Колись давно, в перші місяці після початку війни, я повністю відчув, що таке творча, та й взагалі моральна криза. Немає сенсу її описувати, адже абсолютно кожний українець через це пройшов. Є написані розповіді і ненаписані, які можливо ніколи не побачать цей світ, через моральний стан, який я переживав під час спроб їх написання. Наприклад “Експо 2020, частина 2”, під час написання якої і почалася повномасштабна війна. Пройшли роки, але мене не відпускає думка, що я не поділився зі світом красою, яку ми бачили на озері Комо та в околицях Ніци. Тож напишу зараз невеличку, але інформативну розповідь, бо, на жаль, за багато років деталі забуваються.
День на озері Комо
Наші подорожі діляться на дві групи: з України, та з Польщі. Вже в цьому році буде екватор, і момент, коли подорожей з Польщі стане більше ніж з України. Коли ми тут оселилися, я відкрив карту Раянейра та Візейра щоб осягнути масштаби “багатства”. Майже одразу в очі кинулася пропозиція за 196 (40$) злотих Краків-Мілан-Краків на чотирьох людей! Тож ми з мамою та Мишком вирушили у нові пригоди.
Ми вже давно колись відвідували озеро Гарда і важливо було тепер відвідати друге за красою озеро Італії, щоб зробити свої висновки.
Спочатку на поїзді треба доїхати до самого міста Комо, це як вхідна брама до озера. А потім поїхати заселитися на один із головних курортів. Я б сказав, що ти маєш обрати для себе курорт на свій смак, але по факту курорт тебе обирає по кишені. Нам випало містечко Менаджо. Маленьке, миленьке та затишне.
З самого ранку ми почали нашу подорож по озеру. Тут є умовний трикутник Менаджо – Варена – Белладжо. Між містами цілий день курсує пором. Єдина проблема, що для посадки на паром треба було антиковідні маски такого рівня, щоб навіть у випадку зомбіапокаліпсису можна було врятуватися! Де ті маски взяти навіть працівник компанії не знав. Але, на щастя, у них були запасні, і вони з нами люб’язно поділилися. Оскільки на поромі ми були самі, то офіційно заявляю, що жодна риба ковідом не заразилася!*
*Жодний зомбі не постраждав. Перша зупинка була у Варені. Ми зайшли в місцевий готель випити кави. До кави подавався круасан, який треба було самому щедро заправити через насос шоколадною пастою з гігантської банки нутели.
Варена нас одразу закохала у Комо. Красивенні сади, фазенди та й взагалі озерна архітектура. На Гарду не схоже, але щось все ж таки спільне є у атмосфері. Можливо ті самі хмари, з яких в будь-який момент поллється дощ. Але ж як тут мило та любо гуляти. Наступна зупинка була у Белладжо. Це місто одразу виділяється невеликою оглядовою горою. Як ви вже знаєте, ми з Дашою ті туристи, що на маршруті не пропускають жодної гори. Тож усьому великому сімейству довелося робити підйом. Тяжче за все було мамі, оскільки у неї було хворе коліно, а тут якщо любиш подорожувати із відчайдушними мандрівниками, то доводиться любити і в гори лазити.
Мишко через гору не сильно засмучувався, бо у фруктовому магазинчику попросив купити йому гігантський свіжий лимон і був задоволений. Для дитини лимон то найкращий фрукт. Цікаво, що мені усе дитинство не можна було їсти лимони через алергію, а зараз дитині передалася моя любов. Маршрут по цій міні-горі однозначно рекомендую. Рясна зелень і невеличкі поселення поцілять прямо у серденько. Після спуску на нас чекало справжнє випробування – знайти де поїсти. Зараз в Європах з цим дуже легко, бо є додатки, де можна замовити їжу і знижками до 70 відсотків, а тоді ще треба було старими шляхами харчуватися через ресторанти. Тут він був аж один.
Роки через три після подорожі мама згадувала цей момент так. “Синку, а що то була за подорож, де ми усі кудись довго лізли, а потім прийшли у місто, де зовсім не було людей, ми довго шукали ресторан, а там подавалися тільки макарони за захмарними цінами, але ти зітхнувши сказав, що у нас немає вибору, а ще й треба було примусово платити чайові…”. Ця згадка мами звучала як не про подорож, а якийсь гастрономічний хорор наяву. Ах так, це ж була наша трапеза у місті Белладжо. Тож якщо хочете з’їсти макарошок по ціні, дорожчій за літак із Польщі до Мілану, то пишіть, я скину координати!
Ну а ми попливли назад у Менаджо. Тут гастрономічна складова пішла значно краще. Ми зайшли в супермаркет, а там продавалися смачнючі італійські паски «коломби» майже безкоштовно, оскільки свято вже було позаду. Тож на вечерю нам мама приготувала вже смачних макаронів та потім ми усі ласували пасочкою. Після паски я відчув, що треба скинути зайві калорії, тож пішов на вечірню прогулянку в околицях Менаджо. Перша половина дороги пролягала по цивільним місцям та асфальтованим доріжкам. А от назад треба було повертатися через ліс. Тож перейміть мою мудрість. Якщо на дворі настає ніч, то краще планувати маршрут так, щоб по темряві йти по цивільних містах, а не по лісу. Зате зустрів зграю диких оленів, які мене серед ночі у лісі точно не очікували побачити. Добре, що нам було у різні сторони!
При плануванні маршруту ми мали їхати тільки у Ніцу, тож озеро Комо було приємним доповненням експромтом. Хоча ми на озері провели лише один повний день, ми можемо тепер його повноцінно порівняти із Гардою і дати свою оцінку. Озера зовсім різні і треба побувати обов’язково на обох, але Гарда краща)))) Якщо порівняти Комо та Гарду із сусідніми швейцарськими озерами Лагано та Маджоре, то перші два виграють.
Подорожі це прекрасно, і чим більше подорожей тим прекрасніше. Кожен раз коли мені здається, що подорожей вже достатня запланована кількість, то хочеться докинути ще парочку… іншу… Так і живимо. Часи міняються, руки ламаються, потім зростаються, а іноді не зростаються і ще раз ламаються, а подорожі залишаються. Як я писав в одній із недавніх розповідей, у нас були підозрілі вільні місяця у календарі без подорожей. Потім як раз з’ясувалося, що рука зламана і треба міняти пластину. Навіть перед операцією мене тягнуло купити лоукостерські квитки, але мудрий розсудливий голос Даші тримав все під контролем.
Спочатку побачимо, як швидко буде йти відновлення, потім зможемо вже точно спланувати. На щастя, відновлення організму пішло не просто швидким темпом, а буквально семимильними кроками. Всі ті етапи, що були після минулої операції, тепер проходили не тижнями, а днями. Тож через тиждень після операції руки самі потягнулися до клавіатури і були повністю взмозі провести процес купівлі квитків. Я вважаю, що цієї умови достатньо щоб вважати, що пацієнт готовий до польоту! У наших друзів був незакритий гештальт по запланованій кількості країн до кінця року, тому ми залюбки вирішили допомогти їм в цьому процесі. Тож вперед! Попри те, що переліт був над горами і трусило літак так, що я боявся за пломби в зубах, моя нова пластина перенесла переліт добре, а значить можу спокійно літати!
Удіне
Ми прилетіли зовсім зранку, тож в Трієст можна не поспішати. На карті побачив, що недалеко є затишне на вигляд містечко, тож з нього і почнемо. Єдине що, треба побороти злий автомат з продажу залізничних квитків, бо італійський сайт із завидною регулярністю не працює. Машина з продажу, схоже, теж вирішила оголосити страйк і робила усе, щоб ми не могли купити квиток. Боротьба з сайтом та машиною завершилася фіаско, зате контролер сьогодні працював без страйку. Тож я вирішив у поїзді підійти першим і повідомити про фейл з квитками. Контролер сказав, що зараз щось придумає, вийшов з поїзду на наступній зупинці і більше не повернувся, поїзд поїхав без нього. Схоже контролер вирішив теж приєднатися до страйку. Уся надія, що машиніст не передумає їхати. І ось ми в старовинному місті. По красивій традиції почнемо подорож з ранкової кави з круасанами.
Плюс у нас була велика місія – витратити євромонетки, які нам надавали за останні три роки як решту. Їх накопичилося під 30 євро. Доки ми трапезували, люди, що проходили по вулиці, заглядали у кав’ярню, але бачивши нас чомусь поспішали піти далі. Саме Удіне премиле італійське містечко, тут кілька годин можна легко поблукати по старих вулицях.
В ідеалі б його поміняти місцями з портовим Трієстом. Шкода, що немає єдиного путівника, який би зібрав міста побратими між собою. Бо Удіне було відкрито нами випадково, а виявилося справжнім прихованим діамантом.
Трієст
Неймовірною фішкою Трієсту є його розташування. Він ідеально розташований як відправна точка щоб дивитися Словенію, або ближні частини Хорватії. Про саме місто скажу так, тут є новорічні ярмарки і фантастичного розмаху заходи сонця. Я не знаю, як вони це зробили, але красу заходів сонця можна оцінити як Сейшели або тайський Ко Ліпе. Ця подорож була в форматі ворк енд тревел. Тож під час полювання на захід сонця мені подзвонила колега і ми намагалися перемогти базу даних з нею. Паралельно ми з Дашею шукали, як пройти на набережну щоб побачити захід у всій красі. Ми залізли в справжній треш, тут закинутий поїзд, старі доки для суден, а ще охоронець, що приїхав за нами на велосипеді. Краще б він приїхав, щоб нас підвезти ближче до заходу. В такі моменти, радію що ми охоронцям створюємо хоч щось цікаве на роботі і відчуття не дарма відпрацьованого дня.
Ми собі винайняли просторі апартаменти на всі дні. Під словом “просторі” мається на увазі довжина коридора, при якій зможе розігнатися і злетіти невеликий літак. Єдиний мінус у цій задумці – далеко носити їжу з кухні до столу у вітальні. Але ж яка то їжа… то був справжній прошуттовий рай. Це дуже крута фішка в подорожах по вечорах закатувати бенкети з локальних продуктів країни. І такі країни як Італія, Франція, Іспанія просто ідеально підходять для цього задуму.
Сьогодні ми у нас в гостях святкували перший день і обговорювали плани на наступні. Команда Ані обрала Хорватію, ми на завтра запланували словенський Піран. Взагалі цікаво, що тільки в цьому році взагалі відкрили цю Словенію, але через віддаленість деяких локацій ми подивилися одну частину. А завдяки Трієсту зараз подивимося невідкриту частину і країну можна вважати повністю дослідженою нами. Тепер, схоже, буде Австрія найбільш нерозвіданою країною в ЄС. Цікаво як із року в рік міняються країни, що вважаються найменш дослідженими нами. Колись довгий час такою була Німеччина, а ще більш цікаво, що Італія, яка на початку не була у фаворитах тепер, мабуть, найбільш досліджена нами країна. Ще реально пощастило, що туди завжди дешеві рейси, а міланський аеропорт то вже мабуть як другий дім)))
Піран
Хоч до Пірану їхати близько години, водій фліксбасу зробить усе можливе щоб дорога відчувалася як пів дня в автобусі. Чомусь цей проміжок дороги максимально некомфортний для подорожі, можливо, через вузькі вулиці міст, а може югославський стиль водіння. На щастя, автобус не приїжджає у сам Піран, а висаджує у сусідньому Порторожі. Тож дорога трохи коротша) Проторож це ідеальна точка для початку маршруту. Увесь час треба йти вздовж сонячної набережної із зеленими деревами. Незважаючи на грудень, у Словенії на відміну від Італії, було дуже зелено. Шлях до Пірану займає 40 хвилин, тож ми зробили проміжну мандаринову паузу. Бо новорічні свята без мандаринок – це як мандаринки без новорічних свят. Після мандаринок можна й біля морька походити, правда, я ледве не відкрив зимовий сезон купання. Тож порада мандрівникам: якщо бачите біля моря довгий слід ковзання чиєїсь ноги, то не варто туди підходити, бо ковзання може початися на пів метра раніше.
Потім по дорозі нас зупинила жінка і запросила відвідати безкоштовну галерею з фото визначних міст Словенії. Я думаю, що це національна програма націлена на туристів із Італії. Бо тут дійсно Словенія показана в усій красі. Та й взагалі з нашого досвіду це реально класна країна. Місто Піран не було виключенням з класності країни. Він затишний та сонячний, у нас тут був увесь світловий день.
Приємним доповненням був ресторан мережі Сараєво 84. Ми в цьому закладі були в Любляні і тепер вже з нетерпінням чекали обіду, щоб знову пірнути в атмосферу Боснії та Герцеговини. Хоча в цій країні ми ще не були, але ж не може бути поганою країна, де так смачно вміють їсти. Ми запитали працівницю, чи потрібно бронювати столик на вечір, тобто чи буде ажіотаж. Працівниця відповіла, що не знає чи буде вечірній ажіотаж, але заклад закриється вдень. Відповідь на п’ятірочку. Одразу відповім на майбутні питання, ми там потім проходили ввечері, ажіотажу біля закритого закладу не було.
Зате були свіжі ківі, що росли прямо на деревах, можна собі заводити книжечку, де відмічати які фрукти ми вже зустрічали в дикій природі, лідером мабуть залишається саусеп. Приємним доповненням до міста є стіни старої фортеці. А саме ціни на прогулянку по ним. Для порівняння, стіни в Дубровнику коштують 35 євро з людини, а в Пірані з нас взяли 6 євро з родини. Хто знає, можу в Дубровнику стіни з чистого золота, а тут з традиційного каменю. Хай це залишається приємною загадкою, бо на стіни Дубровника ми не пішли, і не шкодуємо, особливо після Пірану)))
Та й в цілому коли якесь визначне місце коштує дорожче за авіаквиток між країнами, то завжди з’являються сумніви. Ввечері на нас чекав справжній піранський захід сонця, який не далеко пішов від трієстського. Тож на заходи завжди виділяйте окремі пів години в день. Після заходу сонця стало значно холодніше, а точніше стало холодно, бо до цього було тепло.
В центрі міста почалася ярмарка із багаттям для обігріву замерзлих. Місто світилося новорічними фарбами, дух Різдва ширяв у повітрі. Тепер 40 хвилин вздовж холодної набережної до фліксбасу і можна їхати. По дорозі можна зайти погрітися на місцеву криту ковзанку, але чомусь там виявилося не тепліше ніж на вулиці. На щастя, фліксбас приїхав раніше свого часу і ми були єдині пасажири, які купили квитки з цієї зупинки, тож водій одразу дав по газах і ми полетіли в Трієст. Водій був настільки радий, що ми теж прийшли трохи раніше, що навіть забув про туристку, яка вийшла на стації в туалет. На щастя, інший пасажир встиг вчасно зупинити водія. У мене тепер фобія ходити в туалети на зупинках.
Природний заповідник Val Rosandra (Riserva Naturale della Val Rosandra)
Ми кудись далеко їхали, а потім пересіли і ще далі поїхали. Погода була сонячна але дуже-дуже вітряна. Парк виявився в горах. А там ще більш вітряно. Добре хоч не здуло. Ми спочатку вирішили, що недостатньо високо заїхали в гори, тож вирішили ще вище залізти. Питання, навіщо ми це зробили залишиться питанням 2024-го року навіки. Але ми побачили цілу зграю оленів, тож це було вагомою нагородою за наші старання. І як тільки ті олені можуть безшумно скакати серед хащів, наче несправжні. Коли ми залізли зовсім високо, і вже думали лізти ще вище, то, на щастя, одумалися і полізли назад. Бо по факту це були гори, а парк був на 300 метрів нижче по висоті. Сам парк виглядав дійсно фантастично і в ідеалі одразу треба йти по його стежках, але тоді менше шансів побачити зграю оленів).
Заготований перекус
Це кам’янисті гіри, стежки яких ведуть до потужного та високого водоспаду. Панорами доволі незвичайні, тут можна знімати фільми про сміливих космонавтів, що намагаються вижити на далекій, холодній скелястій планеті. Треба б було вже повертатися до автобуса, але хотілося все більше і більше погуляти по цим дивним краям.
Гуляли ми стільки, доки не зайшли у Словенію. Як не дивно, але природа одразу змінилася на зелену. Мабуть вони кордон за природними ознаками прокладали, зелену частину Словенії, сіру – Італії. А тепер можна бігти до автобуса, що ходить раз на годину. На нас чекало дві новини: добігти ми встигли, а от сісти не встигли, бо не знали де точно зупинка. На наступний автобус чекати було трошки ліньки, тож ми пішли пішки до місця пересадки між автобусами. Якихось 40 хвилин вздовж італійських сіл. Панорами нас одразу флешбеком повернули у Каміно.
Маршрут прямо ідеально підходив би для Каміно, але це не він) Тож якщо пропустили автобус, не журіться і починайте йти пішки в сторону Трієсту. Сьогодні ввечері ми знову зустрічалися з друзями, сьогодні нам Змітєр розповідав історію нелегкої долі сусідніх країн та їх королів.
Шкоцянські печери
Сьогодні ми вирішили остаточно закрити нерозвідані міста Словенії і поїхали в печери. У країні є декілька відомих печер, але одні коштують 15 євро з людини, в той час як інші всі 30. Вибір був очевидний. Єдине питання, це як доїхати до тих печер у несезон. Спочатку треба купити квитки на потяг Треніталія в касі або у автоматі самообслуговування. Саме ці квитки не можливо купити на сайті, бо вони міжнародні, видно тільки розклад поїздів.
Далі треба заїхати в максимально глухе село країни Дівача. Містечко має кілька десятків будинків і навіть Мішленівський ресторан (ото Мішлену робити було нема чого). Тепер у несезон треба взяти ноги в руки і десь годинку йти пішки в сторону печер. Судячи з рекламних банерів влітку тут ходить автобус. Попередньо на сайті треба перевіряти розклад роботи печер на ваші дати, щоб він співпадав хоча б з якимось із потягів. Печери починають вражати вже на підході. Це гігантська прірва серед лісу.
У нас була ще година до початку туру, тож ми ще встигли обійти по колу і сказати ‘Вау’. Ми чесно кажучи думали, що будемо єдиними людьми в печерах в несезон, але людей зібралося більше ніж усе населення Словенії разом взяте. Щодо печер скажу так, ми бачили по світу їх дуже багато в найвіддаленіших куточках планети і нас важко вразити печерами, але ці вразили. Я не знаю, що там в печерах по 30 євро має бути, але тут є всі круті атрибути: бурхлива річка, мости на висоті, відповідна підсвітка і трьохкілометрова прогулянка стежкою всередині печери. В сезон відкрито ще продовження маршруту назовні.
Шкода тільки, що самим гуляти не можна, а тільки з гідом. Екскурсія тривала близько двох годин. Тепер у нас був нелегкий вибір, або бігти на дорогий австрійський потяг до Трієсту, або чекати п’ять з половиною годин у холодному забутому словенському селі, щоб поїхати на Треніталії, на який у нас ще й квитки були. Шкода, що це була зима, бо до італійської автобусної зупинки лише дві с половиною години пішки. Але зараз такий трюк не вартує ціни за квитки. Ми ретельно зважили усі за та проти і поїхали на дорогому потязі. Коли ми вдома лежали під теплою ковдрочкою, поїдаючи свіже прошутто, то зайвий раз переконалися у правильності рішення.
Околиці Трієста
У нас до літака сьогодні була половина дня. Тож не витрачаючи час ми залізли на чергову гору, що знайшлася прямо серед міста та поїхали дивитися замок, який знаходиться на півдорозі до аеропорту. Звісно, кожна країна вважає, що саме їх замок найбільш замковий на світі і тому повинен відповідно коштувати. А ось ми в замках любимо те, що територія щоб погуляти поруч зазвичай красива та безкоштовна. А тут ще й море і сонечко і сосонки, коротше кажучи, то наймиліша частина Трієсту.
Вцілому, як я можу підсумувати цю подорож. Попри те, що сам Трієст не занадто нас вразив, його околиці буквально фантастичні. Якщо ви не були в Словенії, то має сенс ще провести пару днів в Любляні, якщо були, то околиці Трієсту будуть безцінним доповненням до вашої історії подорожей по світу.
Минулого року ми започаткували добру традицію, раз на рік збираємо мам і летимо всі разом кудись на море. Цього року була сюрприз-подорож до регіону, де відбувалися події фільму “Приборкання норовливого”. Про напрямок подорожі не знали ані мами, ані Мишко. Тож до самого аеропорту був для всіх сюрприз. Моя мама проявила відмінні аналітичні здібності туриста і сказала, що летіти ми будемо явно в Мілан, бо туди зазвичай дешеві квитки, а потім на поїзді будемо їхати кудись в сторону моря. І це дійсно так і було заплановано. Отже трохи логістики на тему, як максимально дешево перевезти п’ятеро туристів. Мілан у візейра вже роками один з найдешевших напрямків. Далі треба було знайти житло, ми його знайшли на букінгу, але бронювали напряму у господаря, щоб максимально знизити ціну проживання. Звичайно, був ризик того, що нас кинуть, але, на щастя, все склалося за планом. Програму ол інклюзіва ми почали прямо з аеропорту Кракова, на мам чекав робот кіт-шериф в одному з ресторанів. Цей робот розвозить замовлення і радіє коли його чухаєш за вушком. Далі за культурною програмою було просеко та мартіні, яке ми заготували заздалегідь.
Тож переліт пройшов максимально комфортно. У самому Мілані у нас було аж кілька годин. Для Мілану це не те щоб достатня кількість часу, це ще й на відпочинок у парку залишиться. У Ніни це було перше знайомство з містом, тож ми подивилися Міланський собор і галерею поруч, на чому ми офіційно перетнули позначку “відвідано 100% визначних місць” міста.
Може здатися, що поїздка в Мілан взагалі не має сенсу, але насправді це один з головних хабів, якщо хочеш у Швейцарію, Ніццу, на озеро Комо або в Портофіно. Тож нам дуже пощастило, що таке місто як Мілан існує) Тепер можна не поспішаючи йти у напрямку головного вокзалу. Ще й зупиночку в парку зробимо. Парк тут добротний, якісний. Однією із забавок цієї подорожі був додаток, в якому можна забрати їжу, що не продалася до кінця дня по промо тарифу і це пакунок-сюрприз. Додаток мені за рекламу не платить, тому його назву писати не буду) Ми замовили перед поїздом в двох закладах. В першому за 4 євро я отримав дві невеликі піци, два великі аранчіні, купу маленьких аранчіні і два пакета солодощів. Взагалі було радісно спостерігати, як мені майже усе з вітрини складають в пакети. В той час Даша забрала три комплекта вечері по п’ять євро. До Рапалло їхати дві з половиною години, у поїзді ми закатили справжній бенкет. Їжі було стільки, що ми тепер були спокійні за сніданок, оскільки приїжджали у Рапалло вночі. Коли поїзд проїхав Ґеную, то ми почали їхати повз наші майбутні курортні міста. Оскільки була ніч, то нічого не було видно окрім туристів, що смачно вечеряють в ресторанах. В хороших туристичних локаціях є характерна ознака, там серед ночі заповнені ресторани. І ця ознака неоднократно підтверджувалася. Вперше ми помітили таке в Аргентині, коли під час пошуку готелю, незнайома дівчина, що сиділа і їла морозиво, сказала, що ми ту смакоту зобов’язані спробувати і почастувала нас зі своєї ложки, це було дивно, але нескінченно мило. Я думаю, після того випадку їй карма увесь час посилає найкраще морозиво світу, а вона навіть не здогадується за що. А тим часом ми приїхали у Рапалло. Варто було тільки вийти з вокзалу і ми опинилися у місті вічного свята. Фонтани, височенне дерево оповите гірляндною сіткою, у місті активне нічне життя. Наші апартаменти були зовсім поруч, і як же ми раділи, коли у вказаній скринці знайшли ключі, таки зі справжніми власниками переписувалися під час бронювання.
У нас була гігантська квартира із трьома спальнями і кімнатою для гри в настільні ігри, ми взяли з собою гру “Медова пригода” – це гра, в якій ведмедик поставив собі за ціль дістати мед із вуликів за будь-яку ціну! Закинули речі і мерщій досліджувати нічне місто. Моречко ласкаво кликало почати купатися прямо зараз. Я вже готовий був бігти у воду, але Даша попередила, що саме у Рапалло є проблема із пляжами, тому в темряві в воду точно лізти не можна. Місто бомбічне, атмосфера топчик, вже не терпиться почати детальне дослідження зранку. Коли на ранок ми вийшли із мамами, то Ніна сказала, що була впевнена, що ми живемо в невеличкому селі, а тут справжнє місто.
Місто можна охарактеризувати словом “затишне” і це слово максимально відображає сутність. Тут є і ботанічний сад, і канатна дорога, яка піднімалася далеко в гору, і піші вулиці, і невеличкий замок і навіть три безкоштовні пляжі. Але що тут не так з пляжами? По-перше, добре, що я вночі не заліз у воду, бо серед цих трьох пляжів мігрують непроглядно зелені мікроводорості. І треба робити обхід, щоб розуміти, на якому пляжі зараз обстановка краще. У всіх сусідніх курортах таких проблем і близько немає, проблема саме у Рапалло. Але наш вибір був зважений, як мінімум тут не треба було лізти в гору до апартаментів.
Сьогодні був доволі прозорий пляж біля замку, а якщо відплисти трошки від берега, то там взагалі все ідеально. Одна з крутих переваг тутешніх курортів – окрім наявності безплатних пляжів, ще й душі, а іноді і переодягалки є. Тобто завжди поруч із платним пляжем є безкоштовний. Моречко в кінці серпня було ідеально тепле. Нарешті ми застали тепле море в цих Європах, а то тут із цим трохи дефіцит. Але є ще одна велика перевага, яка перекриває усі вищевказані – тут немає рашиків. Ми приїхали аж на вісім днів, тож у нас буде доволі розмірений відпочинок за нашими мірками. Сьогодні, наприклад, обмежимося лише підйомом на канатній дорозі.
Вагончик відправляється кожні тридцять хвилин і наш вагончик зайняли повністю українці. Наша солов’їна лунала над безкрайніми зеленими ландшафтами італійських гір.
Тепер ми високо в горах, блакитне море десь далеко внизу кличе нас сонячними зайчиками. А ми гуляємо лісовими стежками по гірському хребті.
Санта Маргарета
Оскільки днів багато, то зазвичай у нас пів дня активності, а пів дня пляжі. Наступного ранку ми відправилися в піший маршрут у Санта Маргарету. До міста йти десь з годинку пішки. Це місто прямо для душі. В ідеалі, якщо знайти не на горі вигідне житло, то можна там і поселятися, плюс дуже класні і чисті пляжі.
Коли дійшли до старого міста, то там влаштували імпровізоване бенкетування смаколиками з супермаркету. Головними стравами були рибка, свіжий хамон та кавові йогурти. Треба було знайти на вулиці затишне місце для трапези і якраз чомусь стояла купа стільців для концерту. Для нас було саме те. Схоже, ті стільці спеціально для нас і поставили. Я думаю, в той момент ми встановили новий світовий рекорд по кількості з’їдених кавових йогуртів за раз. Можемо рухатися далі.
Ми піднялися на максимально високу гору, що знайшли в околицях, щоб подивитися чиюсь віллу. Вілла шикарна, панорами гарні, але як же той пан увесь час ходив на гору та з гори, та ще й в таку спеку. Не життя, а пекло схоже раніше було. Нам дуже пощастило, що ми народилися після того, як винайшли ліфт та вайфай.
У нас були більш генеральскі плани, дійти прямо до самого Портофіно, але камон (або навіть хамон), у нас релакс подорож і половина дня вже позаду, а це означає тільки одне, на нас чекають Рапалло і довгі купання.
Портофіно
Оскільки вчора до Портофіно дістатися не вийшло, сьогодні продовжимо, тільки зробимо це у другій половині дня, щоб купити 24 годинний квиток і покрити їм наступні пів дня. Перша половина дня видалася не менш цікавою. Ми замовили через додаток свіжу рибу-сюрприз і нам за 5 євро дісталися три великі доради, тож обід у нас був гастрономічним на максималках. Тепер треба буде увесь час відловлювати ту рибу.
Із Портофіно проблемно, що треба їхати двома автобусами і другий автобус чомусь коштує аж по 5 євро з людини. Але добре, що добовий квиток покриває і той другий дорогий автобус. Дорога до Портофіно прямо топчик-топчик. У вікно автобуса нас дражнили пляжі-лагуни своєю красивою водичкою. І якщо ви повні сил і впевнені, що зможете не зупинятися, щоб поплавати на кожному красивому пляжі, то краще цей маршрут йти пішки, хоча б в одну сторону. Саме місто виглядає дійсно цікаво за одним винятком, назва “Портофіно” явно походить від слова “Порт”.
В Портофіно справжній пляжний дефіцит. Тож гуляти тут і насолоджуватися духом старої Італії прямо обов’язково, а от жити краще на відстані. Для нас же однією з переваг була гора. Мерщій всі на гору! Окрім панорамних видів гора виводить на справжній затишний пляжик, щоправда без душа. Водичка на початку вересня була як пухова ковдрочка.
Це наш улюблений тип водички. І прямо блакитна-блакитна. Ми з Дашою не довго думаючи попливли вдалечінь перевіряти чи дістанемося по воді до маяка. Скажімо так, все що нам дісталося – це опік від медузи. Це, до речі, був мій перший досвід із медузою. По відчуттям як струмом довбануло. А знаєте, мабуть маяк ми подивимося пішим маршрутом. Попливли назад. Ми пропливали вздовж невеликих яхточок, де відпочивали люди на потужних хвилях. Я не розумію, що це за вид розваги, чому не можна відпочивати на землі де тебе не качає, але коли ми пливли, я боявся, що на нас хтось із яхти наригає. Повернулися на берег і можемо йти тепер пішки до маяка, шах і мат медузи! Мишко з Ніною вирішили на нас почекати на роздоріжжі. Насправді то була пожертва на з’їдання комарам, але на той момент вони ще того не знали. Тож далі було дві групи. Доки група А дивилася на захід сонця поруч із маяком на фоні блакитного моря, групу Б доїдали комари на роздоріжжі. План по місту виконали, можна повертатися додому в Рапалло. Але стійте, у нас проїзний, можна зупинитися ще в якомусь маленькому містечку. І знаєте що? Я офіційно бачив найменше місто в Галактиці!
Його назва була ще якось із педалями пов’язана. Там є майже ціла одна вулиця, магазин пафосного бренду, купка дорогих ресторанів, два платних пляжі і один безкоштовний. Все це розташувалося на території мабуть 10 на 10 метрів. Тож подивитися усе місто зайняло менше хвилини. Ну тоді хоч трошки пройдемо вздовж моря до наступної зупинки.
Лаванья і К’яварі
Сьогоднішні активною частиною дня буде ранок. В околицях є два міста, прямо як ті Веларіба та Велабаджо. Але є один нюанс, одне місто прикольно-красиве, а друге гімняне. Я не буду спойлерити, інакше вам нецікаво буде подорожувати по цьому маршруту. Міста зовсім поруч і між ними можна перейти пішки.
Але у будь-якому разі навіть те місто, що красиве програє по пляжній інфраструктурі Санта Маргареті. А ось по дорозі додому ми ще вийшли подивитися Зоаглі. Тут мало бути наше перше житло до того як візейр посунув нам квитки на цю подорож. Пляж в Зоаглі класний, але наскільки це гірське місто не описати словами, не оспівати піснями.
Якщо тут зупинитися жити, то сходи будеш ненавидіти усе своє життя. У мене аж флешбеки з давньої подорожі на Мадейру повстали. Скільки ж по дорозі до готелю було сходинок…
Вечірні прогулянки
Кожен день у нас перед сном був традиційний годинний похід по туристичній зоні Рапалло. Це була традиція цієї подорожі. Маршрут кожен раз був той самий із зупинкою на годування гігантських риб. У нас в цій подорожі була настільки велика кількість фокачі, що ми із радістю ділилися із рибами. Риби швидко звикли до нашої традиції і теж чекали на нас. Взагалі цей регіон чомусь помішаний саме на фокачі. Але фокача це по суті недороблена піца, або піца без начинки, а враховуючи, що в Італії не в усіх регіонах смачна піцца, то з фокачою тут дійсно проблема. А коли замовляєш їжу-сюрприз через додаток, то фокачу тобі точно відвантажать так би мовити в довісок. Можна було сміливо відкривати свою фокачарню і продавати її далі. Окрім фокачі ще був цікавий випадок із додатком, коли нам видали за 4 євро дві пляшки холодного пива та п’ять солодких круасанів. Дуже цікава композиція вийшла. На зворотному шляху до готелю іноді потрапляли на вуличного художника, що балончиком малював картини.
Чинкве-Терре
В регіоні Ла Спеція є 5 мальовничих міст, що простяглися узбережжям один за одним. Їх можна відвідати по черзі єдиним квитком або на електричці, але за всі п’ять вийде дорожче. Міста цікаві і аутентичні, але якщо ви думали, що в своєму житті бачили багато людей в туристичних містах, то повірте мені, ви нічого ще не бачили. Вчені багато років нас запевняють, що припливи та відливи, великі морські хвилі утворюються через вплив гравітації місяця… Ніт, це офіційно спростовано особисто нами. Дивіться, коли у маленькому місті Вернаца збирається одночасно половина Європи, то земну кулю трохи косить і починається відлив, вночі коли туристи повертаються назад починається прилив.
Те саме стосується банківської системи, впевнений у вас бувало таке, що ви не можете з першого разу закинути донат тому що система підвисає. Вона підвисає якраз через потік одночасних транзакцій на покупку квитка на відвідування цих п’яти міст, світовий інтернет банально не готовий до такого ще. Ми дивилися не всі міста, бо були без проїзного, а мали окремі квитки на поїзди, ну як сказати, майже мали, але то окрема історія із твістами сюжету і номінацією на Оскар італійського контролера “що не зміг”, але це якщо бачили історію про “паровозика, що зміг”.
Пам’ятайте, квитки на поїзд завжди треба мати. Місто Вернаца як і інші 4 міста, доволі класне, але через кількість людей цього, на жаль, оцінити неможливо. Ті, хто був на ринку в Хмельницькому добре можуть уявити масштаб проблеми. Наступне місто це Ріомаджоре. Оскільки ми приїхали під час сієсти, то усі маркети були зачинені. На щастя, хамонярня на нас чекала, а з собою були ті сумнозвісні фокачі. Але знаєте, якщо фокачу добре покрити хамоном, то виходить доволі крута страва. Насправді зі складників можна прибрати саму фокачу і тоді взагалі буде торпеда!
Місто запам’яталося дуже красивою водою на пляжі. Тут блакить чимось нагадувала єгипетське Червоне море. Для доповнення дзену тут у воді є глибока печера, куди можна запливати. Чомусь саме перед цією подорожжю ютуб мене таргетував про трагедії дайверів у печерах, тож ми вирішили не ризикувати.
Тепер треба зробити піший перехід через гору у місто Манарола. Коли ми побачили розмір гори то знову довелося сформувати групу А та групу Б. Доки Група А їхала із кондиціонером у потязі протягом трьох хвилин, група Б імітувала підкорення Евересту у нереальну спеку.
І чим вище ми піднімалися, тим гаряче сонце здавалося ближчим. Цікавий факт, що під час підкорення цієї гори турист проходить усі стадії від заперечення до прийняття. Але моя вам порада, не повторюйте цей трюк, ані влітку, ані взимку. Або хоча б беріть із собою ласти та клей, щоб ви їх могли легко склеїти десь по дорозі. Манарола зовсім невеличка із цікавою текстурою на скелях.
Щоб погуляти цілим містом знадобиться до 30 хвилин і можна повертатися. На вечір ми знову замовили свіжу рибу, але її треба було забрати до шостої вечора, по приїзду у нас мало бути ще 20 хвилин, але звісно ж через пунктуальність італійських поїздів ми з Дашею прибігли у лавку за 20 секунд до закриття. Сьогодні була цікава риба червоного кольору. А місцевий маркет нам видав дораду і купу сирого тіста для піци. Тож будемо розважатися із випіканням італійської піци в Італії.
Кожну вечерю цієї подорожі була традиція – Апероль шпрітц сесія. Головний бармен Італії міксував найкращі місцеві аперолі. А потім стандартна програма – тиха година та нічна прогулянка.
Камольї
Додатковою родзинкою подорожі стало відкриття міста Камольї. До нього поїздом їхати кілька зупинок, я би поставив це місто другим після Санта Маргарети для відпочинку у цьому регіоні. З точки автентичності місто виглядає на п’ятірочку, має свій безкоштовний величезний пляж і гармонійні передзвони з церкви. Щоправда вони настільки часті, можливо забагато працівників і кожен думає, що попередній ще не дзвонив.
Доки мами з Мишком плавали на пляжі ми з Дашею полізли у чергову гору до міста San Rocco. Дивно, що по дорозі ми бачили табличку про те, що в це місто не можна йти, інакше буде штраф. Сказати, що ця табличка ще більше підігріла наш інтерес – це нічого не сказати. Ви тільки уявіть, що мало статися у цьому місці, що до нього не можна йти?! Ми це обов’язково з’ясуємо! До міста було підійматися хвилин 40 і воно виявилося дуже прикольним.
Це та ситуація коли дерева і будиночки розташовані в особливій гармонії, ну і звісно панорама на море і міста, що знизу. У місті гуляють місцеві та туристи і всі це роблять якось так невинно, але ми знаємо, що ви щось задумали! За церквою є початок великого асфальтованого трекінгового маршруту із не менш великою табличкою, що йти не можна, бо буде штраф. Поруч з табличкою карта на якій розмічені найкращі частини маршрута і поради по стежкам. На жаль, на додатковий трекінг вже немає часу, бо ще треба поплавати і поїсти смачного морозива, ми знайшли заклад із рейтингом п’ять, що доволі рідко трапляється. Для нас, як потім з’ясувалося, це місто стало знаковим, саме в ньому нам тріпадвізор зарахував, що ми подивилися офіційно пів світу!
На цю задачу у нас пішло 12 повних років подорожей, не сказав би, що це було фізично легко, але приємно і радісно. Після гарного трекінгу можна від душі наплаватися в теплому морьку і заїсти смачним морозивом. У нас ще було пів години погуляти старим містом, ми їх витратили на стару фортецю в якій ще й безкоштовна галерея виявилася. Біля фортеці італійці сиділи на стільчиках, а перед ними співак виконував традиційні італійські мотиви. Все, черговий план виконано, повертаємося в Рапалло на просеко та нічні прогулянки.
Портофіно
Наш останній повний день, уся задумана програма виконана, ще й як на зло по всій Італії сьогодні увесь день передають дощі. Якщо поїхати кудись далеко, наприклад в Турін, то ще й холодна температура додасться. Ну тоді почнемо маршрут в Санта Маргарету, а там подивимось. Найвідважніші з нас дійшли до самого Портофіно. Даша, Ніна і Мишко після Санта Маргарети поїхали купатися в Рапалло. Ми з мамою протестували найкращі пляжі по дорозі до Портофіно.
Найкращий з пісочком виявився Paraggi, хоча у відгуках пишуть, що влітку там перебір із людьми. Назад у Рапалло ми теж повернулися пішки, бо не хотіли пропускати всю цю красу. Погода оцінила наше захоплення регіоном і вимкнула дощі на наших маршрутах. Як раз встигли до дощу повернутися в апартаменти. Сьогодні нас рибний магазин порадував купою дрібної рибки та стейком з лосося. Наступного дня у нас була остання половинка в Рапалло, тож це було гуляння по місту і прощальне купання на пляжах, а далі, як говориться: валіза->вокзал->Мілан. На Мілан у нас було кілька годин і хоч Мілан в нашому рейтингу впевнено тримає статус найнуднішого міста, на цей раз ми відкрили для себе цікавий райончик з висотками, що розташований в 20 хвилинах від вокзалу.
Він віддалено нагадує паризький Ля Дефанс, але менше. Даша пожартувала, що ще пару разів побуваємо в Мілані і може полюбимо його) Отакою була наша завершальна подорож 12 сезону.
Попереду на нас чекають справжні виклики у вигляді Каміно, або подорож, куди будемо летіти чотирма літаками, і звичайно вже не можемо дочекатися Експо 2025, що відбудеться у Японії.
Пам’ятаєте, я колись писав, що ми вже подивилися головні маршрути Італії? Як то кажуть, вік живи, вік подорожуй! Виявилося, що справжня перлина Італії від нас ховалася на маршруті Барі-Ріміні. Чого ми взагалі вирішили подивитися в сторону цього напрямку? Коли ми закінчували маршрут на Сицилії, один з мандрівників сказав “А ми ще заїдемо на Барі та після цього полетимо додому”. Далі з цим Барі у нас був родинний мем, будь-яка згадка подорожі на Сицилію закінчувалася фразою “Без Барі не зараховується!”.
Оскільки у Райянейра є прямий маршрут, то я почав гуглити, що там взагалі в тому Барі. Одразу мені попалися фотографії Альберобелло і тут стало зрозуміло, що питання Італії у нас ще не закрито, до того ж там недалеко одна з останніх країн ЄС яку ми ще не бачили. Так і з`явилася ідея для чудової подорожі. Під час організації маршруту, на жаль, все йшло не так гладко, спочатку ми зрозуміли, що на замок біля Болоньї який ми хотіли подивитися немає квитків, потім отримали, як завжди, повідомлення від Airbnb, що наше житло скасоване, а потім залізниця Італії прислала лист, що в цей день буде ремонт дороги, тож залізничні квитки теж скасовані. По факту ми не в мінусі, бо всі гроші повернулися, тож переробили трохи маршрут. І тепер ми знаємо, що то на краще.
Барі
Регіон нас одразу тепло прийняв. Квитки від аеропорту у місто коштували по півтора євро, а це зазвичай означає, що і далі ціни будуть приємними. І насправді так і було. Саме місто доволі схоже на Палермо, що теж є хорошою ознакою. Колись давно в довоєнні часи нам одна польська бабуся сказала фразу “Вчіть польську, бо у мене днями зупинялися нідерландці, так вони взагалі польської не знали!”. Бабуся це казала наполегливо і з повною серйозністю. У нас довгий час це було сімейним мемом, доки ми не зрозуміли, що в Італії іноді можна пояснитися польською мовою і тебе італійці зрозуміють. Нас часто помилково приймали за поляків і починали з нами говорити польською, оскільки ми вже майже білінгви, то можна і по-польськи поспілкуватися. Тим паче в голові звільнилося багато місця коли ми перестали спілкуватися расіянською.
Ми закупили в маркеті продуктів і пішли заселятися. У нас були апартаменти і ці апартаменти одразу запали в душу: у квартирі було багато картин, тематичні покривала на ліжках і скатертина на столі.
Враження було, що ми прилетіли до своєї італійської бабусі на канікули. Вже була ніч, їсти не особливо хотілося, але той хамон із рибною пастою настільки апетитно виглядали, що ми вирішили одразу відкрити гастрономічну складову цього регіону. То була богемна їжа! Хороший початок подорожі! Мерщій спати, завтра починаємо маршрут! А ні, ще на ніч пасочки треба з’їсти, в Європі в передвеликодній час продаються в маркетах дуже смачні паски, в районі 6 євро за велику.
Альберобелло
До цього міста їхати приблизно годину на автобусі. На дворі березень, за вікнами зелена і соковита Італія, на відміну від Кракова, де нас по поверненню чекає сніжок. На середині маршруту за вікном почали з`являтися перші тематичні будинки труллі. Даша сказала, що першою їх побачила, я сказав що я ще раніше три бачив, але у Даші був козир, вона вже п`ять бачила. Нарешті ми приїхали у місто.
Тут є дві частини – сучасна звичайна і стара, що повністю складається з труллі. Чи вражає старе місто? Дуже вражає, будинків тут сотні, багато вулиць, одним словом роботи непочатий край. У цю подорож ми взяли свій перший камінець-мандрівник. Ми вже не один раз знаходили такі камінці, а тепер вирішили самі намалювати та почати його подорож у цьому місті. Це був камінець-кішка.
Після того як ми його поклали на одній з вулиць, через 20 хвилин його хтось вже взяв, тож у камінця почалася своя історія. До речі, камінці для розмальовки ми назбирали на узбережжі Греції. Наша ж історія в Альберобелло почалася з вивіски на одному з будиночків, що закликала подивитися безплатно на панораму.
Ми піднялися на чудовий дах з не менш чудовим краєвидом на інші дахи, радості від краси не було меж. Але це пастка, коли ми виходили назад, то хазяїн будиночку вже був напоготові з відкритою пляшкою крижаного лікеру і скляночками, тут ти будеш проходити процедуру нескінченних дегустацій до того моменту, коли щось не купиш.
А продаються тут маленькі пляшечки у вигляді тих самих будиночків. Тож ми вирішили зробити самі собі сувенір. Але щоб не тягти рідину у літак, вирішили одразу й випити (перепрошую, продегустувати), а пусту пляшечку як сувенір взяли із собою. Зазвичай з часом починає в очах мерехтіти від будиночків, але в цьому місті був приємний виняток з правила, скільки не гуляєш – весь час мило.
Але одним духом ситим не будеш, треба ще й поїсти. Ресторанчиків тут достатньо, рейтинг всюди високий, треба тільки обрати який більше подобається. Масивні чорні хмари, що насувалися на нас, допомогли нам пришвидшити свій вибір. Вибір був однозначно зроблений правильно, коли мені принесли велику головку сиру буррата, а до нього великий сендвіч із хамоном та щедрою порцією того ж самого сиру буррата.
Це була одночасно і естетична і гастрономічна краса. Тим часом Даша з Мишком їли карпачо. До цього всього ще були оливки із чипсами і горішками. За всю цю трапезу ми заплатили щось на кшталт 22 євро. Це було справжнє занурення в культуру італійського регіону. Заодно і зливу перечекали. Щедра хмара залишила нам трохи води, тож щойно ми вийшли, дощ продовжився. На щастя, хвилин за 10 він закінчився, але ми не знали, що у щедрої хмари ще залишився козир в рукаві, просто вона чекала, щоб ми подалі відійшли від накриття.
Погулявши старими вуличками і садами, ми вийшли за місто, там на нас чекали квітучі поля. Це можна назвати офіційним початком весни! За містом багато стежок, можна нагулятися до упаду. Але хмара вирішила прогулятися за нами. Коли сховатися остаточно не було де, почався всесвітній потоп. Ми добігли до якогось будинку і чекали під накриттям на ґанку. Даша на мапі побачила, що поруч має бути винний магазин. Я побіг на розвідку, але окрім цілого заводу нічого не знайшов. Повернувся під накриття. Даша сказала, що на мапі багато відгуків, тож магазинчик таки має бути. Ми побігли всі разом, коли остаточно переконалися, що окрім заводу тут нічого немає, то нас почали працівники зазивати в середину. Ми зайшли прямо на виробництво.
Вино наливається, пляшки закорковуються, лінія працює. Вийшов працівник і сказав, що зараз нас проінструктує яке вино тут можна придбати. По відгуках всі настільки вихваляли місцеве вино, що ми не відмовилися від пляшки з сорту, що збирається саме в цьому регіоні. Але, на жаль, ми допустили грубу помилку. І тепер мій список того, що треба виправити, коли винайдуть машину часу поповнився ще одним пунктом. Запам’ятайте, і не повторюйте наших помилок – ніколи тут не купуйте лише одну пляшку. Те сухе вино за 5 євро було ще тією амброзією, ми про це дізналися вже у готелі. Ще у нас в цей день була вилазка у старе місто Барі. І тут був приємний сюрприз. У Барі є класний сучасний променад для піших прогулянок, а в кінці променаду не менш класне старе місто. Цей тип старих міст вам точно сподобається, чимось схоже на місто в мультику про Аладдіна. Вечеряли ми в італійському фастфуді такою банальною їжею як аранчіні та інші смаколики)
Матера
Друга, не менш цінна перлина цього регіону – Матера. До міста можна доїхати автобусом, котрий чомусь хотів на наш день аж 15 євро з людини, а можна поїздом, розкладу якого немає на гугл карті. Про поїзд ми дізналися, коли запитали на касах. Вони нас відправили на додаткові секретні каси, які продають квитки на секретний потяг, що йде по секретних рейках. І це дійсно так, у цієї компанії окремі рейки, що стартують на узбіччі вокзалу. Коли ми дійшли до секретної каси, то працівниця нам сказала, що поїзд до Матери відправляється з ще більш секретних рейок, а відповідно і більш секретної каси. В кінці ми дійшли до невеличкої тютюнової лавки, де касир нам продав квитки по 6 євро. Конспірація на максималках. Пароль, що треба сказати продавцю тютюну – “Матера”. За розкладом нам треба було змінити поїзд на одній зі станцій, але машиніст нам махнув рукою, щоб ми повернулися назад у поїзд і сказав, що зараз довезе нас одразу до Матери. Та що ж там за таке місто, куди година на автобусі може коштувати по 15 євро з людини? Та ще й проклали окрему залізничну лінію. А місто і дійсно не далеко пішло по незвичайності від Альберобелло. Це італійський варіант турецької Каппадокії. Тут є і печерні будинки, і печерні храми. Я б схарактеризував як Каппадокія на мінімалках, але дуууже красива.
У місті є туристік інформейшен, спростимо собі маршрут, одразу дізнаємося які тут головні місця. Чоловік нас запитав, скільки у нас днів виділено на Матеру. Зазвичай у нас в подорожах на те, щоб подивитися місто вистачає 2-3 години. Але питання про кількість днів нас приємно вразило. Чоловік схоже засмутився, що у нас менше ніж день. Але з радістю накидав нам маршрут. Добре хоч поїзди ходять до ночі. Спочатку гуляємо по верхній частині старого міста, їмо смачний круасан з кавою ристретто.
Я розумію що раніше можливо був дефіцит води та простіше було дістати каву ніж воду, але ж не можна так знущатися з туристів. Добре хоч після Сицилії ми готові були, що до кави заведено подавати мікроскоп. До речі, ви щойно прочитали опис італійської кави швидше ніж у мене зайняло її випивання.
Тепер спускаємося в цистерну, дивимося на те, як раніше зберігали воду в місті і йдемо далі у нижнє місто. Це місто як окремий витвір мистецтва – великий лабіринт зі старих вуличок, печерних будинків та сходів. І загубитися в цьому лабіринті наймиліше що ви можете зробити. Хотілося гуляти одночасно по всіх вулицях.
Це друга частина Матери. Тут треба бути обережними, бо на вулицях ховається багато галерей та музеїв і якщо випадково купите комбінований вхідний квиток у всі музеї, то про вас будуть писати в газетах “Їх забрала Матера”. Як нагуляєтеся вдосталь, то вилазьте у третю частину – зовнішнє місто. Воно знаходиться над урвищем. По іншу сторону урвища печерні храми. Урвище дійсно велике, але на тій стороні є люди! Добре, що ми ще не всі сили витратили на попередні дві частини Матери.
Якщо там є люди, то і ми там будемо! Але спочатку заглянемо в печерний храм, що на нашій стороні, вхід платний, але храм ладний, кількаповерховий. Працівник намагався нам сказати, що на дитину треба теж вхідний квиток, але він не знав, що дитина залишається з ним. Мишко у нас доволі компанійський в цьому плані.
Так, на чому ми зупинилися? На плані, як перелізти через урвище, де внизу ще й ріка тече. Тільки від погляду на цю прірву вже покидали сили. Зараз поїмо місцевої кухні і вперед! На цей раз у нас було три види місцевої пасти під томатним соусом, місцеві домашні сосиски-ковбаски і тарілка з локальними хамонами, сирами і овочами.
Це місто значно дорожче за інші в цьому регіоні, за обід на трьох ми заплатили 26 євро. Поїли, заправили пляшки водою, води в Італії на вулицях багато, і в дорогу. Одна проблема, дорога перекрита парканом, а це єдиний маршрут через каньйон. Але ж люди там якось ходять в долині, добре, по дорозі їх запитаємо. Паркан високий, але замок і ланцюг ніби спеціально під розмір ноги підбирали. Як кажуть “Опля!” і ми з іншої сторони паркану. Ми почали великий спуск для не менш великого підйому.
Через річку внизу був міст, але щоб потрапити на міст треба спочатку спуститися значно нижче нього. Види тут більше були схожі на деякі міста Чорногорії. Коли ми перетиналися з рідкісними людьми і запитували як вони тут опинилися, то відповідь була у всіх одна з легкою посмішкою “Через паркан”. При чому на маршруті зустрілися дві дівчини, одна з них йшла настільки невпевнено і незграбно, що я б в житті не повірив би, що вони подужали той паркан. Найбільш печальна історія була в одних дідуся з бабусею. Вони навпаки почали маршрут з іншої сторони та в кінці після великого підйому натрапили на паркан який не змогли перелізти.
Ми це зробили і нарешті ми з іншої сторони цього урвища. Печери тут доволі простенькі, а храми закриті ґратами, тобто частини старих ікон на стінах можна подивитися, але не з близька. Тут Матера суттєво програвала Каппадокії, де можна дивитися безкоштовно, без парканів і грат. Але полазити по цих всіх скелях каньйону це як раз те задоволення, заради якого ми і затіяли трекінг. Це був і шикарний досвід і шикарна панорама. Ще й дивна хмара у вигляді воронки, що тяглася майже до землі висіла десь неподалік. Ну начебто на нас не рухається, то й добре. Починаємо черговий великий спуск. Фіналом маршруту був знову той зловісний паркан, щоб повернутися у місто. Цікавий факт, після майже двогодинного трекінгу вже не так легко перелізти цей паркан назад. Тож будьте обачливими, інакше про вас в газетах напишуть “Їх не пустила Матера”. За великим рахунком тут ще є четверта частина міста, трохи далі, але як кажуть “мертві бджоли не гудуть”, тож доки ноги ще гудуть, треба дійти до поїзда. Навігатор правда зіграв з нами злий жарт, тож мимоволі частину четвертої частини міста ми таки подивилися.
У подорожах є таке цікаве, унікальне відчуття, коли після великого маршруту втомлений повертаєшся на поїзді у місто, де знаходиться готель. Коли вночі виходиш з поїзда – з’являється це відчуття. Завтра день зміни локації, тож треба ще до поїзда хоч подивитися як Барі виглядає при світлі. А при світлі старе місто виглядало не менш шикарно ніж вночі.
Тут вдень інша атмосфера, можна бачити буденне життя барійців. Он жінка вийшла на балкон і з жестами щось по телефону розповідала. Он хтось на драбині кудись поліз, а там вручну роблять знамениті місцеві макарошки. Треба їхати далі. В інший регіон. З’явилося ще одне звичне відчуття “А що, якщо там не так класно?”. Коли таке відчуття з’являється, це означає що рейтинг подорожі впевнено йде в топ. Забігаючи наперед одразу скажу, що далі було не гірше.
Анкона
До Анкони можна доїхати регіональним поїздом або комерційним. На наші дати на комерційні поїзди була знижка і ми їхали в поїзді, що по комфорту не далеко відійшов від швейцарських. Ще й снеки входили у вартість. Їхати треба було близько чотирьох годин. На превелике щастя, на нашій планеті в добі аж 24 години. Тож навіть після чотирьохгодинного переїзду у нас було ще цілих п’ять годин погуляти перед тим як їхати далі. Зупинку в Анконі ми зробили навмисно. Вона частенько згадується на туристичних сайтах, та й довгий переїзд трохи розділимо. Спочатку Анкона нам здалася трохи непривітною, але треба дати місту шанс. Спочатку скуштуйте велику порцію місцевого морозива, а потім поверніться і скуштуйте ще одну таку саму порцію!
Між порціями треба рухатися в сторону моря. Там як раз та атмосфера, яка потрібна для приємного проводження часу. Прогулявшись над набережною і дійшовши до парку, я вже почав задумуватися, чому ми тут не забронювали готель. Місто виявилося справжньою вогниною. Цей гірський парк навіть місцями був схожий на Англію, де ми ще не були. Ми дійшли до крайньої точки маяка. Потім виявилася ще більш крайня точка – старий маяк.
Мишко дуже переймався, що нам далеко повертатися назад, але йому стало набагато легше, коли він дізнався, що набережна йде напівколом і ми майже прийшли туди звідки починали маршрут. Тепер подивимося детальніше місто. Я б виділив два місця – велика красива центральна площа і маленький вуличний ресторанчик із дешевою піцою.
Це коли шматок коштує від євро до двох. Було настільки смачно, що Мишко сказав що вже сумує за Анконою і сподівається, що ми ще сюди повернемося колись. В Італії є регіони зі смачною піцою, судячи з нового досвіду, ми в правильному регіоні. Тепер як і планували, зменшили кількість світового запасу італійського морозива і можемо їхати далі.
Ріміні
Ще одна чудова локація в чудовій частині країни. Тільки один мінус, вокзал хоч і в центрі, але вихід розташований так, що ти або живеш в центрі, або робиш піший 20 хвилинний крюк і живеш біля морька. В березні проживання на трьох із шикарним сніданком тут коштувало по 49 євро за номер. Одразу відчувається, що ми приїхали на курорт, тут інша атмосфера, така вся розслаблено-курортна. Через те, що у нас мінявся маршрут, цей готель був заброньований двома частинами на різних сайтах. Чим ми винесли мозок працівнику. Він довго не міг зрозуміти як це, потім об’єднав наші бронювання і заплутав систему настільки, що ми не могли потім нормально виселитися. Готель був з доволі низьким рейтингом на який усі скаржилися, але в кожному відгуку писали які тут шикарні сніданки. Насправді і сам готель виявився доволі зручним. Я б сказав не старий, а вінтажно-радянський. Проте готель від мене отримав тверду 9 з десяти. А це багато чого вартує. Ми хоч і вибираємо максимально просте житло, але дев’ятка чи десятка означає, що усі полички були на правильних місцях, рушники, трималочка для душу і інші важливі дрібниці. Бо наприклад польський готельний сервіс, як на превеликий жаль і український, дуже рідко отримував від мене позитивну оцінку. Колись в Карпатах був цікавий випадок з готелем, де з внутрішнім спокоєм хазяйки явно було щось не так і вона вирішила на мені зірватися за те, що я запитав про рушник. Випадок цікавий тим, що жінка схоже зрозуміла що була не права і дуже мило передала для Даші шампуньку на основі грецького горіха, який її знайома привезла спеціально із Туреччини. А коли мене через день накрила тяжка форма вірусної ангіни в розпал ковіду, то хазяйка сказала, що із радістю мене поставить на ноги відваром зі справжнього мухомора! Це був випадок, коли я так і не зміг визначитися з оцінкою за готель, тож не залишав відгук, щоб ніяк не впливати на рейтинг. Ну що ж, ми заселилися, завтра новий день, час відкривати шістдесят п’яту країну!
Сан-Марино
Країни ЄС стрімко закінчуються, зараз іде активне полювання на найменші. Хоча і здавалося, що всі вони знаходяться у важкодоступних місцях, але нам, туристам які колись самостійно дісталися до Мачу Пікчу, все по плечу! Автобус у низький сезон відправляється від залізничної станції. Квитки будемо шукати також там. Коли ми прийшли на станцію, то помітили дві точки продажу квитків на громадський транспорт. На одній великими літерами написано “No San Marino and No Bologna tickets”, на протилежній написано те саме тільки в стверджувальній формі. Я ледве втримався, щоб не пожартувати, підійшовши до першої будки і не запитати чи не продають вони часом квитки до Сан-Марино. Тож все чітко, купили квитки, одразу сіли у автобус і вперед, їхати приблизно годину. А ось і жаданий поворот і нова країна! Автобус заїхав, зробив коло і виїхав назад.
Знову Італія
Автобус проїхав ще хвилин п’ять і знову перетнув кордон.
Повернення у Сан-Марино!
Це було навіть ефектніше, ніж коли ми проїхали через країну Монако на автобусі, коли їхали в інше місто. У Сан-Марино є дві частини, нижнє звичайне місто, і старе місто-фортеця. На щастя, автобус везе прямо на саму гору. Що значно спрощує маршрут. Місто дуже схоже на Сен-Мішель, тільки без води, сипучих пісків і розкішної фортеці. Згоден, по опису не дуже схоже, що воно схоже, але коли знаходишся у місті, то дійсно розумієш, що воно таки схоже.
На виході з автобуса нас одразу зустріли місцеві українці, що тут працюють. А це ефектно! Так, з чого почнемо маршрут. Коли ти на горі головне ніде зайвий раз не спуститися, бо потім довго підійматися. Види тут фантастичні з будь-якого місця. Коли ми почали вивчати вулиці міста-фортеці, то зрозуміли, що факт того, що автобус нас висадив на вершині – відносний. У Сан-Марино завжди є куди вище підійматися. Ми помилково рази три думали, що це вже максимум. Цікаво, що на невеличкій горі розмістилося три фортеці, парк з красивою природою і саме місто.
Вхід у фортеці платний, ми вирішили замість них відвідати музей незвичайних людей. Чесно кажучи музей не дуже зайшов, бо не інтерактивний. А ось місто і парк прямо дуже зайшли, особливо маленькі високогірні квіточки. Ось росте кульбабка і навіть не усвідомлює наскільки вона особлива, що виросла тут, в маленькому лісочку серед такої краси. Але повернемося до міста, в якому на кожному кроці магазини зі зброєю. Тут можна купити хоч дрон, хоч арбалет. Мабуть, це країна в якій найбільша кількість зброї на метр квадратний. А ще тут дуже ладно посидіти у ресторанчику з панорамним видом, оскільки краєвиди тут майже в усіх ресторанах. Нагулялися?
Можна повертатися в Ріміні, як раз на захід сонця. Сонце тут сідає над парком серед якого є міст через канал, міст виглядає вкрай інстаграмно і кращого місця для проводжання сонця годі й шукати. Шкода вже сил не вистачає ще й по парку погуляти. Добре хоч сили є відкрити для себе місцеву кухню. Тут треба їсти саме піаду та кассоне. Це щось схоже на янтики, тільки на італійський манер. Приємним фактом виявилося що в Ріміні багато де працюють українці, тож в італійському ресторані де розмовляють виключно італійською, було легко порозумітися. Кухня тут знову влучила в десяточку, особливо кассоне начинений салом, медом та сиром. А на додачу ще й привітність українського та італійського персоналу. Кожен раз коли виходили з ресторанчика або джелатерії прощалися так, ніби з гостей від друзів йшли. Після такої вечері навіть сили знайшлись прогулятися по набережній.
Набережна сучасна і максимально припрошує до вечірньої прогулянки. На зворотному шляху до готелю, ми зайшли в супермаркет подивитися, може щось цікаве на нас чекає. Одразу на вході на нас чекав автомат на якому був намальований ананас.
Я засунув ананас, далі засвітилася лампочка, щоб я поставив відерце. Невже зараз буде відерце ананасового фрешу! Ми вже фантазували як будемо всі пити з відерця, але то виявився автомат для чистки ананасів. Тепер у нас відерце чищеного та нарізаного ананаса! Теж непогано.
Чезенатіко
Новий день, нове чудове місто! Але спочатку традиційний великий крюк для того, щоб дійти до вокзалу. По дорозі сталася доволі цікава подія. Насправді події було дві, я зловив перепад тиску, тож терміново треба було лягти полежати, щоб запобігти вибуху головної болі. Таке трапляється доволі рідко, але якщо в очах з’являється ясний місяць посеред білого дня, треба терміново лягати. І мені дуже щастить, що є куди. Але то не головна подія, далі було дещо дуже дивне. Працівник в робочій формі відкрив трансформаторну будку, а звідти почали голосно доноситися звуки електричних птахів. Тобто звук був середній між органічним та механічним. Я все очікував що з будки спалахне світло і людина звикне. Як на зло, ми поспішали на поїзд. Добре, ще розберемося з тією будкою. Наступного дня, коли ми підійшли до будки, вона була замкнена, крізь щілини можна було бачити яскраву кнопку та зелену лампочку, а також чутні ті самі дивні звуки. На жаль, біля будки був накладений ефект захисту. Тобто накладений в прямому сенсі цього слова, і смерділо так, що, на жаль, ми не змогли там довго знаходитися. А що якщо то і була справжня машина часу. В одному фільмі була порада “Якщо ви раптом знаходите машину часу, то ні в якому разі не заходьте до неї без нагляду дорослих!” Ми доволі дорослі, тож можна було б і зайти, але ключа не було. Так би можна було виправити дві речі, купити все ж таки дві пляшки вина замість однієї і звісно зробити те, чого чекає більшість світу, а особливо українці. Насправді це не єдиний дивний момент подорожі. Вчора була ще одна подія, коли ми сідали у автобус із Сан-Марино, то з цього автобуса вийшла група приблизно з десяти клоунів. Кожний клоун із накладним червоним носом по мультяшному вистрибував з автобуса. Люди вміють жити на повну! Після останніх подій ми думали, що ця подорож нас ще більше не здивує. Але на нас у наступному місті чекала справжня несподіванка-милота.
До Чезенатіко їхати близько 30 хвилин на поїзді. Це ще одне миле курортне містечко, місцями навіть схоже на Копенгаген. І є в цьому місті величезний парк із зеленими, яскравими галявинами. Даша помітила, що біля кущів сидить невеличкий зайчик. Ми йшли обережно, щоб його не злякати. А зайчик лякатися і не планував. Він схоже взагалі на нас чекав. Коли ми підійшли близько, то зайчик заліз в кущі та звідти дивився на нас, іноді відбігаючи і повертаючись.
Було видно, що ми йому були не менш цікаві, ніж ми йому. Надивилися на зайчика і пішли собі гуляти далі. Ми знайшли затишне озеро із черепахами, що ніжилися під сонцем на заваленому дереві. На галявині сиділа молодь і слухала музику з колонки. Під цю атмосферу ми теж прилягли на травку відпочити у цій гармонії. Молодь з часом вирішила вимкнути музику, мабуть не хотіла заважати старим пердунам відпочивати на галявині. Після сорокахвилинного релаксу ми пішли у зворотному напрямку, подивитися як справи у зайчика. Зайчик нам дуже зрадів, ми для нього вже були як рідні, він вже сміливо вибіг до нас і почав кожного обнюхувати. Мишко йому простягнув якусь рослинку і зайчик дозволив себе погладити.
Він мав красиве забарвлення та ще й очі різного кольору. Ми уважно перевірили чи немає на стовпах об’яви про загублену тваринку, потім я ще додатково італійською мовою загуглив у соцмережах чи ніхто не шукає зайчика. Але він тут себе почував максимально добре серед рясної травички. Цей зайчик і зробив наш день. Потім ще й знайшли дешеву смачну піцу. Все складалося максимально класно. А для особливих шанувальників фрозен йогурту, тут є йогуртерія, в якому працює жінка ще миліша ніж той зайчик. Я пишаюся людьми, що працюють в тому місці, де їм це максимально пасує. У нас з Мишком є фішка, у кожній подорожі треба обов’язково перевірити чи є йогуртерії і, чи є макдональдс. Але ця гастрономічно-неповторна подорож не була оскверненою макдональдсом. Повертаємося на вечірню прогулянку по тому парку, де красиві заходи сонця. На жаль, на поїзді їхати менше ніж пів години, а це означає, що не встигнеш відпочити. Ідеально це коли на поїзді треба їхати годину.
Менше ні чим не краще ніж більше. Що я вам хочу сказати про італійські парки курортного регіону, з цим тут проблем немає. Парк це завжди щось велике і не менш від того затишне. І це дуже круто. Всі сили що в нас лишилися ми витратили на парк, тож вечеряли на цей раз вдома. У нас був прошуто, вино, сири та піца. Все було шикарно, окрім того, що мене вдруге в житті проявилася алергія на червоне вино.
Сантарканджело-ді-Романья
Як ми вже звикли – новий день, нове місто! До цього міста треба їхати звичайним автобусом хвилин 40, це вважається другою зоною від Ріміні. Місто максимально самобутнє, тут звісно теж є своя фортеця, затишні старі вулиці, панорами з висоти та класичні італійські коти.
Ці коти завжди вгодовані і дивляться на тебе так, начебто зараз пограбують. Фортеця правда дещо дивна, з неї гучно лунає французька музика на баяні, але ворота щільно замкнені.
Спроба взяти фортецю провалилася. Йдемо тоді візьмемо їдальню! Тут є ресторанчик для місцевих із готовою їжею.
Працівниці спілкуються виключно італійською, але дуже хочуть допомогти у виборі страв. Таких великих та складних переговорів не було з часів написання листа турецькому султану. З кухні виходило поспілкуватися все більше та більше працівниць, але без результату, потім залучили перекладача з відвідувачів. Без успіху. Коли переговори зайшли в глухий кут, ми здалися і погодилися на їх вимоги. У нас була найсмачніша лазанья у світі та канелоні під ніжнішим бешамелем. Доки ми провалювалися у гастрономічний рай, то чули як працівниці гучно святкують на кухні, по звуку припускаємо, що просекко лилося рікою. Ну що ж, погуляли, поїли, можна повертатися в Ріміні.
Доки йшли до автобуса, то знову пройшли повз місцевих котів, які своїм поглядом нам дали чітко зрозуміти, що нам тут більше не раді. Залишок вечора ми гуляли по Ріміні насолоджуючись останнім днем незабутньої подорожі. Наступного ранку у нас був переїзд в Болонью. На жаль, Болонья нас зустріла величезним затором, ремонтами та об’їздами для автобусів. На щастя, до літака було достатньо часу, щоб просидіти левову долю часу в автобусі. Не враховуючи останні кілька годин у Болоньї, ця подорож увійшла в топ, це був гастрономічний і естетичний рай. Італія для нас справді перевідкрилася по-новому, так само як колись Франція після відвідування Нормандії. І цікавий момент, що скільки досвіду в подорожах не набирай, усе одно усі фішки та нюанси в голові не втримаєш. Таким чином перед вильотом я зайшов в італійське кафе і замовив одне лате… (хто був в Італії знає чим закінчиться історія).
День 1. Прилітаємо в Барі. День 2. Барі. Їдемо до Альберобелло автобусом. День 3. Барі. Їдемо до Матери автобусом. День 4. Переїзд поїздом у Ріміні із зупинкою на п’ять годин в Анконі. День 5. Ріміні. Їдемо до Сан-Марино автобусом. День 6. Ріміні. Їдемо до Чезенатіко поїздом. День 7. Ріміні. Їдемо до Сантарканджело-ді-Романья автобусом. День 8. Переїзд поїздом в Болонью і літак до дому.
Як дістатися від Барі до Матери?
Від Барі до Матери можна доїхати автобусом з автовокзалу, але дешевший варіант це поїзд, квитки на поїзд можна купити саме на цьому сайті. Також квитки на поїзд можна купити в тютюновій лавці, що знаходиться на вокзалі. Вокзал в Барі поділений на дві частини. Поїзд до Матери відправляється саме тут, і продаж квитків теж саме там.
Як дістатися від Барі до Альберобелло?
Від Барі до Альберобелло можна дістатися на автобусі, що відправляється з центрального автовокзалу. Розклад автобуса прокладається на гугл карті, квиток можна купити в тютюновій лавці біля зупинки автобуса та навіть у водія.
Як дістатися від Ріміні до Сан-Марино?
На щастя, це зробити легко і дешево. Автобус компанії Bonelli Bus. Відправляється від зупинки біля готелю Napoleon. Розклад і ціни на офіційному сайті. Квитки можна придбати в магазинчику, що навпроти входу в залізничний вокзал. Там великими літерами буде написано про продаж квитків.
На якому сайті купувати залізничні квитки між основними містами цього маршруту?
Офіційний сайт італійської залізниці тут. Деякі квитки, що придбані онлайн треба валідувати також онлайн перед відправленням поїзда, для цього в особистому кабінеті треба натиснути “check-in”, якщо перед відправленням поїзда кнопка для валідації недоступна, значить на цей поїзд валідувати квитки не потрібно.
Перед купівлею залізничних квитків по Італії перевірте чи немає на італійській версії сайту залізниці промокоду на знижку. Доволі часто промокод написаний на банері головної сторінки.
Піза, Флоренція, Болонья. Тільки по назвах цих міст вже можна зрозуміти наскільки буде цікава та комфортна подорож. Приємним доповненням стало те, що на цю подорож ще й випав двохсотий переліт. Ну і найприємнішим бонусом стали новини про велику кількість двохсотих рашиків в ці дні. Для мене дійсно загадка, чому хтось обрав шлях піти та стати двохсотим в чужій країні замість того, щоб насолоджуватися життям, в якому стільки перспектив, стільки можливостей, наприклад зробити двохсотий переліт у своєму житті. І якщо цю розповідь випадково читає якийсь рашик, то знай, підеш на війну проти будь-якої країни — ти обов’язково загинеш.
Піза
А тим часом наш літак сів у Пізі. Маршрут Піза-Флоренція-Болонья дуже зручний для подорожі вихідного дня. Ці міста розташовані в годині одне від одного. Тож можна зробити як ми: прилетіти в Пізу, а назад полетіти з Болоньї, чи навпаки. У Пізи є дуже-дуже крута фішка, аеропорт знаходиться в самому місті, тож не треба розбиратися яким транспортом дістатися міста і як пересуватися. Просто вийшов з аеропорту і вперед за пригодами. Будь-який маршрут по Італії, як відомо, краще починати з піци. В цьому плані Піза не підвела, буквально в першому ресторанчику ми купили шматки дійсно смачної піци. Я на знак вдячності виклав фотографію піци у цьому вуличному ресторані в гугл відгуках, та трапилось щось дуже дивне. Моя фотографія приблизно за місяць набрала 200 000 переглядів. А з часом її заблокував гугл через невідому причину. Що відбулося я не знаю, але ця подорож була ну дуже пов’язана із цифрою 200. А ще мені банкомати на відріз відмовлялися видати 200 євро, працівники банку розводили руками. Поїли піци, тож можна рухатися далі по програмі.
Постійні читачі вже знають, що далі по програмі у нас буде кава з круасаном. І тільки після того, як ми виконали весь гастрономічний ритуал, можна нарешті піти подивитися, що там в самому центрі, бо кажуть, там якась вежа трохи нахилилася. Ми були впевнені, що Пізанську вежу знайдемо без мапи, але чомусь наші блукання вивели нас взагалі на якісь траси, це вам не Ейфелева вежа в Парижі, яку звідусіль видно.
В якийсь момент вже було не зрозуміло, чи ми більше багаті духом, чи спочатку хочемо в туалет. І коли ми завернули в провулок де по карті мав бути туалет, то там чомусь і виявилася Пізанська вежа. Несподівано! Я багато років думав, як би краще зробити фото на фоні вежі, бо, як відомо, тут цілий челендж із фото з вежею. Моєю найкращою ідеєю було зробити фотографію так щоб вежа взагалі не потрапила в кадр, бо так її точно ще ніхто не фотографував, але ж треба на пам’ять теж щось зробити.
Далі було багато музеїв, що входять до загального квитка. Але що описувати походи по музеях, коли в центрі міста за 15 євро можна взяти велику порцію суші та продовжити гастрономічний туризм. Як же без цього, є такі країни коли гастрономічність є невід’ємною складовою подорожі. І це я ще про смачне морозиво на десерт не пишу.
Піза – невелике місто, по якому дуже приємно гуляти та вбирати в себе його атмосферу, чи як наразі модно казати – ловити вайби. Що то таке — ті вайби я не знаю, але коли шлунок ситий смачною їжею то і вайби маленького містечка чітко відчуваються. Пройшовши усі можливі вулиці, погулявши вздовж річечки ми із відчуттям виконаної місії поїхали потягом далі.
Флоренція
Це місто вже суттєво більше за Пізу. Перше, що вражає — це гігантський смугастий храм. За розміром черги, схоже ми були не єдині, кого це вразило. Всередині можливо було дуже цікаво, але якщо зловите цей храм без черги – напишіть як воно там було. Ми заселились в затишний хостел прямо в самому центрі, тож у нас були види на дахи старого міста.
З самого ранку ми почали наш великий маршрут. Флоренція зручна тим, що можна як нескінченно довго гуляти-блукати по старому місту, так і вздовж річки ззовні. Місто розташоване дуже зручно, бо воно знизу. А за річкою пагорб з якого можна спостерігати мальовничий пейзаж Флоренції. Особисто мені слово Флоренція завжди звучало так, що місто має бути класним, і воно повністю виправдало очікування. Італія прекрасна, достатньо зайти на залізничний вокзал і від кількості класних для подорожі напрямків йде обертом голова. Дивишся на табло, а там розклад поїздів: Рим, Верона, Венеція, Мілан і т.д. Просто ідеальна країна для подорожей та гастрономічних турів.
Для тих хто любить сувенірний шопінг, тут цілий міст з туристичними магазинчиками, та, хоч ми сувеніри не купуємо, все одно радісно відчувати всю цю атмосферу навкруги. Мені б хотілося б набагато більше розповісти про це місто, але на жаль частину розповідей доводиться писати із дуже великою затримкою і в пам’яті втрачається велика кількість деталей. Бо для написання розповіді повинен бути відповідний стан, з якого війна дуже легко вибиває, я навіть не уявляю, як себе почувають музиканти, яким треба складати цілі пісні. Але майте на увазі, що Флоренція це дуже затишне і приємне для прогулянок місто. А ми рухаємося далі.
Болонья
Це наше останнє місто на маршруті та найунікальніше. Унікальність міста полягає в його арках, тобто вздовж вулиць на першому поверсі будівель розташовані арки, під якими можна йти сховавшись від дощу. Такого ми ще ніде не бачили, тобто такого масштабу. Арок тут стільки, що можна бути абсолютно спокійним за погоду, тут з’єднано буквально все.
На щастя, першу половину дня нам арки не знадобилися. На початку маршруту нас одразу зустрів акційний пармезан у маркеті. А потім майже одразу сакуровий сад. І хоч ми останнім часом більше любимо бавовну, сакуру все одно радісно вполювати для фотосесії.
Після сирів та сакури везіння не закінчилося. Саме сьогодні був відкритий вхід на болонську башту, що знаходиться в самому центрі. Ми зазвичай не лазимо по баштах, бо з літака види не гірші, але такий збіг ми не могли пропустити. Та ще й з екскурсією. В цей день ми дізналися настільки багато про дзвони, що я тепер можу відкривати свою дзвонарню.
Ось дивишся на ті дзвони на баштах та храмах у різних містах, а тут дізнаєшся про цілий паралельний світ пов’язаний з історіями хто, коли і як має дзвонити в усі ці дзвони. Шкода тільки сьогодні був не той день, коли можна було б задзвонити в той найбільший дзвін. Ну то що, може в цьому місті пощастить ще й з банкоматами? А фігушки, банкомати тут такі самі злі, як і в Пізі. Хоча пізніше ми з’ясували, що то були просто не найкращі часи нашого банку. Ну тоді цілішими гроші будуть)
Підемо краще подивимося що ще є цікавого в цьому червоному місті. По кольору до речі, Болонью легко відрізнити від інших італійських міст. Тут усі будівлі зроблені в єдиному цегляному, червоному стилі. Якщо ви вдосталь погуляли по старому місту, то далі на туриста чекає челендж — треба дійти до одного з головних визначних місць. Це храм, що знаходиться, м’яко кажучи, за містом і на горі. Але всюди будуть арки, і схоже з досвіду інших туристів, без дощу на цьому маршруті ніяк не можна.
Нас ще хотів здути злий вітер, але арки йому завадили це зробити. По дорозі до храму можна іноді зрізати та пройти вулицями без арок, але запам’ятайте, підступний дощ тільки того і чекає. Якщо вам пощастило врятуватися від дощу, то тепер має пощастити встигнути в храм до закриття. У нас було з цього приводу дві новини. Ми встигли, але храм закрився.
Він закрився приблизно в той момент, коли ми встигли. Тобто коли ми хотіли вийти з території храму, то шлях арками від нас відділяли товсті грати. З однієї сторони ми, в нерозумінні як вийти, з іншої сторони туристи, що не встигли увійти та у них логічне питання “Як ми туди потрапили?”. Знайти вихід з території зачиненого храму не така проста задача, тим паче що підступний дощ вже набирав силу. Як ці грати взагалі зачинилися, вони що, автоматичні? Але враховуючи що ви читаєте цю розповідь, вибратися нам все-таки вдалося.
PS. За цю подорож ми зробили рівно 200 фотографій)))
Відносно недавно ми почали детально досліджувати Італію, завдяки тому, що Візейр запустив справжні лоукост-тарифи до Неаполя. Коли я повернувся і написав розповідь про подорож, мене на форумі запитали які ще частини ми плануємо побачити. Я тоді розділив країну на умовні регіони для подорожей: Гарда та Венеція, Мілан та Комо, Піза-Флоренція-Болонья, Неаполь-Сорренто-Рим, Сицилія. І відповів, що колись побачимо й інші частини цієї дивовижної для туризму країни. Я й уявити не міг, що знадобиться лише рік, щоб країну подивитися майже повністю включаючи ці регіони. Головне не втрачати можливості та не відкладати своє життя. Тож тепер ми летимо у дуже незвичайну частину країни.
Незвичайна вона по багатьох параметрах. Наприклад природа, вона тут місцями схожа на зелені ландшафти з Гри Престолів. Погода тут мінлива і непередбачувана. Сонце на тлі синього неба не означає, що через короткий час тебе не буде заливати дощем. Але головний індикатор Італії — це наскільки в цьому регіоні смачно готують піцу. Але із цим питанням є одне велике АЛЕ. Саме на Сицилії настільки полюбляють сієсту, що якщо приїхати сюди всього на пару днів, то буде великий ризик взагалі нічого не скуштувати. Рівень сієсти доходить до абсурду, це коли увесь персонал сидить у ресторані, але обслуговування почнуть тільки через три години. Цей факт, м’яко кажучи, не просто вибивав з колії, а й відніс подорож до розряду “голодної”. Як це не дивно, б звучало відносно Італії. Можливо саме через це Сицилія і вважається найбіднішим регіоном країни. Але зараз наш літак м’яко сідає в аеропорту Катанії і ми робимо перший ковток весняного свіжого повітря серед зими. У самому аеропорту ми одразу влаштували справжній фуршет із бутербродів, круасана та кави з Макдональдса. Але дуже важко було трапезувати коли за панорамним вікном гордо височіє справжній вулкан! Тобто ти знаєш, що пригоди десь зовсім поруч, а ти замість цього їси бутерброд. Скоріш вирушаємо на маршрут!
Палермо
До Палермо треба їхати автобусом кілька годин, по дорозі на туристів чекають ландшафти, що можна віднести до категорії справжніх витворів мистецтва. Я навіть не знав що таке буває в Італії. Хотілося усюди лізти: і на вулкан, і по цим дивовижним ландшафтам, і по запланованому маршруту одночасно. Але маршрут — то головне. Найкраще знайомство з містом, як і з початком гарної подорожі, це місцева кухня.
Популярна страва стрітфуду тут це пиріг із сиром та шинкою всередині. При тому це не кальцоне, а на вигляд саме пиріг. Мишко ж почав знайомство з містом із відкриття фанти з новим смаком. Нізащо не здогадаєтеся, що за смак. Сицилійський апельсин! Цікавий момент, що саме цей смак тут був на акції, тож ми одразу закупили собі про запас. Саме місто нас підкорило своїми парками із віковими деревами.
Я вирішив, що парк прикрасить чашка кави, але зіткнувся із кавою по-сицилійськи. Тут до кави завжди видають спеціальний прилад мікроскоп, бо якщо зір не ідеальний, можна банально не побачити де саме кава у стаканчику. Даша спрогнозувала наступний крок еволюції, що каву будуть просто видавати у сухому вигляді, щоб не витрачати воду взагалі) Але на той момент я не знав, що це така фішка Сицилії, тож був дуже здивований розміром порції мого американо, навіть страшно уявити як би виглядало еспресо)))
Ми не поспішаючи гуляли вулицями міста у напрямку гори, бо де є гори, завжди є цікаві маршрути. Саме місто має свій характер, воно дійсно класне, але жити там не хотілося б ні за які гроші. В цілому розумієш наскільки у класному місці ти живеш. Доки дійшли до гори, ноги вже почали відвалюватись, а це ми ще не почали підйом. Добре, зараз трохи перепочинемо, а може й не трохи, і вперед, тобто в гору.
Маршрут виявився не складним, по дорозі на нас чекала велика родина гірських козликів і справжнє стрибаюче шоу коли їм на зустріч побігла чиясь такса. Козли буквально пурхали по вертикальних схилах гір. Як вони це роблять, а головне навіщо? Підйом був доволі довгим, коли нам здавалося, що ми втомилися, то завжди можна було подивитися на велосипедистів, що їхали вгору. На горі на нас чекали панорами вечірнього міста та незвичайно красива природа.
Цікаво, що було б якщо ми прилетіли б сюди влітку у сезон. Бо при високій температурі не дуже то й потрекаєш по горах. Взагалі хочу дати пораду бути обережними із Сицилією у сезон, бо судячи з фотографій туристів вона буде далеко не така зелена, як взимку. Тепер із відчуттям перемоги можна йти на вечерю. Вечері в Італії це завжди радісно.
Але як завжди є «але» в нашій улюбленій Сицилії, тут чомусь все не так, як в Італії) Якщо ти хочеш вечеряти о шостій вечора, то вже легше з голоду померти, бо сієста вона така. Ніхто тут раніше семи-дев’яти вечора для тебе відкриватись не буде. Ми до цього трохи не були готові морально і коли знайшли ресторан що відкриється о шостій вечора, тобто через пів години, вирішили, що ми знайдемо інший. Ми тоді не знали який скарб втрачаємо. На щастя у багатьох містах увесь час працюють йогуртерії. А, як відомо, заморожений йогурт – моя слабкість. Тож до вечері змогли смачно скоротати час.
Чефалу
Це місто знаходиться в годині їзди поїздом від Палермо. У нашому особистому рейтингу це місто отримало позначку “Маст сі на Сицилії”. Це еталон того, як повинні виглядати старовинні курортні міста Європи. Вузькі пішохідні вулички ідеальної вузькості. Кількість і різноманітність туристичних магазинчиків ідеально збалансована. Все самобутнє і прикрашене. Але почнемо знайомство з містом традиційно з трапези. На нас чекала аранчінярня. Аранчіні це смажені в клярі кульки із начинкою. Сама кулька буває із рису, картоплі або пасти. Цікаво що на Сицилії нам попадалися тільки із рису.
Розмір кульки зазвичай достатній, щоб поїсти і як раз залишити місце на десерт із кавою. Хоча з десертами на Сицилії теж є нюанс… скажімо так: беріть канолі з рикотою – не прогадаєте. А ось якщо візьмете щось інше, то із вірогідністю 100 відсотків прогадаєте) Із кухнею познайомилися – тепер морько! А воно як завжди привітне та радісне. Мишко одразу поставив собі за мету перекидати усі камінчики з берега у воду. Місто дійсно комфортне, хочеться одразу гуляти і вздовж моря і по місту і лізти в гору. До речі! Чому ми ще не вилізли на гору? Он там зверху є замок, нумо його відкриємо. Доки йшли містом, почалася злива. Здавалося б завзятих туристів злива не зупинить! А от заморожений йогурт – зупинить. Ну що ж йогурт, ти переміг! Як раз і злива закінчилась. Підйом до замку тривав близько хвилини. Ми майже одразу напоролись на табличку, що замок зачинений через погоду. Ну й добре, на одну гору на маршруті менше. На щастя, тут є ще одна. Тобто цілий національний парк на горі. Як туди дістатися ми не знали, бо щось інтернет нічого не міг порадити як туди дістатися з будь-якої точки Сицилії. А саме в цьому місці він нам запропонував півтори години пішки і ми у парку. Схоже все вказує на те, що це правильний вибір, ми почали підйом.
Красивий підйом, дуже красивий підйом. Панорами на місто і сусідню гору із замком точно вартували того. Та й сама дорога доволі екзотична. Щоправда, на початку маршруту нам попався настільки ображений кіт, що я досі себе відчуваю йому винним, він просто сидів на паркані і дивився на мене поглядом переповненим нескінченної журби. Ще шкода що на маршруті не було із нами чотирилапих провідників. Але час від часу собаки-кусаки на нас погавкували за парканами. Хоча їх настрій видавав веселий хвостик. Окрім екзотичних панорам на нас також чекали екзотичні дерева. Першим нам попалося суничне дерево. Ми вже знаємо, що плоди їстівні, оскільки перевірили це на собі ще під час подорожі до Бордо. А далі, мабуть, головна візитівка Сицилії.
Апельсинова пауза!
Це гасло потрібно було голосно і чітко вигукнути коли проходиш повз дерево зі стиглими апельсинами чи мандаринами. Вся наша делегація відкладає усі свої справи і маршрути, після чого починається тотальне поїдання цитрусових. Мета – з’їсти все дерево. На цьому дереві росли трохи кислі апельсини, але на щастя у нас із собою були ще солодкі мандарини то ж ми трохи балансували.
Назад на маршрут
Ми продовжили наш підйом. Під час підйому від нашої делегації відстав шарфик Даші, він вирішив перепочити і чекав нас на зворотному шляху. І ось ми нарешті на вершині. Сам парк тут умовний, навколо джунглієва рослинність, але йти можна по узбіччю траси. На горі є тільки один ресторан. Зараз тут пообідаємо і можна рухатись назад. Але ж ви вже знаєте що о п’ятій вечора тут не заведено їсти. Тож хазяйка ресторану сказала, що вона нас із радістю прийме через три години. Але враховуючи, що ми схоже єдині туристи на всю Сицилію у несезон, то їй точно було б вигідніше нас обслужити. Ну ок, схоже буде ще одна апельсинова пауза. Ми почали маршрут назад у Чефалу. Із шарфиком, як і домовлялись зустрілися по дорозі, він на нас чекав лежачи на асфальті. А далі був зовсім фантастичний твіст сюжету із хепіендом. Попереду на нас чекала невідома машина, чоловік італійською пояснив, щоб ми сідали із ним. І як тільки ми сіли, одразу почалася настільки потужна злива, що нас попросту б змило з тієї гори. Вже було важко зрозуміти чи їде наша машина, чи пливе. На жаль чоловік знав тільки італійську, але ми доволі продуктивно поспілкувалися доки їхали. В місті чоловік пультом відкриває ворота і завозить нас кудись на приватну територію. Ми виходимо із машини, вороже налаштовані гуси на нас злобно гагагакають. Чоловік виходить з машини і ми бачимо рясу, це виявився ченець! Він провів нас до своєї церкви і показав дорогу як можна вийти в місто. Зливу ще трохи довелося перечекати і як тільки вона послабла, ми перескочили у паб, який чудом виявився відкритим. Мабуть, останню годину нас переслідувало справжнє сицилійське щастя.
Після ситної трапези ми пішли досліджувати руїни, які собі запримітили коли піднімалися на гору. З гори відстань здавалася трохи меншою, але ж не зупинять нас якісь там кілометри та злива. У нас навіть були парасольки, щоправда, у Палермо в готелі, але ж були! До руїн ми дістались коли вже зовсім стемніло, від чого ті руїни виглядали доволі зловісними, а ще нас почала переслідувати чорна кицька погрожуючи нявкаючи. Та що ж ми зробили такого, що всі коти Сицилії немов мафія проти нас об’єдналися. Котів ставало все більше і більше.
Одночасно ми нарахували аж шість штук, і всі якось недобре на нас дивилися. Можливо вони теж хотіли їсти, але через сієсту їх також не годували. Схоже нам час повертатися у Палермо. Прибережний маяк нам прощально освітлював маршрут.
Фавіньяна
До Трапані ми змогли дістатися тільки автобусом, розклад якого настільки таємний, що дізнатися його можна тільки на центральному автовокзалі у Палермо. Тут чомусь така проблема з усіма автобусами, але ходять дійсно часто, тож немає проблеми коли треба кудись дістатися. У Трапані також треба зробити вибір куди далі, ми обрали острів Фавіньяна.
Острів доволі великий, але основна цікавинка це залишки фортеці на самій горі. Як вже водиться знайомство ми почали з аранчіні та тістечок. На жаль то були не канолі. Далі ми почали підйом до фортеці. Підйом достатньо легкий, а в зелений несезон ще й мальовничий.
Я б не сказав би що відвідування цього острова є обов’язковим, але нас дуже гріло те, як тут все зелено і тепло прямо серед зими. Саме тут можна порівняти фотографії того, як острів виглядає під час сезону влітку. Це буде прямий антонім слова зелений та мальовничий. Тож нам була подвійна радість.
Трапані
Це місто під час сієсти було настільки пустим, що ковідна Туреччина відпочивала. Ми вже дійсно почали перейматися куди поділися люди, а раптом усі разом отруїлися піцою, ми ж теж зранку її їли. Хоча ні, ми зранку їли фантастичні на смак тістечка у портовій кондитерці. То де ж люди і як нам повечеряти? Як раз в одній піцерії чоловік ставив піцу до печі, схоже таки на цей раз нам пощастило.
Але кухар показав мені пальцями що відкриється тільки через дві години. А для кого ж піца? Чому не можна приготувати на одну більше? Пошуки їжі були приречені, аж доки ми не знайшли його – місцевий генделик! Якщо у генделиках зазвичай продають біляші, то в Італії піцу та аранчіні.
Після ситної трапези у генделику ми пішли гуляти вулицями старого міста. Саме місто я б схарактеризував так – тут дуже красиві хмари над морем.
Монделло
У Сицилії є таке негласне правило: затишні міста і не дуже у подорожах будуть йти строго по черзі один за одним. Ми це доволі швидко зрозуміли, тож зараз ми їдемо у дійсно класний район під Палермо. Ми виселилися з готелю, здали речі у камеру схову і пішли на зупинку. По дорозі зустріли рідних українців що подорожують. Приємно усвідомлювати, що життя у людей починає потроху налагоджуватися і головне його не відкладають. Тепер нам треба було розібратися, як тут платити в громадському транспорті. Місцевий житель нас запевняв що у неділю транспорт безкоштовний. Пізніше ми зрозуміли чому, бо у контролерів у неділю вихідний, але як чесні туристи ми квитки купили. Монделло це великий пляжний курорт, весело тут однаково як і в влітку, так і взимку. Правила сієсти тут не діють, отже це буде дійсно легкий день у подорожі. А головне тут є гори, великі гори! Починати треба із відвідин джелатерії, кількість кульок морозива на родину не повинна бути меншою за шість. Це був прекрасний початок знайомства з курортом. Далі ми пішли на трекінговий маршрут у природний заповідник Капо Галло.
Маршрут дійсно мальовничий, з однієї сторони вертикальна плоска гора, з іншої блакитне морько. А вздовж дороги росте колосся. Прогулянка як у безтурботному сні. Маршрут триває хвилин 20, а далі можна продовжити трекінг у самі гори прямо над урвищем. Хто ж від такого відмовиться? Вже навіть на картах стежок не було, а ми продовжували наш маршрут. Йшли доки не набридло, але схоже так можна дійти до сусіднього міста. Від цього маршруту ми були у повному захваті.
Тепер можна із почуттям виконаного обов’язку відправитися на трапезу. Знаєте що таке антисієста? Це коли всюди сієста і всі туристи сусідніх міст заповнили на повну усі ресторанчики, там де сієсти немає. Тож знову знайти собі місце для трапези справжній челендж. Але на щастя для нас було три стільці і столик у магазині-пекарні. Тож почнемо наше бенкетування піцою, Маргариту в студію! Це справжній шматочок раю у Сицилії, тепер додивимось Палермо і можна вирушати на протилежну частину острова. Сьогодні у Палермо ми відкрили також класну локацію – набережну. Це дійсно класне місто для того, щоб не поспішаючи прогулюватися.
Тут все як треба: і море, і широка зона для прогулянок, і зелені густі паркові зони. Дякую Палермо, ти був чудовою відправною точкою у цій частині острова, тепер ми вирушаємо далі, де на нас буде чекати подорож до фантастичної Таорміни.
Катанія
Ми стояли і дивились на масивний замок зі сторони нашої квартири, додаткові товсті металеві опори, та три великі засуви. Ого… Ми заселились в автентичну квартиру в центрі Катанії, з височенними стелями та прохідними кімнатами, а всі меблі були зроблені вручну дідом нинішнього хазяїна. Схоже раніше на Сицилії творилися ще ті мафіозні розборки польотів. Хоча ми подивились серіал Білий лотос і я розумію, що можливо і зараз можна тут легко втрапити в халепу. Надворі вже ніч, але ж ми не можемо просто взяти і відкласти відкриття нового міста на завтрашній день. Побігли досліджувати що тут цікавого. І ми правильно зробили. Через пару днів тут має початись сицилійський карнавал, а зараз як раз в різних частинах міста проходять репетиції. На жаль, на карнавал ми не потрапимо, то хоч на підготовку подивимось. Це був як міні карнавал спеціально для нас. Потім треба було повечеряти.
Ми обрали дві канапки з морепродуктами в місцевому кіоску. Вони коштували по сім євро, хоча за розміром були на три максимум. Наступного дня коли ми більше розвідали місто, то зрозуміли, що то був ресторанчик на території рибного ринку, тобто це дійсно місцева фішка з’їсти таку канапку, мені навіть стало трохи легше, що я з’їв не просто бутерброд за 7 євро, а справжню місцеву легенду.
Наксос
Із самого ранку ми поїхали відкривати одне з найголовніших міст цієї місцевості Таорміну. Але по дорозі було ще інтригуюче містечко Наксос. Якщо в ньому вийти погуляти кілька годин, то і на Таорміну буде вдосталь часу і переїзд буде не таким довгим. Це виявилось справжнє курортне місто із великою кількістю готелів. Але що нас найбільше вразило це пляжі цих готелів.
Виходить, що всі пляжі це застигла гостра лава, місцями прорубаний вхід або дерев’яні настили для доступу до доволі звичайного моря. Головне питання, навіщо тут комусь приїжджати до дорогого пляжного готелю і не отримати навіть нормального моря? Ми вже бачили сотні пляжів по світу і цим ми офіційно присвоюємо статус найгірших. Але найгірший для тих, хто сюди приїде відпочивати. Для нас же зараз це було ідеальне місце для трекінгу лавовими горами. Єдиний мінус трекінгу, ми не могли знайти як вийти з пляжу, бо всюди були зачинені безлюдні готелі. Тож в одному місці довелося трохи через паркан перелазити. Отже, трекінг ми рекомендуємо, а пляжинг – ніт! Хоча взимку абсолютно усе місто було пустим, самотній і пафосний ресторан працював на повну, всередині була майже повна посадка. Звідки там взялися всі ці люди? Чому тут немає сієсти? Схоже це знак що тут треба пообідати. Але є одна проблема. У ресторан немає входу, ми двічі обійшли по колу – дверей нема. Але як там опинились люди, невже це знову ознаки того що ми у матриці? Пусте місто в несезон, повний ресторан людей, немає входу. Все вказувало на те що ми у віртуальній реальності. На щастя нас помітив хтось із клієнтів і вказав пальцем де саме ті секретні двері. В цей самий момент матриця виправила помилку реальності і двері з’явилися. Хоча з іншої сторони, якби матриця щось виправляла, то я б забув цей випадок, а це тільки доводить, що ми не в матриці. Хоча з іншої сторони матриця хоче, щоб я подумав саме так і тому з пам’яті це не видалено. Але якби матриця захотіла, щоб я подумав саме так то вона б одразу зробила, щоб я подумав саме так, а не ось так, як я подумав тільки що. Тож схоже ми все ж таки живимо в реальному світі, але чому тоді дверей не було, а тепер є?))))
Доки я вів роздуми на тему матриці нам принесли комплімент від матриці ресторану – запечені мідії. Словом потрапезували ми на славу. Одним із головних задумів нашої зупинки у Наксосі був місцевий парк, але коли ми побачили ціну за вхід до парку, то вирішили що нашою метою був ресторан і поїхали до Таорміни.
Таорміна
Їхати краще одразу автобусом, на відміну від поїзда він їде одразу на гору. А гора тут висока. Таорміна це особливе місто. Я б йому дав статус візитівки цієї частини Сицилії. Якщо зі сторони Палермо таким містом було Чефалу, то зі сторони Катанії – Таорміна. Ще я дуже раджу подивитись перед подорожжю другий сезон Білого Лотосу, ще більше перейметеся Таорміною. На момент подорожі ми ще не дивилися серіал, але місто зайшло одразу.
Ось детальний план того, як отримати від міста по максимуму. Спочатку з оглядового майданчика подивіться на острів та спробуйте відірвати очі. Знаю це буде важко, але від цього ще ніхто не помер. Далі ідемо вузькими вуличками старого міста і заходимо до кав’ярні на каву із канолі. Канолі слід брати саме з рикотою. Тут є два тонких моменти. По-перше, це поєднання, ще й в Таорміні вбивчо смачне.
Але вижити можливо і навіть треба хоча б заради кумкватових дерев. А другий момент, перед замовленням обов’язково уточніть ціну на каву, бо після того, як одна із кав’ярень потрапила до сюжету якоїсь передачі, ціна лише на каву тут настільки захмарна, що ви дійсно ризикуєте не пережити фінальний рахунок.
Щось якась небезпечна виходить Таорміна у цій розповіді. Після кави із богемним канолі, проходимо центральну площу і тримаємо курс трохи на гору, але не довго – хвилини півтори. Тут буде купа кумкватових дерев. Якщо ви ще не знайомі із цим фруктом на вас чекає приємне відкриття. Якщо вже знайомі тоді впевнений, що це місто ви додали собі до списку майбутніх подорожей.
Але не тільки гастрономія та панорами прикрашають це місто, тут ще й дуже автентично виглядають старовинні вулички і навіть взимку в пік несезону тут дуже приємна атмосфера. Далі можна піти до старого амфітеатру або спуститися пішки вниз до острова.
Спуск буде тримати приблизно 30 хвилин по панорамній стежці. І так, не забудьте заглянути до оливкового саду, що розташований прямо перед початком спуску. Нам вже час повертатися до Катанії. Назавтра нас чекає третя після Таорміни і Чефалу важлива точка нашого маршруту. Тож треба добре повечеряти і набратися сил. Цієї вечері ми відкрили для себе затишний ресторанчик, де я ще ближче познайомився із місцевою стравою – гночі із сиром в томатному соусі.
Сіракузи
Пам’ятаєте я описував що на Сицилії цікаві місця попадаються строго через одне. Сиракузи я б охарактеризував як канолі без крему, каву без чашечки або Таорміну без панорам. Скажімо так, можливо в сезон тут більш душевно, але в нашому випадку найбільше, що запам’яталося з цього міста це піца в піцерії.
Треба було відкоригувати маршрут, щоб не втрачати день. На карті неподалік знаходиться величезний природний заповідник. Навігатор вказує, на те що найближче місто там Касібле. Касібле, так Касібле, поїхали.
Касібле
Як не дивно, але саме тут на нас чекала третя важлива точка нашого маршруту. Це дуже маленьке місто. Біля зупинки ми смачно поїли піцу та каву із пиріжками з рикотою (доволі рикотова виходить подорож). Тепер ми пішли у напрямку парку. Перші хвилин 20 ми йшли вздовж траси, аж потім нас навігатор повів зеленими полями. Види на полях були трохи схожі на рисові плантації В’єтнаму. За полями нас чекало вгадайте що?
Апельсинова пауза!
Тут росли закинуті, але безмежні сади сицилійських апельсинів та лимонів. Це ті апельсини, що мають червоні пігменти усередині із медовим смаком. Я думаю, що ця пауза у нас у всіх взагалі найбільше запам’яталася з подорожі. Я, мабуть, в житті стільки апельсинів ще не їв за раз. І до речі це був наш перший досвід у житті із сицилійськими апельсинами. Було настільки смачно, що навіть не звертали увагу на тотальне переїдання. У той момент наша кров точно почала мати трохи апельсиновий відтінок. Задоволені та апельсинові ми пішли у напрямку до моря. Далі постало питання чи добре всі ми вміємо лазити на апельсинові дерева?
Бо ми зустріли велике стадо корів, яке дуже недобре на нас дивилося. Ми йшли як ні в чому не бувало, але про всяк випадок поглядали на форми та розміри дерев. За коровами троє хлопців намагались осідлати мотоцикла. Даша припустила, що де ж би ще водилась сицилійська мафія як не у безлюдних апельсинових садах. От халепа, а якщо це мафія? Коли ми проходили зовсім поруч один із хлопців вирішив нас щось запитати італійською, я не знав що саме він питав, але вже готовий був віддати йому гаманець. Одне тільки мене стримало, я ніколи не користуюся гаманцем і не мав готівки.
Ми вийшли на безтурботний великий пляж, тут було дійсно красиво, перший красивий пляж на Сицилії. Схоже у сезон купатися треба саме тут.
Нас чекала дивовижна прогулянка пляжем до наступного далекого міста Фонтане. Весь маршрут був особисто нашим. Хоча в якийсь момент з’явились загублені люди. Але виглядало так, начебто вони не розуміли навіть який зараз рік. Потім вони так само безслідно зникли. Від Фонтане прямує поїзд до Сиракуз, звідки можна буде доїхати до Катанії.
Мигдалева пауза
Це був також наш перший досвід поїдання свіжозібраного мигдалю. Я навіть не знав що він росте на деревах. А головне пощастило, що фрукти були вже перестиглі і на деревах висіли самі кісточки. Тож далі дорога серед жовтих квітів була із мигдалевим ароматом. Коли ми дійшли до міста, було вже зовсім темно, а поїзд за розкладом буде більше ніж за годину. У місті ми були також єдиними людьми. Але вирішили спробувати щастя у пошуках їжі. Як не дивно, але знайшли кав’ярню, яку жінка як раз зачиняла на замок. Жінка англійською не розмовляла, але гастрономічна мова перекладу не потребує, тож тепер ми забезпечені круасанами та пиріжками. Тож тепер протягнемо до повноцінної вечері у Сиракузах. Пішли на самотню залізничну станцію, що освітлювалась не менш самотнім ліхтарем. Зупинка була схожа на зупинку “Дно болота” із “Віднесені привидами”. Проблема була в тому, що на станції не продавалися квитки. Я взагалі був не впевнений, що там зупиниться поїзд. Бо на вигляд ми десь у кінці світу де взагалі де нічого немає вже. Згодом на самотню станцію приїхав не менш самотній поїзд із двох вагонів. Машиніст персонально для нас увійшов в салон, щоб продати нам квитки, бо знав, що на станції немає автомата. На пересадці між поїздами у нас була приблизно година, тож ми змогли навіть повечеряти піцою, щоправда, у вокзальному генделі, зате смачно і без сієсти.
Ачіралє
Пам’ятаємо золоте правило регіону про “Через раз”. Сьогодні у нас останній день на Сицилії і ми знали, що він приречений потрапити на нецікаве місто, але ми хоча б спробували. Це місто ми вибрали через те, що саме тут буде карнавал і можливо застанемо ще репетиції. До міста треба їхати поїздом, то ж що може бути краще? Доки під’їжджали до міста, я помітив, що вулкан, м’яко кажучи, прокинувся. “А там завжди так йшов дим?”. Наступне логічне питання було — що робити якщо почнеться виверження? Але як я тепер знаю, вулкан тут димить і вивергається доволі часто, то ж окрім нас схоже взагалі нікого не турбувало, що вулкан посилено димить. Для нас же це був ще той вау-ефект. Приїхали, тепер треба спробувати відірвати погляди від вулкана і піти маршрутом в сторону моря. На цей раз навігатор нас трохи підвів, він увесь час намагався нас завести прямо в будинок до італійців. Самі італійці виглядали недуже задоволено, що карти гуглу влаштували їм прохідний двір через приватну територію.
Нарешті ми вийшли до моря, але море виявилось метрів на сто нижче ніж ми очікували, але так було навіть краще, бо з висоти відкрилася просто пречудова панорама. А ще сюди як раз прийшов на прогулянку місцевий мешканець зі своїм життєрадісним песиком. Собака настільки нам зрадів, що забув про хазяїна, він так радісно скакав поміж урвищем та нами, що в мене серце в п’яти пішло. На щастя собака скакав обережно. Тепер ідемо подивимось що в самому місті. Як ви вже здогадалися, в місті було настільки нічого, що нічогіше в цьому світі бути не може. Тому ми пішли далі. А далі на нас чекала феєрична трапеза в кондитерській кав’ярні. Ми відвели душу на італійських тістечках.
Не можу сказати, що на піцах теж відвели душу, бо за цю поїздку піци було справді дуже багато в нашому раціоні, і від в неї вже стільки радості не було. Тепер прогуляємось до залізничної станції і у нас буде ще пів дня, щоб погуляти по Катанії. Поки йшли містом, то зрозуміли, що ми навіть не знаємо назву міста де ми гуляємо. Оце вже новий рівень подорожей, коли подорожуєш туди не знаючи куди)
Катанія
Саме місто ідеально для прогулянки у форматі “Половина дня” тут є і чудовий зелений парк із великим пагорбом і велика туристична зона і великі магазини де можна купити місцевих смаколиків. За останні подорожі я підсів на Тірамісу. Воно в багатьох країнах Європи в маркетах продається в лоточках вагою 400 грамів та за ціною приблизно 3 – 4 євро. По якості та смаку нічим не поступається ресторанним і мені здається що навіть краще, бо його можна з’їсти одразу багато. Нашу подорож ми вирішили завершити глибоким зануренням у гастрономію, тож замовили у ресторані страву, в яку входить філе різних сирих морепродуктів, це був дуже цікавий досвід і якби ми продовжували перебування на острові то ймовірно ще б раз таку замовили, а потім принесли настільки смачну пасту, що я вже ридав, що ми летимо завтра.
Я вирішив подивитись назву пасти і помітив що вона входить у розділ особливих страв від шефа, тож на жаль ми ніде більше її не скуштуємо.
Епілог
Цією подорожжю ми закрили всі наші довгострокові плани маршрутів по Італії, тепер можна сміливо повертатися в місця що сподобались найбільше, а саме озера Гарда і Комо. Про саму Сицилію скажу так, ми були у несезон і с точки зору зеленої рослинності це було правильним рішенням. Цей острів дуже специфічний с точки зору подорожей. Нам поїздка дійсно сподобалася (бо насправді є у нас ряд подорожей віднесені то категорії невдалих), але якби б ми прилетіли влітку, то боюсь Сицилія потрапила б саме до цієї категорії. Хоча у мене в далеких мріях є повернення до Катанії на кілька днів задля того, щоб піднятися на активний вулкан, а це якраз треба робити влітку)
P.S. Обов’язково подивіться другий сезон Білого Лотосу перед подорожжю.
Ця подорож була подарунком Даші на День народження – відвідати Венеціанський карнавал! Я у волонтаріаті кожен раз настільки захоплено розповідаю про можливості подорожей, що одного разу Аня підійшла до мене і запитала, а які зараз взагалі є акції? Венеціанський карнавал! Аня до цього ще ні разу в житті не літала на літаку. Схоже саме в цей момент у світі стало на одного туриста більше!
Увечері Аня прислала повідомлення що купила квитки! Ми з Дашею були приємно здивовані. Зазвичай люди дуже хочуть подорожувати, але відкладають своє життя і, на жаль, іноді до самої смерті. Тепер залишилося приємне очікування. Десь за два тижні Аня запитала, чи почали ми готувати маски для Карнавалу, на що отримала відповідь, що у нас ще дві інші подорожі до цієї, тож поки що готуємося до інших. І ось настав довгоочікуваний момент, Даша зробила класні маски, тож можемо летіти!!!
Переліт
Це був ранковий переліт, який увійшов в топ найкрасивіших перельотів нашого життя, а можливо й найкрасивіший. Спочатку був світанок, потім під нами пролетів інший літак. Ми летіли над вершинами засніжених гір у рожевих променях ранкового сонця. Політ був плавний, і практично увесь час неможливо було відірватися від вікна. Мені було радісно ще через те, що перший переліт для Ані виявився таким красивим. Вона сиділа на кілька рядів позаду нас теж біля вікна. Коли ми приземлилися я з нетерпінням поглянув на Аню і її реакція була найкращою, яка тільки могла бути: “Чому люди не літають увесь час, щоб бачити таку красу? Це повинні побачити всі!!!”. Пам’ятаю, що саме таку фразу я сказав після нашої першої великої подорожі до Хургади. Мені дійсно дивно чому тут всі не літають, адже ще й ціни на квитки стартують від 5 євро в один бік.
Тревізо
Сьогоднішній маршрут наш був прокладений до Верони, тож спочатку треба було доїхати до Местре. Але як можна поїхати одразу в Местре коли є можливість подивитись Тревізо, що зовсім поруч з аеропортом? Тож починаємо саме з цього міста. З квитками на автобус до Тревізо було щось дивне, треба було одразу купувати квиток на два дні за 4 євро, нам в касах пояснили що це найдешевший варіант. Гугл чомусь також показував, що можна доїхати тільки цим автобусом. Але щоб відновити всесвітній баланс ми цією карткою ще скористувались для дороги із Тревізо до Местре, оскільки валідатор її також прийняв. У Тревізо був ще зовсім ранок, місто тільки починало прокидатися.
Вже традиційно подорож Італією ми починаємо із кави та круасана. Цей початок був вдвічі яскравішим ніж минулі, адже це було перше знайомство Ані з Італією і вона випромінювала стільки позитивної енергії, що мені навіть не довелось просити, щоб каву робили гарячішою ніж зазвичай. Продавчиня у кафе запитала звідки ми, і певно дуже здивувалася за останній рік побачити настільки щасливих українців. Жінка нам у подарунок налила чайничок чаю і побажала гарного дня. Тож подорож одразу почалася з позитивних ноток. Далі ми гуляли затишними сплячими вуличками ранкового Тревізо. Містечко доволі маленьке, охайне і за рахунок цього дуже затишне. Ми провели тут приблизно годинку і після цього на три хвилини запізнились на потяг, тож поїхали в Местре на автобусі. Ми були у цих краях п’ять років тому і Местре бачили переважно вночі. Не найприємніше і не найбезпечніше місце у світі, але зранку виявляється доволі милим містечком, тож пішки через центр було пройти в самий раз і можна їхати до цілі.
Верона
Потягом їхати до Верони приблизно півтори години, за цей час послухали безліч історій від Ані, особливо запам’яталася історія про інопланетян та історія про коника. Верона нас зустріла, як і п’ять років тому, сонячною теплою погодою без жодної хмаринки на небі. Головне було не припуститися помилки та не вийти на зупинку раніше, як ми це зробили минулого разу. Ми настільки були обережними що ледве взагалі не пропустили Верону. Тепер вперед гуляти містом закоханих! Коли ми дійшли до самого серця Верони, Аня запропонувала піти ліворуч, не помітивши великий амфітеатр справа що розмірами майже не поступається Колізею.
Я сказав, щоб Аня подивилась що на неї чекає справа і після цього вже ніяка вулиця зліва не потрібна була. Але амфітеатр-амфітеатром, а обід за розкладом. У центрі, як не дивно, ми знайшли маленьку піцерію в котрій працювали бангладешці. Фішка в тому, що кухарі з Азії завжди професіонали у справах їжі. Тож ми ні на секунду не сумнівались, що зараз почнеться гастрономічний рай. А для повної впевненості Аня вирішила зафільмувати повний процес приготування піци, я зазначив що на камеру вони, мабуть, зроблять найкращий шедевр.
І схоже так і вийшло, ця піца була дійсно вдалою. Після трапези наші з Анею маршрути тимчасово розійшлися, вона пішла в амфітеатр, а ми пішли губитися серед вулиць Верони. Але ніт! Спочатку кава-брейк! Ми вибрали дуже пафосний на вигляд ресторан, в якому, як нам пояснила працівниця, продається рідкісне тістечко що зазвичай готують тільки на Різдво і замовляють його за декілька місяців.
Але лише за 6 євро воно доступно цілий рік. Саме кафе було настільки пафосним, що навіть були різні ціни в залежності від того чи сидиш ти у залі, чи за столиком біля стійки. Тепер у нас була і смачна піца і пафосний кава-брейк, тож як кажуть поляки — тепер вшистко в пожондку! Тож можемо губитися у вулицях улюбленої Верони.
П’ять років тому Верона була взагалі першим італійським містом, яке ми побачили і тоді вона нам дуже сподобалася і дуже круто що через п’ять років, коли ми себе по праву можемо вважати справжніми експертами по туристичній Італії, Верона ще раз підтвердила свій статус в наших очах. Місто дійсно відноситься до маст-візіт в Італії.
Обов’язковою точкою відвідувань є верхня панорама, при чому якщо не хочете підійматись два рази поспіль, то краще одразу прокладіть маршрут навігатором, щоб не попасти в глухий кут на самій горі))))) До речі Аня по маршруту не відставала, ми час від часу обмінювались координатами та порадами. По факту вийшло що всі ми подивились всі місця. Під час цієї подорожі особливо запам’ятався момент коли у нас з Дашею був привал біля мосту і я лежав у Даші на колінах та почав засинати. Чомусь мені цей спогад дуже відклався в пам’яті.
Тепер вечеря піцою і можна повертатися до Местре. Піцерію ми вибрали незвичайну, тут її готували на хрусткій фокачі. А на вітрині вона лежала в напівсирому вигляді, ти вказуєш який саме шматочок відправиться для приготування у печі. Ми настільки любо трапезували, що коли Аня написала що вже на вокзалі, то ми вияснили, що до потягу залишилось 29 хвилин, а нам йти пішки лише 28…
У фіналі ми застрибнули майже у момент закриття дверей. Хоча як ми потім з’ясували, вони закривались просто так, не від того що поїзд зараз поїде. Він взагалі ще 15 хвилин вирішив просто постояти. Вірогідно машиніст теж вирішив поласувати тією неймовірною піцою. Аня, бачачи, як ми за хвилину до часу відправлення заскочили у поїзд сказала, що ми божевільні мандрівники. Річ у тім, що 13 годин тому ми так само вскочили у літак)))) Але такий трюк не варто повторювати. На годиннику 30 000 кроків, а значить план на сьогодні виконаний повною мірою.
Венеціанський карнавал 2023
П’ять років тому подорож у Венецію у нас отримала статус “синдром Парижу”, це коли від міста очікуєш більше, ніж отримуєш. Тоді була проблема для сприйняття нового міста – дуже яскраве літнє сонце та кількість людей. Але тепер лютий, а після ковіду людей досі ніде не буває багато. Тож тепер у Венеції є шанс реабілітуватися. І хочу зауважити, що на цей раз місто від нас таки отримало відмітку “Реабілітовано”. До центральної площі ми йшли приблизно чотири години.
Подарунок на 14 лютого від Зайки
Тут скоріше була суть насолодитися вуличками міста, а також спробувати поблукати без навігатора. Цікавий факт, але без навігатора єдине, що добре вдається — це саме блукати, бо дістатись до площі навіть за вказівниками не виходило) На одній із перших вуличок нас зустрів оперний співак, після його співів аж захотілося відвідати оперу.
Це дійсно був справжній витвір мистецтва. Потім обов’язковим пунктом програми було плавання на трагетто, це та сама гондола, але для перепливання через Гранд канал. Послуга коштує 2 євро і схоже не дуже відрізняється від плавання на гондолі за 100 євро, тільки тривалість разів в 10 менша. А оскільки ми тільки що зекономили 94 євро, то це варто відсвяткувати справжнім італійським морозивом, при чому обов’язково із трьох кульок одразу! Будьте уважні, якщо скуштуєте морозиво лише з двох кульок, візит до Венеції зарахованим не буде!
Поки їли морозиво побачили справжнє диво світу – відлив у Венеції. Я в житті про таке не чув, але рівень води в каналах став настільки падати що навіть частина гондол припинила курсувати. А ще кажуть що Венеція потопає, та вона тут себе почуває краще за всіх!
Канали то добре, але в нас ще був челендж “Знайти Маріо“. Маріо — це власник готелю з яким наші батьки потоваришували шість років тому і я хотів зробити сюрприз, записати відеопривітання мамі з татом, які зараз в Україні. Проблема полягала в тому, що готель давно закритий. Я запитував у сусідньому магазині працівників, вони нічого не знали про Маріо. Тож я написав йому емейла, а у відповідь вночі отримав що це не Маріо, а Вінченцо. Смішно, адже мама підтвердила що Маріо це власник готелю на Занзібарі, а в Венеції власника звали все-таки Вінченцо. Але це вже було по за нашим маршрутом, тож ідея провалилася. А поки що мандруємо по Венеції далі і тримаємо маршрут до центральної площі. Тим часом вуличками починають з’являтися перші люди у масках та костюмах.
Було якось незручно їх фотографувати, але ми не знали що саме в цьому і фішка. Люди місяцями готують образ для карнавалу саме для того, щоб розділити його зі всіма бажаючими, тобто фотографувати тут не тільки можна, а ще й потрібно! Пара що сиділа в костюмах у кафе, одразу вдягла маски, коли побачила що туристи дістають фотоапарати.
До центральної площі залишались лічені метри, але обід за розкладом! Ми знайшли приємний ресторанчик зі світильниками з муранського скла, репродукціями італійських картин і загалом інтер’єр був доволі автентичний і затишний. Коли почали робити замовлення, я помітив, що ресторан має зірку, але, на жаль, не мішленівську, а рейтинг на гугл карті 1,8 із 5. Тепер головне не отруїтися і не замовляти ті страви, на які всі скаржаться у відгуках. Як не дивно, ресторан від нас отримав три п’ятірки. На щастя, нам не було на що нарікати.
На площі Сан Марко концентрація людей у масках та костюмах досягала свого піка. І це дійсно цікаво — розглядати деталі образів людей. Сам формат карнавалу суттєво відрізняється від карнавалів в інших країнах.
Замість традиційної музичної ходи тут всі як одна сім’я. Далі за розкладом був захід сонця. Це найкрасивіша та найромантичніша частина дня у Венеції. Пам’ятаю, що п’ять років тому ми також ходили під рожевими чарами сідаючого за обрій сонця. Так само і в цей раз на 14 лютого, День всіх закоханих, ми стояли із чашкою кави і дивилися закоханими очима на сідаюче сонце.
До речі, цікавий факт, що 14 лютого що ми провели втрьох. У волонтаріаті за кілька днів до вильоту також колеги здивувалися коли дізналися що я з Анею лечу до Венеції на 14 лютого. “А як же Даша?” – хтось дуже розгублено запитав. “А Даша також летить!”. Хоча Аня і планувала нам “не заважати”, але втрьох було дійсно приємно і радісно проводити такий день, ми з Дашею не переставали грітися від випромінюючого позитиву і щастя людини котра вперше в житті відправилась в туристичну закордонну подорож.
Після подорожі ми з Дашею дійшли висновку що, половина емоцій подорожі була отримана саме від сіяючої Ані. Захід сонця змінився темною ніччю. На наше диво у людей почали світитися елементи на костюмах, тобто в них ще був і нічний образ. А у деяких мешканців були взагалі суто нічні образи примар, від яких в прямому сенсі цього слова застигала кров у жилах.
Коли така примара робила крок в мою сторону я мимоволі робив два кроки назад, інстинкт самозбереження працював на повну. Ми Венеції ставимо на цей раз залік. Одного дня для нас було достатньо для відвідування.
Далі наші маршрути з Анею розійшлися, оскільки вона вирішила відчути справжній дух міста і взагалі ніч не спати. Ми ж у свої 30+ таку розкіш не могли собі дозволити і відправилися набиратися сил для наступного дня.
Падува
Це був дуже і дуже важкий вибір. Ми зробили практично неможливе. Ми сіли на поїзд у Местре та вийшли у Падуві. Сама складність була у тому, що якщо не виходити, то трохи більше ніж через годину ти опинишся на озері Гарда. Я проходив усі стадії прийняття. І тільки один аргумент мене переконав так зробити – зараз виходимо у Падуві, а коли повернемося до Кракова то ще раз візьмемо квитки до Венеції і поїдемо до Гарди на декілька днів. Це була справжня гастрономічна частина нашої подорожі. Почали ми із кав’ярні, якій вже понад 200 років.
Тут подається кава з особливим м’ятним сиропом, а також продаються відповідні шоколадно-м’ятні тістечка. Я як людина яка “ні краплі не залежна від кави” віддаю цій кав’ярні свою мішленівську зірку. Але кава то був тільки початок, далі ми пішли гуляти містом і одразу натрапили на дуже фотогенічний ринок. Тут всі продукти були як з картинки, а одна із фішок це морепродукти, які тут одразу і готують.
Ми собі відмітили це місце для обідньої трапези. Але пройшовши трохи далі, ми знайшли невеличкий ресторанчик із готовою їжею для місцевих, їжа там була дуже аутентична. Тож обід ділимо на дві частини, а точніше на два обіди. Ми пішли нагулювати апетит. Саме місто як і у випадку із Тревізо було затишним зі старовинними вуличками. Одне із головних визначних місць Падуви це Базиліка святого Антонія.
Оскільки вона знаходиться на околиці старого міста то доки туди дістанешся і повернешся назад, нагуляєш апетит. Нам цей храмовий комплекс дуже сподобався, та все це ще й під теплу сонячну погоду у лютому, що взагалі може бути краще? Але повернемося до гастрономічності. У місцевому ресторанчику на нас чекали пельмені фаршировані жульєном та лазанья. А на площі був мікс морепродуктів, фокача та два бокали аперолю.
Влаштували собі міні-свято. Оскільки попереду у нас ще була половина світлового дня, ми сіли на поїзд і поїхали далі, у місто із якоюсь вичурною назвою. На фотографіях там є великий парк та гори, а міста із великим парком не можуть бути поганими, це факт.
Місто із хитромудрою назвою
Коли ми вийшли із поїзда я помітив велику схожість зі Старокостянтиновом, де я проводив влітку своє дитинство. Єдиною важливою відмінністю була наявність пальм в цьому містечку. Можливо італійський архітектор колись проїжджав повз Старокостянтинів і не зміг не відтворити частину цього міста в околицях Венеції. Тут було дійсно затишно, прогулянка по парку через гору зайняла приблизно годину, а на вершині на нас чекали підсніжники, як нагорода для тих, хто забрався в такий віддалений куточок Італії. Коли ми після парку гуляли містом вздовж каналу, я почув як двоє місцевих щось обговорювали про туристів. Можливо ми ще й перші туристи, що відвідали місто із хитромудрою назвою.
Ось такий у нас видався міні-тріп на три дні. Італія як завжди була на висоті, але головне що у світі стало на одного туриста більше! Коли ми з Анею зустрілися в аеропорту перед вильотом я напівжартом сказав, що є така крута туристична ачівка коли ти береш квитки у наступну подорож ще до завершення поточної. Аня цілком серйозно дістала телефон і сказала, що вона готова, скажи тільки де зараз дешевий тариф? Але я був не готовий так сходу назвати де зараз вигідна ціна, треба зробити вдома аналіз. Наступного дня щаслива Аня сиділа на роботі із купленими квитками до Парижу, а на вихідні поїхала до Вроцлава! Нам із Дашею залишається тільки стоячи аплодувати😊
Ми успішно виконали наш гірський маршрут північною Італією. Тепер наш шлях лежав до самого серця країни – сонячної Венеції. Пересадка у нас проходила у невеликому містечку Роверето.
Роверето
Тут у нас було кілька годин, треба було, по-перше, перекусити. А по-друге, десь у парку прилягти відпочити. Визначних пам’яток тут небагато. Вибравши собі ресторанчик по-смачніше, ми замовили страву з найапетитніших італійських слів. Мені принесли щось дуже незрозуміле, а Даша навіть отримала супчик, що і хотіла замовити. До речі, саме місто нам теж сподобалося. Воно начебто вже й не туристичне, але не менш затишне. Коли ми відпочивали у парку до нас підбігли хлопчики і заговорили з нами італійською. Коли ми сказали, що говоримо лише англійською, один із них зажурився, а другий з гордістю запитав “What time is it?”. Хлопчик відчував гордість, що не дарма англійську вчив😊. До Венеції у нас був квиток на два поїзди з семихвилинною пересадкою. Але поїзди тут ходять строго за графіком і швидше за все чекають один на одного. Якщо не встигнути на поїзд, то в тебе ще є 4 години, щоб сісти на інший такий самий. Пасажирів було зовсім небагато – весь вагон був особисто нашим. Другий поїзд був традиційним двоповерховим. Ми звичайно ж зайняли місця повище)
Местре
Местре це материкова частина Венеції. Це велике місто від якого йде багато транспорту мостом прямо на острів. Наш готель був у одному кварталі від залізничної станції. Готель вибрали в Местре через екстремально високі ціни на житло в самій Венеції влітку. Поїздом до Венеції їхати 12 хвилин, квиток коштує по 1,25 євро. Але сумарна дорога від Местре до центральної площі острова близько години в один бік. Була вже зовсім ніч, коли наш поїзд приїхав до Местре. Виявилось, що наш готель знаходиться у чорному кварталі. Кількість темношкірих хлопців тут зашкалювала. Звичайно була одна світлошкіра дівчина, але вона була зайнята ловлею клієнтів біля дороги. Все б нічого, але ці хлопці від нас ще чогось хочуть. Ми просто йшли мовчки з кам’яними обличчями. Ще було завдання набрати води з колонки, у темному парку. Обстановка трохи напружувала. За відгуками букінгу у нас менеджер араб. Радісних чинників було замало. Але варто було дістатися готелю, на ресепшені нас зустрів дуже позитивний чоловік із широкою усмішкою.
Нашим готелем була велика квартира, де окремо здавались кімнати. Але на квартиру це не було схоже. Це швидше за все був музей середньовічних мистецтв або старовинний замок. Все було дуже антуражне.
На фотошпалерах початок ХХ століття у вигляді чорно-білої картини з кінними стрибками. Посеред великої зали камін, на полицях загадкові томи книжок.
У ванній на стінах викладені мозаїкою штори, скрізь портрети та великі чорно-білі картини-фотографії. У коридорі висів портрет дуже задоволеного чоловіка. На вікнах у кімнаті можна було зачинити металеві жалюзі. Тепер відчувався абсолютний комфорт та безпека. Над нашим ліжком висіла дорога люстра з муранського скла. Та й господар дійсно прикольний. Мені для повноти картини в готелі не вистачало канделябра зі свічками. Вранці на районі не було жодного натяку на чорний квартал. Все цивільно, ходять звичайні люди та туристи. Тепер ми готові їхати до Венеції.
Автомат із продажу квитків був дуже балакучим. Здавалося, що він готовий спілкуватися абсолютно на будь-які теми, але не про продаж квитків. Навіть коли вже йшов процес купівлі квитків, автомат постійно намагався з’їхати та змінити тему. У випадку, якщо в автомата виявлялися проблеми з інтернетом, то вся наша задушевна бесіда взагалі не приносила жодної користі. Ну хоч поїзди ходять кожні 15-20 хвилин. Отже, ми робимо перші кроки Венецією.
Венеція
Спочатку Венеція здається дуже людною і непривітною, але варто почати заглиблюватися — все кардинально змінюється на краще. Але, на жаль, швидко звикається. Вулички, мости та канали. Вони всюди. Без хорошого GPS тут фізично вижити неможливо. Якщо сяде батарея, то доведеться вічно блукати серед більш ніж 400 мостів, 150 каналів і 118 островів. Запам’ятати дороги крізь вулички зовсім неможливо. Але, на щастя, завжди є рятувальні вказівники на центральну площу та вокзал. Це наче дві сторони на компасі. Безліч красот Венеції криється серед тисяч двориків. Таким чином, зайшовши в будиночок консерваторії, ми виявили схематичну скульптуру людини, замість обличчя якої за нами спостерігало величезне синє око.
Око було електронне і постійно робило різні трюки) У тому ж дворику з балкона долинав оперний спів. В одному з двориків висів на ременях металевий носоріжок. Загалом дворики Венеції – це золото. Перед кожною поїздкою ми позначаємо зірочками на карті місця, які відвідуватимемо.
За кількістю зірок на одне місто Венеція у нас є абсолютним лідером. Якщо не звіряться з картою, то здебільшого зайдеш у глухий кут. Тобто до сходів, які ведуть у воду.
Це досить небезпечно, коли вночі повертаєшся до готелю. В одному з таких глухих кутів ми виявили готель з величезним канделябром і запаленими свічками. Це ж той канделябр, з яким я хотів бути вчора вночі в нашому готелі! Бажання потримати канделябр настільки переповнило мене, що я навіть зайшов у готель взяв непідйомний канделябр і пройшов із ним кілька метрів. З їжею у Венеції все досить просто. Завжди можна знайти фастфуди, які продають шмат піци за 2,5 – 4 євро.
У ресторанах справи трохи складніше, до замовлення практично скрізь додають по 2 євро з особи за обслуговування. На материковій Італії додавали теж, але наче менше. По всій Венеції активно користуються успіхом прогулянки гондолами.
Але ціна у 80 євро трохи зупиняє. Люди об’єднуються в групи, а найсуворіші всю прогулянку дивляться у свій телефон. Ми ж покаталися значно дешевше. Трагетто – це сервіс по 2 євро, коли тебе переправляють на гондолі через Гранд канал. До речі, нам дуже сподобалося. На центральній площі Сан Марко є два дуже гарні місця. Перше це перше кафе Венеції Флоріан.
Кафе пропустити складно. Оркестр, що грає просто чарівну музику, так і вабить. Друге гарне місце – це собор святого Марка.
Всередину потрапити в нас руки так і не дійшли, але з площі він був дуже вражаючим. Це справді та споруда, на тлі якої хочеться сфотографуватися. Для нас у центрі було ще одне обов’язкове місце – Hard Rock Cafe. До того ж у самому кафе ми жодного разу не їли, але ми їх обов’язково відвідуємо в кожній країні та робимо фотографію. У Венеції я навіть собі сувенірчик купив у Hard Rock Shop.
До речі, у Венеції відбулася легендарна зустріч двох мандрівників. Цього дня я був у ексклюзивній футболці Hard Rock Macau. На одній із вуличок на зустріч мені вийшов турист у футболці Hard Rock Niagara Waterfalls. Це було ніби поєднання двох протилежних частин світу десь по центру.
Далі за планом ми мали паркову зону Венеції. Дорогою ми зайшли в невеликий сквер, де побачили дуже незвичайну виставку. Дівчина плавчиня із заплющеними очима грілася на постаменті. Не було зрозуміло, це скульптура чи людина, яка замаскувалась на кшталт “Жива скульптура”.
На вітрі коливалося волосся, що виглядало з-під шапочки, на нозі була видна кожна складочка, кісточка і вени. Група туристок так само заворожено захоплювалися скульптурою. Я набрався сміливості і вирішив торкнутися ноги. Було реально ніяково, раптом це таки жива людина. В останній момент одна з туристок помітила, як ворухнулися м’язи на її обличчі. Але за збігом їй просто здалося. Я торкнувся ноги і стало ясно, що це скульптура, але наскільки вона жива і правдоподібна! Навіть крапельки води на тілі наче справжні. У сквері були ще й інші скульптури, але шок на себе прийняла перша. Незабаром ми дісталися паркового комплексу, розташувалися серед туристів на галявині і задрімали. У Венеції треба дуже багато ходити, а під прямим сонцем це дуже стомлює. В один момент відкриваєш очі і несподівано усвідомлюєш, що ти у Венеції – прикольно.
У парку також були якісь виставки, але по 25 євро з людини ми не були впевнені, що так сильно оцінимо. Тепер треба таки дістатися головного венеціанського мосту. Район навколо Гранд каналу біля мосту Ріальто, мабуть, найзатишніший. А ввечері ще й дуже романтичний.
Що ще прикольне впадало у вічі, це те як дітлахи групами на вулицях грають в ігри. А в одному з двориків відзначали день народження, тому там стояв ще столик з різними напоями та смаколиками, до якого під час своїх ігор підбігали поласувати діти.
Ми ж, обравши міст покомфортніше, ласували місцевим напоєм Белліні. Це суміш шампанського та дуже концентрованого персикового соку. Напій продається буквально у кожному магазині. До речі, дуже смачний. Хоча іноді й не дуже))) У нас була спекотна сонячна погода. Але сонце досить сильно давить на очі. Треба в подорож брати сонцезахисні окуляри.
А ось увечері Венеція стає тим містом, в яке я весь час повертався б, щоб проживати тут вечори. Уночі, коли треба шукати дорогу до виходу з Венеції, на вуличках стає зовсім безлюдно, освітлення тьмяне. Від цього вони здаються ще більш затишними.
Єдиний мінус, але добре, не буду про пакетики з гівном писати, вечірня Венеція все одно дуже прикольна. Дорога від центру до Местре займає близько години, причому за 50 хвилин ходьби необхідно здолати безліч вуличок і мостів. Оскільки до нашого поїзда було ще 20 хвилин, у нас був час насолоджуватися місяцем, що сходив над каналом і нічним містом, спостерігати за гондолами, що колихаються на воді.
Наступного ранку ми почали з походу на один мис. За відсутністю туристів на вулицях було схоже, що ми вибрали не найтуристичніше місце у Венеції. Яскраве сонце добре давалося взнаки. Іноді треба було відпочивати очам відвідуючи напівтемні галереї. У Венеції їх чимало. Спочатку ми потрапили до досить нудної виставки картин. Натомість захід у другу галерею перевернув мої знання про виставки сучасного мистецтва на краще. У першій залі було безліч дірок у стінах, у кожній дірі підсвічувалася кавова філіжанка. У другій залі висів великий тигр із кавовою чашкою у зубах. Іноді тигр грізно гарчав. У наступній залі висіло безліч двовимірних дерев’яних зайчиків.
Зайчики в повітрі активно бігли, так само висіли два старовинні телевізори, якими транслювалися різні чашки з кавою. На ксилофоні грала композиція “Tea for two”. Зал із кроликами це справжній релакс для нервової системи. Наступний зал огортали червоні вулкани, а в центрі стояли люті вовки з лави. Акустика зали нагнітала почуття страху. Наступна зала була темна, посередині світилися очі хижої пантери, що лежала на кушетці, а в кінці через отвір можна було роздивитися дівчинку над морським урвищем. У руках у дівчинки філіжанка, а сама дівчинка весело і голосно реготала.
Атмосфера цієї виставки була чарівною. Ми навіть знову повернулися до зали з зайчиками. Приємним доповненням було те, що ця виставка абсолютно безкоштовна, та приурочена до двадцятип’ятиріччя італійського бренду кави Illy.
Дісталися ми мису Пунта-делла-Догана. Види звичайно гарні, але ті зайчики та дівчинка просто не виходили з голови. До мосту через Гранд канал ми пішли двориками. Там потрапили ще на один музей, виставка там була присвячена кісткам та склу.
Острів Бурано
Найпопулярнішим місцем у Венеції є острів різнокольорових будиночків Бурано. До нього можна доплисти на поромі. Острів досить невеликий, з’єднаний мостами із ще парою маленьких острівців.
Різнобарвні будиночки справді тішать око. По острову можна гуляти без карти, просто ходиш по всіх закутках, поки будиночки милі оку. На одному із сусідніх островів можна прогулятися вздовж зелених полів. Ще на Бурано є крива башта на кшталт пізанської.
Але як вежу не фотографуй, вона виходить не кривіша ніж плитка, яку поклали наші працівники під час ремонту. 40 хвилин на поромі, і ми знову у Венеції.
Я не знаю на що пішла друга частина дня, але ми постійно тинялися і щось дивилися. Ми мали одну важливу місію. Пів року тому у Венеції були мої батьки та привезли цілу купу акційного пармезану. Останні пів року я буквально на всі страви собі натирав сир. І це було шикарно. Прямо перед поїздкою запаси вичерпалися. Мама мені позначила магазин, де була акція. І знаєте, що? Ця акція нас дочекалася! Була на пару євро дорожчою, але 12 євро за кілограм смачного пармезану це чудова ціна. Набравши сиру на 30 євро, у мене від щастя трохи губа не тріснула.
Наразі мої запаси поповнені ще на пів року мінімум. Ще в нас була відзначена найвужча вулиця. Але у Венеції стільки вузьких вулиць, що можна будь-яку так назвати.
Наступного дня ми мали денний виліт. Ми ще вирушили на прогулянку по Местре. Містечко виявилося теж досить туристичним. З незабутнього був монорейковий трамвай, що їде окрім рейок, ще й на колесах по дорозі.
Підсумовуючи, хочу сказати, що Італія нам дуже і дуже сподобалася. Основні враження навіяні Вероною та озером Гарда. Після побаченої краси, Венеція сприймалася не так яскраво, але була чудовим доповненням до нашої подорожі. Можливо, якби ми почали з Венеції, то Верона б так не сприйнялася. За гастрономічністю Італія поступається Туреччині та азіатським країнам. Готують смачно, але далеко не в усіх ресторанах. Ми до країн рідко повертаємося вдруге у зв’язку зі списком, який ще не відвіданий. Але я впевнений, що з Італією це була далеко не остання зустріч.
Інформація про подорож
Дата подорожі: 3.06.2017 – 10.06.2017 Тривалість: 6 повних днів Повних днів без дощу: 4 Авіаквитки: МАУ купували за 10 місяців. Готелі: Booking Складність подорожі: 3/10 (легко)