Ця історія пов’язана із моєю найпершою подорожжю за кордон, а також ця розповідь перша написана не рашистською мовою. Якщо раніше я намагався мовою охопити якнайбільшу аудиторію мандрівників, яким могли стати у пригоді наші розповіді, то тепер ганебним окупантам все одно мандри до цивілізованого світу зачинені. Тож надалі розповіді будуть нашою солов’їною.

1994-й рік

Я проводжу свої шалені канікули у бабусі будуючи халабуди та збираючи натовп дітлахів на якісь цікаві активності. Авжеж дитинство активного хлопця не обходиться без травм та листка вселікуючого подорожника. На цей раз подорожником не обійшлось, бо я не розрахував траєкторію цеглини та влучив собі прямо у голову. Мені було весело, бабусі з дідусем не дуже, та й в цілому травма була незадовго до першої Європи, що ставило поїздку під сумнів. Але на щастя рана загоїлась, шов зняли і можна було їхати.

В подорож нас зібралось четверо: мама, шестирічний я і трьохрічний Саша зі своєю мамою. Пам’ятаю як під час дороги на вокзал автомобіль проскочив поміж двома трамваями, що їхали один одному на зустріч. Це були лихі дев’яності і таке водіння здавалося нашому знайомому “крутим”. Але мама ще тоді пояснила мені, що він з’їхав з глузду. Потім ми сіли у потяг і їхали до Ужгорода. Під час подорожі пам’ятаю, як ми з Сашком ділили горішки в глазурі, та так, що розсипали їх на постіль. Взагалі ми відправлялись в тур до Словаччини, але під час подорожі нам повідомили що ми їдемо до Чехії. Ще пам’ятаю, коли потяг рушив з місця, я другові розповідав, що насправді то земля за вікном рушила, а не ми. Потім я пам’ятаю, як ми перетинали на автобусі кордон. Мене покликав офіцер по імені, від чого я прокинувся. Нас, туристів, був цілий автобус. Були дві дорослі подружки-підлітки. Вони на кордоні з дерев зривали якісь диковинні плоди схожі на стручки квасолі. Потім ми проїжджали глиняного кольору ріку і якийсь замок на горі. Зараз мені спогади малюють невеликий, але справжній лицарський замок. Хоча я думаю, там було щось трохи простіше.

Ми заселились. Мама кожен день нам нагадувала, що наше поселення називається “Кемпінг Княгиня”. І якщо ми із Сашком загубимось, то повинні усім розповідати звідки ми. Ми жили у двоповерховому санаторії на другому поверсі. Тут я вперше скуштував йогурт та захоплено сказав “Мама, там валяються овочі!”. Зверху на йогурті було “надруковане” зображення ожини. Кожен день ми ходили вздовж річки до басейну.

Річка час від часу мала середньої висоти водоспади. Біля басейну був ресторанчик, у якому я вперше в житті спробував амброзію дитинства — картоплю фрі.

У черзі за їжею я стояв біля декоративної ширми, що складалась із вертикальних, не дуже добре закріплених дошок. Звичайно, якщо щось незакріплене, то воно не омине мою цікавість. Авжеж я вирішив трошки натиснути на дошку ліктем, авжеж дошка впала, та авжеж я тоді дізнався, що таке моментальна карма, напоровшись рукою на залізні гострі рейки в яких була закріплена дошка. Навіть зараз той день, де я вперше скуштував картоплю фрі, асоціюється зі шрамом на моїй руці. Потім ми ще купували смачне морозиво “Winner”. А Сашко завжди обирав просто біле.

Плавати тоді я ще не вмів. Тож у басейні ходив від стінки до драбинки, там було як раз мені по шию. Навіть намагався допомогти дівчинці, що теж не вміла плавати.

Ми багато гуляли та звісно час від часу блукали. На мапі було вказано, що дорога називається, як я пам’ятаю, “Блуділовка” чи “Заблуділовка”. Ще вздовж дороги росли кущі стиглої малини. Тож нам усім було радісно там блукати. Наша група весь час трималась разом та головним у нас був дядько Паша. Зі слів мами саме він кожен раз о десятій вечора вимикав світло, щоб усі спали. Але коли я намагався відстежити як він то робить, то за “вікном пролетіли двоє білих гусей” ((с) мама), поки ми з Сашком намагались їх побачити світло вимкнулось. Тож ні гусей не побачили, ні те, як дядько Паша вимикає світло. Потім у нас ще була екскурсія до парку розваг, у якому ми катались на американських гірках, та коли була черга виходити, то ми в них лишались і їхали на друге коло. Я тоді ще скуштував хот-дог із негострою гірчицею. Сашко вимагав, щоб хотдог був без гірчиці. Тож йому сказали, що то не гірчиця і він із радістю з’їв та не помітив. Це здається була поїздка до Брно. Там продавалось багато диковинок, нам із Сашею купили браслет-веселку. І на вигляд Сашкові дісталась трішечки довша, хоча я перший обирав яка дістанеться мені. Хтось, пам’ятаю, купив собі мікрофон з якого бризкала вода, а ще якийсь хлопець — бумеранг.

Наступного дня ми підіймались на величезну гору, із собою нам мама купила по пляшечці солодкої газованої води зі смаком полуниці. Коли я пив, мені сказали, щоб я лишив Сашкові, а коли він пив, то казали, щоб залишив мені, хоча пляшка була у кожного своя. На вершині гори ми фотографувались. А потім помітили, що я стояв ногою у великому мурашнику доки позував. Потім дядько Паша знайшов бумеранг, і запитав у хлопців, чи дійсно той бумеранг повернеться якщо він його зараз запустить з вершини гори. Нам усім насправді було цікаво, але, на щастя, дядько Паша не пустив бумеранг, бо як тепер відомо, вони майже ніколи не повертаються.

У цьому санаторії я вперше грав із мамою у настільний теніс. Я тоді ще “переміг” із рахунком 28/14. На першому поверсі санаторію був магазин-бар. Там працював дядько Андреш. Я досі пам’ятаю смак того цитрусового льодяника, що там продавався. У вечірній час коли усі дорослі сиділи за одним великим столом, ми із Сашком бігали по сусідній дерев’яній лаві та стрибали у траву.

Один із найяскравіших спогадів того часу це канатна дорога. Я на той час нічого подібного ще не бачив. Був тоді дуже збентежений, пам’ятаю, як було хвилююче страшно, та я не подавав вигляду.

Спогади тієї мандрівки мене гріли не один рік. До початку наших великих подорожей світом ще було чекати 18 років.

2021-й рік

Ми сидимо у нас вдома, у гості прийшла наша улюблена кума Даша. Ми згадували наше спільне дитинство у наших бабусь, яке як раз припало на період, коли була мандрівка до Чехії. Слухай-но! Зараз час високих технологій, можна просто взяти та на гугл мапі подивитись як то все зараз виглядає! Але одне питання, а де це саме? Які я пам’ятаю орієнтири?

“Кемпінг Княгиня” – не знайдено.

Дорога під назвою “Блуділовка” чи “Заблуділовка” – не знайдено.

Що то взагалі був за тур? Може Сашко із мамою пам’ятають. Вони десь у Штатах та зв’язок із ними по ряду обставин обірваний. Їх тато купував той тур, але де він зараз нам невідомо.

Тож ми почали із Дашею-кумою завзято перевіряти усі басейни Чехії на фотографіях на гугл-мапах. З орієнтиру, він повинен бути відкритим, та мати із правої сторони драбину неподалік від кінця басейну. Задача була нелегка. Ми підібрали максимально схожого кандидата, але на фото нема санаторію. Що ж таке! Тепер ще більше хочеться знайти те місце. Через декілька днів мама згадала, що тоді купила листівку на пам’ять, на якій залишився підпис однієї із визначних пам’яток.

На листівці було фото мальовничого будинку та підпис, який я досі не можу вимовити. А от на щастя гугл одразу вказав на місто і так, там на фото є басейн!!!

І ресторан є! A от санаторій, нажаль, зачинився років п’ять тому. Але ж тепер інтерес тільки ще більше розігрівся! Треба планувати подорож! Як туди дістатись? Гугл не знає (це дійсно якийсь край світу у центрі Європи). Але що нам, мандрівникам, які дістались навіть до Мачу-Пікчу, невже ми не доберемось до чеської провінції?! Тим паче на вигляд це не далеко від Кракова.

2022-й рік

Життя не передбачуване. Тепер ми живемо у Кракові, будні проходять одразу на двох роботах, моя звичайна, та волонтаріат. Про це буде окрема розповідь. На це чеське містечко я вже давно поклав око, але кожен раз на вихідні там стабільно дощі. І ось нарешті буде сонячний вихідний день. Але питання залишається відкритим, як туди потрапити? Ми дуже близько, але все одно далеко. Фліксбас пропонує дуже зручний час. Ми о 09:45 приїдемо до Острави. А звідти о 23:15 поїдемо назад до Кракова. Тобто у нас буде тринадцять із половиною годин, щоб якось проїхати ці 59 км відстані та повернутись. Гугл почав малювати нам автобуси через пів країни. Сподіваюсь, що буде коротший варіант. Ми приїхали в Остраву. Місто не те щоб не романтичне, воно лякаюче. Одразу ж якісь стрьомні хлопці почали ходити поряд. Сподіваюсь, далі буде краща дорога. Тут немає ніякого автовокзалу з інформацією, немає людей, нічого не можна дізнатися, крім отих стрьомних хлопців. І тут сталось щось неймовірне. Даша помітила електронне табло, і сказала, нумо перевіряти на мапі назву міста. З десяти напрямків Даша вибрала якийсь невимовний. Я скептично мовив “Чому саме його?”. Та й здається вони тут усі так невимовно називаються, бо той що нам потрібен, теж був невимовний. Мапа показала що це місто знаходиться за десять кілометрів від басейну! Коли відправлення? За дві хвилини! Але ми ще навіть крони не зняли. На щастя, в усіх автобусах Чехії є пейпас. Отакої! Ми їдемо прямісінько у те містечко що на маминій листівці! Відчуття було як на автобусі до Експо 2020, коли ти не віриш своїм очам, що прямуєш прямо до такої далекої та кришталевої мети. За півтори години ми приїхали до Rožnov pod Radhoštěm, а звідти ще 20 хвилин на автобусі і ми на місці! Ось той самий басейн, той самий ресторан, де я перше скуштував картоплю фрі.

Хоч бери та купайся, але холодно та хтось огорожу поставив. Сьогодні басейн зачинений. Тепер можна підживитись смачним морозивом і мерщій до санаторію через лісок. З морозивом був трохи облом, оскільки жінка приймала тільки готівку та не мала терміналу, це було єдине місце за усю подорож, де не було терміналу. Але ми подивились як інші люди смачно ласують морозивом))) Ми йшли через лісок із водоспадами. Цікавий факт, що водоспади у моїй пам’яті були приблизно метри зо три по висоті. А по факту десь сантиметрів 50)))) Коли ти дитина усе запам’ятовується набагато яскравіше. Санаторій вже близько, зараз буде переправа по камінцям через річку де хлопці будували фортеці. Як виявилося та переправа не була така надійна, тож через 28 років не лишилось а ні сліда від тих замків, а ні від переправи, зате з’явився металевий міст. І ось ми на місці. Знаєте що у санаторії змінилось за 28 років? Взагалі нічого! Все точнісінько таке як і було, тільки тепер це місце прихистку для українських біженців від клятих рашистів.

Наші земляки нас з радістю впустили в санаторій і навіть показали номер всередині.

Скільки спогадів! На другому поверсі навіть стоїть той самий тенісний стіл, за яким я вперше грав у теніс! Це флешбек наяву, і машини часу не потрібно.

Ось тільки у магазинчику на першому поверсі вже не працює дядько Андреш та й магазин сьогодні зачинений. Тепер тут десь має бути височенна гора, на яку ми так тяжко підіймались усім товариством. На щастя, гора тут поруч була тільки одна. Підйом тепер був не те що не складний, він зайняв десь хвилин 10 по асфальтованій дорозі. Так, пам’ять мені малювала щось на кшталт Говерли, чи Евересту. Через 28 років підійматись стало значно легше. Якщо у санаторії нічого не змінилось, то на вершині гори відбулися зміни. По передше тут вже хтось встиг почати будувати хатинку, але закинув. А по друге ті красивенні краєвиди вже недоступні по дуже банальній причині — ялинки за 28 років виросли і тепер закривають огляд)

Великого мурашника, в який я вступив під час позування для фото вже теж не було. Мабуть, мурашки до великого міста мігрували. Оскільки ми дістались сюди доволі швидко, то у нас ще є багато часу, щоб знайти усі місця що ми відвідували тоді протягом тижня. Але спочатку у той ресторанчик, де я вперше куштував картоплю фрі і залишив собі незабутній шрам на руці. Сьогодні ми замовили кнедлики та якусь страву з невимовною назвою. На щастя тут порції як в наших Карпатах, коли у меню грами маленькі, а порція виявляється великою. У нас як завжди усе пройшло гастрономічно! Тепер десь має бути канатна дорога, її навіть видно на мапі, але як туди дістатися? Нема автомобільної дороги. Але фортуна була на нашому боці. Ми просто вирішили пройтись і подивитись, куди саме впадає річка, що текла біля санаторію. На велике здивування саме там опинилась дорога та ще й з автобусною зупинкою, і за розкладом автобус буде через 20 хвилин! Автобус підняв нас на висоту більше ніж кілометр над рівнем моря. Тепер ми високо в горах.

Тут навіть є файні домівки, які були на одній із листівок! А найголовніше — та сама канатка! Тож вперед як вперше! І ось я знову шестирічний їду на підвісній лавці! Пройшло всього якихось 28 років, тільки зараз поруч сидить не мама, а дружина. Навіть канатка майже не змінилась.

Прокатались по колу, тепер є ще десь пів годинки до одного з останніх автобусів, щоб полазити у горах. А потім ще буде час, щоб відкрити нові місця, доки будемо чекати автобус до Острави. На вулиці була дуже приємна сонячна погода. У місті що має невимовну назву ми облазили два парки та місцеві цікавості. Був час вже повертатись, але Чехія робила усе щоб ми залишились. Спочатку не приїхав прогнозований автобус (як виявилось, ми не достатньо розібралися з усіма ієрогліфоподібними позначками у розкладі), тож мали ще годину на вивчення місцевої річки та двориків, а потім на годину запізнився фліксбас до Кракова. Ми приїхали до Острави десь о дев’ятій вечора. У місті було людей трохи менше ніж у Туреччині, під час комендантської години. Тобто кількість людей можна було назвати від’ємною) Чому на вулицях майже нікого не було, для нас загадка, можливо просто доки ми були у глибинці тут пройшов зомбі-апокаліпсис, було трохи моторошно. Ще на диво ми зустріли у місті справжню сову, вона прилетіла і сіла метрів за п’ять від нас. Вона була схожа на ту, що була у Гаррі Поттера, тільки без листа до Гоґвортсу. Та на цьому дива не скінчились. Доки ми чекали наш фліксбас посеред міста вибіг великий заєць!

На вигляд дуже смачний. Оскільки заєць певно здогадувався, що він смачний, то наша з ним зустріч була недовгою. Ми чекали, може ще щось цікаве прискочить або прилетить, та замість цього до нас під’їхав на велосипеді дивакуватий словак із лазерною указкою та дуже довго про щось із нами спілкувався. Ми відсотків 90 не зрозуміли, але дуже чітко було зрозуміло із контексту у якій труні він бачить русню. В цьому ми були дуже солідарні з ним. Цікавий факт, що поки я писав цю розповідь, то на концерт до Кобзона відправились близько 800 рашистських дикунів. Сподіваюсь що в пеклі їх прийняли зі всіма почестями. Отака у нас видалась подорож прямісінько у моє дитинство. Але час повертатись в теперішнє, у наш улюблений волонтаріат, зараз дуже важливо допомагати нашій країні. Все буде Україна!