Ми це зробили! Це, як і очікувалося, була фантастична релакс-поїздка до Кам’янця Подільського на вихідні. Як завжди було дуже смачно та душевно. Я думаю не має сенсу описувати в цей раз що саме смачно і як там красиво. Можу сказати тільки одне, повертатимемося знову і знову. Родзинкою цієї поїздки були Заліщики. Для досягнення мети довелося з Кам’янця 3,5 години потрястись у спекотному автобусі з ефектом масажера для всього тіла. Під час поїздки я трохи переживав, адже на тижні мені поставили нову пломбу, яка просто могла не пережити цей “Масаж”, як і всі наші кістки. Частина дороги в автобусі скоротав спілкуючись із незнайомою бабусею, якій були цікаві всі аспекти життя у столиці. Іншу частину коротав з “Ріком і Морті”. Автобус відправляється о 13:15 із Кам’янця та прибуває о 16:45 до Заліщиків. На самі Заліщики у нас пішло близько двох з половиною годин. Цього часу з головою вистачило, щоб дістатися до гори, знайти стежку для підйому, пройшовши частину шляху зрозуміти, що це не правильна стежка, повернутися, знайти іншу, піднятися і повернутися на поїзд. Нагорі справді так красиво, як у всіх на фотографіях. Але фотографії виходили лише на мобілку за рахунок підтримки панорамного режиму.
Чому б не зганяти до Черкас на вихідні? Квитки на поїзд недорогі, їхати лише 3 години. Та й дивно якось виходить, вже відвідали далекі куточки землі, а ближні Черкаси досі без нашої розповіді. Забронювали – все, можна їхати. За кілька годин до виїзду з’ясовується, що з бронею готелю ми трохи промазали і жити тепер маємо за 100 км від Черкас із бронюванням, яке не можна скасувати. Такого промаху у нас не траплялося навіть у містах, де назви готелів та вулиць з ієрогліфами, що пішло не так? Може, ми старіємо? Але ж ніт! Ми молоді, це букінг підсунув “класне житло” в наш фільтр, яке розташоване в центрі міста, правда іншого… У цьому світі є дві технічні підтримки, з якими приємно спілкуватися, знаючи, що твої права як клієнта захищені. Одна з них якраз у букінгу. За короткий час оператор, все самостійно розрулила та переселила нас до Черкас. Причому у фінансовому плані ми обділені не залишилися. Готелів у Черкасах нам знайшло лише кілька і, судячи з усього, конкуренцію між собою готелі не відчувають, над сервісом відповідно не сильно паряться. Хоча який потенціал для бізнесу, можна зовсім за невелику плату виправити банальні недоліки у вигляді відсутності поличок у ванній або наявності рідкого мила і готель мав би високий рейтинг, що конкурує з іншими готелями. Але це в мені, мабуть, знову прокидаються нотки міністра по туризму. Загалом переночувати є де і це не проблема)
Ранок ми почали досить нестандартно, ми пішли до лялькового театру на виставу. Я начебто не по лялькових театрах, але отримав внутрішнє задоволення від спостереження за грою акторів, що керували ляльками. З одного боку, це дорослі і серйозні люди, деякі надто серйозно виглядають, а через секунду бац! І цей суворий дядько тепер котик! Це дуже мило. Ще одна вишенька на торті — це жінка, яка повідомляє про початок вистави. Вигляд і трохи суворий вираз обличчя, в мені пробудили спогади про шкільні роки, ця жінка явно викладала зарубіжну літературу або англійську мову. Жінка окинула зал поглядом, коли наші погляди зустрілися, і я злякався, що мене зараз викличуть до дошки чи ще гірше – одразу вліплять двійку. Так, спокійно, це лише лялькова вистава, і ось ведуча вже суворим, але доброзичливим голосом повідомляє про початок виступу. Казка була про соняшник, який вляпався в страшну історію. Неволею, за життя соняшнику справді починав переживати. Причому актор, мабуть, теж вжився настільки в роль, що після виступу пішов на вулицю на перекур. Загалом я не спойлеритиму чим закінчилася лиха історія соняшника, просто сходіть на спектакль про півника і соняшника.
Далі потрібно було перевести дух, найкраще це зробити з котиками у Cats cafe. Я дуже люблю жмакати котиків, але шанс підхопити лишай мене настільки лякає, що того разу, коли я таки потискав стамбульську кішку, лишай на мене і напав. Але зате не звичайний, а такий який, судячи з історії, був у самої Клеопатри! А ось у Cats cafe котики чистенькі і живуть для того, щоб їх приходили і любили.
Платиш погодинно по 70 грн і окрім зони з котиками входять безлімітні напої, тортики та навіть морозиво. Коти там знатні, горді. Весь час було таке почуття, ніби так і бути, вони не проти, щоб ми були поруч із ними. Котики-муркотики!
Пішли гуляти набережною у бік буддистського храму. Набережна з цього боку, чесно кажучи, не являла собою нічого особливого, зате я тепер зрозумів звідки взялася фраза “Не кожен птах долетить до середини Дніпра”. А наша річка справді може здивувати своєю шириною. А ось буддистський храм вразив ще й як.
Дашу може не так, оскільки вона знала про його наявність. А для мене це було здивування побачити храм, що настільки грандіозно виглядає, тут у Черкасах. Щоправда, за відвідування вони захотіли благодійний внесок з особи по 100 грн та екскурсію що триває 2,5 години через півтори години. Загалом витратно за часом. Ми вирішили, що зовні милувалися ним на повну. Тим більше він зовні виглядає просто чудово. І запах аромапаличок… ми наче на мить потрапили до прийдешньої п’ятдесятої країни. Але якщо почали додавати в поїздку інтернаціональність, то вже й продовжимо, тож до Грузинського ресторану Буба! Таке враження, що в хінкалі щось додали, ручка все тяглася та тягнулася. Я з жахом уявляв, що ми поїдемо і більше ці хінкалі не побачимо. А втім, перспектива випити каву в Макдональдсі мене завжди зігріває. Тим більше він у нас на шляху.
Далі ми поїхали маршруткою на річковий вокзал. Там має бути перспективна набережна з півостровом. Ми потрапили туди ближче до вечора, коли сонце вже починало бути золотим. Як на мене, цей півострів дуже романтичне місце в Україні. Особливо коли справа рухається до заходу сонця. У мене тепер при згадці про Черкаси одразу спливає ця частина набережної. Буде тепер у нашому віртуальному музеї візитівкою Черкас. Та й Мишко при справі, скільки камінчиків є щоб кидати у воду!
В одному місці на березі валялася здоровенна риба, тож можливо до води близько краще не підходити)))) Та й один рибалка виловлював велику рибку і відразу її випускав. Рибалка пояснив нам, що це занадто дрібна риба для нього, не тому він тут рибалить. Мабуть, дії Мобі Діка розгорталися поблизу Черкаської набережної. Прекрасне місце для вечірніх релаксових прогулянок, рекомендуємо.
Ми, мабуть, настільки були вражені набережною, що сіли на маршрутку і поїхали не в той бік. Але по суті не проблема, доїхали до кінцевої, постояли з водієм та кондуктором, потім поїхали у потрібному напрямку. Проте тепер можемо сміливо заявляти, що бачили Черкаси повністю)
У сутінках погуляли на території Свято-Михайлівського собору. Навіть крізь сутінки цей собор виглядає дуже і дуже переконливо.
Поруч із ним будується якась дуже велика споруда і, зважаючи на все, теж релігійна. Цікаво, що саме там буде. На фінал вечора Даша запланувала відвідання концерту, що буде на честь книжкового фестивалю. Перед концертом ми значно підкріпилися в ресторані, на виході Мишко епічно зіткнувся з офіціантом, та так, що летів посуд на всі боки! Але всі цілі, крім посуду) Здавалося б, уже вечір, все цікаве позаду, зараз сходимо на концерт якихось невідомих гуртів, послухаймо просто музику. Але тут було найцікавіше. Було заявлено дві групи. Перша грала непогано, розбавляючи пісні віршами одного з учасників. Але друга група сподобалася одразу. Вийшов дядько, який сказав, що його гурт принципово не проводить репетицій перед концертами, а самі концерти грають взагалі рідко.
Вийшли музиканти, всі почали грати щось у стилі трансу. Соліст дістав слова і поки співав пісню, паралельно намагався розібратися на якому саме листку потрібні. Потім він викинув непотрібний листок, але, зважаючи на все, саме на тому листку виявилися потрібні йому слова. Тому що він його потім різко почав піднімати з підлоги. Можливо, це було продумано постановочно, але виглядало дуже ефектно. Концерт саме цього гурту тривав довго, пісень було дуже багато і справді на вухо лягали приємно. Старше покоління почало потихеньку звалювати, хто молодший навіть танцювати бігли. У дитинстві у нас була нескінченна пісня “А за деревом дерево!”. Так ось навіть цю пісню він зробив абсолютним хітом, я навіть не знав, що ту занудну пісеньку можна так обіграти. Концерт був феєричний, але Мишко, який завжди вирізнявся майстерністю спати на концертах, цього разу теж солодко відіспався.
Канів
Колись у шкільні роки нас возили до Канева. Але найцікавіше – звичайно ж дикуном з’їздити. Тим більше що разом з Дашею та Мишком ми ще не їздили туди. Канів розташувався досить вдало, якраз на третині шляху у бік Києва. З самого ранку ми приїхали маршруткою до міста. Трохи хотілося їсти, але ми вирішили, що дорогою до гори явно будуть ресторанчики. А тепер запам’ятайте мандрівники. Перед тим як вирушати в піший похід до гори, де поховано Тараса Шевченка, обов’язково поїжте, наступна можливість буде не скоро! Але ми з упевненістю про швидку трапезу вирушили до годинної пішої дороги. Коли до Канева привозили автобусом, то гора здавалася набагато ближче до Києва, ніж пішки з центру. На шляху було справді кілька ресторанів. У відгуках на гуглі до одного з них було написано, що ціни дорогі. У результаті в перший ресторан можна потрапити на трапезу, тільки якщо ти її за день замовиш, і то, судячи з усього, це має бути саме бенкет. А в другому ресторані слово дорого не дуже застосовне. Виходячи з цін за тарілку макаронів, у цей канівський ресторан привозять найдосвідченіших кухарів Італії, які при тобі збиратиму пшеницю тільки з золотистим відливом і посипатимуть твою пасту золотом найвищої проби. Причому в ресторані паралельно гуляло весілля. Я боюся уявити скільки фургонів із готівкою треба було підвезти, щоб прогодувати гостей. Адже банківський трансфер таких сум просто не пропустить через фінансовий моніторинг.
Дорогою до гори ми проходили поряд зі старовинною церквою, навколо церкви літала рекордна кількість сонечок. Стільки ми ще не бачили. Вони літали усюди, моя монотонна футболка відразу стала прикрашена сонечками.
Веселощі полягають у тому, що поки намагаєшся випустити одну корівку, на тебе встигає приземлитися ще з десяток, а якщо їх струсити з футболки, то вони зроблять невелике коло і знову приземляться, ще й у більшій кількості. Було весело, спочатку я намагався обтруситись, але потім прийняв і йшов разом з ними. Щоправда, одна вкусила мене за палець. Я чув, що вони можуть кусатися, але їхній милий зовнішній вигляд ніяк не давав мені повірити. І навіть коли я відчув укус, я списав на те, що це я сам себе вкусив, не може така милашка кусатися, ну просто не може!
Приблизно за годину ми дійшли і піднялися на вершину. З дитинства краєвиди з гори нам запам’яталися радісними. Тепер же ми можемо оцінити всі ці види з погляду досвідчених туристів, тож офіційно заявляємо, що види справді Тарас обрав відмінні. Але ось із “Домом Шевченка” виявилося неочікуване. Ми з Дашею вже не раз обговорювали, що підозріло багато хат у нього було, це ж скільки нерухомості! Але дівчина, яка доглядає, пояснила, що за життя Тараса, будиночка тут не було зовсім. Його збудували вже пізніше. Помилувалися краєвидами – час назад у місто.
Теоретично можна було зловити якийсь рідкісний автобус, але коли і як він ходить неясно, по дорозі до гори ми його жодного разу не зустріли. Коли ми повернулися знову до центру міста, пригоди з пошуку їжі не припинялися. У місцевих ресторанах просто не було їжі. У прямому значенні цього слова. Відкритий ресторан, сидить персонал, на запитання чи можна у них поїсти відповідь “А ми не працюємо”. І продовжують сидіти. І так не в одному ресторані. Тобто Канів умовно можна поділити на два типи ресторанів, у яких є персонал, але він не працює і другий тип – “з Мішленівською зіркою”. Але все ж удача нам усміхнулася і на самому автовокзалі біля шаурми стояла кафешка – оазис серед закритих кафешок – затишна, охайна, де для зголоднілих та втомлених туристів приготували смачну піцу протягом 15 хвилин. Ось такий у нас був міні-трип по Україні. Цей маршрут ми радимо, на кілька днів вибратися недалеко від Києва якраз.
Сьогодні о 13:28 ми вперше у житті побачили відправлення справжнього паровоза! У нас вже були спроби потрапити на паровози в парі країн, але вони не збігалися або за датами або за маршрутом. Я звик описувати вау-ефект від тих чи інших чудасій у подорожах, але сьогодні Різдвяний експрес викликав цей ефект на максималках. Дуже рекомендую!
Завтра 09.01.2022 о 13:28 він також відправлятиметься з платформи номер 1, станції Київ-Пасажирський. Повною мірою насолодитися його відправленням можна безкоштовно з другої платформи (як зробили ми) або ж за невелику ціну прокотитися на ньому купивши квитки на сайті залізничного маршруту Київ пас – Деміївська (але квитки вже закінчилися, якщо раптом не додадуть ще один вагон) Але особисто наша думка, що найефектніше не покататися, а саме подивитися на відправлення з боку, щоб побачити всю велич і міць😊
Ці травневі свята не лише не перестають дивувати, а й не перестають закінчуватись. Начебто ще недавно ми були в Ансі, потім після кількох днів перепочинок в Карпатах. Потім і тижня не минуло як Даша з Мишком несподівано отримали безкоштовну путівку до Одеси та поїхали одразу на 24 дні. І ось, я з ноутбуком у рюкзаку, вирушаю у чергову подорож до своєї родини. Мишко мені по телефону запропонував поїхати до Молдови. Я звичайно не можу відмовити в черговій подорожі, тим більше це найкращий шанс побачити нову країну. Щоправда, щось зворотні маршрути ніяк не стикувалися, але це не зупинить корінних мандрівників!
Мій поїзд прибув о 6 ранку. Поїзди я переношу досить важко, мало того, що квиток в купе коштує майже стільки ж як і квиток до Стамбула, тільки ти ще повинен всю ніч слухати хропіння. Мені навіть снився сон, ніби наш офіс випустив гарну екранну заставку зі звуком храпу. Сон звівся до того, що я дивився на заставку і слухав хропіння. Благо я додумався навушники-крапельки собі у вуха вставити, але на зворотному шляху було ще жорсткіше, я втратив одну з подушечок від навушників, так що довелося вибирати яким вухом слухати хропіння. Забігаючи наперед, скажу, що я їх чергував. Все одно так ефектно хропіти, як той француз в індійському поїзді вже навряд чи в когось вийде. Справа навіть не стільки в акценті хропіння і навіть не в розкішних вусах… А втім, про аспекти хропіння міжнародних людей якщо комусь цікаво розповім особисто.
Ранкова Одеса мене прийняла своєрідно, не встиг я далеко відійти від поїзда, як хтось переді мною втратив пачку грошей, інший чоловік тут же підібрав її і почав просити, щоб я його не здавав, а він мені за це віддячить. Десь кілька секунд я був у ступорі, а потім згадав, що це початок якогось старого лохотрону і якщо не помиляюся, то з підставними поліцейськими. Я вставив навушники у вуха і пішов до трамваю. Чоловік, що хотів мені віддячити йшов поруч, і намагався мені щось пояснити. Адже якщо я не візьму його подяку, то все шоу постановки провалиться. Потім мене наздогнав хлопець, який втратив гроші і щось хотів сказати, але швидко відвалився, бо йому перший, мабуть, подав знак, що ще не віддячив мені, рано виставляти претензії. Я оцінив ситуацію, навколо було багато несприятливо виглядаючих людей. Ось і трамвай, неважливо який у нього номер, застрибнув і поїхав. Трохи шкода, звичайно все наше людство, але нічого не вдієш, такі люди були абсолютно за всіх часів і тут навіть природний відбір безсилий. Це були типові рашисти. До речі, з трамваєм мені пощастило, номер виявився саме той, що треба. Даша з Мишком мені влаштували екскурсію санаторієм та його прилеглими територіями. У минулі часи цей санаторій явно був грандіозним, тут відпочивав навіть сам Брежнєв. Наразі санаторій виглядає дуже втомленим. Але все радянське обслуговування зберегло свої найкращі моменти. У санаторії навіть є послуга, коли тебе поселять до твоєї родини в номер, але без надання ліжка. Натомість на 25 грн дешевше, ніж винайняти квартиру в центрі Одеси на всю родину. Перший день ми провели в Одесі. Це наш другий раз в Одесі, минулого разу ми були тут на новий рік 10 років тому.
Місто, що тоді, що зараз радувало, Одеса справді затишна і гуляти нею радісно. Перше місце зайняв дендропарк Перемоги. Весь парк розташований навколо великого озера, в якому плавають качки та лебеді, купа риби та черепахи! Я навіть не підозрював, що у цьому світі є стільки черепах! Це справжнісінька черепахотерапія! А Мишко навіть покатався на ексклюзивному атракціоні – каное! Також в Одесі порадували смачні кафе. А ще ми вразилися фонтаном, який знаходиться при оперному театрі. Тут навіть є парк подарований Туреччиною.
У парку лавочки та смітники такі ж як у Стамбулі. Біля знаменитих потьомкінських сходів є досить загадковий фунікулер. Вся суть його фокусу в тому, що незважаючи на поломку першого вагона, другий всупереч законам фізики самостійно їде вгору і вниз. Але магія дочекатися його знизу. Вагон, мабуть, чекає поки з’явиться хоч хтось охочий зверху і геть-начисто ігнорує зібраний натовп знизу. Причому вся система так влаштована, щоб ти знизу не міг подивитися водієві у вічі. Ми чесно намагалися дочекатися, коли ж він спуститься, причому сходи ну зовсім не такі й великі. Але фунікулер, переміг, ми пішли пішки. І лише після цього він почав спускатися). До речі, для тих, кому більше подобається Греція, поруч із турецьким парком є грецький) Загалом моя тверда оцінка Одеси – затишне місто. Увечері ми сіли на поїзд, котрий за три з половиною години нас довіз до столиці Молдови.
Молдова
Чесно кажучи, ми від Кишинева багато чого не очікували, я чув відгуки, що це радянський союз і т.д. Але чесно кажучи від радянського союзу тут залишилося тільки найприємніше – ціни. Від вокзалу на тролейбусі ми поїхали по 2 леї з особи (3 грн). Хостел попався трохи галасливий, але заселили чітко. Поки менеджер оформляла наше заселення, зі скляних дверей за нами підозріло спостерігали коти. На стійці лежала брошурка, яка закликає відвідати Cats Café і відчути справжню “мур-терапію”.
Хостел був на одному з поверхів торгового центру. Вранці тут мають працювати різні ресторани. Але конструкція торгового центру така, що ресторани начебто є, але дуже дивно розташовані. Неможливо сказати до якого з поверхів вони відносяться, а сходи між поверхами так само дивно розташовані. Але ми зрештою впоралися з цим лабіринтом мінотавра. Тепер вперед дослідити місто!
Сама столиця не має якихось яскраво виражених пам’яток. Але чомусь просте гуляння вулицями, базарами та парками приносить неабияке задоволення. До речі, на парках тут розуміються. Наприклад, “DENDRARIUM PARK” може сміливо змагатися з голландськими парками, які явно йому поступаються. Ще найприємніше та несподіване це гастрономічність країни. У місті є мережа ресторанів “La Plăcinte”.
Вивчаючи меню очі буквально, розбігаються в різні боки. Прада відразу стає сумно, що все спробувати не вдасться. І все це в переплетенні із приємними цінами. Бенкет, який ми закотили там, не всі султани собі могли дозволяти.
Я б не сказав, що Кишинів — це обов’язково місце до відвідування, але якщо ви вже в Одесі, і в запасі достатньо часу, то на день з’їздити саме воно. Одне тільки шкода, оскільки поїздка досить проста, то й пригод ніяких не відбувається, про які можна було б з пристрастю описувати у своїх оповіданнях. Але зірки зійшлися! За дві години до від’їзду назад водій бла-бла кар навмисно скасував поїздку і почав у вайбері вимагати втричі більше грошей.
Пояснюючи тим, що ціни нижчі ніколи не було. На мою відповідь, що адміністрації сайту буде виднішою яка ціна має бути, він почав швидко видаляти листування. А потім щось ще доводити, що він правий. Тех підтримка бла-бла кара, звичайно, його забанила, і відповіла в кращому стилі підтримки Airbnb. Мовляв, нам дуже шкода, але це ваші проблеми. Зрозуміло, що водієві принципово ніхто не платив би. Ми просто повернулися до хостелу і запитали, що нам робити.
Дівчина із ресепшена пояснила, де автовокзал. Приїхали на автовокзал за хвилину до відправлення маршрутки. Але треба було купити квитки спочатку. Тут ми провернули найскладнішу спецоперацію під назвою “Купівля квитка на маршрутку, що від’їжджає” Даша добігла до водія, я до кас. Даша мені дала сигнал, що водій згоден затриматися трохи. Я в касі номер 8 прошу, щоб мені продали квиток, пояснюючи, що водій чекає. Жінка була не проти продати, але розрахунок карткою йде лише в іншій будівлі автовокзалу. Я побіг до іншої будівлі. Пояснив бабусі, що водій чекає і бабуся зателефонувала і попросила відкрити продаж квитків у базі. Але продавати вона мені їх не стала, поки я не збігаю до першого будинку з касою номер 8 і не попрошу, щоб мені там виписали квиток, а потім повернуся до другого будинку, щоб вона мені провела картою. Я побіг до каси номер 8, але вона була вже закрита, тому я пояснив усю ситуацію касі номер 10. Касир мені відповіла “Щооо???”. Я повторив всю суть завдання, після чого вона зателефонувала до каси з бабусею та накричала на неї по телефону. Здавалося, що зараз ця жінка все порішає! Адже вона так упевнено всіх поставила на місце. Вона взяла мою карту і попросила підійти мене до каси номер 11, яка була в сусідньому вікні. Вона закрила жалюзі в касі номер 10, і відкрила касу номер 11. Начебто каса інша і добре б пояснити всю історію ще раз, але, на щастя, це була та ж касир з каси 10. Мені в віконце ледве пропхали пейпасовий приймач, я пікнув карткою. Після цього касир закрила жалюзі в касі номер 11 і сказала, щоб я підійшов до каси номер 10. Вгадайте хто там був? Знову вона! Як це вона робить? Я не міг приховати свого нерозуміння того, що відбувається. Даші з водієм було ще важче, вони це все спостерігали здалеку. До мене підійшла жінка, яка звіряє пасажирів і пояснила, що картковий термінал є тільки в касі номер 11. Мені видали квитки, я заскочив у маршрутку.
До речі, наші 3 місця були останніми вільними у маршрутці. Тож це було подвійне везіння – встигнути на маршрутку на останні місця. В Одесі я ще працював два чудові дні і щовечора ми гуляли вечірнім містом.