Карпати 2016

Що може бути краще поєднання краси природи, добрих людей та смачної їжі? Ці найкращі риси можуть дозволити собі далеко не всі частини світу. Але на щастя у нас є Карпати, і цим все сказано. Це була наша шоста подорож на ці чудові землі. Загалом наші подорожі до Карпат розпочалися ще з 2009-го року, ще до наших перших польотів та сезонів подорожей. То була незабутня поїздка, ми тоді відкрили для себе щось нове в нашій Україні. І тепер, як на оздоровлення нервів, раз на кілька років обов’язково треба приділити час Карпатам. Схема була стандартною, у п’ятницю з роботи на поїзд, з поїзда у вівторок на роботу. Це було очевидно початком нашого невеликого гастрономічного туру. За три дні, що ми провели, мабуть, перекуштували весь асортимент гуцульської кухні. Під час пошуку житла, в інтернеті натикалися на якісь космічні для Карпат ціни, від 700 грн за ніч та вище. І застереження, що на травневі там буде багато людей. Але не були б Карпати Карпатами, якби там було так складно. Немає житла, знайдемо на місці, у вихідні не ходить частина автобусів нашого маршруту, не проблема, попутки довезуть.
Приїхавши поїздом до Воловця, ми пересіли на маршрутку до Міжгір’я. А в Міжгір’ї зайшли в першу кафешку, що трапилася, і запитали у господині куди тут можна заселитися. І ось номер готелю з усіма зручностями в нашому розпорядженні за 200 грн (8$) на добу.

Озеро Синевир

Давно була мрія побачити його. Але дістатися до нього з Києва, те саме, що в Перу до важкодоступного Мачу Пікчу, хіба трохи легше і дешевше. Таксисти кримінального вигляду заряджали ціни від 300–350 грн. Звідки узялися такі таксисти з такими цінами в цьому світі добра? Ми відморозились від таксистів і перша попутка нас сама підібрала, водій проїжджаючи запитав чи не на Синевир нам, йому частину дороги було з нами по дорозі. Супер, з ним півдороги приблизно проїдемо. Водій розповідав, як він не перетравлює таксистів, і всупереч їм підвозить людей. На бензин із нас взяли “по 10 грн з носа”. Далі ми пішли пішки, сподіваючись, що нас ще хтось підвезе. Тут же, на перехресті зустріли трьох велосипедистів, які прямували в той самий бік і в нас почалися своєрідні перегони, хто буде першим. Поки вони пакували свої речі в багажники велосипедів, ми вирвалися вперед. Погода почала псуватися, крім дощу, все ускладнювалося поривчастим вітром. У той час, коли ми боролися з парасолькою, велосипедисти нас красиво обігнали, далі ми наздогнали їх, коли вони спробували вдягти в дощовики. І знову ми були попереду. Звичайно, не минуло й 5 хвилин, як вони вже задоволені проїжджають повз нас. І за хвилин 5 ми спостерігаємо їх біля джерела, що набирають воду. Ми махаємо їм рукою і знову обганяємо їх. А після цього сталося те, що визначило нашу перемогу – нас підхопила машина! Сім’я з Ужгорода їхала на Синевир та вирішила нас врятувати від дощу. Потім, біля озера, за годину, як ми там гуляли, ми побачили їх знову і весело привітали один одного.

У парку Синевір до озера було дві дороги, лісова стежка в гору та асфальтова дорога рівніша. Ми ж вибрали екзотику. Уздовж стежки були таблички із зазначенням назв рослин та звірят яких можна зустріти. Від деяких звіряток мимоволі починаєш прикидати на яке дерево з якою швидкістю вийде піднятися у разі зустрічі. Озеро виявилося досить невеликим, але побувати там прикольно, особливо, коли дощ закінчився. Щоб наповнити маршрут ми ще вирішили пройтися десятикілометровою стежкою в якусь гору, принаймні так було написано на вказівнику, але стежка закінчилася через 300 метрів.

Зате виглянуло сонечко і озеро стало значно красивішим. Попивши глінтвейну в місцевій колибі ми вирушили у зворотний маршрут. Спочатку нас підвезли місцеві 3 км дорогою. Потім після десяти хвилин ходьби нас підхопили хлопці зі Львова. Звіривши наші GPS ми з’ясували, що їхній шлях лежить прямісінько через наше Міжгір’я. Поки їхали, з’ясували, що наші плани завтрашньому маршруту перетинаються, і взяли номер телефону готелю, який вони вже собі підібрали і з’ясували, що він заселяє на добу. За вікном пішла якась нереальна краса гірських ландшафтів. Не вийти тут було неможливо. “Висадіть нас тут, будь ласка”. Хлопці дуже здивовано на нас подивилися і перепитали серйозно ми. А нам що, що дійдемо пішки або ще попутку зловимо, тут завжди раді допомогти. До Міжгір’я залишалося близько 10 км. Краса була ще та.

Прогулявшись з годинку горами, ми вирішили-таки повернутися назад, цього разу місцеві, їхали на околицю нашого містечка. От і чудово, потім ще три кілометри пішки вздовж гірської річечки, і ми вдома. Таким чином, замість 350 грн, нам поїздка до озера і назад обійшлася у 20 грн (0,9$). Ось просто радує легкість цього всього. Висловлюємо величезну подяку людям, яким не шкода підвезти туриста! Потім посиділи у крутому кафе, з’ївши дві великі порції місцевого шедевра та по тарілці смачного салату, заплатили приблизно 120 грн (5$) за двох. Нам ще дуже сподобався чай і ми попросили офіціанта дізнатися, що це саме за чай. Хлопець нам у підсумку навіть розповів куди його можна сходити і зараз купити. Загалом цей день був і смачним, і красивим. Проти ночі ми вирішили прогулятися, але було незрозуміло де тут центр. Безлюдною темною вуличкою йшов хлопець напідпитку, і коли я його запитав: “Де тут центр?” він здивовано констатував факт, що ми якраз у центрі. Другим питанням ми йому винесли мозок, “А де тут можна вночі прогулятися?”. Було видно, що хлопець зібрав усі свої думки до купи і, очевидно, навіть протверезів від таких складних питань, він направив нас до якогось парку, якого на тому місці не було. Загалом не можна такі складні питання вночі людям ставити.

Церковний дзвін ніби намагався підірвати нам голови. Я спросоння не міг збагнути, що відбувається. Після шести гучних ударів настало затишшя, але не на довго, потім ще близько тридцяти таких же ударів. Наскільки ми зрозуміли це означало, що зараз пів на сьому ранку. Мешканці Міжгір’я всі дуже добре знають, коли настає пів на сьому. Хоча може наша теорія і провальна, можливо, в дзвін просто б’ють щоранку близько трьох десятків разів без прив’язки до часу.

До маршрутки у нас ще було пару годин, ми собі вибрали гору по-красивіше і полізли на неї насолоджуватися краєвидами. На півдорозі навіть куртки залишили, щоб легше було йти. Якось у Карпатах немає страху, що їх хтось поцупить. Пам’ятаю, як роки чотири тому ми коляску так залишали в кущиках, коли були вже не в змозі таранити її в гору або стукали кому-небудь в будинок, щоб вони у себе коляску на пару годин потримали. Так, без Мишка та коляски в гору набагато було легше підніматися. Та й Мишко навряд чи зараз оцінив би ідею полізти в гори. Було близько десятої ранку і всі відкриті кафешки чомусь казали, що кухня відкриється десь за годину. А який сенс без кухні відкриватися? Після довгих пошуків ми все-таки знайшли тих єдиних, хто працював у такий ранній час)

Берегове

Їхали десь близько трьох години вздовж гірських пейзажів. Але на жаль Берегове було на Закарпатті і гори невдовзі зовсім стали рівнинними та віддаленими. Та й із попутками на Закарпатті складніше вже було. Попросивши водія рейсового автобуса зробити зупинку біля потрібного готелю, ми пішли заселятися. Поки виходили з автобуса я занурився у телефонну розмову, а коли закінчив говорити переді мною розстилалася вся галактика, дрібні зірочки і сузір’я поблискували в різних куточках мерехтливими лампочками. У мене було повне божевілля, куди ми забрели? Хлопець радісно повідомив, що ми прибули до Космопорту. Я не розгубившись уточнив, де саме наша сонячна система розташована, але офіціант сказав, що це не наша галактика. Це виявився бар біля готелю, ми зайшли не в ті двері. Ось так от виходить, раз в житті помилишся дверима і твій будинок за мільярди кілометрів від тебе. В принципі, вже був час обідати. Потрапезували ми як справжні міжгалактичні туристи. Цього разу машину автостопом упіймати не вдалося, тому довелося брати таксиста. Ми прямували в термальний комплекс, що знаходиться в місті Косино, де сьогодні проходить фестиваль Бограча і на додачу виступає гурт The Hardkiss.

Косино

Покуштувавши першу полуничку в цьому році, ми по-швидкому вирушили в комплекс.

Було дуже холодно, на градуснику була температура мінус десять, на годиннику – 60 секунд. Якоїсь миті мені здавалося, що вони не закінчаться, босі і мокрі ноги почало ламати від холоду. Хвилина пройшла! Можна йти назад у сауни. Вбігши в римську парильню, я відігрівався після крижаної сауни для особливо розпарених. Контраст був ще той, Даша не ризикнула зі мною розділити це задоволення. Було близько восьми різних саун з різними приколами, але запам’яталися найбільше та, що з купою пари і та, де мінус десять. За браслетом на сауни у нас було безкоштовно 30 хвилин, далі благородніший відпочинок.

Зі щедрого кубка лилося пиво, заливаючи термальний басейн до верху і переповнюючи його. Від води йшов пивний запах, атмосфера була на сто зі ста. Після пивного басейну, ми плавали в червоному вині дуже гарного врожаю, аромат був прикольний.

Для спеціальних гурманів був басейн з палинкою (угорський фруктовий бренді), а щоб протверезитися — з кавою. З неба з гігантського крана по центру басейну лилася під великим натиском вода, а навколо була штучна кругова течія, на якій всі влаштовували перегони. У ціну квитка входила тарілка Бограча, бутерброд та вино чи газовані напої.

Потрапезували і назад у термальні води. За три години навіть вилазити не хотілося, особливо з вина. Незабаром розпочався концерт гурту, який ми спостерігали “Не відходячи від каси” – прямо з басейну. На їхні найвідоміші пісні бігали до сцени. На вулиці було градусів 16, але було так весело, що реально в мокрих купальниках було пофіг на прохолоду.

Адже будь-якої миті можна побігти назад у тепле вино. А ось з пивним басейном до вечора трапилося щось не те, вода там стала настільки гарячою, що я боявся, щоб хтось не зварився. Було так класно, що йти не хотілося. Ці купальні явно стали візитівкою цієї поїздки.

Назад нам пощастило зловити попутку, і ми повернулися до Берегова за 40 грн. Ми рекомендуємо комплекс Косино. Вхідний квиток не фестивальний день коштує по 300 грн (12$) з особи на 3 години.

Знову Берегове

Ми всі намагалися втиснути винну дегустацію, але реально за часом вона зовсім не тулилася до графіка. З самого ранку ми вирушили до ресторану, який було зроблено зі старого казино. Трапеза була більше схожа на відвідування Лувру, в якому ми ще не бували.

Було дуже епатажно, пафосно і реально круто. Була і червона рибка і якесь дефлопе під соусом фієста з насінням каціуса. Загалом трапеза була царсько-фараонською. Обійшлося це все задоволення на двох у 240 грн. Якщо в ресторан я заходив звичайним туристом, то виходив я наче лицар з оголеним торсом на білому коні. Загалом посиділи ефектно. Даша досі з трепетом згадує ту відбивну зі смаженими грибами (справжніми, а не якимись печерицями).

Після царського сніданку ми вирушили до термального комплексу “Жайворонок”. Тут звичайно не було такої розкоші з вином та горілкою. Але шарм термальної води… Ми взяли абонемент на дві години, які пролетіли зі швидкістю світла. У гарячій воді все так ліниво, без поспіху і приємно. 

Так минула наша перша половина дня. Потім підкріпившись на космічній станції шоколадними варениками з вишнями під вершками, ми вирушили далі.

Мукачево

Оскільки цей тур у нас вважався офіційно гастрономічним, то після приїзду ми вирушили до дуже зарекомендованого друзями ресторану Тональ. Треба було перекусити, хоча на космічній станції ми були близько години тому, але по суті подолали світловий рік, доки добиралися з гіпершвидкістю маршрутним кораблем. Щоправда, добиралися ми якось не зовсім офіційно імхо. У всякому разі, мені так здалося, коли водій мене садив у багажник, пояснюючи, що так потрібно. Поки нас везли, я почував себе мексиканцем з довгими вусами, який нелегально їде до штатів. 

Місцевий хлопець у ресторані нам на планшеті відмітив пару зірочок, і ми вирушили в дорогу. Першим на шляху був замок.

Дорогою до замку трапилося щось дуже радісне та дуже приємне. На одній із вуличок стояла парочка. До нас підійшов чоловік та сказав, що ми великі молодці, він читає наші розповіді про подорожі, які ми публікуємо в інтернеті, а впізнав він мене в обличчя. Те почуття, яке мене переповнювало на той момент не піддається опису, це ніби була весна у весні. Нам з Дашею реально дуже приємно, що ви читаєте наші оповідання😊
Незабаром ми дісталися замку і поспішили приєднатися до екскурсійної групи. Екскурсовод попався вдалий, чоловік дуже любив історію цього замку. Про сам замок хочу сказати, що досить цікаво по ньому поблукати було. А порівняно з Тустанню, то тут ще й замок фізично існує. Із замку ми поїхали до центру міста. Де був тривалий передих лежачи на лавці. Справа йшла до вечора, GPS показував, що недалеко від нас є величезний парк. Оскільки парки ми дуже любимо, то рішення було очевидним. Тут я й закохався у Мукачево. Краєвид був пречудовим — вздовж зеленого парку до гірського хребта тече широченна річка, оповита соковитою весняною зеленню.

Церква із золотими куполами гордо світиться у променях вечірнього сонця на одному з високих пагорбів. Час від часу назустріч трапляються такі ж пари, що гуляють, як і ми. Праворуч проходив якийсь фестиваль, але часу до поїзда залишалося все менше, а ми намагалися все більше і більше пройти цією красою. Їхати з міста зовсім не хотілося. Коли відстань до вокзалу вже була зовсім критичною, ми були змушені повернути назад. Біля вокзалу був ресторанчик, в якому наше замовлення готували відразу в коробках на винос, якщо ми не встигнемо закінчити трапезу до відправлення поїзда. І ось усю красу Закарпаття ми вже спостерігаємо з віконця нашого вагона. Думаю, що цього року ми ще раз обов’язково повернемось до Карпат, трьох днів для повного морального задоволення не вистачило.

Карпати 2012

Після тривалої перерви, нарешті наша довгоочікувана подорож)
Викупивши все купе, ми вирушили до Карпат. Мишко майже всю дорогу героїчно проспав. Тому ніч у поїзді та 4 години у маршрутці пройшли терпимо. Оселившись і пообідавши у Верховині, ми одразу вирушили показувати Мишкові місцеву природу та гори, які ми підкорюватимемо.

Принцу природа дуже подобалася, різні ялинки, кущики, деревця, ягідки. Перший похід на невисоку гору Мишко переніс радісно – посміхаючись та сміючись.

А у тата на плечах взагалі веселуха)))

Наступного дня розпочалося гуцульське свято “Полонинське літо”.

Спочатку ми з коляскою довго піднімалися в гору доріжкою, пробираючись через натовпи гуцулів, а потім дісталися галявини на якій проходило святкування. Карпатські музики весело грали та співали, всюди готувалася гуцульська кухня – бануш із бринзою, кулеша, шашлики та квас. Люди раділи та веселилися. Незважаючи на те, що було дуже спекотно, свято проходило позитивно.

Зловивши мікроавтобус ми дісталися назад, до Верховини.
Годували в Карпатах по-гуцульськи – смачно та великими порціями, тепер навіть Мишко почав їсти їжу. Кожен день закінчувався обговоренням, на яку гору ми підніматимемося завтра.

Одного чудового дня з’ясовується, що до Чернівців їхати лише дві години, ну не могли ж ми прогаяти такий чудовий шанс.

Чернівці

Почали ми свою екскурсію з легендарного чернівецького університету, якому поступається навіть замок Гоґвортс.

Університет справді дуже гарний, тільки заради нього вже варто їхати до цього прекрасного міста. Перекусивши різних булочок, ми вирушили на театральну площу, на якій висаджено багато гарних квітів. Проходячи через будинок з левами, ми помилувалися соборною площею, з якої пішли на вулицю “Кобилянської”. Оскільки вулиця пішохідна – вона надзвичайно гарна.

Символіка євро

Подивившись Церква з “крученими куполами” та “будинок корабель”, настав час погодувати Мишка. На щастя, тут же підвернулась затишна кафешка, в якій відключили світло. Саме для годування Мишка. За 4 години гуляння містом та 4 години дороги, ми були не в змозі в цей день підкоряти гори. Умостившись на затишному ліжку, ми дивилися дуже незвичайний канал по телевізору.

З кожним днем ​​наші походи ставали все довшими, гори вищими, а дороги складнішими. З коляскою доходили до підніжжя гори, після чого її або ховали в кущах, або заносили комусь у будиночок на зберігання.

Гірські водоспади

Мишкові ці походи сподобалися найбільше. То у мами в рюкзачку, то в тата на руках. Загалом радості у дитини було море. Господиня нам виготовляла щодня шедеври гуцульської кухні. Мишкові гуцульська їжа припала до смаку. Гуслянка з кашею – просто смакота. Гуцульська доброта та гостинність, на багато днів у нас вселили гармонію. Оскільки зворотний поїзд був пізно ввечері, ми ще нагулялися Івано-Франківськом.

Івано-Франківськ

Здавши речі в камеру схову, ми вирушили до озера. Востаннє це озеро бачив 4 роки тому вкрите льодом. Місто, звичайно, значно поступається своїм закарпатським та прикарпатським колегам. Проте за 4 години в місті помилувалися його пам’ятками та затишними вуличками.

Верховина 2011

Ми знову в раю…

Приїхавши до Верховини, ми, не роздумуючи, оселилися в тому ж будиночку, що й два роки тому. Цього разу брали житло з харчуванням, годували дуже смачно і багато😊Підкріпившись після дороги, ми відразу полізли на якусь гору.

Як же безтурботно, чудово та затишно було знову повернутися до Верховини. Полазивши по горі, ми вирушили додому від’їдатися дешевої полуниці😊

Наступного дня ми вирушили до села Ільці на гуцульський ярмарок. Купивши мильних бульбашок і печива у вигляді намиста, ми були найщасливішими людьми у світі)

Після чого вирушили грати з собачками та корівками. Наївно не підозрюючи про те, який похід на нас чекає завтра.

Ранок почався з невеликого п’ятихвилинного дощу. Після якого ми вирушили у похід на “Писаний камінь”. На який нібито йти потрібно півтори години. Ми піднімаємося все вище і вище, а хмари на горах дедалі нижче.

Після години нашого підйому перша хмара налетіла на нас разом зі зливою. Частина дороги стала болотистою і пробиратися стало значно важче. Зустрічна дівчина сказала нам, що ще приблизно 4-5 км йти.

Через 2 години нашого підйому зустрічні хлопці сказали, що йти треба ще 4 км. А на третю годину підйому рум’яна дівчинка сказала, що ще далеко. Загалом мокрі та вимотані за три години і двадцять хвилин, ми таки дійшли до легендарного каменю.

Шлях назад зайняв ще дві години, звісно не без дощу, хмари та урагану в тому ж місці. Але похід того вартував, було справді дуже красиво і незвичайно.

Хмара, яка огортала наш шлях, додавала містичності. Весь наступний день ми відпочивали, гуляючи Верховиною.

Яремче

Порівняно з милою Верховиною, містечко звичайно відпочиває. Проте подивитися є що. Видзвонивши Романа, у бабусі якого ми жили минулого разу, ми вирушили на водоспад.

На цей раз вода досить була холодною, тому поплавати не вдалося. Спробувавши коника з бринзи, ми пішли гуляти до оленів та кабанчиків. Олені задумливо хмукали, а кабанчики вибагливо хрюкали. Повна гармонія😊

Відпочили на славу.

Карпати 2018

Карпати 2018
Ця подорож була дуже важливою в нашій історії. Наш син Мишко, мандрує виключно готелями з водними гірочками і щоб було все включено. Коли йому було менш як два роки, він уже підкоряв Стамбул і кілька разів Карпати. Але на татових плечах подорожувати – одне, а на своїх двох це вже наступний рівень. Ми його вирішили підключити до активних подорожей і на Мишка вже чекає цілий ланцюжок перельотів. Ця поїздка була тренуванням перед здійсненням довгих та складних маршрутів.

Мукачево

На всі задуми відпустки не вистачає, тому мій перший день був присвячений роботі. Я взяв із собою ноутбук та на ресепшені зміг собі організувати затишний робочий міні-кабінет. У цьому я своїй компанії дуже вдячний, що дозволяють мені попрацювати віддалено. Тут навіть більша заслуга саме нашої дружньої команди. Даша з Мишком мала культурно-розважальну програму. Спочатку фабрика карамелі, потім безлімітний басейн.

У мене справи пішли не так гладко, як я сподівався. Ноутбук, який я позичив, виявився із вірусом. Кожні 20 хвилин ноутбук намагався скинути всю інформацію. На щастя, у мене була з собою рятувальна флешка, і я швиденько усе перевстановив. Біля готелю знаходився грузинський ресторан “Хінкальня”. У той момент, коли зробили замовлення, офіціант повернувся ще раз і щоб ми не нудьгували, почав показувати ефектні карткові фокуси! Причому фокуси справді круті. Після закінчення робочого дня я приєднався до безлімітного басейну.

Мишко цього року освоїв плавання, і в басейні посилено практикував пірнання. Увечері ми вирушили підніматися на невелику місцеву гору. Цей похід дався дуже важко, оскільки після двох відвідувань басейнів за день дитину краще було вкласти спати, а не в гору. Але підйом таки відбувся, причому успішно. На зворотному шляху дитина була настільки втомленою, що навіть місцевий концерт не зачепив. Хоча там музикант із вогнем на голові давав жару.

Як зайшли в ресторан повечеряти Мишко ще пам’ятає, але як опинився в готелі – ні. Ще працівник ресторану злякався, що дитині, мабуть, погано. А це була лише втома після активного дня на ногах + 2 басейни + гора.

Воловець

Зазвичай ми прокладаємо маршрути у глибину Карпат, але у цій поїздці треба мінімізувати транспорт. Тож тренуватимемося на Закарпатті. Приблизно за годину ми доїхали ранковою електричкою і вже о 8:30 заселилися в готель. Перший підйом було на гору Сотку. Підйом був дуже легкий, але сумарний маршрут зайняв близько 10 км. Потім була загальна тиха година, заснув Мишко, заснула Даша і відключився я. Прокинулися. Перспектива того, що ми зараз ще кудись зберемося Мишу не дуже тішила. Ми почали прогулянковий маршрут нагору по сусідній горі.

Маршрут був досить мальовничим. Зупинитись було неможливо. Мишко для себе відкрив гірську луну. Добре зваживши сили, ми вирішили здійснити повний підйом на гору Воскресенський Верх. На роздоріжжі ми вибрали невдалий лівий маршрут. Пологий підйом закінчився і почалася настільки крута гора, що ми з Мишком йшли як скелелази ланцюжком. Крута частина гори тривала хвилин сорок. Сказати, що це було тяжко – нічого не сказати. Ми наче на Еверест підіймалися. Але Мишко на подив тримався бадьорим. Після крутого підйому нас чекала нагорода – зарості чорниці.

За чотири попередні поїздки, чорниці ми так і не зустріли. А тут від’їдайся скільки хочеш. Щоправда, сонце скоро почне сідати, а нам ще піднятися і повернутися. Чим ближче до вершини, тим більше чорниці. Наш маршрут зазнав тотального уповільнення. Наче гора нас не хотіла пропускати. Спочатку крутим підйомом намагалася перешкоджати тепер смачнішими ягідками. Ще й невідомі гриби із гарним забарвленням. Мишко вже давно вивчає книгу з грибів. Спочатку він розповів нам подвійну назву гриба, потім ще й заявив, що вони їстівні. Ми з Дашею в грибах знаємося добре. За всіма ознаками гриби мали отруйні та неїстівні риси. Зараз перевіримо. Вбив назву в гугл — Луска золотиста, і вуаля, дитина таки має рацію. Це справді їстівні гриби. Наївшись грибів… Так, це було ще крутіше, ніж той день, коли Мишко розповів таксисту історію київських трамваїв із маршрутами та номерами. Включно в які роки були альтернативні маршрути.

Загалом підйом був насиченим. Мишко першим добіг до вершини, і ми нескінченно тріумфували. Випробування на складність маршрутів успішно пройдено висота 1225 м підкорена! Ми це зробили! І навіть по скайпу моїй мамі показали панораму. Спускалися ми іншою стежкою, що була явно легшою для підйому. Сумарно за день ми піднялися на дві гори та пройшли піший маршрут близько 20 кілометрів.

Воловець має проблему із закладами харчування. Хоча, здавалося б, це Карпати. Але ні, таки ще не Карпати. Є близько 5 ресторанів, що працюють до 22:00. Але до 10-ї ранку кухня не працює. Тому тобі можуть зварити пельмені чи вареники. Вдень чомусь знову тільки пельмені чи вареники, а в районі 19:30 кухня знову не працює і на вибір пельмені чи вареники. Добре, хоч пельмені ми любимо. Є ще престижний ресторан “Верховина”, але там увечері буде таке весілля, що свій ресторан вони закрили з самого ранку. І нікого не пускали до наступного дня.

Наступний день ми мали трохи в іншому форматі. З самого ранку ми вирушили кататися на канатці. Неподалік від водоспаду Шипіт.

Мишко оцінив катання.


Перша поїздка на канатці

А біля водоспаду Мишко поставив черговий рекорд, пролетівши на зіплайні 110 метрів. Пролетів так, що наприкінці застряг настільки, що інструктор близько 5 хвилин не міг звільнити дитину. Я думав “Ну все, зараз Мишко скаже, що більше ніяких польотів” Але син, що вивільнився, відразу ж заявив, що хоче ще раз політати. Потім він хотів ще й втретє, загалом ледве відтягли.

Обід був взагалі суперський. Нам принесли близько кілограма налисників з сиром та чорничним варенням, банош з бринзою та шкварками такого розміру, що я не зміг весь подужати, суп, тарілку пельменів зі спеціальним соусом із часнику, перцю та оцту на замовлення Мишка. Кінцевий рахунок нам виставили 145 грн. Це було шикарно!

Автостопом проїхати 13 кілометрів виявилося непідйомним завданням. Зазвичай у Карпатах при спробі зловити машину автостопом, зупинялася приблизно кожна перша. Тут приблизно жодна за півтори години спроб. Щоправда, дві таки зупинилися. В одній дядько хотів 210 грн за 13 км маршруту, а в іншій дядько хотів 240 грн за 13 км маршруту. До того ж дорога нова. Незважаючи на те, що інший дядько запевняв, що ми не дочекаємося маршрутки, ми таки дочекалися і поїхали за 25 грн на трьох. За пару хвилин до маршрутки таки зупинився адекватний місцевий та відвіз 6 осіб за принципом “Скільки дасте”.

Увечері на нас чекала вечеря з пельменів. Ну типу не працює кухня і таке інше.

І знову в понеділок. Отже, робочий день! Я вкотре облаштував собі містечко. Тепер перед ноутом було віконце з видом на гору.


Вид з робочого місця

Мишко дурів з дітьми, що жили по сусідству. Спроба пообідати не пельмені була приречена на провал. Цього разу кухня працювала, весілля не було, але відключили холодну воду та ресторани просто простоювали. Зате пельмешок зварити завжди готові. Як тільки закінчився робочий день, ми встигли піднятися на чергову невелику гору і поспішили на поїзд.

Дуже важливо було, що ми відвідали ту високу гору позавчора. Вона нам щодня тепер радувала око, три ока, тобто три рази по два ока. Воловець для тренувальної поїздки був якраз, але якщо ви хочете побачити всю красу Карпат, то однозначно вирушайте вглиб, у Верховину. Люди добріші, відкриті та рідніші 😊

Релакс у Карпатах

Це були дуже насичені травневі свята. Спочатку ми подорожували Францією, потім захопили шматочок Швейцарії. Прилетіли до Києва, день відпочили, наступного дня я вийшов на роботу, допрацював до вечора, і ми сіли на поїзд. Вжух і ми в Івано-Франківську. Ще півторагодинний вжух і ми в Яремчі! Тут у нас була перша зупинка. Ми приїхали настільки рано-вранці, що господиня готелю спросоння не могла зрозуміти, хто і що від неї хоче. На вулиці лила злива! Ми зайшли на спільну кухню, там група туристів із сумними обличчями збиралася у гірський похід. Приїхати під час такої дикої негоди це ще пів біди, а ось із рюкзаками в похід йти це зовсім печаль, до того ж у них ще й квест намічався у поході. Ну, Норвегію пройшли, а отже й тут прорвемося! Подумки зібралися і вперед за пригодами! Зате водоспад має бути повноводним. Пригоди довго шукати не довелося, на вулиці від напору води зривало каналізаційні люки, мої літні кросівки швидко здалися. Вся подорож, м’яко кажучи, зазнавала фіаско. Принаймні нам так здавалося о 9-й ранку першого дня. Але якою б погодою не була, половина поїздки до Карпат — це висока кухня, цього ніхто не відбере.

Але спочатку треба вирішити питання із взуттям. На щастя, поряд був магазин з різноманітним взуттям, на жаль, там були тільки літні кросівки. Гаразд-гаразд, йдемо на базарі подивимося. У першому ж павільйончику жінка дістала чоботи з внутрішніми валянками та махрові шкарпетки. Варто мені було тільки вставити ногу в суху шкарпетку, укутати валянком і все це опустити в теплий чобіт… Я сказав, що з чобіт більше не вилізу. Тепер ніяка погода не зірве підйом у гори!! Буду в чоботях підніматися!

О! А мокрі кросівки можна поки що на ринку до вечора залишити, щоб у номер не повертатися. Ми зайшли в ресторан і життя остаточно налагодилося. Карпатська кухня… Ось чому так не можуть готувати, наприклад, у Києві? У нас навіть є заклади з карпатською їжею, але й за смаком, і за цінами вони програють.

Від того, що поїли навіть злива змінилася на дощ. Почнемо наші мандри з водоспаду. Водоспад виглядав, наче стихійне лихо. На нього навіть з мосту було страшно дивитись. Ця неспокійна вода буквально вселяла жах. Ефектно!

Невже ми даремно тренувалися перед поїздкою? Кілька тижнів тому ми пили ранковий чай, треба було придумати чим будемо займатися у вихідний день, я запропонував повторити наш старий челендж – пройти весь Київ пішки, але цього разу з Мишком! Наш маршрут зайняв 7 годин та 15 хвилин, ми пройшли близько 23 кілометрів!!! Ми рухалися від самого краю Оболоні, до кінця ДВРЗ, що знаходиться за Дарницею. Міша мав чудову мотивацію – під час походу безлімітне морозиво! Для нас же з Дашею була інша радість – дуже прикольний ресторанчик наприкінці нашого маршруту. Таким чином Мишко показав, що готовий підкорювати серйозніші вершини Карпат. Так що дощ не завада! Вперед на гору Маковиця.

Підйом проходив досить в комфортних умовах, Мишко знаходив шишки і запускав їх у далечінь. Можливо, він хотів зібрати всі шишки в лісі, я навіть не замислювався раніше про те, як багато шишок у світі. Чим ближче ми наближалися до вершини, тим дужче піддував вітерець. На самій вершині нас чекала чудова галявина, але вітер на ній настільки лютував, що наш підйом можна було прирівняти хіба що з сутичкою з тигром!

Чи варто говорити, що за поїздку ми зламали три парасольки? На відкритій місцевості ми не протрималися й п’яти хвилин, то був повний треш. Назад ми йшли через “Скелі Довбуша”. Після дощу ліс був дуже «соковитим», дрібні крапельки ніжно звисали з ялинових голочок.

А скільки валунів там! Сподіваюся, коли їх Довбуш сюди притягнув погода була лояльнішою. Злізли з гір і пішли знову їсти. Втомлені, мокрі й ситі ми заповзли в готель, але я в сухих чобітках! Мишкові ми перед поїздкою купили крутий літак, який потрібно було терміново випробувати.

А пам’ятаєте, як я писав у розповіді про поїздку до Ансі, що погода цінувала наше прагнення все подивитися і була протилежною до суворого прогнозу? Так от, мабуть, ми настільки завзято підіймалися на гору під час негоди, що й тут отримали поблажку. Хмари розійшлися! Синє небо та сонце! Все налагодилося, все супер! Ось тільки літак залетів на чужу територію( Завдяки літаку за один вечір ми побували в половині городів місцевих будиночків. Завжди був страх, щоб за парканом не було собаки. Одного разу я таки не помітив собаку і пішов впевнено забирати літак, коли я помітив собаку, то собака сидів у ступорі з яскраво вираженим подивом, він звик бути лютим, коли люди за парканом, а коли хтось іде прямо до нього і вже на його території, що робити в такій ситуації собака не знав. Так і просидів нерухомо поки я не пішов. Мабуть, боявся, що я не за літаком, а за ним прийшов. Незважаючи на втому, довелося йти гуляти по Яремче на друге коло, треба ж і під сонцем погуляти. У нас була чудова вечірня прогулянка під променями вечірнього сонця.

Верховина

З самого ранку ми підкріпилися пельменями і вирушили до улюбленої Верховини. У Верховині ми завжди зупиняємось в Оксани. Вона нам майже як родичка. Оксана нас знала ще, коли ми з Дашею були просто парою. Колись 7 років тому ми приїхали до Оксани вагітні. Через кілька років Оксана і її мама бавилися з Мишком, коли він сидів на кухні в дитячому стільчику. Ще кілька років потому Оксана приймала нас вже досить з дорослим Михайлом. Причому, пам’ятаю одного разу ми приїхали до Оксани сюрпризом. Прийшли, постукали у двері і сказали щось на кшталт “а ось і ми!”. Вже кілька років поспіль у нас не виходило дістатися Верховини і ось нарешті ми приїхали. Оксана зі своєю мамою нас радісно прийняла. Вона правда не планувала, так рано відкривати сезон прийому туристів, але заради нас без роздумів зробила виняток. Цей знайомий запах її будинку, аромати карпатського власноруч зібраного трав’яного чаю та її фірмовий сорокап’ятиградусний “Корінчик”. Як же радісно знову повернутися до такого рідного дому! Погода так і шепотіла нам – лізьте в гори, сонце з вами! Ми вже традиційно розпочали маршрут із гори, що знаходиться біля музею “Тіні забутих предків”.

Правда доводилося йти з зупинками, тому що Мишко мав на меті запустити всі шишки вдалину з гори. На цей раз ми внесли невелике покращення в маршрут. Якщо минулого разу ми проходили якусь частину і поверталися, то тепер ми як любителі трекінгу дійшли через ліси та гори до сусіднього села і повернулися зовсім іншою дорогою. Причому навіть село в енній кількості кілометрів могло не бути межею маршруту, ми йшли до упаду в прямому значенні цього слова. Одного разу я послизнувся і влаштував такий упад у калюжу, що фотоапаратом буквально зачерпнув воду. Хто читає оповідання останнього року подорожей, міг зауважити, що нашому фотоапарату випала нелегка доля. Але цього разу на диво він навіть не перестав працювати. Правда, мій одяг тепер виглядав так, ніби я тиждень пролежав у горах на землі. Благо в будинку є пралка, а у мене друга пара джинсів.

Щовечора у нас з Мишком була обов’язкова вилазка на стадіон, де ми запускали літак, не боячись, що він вкотре полетить кудись. Щоправда, поки ми знайшли стадіон, то довелося сходити до половини верховинців, забираючи літак з їхніх територій. На другий день погода продовжувала нас балувати, хоча за прогнозом було видно, що всі дощі, які так і не почалися, збираються в одну мега-зливу завтра об 11:00. Сьогодні ми взяли курс на далеку гірську далечінь. Далеко-далеко за вишку стільникового зв’язку, яка і так знаходиться на вигляд недосяжно далеко. До нас приєднався кудлатий друг “Полонинський собака” – це така порода у них у горах.

Це, мабуть, наше улюблене з Дашею, коли до нас у похід приєднуються собачки. Хоча тут я трохи сумнівався – чи не ведмідь за нами пішов. За розміром був схожим. Незважаючи на п’ятигодинну довжину нашого маршруту, було дуже легко. Адже будь-якої миті можна повалятися на сонячних галявинах. Мишко ніяк не міг зрозуміти чому собака йде з нами і навіщо йому це треба. Можливо собака на п’яту годину маршруту і сам ставив собі те саме питання, але кинути нас самих він не міг. Ще за що я люблю Карпати, якщо закінчується питна вода, то потрібно просто постукати в будь-який з будиночків і тобі наповнять пляшку.

Щоправда, як вони так високо живуть для нас загадка. Загалом було весело, але у нас навіть був екстрим, спочатку Мишко схопився рукою за огорожу, яка була під невеликою напругою. А потім, коли ми перебиралися через пасовище, одній корові з великими рогами не сподобався наш кудлатий дружок і вона рішуче пішла в мій бік. Я Даші з Мишком крикнув, щоб вони терміново бігли за огорожу і сам теж проскочив за найближчий паркан. 

Ми дісталися вкрай мальовничого місця. Це було підніжжя двох гір, що сполучаються, лісиста місцевість і гірська неглибока річка.

Мишко переключився з шишок на камені. Це було настільки затишне місце, що під час привалу я просто вимкнувся. Дружок дрімав поруч із нами. Повернулися ми традиційно іншою дорогою. Цікаво, що такі довгі маршрути ми раніше жодного разу не робили. Мабуть, що більше ходиш у поїздках, то більше тренуються ноги. Причому значно більше, наприклад цей маршрут точно був у 4 рази довшим, ніж ми раніше проходили, навіть 10 років тому без Міши. Коли ми нарешті повернулися в місто, нашого дружка чекала нагорода у вигляді соковитого стегенця.

Пообідали вдома, з годинку поспали, що робимо далі? Звісно ж у гори! Мишу ця перспектива радувала не дуже, але він чудово знав, що за кожну взяту гору йому дістанеться морозиво! Тож часом Мишко навіть попереду біг. По маршруту ми проходили пам’ятні для нас місця, наприклад, он у тих кущах ми ховали коляску і продовжували маршрут з Мишком на руках. А ось у тому будинку ми просили залишити на час коляску, щоб продовжувати маршрут, а на цьому камені у нас обов’язкова фотка. Другий маршрут був не такий довгий, але на вершині гори на нас чекав краєвид на засніжені вершини “двотисячників”. По вершинах було видно, що похід на Говерлу зараз – задум небезпечний. Ризикувати не будемо, доведеться приїжджати ще раз серед літа. Потрібно знайти якусь альтернативу, але нижчу. Оксана порадила нам піднятися на Білу Кобилу. Погода сказала нам: – “Ви як хочете, а з 11:00 почнуться всі дощі, разом узяті за пропущені дні.” Проблема в тому, що вершина гори знаходиться від нашого готелю приблизно за 8 кілометрів і шанс того, що нас підбере транспорт вкрай малий, оскільки село практично порожнє, а маршрут йде практично по бездоріжжю.

За всіх оптимальних розрахунків ми не могли встигнути сходити і повернутися до дощів. Але варто спробувати. Дорога виявилася не те щоб складною, це був майже аналог Говерли. Вночі був дощ і майже всі 8 кілометрів треба йти під нахилом нагору, через бруд з калюжами. О 10:30 ми були тільки на половині маршруту до гори. Починав накрапувати дощ, погода почала швидко змінюватися не на нашу користь. Суха логіка і здоровий глузд говорив — повертайтеся, поки не пізно. Переобговоривши плани тридцять разів, ми прийняли нелегке рішення розвернутися і йти назад. У мене був лише один аргумент на користь продовження маршруту “А що як зараз пронесе як тижнем раніше в Ансі або як увечері в Яремче?” Але тут навіть смішно було припускати, що нам цього разу пощастить з погодою.

Ми пройшли хвилин 10 зворотного маршруту і на телефоні з’явився мобільний зв’язок. Я оновлюю прогноз і… Це не те щоб неймовірно, але зливи відклалися на 2:00 вперед. Уважно перевіряли ще раз прогноз. Як нам так щастить із погодою на цих травневих??? Дякую! Ми продовжуємо маршрут! Дощ закінчився і засвітило яскраве сонце! На висоті 1500 метрів нас чекала нагорода – панорама на всі висотні гори, включаючи Говерлу! Мишко мріяв побачити Говерлу і ось воно, дитяча мрія збулася! До речі, останні сто метрів нагору були ну з дуже великим нахилом.

Шкода, не взяли рукавички, можна було б зліпити сніговика. Види чудові! Це найкрасивіша гора в околицях Верховини! Місія виконана, вершина підкорена, новий Мішин рекорд! Часу перевести дух не було, з боку гір насувалася дощова хмара, яка огортала все на своєму шляху. Терміново спускаємось!

Буквально біжимо вниз! Ми природі теж зробили приємне, по дорозі з гір позбирали чиєсь сміття. Дощ нас спіткав коли до Верховини залишалося менше половини маршруту, та й яка вже різниця, ми молодці, ми вже у будь-якому випадку зробили це! На сьому годину маршруту було вже зовсім мокро і в мене почалися циклічні ковзання та падіння. Причому одне падіння було на багатостраждальний фотоапарат, я його спробував прикрити в результаті послизнувся і з перекидом полетів ще далі. Як же добре, що ми позавчора випрали мої перші джинси. З гір я спустився з виглядом ніби я тиждень у шахтах відпрацював. Це був наш фінальний маршрут у цій поїздці, він зайняв 18 км, тривав 7 годин та 15 хвилин, ми здійснили підйом 623 метри та підкорили висоту 1,5 км. Ви молодці!!! Я намагався з’ясувати за скільки морозива Миша готовий залізти на ще одну гору, і на мій жах Міша подумав і погодився за два морозива після вечері ще один підйом зробити. Маленький троль! Довелося визнати, що для нас це вже буде перебір. Це були одні з наших найкращих травневих свят.

Шкода тільки, що не спекли пасочки, наступного разу Великдень треба буде відмітити заздалегідь в календарі. Наступний день був туманний та сонний, а потім дорога до Києва. Я за традицією з поїзда приїхав прямо в офіс, свіжий як огірочок! Даша з Мишком поїхали додому. За планом це був кінець наших травневих подорожей, далі різні концерти та театри. Але як виявилось у подорожей були трохи інші плани на нас. Мишко останні пів року висував ідею з’їздити до Одеси. Але є проблемка, ціна на купе, до Одеси збігається з ціною на квитки до Стамбула від МАУ, тож Одесу ми відклали на невизначений термін. А ось Одеса нас не відкладала. Мишка перед Карпатами обсипало алергією на руках, Даша пішла з Мишком отримувати довідку для школи та звернула увагу лікаря на алергію. Медсестра сказала, що чула, що в сусідньому кабінеті є відмовний тур до санаторію для мами та дитини з алергією. Даша пішла до сусіднього кабінету уточнити, чи можна поїхати до цього туру… Через кілька днів я їх проводжав на поїзд, їм дали путівку до санаторію на 24 дні до Одеси за рахунок держави!

Довгоочікувані Карпати та теплий Львів!

Поки йде довга та цікава робота над розповіддю про подорож берегами Егейського моря у нас пройшла невелика поїздка до Львова та Карпат, якої я не можу не поділитися. Незважаючи на те, що зазвичай у нас подорожі проходять досить позитивно і в сонячному світлі, ця на жаль потрапило до категорії “майже вдалих”… Проте ми знову зустрілися з нашими друзями, і ця зустріч залишила найтепліший відбиток на сторінках цієї подорожі.

Львів

Наприкінці робочого дня ми сіли на поїзд Інтерсіті, який за п’ять з половиною годин довезе нас до Львова. А там ми житимемо у моєї подруги Олени та її дочки Даші. Моя Даша сказала, що починає себе погано почувати перед посадкою в поїзд. Чим далі ми їхали, тим гірша ситуація — у Даші піднімалася температура і ломило тіло. У цій ситуації заспокоювало одне, що ми вже майже місяць вакциновані першою дозою Модерни. Поки доїхали на поїзді задум подорожі вже здавався хитким. Ми проштудіювали в інтернеті найближчі цілодобові аптеки, щоб купити експрес-тест на коронавірус. На щастя, Олена переконала, що вони нещодавно перехворіли і на нас чекає окрема кімната. Наступного дня ситуація з Дашею не покращала і все ж таки ми побігли здавати експрес тест. Він виявився негативним, але страх все одно не розвіявся, а раптом надто рано здали? Благо в наш час існує інтернет, і Даша змогла собі наступного ранку поставити діагноз, який пізніше підтвердила лікар – бактеріальна ангіна. Згодом організм і ліки почали перемагати недугу, а ми раділи, що подорож не зірвалася, надвечір ми навіть змогли вибратися в тематичний ресторанчик “П’яте підземелля”.


Концерт на балконі.

Львів, як завжди, виявився чудовим. Особливо коли ти гуляєш по ньому не у вихідний день (у вихідний кількість туристів зашкалює і відчути спокійну атмосферу міста набагато складніше). Наступного дня Даша зміцніла під дією антибіотиків, і ми здійснили чудову прогулянку до Музею архітектури та побуту.

Він розташований у величезному лісопарку, тому ми насолодилися видами гірських селищ, не виїжджаючи зі Львова. Взагалі будиночки виявилися дуже симпатичними, а працівники привітними, завжди готовими розповісти цікаву інформацію про побут наших пращурів.
Увечері ми вчотирьох відвідали Будинок камерної музики. Слухали орган, музика супроводжувалась візуальними проекціями на одну зі стін будівлі. Загалом культурно просвітлювалися як могли.

Олена з дочкою Дашею незважаючи на те, що мешкають поруч із Карпатами жодного разу не були в горах. Ми вважали своїм обов’язком умовити їх поїхати з нами на маршрут, хоча б на день. Зірки зійшлися, і вони вночі перед подорожжю здалися, а в поїзді було тільки два вільні місця і як раз в нашому вагоні. Так що готуємо купу бутербродів і зранку вирушаємо в дорогу!

Сколе

Моя Даша почувається вже повноцінно, тільки трохи ще турбує горло. Ми всі бадьорі. Їхати від Львова лише півтори години. Ми заскочили до нашого готелю, кинули речі та розпочали маршрут. Ми йшли вгору до водоспаду Кам’янка.

Олена з Дашею трималися молодцями, навіть не скажеш, що це їхній перший підйом. Дорога зайняла дві з половиною години, а наприкінці нас чекав мальовничий водоспад та ресторани з карпатською їжею та порціями.

Як же добре, що є Карпати! Тут, за півтори години від Львова є буквально все – і гострі ялинки, колиби та гірські річки, що ще потрібно для карпатського щастя? Доїдаючи шашлик під дзюрчання річки, ми не могли натішитися, що через кілька років нарешті ми знову в Карпатах.

Даша Олени залишилася в будиночку-ресторанчику, а ми втрьох ще піднялися трохи вгору до гірського озера з великою кількістю пуголовків.

Ще одна відмінна риса того, що ти у Карпатах – це аромати лісу, цього разу ще й із грибними нотками. Грибів було дуже багато, в основному неїстівні, але вони виглядали дуже мальовничо на тлі лісової краси, тому ми насолоджувалися їхнім виглядом.

Навіть добре, що гриби були неїстівними, бо всю цю красу розібрали б. Коли повернулися у Сколе, вже був час садити Олену з Дашею на зворотний потяг. Наша ж подорож продовжилася. Як не дивно, пошуки нормального ресторану нас привели на автозаправку, тут є ресторан A la minute з прекрасним баношем.

Перший день у нас був тренувальний. Тепер буде справжній похід на високу гору Парашка. Поки я лежав на ліжку і міркував про похід, з-за ліжка визирнув рудий кіт і запропонував познайомитись. Двері тут у кімнату треба зачиняти добре, бо з Дашею так серед ночі прийшла знайомитись чорна кішка, добре, що Даша не дуже голосно закричала.

Гора Парашка

Ми морально готові до маршрутів будь-якої складності, але це на межі складності. За спогадами підйом на Говерлу був простішим, хоча минуло вже багато років, тож порівняння не зовсім чесне. Перша половина маршруту йде лісом під досить критичним кутом. Я все ще дивуюсь як під таким кутом ялинки ростуть так рівно.

Для тих, хто подужав пройти ліс, чекає нагорода – поля чорниці та брусниці. Просто чудове місце для передиху та підвищення рівня чорниці в крові. Друга половина маршруту нескінченна красива, тут уже відкрита місцевість і найближчі дві години ти йтимеш по хребтах гір, не відриваючи очей від панорам, що йдуть за обрій. По дорозі до вершини Парашки, потрібно пройти інші гори, тому дорога йтиме то вгору, то вниз.

А ближче до кінця маршруту є джерело, де можна поповнити запас води. Ось тільки заради нього потрібно спуститися і піднятися назад дуже крутим спуском. Тож треба добре розрахувати свої сили. Даша була нашим героєм у цьому поході, бо спустилася за водою. Мене чомусь сили стрімко покидали, хоч я дуже витривалий на таких маршрутах.

Набрали дві пляшки, одну сховали для дороги назад, одну з собою далі. Вершина гори в самому кінці здається зовсім неприступною. Але ти розумієш, що лишилося зібрати всі сили і ти нагорі. Ми так і зробили із купою фотозупинок.

Як тільки ми піднялися на верх замість тріумфу я відчув дивний перепад тиску всередині себе. Давно я так не вимотувався під час підйому. Зворотний маршрут для мене видався якимсь нескінченно складним. Це було ще складніше, ніж коли ми йшли вгору, ми ще вибрали трохи іншу стежку для спуску і довелося робити каскадерські трюки, щоб спуститися в місто. Зате спустилися біля улюбленого ресторану. У дорозі ми були 8 годин та 10 хвилин. Це один із найдовших наших гірських походів. Скільки я не намагався насидітися на стільці у ресторані, а легше не ставало. Невже це старість? Але, на щастя, це була лише бактеріальна ангіна. Варто тільки дійти до готелю і випити трав’яного чайку з рудим котиком на колінах, як мене нагребло настільки, що я з жахом уявляв, як тепер повертатимемося до Львова. Завтра у нас за планом виселення, потім ще одна гора та вечірній поїзд назад до Олени. На ранок ми зрозуміли, що треба шукати інший поїзд і везти мене до Львова, поки я ще можу ходити. Господиня готелю нам ще ввечері розповідала про силу альтернативної медицини та сказала, що зараз мені дасть законсервований мухомор і все минеться! До такого повороту я не був готовий, від гриба ввічливо відмовився. Ми ще першого дня помітили на кухні дві банки, на одній напис “Мухомор”, на другій “Веселка”. На щастя, була ранкова електричка з порожніми вагонами. Написав Лені, що ми продовжуємо влаштовувати лазарет) Так я продовжив постільний режим. Правда на електричку ми трохи не встигали, тож довелося в цьому стані ще й бігти. До вечора мені трохи полегшало, і ми навіть змогли усі разом вийти до ресторану, де моя Даша серйозно отруїлася тортиком… Почався новий виток проблем зі здоров’ям. Ми мали ще один день у запасі. Ми змогли його повноцінно провести, гуляючи Львовом. Ми навіть відкрили для себе новий прикольний ресторан “Підпільний Кіндрат”.

Там увечері гарна жива музика. Заклад знайшли випадково, у нас, як і в минулій подорожі до Львова, не склалося з пошуком ресторану в останній день, бо скрізь, де ми хотіли посидіти, виявлялося зайнято. Але тут, мабуть, сама доля привела до Кіндрату. Незважаючи на весь тягар подорожі про поїздку залишилися лише найпозитивніші та найтепліші спогади.

Жаль, що Олена живе лише у Львові, а не в кожному місті України куди ми любимо заїжджати. Ну що ж настав час повертатися додому, нас там чекає “приємна” друга доза Модерни. Але ми собі зрозуміли одне, як би важко не проходила вакцинація (а друга доза за підсумком для мене пройшла важко) це в рази менша проблема, ніж те, з чим можна зіткнутися під час справжнього захворювання навіть при легкій формі. Подорожуйте і не хворійте!

2021-й рік

Подорож Закарпаттям 2019

Все почалося з того, що у Києві закрився єдиний аквапарк. Ми його відвідували із завидною регулярністю – приблизно раз на 2 – 3 роки. Проте новина про закриття аквапарку чомусь дуже засмутила. Як мінімум, він був класний. І тут з’ясовується, що на Закарпатті якраз відкрився новенький, як його не випробувати? Насправді були свята, а сидіти вдома, це точно не про нас, от ми й вирушили втрьох у чергову гарну подорож, а заразом і в аквапарк по дорозі.

Подорожувати рідною Україною це завжди радісно. У поїздках Україною в мене є один страх – це стан поїздів. Але цього разу був гарний виняток із правил. Незважаючи на те, що у нас були квитки на найдешевший поїзд без кондиціонера, саме наш вагон чомусь виявився сучасним, зручним, чистим і з кондиціонером. Інші вагони виглядали значно простіше. Їхати було дуже комфортно. Перше місто на нашому маршруті – Берегове. Тут ми кілька років тому вже зупинялися і забронювали номер у тому самому готелі, просто по телефону.

Бронювали за місяць, потім за кілька тижнів готель ще передзвонював і уточнював, чи ми приїдемо. І в день приїзду господиня каже, що поселить нас в інший готель, він трохи за містом та із загальною ванною кімнатою, а то у них “накладка вийшла”. Причому про накладку вони довідалися чомусь саме зараз, коли інші готелі під час свят нам знайти буде проблематично. Зазвичай подібні проблеми вирішуються чарівною фразою англійською «Тоді я дзвоню в букінг». Але не тут було, бронювали безпосередньо. Довелося самим влаштовувати імітацію підтримки букінгу. Я не знаю кого і куди зрештою поселили, але нам дісталася саме наша кімната і саме в нашому готелі, в центрі міста. З нас із Дашею вийшли б непогані представники технічної підтримки туристів.

Цю подію ми відсвяткували чудовими варениками з картоплею, млинцями з сиром та іншими смакотами в одному з ресторанчиків. Берегове славиться своїми термальними джерелами. Літо цього року було дуже холодним, але якраз на нашу поїздку випали всі 35 та ясне сонечко. Але від плану не відступаємо, термальні джерела, отже, термальні джерела. Тим більше там буде +40, так що ще трохи навіть відчуємо різницю тепла. Крім нас відчути різницю тепла вирішило, мабуть, все місто.

Дивно, але в термальні басейни всі компактно помістилися. Якби мені показали стільки людей, і запитали, чи зможуть вони поміститися в термальних басейнах, моя відповідь була б негативною. Але в тісноті, та не в образі, ми справді провели позитивні кілька годин. На хвилі позитиву ми вирушили трапезувати до Золотої Пави, це тут місцевий замок-ресторан.

Навіть незважаючи на те, що спочатку це було казино, все-одно відчуваєш себе на прийомі у короля. Загалом, подорож і схуднення для мене речі несумісні. Далі за планом ми мали годинне охолодження під кондиціонером у номері. Коли охолонули, набралися рішучості та зайнялися нашою улюбленою справою західної частини України – похід у гори. Ми вибрали чудову гору з хрестом на вершині. Іти туди було близько години і якраз потрапили на розкішний захід сонця.

На другий день з самого ранку ми зробили кілька спроб вирушити в Косино і зазнали повного фіаско, у вихідні маршрутки та автобуси в Косино не ходять, а за 15 км дороги таксисти хочуть 240 грн, причому проти того, щоб люди об’єднувалися між собою. Загалом якось не по-братськи. А якщо до цієї ціни ще й додати дорогу назад та квитки в аквапарк, то поїздка вийде дорожче за авіапереліт в іншу країну. Вирішили цю ідею відкласти до кращих часів і одразу їхати в Мукачево. Прийшли в готель зібрали речі, вийшли з рюкзаками на вулицю та автостопом упіймали першу ж машину. Але замість Мукачева вирішили уточнити, чи не планує водій заїхати до Косино. На наше щастя, чоловік їхав на торгову точку, яка знаходиться прямо біля аквапарку. Причому з радістю повідомив нам, що підвезе нас безкоштовно, і навіть на відріз відмовився взяти гроші на компенсацію бензину. У мене прямо відродилася віра в доброту закарпатського населення) Такі моменти справді гріють душу. Ми вже неодноразово зауважували, що серце української доброти знаходиться безпосередньо у Карпатах і, на жаль, Прикарпаття та Закарпаття часто до цього кола не потрапляють. Вже перевірено неодноразово. Але тут стався справді приємний виняток із правил. Це був місцевий житель, який займається продажем у магазинчику недалеко від аквапарку. Поспілкувавшись, дізнались, що водій скоро зі своєю родиною збирається летіти до Єгипту на відпочинок. Я думаю, що його добро йому повернеться і швидше за все йому випаде виключно найкращий номер із видом на море без жодних доплат.

Аквапарк на нас уже чекав, новенький-преновенький. Ти платиш за вхід, отримуєш 3 години в які входять пів години найкрутіших саун, всі термальні басейни, тематичні басейни у ​​вигляді напоїв, (наш улюблений із запахом вина), і сам аквапарк, а також мотузкові лазалки та батути. Незважаючи на дуже велику кількість людей, термальна зона забирає значну частину напливу від аквапарку. Ми ж насамперед побігли до аквапарку. Дуже зручно зроблено, що всі гірки відгалужуються від однієї чотириповерхової вежі. Причому основна частина людей зазвичай зосереджується біля однієї-двох гірок, там де велика черга. На решті гірок середнє очікування було до півтори хвилини. І це у неділю! За дві години накаталися від пуза. І навіть незважаючи на наш великий досвід катання на екстремальних гірках, у цьому аквапарку знайшлася та гірка, на якій під час польоту я мало не пустив сивину. На одну з найвищих гір Міша навідріз відмовився йти. Причому я його розумію, для семирічного хлопчика тут не всі гірки підходять. Я запропонував Мишкові умову, спускається і ввечері морозиво. Мишко на пару секунд задумався, але потім сказав, як відрізав, що він не згоден. Я ж пішов в атаку “А за два морозива? Ще й героєм будеш!”. Несподівано для мене Мишко сказав: Ну давай спробуємо!.

Оце сміливо! Я спустився перший, щоб страхувати внизу, Мишко, не сумніваючись, теж вирушив в екстремальний політ. І ось він наш переможець! Побігли мамі розповімо про перемогу. “Зайка, вгадай з якої Михайло гірки з’їхав щойно?😊” До речі, Даша з’їхала з тієї гірки лише раз і сказала, що з неї вистачить. Мишко ж з’їхав ще раз і уточнив, чи не належить йому тепер ще два морозива. Я похвалив його якість пошуку вигоди. Загалом недаремно Мишка навчили плавати, тепер йому доступні такі класні розваги, як дорослі аквапарки. Останню годину ми провели в термальних зонах та саунах. Як же це було чудово. Особливо сауни. Тільки заради цих саун хотілося проплатити ще три години, щоби отримати ще 30 хвилин. Але це було б не дуже раціонально, тому що частина часу піде на те, щоб пообідати, а їжа на території аквапарку не така й дешева. У результаті за ті ж гроші отримаєш значно менше часу і більше витрат. Вирішили, що воно того не варте. Оскільки всі речі з нами, то повертатися до Берегова вже не треба і можна одразу рухатися далі. Ми пройшли 5 хвилин до траси. Там стояли сумні чоловік із жінкою та сказали, що вже хвилин 20 безуспішно ловлять машину. Даша підняла руку, і перша ж машина зупинилася. Так, цього дня у Даша у нас була “Фартова ручка”. Машина їхала не зовсім туди, куди нам треба, але з такою фартовою ручкою це не проблема. Ми проїхали близько 10 км і вийшли на іншій трасі, де інша група людей чекала на маршрутку. Цього разу Даші навіть не треба було махати ручкою, щоб відразу під’їхала маршрутка. Як не дивно, але сьогоднішній запланований складний маршрут виявився дуже легким. У Мукачеві на нас уже чекав наш улюблений готель “з валізами”, а біля готелю улюблена Хінкальня.

Робочий ноутбук у готелі підключився до інтернету, навіть не питаючи пароля. Ноутбуку цей готель теж був добре знайомий) На Мишка наринула хвиля спогадів, він з радістю згадував, де він гуляв, де грав у конструктор і де ванна кімната. На сьогодні крім прогулянок улюбленим Мукачевом, ми запланували звичайно ж підйом на гору. Щоправда, трохи не розрахували з часом, і вийшла нічна гора з нічним лісом. У сам ліс ми намагалися не заходити, а рухатися тільки асфальтованою дорогою, проте цвіркуни зловісно цокотіли з темряви. Дорога назад не задалася ще довшою. Ми вирішили трохи скоротити і влізли у зовсім зловісні хащі.
Повернутись у готель цілими та неушкодженими було за радість.

Прохолодний ранок почався з прохолодного басейну просто неба. Насправді басейн був і не такий вже й прохолодний, але мені вранці будь-яка вода здається холодною. Цей басейн – наше відкриття. Платиш по 100 грн з дорослого та басейн на весь день наш. Причому народу я не сказав би, що багато. У Києві так дешево до басейну не сходиш) Наплавались, нахінкалились, і можна далі рухати, наступна наша зупинка – Ужгород. Ужгород, як і Мукачево, не може не радувати, він просто класний. Колись давно, ми ще зовсім молоді, годували тут качечок з мосту. А тепер з нами Мишко відкриває це прекрасне місто!

Ми заселилися в новий готель. Все було ідеально нове, але один мінус — були відсутні сітки на вікнах і на стелі сиділи комарі. Я зачинив усі вікна і вирішив прибити одного з них. Навіть незважаючи на те, що стеля була високою, я летів наче супермен. Хлоп! Від комара залишився слід, наче маленький метеор летів і зачепив стелю. Враховуючи ідеальну білість нової стелі, сліди нашого злочину було добре видно. Я вирішив виправити ситуацію. Намочив туалетний папір. Була ідея помити стелю у стрибку, але я поставив стілець на тумбочку і обережно виліз на вершину. На жаль, папір виявився неякісним, і окрім сліду від метеора тепер ще й красувалася рожева аура від туалетного паперу. Готель, вибач, я все виправлю. Взяв шматочок ганчірки, намочив його, знову виліз на вершину хиткої споруди. І почав обережно відмивати. Коли здавалося, що гірше вже бути не може… змилася побілка зі стелі. Це було фіаско. Натомість готелю поставлю максимальний рейтинг. До речі, незважаючи на хиткість конструкції, на яку я підіймався щоразу, я відчував себе впевнено. Не дарма ми рік тому з Антоном в офісі влаштували змагання, хто простоїть довше на серф-дошці, яка балансує на колоді. Я знав, що ці навички колись стануть у пригоді. Крім стандартних гулянь містом, обов’язковим пунктом був кар’єр, який ми з Дашею щоразу почесно обходили над урвищами.

Цього разу облазити кар’єр треба було з Мишком. Задумка була не найбезпечнішою, але Мишко пройшов посвяту мужньо. На наш подив біля кар’єру було багато відпочиваючих, працювало кафе. Ми навіть не здогадувалися, що тут купаються, тому що минулого разу ми тут були в холодну пору року і ніколи влітку.

Далі було почесне купання у вечірній, прозорій воді. Купалися, поки зовсім не потемніло. Але без вечірнього забирання на гору у нас ніяк, благо одна така гора прямо біля кар’єру. Але найкрутіше, що наш невеликий маршрут по західній Україні успішно виконано, ми молодці!

З гордістю побрели у бік готелю. Дорогою була трохи дивна пригода, на залізничному переїзді опустилися шлагбауми, машини зупинилися, ми чекали на поїзд, чекали довго, але він так і не приїхав. І навіть коли ми перейшли і пройшли вже зовсім далеко, було видно, що шлагбауми, як і раніше, опущені.

Наступний день у мене був робочим, я традиційно віддалено один день працював, а Даша з Мишком продовжили підкорювати Ужгород. Ближче до вечора ми ще раз встигли скупатися в озері і погуляти липовою алеєю. Ось така видалася поїздочка, що закриває сьомий рік наших подорожей.

Красоти Херсонської області

Справа була ввечері, робити не було чого. Так спонтанно і було ухвалено рішення розпочати дев’ятий сезон подорожей із Херсона. Я б з радістю за щорічною традицією перед початком сезону виклав би фотографію з квитками та готелями майбутніх поїздок, але цього разу все, що я можу докласти це квитки, за якими досі йдуть повернення грошей за скасовані рейси через ковід. Як не дивно, повернення вже виконали всі готелі, автобуси та практично всі авіакомпанії, за винятком МАУ 😉На скільки часу поїдемо до Херсона? Можемо на вихідні, хоча у неділю може бути дощ. Ну тоді поїхали завтра – у четвер увечері? На тому й домовились.

Херсон

Місто нас зустріло сонячним ранком. По алеях, що тяглися від вокзалу далеко до центру, вже пройшла золота осінь. Хоча ще вчора у Києві все виглядало досить по-літньому. Така зміна сезону, і сонячна погода почали перетворювати сонний настрій на позитивний, ще й господар квартири сказав, що зможе нас заселити прямо зараз о дев’ятій ранку. А ми вже встигли скласти речі в камеру зберігання АТБ. Побігли назад за речами та заселяємось. За що я люблю АТБ, то це за широку мережу магазинів, що дозволяє безкоштовно покласти речі на зберігання практично в будь-якому місті України. У Херсоні у них ще й подвійні шафки для великих рюкзаків))) Квартира у нас виявилася царська) Виглядало досить смішно, я ще ніколи не спав так, щоб на мене дивилися гіпсові статуї, а навколо люстри вишикувалися всі знаки зодіаку. Тепер подивимося, які є пам’ятки в самому місті. Перший путівник мені запропонував замість Херсона вибрати Амстердам чи Берлін. Другий путівник сказав, що поряд є парк, а найближча пам’ятка знаходиться за 170 км і є площею у Миколаєві. Так, не густо тут з визначними місцями. Але ми знали, заради чого саме ми приїхали, тут уся краса за містом. Тільки треба з’ясувати, у кого тут є машина, щоб нас відвіз. У Кам’янці було простіше, місто не велике, всі одне одного знають і можуть швидко розповісти, хто куди і коли повезе. У великих містах складніше з цим. На цей раз нас виручив сервіс Good Taxi. Вони себе позиціонують як таксі, яке може відвезти куди завгодно, провести екскурсію та забрати назад, все це досить лояльній ціні, ще й фотографій нам добрих наробили. Ми пробували замовити машину до пісків на інших популярних таксі, але вся складність виявилася в тому, що пустеля не має адреси, а для операторів і мобільних додатків це виявився блокер.

Олешківські піски

Їхати до пісків не довго, близько 50 хвилин. Є різні заїзди, головне не заїжджати там, де заводять туристичні групи, інакше ризикуєте побачити полотна затоптаних барханів. З боку нашого заїзду затоптаних барханів не було, але до центральної частини пустелі треба було добре протоптати, скажімо так, довести, що ти справді гідний пустелі. Хоча була дорога і до більш центральної частини, але ми з Дашею вирішили, що так буде цікавіше. Наш сумарний похід зайняв дві години. Пустеля істотно відрізняється від Сахари і навіть від тієї пустелі, яку можна собі уявити, дивлячись фотографії у відгуках.

Просто на фотографіях усі ловлять вдалі ракурси. Тут немає нескінченності з неживих піщаних барханів або пальмових гаїв та високих скель, проте вся романтика пустелі тут у повному обсязі. Тут є і зловісні гілки дерев, що виглядають як змії, тут можна прочитати останні новини пустелі прямо з піску.

Наприклад, тут пробігала зайка в напрямку до центру або те, що в цій норі хтось засів і вже давно не виходить, і навіть те, що вітер протягом останніх годин, неодноразово змінював свій напрямок, це чітко видно по кільцях візерунків навколо рослин.

Відстеження слідів тут справді захоплююча гра. Щоправда, деякі сліди так і не розшифровані, наприклад чомусь у когось ноги перетворилися на лапи або як хтось ішов однією ногою, а також якісь таємниці таять у собі оази з дрімучих лісів. Хоча про одноногий похід я починаю здогадуватися. Тут дуже приємно гуляти по пісочку босоніж.

Прямо нові відчуття під ногами, а ще тут ховається багато зловісних колючок. І якщо невдало вступити, то й пострибаєш на одній нозі. Тож на одну таємницю менше. Замість пальмових оаз тут дрімучі ліси. Я навіть не знав, що ліс десять на десять метрів може виглядати настільки темним і непривітним. Але і звичайно ж сама краса — це захід сонця в остигаючій пустелі.

Ми йшли зачаровані, не в змозі відірвати погляду від червоної кулі. Головне розрахувати час так щоб встигнути вибратися з пустелі до темряви. У нашому рейтингу пустель я її ставлю на друге місце між туніською та єгипетською, навіть незважаючи на те, що вона не така велика і не така вже й нежива. Пустелю однозначно рекомендую, особливо людям, які борються з безсонням, після походу спатимете як в удаві зайчики.

Водний лабіринт на байдарках

Це був туманний ранок. Ми прийшли на набережну, там нас від причалу забрав моторний човен, він же водне таксі. Адреса, яку треба називати, була у форматі “На байдарки до Тетяни” і нас повезли на один з островів, де можна взяти в оренду байдарки.

Ми припливли до дуже цікавого місця, такого побачити ми не очікували. Навколо було багато островів, на яких у місцевих є дачі. Площі мінімальні, дачі щільно притиснуті одна до одної, життя вирує. Відчуття, що ми пливемо каналами Венеції. Тетяна дізналася про наші побажання і докладно описала маршрут, який нам підійде. Ми записали на відео деталі маршруту та вирушили в дорогу. Зазвичай люди беруть байдарку на цілий день і десь висаджуються для пікніка, ми вирішили активно поплавати без ризиків перевернутися при висадці.

З туманом нам справді дуже пощастило, вся краса річкових вулиць, очеретів та озер одразу зросла в кілька разів. А коли за годину почалося ясне небо, то вся краса перевідкрилася для нас у новому образі. Причому красоти постійно змінювалися. Це були і широкі води, і вузенькі проходи крізь зарості, і повноцінна річка, дерева вздовж якої вже почали перевдягатися в осінні кольори. Тепер нам здавалося, що ми пливемо по річці Бентота на Шрі Ланці, вишукуючи дивовижних тварин – ось ця колода точно крокодил, а цей корч викапаний варан. Найбільше хотілося підпливти ближче до водяних жителів – пташок.

Але вони схоже хотіли нашого знайомства найменше, хоч жабенята нам були раді, принаймні не тікали від нас. Наш маршрут зайняв 3,5 години, останні два канали були справжнім випробуванням на спритність. Ширина тут була кілька метрів з безліччю вигинів, а наша подвійна байдарка була не дуже вправною на повороти.

Ми кілька разів так врізалися в берег, що по хвилині намагалися вирватися назад. Ми залишилися дуже задоволені цією подорожжю, хоч і втомилися від активного веслування. Після повернення на базу зателефонували капітанові човна, щоб він приплив і забрав нас назад. Зворотний шлях був незвичним, все виглядало інакше, ніж вранці. У тумані нам здавалося, що ми тут одні, а насправді навколо купа кораблів та іншого водного транспорту борознять простори Дніпра не гірше, ніж машини літають дорогами у мегаполісі.

Яке щастя було завалитися в номері в ліжечко. Особливо після щільної грузинської трапези. Але минула лише половина дня, терміново годинку відпочиваємо та продовжуємо відкривати нові місця. Зателефонували водієві та сказали, що готові продовжувати подорож.

Станіславський Гранд каньйон

Пустеля була, річки з озерами були, тепер гори! Гори тут не надто високі, але дуже красиві, особливо на заході сонця. Людей тут було досить багато, але гірських ландшафтів тут стільки, що місця легко вистачає всім. Тут навіть рекламу миючого засобу для машин знімали біля нас.

Головне від усієї краси широко рота не розкривати, в тутешніх місцях живе багато мошок і якщо їх потривожити, то вони швидко знайдуть усі щілини на обличчі. До заходу сонця була ще година, ми з Дашею облазили всі тріщини в скелях, які тільки змогли знайти.

Час пролетів як кілька хвилин. І ось він — романтичний захід сонця прямо в хмари!

Я вже просто не вірю, коли люди розповідають, що бувають чисті заходи сонця в море. На моєму досвіді таке було лише одного разу в Грузії, а потім щоразу в останні десять хвилин проявляється якась хмара і все, прощай захід сонця.

Найцікавіше, що в Грузії було спочатку теж так, і навіть частина людей пішла, але в останній момент сонце знову вийшло з-за хмар і закотилося в море.

Сонце закотилося, всі гори та розлами дослідили, план виконано, можна повертатися до Херсона. Шкода, що день складається тільки з двох половинок, так би ще встигли кудись махнути)

Повернемося до Херсона

Обіцяний недільний дощ закінчився ще до нашого виходу на прогулянку, це добре. Але перелік розваг теж закінчився. Пішли бродити містом, може, що відкриємо для себе. У списку популярних екскурсій є екскурсія двориками, отже тут є десь цікаві дворики, ось із них і почнемо.

А дворики тут справді затишні та цікаві. Вони майже всі знаходяться вздовж центральної пішої вулиці. Тут, напевно, кожен дворик намагався виділитися затишністю від сусіднього. Пошук двориків проходив у режимі своєрідної гри, багато з них закриті на кодові двері і потрапити можна, якщо хтось вийшов, але двері за собою не зачинив. А таке відбувається постійно. Я, звичайно, не впевнений, що це саме ті дворики, якими водять екскурсії, але нам сподобалося. На одному екскурсійному сайті говорилося, що під час їхньої екскурсії ми послухаємо дзвін, саме в цей момент дзвін і почався. Супер виконали ще один пункт. Поки шукали черговий дворик, до нас підійшла місцева жінка та запитала, що ми шукаємо. Коли ми пояснили, що ми тут у пошуках чогось цікавого, вона нас відправила шукати заповітну вулицю, назву якої вона не пам’ятала, тільки пам’ятала прізвище політика, який почав її цікаво облаштовувати.

Вона сказала нам орієнтир і показала, в якому напрямку шукати. А це вже зовсім цікаво! У пам’ятках вона ніде не фігурує. На щастя, я знайшов цього самого політика в інтернеті, і там у нього саме брали інтерв’ю щодо облагородженої вулиці. Ця вулиця на карті називається “Канатна”.

Тут справді дуже мило, на будинках оновили фасади та розфарбували цікавими картинами, встановили незвичайні скульптури біля будинків. Виходить нова пам’ятка Херсона. Вулиця ще не закінчена, багато будинків лише у процесі змін, тож незабаром буде ще цікавіше. А ось серед старих пам’яток ми дуже оцінили набережну, яка знаходиться у парку Слави.

Тут гарне місце, щоб релаксувати, милуючись панорамою. Гаразд, пішли ми за нашими речами до чергової камери зберігання, настав час повертатися додому і вигадувати ще щось цікаве, поки тепло. Це був чудовий і активний вікенд, дякую Херсону, а особливо його навколишнім красотам, ми в цю область ще обов’язково нагрянемо для нових відкриттів, до зустрічі!

Інформація про поїздку

  • Екскурсійне таксі в Олешківські піски та Станіслав замовляли у Good Taxi
  • Водне таксі замовляли тут

Свято молодого вина в Ужгороді 2016

Ми знову у дорозі. Київ почало тотально засипати снігом. Останні теплі дні ще можна зловити десь на заході. Цього року листопад видався особливо холодним. У нас була велика місія, на нас чекало 400 сортів молодого вина на святі Божоле. Причому дати збіглися з поїздкою не свідомо. Та й взагалі спочатку думали до Львова, але перед покупкою квитків вирішили ще на захід податися. В Ужгороді ми вже 7 років як не були.
Дорога була довгою, але з музикою. Один чоловік, мабуть, почав дегустацію ще в Києві. І в поїзді він щось співав. Коли його нарешті приборкали, провідник його вирішив покласти на сусідню з нашою полицею, перевівши з середини вагона. Але оскільки хропіння — це мій давній ворог, я спробував акуратно перевернути тіло, що відключилося на бік. Тіло різко ввімкнулося і заспівало. Весь вагон мені був безмірно “вдячний”. Найпам’ятніший хіт був про щось на кшталт “Америка, Нью-Йорк, оркостан далеко…” Через годинку мужик сів на своєму місці в середині вагона і сидячи заснув, зате не хропів. Прокинувшись вранці, перша думка яка мене відвідала “Дружина з мексиканцем поїхала в Х’юстон!”, Друга думка прояснила першу “Америка, Нью-Йорк …”. Це ж треба, як в’їлася пісня в голову. На під’їзді до Чопа одна жінка вирішила розгорнути підпільну фабрику з виробництва навушників Sony. Її завдання полягало у перекладанні навушників з базарного пакета у фірмові маленькі пакетики. Шурхіт пакетиків не давав доспати.

Ужгород

Місто нас прийняло синім небом і 15-градусним теплом. Я навіть зимову куртку зняв. Заселившись, ми вирушили до зони фестивалю. На сцені вже починали виступати народні колективи, а в зоні вуличної їжі можна було від пуза наїстися закарпатської смакоти. На голодний шлунок розпочинати дегустацію якось не комільфо. Сам фестиваль розпочався у четвер увечері. Нині вже була субота і народу, схоже, ставало дедалі більше. Винні дегустації проходили у підвальному приміщенні.

Вхід на весь день коштував 20 грн. До того ж можна виходити і заходити скільки хочеш, на ці 20 грн ти вже можеш навіть купити винця. Другий варіант – це заплатити 95 грн. Тобі видають фірмовий келих, в який надалі наливатимуть вина на пробу, а літр вина, що найбільше сподобався, ти отримуєш у подарунок.

Обидва варіанти ми вирішили перевірити на собі. У нас тут все-таки два дні) На вході висіла табличка, що закликає спробувати максимальну кількість вин. Винороби так само люб’язно закликали дегустувати їхні шедеври. Один хлопець мені відразу налив таку порцію, щоб я, мабуть, не зміг у решти спробувати. А найголовніше, вина справді смачні. Але треба було зробити перерву) На вулиці вже був концерт, а на годиннику було тільки 12 ранку.

Місто вміє гуляти! Затишними вуличками Ужгорода можна блукати вічно. Начебто їх не так багато в старому місті, але все дуже затишне. Серед гуляючих часто траплялися люди із фірмовими келихами фестивалю в руках. Поруч із замком Ужгорода знаходиться музей просто неба. Немов 7 років тому на світанку наших стосунків ми гуляємо знову тими ж вуличками музею, все таке знайоме.

За вечірньою трапезою ми поїхали на околицю до “Деці у Нотаря”. Я прямо відчував, як набираю вагу. Але українська кухня того варта) Спроби вловити зворотну маршрутку до міста закінчилися провалом. Після 21:00 у вихідний день це виявилося неможливим.

Кар’єр

Із самого ранку ми вирушили на великий кар’єр. Дочекатися маршрутки рано вранці закінчилося так само провалом. Але кар’єр за київськими мірками був зовсім не далеко. Півгодинна ранкова прогулянка була якраз. Перед кар’єром зайшли до місцевої розливайки випити чайку. За стіною грала дискотечна музика з нехитрим текстом. “Патімейкер, шейкер-шейкер” Поки чайник закипів, місцевий патімейкер начисто вигнав з голови мексиканця в Х’юстоні разом з Нью-Йорком. Сам кар’єр ми довго не могли знайти і ходили колами, хоч у нас була карта з GPS. 7 років тому ми дісталися без жодних технологій, не блукаючи. Озеро було, як і минулого разу, шикарне.


2016


2009

Навіть хтось купався. Година пролетіла непомітно та екстремально. Обійти по колу не найбезпечніша витівка, але ми впоралися. На зворотній дорозі на нас чекало складне завдання. Дві стежки. По одній підеш – у циганський квартал потрапиш, по іншій – на маршрутку. Минулого разу завдання вирішили не на свою користь, ще й у сутінках. На цей раз пощастило більше. Обідали ми у “Кафе під замком” продовжуючи куштувати гарну кухню. На десерт у нас традиційні льохи з дегустаціями вин. Сьогодні ми вже були з персональними келихами, віддаючи свої два голоси за найкращих виноробів. З одними хлопцями ми палко прощалися бажаю один одному перемог та удачі. Вина були дуже і дуже смачні, але організм фізично обмежений по вміщенню рідини. Ще на зло, на вулиці продавали чеський напій Кофолу, яку в Чехії так і не вдалося скуштувати.
За останні роки Ужгород почали заповнювати різноманітні міні-статуї та індуси. Причому, звідки другі взялися мені взагалі незрозуміло. Ми постаралися знайти максимальну кількість міні-статуй. Дуже цікава розвага, тим більше, що на планшеті у нас були збережені історії про кожну міні-статую. Найкращою однозначно була Свободка.

В інтернеті є багато фотографій її у різних вбраннях, до свят її люблять вбирати.
Тим часом осіннє сонечко почало переходити до заходу. Для нас це означало одне – треба повертатися додому, робота чекає. В останню годину ми встигли зазирнути на гарячий шоколад до Львівської майстерні шоколаду і, звичайно, на фудкорт зі стріт-фудом, щоб набрати смаколиків у поїзд. Виїжджати із затишного Ужгорода не хотілося.

Коли ми вже їхали поїздом, нам стало зрозуміло, що Закарпаття всіма силами намагається нас утримати — на стіні висів банер “Зимовий фестиваль вина у Мукачеві”. Це схоже на виклик!

Українська Норвегія та інші краси в окрузі Кам’янець-Подільська

Що потрібно зробити, щоб люди повною мірою могли оцінити всю красу своєї країни? Відповідь виявилася простою, достатньо закрити кордони на ковід! Ми й раніше багато подорожували Україною, але тепер можна набагато більше часу приділяти найцікавішим куточкам нашої країни. І навіть відкрити фрагменти інших країн. Наприклад, сьогодні ми відкриємо справжнісінький шматочок Норвегії, не покидаючи при цьому країну. Для цього нам потрібно буде взяти пару квитків до Кам’янця-Подільського і трохи помандрувати його околицями.
Ми вже не раз були в улюбленому Кам’янці і здавалося, чого ми тут ще не бачили? Але від пильного ока Даші нічого не сховається, всі незвідані місця будуть відкриті!
Оскільки карантин відкриває нові можливості, тепер можна не просто мандрувати в рамках відпустки, а й віддалено працювати. До епідемії виходило так робити тільки по кілька днів, тепер можна сміливо пробувати тимчасову релокацію. Тепер можна не прив’язуватися до вихідних, а вирушати в дорогу просто серед тижня. На дворі зараз липень місяць, кордони поступово починають відкриватися, скоро вже можна буде здійснити велику подорож, а поки що порепетируємо на коротшій. Вперед за пригодами!

Пригоди на себе не змусили довго чекати і почалися прямо в момент посадки в поїзд. У нас було викуплено два із двох місць у купе. За правилами липневого карантину можна було їхати лише по дві особи. Але, як з’ясувалося пізніше, “Укрзалізниця домовилася з карантином” (це була пряма цитата від начальника поїзда). І в наше купе підселили ще двох людей, яким офіційно продали квитки до цього ж купе. Хоча на момент нашої покупки такої можливості не було. Вся жорсткість карантину, що дотримується нами, за останні чотири місяці зазнала краху. Але скасовувати плани якось не хотілося, коли ти з речами вже сидиш у поїзді. Укрзалізниця мала б розіслати емейл про зміну карантинних заходів тим людям, які купували квитки заздалегідь.

Та й гаразд із тією залізницею, давайте краще відразу перейдемо до хороших пригод, адже поїздка була справді однією з найкращих по нашій країні. Наша квартира виглядала дуже тематично, тому що раніше це було кафе. На стелі висіли ланцюги, на вході був намальований старий пірат. На кухні біля барної стійки я обладнав собі робочий кабінет. Робочий годинник я трохи змістив. Частину завдань я робив уночі перед сном, частину у вихідні. Таким чином, розвантажував собі час для денних подорожей. Під час поїздок просто брав із собою ноутбук і в екстреному випадку міг підключитися до термінового завдання. Варто зазначити, що продуктивність у такому режимі точно не постраждала, і я зрозумів, наскільки можу бути мобільним під час роботи. Через господиню ми знайшли водія з машиною (його номер наприкінці оповідання) та погодили з ним план індивідуальних поїздок, водій виявився великим ентузіастом щодо екскурсійних подорожей. Він дуже переживав, щоб ми побачили абсолютно всі місця з усіма деталями та красою, головна його вимога була, щоб ми не поспішали і хоч до вечора гуляли у всіх місцях. При цьому він виявився єдиним, хто з місцевих водіїв знав про всі місця, які ми хотіли відвідати, інші схоже морозилися через те, що там убиті дороги. Чоловік енергійний, вирушав з нами маршрутами, тримаючи наш темп, де були гори, він з нами з радістю лазив, подекуди ще й спритніше… 

Ах так, забув сказати головний нюанс, йому 72 роки. Дуже сподіваюся, що ми з Дашею у його віці теж будемо з такою спритністю та ентузіазмом лазити у гори. Я спочатку дико сумнівався у його віці, але коли він почав розповідати про день, коли помер Сталін, я остаточно переконався. Загалом чоловік заліковий, рекомендую.

Фотосесія із соняшниками

Соняшникові поля тут усюди, їх на маршруті буде багато, у сезон їх точно не пропустите. Цікаво, ніколи раніше не замислювався скільки у світі неідеальних соняшників, доки не спробував із ними зробити фотографію.

Цей надто низький, той кривий, ось ті занадто рівні, а той, що найближчий, його взагалі хтось надгриз. Ну нічого у нас тут маршрут великий, зупинятимемося скрізь поки не знайдемо найбільш еталонні соняшники для фотографії.

Хотин

Навіть не знаю, що приємніше здивувало: замок, панорами чи трекінговий маршрут. Почнемо із замку, він тут справді чудово зберігся і максимально виглядає як справжній замок, на відміну, наприклад, від замку Тустань, який зараз взагалі ніяк не виглядає))

Або, наприклад якщо взяти замок у Братиславі, який просто схожий на комерційну будівлю, а тут справді повноцінний замок з усіма атрибутами і купою тематичних залів. Навколо замку все ще гарніше, тут є цілі стежки мінігірськими маршрутами. І навіть є стежки по вершині старої стіни для тих, кому спокійні маршрути надто безпечні. Ми, звичайно, полізли на всі відгалуження від місцевих скель і обов’язково прогулялися стіною.

Без травм тут звичайно не обійшлося, але як кажуть, краса вимагає жертв. А ось нашому водієві все по зубах, спритно скрізь перестрибує і пролазить по всіх місцевих скелях. Ще про Хотин в мене залишилося приємне враження. Поки ми гуляли, мені прийшла пропозиція повернутися до однієї з найкращих компаній в Україні, де я колись з радістю працював і створював процеси. Це, звичайно, не заслуга Хотина, але тепер такі приємні спогади за ним закріпилися 😊

Жванець

Тут досить гарне і затишне місце, яке якраз по дорозі до Кам’янця, тут річки роблять гарний поворот. На жаль, як я не намагався сфотографувати панораму, так і не підібрав успішного ракурсу. Ще схоже тут раніше проходив кордон, тому що стоять запобіжні вигорілі таблички.

Кам’янець-Подільський

Сам Кам’янець так само прекрасний, як і завжди, тут ті самі класні прогулянкові маршрути, внизу каньйону так само приємно пахне сільським повітрям, а в самому місті тепер можна орендувати велосипеди. Єдина проблема, вулиці цього міста постійно нахилені то вгору, то вниз. Але якщо вирішив спалити зайві калорії, то в самий раз. А ще тут можна замовити доставку смачної недорогої піци із Сільпо. Щоправда, вийшов один нюанс, дві піци приїхали гарячі, готові, а одна заморожена. Магазин, звісно, ​​з радістю погодився її прийняти, якщо ми самі до нього дістанемося на околицю міста. До речі так, коли тобі треба потрапити до їхнього Сільпо, то Кам’янець із маленького затишного міста перетворюється на довжелезний Кривий Ріг. Ми вирішили проблему цікавішим шляхом, щоб не їхати на край землі. Оскільки піца була Карбонара з купою м’яса, ми вирішили нагодувати начинкою котів та собак. Ми зібралися у вечірній похід, взяли піцу з собою і почали йти. Ми пройшли весь центр старого міста, дійшли до замку, обійшли замок з усіх боків, зайшли на гори за замком, там все обходили, спустилися вниз до річки, обійшли весь відрізок річки до мосту, піднялися на міст, але й там не зустріли взагалі жодних тварин. Я з піцою наче кур’єр обійшов усі визначні пам’ятки міста. У результаті ми змогли знайти клієнтів. Це були два котики, один нас ніби чекав на зелених пагорбах, а другий чекав уже біля самих апартаментів.

Бакота

Перші сліди української Норвегії ми виявили саме тут. З крутої скелі відкривається шикарна панорама на бакотську затоку та прилеглі до неї береги.

Для повного занурення в атмосферу рекомендується дивитися види попиваючи безалкогольний бакотський мохіто. Його тут продають на вході за символічну ціну. А щоб насолодитися панорамою ще ближче, потрібно знайти крутий і небезпечний стрімчак, щоб звісити з нього ноги. Тепер можна спускатися нижче, а нижче на нас чекають печерні храми та цілий кемпінг.

Внизу види вже не так чіпляли погляд, хоча були по-своєму чудові. У будь-якому випадку проходження всього маршруту є обов’язковим. Інакше не відчуєш усю висоту та велич місцевих гір. Спочатку, звичайно, простіше, весь час треба йти вниз. Але одна з аксіом пішого туризму каже: гарний спуск супроводжуватиметься гарним підйомом.

Так і тут, після того, як ми прогулялися красивими берегами затоки, почався підйом-боротьба з липневим сонечком. Благо нагорі на нас чекав холодний бакотський мохіто) Тепер невеликий перекус бутербродами і рухаємось у саме серце української Норвегії – село Субич.

Субич

Це місце знайшла Даша, досліджуючи гугл-карту в окрузі Кам’янця щодо того, куди ще з’їздити. Додані фото вражали, і хтось написав відгук, що «тут красивіше, ніж у Бакоті». Ми неодмінно вирішили це перевірити.
Навіть незважаючи на вбиту дорогу, наш водій примудрився заїхати прямо до вершин місцевих гір. До верху потрібно було пройти ще хвилини 3. Що більше ми піднімалися, то більше дивувалися, що така краса знаходиться саме в нашій країні і чомусь про неї ми ніде не чули. Це місце має бути головним на туристичних маршрутах цього регіону!

Гарно тут на всі боки відразу, очі розбігаються, з чого почати? Починати найкраще з вершини, яка знаходиться лівіше монастиря. Потім рухатись правіше і виглядати на кожному з виступів. Головне пам’ятати про безпеку, і не перестаратися сідаючи на край схилу. Далеко внизу пропливали маленькі кораблики, катери та водяні мотоцикли. Отже, якщо знайти, де їх взяти в оренду, то ще й знизу можна помилуватися приголомшливими видами.
Ми справді зловили тут хвилю захоплення та сповненості. Виїжджати звідси зовсім не хотілося. Хотілося сидіти на величезному валуні над урвищем, роздивлятися водну гладь, ловити теплий літній вітер, що пахнув квітами та травами.

Китай місто

Тут на нас чекав невеликий шматочок “норвезького Гейрангера”. Дуже красиві краєвиди на річку, яка тече далеко внизу, а крім гарних видів нагорі, можна ще й прогулятися в самий низ. Але спускатися не просто можна, спускатися потрібно, нехай і не до самого низу, але все одно краса цих місць буде виглядати вже інакше, але не менш прекрасно. Природа тут дуже яскрава та соковита. Ми ходили і вбирали красу.

Уздовж спуску часом трапляються старовинні бетонні стовпчики з отворами у центрі. Спочатку ми думали, що давні цивілізації їх використовували як телепорт, але виявилося все набагато банальнішим. Хоча не розвіюватимемо таємницю, нехай це краще залишиться стародавніми порталами. Від цього місце здається ще гарніше.

Маліївці

Наступного дня ми мали поїздку в чергове нове і незвичайне місце. Перше, що на нас чекало, це велике старе озеро. У якому на поваленому дереві грілася черепашка.

Як тільки ми наближалися, черепашка пірнала, а потім ліниво повертаюся. Цікавою визначною пам’яткою тут є водоспад, усередині якого знаходиться храм. Водоспад хоч і штучний, але він дуже мальовничо виглядає. Неподалік водоспаду на галявині ще одне озеро, для охочих викупатися — вода там дуже холодна, але кришталево чиста. Ну і в довершенні парк із віковими деревами. Маліївці – місце гарне, але знаходиться невиправдано далеко від цивілізації. Хоча в цьому є свій шарм, тут панує атмосфера зупинки часу.

Знову Кам’янець-Подільський

Ми знову у Кам’янці! Всі красиві місця на маршруті відвідані, але страшно хочеться ще кудись поїхати. Але куди, адже ми тут уже все розвідали. Виявляється, ми ще не приділили належної уваги річці Смотрич. Тому ми сіли в броньовану розвідувально-дозорну машину і почали борознити річку та її околиці у нижній частині міста. Місцями їхали і навіть пливли річкою.

Це було настільки незвичайно та захоплююче! Крім нас було двоє пасажирів, вони сіли зверху на платформі. Щоразу, коли наш бронетранспортер проносився під черговим деревом, ми з водієм перелякано оберталися, перевіряючи чи точно у пасажирів залишилися голови на своїх місцях. І звичайно ж, момент радості, коли машина входить у річку і піднімається зустрічна хвиля прямо на нас.
Якщо вам у Кам’янці з якоїсь раптом причини здається нудно, то це чудовий засіб підбадьоритися.
Оскільки тепер всі наші задуми добігли кінця, ми пішли вивчати таємниці самого замку. Тут явно має бути щось таке, чого ми ще не бачили. На превеликий подив ми дійсно відкрили невелику мережу тунелів із зовнішнього боку замку, де можна полазити з ліхтариками. Щоправда, зловісне відчуття не залишало до самого виходу з тунелів.

Час, що залишився, ми витратили, гуляючи вже звичними закутками та парками міста. До нашої компанії приєднався собака-провідник, який за доброю традицією був нагороджений їжею за те, що так віддано пройшов з нами весь маршрут і милувався гарним заходом сонця. А після гарного заходу сонця треба потрапити в не менш гарний заклад. Відкриттям цієї поїздки у нас був ресторанчик “Троє у каное”. Це для любителів мексиканської кухні. Інтер’єр та краса страв буквально зробили наш настрій. А ось наш попередній фаворит “Біля річки” на жаль здав свої позиції. Взагалі хочу зазначити, що для гастротуру це місто дуже підходить. За всі дні, що ми тут були, відкрили для себе чимало цікавих закладів зі смачною їжею.

Настав час повертатися, ми сіли в поїзд трохи сумно від того, що закінчилася чергова подорож. На той момент ми ще навіть не здогадувалися, що наша найбільша подорож за всі роки почнеться лише через 4 дні.

Інформація про поїздку

Водій, який нас возив сусідніми містами: 067-746-91-14 Вітя