Країна до якої ніяк не доходили руки, а точніше ноги. Як довго ця країна була великою невідкритою плямою на карті Європи, прямі лоукостери туди не літають, акцій не буває, наземним транспортом їхати довго. І ось одного чудового дня моя компанія оголошує про відкриття ще одного офісу і мені повідомляють про зміну команди. Тож тепер буде відповідне відрядження на знайомство з новою командою! Оскільки я готовий літати 24/7/365 та ще й за рахунок роботодавця, то новина для мене була супер-супер! Тепер потрібно знайти як туди взагалі діставатися. Звісно ж з Кракова до Бухареста прямих рейсів нема. Тож буду добиратися через справжній край світу – Варшаву. Знаєте бувають найулюбленіші міста у світі, а бувають навпаки. Так ось Варшава до улюблених не відноситься… Якщо за мої квитки сплатить компанія, то за Дашу треба платити самим. Подивившись на ціну квитків і складності добирання, Даша побажала мені добре відпочити, тобто добре попрацювати, чи що я там взагалі збираюсь робити. Без Даші літати не те що не звик, а й почалася відчуватися одразу якась незахищеність. Моя улюблена дружина одразу склала мені маршрут для подорожі на вихідний день, тож мені стало трохи легше. А ще ця подорож буде вперше за рік за межі Шенгену, що теж додавало нотки хвилювання. Оскільки наближався мій День народження то Даша мені подарувала дуже класний і оригінальний подарунок – підвищила рівень моїх квитків до бізнес-класу, а це автоматично вмикає ряд додаткових плюшок. Тож цікавості почалися ще до відльоту.

Ранок почався із максніданка у Макдональдсі. У Польщі нажаль немає подвійного мафіна із яйцем та свининою, тож для того, щоб відчути один з улюблених смаків дому, потрібно купувати два одинарних. А ще в Польщі нажаль немає в маках біг-тейсті, я не знаю навіщо вони взагалі існують тут. Далі я сів у зручний експрес Краків-Варшава і за декілька годин був на краю світу. Це був теплий і сонячний березень. Чим більше потяг під’їжджав до столиці, тим товще поля вкривав шар снігу. У самій Варшаві, як і водиться, була справжня холодна зима. Треба просто доїхати до аеропорту. Контроль зісканував мою польську дію і відчинились дверцята за межі шенгенської зони. Давай, Андрій, ти зможеш. Ось він, перший крок. По бізнес квиткам на мене чекали лаундж-зона у форматі ол інклюзів. Я дуже люблю такі штуки, тож радощам не було меж. Було дуже смачно, дуже гастрономічно. Тепер можна продовжувати святкування, тобто відрядження у літаку. При посадці на місце велкам дрінк і можна злітати. Коли літак вийшов на ешелон, мені накрили скатертину та принесли тартар з лосося з філадельфією і ще польський смаколик. А панорами Румунії я зустрічав під французьке вино на висоті 11 000 метрів. Я радів як дитина, скільки може бути щастя в нематеріальних речах. Прилетіли, тепер швиденько заселюся в готель і можна відкривати нове місто.

Бухарест

З аеропорту до міста ходить міський автобус по 3 леї (0,5$), ходить дуже часто, але тільки не в той момент коли прилітає твій літак. На щастя, країна зовсім не дорога, тож можна гульнути і скористатися таксі. Мій матрикс любить балувати працівників хорошими готелями, на цей раз це було не виключення, тож я продовжував радіти як дитина. Тепер нарешті почнемо перше знайомство з містом, ми пішли із новим українським колегою гуляти вдвох. Одразу зруйнувалася ціла купа моїх стереотипів про країну. По-перше, тут не їздять всі на конях, щоб доїхати у центр можна скористатися метро, по друге колір шкіри місцевих, він світлий! Я завжди був впевнений що румуни повинні бути трохи смуглявими.

І третій зруйнований стереотип, досі не можу повірити, тут вночі не літає граф Дракула, і не кусає поодиноких туристів. Хоча я своїх нових колег запитував, чи бачили вони Дракулу своїми очима і кожний впевнено відповідав, що бачив. Ну і вишенька на торті, це румунська мова. Ми маємо великий досвід розпізнавання мов, і коли в метро почали оголошувати станції я із великим подивом зазначив, що чую італійську мову і навіть розумію певні моменти. Колега віджартувався на тему що не дарма Румунія та Рим схоже звучать. Але який був сильний подив, коли я дізнався що і дійсно Румунія дуже тісно зв’язана із Римом, а їх мова таки дуже схожа на італійську. А сам Бухарест багатьма місцями не відрізнити від Києва! Таку схожість помітив не тільки я, наступного ранку мій продакт-менеджер з Німеччини сказала мені “Андрій, я помітила, що Бухарест дуже схожий на Київ, як ти вважаєш?”. Хоча всі ті стереотипи я всерйоз і не сприймав, але в цілому країну уявляв зовсім інакше. Центр Бухареста невеликий, затишний, але гуляти тут треба саме по паркам. Що сказати, в парках румунці дійсно знаються. Це дуже зелене місто, не дивлячись на те, що зараз тільки початок березня, а парки вже виглядають файно. Судячи з фотографій літнього сезону, можна в Румунію на ретрит-терапію в парки прилітати. Тепер сподіваюсь що ще колись буде літнє відрядження)))) Робочі дні проходили в доволі комфортному режимі, вдень мітинги, ввечері посиденьки в місцевих ресторанах.

Один із ресторанів який вважається кращим у Бухаресті, дійсно зайняв краще місце в моєму рейтингу, сюди можна приходити вже заради того, щоб отримати естетичне задоволення від його інтер’єру та канонічної місцевої кухні. Все це проходить під локальні танці, що відбуваються кожні 20 хвилин. Для ближчого знайомства із містом я кожний вечір ходив пішки через усе місто до центру і назад. Саме так я і відкрив красу парків.

А тим часом мене таргетувала реклама біг-тейсті зі всіх бордів, що траплялися на шляху. Тож план на вечерю був складений. Коли я нарешті дістався маку, то з’ясував, що потрібно обирати між біг-тейсті з беконом та якимось барбекю. Ну чого в цьому світі немає нічого ідеального, окрім моєї дружини??? Добре, давайте з беконом, хоча це вже не класика. Я цієї зустрічі чекав майже 400 днів і нарешті це сталося, краще може бути тільки той день коли остаточно роз’їбуть русню.

Замки Румунії

Звісно ж, я не міг поїхати до Румунії і пропустити замки, тож робочий тиждень закінчився, всі порозліталися по домівках, а моя подорож тільки почалася. Правда був неочікуваний погодний твіст. Це коли на весь тиждень обіцяють сонце, а саме на твій вихідний день зненацька припадає дощ. Але, як говориться, гарні замки дощем не зіпсуєш. Менш ніж за дві години від Бухаресту знаходиться Сіная. Це місто докорінно змінило мій погляд на країну в цілому. Змінило у кращу сторону. Якщо Бухарест побудовано за планом комерційного міста, то Сіная виглядає протилежно.

Це місто наче декорації для фільму-казки. Будівлі та готелі побудовані у максимально тематичному стилі відносно того, що в місті знаходяться найвідоміші замки. Навіть незважаючи на мряку, у місті було дуже затишно, а в одному із ресторанів за кожним столиком сидів плюшевий ведмедик і це було ну дуже мило. До замку можна під’їхати на міському автобусі, а можна за пів години дійти пішки. Доки я йшов, то з’ясував, що замки на низинах не будують, і підніматися довелося так високо, що я був вже не впевнений що має сенс потім на канатці підійматися ще вище. А я все йшов і йшов. Я чекав кінця цього підйому, так само як колись кінця інституту, мені аж не вірилося що він закінчиться. Подарунком долі було те, що частина маршруту в кінці була вниз. Моя вам порада – не повторюйте цей трюк, користуйтеся автобусом. Гірше за підйом може бути тільки якщо ви з гідом приїдете в ці замки. Даша проаналізувала відгуки в інтернеті та ідеально спланувала час мого візиту прямо на відкриття замку.

Замок Пеліш

Я був приблизно п’ятий за рахунком відвідувач. І замок мені зайшов з першої ж хвилини, але якщо ви приїдете хоча б на пів години пізніше відкриття, то я не думаю що із такою кількістю людей вам може сподобатися, в інтернетах саме так і пишуть. Перед замком у мене була дилема, що робити спочатку, купити квиток, чи каву. Оскільки кавовий апарат знаходився біля віконця каси, я, як людина, яка стверджувала, що кавонезалежна, а по факту визнаю себе таки залежним, спочатку обрав каву. Але не через те, що я бідний духом, а через те, що не помітив спочатку сусіднє віконце каси. Мабуть, це і є прояв залежності від кави. Тож я взяв каву, купив квиток, загубив квиток, допив каву, знайшов квиток і нарешті пішов. Квиток сильно промок і взагалі вже не був схожий на квиток, але на щастя працівники таки признали в тій каші квиток. Ззовні замок більше схожий на дорогий готель, а ось коли ти заходиш в середину, то розумієш чому замок вважається найкращим в Румунії. Як красиво описати справжній витвір мистецтва я не знаю, але муранське скло я впізнав одразу. Пізніше почали з’являтися екскурсійні групи, час від часу я слухав що розповідають різні гіди. На мій погляд, розповіді не відрізняються від розповідей в інших замках. Тож проведу вам короткий тур “Тут спали”, “Он там їли”, “В цій кімнаті приймали гостей”, ”Це вважить 50 кілограм”, ”А з цим ходили на полювання”, ”Муранське скло”, ”У той час вважалося розкішшю”, ”Єдиний у світі що має…”, ”Найкращий митець того часу”.

Тепер ви знаєте основні тези про більшість замків у світі. В залежності від старовинності замку ще іноді в розповідях комусь голову відрубують. Але незважаючи на ці загальні тези, я б сказав так. В Румунію однозначно варто злітати заради цього регіону, обов’язково заздалегідь замовивши столик у тому незвичайному ресторані “Caru’ cu bere”. Під час відвідування замку є декілька опцій, і якщо обрати квиток у всі зали, то тоді зрозумієш перевагу відвідування замку без екскурсії, бо як сказав гід своїй групі: “У нас на це немає часу”. Я дійсно не розумію, якщо люди за пів світу дісталися румунської Сінаї, то як вони при цьому не можуть мати зайві 20 хвилин подивитися інші зали. З піднятим настроєм я пішов дивитися далі що є по програмі.

А далі був Монастир Сіная, я його помітив по кількості вказівників у місті. І виглядає він дійсно шикарно, я б сказав не гірше за замок. А знаходиться на півдорозі до залізничної станції. Тож це просто ідеальне поєднання.

Та й в цілому у цьому місті достатньо велика концентрація замків, тож як мінімум треба всі хоча б зовні подивитися. До речі дощик вирішив, що з мене досить і зовсім перестав накрапати, а наступний потяг за розкладом був настільки ідеально вписаний, що я як раз і обійшов усе містечко. Це як міні варіант португальської Сінтри, тож місто від мене отримало статус “Ван лав”.

Невермор

Тепер приблизно 10 хвилин на поїзді і нова локація, новий замок. Цей замок став популярний через зйомки серіалу Венздей. І коли я зрозумів що замок доволі поруч із Пелішом, то вже мріяв коли я там опинюся. Тим паче зараз як раз хвиля популярності серіалу. На щастя, на відміну від Пеліша, замок Кантакузіно вирішили не будувати так високо, проте як і водиться справжньому «Невермору» він знаходиться трохи на віддалені від міста. Мерщій до замку!

Варто зазначити, що без Даші грати у гру “Хто перший побачить замок” не так цікаво. Це як Альф колись сказав, що не так приємно самому собі цьомати пальчика. Наскільки мені розповіли місцеві колеги, то Невермор знімали тільки ззовні, тож в середину самого замку заходити не обов’язково. І ось я, як учень академії, гуляю по кампусу. В різних місцях замку розташовані банери з фотографіями, яка саме сцена знімалася в цьому місці. Якщо після Пелішу я був дуже щасливий, то тепер я був вдвічі дуже щасливий.

Тільки напружувало одне – не було часу, щоб поїсти в ресторані, тож доводилося ласувати “улюбленими” банічками, яких я накупив собі в дорогу. Банічка це такий пиріжок із солоним сиром який начебто норм і дуже перспективно виглядає. Але в Болгарії була проблема, там зазвичай окрім банічок нічого не продавалося, тож ми банічками переїли так, що слово банічка ми тепер застосовуємо коли в подорожах щось трапляється несмачне. І ці банічки мене спіткали в Румунії.

Буштень

Доки йшов від замку до міста, почали розходитися густі хмари і відкрилися колосально круті гори. О, мені туди! Тільки спочатку на каву з брауні. В цей момент настав мій рекорд по кроках, на годиннику була перша година дня, а я вже зробив 20 000 кроків. Рекорд це класно, але я знаю що у мене залишилося максимум 14 000, після цього я точно знаю, що ноги відваляться, це моя межа. Тож тепер треба економити ці самі кроки)))) На щастя з економією кроків мені допомогла канатна дорога, що працює раз на пів години, тож у мене був півгодинний відпочинок у примусовому форматі. Не сказав би, що я був проти. А ось і вагончик, вйо до вершини на 2270 метрів. Хмари ставали все ближче і ближче, потім стало зовсім біло.

Ми підіймалися скрізь густі хмари. Цікаво буде, якщо зупинка виявиться саме зараз. Але надія на те, що ми піднімемося вище за хмари не згасала. Поступово починає світлішати і в якийсь момент на зустріч проїжджає інший вагончик. Ура! Це тільки половина підйому, вже зовсім світло, тож є шанс піднятися вище за хмари. І ось воно, дух перехоплює, мій вагончик вже над небом. Але перехоплений дух чогось не відпускає.

Його в прямому сенсі слова перехопило. Невже це старість і гірська хвороба тепер починається на 500 метрів нижче ніж раніше? Але на щастя акліматизація пройшла доволі швидко. Я вдягнувся тепло, але був у літніх кросівках. Тут треба обирати, або увесь день буде пекельно спекотно в ноги, або на горі може бути трохи слизько і можливо волого. Тепер я серед білосніжної пустелі, тож вперед відкривати нове.

Тут насправді є цілі визначні пам’ятки у вигляді незвичайного каміння, але уся краса це синє небо, низькі хмари, та високі хмари, що вдалині обступають тебе з усіх боків. Дуже добре ловив зв’язок, тож я згори навіть відео конференцію провів своїм родичам із прямою трансляцією.

Окрім мене було ще чоловік 10 на горі, але вони всі ходили групкою, а так не цікаво, єдине що мене напружувало, це застережна табличка “Не годувати ведмедів”. Тож була надія ще побачити ведмедика. Скажу чесно, нагулятися там неможливо, гори це завжди добре, у будь-яку пору року. Але нажаль час і сили не нескінченні, першим здався мій телефон, він так і сказав “Залиш мене тут, йди без мене!”, а я йому, “Ні, мій телефоне, ми з тобою пройшли багато країн, ти ще будеш подорожувати!” Тож я його взяв з собою і ми разом спустилися з гори крізь хмари та вздовж водопаду. Внизу телефону стало помітно краще і він навіть включився. Тепер запланована програма виконана, можна подивитися що тут ще є цікавого. Але із цікавого у цьому місті є ще дуже гарний монастир із не менш колосальним будівництвом на його території. Тож тепер можна нарешті повноцінно поїсти і рухатися в сторону потяга. Навігатор мені показав велику кількість ресторанів із високим рейтингом, але кожний із них виявлявся невеликим лоточком із фастфудом. Чомусь справжні ресторани мають у цьому місці на порядок нижче рейтинг ніж шаурма. Але я все ж знайшов собі ресторан зі смачною місцевою кухнею. Щоправда, ресторан не був розрахований на людей що спускаються с гір, і тут, чомусь, увесь час потрібно було ходити по сходах. Після трапези була дилема, чи зробити ще коло навколо міста та подивитися визначну пам’ятку без опису, чи на поїзд, на щастя я в собі знайшов друге дихання і пішов до визначного місця. В тому місці де була позначка, не виявилося нічого, але все одно радий що непогано прогулявся на фоні високих гір. Поїзд, в який я сів, був підозріло дешевим. Але, як виявилося потім, це поїзд якраз для тих хто спустився з гір, я б сказав “відпочивальний”. Бо до Бухаресту він їде через половину Румунії. Знову таки я не жаліюся, що сів саме на повільний потяг. У Бухаресті на мене чекав мій п’ятизірковий хостел, оскільки чотирьохзірковий готель компанія оплачувала тільки на час відрядження. Тож я жив вперше в житті у п’ятизірковому хостелі. Це коли при заселені тобі чай масала як велкам дрінк приносять)

Ван Гог кафе у Бухаресті

Наступного дня у мене був виліт, але було близько чотирьох годин погуляти містом. Я вважаю, що витратив їх максимально продуктивно – на парки та електросамокати між парками, бо як я вже писав — парки тут фантастичні.