З цього місця в Кракові можна спостерігати за посадкою літаків, що будуть пролітати у вас над головою.
Найближча автобусна зупинка називається “Balice Autostrada”
Автомобіль необхідно залишити у 200 метрах на парковці, оскільки транспорту сюди в’їзд заборонено.
Зверніть увагу: Перед відвідуванням місця, на сайті Flightradar24 перевірте напрямок за яким сьогодні літають літаки, оскільки посадка може здійснюватися з іншої сторони.
За що ми дуже любимо Польщу – дуже багато цікавого в околицях Кракова, завжди можна кудись поїхати. На дворі був квітень, погода ще не стабілізувалася, була доволі прохолодною, а я повіз Дашу в невідомому напрямку. Для Даші це був напрямок невідомий в прямому сенсі цього слова, адже я не казав куди ми їдемо і спланував самостійно увесь маршрут. Криниця це один з великих польських курортів, але чомусь автобуси туди ходять так, щоб ну точно за день не можна було туди-сюди з’їздити. Пів дня на очікування автобуса витрачати не хочеться, тож перша зупинка у нас була на чотири години в Новому Сончі.
Місто невелике, для того, щоб побродити кілька годин в самий раз. Також там знайшлась приємна кафешка з коктейлями апероль шприц, яка працює навіть на свята. Тож після цього посадив Дашу із закритими очима у фліксбас і ми поїхали далі.
Даша попросила попередити, коли ми будемо перетинати зону роумінгу, щоб вона перемкнула інтернет. Тут вже я напружився, бо Даша схоже впевнена, що ми їдемо за кордон. Даша влаштувалася зручніше і водій оголосив що за 10 хвилин буде кінцева зупинка. Я попросив Дашу, щоб вона спробувала швидко вгадати що це за місто, але спочатку ми проїхали готель із велетенським надписом “Криниця”, а потім водій оголосив для тих, хто не знає яка саме кінцева, що зупинка називається “Криниця-Здруй”.
Місто зустріло нас холодною погодою та мрякою. Але все ж місто виглядає доволі перспективно. Почнемо знайомство з кави! Дівчина нам видала у віконце каву і тут я познайомився з найжахливішою кавою у світі. Це коли відсоток арабіки та робусти від’ємний. У мене досі стійке відчуття, що вона просто забула перезарядити кавомашину. Але кава то річ тонка, тут не можна сказати, що якась кава така, а якась не така, особливо після ковідних часів, коли взагалі вже не зрозуміло, де може бути той смак, а де не той. Отже, Криниця відома своїми лікувальними водами. Ми саме встигли в бювет до закриття.
Бювети зроблені красиво, як оранжерея, люди сидять і інтелігентно п’ють просто водичку, при тому цілими компаніями. Це як антибар виходить. Ну що ж, бармен, налий нам! Ого, а вибір немалий, стільки краників. Давай, мабуть, з он того, а ні, краще з цього. Хоч би вгадати! Але ми не знали, що в цій грі виграти неможливо.
Тобто тут правила такі, ти обираєш не серед смачніших, а навпаки. Даша про цей момент знала, бо в дитинстві десь вже відпочивала на водах. А ось для мене то був сюрприз ще той. З мене за кілька секунд було вигнано усю можливу нечисть, історія про жахливу каву просто розчинилася у часі. Даша мене здивовано запитала “А ти що не знав?”. Ну, мабуть, це корисно, хоча я вже не впевнений. Тож висновок такий, починайте знайомство з містом не з кави та не з водички.
А починати треба з шарлотки! Але, як відомо, печені голуби не летять до губи, треба добути шарлотку на горі. Тут є чудові невеликі гори, по яким як раз можна мило полазити. І як водиться справжнім польським горам, є кафе зі смачною шарлоткою та кавою. Справжня польська шарлотка завжди виправить будь-яку проблему. Тепер треба спуститися, щоб не вбитися у цих снігах.
У мене загалом були плани поїхати наступного дня до Словаччини, але чомусь на гуглі не міг прокласти маршрут, хоча залізничні колії є. На місці з’ясувалося, що станція дійсно закрита на невизначений термін, значить пішки підемо, якщо поїзда немає. Але то вже завтра. Що у нас сьогодні на вечерю? А на вечерю у нас справжня дичина. При чому не та дичина, яку можна прочитати в інтернеті. А справжня, смачна дичина. Тепер у нас схоже є тут своя улюблена корчма.
Тепер пора йти спатоньки, хазяйка прислала повідомлення, що залишила нам обігрівач за дверима. І тут почався квест. Дверей в номері виявилося мінімум три, і за жодною із них обігрівача не було. Ми ретельно шукали та намагалися зрозуміти, що ми робимо не так. А потім хазяйка написала, що вона наплутала і схоже обігрівач був в якомусь іншому номері за дверима. Тож принесла нам інший. Але що ж так холодно у вашій Криниці? Тут, мабуть, від цього всі добре зберігаються і довго живуть потім.
Це були великодні свята, у поляків є традиційні страви серед яких суп журек. Хочу сказати, що поляки дійсно віддані своїм традиціям, одна пара на сніданок зробила справжній журек собі прямо в готелі.
Оскільки Криниця знаходиться в горах то й головні визначні місця тут гори. Ще є якась вежа в горах за яку треба заплатити як за квиток на літак, але краще вже з літака подивитися панораму.
Тож ми обрали гори без вежі. Ну і звісно до гір дуже пасує чергова шарлотка з кавою і сніговик.
Сніговика зліпили не ми, але ж це не завадить чудовій фотосесії. Ми спустилися з гори і треба було вирішити що робимо далі. Оскільки ми любимо трекінг, то ми вирішили пройтись пішки до кордону зі Словаччиною. Це у напрямку міста Мушина. І хочу сказати цей маршрут дійсно вартий трекінгу. Тут навіть в гору не треба йти, або вниз або по прямій. По дорозі будуть міста, але чомусь зовсім без людей. Це дивно. Закрито абсолютно усе окрім кебабної. І схоже кебабна саме на нас весь день і чекала. Серйозно, де всі люди? Ковід вже переможено, агов, виходьте! Нікого. А що якщо всі зникли і ми вдвох залишилися в цьому світі?
Треба тоді визначити, які продукти зіпсуються і зникнуть першими і в тій послідовності їх споживати. Ще треба навчитися водити автомобіль. А звірі, цікаво, також зникли? Бо якщо не зникли, треба себе захищати. На найближчу годину усі обговорення у нас були на тему того, як врятувати людство. Якщо будете повторювати наш маршрут, то велодоріжки вкажуть вам мальовничий напрямок. Коли ми дісталися міста, то помітили, що всі люди гуляють у місцевому великому парку. Тут є і озеро і зоопарк і музики грають, одним словом типові європейські вихідні.
Атмосфера була настільки чудовою, що ідею потрапити в Словаччину довелося скасувати, хоча країна вже була за кілька кілометрів від нас.
Гуляли ми в околицях парку до самих сутінок. Доки знову усі люди не зникли. Тепер перед нами вимерле місто. Взагалі нікого немає і все зачинено. На карті було два ресторани, що працюють, але кожен з них повідомив, що вони прямо зараз і зачиняться коли ми туди заходили. Ну то звісно, адже сьома вечора, кому ж потрібні ті ресторани увечері. Але зачинені ресторани то пів біди, інша біда, тут водії автобусів дуже шанують польські традиції і можуть просто не приїхати. В Польщі є проблема, якщо автобус має їхати кудись за місто, особливо якщо це якийсь ліс, звідки немає іншого маршруту, то такий автобус просто не приїжджає, всупереч розкладу що висить на зупинці.
Ми таке вже не раз помічали і як нам один раз пояснила місцева бабуся: “Водії з ранку зібралися і вирішили що сьогодні їздити не будуть”. У мене два питання, чому вони так вирішили не повідомивши транспортну службу, і чому про це доповіли саме цій бабусі??? Яке тут таксі взагалі є? Ага, ніякого, ну логічно, всі ж зникли. Пошукали на стовпах рекламу, знайшли номери телефонів. Перший сказав, що вже почав святкування і тому не в стані сьогодні нас забрати. Другий сказав, що зараз виїжджає. Але схоже він мав на увазі, що виїжджає з Кракова, а не з Криниці. І ще схоже він не мав на увазі, що виїжджає саме за нами.
Одну вічність потому
Приїхала машина і попросила показати повідомлення у вайбері, щоб переконатися, що точно саме нас треба забрати. Але враховуючи, що на найближчі кілометрів десять окрім нас взагалі нікого немає… Хоча можливо першого разу він таки не нас забрав і тому так довго їхав. Після всієї цієї дичини ми пішли в наш вже улюблений ресторан вечеряти варениками з дичиною. Ще подавався місцевий безалкогольний напій, але на смак, на жаль, дичина повна. Наступного дня у нас був ще вільний ранок, ми його вирішили не починати з дичини, тому обрали нескінченно смачний грецький салат. І хоча б здавалося що після Греції нас вже не здивуєш грецьким салатом, але як з’ясувалося, усе в цьому світі можливо. Потім був ще невеличкий трекінг серед ялинок в горах і ми поїхали прямим автобусом додому.
Розташування: Від автобусного вокзалу в Закопане на маршрутці треба їхати близько 30 хвилин.
Зверніть увагу на годинний маршрут, який починається тут. На маршруті буде драбина, тунель крізь гору та крутий підйом, на який можна залізти тримаючись за ланцюг.
Розташування: Від автобусного вокзалу в Закопане на маршрутці треба їхати близько 30 хвилин. Зверніть увагу що частина маршруток висаджують людей на перехресті від якого треба довше йти. Про це водії попереджають.
Коли спостерігати цвітіння крокусів: Цвітіння можна спостерігати у квітні, залежно від того наскільки пізно закінчилася зима.
У 2023-му році цвітіння спостерігали 16 квітня. У 2024-му році цвітіння спостерігали 30 березня.
Де саме крокуси:
Крокуси ви почнете бачити вже за 15 хвилин після входу в долину Chocholowska. Приблизно тут, а найбільша кількість у цій долині буде біля Kaplica pw św Jana Chrzciciela. Від маршрутної зупинки треба йти близько двох годин по відносно прямій дорозі, майже без нахилу.
Крокуси ви почнете бачити вже за 5 хвилин після входу в долину Kościeliska.
Також крокуси в великій кількості можна спостерігати на горі Губолувці тут, а далі гуляти вздовж дороги Gubalowka Boczna.
Ця історія, як і багато інших, почалася близько року тому. Наші добрі знайомі запросили пожити у них тиждень у Кракові. Дітям буде весело, та й чого б не злітати зайвий раз? Вирішено, ми взяли квитки. Пройшов рік, вся родина знайомих хворіє на вірусну ангіну. Все починає вказувати на те, що їхати не треба. Рейси авіакомпанії МАУ вже зсунуті і відповідно можна повністю повернути гроші за квитки, втративши 19 євро на одному візейрівському квитку, який було взято для того, щоб я зміг прилетіти до початку робочого дня. До поїздки – день, житло невиправдано дороге. Бронювання проходить теж із якимись ускладненнями. Можна значно скоротити поїздку, але тоді буде у Кракові лише день. Та й у Кракові ми взагалі вже були не раз. Але, найголовніший момент – йдеться не про речі, які потрібно повернути в магазин, а про подорож. А скасовувати подорож – не комільфо! Вирішено, летимо у будь-якому випадку!
Приблизно півтора року тому Михайло заявив, що мріє подивитися Краків. Ми вирішили цю подорож зробити сюрпризом, про який він цілий рік нічого не знав. Даша просто запропонувала ввечері поїхати подивитися в як в Борисполі літають літаки. Є речі, від яких Мишко точно ніколи не відмовиться – покататися трамваєм, подивитися на поїзди і подивитися на літаки. Тим паче можливому майбутньому пілоту вже можна починати вивчати траєкторії зльотів. Дійшли до самого прикордонного контролю. Даша непомітно включила запис відео, а я Мишкові запропонував блискучий план “Слухай, а давай замість того, щоб у понеділок, вівторок і середу йти до школи, краще полетимо до Кракова!”. Мишко буквально заціпенів і дорослим рішучим голом сказав, що згоден. Я уточнив, чи точно він згоден, Мишко підтвердив ще раз. Потім було питання на якій моделі літака ми збираємося летіти, з ким і коли. Я говорю, що прямо зараз. Мені здається, Мишко вже коли у літаку сидів не до кінця усвідомлював, як так склалося, що ми летимо до Кракова. Але Мишкові не звикати, то я його якось у дитячий садок повів, а в останній момент запропонував замість садка піти покататися на трамваї і сходити в Макдональдс на картоплю фрі (у мене тоді був вихідний). То його якось Даша відвела до садка у неділю першого квітня. Загалом Мишкові з нами не скучно. У літаку одна жінка уточнила куди саме ми прямуємо і чи точно лише до Кракова? Ми з Дашею трохи здивувалися, потім вона сказала, що читає наші розповіді) Весь політ я сяяв яскравіше за місяць. Навіть коли в Кракові лягли спати, світло мого сяйва Даші з Мишком заважало спати.
Ойцовський національний парк
Ось вона цьогорічна золота осінь. Без своєї машини до парку потрібно добиратися автобусами з пересадкою. Причому один із них ходить раз на 2,5 години у вихідні. Коли ми їхали до парку, то дивом потрапили на зупинку за дві хвилини до автобуса. Про те, що нам так само пощастить по дорозі назад ми й не сподівалися. До речі, й правильно робили. Парк справді вражаючий і просто ідеальний для зустрічі золотої осені.
Я вже неодноразово писав, що поважаю Польщу за те, наскільки там багато природи. І навіть цього разу Польща не підвела. Перше, що впало у вічі – велика кількість грибів. Я не думаю, що це були їстівні гриби, інакше їх не могло бути так багато.
Але густота була настільки високою, що іноді на них випадково наступали. Парк дуже просторий з безліччю стежок і навіть гір. Якщо втомився милуватися низинами, можна піднятися на гору і вже дивитися на все з висоти. Причому в парку є ресторани на будь-який смак та гаманець. Найчастіше в ресторанах готують знамениту місцеву рибу, але черга, яку потрібно відстояти за рибою, не сумісна із кількістю днів у нашій поїздці. Довелося від риби відмовитися та задовольнятися піцою та варениками. Сам парк справляє справді сильне враження, ось туристи прилітають літаком у Катовіце і їдуть до Кракова, а краще б до Ойцува. Нам як шанувальникам природи дуже зайшло.
Але є невелика складність. Зв’язок практично не ловить і, відповідно, немає інтернету, автобуси на вихідних ходять з дуже великим інтервалом. Коли ми вирішили, що нагулялися, парк нас відпускати не став. До наступного автобуса ще більше двох годин. До Кракова пішки 20 км.
Ми вже морально приготувалися до довгого походу у бік Кракова. Але один поляк нам порадив дійти ще далі. За три кілометри є місто Скала. Там більше шансів упіймати автобус. Поки чоловік нам це пояснював, двоє індусів на зупинці з надією дивилися на нас. Я їм переклав, що є дві новини, автобус таки буде, але за дві години, а ось в іншому місті – швидше. Ну Скала, то Скала – вперед! Похід в інше місто зайняв понад годину. Ми підійшли до зупинки, індуси також. Під’їхала машина і водій висадив ще трьох індусів. Потім приїхав автобус і навіть там сиділи корінні індуси. А ще вранці ми фоткалися на початку парку теж з індусами. Загалом це був польський парк з індійськими нотками. В принципі, той індус не планував зі мною фоткатися, але він сидів на асфальті перед фотографом, і йому для симетрії явно не вистачало одного українця спиною до спини. Все-таки ми одна індійська сім’я і таке інше. Поки їхали в маршрутці трохи подрімали і були готові продовжувати гуляти. Вечеря у нас була традиційно в барі Млєчному. Вирішили подивитись його рейтинг на гуглі – 4,0. Доки дійшли рейтинг став 3,9. Хтось прямо перед нашим приходом розмістив гнівний відгук про хамство та непривітність. Коли ми зайшли чомусь весь персонал поводився як зайчики, у хорошому сенсі цього слова)))
Скільки разів ми були у Кракові, але жодного разу не відвідували підземний музей. Хоч уже й відчувалася втома, але в музей вирішили заглянути. Нам сподобалося. Звичайно, бувають музеї насиченіші, але цей доволі сучасний. З купою інтерактивних інсталяцій. Мені особливо сподобалося, як я зайшов за ріг, а там на відео середньовічна полька свариться з чоловіком. А потім чоловік помічає мене і починає кричати, щоб я провалював, тут нема на що дивитися))) На завершення сьогоднішнього 19-кілометрового пішого маршруту Мишка чекало польське морозиво-ріжок. Втім, я теж з радістю поласував. Як же мені воно подобається, шкода, що місць із продажем саме цих ріжків стало значно менше.
Наступного ранку ми почали з єврейського кварталу Казімєж. В принципі, ми не знали, що він єврейський, але написи на івриті, і стара синагога дуже натякали на це. А потім проїхав туристичний електрокар із рекламою прогулянки єврейським кварталом. Загалом наші припущення виправдалися. І райончик справді крутий. Ось чесно, мені він більше подобається, ніж центральне старе місто. У другій половині дня ми вирушили на місцевий кар’єр Закшувек із блакитною водою.
Але цього разу був рідкісний випадок, коли сонця було багато. Дуже яскраво світило і весь час у вічі, мабуть, тому кар’єр не дуже зайшов. Хоча виглядає справді непогано. Зате на заході погуляти по Вавельському замку і Плантам було в задоволення. Ми раніше завжди з Польщі привозили сири, причому брали не конкретні, а просто на око. Але за останні роки у Києві реально стало продаватися багато смачного польського сиру. Ми вирішили зробити тест, купили у Польщі такий самий сир, такого ж виробника, що ми купуємо вдома. Результат дуже здивував – у Києві польський сир смачніший. Як це? У мене є тільки одне пояснення, може, поки він до нас доїжджає ще більше витримується і стає більш насиченим на смак. Але це відкриття справді суперсько-радісне.
Ось моя невелика поїздочка і закінчилася, вранці за стандартною схемою на літак, з літака на роботу. А то завжди київські маршрутки забиті, краще вже відразу на літаку. Ще й пролітає поряд з офісом. Летіти лише годину. Треба прилетіти і швиденько мчати до офісу, щоб не пропустити ранкові збори.
Пілот нас усіх вітає і каже, що через погодні умови, можливо, доведеться летіти до Львова. Який ще Львів?! У мене робота не там! Потім умови покращилися, і ми полетіли до Києва. Але оскільки через сильний туман сідати не можна було, то капітан повідомив, що протягом години повідомить нам, де ми зрештою сядемо, у Києві чи Львові. На щастя, це був таки Київ. Ми приземлилися за 3 хвилини до початку зборів. Тому на зборах я вперше був віддалено присутній прямо з літака в гарнітурі. Навіть на прикордонному контролі дозволили не знімати гарнітуру. Виглядав я збоку жахливо пафосно. На ділі звичайна планерка))) Даша з Мишком прилетять аж у середу. Але ми тоді ще не знали, що туман розвіявся ненадовго і триватиме щонайменше тиждень…
Інформація про подорож
Дата подорожі: 18.10.2019 – 21.10.2019 Тип поїздки: Віддалена робота Тривалість: 2 повні дні + Даша з Мишком на 3 дні більше Транспорт: МАУ + Wizz Air Складність подорожі: 2/10 (Легко)
Як описував у розповіді про Прагу, для економії відпустки ми вирішили спробувати режим Work and travel. Відтворивши на ноутбуці тестове середовище своєї компанії, я був повністю готовим до віддаленої роботи. Єдиний момент – ми літаємо без багажу, а у Wizzair безкоштовно можна пронести лише одну одиницю маленької ручної поклажі. Сумка з ноутом явно не писалася до наших двох рюкзачків. В аеропорту необхідно було пройти дві інстанції не засвітивши сумку з ноутом, інакше доплата виявилася б дорожчою за самі квитки, які коштували по 375 грн з особи в один бік. На щастя недавно ми дивилися фільм про фокусників “Ілюзія обману 2”. Це був справжній магічний дебют! В який момент правильно повернутися до перевіряючих боком. І ось я вже сиджу в літаку з ноутом, радості не було меж! Тепер треба лише швидко долетіти до Польщі і встигнути до початку робочого дня вийти в онлайн. Та вийшла проблема, мало того, що літак вилетів на пів години пізніше, так ми ще прорахувалися з переведенням часу. Ми селилися у друзів, на візовому контролі я подав папірець, на якому надрукував адресу та номер телефону наших друзів. Офіцер помітив, що це не броня готелю, ми з ним погодилися на всі сто і він нас пропустив. Допомогло те, що за мультивізою це був не перший в’їзд, інакше довелося б бронювати напевно готель. Далі треба було дістатися з Катовіце до Кракова. Ціни на маршрутки були дорожчими, ніж пропонували в літаку, але Даша сторгувалася. У Маршрутці є Wi-Fi і вуаля я в мережі!
Їхати треба було далеко від автовокзалу і ми мали чітку інструкцію на якому автобусі. Ми поцікавилися “де зупинка нашого автобуса”. Від місцевого водія ми отримали виразну польську відповідь на тему: – “Ліквідовано!”. Автобус скасували, таксист відмовляється везти за лічильником, тарифи якого написані на банері на його машині. Другий таксист попався більш доброзичливий. У підсумку ми доїхали за 200 грн замість 325, як хотів попередній таксист без лічильника. Заселилися! Продовжилися робочі будні, але зате є вечори! Вечори у Кракові! Оскільки зсув був на годину вперед, то в нас до вільного вечора на автоматі додавалася годинка. Віддалено працювати виявилося легше, ніж я собі уявляв. Тепер кількість поїздок у п’ятому сезоні можна ще більшою зробити! Вдень я офісний працівник, увечері – мандрівник! У Даші ж була повна відпустка, тому Даша для себе відкривала Краків удвічі активніше.
Знайомство зі старим містом
Спочатку наш друг Сашко нам влаштував екскурсію по передмісті Кракова, повівши вздовж річечок, справжньої краківської кропиви та інших чагарників. Коли ми нарешті перейнялися польською природою, він нас посадив на автобус до центру. В автобусі була дилема з оплатою проїзду. Проїзд оплачується в автоматах, які бувають різних типів і, відповідно, вимагають різний вид оплати. Одні приймають монети та картки, інші тільки картки. Нам якраз попався той, що інший. З жменею заготовлених монет ми були безсилі. Єдиний спосіб оплати – картку автобус не прийняв, бо я забув про пін-код. Коли я пін-код згадав у зворотному автобусі, профіту все одно не отримав, оскільки банк блокував транзакції. У Києві я вже з’ясував, що Польща входить до зони ризику і деякі типи транзакцій по карті за замовчуванням заборонені (Станом на 2023 рік цих обмежень вже нема). У результаті проблему часто доводилося вирішувати проханням заплатити за нас інших пасажирів, а ми їм віддавали вже монетами. З типами квитків було теж не все прозоро, треба було купувати по хвилинах на 20, 40 чи 90 хвилин. Причому, якщо купиш на 20, а автобус потрапить у пробку – твої проблеми. Нам до центру їхати було 15 хвилин.
Загалом кожна подорож в автобусі це були цілковиті пригоди. На кожній зупинці висить розклад. Причому якщо ти спізнюєшся кудись, то автобуси, відчуваючи твій страх, навмисно спізнюються відносно графіка. Діставшись центру міста, ми почали знайомство з краківських плантів. Це довгий парк, навколо колишніх стін старого міста. Планти зелені і завжди раді сховати туристів у своїх заростях. Старе місто чимось схоже на Львів та інші європейські міста, проте в ньому є щось таке, від чого хочеться повертатися і повертатися сюди. Вся справа в центральній площі та гулянні людей. Іноді організовувалися цілі концерти вуличних музикантів. Вже не вперше зауважуємо, що вуличні оркестри виконують твори класиків набагато цікавіше, ніж на концертах у філармонії.
З польською кухнею ми мали знайомство в одному з фудкортів. Кухня, як завжди, сподобалася. Якось уже зовсім потемніло. Оскільки це був перший з багатьох вечорів, то ми тинялися без особливого плану. Подивилися нічний замок і спустилися вниз гуляти вздовж річки Вісли. На іншому березі якраз злітали величезні повітряні кулі. Догуляли ми зовсім до темряви.
Вранці мене розбудила Даша, повідомивши, що за 5 хвилин починається робочий день. Віддалено працювати, звичайно, цікаво: прокинувся, почистив зуби, і ти на роботі. Можна було б списати, що на транспорті не доводиться добиратися і можна довше поспати, але де там, часовий пояс був зміщений вранці не на нашу користь. Цей вечір та супутні вихідні ми присвятили Празі.
Я прокинувся від того, що яскраве сонце світило прямо на наші з Дашею сидіння. Навколо були поля, наш нічний автобус мчав на повній швидкості назад до Кракова. Планшет вже зовсім розряджений, оскільки перед сном вирішив переглянути фільм Готель Гранд Будапешт. Біля кожного сидіння була розетка. Дуже зручно, коли не паришся в дорозі про заряд девайсу на якому GPS та карти. Мене знову вирубило. Наступного разу я прокинувся, коли автобус під’їжджав до зупинки. Сонцем уже й не пахло, сірі хмари наче підкреслювали сірі робочі будні. Дісталися автобусом до хати і знову на роботу. Той тиждень, який я собі виділив для віддаленої роботи, виявився повним мітингів. У Сашка з Олею склалася незалежна одна від одного думка, що моя робота полягає в нескінченних розмовах з кимось з офісу. Причому спочатку це сказав Сашко, а через 10 хвилин це повторила Оля, що повернулася з вулиці. Було трохи дивно брати участь весь день у зустрічах, коли ти перебуваєш за 850 км від точки збору. Але сучасна техніка творить дива. Шкода голографічної камери не було, а хоча може і на краще. І знову вечір!
Соляні шахти
Одних вечорів критично не вистачало, щоби повністю відчути країну, але ми намагалися як могли. Не втрачаючи жодної хвилини, ми дісталися залізничного вокзалу і поїхали до міста Велічка. Там великі підземні шахти, в яких видобували сіль ще купу століть тому. Увечері вибір мови для екскурсій був невеликий. Ми обирали між польською та ніякою. Вибір був очевидним. Даша якимось дивом дуже легко вловлювала в мові коріння споріднених слів, для мене це було немов китайською. Але суть була одна – все добре. Ми уявляли соляні шахти трохи інакше, ці були схожі більше на кам’яні, але їхні розміри та глибина неймовірно величезні. Це було справді вражаюче. Ще там можна було одержати досягнення, поївши у ресторані на глибині 125 метрів під землею. Що я із задоволенням і зробив. Досягнення відзначив півтора порціями вареників (по-польськи «пєрогі») з якимись смачностями всередині. Поки дісталися назад до Кракова, було вже пізно, ще й ногу підвернув, поки бігли до потягу.
Ранок. Робота. У віддаленій роботі є так само принадність у тому, що обідати можна не відриваючись від роботи, економлячи собі годину часу або навпаки подрімати під час обіду, адже все, що потрібно зробити – відкинутися на диван від ноута. Для підтримки бойового духу Сашко теж весь тиждень працював із дому, у нас був справжній коворкінг. Подрімавши під час обіду, мало не проспав черговий мітинг, добре, що Сашко розбудив. Тим часом Даша зранку вирушила на Free walking tour в центр. У мене був індивідуальний вечірній тур від своєї дружини. Даша мені переказала і показала найкращі моменти. Цього дня ми відвідали Краківський замок.
Знову ж таки ми не особливо ганяємося за архітектурою, але замок сподобався. Одночасно різні правителі добудовували всередині каплиці у різних стилях, модних того часу, у результаті вийшов досить цікавий комплекс. Ще цікавий момент, що першого дня проходили на набережній статую дракона, яка, як виявилося, вивергала полум’я кожні 15 хвилин.
Я не можу зрозуміти, як ми так проскочили чітко у цьому проміжку. Але Даша на фрі волкін турі бачила полум’я. Вечеряли ми в кафе «Бар Млєчний», яке частково має підтримку від держави та дуже демократичні ціни. Одна складність — страви треба замовляти з меню польською мовою і не завжди можна зрозуміти, що саме ти отримаєш. Багато слів і коренів перетинаються з українськими, але мають зовсім протилежні значення. Добре хоч у межах меню все було точно їстівним.
У мене старе місто Кракова асоціюється з великим концертним простором, навіть описуючи кафешку одразу згадується та музика флейт та віолончелей із вулиці. Ми навіть музичну скриньку батькові купили. За замком розташований досить цікавий для прогулянок район Казімєж. Цього вечора ми також детально досліджували інший берег Кракова, відкривши для себе красиву церкву, та безліч мостів.
Причому один із мостів із підсвічуванням нас не хотів відпускати. Спроби повернутися по GPS в старе місто закінчувалися поверненням до початку мосту. Причому спроб повернутися до старого міста було зроблено кілька. У результаті ми відпочивали на лавці, спостерігаючи за річкою. Знову ніч та знову треба спати. У робочий режим я вже втягнувся і почав шкодувати, що взяли режим out-of-office лише тиждень. Я реально боявся, що буде складнувато. Даша, що повернулася вдень із зоопарку, розрекламувала мені смачні млинці з сиром, які там продаються. Наш вечірній маршрут якраз лежав через зупинку із зоопарком. Біля будиночка з фастфудом стояли дитячі атракціони, які час від часу зазивали своєю музикою. Вдень млинці купувала Оля, яка розмовляла польською. Продавчиня якраз саме цю мову й розуміла. У меню схожого нічого не знайшли. Оладки, млинці, панкейкс, світ, у відповідь на всі ці слова продавчиня мовчки дивилася на нас. У мене вже був страх що не скуштую цих легендарних млинців. У якийсь момент запанувала мовчанка. Один з атракціонів почав голосно грати ковбойську музику додаючи ситуації більше драматизму. На щастя, контакт стався за словом “Сир”. Жінка його конвертнула у “Сер” зрозуміла, що йдеться про “налесники”, які висіли в окремому меню на стіні. О так, вони були шикарні і коштували всіх зусиль. Далі нашою метою були кургани, вірніше один із трьох, з якого відкривається вид на місто.
Гора була десь у лісі, наш старий друг GPS все вирішив за нас, незважаючи на те, що гугл карта його намагалася підставити. Частина дороги лежала вздовж вольєрів зоопарку, зрештою, ще й на звіряток подивилися, причому Даша вдруге. Сам курган не вселяв довіри на тему того, що з нього відкриватиметься панорама на місто, а не на верхівки сосен. Як не дивно, панорама з вечірнім заходом сонця нам таки відкрилася. Дивишся на всю цю красу і розумієш, що о другій годині ночі почнеться дорога назад до Києва, поставивши крапку в нашому четвертому сезоні подорожей.
Оскільки планшет продемонстрував хорошу підкованість у лісах Польщі, назад ми пішли іншою дорогою, додатково милуючись красою лісу. З лісу ми виїхали в нічне старе місто. На центральній площі годинник саме бив рівний час і з вежі Маріацького костелу трубач грав музику. Після закінчення гри він махав народу внизу. Відіграв мелодію, помахав і втік. Але мелодія знову продовжилася. Він грав її по черзі зі всіх чотирьох сторін. Ми ж змогли опинитися у трьох із них оббігаючи вежу по колу. Був гарний вечір, народ відпочивав у кафешках і блукав освітленими вуличками. Ми вже дуже звикли до Кракова і не хотіли летіти. Закупивши різних польських сирів, о 23:00 ми лягли спати. О 09:00 знову працював, але вже з офісу.
Інформація про подорож
Дата подорожі: 11.08.2016 – 18.08.2016 Тип поїздки: Віддалена робота Тривалість: 4 повних вечора Віза: Отримували самостійно для португальської подорожі Транспорт: Wizz air Складність поїздки: 4/10 (Нижче за середній)
– Андрію, а ти вже бачив акцію на Гданськ на вихідні, влітку? Запитав мене колега. Як же було радісно бачити, як учень перевершив вчителя)))) Я про акцію не знав, подзвонив Даші та порадував, що влітку ми повертаємось на велокатання до Гданська! Ще й летимо у новому форматі! Оскільки у Ryanair не можна брати на борт рюкзаки, то полетимо без них просто візьмемо дві міські сумочки і вперед!
Ще й з нового терміналу F, правда він ще не до кінця добудований усередині, зате мало людей. Це був наш перший політ з раяном, хоч це був не зовсім той раян, який усі знають. Ми летіли дочірньою компанією Ryanair Sun. У літаку гарний салон, місця багато, але сидіння не відкидаються. Але як показав досвід, коли хочеш спати, все одно які сидіння. Ця авіакомпанія досить кумедна, під час перельоту стюарди ходили і продавали якусь лотерею))) Якщо пару років тому довжелезна черга чекала поки бабуся намагалася пояснити польському офіцеру, що вона прилетіла до онука і більше нічого не знає, то цього разу героями яких чекала вся черга, були ми. Ми з Дашею підійшли на прикордонну перевірку найпершими, і здавалося, що зараз швидко пройдемо митницю і вже за кілька хвилин покинемо аеропорт. Але офіцер вирішив виявити повну відповідальність у своїй професії та почав лічити дні у штампах наших паспортів. Увага, ніколи не повторюйте цей трюк із нашими паспортами! Перевірка мого паспорта тривала понад п’ять хвилин, потім він почав рахувати Дашин, але кількість днів, по-перше, не співпала, а по-друге, був один хитрий штамп, пов’язаний зі скасуванням рейсу wizz air кілька років тому. Цей штамп ми отримали, коли пройшли прикордонний контроль, але не змогли полетіти і довелося анулювати проходження контролю. Офіцер почав перерахунок заново. Причому розмовляв з нами виключно польською. Хвилин через 15 видав нам паспорти, але дверцят на вихід відчиняти не став. Спостерігав як ми намагаємося пройти через перешкоду і тільки після цього прийняв остаточне рішення нас випустити.
Натомість автобус на виході з аеропорту наче тільки на нас і чекав, ми забігли і він поїхав. Насправді нам ще пощастило, а ось моїй співробітниці Маші цього дня пощастило менше, вона приїхала до аеропорту Жуляни, щоб летіти до Греції, але аеропорт виявився закритим.
Гданськ як завжди зелений та затишний. Цього разу ми жили у центрі. Як же красиво, місто неочікувано тішило око. Зазвичай, коли приїжджаєш вдруге, то вже може не так чіпляти, але це ж справді витвір мистецтва, а не місто! Красиві будинки, квіти, морозиво та вуличні музиканти! Не говорячи вже про веломаршрут до Гдині!
У цій поїздці ми скористалися не традиційним безпечним букінгом, а новим сайтом для бронювання житла. У готелі на нас дивилися з подивом і намагалися з’ясувати, як саме ми забронювали у них номер. Господиня зателефонувала кудись по телефону і польською почала обговорювати. Польська досить зрозуміла мова, але говорила вона швидко. З уривків її обговорення було чути фрази. “Забронювали, кажуть місяці два тому”, “Добре, поселю, а німців куди?”, “Так, я розумію, вони без машини і у них особистий номер”, “І все-таки куди ж німців???” , “Добре, добре, давай, па-па!”. Жінка з усмішкою повернулась до нас і сказала, що проведе нас у наш номер. Я не витримав і поцікавився, куди в результаті німців поселять, вона відмахнулася у стилі “Ой, все!)”. У бронюванні у нашого номера був найкоротший опис за всю історію наших бронювань, було сказано, що буде двоспальне ліжко та вайфай. Ось знаєте, ще ніколи в житті такого точного опису номера не було. Зате недорого й у центрі! Загалом радісно, ми знов у улюбленому місті. Перший вечір ми просто блукали центром і насолоджувалися грою вуличних музикантів. Щоразу ми вечеряли в тому самому ресторані, називається він O’Mandu, черга на вхід говорить сама за себе.
Але максимально ми стояли хвилин до десяти. Цей ресторан – pirogarnya, тобто спеціалізуються на варениках з різними видами начинок. Після матусиних вареників з картоплею ці вареники будуть на почесному другому місці. Дуже смачно! Потім обов’язково потрібно зробити велике коло через центр і можна іти спати в ліжечко. Але першого вечора нас, недосвідчених, чатувала несподівана перешкода – розвідний міст! Готель начебто й поряд, але такий недосяжний. Він відкривається кожні 30 хвилин на 30 хвилин. І просто треба знати його розклад) Але зайві 15 хвилин вечірнього Гданська ще нікому не завадили.
З ранку ми вирушили на пошуки кондитерської, яка зберігала в нашій пам’яті найсолодші спогади минулого Гданська. За останні майже три роки Гданськ для себе відкривали і наші друзі, і наші батьки, але нікому ця кондитерка так і не відкрилася, за словами очевидців її просто не існувало, або вона була закрита. Але сьогодні раннього сонячного ранку, вона знову тут і радує нас ранковою кавою з шоколадними смакотами. Неподалік кондитерки росте велике дерево з темно-червоним листям. На дереві висять апетитні плоди на вигляд схожі на величезну черешню або дрібну сливу. Причому одна ягідка висить досить низько, щоб до неї торкнутися в стрибку кінчиками пальців, але не зірвати. Але чи не дарма ж я в школі 10 років займався фізкультурою? Не дарма я в інституті буквально ризикував здоров’ям, коли робив стрибки на скакалці! Зараз мої ноги були легкі, мене ніщо не зупиняло, я був у вільному польоті, мені вдалося збити ягідку! На смак ягідка виявилася дуже смачною. Але той факт, що у продажу ми таких жодного разу не бачили, нас зупиняв. Принаймні зупинив мене, а Даша зайву секунду задумалася, і в плода вже не вистачало значного шматочка. Ми не знаємо, що це було, але було смачно, головне не ковтати про всяк випадок. До речі, після того стрибка під час здачі скакалки в інституті мені поставили залік, тільки попросили більше ніколи до скакалки не наближатися.
Потім у піднесеному настрої пройшли коло пошани сонними вулицями ранкового міста. Сьогоднішній день у нас був пішим, ми вирішили пройти найкрасивішу частину вело маршруту пішки по набережній. Від центру до набережної потрібно хвилин 30 – 40 їхати трамваєм. Набережна на відміну від міста вже не була така сонна, люди ділилися на дві групи, одні так само як і ми прийшли погуляти або покататися велосипедом, другі влаштовувалися на пляжі, незважаючи на суворий балтійський вітер.
Людей на пляжі була тьма-тьмуща. Хоч на вулиці і було +19, відпустка за розкладом, пляж ніхто не скасовував. Ми вперше для себе побачили новий пристрій для пляжу — спеціальна огорожа з паличок з’єднаних тканиною, щоб їх ставити по периметру, захищаючи себе від вітру.Так прогулюючись ми дійшли до Сопоту. Тепер саме час чергової прекрасної трапези, але якщо заходити в ресторанчики, що знаходяться вздовж берегової лінії, Гданськ перейде з розряду дешевих поїздок до супердорогих. Такого допустити ми не могли, тож заглибились у місто. Смачну їжу шукати довго не довелося. І коли здавалося, що в нас більше смакоти не влізе, ми пішли в сусідню кондитерку на чайок з тортиком, маленьким тортиком, вірніше маленький був перший, і він здавався маленьким тільки в порівнянні з другим тортиком. Першим був польський “Сернік Росе”, саме з такою назвою він виявився найсмачнішим у нашому рейтингу. Поки ми йшли до кондитерської, стали свідками доволі незвичайного сюжету. Йде жінка із сумкою, в якій чимало речей, вона з нею явно мандрує. За жінкою йде накачаний хлопець в одних плавках. Хлопець рясно засмаглий, причому засмага не справжня, тому що видно, що він намазаний чимось темним. У руках хлопець несе гантелі. Вони підійшли до готелю, його супутниця пішла домовлятися з готелем, а він зі своїми гантелями лишився.
З готелем домовитися не вдалося і вони пішли далі. У мене в голові було лише одне запитання. Тобто чоловік займається спортом, тягає гирі, а в момент, коли потрібно нести важку сумку, у нього вистачало сил нести тільки ці самі гирі. Але кожен розважається по-своєму. Поки ми тримали курс назад у бік набережної, почався дощик, і нам довелося забігти до музею. Який виявився саме у суботу безкоштовним. Це просто знак якийсь! Давай досліджувати. Це музей присвячений фортеці, яка також частково збереглася на відкритій території музею. Було досить цікаво поблукати. Тепер ми йшли далі у бік Гдині. Коли ми вирішили, що нагулялися і потрібно виходити від набережної у бік міста, ми зненацька потрапили на змагання для собак аджиліті. Це такі змагання, де собаки долають смугу перешкод на час та точність, а судді ставлять бали.
На нас найшов азарт, собачки були такі милі, ми вболівали та переживали, коли у них виходило не все ідеально. Під час шоу по небу пролетіло два винищувачі, а потім трикутник із семи бойових літаків. Якось трохи ніяково стало, чи це нормально, чи так не повинно бути. Назад до міста ми повернулися на поїзді. Їхати довелося чимало станцій, невже ми це все пішки пройшли? Потрібно терміново відсвяткувати цю справу в нашому новому улюбленому ресторанчику. Черга на вході була хвилин на десять. Поки ми стояли в черзі, до нас підійшла туристка і сказала, що з радістю читає наші оповідання. Якби ви знали, як нам з Дашею приємно в такі моменти. Я в дитинстві мріяв про акторство, думав, як це, коли тебе на вулиці може впізнати хтось зовсім тобі незнайомий. І ось уже втретє така радісна зустріч. Це додає мільйони відсотків нашим прагненням подорожувати та ділитися радощами зі світом.
У ресторані як завжди було смачно! І вишенькою на торті цього дня була справжня карусель Merry-Go-Round. Кожна фігурка мала свою особливість і за один захід Даша перебрала все. Переможцем по цікавості виявився конячка, на якій можна розгойдуватися туди-сюди.
Наступний ранок ми почали з Hilton. Якщо у нашої доблесної авіакомпанії не видрукувати посадкові талони, то можна влетіти у 50 євро. З принтерами у нашого готелю не склалося, а в Хілтоні привітний менеджер нас з радістю направила до комп’ютерного залу, де ми успішно все видрукувати. Головне у Раяна все так зроблено аби ти не зміг видрукувати всі квитки з Києва, але то вже їхні особисті проблеми, ми без багажу і з квитками. Як тільки вийшли з готелю, одразу ж підплив річковий трамвай і ми без роздумів вирушили до міні-круїзу. Трамвайчик ходить 3 чи 4 рази на день. Ми особливо і не планували на ньому плисти, але якщо все так збігається, то чому б і ні. Дорога до набережної зайняла близько години. Як обов’язкову фішку в подорожі, я пором не ставив би, але для різноманітності можна і сплавати. Зате набережну ми тепер із самого-пресамого початку почали проходити.
Перед нами стояло завдання – знайти те місце оренди велосипедів, де ми орендували минулого разу, тому що ціна тоді приємно радувала. На карті була одна непідписана зірочка, але це виявився наш колишній готель. Тепер потрібно було лише повторити такі ж блукання в пошуках оренди, як і минулого разу. Оскільки ми з Дашею ті самі, що й раніше, то й ймовірність, що ми підемо в ті ж дворики, сподіваючись знайти оренду велосипедів майже така сама. І що ви думаєте? Моя теорія виявилася вірною. Ми дійсно без зайвих вилянь наново натрапили на ту ж саму оренду.
– Ми повернулися! – радо сказав я. Добре знайома жінка сказала, що вона дуже рада, що ми повернулися. Хоча наша розлука тривала майже три роки)
Господиня нас завела до своєї картинної галереї, сьогодні виставка мала ювілейну дату. З цього приводу нам із Дашею вручили по шматку смачного торта, дали медовий напій та розповіли історію автора картин. Чудовий початок поїздки, вибрали собі велосипеди по практичніше і в дорогу! На жаль водночас у дорозі був цілий марафон велосипедистів-спортсменів. Але як плюс, об’їзна дорога марафонного маршруту проходить парком. Коли проїхали кілька кілометрів до кінця спортивного веломаршруту, нас зустрів піший марафонний маршрут). Тепер можна нестись уздовж моря, крізь парки з вітерцем!
Все-таки йти пішки і їхати велосипедом уздовж набережної це два принципово різних задоволення. У Сопоті на нас чекали справжні змагання бодібілдерів обох статей. Вони із задоволенням демонстрували свої накачані руки, спини та попи. Виглядало це досить дивно. Але тепер усе стало на свої місця, зрозуміло, чому вчора на сусідніх вулицях ми бачили хлопця з гирями в руках. Навіщо тільки вони так рясно і нерівномірно змащуються штучною засмагою морквяного відтінку, питання ще те. Як же чудово, що тут така кількість розваг. І навіть змагання собак тривало. Про те який веломаршрут прекрасний ще раз оспівувати немає сенсу, просто потрібно прийняти той факт, що він, можливо, найкращий в Галактиці.
Для різноманітності цього разу ми вирішили прихопити ще одне містечко Вітаміно. Назва говорить сама за себе, місто повинно бути прикольним. Ми довго й тяжко їхали в гору, а там нічого особливого не виявилося. У результаті ми з вітерцем їхали вниз. Це, мабуть, найкоротша розповідь про місто серед наших пригод. А ось у Гдині як завжди душевно: морозиво, гофри, качки та море. Що ще потрібно для щастя? Я думаю, що якби ми жили в Гданську, то кожні вихідні каталися б на цьому веломаршруті поки не набридне. Головне не повторювати помилок минулого та не намагатися назад скоротити дорогу через дрімучий ліс. Зворотна дорога без зупинок займе менше півтори годин. І звичайно ж вечеря вже в рідному O’mandu. Це останній вечір, нашої невеликої подорожі, треба остаточно обійти всі куточки міста, але спочатку зайти в готель за курточкою.
Правда дійти до готелю так і не вийшло, адже ми побачили щось дуже загадкове: п’ять різноколірних дорослих людиноподібних істот дуже плавно рухалися зливаючись у загальну масу біля великого контейнера для сміття, за ними спостерігали двоє чоловіків з яскраво білими обличчями в помаранчевих касках, люди були застиглими, істоти рухалися ніби в сповільненні. Але для білих чоловіків воно ніби зупинилося. Грала дуже тривожна музика з елементами гучного людського крику. Але крик був не живий, а синтетичний. Маса почала плавно “витікати” в сміттєвий бак, адже до них досить швидко рухався здоровий чоловік з великою батогом, звуки розсіювали хорор по наших і без того замерзлих тілах. Але бажання йти до готелю вже було далеко не в пріоритеті. Це була вулична вистава Тараканстанського театру, яка сумарно тривала півтори години. Сказати, що воно мене вразило – нічого не сказати.
Мені здається, я й досі під враженням. Називався виступ “Trash poem” і був частиною театрального фестивалю, який, як виявилося, проходив у місті у ці дні. Забавний факт, що вчора ми бачили шматочок іншого виступу, до того ж настільки нудного, як у нас у Києві вміють робити під час французької весни. Коли ми прочитали газету фестивалю, то з’ясували, що вчора якраз і виступала Франція) Загалом не наше це, але коли ми з’ясували, що перед нами сьогодні виступав театр із Тараканстану, були здивовані ще більше, ніж враження від самого спектаклю.
Голограми на домі
Загалом Гданськ, дякую, що ти такий затишний і знаходишся так неподалік нас, ми впевнені, що це була не остання наша зустріч і можливо ми сюди почнемо літати в рамках приємної традиції в майбутньому) Це були класні вихідні!
Інформація про подорож
Дата подорожі: 12.06.2019 – 15.06.2019 Тривалість: 2 повні дні Авіаквитки: Ryanair Екскурсії: Все самі Складність поїздки: 1/10 (дуже легко)
Шановні пасажири, наш літак здійснив невдалу спробу посадки, ми зайдемо на друге коло та спробуємо сісти ще раз. Що означає “Спробуємо?” На другому колі посадку не дозволяють. Коли пілот починає заспокоювати пасажирів, переконуючи, що не варто переживати, стає справді страшно. Спочатку політ був тихим, без турбулентності, поки не дійшло до посадки. Прибравши закрилки, перевівши турбіни в режим форсажу, літак, оповитий хмарами, різко змінив кут польоту з посадки на зліт. У кабіні було чути, як змінилася тяга в турбінах і різко почала зростати вертикальна швидкість, на щастя для пасажирів ми летіли вгору, а не в низ. По тілу відчувалося перевантаження, а за ілюмінатором на великій швидкості проносилися косі хмари. Я згоден повернутися назад до Києва, але без жодних інших спроб посадки. Хмари виявились туманом над злітною смугою, добре, що це вчасно зрозумів наш пілот, а посадка з піднятим носом дозволила літакові легко зробити небезпечний маневр. Хвилин за 40 дали добро на наступну спробу. Навпроти нас сидів чоловік, який знімав на мобілку свій перший переліт. Він почував себе найкраще, оскільки можливо не знав, що відбувається щось не стандартне. Коли пілот таки виконав успішну посадку, йому справді всі щиро аплодували, я думав, що йому навіть хтось букет квітів зараз понесе. Спустившись з трапу, я був щасливий стояти на землі.
Квіти пілоту!
Після прильоту на нас чекав нескінченний віза чек, ми були приблизно п’яті в черзі і простояли близько 50 хвилин. Офіцерка із явно непрацюючим сканером відбитків пальців по п’ять хвилин сканувала кожну руку тим, хто прилетів. Причому частину з них відправляла на додатковий доскан в окрему кімнату. Офіцерка не хотіла визнавати той факт, що сканер просто не працює. Також перед нами опинилася бабуся, яка прилетіла до синочка в гості і дупля не відстрілювала на скільки і куди саме вона прилетіла. Перекладала її мову дівчина, яка стояла поруч, вона англійську судячи з усього бачила тільки на картинках. Хотілося допомогти, але це виглядало б ще тупіше. Після кількох десятків повторів фрази “Я приїхала до сина” офіцер нарешті повірила в її мету. Скан моїх рук зайняв пару хвилин, а ось відбитки Даші сканували понад 10 хвилин. Після чого нас відправили до окремої кімнати на додатковий скан. Головний офіцер, погортавши паспорт Даші, захопився кількістю наших подорожей і зняв відбитки. Готель наш був на околиці, а у букінгу я помітив примітку, що ресепшена у них немає і код доступу потрібно запросити заздалегідь. Написавши в готель повідомлення, щоб надіслали мені код, ми вирушили одразу до центру. Треба було вирішити проблему з рюкзаками, щоби не тягати їх. Вони хоч легкі, проте зайва вага. Рішення прийшло само собою.
Поївши у ресторанчику, перед тим як розрахуватися, ми попросили до вечора залишити наші речі на зберігання. Офіціант із радістю погодилася, а ми їй залишили чайові. Всім радісно! Та ще в нас тепер є стимул повернутися до цього закладу ще й на вечерю. Настрій був припіднятий. А ще про кухню хотів розповісти. Ми сиділи у вареничній, у якій був асортимент вареників на будь-який смак.
Ми собі поставили мету за три дні перепробувати всілякі види цих ласощів. У Гданську буквально на кожному кроці продається морозиво, що дуже має великий попит. Наш десерт був визначений.
Звичайно не наша Лакомка, але порція ефектна. На нашому планшеті було відзначено безліч місць, які необхідно відвідати в старому місті, але коли ти в нього потрапляєш буквально розбігаються очі куди-небудь спочатку піти. Карту з маршрутом ми відклали. Тут і без маршруту було видно, що доведеться добре походити. Було таке відчуття, коли бачиш гарний закуток, хочеш піти в нього, по дорозі повертаєш на іншу пам’ятку, з неї на третю, а в голові дедалі більше список місць, що сподобалися дорогою.
Вистачило перших 30 хвилин, щоб Гданськ увійшов до трійки найкрасивіших міст Європи, які ми відвідували. Щиро кажучи, до поїздки я уявляв собі невелике СМТ. А тут витвір мистецтва збудований.
Ми ще не дійшли до головного каналу, фотографія з якого світитиметься у всіх путівниках, а місто вже подобається. Причому ми постійно щось перекушували, люблю я гастрономічні тури. Тим часом менеджер готелю схаменувся і надіслав мені смс-ку з кодом від дверей, але ми вже не поспішали, в готель можна буде і вночі вселитися. Перші години дві ми гуляли, роззявивши роти, відкриваючи все нові й нові вулички для себе. Одна з них – Mariacka особливо потішила.
Це взагалі, мабуть, найкрасивіше місце в Європі. Кам’яні дракони звисали для відводів дощової води з різних декоративних балконів, всюди ажурні перила, безліч квітів та милих деталей.
Щодо квітів це місто взагалі перевернуло мою думку про те, наскільки може бути квітучим місто. І сотні затишних постійно заповнених кафешок.
Як ми взагалі опинилися в Гданську, якщо про його існування ще кілька місяців тому я й не підозрював. Одночасно вчасно помітив новину про новий маршрут Візейра з Києва. Оскільки маршрут тільки відкрили, перші квитки продавалися дуже дешево. Треба було ухвалити термінове рішення про незаплановану поїздку. Поки ми із Зайкою хвилин за десять перебрали фотографії та відгуки про Гданськ, акційні квитки на серпень вже розібрали. Я їх почав бронювати на вересень, Даша тим часом швидко перебирала інші доступні дати. Я вводив реєстраційні дані для покупки з рекордною швидкістю. Зважаючи на все, не я один стежив за новинами у світі авіаперельотів. Натискаючи кнопку “Оплатити” ми отримуємо наші найдешевші квитки в історії авіаперельотів – 996 грн (36 євро) за двох в обидва боки. Дешевше у гривні у нас був лише Будапешт, але за курсом був дорожчим.
Після минулої поїздки до Кракова, друзі, питаючи: “Куди далі?” дивувалися, що наступна країна буде також Польщею. Акції вони суворі, але в нас ще такого не було, щоби двічі поспіль в ту саму країну. Ми були вже двічі в країнах, що називали себе столицею бурштину, але ціни на бурштинові вироби в таких країнах були ледь не дорожчі за золоті. Схоже, що столицею є Гданськ, адже бурштин можна добувати самостійно в міському фонтані.
Збоку виглядало не дуже привабливо, але варто спробувати і інстинкти шукачів скарбів прокинулися десь усередині нас. Розвага безкоштовна, що знайдеш – все твоє було дуже весело. Це був вихідний день, відпочивали всі на повну.
Поки хтось шукав скарби у фонтані, містом йшла якась ліга супергероїв, на електромобілі возили групу хлопців напідпитку, серед яких була навіть людина-пінгвін, а в арках старого міста вуличний оркестр розпочинав свою програму.
Над головою синє небо, про ранковий туман більше не було ніяких натяків. Поїздка була експромтного формату, ми стояли перед вибором, дочекатися темряви і погуляти по нічному центру або ж вирушити до готелю, який розташований на набережній і помилуватися балтійським морем. Здавалося, що в центрі ми ще за три дні будемо не раз, але маршрут склався таким чином, що в центрі ми взагалі дивом тільки опинимося. Ми спробували замовити бла-бла-кар до автентичного міста Торунь, але водії з ідеальними відгуками зрештою просто скасовували свою поїздку або без пояснень відхиляли заявку незважаючи на їхню опцію миттєвого підтвердження. На залізничному вокзалі в касі нам посилено намагалися пропхати Інтерсіті за 50 євро, причому жінка дуже обурилася, що ми попросили продати нам квитки звичайними електричками з пересадками. Не дивлячись на екран, вона стояла на своєму, що ціна там така сама, як на Інтерсіті. Довелося містечко викреслити з планів, а вірніше змістити на випадок якщо зовсім нічого буде робити.
Повечерявши в знайомій нам кафешці дерунами під сьомгою і двома порціями чергових вареників, ми все-таки пішли подивитися на нічне місто. Він був не гірший за денний, ще порадувало підсвічування гігантського оглядового колеса. Жили ми на самій околиці, далеко від центру. Їхати треба було на трамваї хвилин 25. Нас чекала невелика пригода. Код доступу у нас був, тільки ось за адресою не було нашого готелю, а вірніше його адреси не було на місці. Шукали ми наш Amber studio довго, детально вивчаючи закутки вулиць. У якийсь момент ми знайшли Amber house, сподіваючись, що пошуки закінчені ми ввели код, який успішно відхилився. На щастя до готелю входила мешканка цього готелю. Дівчина сказала, що вранці зіткнулася з протилежною проблемою, потрапивши до нашого готелю замість свого. Вона нам детально описала як виглядає потрібна нам будівля і з якої цегли її збудовано. Я вже думав, що вона продовжить розповідати історію, хто і коли його збудував, але в такі деталі вона не вдалася. Коли ми знайшли правильну будівлю невдалі спроби вселитися не закінчилися. Room numer 5 опинився на п’ятому поверсі без будь-яких пристроїв для введення коду, при цьому двері, що не мають ручки, були дуже понівечені в частині замку. Виглядало це, ніби зомбі намагався відкусити замок. Вся ця дія відбувалася у темряві при світлі ліхтариків на п’ятому поверсі житлового будинку. Так, не дарма цей готель коштував майже втричі дешевше від інших – 50 євро за три ночі. Що робити – незрозуміло. Пішли оглядати “готель” далі. На дверях із номером один був кодовий замок. Ну що ж втрачати нічого, спробуємо запровадити наш код. І він підійшов! За цими дверима була кухня та ще шість дверей. Той самий код, як говорила смс, відчиняє всі двері та до нашої кімнати номер 5 він також підійшов. А що, зручно, хочеш у гості – просто набери той самий код. Наша кімната була, по суті, перероблений балкон. Багато хто у відгуках скаржився на холод, у нас навпаки в кімнаті стояла спека. Процедура пошуку подушок та добування рушників була крутішою за добування бурштину у фонтані. Спочатку здавалося, що ми в’їхали в якусь діру. Але в результаті це було справді вдалим рішенням у плані розташування та ціни. На другий день ми вирішили розвідати, що там у двох сусідніх містах. Міста розташовані на відстані 17,5 км від Гданська по береговій лінії. До речі, настав час познайомитися з морем. Під час вчорашніх гулянь центром, до моря так і не вдалося дістатися. Ранок був похмуро-туманним настільки, що море за кольором практично зливалося з небом.
Найцікавіше, що набережна лінія дуже схожа на шріланкійську – парадокс! До нас підійшов корінний поляк. З’ясувавши, що польською ми не говоримо, розповів нам різні історії з життя. Було інформативно. Прикольно, коли розумієш мову, якою ні слова сказати не можеш. Після п’ятихвилинної розмови ми таки рушили далі. Уздовж набережної тяглася велодоріжка. в нас обох промайнула думка, що непогано взяти б велосипеди в оренду. На наше щастя, за п’ять хвилин думки матеріалізувалися, і ми вже їхали велосипедами. Оренда на день коштувала 40 злотих (10 євро). В заставу нічого залишати не треба було. Я так розумію, що тут велики просто є у всіх, і їх ніхто красти не збирається.
Менеджер з оренди нам дала багато корисних порад. Веломаршрут Гданськ-Сопот-Гдиня дуже мальовничий. Тут тобі будуть і ліси, і парки, високі урвища над морем, веселі спуски з гір на великій швидкості, озеро з островом і багато цікавостей.
Найкрутішим на маршруті був довжелезний ліс, через який пролягала та сама асфальтована доріжка. По прямій весь час їхати не виходило, тому що постійно на всі боки було щось дуже мальовниче і не можна було не звертати зі шляху. Проїхавши перші пару кілометрів, мені довелося повернутись і замінити сидіння, бо для мене воно було надто вузьким, а дорога очікувалася далека.
Дорогою іноді траплялися безкоштовні майстерні для велосипедів – стійки з набором інструментів і насосом. Перша наша зупинка була у Сопоті. Нам із собою дали ланцюг із ключем, так що будь-якої миті ми могли паркувати велосипеди. Де їх правильно паркувати не завжди зрозуміло. Вибрали максимально схожі на стійки для велосипедів паркани. Щоправда, постійно переслідувала думка, раптом їх якимось евакуатором заберуть. Стара частина міста зовсім невелика та явно програє красі маршруту між містами. У місті була довга черга до якихось кас. Виявляється, головна визначна пам’ятка тут це найдовший у Європі пірс, на який чомусь усі дуже хотіли сходити прогулятися. Ціна була близько двох євро за особу. Ми не дуже зрозуміли суть розваги і не стали витрачати гроші на таку несуттєву розвагу. Такі пірси трапляються досить часто, але типу не такі довгі та безкоштовні, а тут чомусь за це треба платити, і море охочих. Як то кажуть “На кожен товар знайдеться свій купець”. Витративши на містечко близько години, ми вирушили далі. Тим часом небо вже стало ясно-синім і море набуло свого кольору.
Дорога ставала все красивішою і мальовничішою, і раптом ми приїхали просто в глухий кут. .дороги далі не було.
З одного боку, пляж, з іншого гора та ліс. Велосипеди на паркування, а самі в піший маршрут лісом. Ми думали спочатку заїхати туди на велосипедах, але було не до кінця зрозуміло, чи можна цими маршрутами їздити на велосипеді. Ліс був великий та темний.
Начебто дерева росли не так і густо, але світло проходило затінене. Безліч стежок лісу вели до панорамних видів на морі з високих стрімчаків.
Лісом гуляли близько години. Повернувшись назад до паркування, ми поїхали у бік Гдині.
У цій поїздці було зручно, що нас постійно контролював GPS. Щоправда, він же нас і завіз годину назад у глухий кут.
Уздовж основної траси до Гдині тяглася велосипедна доріжка, переважно вниз. На одній з ділянок стояв дисплей з лічильником велосипедистів, що проїхали за день, ми були приблизно в третій тисячі.
Незабаром ми доїхали до центрального парку у Гдині, де легко знайшли паркування. По самому містечку ми гуляли десь з годинку, насолоджуючись атмосферою відпочиваючих туристів. Основна концентрація була на пляжі. Центр міста досить затишний, але на тлі краси маршруту, яким ми вже проїхали — це просто місто.
Вся краса в тих лісах та парках, якими пролягала велодоріжка. Зворотний маршрут, судячи з карти, був уздовж пляжу. Дорога була досить цікава. З води стирчали різної форми крани, на зустріч їхали велосипедисти на одному колесі жонглюючи кеглями. Іноді траплялися парочки на педальних автомобілях. Проїхавши пару кілометрів, ми вперлися у круті сходи. У хлопця уточнили, чи буде там дорога. Він з радістю хотів розповісти, як доїхати до Гдині, а коли дізнався, що нам до Гданська – здивовано посумнішав. Зверху виявилася стежка в якийсь ліс. Цей ліс виявився тим, яким ми гуляли пішки, з іншого боку. В основному довелося тягнути велосипеди нагору. Крізь дерева просвічували самотні промені вечірнього сонця. Незабаром буде темніти, а попереду ще один ліс треба проїхати. Як не дивно, але й у лісі нам GPS вказав куди рухатися. Вибралися ми у зовсім незнайомому місці. Планшет вказував нам їхати в невідомі нетрі. Або робити крутий об’їзд. Спочатку ми мчали містом з гори, з якої відкривалися чудові краєвиди на саме місто. Потім асфальтована дорога перетворилася на стежку, і ми знову в лісі мчимо вздовж паркану з колючим дротом. За парканом казарми. Куди нас вів навігатор, було відомо тільки йому самому. Але головне, що всюди виявлялася стежка. Судячи з кінця стежки у вигляді кількаметрового урвища, ті казарми зовсім не очікували на нашу присутність. Натомість ми виїхали чітко на міську трасу Гдиня-Гданськ. Але ліси нам були якось звичнішими, на найближчому повороті ми звернули в мережу парків. І мчали вже відомими нам дорогами. Весь наш маршрут зайняв десять годин, велосипеди треба було здати до 21:00. Здаючи велосипеди, ми поцікавилися у жінки, що вона порекомендує нам робити завтра. На наш подив у неї для нас був готовий маршрут на завтрашній день, правда не на велосипедах, а на трамваях та електричках. Також вона нам вирішила питання з нічним трансфером до аеропорту. Ще й гроші за взаємовигідним курсом у неї поміняли. На знак подяки можу хіба що порекомендувати її оренду велосипедів навпроти 48-го входу на пляж у районі Брзезно. Круто, люблю поїздки, де можна формувати маршрут походу справи. Шкода так не виходить із далекими поїздками. На вечерю хотілося якоїсь екзотики. До вареників із лососем ми замовили рибку Флаундера.
Флаундер виявився настільки ж смачним, яким я його собі уявляв дивлячись мультик про Русалоньку. Ще нещодавно ми ласували баранчиком Шоном в одній кафешці, а тепер Флаундер. Шкода, в меню не було краба Себастьяна. Вранці ми планували після вечері поїхати до центру, але після десятигодинного маршруту не хотілося їхати далеко від готелю. Оскільки нас тягнуло на ліси, ми навіть уночі вирушили в якийсь лісок. Ліжка у нашому хостелі були далеко не найзручніші, але спалося міцно після такого активного дня. Правда о шостій ранку довелося себе підняти, щоб вимкнути будильник… на кухні… не свій… На жаль, господар телефону спав ще міцніше в одному з номерів. У поїздках дуже важливо заощаджувати час на сніданках. Знайти кафе та поснідати іноді досить проблематично. Ідеальний варіант готель зі сніданком або з собою взяти провізії з Києва. У цьому готелі ми мали другий варіант. Поснідавши ми вирушили до Олівського парку. Оскільки парк нас не вразив, заглиблюватись у деталі не буду. Парк невеликий і славний, але знаходиться невиправдано далеко від міста.
Біля парку стоїть собор, у якому під час гри на органі підігрують різноманітні механічні скульптури на своїх інструментах. Ми саме потрапили на момент гри. Неподалік парку була зупинка електрички. Тому ми швидко та смачно поїли у маку і вирушили до міста Мальборк.
Мальборк
Місто знаходиться за годину їзди від Гданська. Свою славу він заслужив найбільшим замком на території Європи. Причому центральний вокзал містечка мало не красивіший за сам замок, правда за розмірами значно поступається.
Від вокзалу треба було пішки пройти старим містом. Місто виявилося теж затишним. Навколо Гданська всі містечка якісь затишні вийшли) Вхід у замок по вісім злотих (2 євро). У кас група гідів пропонує свої послуги. Але тут головне не потрапити в їхні тенета, адже найкрутіша розвага — це аудіогід. Їх видають на касах безкоштовно. Чоловічий голос починає розповідати про історію замку, вказуючи місце де він на Вас чекатиме для продовження розповіді.
Сам плеєр трекає твій маршрут за допомогою супутника та чекає, коли ти підійдеш до вказаного місця. На кольоровому дисплеї світиться фотографія наступної точки і вказівник в який бік треба йти, якщо вказівка гіда була незрозумілою.
За бажанням можна було піти не по маршруту. Плеєр продовжуватиме стежити та розповідати історію про ті місця, в яких ти зараз перебуваєш. Мало того, що сам замок за розміром, напевно, як Гоґвортс так ще й це диво технології. Ми були в такому дикому захваті від екскурсії. Повний ефект присутності справжнього гіда. Якість мови була дуже високою, а розповідь цікавою. Підйом на найвищу вежу коштував також по 8 злотих (2 євро).
Гід водив нас приблизно півтори години. І ще десь стільки ж ми бродили по різних закутках та вуличках після цього.
Це реально найкрасивіший і наймасштабніший замок на нашому досвіді. За замком довгий міст через річку. На якому можна милуватись замком здаля і перетравлювати культурний шок.
На запланований поїзд назад ми запізнилися на одну хвилину, так що у нас було ще цілих дві з половиною години для знайомства з Мальборком. Ми навіть скарб геокеш за цей час встигли знайти. Вареники в одній із місцевих кафешок були просто чудовими, і як завжди з нестандартною начинкою.
Вже ввечері ми приїхали до центру Гданська. Зручно, коли біля старого міста зупинка поїзда. Це був останній вечір у Гданську, треба було насолодитися по максимуму. Нічний центр виглядає дуже романтично. Єдиний момент засмучував – через 12 годин треба бути у Києві на роботі. У зв’язку з цим довго не нагуляєш центром. Здавалося, ніби наші пригоди позаду, але щось підозріло довго не приїжджає наш єдиний трамвай, що йде на околицю. Всупереч розкладу. Хвилин за 30 стало зрозуміло, щось пішло не за планом. Поглядом тестувальника на електронне табло знайшов ознаки, якими було видно, що частина присутніх трамваїв явно не приїде сьогодні, їх рядки трохи відрізнялися від тих, що не відставали від графіка. Потім ще й рядок, що біжить, підозрілий. Уточнили у поляка, що там написано. Виявився обрив на лінії. Треба їхати іншим номером, потім пересісти на автобус. Поляку, на щастя, було з нами по дорозі. Інший номер завіз до якоїсь індустріальної зони і висадив усіх біля автобуса. Напівсплячий водій автобуса сказав, що нікуди він не поїде, йдіть на іншу зупинку. До іншої зупинки ми йшли 15 хвилин у швидкому темпі. На тому місці зупинки не було. Але збиралися люди і на щось чекали. Наша дорога до готелю вже розміняла другу годину часу. Ні автобуси, ні таксі не хотіли зупинятися. Хвилин за 30 під’їхав автобус і повіз усіх у бік потрібного району. Але й він не доїхав до самого району, висадивши серед нічних вулиць. Найцікавіше, що частина натовпу чекала на той автобус хвилин сорок, щоб на ньому проїхати всього кілька кілометрів. Поляк із нами розпрощався, наш маршрут підхопив планшет, заряд якого зовсім не розраховував на нічні пригоди. До готелю ми йшли ще 20 хвилин. Незважаючи на глибоку ніч, ми відшукали нічний магазин і традиційно накупили собі європейських сирів. Спочатку план був виспатися і о четвертій ранку на таксі бадьоро поїхати в аеропорт. У результаті висипатися вийшло і в готелі, і таксі, і в літаку, і в зоні очікування. Добре хоч таксист по нас приїхав вчасно. У літаку нам дісталося три місця, що додало комфорту дорозі назад. Коли я прокинувся, за ілюмінатором було видно мій офіс. Шкода нікому так рано було помахати з літака.
Епілог
Гданськ був відкриттям не лише року, а й усіх минулих чотирьох сезонів подорожей. З усіх наших поїздок саме це місто перевершило наші очікування у десятки разів. Це була одна з кращих подорожей, нехай і коротка. Але ми ще обов’язково повернемося, ці ліси та парки!.. Обов’язково колись зберемося до Ісландії та з’єднаємо її через це місто. А поки що наша тримісячна віза була успішно відкатана, як і останній розворот мого закордонного паспорта, який вдалося з нуля заповнити практично за чотири роки. Це була перша подорож п’ятого сезону, до зустрічі!
Інформація про подорож
Дата подорожі: 10.09.2016 – 13.09.2016 Тип поїздки: Вік-енд Тривалість: 3 повних дня Транспорт: Wizz air Готелі: Amber Hostel Екскурсії: Всі самі Складність поїздки: 1/10
Хочу з усіма поділитися нашою раптовою та чудовою новорічною подорожжю до Вроцлава та Німеччини. Поїздку вигадали спонтанно, бо звідкись на голову впали зайві дні відпустки. Потрібно було терміново щось вирішувати, але за тиждень до вильоту всі квитки дорогі, та й Новий рік за традицією ми зустрічаємо у Києві. Три вечори пошуку квитків, і ми готові до подорожі! Перше січня… перший день офіційного старту росповсюдження коронавірусу, але ми цього ще не знали. Близько п’ятої ранку лягли спати, поставили 100 будильників, щоб напевно. Але з такою улюбленою тещею і сто будильників не потрібно, тому що вони з Мишком вирішили нам зателефонувати зранку ще раніше. Так, ще є кілька годин поспати. 11:00 ранку, задзвонили усі 100 будильників. Настав час починати нове десятиліття, швиденько зібралися і в таксі. Уперед! В останню безкоронавірусну подорож!
Перше приємне враження про подорож – це реконструкція аеропорту Жуляни. Зараз там відкрився ресторан на кшталт Пузатої хати з відповідними цінами. І тепер прямо в зоні вильоту можна собі влаштувати невеликий бенкет) І це дуже круто. Невже аеропортові монополії на їжу та воду починають руйнуватися? Поки я як дитина радів сирникам з латте, за білий рояль сів чоловік і почав грати. Так, ще й рояль у Жулянах поставили. Може, звичайно, рояль був і не білий, але білий якось романтичніше звучить.
Таки рояль виявився білим)
Першого січня в аеропорту було досить багато людей, але всі виглядали, м’яко кажучи, беземоційними. Але робітниця одного з магазинів, мабуть, вирішила подолати цю тотальну млявість і запропонувала мені випити віскі! Я пояснив, що першого січня з ранку, чи якась там зараз частина дня, якщо випити віскі, то вже ніхто нікуди не полетить. На що отримав зарядженим енергією голосом твердження “Ну так правильно, вип’єш у нас віскі і можна не летіти взагалі!” Бадьорості та позитиву дівчини можна було лише позаздрити. Короткий переліт пройшов у напівсонному стані із навушниками у вухах. Ми прилетіли, Вроцлаве, зустрічай нас!
На польському кордоні офіцер традиційно вирішила перерахувати дні за нашими штампами. Сказати, що процедура довга – нічого не сказати. А з огляду на те, що на митницях часто ставлять штампи не поряд…. Здавалося, що нас рахують цілу вічність. Проте після підрахунків уже нічого не питають. Поки офіцер перевіряла паспорти, я стояв, уткнувшись у табличку про те, що не можна провозити м’ясо та ще низку продуктів. Можливо, від цієї таблички апетит і розігрався, вийшовши із зони вильоту ми накрили собі на лавочках невеликий новорічний фуршет, обов’язковою стравою якого було олів’є (подорож подорожжю, а новорічне олів’є обов’язкове!) та м’ясо по-французьки. З одного боку, м’ясо до Євросоюзу ввозити не можна, але оскільки воно зроблене по-французьки, то будемо вважати воно просто повернулося на батьківщину. Жити ми будемо у нашої хорошої знайомої Каті. Дістатися можна на транспорті прямо до її будинку, або без пересадки, але три кілометри через центр іти пішки. Вибір був очевидний і вже через 40 хвилин ми були в самому центрі.
Потім заселилися до Каті і пішли гуляти вчотирьох із її хлопцем містом. Хороші відгуки про Вроцлав я вже чув неодноразово, і ми тепер повністю поділяємо їх. Тут справді красиво і місця для досліджень не обмежуються старим містом. Ще справді радісно було погуляти із друзями. Одну з перших речей, яку я з’ясував у Катиного хлопця, це те, що він любить більше огірки чи помідори. У нас з Дашею є така фішка, хоча вона більше мені притаманна. Ми весь світ умовно ділимо на людей, які віддають перевагу огіркам, і людей, які за помідори. За нашою статистикою люди частіше знаходять собі пару з протилежного боку “овочевої барикади”))) Як ще використовувати таку статистику ми поки що не придумали. У випадку з Катею та Микитою статистичні дані підтвердилися.
А тим часом нас водили за різними цікавостями. Спочатку ми раділи кожному знайденому гномику, але їх виявилося стільки, що всесвітньої радості не вистачить, щоб натішитися особисто кожним. Найкрасивіша нічна частина Вроцлава – це кафедральний собор Іоанна Хрестителя! Краса!
Найкрасивіша частина денного Вроцлава – це університет. Хоч він умовно належить до категорії музеїв, але зали дійсно розтопили моє серце. Я правда не розумію як у такій красі можна сконцентруватися на лекції, я сидів би з відкритим ротом і мріяв, задивляючись на розписні стелі.
Якщо ж говорити не про музейні пам’ятки, то мені дуже сподобалися мости, їхня кількість та різноманітність. Цікаво, що саме у Вроцлаві ми маємо максимальну кількість знайомих. У обідню перерву до нас ще приєднався мій колишній співробітник із першої моєї роботи. Завжди цікаво послухати про те, як і що у людей змінюється після переїзду, як саме живеться і чим тут гірше чи краще, ніж у нашій країні. Але що поєднує Катю та Андрія, це те, наскільки вони рідко вибираються до сусідніх країн. Я думаю, що ми б з Дашею точно б кожні вихідні їздили б на фліксбасі сусідніми країнами.
А ще б я зовсім погладшав на польському фризерному морозиві. У другій половині дня, вивчивши детально все старе місто, ми поїхали канатною дорогою до музею води. Канатна дорога це трохи перебільшено, я б сказав доріжка, але канатна) Дорогою до музею ми трохи промазали і зайшли на територію в’язниці, але на щастя нас випустили назад, хоч і косо подивилися. Ось, що мені сподобалося в польських в’язницях, потрапити туди взагалі не проблема) Заходь безперешкодно, а ось вийти це вже інше питання) Цікавий факт щойно з’ясував, що це виявилася водонапірна вежа, а не в’язниця) Дорогою до музею у нас сталася ще одна важлива подія. У Новий рік ми відкрили шампанське, і я вистрілив пробкою у вікно. Смітити погано, тому для відновлення світової рівноваги на користь добра, ми тепер маємо зібрати більше сміття та викинути у смітник. У випадку з Вроцлавом ми знайшли схожу пробку на тротуарі, і відновили світовий баланс. Коли потеплішає, поїдемо до лісу на глобальні збори сміття, не знали ще ми тоді що коли потеплішає вхід до лісу буде контролюватись через ковід. Тепер зі спокійною душею можна заходити до музею. Щось ми частіше і частіше ходимо музеями, мабуть, старість)
Музей виявився хоч і інтерактивним, але досить примітивним. Були кілька локацій, але до сучасних він трохи не дотягує імхо. Натомість коли ми з Дашею зайшли до зали, де треба було у дитячій грі проплисти дельфінчиком долаючи перешкоди розпочалася запекла боротьба. У таблиці лідерів вже було 700 людей. Дельфіну було нелегко. Злі краби та медузи і навіть якорі на дорозі. Проте третє місце з семиста залишилося навіки за нами) На сам вечір у нас заплановані вроцлавські сауни в аквапарку. Ми взяли квиток на дві години, це було в самий раз. Сауни нам подарували мільйони емоцій. Я взагалі сказав би, хто не був у саунах, той не був у Вроцлаві. Найвражаюча частина — це термальний басейн просто неба. Над нами висів яскравий місяць, на вулиці було пару градусів, від води піднімалася густа пара вгору, але нам тепло та весело. Це дуже незвичайне відчуття, як колись у термальному озері Хевіз в Угорщині. Ммм… Хевіз. Мабуть, термальні озера та басейни це одна з наших пристрастей. Частина саун знаходиться на вулиці за басейном. І ще одне гостре відчуття це вилізти з басейну і добігти до сауни. Це як узимку з теплої ковдри вибратися, тільки не так жорстоко. У самих саунах банщик проводить шоу з ефірними оліями. Спочатку стоїш хвилини 4 перед входом до сауни, поки банщик все готує. За ці 4 хвилини на холоді проноситься все життя перед очима, у нас ще й рушник був один на двох. Це хардкор. Але коли заходиш у лазню і починається шоу, стає все тепліше і тепліше, потім стає гаряче. З кожним помахом рушника банщика температура стає дедалі більшою. Минулі проблеми з холодом вже не суттєві. Ще один помах. Ми починаємо закривати обличчя руками, тому що гаряче повітря буквально в’їдається у вічі. Ще помах. Я намагаюся не ворушитись, мені здається, що будь-який рух позбавить мене свідомості. Ще помах. Важке гаряче повітря вже заповнило всі ділянки тіла та легені. І всі головне сидять так спокійно. Важко повірити, що ще кілька хвилин тому я вмирав серед блакитних льодовиків на вулиці, а тепер я в самому центрі розпеченої пустелі. І тут сталося диво, банщик змахнув ще раз і відчинив двері на вулицю. Ось він вихід, але чи вистачить сил? Вибралися назад у плюс два градуси, після лазні відчувалося як плюс двадцять два. Ми живі, повітря, повітря! Це було просто чудово, хто не був у Вроцлавських саунах, той не був у Вроцлаві! Є звичайно і трохи незрозумілі нашому менталітету моменти, це те, що частина європейців вважає за краще в саунах бути повністю голими, але швидше за все вони просто негласно міряються між собою. Інакше я не можу пояснити, навіщо одні мужики так хочуть оголюватися перед іншими. Але термальний басейн під яскравим місяцем назавжди залишиться в наших спогадах.
Дрезден
Ранковим фліксбасом ми поїхали до Німеччини. До наступного фліксбасу ми маємо 8 годин, має з головою вистачити на це німецьке містечко. До речі, я його уявляв значно менше. З цього боку Німеччини ми ще не були. Сам Дрезден нам сподобався, але, щиро кажучи, рівень життя тут нас зовсім не порадував. На вокзалі можна залишити речі в камері схову, яка приймає лише євро монетки. Євро монетки можна розміняти лише у зламаному апараті, а відповідно розміняти не можна. Працівники місцевих ресторанів та магазинів сидять із ще більш похмурими обличчями, ніж у наших людей в автобусах у годину пік. У закладах туалети платні, перед туалетом Макдональдса стоять металеві ворота з турнікетами на весь зріст, щоб раптом безкоштовно ніхто не пройшов. А сам центр міста, таке враження, що вчора пережив пожежу. Дрездену до Вроцлава по атмосфері і комфорту як до місяця. Зрозуміло, що моя думка не ґрунтується на якихось детальних аналізах та порівняннях, це просто перше враження про рівень життя у місті. Але якщо, наприклад взяти Франкфурт-на-Майні, то там я таких проблем не помічав) А з хорошого в Дрездені це піші вулиці, на обох берегах є де погуляти, є де смачно і недорого поїсти. Купу тематичних магазинів. І, як завжди, радісне — це новорічний ярмарок.
Тут він був з розмахом. Всі працівники в лотках були одягнені в середньовічні шати, грав оркестр, увечері на стіни будинків проектувалася снігова хуртовина, палаючі смолоскипи та висячі прапори.
Прямо на вулиці стояв великий чан із гарячою водою, в якому група мужиків весело про щось балакала.
Німці, звичайно, в ярмарках розуміються. На іншому березі ми у двориках будинків знайшли ціле міні-місто “Kunsthofpassage Dresden” зі своїми магазинами та картою.
Ще однією з наших розваг був шопінг очима. Це дорогі магазини з товарами ручної роботи, де ми нічого не купуємо, але завжди радісно розглядати дрібнички. У самому центрі Дрездена ми відвідали досить кумедний івент – екскурсія оперою. Екскурсія проводиться різними мовами, ми якраз прийшли за 10 хвилин до початку зрозумілою. В інтернеті було написано, що це одна із найкрасивіших опер світу. Ну якщо вже так все складається за часом чому б не відвідати? До нас вийшла жінка, яка добре говорить рашистською, але деякі слова або неправильно застосовувала, або не могла згадати. І ось що найцікавіше, в розповідь вставляла жарти, суть яких не була зрозуміла нікому з присутніх. Мабуть, це труднощі перекладу, коли німецькою мовою з таких самих слів виходить жарт зі змістом. Але в чому суть цих жартів так і лишилося для нас загадкою. Але проблема була більше не з жартами, а те, що опера всередині по розмальовці стін і стель трохи поступається декору в школі, в якій я вчився. Екскурсія проводиться дуже повільно та неквапливо. Я не скажу, що ми даремно згаяли час, бо після походу було що обсудити. Але подібні екскурсії точно не для нас. Хоча можливо якби трапився більш енергійний екскурсовод, то й враження про оперу могли б бути зовсім іншими) 8 годин у Дрездені, на жаль, пролетіли як одна мить. Здавалося б, тільки-но приїхали, тільки відчули місто, а треба вже їхати далі. На наступний автобус буквально бігли, мало не спізнившись) Ночівля у нас була вже в Лейпцигу.
Лейпциг
Погода в Лейпцигу була зовсім непривітна, якщо у Вроцлаві було яскраве сонечко, у Дрездені затягнуте небо і вже назрівав серйозний дощ. Але не зупинить це бравих мандрівників. Тож уперед. У центрі міста у похмуру погоду було малолюдно та абсолютно нічого цікавого. Проте ми собі знайшли тут практично шматочок Азії. Це пам’ятник битві народів. Місце дуже схоже на старовинні тайські храми. Було стійке відчуття, що ми на 10 хвилин перемістилися глибоку Азію. Щоправда, не в сезон, бо йшов дощ. Весь день, як на підбір, нам траплялися в’єтнамські ресторанчики. Точно в Азії.
Дорогою до монумента відвідали ще одне цікаве місце. У Лейпцигу є дві будівлі, які раніше призначалися для зберігання газових речовин. Тепер в одній із них виставки у вигляді картини 360 градусів, а у друга без даху вільна до відвідин. Так ось ця друга будівля дуже незвичайно виглядає, коли ти перебуваєш усередині, а над круглими стінами височить каркас у вигляді сот. Особисто я відчув справжнє естетичне задоволення. Даші теж сподобалося 😊. А дощ усе посилювався. Але у нас був найкращий у світі хостел. Називається він “Five Elements Hostel Leipzig”. Незважаючи на те, що цієї ночі у нас у ньому номер заброньований не був, нам дали ключі від лаунж зони, щоб ми могли там відпочивати, коли нам треба, тому що наш наступний автобус близько другої години ночі. Лаунж зона — це дуже велика і простора кухня, що займає більшу частину поверху. З купою м’яких стільців, з яких можна спорудити собі кушетку) Висвітлюється модними нині лампами розжарювання Едісона і найголовніше добре обігрівається. А ще по середах хостел проводить безкоштовну вечерю для всіх бажаючих гостей. Загалом ми захоплені гостинністю. Ця лаунж зона у нас була базою, щоб висохнути і зігрітися.
Наша затишна лаунж зона у хостелі
Іноді ми робили вилазки окремо, поки Даша відпочивала я крізь вітер зміг пробитися до одного з парків Лейпцига. Коли я повернувся втомлений та мокрий, Даша пішла до одного з музеїв. В останню годину роботи в музеях часто на 50 відсотків нижча за вартість, чим Даша і скористалася. Ще під час одного з передихів на нашій базі ми потрапили на щасливі години у барі хостела, коли великий келих пива в барі коштує близько двох євро. У результаті Лейпциг у нас тепер більше асоціюється із затишним хостелом. Сам хостел досить довгий і заплутаний, але скрізь є стрілочки на всі випадки життя. Завжди можна зрозуміти, куди потрібно повернути для досягнення мети. Ближче до ночі погода налагодилася і можна було спокійно побродити. Дуже сподобалися доріжки вздовж каналу Гейне. Гуляти там одне задоволення та романтика. Та й повний місяць на небі світив подібно до яскравого сонця, мабуть, це й виділяло гормон щастя. Особливо після похмурого та дощового дня. Хоча й дощовий день не є особливою проблемою, це лише Європа, з поточними цінами на перельоти та безвізовим режимом сюди за бажанням можна повертатися та повертатися. А за нинішньої мережі фліксбасів можна ще й їздити куди захочеш. Я в автобусних турах Європою не був, але мені здається, що тепер це можна робити явно комфортніше і зручніше. Коли ти прилітаєш до якоїсь країни, гуляєш містом без поспіху скільки тобі потрібно, а потім автобусом переїжджаєш у наступне місто, тим більше що фліксбаси ходять дуже часто. Навіщо залежати від юрби туристів, які з тобою їдуть в автобусному турі. Зараз просто чудовий час для подорожей (сподіваюсь, цією порадою встиг хтось скористуватися до початку пандемії)
На зворотному шляху до готелю ми йшли через озера та нічні парки, переходили міст над дамбою, було дуже затишно та мило гуляти. У результаті загулялися так, що довелося бігти, щоб встигнути до закриття маркетів. Залишалося менше ніж 10 хвилин. Ми мчали як могли, все складалося максимально на нашу користь. Тут вдалося зрізати між будинками, тут пробігли через арку, якої не було на карті, тут виявився паркан, але з невеликою хвірткою, якраз у напрямку маркету. Залишилося менш як п’ять хвилин, он вже маркет. Нам пощастило! Майже пощастило. “Майже” полягало в тому, що в останньому паркані хвіртки не виявилося. Ми бачили, як люди заходили і виходили останніми хвилинами з маркету. Ми були за двадцять метрів, але зробити нічого не могли… Але погодьтеся, до цього з хвіртками та двориками щастило добре. Ну, хоч подивилися на робочий маркет. Гаразд пішли на вокзал шукати цілодобові крамнички. На щастя, там була одна така. Близько другої ночі ми сіли на останній автобус нашим маршрутом і поїхали до берлінського аеропорту. Автобус вибрали спеціально той, який їде максимально довго, щоби більше поспати. Ось така у нас вийшла затишненька позапланова поїздочка на Новий рік. Найбільше нам зайшов Вроцлав, друге місце Дрезден і на третьому Лейпциг. Зараз вдома трохи перепочинемо і можна продовжувати нашу подорож Німеччиною.
Інформація про подорож
Дата подорожі: 01.01.2020 – 05.01.2020 Тривалість: 4 повні дні Складність подорожі: 1/10 (Дуже легко)
Це була новорічна та дуже затишна поїздка на новорічні європейські ярмарки. Ми її особливо не планували, але у wizz підвернулися недорогі квитки, і ми не змогли всидіти склавши руки. Рейс був пізній. Від готелю на емейл отримали інструкцію про те, як потрапити в наш номер. Це було складно нарівні з пішими квестами. Спочатку ми повинні були дістатися однієї адреси. Ввели секретний код, відчинилися двері. Зліва на стіні висіли чотири скриньки, у нас є код від третьої.
Відкрили скриньку, там ключик. З цим ключиком ми пішли до іншої адреси. Прямо біля дверей нашого під’їзду розташувався схоже найпопулярніший нічний клуб у галактиці. Туди була настільки довга черга з напідпитку, що навряд чи до ранку всі просочилися в клуб. Знайшли двері, загороджені натовпом з черги. Акуратно посунули натовп. Причому рухати треба було тактовно, щоб не спровокувати стіну на стіну. За натовпом на нас чекав черговий кодовий замок із замковим отвором просто у стіні. У мене був спеціальний код з описом, як саме його треба вводити, щоб підійшло. Мабуть, хазяїн вивчав криптографію. З першого разу не виходило. Люди давали поради польською про те, як мені перемогти цю енігму. Якоїсь миті нашим мукам настав кінець. Відчинилися масивні двері. Прохід у темний і неживий коридор зловісно нас манив. Зайшли до під’їзду, тепер ми шукаємо чергові двері 5B. Звичайно ж таких дверей не виявилося. Методом виключення визначили двері, черговий ключ підійшов. Тепер ми були в освітленому холі. Останні двері, останній ключ, що залишився, і ми в номері! Тепер можна спати, надворі ніч. Але почуття ритму і драйву нас не залишали до світанку. Клуб на першому поверсі грав усіма спектрами басів! Відчуття було, ніби ми є старперами, яким прогресивна молодь заважає спати. І музика була не дуже, загалом усі ознаки старості в наявності. Зате вранці ми були бадьорі перші за всіх. Пусті вулички старовинного міста були лише для нас. Магазини та лавки ще закриті. Від бурхливого нічного життя не було жодного сліду. Усі міцно спали. З однієї з вітрин на нас дивився величезний бюст Леніна у новорічній шапці.
Містечко ну прямо дуже затишне. Що не вуличка, то радість. Насамперед ми вирушили на околицю міста до старовинного храму. Однією з визначних пам’яток є міст. Принаймні у моїй пам’яті він відклався як пам’ятка))) Напевно, старовинність міста та самотність склали для нас ту прекрасну атмосферу. Погуляли вздовж великого озера. Познань починала прокидатися, ми поспішили до центру. Дорогою я помітив дворик, у якому були дуже гарні будинки. Вони були настільки гарні, наче з картинки.
За кілька хвилин до нас дійшло, що це і була дуже вдала картина на торці будівлі – мурал. Картина зображала те, як це місце виглядало раніше. Загалом у Познані варто звертати увагу на дворики. Поки ми йшли до центру, місто стежило за нами. Причому стежило у буквальному значенні цього слова. Часом у найнесподіваніших місцях можна було побачити образи живих істот з одним великим оком. По всьому місту вони були десятками. В інтернеті ніде не знайшов нічого про цих мешканців, але було дуже тематично. Іноді з ними були написані короткі листи. Іноді вони ховалися серед графіті. Намотнули пару кіл по центральній площі та поспішили на шоу до музею рогаликів.
Там на нас чекав справжній майстер-клас із приготування найкращих у світі познанських рогаликів. Причому ми не лише дивилися, а й брали участь. Усі глядачі від наймолодших виконували різну роль у приготуванні. Хтось кулаками місив тісто, хтось розкочував, дегустував начинку. Ми всі були одягнені як кухарі та кухарята. Мені спочатку здавалося, що шоу досить дитяче, але коли мене викликали, щоб я закрутив рогалики, я відчув усю серйозність і відповідальність.
Закінчилося шоу грандіозним шоу козлів! Я не розкрию деталі шоу. Просто сходіть на ранковий сеанс на 11:00 і ви теж пройдете весь цей шлях, включаючи шоу. Щоправда, один мінус – в 11 шоу польською мовою. Можете просто подивитися шоу козлів о 12-й на центральній площі, а на пізніший час записатися на майстер-клас рогаликів.
Від цих усіх рогаликів остаточно розігрався апетит, і ми побігли в бар “Млєчний” на пєрогі (вареники). Але особисто наша думка, в барі чумацькому не вміють готувати пєрогі) Так і закінчилася наша перша частина вікенд-поїздки. Ми поспішили на залізничний вокзал, щоб вирушити до Берліна.
Берлін
Спочатку квитки на поїзд я хотів купити на сайті німецької залізниці. Але мене остаточно добила націнка в 5 євро за те, що з метою супербезпеки вони зобов’язані мені надіслати квитки до Києва поштою. Вони мають дуже серйозний поїзд і просто роздруковувати не можна. Що примітно, на сайті польської залізниці ці ж квитки на цей же поїзд були в півтора рази дешевшими і в кінці просто надіслали по емейлу штрихкод, який треба з собою роздрукувати і взяти на цей же поїзд. Загалом, завжди міжнародні квитки треба перевіряти на сайтах обох країн. Ця історія була про холодний та вітряний польський вокзал, на який ніяк не міг доїхати потяг. Це звичайно було не так епічно, як літак, що не прилетів через два дні, але на момент очікування поїзда, нам здавалося, що це досить некомфортно. Швидкісний поїзд таки доїхав, і ми вирушили в дорогу! Три з половиною години та за вікнами Берлін. Такий великий і неосяжний. Після маленької та затишної Познані прокинулося почуття невпевненості. Але ми взяли себе до рук і пішли шукати схему метро. Коли ми побачили схему, емоції передати словами було неможливо. На п’ятому курсі інституту з теорії автоматизації мікроконтролерів, коли ми вивчали схеми, було набагато легше. Я, звичайно, тоді не до кінця зрозумів, що на тих схемах до чого, але тут був повний провал. Мені співробітник радив почати морально готуватися до схеми метро Китаю) Найпростіше відразу купити денний проїзний. Інакше підрахунки часу чи кількості станцій просто зведуть з розуму. Чи варто говорити, що перший наш маршрут до готелю був з не найоптимальнішою кількістю пересадок? Причому деякі пересадки потрібно було здійснювати повністю, виходячи надвір. Приємною несподіванкою на одній із гілок було звучання фрази німецькою “Двері зачиняються”. Я впізнав цю фразу, вона присутня в кінці пісні “Маятник вічності” гурту Fleur. І характерний звук закриття дверей саме поїздів цієї гілки. Це було дуже несподівано. Я навіть не підозрював, що це фраза з метро.
На вокзалі так само була кумедна подія. Дуже високий чоловік з довгим волоссям у гетрах і трусах зухвало йшов у наш бік чіпляючи перехожих. Ми поспішили зійти з його траєкторії на всяк випадок, бо відчули неладне. І тут хтось із туристів упустив на підлогу масивну валізу поряд з нами. Разом із валізою впало і серце в п’яти.
Заселилися до готелю. На годиннику було близько 18:00. Тепер можемо розпочинати нашу культурну програму. Почали ми з місцевої кухні. За 9 євро нас чекало дві величезні порції німецького дьонера та дюрюма. Було смачно! На 20:00 ми були записані на відвідування купола Рейхстагу (попередній запис є обов’язковим).
Відповідно огляд міста ми почали з центральної арки та її околиць. Є низка ознак міста, за якими ми заздалегідь можемо визначити, що воно нам сподобається. Незважаючи на те, що Берлін не проходив за цими критеріями, місто чомусь зайшло одразу. Мені сподобалося буквально все. Ми не поціновувачі архітектури, але чомусь такий колорит будівель дуже сподобався.
Саме активіті відвідування Рейхстагу досить кумедне. Нічого над цікавого для нас не було, але сама активність на п’ять із плюсом. До того ж безкоштовно.
Столиця Німеччини славиться своїми відомими новорічними ярмарками. Другим важливим пунктом було перевірити як вміють гуляти німці. Один з епіцентрів новорічних гулянь це Потсдамер Платц. Яка там стояла чудова атмосфера новорічних свят… ммм.. все світилося, скрізь продавалися ласощі.
Люди натовпами веселилися, їли, з’їжджали з величезних гірок на подушках. Тут можна було нескінченно ходити і вбирати атмосферу майбутнього Нового Року. Ми трималися до останнього. І знову ми без задніх ніг дрихнемо в номері блукаючи у світах наших снів.
Ранок був сніжний. Сніжок щедро обдаровував нас своїм багатством. Ми почали з однієї з найдорожчих вулиць, на яких були розташовані бутіки світових брендів. Щоправда, з ранку у неділю вони всі були зачинені. А ми так хотіли зайти і подивитись на всі ці дорогі брендові речі та зіграти в гру, вгадай скільки це коштує.
Але Хард Рок кафе нам завжди був радий. У них проходив святковий сніданок із живою музикою. В цей момент ми пошкодували, що в готелі у нас був включений сніданок. У Хардроку під живу музику було б тематичніше.
Черговий ярмарок на нас чекав біля Меморіальної церкви кайзера Вільгельма. Там ми надовго затрималися. Лавки з солодощами та тематичні крамнички нас просто не відпускали. Щоб напевно відзначитись у місті ми піднялися на колону Перемоги. Даша ще попросила не повторювати той трюк із кільцем, що був на Ейфелевій вежі, в ході якого ми мало не втратили каблучку) Місто у багатьох місцях покрито вайфаєм. Це дуже полегшує пересування. Коли треба проїхати в далеку точку, практично завжди можна вийти в онлайн і по карті прокласти маршрут. А із денними проїзними це просто казка. Так ми дісталися центрального ярмарку біля Берлінської телевежі.
Тут на нас чекало знайомство зі справжніми німецькими сосисочками і вони не підвели. Смаків тут було мільйони. На околицях цієї площі виявилося багато цікавого. Ми йшли вузькими вуличками в гущавині невисоких будинків і двориків.
Постійно відкривалося щось цікаве. Виставки, прикрашені дерева, фонтани та наостанок тематичний магазин світлофорів. У цьому магазині було все пов’язане із зеленими та червоними чоловічками. Тут можна було купити все, включаючи світлофори.
Нас навіть почастували желейними чоловічками. Берлін нас буквально поглинав і не збирався відпускати. На заваді постійно траплялися цікавості. Вийшовши з двориків, ми потрапили на черговий ярмарок, де нас щедро напоїли, тобто надегустували шнапсом. Вибралися з ярмарку. Треба було зайти до туалету у будь-який заклад. Зайшли до досить непримітного пабчику. Я пішов у туалет, а Даша знайшла те, що чекала змалку. Коли я повернувся до зали, то помітив свою дружину, переповнену емоціями, вона була готова врятувати галактику в буквальному значенні цього слова! Це був справжній бій із космічними кораблями, астероїдами та бомбами.
Це був механічний пінбол! Даша в дитинстві дуже багато грала у вбудовану у windows xp гру. Даша – невизнаний чемпіон з пінболу у світі! За євро монетку гра тривала хвилин 10, емоції та кураж тут буквально зашкалювали. Ми допомогли кораблю Ентерпрайз навести лад у всесвіті! Зарядилися енергією і далі в дорогу.
Тепер була історична частина подорожі ми були біля залишків берлінської стіни. Тут можна навіть піднятися ліфтом на майданчик і подивитися зверху як це виглядало. Тепер наш шлях лежав до знаменитої галереї просто неба. Точніше, спочатку заскочити на центральний ярмарок за порцією смакоти і далі в дорогу.
Поки ми дісталися до стіни, було вже зовсім темно, але навіть у такій темряві Брежнєва, що цілується, було нескладно знайти. Час, відведений на Берлін, добігав кінця і в нас ще було близько години безцільно поблукати. Спочатку ми знайшли прикольний міст, на якому переморгувалися знаки гри “Камінь ножиці папір”. Треба було займати свій бік, сподіваючись, що зараз буде виграшна комбінація на твою користь. Я завжди програю Даші у цю гру і навіть інтерактивний варіант не був винятком. Ще дуже вразило те, як ефектно виглядають зупинки деяких надземних станцій метро. Потяг наче заїжджає у замок за пасажирами-ланцелотами. Потім ми остаточно занурилися в життя околиць міста – забрівши в чорний квартал. Мені таке враження, що ми буквально в кожному місті Європи доки серед ночі не забредемо у чорний квартал не заспокоїмося. Тепер треба було на метро проїхати в інший кінець міста, де наш готель, наш дьонер і наш фліксбас. Після приїзду на зупинку ми подарували наші проїзні двом хлопцям. Точніше, була досить кумедна ситуація. Коли хлопець запитав нас чи не потрібні нам випадково наші проїзні. А вони нам реально виявилися непотрібні. Ще дорогою в готель посадили на потрібний автобус заблукалу туристку. Як виявилось, фліксбас встиг злитися з польським басом. І за нами напрочуд приїхав саме польський бас, ми вирушили назад до нашої маленької і вже рідної Познані. Берлін так тримати, було круто!
Ще раз Познань
Тепер у нас був весь день у розпорядженні. Але одна проблемка – у понеділок закриті всі цікавості. А ще це була ніч із понеділка на неділю, а значить у клубі під нами буде тихо. Нам треба було зробити знову весь квест з отримання ключа від номера. Але цього разу нам попалася скринька з додатковим секретом. І видобуток ключа зайняв значний час. Ми вже думали, що хазяїн просто помилився паролем. Потім ми побачили кнопку. Натискання кнопки результату не давало. Після довгих мук і переборів ми з’ясували, що біля скриньки дві кнопки. Але навіть із таким розкладом відкрити її вийшло не з першого разу. Зайшли у номер – тиша. Клуб закритий, чудово! Опалення гріло так, що відкрита кватирка була якраз. Нестачу нічного клубу компенсували двоє чоловіків, які про щось польське дуже і дуже голосно сперечалися. Як я не намагався заснути, але довелося відірвати себе від ліжка та закрити кватирку. Ранок. Знов ми одні проти сплячого міста. Цього разу бюст Леніна з вітрини на нас дивився більш розплющеними очима. Хтось йому новорічну шапку більше підняв. За великим рахунком, весь день ми провели безцільно блукаючи вуличками міста і великим молом. Хітом дня стала кав’ярня Pyra Bar. Там був величезний асортимент страв з картоплі. Я їв настільки чудну страву, що в житті не здогадався б, що це з картоплі. Увечері, коли ми поспішали на літак дорогою виявили, цілу ярмарочну площу, яку впритул не помічали обидва дні. Це був несподіваний та радісний сюрприз.
Познань можна описати як маленьке та затишне місто. Здавалося, що наша помірна поїздка добігла кінця, я навіть сказав свою фразу року “Аж не віриться, що сьогодні ми ночуватимемо вже вдома”. Доїхали до аеропорту, здали речі на рентген. Готівка витрачена практично до кінця, в кишені лежали останні 10 злотих (2,5 євро) Мій рюкзак проїхав стрічкою під сканер. Все як завжди. Рюкзак виїхав, у його кошику з’явилося 110 злотих. Ми озирнулися навколо. Всі сусідні кошики були наші і зблизька не було нікого, хто потенційно втратив гроші. Постояли ще хвилинку, ніхто з пошуками не з’явився. Мабуть, гроші призначалися таки нам. Ми пішли до транзитної зони, пройшовши прикордонний контроль і отримавши штамп виїзду з Шенгену…. У наступному оповіданні: “Не переживайте” сказав офіцер і акуратно під лінійку закреслив наш штамп “Зараз за Вами всіма приїде автобус, і ми вас повернемо до міста”. Я відкрив у скайпі чат по роботі і почав писати “Хлопці, соррі, я просто у повній попі…”
Дата подорожі: 16.12.2017 – 19.12.2017 Тривалість: 3 повних дня Авіаквитки: Wizz Готелі: Booking Складність поїздки: 4/10 (нижче середнього)