровелосипеди. Це гарна новина! Але інформейшен центр закриється через три години. Це вже не дуже гарна новина. А ціна велосипедів по 45 євро з людини! А… ну тоді… нам за великим рахунком не так важливо о котрій вони зачиняються. Ми ще раз уточнили ціну, таки так, за родину 135 євро треба викласти щоб покататися на велосипеді, і що дивно, за таку ціну велосипед собі залишити не можна. Тоді як і планували, автостоп. Про це нам додатково повідомив і водій автобуса і жінки з інформейшен центру. Тепер залишилося тільки машини тут знайти. Їх не те щоб мало, вони тут не їздять. А ні, он одна їде. І навіть зупиняється! І заїжджає в гараж перед нами… Оскільки наступна машина тут з’явиться можливо влітку, то я пішов до пані вести важливі переговори. Після довгих переговорів з’ясувалося, що жінка говорить тільки словенською. І, на щастя, вона не знала як англійською відмовити наполегливим туристам. Тож махнула рукою щоб ми сідали в її машину. Даша мене запитала про що я домовився з жінкою, а я відповів, що не знаю. Добре хоч я багато гуглив і знав, що в самій долині є дорогий готель Плєснік, ось на цьому слові ми з водієм і зійшлися.

Далі було як в якійсь грі де міняються сезони. Перші шість кілометрів було літо-літо, але як тільки машина повернула у долину то там була зима в самому розквіті. Я коли планував маршрут, то вивчав фотографії людей саме за квітень щоб зрозуміти чи розтане там сніг. Так ось, офіційно звітую – в кінці квітня там епіцентр зими.

Але був і приємний момент – навіть зима не зіпсувала красу тих гір. Ми ще раз спробували взяти в оренду електровелосипеди в дорогому готелі, там навіть ціна була більш-менш демократична, але працівниця сказала, що через сніг не рекомендує. Хоча по факту основна дорога до водоспаду повністю розчищена.

Хоч по карті до водоспаду йти півтори години, жінка запевнила що насправді 15 хвилин. Через годину маршруту ми все ж таки дійшли до висновку, що жінка, мабуть, не місцева була. Але прогулялися мило, по дорозі навіть зустріли вчительку з купою дітей дошкільного віку, мабуть, садочок десь в горах. До водоспаду ми так і не дійшли – забили)

У Солчаву поверталися вже пішки і знову цей магічний перехід із зими у літо. Вже навіть і не дуже вірилось що ми тільки що були в зимі. Це знаєте, той момент, коли на горах яскраво виражена смуга снігу, тобто де температура стає вище нуля. От схоже ми таку смугу сьогодні і перетинали. У Солчаві навіть знайшли відкрите кафе, але тільки з напоями, на щастя, навпроти був супермаркет з їжею. Ідеальний дует.

Тут достатньо мило щоб залишити наш тревел камінчик. Тож подорожуй жирафо-камінчик, дивись цей світ, подивимося куди тебе занесе.

Цікаво як там наша камінчик-кицька поживає, яку ми залишили в Альберобелло. А ось і наш зворотний автобус, фух, найважча частина маршруту склалася.

У нас знову пересадка у Шемпетрі. Цю пересадку ми використали щоб подивитися римські руїни та поїсти в ресторані з файним рейтингом. Цікаво, що римляни теж саме у Шампетрі зупинялися. Тобто навіть через 2000 років з автобусами тут все те саме, хочеш у Логарську долину – прямуй у Шампетр.

Любляна

Тепер є ще трохи часу на затишну столицю. Вже був вечір і мости увімкнули свою підсвітку. Вздовж головної річки ресторани розставили свої столи і всі душевно трапезували. Ми з Дашею завжди поділяємо міста на класні, де всі завжди їдять, і звичайні. Тож Любляна одразу зайшла у фаворити. Навіть якщо їсти не треба, то можна перейняти атмосферу. А в особистому пабі на нас чекає незвичайний смачний гірський чай. З самого ранку я сходив до пекарні за свіжою випічкою. Після сніданку ми пішли досліджувати квартал сквотерів.

Це незвичайне місце в місті, виглядає заворожуючи, але ввечері, мабуть, краще не суватися. Далі ми піднялися на гору до фортеці. По території фортеці можна гуляти безкоштовно, але якщо щось цікаве, то одразу турнікет і треба проходити по квиточку. Але не буду перевантажувати розповідями про місто, бо ми тут приїхали дивитися на природу, тож мерщій до автобуса. У Словенії є одна не зрозуміла цивілізованим країнам фішка. Якщо ти купив квиток на конкретний автобус, то це не означає, що в автобусі для тебе фізично буде місце, навіть якщо автобус ходить один раз на день. На щастя, в іншої компанії Arriva автобуси ходили частіше, але там як раз з квитками все жорстко, і найближчий вільний буде тільки через три години, що зовсім не писалося в маршрут. Водій автобуса нам порадив спробувати зайти в наступний через пів години. Але я йому пояснив, що його автобус вже і є для нас наступним, на що водій погодився і сказав щоб ми заходили і шукали собі місця на підлозі якщо треба буде. До речі довіз він нас безкоштовно. Мишку з Дашею пощастило, хтось купив квитки, але не прийшов на автобус, тож у них були місця, я собі умостився на сходинках. Друга пасажирка вагалася чи сідати їй на сходинки, чи чекати на наступний. А їй взагалі в аеропорт. Тож ми поділили сходи на двох.

Ущелина Вінтґар

Ми приїхали на головний курорт країни – озеро Блед. З автобуса нас зустрів господар і повіз до нашого будиночка. Далі на нас чекала несподіванка. В кінці квітня тут національне свято і магазини закриті, а завтра неділя, тож магазини також будуть закриті. На щастя, є приватна дорога пекарня, але на нещастя вона не смачна. Трохи попали. Але потім розберемося. Зараз потрапезуємо на березі озера і відправимося в довгий піший маршрут до каньйону. Піший до речі, тому що через свято автобуси не ходять… Озеро під сонячними променями дійсно нескінченно красиве. Його можна включити в топ озер з красивою водичкою. Яскравіше на нашому досвіді тільки озеро Тено, біля Гарди в Італії. Чому ж так холодно?! Насправді було доволі тепло, просто єдина лавка була в тіні, а тінь чомусь давала ефект зворотної сторони місяця. Дорога до ущелини займала приблизно годину, хоч була і трохи під кутом, але з доволі мальовничими місцями та поселеннями. Вхід в каньйон платний, по 10 євро з дорослого. Це хвилин на 30 маршрут по місточках над річкою з бірюзовим кольором води. З мінусів це кількість людей і те що треба вдягати каски.

Я звісно не проти безпеки, і Дашу навіть врятувала каска від краплі холодної води, що падала, але всьому має бути розумна межа. З плюсів, це краса гірської річки. Тут схоже у воді особливий мінерал, вона що в озері що в ріках приємного кольору. В кінці маршруту, на нашу думку, найкрасивіша частина – водоспад Шум.

При чому водоспад вже знаходиться на безкоштовній частині. Якщо у вас на озері більше одного сонячного дня, то в каньйон сходити варто. Зворотній піший маршрут, як не дивно, виявився теж вгору. Тут чомусь завжди треба ходити тільки вгору. Але потім була шикарна панорама і почався довгоочікуваний спуск. Що робити ввечері на озері – гуляти навколо та заряджатися магічною красою. І якщо відчуваєте себе “сраними мажорами”, то потрапезувати у місцевому ресторані. Ми як раз через закритість усіх магазинах себе саме такими і відчували.

Бохінське озеро

Ще один ранок із закритими магазинами, на своїй кухні ми їмо ранкову свіжу, але нажаль майже смачну випічку з єдиної пекарні. Сьогодні у нас маршрут на озеро, що оспівують в різних путівниках як набагато красивіше за Блед. Але в цьому світі є така категорія позитивних відгуків як “ми сюди приперлися і вас тепер змусимо”, таке вже було в Таїланді у Крабі про підйом на гору з якоюсь несусвітньою кількістю сходинок. Тож скажімо так, бохінське озеро на порядок менш цікаве ніж бледське. Ми думали, що можливо нам не дуже пощастило з погодою, але за пів дня ми озеро бачили і в погану погоду і в сонячну із синім небом, тож хочу сказати що, мабуть, захоплені відгуки від людей, котрим не пощастило із погодою в Бледі. На щастя, в кінці озера є дуже-дуже красива річка.

Яка прямо дійсно радує око і ресторанчик з подачею їжі у форматі високої кухні. Скажімо так, якщо у вас на Бледі більше двох днів, то третій день краще теж Бледу присвятити.

З того озера ще поїхати з першого разу не вдалося, бо саме в цю годину не ходили автобуси, що ходять раз на годину))) А ось Блед нас одразу зустрів різнобарвною водичкою, що сяяла.

Тепер треба випити кавусю і буде взагалі вогнина. Але зі сторони де ми вийшли, кавуся з фірмовим тістечком коштували дорого, і в кожній наступній кав’ярні ще дорожче. Аж нарешті ми знайшли вуличну кав’ярню. Добродушна жінка із посмішкою повідомила нам, що тільки що закінчила розбирати кавомашину для тотальної чистки. У них навіть те фірмове тістечко в холодильнику було. Ну добре, пішли вздовж озера, там ще буде ресторанчик. Коли ми дійшли до ресторанчика, то побачили високі сходи. Ну добре, почнемо підйом в гори. Коли здавалося що сходи нарешті закінчилися, то з’ясувалися що вони тільки почалися. Пам’ятаю, як я радів тому дню, коли ми закінчили підйом. По вигляду було видно, що ми можливо зайшли у найдорожчий ресторан не тільки у Словенії, а й можливо у нашій сонячній системі. Ну значить спробуємо преміальне тістечко, як раз вільний столик на терасі з видом на озеро.

Я вирішив не дивитися ціну і сказав щоб Даша замовила, а я оціню на смак скільки воно може коштувати. Було смачно, красиво, але схоже тістечко було зроблено явно з чогось дуже натурального і мені не вистачало сучасних штучних смакових фішок. Тож, нарешті настав час дізнатися за яку ціну ми заплатили за еспресо і тістечко. Барабани били, трубачі грали, час зупинився, на терміналі бачу ціну в 14 євро. Ну добре хоч житло не довелося закладати. Тепер вже по традиції підемо далі навколо озера. Зазвичай подорожі по Європі проходять без визначних пригод, але тут був невеликий виняток. В озеро впадає невелика річечка і я оцінивши її ширину вирішив продемонструвати Мишкові як я можу перестрибнути цілу річку.

Далі було дві новини – я річку таки перестрибнув, але з тої сторони було болото. Мій кросівок засмоктало настільки глибоко, що коли я виліз, то навіть не бачив його в дірі. Ну хоч родину повеселив).

Озеро Блед

Ще один фантастичний день на фантастичному озері. Точніше у нас є пів дня. Цього як раз вистачить щоб піднятися на оглядку і орендувати човника. А ще приємна новина, нарешті будній день і відкриті супермаркети. Тож можна було нарешті не дорого пообідати у себе на терасі. Фірмове бледське тістечко з маркета обійшлося трохи дешевше ніж учора в ресторані. Тож кава плюс тістечко, на цей раз коштувало 1,79 євро.

Пощастило що кава була в апартаментах. Тепер стало зовсім радісно, мерщій гуляти! Над озером дуже фотогенічно майоріє фортеця. Ми не дуже поціновувач платних фортець, але задля панорами піднятися треба. Так і зробили, але для того щоб фортеця зарахувалася, ще й пальцем до стіни доторкнулися.

У мене як раз ця фортеця на скретч карті світу є. Тепер дізнаємося що тут із човнами. Посеред озера є острівець. Квиток на громадському човнику коштує по 18 євро з людини. Якщо орендувати собі цілий човник, то буде 30 євро за півтори години за всіх. Тож у нас ще й вільне місце залишилося, могли ще потаксувати.

Я колись святкував той день, коли зі своїми зламаними руками вперше сів за кермо велосипеда, а тепер ще одна перемога, я зміг веслувати!

Пластини в руці якраз додавали необхідну міцність для греблі))) До острова веслувати трохи більше тридцяти хвилин, тож часу за фактом не так і багато. Хоч острів і зовсім невеликий, але там ціла інфраструктура і вирує життя. І головне це краса води навколо острова.

Поки пливли на острів навіть попросили туристів з іншого човника нас сфотографувати і прислати по вотсапу фото. На озері було дуже добре, ще й ясний день випав, я навіть обгорів. Їхати зовсім не хотілося.

Крань

На картці із символами подорожі був символ водного крана, він символізував що на маршруті буде місто Крань. Як тільки приїхали, то одразу помили руки під краном, щоб точно зарахувалося і купили фантастичного смаку морозиво. Можливо у суперспекотні дні будь-яке морозиво автоматично стає суперфантастичним. Саме містечко доволі звичайне, без якихось особливих етюдів. Хоча дійсно затишне.

Тут є і невеликий каньйон і старі вулиці. Я б сказав би так, якщо є час, то по дорозі з Бледу до Любляни на півтори години заїхати має сенс, місто приблизно на середині маршруту. У Любляні заселилися у вже звичний повністю під нас орендований паб і пішли випробувати долю, чи потрапимо ми у популярний ресторанчик Сараєво 84. На підході ми побачили рекордного розміру чергу із китайців. Але була й хороша новина, вони стояли в черзі в нікуди. Тобто просто вирішили постояти в черзі. В ресторані схоже саме на нас чекав столик. Це була боснійська кухня. Мабуть, навіть правильніше «боснійська і герцеговинська кухня». Нам сподобалося. Зазвичай такі знаки не просто так. Ми колись поїли сінгапурської кухні і після того незадовго вирішили полетіти до Сінгапуру. Тож тепер хто знає скільки днів залишилося до подорожі у Боснію і Герцеговину. На цьому наш словенський маршрут підходить кінця, завтра зранку починаємо дорогу до дому, але ще спробуємо захопити по дорозі Венецію.

Венеція

У нас був прямий трансфер з Любляни до аеропорту Тревізо. Але на літак чекати близько п’яти годин. Ми запитали водія чи не треба йому далі їхати у Венецію. Водій з нами поторгувався і вирішив взагалі прибрати той аеропорт з маршруту. З нами їхала ще китайка та китаєць, який не розмовляв англійською. Хоч маршрут і мав бути експресом, але водій зупинявся біля трьох різних магазинів, а його помічник кожен раз вибігав і щось купував. Потім під час дороги вони заповнювали лотерейку, в якій схоже треба було щось купити за обмежений проміжок часу) Я задрімав, коли відкрив очі, то за вікном вже була Венеція. Водій гордо сказав “Венеція”. В цей момент китаєць який не розмовляв англійською, поцікавився чистою англійською, коли буде аеропорт Тревізо. Водій почав переконувати китайця, що у нього квитки саме у Венецію. І потім навіть показав туристу роздрукований список пасажирів, але то виявився не той китаєць в списку. На щастя, у хлопця до літака було ще чотири години. У нас же на Венецію було трохи більше двох годин. До речі, це була Мишкова перша Венеція, наша третя. Місто доволі унікальне, як мінімум тим, що вхід у місто платний… Я теж довго не міг повірити. Тепер є 29 днів у році коли ти маєш платити, щоб потрапити у місто.

Проте водій нас завіз не через Санта Лючію, тож було всього два контролера на великий потік туристів. А перевіряють контролери тільки тих, кого встигли перевірити, інші проходять безкоштовно. Я не дуже за те, щоб порушувати правила, але схоже я морально ще не доріс до того, щоб платити за вхід у звичайне місто. Оскільки на Венецію дві години це катастрофічно мало, то нам необхідно було встигнути показати Мишкові найцікавіші місця міста. Тобто головний міст, площу, і кафе з найдорожчими чайовими. Зазвичай дві години у Венеції треба щоб визначитися в якому напрямку центр, але ми дуже прокачані туристи і можливо встановили світовий венеціанський рекорд по досягненню центру та поверненню.

А ще на нас чекало приємне відкриття – нарешті технології дійшли до того, що у Венеції GPS коректно працює, бо раніше через кількість вулиць навігатору зносило дах. Що я хочу сказати, у нас третя на досвіді Венеція і вона як і всі попередні безумовно сонячна – це я вважаю страйк, як у боулінгу. Перше знайомство з містом пам’ятаю не дуже зайшло, а ось друге та третє то взагалі бімба. Тепер би ще проскочити через контролерів, а то у нас максимум зайвих шість хвилин є на розбір польотів. Все пройшло гладко, ми навіть спробували встигнути на попередній поїзд, але він відправлявся з настільки дальньої платформи, що легше було б до Тревізо дійти пішки. Тепер перезарядимо пляшку водою в місцевому барі і можемо рушати до дому.

Цікаво, що дівчина в одному із барів сказала, що не може наповнити нам пляшку за правилами закладу, але натомість безкоштовно нам налила по склянці води. Ще була провальна спроба в супермаркеті купити в дорогу їжі. Проблема в тому, що на станції Тревізо був тільки азіатський супермаркет. Як би ми не любили ту Азію, але такий непотріб в азіатському маркеті я бачив вперше. Це коли одночасно їжа і начебто є і по факту немає. Але ще є великий маркет біля аеропорту, тож не пропадемо. P.S. Не пропали.
Що я хочу сказати про Словенію, це те, що країна для подорожі – вогнина. Чи варто їхати кудись окрім Любляни і Бледу – не впевнений. Чи варто їхати тільки заради Любляни та Бледу – однозначно, так.